[Феофан Прокопович. Філософські твори. Том II. Етика]

Попередня     Головна     Наступна         Примітки

ЕТИКА

ПЕРЕДМОВА

1. Етика одержала назву від речей, якими вона займається, а саме від звичаїв, бо ήθος по-грецьки «звичаї». Далі, звичаї — це людські дії, закріплені звичкою. Тим самим іменем називаються навики, які походять, звичайно, від повторних дій. Із самої назви, отже, ясно, що етика — це наука про звичаї, які є її матерією.

2. Вона заслужено називається наукою, бо має все, що робить її гідною в царстві наук. Вона виводить свої твердження з певних та очевидних аксіом або принципів, і справді багато доводить. Наприклад, коли вимагає, щоб кожному було надано те, що йому належить, таким доведенням: «завжди треба робити те, чого вимагає здоровий розум; а здоровий розум вимагає, щоб кожному віддати те, що йому належить; тобто, кожному треба надати його право». І хоч людські дії в самому житті непостійні, легковажні й непевні, а деякі за своєю природою навіть байдужі й невиразні, — бо можуть бути то добрими, то поганими, — проте етик може мати про них всіх безсумнівні й завжди істинні уявлення. Він бо навчає, як треба правильно діяти, але сам як етик не діє. Так само й геометрія навчає способу вимірювання й користування інструментами та їх правильному застосуванню, а сама собою як геометрія не застосовується; тому, якщо, наприклад, при вимірюванні трапиться помилка, то приписувати її слід не науці, в даному випадку геометрії, а тому, хто вимірює.

3. Отже, обов’язок етики — навчати правил доброї поведінки, а не добре поводитись. Останнє стосується всіх людей, а перше — лише філософів. І коли хтось добре поводиться, то діє він не як філософ, а як чесна людина; хоч він більш гідний імені філософа тоді, коли свою доктрину зміцнює діями й дотримується своїх правил, однак може бути найкращий етик, але дуже погана людина, як найкращий художник, якщо йому захочеться, може малювати дуже погано. Тому дехто неправильно називає науку етику не наукою, а розважністю; розважність же користується законами етики, й етика їх встановлює. Однак розважність може називатися етикою застосування, а сама ця дисципліна [розважність] повинна називатись етикою повчальною. Так, звичайно, кажуть і про логіку. Етика ж відома з розважності, вона у матері /250/ найкраща дочка, розумна й освічена, не та, що сама добре поводиться, а яка вчить добре поводитись, встановлює закони своїй матері [розважності] й є справжньою вчителькою матері. \506\

4. А тому що етика навчає добре поводитись, вона є практичною, — з чого випливає, що вона відноситься до якоїсь мети, відмінної від свого об’єкту. Лише в теоретичних науках об’єкт і мета — одне й те саме, бо через суте річ розглядається задля науки або для свого пізнання. А метою науки повинно бути ніщо інше, як те, що є і метою доброго діяння.

Метою ж доброї поведінки є щастя або блаженство. Бо для чого ж було б необхідним добре поводитись, якщо не чекали б жодного плоду щастя; але й добрі дії добрі не з іншої причини, як тільки тому, що приносять добро. Отже, метою етики буде щастя й блаженство. І хоч вони вважаються метою всієї філософії, однак треба вважати їх окремою властивістю етики.

Тому, щоб ми правильно пізнали цю науку, спершу ми повинні зрозуміти мету, а вже тоді розглянути самі добрі дії та їх природу, основні причини, різні види та властивості.

5. Звідси легко видно поділ твору, бо здається найзручнішим поділити всю етику на дві книжки, як це робить більшість авторів. У першій з них ідеться про мету людських дій, тобто про щастя, та про заходи людської поведінк»; у другій — про саму людську поведінку як взагалі, так і зокрема, тобто про чесноти і їм протилежні вади взагалі й зокрема.

6. Для ясності сама етика розглядається двояко — взагалі й зокрема. Загальною етикою називається дисципліна, яка займається не тільки людськими вчинками, але й їх співвідношенням, закономірностями й винятками, і сама поділяється трояко: на монастику, економіку й політику.

Монастика — це етика, яка вчить про звичаї взагалі, а економіка — яка вчить про ті ж самі звичаї, залежно від того як вони застосовуються батькам чи управителем одного господарства. Політика також вчить про ті самі звичаї, як вони. використовуються управителем держави, провінції; республіки, царства, імперії, що є ніби якимось великим домом.

Монастика відрізняється від економіки й політики не як вид від виду, а як рід від виду, бо вона є ніби їх фундаментом і засадою, і вони самі їй підпорядковуються так, як медицина — фізиці, а інші відділи математики — геометрії. Називають її монастикою не тому, що вона вчить про окрему людину, як здається більшості, а тому, що охоплює людські звичаї, взяті взагалі, без будь-якого відношення до сім’ї, республіки чи царства. А економіка й політика відрізняються лише своєю сферою /251/ бо, як сказав, дуже просторе царство хоч є також наче якимсь господарством, але великим, проте воно підлягає іншим правилам внаслідок більших труднощів в цьому [державному], ніж у тому господарчому управлінні. Отже, ми тут приступаємо не до вивчення етики взагалі, \507\ а етики-монастики, яка внаслідок своєї питомої ваги називається етикою; бо коли її добре зрозуміти, то кожен може легко її засвоїти й вивчити, як треба керувати як малим господарством так і великим, тобто державою.

7. Арістотель написав більше, ніж ото книжок про етику; одні з них, які називаються Нікомаховими, викликають сумнів (чи написав їх Арістотель, чи Нікомах). Через те в цих трактатах не віддаємо перевагу викладові доктрини Арістотеля, тому що [цей] автор не є певиим, і так багато не можна викласти в стислій форімі. Незважаючи на те, ми можемо застосувати її [доктрину Арістотеля] для формування звичаїв, які випливають зі світла нашої віри як таку, що виходить з досвіду видатного етика.

8. Зайвим здається рекламування цього відділу філософії, який вчить добре поводитись і добре міркувати про добрі звичаї і який вимагає хвалити науку добрих звичаїв. Що вона є найнеобхіднішою і дуже корисною не тільки серед філософських дисциплін, але й взагалі усіх наук, ясно показує сама мета, до якої прагне етика. \508\

Книжка перша

МЕТА ЛЮДСЬКИХ ДІЙ, АБО ЩАСТЯ ТА ЙОГО ЗАСАДИ

Для того щоб можна було встановити сенс людських дій, а також їх спрямування, спершу треба сказати про причини людських дій. Одні причини речі [бувають] внутрішніми, наприклад, матеріальна й формальна, а інші — зовнішніми, наприклад, спонукальна й цільова. Отже, тут спершу треба дослідити їх; оскільки серед самих цих причин є певний порядок, то треба подивитись, яким слід надати перше місце, а яким наступне. У фізиці спершу йшлося про самі засади й внутрішні причини, а потім про зовнішні. Але в етиці повинно бути навпаки, бо коли етика розглядає доброту людських дій і вивчає їх правильність, то ця доброта й правильність залежить від самої мети. А ті самі дії, оскільки вони виходять від спонукальної причини, в залежності від того, чи вони залежать від матеріальної чи формальної [причин], морально не є ані добрими, ані поганими. І тому говорити про їх мету означає визначати те, від чого залежить їх дія, й що їх спрямовує. А говорити про інші причини людських дій слід лише для кращого розуміння їх природи. Етика через це — практична й зміст її мусить залежати від визначення мети, а тоді переходити до решти причин людських дій. Коротше, я викладу все, що необхідно розглянути в цій дисципліні.

Метою наших дій, повторюю, є щастя. /251зв./ А інші їх причини — матеріальна, формальна, спонукальна. Матеріальна — це сам фізичний рух, а формальна — якість руху, або той же рух, що веде до якоїсь певної мети. Матеріальна [причина] відома з фізики, формальна залежить від мети. Тому про обидві треба сказати, або нічого, або щось небагато, але в другій книжці, де слід пояснити самі дії.

Отже, залишається, щоб тут Іпісля розгляду мети ми сказали про спонукальні причини дій, або про їх рушіїв. Одні з них є внутрішніми для людини, і вони або звичні для нас, наприклад, природні звички, або набуті, наприклад, характер; а інші — зовнішні, вони, підбадьорюючи, очевидно, або наказом, або захопленням, або переконанням чи якимсь іншим способом, можуть рухати і спонукати людину до якоїсь дії. Але про всіх них краще сказати у відповідних розділах. \509\

РОЗДІЛИ ПЕРШОЇ КНИЖКИ:

I. Добро. Що воно таке й з чого складається?

II. Будь-яке бажання приводить до добра.

III. Кожна мета має значення добра: все діє з метою, і є якась остання мета людських дій; це — найвище добро, або найвище щастя.

IV. В чому полягає найвище щастя й чи його можна досягнути в цьому житті.

V. В чому полягає щастя не просто найвище, а найвище в цьому житті?

VI. Внутрішні засади людських дій, включаючи вроджені, й передусім про інтелект, чи він рухає волю, а чи вона рухає його.

VII. Чи воля рухає нижчі здатності?

VIII. Чи воля є вільною основою дій?

IX. Про набуті внутрішні засади людських дій, або про характери.

X. Про зовнішні засади людських дій і передусім про бога, який рухає волю.

XI. Про інші зовнішні засади людських дій; про різні способи, якими вони можуть спонукувати волю людини до дії.

Розділ перший

ДОБРО. ЩО ВОНО ТАКЕ Й З ЧОГО СКЛАДАЄТЬСЯ

1. Добро було правильно визначене давніми: це те, чого всі бажають, пише, наприклад, Арістотель в 1 кн. «Етики» на самому початку. Проте це визначення не так сутності, як властивості добра. Бо сутністю добра є якась узгодженість: за природою вона передує бажанню. І не тому /252/ щось відповідає комусь, що бажається, а тому бажається, що відповідає. Правильніше добро можна визначити так: це те, що відповідає будь-кому.

2. По-перше, добро поділяється на добре само собою або нестворене [добро], яким є лише бог, і добро, [залежне] від іншого, або створене, якими є всі речі. Далі — на добро метафізичне чи таку відповідність, яка означає досконалість взагалі, й відповідає сама собою всім речам без відношення до інших; фізичне — [це те], яке відповідає кожній природі, наприклад, природні здатності й афекти; і, [нарешті], мораль\510\ не або етичне, яке відповідає людині, й є бажаним нею. І тут говоримо про це останнє добро.

3. Етичним добро називається, по-перше, щодо суб’єкта, якому воно може бути притаманним, і ділиться, [по-перше], на добро тіла, наприклад, багатство, почесті тощо. Природнішим є поділ Арістотеля стосовно самої відповідності на добро почесне, корисне й приємне. Цей поділ обґрунтовують так: будь-що, чого бажають, або як останнього, або як середнього, через яке йдеться до останнього. Якщо бажають, як останнього, або бажають як само собою достатнього, то воно є бажаним і називається почесним; або, якщо знаходять якийсь спокій у наявній речі, тоді його називають приємним. А чого бажають як середнього, те називається корисним. Очевидно, воно належить до того, що наслідуємо, як само собою щось або почесне або приємне.

Однак зазначимо, що немає нічого почесного без приємності; і почесним є ніщо інше, як поєднання приємного похвального добра, позбавлене будь-якого сорому; а добро може бути приємним без почесті, мабуть тоді, коли йде за тим якийсь сором, тобто коли воно напевно позбавлене взагалі почесті. А почесним його назвали внаслідок шанування.

Розділ другий

БУДЬ-ЯКЕ БАЖАННЯ ПРИВОДИТЬ ДО ДОБРА

1. Було сказано, що всяке добро бажане, й якоюсь однією з його властивостей є бажаність. Але можна сумніватись, чи бажаність четвертим, як кажуть, способом властива для добра так, що тільки те може бути бажаним, що добре, й чи може бути бажаним якесь зло? В цьому питанні всі філософи й теологи одностайні: бажаним є лише добро, і все бажане є добром; жодне зло не є бажаним і ніщо бажане не є злом. Бо все відповідне є добром, і все бажане є добром. Будь-що бажається не інакше, як таке, що відповідає тому, хто [його] бажає.

2. Але [цій тезі] закидають, по-перше: «Буття», кн. VIII, де сказано: «Приємними є відчуття людини з часів молодості їй же на шкоду». Гріх же є злом, однак бажаний людям. Відповідаю: добро чи щось відповідне або є, або ним володіють. Отже, гріха бажають тому, що здається, ніби він є добром або чимось таким, що відповідає. Потім, зло або \511\ те, що не відповідає, розуміється як добро. Однак називається просто злом, тому що більше шкодить, ніж допомагає. Отже, гріх бажається не через те, що він є злом і шкодить; бо хто був би настільки нерозумний, щоб бажав шкоди, яка в жодному випадку не допомагає. Наприклад, злодій, зазіхаючи на чуже добро, бажає його не тому, що воно пошкодить, а тому, що йому допоможе.

Закидають, по-друге: є такі, які бажають дерев’яного золота; воно є настільки невідповідним, що не має жодного /252зв./ значення відповідності, бо є неможливим. Відповідаю: хто знає, що таке золото неможливе, не може його бажати; отже, той, хто бажав би [його], вважав би, що воно можливе й відповідне, бо має у собі добро, внаслідок чого його бажають; проте воно не може бути бажаним в дійсності, якщо не виявиться, що воно дійсно таким є. Звідси випливає, що здебільшого бажаємо навіть того, що не має в собі жодного значення добра, проте нам здається, що воно має [значення добра]. І тому, оскільки таке добро — вигадане, то бажання його не треба називати бажанням у власному значенні, бо воно не має жодного об’єкту; воно є дивною оманою, як і зір, який бачить те, чого немає, є не зором, бо не бачить, а є галюцинацією очей.

Закидають, по-третє: засуджені люди бажають смерті, щоб перетворитися в ніщо, проте знаючи, що ніщо є нічим, і в жодному разі не добром. Відповідаю: вони бажають небуття не тому, що воно є нічим, а тому, щоб таким чином уникнути кари, хоч вони уникають її не у власному значенні цього слова; бо той уникає, який уникнув того, що є після нього. Отже, те бажання смерті не називається, властиво, бажанням, а краще слабким відгомоном свого життя, яке, шкодячи більше, ніж допомагаючи, є для них більше злом, ніж добрим назвати добром, як сказав спаситель про зрадника Юду: ([Євангелія] від Матвія, [розділ] 16): «Було б добром для цього, якби не народився цей чоловік».

Розділ третій

КОЖНА МЕТА МАЄ ЗНАЧЕННЯ ДОБРА: ВСЕ ДІЄ З МЕТОЮ, І Є ЯКАСЬ ОСТАННЯ МЕТА ЛЮДСЬКИХ ДІЙ; ЦЕ — НАЙВИЩЕ ДОБРО, АБО НАЙВИЩЕ ЩАСТЯ

1. Досі йшлося про добро, щоб ми зрозуміли кінцеву мету людських дій. Зокрема кожна мета має значення добра, тому що коли людина щось робить, то вона бажає чогось, \513\ заради чого це робить. Отже, [її] метою є те бажане, тому що для нього людина визначає свою дію; а є воно добром, бо є бажаним.

2. А те, що всі діяльні діють з якоюсь метою, вже доведено в фізиці, де йшлося про кінцеву причину й, зокрема, це стосується людини, яка діє. Бо немає нікого, хто на питання, чому робить те чи інше, не вказав би на причину, з якої [це] робить. Якщо скажеш, що раб робить щось за наказом господаря, але не знає, для чого призначена ця праця /253/, то чи можна вважати відповіддю те, що він не знає, для чого робить? Відповідаю: відповіддю буде те, що вія не знає мети, визначеної господарем. Якщо знову його запитають, чому робить те, мети чого він не знає, то він відповість, що він робить те, що відповідає волі господаря, й є його метою.

Ти скажеш знову, що збуджені зі сну, однак такі, що ще не цілком прокинулись, не знають, що роблять. Відповідаю: такі діють [інстинктивно], як тварини, мета дій яких є в природі.

Бо взагалі є правильним твердження, що всі діють з якоюсь метою, але метою відповідною собі, й визначеною ними, властивою щодо наявної речі. Отже, дії нерозумних [тварин] не слід називати людськими.

3. Далі, одна мета є кінцевою, інша — не кінцевою, як ми вже сказали у фізиці. Кінцевою є та, для якої призначається все, що робиться; не кінцева — це та, яка сама підпорядкована кінцевій. Не викликає сумніву, що кожен смертник; бачить якусь кінцеву мету всіх своїх дій. Бо якщо запитаєш селянина, чому готує плуг, то він відповість, — щоб обробляти землю. На питання, чому хоче обробляти землю, відповість, — щоб посіяти зерно. А на питання, навіщо й воно, скаже, — щоб мати з нього те, чим підтримує своє життя, й так, постійно відповідаючи, дійде аж до останньої відповіді. Отже, вія дійде до кінцевої мети, в крайньому разі, до тієї, що йому буде здаватися кінцевою.

4. А кінцева мета, оскільки вона є найвищим бажаним, якщо все спрямовується для досягнення її, є найвищим добром: його називають і найвищим щастям. Бо володіння тим, чого бажаєш, є щастям. Отже, досягнення того, чого найбільше бажаєш, є найвищим щастям. Але тому, що люди здебільшого в своїх бажаннях помиляються, бажаючи найбільше того, що, як їм здається, є найвищим щастям. Але воно є найвищим [для них] тому, що вони не знають, що їм найбільше відповідає, а тому здебільшого діють поквапно й неправильно. Внаслідок цього першим обов’язком етики, яка керує людською поведінкою, є досліджувати й навчати, \514\ в чому полягає найвище добро, або найвище щастя й блаженство. А цього вона зможе досягти не інакше, як з’ясувавши, /253зв./ що людині найбільше відповідає. Якщо ж добро визначаємо відповідністю, то необхідно, щоб ми вже розпочали диспут саме про нього.

Розділ четвертий

В ЧОМУ ПОЛЯГАЄ НАЙВИЩЕ ЩАСТЯ Й ЧИ ЙОГО МОЖНА ДОСЯГНУТИ В ЦЬОМУ ЖИТТІ

1. По-перше, треба сказати, що схоластичні теологи визначають двояке добро: об’єктивне й формальне. Об’єктивним [добром] називають ту річ, від володіння якою людина щаслива й блаженна. А формальним [добром] — саме об’єктивне сприйняття щастя чи володіння; зрештою, це розрізнення не зовсім годиться, бо об’єктивне добро є не так добром, як об’єктом або матерією добра. Тому його можна назвати й суб’єктивним добром, тобто коли сама людина щаслива й блаженна. Але я не сперечаюсь про вживання слів; кажу тільки, що йдеться тут про. найвище добро, або про сам об’єкт блаженства, що є кінцевою метою людських дій, і володіння яким є найвищим щастям.

2. Отже, про цю справу було надзвичайно багато думок давніх філософів, але всі вони часто смішні, хоч різні автори їх варіюють. Серед них блаженний Феодорет ¹, в кн. II, «Проти невірних греків», де йдеться про мету й судження, подає кілька головних [варіантів думки] і спростовує [їх]. А вони такі: по-перше, Епікур вбачав найвище щастя у насолоді; по-друге, Демокріт з Абдер вчив майже [про те саме], але іншими словами, вважаючи найвищим добром бажання; по-третє, Геракліт [вбачав його] в тому, що подобається кожному, тобто винахідник людських наук найдосконалішим щастям вважав набуття найбільших багатств; по-четверте, Піфагор вбачав найбільше добро в найдосконалішому знанні математики; по-п’яте, Гекатей ² [вважав ним] той стан речей, який задовільняє людину; по-шосте, Антисфен ³ [вбачав його] в скромності й лагідності; по-сьоме, Анаксагор Клазоменський — в спостереженні життя; по-восьме, Платон — в тому, щоб наскільки можна, намагатись уподібнитися богові; по-дев’яте, Сократ, якого наслідували стоїки, — в справедливості й чесності; по-десяте, Кратер ⁴ — у корисності <...> /254/ \515\

Попередня     Головна     Наступна         Примітки