Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи
[За виданням: Норман Дейвіс. Європа: Історія. — К., 2000. — С. 973-978.]
Попри перемогу західних демократій, найдинамічнішим політичним наслідком Великої війни став антизахідний, антиліберальний, антидемократичний монстр тоталітаризму. Цей термін викували італійські фашисти, аби схарактеризувати свої сподівання, проте з 1928 р. його почали вживати для опису тих спільних рис, що об’єднували і фашизм, і комунізм. Після придушення Радянської Угорщини Радянська Росія (1917-1922) та її наступник — СРСР (з 1923 р.) — довго залишалася єдиною комуністичною державою, і її вплив виявився незмірно могутнім. Головні фашистські режими постали в Італії (1922 р.), Німеччині (1933 р.) та Іспанії (1936 р.) 15.
Уявлення про тоталітаризм відкинули і комуністи, і фашисти, тобто самі тоталітаристи. Йому судилося стати політичним футбольним м’ячем за часів "холодної війни", і не всі західні вчені та політологи вважали його за слушне 16. Тоталітаризм не привабив тих дослідників, хто вимагав охайних, бездоганних моделей, і тих, хто ототожнював політичні феномени з соціальними силами. Тоталітаризм — це прокляття, огидний "релятивізм" для всіх, хто вважає, буцімто тільки фашизм чи комунізм становить джерело зла. З іншого боку, цей термін ревно обстоюють ті європейці, які на власній шкурі довідались, що означає як комунізм, так і фашизм. Комунізм та фашизм ніколи не були тотожні; кожен з цих режимів зазнавав еволюції і кожен породив розмаїтих нащадків. Але вони мають між собою набагато більше спільного, ніж ладні припустити їхні прихильники. Спільні риси фашизму і комунізму утворюють довгий список. Одне з визначальних досліджень у цій царині постулює так званий "синдром із шести пунктів" 17. Але шести пунктів не досить:
Націонал-соціалістична ідеологія. І комунізм, і фашизм — радикальні рухи, що сформували ідеології, які проповідували суміш націоналістичних та соціалістичних елементів. Протягом 1920-х років більшовики мало-помалу ослабили свої інтернаціоналістичні принципи і натомість засвоїли характерні постулати крайнього російського націоналізму. За Сталіна той ідеологічний покруч був класифікований як націонал-більшовизм. Тієї самої доби й німецькі нацисти модифіковували соціалістичні елементи своєї ідеології. В обох випадках соціал-націоналістична і націонал-соціалістична суміші стабілізувались одночасно — 1934 р.
На усвідомленому рівні і комуністів, і фашистів привчали наголошувати на різниці між ними. З іншого боку, коли їх просили узагальнити свої переконання, вони давали разюче схожі відповіді. Один казав: "Для нас, радянських патріотів, батьківщина і комунізм злилися в одне нерозривне ціле". А другий висловився так: "Наш рух опанував боягузливий марксизм і виділив з нього [справжнє] значення соціалізму. Він, крім того, відібрав націоналізм у боягузливих буржуазних партій. Кинувши те й те в казан нашого способу життя, синтез дав чистий, мов кристал, результат — німецький націонал-соціалізм" 18. Адже недарма люди, що зазнали на собі впливу таких орацій, схильні говорити про комуністів як "червоних фашистів", а про фашистів як про "коричневих комуністів".
Псевдонауковість. І комуністи, і фашисти претендують, начебто спирають свої ідеології на фундаментальні наукові закони, які нібито визначають розвиток людського суспільства. Комуністи покликаються на свою версію "наукового марксизму", чи то історичного матеріалізму, а нацисти — на євгеніку та науку про людські раси. І в тому, і в тому випадку їхні наукові методи та відкриття не мають широкого незалежного підтвердження.
Утопічна мета. Всі тоталітаристи виплекують в уяві образ нової людини, яка створить новий лад, очищений від усіх попередніх вад. Характер цієї уявної картини різний. Це може бути й остання, безкласова стадія чистого комунізму, як проповідують марксисти-ленінці, і расистський, вільний від євреїв арійський рай нацистів, або ж відновлена псевдоісторична Римська імперія в Італії. Побудова нового ладу — завдання, яке виправдовує всі жертви й жорстокості теперішнього режиму.
Дуалістична партія-держава. Здобувши владу, тоталітарна партія створює в межах свого апарату органи, які дублюють усі наявні інституції та контролюють їхню діяльність. Державні структури обертаються на прості механізми виконання партійних наказів. Дуалістична диктаторська система мала куди глибшу природу, ніж можна виснувати зі знайомої, проте хибної фрази про "однопартійну державну систему" (див. додаток III, с. 1369).
Фюрерство, або ж вождизм. Тоталітарні партії функціонують на суто ієрархічній основі. Вони вимагають рабської покори від своїх пересічних членів і насаджують культ непогрішного партійного лідера, джерела всілякої мудрості та добра: фюрера, вождя, дуче, каудильйо або "великого керманича". Ленін цурався такого культу, проте він став головним елементом як сталінізму, так і гітлеризму.
Гангстеризм. Чимало спостерігачів помітили величезну схожість між поводженням тоталітарних еліт і поводженням професійних кримінальних спільнот. Гангстери здобувають паразитарну владу над суспільством, "захищаючи" його від насильства, яке самі й породили. Звичайно вони тероризують як членів своїх банд, так і жертв, і знищують усіх конкурентів. Вони маніпулюють правом і, зберігаючи поважний фасад респектабельності, використовують шантаж та вимагання для контролю над усіма місцевими організаціями.
Бюрократизм. Усі тоталітарні режими потребують великого війська бюрократів для комплектації роздутих і дубльованих органів партії-держави. Ця нова бюрократія створює можливості швидкого просування цілим зграям пристосуванців найрізноманітнішого соціального походження. Цілком залежна від партії, бюрократія, безперечно, становить єдину соціальну верству, інтереси якої збігаються з інтересами режиму. Водночас для бюрократії характерна наявність кількох конкурентних "центрів влади", приховане суперництво яких становить єдину можливу форму реального політичного життя.
Пропаґанда. Тоталітарна пропаґанда великою мірою завдячує новітнім методам масової реклами з допомогою навівання. Вона використовує емоційні символи, son et lumiure, звук і світло, політизоване мистецтво та монументальну архітектуру, принцип "великої брехні", її безсоромна демагогія спрямована на вразливі і спраглі помсти елементи суспільства, позбавлені соціальної опори внаслідок бурхливих хвиль війни та модернізації.
Естетика сили. Тоталітарні партії насаджують фактичну монополію в мистецтві, створюючи естетичне середовище, яке уславлює керівну партію, звеличує зв’язок партії з народом, бавиться героїчними образами національних міфів, тішиться маніакальними фантазіями величі. Італійські фашисти, німецькі нацисти, радянські комуністи — всі вони полюбляли зображувати величні портрети вождя, ставити велетенські скульптурні постаті м’язистих робітників, хвалькувато споруджувати ультраґрандіозні громадські будівлі.
Діалектичний ворог. Жоден тоталітарний режим не може сподіватися на леґітимацію власних лихих задумів, не вигадавши протилежного зла, яке треба поборювати. Піднесення фашизму в Європі стало дарунком небес для комуністів, що за інших обставин могли б виправдовуватись, покликаючись хіба що на таке далеке зло, як лібералізм, імперіалізм та колоніалізм. Фашисти повсякчас виправдовували себе, розводячись про хрестовий похід проти більшовизму, комуністи — про "боротьбу з фашизмом". Ці суперечності між тоталітарними режимами стали рушієм ненависті й конфліктів, породжених самим тоталітаризмом.
Психологія ненависті. Тоталітарні режими підняли емоційну температуру, б’ючи в бубни ненависті проти зовнішніх і внутрішніх "ворогів". Чесні супротивники або шановані опоненти не існують. У фашистському репертуарі список очолювали євреї та комуністи, в комуністичному репертуарі нещадно розпинали фашистів і поплічників капіталізму — куркулів та вигаданих саботажників.
Попередня цензура. Тоталітарна ідеологія не може існувати без абсолютного цензурного контролю всіх джерел інформації. Не досить не дати розголосу небажаним думкам або фактам, — необхідно заздалегідь підготувати всі дані, яким дозволено циркулювати.
Геноцид та примус. Тоталітарні режими йдуть шляхом політичного насильства далі всіх попередніх меж. Вони організовують розгорнуту мережу політичної поліції та служб безпеки — спершу задля знищення всіх супротивників та небажаних елементів, а згодом для вигадування тих супротивників, щоб поліційна машинерія функціонувала й далі. Геноцидні кампанії проти (невинних) соціальних та расових "ворогів" зміцнюють віру в ідеологічні претензії та утримують населення в стані постійного страху. Масові арешти та розстріли, концентраційні табори, принагідні вбивства — річ звичайна.
Колективізм. Тоталітарні режими наголошують на всіх різновидах діяльності, які зміцнюють колективні зв’язки і ослаблюють родину та індивідуальну ідентичність. Державні дитячі садки, "соціальне мистецтво", рухи молоді, партійні ритуали, військові паради та мундири для окремих груп населення — все це забезпечує підтримку високого рівня соціальної дисципліни та конформістської поведінки. У фашистській Італії була заснована система партійних корпорацій, які заступили всі колишні профспілкові організації та об’єднання роботодавців, а 1939 р. зайняли нижню палату Національних зборів.
Мілітаризм. Тоталітарні режими звичайно перебільшували "зовнішню загрозу" або вигадували її, піднімаючи громадян на захист батьківщини. Переозброєння мало найвищий економічний пріоритет. Під партійним контролем збройні сили держави мали монополію на зброю та високий соціальний престиж. Наступальні воєнні плани завжди видавали за оборонні.
Універсалізм. Тоталітарні режими функціонують на основі припущення, що їхня система коли-небудь пошириться на всю земну кулю. Комуністичні ідеологи вважають, буцімто марксизм-ленінізм має "науковий" характер, отже, його можна застосувати скрізь. Нацисти крокували під гаслом: "Denn heute gehört uns Deutschland,/Und morgen die ganze Welt" ("Нам нині належить Німеччина, а завтра — цілий світ").
Зневага до ліберальної демократії. Всі тоталітаристи зневажають ліберальну демократію за її гуманізм, за віру в компроміс та співіснування, за її комерційний дух і за притаманну їй прихильність до права і традицій.
Моральний нігілізм. Усі тоталітаристи дотримуються думки, що мета виправдовує засоби. "Моральний нігілізм, — писав один британський спостерігач, — не тільки головна прикмета націонал-соціалізму, а й головна спільна риса націонал-соціалізму і більшовизму" 19.
Сутність тоталітаризму, власне, й визначають названі вище спільні риси, властиві основним тоталітарним режимам, і слушність цього твердження аж ніяк не залежить від розмаїтих інтелектуальних та політичних ігор, задля яких вдаються до тоталітаризму.
Але комунізм і фашизм вочевидь різняться джерелами своєї самоідентичності. Комуністи цупко тримаються за ідею класової боротьби, нацисти — за збереження расової чистоти. Крім того, є важлива різниця і в соціально-економічній сфері. Фашисти дбали про недоторканність приватної власності й намагались прихилити великих промисловців до своєї справи, натомість комуністи скасували більшість різновидів приватної власності. Вони націоналізували промисловість, колективізували сільське господарство, запровадили централізоване командне планування. Саме ці заходи дають підстави вважати комунізм за найвищу форму тоталітаризму.
Звичайно, можна стверджувати, що "тотальний контроль за людьми", якого часом вимагав тоталітаризм, — просто виплід чиєїсь уяви. Тоталітарні утопії і тоталітарна дійсність — різні речі. Ґандіозні тоталітарні схеми часто дуже неефективні. Тоталітаризм — це не так досягнення режимів, як їхні амбіції. Ба більше, хвороба тоталітаризму сама породжує свої антитіла. Великі утиски часто надихають на героїчний опір. Проповідь облудної філософії іноді виховує людей високих моральних принципів. Найрішучіші антикомуністи були колишніми комуністами. Найшляхетніші антифашисти були щирими німецькими, італійськими та іспанськими патріотами.
З погляду історії одне з найцікавіших питань полягає в тому, якою саме мірою комунізм і фашизм живили один одного. До 1914 р. головні складники обох рухів — соціалізм, марксизм, націоналізм, расизм та автократія — траплялись у різних комбінаціях по всій Європі. Проте комунізм викристалізувався перший. Він утвердився 1917 р., набагато випередивши перші очевидні вияви фашизму. Отже, комуністів треба вважати за лідерів, а фашистів — за здібних учнів. А питання ось яке: чи можна випередження в часі ототожнити з причинно-наслідковим зв’язком? Чи був фашизм просто хрестовим походом за порятунок світу від більшовизму, як гадали більшість його прихильників? Чого саме набралися фашисти від комуйістів? Адже важко заперечити, що Бела Кун дав режимові Хорті його raison d’être, сенс існування. Загальноіталійський страйк у жовтні 1922 р. під керівництвом комуністів дав Муссоліні змогу виправдатися за свій "похід на Рим". Саме сила комуністів на вулицях та у виборчих кабінках спонукала переляканих німецьких консерваторів передати владу Гітлерові.
Але це ще далеко не все. Фашисти, як і комуністи, уславились на весь світ як ошуканці, і їхніх заяв не треба сприймати надто поважно. Беніто Муссоліні (1883-1945), колишній видавець соціалістичної газети "Avanti!" ("Вперед!"), автор псевдомарксистської праці про класову боротьбу (1912 р.), марнотратник і вуличний забіяка, не мав твердих політичних принципів. Він не вагався використати свої загони fascisti спершу для допомоги націоналістам, які 1920 р. брутально захопили Фіуме (Рієку), потім для підтримки ліберального блоку Джолітті на загальних виборах 1921 р., а згодом для вбивства лідера соціалістів Маттеотті. А незадовго до повалення конституційної монархії він проголосив себе її прихильником. У такій тактиці годі шукати ідеологічної послідовності: Муссоліні лише намагався скористатися колотнечею, яку сам допоміг почати.
Те саме можна сказати й про незвичайні і напрочуд успішні дії Муссоліні в жовтні 1922 р. Спершу доклавши рук до хаосу, який призвів до загального страйку, він потім дав телеграму королеві, ультимативно вимагаючи посади прем’єр-міністра. Король мав би знехтувати телеграму, проте він такого не вчинив. Муссоліні не захоплював влади, він просто погрожував її захопити, і перед загрозою дальшого хаосу італійські демократи відступили. "Похід на Рим, — писав провідний італійський історик, — був спокійною залізничною подорожжю, після якої відбулась невеличка демонстрація, — і це все внаслідок особистого запрошення монарха" 20. Через багато років, коли режим Муссоліні опинився у великій скруті, Адольф Гітлер наполягав на його порятунку. "Зрештою, — нібито сказав фюрер, — саме дуче показав нам, що можливе все" 21. А Муссоліні показав, що можна повалити ліберальну демократію і почати другий страшний раунд європейської "тотальної війни".
15. Див.: Walter Lacqueur (ed.), Fascism: A Readers Guide (Berkeley, Calf., 1976).
16. Див.: Hannah Arendt, The Origins of Totalitarianism (London, 1986), вперше опубліковано як The Burden of our Time (1951); також: Leonard Shapiro, Totalitarianism (London, 1972).
17. Див.: Carl Friedrich, "The Unique Character of Totalitarian Society", у Totalitarianism (Cambridge, Mass., 1954); також: С. Friedrich et al, Totalitarianism in Perspective: Three Views (New York, 1969).
18. В’ячеслав Молотов, 6 листопада 1939 p.; Герман Ґерінґ, 9 квітня 1933 р.
19. Hugh Seton-Watson, у The Imperialist Revolutionaries (London, 1961).
20. Denis Mack Smith, "The March on Rome", Mussolini (London, 1981), 52 seq.; див. також: Adrian Lyttleton, The Seizure of Power: Fascism in Italy, 1919-29 (London, 1987).
21. Mack Smith, "The March on Rome", 240, схарактеризував Муссоліні як "одного з небагатьох, хто насправді подобався [Гітлерові]".