Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Феофан Прокопович. Філософські твори. Том II. Натурфілософія. Частина III. Книжка II]

Попередня     Головна     Наступна         Примітки





[Частина третя]

Книжка друга

НЕДОСКОНАЛІ ЗМІШАНІ [ТІЛА] АБО МЕТЕОРИ



Виклавши питання про змішування, тобто про знищення, виникнення, змани, та питання про само змішане поєднання змінених [тіл] як норму згідно з наміченим перед тим методом, необхідно перейти до різних видів змішаних тіл, де на першому місці будуть ті, які називаються недосконалими змішаними,

Ці змішані називаються недосконалими з двох причин; частково тому, що не складаються з усіх елементів, а частково тому, що не мають норми щодо ваги і щодо відповідності. Але у них один [елемент] показує свою відкриту і виразну форму, а інші виявляються менш виразно. Так, наприклад, у росі помітний водний елемент, бо роса від звичайної води майже не відрізняється; а інші елементи, як повітря і вогонь, якщо і наявні в ній, то дуже приховані, і. немов охоплені водою. Такі тіла називаються у народі метеорами. Ця назва не відповідає всім недосконало змішаним тілам, бо слово «метеорон» по-грецьки означає щось висотне і ніби підвішене вгорі.

Але є недосконалі змішані тіла й поблизу поверхні землі і навіть у самих надрах землі. Однак, оскільки їх велика кількість спостерігається у повітрі, то, звичайно, усіх їх називають так само, як ті, що знаходяться вгорі. Численні з них викликають суперечливі думки, і вимагають пояснення їхньої природи й причин, тому ми будемо розглядати їх історично. В цілому ця книжка буде до деякої міри скороченим викладом вчення Арістотеля, але завдяки свободі філософа, нам дозволено, де підкаже розум, відступати від Арістотеля.

Спочатку слід сказати дещо про метеорні явища взагалі. а пізніше — зокрема. Із викладеного про метеори взагалі стане зрозумілим порядок правильного розподілу того, що має бути сказано про метеори зокрема. Тут, як і раніше, нам необхідно викласти порядок розділів. \437\





РОЗДІЛИ ДРУГОЇ КНИЖКИ:


I. Про метеори взагалі.

II. Про вогняні метеори зокрема і спочатку про підземні вогні.

III. Про вогні, що виникають у найнижчій сфері повітря: про запалені свічки, блукаючий вогонь, вогняні язики, Кастора і Поллукса, літаючого Дракона та інші.

IV. Про вогняні метеори середньої сфери повітря: грім, зірницю і блискавку.

V. Про вогняні метеори найвищої сфери повітря, тобто комети.

VI. Про яскраві й кольорові метеори, Чумацький шлях, веселку, корону, смуги, парелії, параселіни, вир, тріщину і про сутичку когорт [марево].

VII. Сухі метеори або вітри.

VIII. Землетруси.

IX. Про вологі метеори, спочатку про ті, які є на землі, тобто моря, річки й джерела.

X. Про вологі метеори в найнижчій сфері повітря: лід, мряка, туман, роса й інші.

XI. Про вологі метеорні явища в середній сфері повітря: хмара, дощ, сніг і град.







Розділ перший

ПРО МЕТЕОРИ ВЗАГАЛІ


Із сказаного вже зрозуміло, що таке метеори. Проте необхідно дослідити причини їх виникнення. Що стосується матерії, з якої вони виникають і складаються, то вона подвійна: це пара та випаровування, як говорить Арістотель («Метеорологія», розд. 4). І майже всі приєднуються до його думки

Парою є якийсь теплий і вологий випар, що походить з самої води, подібно як пара чи подув підіймається з киплячих горщиків; виникаючи не інакше як від тепла, яке подрібнює воду на найменші частинки.

Випаровуванням називається теплий, але сухий випар, що підіймається над землею і є не чимось іншим, як дуже дрібними частинками землі, розсіяними здатністю тепла та піднятими вгору. Випаровування буває подвійним: одне зовсім сухе, його можна назвати чисто земляним і до нього може домішуватися сіль; друге — жирне і маслянисте; воно має багато від сірки. Перше може затвердіти, як камінь, друге може \438\ легко запалюватися. І пара, і випаровування піднімаються вгору, як піднімаються усі легкі тіла, що [ми перед цим пояснили].

А з цих двох матерій або з кожної зокрема, або інколи з їх поєднання виникають усі недосконалі змішані [тіла], як побачимо далі

Про форми метеорів з їх особливої матерії майже нічого не можна встановити, хіба що саму кількість, зовнішній вигляд, колір і подібні акциденти. А якщо дуже /221зв./ хочеш, то будеш визначати як форму той елемент, який є головним у кожному недосконалому змішаному, тобто активним і таким, що під його впливом по-різному проявляється інший елемент, як, наприклад, у якомусь вогневому явищі сухе випаровування буде матерією, а формою — вміщений у ньому вогонь.

Діючою причиною є небо, яке діє з допомогою світла або тепла, особливо сонячного, або позитивно, коли самим теплом, немов якимось знаряддям, піднімає вгору пару та випаровування, тисне на них, змішує, підігріває і т. д., або негативно, коли відібравши тепло, по-іншому впливає на пару та випаровування і дозволяє, щоб холод їх стискав, з’єднував, заморожував і т. д.

Мета цих дій може бути різною: керування порами року, очищення елементів, збільшення врожайності землі, досконалість і краса світу, виявлення божої мудрості й могутності.

Оскільки найважливіше значення метеорних явищ полягає у їхній матерії, розглянемо тут, на основі матерії, розподіл видів. Спочатку, принаймні, будемо говорити про ті метеорні явища, які виникають із земляного й сухого випаровування, потім про ті, які народжуються із вологого й водяного. На кожному місці будемо звертати на них увагу, старанно досліджуючи спочатку ті, що виникають на самій землі, потім ті, що у найближчому до нас повітрі, далі ті, що у віддаленому і т. д., щоб здавалося, ніби наше дослідження підіймається, немов на крилах, від найнижчого до щораз вищого.








Розділ другий

ПРО ВОГНЯНІ МЕТЕОРИ ЗОКРЕМА І СПОЧАТКУ ПРО ПІДЗЕМНІ ВОГНІ


1. Необхідно почати від вогняних метеорів, виходячи з їх матеріальної причини, яка є земляною, або, очевидно, сухим випаровуванням, так і з причин вогняного елемента, який \439\ може виступати у них відповідно до форми активнішим та від усіх інших незвичайнішим ще й через те, що, як я знаю, майже усі математики дотримуються того самого порядку.

Проникаючи в землю, ми спочатку зустрічаємо вогні, які, звичайно, знаходяться всюди в її надрах і які є, або не є істинними метеорами, бо в такому разі вони мали б іншу матерію, крім двох вище визначених. Про це ми будемо говорити нижче. Все ж не можна не прийняти їх до уваги через спорідненість, яка існує між ними й цим елементом. Існування підземних вогнів підтверджується багатьма аргументами.

По-перше. Справді їх достатньо виявляють: дуже теплі води, в багатьох місцях часто навіть гарячі й кип’ячі, які прориваються із землі, і які називають термами; далі — самі вогні, що виходять з деяких печер, та ін.

На острові Сіцілія знаходиться відома гора, яка називається Етна. Протягом багатьох століть вона не переставала викидати з великим гуркотом дим, гарячий попіл та вогняні брили так далеко, що, як передають, заповнювала простір на 150 тисяч кроків полелом чи опаленим піском. З описом тієї гори можна познайомитися у творі Вергілія «Георгіки», у Клавдіана  1 й інших. Відома також гора в Кампанії, яка викидає вогонь, називається вона Везувій. Про неї знаємо завдяки смерті Плінія Старшого. Бо він, як розповідає Пліній Молодший 2 («Листи...», кн. IV), коли вийшов з дому для спостереження вогнів названої гори, підійшов дуже близько, і впав, загинувши від попелу та диму. Численні страшні місця про вогні можна бачити у творі Плінія (кн. XXI, розд. 16) та в інших хронографів.

А коли питатимеш про матерію або річ, якими живляться підземні вогні, то спільною є думка, що в одному місці це — сірка, є іншому — смола. Під назвою сірки розуміють тут не хімічний елемент, а ту матерію, яку народ також називає сіркою, бо сірка як елемент існує і в смолі. Смола — це ніби дуже жирний і теплий сік маслянистої рідини — в’язкий і густіший, ніж сірка. Існують різні роди смоли, про які розповідає Пліній (кн. XXXV, розд, 15). Чому вона має велику спорідненість з вогнем, особливо та, яку називають нафтою? Бо на неї, за свідченням Плінія (кн. II, розд. 105) навіть, коли [смола] значно віддалена, переходять вогні немов із свічки на свіжо згашену свічку переходить полум’я. Причиною цього є запас вогню як у свіжо згашеній свічці, так і в тій нафті, а цей вогонь завдяки теплу легко переходить у полум’я.

Доведенням того, що ці, а не інші речі живлять підземні вогні, такі. Передусім, самі води терм, з яких піднімаються \440\ сірчані та смоляні випаровування. Потім, тому що з місць, звідки викидаються вогні, часто витікають якісь сірчані й палаючі струмки. Але смолу деякі вчені вважають матерією, придатнішою для вогню, ніж сірка, оскільки сірка як суха, не так багато випаровується і через те швидко витрачається, бо запалена, не може затримати у собі водяну природу. Смола ж завдяки своїй жирності є легкозаймиста. Через в’язку жирність вона зберігається довше і довше утримує вологу, бо не вся миттю переходить у полум’я.

4. Існують дві думки про причини запалювання таких вогнів. Перша думка говорить про збудження цих вогнів променями Сонця. Але цю думку можна легко спростувати, оскільки на поверхні Землі, де сірка або смола більше піддаються впливу, тепло променів не запалює ані сірки, ані смоли, отже, набагато, менше — в надрах землі.

Друга думка вказує, що вогонь викликає випаровування, закрите в печерах, через антиперистазу холоду або, шукаючи виходу, кидаючись туди-сюди, само запалюється від удару чи зіткнення.

Можна прийняти таку причину. Однак крім неї можуть бути інші причини вогню, /222зв./ наприклад, серед них може бути землетрус, від якого зіткнення каменів утворює іскри, що, впавши на нафту або сірку, викликають вогонь. І так поволі він повзе, збільшується, і, відповідно до величини матерії, може викликати велику або малу пожежу.







Розділ третій

ПРО ВОГНІ, ЩО ВИНИКАЮТЬ У НАЙНИЖЧІЙ СФЕРІ ПОВІТРЯ: ЗАПАЛЕНІ СВІЧКИ, БЛУКАЮЧИЙ ВОГОНЬ, ВОГНЯНІ ЯЗИКИ, КАСТОРА І ПОЛЛУКСА, ЛІТАЮЧОГО ДРАКОНА Й ІНШІ


1. У найнижчій повітряній сфері, тобто близько землі або, точніше, недалеко від її поверхні, спостерігаються якісь вогні, що літають. Всі вони, звичайно, помітні вночі, тому що тільки вночі виникають, бо тому що при світлі сонця їх не можна спостерігати. Відрізняються вони між собою тільки величиною і через це наділяють їх різними назвами, одні називають свічками, інші — просто блукаючими вогнями, одні — зірками, другі — драконами.

Виникають ці вогні, як кажуть, тоді, коли частини випаровування щільно з’єднуються між собою і спалахують через антиперистазу нічного холоду або внаслідок зіткнення частин \441\ між собою, або тоді, коли проникає тепло з іншого місця, наприклад, з тіла якої-небудь живої істоти чи людини, що розігрівається від бігу.

Чим швидше такі вогні, як легка й рідка матерія, мчать вгору, тим з більшою силою перешкоджають їм і відхиляють вбік холодні випари. Тому переслідуючи людей, вогні штовхають їх до стрімких і водяних місць. Вони також легко рухаються, вбік, якщо повітря, яке рухається їм назустріч, відштовхує їх або, відступаючи перед ними, відкриває їм вільну дорогу. Через це перед людиною, що йде слідом за ними [вогнями], вони втікають, а за втікачем йдуть слідом. Коли йдеш слідом за ними, то штовхаєш повітря в їх бік, коли ж втікаєш, то тягнеш повітря разом з ними. Вони називаються блукаючими вогнями, бо видно, як внаслідок хаотичного руху прямують то сюди, то туди.

2. Однак ці вогні відрізняються формою і через форми мають різні назви.

Якщо запалюється випаровування, витягнуте вздовж, то воно називається, за подібністю, смолоскипом або свічкою А коли з’являється форма у вигляді клоччя, від нерегулярного загорання, то називають його хаотичним вогнем, хоча всі вогні також є хаотичними, як сказано вище.

Коли ж випаровування падає на холодну хмару, що ру хається йому назустріч, то відігнане від неї та запалене рухом або антиперистазою, утворює фігуру дракона, загострену на кінцях, як ромб, а середину має товсту. Однією крайньою частиною, якою завалюється, справляє враження рота, який викидає полум’я; середньою товстішою і, крім того, менш розжареною, нагадує живіт, а іншою крайньою і довгастою частиною — хвіст.

[3.] Розповідають також про появу певних зірок на морі близько поверхні води. Якщо їх з’являється дві, то одній дають назву Поллукса, іншій — Кастора, і вважається, що вони віщують ясну погоду. Коли ж з’являється одна, то її називають Єленою, і віщує вона негоду.

4. Невідомо кому приписати подібне явище — природі, добрим чи, може, злим духам. Напевне, звідси походить повір’я поган, які на морі благали в Кастора і Поллукса допомоги і їхні зображення вміщували на кораблях, немов охорону, як видно з «Дій апостолів» [розд. 28].

5. Коли ж дуже тонке, проте жирне вишаровування загоряється, то вогонь той легко йде за всяким предметом, навіть прилипає до нього, бо не може ні трохи протистояти через надмірну легкість навколишнього повітря. Тому говорять, що він немов лиже. І видно, як він лиже голови людей, шерсть тварин. Однак він не може нічого спалити через свою слаб\442\кість. Цей вогонь пристає до караванів кораблів і є ознакою ясної погоди. Звичайно, через свою легкість, полум’я не може перебувати в стана спокою навіть при незначному русі. 6. Якщо істинним є повідомлення поетів та істориків про їх спостереження, за якими голови деяких людей блищали від раптового і нешкідливого вогню, то, ймовірно, що вони бачили той вогонь. Трапилося те синові Енея Асканію, як співає Вергілій («Енеїда». кн. II) [в. 682 — 684]:


. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Видимо знявся на самім вершечку голівки Іула

Вогник легесенький вгору, й почав нешкідливо лизати

Кучері хлопця м’якенькі, і гладити личко рожеве 1.


Це ж спостерігала Лавінія, дочка царя Латина, як співає той самий поет («Енеїда», кн. VII) [в. 71 — 75]:


...Коли ж на самім вівтарі запалала

Чиста соснина пахуча й Лавінія — діва стояла

Поруч із батьком, здавалось (ой леле!), що довге волосся

Стало палати і одіж усю обхопило тріскуче

Полум’я, вмить зайнялися і коси, й пов’язка перлинна 1.


 1 Переклад М. Й. Білика (Вергілій. Енеїда, с. 154).



Щось подібне розповідає Лівій про Сервія Тулія 3 (декада 1), і Валерій Максим 4 (кн. I, розд. 6) — знову Лівій про Марція 5 (кн. V, декада 2). Існувало переконання, що такі вогні виражають велике поширення доброї або тихої слави, як пояснює згадані оповідання і Верлілій у цитованих місцях.

Тому дехто твердить, і справедливо, що такі вогні завжди необхідно відносити до природних причин.







Розділ четвертий

ПРО ВОГНЯНІ МЕТЕОРИ СЕРЕДНЬОЇ СФЕРИ ПОВІТРЯ — ГРІМ, ЗІРНИЦЮ І БЛИСКАВКУ


1. Середня сфера повітря є особливим місцем /223зв./ як вологих так і вогняних метеорів. Тут вони дійсно бувають у великій кількості і дуже часто. Між ними громи, сяйва й блискавки є найжахливіші і помітніше, ніж інші, розкривають силу і велич бога та збуджують у нещасних людей неймовірний жах. Також сам св. дух скрізь у Св. письмі називає їх кулями та стрілами божими. \443\

Однак вони є не якимись трьома різними, а одним метеорним явищем, що виникає з тієї самої матерії і тим самим способом. Те, що інколи гримить без блискавки і блискає без грому і що одне й друге буває без удару блискавки, то це відбувається через більшу або меншу кількість матерії або через різне її розташування.

Необхідно пояснити причину виникнення цих явищ і деякі їх властивості.

2. Коли не згадувати різні погляди, з якими можна познайомитися у Арістотеля («Метереологія», кн. 2, розд. 9), у Плутарха («Думки філософів», кн. III, розд. 3), Сенеки («Природничі питання», кн. II, розд. 17, 18 й інших), то, на думку Арістотеля, погляд якого є достовірнішим, ніж інших, громи виникають так.

Подвійний випар, один тепліший, другий сухіший, піднімається одночасно і стискається хмарою в середній сфері повітря. Хмара згущується внаслідок холоду місця, особливо у найвищій сфері, коли гарячий випар буде в ній закритий і оточений холодом, тоді він, борючись з холодом та намагаючись вирватися, рухається в середині хмари в різні боки, дуже стрясаючи її, або, навіть, пробиваючи і проламуючи з раптовою силою повітря, утворює звук, що називається громом.

Нагрівшись, випар зразу починає гриміти. Якщо ж він загоряється, то починає блискати, а коли вогню стане багато й [він] буде дуже інтенсивним, то відкривши дорогу, проникає до землі і називається ударом блискавки. Щоправда удари блискавки бувають нечастими. Вони вимагають обширнішого пояснення: звідки походить той великий рух випару, звідки — загорання, чому хоч є дуже легким та все-таки повертається в бік землі?

3. Те все стало зрозумілішим завдяки дослідам хіміків. Ці випари, яким Арістотель дав загальну назву, хіміки позначають — лужним; перший, очевидно, походить із сірчистих місць, другий — з лужних. Луг не так швидко запалюється, як сірка, оскільки є холоднішим від неї.

Сірка швидко запалюється, однак повільно згоряє через більшу кількість, подібно до того, як ми вище сказали про смолу. Луг, хоч не так швидко вбирає в себе полум’я через сухість і густоту, зрештою, запалений, згоряє раптово.

Підняті вгору і змішані з тих двох субстанцій випари, як вчать хіміки, нагріваються, загоряються, розширюються, гримлять, блищать і світяться. Сірка сприяє тому, що вони швидко загоряються, луг — що скоро згоряють. Тому вогненосний порох, звичайно, /224/ роблять з сірки й натрію [лугу].

4. Сильний рух, яким повинен той змішаний випар рухатися по хмарі й шукати виходу, легко зводиться до нагрівання \444\ або запалювання того ж випару, немов до причин. Коли він запалюється, стає рідшим і не може вміститись у місцях, де був закритим. Внаслідок цього він проломлює всі перешкоди і раптово поборює повітря, тому чути звук. Чудовим прикладом цього є вживання вогненосного пороху у військовій справі, що кожному відомо. Проте звідки походить те згорання або нагрівання випару?

б. Зовсім парадоксальним здається твердження, що ніби він запалюється не вогнем, як ми бачимо на снарядах (звідки мав би бути в холодному повітрі вогонь?), а внаслідок того холоду, додай навіть, — вологи хмар.

Що це твердження істинне, показують яскраві досліди, і воно не є незвичайним для тих, хто знає причину. Легкий і зручний дослід можна провести з негашеним вапном. Коли до нього влити води, то можна побачити, що воно розігрівається, пускає пару, клекоче; а якщо змочити його в руці, то не зможеш тримати через великий жар. Другий дослід щоденно відбувається у майстернях ремісників. Останні сприскують водою вугілля, щоб воно краще і швидше запалювалося. Даніель Сеннерт також говорить: «Добре відомо, що з лугу, сірки, негашеного вапна та із смол можуть виникати суміші, які займаються від вологого сприскування, або, принаймні,

від плювка».

Причиною такого згорання є антиперистаза. Оточене холодом тепло збирається в менший простір і якщо воно було перед тим великим, то зібране разом буде настільки сильним, що інколи проривається разом з вогнем і утворює полум’я. Подібно і подвійний випар, луговий і сірковий, стиснутий вологою й холодною хмарою, запалюється, чи, навіть, спалахує і, розрідившись, прориває хмару. Коли він не весь переходить у полум’я, то більше запалюється від самого руху, тобто від подуву повітря, неначе від рухомого смолоскопу, що прямує йому назустріч.

6. Запалений випар несеться в бік землі тому, що у верхній, частині збільшується кількість холоду. Звідси наступає у середній сфері велике згущення тих частинок хмари, що розташоване вище, подібно до того, як запалений в гарматі вибуховий порох проривається туди, де є вільний для нього вихід. Бо легше випустити залізну кулю, ніж проламати бік гармати.

Запалений у хмарі випар, хоч внаслідок вогняної розрідженості згідно з природою прямує вверх, все-таки йому легше /224зв./ пробити лежачу під ним частину хмари, яка є рідшою, ніж звисаючу над ним, яка є густішою, тому швидко рухається вниз.

7. Із сказаного зрозуміло, що громи і блискавки можуть виникати навіть без хмар, бо випар може, якщо буде легко\445\займистим, запалюватися без хмари від самого холоду середньої сфери, хоч при відсутності вологи гуркіт не буде голосним і не таким сильним удар блискавки. Але Пліній (кн. 11, розд. 81) говорить, що когось вбила блискавка серед ясного дня. І Сенека («Природничі питання», кн. 11, розд. 30) говорить про це; «Етна, маючи одного разу багато сильного вогню, викинула у повітря величезну кількість піску. Попіл закрив сонце і несподівана ніч викликала великий страх у людей. Розповідають, що тоді чути було багато громів і блискавок, які виникали в результаті зіткнення сухих тіл, а не хмар, яких, правдоподібно, не було в такому розжареному повітрі». В ясну літню ніч бачимо часто лише блискавки без гуркоту й удару і дуже часто при відсутності хмари.

8. Підсумуймо коротко подане нами визначення грому, блискавки та удару блискавки: грім — це гуркіт запаленого сірчаного й лужного випару, що прориває хмару й повітря. Блискавка — це мерехтіння того самого запаленого випару. Удар блискавки — це той же випар, струшений з хмари сильним поштовхом.

Тому помилковою є думка неосвіченого народу, що удар блискавки — це камінь із загостреним кінцем, який знаходять в час блискавок. Він має сірчаний запах, темно-голубий колір і своєю твердістю перевершує твердість заліза. Хоча знаємо, що одного разу щось подібне такому камню впало з хмар, все ж він відрізнявся від самої блискавки. Однак частіше блискавка буває без жодного каменя.

Виникає цей камінь з самої матерії і блискавки, коли вона буде дуже жирною і матиме земляні й соляні частинки, інколи з попелу, частіше ж, як вважає Сеннерт, з піску чи іншої якоїсь матерії, на яку падає удар блискавки. Бо блискавка може її розтопити й розлити, після чого вона ствердне й стане, як камінь. Дуже добре відомо, говорить Сеннерт, що залізо й інші метали можуть від блискавки раптово розтопитись.

9. Визначають три роди або види блискавок: одна гостра, друга руйнівна, третя запальна. Та, що загострена, є тонкою і палаючою; внаслідок ідеально чистої тонкості свого полум’я вона входить і виходить через найвужче місце. Руйнівна блискавка куляста і має спільну властивість вогняного й загостреного. Отже, вона виходить через той отвір, яким увійшла. Її дуже розсіяна сила не просвердлює, а розриває і руйнує те, на що попадає. А /225/ запальна є більш вогняною, ніж полум’яною, і на уражених предметах залишає великі сліди вогню, запалює навіть дахи й будинки. Щоправда, жодна блискавка не буває без вогню, проте тільки ця одна називається запальною і вогняною, тому що інші не палять. \446\

10. Погляньмо тепер на деякі властивості й дії блискавок, промів і ударів блискавок.

1. По-перше, справді відомо, що гримить раніше або одночасно гримить і блискає, бо якщо випар стає тільки гарячим, гриміти буде швидше, ніж загориться й засяє; коли ж він запалюється раптово, то гримить і блискає одночасно. Проте нам здається, що спочатку блискає, а потім гримить. Це тому, що образи видимих предметів моментально доходять до очей, а звук ні. Це можна побачити також під час гарматного пострілу та в інших випадках.

Отже, коли чуємо грім швидше, ніж бачимо сяйво, то це тому, що випар інколи бореться з шумом, поки не розірве хмари. Буває часом, що гримить без звуку, тому що не вистачило випарові сил, щоб проломити хмару.

2. Привертає увагу також те, що блискавка влучає у високі предмети частіше, ніж у низькі. Причиною є те, що блискавка пролітає навкіс, минаючи низькі предмети, попадає в гору чи дерево або у високу вежу.

Косі лінії, проведені згори в напрямку землі, у великій кількості вдарятимуть у бік якоїсь високої лінії, а одна з них або дуже нечисленні торкатимуться низької хатини, інші намагатимуться досягти інших місць.

Блискавка пролітає навкоси тому, що тоді, коли за своєю природою вона мусила летіти вверх, була відштовхнута від холодної хмари, що протистояла їй, тому і вона здійснює протилежний її природі рух. Борючись з ним, вона летить навкіс.

3. Хоч це і дивно, але майже всі метеорологи свідчать про блискавку таке: від блискавки розтоплюється, звичайно в чистих місцях — срібло, залишається неушкодженою піхва меча і капає залізо дротика, хоч сам він є напошкодженим, зсихається м’ясо тварин, хоч кістки залишаються здоровими. Знатна римлянка Марція, яку вразила блискавка під час вагітності, залишилася живою, хоча плід загинув, без жодного іншого нещастя. Так свідчить Пліній («Природничі історії», кн. II, розд. 15).

Блискавка вражає частіше тверде й густе, а причину того повідомляє Арістотель («Метеорологія», кн. 3, розд. 1). Блискавка проникає крізь тіла, що є рідшими і дозволяють їй проходити через себе швидше, ніж вона могла б їх пошкодити або спалити. А в тих, що густіші, трохи затримується, доки шукає переходу, через що більше їх руйнує.

4. Повідомляють також багато іншого: чому ударені блискавкою трупи не розкладаються, чому вона не вдаряє у лавр, корал, гіацинт, дорогоцінний камінь і в деякі інші предмети, чому вона викликає [згущення] й задубіння вина \447\ \448\ у розбитій бочці. Однак здебільшого це лише здається, тому що досліди доводять протилежне. Легко вигадувати кожному про блискавку те, що йому подобається, і чого не вдається випробувати, хіба щось випадково.

11. Крм громів і блискавок, спостерігаються також інші метеори в середній сфері повітря, подібні до тих, що виникають у найнижчій сфері. Причина їх однакова, тому немає потреби пояснювати падаючі зірки.








Розділ п’ятий

ПРО ВОГНЯНІ МЕТЕОРИ НАЙВИЩОЇ СФЕРИ, ТОБТО ПРО КОМЕТИ


1. У найвищій сфері повітря виникають ті блискучі метеори, яиі називаються кометами. Вони здаються вогняними й підпаленими тілами, оскільки знаходяться нижче Місяця, як вважають метеорологи. Якщо б ці тіла були лише ясними, то колись затемнювалися б, бо вони більше, ніж Місяць, здатні до затемнення тінню землі.

2. Отже, комети те ж саме, що і блискавки або якесь підпалене густе випаровування. Підпалюється воно ударом блискавки, яка іноді прориває верхню частину хмари і входить у нього, або теплом сонця й тим високим гарячим і палаючим повітрям, або, як подобається Арістотелеві, від звисаючого полум’я, що виникає з первісного вогню. Однак це малоймовірно, частково тому, що та вогняна сфера сумнівна й недоведена, як ми показали вище, частково тому, що не можна визначити причину, чому те полум’я [звисає].

3. Комети, звичайно, діляться на волохаті, бородаті й хвостаті через різну форму. Причиною цього є неоднакове розміщення самого випаровування і його густота; якщо воно буде кругле і всередині щільне й густе, а по краях рідке, то комета буде волохатою. А якщо випаровування рідшою частиною простягається помірно в довжину, то виглядає, ніби має бороду. Коли ж воно дуже витягується в один бік, то утворюється хвостата комета.

4. Запитаєш: чому комети зникають не так швидко, як інші вогняні метеори. Більшість їх існує до 6 місяців. Иосиф Юдей («Про юдейську війну», кн. VII, розд. 44) говорить, що перед зруйнуванням Єрусалима було видно комету, яка перебувала над містом протягом року. Відповідаю: це пояснюється багатьма причинами. По-перше: до цього призводить \449\ велика кількість матерії. По-друге: її густота. По-третє: нова матерія відразу підіймається на те саме місце. По-четверте: оскільки вогонь не поширюється антиперистазою, як в ударі грому чи блискавки, він повільніший і дуже слабкий. По-п’яте: нарешті, оскільки комета рухається повільно, то наштовхується на інші випаровування. Та комета, яка за свідченням Иосифа /226/ цілий рік стояла над Єрусалимом, з’явилася, треба вірити, згідно з божою волею.

Рідко коли спостерігалось, щоб комети затримувались в одному місці довше 6 місяців. І звідси підтверджується, що зірка, яка з’явилася в сузір’ї Кассіопеї, не була кометою, бо існувала 2 роки.

5. Наслідки комет — жахливі. По-перше, вони провіщають вітри і бурі. При утворенні комети збирається велика кількість випаровувань, вітри розсіюють багато матерії у повітрі — звідси вітри й бурі на морі. Потім, комети приносять неврожай і заразні хвороби, бо тоді земля звільняється від помірної вологи, що оплодотворювала її, а сухі випаровування, сірчані з домішками соди, наповнюють повітря якоюсь отрутою, звідки згубна інфекція, особливо у болотистих місцях, де волога, що висохла аж до густого, загниває. Дехто твердить, що комети навіть провіщають смерть царів і правителів. Можливо, цьому божому провидінню слід відвести більшу роль. Вважають, ніби причина тут та, що царі й правителі мають дуже витончену будову, однак багато хто з простих людей є дуже тендітним, а правителі здебільшого дебелі.

6. Людський розум сягав і вище. Спостерігали, що комети виникають над Місяцем, до них належить і та згадувана зірка в сузір’ї Кассіопеї та деякі інші. Назвеш їх кометами або інакше. Вони здаються просто світлими, а не запаленими тілами. Про їх причини будемо говорити у найближчому розділі.








Розділ шостий

ПРО ЯСКРАВІ Й КОЛЬОРОВІ МЕТЕОРИ, ЧУМАЦЬКИЙ ШЛЯХ, ВЕСЕЛКУ, КОРОНУ, СМУГИ, ПАРЕЛІЇ, ПАРАСЕЛІНИ, ВИР, ТРІЩИНУ І ПРО СУТИЧКУ КОГОРТ [МАРЕВО]


1. Перед тим, як ми перейдемо до вологих метеорів, треба сказати про якась середні, що виникають із сухого або вологого випаровування і здаються вогняними. Однак вони не вогняні й не запалені, а освітлені й блискучі. Таких явищ багато, наприклад, веселка, корона, смуги, парелії, параселіни, вири й тріщини і те, що показує зображення війська. Мате\450\ріею всіх їх є сухе або вологе випаровування, а формою — той вигляд, який показують (бо субстанційною формою є форма самого випаровування), діючою причиною — світло Сонця, Місяця чи інших світил. Розглянемо деякі з них.

2. Спершу відкривається той світлий тракт через небо, який греки називали Гараксіею, по-латині — Чумацький Шлях, про нього [співав] Овідій («Метаморфози», кн. І):


І ясний високий шлях на ясному небі,

Має назву Чумацький, славний самою білизною.

Це є дорога найвищим до дому

Великого громовержця.


Про нього, крім казок поетів, були різні думки філософів, які подають: Арістотель («Метеори», кн. I, розд. 2); Дамаскін («Фізика», розд. 15); Плутарх («Про думки філософів», кн. III, /226зв./ розд. 1) й інші. Посідоній, кажуть, вважав той шлях якимось розсівом тепла світилами. Але ця думка не пояснює, яким чином дане тепло блищить. Діодор вважав, що це вогонь, який має згущену, стиснуту природу, але звідки ж він? Теофраст твердив, що це — сполучення двох півкуль; невирішене питання, чому таке сполучення, якщо воно існує, біліє? Демократ й Анаксагор вважали це світлом зірок, які невидимі з боку Сонця через те, що між ними і Сонцем лежить Земля, хоч не затемнює його блиск.

По-перше, хибним є, що якісь нерухомі зірки можуть бути невидимі з боку Сонця, коли воно багато більше від Землі. Тінь Землі не може сягати аж до нерухомих зірок, як видно з викладу питання про затемнення. Потім, коли б це було істинним, то виходило б, що той шлях не завжди з’являвся б в одному й тому ж місці неба, бо або ті, або інші зірки уникали б появи Сонця.

Арістотель («Метеори», кн. I, розд. 8) вчить про Чумацький Шлях, який у нього існує не на небі, а нижче, і є не чим іншим, як великим згущенням палаючих випаровувань, ніби великою кількістю зібраних зірок. Останні перебувають у тій частині неба, де є той шлях. Отже, він є якоюсь великою і постійною кометою.

Цю думку захищає навіть св. Дамаскін. Але вона вже рішуче відкинута філософами і математиками. Бо, по-перше, неймовірно, щоб протягом стількох століть збуджувалася і випаровувалася із Землі така велика кількість випарів одної маси й виду, особливо у холодну зиму або жарке літо, коли випаровування дуже незначні. Потім, тому що Сонце у спеку або холод усуває всі випаровування своїм жаром. Так само, якщо б той шлях був нижче неба, то не розрізнявся б як такий, що проходить через одні й ті ж світила, а спостерігався \451\ б у різних місцях під різними світилами, немов ті [метеори], які є у повітрі і розрізняються скрізь під однією і тією ж нерухомою зіркою. А зі свідчень відчуттів видно, що Чумацький Шлях всюди один і той же, перебуває на одній віддалі від одних і тих же світил. Крім того, відомо, що Чумацький Шлях рухається разом з восьмою сферою.

Отже, всі сучасні філософи поділяють думку, що той білий шлях є великим скупченням дуже малих зірок, які належать до восьмої сфери. Вони не можуть бути виразно побачені за допомогою нашого зору через свою малу величину, скупчення і злиття світла. Тому Чумацький Шлях не є метеором, хоча Арістотель шукав його місце серед комет.

3. Серед справжніх ясних метеорів і в найнижчій сфері повітря часто спостерігається різнобарвна дуга, яку називаємо веселкою. Вона виникає не інакше, як тоді, коли якась росяна хмара розсіюється на численні малесенькі краплини /227/ і починає згущуватись у воду. Однак ці краплини ще росянисті і не так цілком згущені, щоб падати, не злиті між собою, а близькі й суміжні.

І коли її освітить Сонце чи Місяць з протилежного боку, то світлові промені, по-різному заломлені у тих краплинах і відбиті у формі піраміди до нашого зору, утворюють кольорову дугу. Щоб зрозуміти, яким чином це виникає, слід зупинитися на трьох [питаннях]. По-перше, чому веселка має форму півкулі? Як утворюються її кольори? Чому не вся півкуля, а лише краї здаються освітленими і кольоровими?

4. Отже, необхідно пам’ятати, що для виникнення веселки вимагається відбиття променів сонця. Безсумнівно, у веселці ми бачимо сонячне світло, яке ми не могли б бачити, коли б промені Сонця не дійшли до нас. Те відбиття постає так: у росяній хмарі є стільки малих і розрізнених між собою дзеркал, скільки дуже дрібних краплинок; в кожній з них відбиваються промені, що падають, і передають до нас те велике світло. Ми не зможемо спостерігати жодної веселки, якщо будемо знаходитися між нею і Сонцем, відвернувши очі від Сонця до веселки.

Через округлість Сонця промені його однаково віддалені від перпендикуляра (перпендикуляром називаємо лінію, проведену від центра Сонця на хмару). Падаючи на ті краплини і відбиваючись від них, промені утворюють конус, вершина якого є в нашому оці, а кругла основа — в самій хмарі.

Щоб ти це краще зрозумів, додаю малюнок, у якому центром сонця є A, поверхня ж росяної хмари F і H, центром ока — B. Перпендикуляр, проведений від Сонця через центр ока до хмари — AB, косі лінії, які падають AF, AH, AI, AK; лінії, або відбиті промені FB, HB, IB, KB. \452\




Звідси видно, чому поверхня веселки сферична, чи краще куляста. Але слід пояснити, чому вона утворює не ціле коло, а лише сегмент. Покажемо, що він не може бути більшим від півкола. /227зв./

Причиною є те, що центр веселки розміщується перпендикулярно центрові Сонця, тому коло веселки утворюється сонячними променями, що падають. Отже, якщо Сонце перебуває в самому горизонті, то горизонт буде пересікати як коло Сонця, так і коло веселки, проходячи через їх центри, а веселка буде рівною півкулі. Якщо ж Сонце знаходиться над горизонтом, то центр веселки опускається і вона буде меншою від півкулі.

У полудень веселка не може з’являтися, бо по діаметру протистоїть центрові Сонця. Цей діаметр не маже в полудень проходити над горизонтом, а буде впиратися у землю. Однак тут мова йде про веселку, яка знаходиться над площиною разом із своїм спостерігачем, бо з підвищених місць може здаватися більшою иід лівікулі.

5. Кольорів веселки, взагалі, є три: багряний — у верхній частині, зелений — у середині і пурпуровий — у нижній. Іноді між верхнім багряним або червонястим і середнім зеленим з’являється якийсь жовтий. Філософ добре вчить, що це не новий колір, а так виглядає край багряного, злитий з краєм зеленого.

Велика зелень у густій хмарі більше підходить до чорноти, тому здається так, що багряний колір, який світліший і більший, близько до зеленого стає яснішим, через що здається жовтим. Поети просто наділяють веселку тисячею кольорів, як Вергілій («Енеїда»,кн. IV) [в. 700 — 701]:


. . . . . . . . . . Отож на шафранних

Крилах із неба Ірида злітає, росиста, до сонця

Тисячі барв розсипає 1, . . . . . . . . . .


І («Енеїда», кн. V) [в. 609 — 610]:


Діва та зараз в дорогу збирається й тисячобарвним

Луком і летом швидким, нікому не видна, злітає 1.


 1 Переклад М. Й. Білика (Вергілій. Енеїда, с. 101, 109). \453\


І Овідій («Метаморфози», кн. XI):


Вкривається одягом тисячі кольорів Ірида... й т. д.


Інші говорять майже те ж для передачі, звичайно, не так великої кількості кольорів, як їх різнобариності, і тому, що часто кольорів з’являється більше, ніж три — різних не видом, а інтенсивністю й відбиттям.

6. А яка їх діюча причина, як утворюються ці кольори, не так легко пояснити. Небо, світло і промені сонця, які потрапляють на краплини росяної хмари, як я сказав, створюють цю картину, бо легко можна імітувати веселку, якщо проти сонця ротом чи якимось інструментом розбризкати воду в повітрі.

Проте трудність полягає у способі, яким створюються кольори. Арістотель, щоб це пояснити, пропонує три думки. Перша: блиск у чорному чи через чорне виявляє багряний колір, що видно з експерименту. Якщо простягнеш між очима і Сонцем тонку, але густу чорну тканину, то побачиш багряний або червоний колір, хоч не дуже червоний через своє невигідне розташування.

Друга: зір, чим віддаленішу річ спостерігає, тим слабший, це зрозуміло само собою. Третя: чорнота є ніби запереченням, тому здалеку річ здається чорною. /228/ З цього випливає: все те, що є на значній віддалі, здається чорним.

Проте третю слід розуміти не так, ніби чорнота походить з самої відстані, бо вона виникає з якоїсь тіні і справжні чорні кольори видно в речах без всякої віддалі.

Кольори веселки пояснюють таким чином: коли промені Сонця падають на численні дзеркала росяної хмари, — одні з них ближчі, інші дальші від нас, — і відбиваючись від ближчих, які є чорнуваті, утворюють багряний колір, тобто блискучий з домішкою чорноти. Ті, що йдуть від віддаленіших, утворюють зелений, очевидно, блискучий, але чорніший, чи той багряний, але чорніший. А промені, які відбиваються від віддаленіших, утворюють чорніший, тобто червоний чи багряний, дуже насичений чорнотою. Але таке пояснення мало заспокоює розум, бо хоч воно, здається, істинне щодо багряного і червоного, однак нічого не говорить про зелений, хіба що багряний виникає з чорного й бурого. Ті кольори не відрізняються між собою, тільки що один був би багряним, другий пурпуровим, третій середнім, темнішим від попереднього і світлішим від наступного. Звідки й чому зелений? Я вважаю необхідним додати: близькі краплини чорніші не через віддаль, а через затемнювання від інших, яких мають за собою, і тому здаються багряними. Віддаленіші також не чорні, бо \454\ не досить віддалені, і не дуже затемнюються. Вони є голубими. Оскільки промені Сонця мають золотавий колір, особливо коли відбиваються здалеку, то відбиті від голубих дзеркал є зеленими, бо жовтий, змішаний з голубим, дає зелений. Відбиті від дуже віддалених, частково тому, що вояи чорніють через віддаль, частково тому, що самі промені, відбиті здалеку, є слабшими, утворюють знову червоний, але темний, який називаємо пурпуровим.

7. Зможеш закинути: якщо багряний колір виникає від найближчих, зелений — з віддалених, а пурпуровий — з найвіддаленіших, то чому багряний вище, зелений — нижче, а пурпуровий — найнижче, коли найкраще повнено б бути навпаки. І справді, пурпуровий вище зеленого, зелений вище багряного. Бо якщо перший був би вищий від другого, другий від третього, то другого й третього ми не могли б спостерігати.

Відповідаю. З Евклідової «Оптики» (правило 10) випливає: віддаленіші [краплини] вищих площин для ока здаються стиснутішими, хоч насправді більш стиснутими є ближчі краплини, ніж віддалені, які здаються вищими.

8. Чому здається різнобарвною не вся хмара, а тільки дуга в ній, всередині якої чорна хмара? Причиною, кажуть, є те, що коли б у тому середньому положенні дзеркала, які літають, відбивали промені до нас, то відбивали б їх під кутами, нерівними кутам падіння, чого не може статися. Коли промені відбиваються до землі, найнижчі з них падають в нижчі частинки і, відбиваючись від останніх, потрапляють не в наші очі, а йдуть одні до грудей, інші — до ніг і т. д.

9. Іноді з’являються дві веселки, одна над другою, але зі. слабшими й розміщеними у зворотному порядку кольорами. Це трапляється тоді, коли є росяні хмари, а зображення нижчої хмари, /228зв./ ніби у дзеркалі з’являється у вищій хмарі. Або коли промені відбиваються від нижчої хм’ари до верхньої, далі відбиваються від останньої під рівним кутом до очей спостерігачів.

Інверсія кольорів буде зрозумілою кожному із малюнка ліній, які виражають подвійне відбиття променів, бо віддаленіші промені після другого відбиття з вищої хмари будуть ближчими до хмари і розміщені в протилежному порядку.

10. Деякі [вчені] спостерігали навіть місячні веселки, однак вони трапляються рідко, тому заперечуються іншими недосвідченими. Арістотель свідчив, що бачив місячну веселку, але бачив тільки двічі за всі 50 і більше років. Даніель Сеннерт говорить, що у 1599 р. бачив вночі, серед літа, після великої грози, блискавок і їх ударів, вже коли вщухли буря і дощ, велику місячну веселку, яка за кольорами й красою могла змагатися з сонячною. \455\

11. Деякі властивості веселки ми виклали раніше, до них можуть бути додані і ці. По-перше: веселка має кращий вигляд і відблиск, якщо за собою має щось темне й непрозоре, тому що таким чином краплини тієї хмари перетворюються в кращі дзеркала. По-друге: веселка чим нижча, тим довше триває, тому що більше й довше надається їй відповідна матерія, бо має над собою більше росяної хмари, ніж та, яка перебуває високо. По-третє: вершина веселки зникає швидше, ніж роги, з тієї ж причини. По-четверте: веселка відступає перед тим, хто наближається, переслідує того, хто відходить, тому що при зміні місця спостереження лінія, яка проходить від Сонця через око, шукає центра веселки в іншому місці. По-п’яте: веселка, яку спостерігають через оптичну трубу, здається розсіяною, тому що лінзи змінюють падіння променів. По-шосте: луги пахнуть, коли до них торкається веселка, якщо раніше були сухі, оскільки спадаюча хмара зволожує, а Сонце зігріває квіти, запах же збуджується теплотою і вологою. По-сьоме: вища веселка слабша від нижчої, бо промені, відбиті від неї до ока, слабші. Світло ж послаблюється великою відстанню і внаслідок подвійного відбиття. По-восьме: місячна веселка має вигляд майже одного кольору через слабість світла.

12. Чи сповіщає веселка про дощ або погоду, — судять по-різному. Вірю, що показує те й друге через різне розташування хмар. Коли ми бачимо, що туман підіймається, очікуймо дощу, якщо опускається, — доброї погоди. Якщо хмари до появи веселки зменшуються внаслідок дощу, то наступна погода передбачається непоганою, оскільки тоді хмара, яка випала, /229/ буде у веселці — як це часто трапляється.

Веселка обіцяє дощ, коли до неї не було дощу, тому що останній утвориться з хмари, яка підіймається. Однак хмара може не перетворюватися в дощ жодною своєю частиною, а розходитися вся у повітрі і може утворювати веселку. Тому друга ознака менш певна.

13. Також виникає питання, чи була веселка перед потопом і яким чином стала не більш як знаком майбутнього потопу. Адже вона дається богом, як знак його спілки з людьми, тому що більше не хотів губити людський рід водами («Буття», 3). Є ті, хто твердить, що перед потопом не було веселки, але це абсурд. Бо якщо була хмара, то промені не могли не заломлюватись і таким чином не спричиняти веселки. Хіба що Сонце було нижче 45 градусів, а росяна хмара протистояла б йому. Якщо Сонце буде нижче вказаних градусів, то веселка не виникає, оскільки промінь не буде спрямований перпендикулярно до ока. Бог наказав вважати веселку, якої раніше не було, своїм повелінням, знаком своєї \456\ близькості. Щось подібне до цього є у природі, бо веселка не з’являється, якщо не світить сонце. Потрібна злива, щоб усе небо з усіх боків вкрилося хмарами.

Цього досить про веселку. Однак певна частина з викладеного здається менш очевидною, особливо те, що сказано про кольори веселки, бо більш можемо дивуватися, ніж пояснити ту картину. Тому Платон називав веселку дочкою Тазманта 6, тобто здивування. До захоплення нею закликає «Екклезіаст» (розд. 41): «Дивись, — каже, — на неї і благослови того, хто створив її, бо вона дуже гарна у своїй красі».

14. Інші світлові явища як менш дивовижні, пояснюються легше. Корона — це блискуче коло, яке інколи з’являється навколо Сонця, а частіше навколо Місяця, іноді мале, іноді більше. Воно є не що інше, як світло Місяця, розсіяне навколишньою хмарою, як у ванній кімнаті навколо свічки. Це промені, розсіяні від країв диску світила на всі боки, і відбиті від об’єктів до ока краплинами. Тому корону іноді зображають круглою. Неоднакову її величину слід приписати меншій чи більшій відстані. Корона, яка виникає у ближчій до нас хмарі, буде ширшою, ніж. у дальшій від нас. /229зв./

15. Смуги — це сонячні промені, які прорвалися через Отвори хмар. Вони найчастіше спостерігаються, коли сонце сходить, чи заходить. Це спостерігатимеш, якщо заховаєш джерело світла в темний папір з численними отворами.

16. Парелієм називається той віддалений блиск сонця, розміщений збоку, так, що здається другим сонцем, звідти й має назву, бо ήλιος по-грецьки означає сонце, а парелій — подібний до сонця, або зображення сонця. Виникає він тоді, коли безперервна, рівна, густа хмара, спереду блискуча і гладенька, а ззаду темна, протиставляється сонцю скоса, так, як коли хто поставить до боку якоїсь речі скоса дзеркало, то побачить подвійне зображення; так і в хмарі, яка знаходиться косо збоку сонця, відіб’ється багато сонць.

17. Параселіни — це блиск в рівній і гладенькій хмарі, розміщений під кутом до місяця, який відображає місяць так само, як парелій сонце.; σελήνη — місяць, παρασέληνον — зображення місяця.

18. Вир, який називається тріщиною й проваллям, виникає тоді, коли хмара по краях менш темна, а всередині темніша, являє собою наче колодязь чи якусь печеру, викопану до неба. Називається також проваллям, тому що небо неначе розривається раптовим світлом якогось запаленого випаровування під хмарами і утворює страшний вир.

19. Нерідко в хмарах з’являються й інші зображення речей, тварин, які стикаються між собою, озброєних людей і озброєних когорт воїнів. Про те, як над Єрусалимом було \457\ видно такі дива, описує Макабій 7 за свідченням Йосифа Юдея на початку «Юдейської війни» (кн. II, розд. 5). У 402 р. н. е. були видимі вогняні списи і — пізніше, коли готи під проводом Алариха  8 захопили Рим, — багато інших [видовищ], які слід приписати не силам природи, а, без сумніву, божій волі.







Розділ сьомий

СУХІ МЕТЕОРИ АБО ВІТРИ


1. Слід, щоб ми сказали про сухі метеори, тобто про вітри, які не мають у собі ні вогню, ні світла. Тут є два дуже складні питання: одне — про матерію вітрів, друге — про їх діючу причину. Одні [автори] вчили, що вітри є не що інше, як рух повітря, але вони не пояснили ні матерії вітрів (бо повітря само собою не є матерією вітрів, як буде сказано далі), ні причини руху, хоч ніхто не вагається, що коли є вітер, то повітря збуджується й рухається.

2. Як вчить загальна думка, матерія [вітрів] складається з теплих і сухих випаровувань. /230/ Наводяться такі ознаки цього. По-перше: вітри здебільшого осушують. Далі, експеримент свідчить, що червоні хмари, розсіяні по всьому небу, і червонуватий місяць провіщають вітри не з іншої причини, як тому, що угору вилетіло багато гарячих і сухих випаровувань. Це вагомий доказ. Не заперечує цю думку й те, що одні вітри сухіші, інші вологіші. Бо гаряче й сухе випаровування може змішуватись з вологими випарами і нести їх з собою так, що виникає дощовий вологий вітер. Що один вітер теплий, інший холодний, є випадковим, бо той несе з собою тепле, а цей — холодне повітря.

Одні, як Сенека («Природничі питання», розд. 9) та його прихильники — стоїки, говорили, що повітря само собою має рушійну силу, яка може рухати себе так, як тварини. Але це абсурдна думка. Якщо б повітря мало її само собою, то воно або рухалося б рівномірним і безперервним рухом, як рухаються небеса, або булю б твариною, яка на свій розсуд перебуває то у спокої, то рухається в той чи інший бік.

Інші причиною руху [вітру] вважають розрідженість повітря, а саме: коли повітря нагрівається сонячним теплом, воно стає рідшим, і, не маючи змоги розміститися в тому самому просторі, де перебувало раніше, воно, розширюючись, рухається. Ця думка — істинна, але невичерпна. Дійсно, повітря рухається, коли розріджується. Я вважаю, що це \458\ справжня причина, тому що заівжди при сході сонця знімається ніжний вітерець, і рухає повільно листям дерев. Зрештою, ця причина не в змозі утворювати великі і сильні вітри. Крім того, нерідко навіть взимку бувають дуже сильні вітри, а влітку — абсолютний спокій повітря.

4. Теофраст вважав, що рух вітрів походить від самого випаровування. Оскільки випаровування не цілком сухе, а має багато вологих домішок, воно складається з легких і важких часток, з яких одні рухаються вгору, інші — вниз і так вітри віють збоку. Ця думка викладає вірогідну причину руху вітрів і руху збоку, однак не говорить, чому вона так сильно збуджується, хоч Теофраст міг би сказати, що ця сила походить від більшої кількості випаровувань і пари. Так, якщо між собою зіткнуться величезні кораблі, то виникає більший рух і течія води, ніж це були б маленькі човни. Але в зв’язку з тим, що взимку і влітку, коли не підіймається велика кількість випаровувань і пари, звичайно, віють найсильніші вітри, ця причина не буде задовільною.

5. Декому здається, що рух вітрів виникає завдяки притяганню Сонцем та іншими світилами маси випаровувань, які, як ми сказали, є матерією вітрів. Швидко піднявшись вгору, вони входять у середню сферу повітря. Звідти вириваються, виштовхнуті холодним та густим повітрям, /230зв./ тому що численні [частинки] рухаються вниз, інші через властиву їм легкість тягнутися вверх, і коли жодна частинка не перемагає, ніби припинивши суперечку, рухаються лише вбік. Ця думка вірогідніша.

6. Щоб наша думка стосовно цього була ймовірнішою, слід знати ще й таке. 1. Сухе випаровування повинно бути не гарячим, а помірним від змішаних між собою випарів, інакше воно завжди загорялося б, як ми сказали про блискавки й комети. 2. Вітер подібний до річки, яка, витікаючи від свого джерела, дедалі збільшується, коли в неї вливаються інші струмки. Вона набирає більшої сили, якщо не стримується високими берегами. Так і вітер, виходячи з місця свого початку, ніби з джерела, якщо натрапляє на інші зустрічні чи попутні випаровування, зростає масою і, збурений ними, більшає. Як річка, коли її зупиняє зустрічний насип, прориваючи його, застосовує найбільшу силу, так і вітер, якщо входить у зустрічні густі й вологі випаровування, прорвавши їх, дуже лютує. Завжди бачимо: він сильніший в горах, які переходить, ніби греблі, ніж на полях, сильніший у вузьких, ніж просторих місцях, так само сильніший біля стін будинків, ніж на широких чи рівних дорогах. Звідси можуть бути розв’язані багато проблем про вітри, наприклад, чому вітер віє не безперервно і не постійно, а протягом години витворює \459\ різні варіації і т. д. 3. Велике значення має для збудження вітрів особливий вплив певних зірок. Експеримент, проведений математиками, показує, що при певному збігові зірок на сході й заході виникають дуже сильні вітри. 4. Більший чи менший тиск вітрів відповідає силі, з якою випаровування підіймається вгору. Чим швидше вони підіймаються вгору, тим швидше виштовхуються, як це бачимо, кидаючи м’яча. 5. Крім того, повітря також приводиться в рух вітрами і, зрушене, взаємно допомагає в русі самим вітрам, подібно, як виведені зі стану спокою терези (bilances) не відразу врівноважуються.

7. Оце те, що ймовірніше говориться про причини вітрів. Правдивим з них, розумно кажучи, є одне те, що при розгляді природи в більшості випадків приховується. Це, здається, згадує Св. письмо, коли говорить (псалм 134, кн. пророка Єремії, розд. 10), що бог створив вітри із своїх скарбниць, тобто із цілком таємних причин природи.

8. Різноманітність або види вітрів найкраще виводяться із різноманітності місць, хоч щодо субстанцій немає ніякої відмінності. Оскільки існують чотири основні напрямки горизонту — схід, південь, захід і північ, то відповідне найменування одержують і 4 головні вітри, які виникають у тих місцях: зі сходу — східний вітер, з півдня — Австр, із заходу — рівноденний Фавоній, з арктичного полюса, або з півночі — також названий північним, або Аквілон. Однак тому, що сонце не завжди сходить і заходить в одному й тому ж місці, іншим є схід і захід рівнодення. Від них бере початок східний вітер і Фавоній. Іншим є схід і захід сонцестояння, яке подвійне — зимове й літнє, [сходом літнього] сонцестояння є те місце на сході, звідки сонце починає відходити і зменшуватись день; а зимове — звідки починає підійматись і збільшуватись день. /231/ Їм протистоять два заходи. Додано сюди 4 вітри: Церіас — починається від літнього сходу, Корус — від літнього заходу, Вультурн — від зимового сходу й Африк — бере початок від зимового заходу.

Після них відкрили ще 4 інших: два з півночі й два з півдня, той, що дме між Аквілоном і південним сходом, називається Борей, між північчю і літнім заходом — Фрасцій, між Австром і зимовим заходом — Забонт. І це дуже спрощене число вітрів.

Сучасні моряки збільшили число вітрів до 32. Вони ділять горизонт на 8 рівних частин, яким приписують 8 вітрів, називаючи їх основними. До них додають інших 8, які знаходяться між основними, і називають їх середніми. Між основними й середніми (яких є 16) розміщують ще 16 інших середніх і називають квадратами. Важливішими є перші 16 — \460\головні й середні. Показуємо їх на поданому малюнку, надаючи їм назви.




У цих вітрах необхідно визначити головну протилежність. Найпротилежніші ті, які розміщені по діаметру. Так, східний протилежний Фавонію, Австр — Аквілонові й ін.

Від напрямків вітри набувають протилежних якостей. З одних несуть холод, з інших — сухість. Так само з одних місць, звичайно, із заразних або чумних, якими є гнилі, болотисті місця, або з місць, зайнятих великими й густонаселеними містами, довгим перебуванням війська, вітри несуть нещастя або чуму, А з інших — віють здорові вітри, бо, проходячи через приємні місця, луги, ліси, чисті плинні води, наповнюються запахами квітів, листя і трав.

А взагалі, південні вітри здоровіші, ніж всі інші, які є носіями вологи й гнилизни, тому Сеннерт каже, що для цих подувів не слід відкривати ні кімнати, ні будинки, ні бібліотеки, ні житниці.







Розділ восьмий

ЗЕМЛЕТРУСИ


1. Після розгляду вітрів необхідно розглянути причини землетрусів, бо перед їх розглядом здається, ніби вони залежать від вітрів, чи подібні до вітрів, а саме — це шал вітрів, коли земля тремтить і хитається, як хитається розбурхане вітрами море.

Різні автори називають неоднакові причини землетрусу. Їх думки можна бачити /231зв./ в Арістотеля («Про небесні явища», кн. I, розд. 7), у Сенеки («Природничі питання», кн. IV, від розд. 5 до 21), у Плутарха («Думки філософів», кн. III, розд. 15), у Плінія («Природнича історія», кн. II, розд. 79). Прагнучи до стислості, ми їх обминаємо, розглядаючи тільки те, що нам здається вірогідним.

2. Коли Земля була б рухомою сама собою не лише як ціле, але й, — якщо думка Коперніка правильна, — могла б зрушитись щодо частин свого суходолу під впливом навко\461\лишнього середовища, вод, вітрів, натиск яких вона досі витримала й стійко вистояла, то слід було б вірити, що останні приборкуються якоюсь протидією, джерело якої перебуває в ній самій.

Як зрозуміло кожному з досі сказаного, у надрах землі містяться води і випаровування подвійного роду. Землетрус не можна приписати водам, бо вони не такі рухомі, не здатні до дуже швидких і сильних рухів, які потрібні у великій кількості для того, щоб проривати малі греблі, зруйновувати будинки й міста. Якби землетрус спричинявся водами, то слід було б мати під землею величезне море.

Це робить вірогідною і ту думку, наведену Сеннертом («Фізика», кн. IV, розд. 3), яку висловив колись Скалігеро (вправа 38): «Існує у західній частині Іспанського острова гора великої висоти. Всередині гори є багато печер, у яких спадають вниз потоки з таким гучним звуком і таким великим шумом, що тиша порушується на 5 тисяч кроків навкруги, але там немає жодного руху землі». Те ж саме стосується вологих випаровувань.

3. Через те землетрус слід приписати гарячим і сухим випаровуванням. Бо гарячі й сухі подуви здатні спричинити дуже сильний рух, що видно з явищ грому, блискавки, вітрів, вихорів і бур.

Історія свідчить про прорив вітрів і подувів великої сили, викидання нею з глибин землі каміння, попелу й інших [тіл], здебільшого після землетрусу. Також землетрус здебільшого не припинявся, поки ті закриті подуви не зроблять прориву, що трапилося біля Понтійської Гераклеї 9 і на острові Пера 10, як свідчить Арістотель («Про метеори», кн. II, розд. 8). Крім того, в той час, коли море спокійне і небеса тихі, а матерія вітрів зберігається в глибинах землі, відбувається багато землетрусів.

4. І щоб хтось не вважав неймовірним, що ніжним подувом і легким тілом можуть рухатися такі величезні маси землі, добре нагадує Арістотель, що це є дивна могутність енергії, яку можна бачити і в повітрі, і в живих тілах. У повітрі, бо відомо, що величезні скелі переносить з одного місця на інше, вивертає гаї й ліси, перевертає цілі будинки, найвищі вежі. У живих тілах: за спонукою живих духів іноді один слабий робить те, що не можуть зробити багато здорових. Так, колись один божевільний руками розламав кайдани, які багато хто із здорових і сильних не міг зламати. Отже, таку велику силу може мати сухе випаровування, /232/ закрите У вузьких місцях, коли шукає виходу.

5. Запитують про збудження і рух вітрів, про рух підземного випаровування, чим саме воно рухається і як збуджує \462\ рухам землю. На це питання дається загальна відповідь, що немає одної причини, і багато авторів поділяють цю відповідь або частково, або цілком. Випаровування може нагріватись і розріджуватись сонцем чи розігрітою поверхнею землі, а жар проникає в якісь відкриті щілини й печери; чи зимовим холодом, який через антиперистазу збирається у верхніх частинах; чи підземними вогнями; чи, нарешті, коли якась інша причина перекриє випаровуванню дорогу до виходу. Тоді воно, збільшене, не маючи місця, яке зайняло, шукає шляху і знищує перешкоди, які може.

Ця думка стверджується. По-перше: передчуттями, які спостерігались, коли загрожував землетрус; спостереженням пір року і місць, де інколи відбувається землетрус; нарешті, різними наслідками землетрусу.

6. Передбачення й ознаки майбутнього землетрусу спостерігалися такі. Перше: коли немає ніякої іншої причини, вода в колодязях стає каламутнішою і має поганий запах. Бо ця каламуть і запах виникають внаслідок великого подуву в надрах, який намагається прорватися і виштовхує землю, змішану з сіркою. Так, Ферекід 11, вчитель Піфагора, ковтнувши води з криниці, кажуть, передбачив землетрус. Друге: якщо вода в криницях чи річках підіймається або закипає; причина цього та ж сама, бо подув, який іде з середини, підходить під землю й поволі виштовхує воду, ява в ній знаходиться і викидає її вгору. Третє: якщо тиша у повітрі небуремна й довга; тоді випаровування у надрах землі шукає виходу. Так розповідав Сенека («Природничі питання», кн. V, розд. 12): перед землетрусом, який був у часи Нерона 12 в Кампанії 13 протягом багатьох днів була ясна погода. Четверте: якщо в час заходу сонця, чи дещо пізніше, з’являється тонка лінія хмаринки, простягнутої далеко в простір і нерухомої, як передають Арістотель («Про метеори», кн. II, розд. 7) і Пліній (кн. II, розд. 8). Така хмара вказує, очевидно на те, що не віє навіть найменший вітерець, а все спокійне. П’яте: якщо в середині літа наступить незвичайний холод, бо тоді випаровування, що утворилися у надрах, коли минуло тепло, або збільшились наданою антиперистазою, збираються і потрясають землю.

Що стосується часу виникнення землетрусів, то Арістотель вчить («Про метеори», кн. II, розд. 7), що вони бувають найчастіше весною і восени. Причиною є те, що зимовий холод не викликає випаровувань із надр землі, якщо вони не зумовлюються іншим, а влітку жар їх розчиняє. Частіше трапляються землетруси вночі чи у полудень, ніж в іншу пору; вночі через антиперистази холоду, а вдень — випаровування більше розріджуються. \463\

8. Не всі місцевості однаково схильні до землетрусів. Бо, по-перше: землі дуже холодні й дуже теплі рідко коливаються; перші тому, що мають в собі незначні випаровування, другі — тому що їх випаровування під впливом надто великої спеки швидко зникають. Порожнисті місця, густо викриті заглибинами, часто зазнають землетрусів. Це спостерігається у Фрігії 14, Карії !5, Італії, Лідії 16 і в багатьох інших місцях. Однак, якщо заглибини відкриті небесам, то вони безпечні, бо легше випускають подув випаровувань, а гористі місцевості, які мають більше печер, легше й частіше зазнають струсу, ніж рівнини. Так само землетрус частіше буває на островах, ніж в інших районах. Про це свідчать: Кіпр, Сіцілія, Евбея 17 й інші, морські порти, такі як Константинополь, також часто зазнають землетрусів. Причина, кажуть, та, що через антиперистазу оточуючої рідини виникає багато сірки і вишаровувань, які до того ж легко запалюються.

9. Землетруси мають різні й дивні наслідки. По-перше: бувають зміщення землетрусом землі. Пліній у /232зв./ розд. 83 кн. II каже, що подібне трапилося в останній рік правління Нерона, коли громадська дорога, яка проходила лугами поміж маслинами, змістилася в інше місце. Причиною цього є, напевно, підземне коливання, яке рухає кругом підхоплену землю. По-друге: іноді протилежними ударами стикаються будинки, очевидно, коли два подуви, спрямовані один одному назустріч, вдаряють об річ, що лежить між ними. По-третє: іноді земля, широко розкрившись, розпадається і заховує у глибоке провалля цілі міста і знову закриває щілину, не залишаючи від них жодного сліду, очевидно, тому, що місткість порожнин відповідає поглинутій масі. Про це нагадують 4 міста, поглинуті землею: одне на острові Альперія 18, друге на Евбії, третє у Фракії, четверте у Фінікії 19 біля Сідона. По-четверте: інколи земля сильним поштовхом підіймається вгору, це трапляється як на континенті, де утворюються нові гори, так і на морі, де виникають нові острови. По-п’яте: як відомо, коли земля під морем утворювала провалля, поглинаючи хвилі так, що була можливість збирати рибу, яка залишилася на оголеному дні. Так трапилося за консулату Марка Антонія і Долабелли 20, коли відплив залишив на суші велику масу риби. Подібне трапилося після землетрусу, який за [імператора] Феодосія поглинув багато міст, а кораблі, які пливли морем, опинилися на суші. По-шосте: деколи подув виривається і море подібно до гір підіймається. По-сьоме: річки також розливаються в різні боки. По восьме: звичайно, виникають нові джерела, а старі, навпаки, висихають. По-дев’яте: буває так, що гарячі води після землетрусу стають холодними, а холодні — нагріваються; змішаними потоками гарячі зли\464\ваються з холодними і холодні з гарячими, або багатьма шляхами гарячі пливуть по холодних місцях, а холодні — по гарячих. По-десяте: нарешті, найчастіший наслідок землетрусу — вогняне виверження, тому що випаровування запалюються й охоплюються полум’ям, і коли земля піддається коливанням, вони вириваються. Все це свідчить, що землетрус відбувається не інакше, як силою великого запаленого чи розрідженого випаровування. Це саме ясно показує сучасний спосіб вибухів, які, коли під місто підкладено і підпалено порох, імітують страшний землетрус, руйнують споруди, підіймають в повітря будинки разом з людьми.

10. Різні [автори] нараховують багато видів землетрусів, залежно від того, як руйнується земля. Однак Арістотель вважав, що існує лише два види, що перший з них, твердив він, є подібний до тремтіння. Коли подув проходить через велику кількість землі довго і широко, то стрясає не в глибині, а з боків, і збуджує коливальний рух чи в цей, чи в другий, чи в ще інший бік. А другий вид є поштовх, коли, вириваючись з глибин землі і кидаючись угору і вниз, подув намагається прямо загорітись.

Такий поштовх /233/ спостерігається в живих [тілах], коли артерії то підіймаються, то спадають. Цей поділ здається найкращим, бо решта видів поділу, які пропонуються іншими [авторами], легко зводяться до цих двох видів.

Не можна не сказати і про шум, який є величезним і страшним. Адже землетрус, виникаючи від сильного зіткнення й удару закритого всередині випаровуваний, постійно супроводжується якимось звуком. А інші [автори] пояснюють важкі й різкі, ясні й глухі звуки рівним коливанням подуву, яке виникає через різну диспозицію й розміщення порожнин. Бо як від різної будови і якості гортані та дихальних шляхів з повітря, яке видихається, походить величезна різноманітність звуків у людей, так і в землетрусах різноманітність звуку походить від різної форми каналів, через які він проходить, і від якості матерії, яка спричиняє натиск, і від самої кількості випаровувань.

Отже, з широких ходів вириваються сильні й низькі звуки, з вузьких — пронизливі й високі, із скривлених, з різними перешкодами — страшні й глухі, з гладких — ясні й виразні; так само у вологих звучить щось глухе, у болотистих — булькає, в твердих і піщаних — гуде. Здається, що це ревуть воли, гавкають собаки, виють вовки і звучать голоси різних диких тварин.

Арістотель же твердив, що в землетрусах звучить лише один звичайний звук, який нагадує рев вола; про це навіть писав Вергілій («Енеїда», кн. VI) [в. 254 — 257]: \465\

.......А як заблисла вже заграва перша

Й стало світати навкруг, під ногами земля застогнала,

Заколихались верхів’я лісів і, здавалося, чути,

Як десь собаки завили у пітьмі з приходом богині. 1



 1 Переклад М. Й. Білика. (Вергілій, Енеїда, с. 134).






Розділ дев’ятий

ПРО ВОЛОГІ МЕТЕОРИ, СПОЧАТКУ ПРО ТІ, ЯКІ Є НА ЗЕМЛІ, ТОБТО МОРЯ, РІЧКИ Й ДЖЕРЕЛА


1. До цього часу ми говорили про метеори, які складаються з сухих і теплих випаровувань. Тепер слід сказати про інші види метеорів, про ті, які походять з вологих випаровувань. В першу чергу, деякі зустрічаються на самій землі — моря, річки; джерела й т. ін., що справедливо розглядаються серед метеорів. Вони не є чистими й первинними елементами, а мають в собі різні домішки з землі, солі, сірки, навіть повітря, а також дещо з вогню. Тому, коли йшлося про елементи, було сказано окремо про воду як елемент, хоч при викладі тієї проблеми про це говорилося побіжно. А тепер розглянемо, як існують води в морях, річках, у тому чи іншому місці, з’ясуємо походження, види і деякі властивості кожної.

2. Розпочнемо з морів. Питання про їх походження ми вже виклали в «Шестидневі», де пояснено, як бог відокремив воду від сущі. Тому тут треба з’ясувати лише види, або краще число морів. Гідрографи нараховують 5 морів: Океан, Середземне, Червоне, Перське і Каспійське моря.

Океан, який набагато перевищує інші моря шириною і величиною, оточує всю землю, виходячи від Кадікської протоки й Гераклових стовпів, як від воріт, і незмірно розливається навколо, омиваючи різні області, землі різних народів, континенти, острови, миси кривою течією. І від них одержує різні назви. Бо, залежно від місця, називається: Західним океаном Східним, Ефіопським, Атлантичним, /233зв./ Британським, Германським, Скіфським.

3. Середземне море, вриваючись з Океану між мисами Абіл у Мавританії і Калпа в Іспанії, розливається по середніх землях і відділяє Африку від Європи. І хоча воно вміщує такі ж води, проте називається іншими іменами, ніж Океан, від різних областей, які омиває. Бо в Італії — Італійське, в іншому місці — Іберійське, Балеарське, Лігустійське, Сіцілійське, Крітське, Єгипетське, Памфілійське, Сірійське, Егейське, Міртійське. \466\

З протилежного боку їм протиставляється Понт, який складається з багатьох частим, а його внутрішня доступна частина називається Меотійським, другу, затиснуту вузькими проходами, називають Пропонтидою, яка відділяє Європу від Азії. Але їх краще можна побачити на географічних картах.

Червоне море є в Аравії, від якої навіть називається Аравійською затокою; вважається, що його довжина близько 350 левків.

Але найважливішою проблемою у авторів є питання про його назву, і чи воно справді червоне. Були різні думки античних вчених. Одні, як Курцій 21 і Пліній, вважають, що воно або назване так від царя Еритра 22, тобто червоного сина Персея і Андромеди 23, або вад самого такого кольору. Дехто не приймає до уваги кольору, а твердить, що назва походить від самого царя Еритра.

Суперечку розв’язало плавання Лузитан 24, які, як передають коімбрійці з Барія 25, дослідили, плаваючи цим морем, його колір. Спочатку говорилось, що це море мало червоний колір, потім, щоб довідатись про причину кольору, черпали воду з моря на корабель. Коли побачили, що вона прозора і позбавлена взагалі кольору, то вирішили, що вона повністю походить від червоних пісків і коралів, якими вистелене дно моря.

5. Перське море назване так від перських народів. Його форма нагадує голову і має в довжину близько 250 левків.

6. Каспійське море, яке ми називаємо Гірканом і Хвалинським морем, є не стільки море, як величезне озеро або болото. Воно утворилось від злиття багатьох річок, і з усіх боків закрите берегами, хіба що має якийсь таємний підземний зв’язок з Океаном. Шириною воно на 8 і довжиною на 15 днів плавання, як говорив Геродот. Однак сучасні купці твердять, що перепливають всю його плащу не більше як за 12 днів.

7. Довгим було б перераховування різних властивостей морів, і не так філософи, як історики вважають, що тут необхідно навести тільки те, що свідчить про сили землетрусів, і потрібне для з’ясування того, що ми сказали вище про походження і народження досконалих тварин, і що боже провидіння не може подолати жоден аргумент. Очевидно, що моря іноді утворюють нові плавучі острови, іноді відривають землю від континенту і внаслідок цього виникають сталі острови, і навпаки, старі острови приєднують до континентів. Серед тих, які піднялися з моря, аідомі, по-перше, Делос і Родос, далі біля Мелона піднявся Анапа, між Лемпом і Гелеспонтом — Неа, між Лебедем і Теонам — Алана, між Кікладами — Фера, Ферасія, Гієра. А з тих, які колись були приєднані до континенту, але пізніше відірвали, відомі такі: Сіцілія відірвана від Італії, /234/ Кіпр — від Сірії, Евбея — від Беотії, Бестик — від Віфінії \467\ і т. д. Навпаки, деякі були приєднані до континенту, як Антіса до Лесбоса, Зефірій до Галікарнасу, Етуза до Мінді, Дромісій і Пернес до Мілету, Нарискуза — до мису Партенія. Але це не слід розуміти так, що пенні острови відриваються чи приєднуються до континенту завдяки [власному] рухові і народженню, а вони відриваються та приєднуються через відлив й прилив.

Що стосується джерел і річок, то про їх походження скажемо загально, бо це дуже серйозна проблема. Одні вважають, що вони виникають із дощових вод, які, випавши, спершу збираються в якісь підземні печери, потім, знайшовши вихід, вириваються. Вони служать джерелом завдяки місткості печер, їхньої води вистачає для наповнення русла річки, поки вона не збільшиться новим дощем.

Арістотель («Метеори», кн. I, розд. 13) вважає, що річкова і джерельна вода виникає з повітря і розчинених у воді випаровувань.

Інші, як св. Василій («Шестиднев», гомілія 4), Іеронім («Еклезіаст», розд. 1) Дамаскін («Православна віра» , кн. II, розд. 9), вважають, що наповнення річок і джерел бере початок від моря. І це спільна думка, яку приймаю так, щоб дві попередні відхилити. Якщо ж деякі озера можуть утворюватися першим, деякі другим арістотелівським способом, то неймовірно, щоб величезні річки, якими є Ніл, Дунай, Дніпро й ін., могли утворюватися чи з випаровувань, розчинених у воді, чи з самих дощів. Отже, ці і подібні беруть початок з моря.

Не суперечить цьому і те, що тут звичайно виникає питання, а саме: як може статися, щоб води, які витікають з моря і проходять по землі, могли підійматися вгору. Бо вище ми показали, що море нижче від землі, і сказали, що своєю вагою воно спрямоване до центра, щоб підійти під землею. А тому, що воно щоденно збільшується річками, які в нього впадають, то, щоб не стати вище землі, воно все більше і більше тисне на підземні води, поки воїни не підіймаються угору. Крім того, деякі моря вищі від окремих далеких земель, і можуть легко направляти в них свої води.

Види річок і джерел треба виводити з їхніх певних властивостей. Вони майже незліченні і не можуть всі бути розглянуті. Проте згадаємо деякі властивості річок і деякі — джерел. По-перше: існують пенні джерела, які мають дуже кислі смакові властивості (що спостерігаємо у Римі, недалеко від Мілідійського мосту на березі Тібру), і вони славляться в народі через свої численні лікувальні властивості. По-друге: є навіть пахучі, як джерело на Пелопонесі у Метоні. Воно виділяло запах кіріценської мазі. По-третє: є гарячі й киплячі, і їх багато. Причинами тих запахів, смаку і тепла є не що інше, ніж місця, \468\ через які вони протікають. Бо плинучи через підземну теплоту, вони й самі нагріваються, проходячи через пахучі місця — самі починають пахнути, пропікаючи через копалини — одержують різний смак. По-четверте: одні, підіймаючись і опускаючись, наслідують хвилювання моря, таким, кажуть, є одне в Гадах і Бурденгальське в Галлії. По-п’яте: деякі спершу нагріваються, потім киплять, тоді перестають кипіти, холонуть і цілком замерзають; таким найдивнішим з усіх є описане Курціем в «Додонському лісі». По-шосте: кажуть, що в Кантабрії є три джерела, розміщені недалеко одне від одного, а зливаючись в одне русло, вони висихають 12 разів на день, іноді — 20. По-сьоме: в Херсонесі Родосському 26, кажуть, існує джерело, яке само себе очищає, бо викидає з середини мул, листя й кору. По-восьме: Нарешті, /234зв./ якщо правду каже Овідій, він згадує багато дивних джерел («Метаморфози», кн. XV),


8. Води Атаманта, піднявшись,

кажуть, Підпалюють дерево,

коли місяць заходить.

9. Цікони мають річку, яка дає питво

І вадає ясності нутрощам скель,

темним речам.

10. Кратіс 27 і близька йому [річка] створюють на

наших полях рослини, подібні до

бурштину й золота.

11. Що є більш дивним, ніж те, що зміцнює

не тільки тіла, але й душі. хвилює рідини,

Кому нечуваними є погані хвилі Салмація 28

або зяючі озера? Якщо хто черпає їх долонями,

то або шаленіє, або тяжко страждає від дивного смаку.

12. Всякий, хто у Клітонії 29 затамував спрагу з джерела,

Уникає вин, і радіє від дивних хвиль Абстемія. 30

13. До нього пливе різний за своїми діями потік Лінцест, 31

Всякий, хто ковтнув його трохи жадібним горлом

Хитався не інакше, як наче б випив чистого вина.


Ці й інші численні властивості джерел прочитаєш у Плінія і в багатьох інших письменників, які описують природу. І хоча окремі з них істинні, я не піддаю їх філософському розгляду через брак часу. \469\

Є також багато річок, відомих надзвичайними властивостями. По-перше: багато великих річок впадає в море багатьма гирлами, як Рейн у Германський Океан — трьома, Дунай в Понт — шістьма, По в Адріатичне море — сімома, Інд — стількома ж в Індійський океан, Ніл — також сімома дуже широкими й дуже багатоводними. Але набагато відомішою щодо цього є в Російській імперії Волга, колись названа Ра, яка починається з величезного озера у величезних лісах і впадає у Каспійське море 72 гирлами.

По-друге: інші, навпаки, мають лише одне гирло, але дуже широке; такою є річка у Бразилії, яка називається Аргентей. Вона впадає в середину моря гирлом шириною в 40 Левків з такою швидкістю, що моряки далеко від берега, черпають з неї прісну воду. Її й іншу, які зберігають свою чисту прісноту в середині моря, згадує св. Григорій Богослов у «Пісні» про своє життя.

По-третє: деякі спадають водопадами. Кажуть, Ніл має два, і ними спадає з таким шумом, що від його звуку глухнуть мешканці. Проте наш Дніпро перевищує майже всі інші числом і величиною порогів.

По-четверте: є такі, які несуть, кажуть, золоті самородки, як Таг в Іспанії, Пактол /235/ в Лідії, Гебр у Фраків, Ельба в Німеччині.

По-п’яте: є такі, які поглинаються западиною землі, як Тіман на Аквілейському полі в Італії, По в Альпах, у Цісальпійській Галлії, Анас у Тарацінській Іспанії. Вони, кажуть, поринувши під землею, після декількох Левків виходять. Подібне описує Курцій.

По-шосте: є такі, що їх випивають озера. Це стосується, зокрема, Йордану, відомого хрещенням Христа, який, впадаючи в озеро Альфальтім, губить світлі води, домішуючи погані.

Лише Ніл з усіх має ту властивість, що розливається в іншу пору року — влітку, і компенсує в Єгипті нестачу дощу. Витікає з невідомого джерела, хоч деякі аважають, що він бере початок із священного місця і є річкою, яка називається Піон («Буття», кн. II). Однак з його початком пов’язане інше питання, а саме: чи існує рай і де він є. Говорити ж про цю справу належить не нам. \470\







Розділ десятий

ПРО ВОЛОГІ МЕТЕОРИ В НАЙНИЖЧІЙ СФЕРІ ПОВІТРЯ: ЛІД, МРЯКА, ТУМАН, РОСА Й ІНШІ


1. Ледве піднявшись над водою, у найнижчій сфері зустрінемо багато такого, що збуджує цікаві питання. Так, вартий уваги лід, який є нічим іншим, як затверділою да самій поверхні від холоду водою. Однак не легко пояснити, як відбувається те затвердіння.

Відомо, що холод має згущувальну властивість, як тепло — розширювальну. Проте можна запитати, яким чином холод згущує? Чи витягуючи деяка вологі частинки, щоб добре пов’язати між собою інші, сухіші, чи, навпаки, стискуючи всі в один менший простір?

У цьому питанні друга частина взагалі ствердна. Бо якщо лід утворювався б першим способом, то утворювався б силою тепла, навіть легше, ніж силою холоду, оскільки тепло, коли воно розріджувало б, то витягало б багато частинок, щоб інші, сухі від природи, стискалися. Таке стискання називається висушуванням, лід від нього дуже відрізняється. Отже, лід виникає від стискання рідких і сухих, тобто земних частинок.

ймовірно, що такому згущенню сприяє навіть хімічна сіль. Досвід свідчить, що вживання солі приводить до замерзання; якщо наллєш трохи води в олов’яну чи срібну посудиику і досиплеш солі, то вона вкривається льодом.

2. Античні автори запитували: чи може море замерзати? Плутарх висуває негативну думку в книзі «Про природні причини» (розд. 8 та інші). Зрештою, досвід показує, що в деяких місцях море замерзає, як свідчать автори, наведені коімбрійцями в «Метеорології» (трактат 4, розд. 7). Морю властиво звільнятися від льоду, оскільки велику масу води важко скувати, як і великі річки.

3. Уже в самому повітрі внизу літає туман, тобто якась імла, густіша від повітря й рідша від хмари. Вона є не що інше, як дуже рідка хмара. Туман виникає тоді, коли випаровування, які підіймаються з землі, не можуть піднятися вгору, тому що мають мало тепла в повітрі чи в самих собі, спадаючи знову на землю. /235зв./ Вони є знаками ясної погоди, тому що, коли б піднялися вгору, як часто трапляється, то стали б матерією дощу.

4. А роса виникає з тієї ж матерії, очевидно, випаровування, але невеликого й ніжного, яке через незначне тепло не може піднятися у середню сферу повітря. А в нижній сфері \471\ займає її найнижчу частину; вночі, в помірний холод воно перетворюється у водяні краплини, прилипає до трав, квітів та інших речей. Роса здебільшого трапляється на листі й квітах рослин, в першу чергу на гладеньких і сухих, і ніколи на інших їх частинах, а також на каменях; бо хоч вона спадає в усі найнижчі місця, то поглинається й розсіюється або іншими порами й нерівністю, або їхнім же теплом. На високих горах роса не виникає. Так само не підіймається вона понад два лікті і змочує лише трави, а рослини трохи вищі залишаються сухими. Отже, роса відрізняється від дощу хіба що нестачею матерії, місцем, в якому виникає, і незначним холодом, яким породжується. Виникає роса переважно весною і восени, вона не може породжуватись гарячим літом і взимку, бо жар поїдає її матерію, а холод не дає їй підійматися. Роса породжується тільки при спокійному й погожому небі, тому що схвильоване й зрушене вітрами небо розсіює те незначне випаровування, і воно не може зібратися в росу. Роса випадає тільки вночі й зранку, бо вдень знищується жаром сонця і перетворюється в дуже тонкий і легкий подув. Він якнайшвидше підіймається вгору, це деякі доказують таким дослідом: порожня шкаралупа яйця наповнюється росою, отвори закриваються воском або іншим клеєм, вона виставляється на сонце. І ця шкаралупа яйця злетить угору, бо роса, перетворена в дуже тонкий подув, потягнеться вгору і підніме з собою шкаралупу. Хіміки вчать, що роса містить в собі дуже тонкі частинки лужного [елементу] й леткої солі, які є на поверхні землі.

6. Від роси не дуже відрізняється іній, бо породжується з тієї ж незначної і тонкої матерії, але конденсується більшим холодом, перш ніж може розсипатися на водяні краплини, у дуже маленькі снігові частинки, ніби сніг, його часто видно на лугах і на листі дерев перед початком зими, схожим на якусь білість. Отже, те, що є дощем у середній

сфері, є росою у нижній сфері повітря, і те, що там є снігом, у нижній є інеєм.

7. До роси треба віднести й мед. Той сік, який бджоли збирають з трав і квітів і відкладають в щільники, є також немовби роса. В холодних краях вона зовсім не з’являється, а в тепліших місцевостях, наприклад в Італії, особливо в італійській провінції Калабрії, вона згущена, прилипає до рослин і каменів. Іноді буває твердіша, перетворившись в якісь кульки, коагулюється і називається манною. Однак, бджоли додають до неї чисту солодку росу й переносять у вулики.

Про виникнення її звичайно говорять так: випаровування з води й землі та якісь дуже тонкі випари, жирні й теплі, які виводяться з рослин і інших речей, змішавшись у повітрі \472\ є водяними й земельними частинками, осідають на рослинах, ніби роса, зігріті довгий час теплом сонця і згущені помірним нічним холодом. Інші думають інакше й вірогідніше: те випарування, яке виходить з рослин, вдень зникає, розсіюючись, як і всяка роса. Вночі ж чи зранку, коли спадає роса, воно змішується з нею, і через те не піднімається в повітря й не розсіюється, а змішане з нею стає якимось рідким і липким солодким соком. Звідси легко назвати причину, чому в ту чи іншу пору, або в той чи інший рік збирають більше чи менше меду. Коли луги багатше засіваються росою, тоді треба чекати більше меду.

8. Цікаве питання, як бджоли утворюють мед: чи збирають і відкладають, і чи з тієї ж матерії будують щільники?

Отже, спершу треба пам’ятати, що бджоли не виробляють із себе мед, а збирають готовий на квітках таким чином, /236/ як ми сказали. Бо якщо б вони його виробляли, то чому цього не буває восени, коли їм не вистачає їжі? Адже всім відома старанність, працездатність і передбачливість бджіл, що ніколи не дозволяють перемогти себе голодом і коли б вони виробляли мед із себе, то виробляли б і восени скільки могли. Але не можуть, тому що тоді квіти, засохлі від старості, є малосочними і сухими, або хоча мають соки, то не можуть їх випаровувати через засохлу поверхню. І коли пасічники влітку знаходять наповнені медом щільники, то це підтверджує, що бджоли збирають мед, вироблений вищенаведеним способом з квіток, закривають у своїх мішечках і так несуть до клітинок. Ймовірно, що той сік перетворюється в мед ще в їх мішечках, поки його несуть. А доставлений в комірку спочатку бродить, як виноградний сік, тоді, зварений природним теплом, стає густим.

Що стосується другої частини питання, то навіть недосвідчені пасічники знають, що щільники або комірки створюються бджолами з іншої матерії. Але менш відомо з якої.

Арістотель («Про історію тварин», кн. V, розд. 22) говорить, що щільники бджоли будують із квітів, а віск із сліз

дерев, мед — з роси повітря; тут він відділяє віск від щільників, що зазначає і Вергілій, здається, в кн. IV «Георгік»:


...«Внутрішня закрита частина домів. Сльоза

Нарциса і липкість кори — клей є першими

фундаментами щільників, потім підвішують

в’язкий віїск».


А якщо треба відрізнити віск від щільників, то воском буде називатись та матерія, якою заліплюються комірки, щоб мед не витікав. Щільники — це самі шестикутні комірки. Зрештою, не здається, що він [віск] є щось інше, хіба що [відрізняєть\473\ся] тільки тонкістю, густотою і способом виготовлення. Ті комірки бджоли споруджують з дуже дивною майстерністю. Бо, по-перше, всі комірки геометрично рівні між собою, всі досконало шестикутні, всі кути рівні. Потім, кути одної клітини не відповідають кутам другої; бо так споруда була б менш міцною, і одна будова загрожувала б іншій руйнуванням. Отже, складають ці клітини таким чином, щоб кути однією спиралися на стіни іншої.

9. Мед відрізняється неоднаковою солодкістю, яку треба приписати найбільше квітам, в яких він виникає. З одних збирають густіший і солодкий, з інших — рідший і менш солодкий, ще з інших — навіть отруйний, бо природа кожної квітки краща чи гірша. Зокрема, на Сардінії буває мед гіркий, який щипає, бо там бджоли збирають його з полину.

Навіть трутні приносять мед, але дуже поганий. Вони від природи ліниві й дурні, сідають на невідомих тварин, про що говорить Вергілій («Георгіки», кн. IV). Крім того, трутні не мають жодних турбот, не знають з яких квітів збирати їжу.

Слід також пам’ятати, що мед, який перебуває в бочках, є найкращим у нижній частині, подібно як вино у середній, а олія — у верхній частині, якість олії полягає в чистоті й легкості, і та її частина, яка позбавлена домішок і, отже, є чистішою, підіймається вгору. Вино ж на дні подібне до дріжджів, від яких воно й бродить, а у верхній частині псується від повітря, і більш водянисте, менш тепле. Через те воно найкраще зберігається всередині. А мед солодший, приємніший і чистіший той, який має менше води і більше жирності, і такий, ніби важчий, своєю вагою занурюється в глибину. /236зв./








Розділ одинадцятий

ПРО ВОЛОГІ МЕТЕОРНІ ЯВИЩА В СЕРЕДНІЙ СФЕРІ ПОВІТРЯ: ХМАРА, ДОЩ, СНІГ І ГРАД


1. Дослідимо тепер випаровування, які підіймаються в середню сферу повітря, розглянемо хмару, дощ, сніг і град. Хмара виникає, коли випаровування підіймаються вгору під дією тепла, одержаного від сонця, а також внаслідок інших причин, що зігрівають, або через змішані теплі випари. Вони зливаються в одну масу у середній сфері, подібно до повітря, і не сприймаються зором. Отже, хмара майже те саме, що згадуваний вже туман, але відрізняється величиною, густотою, вищим місцем, як ми вже зазначили. \474\

Досліджуючи висоту хмар, автори дискутують між собою. Одні твердять, що хмари не віддалені від нас більше, як на 3 міліарії, другі — що вони можуть підноситися вище, ніж на 9 міліаріїв, інші твердять ще інакше. Але, що б не було останньою межею їх висоти, відомо, що одні хмари вищі, інші — нижчі, і це не в різний, а в один і той же час, як свідчать ті, хто переходив високі гори. І тим, які переходять через Апеніни чи Альпи, трапляється бачити одні хмари над головою, інші ж — під ногами.

2. Ті хмари, які називаються безводними, білі й ясні, і з подувом вітрів швидше переходять у повітря, ніж у дощі; інші — густі, придатні для утворення дощу, й через велику густоту темні та чорні, тому закривають очам сонце.

Отже, випаровування через згущення холодом, сходяться й з’єднуються з іншими частинами. А з’єднані перевищують вагою легке повітря, в якому раніше літали, і падають краплями, що називається дощем. Бо дощ виникає таким чином, як і пара, що підіймається з киплячого горщика, збирається на кришці у краплини і знову падає. Різноманітність дощу залежить від маси хмар. Коли висока хмара досить рідка й мало обтяжена, то падають рідкі й маленькі краплини, наче роса. Кажуть, що це повільний дощ, або добрий для зрошення. Коли хмара ближча й густіша, падають великі й густі краплі — йде великий дощ. А коли ще більша й густіша хмара конденсується більшим холодом, падають частіші й більші краплі, що називається зливою.

Навіть у цих трьох є різновидності щодо величини, а саме: часто цілі хмари так згущуються від холоду, що ллють воду не краплями, з цілим потоком, і тоді кажуть, що впав шматок хмари, але це відноситься до виду зливи.

4. Властивості дощів різноманітні. Однак одна є найкориснішою, а саме, що вони зволожують поля більше й краще, ніж всякі інші води. Причина цього та, що дощі мають домішані теплі й жирні випаровування землі, через що швидше гниють. З другого боку, такі випаровування легше проникають у надра землі, змішуються з насінням і пронизують його, спричиняючи його набубнявіння. Підіймаючись знову вгору, вони тягнуть за собою корінь рослини в стебла чи соломини.

Дощ також має ту особливість, що випадає частіше, ніж більшість інших опадів, за винятком снігу, бо цей однаково частий у свій час. Причина обох та, що з землі підіймається більше вологих, ніж сухих випаровувань, бо сама земля, як відомо, містить більше перших, ніж других.

І це здається нам дивним не через сам дощ, але через сонце, що повертає дощ, про що пише Пліній (кн. XXXI, \475\ розд. 4): «На Нарпійському полі, що недалеко від Риму, земля дощами висушується, а в спеку зволожується». Причину цього явища дехто вбачає в тому, що рідка й пориста земля відразу поглинає дощову воду, але тому що вона всередині тепла, то перетворює поглинуту воду на випаровування. Ці випаровування, коли /237/ підходять до холоднішої поверхні, перетворюються у вологу. Це було б правдивим, якщо б не говорилося, що вона зволожується в спеку, але зволожується лише без дощу, як це трапляється вночі чи в інші холодніші часи. Отже, це випадково, тому що земля дуже масляниста та жирна, і тому навіть висушена жаром сонця викидає на поверхню багато жирності. А оскільки вона одночасно й пориста, то поглинає дощ, який впав, і холодом дощу змочує захололу жирність, що видно і в інших жирних речах. Не менш дивним здається, як дехто писав, ніби дощ породжений вогнем, бо випадає після великої пожежі. Однак причина цього легша. Щоб загасити цю пожежу, виливається багато води, яка переможена вогнем підіймається парою, перетворюється в неочікувану хмару і, конденсована, знову випадає.

5. Навіть відомо, що після дощів раптом з’являється багато малих тварин: в одному місці мишей, в другому — змій, в іншому, навіть у київській воді, — жаб. Причину цієї раптової появи деякі визначають так: насіння таких тварин з випаровуваннями піднімається вгору і там формується в тварин. Ця причина хоча й правдоподібна, але не треба вірити, що вона лише одна: бо такі й подібні тварини з гниття можуть зароджуватись і формуватись на самій землі, але, коли падає дощ, швидко дозрівають і раптово вилазять, а нам здається, ніби вони падають з хмар. Я вважаю, що це трапляється частіше, ніж вони народжуються в хмарах, бо інакше чому ж ці тварини не вповзають в кімнати через дахи будинків, що ми помітили б.

6. Бувають навіть незвичайні дощі, але й такі, що лише здаються незвичайними, хоча насправді вони не такі. Про численні й незвичайні різні дощі писали чимало авторів, зокрема Тіт Лівій (3 декада VII кн.) розповідає, що йшов молочний дощ, у кн. IV — кривавий, у кн. III — м’ясний, так само в багатьох місцях свідчить, що кам’яний (декада 1 кн. VII, декада 3 кн. I, II, III, IV, VI, IX, X, декада 4 кн. V, VI, VIII та ін.), що йшов земляний дощ свідчиться в 4 декаді кн. IV, V, VII. Пліній розповідає те саме (кн. II, розд. 56), що навіть йшов дощ з залізом, шерстю, з розжареним камінням. Те, що з дощем упало теля, ми вже чули від Авіценни раніше.

Деякі з них вигідно можуть бути віднесені до природних причин (молочний чи кривавий дощ), тому що випаровування \476\ з білих земель можуть нагадувати молоко, з червоних — кров. Так само випаровування, змішані з багатьма дуже гарячими й спаленими випарами, нагадуватимуть червоний колір, так, наче червоний луг, тобто рідина, змішана з попелом. У камені можуть коагулюватися навіть частинки землі і тверда металічна матерія, винесена в хмари.

Решту треба приписати іншій причині, а саме богові, який діє надзвичайно і в такий спосіб сповіщає людей про майбутні лиха, хоч і попередні не трапляються довільно, а майже завжди провіщають якесь нещастя.

7. Проте вони менш неприродні, хоча великим дивом є падаючі з неба вовна, шматки землі, теля Авіценни й т. ін. Вони можуть підніматися вітрами і перекидатися в інше місце. Так повірили, що йшов дощ з шапок, бо зірвана вихорем шапка з Кардано — видатного сучасного філософа, коли він переходив Апеніни, впала у недалеко розташованому місті. З дощем шматками падав одяг, бо нерідко трапляється, що новий одяг розривається вітрами і розноситься всюди і т. п.

8. Необхідно також було б викласти якісь ознаки і прикмети майбутніх дощів. По-перше, червоне /237зв./ ранкове небо сповіщає про дощ, тому що зібрані вночі випаровування не перетворилися на росу. Отже, вони піднімаються сонцем і перетворюються в хмари. Навпаки, вечірнє червоне небо обіцяє ясну погоду, бо випаровування, які піднімаються, не матимуть можливості збиратися, отже, намагаються повернутися на землю. По-друге, якщо сонце чи місяць бліднуть, то буде великий дощ, оскільки світила бліднуть через те, що їх закриває густе випаровування. По-третє, якщо сонце сходить занадто швидко, тоді схід ще невидимий у випаровуваннях дуже рідкого виду, подібно до того, коли кинути монету у порожню посудину, то помітимо, що не можна її побачити, а коли налито води, то поверхня видима. По-четверте, якщо камені й метали виявляються вологими. По-п’яте, перед дощем шиплять лампи, тому що випаровування збуджують вогонь. По-шосте, жаби квакають навіть у незвичний час, а саме опівдні, що є ознакою того, що рідини піднімаються і гладять тіла тих тварин. По-сьоме, мурашки перед дощем виносять яйця, тому що тоді ходи нагріваються, від чого вони бояться гниття яєць. По-восьме, ранкові громи провіщають вітри, тому що жаром сонця, яке піднімається, розсіюються підняті випаровування і легко зливаються у вітри з холодними випарами, а полудневі громи означають дощ, тому що випаровування, коли сонце їх покинуло, легше будуть стиснуті холодам. По-дев’яте, якщо навколо свічки з’являється веселка, буде дощ, — причина зрозуміла кожному. По-десяте, здебільшого дощ провіщають і тварини. Бо і ми відчуваємо якісь зміни, \477\ \478\ потіємо і стаємо млявими, а через вологу, яка виходить порами, починає свербіти шкіра. Тому тварини, у яких збільшується тепло, спішать на пасовисько або перестають пастися ті, у яких від лінощів постає відраза в шлунку, чи труться об щось, чи помукують. Тоді більше кусають мухи, черв’яки вилазять із землі, ховаються мурашки, жалять комари, свистять суслики. Коти чухаються, виють вовки, воли ловлять повітря або облизують себе проти шерсті, барани б’ються рогами, осли розправляють вуха, птахи чистять пір’я, голуби повертаються до рідного гнізда, ластівки торкаються крилами річок, півні передчасно співають, свині біжать з поля додому, павуки гуляють чередою. Ці й подібні ознаки дощу знайдеш у авторів всюди і легко випробуєш на власному досвіді.

9. Деякі, кого наслідує Пліній (кн. XIX, розд. 2), вважають, що сніг був піною небесних вод або самих дощів. Ця думка неправдоподібна, бо піна, коли вода сколочена, виглядає як сніг. Однак, треба повірити, що такий сніг не існує, хіба що міг би виникати дуже рідко, а саме, коли випаровування, перетворені в краплини, рухались би туди й сюди дуже сильними вітрами, перетворюючись у піну, і в такому вигляді схоплювались би холодом і падали. Однак оскільки сніг часто падає тихий і спокійний (Марціал назвав його хвилею спокійних вод), то треба думати, що є інша причина народження снігу, про яку всі спільно вчать, а саме: сніг виникає природно, коли підняті в середню сферу повітря випаровування заморожуються великим холодом раніше, ніж перетворюються у водяні краплини. Те, що раніше ми сказали про іній, можна сказати і про утворення снігу /238/.

10. Види снігів не помітні, хіба що одні вологіші, інші сухі через інтенсивніший холод. А властивості снігу дуже відомі. По-перше, сніг має зірочки, тому що замерзлі дуже маленькі частинки з’єднуються і, крім того, сніг має багато теплих випаровувань, які, закриті, ще мають якусь силу, ніби маленький вітерець намагався розвіятись в усі боки. Ці випаровування так розтягують сніжинки, що вони схожі на зірки. По-друге, сухіші сніги дрібніші, ніж вологі, тому що сухі частини нелегко поєднуються між собою, а якщо вони поєдналися, то легше ламаються. По-третє, у горах більше снігів, у долинах менше, в яких вони вологіші, тому що великі сніги розтають раніше, ніж падають у долину. По-четверте, сніг білий, тому що все прозоре, подрібнене на дуже малі частинки і зібране, є білим, як видно у склі, кришталі, льоді. По-п’яте, перед снігом здебільшого зменшується холод, тому що, коли падає сніг, він тисне на теплі випаровування, які опускаються донизу і пом’якшують холод. По-шосте, сніг \479\ збагачує поля жирними частинками, які є в ньому. По-сьоме, сніг робить менше болота, ніж дощ, бо не розширює, як дощ, кору землі, і не може так змішуватись із землею. По-восьме, він спричиняє більші повені, ніж дощ, тому що менш поглинається порами землі. По-дев’яте, влітку не падає, однак, коли б і падав, то у вигляді граду. Тому що коли б навіть випадково народжувався влітку, то, падаючи, легко б розтанув від тепла, а град, твердіший і густіший, не так легко розтає.

11. Сніг є не що інше, як замерзле перед перетворенням у краплини випаровування, а град є не що інше, як випаровування, що вже стало краплинами і в краплинах замерзло. Оніг має відмінності, як і сам дощ, бо іноді випадає ніби маленька крупа, іноді нагадує зерна проса, а іноді буває ще більшим. Причина нерівності повинна виходити з нерівності краплин; розміри градин збільшуються, коли вони при падінні оточуються багатьма дощовими краплинами і замерзають.

12. Град має такі властивості. 1) Якщо градина поділиться, то всередині побачиш у колі чорні частини, ніби намальовані циркулем; це від того, що має багато земляної матерії і одночасно містить і зв’язує теплі випаровування, які, розлітаючись в усі боки, утворюють ті кола. 2) Град містить більше теплих випаровувань, ніж дощ, бо вони допомагають його народженню. Кажуть, що нагріта вода швидше й міцніше замерзає. Це стається тому, що сила холоду більше напружується, через антиперистазу близької протилежності. Кажуть, що рибалки закріплюють у морі як плавучий знак лід; той лід вони утворюють своїми відрами так: спершу нагрівають воду, потім виставляють на холод, і вона перетворюється в дуже тверду субстанцію. 3) Град знищує посіви і досить шкодить всьому іншому не так своїм ударом, як багатьма теплими й шкідливими випаровуваннями. 4) Якщо в море падає багато граду, то після його падіння збуджується хвилювання, причиною якого є ті випаровування. 5) 3 цієї ж причини на землі після снігу — і найчастіше граду — починаються вітри. 6) У градинах знаходять волосся, солому й шматки дерева, бо все це, взяте з випаровувань або занесене угору вітрами, замерзало, оточене краплинами. 7) Під час граду в повітрі чути шум ніби зброї, бо тоді відбувається велика боротьба протилежних, сухих і вологих, випаровувань і бушують величезні вітри, які своїм подувом більше напружують холод повітря, і тому легше заморожуються краплини. Так шумить горщик, коли кипить, і сире поліно, коли горить, викликає тріск. Це все стосувалося недосконалих сумішей. /238зв./ \480\











Попередня     Головна     Наступна         Примітки


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.