Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи
Ф. Прокопович був не тільки талановитим теоретиком літератури, а й обдарованим поетом, досі належно не оціненим. Причин цьому кілька.
По-перше, тому, що він писав вірші чотирма мовами: латинською, староукраїнською, російською та польською. А дослідники його творчості, якщо й цікавилися поетичною спадщиною Прокоповича, то лише російсько- та староукраїнськомовною, яка ні за формою, ні за змістом у нього не є найкращою. Що ж до латиномовних віршів, то значна їх частина опублікована в оригіналі (і тому малодоступна) або має такі невдалі переклади, що в них не помітно не тільки та\487\ланту чи майстерності автора, але й поезії взагалі. Вони здаються такими ж сірими й убогими, як і незліченна продукція багатьох тодішніх віршомазів, які, забувши істину — «поетами народжуються» (а не стають завдяки вправлянню та наслідуванню), віршували, за словами Прокоповича, «до нудоти» 1. Саме тому ці вірші й не привертали належної уваги дослідників його творчості.
По-друге, значна частина віршів Прокоповича, передусім латиномовних, залишається й досі в рукописах, а тому взагалі не відома дослідникам.
По-третє, деякі вірші Ф. Прокоповича, як тепер виявлено, мали яскраво виражений антиклерикальний зміст, а тому не публікувалися в дореволюційних виданнях і були забуті.
Доводити талант Прокоповича-поета нема потреби. Досить того, що він високо цінувався багатьма визначними діячами вітчизняної культури. Ось що писав, наприклад, відомий російський теоретик літератури й реформатор російського вірша В. Тредіаковський після того як прочитав одну з од Прокоповича: «... Говорячи про греків, римлян і французів, не можу змовчати про превелебного Ф. Прокоповича..., який воістину, як другий Горацій, так благородно й високо, славно й чудово вознісся у вельмиславній своїй оді, написаній ним латинською мовою» 2. Не менш високу оцінку дав поетичній творчості Ф. Прокоповича визначний радянський вчений І. М. Голеніщев-Кутузов, який виділив серед багатьох українських латиномовних поетів XV — XVIII ст. як найбільш гідних уваги Ф. Прокоповича та Павла Русина з Кросна 3. Зміст майже половини вміщених тут віршів Ф. Прокоповича має виразно антиклерикальне спрямування. Поет виступає борцем проти обскурантизму будь-якого гатунку — католицького чи православного, — оскільки обидва, на його думку, однаково гальмують науковий і суспільний прогрес.
Вороги прогресивних соціально-економічних перетворень, які здійснював Петро I, зображуються в епіграмах та сатирі цілком реальними, конкретними особами. Це лідер православних ортодоксів і консервативних кіл російського суспільства, ростовський архієпископ Г. Дашков, який завзято боровся проти підпорядкування церкви державі, прагнув відновити стару форму церковного правління — патріархат, щоб самому стати на чолі російської церкви.
1 Epistolae illustrisslmi ас reverendissimi... Th. Procopovlcz. M., 1776, Ер. № 20.
2 П. Пекарский. История императорской Академии наук в Петербурге, т. II СПб., 1873, с. 46.
3 И. Н. Голенищев-Кутузов. Гуманизм у восточных славян (Украина и Белоруссия). М., 1963, с. 72.
На початку XVIII ст. в Росії точилася запекла боротьба між старою боярською знаттю — «довгими бородами» та новим дворянством, яке здобувало чини й почесті завдяки власному талантові, здібностям чи хоробрості. Причому перші виступали проти реформ і нововведень Петра I, другі їх відстоювали.
Питання, що вище цінувати — «талант чи породу», було в той час дуже актуальним, його не обминув і Прокопович. Своє ставлення на користь «таланту» він чітко висловлює в другій епіграмі на Г. Дашкова, а особливо у сатирі на \488\ цю особу. Як видно з тексту, лютих нападок зазнавали від Г. Дашкова і його однодумців особливо ті, які «запущені справи в судах розв’язати воліють, а чи народні звичаї приводять в порядок уміло» («Сатира на Г. Дашкова», рядки 12 — 13), тобто різночинці. Прокопович відкидає звинувачення цих «людей і вітчизни палких оборонців» (рядок 14) у користолюбстві як необгрунтоване.
Інші вірші Прокоповича мають жартівливий характер, у яких, незважаючи на високу церковну посаду, він постає аж ніяк не аскетом, а людиною цілком світською, якій притаманні світські клопоти, життєрадісний гумор, жарти.
Наведені факти, з’ясовані внаслідок аналізу поданих нижче невідомих та маловідомих віршів Прокоповича, свідчать про його гуманістичний світогляд і доповнюють образ визначного представника раннього просвітництва в нашій країні, яким він постає перед нами з інших своїх творів.
Мовою оригіналу (латинською) вірш «Похвала Дніпрові» вперше був опублікований у «Lucubrationes illustrissimi ас reverendissimi Theophanis Procopowicz». (Vratislaviae, 1733, c. 166), а повторно — Г. Кониським у складі «Поетики» Ф. Прокоповича «De arte poetica libri III...», Mohiloviae, 1786). Крім того, латинський оригінал і прозовий переклад російською мовою опублікував І. П. Єрьомін у кн. «Феофан Прокопович. Сочинения» (М. — Л., 1961, с. 265 — 266, 377 — 378). Віршовий переклад українською мовою вперше здійснив В. Д. Литвинов.
«Польський кант», написаний автором, очевидно, ще в київський період його творчості, мовою оригіналу (польською) повністю не публікувався. Український переклад, здійснений М. Д. Роговичем, вперше був опублікований у журналі «Вітчизна» (1969, № 10, с. 178). Рукописний список польського оригіналу зберігається у відділі рукописів ЦНБ АН УРСР (шифр 526/П, 1748, арк. 15 зв. — 16).
Латинський оригінал і прозовий переклад російською мовою віршів «Жарту про Венеру...» та «Двовіршів — пересторог...» вперше опубліковані В. М. Нічик і М. Д. Роговичем у журналі «Русская литература» (1976, № 2, с. 93 — 94). Переклад українською мовою здійснив М. Д. Рогович. Оригінали віршів зберігаються у відділі рукописів ЦНБ АН УРСР (шифр 526/П, 1748, арк. 21 зв.).
«ПЂсня свЂтская», написана Ф. Прокоповичем, мабуть, ще теж у Києві, і вірш «К требователю сатири Г. С. А. К.» — твір петербурзького періоду, — списки яких зберігаються у відділі рукописів ЦНБ АН УРСР (шифри: I, 174 (ДА / П. 664), арк. 39 зв. — 40), вперше Опубліковані В. М. Нічик і М. Д. Роговичем у журналі «Русская литература» (1976, № 2, с. 92 — 93).
Вірш «Про папський вирок Галілеєві», поданий тут у перекладі В. Д. Литвинова, в українському віршовому перекладі опублікований вперше М. Д. Роговичем у журналі «Вітчизна» (1969, № 10, с. 177), а в російському віршовому перекладі ним же — в «Историко-астрономических- исследованиях» (вип. XII. М., 1975, с. 368). Уривок з латинського оригіналу та його прозовий переклад опубліковано в «Истории русской литературы» (т. III. М. — Л., 1941, с. 171). Рукописний список вірша зберігається в ЦНБ АН УРСР (шифр ДА/П, 298, арк. 864). \489\
Латинський оригінал вірша «Про проворність Штеллєра» вперше опублікував І. Чистович у кн. «Феофан Прокопович и его время» (СПб., 1868, с. 623), а П. Пекарський перевидав у кн. «История императорской Академии Наук в Петербурге» (т. І. СПб., 1870, с. 589). Українською мовою в перекладі М. Д. Роговича публікується вперше.
Переклад віршів «До вчителів Луки Конашевича та Варлаама Скамницького...», «До читача, прихильного до книжки Квяткевича...», «Феофана а[рхієпископа] новгородського] на Дашкова [епіграма]», «Того самого... на того самого... епіграма», а також переклад та ідентифікацію «Сатири на Г. Дашкова», цитованої в своїх творах А. Д. Кантеміром, і виявленої В. М. Нічик, здійснив В. Д. Литвинов. Авторський переклад російською мовою першого з названих віршів опублікував І. П. Єрьомін у кн. «Феофан Прокопович. Сочинения» (с. 221). Рукописи названих віршів та сатири зберігаються в Бібліотеці АН (далі БАН) у Ленінграді (відділ рукописів. Шифр «Тек. пост. № 142», арк. 245 — 248). «Сатира» Ф. Прокоповича публікується вперше.
Латинський оригінал і прозовий переклад російською мовою вірша «До Теофіла-Зігфріда Байєра...» був опублікований у «Трудах Киевской духовной академии» (1865, № 3, с. 268 — 269). Поданий тут український віршовий переклад, здійснений М. Д. Роговичем, був опублікований у журналі «Вітчизна» (1969, № 10, с. 177 — 178).
«Елегія...» Ф. Прокоповича латинською мовою (мовою оригіналу) була опублікована Г. Кониським у могилівському виданні «Поетики...» Ф. Прокоповича. Латинський текст і прозовий переклад російською мовою вдруге був опублікований І. П. Єрьоміним у кн. «Феофан Прокопович. Сочинения» (с. 246 — 249, 357 — 359). Віршовий переклад українською мовою, який публікується вперше, здійснив Ю. Ф. Мушак.
1 Морська Німфа — (міф.) дочка морського бога Нерея.
2 Титан — (міф.) бог сонця.
3 Венера — (міф.) богиня кохання і вроди у давньоримській міфології.
4 Купідон — (міф.) бог кохання у давньоримській міфології (те саме, що й Амур, Ерот).
5 Кіприда — (міф.) один з постійних епітетів богині кохання Афродіти у давньогрецькій міфології.
6 Штеллєр (Steller, Stoeler), Георг Вільгельм (1709 — 1746 рр.) — мандрівник і натураліст, ад’юнкт Петербурзької академії наук (від 1737 р.). За національністю німець. Прибув з Німеччини до Петербурга 1734 р. Брав участь у Великій північній експедиції. Проводив дослідження Камчатки, берегів Америки, о. Берінга. Залишив чимало праць, які мають важливе наукове значення. З Прокоповичем Штеллєр познайомився зразу після прибуття до Росії й до 1736 р. працював у нього домашнім лікарем. Прокоповичеві імпонували не тільки весела вдача й ґрунтовна освіта Штеллєра: він побачив у ньому перш за все дослідника, вченого, а тому незадовго до смерті рекомендував Академії наук послати Штеллєра на допомогу вченим, що виїхали досліджувати Сибір. Рекомендація була, як відомо, прийнята і покладену на нього надію Штеллєр виправдав. \490\ 7 Парка — (міф.) богиня людської долі в давньоримській міфології. Те саме, що і Мойра в давньогрецькій міфології. Вважалося, що кожна людина має свою мойру, чи парку.
8 Феб — (міф.) один з епітетів Аполлона, бога сонячного світла в давньогрецькій та римській міфології. Вважався також покровителем поезії, музики, співу.
3 Квяткевич — Мартин Квятковський (Martyn Kwiatkowski), Плахта (Plachta), польський письменник XVI ст. Основні твори: Приємні і дуже корисні книжечки про добропорядне виховання і в різних вільних науках навчання... діток (Ksiażeczki rozkoszne а wielmi і użyteczne o poczciwym wychowaniu і w rozmaitych wyzwolonych naukach cwiczeniu... dziatek (Кенігсберг, 1564); Опис усієї Ліфляндської землі... (Wszystkiej Lifflandśkiej ziemie... opisanie) (Кенігсберг, 1567); Про вельми широке використання і дуже велику користь слов’янської мови (De latissimo usu et maxima utilitate linguae slavonicae) (Кенігсберг, 1569) та ін.
10 Катон Марк Порцій Старший (М. Porcius Cato Maior) (234 — 140 рр. до н. е.) — визначний державний діяч і письменник Давнього Риму. -Займаючи посаду цензора, виявляв незвичайну суворість, боровся з розкішшю та іншими надмірностями у житті римських громадян.
11 В оригіналі заголовок епіграми поданий у вигляді криптонізму; Т. А. N. in D. А. R., що розшифровується так: Theophanis Archiepiscopi Novogrodensis in Daszkow Antiste Rostoviensis (Феофана, архієпископа новгородського на Дашкова, першосвященика ростовського). Г. Дашков — син боярина. Від 1718 р. — єпископ, а від 1726 р. — архієпископ ростовський. Представник «старої партії», яка виступала проти прогресивних реформ Петра І. 1725 р. Дашков стає віцепрезидентом синоду й головним претеидентом на посаду патріарха, що мала відновитися по смерті царя і за відновлення якої він завзято боровся. Знаменно, що молодий сатирик А. Кантемір теж висміював Дашкова у своїх сатирах. Зокрема, про його «вченість» він писав: «Пред Егором Виргилий двух денег не стоит» (І сатира). У грудні 1730 р. Дашков був позбавлений сану й засланий спочатку до Кам’яного Вологодського монастиря, а згодом до Нерчинського, де й помер 17 квітня 1739 р.
12 Г. Дашков, маючи власний кінний завод, справді охоче дарував знатним особам коней, аби здобути у них собі прихильність. Про це засвідчує також А. Кантемір: «Задумчив, как хотевший патриархом стати, Когда лошади свои раздарил не кстати» (III сатира).
13 Консул — найвища державна посада у Давньому Римі. Тут: найбільша цінність, межа прагнення.
14 Морфей — (міф.) бог сновидінь у давньогрецькій міфології. Зображувався в людській подобі, іноді з квіткою або головкою маку, сік якого сприяє засипанню.
15 Євполем (εν — ηόλεμος) — (давньогр.) войовничий той, хто успішно воює, щасливий на війні. Таким епітетом Ф. Прокопович нагороджує царя Петра І.
16 Йдеться про посаду патріарха російської церкви, яку 1721 р. було замінено колегіальною формою правління — синодом і якої ревно домагався для себе Г. Дашков.
17 Фаларид (φαλαρίς) — сіцілійський тиран VI ст. до н. е. Відзначався неймовірною жорстокістю, зокрема, спалював \491\ людей у мідному бику. Першою жертвою, що була страчена в такий спосіб, став, за переказом, сам майстер, бо вимагав у тирана плати за роботу.
18 Діомед — (міф.) син бога війни Ареса, фракійський цар. Мав диких і невгамовних коней, що живилися людським м’ясом. Геракл (9-й подвиг) приборкав Діомедових коней, а самого господаря кинув їм на поїдання.
19 Олексій — царевич Олексій Петрович (1690 — 1718 рр.), старший син Петра І. В наведених словах сатири він натякає, очевидно, на негативний вплив Дашкова як представника реакційного крила духівництва на поведінку марновірного і дуже побожного царевича.
20 Йдеться, очевидно, про фанатиків з числа розкольників, які спалювали себе на вогні. «Нещасні» — тут ті віруючі, що вважали їх за святих. Проти самоспалювання було видано кілька указів Петра І. «Оголошення», «вмовляння», звернені до розкольників, писав також Ф. Прокопович.
21 Під «дітьми Авраама» слід розуміти людей взагалі, оскільки Авраам, за Біблією, вважається родоначальником нового (після потопу) покоління людей.
22 Можливо, криптонім Г. С. А. К. слід розшифровувати як «Г[осподину] с[атирику] А[нтиоху] К[антимиру]», що засвідчує, очевидно, зміст вірша, де трапляється й саме прізвище цього російського сатирика.