Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи
[Феофан Прокопович. Філософські твори. Том III. Листи.]
Попередня
Головна
Наступна (Листи 31-64)
Примітки
1. ДО Я. А. МАРКЕВИЧА
Вельмишановний та великодушний пане Маркевичу! 1
Мій пане й побратиме високоповажний!
Не дивуйся, прошу, що я в попередньому листі скаржився на твоє мовчання. Адже твої листи до мене, певне, відіслані своєчасно, отримав я з запізненням, вже по від’їзді нашого отця префекта 2, й після того як передав свого листа до тебе. Відразу ж прошу вибачити, що й сам на цьому місці дуже мало чого можу тобі сказати, бо завантажений всілякими справами, які тиснуть з усіх Історій.
Повинен, одначе, відзначити, чесно й по щирості, що мене твої листи тішать і підбадьорюють так, як Христа його прихильники. Про це писав у посланні «До римлян» Павло 3. Ці слова тобі не можу не навести: «Воздаю хвалу моєму богові через Ісуса Христа за вас всіх, що віра ваша починає оголошуватися всьому світові». Крім того, й таке додам: свідком мені є бог, якого шаную всією душею в євангелії самого сина, що я постійно тебе згадую; завжди в молитвах своїх благаючи, щоб, коли щасливий шлях мені колись буде дано, з волі божої, прощення й тобі хай буде; дуже хотів би побачитися з тобою, аби передати дари духовні свої, які є сталими, і для взаємного заохочення отримати від тебе те саме, шляхом взаємного довір’я твого лише й мого.
Якщо чомусь я не зможу приїхати, то, підкорившись нашому бажанню, на мандрівку до нас зголошуйся ти, прошу, благаю, вимагаю, жадаю, заклинаю господом нашим Ісусом Христом. Чому бо, питаю, не можеш придумати причину або під виглядом якогось заняття знайти привід, котрий би міг привести тебе до нас? Чи ж мені щось може бути миліше від такого гостя? Але ви своє краще знаєте: робіть, як уважаєте за доцільніше, й нам, коли ми ненароком наговорили дурниць, вибачте.
Хай бог тебе, побратиме й пане, завжди наймиліший з усіх, непошкодженим і щасливим робить у короткому плащі 4 й тозі 5, крім того, й в апостольському одязі 6, хай зробить тебе тріумфатором і хай винагороджує якнайбільше. Прощавай!
Вельмишановної і великодушної величності твоєї найвідданіший побратим і слуга
Феофан, ректор
Київ, року 1716, квітень, день 13 7. \190\
Що ти написав нам про гостя, який має прибути — втішаюсь і звеселяюсь, і за цю вельми приємну звістку складаю найбільшу подяку. Гай-гай, якби то ти невдовзі виконав обіцянку й задовільнив наше бажання! Бо і я в першому листі моєму, посланому черев Завратинського, особливо цим турбував тебе. От дивно, — немовби домовлене погодження наших спільних бажань.
З паном Борзаковським, родичем вашим, хоч він тяжко нас образив і нашу прихильність перед багатьма видавав за ненависть, ми негайно й охоче змирились, на прохання вельми знатного пана тестя твого 8 й на твоє власне. Для цього достатньо було й твого одного клопотання. Бо нема нічого для мене важливішого, гіднішого й сильнішого від твоїх прохань. Хай буде настільки милостивий до мене, грішника, господь кров’ю сина свого господа нашого Ісуса Христа.
Чого від нас вимагаєш, незабаром перешлю — як деякі книги, так і мої відповіді. Й, між іншим, посилюю два мої вже викладені трактати теологічні: перший — «Про творення й промисел», другий — «Про стан першої людини». Думаю, знайдеш в них дещо звичайне, а дещо й цікаве: легке, важке, корисне й некорисне — різне. Нарешті, знайдеш те, над чим можеш, якщо захочеш, провести чи, можливо, втратити дорогоцінний час. Але, прошу, благоволь наказати, якщо ласка, переписати цей рукопис і повернути його нам, бо ми взяли його в одного учня, між іншим, для того, аби задовольнити твої вимоги.
Прошу повідомити: хто були супутники ясновельможного 9, де ясновельможний гетьман зупинявся, коли був у царя, і чи був цар у нього, чи був цар на обіді в рязанського першосвященика 10, чи відвідував колегію, хто, крім того, був у нього в гостях і в кого був сам у гостях, які ти відвідував храми й монастирі, що нового чути про Малоросію 11.
2. ДО Я. А. МАРКЕВИЧА
Вельмишановний та вельмишляхетний пане Маркевичу! Мій пане й побратиме найдорожчий во Христі!
Ось дещо на твої вимоги. Дещо, кажу, бо занадто хочеш, а я тепер маю дуже мало часу. Це я, скориставшись нагодою, хочу відповісти на твій лист, в якому шлеш мені питання.
Я написав, либонь, вже безсторонній трактатик «Про виправдання» 12. Ціною дводенної праці я спішно написав увесь курс і вже майже наблизився до кінця. Чи ця справа \191\ тебе не здивує, якщо щось видасться смішним і випадковим, а в цілому вірне все викладатиметься без методу; також якщо слабким воно буде і якимось чином бракуватиме там необхідного.
Зрушуємо з місця і справжню книгу на тему нашого теологічного викладу 13. Але про це зможеш довідатись сам з серії наступних книг, яку ти маєш у наших трактатах 14, недавно тобі пересланих. Там ми вже потурбувались і про метод, і про значний достаток. Про успіх цього нашого [твору] ми вже розголосили і певні тої обіцянки, яку даємо від себе й на завтрашній день.\192\
Звичайно, ми не забуваємо і про ту надзвичайно корисну божественну пересторогу, за допомогою таких слів однойменним тобі апостолом передану (Яків, IV, 14) 15: «Якщо господь захоче та якщо ми живі будемо».
А тепер про те, що на початку написаного обіцяли, — про прагнення коротко говорити — про це охоче будемо говорити, немов зв’язані обіцянкою, отже, про це вже починаю, добрий консуле. Бо йнакше блідо виглядатиме оце [писання] наше перед висловом святого Григорія Назіянзена 16 про лаконізм (лист 3, до Нікобула). Ось воно буквально: «Лаконізм — це не те, як ти вважаєш, що в небагатьох словах записане, а те, що про багато розповідає малою кількістю слів». Отже, я називаю «найкороткомовнішим» Гомера 17 і «велемовним» Антимаха 18. Чому? — «Зі змісту про довжину судять, а не з кількості написаного». Якби навіть сама короткість про себе говорила, й то б не змогла коротше сказати, як щойно згаданий муж. Тож, аби тобі не здалося, що ми багато наговорили, а читати нічого, винагороджуємо за терпіння й більше вже не затримуємо.
Величності твоїй найвідданіший
Феофан, ректор київський
Київ. У колегії Києво-Могилянській, [року] 1716, травня 25 19.
Посилаємо шість книг: апологію англійського короля Якова 20 і «Послання до римлян» з поясненням, що сучасна римська апостольська церква не є апостольською. Це — теологічні, Потім: польську книгу про коней, під назвою «Гіппіка» 21, гарну математику Фінея Оронція 22 й політику «Про німецьке право» автора Готфріда Гофмана, який вчить зараз в Лейпцігу синів нашого князя й недавно надіслав мені цю книжку разом з іншими. Твоїх двох книг, які, як ти кажеш, у мене, я в себе не знаходжу й нічого за них не можу пригадати. А тому напиши мені про них докладніше: які вони й коли до нас прибули. Тоді, можливо, знайдемо.
Про ті ж книжки, що посилаю, я вгадую також в іншому моєму листі, посланому до тебе, якого отримаєш від ченця-серба. Це наш гість — чесна й проста людина, його знову передоручаю твоїй вельможності. \193\
3. ДО Я. А. МАРКЕВИЧА
Вельмишановний та вельмишляхетний пане Маркевичу!
Мій пане й побратиме високоповажний!
Уважаю зайвим кожного разу нагадувати тобі про мою до тебе сердечну, щиру приязнь, бо я певен, що ти й так не сумніваєшся в тому. Це головне. Будь здоров, якнайкраще і тілом, і душею збагачуйся — про це молю покірно бога, найславнішого і наймогутнішого, потрійно.
Підкоряючись твоїм побажанням, я охоче написав «Про виправдання», де, крім необґрунтованості зроблених тобою нам закидів, також і безсторонній трактат про справу зробив; у ньому є розділ, присвячений викладові виправдання, та численні інші, які з’єднані з цим описуванням; ще й приєднав аргументи зі слів божих у вигляді ортодоксальної доктрини нашої.
Я хотів це писання передати через тих ченців, але трапилась зручніша оказія — передати через козака твого вельмишановного пана батька, через якого я й послав це моє послання і шість книжок. Одну «Теологіку» Якова, короля Англії, яка, як я вирішив, хай буде моїм подарунком тобі, і хай ерудиція автора книги додається до такої самої ерудиції твоєї. Хай бог дасть, щоб чутка про твою мудрість наповнила Русь так само, [як мудрість] того наповнила Британію. Друга книжечка — також теологічного змісту, під назвою «Апологія» 23. Третя — теж теологічна. В ній подана винятково моя особиста думка, яку я вже оголошував у листі до римлян, — про те, що сучасна римська церква є не апостольська, лише апостратична. Четверта — математика Фінея Оронція, що складається з багатьох роз’яснень та тлумачень. П’ята — політична. Її автор — ще молода людина великої мудрості. Він, який тепер у Лейпцігу [в Саксонії], наставник синів нашого князя 24, цю і згадані вище книжки недавно мені надіслав. Шоста й по десяту стануть у вашім господарстві, як уважаю, дуже необхідними: польською мовою вона «Гіппіка» називається, або «Про коней». Піклуватимусь і надалі, в майбутньому, про ваші побажання, скільки змажу; служитиму навіть і тоді, коли не матиму змоги. Прощавай!
Ці ченці-серби, мужі для нас виняткові, прості й покірні, словом, справжні ченці, наскільки я їх вивчив; гостинністю нашою вони користувалися протягом восьми тижнів. Прошу, отже, твою величність за них всіляко заступатись і якомога допомагати їм до палацу ясновельможного дістатись.
Випадково туди прибув інший чернець-серб, що видавав себе за архімандрита. Ця людина — негідник, пихатий, чван\194\ливий; який він собою, ви скоро, хочете того чи не хочете, на власні очі побачите. Таких нероб я б не радив підтримувати. Це ті, які на нещасній землі Христа, а з ним і все знищили б.
Величності твоїй, панові моєму й побратимові, постійно найдорожчому, покірний побратим і слуга
Феофан, ректор київський
Писано в Києві, в колегії Могилянській, [року] 1716, травня 24 25.
4. ДО Я. А. МАРКЕВИЧА
Вельмишановний та вельмишляхетний пане Маркевичу!
Мій пане й побратиме найдорожчий во Христі!
Після твоїх люб’язних, через превелебного отця префекта переданих до нас листів, ми вже два свої до тебе послали. Перша, якщо не помиляюся, 17-м днем травня датовані. До них ми додали ту саму, написану нами «Теогоніку» 26, яка забере в тебе небагато часу, і через Лаврентія, слугу князя Четвертинського 27, передали; інші через козака твого вельмишановного батька відіслали до міста Ромен. Написані вони десь близько 25 травня. З ним ми послали й чималий трактат «Про виправдання», написаний у вигляді питань, за твоєю порадою і на твоє прохання високе зваживши. Послали ми разом і шість книг друкованих. Ні ті, ні інші листи до рук твоїх досі, як бачу, не потрапили, і я дуже побиваюся, всіляко боячись, чи ти не починаєш вже сумніватись у постійній моїй до тебе прихильності й любові; бо після твоїх листів, у яких ти не раз намагався до нас звернутись і до взаємної розмови схилити, ти твердо вирішив, що, коли ми мовчимо, то ледарюємо. Шукай, прошу, наші згадані відповіді так довго, аж поки не знайдеш, і щодо нашої щирості будь певніший, це найбільшою мірою тебе стосується; отже, мені хочеться, щоб ти у цьому був цілком певний.
Хай бог, тричі наймилостивіший і наймогутніший, береже тебе, о побратиме найлюбіший, щоб ти був завжди здоровим, щасливим, не пошкодженим! Хай сина незрадливого милості своєї не позбавляє во віки віків. Прощавай!
Вельмишановної і вельми високоповажної величності твоєї найвідданіший побратим і слуга
Феофан, ректор київський
Писано в Києві, року 1716, травня 30. \195\
Ми чули, що ти подорожував до Петербурга. Ти чув, що я страждав довготривалою хворобою. Але ні та, ні друга причина не спонукали тебе написати що-небудь до нас. Звідки ця мовчанка? Дехто пояснює зміною твоєї доброприхильності, чого я щонайменше очікую. Адже я знаю, як ти прихильний до моєї нікчемності; не сумніваюсь у дружбі й доброприхильності того, хто вважає себе немовби моїм сином, кого я бажаю звати братом і не соромлюсь називати паном. Отож, яка причина мовчанки? До вибачення твого, я б сказав, що це загальний недолік, якась нехіть писати листи і забуття, яке звідси виникає. Зізнаюсь, що й мене вона дуже поборює. А втім, до твоєї вельможності я ніколи не буду загайним. Від тебе також за правом очікую взаємності в цьому й прошу не знехтувати. Тож, напиши нам про своє здоров’я під час минулої мандрівки та про її результат. Чи не захочеш написати або доручити мені щось інше? Бувай здоров якомога краще 28.
5. ДО Я. А. МАРКЕВИЧА
Вельмишановний та вельмишляхетний пане!
У твою відсутність я гостював у тебе вдома й користувався виявленою до мене ласкою, — від цього, власне, я приємно вражений. Але мені дуже сумно та прикро, що тебе нині не побачив.
Багато про що я хотів би поговорити з тобою — не без користі для обох, проте, незалежно від волі своєї, втратив нагоду. Але, як нам здається й на що сподіваємось також, все це легко може компенсувати бог, який краще править всіма нами разом.
Ось подумай хоча б про себе: ти під орудою бога, й за такий короткий час у теології зробив такий успіх, якого ті голови в митрах 29, — а таких ми недавно ще немало бачили, — ніколи не чули; хоча, однак, на такі твої студії раніше взагалі ніхто не міг сподіватись. Продовжуй так само щасливо, і хай зростає день у день те, що вдихнув до твоїх грудей святий дух. О, якби то я зміг побачити тебе якомога скоріше, щоб розмовами з тобою насолодитись та привітати з успіхом, що все зростає.
Випадково почув, що мене мають викликати для єпископства. Цей гонор притягує мене й вабить не більше, ніж кліть з хижими звірами, у яку мене хочуть кинути. Я, звичайно, «заздрю» митрам добрих мужів, їх мішкам, посохам, підсвічникам і кадильницям та іншим таким причандалам; додай сюди також ще й масних та великих риб. Але, якщо я прагну до \196\ цього, якщо шукаю цього, тоді хай бог нашле на мене ще більша нещастя.
Я «люблю» і єпископську справу, й хотів би бути єпископом; а якщо вже не єпископом, то волів би стати актором. Бо й цей найрозпусницький стан приносить те саме, якщо не виправляє його божественна мудрість 30.
Немов від коштовного каменя я відмовляюся від цієї спокуси, а позбувшись її, повернусь до вас. Хай це станеться, молю, прошу бога, тричі найкращого і наймогутнішого. Адже я і теологічного навчання не закінчив 31. Якби я закінчив його, тоді, мені здається, я міг би справитися з тим непостійним єпископством 32 і волів би стати пастирем, якщо не для багатьох, якщо не для одного когось, то, принаймні, для самого себе.
Вже при відході з вашого дому підійшов до мене якийсь юдей і почав казати, що хоче стати християнином, але жодних справ християнських не знав. Нічого ні від кого не чув, однак говорить, що був навернений вже; коли ж я запитав, чому він був наставлюваний, — відповів, що якийсь піп замінив йому ім’я. Ось тобі найкращий зразок становища нашої церкви! І з такою душею він домагається того, чого хоче. Бог, хоча й вимагає від нас, щоб ми навертали [всіх], однак колись таки він зажадає покарати того попа нашою рукою.
Якщо я не зважуся на це призначення, на тебе звалиться все це, побратиме наймиліший! Ставай, прошу, єпископом, наживай багатства з даних тобі богам талантів. Бо нікого я не бачу достойнішого від тебе для цієї справи. Божою наукою ти наставлений, та й чудової якості теорій теологів маєш. Користуйся божественними дарами, й висловлене довір’я хай не буде для тебе безкорисливим.
Про все це ти, власне, знаєш: 1) що месія вже прийшов; 2) що месія є богом; 3) що месія є обов’язок, а не посередник, і кров’ю своєю звільнить світ від гріхів; 4) що є тайна триєдиності [бога] 33; 5) що вшанування й зовнішні поваги до закону знищені 34 та що все це, як виявиться, ще в старому завіті стверджувалося. Бувай здоровий якнайкраще і не переставай мене згадувати й любити.
Тобі найвідданіший і щонайдобризичливіший слуга
Феофан, ректор київський
Написане в селі Ясман 35, року 1716, серпня, дня 9.
Шляхетного пана Василя Савицького 36 особливо раджу твоїй вельможності. Можливо, це й зайве, оскільки він дуже добре тобі відомий і приємний. Однак і я кажу, що відчуваю. Здається, він вельми відданий тобі й економ, і порадник, і вірний домашній, і нас прийняв від твого імені вельми люб’язно. \197\
Допоможіть ради любові Христової оповіщеному юдеєві хоч би дружина його не забажала хреститись, однак може бути його дружиною, якщо лише сама не зноровиться — за вченням апостола [1. До коринтян, розділ 7]. Не треба слухати негідіника попа, який, кажуть, підбурює до протилежного. І знову про те лише прошу, щоб ти не вшановував своїми вченими бесідами невдячних гультіпак, про яких сам знаєш, що вони сліпі, зухвалі й невчені. Єретика-людини по першій і другій покарі цурайся. Не кидай святині псам, не розсипай перлів своїх перед свиньми.
6. ДО ПРОФЕСОРІВ КИЇВСЬКОЇ АКАДЕМІЇ 37
Найпревелебніші опці!
Побратими найдорожчі во Христі!
З цією своєрідною працею звертаюся до вас, найкращі мужі. Якщо воля ваша, детально напишу про те, що і моя праця, як зазначу, й ваша, як побачите, здається, має значення.
Ви знаєте, власне, дуже добре, а хто із-за скромності душевної ще не відає цього, хай дізнається, як привітно й чесно поводились ми з Гедеоном Вишневським 38. У нашій колегії він прагнув стати професором, хоча гордовито відхилив призначуваний йому факультет піїтики й вдався до риторики, хоч туди вже був призначений отець Волчанський 39. Блаженної пам’яті архіпресул і ми, з любові до миру, поступилися перед його зухвалістю. Не слід забувати, як нахаба лаяв на численних бенкетах превелебного отця Сильвестра 40, префекта колегії, і постійно вихваляв щойно придбаний собі лукаво єзуїтський плащ 41, ослячу прикрасу, власне. Адже ми своєю поблажливістю цьому його нахабству лише потурали.
Вже всім відомо, яким чином він себе з нашого товариства виключив. Ще чернігівський полковник 42, чуткою про його велику вченість захоплений, камінь трощив, кажуть, намагаючись взяти його вчителем риторики для свого сина, а той зі свого боку прагнув до цього з таким самим зусиллям. Ви знаєте, з яким шалом потім він звинувачував нас, нібито ми винні у його від’їзді до провінції, і потім увесь час не переставав ганебно на нас бурчати. Це все настільки очевидно само собою, що й сліпий побачив би. Адже опісля він то й до Москви подався й настирливо шукав підтримки проти нас, — повірте в це, прошу.
Коли він зрозумів, що рязанський митрополит 43 і його посланець Лопатинський 44 небезпечні для нас переважно із-за \198\ заздрощів і прагнуть робити все, щоб перешкодити нам отримати від найсвятішого імператора призначену першосвященицьку гідність, — це також нам стало відоме наперекір чуткам і на превелике його здивування, — йому здалося, що тепер для нього трапилась найкраща нагода, щоб покарати нас за допущені щодо нього помилки, а насправді, за наші добродійства. Негайно, отже, під сухі дрова, власне, під вчення наше, губку підклав, прикинувся, нібито пристав до загальної думки, й навіяв поганим людям, що він сам собі пан, аби тим більше показати суперечності православній церкві, які неначе є в наших теологічних трактатах. Жадібно підкрався й через півроку тішився вже оцим своїм наклепом, напевно, через наше мовчазне споглядання, але не без великого — адже ми люди — болю в серці від такої рани.
Не знаю, як би вони скористалися з цієї мови і як ще — до опублікування цей навислий над нами наклеп розповсюджували, якби не було покладено край цій несподіванці. Було, нарешті, дано митрополитові рязанському наказ імператора, щоб сам прибув до Петербурга, немов на посвячення наше, або, якщо б від хвороби зліг, так говорилось, щоб прислав якомога скоріше єпископа сарського з іншими. Рязанський вибачився, пославшись на хворобу, і послав сарського. Ці добрі люди й видатні ревнителі церкви, Феофілакт 45, кажу, й Гедеон, довго мізкували над тою непевною справою, снували до покоїв рязанського й назад, заважали його відпочинкові, та з наших творів — плодів безсонних ночей — всілякі, нібито злочинні, твердження виписавши, дали йому, аби переслав їх до Петербурга, й нам замість поваги, на яку сподівались, приготували це наклепницьке звинувачення. Але той, хоч і був на боці змовників, зволікав, не дуже вірячи в успіх. Адже пройшло більше місяця, доки сарський єпископ у дорогу аібрався, але ніяких певних настанов у цій справі так і не отримав. На випадок, якби Москва відмовилась приєднатися до них, слідом послали іншого гінця з листом, в якому про мене писалося зовсім протилежне.
Коли той [сарський] до Петербурга прибув і найсвітлішому сенаторові Йоанові Алексіадові 46 вручив написане, цей негайно подав його царській величності. Як і слід було чекати, розважні люди викрили творіння хворобливих душ. Що ж до найвищого князя 47, можливо, наймудрішого з людей, то він обурився всією душею; бо складені ними статті були: одні нерозумні — немовби й наші, а насправді видумані, інші — православні, а тому для цих «добрих теологів» єретично-злочинні.
А що він не був покараний, то розсилав ці догмати до східних патріархів і, між іншим, горопашного Феофана на \199\ посаду єпископа не допускав. Таким чином ці добрі й мудрі мужі знатним мужам і самому наймилостивішому самодержцеві голову морочили й мені постійних клопотів завдавали. Та цим він викликав у всіх, у тому числі і в нас, лише ненависть; хотів шкодити й багато встиг зробити; наше ім’я, соромітник, здіймав на глум і звинувачень на нашу голову немало навалив.
І то не було з мого боку зволіканням, що я повільно свій план здійснював. Адже найменша, мабуть, необхідність була викрити й покарати наклепника відповіддю; проте, аби засвідчити свою невинність і позбутись турбот, я відповів народові коротко, але як слід показав, що одні з закинутих мені звинувачувальних статей брехливі й видумана, інші незначні й теж видумані, а ще інші є хоч і нашим вченням, але самі собою істинно православні й супротиєретичні.
Не знаю, добре чи зле вийде, але я перестав роздумувати й сам почав готувати звинувачення. Я показав, між іншим, що найславетніший архіпастир рязанський моїх писань теологічних ніколи не бачив і, що так само дивно, говорив, що цього проти мене написаного, не читав, хоча, однак, власноручно, не вагаючись, підписав.
Я зробив це рідною мовою в останній день травня. А наступного дня, тобто першого червня, з мандатом імператорської величності у храмі найсвятішої трійці, перед літургією того свята я був урочисто проголошений єпископом; а вже наступного дня — то був другий день п’ятидесятниці — в присутності найвищого князя, згідно з святим звичаєм, був висвячений на єпископа псковського, нарвського та виборзького. Після цього дня восьмого червня найсвятіший монарх, аби засвідчити свою прихильність до простоти нашої, разом з найвищою знаттю й численними міністрами та сенаторами вдома у мене снідав і шість годин уважав за гідне веселитися з вами.
Прибуває тим часом до Петербурга рязанський з певною метою, а інші єпископи приходять за наказом. Довідавшись, як зле просунулись вперед намагання моїх суперників, він перечитує мої відповіді. Наляканий і засоромлений, що глибоко моїх писань не читав, нараз мові й писанню високому зрадів. Визнавши, що винуватці всього — Феофілакт та Гедеон — і що ними був одурений, він лаяв їх увесь день.
Потім отримав я від царського імені відповідь, у якій ішлось про те, що його величність тягар завершення справи вашої бере на себе і діятиме проти обмовників, які імен своїх, звичайно, не підписали. Крім цього, вищезгадуваному Йоанові Алексіадові — сенаторові — було наказано, щоб влаштував мені розмову з рязанським і глибоко з’ясував причини такого \200\ зла. У призначений час відбулася розмова. Після великої суперечки архіпастир рязанський всі догмати, які справді є моїми, визнав православними й сказав, що раніше мої слова в іншому значенні сприймав. Визнав, нарешті, відверто, що не лише моїх писань до цього не читав, але навіть того, що власноручно підписував. Це я, між іншим, ще до його прибуття в бесідах у вищих колах, як уже говорилось, показав.
Як тільки це закінчилось, з’явився найславетніший рязанський і від нас вибачення покірно просив і отримав. Після цього було підписано примирення при взаємних цілуваннях і з вітаннями найславетнішого архімандрита невського, який знаходився тут, пізніше були, звичайно, й інші вітання. Що з обмовниками станеться, дізнаємось пізніше.
Це послання до вас ми обміркували. У нас з вами є ще багато спільного, є зв’язок, про який ми повинні дбати, як того вимагає право, особливо тепер, коли захисника вашого до такої ганьби довели, що його ім’я, яке належить всьому товариству, піддається глумові; моліть господа, аби дав йому справедливе відшкодування.
Треба нам спільно застерегтись від тих, хто легковажно жорстоким і нечестивим супротивникам вірив, як, наприклад, висловлюванням зарозумілої тварюки Вишневського. Та й від інших його однодумців також, на випадок, якби вони щось подібне неприємне почали шкрябати; а такі, йде чутка, і в Києві є. Завдяки своєму нахабству ці душі невдячні, небезпечні й брехливі, не меншу ганьбу на нашу голову накликають.
Вас, побратими найдорожчі, заклинаю господом нашим Ісусом Христом і любов’ю до духа, щоб разом зі мною боролись, молитви свої до бога посилаючи, аби я позбувся цих прикростей і щоб цю мою посаду було схвалено єрусалимським патріархам 48. Ще вам своєчасно нагадую, що я оцим своїм писанням не обмежусь і що наша співпраця потрібна буде і в майбутньому. Зупинити треба невігласів. Адже поступальний розум наукових студій єдиний. Породжуючи вчених справжньої освіти, хай не створює протилежних, аби згодом не червонів прилюдно.
Хай просвіта хвилює вік; досить вже розважної відворотності, якщо можна так сказати.
Той же [розум], який черпав би не з джерел авторів, а з лакун нікчемних шкільних вчителів, з їх блідих творів, ряснів би брехнею і лише краплями [істини]. А це нічого іншого не породжує в людських душах, крім дурного переконання в мудрості якогось туману, сновидінь і примар. Ось звідки беруться ті смішні пишноти напівучених, неприємності й сварки, заздрощі й домагання, німа ворожість і, нарешті, той \201\ ніколи невгамовний, репетливий сказ «геніїв»: божевільна людина, нічого майже не сказавши, вважає, що сказала все, а це неможливо у брудних справах, бо, приймаючи їх за золото, людина брудніє ще більше.
Це також вам написав, ніскільки у вашій справжній мудрості, друзі, не сумніваючись. Вона нам відома й випробуванню не підлягає. Пишемо це не для повчання, а як нагадування, що треба у майбутньому бути передбачливішими, хоч, можливо, це й зайве. От і все. Попередню прихильність вашу сприймаю якнайлюб’язніше. \202\
7 49
Вельмишановний та великодушний пане!
Побратиме найдорожчий!
У твоїй до мене доброзичливості, підтверджуваній досі все новими доказами, я впевнений, хоч найменше заслужив цього. Я інколи, можливо, був зухвалим, якщо мені здавалося, що для цього є підстави. Та я не сумніваюся, що ти цілком певний у нашій любові до тебе. Тому словам — доказам взаємної прихильності — я віддавав би перевагу у стосунках між нами.
Твої листи для мене — велика радість. І хай у них ти оповіщаєш про речі везім відомі — дарма, аби написані вони були від щирого серця. Мушу сказати також, що вони багато більше, ніж подобає і я заслужив, гонором ,мене прикрашають чи, краще сказати, обтяжують; але хіба є щось не обтяжливим! Ці похвали тиснуть на мене з усіх боків. Через них я у великому боргу перед тобою. Вони нагадують мені постійно, що я навіки твій боржник невиплатами. О, ямби то я зміг — а я зобов’язаний — зберегти все те вельми в достатку!
Тобі найвідданіший слуга й побратим
Феофан, ректор київський
8 50
Вельмишановний та великодушний пане!
Побратиме найдорожчий!
Твої листи, як і завжди, були для мене найдорожчими. Вони є доказом твоєї доброзичливості до нас, особливо тоді, коли з них я дізнався, що ти, глибокошановний у вашому домі, переніс сім голодних днів, і був позбавлений блаженного спокою. Прикро мені не за те, що ти якихось особливих зручностей не мав, а більше за незручність, яку ти мав від холодних кімнат наших.
Я дуже вдячний тобі за повідомлення про спішне повернення царської величності. Оскільки я з приємністю змінив намір щодо Пскова, то незабаром повернуся з Нарви до Петербурга, де сподіваюся знайти тебе живим, здоровим і щасливим.
Хай завжди зберігає тебе таким Ісус Христос і хай турбується про наше здоров’я, єдине і неповторне.
Вельмишановної великодушності твоєї найвідданіший побратим
Феофан, єпископ псковський
Нарва, року 1719, лютий 26. \203\
Після написання цього листа отримав я сумну звістку про смерть брата мого Нестора. Не що інше треба робити, як полегшувати сум роздумами про божественне опікування нами!
9 51
Вельмишановний і великодушний пане! Побратиме й друже найдорожчий!
Багато я вибачень просив би за довгочасне мовчання, але їх і так вже було досить. Правдивими вибаченнями можуть бути і ті також, які здавалися дещо холодними: це або через забуття, спричинене клопотами, або через в’ялість втомленої душі, або відсутність зручної оказії, або щось таке інше. Тому краще закінчити цю справу коротшим шляхом, це означає; вину визнати й не заперечувати, що вибачення від тебе домагаюся й прошу і надії не втрачаю отримати його.
Інша причина — ледве чи зможеш її поважати — вона заважає писати не лише мені, але й іншим також: воли хочу писати, то ледве знаходжу про що писати. Справа в тому, що писати треба або про чужі справи, або про свої власні. Чужих багато, але їх розголошувати не можна або не личить; а до всіх своїх маю відразу.
Яві ж бо з наших справ можуть бути гідними, щоб про них писати багато й регулярно? Ті, що протягом короткого часу зростають безмежно, можуть дати привід для порушення мовчанки; привід, кажу, а не винагороду за працю. Але це, якби ми десь поблизу знаходились. Я тоді або про все писав би, або майже про все. Таким чином, з друзями повинні ми говорити майже щоденно. Та хіба й не говоримо!
З того, що можна було протягом року вибрати, дещо описуємо тобі зараз. Дякуючи богові, досі живі-здорові, однак число побратимів, ямі в Києві до нас зверталися, дещо зменшилося. Після того як отець Серапіон віддав богові душу, тепер, здається, збирається відійти отець Михаїл, який зліг майже безнадійно від водянки. Отець Симон 52 — це вже третій — бореться з болем коси й нутрощів, але, здається, починає одужувати.
Хай ласка найвищого державця щодо нас підсилюється ласкою бога. Особисто дав мені село; дав два човни: один менший, що веслами рухається, другий — більший, по-простонародному — байдак, — що рухається вітрилами. Він був недавно, за його наказом, спеціально для мого особистого користування зроблений. Дуже зручний й великий; таких човнів ще не бачено. Й інші ознаки своєї доброзичливості при нагоді робить. Нехай цар царів зберігає його величність непошкодженим і завжди переможцем на довгі роки. \204\
Що ж стосується моїх праць, писаних ночами, то їх цього року закінчив:
1. Каталог великих князів та імператорів Русі, починаючи, звичайно, від першого державця Рюрика й закінчуючи нашим, що тепер править. Подаю про них коротко визначніші факти і, якщо відомо, точний рік смерті. Це писаннячко слабеньке й мале. Однак великі труднощі для мене викликало те, що польські та рутенські хронологи 53 досліджують і визначають це по-різному. Хто ж з них, власне, правдивіше говорить?
2. Апостольську географію, тобто географію опису місць, пройдених апостолами при їх мандрівці. Вони згадуються не лише в діяннях святого Луки, але й у Дорофея 54, «Синопсис» якого додається за звичкою разом з діяннями апостолів.
При описі ми подаємо довжину й широту всякого місця і відновлюємо назву, яку мало античне місце, бо дуже багато вже замінено. Я зробив це на прохання його величності. Він нарікав, що не може на сучасних географічних картах багато місць апостольських знайти, бо на них не позначено античних назв. Зажадав, щоб я розшифрував їх. І я зробив це за допомогою багатьох авторів, яких вже маємо, а особливо Христофора Целярія 5В, вельми вченого географа, який нещодавно помер.
Наше оце маленьке писаннячко у всякому разі гарно побудоване. В ньому серед інших особливостей і таку відзначили: Альбанополь у Вірменії — там святий апостол Варфоломій 56 терпів муки, як виявляється. Він бував і там, де тепер знаходиться місто Теркі, підкорене нашим імператором, на східному узбережжі Каспійського моря.
3. Я написав також коротке тлумачення до десяти заповідей, додавши міркування нікейського символу та промову господню. Друкується воно, доречно, разом з алфавітом, призначеним для першої настанови отроків.
4. Закінчив, нарешті, для колегії чи загальної церковної консисторії статут — по-простонародному регламент 57, де оголошується таких вісім розділів: І. Причини, зважаючи на які, встановлено, щоб існувало постійне синодальне правління, а вся церква [не] була під орудою однієї людини, звичайно, патріарха. II. Правила, спільні для всіх ординарних закладів християнських. III. Правила для єпископа. IV. Правила для академії та семінарії, вчених і проповідників. V. Правила для священика, диякона та ін. VI. Правила для ченців. VII. Правила для світських, оскільки вони грунтуються на правлінні духовників. VIII. Правила для самих голів та асесорів колегії, Всіх правил — майже 300.
Це писання його величність велів йому зачитати й після невеличких змін і додатків власних гаряче схвалив; тоді в \205\ сенаті велів читати, де були присутні сенатори й шість єпископів: рязанський, смоленський, тверський, нижнєгородський, карельський і я, псковський, крім того ще отець архімандрит феодосій 58 і два інші архімандрити.
Прочитано було двічі, за два дні, і вдруге до попередніх деякі нові зауваження були додані; тоді власноручно підписали його єпископ і архімандрит, напроти їх усі сенатори, а вже в кінці сам імператор підписав.
Цього писання зроблено було два примірники, й обидва в той самий спосіб підписані; з них один був зданий до царських архівів, а другий послано до Москви та в інші місця, щоб усі, — кого не було тут, — єпископи й найперші архімандрити підписалися. В цій самій справі також і ваших — єпископів чернігівського та переяславського — найближчими днями викличуть до Москви. А моли, підписами всіх скріплений, повернеться й буде видрукуваний, піде на обговорення колегії або постійного керівного синоду, якщо благословить бог.
5. Тепер пишу трактат, у якому розповім про те, як і коли патріархат в церкві почався і яким чином протягом 400 раків церкви без патріарха самі собою управлялися, а деякі й досі вищості патріарха не підкоряються. Аби позбутися клопоту, я виконав те, що тепер обговорюється. Чи колегія не здаватиметься чимось новим і незвичайним?! Для недосвідчених та лукавих, напевно, здаватиметься.
Я пишу також особливий трактатик про мучеництво. Це питання вже порушувалося. Чи саме там належить шукати мучеництво? Й чи лише покора, а не постійна справедливість у ділах робить мучеником? Про це хотів писати сам імператор, маючи співчуття до сліпоти найжалюгідніших фанатиків, які дотримуючись назви мучеництва, прагнуть безглуздо змагатись чи то з пастирами, чи й з самим царем. Адже й найвище терпіння, і найвище нахабство спричиняються, очевидно, однаково справедливими речами: як заманеним одягом, як мистецьки укладеним волоссям, як голінням бороди й іншими такими речами. Чи ми чули щось смішніше? Якийсь чоловічок, не знаю, який, начитавшись текстів промов мучеників, запалився бажанням і собі таку саму честь здобути. А коли побачив, що нічого путнього не може, прийшло йому в голову таке рішення. «Я візьму, — каже, — за старим звичаєм рутенське крісло (користуватись яким заборонено) й прилюдно, з неповагою до царського указу, через місто Москву проїду і негайно буду притягнений до відповідальності» 59. Ось що таким нещасним буває! Злові такому, наскільки вистачить сил моїх, згаданим вище трактатиком і хочемо запобігти.
Після того як ми багато дечого відкрили, приступаємо також до великого трактату про міміографів. \206\
Просіть, заклинаю, ям блага для Єрусалима хочете й домагаєтесь миру для Ізраїлю, щоб бог, тричі найкращий і наймогутніший, нам, слабким і маловченим, ласкаво, будь-яким способом, у турботах не відмовився допомогти.
До цього щось про будівлю й саму бібліотеку нашу треба додати. Будинок за домовленою угодою і відповідно до можливостей наших думаємо досить вишукано й блискуче прикрасити.
Бібліотека наша збагатилася над сподівання рясно. Крім інших, раніше куплених, я придбав минулого літа на 200 крб. більше 200 вельми гарних книг: більшу частину з Нарви й декілька з Ревеля; і вже майже 300 книг мав, коли почув, що в збройній палаті псковській зберігаються книги, забрані в Дорпатум 60. Я відразу ж попрохав імператора, щоб велів їх мені передати. І він велів. Передано було сюди й мені доставлено 2500 книг. Однак досі ще не переслані твори святих отців з Голландії, для купівлі яких, ще коли ти у нас гостював, дали ми купцеві 500 крб. Коли ті прибудуть, бібліотека налічуватиме понад 3000 книг. До огляду й користування нею, о, якби то ти забажав прийти!
Нарешті, хочу оповісти дещо про огляд нашої єпархії, який зробив я минущого літа.
Був я в Ревелі. Супроводили нас архімандрит і отець Михайло, вельмишановний префект міста, консул, доглядач і професори шкіл, а також вітчизняні військові трибуни. Були й інші. Наставляли ми там першосвященика й постачали писаними правилами для обмежень незадоволення духівників.
Звідти, через Лівонію 61, йдучи визначеним курсом в напрямку Дорпатума, ми відхилились до села під назвою Альпум для огляду семінарії, яку там будує Д. Б. Нієрот 62. Володарем цього села й інших є віце-керівник колегії державної скарбниці в Петербурзі, якою керує Дмитро Голіцин.
Там є чотири наставники і майже 100 учнів-хлопців. Більша частина — лівонці, проте є також декілька рутенців, число яких ми згодом збільшили, пославши ще трьох юнаків, які з отцями з Києва прибули для вдосконалення грецької, гебрайської й латинської мов, а також географії та історії.
Потім ми прибули до Дорпатума. Місто, колись преславне й з чудовими, очевидно, будівлями, тепер, після знищення, таке сумне, що видом своїм наганяє жах. Після цього ми прибули до монастиря схизматиків наших, в село, що називається Рапінамівіса. Там живуть майже 500 чоловіків і стільки, ж, коли не більше, жінок. Але до нашого прибуття всі вони розбіглися по лісах, залишивши порожніми житла, та так, що жодного не лишилося, з ким би могли про щось заговорити. \207\
Згодом — Псков. Після того як ще й інші місця оглянули, прибули ми до Нарви, а вже звідти повернулись до Петербурга, промандрувавши відстань майже 200 галльських миль 63.
Більше писати вже не маємо що, та й цього вже, здається, досить. Багато цією писаниною завдаємо тобі клопоту й можеш втратити цінний час. Прощавай! Бог, тричі найкращий і наймогутніший, хай зберігає тебе завжди здоровим і щасливим якнайдовше.
Найвідданіший тобі друг, покірний
Феофан, єпископ псковський
Датоване в Петербурзі, 1720 [року], травня 10.
Ось де марнота людських справ! По написанні цього, того ж дня, як минуло майже п’ять годин, на превеликий наш жаль, помер отець Михайло. Водянкою (бо був товстий) хворів шість тижнів. Спочатку ноги набрякли. Потім, коли лікар приготував ліки й кілька разів дав йому випити, набряк у ногах пройшов, але мокрота перейшла на живіт і звідти перекинулась до легенів. Два лікарі неоднаково визначили пульс і кров, але передбачали, що він помре від падіння мокроти на груди. Не було нестачі в медичній допомозі, проте після одного й другого сильного пароксизму, виплюнувши мокроту, він став почувати себе краще. Потім знову хвороба посилилась, дихання стало вельми тяжким, і нарешті, вказаного дня, на спаді 11-ї години, по обіді, людини не стало. Трапилося це саме в повінь, коли, за словами лікаря-поляка, частіше вмирають хворі на водянку. Чудовим розумом цієї людини (цю обдарованість я, звичайно, ціную найвище — чому дивуються люди) й світлою простотою я занадто користувався, і його смерть приписую своїм гріхам. Проте нас тішить його смерть, повна рятівної надії. Коли, після одержаного повідомлення, що отцеві Михайлові гірше, я прийшов до нього й запитав, чи пізнає мене, він вельми слабим голосом відповідав, що пізнає, Підступивши до нього, аби підбадьорити його, я особливо напучував його стосовно двох речей: по-перше, щоб він не скаржився на свою долю, тобто на божественне провидіння — що швидко повинен померти, зобразивши йому марноту життя, і переконав його, щоб він поклався на божу волю; по-друге, щоб, молячись, не зневірявся в божественнім до нього через Христа милосерді. Коли я говорив йому про це, він побожно потакав мені порухом руки й виразом очей. Відразу ж по моїм відході почалась агонія, і через 20 хвилин після цього він помер. Хай буде йому вічна пам’ять!
Про одне при цьому я забув. Недалеко від нашого дому є чудовий камінний будинок, колись Кікіна 64, тепер — імперато\208\ра. Там знаходяться вельми дорогоцінні речі його величності: 1) анатомічні, що містяться в численних камерах, наповнені всякими людськими органами й які зберігаються в спирті; 2) численні раритети природи — змії, крокодили, монстри та ін., пагони коралів усяких видів, черепашки, вище всякого подиву та ін. та ін.; 3) книгозбірня, близько 15 тис. книг. Тому і звідси ми можемо отримувати допомогу в літературних заняттях, позаяк вона знаходиться недалеко й відкрита для нас повсякчас.
Вельмиславного пана генерального писаря з любов’ю вітаю і від душі йому співчуваю з приводу смерті дорогого сина. Прошу й молю, щоб всемогутній бог винагородив його за цю втрату всіма іншими вельмищасливими успіхами.
10 65
Вельмишановний та вельмишляхетний пане, побратиме найдорожчий во Христі!
Отримав від тебе листи — видатні свідки давньої і постійної доброзичливості твоєї до нас. Вони є знаком вдячності за нашу любов до тебе. Ти кажеш, що найменше сумніваєшся в постійності душі нашої і в незмінному протегуванні тобі 66. Від імені свого ми висловлюємо тобі щиру дяку за те, що так про нас думаєш, і совістю своєю урочисто запевняємо, що твої почуття тебе не зраджують — то справді все так є.
Довге мовчання наше — просимо тебе й заклинаємо — хай не буде тобі за доказ протилежного. Це має не одну причину. Тут і відстань, і рідкісні або не зовсім зручні оказії, численні й майже завжди надзвичайно заплутані наші справи (до цього ще й один сумний випадок), і небезпеки, які весь час змушують мене бути майже німим. Отже, якби ти подивився на нас ззовні — майже самітні проводимо час. А якби в душу заглянув, — навпаки, побачив би, що вона повна наших друзів, відданих філософії та побожності і які найбільше добра для своєї вітчизни бажають — о, коли б їх число невпинно зростало! Ми добре пам’ятаємо і думаємо про них, тебе завжди бачимо і відзначаємо одним з перших. Не сумніваюся, що й твоя щодо нас так само душа прихильна.
Однак у цей проміжок часу пам’ять неприємно послаблює твій образ; коли знову згадую, ти з’являєшся мені з сумним обличчям, як і всі, хто багатьма незручностями обтяжений. Зазнавши втрати, не здався ти, а навпаки, продовжуєш працювати й очікуєш найславетнішої супутниці смутку.
Оце й усе. Молимо бога, тричі найкращого і наймогутнішого, щоб нам і всім, хто бажає щастя Єрусалимові, після \209\ того, як він виявить кращих, призначить день і тебе, як виняток, передусім, у ці сумні часи, здорового й непошкодженого, хай зберігає якнайдовше.
Величності твоєї найприхильніший
друг і побратим
. 67 Не полінуйся написати, чи ти не назвався його превелебності рязанському 68 і як він прийняв тебе. Яка була розмова, ставлення й усе вітання? Чи не було й про мене згадки?
Прошу, напиши мені про отця Стефана Прибиловича 69: де він і що з ним? Бо мені раніше повідомлено було, що він був звинувачений у брехливо приписаній йому Шидловським 70 єресі, — якщо це правда. Цей Шидлювський як був віроломний перед земним царем, так і перед царем небесним, і — раб непотрібний.
Між впливовими, які мене люблять і глибоко поважають (якщо не помиляюсь), такі: найясніший князь Меншиков 71; Федір Матвійович Апраксін 72, начальник флоту, інакше — адмірал; сенатор Іван Олексійович Мусін-Пушкін; перший з сенаторів Яків Федорович Долгорукий 73; генерал Григорій Петрович Чернишов 74. Про отця архімандрита невського 75, який подорожував з найяснішим, добре знаю від вірогідних осіб, що він шанувальник істини й великий ворог овятобожників, та всілякого марновірства, чому й мені обіцяють, що знайду в ньому єдиному друга і яким, зрештою, вже є. Він скрізь досі вихваляв моє ім’я і, кажуть, чекав на моє прибуття з великим нетерпінням. Те саме кажуть і про самого найяснішого.
Серед проповідей, які я тут говорив, є проповідь на Різдво Христове, в якій у розділі про виправдання покладено за основу такий вислів апостола: «Адже що не подобало законові, в тому він слабував для тіла: бог, пославши сина свого в образі грішного тіла, за допомогою гріха осудив гріх у тілі, Хай виправдання закону сповниться в нас, і так далі» («До римлян», 8, в. 3), Я показав, яким чином закон у тілі слабував і як син божий вилікував закон виправдання, яке вимагає закону, виконав для нас на собі самому. Ця проповідь, кажу, була прийнята з таким захопленням і загальним схваленням, що рійні особи відверто вихваляють її на всякі лади, навіть — на мій найбільший сором — усі зажадали, щоб вона негайно була надрукована — й нині вже в «руці. Коли вийде з друку, перешлю тобі. Отож, звідси світить надія божественної щедрості, яка має показати свою силу. О, якби! О, боже! О, Христе боже! Сповни бажання наші! Не нам, господи, не нам, але імені славу твоєму воздай! За одержання такого успіху молюсь я, грішник. Молись і ти невпинно, любий! Напиши, будь ласка, до Києва отцеві Кохановському 76 й сповісти його, що два його листи мною отри\210\мані і що при цьому я бажаю, аби він ще писав до нас. І я коротко буду писати.
Прошу прислати мені дві книжки: Фінея Оронція і другу «Про годинники» («De horologiis»), яку я залишив у пана Савицького. Я їх пізніше поверну вам з іншими, новими, Якщо трапиться від вас зручна оказія сюди (прошу вибачити безсоромну злиденність), перешли мені скількись «сивушки». Ми настільки тут бідні, що я не соромлюсь писати тобі про це. Найуклінніше прошу вибачити, що я й обтяжую тебе великою купою читання, і накладую тягар писання.
Коли повернеться з тривалої подорожі найясніший, думаю, що від ясновельможного гетьмана надійде вітання. Та ледве чи не доцільніше було б, якби ти прибув вітальником, про що й раджу тобі подбати. Вельмишановному отцеві архімандритові вітання твоє дуже приємне: аж ніяк не заважає, навіть зробиш добру справу, якщо ще, пославши до нього листа, підтвердиш свою прихильність.
Що писав ти нам про наших добрих прихильників і хваліїв — за це дякую. Та ледве можу вірити: чи не облудливі ці похвали? Прошу також, не полінуйся писати нам, якщо щось нове про нас почуєш, але через вірного листоношу й такого, який би вручив мені листа в руки.
Прошу переслати книжки пана генерала. Він просив мене, аби я відвідав його дім як гість. Але я, пообіцявши, досі не зробив цього, аби він не згадав про книжки.
Його величність, самодержець найясніший, вирушивши до Москви, при самому виїзді, відгукнувся про мене чудово й наказав також дати мані особливий подарунок зі своїх домашніх грошей, а саме 100 крб. Цього ми не знали, й уже кілька днів по його від’їзді я довідався випадково про це й отримав гроші з царського палацу.
Найясніший князь Меншиков разом з князем Дмитром 77 і сенатором Петром Матвійовичем Апраксіним 78 та іншими вельможами (між ними й пан Шпетак) обідали в мене з задоволенням і вдячністю 15 січня. Потім і з тими самими гостями ми були 17 січня на обіді в отця архімандрита.
Я не бажав би, щоб ти писав мені, що тепер діється в Москві, оскільки не випадає нам знати про те, хіба що, може, повідомлено буде для загального відома й про це наказано буде опублікувати 79. \211\
11. ДО Т. З. БАЙЄРА
Мужеві преславному, найдостойнішому професорові античності, панові Байєру 80 в Петербурзькій академії наук
Ф[еофан], а[рхієпископ] н[овгородський] S. P. D. 81
Твої листи, передані для мене, були переконливим доказом того, як легко пливкі слова, або, як каже наш спаситель: «Ті, що з переповненого серця через вуста линуть», — найдорожчий Теофіле, висловити, коли вони старанно продумані. Зрозуміло, ти прагнеш не лише молінням перші дні року, що надходить, для мене надто щасливими зробити, але й скріплюєш молитви клятвою, — якби то бог на твої побажання відгукнувся! — й просиш для мене численних, великих і цілком реальних [достатків]. У цій твоїй доброзичливості до мене я ніколи не сумнівався; маю достатній доказ, що ти вимолюватимеш це щиро, адже ніхто, крім мене, до тебе не є настільки зичливим.
Твердо віддячую разом з твоїми також і своїми молитвами, аби за допомогою наймилостивішої волі у богів та героїв прихильність здобути, чи, принаймні, ненависті супротивників позбутись. Хай вона [воля] служить тобі й ніколи не покидає в державному училищі та й для вигоди нашої; на втіху добрим х.ай довго береже тебе неушкодженим і завжди пристойним; передусім, прошу і благаю, щоб на будь-які наші прохання зважала й разом будь-які наші побажання, певні та міцні, здійснювала. Тебе й мене хай робить володарем цих бажань.
Бувай здоров, муже найкращий, і не сумнівайся: серед тих, що люблять тебе, я перший.
Спочатку, власне, я немало був здивований, що твій лист до мене, де ти говориш, що «Синіку» 82 нам присвячуєш, мені не був переданий. Потім, від найславетнішого пана Гросія 83, який моїм прихильником і другом є, — і в цім переконанні я не помилився, хоча маю звичку з висновком не квапитись, — я довідався, що того [листа] ваш пан президент прочитав і, за твоїм бажанням виправивши, до тебе назад переслав. Я радий, що тут не йдеться про його загублення. Тепер жадібно чекаю на ту працю, щоб якомога скоріше на світ з’явилась і мені бажаної слави принесла. Особливо тепер, коли цього народу посли сюди прибудуть. Цих гостей я намагатимусь [нею] полонити.
Коли ж я звідусіль про твою «Синіку» назбираю похвал, а особливо від освічених іноземців, тоді я зможу вихваляти її \212\ сміливіше і твої плоди безсонних ночей будуть сприйматися ласкавіше. Я переконаний: все, що мені потрійне, відображене. Та я ніскільки не сумніваюся, що, придбавши її, стану багатшим. Велику користь принесе вона й справі нашій християнській, а мені, певно, найбільше.
Москва, 16 лютого 1731 року.
12
Найславетніший князю! 48
Твої листи, у яких просиш переслати тобі промову, виголошену нами на похоронах спадкоємця трону й онука Петра Великого 85, надто хвалену тобою, як й іншими, передані й дуже мене втішили. Спершу я загордував, але скоро стало соромно, та ще й дуже. — Чи я чогось не пропустив?! Багато, кажеш, у промові нашій відчув розсудливості?! Якби речі, сказані мною, оцінити об’єктивно, то вони виглядали б саме так, як я їх змалював. Коли б я прагнув їх опублікувати, якби мої слова були лише запопадливістю й прикрасою, то, справжні речі все це тільки принизило б.
Про що тут, де короткий проміжок часу дає змогу висловити щось гідне, можна широко й багато говорити, щоб з’явились вози освіченості?! І не приховалася від очей твоїх, що. проповіді, хоч вони є, можливо, найкоротшими, надто довгі для вух наших. Додай також, що ця річ не набуде письмового вигляду й ледве дасть змогу вийти за межі божественного слова.
Одне місце було про поганів у іншому житті зі зманіженими снами; в цьому місці треба було показати силу старовини саме в той час, коли ми безсилі й нам менше дозволено, ніж хотілося б. Отже, те, що ця промова сподобалася комусь своєю відданістю почуттів, не треба приписувати вченості промовця. Він міг, звичайно, додати момент, гідний жалю, який перед очима був видовищем.
Як би там не було, зловживаючи твоїм терпінням, передаю тобі свій плід дводенної праці, який я написав, доки невеличка промова складалася й до тебе посилалася. Якщо він думці й похвалі твоїй не відповідатиме, тоді хай буде моєю виною і хай викличе презирство до мене.
Бувай здоров і нам, за звичкою, сприяй.
Величності твоїй найвідданіший
4 листопада 1731 року. \213\
13
Найславетніший наставнику!
Мій пане й добродію найшляхетніший! 86
Свою доброзичливість до мене ти у стількох люб’язностях і так яскраво виявляв, коли у нас був, що я не міг без поваги дивитись, як то вони вельмишляхетною душею відплачуються! Крім того, листи твої, недавно до нас відіслані, сприяють серйозній і надійній дружбі. Якщо тобі бракує людини, здатної в разі потреби допомогти, то таку людину ти маєш У моїй особі; я не складаю голослівних подяк, не підсилених справою.
Отже, й у цій незвичайній справі, прошу тебе й заклинаю, повір, що я найвідданіший твоєму імені, й, так, як кажу, є воно насправді. Коли ти цьому повіриш, я зарахую це до твоїх цнот.
Тим часом трапилась мені надто велика й приємна нагода, яку ти мені дав, — довідатись і сповістити, чи прихильна до тебе найбожественніша імператриця наша 87. Я довідався, отже, й сповіщаю: доброприхильна щонайкраще. При згадці твого імені її ясне обличчя, як я зауважив, помітно не змінилося, а навпаки, всім своїм видом вона виразила жалкування з приводу невисловленої тобі доброприхильності.
Про твої листи, в яких виявляєш стурбованість стосовно ласки її величності, я доповів. Вана негайно ствердила — і чималою кількістю слів, — що ніяким чином, нічого проти тебе в душі своїй не мала, крім ласки. Її думку щодо слів, які я сказав, можна передати так: вона дивується, що ти чогось побоюєшся, що тебе за безпеку своєї душі сумнів огортає, Доручила мені написати до тебе якнайшвидше й нагадати, щоб більше не сумнівався в її доброзичливості до тебе. Почавши із здогадок, я доклав певних зусиль і отримав найнадійніше запевнення, яке, немов рукою схоплене, доставляю тобі. Жодної причини не бачу, чому б вона одне думала, а інше говорила, особливо так легко, охоче й не без здивування, немов від мене почула щось своїй душі цілком вороже.
Цілком певний, що справа обертається для тебе якнайсприятливіше. Щиро прошу: не сумнівайся у передавачеві цього. Мені дуже приємно, що на твоє прохання, відповідно до волі божої, я відгукнувся найвдячнішою душею своєю і всілякі інші послуги готовий був робити; словом, я не був бездіяльний і не бавився, коли робив послуги.
Бувай здоровий якнайкраще й нас, як почав, продовжуй любити.
Величності твоїй найвідданіший
Петербург, року 1732, дня 6 березня \214\
14. ДО Г.-Т. НАТЦІЯ
Превелебному отцеві Генріхові-Теофілові Натцію 88, щонайгіднішому визнання імператорської церкви, петербурзькому пасторові
Прибув до нас учора тобою посланий юнак. Вже з короткої розмови ми зрозуміли, що він може бути вихованцям нашим за наставника 89. Отже, я прошу тебе, друже найкращий, щоб нам про його походження, батьківщину, здібності й поводження повідомити не обтяжився. І також йому самому повідом, прошу, про ті наші вимоги; вони поляпають ось у чому: 1) щоб дітям прищеплював перші початки знань латинської мови; 2) з часом щоб синтаксис роз’яснював і щоденними прикладами, які з авторів золотого віку взяті будуть, цей самий [синтаксис] демонстрував; 3) з особливим старанним у той же час хай передає запас слів. Посібників для цих навчань у нас є достатньо. Прощавай!
Дня 22 травня 1734 року.
15. ДО X. РІГЕРА
Мужеві преславному, його імператорської величності головному лікареві, панові Рігерові 90
Почув я на свята, що на сусідньому острові річки Карпівки, так званому аптекарському, там, де мій літній будинок, ти хочеш зробити дві алеї, вирубавши дерева, що трапляться на шляху. Одна буцімто повинна пролягти до моря, а друга — впоперек першій. Ця друга, кажуть, доходить ніби аж до нашої садиби. Прошу тебе, зроби ласку, не чіпай лісу. Хай буде все так, як є, — хіба що необхідність примусить. Чую, що ця друга алея звернена до мого дому з наміром. Отже, будь ласка, проведи її поза межами моєї садиби. Якщо зважиш на прохання, я і своїх робітників для цієї роботи обіцяю прислати. Шкода, як не є, дерев, що будуть знищені. Отже, хай ростуть вони на своєму місці. Мені такий краєвид миліший.
Бувай здоров, і нам, як завжди, своїми добрими вчинками продовжуй сприяти. \215\
16
Найвеличніший пане докторе! 91
Не так давно я вже домагався від величності вашої, ще й тепер домагаюсь і прошу, щоб одному й другому юнакам (яких я найлюб’язніше рекомендував) допоміг добитись великої ласки імператорської, до царського палацу, який віднедавна під твоїм управлінням знаходиться, допусти й до академії прийми.
А оскільки через велику відстань їм важко буде відвідувати школу, то до гуртожитку, якщо такий виділено для юнаків-учнів, вели їх помістити, прошу й заклинаю, і разом з тим для себе самого від доброзичливості вашої ласки прошу.
Величності вашій найвідданіший
Феофан, архієпископ новгородський дав
22 [...] насправді 26 [...] 1725 92.
17. ДО X. РІГЕРА
Мужеві преславному, його імператорської величності головному лікареві, панові Йоанові-Христофору Рігерові
Недавно з вуст твоїх, а ще ясніше з твоїх же листів, довідався я про надто жалюгідний стан пана Пагенкампі, хірурга. Така несправедливість сталася наперекір нашому прагненню. Я зрозумів, що для полагодження цієї справи потрібні переважно мої старання. Тому, аби вийшло на краще, я хочу, щоб ти знав, що я робитиму все, що від мене залежатиме...
Він приїздив довідатись, чи доктор Бідлов 93, крім цієї турботи, звинувачений і покараний і чи справа ця після того, як він у нас був притягнений до відповідальності, у святому синоді обговорювалась.
Нам здається, що цей другий спосіб дії певніший та коротший і, коли б ти був іншої думки, я б дотримувався його. Прощавай і нам, за звичкою, сприяй.
18 94
Превелебний отче во Христі!
Друже і добродію мій високоповажний!
Надто сумні листи про отця твого прибули до мене й наповнили душу мою невимовним горем. З них я довідався, як зле поводились з тобою найпідліші людці. Повір, це мене так засмутило, немов я й сам був причетний до їхніх злочинів або, принаймні, спокійно нестерпну зухвалість негідників споглядав, чи навіть сам потерпав від них. \216\
Мені приємно, що від тебе я довідався про ці справи детальніше. Адже такі нещастя супроводжуються у нас великою втратою не лише здоров’я, а й імені. Імені, кажу, але тільки у подібних псевдобратів. Від чесних та розумних ми не терпимо жодної неслави, й то тому, що нечесні уважають нас за поганих. А тим часом справи вчать нас і вимагають довести, що ці людці є невігласами, такими вони й справді є, бо не подають жодної надії, хіба що потайки і на людях лихословлять, та й то, коли їм дозволять,
Коли й справді така сваволя найнегідніших безкарно діє, я, власне, не бачу, чого доброго ми можемо у майбутньому сподіватись на цьому місці й чи зможу колись бути задоволеним з нього. Боляче найбільше, що нехтують нами, але я не шукаю підтримки у тих, чия ненависть проти нас спрямована. Та й нелегко повірити мені, що їх меншає. Хочуть нам робити прикрість, а насправді самі собі шкодять і себе карають.
Таким чином, ми вже достатньо навчені, щоб усі наші надії винятково на господа бога й отця нашого покладати. Він єдиний не підозріннями керується й не стає на бік жодної з ворожих сторін; не відвертає від нас ласки своєї, хоч ми його постійно й сердимо. Ми не лише самі не повинні втікати від нього, знахабнівши нечувано, а й посилати вісті.
Все у людей настільки непевне і нестійке, що певним і достовірним можиа уважати лише те, що підтверджується божественним знаменням. То ж не надіймося на людину й не вважаймо руку нашу тілом. Це також я викладаю не для того, щоб тебе повчати, а для полегшення становища кожного з нас обох. Таке приходить на думку потім, як ми відновили стосунки наші: адже сумні та прикрі передували радіснішим. Так, звичайно, робить бог, в цьому я переконався ще раніше. Отже, бажаємо цього не ми, а сам він, — хай буде воля його.
Що ж до мене, нічого певного досі сказати не можу, хіба що вороги мої починають зневірятись у своїй надії.
Сповіщаю, що цар наш наймогушіший прибув до Петербурга 10 жовтня. 13-го — це була неділя — я привітав його є кафедри храму святої Трійці. Як під час молитви, так і при взаємному цілуванні руки, він дивився на мене привітно. З церкви його величність супроводжував превелебний архімандрит Феодосій 95. Я познайомився з цією порядною людиною, добре освіченою. Він любить вчених, а водночас простих. Але що з того?
Чую, що всі ви, освічені, маєте намір колись сюди прибути, як і московські, якщо не трапиться щось важливіше. Але ця справа непевна. Знову прошу, аби ти познайомив мене зі \217\ \218\ своїми справами, й благаю вибачення за те, що не скоро відпишу.
Твої листи, передані чиновником (не пам’ятаю імені), затримав у себе київський комісар, а тому я отримав їх з запізненням. Та й інші твої листи, вручені, як пишеш, військовому начальникові Артісценсові 96, до мене не дійшли, бо й сам він ще не прибув. Коли прибуде, певно, передасть. Прощавай.
Найвідданіший твій побратим і слуга.
19. ДО Я. А. МАРКЕВИЧА
Вельмишановний та великодушний пане Маркевичу!
Мій пане й побратиме високоповажний!
Ми й раніше перебували так далеко один від одного, що дуже рідко траплялась нагода поговорити; тепер же відстань між нами настільки збільшилась, що ледве чи спроможемось на розмову. Та ось, коли трапилась нагода написати до тебе, я з великим зусиллям змушую руку взятись за перо. Якесь заціпеніння охопило мене, коли я почав писати, тому й написане не досить продумане. Про що ж писати? Хіба про доброзичливість мою, про відданість, про душу, сповнену до тебе усім найкращим?! Але все це тобі добре відоме й звично одним словом «Бувай здоров!» називати. Легковажні люди такими дурницями друзів своїх тішать; сучасна ж заграниця попросту нззиває це компліментами.
Чи мені почати говорити про теологічні справи, а чи вести мову про вічне життя, що й вухам твоїм, знаю, надто приємним є? Ця промова настільки велика, що навіть найменша її частина вимагає довгої розмови й не терпить епістолярних перипетій; особливо тепер, коли на божественне вчення безсоромно нападають зухвалі невігласи нашого віку, й то так, що не можна не дивуватись, яких жахливих знущань зазнає воно від них. Цього мені годі й стерпіти.
Всьому іншому, чи то ремеслові, чи науці, сьогодні набагато краще живеться, ніж теології, і то тому, що вони [ті перші] більше цінуються. Немає такого, хто б звертався до того мистецтва, якого він не знає; ніхто не вдається до малярства або ремісництва, хто не є ані майстер, ані маляр. Всі звертаються й радяться про торгівлю у купця, про будівництво — в архітектор а, в інших випадках також у досвідчених і знавців питаються. Лише божественну науку спіткала тепер така доля, що в ній безпідставно панують всілякі ревізії та шал. Теологізують з нами сьогодні звичайно ті, що \219\ буцімто пізнали, чим є Святе письмо. На вчення апостолів, [на] догмати отців, тобто на всім відомі слова нападають ті, хто, певно, ніколи в житті жодної сторінки з отців вилупкуватими очима не бачив, лише невиразно чув про те, що ті отці засвідчили у своїх писаннях чи висказали своїм перукарям або противникам. Таким чином, теологами стають воїни, нікчемні захисники, купці й ремісники, прислужники й візники, а навіть жінки та інші «вельми славні» вчені! І це діється там, де тепер проживаємо.
Два людці, що ледве навчились складати докупи літери, вихопивши декілька фраз з церковних трактатів, дали мені прочитати свої теологічні писання з надією, що я оціню їх і, сподіваючись, що вони справлять на мене враження. І я, звичайно, «талант» їх оцінив. Що можна сказати про попів і ченців, що — про вітчизняних цих латинусів?! Якщо вони з ласки божої мають декілька теологічних статей і розділів, взятих зі шкільних, єпископських, поганських і недоладно зліплених творінь якогось єзуїта, що невідомо як до його блазнівської келії потрапили, можливо, з сотого джерела перелитих і тому попсованих, а можливо, й самих собою поганих, а ним ще гірше спотворених, то уважають себе такими мудрими, що думають, ніби інші не можуть додати вже нічого нового до теологічних вчень. Таким чином, немає вже нічого такого, чого б вони не знали. Вони готові відповісти на будь-яке питання. Але їхні відповіді настільки «достовірні» й настільки спотворені лише тому, що [вони] не хочуть і на мить задумуватися над тим, про що говорять.
Споглядаючи на таких, я також мушу визнати (чого б не хотілося), що, певно, є люди, для яких папа римський дуже мудрий. Адже він вірить, що в ньому присутній святий дух, і, навчаючи інших — так кажуть — з кафедри, він переконаний, що ці догмати нашіптує йому сам Всевишній. Ці [латинуси] такої високої думки про себе, що навіть уважають, ніби випили цілий океан мудрощів. Чи не забагато?!
Всі догматизують, всі займаються теологією, всі визначають, вирішують, встановлюють. Коли я це говорю, спадає на думку надто приємне оповідання Лукіяна Самосатського 97, яке я недавно прочитав. Автор там висміює істориків свого часу. Він пише, що в якомусь грецькому місті (його назву я забув) трапилося щось небачене: від невідомої хвороби злягла вся держава. І коли всі налякались, чи не чума це, прийшло інше, не згубне для життя, але справді смішне. Через мілька днів виявилося, що люди одужали, але з розумом їхнім щось трапилося. Якась незвичайна і лікарям не відома пропасниця трусити почала всіх до одного, й, здавалося, що всі вони живуть не серйозно, бо поодягали театральні маски \220\ й граються в трагедію та зображують 98: цей — Кассандру, той — Пріама, інший — божевільного Геракла, а ще інший — Медею. І так один перед одним відтворювали нещастя попередників: галасували, сумували, лементували, били себе в груди й інші жести нещасть разом з піснею, яку кому його шал підказував, поєднували.
Коли якийсь гість приходив, то не мав змоги привітати кого, чи порадитись з ким, ані продати щось, ані купити; дивувався лише з нечуваного видовища й, боячись, щоб таке саме нещастя з ним не трапилось, від воріт чимдуж утікав. Божеволіли не лише сини поетів, але й жреці, претори міста й плебеї, сенат і народ, все покоління, матері й чоловіки, хлопці й дівчата — всіх одна нечиста сила мучила. Розповідає, отже, що тоді всі обізнані й не обізнані приклали душу до писання історії — про перемогу Адріана 99, звичайно.
Ми так само не один раз уже в наш вік спостерігали на нашій батьківщині подібні «вчені» гарячки, 15 років тому були в моді так звані ораторські прийоми. Надто шуміли тоді церковні трибуни (яке страждання!) із-за динних хитруватих намагань витлумачити значення кожної з п’яти літер в імені «Марія», чому Христос зображується, стоячи в річці Йордан, а не лежачи, чи сидячи, чому під час великого потопу не загинули риби, хоч не знаходились у ковчезі Ноя, і багато чого подібного. І на такі дурниці давалися найсерйозніші й солідні відповіді.
Згодом прийшла інша хвороба. Всі почали віршувати до нудоти. Від цього зла щонайбільше потерпіла нова академія 100. Як тобі відомо, вже вся країна заражена цим блудом (per coniugium). Ця хвороба поширювалась ще донедавна. І ось тепер, як бачиш, усі хворіємо теологією,
О, якби за твоїм прикладом найкращим у всіх появилося бажання до знань і до навчання, всупереч тиранії традиційного погляду! Тоді справді з’явилася б надія на виборення істини з темряви; але ми бачимо, що відбувається щось протилежне. Всі прагнуть навчати інших, а самі не хочуть вчитись. І ось в такі похмурі часи, коли надзвичайно важко знайти студентів і учнів для господніх справ, де ж ти візьмеш таку велику кількість вчителів?
На жаль, саме тоді, коли світ вже став найнечестивішим, він намагається за допомогою лицемірства показати себе якнайсвятішим. Адже те, що йому не подобається, є насправді Христовим вченням про виправдання. Таким чином, зараз світ, занурившись у безпросвітній морок невігластва, хоче показати себе вельми вченим.
Зрештою, коли я казав, ніби не знаю про що до тебе писати, раптом знайшлась тема для писання й нагода про\221\грішитись щодо епістолярних законів. Знаючи, що ти будеш мою балакучість засуджувати, я й не побиваюсь. Сказане настільки з того всього випливає, що я вирішив показати, як то тяжко й важко тепер про теологічні справи говорити, Адже їх треба не лише роз’яснювати, а й захищати від численних негідників; бо число теологів майже дорівнює числові людей, та лише в деяких є свої власні догмати. Таким чином, про всяку справу треба писати або величезний том, або взагалі нічого не писати.
Отже, тепер, нарешті, маю про що писати. Тому слухай про мої справи. Ми зробили надто обтяжливу мандрівку через часті й довжелезні мости. Я наважився плисти через Ладозьке озеро, але, жахливою хитавицею наляканий, ледве володів собою. Нарешті, після майже шести годин я зійшов на берег і лаяв на чому світ стоїть те розбишацьке озеро.
Дня 14 жовтня ми прибули до Петербурга. Зустрів і ласкаво привітав нас його величність пан князь 101. Коли я висловив бажання повернутися до вас, ті, кому належало вислухати це, спротивились (і казали, що про це годі й казати. І всі, які здавалися прихильними до мене, наполегливо просили, щоб я не наважувався про ще навіть згадувати у присутності найновішого монарха. Зразу ж, як лише я прибув, князь послав до сенату запит з метою, щоб ті сенатори щодо мене прийняли якесь рішення. Від них прийшла відповідь, що треба якнайшвидше написати до царської величності листа, Отже, досі нема нічого певного, але тим часом, перебуваючи сам-самісінький, я почав займатись проповідями, що й роблю. Якщо довідаюсь про щось нове — повідомлю. Ти ж, преславний, вчись, як і завжди це робив, і не знеохочуйся. Я хотів би поговорити з тобою (якби тобі забракло співрозмовників), чи з подібними до тебе, щоб жити, перебувати в їх колі, розмовляти з ними. Але, якщо провидіння вирішило щось інше, треба зносити й це. Ти маєш давніх друзів та вчених, кращих від нас маленьких, щоб з ними говорити.
Пиши, отже, до нас про все, що маєш, ба, навіть, якщо не маєш, то й тоді пиши. Хай бог, тричі найкращий і наймогутніший, за муки сина свого господа Ісуса Христа допомагає тобі в усьому, захищає від усього, хай за люб’язність і сприяння віддячує тобі в усьому; хай і мені віддячить за працю мою для блага церкви й держави; хай зберігає тебе здоровим у сім’ї твоїй, завжди непошкодженим і в розквіті. Прощавай!
Вельмишановної величності твоєї найближчий і найвідданіший побратим
Феофан, колегії Київської ректор \222\
20 102
Найславетніший і превелебний наставнику!
Найдорожчий побратиме во Христі!
В середині червня я приймав вельми бажаного для мене гостя — вашої святості двоюрідного брата найлюбішого — і його з поверненням щиро привітав не лише особисто, а й від імені вашої святості, а цим писанням й ще раз вітаю. Звичайно, твої наміри і пов’язані з ними надії він виправдав: досить таки поповнився найгрунтовнішими знаннями, які отримав від славного люду знаменитої Лугдунської академії 103, — про це й посада засвідчує.
Вашу радість стримувало довготривале очікування його приїзду; вас турбувало непевне та небезпечне плавання; вам хотілося знати, як подолав він решту шляху. Його повернення оплатило всі ці турботи з великою лихвою і цей — твоя кров і твій боржник — такою освітою збагачений, нарешті виплутавшись, прибув. Ну ж бо, найкращий достойнику! Віддавайся тепер своїй не даремній радості і втішайся благами своїх обітниць, завдяки яким тобі й твоїй сім’ї довгочасну гордість, а собі сприятливу долю в майбутньому, вельми вчений юнак приготував.
Жадаю, прагну, молю тричі найкращого й наймогутнішого бога, щоб своєю ласкою зміцнив це й щоб з його волі воно продовжувало бути постійним і міцним якнайдовше.
Святості твоїй найвідданіший побратим.
21 104
Найславетніший достойнику!
Побратиме найдорожчий во Христі!
Отримав я від тебе два послання — перше, писане 26 січня, друге — 15 лютого, — і хочу, аби ти знав, що мене оці твої звертання вельми звеселили; не таму, що вони зробили мене певнішим стосовно непорушності закону нашої дружби (в цьому я анітрохи не сумніваюсь), але дали змогу, незважаючи на таку відстань, уявити мені тебе так чітко, немов ти тут присутній.
І наше мовчання, й запізнення з листом виправдовуються надто великою втратою, якої ми зазнали. Вона нав’язана самодержцеві незалежно від ласки бога назавжди. Адже це божевілля є божевіллям людини при поганому здоров’ї: чим більших неприємностей зазнавав і певнішим ставав у своєму загині, тим більше день у день лютував. Нас же на такі труднощі зводив, що інколи думалось: невже оце все до \223\ нас відноситься. Ось тому, читаючи твої рядки, нам здалося, що ми потрапили у царство спокою.
Але бог, який воскрешує померлих, захисник наш господь Якова, через безладні поради нечестивих, які зяють на нас заткнутими безоднями попідземного тартару 105, робить так, що ми воскресаємо від його безмежного милосердя. Він також гідно й розважно з нами поводиться — до тебе й мене, й до усіх чесних продовжує бути ласкавим. Покірно благаю його величність і тебе прошу робити те саме й не сумніваюся, що ти робиш це. Прощавай!
22 106
Найвеличніший пане!
Ось тобі книжечка для коротання часу; вона здатна, як я думаю, навіть розганяти нудьгу. Якщо ти її раніше не бачив, то, читаючи, сам переконаєшся в правдивості моїх слів. У ній все з гідністю викладається, й до того ж приємна для читання. А що стосується єзуїтських, то вона, на мій погляд, багато в чому переважає їх, чи то відносно приємності, чи корисності.
Незвичайно майстерним і запопадливим, певно, був той, хто все це так рясно зібрав і таким гарним способом розмістив. Процес дослідження, очевидно, був не менш важкий, ніж дивовижний. Це писаннячко я похвалив би особливо, але воно дещо попсоване, тому хай лишається менш хваленим, аби було змістовним. Пошкоджена не лише оправа, — що то означає людська безвідповідальність, — але й видерті два аркуші між сторінками 178 та 183. Отже, бережи цю надто приємну для мене річ; турбуйся, якщо це тебе не обтяжить, про неї старанно як про нову і, якщо не важко, посприяй, щоб вона була переслана до наїс згодом. Прощавай!
Величності твоїй найвідданіший
23
Преславному й вельми вченому мужеві Т[еофілові] З[ігфріду] [найдостойнішому] 107
Нещодавно потрапила до моїх рук висловлена друком чутка, або краще — розповсюджуваний у Петербурзі твір, у якому, між іншими, є й мій лист, яким я її величність божественну імператрицю нашу привітав з нагоди тої самої найважливішої обставини, волею богів їй даної; його читаючи, я знайшов дві помилки. \224\
Перша — на стор. 86, стовпець 2, нижче середини, де видруковано: «богатство». Написано ж було, і в попередніх мусило бути: «богатно». Друга — на стор. 84, стовпець 2, в першому рядку: «кого», тим часом як мною було написано «того». Однак ці похибки й звичайними є, і не дивними, коли йдеться про друк цих моїх вчень; я ні до кого претензій не матиму й вимог своїх не ставитиму.
Може й не слід було б, проте скажу, що до цього листа нашого додана приписочка, в якій говориться, що я її величності ці листи особисто протягував, коли вона урочисто до міста Москви в’їздила. Це брехня така ж велика, як відстань між Москвою і Новгородом. Бо цей лист я послав до Новгорода перед прибуттям її величності, щоб там — про це я вікарієві нашому, а також єпископові й іншому духівництву написав — при зустрічі від нашого імені божественній його передали; і це факт. Брехня, тобто ця помилка, кимось повинна ж бути оцінена. Бо зубаті люди можуть подумати, чому це я не з’явився й не привітав божественну, що прибуває, тим більше що десь в кінці цієї промови я написав таке: «Неоподобився лицезрительне, письмецом сим из’являю усердное сорадование». Насправді це означає: «Коли не спромігся особисто, у цих своїх посланнях щиро вітаю».
Поміркуй-но, чоловіче найславніший, чи ще не смішно. Я вже казав, що своєї радості я не висловлював її величності і особисто, тим часом у приписці читаємо: «вручив». Це означає, що я до рук божественної промовку цю особисто передав. Не знаю, чи зміг би хтось розсудливий без сміху повірити є це, або передбачити щось подібне. Чому бо, прошу й заклинаю, вам з вельми вченими професорами імператорської академії, твоїми колегами й нашими друзями, не зібратись і не обговорити цю справу, аби прилюдно від брехні й плям очистити [мене] і звільнити від усякої підозри душі як краянів, так і чужих.
Бо й німецькою мовою, чую, лист цей наш перекладений і опублікований. Прощавай!
Тобі найвідданіший друг \225\
24. ДО ПАНА БРУНІНГІЯ
Найзнатнішому й вельми вченому мужеві панові Брунінгію, церков Лівонії наглядачеві, генералові найтурботливішому.
Ф[еофан], а[рхієпископ] н[овгородський] S. Р. D. 108
Линуть до мене чутка й слава про твою вченість, доброчесність і гуманність (які тобі більш ніж кому іншому притаманні; в цьому я й сам, може, не відразу, але, маючи з тобою тісні стосунки, переконався) й змушують мене дбати про те, щоб не лише в коло твоїх друзів, а й боржників потрапити.
І ось тепер трапляється мені досить зручна нагода, чоловіче преславний, яка виявить, чи я не помиляюся у своєму прагненні. Тому, якщо домагаюся від тебе чогось, не відмовляйся його виконати. На одному з любекських кораблів, які спочатку, напевно, до Риги заходять, доставлені будуть надто бажані для мене книжки, куплені, незважаючи на [високу] ціну. Для їх одержання ми посилаємо від себе слугу.
Хочеться, щоб ти до цієї справи [частку] й своєї турботи додав: привітай володаря корабля й нагадай про це, — плата йому за них передається, — прошу тебе найлюб’язніше й благаю. Найменше сумніваюся в тому, що все це тобою буде доставлене мені неторкненим. Прошу також, щоб ти не сумнівався, що я так само і в майбутньому, хоч і завжди найбільше сприяв, буду тобі найвідданішим.
25. ДО ПРИНЦА ГОЛЬШТИНСЬКОГО ТА ЙОГО ДРУЖИНИ АННИ ПЕТРІВНИ 109
Найясніші володарі!
Панове найласкавіші!
Коли посланий вами вістун сповістив нас про те, що ви найяснішому імператорові Петрові народили спадкоємця, я сповнився такою радістю від цього повідомлення, що не зміг навіть відповідного слова знайти. Те, що я скажу зараз, зумовлене хвилюванням. Я скажу лише, скільки зможу, бо всього, хоч би й хотів, передати не зміг би.
У Петра Першого народився нащадок, для Другого — брат, найвеличнішим і наймогутнішим родичам і своякам — гордість та поповнення, для Російської імперії — опора і, як сама родовитість на те вказує, величних справ велика надія. \226\
А вас самих, найщасливіші батьки, оглядаючи, плачу від радощів, згадуючи, як колись плакав від болю, коли вас у нещасті від найнечестивішого тирана захищав у творах, [тепер] занедбаних, занехаяних і майже покинутих. Добре бачу, що ви у бога, тричі найкращого і найімогутнішого, за синів найлюб’язніших є, коли він вас підсилює допомогою своєю і за звичаєм, — як він це робить щодо побожних, — після того, як засмутив, розвеселяє.
Скільки тебе також, найясніший Каролю, від початку віку твого, не безкарно повчала божественна рука? Хотіла спочатку позбавити тебе батька найкращого, згодом дядька найміцнішого й матері найсолодшої, дозволила забрати провінції, випробувати ненависть рідних, щоб лише інших, до яких ти віддалявся, батьків позбавляти й, нарешті, в самій фортеці бути майже засипаним.
Так само свідомо будь основою держави й ти, найясніша Анно; ти від дитинства до зрілості рідко дуже насолоджувалась образом батьків своїх; постійно чула, що вони в чужій землі на небезпеки наражаються, терплять незручне похідне життя, мерзнуть в таборах, в найзгубніших боях за державу й за життя борються. Згодом настали кращі часи. Ти отримала, нарешті, по закінченню війни, великого батька. Народжена при почесному мирі, ти раділа з успіхів, що вийшли з небезпеки. Недовго потім діадема, покладена матінці, нову причину для радощів давала. Адже радощі були короткочасними й скоро, по смерті батька й матері, перетворились у сум, який є спільним також і для Інайвеличнішої родини, Й усієї нації, для вас, проте, разом з чоловіком і сестрою найсолодшою — незрівнянний і особливий.
Що вже здавалося б жорстокіше можна додати до того жорстокого випробування? Однак додалося. Воно перевершило усі сподівання. Той чоловік, без сумніву, божевільний, нікчема, зі всіх двоногих найнахабніший 110, вас, пагін Петра, намагався принизити до того стану, з якого сам рукою ваших родичів майже до царських багатств був піднесений. Негідник, подав такий характерний зразок невдячності душі, якого добродійність ще не отримувала.
Ніхто — хіба до нього був подібний! — не міг дивитись на це сухими очима, без смутку, гніву, обурення й нарікань. Вас же самих, найкращі володарі, тоді цей розум, який духом був, також не міг, гадаю, звільнити від небезпеки. Коли я на це проти волі своєї дивився, власні біди забував, хоч подібне терпів не раз, коли із-за щастя нечестивих мучився. Однак, спостерігаючи за звичаєм божественне провидіння, я вже вирішив майже сам прибути, щоб сприяти падінню того безбожника, який вершини влади й вершини злочинів досягнув, \227\ вас же, найясніші володарі, досить болем навчених, досить з людським горем знайомих і, нарешті, надмірно терпеливих, щоб підсилити, підбадьорити і втішити. І ось ми пробуємо це робити. Той велетенський гігант з пігмея, своєю долею кинутий, п’яний казився, доки з великим гуркотом звалився додолу.
Вам, навпаки, переконавшись у безтурботності найбожественнішого вашого двоюрідного брата, імператора нашого найласкавішого, [доля], відтоді всі кращі побажання здійснювала. Винуватець ваш дім найласкавішим зором оглянув, коли довідався, що ви є батьками дитини чоловічої статі. Він переважно теж говорить таке: господь відвідав Анну й зачав, і сотворив. Це дитя мусить мати запоруку, що той буде ставитись до вас добре, і єдине, чого я прагну передусім: щоб божественна ласка щасливо допомагала здійснювати будь-який ваш задум. Коли у нещасті вона тішить принижених тим обов’язком, яким турбується про збереження світу, то про це й вас повідомляє у вигляді втіхи, від якої нічого рід смертних не має приємнішого у веселому житті, ні міцнішого від долі чи слави швидкоплинної.
Отже, за таке оце добро ваше, сім’ї божественної, народу, царства та імперії добро, за вас і нас самих радіючи, благаємо найлюб’язніше бога, аби молитви наші постійно приймав, ваші й наші надії успіхом сповнював, батькові і сина найдовше зберігав у радощах і розквіті сил.
26 111
Найславетніший і найвеличніший пане!
Мій захиснику й друже наймиліший!
На твоє прохання найсправедливіше зваживши і йому сприяючи, перш ніж давати до рук найяснішої величності імператриці нашої найласкавішої, за твоїм бажанням, як ти покірно й просив, я власні праці нашою руською мовою переклав. Я зробив це не для того, щоб гудити попередній переклад: я змушений був удатись до цього лише з міркувань, щоб вуха наших краянів твої ж слова легше б сприймали й могли швидше збагнути. Тому я вибирав уживаніші нами сьогодні слова, а саму структуру слів пристосував до сучасної норми мовлення, якою тепер користуємось.
Таке писання я визнав найдостойнішим. Автора ціную і прагну до його думок, неабияким розумом з’єднаних і найприємнішими мотивами та найніжнішими пристрастями наповнених. До цієї праці, кому б вона не призначалась, я приєдную і свій внесок. \228\
Я хотів би також, щоб ти певно знав, що часткою мого успіху буду завдячувати — дай боже, щоб така оказія частіше траплялася і в майбутньому! — твоїм, чоловіче найвеличніший, знакам прислужності, твоєму імені та честі служіння. Прощавай!
Величності твоїй найвідданіший
27 112
Найвеличніший пане докторе!
Друже й добродію мій єдиний!
Секретар святого синоду Михайло Дудін, виняткової безкорисності людина, а, передусім, наш друг, хворіє, і то не легко. Нам переказують, що його часто трусить гаряча лихоманка, мучить безсоння, а потім ще й сн.и переслідують, трапляються навіть випадки розумового розладу.
Я розумію, що й сам завдаю клопотів тобі немало своїми проханнями про підтримку (й за це сповнений якнайбільшої вдячності), проте якнайпокірніше благаю, аби не обтяжився і йому надати допомогу, корисну для його здоров’я; а якщо б ,сам не зміг, то принаймні через емісара чи через величного пана хірурга Людовіка Томе особисто.
За те й за друге, більше ніж дотепер, будемо боржниками твоїми, передусім я, який є величності твоїй найвідданіший.
28 112
Мужа вельмишановного, пана Гросія,
професора імператорської академії, побратима й приятеля нашого найдорожчого покірний Феофан, архієпископ новгородський, сердечно вітає.
Пам’ятаючи твою давню обіцянку, посилаю до тебе своїх русів. Не відмов навчити їх твоїй справі. І тут я не можу не згадати Василія Великого, — й він посилав колись до Лібанія 113 своїх каппадокійців. Одначе, хоч зі мною трапилась аналогічна ситуація, проте я маю над ним перевагу, яка полягає в тому, що в мене є більше надії на успіх, ніж було в нього. Справа в тому, що хоч до Василія мені далеко, проте Лібанія я придбав набагато кращого, оскільки софіст у тому [першому випадку] так і залишився софістом, а, зрештою, й людиною без імені: своїми найкращими учнями й передусім [Йоаном] Золотоустом він був покинутий і висміяний. А тебе, побратиме найдорожчий, не лише мені, але \229\ всім тим, хто звик цінувати [людину] за чесноту, гилять j рекомендують [твоя] ерудиція всебічна, гідність професії, привабливість поведінки, глибока людяність, природна скромність та інші прекрасні властивості. Таким чином, Василь, завдяки такому вчителеві, те своє «К», яке той якнайгірше сприймав в учнів своїх, як мені здається, ненабагато виправив.
Я ж щонайменше сумніваюсь, що моїм [каппадокійцям] собача 114 літера ця не перешкодить при твоїй допомозі значних успіхів досягнути і то як у найгуманніших науках, так і в поведінці, імені людини гідній: Ілько Ксиландер, Михайло Вівес, Іван Менший, Іван Воїн, Яків Одноокий, Яків Воронцов, Григорій Теплов, Петро Тулупов, Семен Сидько, Олекса Колумелла.
Але, оскільки тебе, муже шляхетний, порядність твою цінуючи, я маю за брата, то думку мою ще більше зміцниш, коли для тих, які для мене синами є, тягарем не вважатимеш теж батьком бути. Ось все те, чого від тебе не очікувати не можу.
Що ж стосується галузі науки, то в цій справі цілком на тебе покладаюсь. Тому, коли і в цьому, як і в усьому іншому, мені допоможеш, до безмежної вдячності мене зобов’яжеш.
1730 [року] 115.
29
Мужеві вельми вченому Теофілові З’ігфріду Байєру
Феофан, архієпископ новгородський, здоров’я у господа [просить] 116.
Майже рік пройшов з часу, як я отримав твої, друже, листи, сповнені доброзичливості. Люб’язні вони й увічливі, певно, не лише з обов’язку надто люб’язним бути, а, очевидно, завдяки вродженому розумові твоєму найвидатнішому. Згодом також, через диякона нашого, що повертався від вас, ти нагородив мене іншим подарунком — найпрекраснішою книжкою вельми освіченого поета 117. Це доказ твоєї прихильності до нас. У ній я й раніше не сумнівався, а тепер ще більше переконався.
Я, звичайно, тісною дружбою з тобою зв’язаний, найдружнішим почуттям відданий, за переконливі докази твоєї любові до мене заборгував і проводив час досі, немов ні в чому тобі не зобов’язаний. Я навіть не дорікав собі, не питав розгнівано, чому знехтував обов’язком відповідати листами на листи й винагороджувати добродійства. Соромно мені так, \230\ немов я потрапив під судове розслідування. Але, щоб там не було, я визнаю, що між друзями все ж є якийсь мовчазний закон, що не переслідує іншої мети, крім як карати за провини того, хто не виконує свого обов’язку. Після того як цієї помилки допустився, але ще не звинувачений, він починає думати, що вже судний день настав і тепер однаково запізно починати щось діяти. Тому себе вигородити намагається й різні вибачення, хоч їх ніхто не вимагає, починає висловлювати.
Однак тепер я про себе скажу, хоча, може, це й не вперше, що ніколи я не задумував до тебе не писати. Я не робив цього лише тому, що всілякими підступами й іншими турботами, а також щоденними клопотами завантажений або заплутаний був. А відтак, забувши, я вже ніяк собі не міг пригадати.
Але таке виправдання у цій справі викриває, власне, перш за все винуватця. Хіба може другові випасти з душі щось дружнє? І хто буде твердити, що в того більша душа, хто любить, а не в того, хто спонукає любити інших? Отже, я бачу, що викритий зі всіма своїми виправданнями й нічого іншого мені не лишається, як визнати, що я грішив занадто. Бери мене, прошу, винуватця, який зізнався! Оскільки я вірю все-таки, що повернуся до кола дружби, прошу вибачити за надто неоковирне висловлювання, й ця зухвала провина, — прошу тебе й благаю, повір, — не через презирство або невдячність душі трапилась, але через нерозважність — ловір доказові — й помилкою, а не злочином хай називається; хай нічого страшнішого мені за це не буде, крім покірного моління [про вибачення]. Надто вже я сподіваюся, що цей, інший суддя, зменшить кару.
Бувай здоров якнайкраще! Продовжуй бути таким самим стосовно нас, яким був, та й тепер ще, вірю, залишаєшся. І в нашій також любові до тебе, досі незмінній і яка в майбутньому буде зміцнюватися, прошу, не сумнівайся.
Постскрипт. Маємо деякі клопоти. Допомоги й зусиль твоїх, чоловіче щонайласкавіший, я потребую.
Я просив у найвеличнішого пана барона Остермана 118, щоб велів з Петербурзького палацу чимало картин видати для вправляння в живопису студентів, вихованців наших. Ти виявив би свою доброзичливість до нас, якби панові покровителеві справ тих до палацу письмову вказівку послав.
Найлюб’язніше прошу, не відмовся вибрати десятків зо три чи й більше картин, які тобі здаватимуться кращими, і їх секретареві нашому, Кузьмі Бухвастову 119, й дияконові, скарбникові Єфремові, до рук передати, взявши від нього письмову розписку. Якщо ж від тебе самого палацовий вимагав \231\ би і, напевно, вимагатиме письмову; розписку, то, не сумніваючись, її подавай, поклавшись на чесність нашу.
За розмірами картини хай будуть не більшими ніж два руські лікті (по-простонародному аршин) і не меншими одного. За темами хай будуть розмаїті: і святі історії, і нечистиві, аби пристойні; можуть бути й такі, що передають красу тих чи інших країн світу. Одну, проте, замовляю. Знаходиться вона в одному досить старому будинкові, поблизу гирла ріки Неви (по-простонародному Мойка), одна стіна якого звернена до воріт парку. Мешканців його я ,вже повідомив. На цій картині зображена історія схопленої і приведеної до Христа блудниці. Якщо дістанеш її мені, то зробиш великий крок до ще більшої дружби зі мною.
Оце й усе, на що сподіваюсь і чого з нетерпінням очікую 120.
Москва, року 1729, п’ятого [...] грудня 121
30 ***
Найпревелебніший владико! 122
З обов’язку складаю подяку превелебності вашій за переслані гостинці. Та лише запопадливо прошу, щоб надалі святість ваша не витрачалася й мене не обтяжувала такими незвичними пакунками. Я з обов’язку свого й усім іншим, а тим більше братії моїй архієреям, також і вашій превелебності завжди готовий служити задля честі й інтересу, але в межах святої правди. Тож, якби я став вимагати, крім володаревої милостивої платні, ще й від окремих осіб віддяки, продажними були б мої дії й усе те, що я повинен робити з обов’язку. В справах світських це називають хабарництвом, а в наших справах прибуткових називається симонією 123. Для держави це шкода вельми згубна. Для церкви ж святої те зло є тисячу разів проклятим, надто боговідразним і таким, що прибутковому тілові Христовому невигойну болячку спричинює.
Хоч я знаю, що превелебність ваша не з тим намірам, а лише від братньої до покірності моєї любові мене дарунками вшановуєш, однак у сумлінні моєму народжується неспокій: для добрих людей це зваба, а злим і ненависним — привід до обмови. Крім того, якщо б і трапилась справа яка, святості нашій потрібна і справедлива, я вже, як у прийнятті дарів запідозрюваний, від розслідування буду усунений, і мої свідчення не братимуться до уваги. Таким чином, ні з обов’язку, ні з любові я не зможу допомогти, оскільки в обох \231\ випадках мої слова втратять силу. Отож, побійся — ще й ще раз, благаю святість вашу — й такими ласками мене не обтяжуй, оскільки я у вашій щирості до мене й так не сумнівався, й таким надалі залишаюсь.