Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи
Олександр Іванович Рігельман належить до помітних фігур у вітчизняній історіографії другої половини XVIII ст. Його творча спадщина включає такі праці, як «З’ясування про Кизлярську фортецю, складене у 1757 році», «Історія або оповідь про донських козаків», матеріали фольклорного характеру, а також чимало спеціальних креслень укріплень, карт, планів. Та найбільш вагомим доробком історика стала, безперечно, «Літописна оповідь про Малу Росію», в якій на основі великого фактичного матеріалу представлено панорамний зріз історичного минулого українського народу від найдавніших часів до 80-х років XVIII ст.
Перший видавець цієї книги (а вона довгий час залишалася у рукопису) О. М. Бодянський в 1847 р. писав, що ім’я Рігельмана «до цієї пори не з’являлося ще ніде як ім’я письменника, і письменника дуже допитливого, працелюбного і видатного у тому, що стосується вітчизняної історії» (Бодянский О. Предисловие // Летописное повествование о Малой России. М., 1847. С. III). Сучасний читач мало знайомий із творчістю цього автора, праці якого мають як загальнокультурну цінність, так і певне пізнавальне значення. Дане видання «Літописної оповіді про Малу Росію» має на меті зробити більш доступним основний твір історика для всіх, хто цікавиться давнім минулим України.
Про життєвий шлях Рігельмана дізнаємося зі скупих свідчень документів, які свого часу передав О. М. Бодянському син історика — колезький асесор Аркадій Олександрович (Бодянский О. Историческое сведение об Александре Ивановиче Ригельмане // Летописное повествование о Малой России. С. І — VI). Із них з’ясовується, що Рігельмани — німецький дворянський рід. Батьки майбутнього історика прибули до Росії у 1713 р. разом зі свитою, яка супроводжувала у подорожі царевича Олексія Петровича та його молоду дружину Софію-Шарлотту, принцесу брауншвейг-вольфенбюттельську. У 1720 р. в подружжя Рігельманів, яке осіло у Петербурзі, народився /6/ син Олександр. Дитинство його не було безхмарним. Хлопчик рано залишився круглим сиротою, а тому рано подорослішав. У десятирічному віці він зробив важливий життєвий вибір. Поставивши собі за мету опанувати професію інженера, Олександр вступає у 1730 р. до Петербурзького шляхетського корпусу. Після восьми років напруженого навчання у цьому навчальному закладі юнак успішно складає випускні іспити, до речі, у присутності фельдмаршала Б. К. Мініха, під орудою якого Рігельман пройде в подальшому суворі воєнні випробування.
У 1738 р. новоспеченого інженера-кондуктора було направлено до Києва. На той час в Україні склалася тривожна обстановка. Ось уже кілька років точилася російсько-турецька війна. Не обминуло воєнне лихоліття і Рігельмана, який швидко опинився у самому вирі бойових дій. Перебуваючи у складі 58-тисячної російської армії під командуванням Мініха, він у серпні — вересні 1739 р. брав участь у штурмі укріпленого табору турецького війська під Ставучанами (поблизу Хотина), а також у здобутті Хотина і Ясс.
У 1740 р. Рігельман знову повертається до мирних справ. Він переїздить на попереднє місце служби до Києва, а згодом перебирається до Чернігова. В подальшому опиняється на півдні України, де бере участь у розмежуванні кордонів Російської імперії й Туреччини. Цілих два роки Рігельман був зайнятий цією роботою. З топографічними приладами в руках він пройшов зарослими ковилою степами шлях, починаючи від гирла Синюхи аж до Дніпра, Міуса і Азова. Усі ці роки молодий інженер постійно перебував в оточенні запорожців. Можна з певністю твердити, що близьке знайомство Рігельмана з побутом, звичаями та усними переказами запорозьких козаків пробудило у ньому неабиякий інтерес до історії українського козацтва. Яскраві враження, які він виніс із безпосереднього спілкування з цими волелюбними мешканцями українських степів, пригодилися йому в майбутньому, коли він став професійно займатися написанням історичних праць.
Після завершення робіт по розмежуванню кордонів між двома державами Рігельман протягом кількох років працював в Україні. У 1745 р. йому було доручено провести топографічну зйомку прикордонної смуги від Києва до Смоленська. Пізніше він об’їздив у службових справах Прилуцький, Лубенський, Миргородський, Переяславський полки, де займався складанням планів українських міст та містечок. На польському прикордонні йому випало прилучитися до зведення оборонних укріплень (Васильківський, Обухівський, Трипільський та Стайківський ретраншементи). У 1749 р. Рігельмана було відкликано до Оренбурга. Відтоді йому довелося надовго покинути Україну. Протягом десяти років він займається ремонтом і реконструкцією багатьох фортець, розташованих на південно-східній оборонній лінії від Кизляра до Ішіма. Десять років (з 1760 до /7/ 1770) Рігельман проводить на Дону, куди був посланий для будівництва фортеці св. Дмитрія Ростовського (нині Ростов-на-Дону).
Про деякі подробиці його перебування у цьому краї довідуємося із складеної графом П. І. Шуваловим реляції від 24 вересня 1761 р. У цьому документі повідомляється, зокрема, про те, що напередодні інженер-капітан Рігельман був посланий до міста Черкаська, маючи доручення офіційно оголосити про закладку фортеці св. Дмитрія Ростовського і запросити на її освячення єпископа воронезького і єлецького Кирила та «інших панів фортеці св. Анни» (Записки Одесского общества истории й древностей, Одесса, 1850. Т. 2. С. 836).
За родинними переказами, у 1763 р. Олександра Івановича було відкликано до Петербурга, де він отримав аудієнцію у самої Катерини II, під час якої представив власні розробки проектів військових укріплень. Цариця досить прихильно поставилася до інженера, свідченням чого стало вручення йому подарунків — золотого кисета, наповненого червінцями, та штофного плаття «з плеча» імператриці для дружини. Відвідини Петербурга, очевидно, вплинули на подальшу стрімку кар’єру Рігельмана. У 1770 р. він дістає чин полковника, а через рік — генерал-майора.
З 1772 р. Рігельман опиняється на полях російсько-турецької війни 1768 — 1774 рр. Зокрема, у 1773 р. він брав безпосередню участь у штурмі Сілістрійської фортеці, яку захищав 30-тисячний турецький гарнізон. За вміле керівництво військами і особисту мужність, проявлені під час турецької кампанії, Рігельман удостоївся Георгієвського ордена 4-го ступеня. Після завершення воєнних дій він ненадовго зупиняється у Києві, а потім відбуває до фортеці св. Дмитрія Ростовського, куди призначений на посаду командира. Одночасно на Рігельмана покладалося загальне керівництво спорудженням фортець по всій Азовській губернії. Тут він закінчує свою службу і в 1782 р. йде у відставку.
Отримавши 1000 крб. пенсії та ще 100 крб. за орден св. Георгія, Рігельман оселяється, на цей раз назавжди, у с. Андріївці, розташованому за 20 верст від Чернігова — маєтку своєї дружини, яка, до речі, походила з козацько-старшинського роду Лизогубів. Тут він прожив майже безвиїзне сім років. Це був період плідної і дуже напруженої праці історика над доопрацюванням рукопису «Літописної оповіді про Малу Росію» (перший варіант був написаний ще в 1778 р., коли Рігельман перебував на Дону). Початкова редакція книги називалася «Історія малоросійська або оповідь про козаків». Вона складалася з двох частин, датованих 1785 р. Пізніше обсяг рукопису значно зріс: до нього включено ще дві частини. Судячи з поміток на полях, автор завершив роботу над ними у 1786 р. Помер Рігельман У 1789 р. на 69-му році життя. Поховано його в Андріївці у ним же збудованій кам’яній церкві. /8/
Як уже зазначалося, «Літописна оповідь про Малу Росію» *, рукопис якої Рігельман остаточно завершив у 1787 р., була результатом тривалої копіткої праці дослідника над питаннями української історії. Щоб краще зрозуміти й об’єктивно оцінити метод написання, історичну концепцію, пізнавальну і наукову цінність цієї книги, варто здійснити невеликий екскурс у тогочасну українську історіографію.
* Повна назва одного із рукописних списків книги така: «Летописное повествование о Малой России и ее народе и козаках вообще, отколь и из какого народа оные происхождение свое имеют, и по каким случаям они ныне при своих местах обитают, как-то: черкаские или малороссийские и запорожские, а от них уже донские, а от сих яицкие, что ныне уральские, гребенские, сибирские, волгские, терские, терские семейные, некрасовские и прочие козаки, как равно и слободские полки. Часть 1-я. О народе, состоящем в Малой России, и козаках малороссийских или запорожских, отколе они взялися и какие дела от них происходили, также каким образом оные, будучи россияне, под польское и из под оного владения под российское державство, и в какое время достались и кем, повествует сия летописная повесть следующим образом. Собрано чрез труды и. г. м. и к. (інженер-генерал-майора і кавалера. — Авт.) А. Ригельмана в 1785 году» (Бодянский О. Предисловие // Ригельман А. Летописное повествование о Малой России. С. IV). Нині рукописи Рігельмана зберігаються в архівосховищах Москви та Ленінграда.
Як правило, історики другої половини XVIII ст., котрі займалися вивченням історичного минулого України, виявляли підвищений інтерес до політичних і воєнних подій Хмельниччини, часів Руїни, а також питань, пов’язаних з українським козацтвом. Найбільш відомі тогочасні історіографи — П. Симоновський, С. Лукомський, І. Міллер, В. Рубан, О. Рігельман у своїх творах спиралися на історичну (літературну) традицію, що склалася в Україні в попередній період. Особлива великий вплив на них мав описово-розповідний метод систематизації фактичного матеріалу, притаманний козацько-старшинським літописам та іншим пам’яткам історичної думки другої половини XVII — першої половини XVIII ст., насамперед, літописам Самовидця, Г. Граб’янки, С. Величка, «Хроніці» Ф. Софоновича, київському «Синопсису», «Короткому описанню Малоросії» невідомого автора та «Історії про козаків запорозьких» С. Мишецького. Незважаючи на розмаїття сюжетів, до яких зверталися у своїх творах дослідники, українська історіографія другої половини XVIII ст. в цілому нехтувала питаннями причинної обумовленості явищ суспільного буття, внаслідок чого вона майже не виходила за рамки популярної описовості, фактично залишаючись розповідною за формою та ілюстративною за методом використання джерел. Не дивно тому, що за основу для написання власних праць історики брали не стільки джерельні матеріали, принципи наукової критики яких на той час не були розроблені, скільки книги з історичної тематики своїх попередників. Звідси їх твори мали переважно характер компіляцій, в яких у кращому випадку діставали інтерпретацію усталені погляди на ті чи інші події. Як правило, такі праці рясніють запозиченнями з чужих творів, /9/ у них зустрічаються дослівно списані великі уривки, причому без посилання на автора.
Звичайно, неправомірно стверджувати, що опанування компілятивним методом — це вершина, якої досягла давня українська історіографія в процесі тривалого розвитку. Відзначимо у цьому зв’язку, що ще у другій половині XVI — першій половині XVII ст. в окремих літературних та історіографічних пам’ятках досить виразно проявилися риси ренесансного історизму з характерними для нього дослідницькими методами, в тому числі елементами критичного підходу до джерельної бази. Деякі письменники цього періоду порівняно добре оволоділи такою дослідницькою процедурою, як застосування в творі апарату посилань — від «глухих», де зазначався тільки автор цитованої праці, до розгорнутих, в яких автор вказувався всередині тексту, а на полях давалися назва книги, розділ і рядок, звідки взято відповідний матеріал. Досить високим рівнем дослідницької процедури відзначаються, зокрема, «Палінодія» Захарія Копистенського (1622), «Катехізис» Лаврентія Зизанія (1627), Густинський літопис. У «Палінодії», наприклад, немає жодного положення, яке б не підкріплювалося низкою історичних свідчень. При цьому автор досить часто детально визначає не лише цитоване джерело, а й місце його знаходження (Завитневич В. «Палинодия» Захарии Копыстенского и ее место в истории западнорусской полемики XVI — XVII ст. Варшава, 1883. С. 341, 369, 267). .
З часом, спираючись на такого роду здобутки, історія змогла перетворитися на наукову дисципліну, і все ж фундаментальні засади історизму Нового часу лише незначною мірою вплинули на вітчизняних істориків другої половини XVIII ст. Саме у цей період компілятивність в історичних творах досягає свого апогея. Ігноруючи вироблені попередниками теоретичні узагальнення й методику історичних студій, автори історичних праць XVIII ст. пішли переважно шляхом компіляцій й застосування «літописного», тобто описово-розповідного, методу. При цьому на далекій периферії творчих інтересів історіографів залишилося критичне використання джерельної бази. Отже, компілятивний характер більшості історичних творів цього періоду став закономірним етапом розвитку вітчизняної історіографії, яка сповна використала можливості традиційного описового методу, але не засвоїла й не розвинула ті елементи історизму Нового часу, які залишила їй у спадок історична думка України другої половини XVI — першої половини XVII ст.
Втім, існували й інші причини, що підштовхували істориків до текстуальних, фактологічних, смислових та ідейних запозичень із чужих праць. У часи Рігельмана та його колег по перу на повний голос заявила про себе бароккова культура, характерними рисами якої були нігілізм до всього усталеного, схиляння перед мінливістю світу та заклик до самопізнання (згадаймо відомого українського філософа і просвітителя Г. С. Сковороду, який, надаючи великого значення мо-/10/ральному вдосконаленню людини, наголошував у своїх творах на необхідності самопізнання кожним індивідом своєї «божественної» сутності. До цього, згідно з ученням філософа, зводилися найвище призначення земної людини, а також найголовніший сенс її існування) (Сковорода Г. Повне зібрання творів: У 2 т. К., 1971. Т. 1. С. 160). Чи не тому для сучасників інтелектуальні надбання попередників значною мірою почали набувати допоміжного, службового значення. Отже, подібний феномен суспільної психології відіграв певну роль у тому, що більшість істориків XVIII ст. не бачили великого гріха у самовільних запозиченнях уривків з чужих праць.
Зазначені риси вітчизняної історіографії, які зумовлювалися конкретно-історичними умовами її розвитку, формували певні світоглядні стереотипи й методологічні особливості авторського стилю істориків. Стосувалося це, зрозуміло, і Рігельмана. На ознаку жанру свого твору він узяв назву «Літописна оповідь». Справді, у книзі інколи зустрічаються типово літописні за формою й змістом вставки, які мало або й зовсім не пов’язані з викладом основного матеріалу. Це хронографічні лаконічні записи, звісно, без посилання на джерела, про татарські напади на Україну, смерть і поставлення церковних ієрархів, епідемії, стихійні лиха, появу комет, нотатки про врожай тощо (Ригельман А. Летописное повествование о Малой России. Ч. 1. С. 40; Ч. 2. С. 173, 189, 201; Ч. 3. С. 13, 15).
Проте «Літописна оповідь про Малу Росію» не літопис, а типовий історичний твір другої половини XVIII ст., який відзначається яскраво вираженою компілятивністю й наявністю прямих запозичень. І це при тому, що в передмові Рігельман згадує про деякі джерела, до яких він звертався під час роботи над книгою: «Истории малороссийские две, писанные двумя неизвестными писателями» (як з’ясувалося — літописи Самовидця та Г. Граб’янки. — Авт.), київський «Синопсис» тощо. До того ж у текстуальній частині праці Рігельман епізодично робить поклики на М. Кромера, В. Татіщева, П. Шевальє та інших істориків. Незважаючи на це, в «Літописній оповіді про Малу Росію» то тут, то там виявляються запозичення із чужих творів, які Рігельман переписував з ретельністю майже копіїста, однак при цьому не вважав за доцільне називати їх авторів.
У такому ключі висвітлена, зокрема, центральна тема його книги — історія Запорізької Січі. В першу чергу це стосується матеріалів, пов’язаних з побутом, політичним і соціальним устроєм Запоріжжя, які майже без особливих змін перекочували до «Літописної оповіді про Малу Росію» із праці С. І. Мишецького «Історія про козаків запорозьких» (1740). Вказаний твір справді є цінним джерелом з історії Запорізької Січі XVIII ст., адже його автор був «самовидцем», тобто сучасником й очевидцем описуваних подій. Інженер за фахом, князь Мишецький з 1736 по 1740 р. перебував на Запорізькій /11/ Січі, де займався проведенням фортифікаційних робіт. Побачене та почуте ним серед запорожців і лягло в основу його «Історії».
До цього слід додати, що світогляд Мишецького (так само як і Рігельмана) сформувався під впливом офіційної ідеології панівного класу Росії. Він з явним упередженням сприймав демократичні засади Запорізької Січі. Мишецький, зокрема, надто вже вип’ячував такі зовнішні прояви життя запорізького товариства, як пияцтво й неупокореність запорізької «черні». Факти, однак, свідчать про те, що, приміром, під час воєнних походів козаки дотримувалися абсолютної тверезості (винних карали на смерть). Немає сумніву в тому, що демократичні засади Січі робили хисткою владу старшини. Разом з тим, стихія запорізьких низів мала певні межі, вихід за які унеможливив би саме існування Запорізької Січі як військово-політичного та соціального організму. В історії Запоріжжя зустрічаються випадки, коли виборні козацькі ватажки впродовж багатьох років підряд утримували свою владу. Так, неодноразово кошовими отаманами ставали Кость Гордієнко, Іван Малашевич, Петро Калнишевський (Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків: У 3 т. К., 1990. Т. 1).
Що ж до Рігельмана, то він досить-таки багато «почерпнув» з рукопису Мишецького (в ті часи ця праця поширювалася в рукописних списках, вперше її було надруковано тільки в 1847 р.). З певними концептуальними модифікаціями він списав легенду про початок запорізького війська від 948 р.; запозичив матеріал, у якому подано перелік січей, а також про боротьбу запорожців з турками. Майже не відступаючи від тексту книги Мишецького, сторінка за сторінкою переписав матеріал, який помістив у додатках до «Літописної оповіді про Малу Росію» під назвою «Продолжение, касающееся до сего летописного повествования, как-то: особое описание о бывших запорожских казаках, жительстве, поведений и обычаях их» (розділ XXXVII). Лише один раз Рігельман згадав Мишецького, коли в примітках давав пояснення щодо джерельної бази розділу XXXI (частина III) своєї книги, де йшлося про перебування козаків під владою Кримського ханства. Крім «Історії про козаків запорозьких» Мишецького, котра стала для Рігельмана основним джерелом з історії Запоріжжя, для висвітлення цієї теми він залучив деякі матеріали, запозичені з «Відомостей про козаків запорозьких» Г. Ф. Міллера — праці, що вийшла в світ у 1760 р. (Василенко-Полонська Н. Д. Історики Запорожжя XVIII в. // Ювіл. зб. на пошану акад. Д. І. Багалія: У 2 т. К., 1927. Т. 1).
В окремих випадках, навіть коли Рігельман робив поклики на використаний історичний матеріал, з’ясовується, що насправді він мав справу не з автентичним джерелом, а скористався його обробкою, зробленою іншими істориками. Як приклад можна назвати запозичення із книги П. Симоновського «Короткий опис про козацький малоросійський народ і воєнні його діла» (1765), звідки було взято /12/ переклад записок П. Шевальє про війну козаків з поляками (Єршов А. Сторінка з українського, джерелознавства (До питання про джерела праці О. Рігельмана «Летописное повествование о Малой России) // Ювіл. зб. на пошану акад. Д. І. Багалія. T. l. C. 842). У «Літописній оповіді про Малу Росію» згаданий матеріал вміщено в уривках «Повествование французского писателя Шевальера» та «Вторая казацкая генеральная война» (Ч. I, кн. 2, розд. XIV). Однак використання Рігельманом праці Симоновського цим не обмежилося. Так, поданий на сторінках «Літописної оповіді про Малу Росію» матеріал про церемонію обрання гетьманом Кирила Розумовського (Ч. IV, кн. 6, розд. XXXIV) схожий за змістом (навіть у подробицях та дослівно) з відповідним уривком із твору Симоновського, хоча й дещо скорочений. До того ж цей автор справив на Рігельмана певний «методологічний» вплив. Це особливо впадає в око, зокрема, в таких сюжетах, як обрання на гетьманство Юрія Хмельницького, а також повторне обрання його на цю посаду; у викладі змісту Гадяцької угоди та ін. (Єршов А. Вказ. праця. С. 844 — 846).
Серед основних джерел «Літописної оповіді про Малу Росію», на основі яких описано події історії України другої половини XVII ст., з повним правом можна назвати літописи Самовидця та Граб’янки. Вдаючись до численних запозичень матеріалів із цих літописів, Рігельман від себе додав лише те, що розбив їх на невеликі фрагменти і дібрав до них заголовки. Особливо прислужився історику літопис Самовидця, текст якого він широко використав для компілятивних вставок до своєї роботи (дослівно переписав дві третини твору Самовидця). При цьому він цілеспрямовано прилаштовував матеріали згаданого літопису до обстоюваної ним ідеологічної концепції історії України. Яскравим свідченням цього є те, що у «Літописній оповіді про Малу Росію» чітко простежується тенденція до замовчування історичної самобутності українського народу і всілякого вип’ячування ролі Росії в історії України. Рігельман майже відмовляється від вживання етноніма «Україна», використовуючи натомість терміни «Мала Росія», «Росія». Він свідомо обминає і не вводить до свого твору літописний опис тих подій, які так чи інакше у невигідному світлі характеризують самодержавну владу. Водночас історик прагне підкреслити царефільські настрої серед української старшини (Дзира Я. І. Джерельна основа праці О. Рігельмана з історії України // Історіографічні дослідження в Українській РСР. К., 1969. Вип. 2. С. 167 — 173).
Йдучи за текстом літопису Самовидця при висвітленні подій української історії другої половини XVII ст., Рігельман у ряді випадків все ж доповнює загальну її картину повідомленнями літопису Граб’янки, «Короткого літопису Малої Росії» В. Рубана, іншими джерельними матеріалами. Безперечно, найбільша кількість подібних доповнень і уточнень припадає на літопис Граб’янки. Так, Рігельман механічно переніс з нього на сторінки своєї книги цілий ряд листів, /13/ угод статей, віршів, які пов’язувалися з діяльністю Б. Хмельницького Серед них, зокрема, панегіричний вірш про перемогу українського гетьмана над польсько-шляхетським військом під Корсунем; лист Б. Хмельницького до польського короля Владислава IV від 2 липня 1648 р.; лист польського короля Яна Казиміра до кримського хана Іслам-Гірея й відповідь останнього королю з-під Збаража (1649); список козацьких полків з наведенням прізвищ полковників й кількості козаків; копія листа Б. Хмельницького до російського царя Олексія Михайловича стосовно умов угоди 1654 р. між Україною і Росією. Судячи з усього, Рігельман користувався твором Граб’янки, коли наводив докладний перелік імен, прізвищ та географічних назв, яких не було в літопису Самовидця (Дзира Я. І. Вказ. праця. С. 169, 170, 173, 174).
Доведено, що Рігельман не був знайомий з такою важливою для висвітлення подій історії України початку XVIII ст. історіографічною пам’яткою, як літопис С. Величка. Разом з тим він, очевидно, користувався тим самим джерелом, на основі якого написав свій твір С. Величко. Про велику ймовірність такого припущення свідчить ряд документів, які зустрічаються і в «Літописній оповіді про Малу Росію» і в літопису Величка: Білоцерківський універсал Б. Хмельницького; перша грамота царя Олексія Михайловича Б. Хмельницькому й старшині, а також друга царська грамота українській шляхті, в якій підтверджувалися її права та привілеї; Переяславські статті про обрання на гетьманство Ю. Хмельницького і текст його присяги; лист І. Сірка до кримського хана та ін. (Дзира Я. І. Вказ. праця. С. 176 — 178).
Таким чином, книга Рігельмана має яскраво виражений компілятивний характер. Проте, якщо підходити до її оцінки з урахуванням конкретно-історичних умов її написання, то це аж ніяк не свідчить про будь-яку «неповноцінність» цього твору. Адже «Літописна оповідь про Малу Росію» не якийсь історіографічний курйоз, а «класичний» для вітчизняної історіографії другої половини XVIII ст. компілятивний трактат, який віддзеркалює стан тогочасної історичної думки, а якщо розглядати його більш широко, то й ментальність суспільства. Праця Рігельмана не позбавлена внутрішньої логіки й характерної, притаманної саме їй концепції історії України. Авторська індивідуальність Рігельмана чітко проявляється в основних сюжетних лініях книги внаслідок здійсненого специфічного добору літератури та документальних матеріалів, шляхом вилучення із запозичених текстів окремих фрагментів або, навпаки, певних доповнень до них, через зміну ідейної тональності тих чи інших повідомлень джерел, введення численних ремарок концептуального характеру тощо. Опрацьовані подібним чином уривки з чужих творів «лягали» у визначене їм місце серед інших матеріалів «Літописної оповіді про Малу Росію», набуваючи при цьому певного відтінку змісту в залежності від контексту. /14/
Для з’ясування особливостей методики використання джерел, якої дотримувався Рігельман, порівняємо кілька уривків з літопису Самовидця та праці Рігельмана. В даному випадку зупинимося на сюжеті, в якому розповідається про в’їзд султана Мехмеда IV у серпні 1672 р. до захопленого турками Кам’янця-Подільського.
Літопис Самовидця: «...Сам турчин, маючи там уехати, приказал, аби умерлих з склепов вибрано и за мЂсто вивезено, що зараз учинено; всЂх умерлих так з склепов, яко и з гробов викопивано и за мЂсто вожено, а образи божіе, беручи з костелов и церквей, по улицам мощено, по болотах, по которих турчин въехал в Камянець и его подданній незбожній Дорошенко гетман. Не заболЂло его серце такого безчестія образов божіих за-для своего нещасливого дочасного гетманства!» (К., 1878. С. 115).
Літописна оповідь про Малу Росію: «Но как сам он возжелал в городе быть, то тотчас приказано было его везде очистить, даже и гробы c телами из склепов и могил вырыть и вывозить за город, а иконами святыми, из костел и церквей выбравши, улицы и грязи вымостить, по которым султан следуючи въехал на лошади и в соборную церковь сего города (так как Магомед II в церковь святой Софии, находящуюся в Константинополе), чему подданный его, богомерзкий гетман Дорошенко, не поболев сердцем, смотря на поругание святым образам, причиненное для его привременного окаянного гетманства, но привел на великое иступление, предавшися турку, народ» (Ригельман А. Вказ. праця. Ч. 2. С. 135).
Як бачимо, Рігельман вносить певну мовно-стилістичну правку до тексту використаного джерела. Однак він не обмежується цією процедурою. Так, у наведеному уривку «Літописної оповіді про Малу Росію» наявна інтерполяція про в’їзд турецького султана Мехмеда II до константинопольського собору святої Софії, а також зроблено ідеологізований висновок щодо політики гетьмана Петра Дорошенка (Рігельман однозначно негативно оцінював політичний курс українських гетьманів, який мав антимосковську спрямованість). В результаті таких доповнень цей матеріал набув більш високого, порівняно з відповідним місцем літопису Самовидця, ступеня узагальнення.
Варто відзначити, що історика не завжди задовольняла досить характерна для стилю Самовидця проста описовість при висвітленні подій минулого. Іноді він звертається до аналізу мотивів людських вчинків. У справедливості цієї думки можна переконатися, порівнюючи уривки з обох творів, де розповідається про скрутне становище, в якому у 1675 р. опинився гетьман Дорошенко.
Літопис Самовидця; «Але вишол СЂрко з Запорожжа, c которим згоду узял Дорошенко и присягу виконал на подданство его царскому величеству и послал своих послов на Москву, а напотом и санжаки отослал на Москву своим тестем; толко ж в том мало правди было, бо по старому посилал до турчина и до хана о помоч тое лЂто, ма-/15/нячи, отзиваючися слугою его царского величества, але жаль было гетманство положити» (С. 128).
Літописна оповідь про Малу Росію: «Пришел из Запорожья кошевой атаман Иван Серко к Дорошенку и приглашал его, чтобы он отдался в подданство его царского величества [как ему и самому уже видно было, что он от всех сторон притесняем был и что вспоможение турецкое более для своих прибытков], а не для его, состояло, и дабы он в польские руки впасть не мог, c согласия своих старшин послал посланника своего в Москву, к его царскому величеству, и просил тем о принятии его и c подчиненными ему в подданство его величества, а после и санжаки турецкие c тестем своим отправил. [Но и на сем Дорошенко не основался; он колебался мыслями своими и по сему наружно представлял себя быть слугою государя, внутренне же искал способы, как бы быть ему и c Украйною вольным чрез помощь турецкую и татарскую]. Он не оставил послать еще просить по прежнему себе помощи, поелику жалел лишиться своего гетманства» (Ригельман А. Вказ. праця. Ч. 2. С. 148).
Отже, із розмірковувань Рігельмана (виділених квадратними лужками), крім іншого, випливає, що автор «Літописної оповіді про Малу Росію» виступає не безстороннім хроністом, а політично заангажованим істориком, якому муляє око прагнення Дорошенка зробити Україну вільною. Одночасно це своєрідна психологічна замальовка внутрішнього стану людини, на яку тиснуть обставини і яка мусить зробити свій вибір.
У творі Рігельмана зустрічаються ремарки, в яких, хоча й не прямо, дається оцінка світоглядним позиціям Самовидця. Так, історик фактично піддає критиці деякі його передсуди. Йдеться про уривок літопису, присвячений нещасливій пригоді, яка сталася у 1670 р. з гетьманом Дем’яном Многогрішним нібито внаслідок патріаршого соборного прокляття (Летопись Самовидца. С. 109). Коментуючи подібне твердження Самовидця, Рігельман підкреслює, що воно розраховане лише на легковірних людей. На його ж думку, як неґречні вчинки, так і доброчесність людини завжди мають відплату або винагороду, оскільки це визначається волею Бога. «А мне мнится, — зауважує він, — что и без проклятая, но от дел своих плуты погибают. Естли б всех злых людей проклятием изводить, весьма б много духовным работы было; не лучше ль верить, что за всякое дело воздаяние человеку от Бога насылается? Так на что ж людям людей заклинать и мнить быть тем им век потерянный?» (Ригельман А. Вказ. праця. Ч. 2. С. 124). Надаючи великої ваги цьому питанню, історик знову повертається до нього в іншому місці книги. Цього разу в рамках провіденціалістського розуміння історії він оцінює факт позбавлення Многогрішного гетьманства в 1672 р. «О сем падении Многогрешного, — зазначає Рігельман, — легковерные сочли точно быть по наложенной на него патриаршей клятве, следовательно, по мнению их, если б клятвы на нем той не было, то, хотя б он и был /16/ изменник, но не мог бы погибнуть. О суеверы! Разве Бог злодея без клятвы человечей наказать не может? Не верте!» (Ригельман А. Вказ. праця. Ч. 2. С. 125 — 126).
Отже, зайвий раз переконуємося, що Рігельман як історик не обмежується вузьким амплуа компілятора. До того ж він не цурався зіставлення різних точок зору на проблему, вмів зважувати аргументи «за» і «проти», порівнювати їх з відомими йому історичними фактами та внутрішньою логікою подій. Зокрема, у такій іпостасі Рігельман виступає в епізоді, коли розробляє версію про смерть Юрія Хмельницького від рук кошового отамана Запорізької Січі Івана Сірка. Простежуючи ланцюжок дослідницьких пошуків історика стосовно цього питання, можна переконатися у його здатності самостійно і досить гнучко реконструювати події минулого (у даному випадку мова не йтиме про ступінь достовірності обстоюваної ним версії). Так, погоджуючись з твердженням К. Крюйса про вбивство Ю. Хмельницького козаками І. Сірка, Рігельман разом з тим піддає сумніву датування цієї події часом, коли проголошений турецьким урядом гетьман і «руський князь» повертався в Україну (1677). При цьому історик посилається на «малороссийские объявления» (під цим терміном слід розуміти літописи Самовидця та Граб’янки), які свідчать про безпідставність тверджень щодо згаданої дати загибелі Ю. Хмельницького (Летопись Самовидца. С. 281, 284; Грабянка Г. Действия презельной и от начала поляков крвавшой небывалой брани Богдана Хмельницкого, гетмана запорожского, c поляками. К., 1854. С. 202, 223). Далі Рігельман розвиває свою думку в формі риторичних запитань і відповідей на них: «Как же он (Ю. Хмельницький. — Авт.) мог быть от 1677 по 1680 год при войске турецком и c своими людьми брать городы и покорять к себе людей? Кто ж резидовал будучи в Немирове тою частию Украйною и делал нападения c татарами на заднепровскую сторону? Следовательно, он тогда не был убит... А убит он конечно после, как обстоятельство доводит, что он, может быть, по повелению следовал c своими людьми за пороги, для прикрытия работных людей, или и для работы, к новостроящимся крепостям, или для каких либо разъездов». Викладаючи далі власну версію смерті Ю. Хмельницького, заподіяної гетьману і «руському князю» І. Сірком, історик звертає увагу на деякі фактичні помилки, яких припустився К. Крюйс (Ригельман А. Вказ. праця. Ч. 2. С. 171). Зауважимо, що й сам Рігельман, який користувався обмеженим колом джерел, хибно тлумачив це питання. І. Сірко не міг бути причетним до загибелі Ю. Хмельницького, оскільки помер у 1680 р., а Ю. Хмельницького було страчено у Кам’янці-Подільському в 1685 р. за наказом турецького уряду.
Уявлення про творчу манеру автора «Літописної оповіді про Малу Росію» доповнює такий штрих, як вплетення вряди-годи у канву історичної оповіді свідчень очевидців подій. У цьому ж ряду стоять розкидані по тексту то тут, то там образні висловлювання та по-/17/рівняння, що були характерними і для «високого» стилю тогочасної літератури, і для скарбниці народної мудрості, наприклад: «Как бурливым ветром прах развеянный, так сила российская воинство польское... разбила и разогнала»; «Многогрешный, подавая вид якобы не было к тому желания его, отговаривался так, как старая девка от хорошего молодца» (Ригельман А. Вказ праця. Ч. 1. С. 3; Ч. 2. С. 108).
Підсумовуючи сказане, можна стверджувати, що «Літописна оповідь про Малу Росію» є цілісним твором з точки зору опредметненої в ньому методології української історіографії другої половини XVIII ст. Авторська індивідуальність Рігельмана особливо рельєфно проявляється в ряді ідейних узагальнень концептуального характеру. У цьому зв’язку привертає увагу той факт, що «Літописна оповідь про Малу Росію», попри всю, здавалося б, калейдоскопічність описуваних подій і різноплановість сюжетних ліній твору, має чітко визначене ідейне спрямування. В усіх чотирьох частинах книги, а також додатках до неї, Рігельман послідовно обстоює ідею монархічної форми влади і виступає в ролі офіційного виразника інтересів російського самодержавства. Його історико-політична концепція * базується на визнанні патрімоніальних прав російських царів на всю спадщину давньої Київської держави. За такої постановки питання випливало, що оскільки «Малоросія» була «володінням» давніх київських князів, то, відповідно, вона зі своїм «народом і козаками» є не чим іншим, як вотчиною російських імператорів. Ця концептуальна заставка, викладена Рігельманом уже в передньому слові до читача, визначила основну ідейну тональність всієї книги.
* Оскільки у компілятивній праці, якою переважно є «Літописна оповідь про Малу Росію», авторське бачення історичного процесу часто виступає у формі свідомого або ж мимовільного репродукування чужих поглядів, то під концепцією історії України Рігельмана розуміються не лише особисті думки автора, але й ідеї інших істориків, з якими він солідаризувався й видавав за власні.
Саме вказаними причинами пояснюється стримане, а інколи й відверто вороже ставлення історика до козацької вольниці, яка, безперечно, суперечила самій природі самодержавної влади. Ідеологічна «зашореність» не полишала Рігельмана й тоді, коли він намагався з’ясувати деякі концептуального характеру питання, що, власне, складали предмет історіографії і над пошуками відповіді на які працювало чимало тогочасних істориків. Так, справедливо піддаючи критиці теорії неслов’янського походження українського козацтва, автор «Літописної оповіді про Малу Росію» ставив за мету не стільки пошук наукової істини, скільки цілком визначені політичні цілі. Адже спростовуючи такого роду погляди, він свідомо переводив проблему виникнення козацтва в площину політичної ідеології, оскільки в даному випадку йшлося про позбавлення козаків будь-яких підстав вважати себе вільними людьми. Називаючи «пустым мнением» думку /18/ про їх походження «от древних некаких вольных людей, кои яко бы не принадлежали ни к какому владению», історик засуджував прагнення козаків бути вільними й ні від кого не залежними (Ригельман А. Вказ. праця. Ч. 1. С. 3).
Упродовж усього твору незмінно підкреслюється неправомірність тих чи інших дій козаків, які могли зашкодити або відкрито суперечили інтересам Росії. Зокрема, на сторінках «Літописної оповіді про Малу Росію» негативно оцінюються виступи козацтва у другій половині 60-х років XVII ст. проти збільшення залог московського війська в українських містах, підпорядкованості місцевого населення царським воєводам й непомірного зростання податкового тягаря, а також створення перешкод мешканцям волостей у відході на Запорізьку Січ. Особливо гостро таврувалися спроби козаків вийти з-під жорсткої царської опіки. Показовою у цьому відношенні є оцінка Рігельманом дій гетьмана Брюховецького, який у 1668 р. разом зі своїми прихильниками вирішив «отступить от российского державства». Історик не шкодує на адресу козаків дошкульних епітетів: «воры и разбойники», «запорожский наброд», «своевольцы, плуты, злодеи и бездельники» (Ригельман А. Вказ. праця Ч. 2. С. 99 — 101, 104).
Застосовуючи канони імперської політики Росії щодо історії України, Рігельман розглядав факт ліквідації Запорізької Січі (1775 р.) за наказом Катерини II як сповна логічний, політично виправданий і закономірний акт. Відповідний уривок книги, де розвінчується «злодійське кубло» — запорізьке товариство, постає як глосарій відомого царського указу від 3 серпня 1775 р. Останній законодавчо підводив риску під воєнною операцією по захопленню й зруйнуванню Січі урядовими військами на чолі з генерал-поручником Текелієм. Текст цього документа історик наводить у своєму творі відразу після змалювання «всех предерзостей» січових козаків. Включений до книги «Манифест о разрушенном Войске Запорожском» фактично мав значення своєрідного ідеологічного репера, з яким співвідносилась вся історіософська концепція «Літописної оповіді про Малу Росію».
У цьому зв’язку слід зауважити, що в основі згаданого царського указу була ідея ліквідації «політичного сонмища» запорожців як такого, котре виламується з рамок самодержавної влади й феодальнокріпосницької системи. Недарма в документі містилася констатація того факту, що процес швидкого заселення запорізьких земель вільними поселенцями підривав «саму основу залежності їх від престолу» (Ригельман А. Вказ. праця. Ч. 4. С. 31 — 35). Зрозуміло, що коли для царизму з’явилася реальна можливість покінчити з козацькою вольницею, він негайно нею скористався. А така можливість з’явилася після переможної для Російської держави російсько-турецької війни 1768 — 1774 рр., коли помітно послабилася воєнна загроза для її південних кордонів, що, в свою чергу, зменшувало стратегічне /19/ значення Запорізької Січі. Тому не забарився той час, коли самодержавно-кріпосницька стихія поглинула Запоріжжя, яке було справжнім островом волі всередині Російської імперії.
Слід зауважити, що Рігельману не була властива якась природжена «козакофобія». Маючи певні ідеологічні орієнтири, котрі стали його внутрішнім переконанням, й будучи пов’язаним узами класової єдності з російським дворянством, автор «Літописної оповіді про Малу Росію» був, природно, людиною свого часу. Тому, принаймні, наївно чекати від нього якихось інших політичних оцінок феномена українського козацтва. Разом з тим особисті суспільно-політичні переконання не завадили Рігельману досить скрупульозно, а в ряді випадків навіть об’єктивно показати роль козацтва в історії України. Описуючи події, в яких відсутня пряма конфронтація козаків з самодержавною владою і їх дії збігаються з інтересами Росії, історик схвально і неупереджено оцінює цю суспільну верству. Йдеться, зокрема, про висвітлення ним багатовікової боротьби українського козацтва проти турецько-татарської агресії, а також за визволення України з-під влади шляхетської Польщі.
Спостереження Рігельмана з окремих питань історичного минулого України надовго пережили самого автора. Прикладом може слугувати змалювання істориком механізму господарської колонізації «диких» українських степів й визначення демографічних джерел поповнення козацтва. Так, автор «Літописної оповіді про Малу Росію» звертав увагу на те, що польсько-шляхетське проникнення в Україну призвело до стрімкого посилення феодального гніту. Внаслідок цього частина місцевого населення, звиклого «до козацтва, а не до холопських робіт», змушена була залишати рідні домівки й оселятися на необжитих просторах українського степу, де не було феодального власника й панського примусу. Витіснене на степову периферію населення займалося так званими уходницькими промислами — рибальством, звірними ловами тощо (концепція уходницько-промислового виникнення козацтва в подальшому постала, зокрема, у працях такого непересічного вітчизняного історика кінця XIX — початку XX ст., як М. К. Любавський). Постійне існування на неспокійному пограниччі з Кримським ханством й татарськими кочовищами на півдні України сформувало не тільки специфічний господарський уклад, але й спосіб життя переселенців. Як зазначав Рігельман, після кількісного зростання таких мешканців вони у спілці з козаками почали здійснювати збройні напади на «бусурманів». (Ригельман А. Вказ. праця. Ч. 1. С. 18, 19).
Теорія народної колонізації південних районів України у другій половині XVI — XVII ст. під впливом польсько-шляхетської експансії на українські землі свого часу була грунтовно розроблена відомим дореволюційним вітчизняним істориком М. Ф. Володимирським-Будановим. Він виходив з того, що основним мотивом переселення селян на неосвоєні південні степи України було прагнення позбавитися /20/ кріпосної залежності й здобути вільне життя. Вчений підкреслював, що такого роду міграційні процеси значно прискорилися після Люблінської унії 1569 р., коли почалося швидке закріпачення українського селянства. Важливу роль у прискоренні колонізації нових земель на півдні України відіграла також Запорізька Січ, котра мала величезну притягальну силу для селян-утікачів, які шукали волі. До того ж вона давала переселенцям готовий зразок козацького самоврядування, а також послаблювала загрозу татарських нападів (Владимирський-Буданов М. Ф. Кому принадлежит главная роль в деле заселения Украины в конце XVI и начале XVII в.? // Архив ЮЗР. К., 1905. Ч. 7. Т. 3. С. XII — XXXI).
Схожі погляди панували і в радянській історіографії. Наприклад, у дослідженнях К. Г. Гуслистого, В. А. Голобуцького та інших авторів процес формування козацтва й заселення неосвоєних земель розглядався як результат класової боротьби. Згідно з цією теорією швидкий розвиток фільваркового господарства у другій половині XV — XVI ст., що супроводжувався зростанням феодальних повинностей на Галичині, Західному Поділлі і Волині, спричинився до посилення експлуатації селян і, як наслідок цього, збільшення кількості їхніх втеч із згаданих районів на східні та південно-східні окраїни Поділля, Київщини, інші малозаселені території. Саме маси селян-утікачів послужили тим живильним середовищем, з якого виросло козацтво (Гуслистий К. Україна під литовським пануванням і захоплення її Польщею: з XIV ст. по 1569 р. // Нариси історії України. К., 1939. Вип. 2. С. 139 — 150; Голобуцкий В. А. Запорожское казачество. К., 1957. С. 42 — 48; История Украинской ССР: В 10 т. К., 1982. Т. 4. С. 173 — 185). Відзначимо, що за такого підходу до проблеми на перший план виступає «гола» соціологічна схема, оскільки не враховується вся сукупність чинників, які впливали на формування козацтва. Зокрема це стосується з’ясування місця у цьому процесі боярсько-шляхетського елемента. Тим часом останньому належала важлива роль у становленні козацтва як стану (Леп’явко С. А. Про природу станових привілеїв українського козацтва // Проблеми української історичної медієвістики. К., 1990. С. 89 — 98).
Загалом обстоювані Рігельманом думки про заселення південних районів України переселенцями, які рятувалися від феодального гніту, їх заняття на новому місці козакуванням виявилися, як переконуємося, досить продуктивними і для сучасної історіографії. Щоправда, підхід Рігельмана до вирішення питання про початки української козаччини суперечить позиції дослідників, котрі розглядають козацтво як продукт іманентного розвитку феодального суспільства України другої половини XV — XVI ст. Історик відсовує виникнення українського козацтва далеко у глибину віків, а його родовід виводить від давніх народів, які свого часу населяли територію майбутньої України. Виходячи з цього він певну увагу приділив розгляду етнополітичних процесів у середовищі слов’янського світу в /21/ додержавний період. Зокрема Рігельман писав про автохтонність слов’янського населення, яке мешкало у давнину між Дністром та Дніпром, а також на прилеглих до озера Ільмень землях. Він погоджувався з тими авторами, які вказували на масовий вихід слов’ян із Подунав’я на початку V ст. та їх розселення на просторах Східної Європи (до речі, у сучасній історичній науці залишається дискусійним питання про дунайську прабатьківщину слов’ян).
У своїй праці Рігельман зупиняється також на проблемі взаємин та історичної наступності слов’янства зі скіфами, кіммерійцями, готами, гунами, половцями, печенігами та іншими народами, які колись населяли Східноєвропейську рівнину. Торкаючись питання про етнічну належність згаданих народів, він помилково багатьох із них відносив до «слов’янського язика», зокрема скіфів, кіммерійців, готів, половців, аланів і роксоланів. У «Літописній оповіді про Малу Росію» відстоюються також типові для тогочасної вітчизняної історіографії погляди на етногенез українців у цілому й етнічні корені українського козацтва зокрема. Так, у книзі історичними попередниками українських козаків називано «слов’ян» — аланів. Розвиваючи далі пасаж про етнічні витоки козацтва, Рігельман повторює твердження російського історика другої половини XVIII ст. В. М. Татіщева про великий вплив кабардинських черкесів на процес формування українського етносу (Ригельман А. Вказ. праця. Ч. 1. С. 4 — 9).
Свого часу видатний український історик М. С. Грушевський переконливо довів неспроможність такого роду «етнічних» теорій походження козацтва, які зображували українських козаків прямими нащадками хозарів, чорних клобуків, берендеїв, черкесів та ін. Він писав також про наукову некоректність висновків тих дослідників, які намагалися встановити істину через етимологічне тлумачення слова «козак». За M. C. Грушевським, козаччина виникає в Україні з другої половини XV ст. як побутове явище, тобто як певний уклад життя частини місцевого населення, що мешкало на кордоні зі степовими кочовиками. Найголовнішими ознаками Цього укладу були «партизанська» війна з ворогом та розбійницькі напади на степових просторах; неосілість і непідвладність тих, хто козакував, будь-яким державним структурам управління; заняття рибними, звіриними та іншими степовими промислами. Лише з кінця XVI ст. козацтво набуває рис окремої суспільної верстви з характерною організацією, внутрішнім специфічним устроєм тощо (Грушевський М. Історія України-Руси. К.; Львів, 1909. Т. 7. С. 65 — 82).
Надзвичайно потужний вплив на еволюцію суспільно-політичних й військово-організаційних засад українського козацтва справила Запорізька Січ, яка впевнено виступає на авансцену історії з другої половини 50-х років XVI ст. Вона відіграла роль своєрідного тигля, де переплавлювалися соціальний та професійний досвід, культура і світогляд різношерстої запорізької громади. Запорізька Січ акумулювала стихію неупокореної вольниці, яку привносили мешканці сте-/22/пової смуги, котрі займалися козакуванням та промисловою діяльністю; досвід і вправність професійних воїнів, настрої елітарності й прагнення до станових привілеїв, що йшли від представників служилого боярства та шляхти; бунтарський дух і багатовікові традиції самоврядування та судочинства сільської общини, носіями яких були селяни-втікачі.
Невдовзі після укладення Берестейської церковної унії 1596 р. для козацтва актуалізуються конфесійні питання. Захист православ’я стає одним із суттєвих елементів національної самосвідомості запорожця — варто згадати тут хоча б вступ у 1620 р. всього Запорізького Війська на чолі з гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним до Київського братства та участь запорожців у відновленні ієрархії православної церкви в Україні.
Життя козаків на Запорізькій Січі не зводилося лише до воєнних виправ, бурхливих рад та спільних трапез, як це постає із представленого у «Літописній оповіді про Малу Росію» опису Запоріжжя, складеного свого часу Мишецьким. Іманентний економічний розвиток запорізьких земель спричинився до поширення деяких ремесел, появи міцних господарств на численних хуторах і зимівниках, а також до все більшого втягнення регіону в сферу товарно-грошових відносин.
С. Мишецький та О. Рігельман, які перебували на Запоріжжі у другій половині 30-х — на початку 40-х років XVIII ст., застали Січ на порозі її двохсотліття. Запорожці щойно повернулися з підвладної Кримському ханству території і заклали на р. Підпільній (рукав Дніпра) Нову Січ (1734). Уже в 1735 р. за наказом царського уряду для здійснення контролю над козаками впритул до Січі було споруджено Новосіченський ретраншемент й введено до нього гарнізон російських військ. Козаки називали це укріплення «московською болячкою на печінках» (Яворницький Д. 1. Вказ. праця. Т. 1. С. 117). Пройде не так багато часу і Катерина II віддасть розпорядження ліквідувати Запорізьку Січ.
У «Літописній оповіді про Малу Росію» ті чи інші хронологічні періоди історії України висвітлені з різною мірою повноти. Історичному минулому українського народу від найдавніших часів до початку Визвольної війни середини XVII ст. загалом відведено небагато місця. В основному цей матеріал вміщено у тридцяти коротких розділах першої частини книги. В них у лапідарній формі дається опис найбільш важливих, на погляд історика, подій давньої минувшини України. Передусім, це «козацька» тема — питання виникнення козацтва та найважливіші віхи на шляху його формування.
Розглядаючи розвій козацтва як соціального явища у тісному зв’язку з діяльністю окремих яскравих особистостей — Остафія Дашкевича, Дмитра Вишневецького, Івана Підкови, Криштофа Косинського, Северина Наливайка, Петра Конашевича-Сагайдачного та інших козацьких ватажків, Рігельман хронологічно послідовно про-/23/стежує процес перетворення цієї суспільної верстви на впливову силу тогочасного суспільства. У першій частині книги автор проявляє неабиякий інтерес до боротьби козацьких загонів проти польсько-шляхетського панування. Його симпатії повністю на боці повстанців. Із співчуттям до козаків описує він драматичні сторінки історії збройних повстань в Україні кінця XVI та 20 — 30-х років XVII ст. Розмірковуючи над причинами, які спонукали козаків до збройних виступів проти магнатського та шляхетського всевладдя в Україні, Рігельман слушно вказує на «всякие наглости, налоги, обиды и притеснения» (Ригельман А. Вказ. праця. Ч.1. С. 27), від яких страждало місцеве українське населення.
Відомо, що в зазначений період на українських землях нелегкі соціально-економічні умови життя простих людей доповнювалися зростаючим національно-релігійним гнітом. Судячи з усього, історик розглядав дану обставину як основний фактор, що призвів до вибуху народного гніву. Так, фокусуючи увагу на суспільно-політичних передумовах повстання під проводом Наливайка і Косинського, він висловлював переконання, що поштовхом до збройного виступу стало, насамперед, посилення утисків «благочестивим церквам и людям» (Ригельман А. Вказ. праця. Ч. 1. С. 28). Варто відзначити, що сучасні дослідники при розгляді цієї проблематики наголошують на соціально-економічній обумовленості подібних виступів. Якщо конкретніше, то йдеться про те, що однією з головних причин козацько-селянських повстань кінця XVI — першої половини XVII ст. були наполегливі спроби представників панівного класу Речі Посполитої прибрати до своїх рук землі, зайняті козаками (Степанков В. С. Аграрна політика Богдана Хмельницького (1648 — 1657) // Феодалізм на Україні. С. 54).
Прикметною рисою стилю Рігельмана як історика, що проявилася при висвітленні теми козацько-селянських збройних виступів, є нехтування подробицями й багатьма конкретними деталями описуваних подій. Уникаючи ретельної фіксації усіх нюансів фактичного перебігу воєнних дій повстанських загонів, автор «Літописної оповіді про Малу Росію» демонструє в той же час схильність до генералізації описуваних подій, з’ясування їх місця в загальноісторичному контексті. Звідси помітне переважання у творі «оціночного» відходу До збройних дій повстанців. Відштовхуючись від фактів конкретної суспільно-політичної ситуації в Україні кінця XVI — 20 — 30-х років XVII ст., Рігельман зображує козаків ревними захисниками віри й старожитних прав українського народу. Він беззастережно відмежовується від стереотипів суспільної свідомості шляхти, що зводилися (коли йшлося про повстання) до проголошення козаків затятими бунтівниками, призвичаєними лише до розбою. Історик цілком справедливо зазначає, що в міру того як козаки набували все гучнішої воєнної слави й дедалі більше примножувалися їх сили, зростало заспокоєння польських властей, які прагнули повсякчас утримувати /24/ запорізьке козацтво в покорі. Одним із важливих заходів польського уряду, що мав сприяти, на думку Рігельмана, досягненню цієї мети, історик називає спорудження у середині 30-х років XVII ст. на Дніпрі Кодацької фортеці.
У «Літописній оповіді про Малу Росію» однозначно позитивно оцінюється ще одна суттєва риса козацького способу життя — боротьба проти турецько-татарських нападників. На сторінках книги, де розкривається ця тема, козаки постають мужніми оборонцями України, щитом для Польщі і грозою для кримчаків і турків. Їх сміливі сухопутні та морські походи проти ворога продемонстрували блискучі зразки воєнного мистецтва. Завдяки подібним експедиціям тисячі невільників повернулися із тяжкого полону. На українських землях, як зазначає Рігельман, під захистом козаків створювалися відносно сприятливі умови для розвитку економіки, зокрема хліборобства, торгівлі та всіляких промислів. Із твору історика також випливає, що боротьба проти турецько-татарської загрози служила своєрідним полем для виявлення воєнної звитяги і кращих моральних якостей воша — захисника Батьківщини. Саме з таких позицій автор підходить до висвітлення участі козацького війська у польсько-турецькій війні 1620 — 1621 рр. У цей період, підкреслюється в «Літописній оповіді про Малу Росію», козаки проявили почуття громадянського обов’язку та патріотизму, засвідчивши «не угасшую в себе искру верности и любви к отечеству своєму» (Ригельман А. Вказ. праця. Ч. 1. С. 15, 36).
У творі Рігельмана хронологічний відтинок історії України від давніх часів до середини XVII ст., крім проблеми козацтва, представлений також більш широкими темами. Вони стосувалися висвітлення становища практично усіх прошарків тогочасного суспільства. Одним із таких універсальних за суспільним звучанням сюжетів книги є питання про включення українських земель до складу іноземних держав. Щоправда, подане воно автором дуже стисло. Це стосується й фрагмента, у якому в най загальніших рисах описано перехід у першій половині XIV ст. більшої частини українських земель під владу Великого князівства Литовського. Характерно, що авторське бачення проблеми в цілому не виходить за рамки традиційного її тлумачення вітчизняною історіографією XVIII ст. (та й, врешті, істориками значно пізнішого часу). Процес поширення влади Великого князівства Литовського на значну територію України в книзі практично зводиться до насильницького захоплення в 20-х роках XIV ст. великим князем литовським Гедиміном земель Південно-Західної Русі, ослаблених перед тим монголо-татарським нашестям та князівськими чварами.
Зазначимо у цьому зв’язку, що повідомлення про завойовницькі походи Гедиміна в Україну мають своїм першоджерелом литовсько-руські літописи поширеної редакції, що виникли у першій половині XVI ст. Однак використовувати їх слід з певними застереженнями. /25/ Адже відомо, що складачі згаданих літописних уривків були політичне заангажованими, тобто виконували певне ідеологічне завдання, яке полягало у піднесенні політичного реноме литовської князівської династії Гедиміновичів й обгрунтуванні права литовського великокнязівського престолу на українські землі. Тому ряд дослідників схильні розглядати подібні літописні свідчення як малодостовірні, легендарні. Існують вагомі підстави стверджувати, що землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині і Східного Поділля опинилися у складі Литовської держави в результаті не так завоювання, як внаслідок династичних шлюбів українських й литовських зверхників (Волинь). Окремі з них, ймовірно, приєдналися на договірних умовах (Клепатский П. Г. Очерки по истории Киевской земли. Одесса, 1912. C. 1 — 12; Пашуто В. Т. Образование Литовского государства: М., 1959. С. 73, 74).
Що ж стосується захоплення українських земель у XIV ст. Польським королівством, то цьому питанню у праці Рігельмана присвячено буквально кілька рядків. Так само лаконічно описано ліквідацію Київського удільного князівства, а також ті адміністративно-судові зміни, що сталися після заснування у 1471 р. Київського воєводства. При цьому автор обходить мовчанкою скасування статусу Волинського удільного князівства (1452), з чого розпочалася ліквідація удільної системи на українських землях Великого князівства Литовського.
Зовсім небагато місця у «Літописній оповіді про Малу Росію» відведено й Брестській церковній унії 1596 р., яка сколихнула все суспільно-політичне життя України кінця XVI — першої половини XVII ст. Автор прагне з’ясувати передумови скликання собору 1596 р., на якому було проголошено об’єднання православної й католицької церков, а також показати найважливіші суспільні наслідки цього церковного акту. Із складного клубка політичних, ідеологічних, культурних та соціально-економічних причин, що породили церковну унію, основними Рігельман вважав «підступи» з боку католицького духовенства, прокатолицьку політику польського уряду й ренегатство частини ієрархії православної церкви.
Історик цілком справедливо зауважує, що із зерен релігійного розбрату, посіяних на церковному соборі 1596 р. у Бресті, буйно проросла ворожнеча у суспільстві на релігійному грунті й значно посилилися національно-релігійні утиски українського населення, яке продовжувало сповідувати віру предків. Описуючи сум’яття, яке внесла церковна унія в суспільно-політичне життя тогочасної України, він також звертає увагу на скорочення соціальної бази православ’я внаслідок прилучення частини української феодальної верхівки до лона католицької та уніатської церков. Новонавернені представники української знаті, підкреслюється у «Літописній оповіді про Малу Росію», розгорнули активну діяльність, котра полягала в насильницьких спробах залучити до польсько-католицького табору «веру и церковь /26/ греко-российскую», через що в Україні сталися «людям всякое понуждение и налоги» (Ригельман А. Вказ. праця. Ч. 1. С. 40).
Більш повно у творі Рігельмана висвітлено хронологічний відрізок історичного минулого українського народу від початку Визвольної війни середини XVII ст. до другої половини 80-х років XVIII ст. Особливу увагу автор приділяє питанням Визвольної війни. Останнє можна вважати закономірним, якщо врахувати той факт, що ця подія мала характер справжньої революції за своїм розмахом, широтою географічного охоплення, масштабами втягнення у вир боротьби величезних мас людей, далекосяжними соціальними та політичними наслідками, котрі глибоко позначилися на соціально-економічних відносинах у суспільстві й розстановці класових сил, а також за великим міжнародним резонансом. Як відомо, одним із найголовніших результатів Визвольної війни стало приєднання України до Московської держави. Саме цей момент становив чи не найбільший інтерес для Рігельмана як людини з певними політичними переконаннями і класовими пріоритетами. Коли ж зважити й на те, що у його розпорядженні були деякі важливі історичні джерела, які дозволяли більш-менш повно висвітлити події Визвольної війни, то стає зрозумілим, чому автор «Літописної оповіді про Малу Росію» відвів даній темі порівняно багато місця у своїй книзі. Спираючись на працю П’єра Шевальє «Історія війни козаків проти Польщі», а також матеріали літопису Самовидця, він розглянув не лише загальні питання визвольної боротьби українського народу середини XVII ст., але й відтворив чимало дрібних її епізодів та деталей, що вносить в історичну оповідь ту конкретику, яка необхідна для відтворення духу епохи.
Що ж стосується тлумачення у книзі причин Визвольної війни, то автор фактично йшов за усталеною історіографічною традицією. Зокрема, у цьому пункті його історичної концепції простежуються ідеї французького офіцера й дипломата П. Шевальє, який був добре обізнаний з життям, звичаями та воєнною тактикою українських козаків. У 1646 р. Шевальє випало командувати найманим козацьким загоном, котрий брав участь у воєнних діях на боці Франції під час Тридцятилітньої війни 1618 — 1648 рр. Він був поінформований також про події 1648 — 1652 рр. у Речі Посполитій, де виконував на той час обов’язки секретаря посольства Франції. Отож, спираючись на залишені Шевальє записки про перші роки Визвольної війни та деякі інші матеріали, Рігельман визначив, принаймні, дві основні причини спалаху всенародного повстання проти польсько-шляхетського панування в Україні.
Як випливає із книги, насамперед, це суб’єктивно-психологічний фактор, пов’язаний з волею сильної особистості. Йдеться про суспільне значення постаті Б. Хмельницького, який, маючи притаманні вождеві якості, зміг спрямувати у бажаному напрямку суспільну свідомість й повести за собою народ. У розумінні Рігельмана історична заслуга Б. Хмельницького полягала в тому, що він «мужествен-/27/нім вооружением c запорожскими казаками против Польши, отторгувшись от них, всю Малороссию по-прежнему так, как отчину, в подданство российское доставил» (Ригельман А. Вказ. праця. Ч. 1. C. 36). На думку історика, рішення Б. Хмельницького розпочати збройну боротьбу за визволення України було природною реакцією людини на заподіяну їй особисту образу (захоплення польським підстаростою Чаплинським родинного маєтку Хмельницького — Суботова наруга над сім’єю майбутнього гетьмана). Запалене подібним чином «неукротимое в нем пламя злобы» й штовхнуло Хмельницького, гадав Рігельман, на небезпечний шлях війни.
У «Літописній оповіді про Малу Росію» знаходимо визначення ще однієї причини, яка послужила поштовхом до визвольної боротьби українського народу. Якщо систематизувати думки автора з цього приводу, — то це та вкрай складна суспільно-політична й соціально-економічна ситуація, що склалася в Україні до середини XVII ст. внаслідок жорстокого національно-релігійного гніту й економічного режиму, встановлених правлячими колами шляхетської Польщі. За словами Рігельмана, це незліченні «Малой России притеснения, наглости и убийства, c нарушением всех жалованых ей от польских королей прав и закона» (Ригельман А. Вказ. праця. Ч. 1. С. 49). Як бачимо, незважаючи на певні ідеалістичні ілюзії та стереотипи офіційної ідеології царського самодержавства, історик досить реалістично підходить до пошуку суспільних коренів Визвольної війни українського народу середини XVII ст.
Стосовно тези Рігельмана щодо повернення Б. Хмельницьким московським царям їх «отчины» — України, то вона, всупереч бажанню самого автора, спростовується вміщеними в книзі текстами історичних джерел. Йдеться про комплекс документальних матеріалів, у яких визначаються договірні умови переходу України під «міцну і високу руку» московського царя, тобто юридично узаконюється акт приєднання її до Московської держави. Ознайомлення з цими документами засвідчує той неспростовний факт, що Україна увійшла до складу Московської держави далеко не на правах удільного володіння тамтешніх самодержців. Навпаки, відповідно до статей договірних умов її політико-правовий статус мав основні ознаки суверенної держави. Незважаючи на визнання певної політичної залежності гетьманського уряду від царя, в Україні узаконювався незалежний адміністративно-судовий устрій, в основі якого лежали традиційні норми права та політико-адміністративні структури, станове судочинство; зберігало чинність вільне обрання гетьмана, котрий завершував піраміду законодавчої, судової, виконавчої і воєнної влади на всій території; офіційно підтверджувалося право на власні збройні сили, а також дипломатичні відносини з сусідніми країнами (за винятком Туреччини та Польщі, політичні контакти з якими могли відбуватися лише за санкцією царя). /28/
Привертає увагу те, що в пункті згаданих статей, де йшлося про підтвердження станових козацьких і шляхетських привілеїв, констатується той факт, що перехід України з-під влади одного суверена під владу іншого (від підданства польського короля до підданства, фактично протекторату, московського царя) відбувся внаслідок певних несприятливих суспільно-політичних обставин, а не з якихось династичних міркувань: «Прежде сего от королей польских никакого гонения на веру и на вольности наши не было; всегда мы, всякого чина, свои вольности имели, и для того мы верно и служили; а ныне , за наступление на вольности наши, понуждены вашему царскому величеству под крепкую и высокую руку поддаться» (Ригельман А. Вказ. праця. Ч. 2. С. 197). Слід підкреслити, що досить важливий пункт договірних статей, за яким обмежувалась самостійність гетьманського уряду в сфері міжнародних відносин, за життя Б. Хмельницького фактично залишався на папері. Гетьман без будь-якого погодження з царем підтримував дипломатичні контакти й укладав договори з Швецією, Угорщиною, Молдавією, Валахією, Кримом, Польщею та іншими країнами. Загалом, після 1654 р. залежність Хмельницького від царського уряду, особливо в останній рік життя гетьмана (помер він у 1657 р.), була номінальною (Яковлєв А. Договір Богдана Хмельницького з Москвою року 1654 // Ювіл. зб. на пошану акад. Д. І. Багалія. Т. 1. С. 599, 604, 615).
Незважаючи на договірні умови входження України до складу Московської держави, історія розпорядилася так, що самодержавній владі знадобилося не так багато часу для зведення Української держави до статусу провінційного органу державного управління імперії. Процес перетворення України на «вотчину» російського царату безсторонньо відображають численні документальні матеріали, в тому числі вміщені на сторінках «Літописної оповіді про Малу Росію».
Перший відчутний удар по самостійності України було завдано вже у 1659 р., коли царський уряд нав’язав козацькій старшині прийняття ряду дискримінаційних за своїм характером законоположень, які відверто суперечили укладеним з Хмельницьким угодам. Йдеться про так звані статті Юрія Хмельницького. Зокрема, у цілому ряді нових договірних пунктів утверджувалися законодавчі регламентації, які ставили гетьмана у досить жорстку, близьку до васальної, політико-правову залежність від царя. Набував чинності порядок, за яким новообраний гетьман мав постати перед «пресвітлими очима» самодержця, лише після цього йому вручалися гетьманські клейноди. Він не лише позбавлявся права самостійно вирішувати стратегічні воєнно-політичні питання (заборонялися воєнні походи і допомога військовими силами сусідам без санкції царя), але й втрачав таку важливу прерогативу судово-виконавчої влади, як винесення смертних вироків.
Якщо до цього додати ще й безумовну заборону дипломатичних зносин з іншими державами, то стає очевидним, що самостійній /29/ зовнішній політиці України завдавалося відчутного удару. Помітно звужувався також обсяг прав, що стосувалися сфери регулювання внутрішнього суспільно-політичного життя козацького стану. Без згоди царя не можна було переобрати гетьмана, який не влаштовував козаків; особи, обрані на полковництво, мусили складати присягу на вірність царському престолу тощо. Та й сам гетьман присягав на вірність царю, «благовірній» цариці, «государю» царевичу та їхнім спадкоємцям, зобов’язуючись при цьому «вічно» дотримуватися новоспечених статей (Ригельман А. Вказ. праця. Ч. 2. С. 27 — 42).
Автономія України і в подальшому продовжувала невпинно скорочуватися. Однією з найбільш помітних «віх» на цьому шляху стало утворення за указом Петра I спеціального органу державного управління Росії у справах Лівобережної України — Малоросійської колегії з резиденцією у Глухові. Ця інституція фактично сковувала діяльність гетьманського правління. Особливо це стало помітним після смерті гетьмана Івана Скоропадського. Вибори нового гетьмана тоді не відбулися. Козацька старшина та призначений у липні 1722 р. наказним гетьманом Павло Полуботок підпали під найтіснішу опіку Малоросійської колегії. Хоча у 1727 р. цей орган припинив своє існування і було поновлено гетьманство, однак у 1764 р. після чергової, на цей раз остаточної, ліквідації інституту гетьманату в Україні . знову запроваджується Малоросійська колегія (проіснувала до 1786 р.). Вона практично повністю взяла на себе прерогативи колишньої гетьманської влади і втілювала в життя урядову політику, спрямовану на повне знищення залишків самобутнього козацького адміністративно-політичного устрою й запровадження в Україні загальноросійської системи управління та судочинства. Одним із кардинальних заходів царського уряду, чий політичний курс був спрямований на повну ліквідацію автономії України, став, як уже зазначалося, розгром Запорізької Січі.
Особливу увагу Рігельман приділив висвітленню перебігу подій російсько-шведської війни першої чверті XVIII ст. в Україні, які розглядав у тісному взаємозв’язку з «изменой гетмана Мазепы c сообщниками». Як відомо, спроба Мазепи, спираючись на силу зброї й тонку дипломатичну гру, вивести Україну з-під царської опіки, не на жарт сполошила уряд Росії. Зокрема, це спричинилося до небаченого раніше сплеску політичної активності царизму, який розпочав тотальний ідеологічний наступ, спрямований на викорінення в Україні настроїв «мазепинства». З огляду на усталені на той час офіційні оцінки вчинку Мазепи, Рігельман прагне змалювати якомога повніший портрет цього політичного діяча. Він розповідає з усіма подробицями «о природе, жизни и поведении того Мазепы, c его делами, хитростями, поступками и службою по смерть его» (Ригельман А. Вказ. праця. Ч. 3. С. 1). Історик буквально «нашпиговує» свій твір спеціально підібраними документами царського уряду, а також витягами із праць вітчизняних та зарубіжних історіографів. /30/
Загалом, чим далі віддаляється Рігельман від давнього періоду української історії і чим ближче підходить до свого часу, тим більше його «Літописна оповідь про Малу Росію» набуває «хрестоматійного» вигляду завдяки включенню до неї великої кількості документів російського уряду, які автор відверто коментує в офіційно-охоронному дусі. У творі дедалі частіше можна зустріти не стільки опис конкретного історичного факту, скільки своєрідну світську хроніку з життя верхівки української старшини та російської аристократії. Історик починає звертати надмірну увагу, насамперед, на «протокол» тієї чи іншої події і не шкодує пишномовних епітетів на адресу російських царів.
Варто відзначити, що Рігельман включив до свого твору дві карти, які мали досить довгі, в стилі тогочасних історіографічних канонів, назви: «Карта генеральная всей нынешней Малой России или Киевской губернии c облежащими около оной Ново-Российской, Азовской, Слободской, части Белогородской, Воронежской губернии же и владения Войска Донского c прочими прикосновенными к оным землями, как-то, части литовской и польской, молдавской, Болгарии, Бессарабии, всего Крымского и кубанской c частью ж Астраханского ведомства»; «Часть древней Российской карты c показанием лежащих к стороне польской прежних удельных российских владений, c какими оныя напред сего землями смежны были и которые из тех ныне в польском владений находятся».
Чималу історичну, та й, врешті, художню, вартість мають додані до «Літописної оповіді про Малу Росію» 25 ілюстрацій, на яких зображено в основному типових представників різних станів України другої половини XVIII ст., портрет Б. Хмельницького, а також малюнок «Запорізька Січ. Вибори кошового отамана», зроблений рукою самого Рігельмана. Авторство решти ілюстрацій досі не вдалося встановити. Відомо лише, що їх поява припадає на період перебування історика у фортеці св. Дмитрія Ростовського. Саме тоді Рігельман замовив їх якомусь українцю, вихідцю із духовенства, який відбував за щось покарання у згаданій фортеці. Художник цей, до речі, був родом із села, розташованого по сусідству з маєтком Рігельманів Андріївкою. Майстерно виконані ним малюнки різних соціальних типів українців мають неабияке значення для дослідження культури України XVIII ст. Зокрема, вони дають певне уявлення про чоловічий і жіночий костюм представників різних станів тогочасного суспільства.
Ілюстративний матеріал міститься ще в одній праці Рігельмана — «Історії або оповіді про донських козаків». Це 17 малюнків, які відтворюють типи донських козаків та козачок. Художником скрупульозно передано деталі одягу, показано символи старшинської влади, зброю тощо. Заслуговують на увагу малюнки печаток. Найбільш давня печатка Війська Донського містить зображення пораненого стрілою оленя. По колу зроблено напис: «П. В. (Печать Войсковая. — Авт.) Елень поражен стрелою». На другій печатці, наданій донським /31/ козакам Петром I, намальовано оголеного до пояса козака у шапці, який сидить на бочці. Перед ним келих. У правій руці козак тримає рушницю, у лівій — ріг, при боці висить шабля. Довкола малюнка напис: «Печать Войска Донского». Є підстави припускати, що ілюстрації до «Історії або оповіді про донських козаків» та «Літописної оповіді про Малу Росію» виконав один і той же художник. На користь цього припущення можна навести певні аргументи. По-перше, ілюстративний матеріал до обох книг було підготовлено в один період і в одному місці — під час перебування Рігельмана на Дону в 70-х роках XVIII ст. По-друге, при зіставленні ілюстрацій «Історії або оповіді про донських козаків» і «Літописної оповіді про Малу Росію» кидаються у вічі портретна схожість окремих персонажів, збіг багатьох деталей, а також ідентичність творчої манери митця, який, зокрема, за однією схемою композиційно будує свої малюнки (Ригельман А. История или повествование о донских казаках. М., 1846. Приложения).
За основу даного видання «Літописної оповіді про Малу Росію» взято видання 1847 р., підготовлене до друку О. Бодянським. У ньому усунуто друкарські помилки, по можливості виправлено правопис Рігельмана відповідно до сучасних норм (меншою мірою це стосується текстів документів). Орфографія твору передається засобами сучасної російської графіки, зокрема, замість І вживається И, замість Ђ — Е. Знято Ъ в кінці слів. В основному збережено особливості мови історика, у тому числі й ряд архаїзмів, без чого твір втратив би авторську своєрідність і значення автентичної пам’ятки своєї епохи. Це стосується і підписів до малюнків, які вміщені в цьому виданні.