Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи
[Попович М. В. Нарис історії культури України. — К., 1998. — С. 655-714.]
Попередня
Головна
Наступна
Майже три десятиліття після смерті Сталіна — період в історії цивілізації, який підготував розвал СРСР і крах комунізму. Цей період поки що не повністю належить до історії: покоління, які вступили в нього молодими, входять в XXI ст. ще активними людьми. Робота історика завжди хоч трохи вимагає, щоб кожен отримував по заслугах, а це завжди небезпечно. Особливо небезпечною для історика культури була б оцінка — з певних політичних позицій — подій, що не так давно минули, і осіб, які або ще не зійшли, або не так давно покинули культурно-політичну сцену. І подальший текст зовсім не претендує на повноту історичного висвітлення. Мета цього викладу — не більш ніж характеристика тенденцій розвитку, що й визначає ескізний, начерковий характер нарису.
Глобальний контекст історії
Друга половина XX ст. для світової цивілізації означала утвердження принципів життєдіяльності тієї культурної зони, яку переважно називають «Захід», рідше — «Атлантичний світ». Періодичні депресії в економіці позбулися характеру різких, епілептичних судом, крива темпів розвитку стала більш гладкою, до західної цивілізації приєдналися нові регіони, насамперед у Східній та Південній Азії, — але загострилася нерівність і нерівномірність розвитку. Більш ніж мільярд людей, тобто п’ята частина населення планети, живуть менш ніж на долар у день, — нижче життєвого рівня, досягнутого Заходом уже два століття тому. Стрімкий прогрес західної цивілізації на тлі бідності решти світу — така головна риса світового розвитку другої половини XX сторіччя.
У 60-ті роки, коли швидкими темпами почала руйнуватися стара колоніальна система, набули поширення концепції культурного релятивізму, згідно з якими культури і цивілізації взагалі не варто оцінювати як вищі й нижчі, всі вони просто різні. Почасти це було зумовлено відкриттям складності і глибини культур народів, які раніше вважалися просто примітивними. Почасти успіхи структуралізму Леві-Стросса, гіпотези лінгвістичної відносності та інші релятивістські концепції зумовлювалися гуманними чинниками — щирим співчуттям народам «світового села», за давнім висловом Бухаріна, та оптимізмом щодо перспектив їх незалежного від західного світу розвитку. Цим визначалися також оцінки перспектив західної цивілізації.
З погляду ультралівих ідеологів від Леніна, Троцького і Рози Люксембург до пізніх комуністичних догматиків економічний прогрес у країнах Заходу здійснювався головним чином за рахунок експлуатації колоній та відкриття дедалі нових ринків поза межами «світу капіталу». /656/ В повоєнний час техніко-економічний розвиток західного світу здійснювався за умов розпаду колоніальної системи, особливо бурхливого після 60-х років. Поява на карті світу нових незалежних держав на місці колишніх колоній і перемога націоналістичних режимів у країнах так званих напівколоній автоматично не привели до їх швидкого розвитку. Більше того, якщо в 1965 — 1973 рр. темпи душового приросту ВВП (внутрішнього валового продукту) в африканських країнах на південь від Сахари становили 2,1 відсотка, то в 1973 — 1980 рр. приріст майже припинився (0,5 відсотка), а після 1980 р. почалося падіння (1,2 відсотка). Аналогічна картина спостерігаєтся в Латинській Америці (відповідні показники — 3,8 відсотка, 2,5 відсотка і — 0,4 відсотка) *.
Реальність постколоніальних режимів виявилась набагато суворішою і трагічнішою, ніж це уявлялось на зорі незалежності. За обережними оцінками, в другій половині XX ст. в етнічних і міжнародних конфліктах та внаслідок природних катастроф убито близько 20 млн чоловік, у тому числі близько 12 млн — внаслідок конфліктів у колишніх колоніях та напівколоніях. За періодом піднесення визвольної боротьби нерідко наставали періоди нестабільності з брутальними диктатурами і жорстокими міжетнічними сутичками. Один із найбільш відомих кривавих конфліктів останнього часу — взаємне винищення народів тутсі та гутту в Східній Африці. Доцільно навести цитату з типово антиколоніалістського твору 60 — 70-х років, де ця застаріла ворожнеча осмислювалася з позицій
визвольної боротьби Африки проти Заходу: «В державі батутсі успадкована від предків система передбачала збереження строгої ієрархічної нерівності, проте ідеї національної незалежності різко суперечили цій системі. Тому в 50-ті роки стародавнім міфам було дане нове тлумачення, щоб вони віднині підкріплювали зовсім незвичайний для держави з яскраво вираженим класовим розшаруванням принцип, що «всі люди Руанди рівні», а якщо вони не рівні, то винен у цьому колоніальний режим» **. Очевидно, що колоніальна влада намагалася підтримувати стабільність, спираючися на архаїчні соціальні структури і міжетнічні протиріччя. Але спроби звалити на пережитки колоніалізму всю відповідальність за власні соціальні хвороби і нещастя виявились необгрунтованими, що продемонструвала, зокрема, взаємна різанина тутсі і гутту в 90-ті роки в незалежних Руанді та Бурунді.
* Див.: World development report 1991. The challenge of development. The World Bank. — Oxford University Press, 1991. — P. 3.
** Дэвидсон Б. Африканцы. Введение в историю культуры. — М., 1975. — С. 92.
В арабському світі, що загалом знаходиться у важкому становищі, виділяються держави з досить архаїчним суспільним устроєм, що підтримують високий життєвий рівень за рахунок колосальних нафтових ресурсів. Величезний бідний регіон Північної Африки і Передньої Азії, «світ, ісламу» з хронічним безробіттям, низьким рівнем письменності й освіти, молоддю без перспектив, багатодітними сім’ями, постійним недоїданням і високою смертністю становить велику проблему для світової цивілізації. Водночас шерег країн Азії швидко засвоїв принципи ринкової економіки і розвивається темпами, що значно перевищують європейські.
За даними на 1984 р., на планеті виділяються регіони з дуже низькими /657/ прибутками (Африка на південь від Сахари — ВНП на душу населення 260 доларів на рік), і досить високими, серед яких — індустріальні країни з ринковою економікою (ВНП 11.430 доларів на рік) і країни — експортери нафти (ВНП 11.250 доларів на рік). Ситуація в країнах з плановою економікою не могла бути оцінена в доларах із зрозумілих причин — там не було відповідної статистики і не діяли ринкові механізми ціноутворення. Натомість можна оцінити споживання енергії на душу населення: для країн з низькими доходами воно становило 0,41 кВт, а для Африки на південь від Сахари — 0,08 кВт; для регіонів із середніми доходами — 1,07 кВт, для країн — експортерів нафти — 5,17 кВт, для європейських країн планової економіки — 6,27 кВт, для розвинених країн ринкової економіки — 7,01 кВт на душу населення *.
* Див.: Водопьянов П. А., Крисаченко В. С. Великий день гнева. Экология и эсхатология. — Минск, 1993. — С. 120.
Насамперед привертає увагу величезний розрив між регіонами світу за мірою енергоозброєності: при середньостатистичній світовій 2,11 кВт на душу населення багаті регіони мають енергоозброєність, яка в два з половиною — три з половиною рази вища середньостатистичної, а бідні — в кращому випадку в 15 — 20 разів меншу, або, як у випадку колишніх африканських колоній, майже в сто разів меншу, ніж багаті. Враховуючи, що з розвитком цивілізації на одиницю виробленої продукції витрачається енергії дедалі більше, розрив між регіонами і культурами виявляється трагічно великим.
Вказана обставина тим більш значуща, що за деякими параметрами людство вже наблизилося до певних меж, за якими вимальовується катастрофа. Так, збільшення виробництва енергії на один порядок мало б, на думку екологів, катастрофічні планетарні наслідки в результаті теплового випромінювання. Отже, просте підвищення енергоозброєності техніко-економічно відсталих регіонів до західного рівня неможливе. Ще очевидніша загроза дірок озонового шару, який оберігає планету від смертоносного опромінювання з космосу, внаслідок виробництва фреонів — неминучого супутника індустріального прогресу. США виробляють близько 40 відсотків, Західна Європа — близько 35 відсотків світових фреонів; на СРСР та Японію припадало відповідно по 10 відсотків їх виробництва. Проста індустріалізація решти світу означала б крах людства. Очевидно, що країни вищої цивілізації зайняли певні ніші в світі, і поки що незрозуміло, як саме їм доведеться потіснитися.
Виокремлення порівняно багатих регіонів розвиненої цивілізації з більш примітивного оточення, протистояння «цивілізації» і «варварства» супроводжує всю світову історію і не раз призводило до загибелі вогнищ цивілізації під тиском власних суперечностей та войовничих і примітивніших сусідів. У тому протистоянні із «світовим селом», яке почалося з колоніальною епохою, західна цивілізація нібито не відчувала загрози з боку відсталих культур. В першій половині XX ст. Захід контролював ситуацію в планетарному масштабі завдяки своїй військовій і культурній перевазі. Визволення колишніх колоній та напівзалежних країн не похитнуло економічної могутності західного світу, але створило для нього нові військові, політичні та культурні проблеми. Одна група цих проблем /658/ була пов’язана із зростанням військово-економічної могутності СРСР та блоку держав «соціалістичного табору», що прагнув очолити «світове село» в його боротьбі проти впливу Заходу.
Треба сказати, що ця боротьба не була позбавлена моральних і політичних підстав, оскільки держави Заходу не могли позбутися претензій на глобальну політику і знаходили свої національні інтереси то в африканських саванах, то в пустелях та тропічних джунглях Азії або в Латинській Америці. Прагнучи зберегти контроль над далекими територіями, країни Заходу й особливо США не гребували підтримкою «мерзотників, але наших мерзотників», за висловом президента Ф. Д. Рузвельта. Західні гроші та західні політичні інтереси нерідко стояли за мерзенними провінційними деспотами, і хвиля ненависті до володарів «бананових республік» посилювала ворожість до багатих Америки та Європи. Цим все активніше користувалися комуністичні лідери, намацуючи все нові больові точки західної цивілізації в «третьому світі».
Конфлікти в різних куточках земної кулі, що їх намагалися використати на свою користь головні противники — держави НАТО та СРСР — нерідко важко оцінити як перемогу чи поразку тієї чи іншої сторони. З 1948 р., року проголошення незалежності єврейської держави, конфлікт між Ізраїлем та арабським світом створює постійне вогнище воєнної небезпеки на Близькому Сході. СРСР спочатку підтримував Ізраїль, продовжуючи довоєнні антифашистські традиції, але з 1949 р. повернув до дедалі визначенішої проарабської та антиєврейської орієнтації. У низці арабських країн виникли диктаторські режими з національно-соціалістичними орієнтаціями в дусі «арабського соціалізму»; незважаючи на те, що місцеві комуністи в цих країнах, як правило, переслідувались, СРСР дедалі активніше підтримував ці режими в їх зіткненнях із Заходом. У результаті перемоги союзників СРСР нерідко оберталися новими проблемами у зв’язку зі стагнацією місцевих владних структур, а невдачі, як от Єгипту у військових конфліктах з Ізраїлем, ставили СРСР у становище відповідальної за чужі поразки сторони. З іншого боку, навіть така блискуча воєнна перемога Ізраїлю, як у двотижневій війні 1967 р., створила для переможців проблеми, розв’язання яких потребуватиме ще чимало часу.
В 1956 р. почалася війна загону Фіделя Кастро проти диктаторського режиму одного з американських «наших мерзотників» на Кубі, яка закінчилася — цілком несподівано для керівництва СРСР — перемогою революціонерів у 1959 році. Режим молодих «бороданів» спочатку не мав нічого спільного з комуністами, але поступово Кастро прийняв комуністичну ідеологію й очолив реорганізовану ним компартію. Романтичний революціонаризм одержав базу на «острові свободи» і розвинув активну антизахідну діяльність у планетарному масштабі. Символом самовідданого революційного героїзму став Ернесто Че Ґевара, лікар з Аргентини, учасник переможного повстання Кастро, який покинув свою міністерську посаду на Кубі й поринув у підпільну військову роботу в Південній Америці, щоб 1967 р. загинути від рук катів у Болівії. В 1970 — 1973 рр. у Чилі при владі /659/ перебували соціалісти на чолі з Сальвадором Альєнде, людиною високо гуманною, інтелігентною й мужньою. Здійснені урядом Альєнде соціалістичні заходи не розв’язали важких економічних проблем, а радше породили нові; невдоволенням скористалися військові на чолі з генералом Піночетом, які й здійснили переворот, встановивши жорстокий терористичний режим. Кубинська волелюбна революція не створила на острові ні демократії, ні економічного добробуту, а кривава диктатура Піночета через кілька років застою та деградації розпочала за підтримкою американських економістів ліберальні реформи, що вже після відставки генерала привели країну до швидкого прогресу. Ці процеси важко оцінити однозначно. Економічна ефективність виявлялася на боці ринкової економіки; вже через кілька років режим Кастро втратив ту широку популярність у Латинській Америці, яку він мав спочатку; але моральна перевага залишалася на боці Фіделя Кастро, Ернесто Че Гевари та вбитого путчистами Сальвадора Альєнде.
Повної — і військової, і морально-політичної — поразки зазнала підтримана зброєю США демократія у В’єтнамі. Після Женевських угод 1955 р., що підбили підсумок французькій колоніальній війні в Індокитаї, В’єтнам було поділено на комуністичну Північ і антикомуністичний Південь, як і Корею; але південний режим Сайгону відступав перед комуністичним підпіллям та партизанським рухом. 1964 р. спалахнув військовий конфлікт, ініційований США; наступного року на півострові висадилися американські війська, і почалася війна, що тривала до 1975 року. У війні, в Сполучених Штатах — особливо серед молоді та інтелігенції — надзвичайно непопулярній, брали участь 2,5 млн американських солдат і використовувалась вся тодішня військова техніка, крім ядерної зброї. США не шкодували грошей для допомоги сайгонській демократії, але антикомуністичний режим Півдня легко піддавався корупції і не мав масового політичного опертя; населення підтримувало комуністів-«в’єтконґівців» тим енергійніше, чим жорстокішими були репресії американців та «демократів».
Змагання між державами «планової економіки» та західною цивілізацією від початку набули характеру не ринкової конкуренції, а військово-політичної боротьби за вплив на світові процеси в безпосередній близькості до смертельно небезпечної грані нового світового конфлікту. Економічне змагання було спрямоване на зростання престижу і домінування в світі.
У цій боротьбі всі переваги спочатку були на боці американської економіки, яка легко повернулася до випуску довоєнної продукції і надала величезну допомогу Європі через план Маршалла. В середині 60-х років економічний розвиток США і світу досяг нових рубежів; це в американських містах можна було наочно спостерігати по небачених масштабах будівництва сучасних хмарочосів з бетону та скла на місці понурих старих, з темної цегли та з пожежними драбинами. Змінювався зовнішній образ Нового світу і його внутрішній уклад та водночас назрівало відставання від конкурентів, що й зумовило спад в американській промисловості в 70 — 80-ті /660/ роки. Навіть на американських ринках японська та європейська найновітніша промисловість виявилась більш конкурентоспроможною, ніж американська. Зокрема, японці вийшли на провідне місце в галузі електроніки. Справжній шок пережила Америка, коли 12 квітня 1961 р. Юрій Татарія полетів на «Востоці», а через чотири роки Олексій Леонов вийшов у відкритий космос. Тільки посадка Ніла Армстронґа та Елвіна Олдріна на Місяць 21 липня 1968 р. відновила морально-психологічну рівновагу.
Американці зробили висновки, що стосувалися не тільки організації економіки, а й усієї науково-технічної культури. Насамперед це вимагало зміни співвідношення прикладних і фундаментальних досліджень, а у галузі виробництва — різкого покращення якості та зниження видатків. Потрібні були роки, щоб американська економіка знову була оцінена як найконкурентоспроможніша. За 10 останніх років прибуток від обороту 250 американських компаній, що працюють у галузі високих технологій, збільшився в 4 рази, причому половина цих компаній виникла за останні 7 років і ґрунтовно потіснила тих, хто не зумів перебудуватися *.
* Ліндсей Ф. Перебудова в промисловості: американський досвід. — К., 1996. — С. 5.
Західна економіка і загалом західне суспільство мали і мають свої проблеми і свої вади. Розв’язання цих проблем почасти навіть ускладнювалося самим фактом змагання ринкового Заходу з комуністичним Сходом, оскільки обстановка гострої боротьби, а місцями і неоголошеної війни порушувала нормальний баланс сил у країнах демократії на користь радикально правих і консервативних політичних течій та пов’язаних з воєннопромисловим комплексом «яструбів». Проте слід визнати, що головна небезпека для світової демократії в другій половині XX ст. виходила з потужного євразійського військово-політичного комплексу, ядром якого залишався СРСР.
Економічна стагнація СРСР
Зусилля керівників комуністичного світу були спрямовані насамперед на досягнення високих показників індустріалізації і як визначального з них — показника енергетичної озброєності.
Перша половина 50-х років була найбільш сприятливою для СРСР за економічними показниками: стабільно, на 5 відсотків щорічно, зростала продуктивність праці, підтримувалась товарно-грошова збалансованість, найвищими були показники фондовіддачі, найнижчими — матеріаломісткості виробництва. В кінці 50-х років почалися деякі труднощі, але індустріальне виробництво в 60 — 70-ті роки продовжувало зростати. В цей період СРСР досяг своєї найбільшої військово-технічної могутності.
В центрі економічної системи СРСР знаходились галузі промисловості, прямо чи опосередковано пов’язаної з війною. Тільки в Україні у військовому виробництві безпосередньо було зайнято 2,7 млн чоловік, або 5 відсотків населення, в тому числі половина — на заводах, що випускали виключно військову продукцію. Частка військових видатків становила 1984 р. у СРСР 14 відсотків, у США — 6,7 відсотка, у Китаї — 8 відсотків, у ФРН — 3,3 відсотка, в Японії — 1 відсоток. Вищі, ніж у СРСР, показники заангажованості у військове змагання мали тільки Ізраїль (29 відсотків), /661/ Саудівська Аравія (24 відсотки), Лівія (17 відсотків), співставні з нашими — Сирія, Йорданія (14 відсотків), Ефіопія (11 відсотків). Ядерна зброя — основна стратегічна зброя СРСР — та ракетні засоби її доставки вимагали величезних вкладень та концентрації наукових зусиль. У свою чергу, розвиток ядерних досліджень давав можливість розвивати мирну енергетику.
Величене зростання виробництва приводить по деяких показниках індустріального розвитку навіть до випередження США. Так, СРСР виробляв у відсотках до США (див. табл.) *.
У світовій економіці другої половини XX ст. відбувається різке зростання енергоозброєності за рахунок розширення джерел використовуваної енергії та пересування питомої ваги в бік нових джерел. Роль органічних решток та дерева в другій половині століття зменшилася до мізерного рівня, роль вугілля — з більш ніж половини у 30-ті роки до третини у 70-ті, роль води майже не змінилася, до третини всіх джерел зросла роль нафти і вшестеро, майже до п’ятої частини частки в енергетичному балансі, — роль газу. З’явився новий чинник — ядерне паливо, що дало 1972 р. 6 відсотків світової енергії і, за прогнозами, мало дати до кінця століття близько п’ятої частини **.
* Див.: Лацис О. Вес ускорения // Коммунист. — 1989. — №17.
** Див.: Водопьянов П. А., Крисаченко В. С. Великий день гнева. С. 120.
Різке зростання видобутку електроенергії було заплановане ще Сталіним, в останні роки життя якого розпочалися «великі будови комунізму», що включали спорудження серії гідроелектростанцій. В другій половині 50-х років будівництво ГЕС велося з новою силою. Зокрема, почалось будівництво Дніпровського каскаду в Україні: Каховської (1950 — 1956 рр.), Кременчуцької (1954 — 1960 рр.), Дніпродзержинської (1956 — 1964 рр.), Київської (1960 — 1968 рр.), Канівської (1963 — 1975 рр.) ГЕС, а також Дніпрогесу-2 (будівництво розпочалось 1969 р.) з відповідними колосальними водосховищами — «морями».
В СРСР роботи в галузі ядерної зброї одразу були зорієнтовані на енергетику на ядерному паливі. Під керівництвом академіка Курчатова 1946 р. в СРСР споруджено перший в Європі атомний реактор, а 1954 р. вступила в дію перша в світі атомна електростанція в Обнинську. Її потужність становила всього 5 тис. кВт, натомість потужність вітряної ЕС типу ВД — 3,5 тис. кВт. Атомна енергетика почала розвиватися швидкими темпами в кінці 50-х: 1958 р. введено в дію Сибірську АЕС потужністю вже в 100 мВт, 1964 р. — аналогічну, але потужнішу Білоярську АЕС і Нововоронезьку АЕС з водяним реактором потужністю в 210 мВт. На атомних електростанціях СРСР 1988 р. видобувалось уже 12 відсотків електроенергії. Здавалося, СРСР виходить на перші позиції у світі по енергоозброєності і зможе стати на чолі світової технічної цивілізації.
Таблиця
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
Проте прогрес в енергетиці в СРСР не дав того економічного /662/ результату, який одержали країни Заходу. При зіставних цифрах в енергоозброєності та інших показниках індустріалізації показники прогресу були незіставні. Особливо це помітно, коли беруться до уваги різноманітні виміри прогресу, що характеризують усю якість життя: освіта, стан здоров’я населення, його харчування, наявність зон бідності, природне оточення, такі характеристики життя індивіда, як рівність можливостей, доступність особистої свободи та захищеності, багатство культурного життя. І в цих різноманітних проявах Захід зберігав впродовж століття здатність бути на чолі прогресу.
Характеристика суспільства навіть з техніко-економічного боку в XX ст. потребує використання не тільки енергетичних параметрів. Нова доба наочно показала, що існують відносно незалежні від енергетичних інформаційні виміри, які характеризують систему саме з погляду її впорядкованості, якості її самоорганізації, здатності протистояти хаосу. Вже порівняння мізерних, вимірюваних багатомільярдними долями ергів енергетичних потужностей людського мозку з тими потужностями, які, завдяки йому, може приводити в рух людина, показує безглуздість спроб характеристики інтелекту через такі поняття, як сила та енергія. Більша затрата енергії не гарантує кращого результату. В науці останньої чверті століття теоретико-інформаційні виміри були осмислені як незалежні від енергетичних.
У змаганні країн ринкової економіки з країнами державного планування за військово-технічну перевагу і вплив на світові процеси перше місце належить Заходу, насамперед завдяки більш ефективній організації економіки та всього суспільного життя. Державницький соціалізм час від часу демонстрував здатність сконцентрувати всі зусилля на розв’язанні ключових проблем і добитися визначних успіхів. Проте ринкова економіка, режим вільної критики й політичної свободи, культурно-політична різноманітність цивілізаційного поля при зростаючій інтеграції та «мондіалізації» життя щоразу дозволяли легко надолужити згаяне на більш широких і здорових засадах. Прорив у електронно-обчислювальній техніці й теоретичній та технічній кібернетиці, здійснений в США, Японії та Європі повоєнного часу, був лише одним із проявів високої організації та впорядкованості, здатності придушувати хаос у різних сферах громадського життя. Комп’ютерна техніка та новітні засоби зв’язку були життєво необхідними для динамічного ринкового світу, натомість у нас всі новації в цих галузях треба було «впроваджувати» згори, насильницьким шляхом. А насильство в техніко-економічних умовах XX ст. ставало дедалі менш ефективним.
1955 р. в СРСР була здійснена успішна спроба прорвати ідеологічні огорожі навколо загальної теорії інформації та управління, — теорії, проклятої філософами-марксистами як «лженаука кібернетика». В СРСР, незалежно від Норберта Вінера, А. Колмогоровим були одержані головні результати теорії, але навіть вчені не мали смаку до її загальної ідеології. Книжка Вінера про кібернетику лежала в таємних сховищах «спецхранів». Прорив було здійснено публікацією в журналі /663/ «Вопросы философии» статті А. А. Ляпунова, С. Л. Соболева і А. І. Кітова, ініціатором і автором головної частини якої був керівник Обчислювального центру Міністерства оборони Кітов. У тому ж числі журналу реабілітацію кібернетики з позицій марксистської філософії довершував Е. Кольман.
Кітов звернувся до вищих органів влади з листом, де викладав ідею управління воєнно-промисловим комплексом і всією обороною країни на основі єдиної автоматизованої системи. Комісія Міністерства оборони на чолі з маршалом Рокоссовським прийняла рішення виключити Кітова з партії. Працівник апарату ЦК КПРС пояснив Кітову: «Методи оптимізації і автоматизації системи управління не потрібні, оскільки у партії є свої методи управління: для цього вона радиться з народом, наприклад, збирає нараду стахановців або колгоспників-ударників» *. З великими труднощами комп’ютерна техніка вторувала собі шлях у СРСР, але система управління процесами в економіці та соціальному житті дійсно не мала потреби в обробці складної інформації, що постійно гальмувало розвиток ЕОМ та їх впровадження.
* Малиновский Б. Н. История вычислительной техники в лицах. — К., 1995. — С. 90.
Безпосередньо неефективність державної економіки відбивалася на сільському господарстві. В 50-ті роки комуністичне керівництво змушене було піти на лібералізацію порядків на селі. Колгоспники одержали паспорти, тобто право покинути село й переїхати до міста, в промисловість. Ціни на м’ясо, молоко, молочні продукти були підвищені, та все одно частину витрат через неефективність м’ясомолочної промисловості взяла на себе держава. Натомість вона надолужувала втрачене шляхом підвищення цін на машини. З 1956 р. по 1975 р. обсяг виробництва в машинобудуванні (в крб) зріс в 9,6 раза, а у фізичному вираженні — в 4,21 раза, тобто ціни виросли вдвічі більше, ніж виробництво. Ця тенденція продовжувала посилюватися. За 1976 — 1983 рр. зростання машинобудування (в крб) становило 75 відсотків, а в фізичному вираженні — лише 9 відсотків; фактично виробництво машин тупцювало на місці, а ціни зросли майже вдвічі.
Закупівля продовольства за кордоном стала нормою. Дотації сільському господарству зросли з 3,2 млрд крб у 1965 р. до 56 млрд крб в 1985 р., тобто з 3,1 відсотка бюджету до 14,5 відсотка всіх бюджетних витрат. У 1990 р. вкладення в сільське господарство досягли 21,7 відсотка всіх інвестицій, натомість у ФРН вони становили 2,4 відсотка, у Франції (1989 р.) — 3,1 відсотка. Крах соціалістичної системи був особливо очевидний на тлі успіхів присадибного господарства: маючи в своєму розпорядженні 1,5 відсотка угідь, селяни і городяни СРСР вирощували там більше половини картоплі, плодів та ягід, до третини овочів, виробляли більше чверті м’яса й молока.
З 1980 р. сільське господарство стало збитковим. Втеча молоді з села до міста наближала село до демографічного спустошення. Водночас виробництво зерна в країнах Заходу з 1950 по 1985 р. зросло втричі.
Розвиток промисловості й сільського господарства дедалі більше набував екстенсивних рис, тобто здійснювався за рахунок простої концентрації сил і напруження, розширення посівів, втрати якості. Особливо це /664/ стосувалось України. Якщо на Заході сільськогосподарські угіддя займають близько третини суші, то в Україні — більше двох третин (в 1986 р. — 70 відсотків). При цьому під оранкою була не третина, як належить, а чотири п’ятих сільськогосподарських угідь. В Україні з 32 млн га посівів 14 млн було розташовано на крутих схилах, що призводило до виснаження та ерозії дорогоцінних українських ґрунтів.
Металу і палива вироблялось більше, ніж в Америці, а розподілити його між заводами і галузями не було можливості — вони поїдали стільки ресурсів, що все було в дефіциті. Половина всіх верстатів країни знаходилась на ремонті. Зростала товарно-грошова незбалансованість, нишком був запущений у хід механізм емісії, який погнав інфляцію.
Зростання народного господарства фактично припинилося в 1979 — 1980 роках. Різко знижується рентабельність промисловості — з 35,5 відсотка в 1970 р. до 16,9 відсотка в 1983 році.
Військовий потенціал країни розвивався особливо швидкими темпами в 1960 — 1975 роках. Щорічні темпи приросту основних фондів у воєнно-промисловому комплексі становили в 1964 — 1973 рр. більше 10 відсотків. У наступні роки темпи значно скорочуються. В 1980 — 1985 рр. приріст основних фондів ВПК становив 7,8 відсотка, вибуття — 1,8 відсотка; в 1990 — 1991 рр. приріст упав до 5,1 відсотка, вибуття залишилось тим же. Це призвело до концентрації в сфері науково-технічного забезпечення ВПК морально старої й фізично зношеної техніки: так, 1991 р. 30 відсотків обладнання ВПК України було застарілим. Про техніко-економічний стан мирної промисловості нічого й говорити.
Економічні труднощі, що виявилися вже в другій половині 50-х років, переросли в стагнацію державносоціалістичної економіки в другій половині 70-х років; на початку 80-х років економіка СРСР знаходилась уже в стані глибокої кризи. Всі процеси руйнації, які набули обвального характеру в час «перебудови», йшли повним ходом уже з кінця 70-х років. Вони прискорювалися бездумною гонкою озброєнь та авантюрними, дорогими і в кращому випадку малоефективними «проектами століття», з яких вдалося, на щастя, під кінець зупинити сумнозвісний «поворот рік». Мабуть, крах системи настав би значно раніше, але 1965 р. забили нафтові фонтани на Самотлорі, і експорт енергоносіїв на певний час загальмував падіння.
СРСР досяг високого рівня виробництва, особливо у воєнно-промисловій сфері. Але він не мав гнучкого механізму оновлення технічної культури. Фактично економіка СРСР давно б опинилася перед кризою збуту через застарілість своїх продуктивних сил і вузькість внутрішнього ринку, якби не система економічного насильства. Але ця система насильства не розв’язувала протиріч, а заганяла їх углиб.
Таким було економічне тло культурної та політичної історії післясталінської доби, яка в часи Хрущова офіційно називалася «великим десятиліттям», а після його усунення — «розвинутим соціалізмом». Насправді це була доба поступового розкладу тоталітарної системи, що закінчилася її повним розвалом 1991 р. при спробі її реформування. /665/
Політична культура епохи Хрущова
У результаті напруженої таємної боротьби між членами вищого сталінського керівництва в 1953 — 1957 рр. встановилася одноосібна влада М.С. Хрущова. Врочисто було заявлено про повну і остаточну ліквідацію «культу особи Сталіна та його наслідків» і відновлення «ленінських принципів і норм партійного життя», хоча механізми тоталітарного режиму збереглися і могли бути запущені на повну силу. Але Хрущов не скористався ними навіть тоді, коли опинився перед загрозою перевороту. Мотиви своєї поведінки на час падіння в жовтні 1964 р. він сформулював так: «Я вже старий і втомився. Нехай тепер справляються самі. Головне я зробив. Стосунки між нами, стиль керівництва помінялися докорінно. Хіба комусь могло примаритися, що ми можемо сказати Сталінові, що він нас не влаштовує, і запропонувати йому піти у відставку? Від нас би мокрого місця не залишилося. Тепер все інакше. Зник страх, і розмова йде на рівних. В цьому моя заслуга. А боротися я не буду» *.
Якою мірою ці слова були щирими, чи це не була «хороша міна при поганій грі»? Чи була еволюція тоталітарної системи наслідком особистої незлобивості Микити Хрущова?
Риси простої, елементарної людяності, безумовно, були Хрущову притаманні. Він любив свою людну сім’ю; хоча в роботі бував запальний, крикливий і грубий, але за натурою не був злостивим і злопам’ятним деспотом. Коли Хрущов влаштовував голосний прилюдний «рознос», без якого не було тоді партійної роботи, він ставав дуже схожим на типового сталінського хама-уповноваженого, навіть обличчя його набувало грубих неприємних рис. Разом з тим його безпосередній діяльній натурі була чужа хвороблива потреба в постійному самоутвердженні через чужі страждання.
Проте це не завадило Хрущову в 30-ті роки бути таким же страшним, як усі партійні функціонери його часу; на совісті Хрущова — колишнього першого секретаря Московського комітету ВКП(б) та ЦК Компартії України — тисячі й тисячі життів. Як керівник української комуністичної парторганізації у воєнний та повоєнний час, Хрущов пречудово знав про криваву провокаційну діяльність спецзагонів МВС, які діяли під виглядом бандерівців на території західних земель України. Все це було давно, але Хрущов знав закони смертельної боротьби, і саме він наполіг на розстрілі угорських «ревізіоністів» — Імре Надя та його товаришів — під час візиту до Угорщини 1958 року. Хрущову було не вперше переступати через поріг людського життя. Що ж стосується в’язниць і «психушок», то припустимість порушення найелементарніших людських прав ніколи не була для нього проблематичною. Він відкрито писав у «Правді», що слід переслідувати противників комунізму як божевільних: «Тим, хто на цій підставі став би закликати до боротьби з комунізмом, можна сказати, що у нас і зараз є люди, які борються з комунізмом... але у таких людей, мабуть, явно не в нормі психічний стан» **.
* Огонек. — 1988. № 43. — С. 27.
** Див.: Правда. — 1959. — 24 мая.
По суті, Микита Хрущов залишився неотесаним робітником-самородком з далекої донбаської копалини, що пройшов через усі щаблі партійної роботи аж до Кремля, не мав за душею ніякої освіти, крім «рабфаку» й початкових курсів Промакадемії і /666/ щиро вірив у непереможність комуністичних ідей, про які мав невиразні уявлення на рівні партосвіти. В середовищі «соратників великого Сталіна» він був плебеєм та «Іванушкою-дурником», кремлівська псевдоаристократія ніколи не пустила б його на роль першого секретаря ЦК, якби своєчасно розгледіла природний розум та енергію.
Хрущов — явище сталінського середовища і впливовий елемент оточення Сталіна. В останні роки життя Сталін уже прирік своїх колишніх фаворитів і готував нову чистку. Зокрема, Каганович його не влаштовував як єврей, Молотов і Ворошилов — як люди, одружені з єврейками, Мікоян — як надто хитрий і лукавий вірменин. Малєнков і Берія, Хрущов і Булганін — ці дві пари стали незмінними учасниками сталінських нічних «обідів», де вирішувалися всі справи в імперії. Кожен із них був чимось потрібен Сталіну, зокрема Хрущова Сталін сприймав як Санчо-Пансу, як блазня, якому вибачалося деяке «народництво». В дзеркалі дурника-слуги, який став добрим губернатором, Сталін сам почувався не просто страшним напівкримінальним «паханом», а грізним романтичним лицарем.
Кожен діяч з найближчого сталінського оточення смертельно боявся Сталіна, і після смерті тирана неминуче мала настати антисталінська реакція. Такої зброї, як всевладна Державна безпека, осиротілі вожді не хотіли давати нікому. Закономірно також і те, що партійні провінціали в особі Хрущова виявились сильнішими, ніж кремлівські придворні. Поразка Берії надовго ослабила апарат таємної поліції, поступове просочування таємниць сталінського терору посилювало страх партійного апарату перед всевладдям «силових структур». На зміну партійно-державному тоталітаризму прийшла влада партійної олігархії. Не випадково ніхто не говорить про диктатуру Хрущова, хоча владу він ні з ким не ділив і спротиву не терпів. Насильство залишилося механізмом політичної культури, але масовий терор — вирішальна ознака тоталітаризму — відійшов у минуле.
Інколи вбачають суперечливість політичної постаті Хрущова в тому, що він не до кінця і непослідовно критикував режим Сталіна, відходив від своїх позицій, зберіг всевладдя партократії, яка його врешті-решт і скинула. Хрущов починав у перші післясталінські роки, зокрема після усунення Малєнкова, з дуже різких і грубих заяв в антикапіталістичному, антиамериканському, антизахідному дусі. Але таким він залишився до кінця. Його знаменитий вислів «ми вас закопаємо», часто цитований американською пресою, його ще знаменитіша витівка — стукання черевиком по столу у залі засідань ООН — явища того самого порядку, що й перші безпосередні «пролетарські» інтерв’ю 1955 року. З появою Жукова на посаді військового міністра концепція першого, «випереджувального» ядерного удару стала елементом воєнної доктрини СРСР, і ця агресивна доктрина офіційно була видозмінена лише в пізньобрежнєвські часи, на XXVI з’їзді КПРС в 1981 р. Хрущов підвів світ до межі ядерної війни, створивши кризу в Карибському морі 1962 року. Хрущов вступив у конфлікт з батьком радянської водневої бомби Андрієм Сахаровим на початку 60-х років як затятий прихильник продовження небезпечних ядерних випробувань, і тільки після проведення /667/ серії вибухів, не без впливу китайської атомної загрози, пішов на підписання договору про заборону випробувань ядерної зброї в трьох сферах. В 1958 р. Хрущов по-хамськи обійшовся з великим російським письменником та інтелектуалом Борисом Пастернаком, якого змусили зректися Нобелівської премії і якого — за особистою вказівкою Хрущова — тодішній керівник комсомолу, вихованець української парторганізації В. Семичастний публічно грубо образив. У 1962 р. Хрущов, естетична культура якого ледве сягала Дем’яна Бєдного, так був охоплений жагою навчати всіх митців писати й малювати, що — на превелику радість його ворогів — вступив у конфлікт з усією творчою інтелігенцією планети.
Хрущовський антисталінізм ніколи не був ліберальним і демократичним. Хрущов був і залишився критиком сталінського режиму і, наскільки це було йому доступно, сталінської доктрини, але критика його виходила з позицій «справжнього марксизму-ленінізму», «повернення до ленінських принципів і норм партійного життя», незамутнених витоків комуністичної ідеології, як вони йому уявлялися. Подібні течії в релігійній ідеології називають фундаменталізмом, і хрущовську критику політичної релігії сталінізму цілком можна вважати фундаменталістською.
Хрущов хотів повернутися до передсталінського стану політики та ідеології комунізму, але не до рівноваги «непу», а до Леніна в прийнятній для нового комуністичного часу інтерпретації. Реально це означало, що в змаганні гілок влади, яке почалося після смерті Сталіна, територіальна партійна влада взяла гору над галузевими державними гілками, в тому числі потіснила і професіоналів «силових структур».
Свою позицію щодо влади Хрущов відверто сформулював під час «зустрічі з інтелігенцією» в грудні 1962 року. Ось як описує промову Хрущова учасник зустрічі режисер М. Ромм: «Почав він знову ж м’яко. Ну ось, говорить він, ми вас тут послухали, поговорили, але вирішувати буде хто? Вирішувати в нашій країні повинен народ. А народ — це хто? Це партія. А партія хто? Це ми. Ми — партія. Значить, ми і будемо вирішувати, я ось буду вирішувати. Зрозуміло?» * Просто, грубо і цинічно: народ і партія — це я. Диктаторський принцип, проте, доводилося пояснювати, з погрозою запитуючи: «Зрозуміло?» Було б зрозуміло без пояснення, якби перед цим хоча б з десяток інтелігентів розстріляли. Але шлях, яким ішов до «загальнозрозумілості» Сталін, був тепер закритий.
* Огонек. — 1988. № 28. — С. 8.
Коли творилася тоталітарна соціалістична державність, прихильники комунізму чекали на Світову Революцію і Страшний суд над капіталізмом. Піднесення в громаді віруючих комуністів, пов’язане з цими есхатологічними очікуваннями, необоротно минуло. XX з’їзд КПРС і таємна доповідь Хрущова на закритому його засіданні поклали кінець романтичній сакралізації реальності. Деякі найбільш романтичні комуністи покладали надії на китайський спосіб подолання протиріч соціалізму, але ця ідеологія не набула широкого розповсюдження.
Критичне мислення середнього прихильника комунізму вміщувалося в парадигму архаїчної російської свідомості: цар бажає добра людям, у всьому винні бояри, які стоять між народом і царем. Ця ідеологія була /668/ перенесена міфологічною свідомістю на Леніна й Сталіна. Інституціалізація комуністичної громади і неминуче перетворення її на жорстоку і несправедливу диктатуру сприймалися критично мислячими комуністами як бюрократизація диктатури пролетаріату, тобто поява між ідеєю або вождем ворожого «боярського» прошарку. На цьому ґрунтувалася ревізія комунізму в дусі ранньомарксистської «теорії відчуження», поширена серед інтелігенції 50 — 60-х років.
Проте суспільна свідомість у СРСР, переживши справжній шок від викриттів Хрущова на XX з’їзді, швидко еволюціонувала. Питання про історичну відповідальність за терористичну диктатуру набувало дедалі більшої глибини та універсальності.
Пробуджене критикою сталінського режиму суспільство не могло вдовольнитися напіврозв’язаннями, пропонованими ідеологами партії. Одразу після зачитування на закритих партійних зборах доповіді Хрущова на XX з’їзді КПРС почалося сум’яття в умах рядових партійців, часом і відкрита критика керівництва КПРС, небезпечна для влади. Керівництво намагалося вжити рішучих заходів, особливо щодо тих парторганізацій, члени яких почували себе найбільш незалежно, — як, наприклад, в академічних Інституті атомної енергії Курчатова та Інституті ядерної фізики Аліханова. Курчатов зумів відстояти своїх, Аліханов — ні, парторганізація його інституту була розпущена, найбільш різкого критика сталінізму Ю. Орлова звільнили з роботи, і він став першим дисидентом (Аліханов, який після цього погрому переніс інфаркт, відправив Орлова до свого брата Аліханьяна до Єревана, де Орлов став членом-кореспондентом АН Вірменії, що викликало новий шал керівництва). З 1956 р. опозиційна думка в СРСР розвивається в середовищі науково-технічної і гуманітарної інтелігенції. Осередком антисталіністських письменницьких сил став журнал «Новый мир» після 1958 р., коли його після чотирирічної перерви знову очолив Олександр Твардовський. Консервативні сталіністські сили групувалися навколо журналу «Октябрь» на чолі з В. Кочетовим. Видатною подією у розвитку критики сталінського режиму була публікація в «Новом мире» повісті Олександра Солженіцина «Один день Івана Денисовича».
Хрущов у своїх фундаменталістських орієнтаціях зупинився перед критикою розкладеної партійно-державної верхівки, бо він мусив правити колосальною імперією і на цю верхівку спиратися. Він дав правлячому номенклатурному класові додаткові привілеї, зміцнив його позиції щодо небезпеки «знизу», від рядових партійних мас, намагався тільки ввести якісь гарантії від «бюрократичного переродження» і посилити залежність партократів від владних структур «згори», не залучаючи репресій. Цілком серйозно в ідеологічних структурах обговорювалося питання про те, що рівень життя керівних кіл партії і держави давно досяг тих показників, які планувалися для трудящих доби комунізму. Хрущов передав авторам відповідних документів, що і при комунізмі будуть номенклатурні працівники.
По-своєму ця позиція послідовна: правити імперією можна тільки батогом і пряником. Батіг полягав у тому, що людина, викинута з номенклатури, позбавлялася абсолютно всього, включаючи меблі й посуд. /669/ Але для великої імперії цього замало. Хрущова не боялися, а стати улюбленим харизматичним лідером вождь партократії не міг. Хрущов одразу катастрофічно почав втрачати популярність в інтелігентної верхівки суспільства і викликав дедалі більше невдоволення у номенклатури, особливо мірою того, як економічні негаразди спонукали його до дедалі нових експериментів. Епоха Хрущова була епохою політичних анекдотів, головним героєм яких став сам Микита.
Хрущов був ініціатором численних метушливих реформ, які часто змінювали одна одну. На перший погляд, все гальмувало сільське господарство, яке ніяк не можна було підняти до планованого рівня виробництва м’яса і молока на гектар угідь. Доки партія боролась за торфоперегнійні горщики або за триразове, чи дворазове, чи чотириразове доїння корів, стан справ з продовольством дедалі менше задовольняв швидко зростаюче місто.
Комуністична імперія опинилася у стані, коли стара леґітимізація влади потребувала різких змін. Іменем яких ідей має правити влада? «Короткий курс історії ВКП(б)» перестав бути священним текстом жерців імперії. Писалися нові історико-партійні тексти, проте вони вже не могли бути Біблією хрущовського комунізму. Повернення до «ленінських принципів і норм» означало тільке те ідеологічне явище, яке абсолютно точно було назване «критикою культу особи Сталіна». Треба було «вийняти» Сталіна з історії, залишивши недоторканною «генеральну лінію партії», — завдання, нерозв’язне для нормального здорового глузду. Це оберталося посиленням культу особи Леніна до смішних розмірів, що й породило перші «ленінські» анекдоти, і до гарячкових пошуків у сфері доктрини, які б компенсували розвал старанно відпрацьованого ідеологічного обґрунтування тоталітаризму. Всі ідейні проблеми так чи інакше поверталися до оцінки Сталіна та культу його особи. Те, що справа не в особі Сталіна, а в системі, — цього Хрущов прийняти не міг, бо для цього потрібно було б полишити й фундаменталістську ідеологію «справжнього марксизму-ленінізму», й імперські великодержавні амбіції.
Хрущов зберіг антиінтелігентські орієнтації комуністичної влади й після деяких вагань продовжив антисемітську політику Сталіна, припинивши розслідування провокаційної справи Єврейського антифашистського комітету і вбивства Міхоелса. Але не пішов він і на посилення російського націоналізму як ідеологічного опертя імперського режиму, бо це суперечило фундаменталістським орієнтаціям Хрущовської політики, оберненої до ленінських витоків. Певну роль відіграло і те, що Хрущов був орієнтований на партійні, тобто територіальні, гілки влади, перетягнув у партію питання, які раніше розв’язувались у галузевих державних органах, а серед територіальних владних структур українська партократія була однією з найсильніших. До того ж найкращі й найнадійніші особисті зв’язки у Хрущова були саме з українською партократією, як російського, так і українського походження. На бюрократизовану верхівку українських культурних діячів Хрущов намагався спиратися і в своїх конфліктах з московською інтелігенцією. /670/
Проте доктринальні питання не дуже важили в очах комуністичного лідера, для якого впродовж усього життєвого шляху це були завдання, гідні завідувача ідеологічною службою — ще більшого «Іванушки-дурника», ніж був для кремлівських хазяїв він сам. Реальним ідеологічним обґрунтуванням комуністичної диктатури стали підрахунки, коли можна обігнати Америку і тим самим вступити до комунізму. Епопея «наздогнати й перегнати» почалася з 1959 р., як тільки наближеними до апарату помічниками-спеціалістами було підраховано, що рівень життя у нас становить 50 — 60 відсотків від американського, темпи розвитку вищі, ніж у США і, отже, десь років через 20 можна обігнати США і опинитися просто в комунізмі. Матеріали потрапили на стіл Хрущову, сподобалися — і пішла бурхлива ідеологічна кампанія аж до включення дат вступу до комунізму в Програму КПРС на XXII з’їзді партії 1961 року.
Підтримавши публікацію повісті Солженіцина Твардовським, Хрущов водночас дедалі більше втягувався у конфлікт з творчою молодою інтелігенцією. Активно провокували його на цей конфлікт провідні діячі культури соціалістичного реалізму, зокрема керівники Спілки художників СРСР. Водночас палка підтримка Хрущовим мракобіса Т. Д. Лисенка призвела до загострення його конфлікту з Академією наук, де великий вплив мав академік Андрій Сахаров. Спроби Хрущова розрядити обстановку поверненням до критики Сталіна успіху не мали. Роздратований Хрущов готував розгром Академії наук під виглядом її «реорганізації», чергову «реорганізацію» сільського господарства та рішучу заміну вищого керівництва. Всі ці питання були винесені на пленум ЦК КПРС, що мав відбутися в листопаді 1964 року. Але змова його найближчих соратників зірвала ці плани. Пленум ЦК було проведено за місяць до визначеного строку, де й було підведено риску під епохою смикань між сталіністськими традиціями та пошуками реформ.
Гарячкові й нецілеспрямовані спроби Хрущова подолати господарські труднощі, спроби «натиснути» на керівні кадри, безконечні новації і перестановки викликали роздратування тих самих номенклатурних працівників, які з благословіння Хрущова вже давно жили в комунізмі. І 14 жовтня 1964 р. стало кінцем епохи Хрущова. А разом з тим — кінцем спроб відремонтувати Систему на фундаменталістських засадах «неспотворених», «аутентичних» марксистсько-ленінських комуністичних ідей. Критика жахів сталінського режиму і збереження засад комуністичної політики та ідеології виявились несумісними.
«Розвинутий соціалізм»
Усунення Хрущова від влади відбулося без великого галасу, його відправили на пенсію і публічно зрідка звинувачували у «волюнтаризмі». Час від часу з’являлись у пресі заяви керівних діячів про ненормальність становища, коли одна наділена великою владою людина приймає необгрунтовані рішення. Нове керівництво на чолі з Л. І. Брежнєвим, якого по-старому почали іменувати Генеральним секретарем ЦК КПРС, підкреслювало колективний характер своїх рішень. Комуністична диктатура нібито /671/ прагнула пом’якшити авторитарні принципи влади і встановити політичну рівновагу.
Проте післяхрущовське керівництво не зробило жодного кроку до лібералізації комуністичного режиму. Ідеологічна реакція почалася зі спроб хоча б часткової реабілітації Сталіна. 1965 р. було влаштоване грандіозне святкування 20-річчя Дня Перемоги, і в доповіді на врочистих зборах з цього приводу Брежнєв тепло згадав ім’я Верховного Головнокомандуючого — Сталіна, що викликало шквал аплодисментів учасників зборів. Тон мемуарів генералів Вітчизняної війни та військових істориків різко змінився. 1967 р. вийшла книга А. М. Некрича, в якій досить скромно були показані помилки сталінського керівництва напередодні війни. Пізніше Некрича викликали на засідання парткомісії і без жодних пояснень виключили з лав КПРС. Реабілітація Сталіна зайшла б далеко, якби не еміграція його доньки Світлани Алілуєвої та її дисидентські публікації. Фактично керівництво прийняло позицію нового (з 1967 р.) голови КДБ Ю. В. Андропова: будь-яка оцінка Сталіна породжує найнебезпечніші для комунізму ідейні розбіжності, тому краще по можливості обходити її.
Особистість нового керівника партії і держави, здавалось, якнайкраще пасувала до тієї поміркованопрагматичної, не схильної до авантюризму, орієнтованої на традиційні комуністичні цінності політики, яка мала змінити нервовий хрущовський реформізм. Л. І. Брежнєв (1905 — 1983 рр.) був тоді ще порівняно не старий — йому не виповнилося й шістдесяти; він не мав великих претензій, працював і секретарем ЦК по «оборонці», де мав добрі контакти і з ВПК, і з армією, і особисто з керівником ВПК Установим, працював також у державному апараті — Головою Президії Верховної Ради. Всім було відомо, що Брежнєв уміє уникати гострих конфліктів, залагоджувати справи з колегами, не поспішає приймати рішення, доброзичливий і до сліз сентиментальний, пам’ятає друзів, без особливих фантазій, а, висловлюючись сильніше, досить посередня і сіра людина. Знали всі і про життєлюбство Брежнєва, його справжні пристрасті — полювання, риболовля, автомобілі (Брежнєв був чудовим водієм), коштовності, ордени, нескладні романи з нескладним жіноцтвом. Через кілька років Брежнєв зумів тихо усунути всіх потенційних противників і так міцно взяти владу до своїх рук, що і подальше погіршення здоров’я аж до маразму, і відкрита корумпованість його та його оточення, і постійні негаразди у країні аніскільки не відбивалися на його безальтернативній партійно-державній позиції.
Новому керівництву партії й держави довелось зіткнутися з набагато серйознішою демократичною опозицією радянської інтелігенції, ніж це було в часи Хрущова. Вже сам факт зміни керівництва, хоч би як тихо ця акція була проведена, викликав суспільне збудження, обговорення причин і наслідків зміни політики. Кожне відхилення від нормального перебігу подій, кожна зміна в суспільному житті набували небажаного для системи резонансу.
1965 р. були зарештовані Ю. Даніель та А. Синявський за анонімні публікації в зарубіжній пресі творів не зовсім лояльного щодо радянської влади характеру. «Суд» над ними був /672/ повним безправ’ям, оскільки жодних радянських законів вони не порушували. Зі «справи» Даніеля і Синявського почалися протести громадськості, заяви за колективними підписами відомих інтелігентів на захист справедливості. З листом до XXIII з’їзду КПРС на захист Даніеля і Синявського звернулись 62 відомих інтелігенти, але, звичайно, все було марним.
У травні 1967 р. відбувся IV з’їзд письменників СРСР, до якого з листом, що відстоював демократичні свободи, звернувся Олександр Солженіцин. Почались переслідування Солженіцина, на захист якого виступив шерег культурних діячів.
Криза настала у серпні 1968 р., коли СРСР ввів танки у Чехословаччину для придушення спроб реформувати соціалізм у демократичному напрямі, зроблених керівництвом А. Дубчека. 25 серпня 1968 р. група відчайдушних (Бабинський, Богораз, Дремлюга, Делоне, Литвинов, Горбаневська, Баєва, Фейнберг) вийшли на Червону площу в знак протесту проти інтервенції в Чехословаччині. Це була маніфестація найбільш рішучих демократичних елементів, та солідарних з ними виявилось значно більше. Загальна непопулярність чехословацької акції була такою, що керівництво КПРС не наважилося вимагати резолюцій підтримки її на зборах первинних парторганізацій.
З 1968 р. виходила з перервами «Хроника текущих событий», яка, по можливості, фіксувала порушення прав людини в СРСР. 1969 р. створено Ініціативну групу захисту прав людини в СРСР на чолі з фізиком Ю. Орловим, яка пізніше перетворилась на Комітет захисту прав людини, а ще пізніше — на Гельсінську групу. Почалися арешти дисидентів, таємні і відкриті процеси. На захист дисидентів виступив академік Андрій Сахаров, і почалася нерівна боротьба визнаного і заслуженого фізика-ядерника проти існуючого режиму. Ініціатор Московського договору про заборону ядерних випробувань у трьох середовищах, мужній борець за права людини А. Сахаров став лауреатом Нобелівської премії миру 1975 р., а 1980 р. його відправлено у заслання до Горького.
1969 р. група російських націоналістичних письменників — Алексєєв, Прокоф’єв, Чивіліхін та інші — виступили проти Твардовського з листом у журналі «Огонек». Лист був негайно підтриманий комуністичною пресою. Усунення Твардовського з посади редактора «Нового мира» 1970 р. поклало край будь-яким надіям на лібералізацію комуністичного режиму.
1975 р. в Гельсінкі відбувся третій, заключний етап Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі. Керівники держав підписали підсумковий документ, що констатував непорушність повоєнного status quo в Європі на підставі принципів, визнаних при заснуванні ООН. Так, публічно за основу світового порядку знову було визнано Загальну Декларацію прав людини, підписати яку СРСР був змушений як провідний учасник Антигітлерівської коаліції і один із фундаторів ООН. Ленін би ніколи не підписав такої декларації — не тому, що йому бракувало макіавеллізму, а тому, що ідеї прав людини заважали світовій революції. Але тепер про світову революцію ніхто не згадував, ідеологія стала таким самим предметом торгівлі, як і все інше. Цей крок дорого обійшовся комунізму. /673/
Правляча верхівка стала перед проблемою ідеологічного виправдання великодержавної системи.
Одразу після усунення від влади М.С. Хрущова постало питання про горезвісне гасло «наздогнати і випередити Америку» і разом з тим про досягнення рубежів виробництва, що означали б вступ СРСР у фазу комунізму. XXII з’їзд КПРС 1961 р. прийняв програму партії з цифровими начерками, в якій говорилося про настання комунізму в нашій країні у 1980 році. 1965 р. один із авторів ідеї «наздогнати і випередити», професор-економіст А. М. Алексєєв, надрукував у журналі «Международная жизнь» статтю, в якій доводив, що програма ця не виконується. Виникла двозначна ситуація: з одного боку, журнал виступив з критикою діючої програми КПРС, і автора статті потягли до секретаріату ЦК. З іншого боку, якось забули, що головним редактором журналу є член Політбюро А. А. Громико. Зателефонували військовому міністрові, впливовому члену Політбюро Д.Ф. Установу; він відповів, що й сам знає — Америки ми не наздоженемо. Що ж все-таки робити, було незрозуміло; Устинов обіцяв переговорити з Підгорним. Невідомо, хто з ким переговорив, але проблему якось зняли. Так напіванекдотично закінчилась спроба легітимації імперського режиму ідеєю побудови комунізму.
Комуністичне керівництво Чехословаччини та НДР на руїнах «Празької весни» дійшло висновку, що будувати треба не комунізм, а соціалізм, але тільки справжній, «розвинутий» («развитой»), в якому матеріальних благ буде аж ніяк не менше, ніж на капіталістичному Заході. 1966 р. відбувся XXIII з’їзд партії, і хоча всі знали, що комунізм, згідно з діючою програмою КПРС, має настати через 14 років, але не настане, вносити якісь зміни до програми ніхто не наважився. Наступного року ідею «розвинутого соціалізму» апаратні працівники обережно включили до ювілейної доповіді Л. І. Брежнєва з нагоди 50-річчя Жовтня. Нарешті, вирішено було підготувати нову редакцію партійної програми.
Робота над нею розпочалася 1975 року. У 1977 р. Брежнєву написали його статтю про нову конституцію СРСР, яка під назвою «Історичний рубіж на шляху до комунізму» була надрукована в журналі «Проблеми мира и социализма». Подивившися на свій підготовлений помічниками твір, Брежнєв засумнівався: «А чи не занадто стаття теоретична, я ж не вчений, а політик?». Його заспокоїв Черненко: «Нічого, Леоніде Іллічу! Побачите, по ній десятки вчених одразу почнуть створювати свої дисертації!» * У статті новонароджений вчений обґрунтовував ідею про настання етапу побудови розвинутого соціалістичного суспільства, а не переходу до комунізму, і що вдосконалення соціалізму — не менш складне завдання, ніж створення його підвалин.
* Див.: Огонек. — 1990. — №23. — С. 10.
Дійсно, як і передбачив К. У. Черненко, одразу десятки вчених почали створювати дисертації про розвинутий соціалізм, розпочалася навіть дискусія, який це соціалізм — «ра́звитый» чи «развито́й». Зрештою, частина вождів просто не розуміла, про що йдеться. Коли вже після смерті Брежнєва стаття його наступника Андропова з такими ж формулюваннями була запропонована членам Політбюро, половина з них /674/ викреслювала «будівництво розвинутого соціалізму» і вписувала рідне «комуністичне будівництво». Між деякими членами Політбюро існувала навіть домовленість: викреслювати слово «перебудова», якщо воно десь зустрінеться. Компромісу досягли таким чином: говорити слід не про нову програму, а про нову редакцію старої програми, але з підкреслюванням слова «новий». В результаті у доповіді Генсека на XXVII з’їзді партії раптом зникла фраза про етап «удосконалення розвинутого соціалізму», але залишились дві згадки про те, що ми в якийсь етап вступили.
Майже увесь нескінченно довгий період від останніх років Сталіна до останніх років Брежнєва ідеологічну партійну службу очолював М. А. Суслов (1902 — 1982 рр.). Високий, худорлявий, хворобливо блідий Суслов був абсолютно несхожим на своїх колег по Президії та Політбюро ЦК з їх схильністю до радощів життя, вмінням багато з’їсти і випити, матюками і хамством, що мали демонструвати єдність з народом, нарешті, з обов’язковими клановими зв’язками, здатністю будувати й підтримувати їх. Останній імперський інквізитор нагадував Побєдоносцева, але залишалось таємницею, на чому цей первосвященик тримався, переживши всіх найнесумісніших за вдачею владик. Його називали сірим кардиналом, але насправді позиції Суслова завжди були сумнівними: Сталіна він дратував, Берія пропонував його усунути як нездару, Хрущов — публічно принижував, та й у брежнєвські часи на нього не дуже зважали. І справді, Суслов залишився посередністю із системи партійної освіти: жодних ідей і навіть формулювань він ніколи не висунув, підтримував різних реакційних нездар типу академіка Ф. В. Константинова, — єдина мить, коли Суслов пожвавлювався, наставала тоді, коли він довгими пальцями швидко перебирав картки з цитатами у своїх особистих шухлядках. Проте ця дуже хвора й стара людина, яка працювала не більше чотирьох годин на добу, керувала духовним життям усієї країни — від його рішень залежав стан справ у науці, вузах, театрах, творчих спілках, кіно, газетах, радіо, партійній пропаганді, видавництвах, часописах і так далі, включаючи виїзди за кордон.
Цим, власне, все сказано, і не тільки про Суслова. Він був потрібний саме тому, що, не будучи спроможним особисто будувати якісь змовницькі комбінації, Суслов на ґрунті цитат щось все ж таки формулював; його колеги нездатні були навіть на подібні інтелектуальні подвиги. Суслов, рішучий ворог усіляких новацій, став символом тяглості й марксистсько-ленінської ідейності політики КПРС. Емоційне підґрунтя світогляду Суслова залишилося на рівні комсомольця часів його костромських комнезамів. Згодом він став типовим вихованцем «червоної професури» і служкою сталінських інквізицій (між іншим, на самостійну партійно-ідеологічну роботу Суслова відрядили з Москви до Ростова саме в той час, коли першим секретарем там був близький до Єжова колишній кривавий чекіст Євдокимов, який збирав матеріали на Берію). Обережний і егоїстичний аскет Суслов, не маючи за душею нічого, міг тільки одне: санкціонувати від імені марксизму-ленінізму ті політичні повороти, що їх правлячі кола робили із своїх егоїстичних міркувань. І Суслов успішно здійснював свої функції, навіть уже перебуваючи в старечому /675/ маразмі — бо в маразмі була вся система.
Імперія залишалась імперією, але невідомо, ім’ям чого вона правила мільйонами і прагнула правити світом. Не можна сказати, що в ній не було політичного життя: у верхніх ешелонах влади воно йшло досить жваво, але зводилося до переміщень, усунень і піднесень різних особистостей, за чим стояли погано приховані кланові інтереси. Ця дрібна політика надавала життю певного детективного інтересу, але не змінювала загальної картини застою. Клани, очолювані старцями дедалі більш похилого віку, боялися порушити сяку-таку рівновагу впливів. У певному розумінні вони мали рацію: спроба рефомувати систему наймолодшим, найенергійнішим і найздібнішим з кремлівського керівництва, М. С. Горбачовим, призвела до цілковитого її розвалу.
Політичний простір України
Серед подібних міжкланових конфліктів для України найбільше значення мав конфлікт, що закінчився усуненням П. Ю. Шелеста з посади першого секретаря ЦК Компартії України та члена Політбюро і заміною його В. В. Щербицьким. За головним своїм значенням це не був конфлікт російської та української партійно-державних верхівок — у певному розумінні, до української верхівки належав і Брежнєв, росіянин за походженням, який виріс на Україні, тут зробив кар’єру і звідси потягнув за собою значну кількість своїх співробітників. Хрущов уже не знав молодших поколінь своєї «української партії»; так, Шелеста рекомендував йому на своє місце Підгорний, коли останнього переводили до Москви з посади першого секретаря ЦК КПУ на посаду одного з секретарів ЦК КПРС. Шелест, як і Підгорний, і більша частина тодішнього політичного керівництва України, належали до «харківської групи», натомість Брежнєв, Щербицький та багато інших пов’язаних з ними діячів — до «дніпропетровської». У Брежнєва були свої проблеми з Підгорним, що, врешті, вилилося у конфлікт за посаду Голови Президії Верховної Ради СРСР, яку Брежнєв відібрав у Підгорного 1977 року.
Проте в Політбюро виникали інциденти, що мали примітивне, але все ж ідейне забарвлення. Коли члени Політбюро, насамперед Суслов, вели розмови про те, що на Україні всі націоналісти, бо розмовляють українською мовою, і Шелест, і Підгорний огризалися: «А що ж їм, по-турецьки говорити, чи що?». Ці нюанси набули особливого значення після інтервенції в Чехословаччині. П. Ю. Шелест, рішучий противник чеського «ревізіонізму» і один із послідовних «яструбів», використовував свою комуністичну ортодоксальність для утвердження /676/ самостійної ролі України та її парторганізації. Не претедуючи на роль суперника Брежнєва, він вважав себе однією з сильних фігур Кремля і намагався вести свою власну політику в Україні.
Публічним виявом цієї тенденції стала книга Шелеста «Україна наша радянська», опублікована 1970 року. З перших сторінок книга мала насторожити пильного комуністичного ідеолога своїми наголосами: «Завдяки перемозі Великого Жовтня, ленінській національній політиці партії, український народ вперше в своїй історії створив національну державу — Українську Радянську Соціалістичну Республіку, якій минуло вже більш як 50 років» *. Далі мотив славлення України як окремої соціалістичної одиниці ставав дедалі відчутніший: «Нинішня наша Україна за рівнем і обсягом промислової продукції — це майже шість довоєнних Україн... По багатьох найважливіших показниках, у тому числі і по обсягу промислової продукції та капіталовкладеннях, Україна досягла рівня, який мав увесь Радянський Союз напередодні Великої Вітчизняної війни. У 2 — 3 рази перевищено довоєнний рівень всієї країни по видобутку залізної руди, виплавці металу, виробництву тракторів. Менше як 0,5 відсотка території і 1,4 відсотка населення земної кулі припадає на Радянську Україну, але вона дає 8 — 10 процентів світового виробництва сталі, чавуну, тракторів, цукру, видобутку вугілля, природного газу» **.
* Шелест П. Ю. Україна наша радянська. — К., 1970. — С. 5.
** Там же. — С. 77.
Ці цифри мали підтвердити посягання української національної партократії на особливий статус у партії і державі, нагадували, що Українська РСР — не просто союзна республіка, але й національна держава величезної економічної могутності.
Тим самим Шелест висував гасло українського радянського патріотизму, незалежне від безликого «радянського патріотизму взагалі». Не буде перебільшенням вважати політичну лінію та ідеологію Шелеста українським націонал-комунізмом.
Шелест, крутий адміністратор і рішучий противник інтелігентського «ревізіонізму», вів політику тонких загравань з українськими культурними колами. Певний вплив на Шелеста мав колишній секретар ЦК КП України з ідеології, директор Інституту історії партії І. Д. Назаренко, людина розумна й аморальна, один із перших, хто вторував шлях харків’янам в оточення Хрущова, виходець із довоєнних філософських «червоних професорів», твердий у загальному марксистському догматизмі і схильний до використання націонал-комуністичних ідей, насамперед у власних кар’єрних цілях. Через Назаренка на вищі кола «виходили» деякі українські культурні діячі. За Шелеста стали можливі такі прояви націоналпатріотичного духу, які вже давно були забуті. Прагнення реабілітувати національну спадщину дійшло до того, що 1966 р. на з’їзді письменників голова Спілки О. Т. Гончар говорив про необхідність перевидання творів В. Винниченка.
Саме прояви українського націонал-комунізму були розцінені як серйозна потенційна загроза; Шелеста без розголосу було переведено до Москви і швидко відправлено на пенсію. Це сталося у травні 1972 року. Негайно, не чекаючи, доки Шелеста виведуть із складу Політбюро, новий перший секретар ЦК Компартії України В. В. Щербицький /677/ організував розгром книги Шелеста на сторінках партійної української преси, а новий голова КДБ України В. В. Федорчук розпочав акцію по розгрому українського націонал-демократичного дисидентського руху. Після заміни Шелеста давнім вихованцем Брежнєва Володимиром Щербицьким почалася пора неприховано русифікаторської політики в Україні.
За своїм статусом у КПРС парторганізація України посідала приблизно таке саме місце, як парторганізації Москви і Ленінграду. По суті ж, роль України у владній системі була більшою, але в щоденних кремлівських інтригах провінційний український лідер не брав такої участі, як столичні. В посттоталітарному СРСР українська парторганізація була вже достатньо замкненою системою з власною розвиненою ієрархією посад і привілеїв, відтак висування до Москви або деінде в імперії на високі посади досить часто ставало небезпечним і небажаним відходом від надійних зв’язків і перспектив. Після Сталіна на керівних постах в Україні перебували переважно етнічні українці, обов’язково робітничо-селянського походження з інженерною або сільськогосподарською освітою, і їх скромна національна самосвідомість цілком вдовольнялася таємною антисемітською політикою КПРС, а відчуття культурної неповноцінності — антиінтелігентськими загальнопартійними настановами. Українській партійній бюрократії був властивий виконавський і, можна сказати, унтер-офіцерський характер. Вона сиділа на величезних матеріально-технічних ресурсах, але не розв’язувала жодних стратегічних завдань — Щербицький не міг вплинути навіть на виділення Держпланом СРСР кількості посівних площ під ту чи іншу культуру, а вже про контроль за такими об’єктами, як Чорнобильська АЕС чи завод «Південмаш», говорити не доводиться. При цьому влада залишалась досить твердою, щоб бюрократія вдовольнялася негласними привілеями і не спокушалася хабарями і підпільним приватним багатством. У цьому розумінні комуністична верхівка України, включаючи її лідера В. В. Щербицького, була одним із найменш корумпованих регіональних угруповань. Йдеться, звичайно, не про таку корупцію, як панування системи взаємних зв’язків і послуг, влади і впливу угруповань «своїх хлопців».
Переважна більшість опозиційно налаштованої інтелігенції духовно належала до тієї самої загальнодемократичної течії, що й російська; на кухнях українських інтелектуалів 60-х — 70-х років точилися ті ж розмови і співали тих самих пісень Галича чи Окуджави, що й у Москві чи Новосибірському академмістечку. Ці настрої породжували й однотипні дисидентські рухи, які тільки насамкінець набували національно-демократичного забарвлення.
Гордістю українського народу можна назвати генерала Петра Григоренка. Селянський хлопець, комсомолець, комуніст з 1927 р., військовий інженер, Григоренко завжди відзначався безкомпромісною чесністю і ще 1941 р. одержав партійну догану за виступ з політичною критикою, що дивом не позбавила його волі і життя, хоча й загальмувала кар’єру. В обстановці після XX з’їду КПРС Григоренко поводиться дедалі ризикованіше. 1963 р. він заснував «Союз боротьби за відродження ленінізму», 1964 р. /678/ був заарештований і на рік опинився у «психушці». 1965 — 1969 рр. Григоренко веде активну боротьбу за захист прав людини, відстоює права кримських татар, за що повторно заарештовується й опиняється у «психушці». На підставі документів, таємно переданих адвокатом Григоренка С. В. Каллістратовою, психічну повноцінність переслідуваного довів молодий київський психіатр С. Ф. Глузман, який одразу ж після того сам опинився у в’язниці. Напередодні візиту Ніксона до СРСР важко хворого Григоренка звільняють, але вже 1975 р. він підписує разом з іншими привітання Сахарову з присудженням Нобелівської премії миру і продовжує аж до свого виїзду за кордон боротьбу за права людини, зокрема за звільнення кримсько-татарского лідера Мустафи Джемільова. Коли в Україні утворено Гельсінську групу націонал-демократичного спрямування, Григоренко стає її представником у Москві.
Старого й хворого Григоренка хоча б не катували ліками, в той час як проти арештованого 1972 р. і утримуваного в Дніпропетровській «психушці» співробітника Інституту кібернетики АН УРСР Леоніда Плюща було вжито було бузувірських методів насильницького «лікування». Л. Плющ і харків’янин Г. Алтунян (заарештований 1969 р.) увійшли до Ініціативної групи захисту прав людини в СРСР.
У середині 60-х років формується український дисидентський рух націонал-демократичного спрямування, який набуває визначального впливу на всю спільноту дисидентського руху. Це було цілком нове явище в історії демократичного опору.
Національно зорієнтовані організації виникали в Україні постійно. Згідно з пізнішими офіційними даними, впродовж 1954 — 1959 рр. було розкрито 183 «націоналістичні та антирадянські групи» з 1.879 учасниками, впродовж 1958 — 1962 рр. — 46 таких груп з 245 учасниками. Майже всі ці групи виникали в Західній Україні *.
* Див.: Wilson A. Ukrainian nationalism in the 1990s. Cambridge universuty press, 1997. — P. 52.
Імпульси до створення таких організацій можна бачити на прикладі «Українського національно-визвольного фронту». Його організатор, львівський студент Зорян Попадюк, у себе вдома, в Самборі, випадково з товаришами натрапив на вимиті повінню рештки братських могил — останки жертв розстрілів у НКВС 1940 року. Цього було достатньо, щоб комсомолець Зорян, надзвичайно чистий і чутливий до чужої біди юнак, зненавидів радянський режим. Якби це було десь у Вінниці чи Конотопі, пошуки альтернативи були б тривалими й складними. В галицькому містечку і Львівському університеті альтернатива була зрозумілою: самостійна Україна. Переважна більшість таких груп та осередків займалась лише тим, що вивішувала на сільрадах жовто-блакитні прапори чи поширювала простенькі листівки; інколи друкувалися на машинці «журнали». Групи існували, як правило, недовго. В більшості своїй це була молодь; хіба що дуже малочисельна «Українська робітничо-селянська спілка» відзначалася своїм «дорослим» складом і тим, що її організатор Левко Лук’яненко, юрист і колишній партпрацівник, виходив з комуністичних позицій, обстоюючи незалежність України.
Виникали групи суто національної орієнтації і в 60-ті роки. «Український народний фронт» (1964 р.) /679/ Зеновія Красівського, Дмитра Квецюка, Михайла Дяка та інших був, по суті, продовженням підпілля ОУН: Зеновій Красівський (1929 — 1991 рр.) після закінчення середньої школи на Івано-Франківщині аж до арешту 1949 р. перебував на нелегальному становищі у Львові як член ОУН-УПА. Група УНФ, відтворена в 1975 — 1979 рр., була чи не найбільш тривкою націоналістичною організацією, що мала за членів і колишніх ветеранів УПА. Проте створити помітного руху на ґрунті політичної ідеології ОУН після розгрому військового опору УПА в середині 50-х уже нікому не вдавалось.
Статтю чи брошуру Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», що ходила у «самвидаві», читало небагато людей, але вплив її на культурну і політичну самосвідомість української інтелігенції був колосальний. Вперше перед нею було поставлене питання про культуру національних почуттів, вперше українська національна самосвідомість набула гуманістичного змісту, втраченого після сповнених надії днів української революції 1917 року. Тим, хто не жив у часи, коли влада добивалася обмеження української національної самосвідомості примітивним антисемітизмом, важко уявити, який визвольний вплив на людей справляла ідеологія нової хвилі.
Твір Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», написаний 1965 р., в грудні було передано керівникам Компартії України Шелесту і Щербицькому. Це був легальний твір, націонал-комуністичний за змістом, якщо й критичний щодо радянської дійсності, то лише в тому ж загальному тоні фундаменталістської ревізії сталінізму, яка властива добі хрущовської «відлиги». Різниця полягає в тому, що після поразки загальнодемократичних реформ висувалася платформа реформ національно-демократичних. Змінювалися пріоритети при збереженні загального напряму демократизації.
Характерно, що водночас у колах української політичної еміграції, найбільш схильних до демократичних рішень, обговорюється питання, як найкраще підтримати молодих опозиціонерів. Ближчі до старого націонал-комунізму діячі так званої Української революційно-демократичної партії, заснованої письменником І. Багряним, утворювали групу «реалітетників», яка пропонувала виходити з реалій комуністичної влади на Україні і висунути перед урядом України програму, яка в рамках цих реалій ставила б за мету просування до національного суверенітету при збереженні соціалістичних ідеалів. Видатний історик і теоретик української культури, зокрема культури політичної, Іван Лисяк-Рудницький, демократ радше ліберальноконсервативного ґатунку, більш схильний був до думки про плідність програми руху через загальну лібералізацію режиму в імперії, але останнє видавалось йому малоймовірним. Врешті, 35 американських професорів українського походження підписали 2 листопада 1967 р. текст заяви, яку надіслали всесоюзним та українським керівникам, — заяви, що містила вимоги саме в національно-суверенному дусі. Відповіді вони, звичайно, не одержали.
Рух опору, в тому числі національно-визвольний рух, з початку 60-х років набуває нових вимірів: він виступає під загальним гаслом руху за справедливість, а після Гельсінських /680/ угод — руху за права людини, тобто «правозахисного» руху. Вячеслав Чорновіл та його однодумці включаються в боротьбу як захисники правосуддя в середині 60-х після процесів Даніеля і Синявського. Після арештів Чорновола, братів Горинів, М. Косова, І. Світличного та інших листи протесту підписують 14 членів Спілки письменників України, зокрема В. Нєкрасов, І. Дзюба, В. Шевчук, Ліна Костенко, І. Драч, М. Вінграновський, художники Алла Горська, Л. Семикіна, В. Зарецький, І. Литовченко, кінорежисер С. Параджанов, члени-кореспонденти АН УРСР математики А. Скороход, Ю. Березанський, фізики О. Ситенко, К. Толпиго та група інших відомих інтелектуалів, не кажучи вже про молодих активних діячів опору. Із запитом про характер проведених арештів та про подальшу долю зарештованих до ЦК КП України зверталися відомі люди — письменники А. Малишко та М. Стельмах, авіаконструктор О. Антонов, композитори Георгій і Платон Майборода, В. Кирейко та інші. Це вже був рух, що мав величезні обертони в суспільстві.
Арешти 1972 р. озвалися протестом Голови Спілки письменників України Олеся Гончара та його відставкою, а Гончара поважали і прислухалися до нього і Шелест, і Щербицький. Коли восени 1976 р. виникла Українська група сприяння виконанню Гельсінських угод, її очолив поважного віку письменник Микола Руденко, фронтовик, який був колись секретарем партійної організації Спілки письменників. Генерал Григоренко став представником української Гельсінської групи в Москві. Членів групи заарештовано в 1§77 — 1978 роках. Через «підписантів» з інтелігентської еліти, через симпатинів навіть серед кіл, далеких від дисидентства, підпільний та напівпідпільний рух був пов’язаний з настроями широкого загалу суспільства.
Змінюється і характер репресій. До 70-х років скрізь у СРСР ув’язнювали за «виготовлення», «зберігання і поширення» «антирадянської літератури». Але в Україні за подібні «злочини» можна було одержати розстріл або 25 років ув’язнення — найменший натяк на «націоналізм» можна було кваліфікувати як заклик до «розчленування СРСР» і судити за нього як за «зраду Батьківщини». З 70-х років засуджують скрізь за «антирадянську пропаганду». КДБ і суди ретельно дотримуються правил судочинства — адже ленінські формулювання законів дозволяли прикривати беззаконня.
Юридичним приводом для репресій 1972 р. послужила спроба зарубіжних націоналістичних кіл чи спецслужб встановити контакти з українськими дисидентами; затриманий посередник дав усі свідчення.
У 1973 р. І. Дзюба відмежувався в пресі від підтримки зарубіжних націоналістичних сил. Водночас В. Мороз пішов на загострення критики режиму і окреслив націоналістичні орієнтації в дусі ОУН. І. Лисяк-Рудницький писав тоді про крах як націонал-комуністичної, так і тоталітарно-націоналістичної ідеологій, що однаково заводили в безвихідь *. Ця оцінка загалом була слушною, але життєва проблема виявилася більш глибокою. Це була проблема політичних, правових і навіть моральних підстав опору, проблема ідейної альтернативи.
* Див.: Лисяк-Рудницький І. Політична думка українських підрадянських дисидентів. // Історичні есе. — 2. — К., 1994.
Якщо російська біла еміграція залишилася без державного центру /681/ (генеральська хунта і навіть ліберали-кадети відмовилися від спадкоємства з надто лівими, на їхній погляд, Установчими зборами), то законний уряд УНР в еміграції не склав повноважень. Проте Український державний центр в особі голови Директорії та Головного отамана А. Лівицького опинився в окупованій Варшаві, Лівицький передав владу главі уряду Прокоповичу, який знаходився в Парижі, і після смерті останнього 1942 р. центр фактично перестав існувати. Після війни Лівицький та Ісак Мазепа, соціал-демократи — петлюрівці, відновили Державний центр, а 1948 р. він був реорганізований у «передпарламент» — Українську національну раду і навіть утворив подобу уряду в екзилі («виконний комітет»). Проте цей державний центр не визнали як провід ОУН Бандери, який вважав себе єдиним представником нації, так і керівники монархістів-гетьманців. Існував і інший державний осередок — Українська Головна Визвольна Рада, сформована ОУН 1944 р. на засадах коаліції з іншими політичними групами; але лідери УГВР були виключені з ОУН Бандери 1948 року. Увійшли, потім вийшли, потім знову ввійшли до Державного центру керівники ОУН Мельника (А. Мельник помер 1954 р., останнім главою Державного центру був лідер ОУН (мельниківців) М. Плав’юк, який і передав інсиґнії влади Л. Кравчуку). Отже, фактично й правно альтернативний Державний центр України був лише невеликою політичною групою частини еміграції.
У ході реорганізації Державного центру еміграційні політики звернулися до Винниченка, щоб він виклав свою позицію. Цілком слушно Винниченко зауважив, що саме він є єдиною особою, яка має юридичні підстави вважати себе главою держави. Дійсно, Винниченко був обраний головою Директрії Трудовим конгресом і його усунення і заміна Петлюрою за наполяганням французів була актом незаконним. Але Винниченко не вважав себе представником української держави — він не приймав думку, що розв’язання долі України можливе за її межами. «Що таке державність? Це — устрій всього матеріального і психічного життя цілого народу, його національносте, економіки, /682/ політики, культури, це — величезний складний процес. Чи може мати в ньому велику вагу дія маленької купки людей на чужині? Ні, не може... Чи є де-небудь поза еміграцією українська держава?.. Українська держава, українська державність на Україні є. її створив народ, вся українська нація в процесі великого перевороту життя в «тюрмі народів» — Росії» *. Розглядаючи УРСР як єдину реальну форму української державності, яка виникненням та існуванням своїм завдячує і боротьбі, і навіть поразці УНР, Винниченко підкреслював, що доля України вирішуватиметься в Україні і в рамках її національного і державного цілого.
* Винниченко В. Заповіт борцям за визволення. К., 1991. — С. 9 — 10.
Ідеологічні підстави свого власного існування нова національна політична свідомість мусила виробити сама. Просте повернення до програм, що не витримали випробувань історії, було неможливе; неможливе було і опертя на комуністичну реальність. Політично Україна знаходилась в пороговому, лімінальному стані, коли історія творилась у старих формах, але норми, виміри буття, способи оцінки, мета і цінності тільки визрівали, знаходились у становленні.
Для переважної більшості громадян вийти за межі політичного простору УРСР, морально і політично перейти на бік її ворогів було неможливо. Але керівництво режиму не мало моральної і політичної підтримки, співчуття було на боці переслідуваних протестантів. А ті, в свою чергу, відчували себе ніби позбавленими політичних вимірів, ніби однаковими в своїй політичній непримиренності до режиму, — зеки — українські націоналісти так само, як зеки — російські «єдинонеділимці», як євреї-сіоністи і непокірні татари. Простір неначе стиснувся для них в точку без вимірів: розберемося після перемоги. І все це було елементами єдиного цілого — політично і етнокультурно різноманітного національного організму України.
Як зрозуміти такі несумісні, здавалося б, факти: повне зубожіння комуністичної ідеології, втрата будь-яких соціальних ідеалів та орієнтирів правлячою верхівкою, симпатії широких мас до антиурядової опозиції — і гранична нечисленність дисидентських опозиційних груп, величезна і дедалі більша кількість членів КПРС і комсомолу? Адже тільки в Україні чисельність Компартії становила в останні сталінські роки (1950 р.) майже 700 тис. членів, під кінець хрущовських часів — 1,8 млн (1965 р.), а на початок «перебудови» доходила до 3 млн (2,8 млн у 1980 р.). Це говорить і про те, що дисидентський рух становив тільки вершину айсберга. Це говорить про те, що старий Винниченко мав рацію.
Головні легальні й напівлегальні політичні процеси відбувалися на волі в тих структурах, які формально залишалися комуністичними. Чого був уже вартий той комунізм — показали критичні часи розвалу СРСР, коли комуністична фракція у Верховній Раді України проголосувала за самостійність української держави, а потім і за заборону власної партії. /683/
Культура повсякденного життя
Винищення українського населення в роки війни й окупації давалося взнаки аж до кінця 50-х років: тільки в 1960 р. кількість населення України досягла довоєнного рівня — 42 млн чоловік. Водночас міське населення становило половину загальної чисельності, натомість перед війною в місті жила приблизно третина населення України. На 1983 р. у містах жило вже 64 відсотки з 50-мільйонного населення України — майже дві третини. Україна остаточно стала високоурбанізованим краєм.
З 1951 по 1983 р. міське населення зросло з 13,4 до 32,3 млн чоловік, тобто майже на 20 млн. Якщо лише приблизно на третину збільшення міського населення забезпечував природний приріст, то близько 14 млн, тобто стільки ж, скільки було городян у 1951 р., прийшло за тридцять років із села (або просто одержали статус городян завдяки суто адміністративному акту приєднання навколишніх сіл та сільських околиць до міста).
Зростання міського населення лише почасти йшло за рахунок українського села: за даними перепису 1970 р. міське населення становило 56 відсотків загальної кількості, але лише 46 відсотків українців жило в містах. В міста спрямовувався значною мірою приплив населення з Росії та інших республік СРСР; цей потік ішов переважно в індустріальні регіони України. Так, за даними 1970 р., майже третину прибулих на Донбас становили росіяни. Загалом відсоток росіян серед населення України зростав і досяг майже п’ятої частини. Різко зменшилась чисельність євреїв, які становили 1926 р. чверть міського населення, а в 60 — 70-ті роки — 3 — 4 відсотки. Виїхали на історичну батьківщину, в більшості, поляки, чехи, словаки. Українці становили в містах України тверду більшість — близько двох третин. Більшість у робітничому класі також становили українці *.
На прописку у великих містах існували жорсткі заборони, що їх великі, переважно оборонні, заводи обходили завдяки своїм так званим «планам по праці», що не збігалися з нормами і планами міської влади. Великі міста зростали менше: так, за 1959 — 1964 рр. населення в Харкові зросло тільки на 12,2 відсотка, в Києві — на 17 відсотків, а в Запоріжжі — на 21,6 відсотка. Зрештою, фактично міське населення зростало швидше, оскільки офіційні дані не враховували напівлегальних городян, що жили по різних гуртожитках, непрописані або з тимчасовою пропискою. Слід також мати на увазі величезну й дедалі ширшу «маятникову міграцію», включаючи доставку на великі підприємства робітників з навколишніх сіл заводським транспортом.
Україна знаходилась у стані швидкої асиміляції містом величезного селянського масиву.
Паралельно з міграцією з села до міста йшла міграція з менших, провінційніших містечок у більші та індустріально розвиненіші. Міжміська міграція була значно інтенсивнішою, ніж міграція з села в місто: з загальної кількості міграцій по Україні 1959 — 1964 рр. 29 відсотків становили міграції між селами і містами та 59 відсотків — міжміські переміщення **.
* Див.: Наулко В. Развитие межэтнических связей на Украине. — К., 1975.
** Див.: Там же. — С. 80.
Тут давалася взнаки імперська природа комуністичної державності, що неминуче породжує культурну, політичну та економічну відстань між «центром» і «провінцією» і низьку /684/ престижність провінційної глушини. Житлове будівництво в адміністративних та промислових центрах було набагато інтенсивнішим і, відповідно, шанси на одержання житла у столиці були подекуди вищими, ніж у райцентрі, незважаючи на всі обмеження з пропискою.
Міграції населення мали і небезпечні для української культури тенденції. Хоча в цілому міграційне сальдо стало в 50-х роках з негативного позитивним, тобто на Україну приїжджало більше, ніж з неї виїжджало, високий і важко враховуваний відсоток тих, хто переїздив у культурні та промислові центри Росії, становили кваліфіковані фахівці, в тому числі випускники вищих навчальних закладів України. Як показали пізніші дослідження, в українських містах відсоток росіян з вищою освітою більший, ніж відсоток українців з вищою освітою (за дослідженнями Я. Бреммера 1992 р., у Львові кількість росіян з вищою освітою становила 43 відсотки загальної кількості росіян, у Києві — 53 відсотки їх загальної кількості, натомість для українців відповідні показники — 25 і 35 відсотків). Водночас і серед української національної меншини в Російській Федерації середній освітній рівень виявився вищим, ніж серед росіян *. Цей парадоксальний на перший погляд факт є наслідком того, що міське населення як Росії, так і України формувалося значною мірою за рахунок міграцій кваліфікованих спеціалістів, у тому числі за призначеннями після закінчення вищих навчальних закладів.
* Див.: Бреммер Я. Росіяни як етнічна меншина на Україні. — Київ, 9 листопада 1992 р.; Грушевський О., Кутковець Т. Українці в Росії. — Серпень 1992. — М., 1992.
Здебільшого міграція з села до міста і з малих містечок до центрів залишалася все-таки контрольованою, і в Україні, як і в СРСР загалом, не склались приміські злиденні й напівкримінальні нетрі, які супроводжують урбанізацію за умов «дикого капіталізму». Урбанізація відбувалася за умов повної ліквідації неписьменності, стабільного функціонування середньої школи. На початку 1982 р. кількість населення України з вищою і середньою (повною і неповною) освітою становила близько 29 млн чоловік — майже 60 відсотків усього загалу, включаючи старих та немовлят. Вдвоє зросла середня тривалість життя, загальна смертність знизилась майже в 1,7 раза, дитяча — в 9 разів. Дедалі менше ставало багатодітних сімей. Загальні цивілізаційні процеси відбувалися швидкими темпами.
За умов ринкової економіки сільськогосподарське виробництво стає дедалі інтенсивнішим, життя на фермі дедалі напруженішим, і однією з головних привабливих рис сільського життя стає фермерська самостійність, незалежність господаря від працедавця, індивідуальна господарська свобода. Вона коштує дорого й не всім вдається її зберегти в боротьбі за існування, але ті кілька відсотків селянського населення /685/ розвинених країн, які здатні відстояти свою господарську свободу, найвище її цінують. Наше сільське життя позбавлене було саме господарської свободи й незалежної ініціативи. Тому незважаючи на те, що відсоток сільського населення порівняно з країнами ринкової економіки залишився в Україні високим, українське село набагато швидше втрачало свої активні сили, ніж це показує статистика. Виявилася — здебільшого вже в 60 — 70-ті роки — тенденція до переміщення з села в промисловість саме молодшої та енергійнішої частини сільського населення. Під кінець періоду «побудови розвиненого соціалізму» в багатьох селах майже не було дітей, крім тих, яких «підкидали» бабусям молоді з міста. В приміських районах часто до 90 відсотків активного сільського люду, які були закріплені за радгоспом чи колгоспом, фактично працювало в місті, а на поля вивозили як «допомогу селу» службовців і робітників, що більше витоптували, ніж прополювали та викопували.
Така система не означала зубожіння села — навпаки, десь у 70-ті роки спостерігається початок бурхливого житлового будівництва, особливо в селах півдня й південного сходу. Село пристосувалося до умов соціалізму: старші покоління займалися в приміських районах та в індустріальних областях вирощуванням городини на продаж до міста, колгоспи забезпечували найнагальніші потреби індивідуального господарства (оранку, ремонт, дрова, сіно і т. д.), крім того, часто крізь пальці дивилися на невеликі крадіжки з колгоспних ланів, які за сталінських часів жахливо каралися без огляду на вік і стать. Молодші покоління нерідко користувалися продуктами, присланими з дому батьками, а тих невеликих грошей, які отримували з міст батьки, за умов натурального господарства більш-менш вистачало. Ця система була економічно неефективною, але після сталінського напівголодного кріпацтва вона здавалася старшим поколінням більш ніж задовільною.
Вже в п’ятдесяті роки культура села зазнає масивного і дедалі ширшого впливу міста. У сфері виробництва повністю зникає традиційна техніка, за винятком того, що необхідне для присадибної ділянки, вся техніка сільськогосподарського виробництва стає заводською й уніфікованою. Село в п’ятдесяті роки цілком переходить на міський одяг, зникають — навіть у старих — свити, кобеняки, юпки та інші традиційні різновиди одягу. Найперше міського вигляду набув чоловічий костюм, відтак зник традиційний жіночий одяг. Певного поширення в цей час набувають «вторинні форми матеріальної культури» — цивілізовані, перероблені модельєрами національні традиційні форми, як от чоловічі вишивані сорочки та деякі національні елементи жіночого одягу.
Змінюється система традиційного житла. Характерне українське житло типу «хата — сіни — хата» /686/ ускладнюється, в сінях виділяється житлове приміщення або вони повністю перетворюються на житлову кімнату з прибудуванням ґанку або веранди. У дворах зникають господарські приміщення, натомість з’являються літня кухня (не тільки на півдні), сушня для фруктів (центральноукраїнські райони), тютюнниця (південний захід), коптильня (Прикарпаття, Карпати). Будинки споруджуються на кам’яних фундаментах, з мансардами або навіть двоповерхові. Більш традиційним залишилося харчування, але й тут відбуваються зміни, значною мірою під впливом системи громадського харчування, яка стимулювала поширення кулінарної інформації. «Столовки» сприяли поширенню шніцелів, котлет, пловів, шашликів, гуляшів, харчо і тому подібного. З одного боку, поступово зникають продукти, які не досить пристосовані до масового виробництва, — гречка, олійні культури, мак, ріпа, пастернак, селера; з іншого боку, поширюються помідори, солодкий перець, баклажани /687/ тощо. «Міські» страви, особливо м’ясні, на селі готувалися не часто, переважно на свята та гостини, але вже перестали бути суто міськими.
Незважаючи на сильну антирелігійну пропаганду і переслідування, напівлегально святкувалися найважливіші дати церковного календаря, жила традиційна обрядовість. Проте не тільки вінчання, але й хрещення ставали дедалі рідшими. В 70-ті роки було розгорнуто широку роботу по створенню систем нової позарелігійної обрядовості. На селі найстійкішими виявились обряди, пов’язані з весіллям, хоча їх система скоротилася і спростилася. Театральність і життєрадісність традиції дозволила їй вижити навіть за умов міста, переважно серед нещодавніх сільських мешканців, але дедалі частіше весілля по-традиційному гулялося і в міському середовищі. Поховальна обрядовість набула позарелігійних форм, відспівування в церкві небіжчиків було нечастим, але структура поховального обряду з відзначанням ритуалів дев’ятого та сорокового днів, поминальних роковин, велика кількість окремих елементів традиційного погребу виконувалися ретельно.
Україна традиційна, етнографічна, з культово-обрядовою основою буття, що коріннями йшла вглиб віків, — ця Україна зникала в одноманітних мікрорайонах. Особливо швидко пішов процес змін у побуті і міста, і села із середини 60-х років. За цей час кількість газифікованих міст збільшилось майже в десять разів, газ прийшов практично в усі міста і багато сіл. За двадцять років після 1960 р. втричі зросла довжина автомобільних шляхів, автобуси перевезли 1950 р. майже 60 млн пасажирів, 1960 р. — 1,4 млрд, через 10 років — 5 млрд. З 1951 р. почалися телепередачі в СРСР і Україні, з 1968 р. Київ частково перейшов на кольорове телебачення, з 1982 р. телепередачі стали кольоровими повністю. У 1983 р. телевізорів на Україні було майже 15 млн — практично у кожній сім’ї, з них п’ята частина кольорових. Все це були ознаки нової технічної цивілізації.
Хрущовське керівництво мусило вжити термінових заходів до подолання житлової кризи, яка ставала дедалі загрозливішою. З 1954 р. почалося масове будівництво п’ятиповерхових малогабаритних будинків, що попри свою низьку якість та непридатність для цивілізованого життя все ж на перших порах сяк-так пом’якшило житлову проблему. Після так званих «хрущоб» прийшов час «черьомушок», як за назвою першого з багатоповерхових мікрорайонів Москви почали називати абсолютно подібні мікрорайони в усіх містах СРСР. З 1954 р. органом, який стежив за неухильним впровадженням на території СРСР єдиних норм і правил, стандартів, надзвичайно низьких і єдиних типових проектів, став Держбуд з його республіканськими організаціями /688/ та установами. Міське будівництво набуло рис тотальної уніфікації. Це відображало загальну тенденцію до безликості, що загрозливо виявлялась у новій урбаністичній культурі. З одного боку, зменшувалась дистанція між містом і селом, провінцією і центром, що послаблювало недовіру до міста, замкненість у традиційних етнічних формах, властиву минулому протистоянню українського села російськомовному місту. З іншого боку, місто творить свою масову культуру, культуру низьких стандартів, як і будівництво, керуючись у художній творчості подібними «типовими проектами». Ця невибаглива загальноімперська культура, як правило російськомовна, швидко поширюється по безмежних територіях країни.
Одна з найгостріших проблем, які виникають чи, краще сказати, відтворюються на цьому новому етапі розвитку українського суспільства, — це мовна проблема, проблема мовної культури. Маємо тільки офіційні дані про мову, яку під час перепису населення 1959 р. та 1970 р. називали рідною; серед українців рідною мовою українську назвали під час першого перепису 93,5 відсотка, під час другого — 91,4 відсотка. Кількість українських шкіл у містах і селах України залишалась державною таємницею, соціологічних опитувань тоді не проводили. Тільки після здобуття незалежності одержано перші вірогідні результати обстежень, які свідчать про гостроту мовної проблеми в Україні. Так, за результатами досліджень Міжнародного соціологічного інституту та кафедри соціології університету «Києво-Могилянська академія» в січні 1992 р., українській мові як засобу повсякденного спілкування віддавали перевагу: в західному регіоні — 93 відсотка населення, у центральному — 53 відсотки (по м. Києву — 32 відсотка), в південно-східному — 27 відсотків. Решта надала перевагу російській мові. Слід мати на увазі, що престиж української мови значно зріс після проголошення незалежності України, і в 1964 р. чи 1974 р. обстеження мали б значно менш вигідний для української мови наслідок.
Переважання російської мови в міському побуті зростало, і українська культура в значній своїй частині залишась російськомовною. Боротьба за захист української мови часто вимагала справжньої самовідданості, але наслідок вона могла мати лише за умов державної незалежності. /689/
Науково-технічна культура України
За умов швидкої урбанізації країни доля національної культури залежить від того, що собою являє її ядро — культура промислового міста. Якщо говорити про систему цінностей, навколо яких складається вся система знань, умінь, навичок, що є засобами виробництва матеріальної та духовної культури суспільства, то в радянській імперії все зосереджувалося навколо воєнно-промислового комплексу. Найпередовіші рубежі в технічній культурі досягалися у виробництвах, так чи інакше пов’язаних з «оборонкою». В системі наукових інституцій головною була робота на провідні військові галузі, в центрі яких знаходились ядерна зброя, ракети і системи управління. В цих галузях СРСР успішно суперничав із західним світом і насамперед із США.
Воєнно-промисловий комплекс України становив, за оцінкою фахівців, найціннішу частину ВПК Союзу. В організаційному відношенні всі підприємства ВПК були безпосередньо підпорядковані Москві — як, зрештою, і більшість цивільних підприємств (частка підприємств, підпорядкованих Києву, на початок 80-х років становила всього 4 відсотки від загальної кількості підприємств України). Проте з точки зору культури, підготовки кадрів, застосування інтелектуальних сил і робочих рук, впливу на науково-технічне середовище тощо ці підприємства ВПК становили частину української науки й промисловості як цілого. Серед сьогоднішніх спадкоємців найбільших виробничих та виробничо-наукових комплексів радянського ВПК на Україні — підприємства авіаційної техніки (АНТК ім. Антонова та ін.), ракетно-космічної техніки («Південмаш», «Хартрон», КБ «Південне»), танкобудування (ВО «Машинобудівний завод ім. Малишева»), кораблебудування й суднобудування (КБ та суднобудівельні і судноремонтні заводи Києва, Миколаєва, Херсона), електротехніки (НВО ім. Корольова, ВО «Оріон», «Південелектронмаш»), приладобудування («Арсенал», «Хартрон», НВО ім. Корольова, ВО «Новатор», «Електронприлад»), радіотехніки, зв’язку, інформатики, обчислювальної техніки («Квазар-мікро», «Електронмаш», «Хартрон», «Сатурн», «Квант», «Квазар»), машинобудування, енергетики, конструкційних матеріалів тощо *. Підприємства ВПК концентрували інженерів та робітників найвищої кваліфікації, вели наукові та конструкторські розробки, що впливали на навколишнє наукове та технічне оточення, висували перед наукою та цивільною промисловістю проблеми, які вимагали розв’язання та стимулювали розвиток науково-технічної культури.
* Див.: Білецький В. та ін. Проблеми Збройних Сил, військовопромислового комплексу України та цивільного контролю за їх діяльністю // Український центр досліджень миру, конверсії і конфліктних ситуацій. Аналітична доповідь № 7. — К., жовтень 1996.
Україна за рівнем освіченості та культури населення, розвитком навчальних і наукових центрів та інфраструктури, науково-технічними традиціями являла собою дуже зручний для розвитку сучасної мирної і військової техніки регіон. Не випадково значна кількість космонавтів закінчувала саме Чернігівське військове авіаційне училище; Харків, Полтава, Чернігів багато важили в радянській військовій авіації. Українські авіаційно-конструкторські центри дали світовій техніці шерег неповторних розв’язань, особливо в галузі транспортної авіації; ці досягнення належать колективу КБ Антонова, що після війни організоване в Києві. О. К. Антонов (1906 — 1984 рр.), видатний інженер і вчений, /690/ відзначався гострим громадянським почуттям і симпатією до української культури. Один із засновників будівництва двигунів для реактивної авіації А. М. Люлька (1909 р.) — родом з Київщини, закінчив КПІ, до переїзду в Ленінград працював у Харківському авіаційному інституті. Ще напередодні війни він розробив першу в світі конструкцію двоконтурного турбореактивного двигуна. Це була одна з технічних новацій, що з великим запізненням з’явилася в системі озброєнь.
Цілком природно склалася, сказати б, космічна доля України. Успадкований ще від М. Кибальчича інтерес романтичної молоді до підкорення космічних просторів знайшов вираз в нестримній фантастиці мрій про ракетну техніку, що так результативно, хоч і з такими трагічними труднощами, реалізувалася в роботах 30-х років. Доля тоді врятувала піонера ракетної справи Олександра Шаргея (1897 — 1941 рр.), який жив за документами Юрія Кондратюка; його запрошували до Ленінградського ГІРДу («Группа исследования реактивного движения») Цандера, але обережний ШаргейКондратюк, який приховував свою короткочасну службу у білих, тримався подалі від військових підприємств. Праця Кондратюка «Завоювання міжпланетних просторів» (1929 р.), написана у Полтаві ще в роки громадянської війни, була використана американськими вченими при плануванні посадки на Місяць, де за їх ініціативою й увічнено ім’я українського теоретика космічних польотів. У ГІРДі працював одесит В. П. Глушко (1908 р.), який ще на початку 30-х років створив шерег ракетних двигунів. С. П. Корольов (1907 — 1966 рр.) народився в Житомирі, дитинство провів у сім’ї матері — в родині Москаленків у Ніжині, починав учитися у Києві, закінчив у Москві і працював у ГІРДі, звідки й потрапив до в’язниці разом із більшістю ракетників. Врятований авіаконструкторами від загибелі в «зоні», Корольов почав працювати як конструктор-«зек» ще в роки війни; пізніше він керував роботами над ракетами-носіями й кораблями-супутниками, його науково-технічним ідеям та надзвичайно напруженій і самовідданій організаторській діяльності СРСР найбільше зобов’язаний успіхами у освоєнні космосу наприкінці 50-х — на початку 60-х років. Водночас техніка військового ракетобудування розвивається в СКБ «Південне», яке очолював з 1954 р. М. К. Янґель (1911 — 1971 рр.). В цьому СКБ і на заводі «Південмаш» створювались стратегічні бойові ракети, а на їх основі — і штучні супутники Землі — «Космос», «Циклон», «Зеніт».
Фактично побічним продуктом військової промисловості стала й атомна енергетика СРСР: на переважній більшості конструкцій АЕС, які почали будуватися в Україні після 1971 — 1975 рр., застосовувались ядерні силові установки, створені для атомних підводних човнів під керівництвом академіка А. П. Александрова (1903 — 1995 рр.). А. П. Александров, родом з Таращі на Київщині, закінчив у Києві університет; працював у Москві, після смерті І. В. Курчатова очолив Інститут атомної енергії АН СРСР і в був 1975 р. обраний президентом Академії наук. Потрібні були роки глибоких політичних змін, щоб можна було публічно визнати відповідальність за /691/ чорнобильську катастрофу саме конструкції Александрова, а не тільки численних недоглядів окремих виконавців.
В історії з атомною енергетикою, яка невблаганно йшла всі ці роки до Чорнобиля, ясно видно вади принципів, на яких ґрунтувався науково-технічний прогрес у тоталітарному й посттоталітарному суспільстві. Чим далі розвивається сучасна техніка, тим очевидніший ризик як плата за успіхи. Прогрес дедалі більше нагадує гру з високими ставками. Запорукою успіху за таких умов є комбінація заходів, що зводять ризик до мінімуму. Ринкове суспільство ближче до ігрових принципів побудови економіки, а гласність політичних розв’язань вимагає йти на ризик свідомо. В державницьки-соціалістичній, плановій економіці рішення приймалися келейно та анонімно, що створювало систему кругової поруки і колективної безвідповідальності. Рішення треба було пробити, приховуючи чи применшуючи його ризикованість; у галузі науково-технічного прогресу його ініціювали науковці — вчені і титуловані керівники наукових установ, готували партійні та державні чиновники не дуже високого рангу, але підписували високі посадові особи. Головними аргументами для посадових осіб була економічна ефективність та політичне значення, й у сумнівному випадку все вирішувала здатність науковця вийти «нагору» і добитися свого. Коли в кінці 50-х років керівники енергетики Союзу підготували рішення про припинення будівництва Нововоронезької АЕС через малу її ефективність, Курчатов покинув усе і домігся перегляду рішення. На питання одного з секретарів ЦК: «А що ми будемо мати?» Курчатов відповів: «Нічого! Років тридцять це буде дорого вартісний експеримент» *. Таке міг дозволити собі лише Курчатов, бо за ним стояла бомба. Так пробивав рішення Корольов. Такої енергії, самовідданості й готовності йти на ризик не було у більшості авторів чи покровителів нових науково-технічних ідей, але механізм науково-адміністративної діяльності був приблизно однаковим. Незважаючи на те, що часи війни були позаду, тактика технічного прогресу будувалася за тими ж принципами, за якими бралися висотки на фронті — зосереджуючи всі сили і не шкодуючи людей. Не випадково напередодні свого обрання Президентом АН СРСР А. П. Александров говорив на загальних річних зборах Академії: «Нас звинувачують в тому, що атомна енергетика небезпечна і загрожує радіоактивним забрудненням навколишнього середовища... А як же, товариші, якщо станеться ядерна війна? Яке забруднення тоді буде? » **
* Савинцев Ю. И. В. Курчатов и атомная энергетика. — М., 1980. — С. 25.
** Цит. за: Медведев Г. Ядерний загар. — М., 1990. — С. 165.
Звичайно, науково-технічні досягнення, пов’язані з військовою промисловістю, становили лише ядро індустріальної культури і в кількісному відношенні — невелику її частину. В Україні працювали тисячі й тисячі геологів, інженерів-гірників, металургів, мостобудівників, енергетиків, електротехніків, хіміків тощо. Передові позиції в світовій науці й техніці Україна займала і займає в багатьох галузях. Зокрема, українські вчені та інженери добилися великих успіхів у галузі матеріалознавства, особливо в таких його розділах, як електрозварювання і спеціальна електрометалургія, порошкова металургія, виробництво синтетичних алмазів та інструментів з них. Простий перелік досягнень у різних галузях знань і техніки зайняв би багато місця. /692/
Наукові дослідження в Україні велись, як і скрізь у світі, в університетах та інших навчальних закладах, а також у галузевих науково-дослідних інститутах, але насамперед — в системі Академії наук УРСР. Такий спосіб організації науки мав свої недоліки: відірваність наукових досліджень від роботи із студентською молоддю, утворення специфічної наукової бюрократії, переважання прикладних досліджень над фундаментальними. Проте централізація наукових досліджень мала і позитивні аспекти, особливо враховуючи величезну — порівняно із Заходом — завантаженість вузівських викладачів. Виконуючи державні, в тому числі військові, замовлення і докладаючи багато зусиль до впровадження в життя науково-технічних відкриттів, Академія наук поряд з дослідженнями, розрахованими на безпосередній ефект, вела в порівняно невеликих осередках перспективні фундаментальні теоретичні дослідження. Утворення наукових центрів, спеціальністю яких була винятково дослідницька робота, гарантувало відносно вільні можливості наукового пошуку під прикриттям економічно ефективних прикладних результатів. Ця система набула найбільш довершених форм особливо після того, як президентом АН УРСР у 1963 р. став директор Інституту електрозварювання ім. Є. О. Патона академік Б.Є. Патон. Зважаючи на широкий розмах наукових досліджень і велику кількість зайнятих у них науковців, можна все ж відзначити слабкість української науки в найбільш фундаментальних теоретичних галузях природознавства. Почасти тут відбилися характерні риси радянської науки взагалі — у нас були скуті саме ті сфери науки, де необхідні були вияви максимальної свободи творчого мислення, де вчені мимоволі претендували на роль ідеологів і де заторкувалися глобальні суспільні проблеми. Головним виправданням науки слугував вислів Маркса про науку як «безпосередню продуктивну силу». З іншого боку, звичайна для імперської системи централізація всіх установ означала для науки зосередження загальнотеоретичних досліджень в наукових організаціях Москви. Перетягування в столицю найбільш здібних теоретиків стало правилом із самого початку розвитку радянської науки.
Проте українські наукові центри, насамперед київські академічні, виявились причетними до найпередовіших ділянок фундаментальних наук про Всесвіт. Почасти це було зумовлено високою математичною культурою та потужними традиціями математичної теорії нелінійних диференційних рівнянь та нелінійних коливань, а також теорії ймовірностей та випадкових процесів. З іншого боку, дослідження в галузі теорії твердого тіла, що спочатку розцінювалися радите як ближчі до прикладних, несподівано опинилися в центрі уваги теоретичної фізики, коли вона сформулювала програму так званої синергетики. Київ став одним із визнаних міжнародних центрів теорії нелінійностей і турбулентності, де формувалися нові підходи також і до фізики мікросвіту, і до космології.
Певне протистояння між гуманітарною та природничо-технічною культурою виявилося в кінці 50-х — на початку 60-х років у дискусіях між «фізиками» та «ліриками». Восени 1959 р. в газеті «Комсомольская правда» після публікації листа одного з читачів відбувся обмін репліками між /693/ письменником Іллею Еренбургом та інженером І. В. Полєтаєвим; Еренбург відстоював нетлінність гуманітарних цінностей, Полєтаєв, автор популярної книги про інформацію та кібернетику, заперечував значущість мистецтва і взагалі емоційної сфери і наполягав на раціональному характері цінностей нового часу. Чи потрібні Бах і Блок — такий примітивний характер мала суперечка.
Насправді ж примітивність постановки питання свідчила лише про органічні недоліки культури, яка неспроможна була ясно сформулювати те, що її турбувало. В ті роки найбільш авторитетною і престижною була фізика, і фільм, що вперше спробував ввести інтелектуальний діалог в основу сюжету, — «Дев’ять днів одного року» М. Ромма (1962 р.), — також будував колізію навколо прискорювача елементарних часток. Проте серйозний діалог про науку і життя не вдався. Колосальні проблеми, що постали перед людським розумом у середині XX ст., лише туманним пунктиром проступали в культурній свідомості радянського суспільства, загалом певного, що тільки неприємні пережитки минулого заважають соціалізмові остаточно розв’язати віковічні людські проблеми. Звідси легковажна поверховість самої суперечки між «фізиками» та «ліриками».
Надії на те, що науковий прогрес розв’яже проблеми, в які впирається прогрес суспільства, в ті роки нерідко пов’язувалися з «розумними машинами». Історія злету й краху цих ілюзій дуже драматична.
Як і в СРСР, на Заході розвиток електронно-обчислювальної техніки був стимульований війною; але там уже перед війною існувала обчислювально-перфораційна техніка, поштовхом до якої слугувала потреба розвитку господарсько-управлінських механізмів. Соціалізм з його ігноруванням інфраструктури, з його мисленням тоннами і кілометрами вийшов на рубіж повоєнного технічного розвитку з примітивними обчислювальними пристроями, придатними для поганенької бухгалтерії, тому необхідно було терміново подолати відставання.
Київський математик М. О. Лаврентьєв одним із перших у СРСР оцінив значення обчислювальної техніки; він запросив після війни на посаду керівника відповідної лабораторії та директора Інституту електротехніки з Москви С. О. Лебедєва. У 1948 р. Лаврентьєв написав Сталіну листа про необхідність терміново вжити заходів для розвитку обчислювальної техніки і несподівано для себе був призначений директором створюваного у Москві Інституту точної механіки і обчислювальної техніки АН СРСР. Колектив С. О. Лебедєва побудував під Києвом, у Феофанії, першу в СРСР електронно-обчислювальну машину (прийнята в експлуатацію 1951 р.) У розробці й створенні машини брали участь 12 осіб разом із Лебедєвим, їм допомагали 15 техніків і монтажників. До аналогічної роботи в США свого часу було залучено 13 основних виконавців, 200 техніків і велика кількість робітників. Терміни виконання були у киян фантастично короткими — два роки *.
* Малиновский Б. Н. История вычислительной техники в лицах. — К., — 1995.
Після реабілітації кібернетики Москва прийняла рішення про створення обчислювальних центрів у всіх республіканських академіях. На чолі лабораторії Лебедєва став 32-річний Віктор Михайлович Глушков, який одразу взяв науковий /694/ курс, що привів його до оригінальних результатів, і проявив себе видатним і самостійним організатором науки. Обчислювальний центр АН України організовано 1957 р., а вже 1961 р. на його базі створено Інститут кібернетики АН УРСР.
В. М. Глушков (1923 — 1982 рр.) був сухорлявою, невисокого зросту людиною; хворобливий в дитинстві, він завдяки постійним тренуванням став міцним і загартованим. Війну та окупацію Глушков пережив з усіма їх жахами, німці розстріляли його матір — депутата міськради, він і на роботі директора Інституту почував себе, як на війні. На письмовому столі під склом у Глушкова завжди лежала записка: «Сьогодні перший день життя, що тобі залишилося. Не втрачай часу марно» *.
* Малиновский Б. Н. История вычислительной техники в лицах. — С. 118.
Математичний курс університету він закінчив за один рік, основи вищої математики і квантової механіки засвоїв ще в школі. Крім видатних здібностей, Глушкову була властива надзвичайна працездатність і особливо система в роботі. Він якимись своїми особистими методами тренував пам’ять і швидкість читання. У молодості В. М. Глушков досяг того, що прочитував по два романи Тургенєва за вечір. Проте потім Глушков зрозумів, що класичні романи треба читати, навпаки, повільно. Все своє життя й відведену на нього наукову діяльність він планував так, щоб усі проміжні етапи приносили відчутні результати і були спрямовані до кінцевої мети, яка, можливо, реалізується наступними поколіннями.
Тоді машини робилися переважно під дуже конкретні завдання; ідея універсальної обчислювальної машини, рішуче підтримана Глушковим, викликала спочатку опір, але результат був надзвичайно вдалий (УМШН — «універсальна машина широкого призначення», що одержала назву «Дніпро»). Проте це був тільки початок далекосяжних планів. Лінія розвитку машин, яка визначилася в його перспективних планах, йшла до створення все більш інтелектуальних роботів, у зв’язку з чим Глушков підтримував найбільш сміливі дослідження і проекти мозкоподібних ЕОМ. Нарешті, Глушков почав систематичну облогу вищих владних структур з метою здійснити кардинальну перебудову всієї системи управління економікою країни на основі автоматизованих систем управління — АСУ. Глушков пропонував створити єдину систему ОГАС («Общегосударственная автоматизированная система управлення экономикой страньї»), на що потрібно було витратити 20 млрд крб — за тими часами колосальну суму. В протилежному випадку, говорив Глушков, уже в кінці 70-х років радянська економіка зіткнеться з нездоланними труднощами.
Секретар ЦК Кириленко, який відповідав за оборонну промисловість, реагував у такий спосіб: «А навіщо це? Я приїжджаю на завод, виступаю, і завод збільшує продуктивність на п’ять відсотків. Це не твої два!». Часткову підтримку Глушков знайшов у військового міністра Установа та глави уряду Косигіна, а також в українському ЦК; його заміри реалізувались у системі, яку випробували у Львові. Почалася історія напруженої боротьби Глушкова за реалізацію ідеї ОГАС, що зайняла двадцять років і закінчилась нічим.
Концепція Глушкова викликала опір економістів — прихильників реформування економіки СРСР; /695/ зарубіжні коментатори розцінили її як спробу посилити тоталітарний характер радянського суспільства. Сам Глушков ладен був вбачати в опорі його ідеям руку ЦРУ. Але, по суті, автоматична система управління не становила альтернативи економічним реформам; маючи систему ОГАС, можна було б набагато успішніше здійснювати реформування економіки.
Врешті «нагорі» було прийняте рішення, інспіроване певними колами з воєнно-промислового комплексу: було взято курс не на розвиток техніки на власній основі, а на використання наявних американських моделей. Незважаючи на застереження вчених щодо того, що ці моделі вважаються застарілими, і ми приречені будемо залишитися позаду прогресу, рішення було підтримане вищими колами, від яких залежало все. Це було одним з проявів консерватизму, пов’язаного як з технічною некультурністю вищого керівництва, так і з вичерпанням ресурсів у безперспективному військовому змаганні з Заходом.
Гуманітарна культура України
Тоталітарне суспільство нагадує монстра з потужними м’язами, невеличким і строго орієнтованим на дії мозком та майже зовсім без серця. І лише те, що культурні процеси в тоталітарному та посттоталітарному суспільстві дедалі менше контролювалися владою, підтримувало громадське життя і альтернативний спосіб мислення і відчування. Це повною мірою стосувалося й культури України.
Гуманітарна культура України відчувала на собі впливи різних джерел життєдіяльності. Імпульси йшли і від «фізиків», і від «ліриків», і від науково-технічної раціональної культури, в Україні особливо сильно розвиненої, і від художньої в найширшому значенні цього слова культури світосприйняття.
У країнах Заходу вже закінчувалась піонерська пора ентузіастів формальних методів в абстрактних розділах науки та філософії й методології природознавства, коли у нас буквально вибухнув інтерес до формальної логіки в її сучасному математизованому вигляді та формальної методології науки, в тому числі до структуралізму в лінгвістиці, а потім і в гуманітарії загалом. В 60-ті роки у російському перекладі з’являються найважливіші публікації в цих галузях, що виправдовувалося потребами розвитку кібернетики та обчислювальної техніки. Це сприяло розвиткові в Україні раціоналістичної світоглядної традиції, пов’язаної з позитивною наукою.
У Києві був досить компетентний центр вивчення філософських питань фізики, започаткований академіком М. Е. Омеляновським (1904 — 1979 рр.), якого переслідування /696/ недоброзичливців змусили переїхати до Москви. Група його учнів (П. С. Дишлевий та ін.) продовжувала роботу, підтримуючи добрі контакти з київськими та харківськими фізикамитеоретиками. Рішуче змінилася атмосфера у філософському житті після переїзду до Києва відомого філософа П. В. Копніна (1922 — 1971 рр.), який 1962 р. став директором Інституту філософії АН України (з 1967 р. — академік АН УРСР). П. В. Копнін ініціював наукові дослідження в царині, умовно названій тоді «логіка наукового пізнання» і тісно пов’язаній з міжнародним філософським і науковим рухом у галузі логіки, методології та філософії науки. З 1967 р. СРСР став членом міжнародної організації в цій галузі знань, і вчені України почали брати участь в її конгресах, вступаючи в прямі контакти з авторитетною міжнародною логіко-філософською громадськістю.
У низці публікацій П. В. Копнін та його молоді київські співробітники завдали, можна сказати, нищівного удару традиційній марксистській концепції «діалектичної логіки», що прикривала агресивні претензії марксизму на роль вищого судді над науковим мисленням, судді, незалежного навіть від вимог здорового глузду. Відстоявши щось на зразок середньовічного поділу сфер між знанням і вірою, українські філософи розпочали вивчення структури наукового знання, використовуючи результати, нагромаджені на той час західною логікою та методологією науки, і свої доробки, переважно в галузі філософії фізики і математики. Склалася певна філософська школа з добрими міжнародними зв’язками, яка разом зі своїми російськими колегами розгорнула активну діяльність по згуртуванню філософів, логіків, науковців з різних галузей знань, об’єднаних ідеями універсальності раціональних, розумних критеріїв істини, а тим самим незалежності наукового знання від ідеології. Київські логіки, філософи й математики були ініціаторами проведення Всесоюзних симпозіумів з логіки науки, які ставали дедалі багатолюднішими й охоплювали дедалі ширше коло дисциплін. Врешті в одному з останніх, харківському, симпозіумі брали участь і гуманітарії-структуралісти на чолі з Ю.М. Лотманом, лідером «московсько-тартуської школи».
Раціоналістичні тенденції, пов’язані зі спеціалізацією методологічного знання, виникнення важко контрольованої сфери формального аналізу сприймалися традиційними марксистськими колами дедалі недоброзичливіше. До того ж П. В. Копнін, не боячись звинувачень в українському націоналізмі як приїжджий з Росії науковець, розгорнув велику роботу по вивченню спадщини Києво-Могилянської академії. Почали також з’являтися філософські праці, в яких /697/ осмислювалася проблематика сенсу життя, світогляду, природи людини, що мало великий заряд загальнолюдських проблем (В. І. Шинкарук та його співробітники). Після переїзду П. В. Копніна до Москви (він був призначений на посаду директора Інституту філософії АН СРСР 1968 р. і помер через три роки, не доживши до 50 літ) ЦК партії розпочав кампанію по переслідуванню нових починань у філософії. Переслідування Інституту філософії АН України, розпочаті в часи Шелеста, переросли в подальші переслідування «українського націоналізму» адміністрацією Щербицького, мало змінивши свою антиінтелектуалістську спрямованість.
Україна відставала від країн Заходу за кількістю культурних центрів і закладів, по інтенсивності їх відвідувань. На 1986 р. в Україні було 88 театрів, натомість у Франції — більше шестисот, у Німеччині — близько п’ятисот. 1990 р. в Україні її 44 філармонії та концертні організації відвідали 15 млн чоловік, натомість у Франції за той же рік — 37 млн, у Німеччині — 45 млн відвідувань. Відставала Україна і за кількістю та відвідуванням кінотеатрів, хоч і не в такій пропорції. Але суть справи, звичайно, не в цій статистиці. Вона говорить безпосередньо тільки про бідність культурного фонду, який, до того ж, і глядача залучав завдяки дешевизні квитків, а то й дотаціям профспілок. Залишався загалом низьким, задавленим тиском партійноідеологічної «пристойності» у виборі репертуару рівень культурних видовищ. Разом з тим треба зауважити, що середній рівень виконавської майстерності в симфонічних оркестрах, хорах, театрах тощо залишався досить високим, і культура здатна була швидко й глибоко сприйняти найновіші світові досягнення, маючи при цьому вже свою власну традицію й свої власні духовні запити до світу.
У сфері «духовного виробництва» переважали, як і раніше, важкі парадні форми, присвячені високоідейним темам, — ораторії, опери, врочисті полотна, скульптури, піднесені комуністично-патріотичні поеми. Станковий живопис цього стилю призначався для стін установ чи принаймні правлінь колгоспів, що закуповували громадським коштом ці витвори мистецтва у худфонді; музику виконували при урочистих нагодах. Яскравим зразком помпезної офіційної культури тієї доби стали споруди в Києві — велетенська скульптура «Батьківщинамати», комплекс «Навіки разом», музей Леніна. Остання будова сама по собі була стандартною з точки зору сучасних архітектурно-художніх смаків, викликом було насамперед вміщення її в традиційне київське оточення, в таку «домашню» для киян Володимирську гірку. Утвердження офіційних монстрів у /698/ ліричне старе оточення викликало тепер протести, які інколи увінчувались успіхом (спроба знести милу київській інтелігенції філармонію — колишнє Купецьке зібрання — так і не була реалізована).
У звичному потоці творів мистецтва і літератури з’явилось щось людяніше. В живописі це були теплі й вишукані пейзажі, як, наприклад, голосіївські та конче-заспинські пейзажі Олексія Шовкуненка (1884 — 1974 рр.) або останні роботи Миколи Глущенка (1901 — 1977 рр.). Не можна не згадати також майстра могутнього таланту — Тетяну Яблонську, повні життєвої сили полотна якої відкривали неосяжні можливості мистецтва. Характерно, що пейзажам Глущенка присвячена в ці роки стаття поета Леоніда Первомайського, який сам жанр пейзажу пов’язує з відродженням чистої лірики, задушеної попередньою епохою. «Часом можна висловить пейзажем / те, для чого слів нема людських», — говорить Максим Рильський, немовби продовжуючи тему, без слів розпочату художниками.
Власне, майже пейзажем стала прекрасна сповідь Олександра Довженка «Зачарована Десна», поетична автобіографія, опублікована наступного року після його смерті. Довженко помер у Москві 23 вересня 1956 р., так і не дочекавшись «височайшого дозволу» спочити на рідній землі. Фактична реабілітація Довженка настала одразу ж після його смерті; 1958 р. вже вийшов на екрани фільм «Повість про море», поставлений за його сценарієм Юлією Солнцевою, вдовою Довженка; фільм цей, як і «Повість полум’яних літ» (1961 р.), незважаючи на захоплене сприйняття старшими поколіннями поетів та письменників, належав до минулої героїко-романтичної епохи.
На тлі парадного українського радянського мистецтва з’являються твори дещо сентиментальні, проте в своєму стилі виразні й щирі. Найкращими зразками цього літературно-мистецького явища були поезії Андрія Малишка (1912 — 1970 рр.) і пісні Платона Майбороди. Обидва надзвичайно обдаровані брати, Платон і старший Григорій (народився 1913 р.), які вчилися у Левка Ревуцького, залишили й офіційні твори великих музичних форм; але такі популярні мініатюри, як пісні Андрія Малишка і Платона Майбороди «Рушник» або «Ми підем, де трави похилі», залишаються пам’ятками доби. Сентиментальність і романтичність української культури цього ґатунку задовольняла певну духовну потребу в невибагливій і безпосередній людяності й людськості. /699/
Якщо порівняємо стан української культури в УРСР зі станом української культури в еміграції, то можемо зазначити, що в галузі гуманітарії скромні можливості діаспори були використані значно ефективніше, ніж у ріднім краї.
Ще 1945 р. в Німеччині, в Ашафенбурзі, було створено Мистецький український рух (МУР). Ідеологом МУР став Улас Самчук, у проводі були Юрій Шерех (Шевельов), Іван Багряний, Віктор Домонтович, Юрій Дивнич та інші. 1949 р. почався масовий переїзд української еміграції з Німеччини в Америку: Самчук переїхав до Канади, в Торонто, Шевельов, Юрій Костюк, Юрій Лавриненко, Докія Гуменна — до Нью-Йорка. Твори Багряного, Василя Барки, інших українських авторів, а також шерег результатів наукових досліджень у гуманітарній сфері дозволяють сказати, що тут значні явища все ж були, хоча й не настільки великі, щоб вважати діаспору реальним центром української культури тих часів. Характерно, що лідери МУР, зокрема Самчук, виходили з того, що українська культура в еміграції має бути надпартійною й надполітичною, за що піддавалися критиці політичних організацій (в тому числі і таких поміркованих, як «Українське слово» в Парижі) майже в такому ж категоричному тоні, як і в радянській Україні. Щоправда, над ними ніхто не мав влади.
В 60-ті роки ще залишають нам останні свої твори великі українські поети радянської доби — Тичина, Бажан, Рильський. Культура XX ст. вже не орієнтована на літературне слово так, як у попередньому сторіччі, а поетичні лідери українського суспільства, занесені в класики підручниками літератури та освячені Державними преміями, партійними та радянськими високими посадами та академічними званнями, обдаровані щедрими привілеями, звикли до надзвичайної обережності. Але все ж ці класики залишились і культурними символами України, і координатами нового культурного простору.
Поетична й політична майстерність Миколи Бажана (1904 — 1983 рр.) ще має бути оцінена. М. П. Бажан був літературно-політичним діячем навіть більшою мірою, ніж поетом, хоча його високій поетичній культурі зобов’язані своїми досягненнями цілі покоління молоді. Після смерті Сталіна О. Є. Корнійчук залишив посаду Голови Спілки письменників України, хоча й зберіг високі позиції і великий вплив, особливо на театральну культуру. Впродовж 1953 — 1959 рр. Спілку письменників очолював Бажан. З 1958 р. М. П. Бажан став на чолі роботи по виданню Української Радянської Енциклопедії. Сьогодні неймовірним кентавром здається ця титанічна праця, в якій перемішане офіційне славослов’я комуністичній диктатурі з крихтами правди про Україну, її історію і культуру. Хоч би як /700/ воно було, величний образ України вдалося зібрати в якусь енциклопедичну мозаїку і залишити людям. Бажан набагато більше і глибше розумів, ніж міг голосно сказати; він мав великі пов’язання у владних колах і багато зробив для підтримки національної культури. Цілісне бачення культури знайшло вираз у його передмові до твору Сартра «Слова». Ця напівмемуарна, напівфілософська книга вийшла у Франції 1964 р., коли Сартр відвідав Київ як учасник Міжнародного форуму діячів культури; 1966 р. «Слова» вийшли вже у Москві в російському перекладі з передмовою Бажана, а наступного року в журналі «Всесвіт» надруковано статтю Бажана «В пошуках надії і свободи», присвячену Сартру. Це — чи не найглибший в тодішній літературі аналіз усієї проблематики, яка постала перед світовою культурою в середині нашого століття. Незадовго до смерті М. П. Бажан видрукував передмову до збірника українських перекладів із Шолом-Алейхема, де в дуже обережній формі, з урахуванням усіх необхідних комуністично-партійних ритуалів сформулював позиції, що фактично ближчі до ідеології національної демократії, ніж до пануючої тоді версії «пролетарського інтернаціоналізму». «Не можна служити людству інакше, як не через свій народ. Мертвою абстракцією, голою фразою, хизуванням ґлобтроттера стають всілякі псевдогуманістичні запевнення, якщо вони не заземлені, не зв’язані нерозривно з дійсним життям народу, не зіперті на гранично повне розуміння і глибинних, і зовнішніх процесів, виявів, тенденцій народного життя». І далі — особливо про українсько-єврейські взаємини, тему, що була забороненою впродовж десятиріч: «Багатовікове співжиття двох народів рясніє сторінками жорстоких національних чвар, але знущанням з історичної правди було б звалювати провину за це на народи» *. Незважаючи на традиційне «але», саме визнання необхідності міжнаціонального погодження було новим за тих умов, коли замовчування стало єдиною морально-політичною позицією. Передмова — фактично останні слова поета до нації — закінчувалася виразом визнання справ тих, «хто в жорстоких умовах соціального і національного гноблення жили, працювали і боролися в ім’я Людства, його щастя, свободи, рівності, братерства і миру» **.
* Бажан М. Слово світлої людської надії // Шолом -Алейхем. Записки комівояжера. — К., 1983. — С. 7 — 8.
** Там же. — С. 17.
Павло Тичина (1891 — 1967 рр.) у вірші, видрукуваному в рік смерті, немовби виправдовується перед тими, хто уболівав за Тичиною раннім, таким, хто відкрив музику українського слова і чув у ній музику космосу:
...Думками летаючи
Над цвіттю степу,
над блакиттю моря,
Я бачу світ в тривозі та імлі:
ще ж стільки крові,
стільки муки й горя
на цій привітній, голубій землі!
Але якщо і прийняти цю беззастережну відмову від поетичних ідеалів юності під тиском вселюдського горя, то не можна повністю повірити заключним рядкам цього останнього поетичного слова людям:
Бо не в собі ж я, а увесь — на людях,
бо все моє — чи зблизька, чи здаля.
Тому — земля кипить, як серце в грудях,
і серце стогне, як уся земля. /701/
Тичина не був «увесь на людях», і навіть ті, хто добре його знав, ніколи не здогадувались, що він має на думці. Він справді чув, як кипить, ніби серце в грудях, земля, і стогнало землею його серце. Але при всій своїй делікатності й доброзичливості, будучи людиною замкненою, дуже одинокою і навіть егоцентричною, Тичина закрився давно і давно виніс сам собі присуд. Він йшов із світу непізнаним, ще й ще раз проголосивши себе відданим комуністичним ідеалам і міцно стуливши вуста, коли від нього чекали бачення нових горизонтів, що відкривалися в 50 — 60-ті роки.
А між тим Тичина давно глибоко пережив внутрішню роздвоєність, сліди якої особливо відчутні в незакінченій «симфонії» «Сковорода». Перша повна публікація так і не завершеної «симфонії» здійснена лише 1971 р.; Тичина особливо багато працював над нею з 1920 р. до 1940 р., але не полишав цієї теми до кінця днів. Саме тут — ключ до Тичини, бо його Сковорода — це насправді сам Тичина, це він починається з того єднання з світом:
Сковорода
на землю упаде,
цілує квіти, трави гладить,
росою очі, мов незрячі,
протирає —
о господи, як ти всього
мене наповнив
щедро, щедротно!
Пошли ж душі моїй спокій,
і мир, і злагоду, й любов,
я більш нічого не бажаю,
о всеблаженний!
Уривок, названий Тичиною «Видіння Сковороди. Ніч» або, в іншому варіанті, — «У келії. Потвори», — дуже нагадує «Капріччос» Ґойї, і ті потвори, вівці, собаки, що з ними говорить Тичина-Сковорода вночі у келії, — то його власні голоси. Жахає надзвичайної сили поетичний відгомін гайдамацької Умані, переданий через гавкіт-виття собак:
Гойда, гойда: а в Умані біда! від кроводу, від даву — а в Умані бунтує чернь, а в Умані тече! там злидарі злид’... а в У- а в Умані, авву (від даву), аву...
Ніхто страшніше не сказав про революцію.
«Пролетарська» модернізація Сковороди під гайдамаку викликала внутрішній протест, мабуть, вже у тодішнього читача, — але ж бо це не лише Сковороду Тичина насильно втискує в криваву революцію, а й себе, і це була правда, а не підробка. Тичина соромився своєї «дитинності, /702/ злотоцінності», ламав у собі її, намагаючись засвоїти й перетворити на внутрішню сутність грубу жорстокість буття, — але не йому було писати революційні плакати, і симфонія не вдалася, бо хаос тільки поламав, розтрощив внутрішню гармонію, нічого не давши взамін. Друг Тичини, розстріляний поет І. Дніпровський писав колись, що Тичина — в одному шерегу з Вишенським, Сковородою і Залізняком. Але це була фальш. Ні Сковорода, ні Тичина не вкладались в один шерег ні з Вишенським, ні з Залізняком.
Спроби знайти якусь вищу мудрість і, по суті, капітуляція перед мудрістю природи та історії як природного процесу, може, найяскравіше виявилися в «Похороні друга» (1942 р.). Це — улюблений франковий сюжет великого грішника, який побачив свій власний похорон. Похорон у поемі — це сон, марення, побутово-життєподібні картини мають міфологічні коннотації (друг — загадковий Ярослав, що виписаний як іконний переможець змія: між іншим, християнське ім’я князя Ярослава — Георгій). В труні поет мав би побачити себе самого. Це — поема про виправдання всього поетового життя, і відповідь дуже невиразна: /703/
Усе міняється, оновлюється, рветься, у ранах кров’ю сходить, з туги в груди б’є, замулюється мулом, порохом береться, землі сирій всього себе передає.
І тільки трохи оптимістичніше, коли останній рядок у повторах заміняється словами
...а потім знов зеленим з-під землі встає.
Ми повертаємося до Гетевої миті, до становлення, яке має свою, якусь незнану нами правду, і тільки те безперечне, що все ж ми знищили фашизм, і кудись нас все ж несе до доброго й святого. Бо:
Я єсть народ, якого Правди сила ніким звойована ще не була.
Треба визнати, що це — не дуже впевнений фінал. Бо не фіналом то було зовсім, а тільки початком.
Мабуть, найгострішу альтернативу такому печально-оптимістичному світовідчуттю становила творчість найталановитішого поета української політичної еміграції — Євгена Маланюка (1897 — 1968 рр.). Петербурзький студент родом із Єлисаветградщини, поручик, старшина армії УНР, політичний емігрант, який прожив у Польщі, Німеччині, Сполучених Штатах від 23-х років аж до старості, Маланюк належав до кола націоналістичних поетів донцовського «Вісника», хоча не був членом ОУН чи іншої політичної організації. За своїми політичними вподобаннями Маланюк може бути схарактеризований як представник української тоталітарної націоналістичної екстреми, і якби йшлося про Маланюкаполітика, цим було б сказано все. Але Євген Маланюк — великий поет, діяч більш високого лету, ніж поети-публіцисти, його поетичні пристрасті не можуть бути кваліфіковані так, як ті політичні та історіософські ідеї, що їх він поділяв.
Відлік поезії Маланюка слід вести не від його політики, а від традиції української культурної еліти — він ближчий по духу до аристократичної філософії Липинського та поезії неокласицизму. Він так само, як і його поетичні колеги, стоїть перед таємницями світової гармонії, так само впорядковує їх в класичні поетичні рядки:
Готична ніч. На небі, як у книзі,
Механіка виконує закон.
Холодний місяць —
лисий метафізик —
Обчислює народження і скон.
Та вслухайся: оцей нічний Елізій
Зітхає глибиною темних лон, —
Симфонія, а не прозорий сон
Замерзлий в нерухомо синій кризі!
Ударами припливів і відпливів
Здіймає груди вічний океан
І в скелі б’є. І космос, як пеан,
Гримить в безкрай.
Ні, ще ніхто не вивів
Твоєї формули.
І марно в безмір сфер
Крильми кістястими
ширяє Люцифер.
Звідси, з цієї культурної системи відліку, такої схожої на світ Зерова і Рильського, починається оцінка української історичної долі. Але вона іде в протилежному напрямі, бо її прагне дати людина, не упокорена історією і не схильна вклонитися перед Народом, щоб не бути конформістом.
Бо Маланюк відкидає не тільки догідливе малоросійство повітового писаря. Його безмежно дратує не /704/ /705/ /706/ сама по собі готовність змінити мову спілкування та відчуття національної спільноти, — в явищі малоросійськості він вбачає насамперед відсутність інстинкту ієрархічності, а, отже, відсутність справжньої духовної аристократії та аристократичної культури. «Врешті, підозрілий ідеаліст, переважно з кооператорів і військових канцеляристів, часто хронічний графоман і не менш від «фельдшера» свідомий ненависник всякої справжньої культури, то найнебезпечніша постать у нашім культурнім процесі останніх десятиліть» *.
* Маланюк. Є. До проблеми культурного процесу // Хроніка 2000. — К., 1992. — С. 120 — 121.
Ось чому Маланюк-поет — не фашист: те духовне плебейство, що підняло голову під крики хронічних графоманів про єврейську, російську та іншу загрозу і нищило високу культуру, чуже й огидне йому, справжньому, не підробленому духовному аристократу. У нас, в радянській Україні, змінився соціальний тип, не стало військових канцеляристів та кооператорів, але зберігся сам тип маланюківського «фельдшера», зберігся і посів вищі посади в ідеологічному керівництві, відчуваючи інстинктивну ненависть до всілякої справжньої культури.
Якщо читати поезію Маланюка в безпосередньо політичному її контексті, згадувати, що він публікував свої вірші в нацистській Німеччині в роки війни, можна не почути того вічного і доленосного, що в цьому відчаї культурної еліти, в прокльонах рідних дітей, посланих своїй матері, було трагічною правдою.
Необоримо соняшна заглада,
Віки, віки, — одна блакитна мить.
Куди ж поділа, степова Елладо,
Варязьку сталь і візантійську мідь?
Від скитських меж до сіверських україн
Широчина нестримано росте.
Мов на бандурі велетенській, грає
Співучим вітром пропонтійський степ.
Гарячий день розлив пекуче злото
І сам втопивсь у соняшнім меду.
Й крізь спокій цей єдина ллється нота
Блаженних бджіл в вишневому саду.
Ця аморфна Україна вишневих садочків, де «людність перманентно відпочиває по борщах та варениках», викликає у поета шал і відчай — /707/
Коли, коли ж знайдеш державну бронзу,
Проклятий край, Елладо Степова?
Знову-таки зовсім інакше підсумовує попередню духовну історію Максим Рильський (1895 — 1964 рр.) пори «третього цвітіння», як назвав він один свій вірш.
Малишко в хвилину гострої самооцінки говорить собі: «ти тільки сув’язь цвіту, а не плід, / ти ще як тінь, а не важучий слід, / маленька хмарка — не родюча туча, / ти звук, а не симфонія кипуча». У Рильського самооцінка жорстокіша, хоча й не категорична:
Є така поезія Верлена,
Де поет себе питає сам
У гіркому каятті: «Шалений!
Що зробив ти із своїм життям?»
О, якби лиш не таке питання
На вечірнім виписалось тлі,
Коли хмарка жевріє остання
Острівцем на березі землі,
Коли стигнуть води сизуваті
І синіють шиби у вікні,
Коли присмерк залягає в хаті
І шепоче в лад самотині!
Як палає світле листя клена!
Місто вдалині як гомонить!
Ні! Рядком розпачливим Верлена
Я не хочу вечір свій зустріть!
Як помітив Л. Новиченко, Рильський дуже загострив — насправді у Верлена йдеться не про життя, а лише про втрачену юність; так переклав цей вірш Верлена в іншому місці і сам Рильський. І все ж поет сподівається, що йому в хвилину прощання зі світом не доведеться ставити собі цього страшного запитання. Рильський залишився досить консервативним і в своїх поетичних уподобаннях, класиком, а не «модерністом»; він різко реагує не тільки на «фізиків» 1959 р., а й на незрозумілих і чужих йому «абстракціоністів». І саме цей Рильський знаходить шляхи поетичної самосвідомості, що виводять його і його покоління з безвиході духовної німоти.
1957 р. вийшла — після тривалого поетичного мовчання — збірка Рильського «Троянди і виноград». Головна ідея поезій цього циклу надто проста і прозора:
Ми працю любимо, що в творчість перейшла,
І музику палку, що ніжно серце тисне.
У щастя людського два рівних є крила:
Троянди й виноград, красиве і корисне. /708/
Це — немовби антитеза однобічному раціоналізмові і прагматизмові епохи штучного інтелекту і беземоційної «фізики». Але тут є й інший контекст для троянди:
Был теплый дождь, в траве стоит вода.
И. Бунин.
Був теплий дощ, в траві стоїть вода,
На гілці синя бабка обсихає,
Запах буркун гостріше. Молода
Уперше в небі ластівка ширяє.
Підв’язуючи світлий виноград,
Сміється дівчина не знати з чого.
Червоних маків розгорівся ряд
Після дощу, ласкавого й рясного.
З-над річки лине пісня голосна,
А тут, біля гостинної веранди,
Іде безкровна, лагідна війна
Червоної і білої троянди.
У збірці вперше за багато років не було жодного «паровозика», як з цинічним гумором поети називали політичного віршика-прикриття. А образ єдиної прийнятної для поета війни, на протилежність не тільки війні «червоної і білої троянди», а й війні між червоними і білими, був нечуваною сміливістю. Іще тривав культ справжніх комуністів Громадянської війни, комісарів, ленінських витоків добра й справедливості.
Тут просто осінь як осінь, квіти як квіти, життя як життя. Рильський неначе повертається до неокласичного минулого, але яка безмежна відстань між молодістю й старістю! Тепер час від часу проривається косноязичність, неприродна пишномовність, навіть у найневідповідніших місцях, — поет ніби вчиться заново розмовляти. І водночас зникла навіки манірність, поза, олімпійські масштаби — він, Людина, дивиться на світ, на його красу, видну тільки у променях сонця, що хилиться до заходу, — дивиться і показує його нам. Світ, у якому живе людина, є просто людським світом, а не ареною класової боротьби і не місцем змагання держав.
Чи не найпростіший і найглибший у своїй простоті вірш «Коли копають картоплю...», написаний Рильським у Кракові, — з далини рідний дім ближчий і зрозуміліший:
Коли копають картоплю —
стелеться дим над землею,
Листя летить воскувате,
ніби метеликів рій,
Пахне грибами і медом,
вогкістю пахне тією,
Що, опріч назви осінь,
немає імені їй.
Поезія змушує побачити вічний смисл у надзвичайно прозаїчному, буденному, простому житейському акті. Немає потреби в тому, щоб цю красу й повноту буття оцінювати якимись мірками: воно саме є остаточним мірилом усього, і все повинне узгоджуватися з ним. /709/
Поезія Рильського, яку він ще довго дарував нам, повертала нас до справжнього, непідробного Сковороди, який знав, що коли щастя можливе, то воно має бути можливим для кожного, тут і тепер. Простий осінній пейзаж Максима Рильського повертає людям справжні начала координат, справжні норми оцінок, і не треба більше нічого говорити — досить зрозуміти, яким чудом може бути кожна мить буття.
Українська культура посилено шукає поєднання з європейськими джерелами й першоджерелами. Величезне значення мала праця поетів-перекладачів. Борис Тен, Григорій Кочур, Микола Лукаш були не тільки пропагандистами світової культури, але й ідейними натхненниками нових течій, до їх голосу прислухались вже відомі молоді поети, навколо них збирались гуртки інтелігенції. Якщо наймолодший із них, Микола Лукаш, у своїх блискучих перекладах «Декамерона» створив ренесансний аналог української літературної мови, то Григорій Кочур відзначався надзвичайною точністю в збереженні навіть звукової поезії перекладених творів і тією близькістю до класики Зерова і Рильського, яка дозволяла знайти в наявній літературній і мовній традиції все необхідне для високого мистецтва. До найбільш популярних і читаних українських видань тієї пори, безумовно, належав журнал перекладів із іноземної літератури «Всесвіт», — за часів усіх головних редакторів, а особливо в перший час, коли можливості вибору перекладів були більшими. Українською мовою подеколи навіть раніше, ніж російською, з’являються переклади класиків сучасної літератури Заходу.
Формальні пошуки викликали найбільше роздратування у традиційних «соцреалістів», особливо у партійно-контрольних інстанцій. Вразливість комуністичних контролерів культури до питань мовних засобів, форм виразності не завжди можна пояснити раціонально: комуністична інквізиція від полювань за модниками-«стилягами» до переслідувань музичних новацій Л. Грабовського чи В. Сильвестрова свідчить радите про сліпу й органічну ненависть до нового і незрозумілого. Була й цілком очевидна підстава для ворожості до «формалізму» всіх Гатунків: незрозуміла мова не дозволяла «керувати» культурою, вона щось ніби приховувала, тому партійне керівництво скрізь і завжди у всіх галузях спиралося на «своїх». Треба, проте, зазначити, що шукання нових засобів виразності не були в тій новій хвилі «шістдесятників» самоціллю, бо в усіх сферах культури талановиті люди насамперед були сповнені громадських почуттів.
В цей час, на зламі 50-х і 60-х, входять в українську культуру нові її творці, молодь літературна й мистецька, яка сьогодні вже становить дозріле потужне опертя духовної культури України і про яку рано писати історію — історія тільки робиться. Проте не можна хоча б не назвати імен — дещо старших Дмитра Павличка, Ліни Костенко, потім Василя Симоненка, Івана Драча, Віталія Коротича, Миколи Вінграновського, Мойсея Фішбейна. В тому середовищі вже складались свої поетичні норми і свої авторитети, все життя було гранично політизоване, ще вірилось у справжні партійні та ленінські традиції — пошук орієнтирів тільки починався. /710/
А серед молодих пошук цінностей ішов бурхливо і неприховано. І чи не найголосніше зазвучали прості на диво, зрозумілі кожному слова молодого поета Василя Симоненка, молодого навіки — він помер 1963 р. двадцяти восьми років:
Можеш вибирати друзів і дружину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
Можна вибрать друга і по духу брата,
та не можна рідну матір вибирати.
Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
У Гоголя вищою чеснотою людини і навіть її відмінною властивістю була козацька здатність віддано любити рідного по духу, а не по крові. Залишаючи право вибору «по духу брата», коханої і майже всього на світі, поет нагадує, що не скрізь ми маємо вибір. І той «вертикальний» культурний вимір, в якому вибору немає, перетворюється на світове дерево:
Я чую у ночі осінні,
Я марю крізь синій сніг,
Вростає туге коріння
У землю глевку із ніг.
Стають мої руки віттям,
Верхів’ям чоло стає,
Розкрилося ніжним суцвіттям
Збентежене серце моє.
Вростаю у небо високе,
Де зорі — жовті джмелі,
І чую: пульсують соки
У тіло моє з землі.
Зі мною говорять могили
Устами колишніх людей,
І їх нерозтрачені сили
Пливуть до моїх грудей.
Визначаючи загальні риси широкого культурного руху 60 — 70 років, слід насамперед зазначити його європейську й урбаністичну орієнтацію. У різних авторів вона виявлялась по-різному, і, скажімо, щира і справжня поезія молодого Бориса Олійника була менш раціоналістичною і більше традиційною, ніж дерзновенні твори Івана Драча. Але всім притаманне було прагнення вийти за межі тихого сентиментального ставка, що разом з млинком і вишневеньким садком створював традиційний виднокруг українського культурного ландшафту. Синхрофазотрон і ЕОМ стають символами в поетичному світосприйнятті нової української реальності. Може, найбільш радикальному саме у Драчевій «Баладі про випрані штани», які неначе простують у небо. Це прагнення до «тут і тепер» набуває рис /711/ молодого нетерпіння, найповніше вираженого у Стуса:
Чи я діжду коли поліття
для зголоднілого бажання?
Як вибухнути, щоб горіть?
Як прохопитись чорнокриллям
під сонцем божевільно-білим?
Як бути? Як знебуть? Як жить?
Нова українська культура наснажена громадянськими почуттями — все суспільство збуджене, напружене, всі відчувають кризовий стан системи, вся культура, по суті, публіцистична. Якщо згадаємо безліч критичних доповідей і статей про «творчі помилки» письменників, поетів, філософів тощо, особливо численних до початку 80-х, маємо відчуття постійних дріб’язкових репресій. Громадянські мотиви, звичайно, залишалися головними в культурному процесі. Особливо слід відзначити шляхетну роль, яку відіграв тоді в літературному житті яскравий представник середнього покоління письменників О. Т. Гончар (1918 — 1994 рр.). Його особливо гострий твір, повість «Собор», була, можливо, надто публіцистичною, але це цілком відповідало епосі.
Проте не можна однозначно характеризувати культуру посттоталітарної України як культуру слова, культуру, орієнтовану на літературу, що було властиве попередньому сторіччю. Багатство художньої мови, розвиненої світовою культурою, не дозволяло закритися в рамках відображення суспільних проблем засобами красного письменства.
Власне, і сміливе використання нових форм є симптомом нового по суті, а не стилістично, культурного явища: митці немовби перечитують давно відомі речі, часто найпростіші життєві явища набувають у них вражаюче несподіваного смислу. Йде перевідкриття найелементарнішої буттєвості.
Це можна було б найкраще показати на матеріалі української музики, але тут потрібний спеціальний аналіз. Кілька прикладів можна навести із сфери живопису. Так, трагічно рано померлий Ігор Григор’єв (1934 — 1977 рр.) виходив із традицій реалістичної школи, був заангажований в усі культурно-політичні колізії шістдесятих років, зокрема в літературі й кіно; його художні відкриття, проте давали нові бачення повсякденності, ніяк не публіцистичні. Впливовий серед художньої молоді Григорій Гавриленко (1927 — 1984 рр.) писав жіночі портрети і пустельні пляжі у різних манерах, у тому числі і в класичному реалістичному стилі, і це було несподіваним і прекрасним. Віктор Хомков, філолог за освітою і керівник джаз-оркестру, в своїх шуканнях у сфері абстрактного живопису орієнтувався на старослов’янські художні витоки, а Аким Левич, майстер цілком неповторний, здавалося б, цікавиться тільки рідним Києвом, і непросто впізнати в його урбаністичних полотнах ранні інтереси до Шагала і водночас до Федотова. /712/
Ці та інші імена були відомі на той час лише вузькому колу шанувальників: незважаючи на свою оперативність, мистецтво живопису залишалося за умов тоталітарної системи доробком для небагатьох, якщо не користувалося державною підтримкою. Найважче нові течії пробивалися в ті культурні сфери, які вимагали великих вкладень: архітектура, театр, кіно. І, може, найбільш вражаючими були знахідки саме в надзвичайно контрольованих і цензурованих сферах.
Театральне життя відчуло вкрай важкі наслідки багатолітнього тиску драматургії Корнійчука та його епігонів. Перші спроби відновити високі традиції театру Курбаса Лесем Танюком закінчились його вимушеним виїздом до Москви. Проте в 70-ті роки пробиваються надзвичайно цікаві паростки нового. З’являється феномен «вистави-роздуму», «вистави-концепції», — зв’язок нового театру з суспільним життям іде через посередництво високо інтелектуальної проблематики, через «інобуття духу» в філософії життя. Такі вистави йдуть і в обласних театрах — не кажучи вже про роботи С. Данченка в Львівському театрі ім. М. Заньковецької («Прапороносці» О. Гончара, «Камінний господар» Лесі Українки і особливо «Украдене щастя» Івана Франка, вистава, в якій — чималою мірою завдяки винятковому таланту Б. С. Ступки — відкрилися нові виміри Франкового світобачення), В. Грипича в Запоріжжі і Чернівцях, А. Горчинського та П. Ластівки в Тернополі і т. д. Особливо симптоматичне звертання до театру Брехта (найбільш виразно — у В. Кузьменка-Делінде, «Кар’єра Артуро Уі»), близького до епохи ідеологічно, а головне, надзвичайно зручного за своєю драматургією завдяки методам очуднення, епізодної побудови і подвійним планом для того, щоб змусити глядача мислити.
Справжнім відкриттям нових художніх горизонтів став шерег фільмів, першим з яких була стрічка великого режисера сучасності Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» (1965 р.).
Художні фільми в Україні створювались на Київській кіностудії ім. О. Довженка та Одеській студії. В Одесі робили свої перші кроки в кіно Марлен Хуцієв, Кіра Муратова, тут вийшли на екран деякі помітні фільми того часу, але загалом студія залишалася на рівні пересічної радянської кінокультури. Студія ім. Довженка була парадною кіноорганізацією радянської України, призначеною створювати щось специфічне для УРСР у дусі, зрозумілому і близькому її політичному керівництву. /713/ Загалом кіностудія зажила поганої слави навіть у тодішньому СРСР. Ім’я і традиції Довженка використовувались для спроб створити школу українського романтичного комуністичного кіно, що загалом зазнали невдачі. Деякі фільми в стилі революційного романтизму виходили за рамки дозволеної соцреалістичної піднесеності, створюючи атмосферу фундаменталістської відданості знеславленим революційним ідеалам і, тим самим, належачи до критичного струменя в тодішній радянській культурі (М. Мащенко, «Овод», «Як гартувалася сталь»). Звертання до творів Василя Стефаника — західницької та універсалістської української класики — одразу створило новий мовний стиль у кіно, мовчазний, скупий на слово, як і сам Стефаник («Камінний хрест» Леоніда Осики). А справжнім світовим явищем став фільм Параджанова «Тіні забутих предків» (1965 р.), у створенні якого брала участь тодішня українська молода культурна еліта.
Екранізація повісті М. Коцюбинського могла виявитись черговим сентиментальним фільмом про кохання, настояним на карпатській екзотиці, могла б бути ще одним «оспівуванням» вічності народних цінностей. Але сталося щось зовсім інше й набагато грандіозніше. Глядач навіть не побачив, а відчув прості підвалини буття, перед ним відкрилася глибока архаїка, майже вічність; добро і зло, любов і ненависть постали в своїх позачасових вимірах. І при тому цей втрачений світ автори фільму побачили і показали очима сучасності, очима не традиціоналіста-консерватора, а людини модерної європейської культури. Проблема національності була відчута так, як вона має бути відчута в XX столітті.
Оператор цього фільму Ю. Іллєнко поставив фільм «Вечір напередодні Івана Купала» (1968 р.). Це — типова «авторська» праця, така, як чимало театральних вистав цієї пори: за темою повісті Гоголя поставлено фільм, що виражав авторське, дуже сучасне бачення проблематики, де в центрі уваги опинилась жертовність, врятування близького, враженого сатанинським егоїзмом. Багатоповерховий символізм пронизує і наступну працю автора — фільм Ю. Іллєнка «Білий птах з чорною відзнакою», що мав такий самий метафізичний символічний план, але безпосередньо побудований на реалістичному і сучасному сюжеті. У фільмі йшлося про боротьбу з УПА, і головний герой, відкрито прогресивний і симпатичний, був «наш», «червоний», але конфлікт насправді існував між братами, і навіть слабка згадка про братовбивче нещодавнє минуле схвилювала карпатських горян і переполохала партійне начальство. Фільм пронизаний бажанням будувати життя в /714/ спільному українському домі так, щоб лелека схотів звити на цій хаті своє гніздо. Це сказано неначе для нас сьогодні.
Офіційні форми, матеріально та ідейно заохочувані владою, являли собою немовби безжиттєвий нарост на живому дереві духовного життя. І остаточний розвал тоталітарної системи виявив не духовну пустелю, а повнокровне культурне підґрунтя національного життя.
ЛІТЕРАТУРА
Дзюба І. Між культурою і політикою. — К., 1998.
Дух України. 500-ліття малярства. Видання мистецької галереї Вінніпегу, — 1992.
Історія української культури / Під заг. ред. І. Крип’якевича. — К., 1994.
Конквест Роберт. Жнива скорботи. — К., 1993.
Липова Г. В. Художні засоби українського театру 70 — 80-х років. Автореф. ... канд. мистецтвознавства. — К., 1997.
Липинський Вячеслав. Студії. Т. 1. Історико-політологічна спадщина і сучасна Україна / Ред. Я. Пеленський. — Київ — Філадельфія. — 1994.
Лисяк-Рудницький Іван. Історичні есе. — К., 1994. — Т. 1,2.
Наулко В. И. Развитие межзтнических связей на Украине. — К., — 1975.
Новиченко Л. Поетичний світ Максима Рильського. 1941 — 1964. — К., 1993.
Світличний Іван. Серце для куль і для рим. — К., 1990.
Скуратівський В. Л. Екранні мистецтва у соціокультурних процесах XX століття. — К., 1997. — Ч. I, II.
Сохань П. С., Ульяновський В. І., Кіржаєв С. М. М. С. Грушевський і Academia. — К., — 1993.
Українська культура. Лекції за редакцією Дмитра Антоновича. — К., 1993.
Український живопис. Сто вибраних творів. — К., 1985.
Хвильовий М. — Бібліотека української літератури. — К., 1995.