Головна

Ярослав ДЗИРА (Київ)

КОЗАЦЬКИЙ ПРАВОПИС ПОЕТА
(Чи маємо академічне видання творів Тараса Шевченка?)

[Mappa mundi, 1996. — C.616-634]

Якою мовою написав Т. Шевченко вірш „Умре муж велій в власяниці"?

У першому-ліпшому радянському виданні „Кобзаря", зокрема й академічних, що були опубліковані після 1930 р., на сторінках, де вміщено вірш „Умре муж велій...", читаємо:

Умре муж велій в власяніцє,

Не плачте, сироти, вдовиці...

...Во глас єдиний ісповєдуй...

Свої грєхи...

Це спонукає до роздумів, якою ж мовою написаний вірш? Жодних застережень щодо мови та орфографії цього на перший погляд загадкового твору не знаходимо і в примітках.

1955 р. шевченкознавець Юрій Івакін висунув гіпотезу, що цей вірш начебто написано російською мовою. У відомих своїх монографіях „Стиль політичної поезії Шевченка" і „Коментар до „Кобзаря" Шевченка", відповідальним редактором яких був професор Євген Кирилюк, він „аналізує" цей вірш у розділі „Російський вірш Шевченка в „Іскрівському" дусі". Дослідник намагається переконати читача, що „[...] цей твір аж ніяк не потребує перекладу на російську мову і більше того — по-російськи звучить значно природніше, ніж по-українськи", і він свідчить про зближення Т. Шевченка з російською літературою і „шляхи засвоєння його музою її засобів" ¹.

Як же все-таки насправді?

Позаяк цей сатиричний вірш-відгук стосується високопоставленої духовної особи — петербурзького митрополита Григорія, войовничого мракобіса, то цілком природно, що він є пародійною стилізацією української мови під церковнослов'янську в українському варіанті.

Загальновідомо, що дошевченківська українська література багата своїми творами на цю тему різного жанру і стилю: ляментами, треносами, невільницькими плачами, панегіриками, як-от: „Лямент дому княжат Острозьких з приводу смерті князя Олександра Констянтиновича", два острозькі ляменти, „Лямент України", „Плач київських монахів" тощо.

Т. Шевченко 4 червня 1860 р. завершив переспів „Плач Ярославни", 17 червня написав „Умре муж велій...", а 28 червня — „Гімн чернечий". Отже, у червні в його поетичній робітні панувала давня українська мова. У такому порядку він записав ці вірші до „Більшої книжки".

Спробуємо довести наше твердження. Для цього проаналізуємо мову автографа твору. По-перше, уся лексика вірша, за винятком неологізму юпкоборцеві і власних назв, церковнослов'янська. Графічний і фонетичний аналіз вірша потверджує, що він написаний староукраїнським правописом, а точніше козацьким. Тому-то не випадкове і не помилкове є вживання літери „і" у слові власяніцЂ, чого не допускала стара російська орфографія і що для староукраїнської було звичним явищем. І в Т. Шевченка зустрічаємо „Зіновію", „Куліш", „розвіваєш", „ірій" тощо. Також прикметникове закінчення в словах велій, Аскочинскій, тяжкій характерне для мови Т. Шевченка і для живої української мови: Прилуцькій, тихенькій, великій тощо. Тут збігався російський правопис цих слів з їх вимовою південно-західного наріччя української мови. Не є „помилковим" написання прізвища Аскочинський, бо „е" стоїть у ненаголошеній позиції і відповідає живій вимові і правописові прізвищ козацького реєстру 1649 р. Порівняймо: у Т. Шевченка не раз вжито Артимовський, Каминецький; російською мовою це було б Аскоченский, Каменецкий.

Слово „руская" Т. Шевченко, як і М. Гоголь, свідомо і послідовно передає з одним „с", вважаючи його споконвіку нашим, бо так воно з найдавніших часів писалося в староукраїнській мові. Наприклад, у заголовку видатної пам'ятки Київської Русі Нестора-літописця: „Літописець руский з Богом починаєм" і в наступних рядках цього ж джерела двічі написано „Руская земля" з одним „с". Написання цього слова з двома „с" є книжною українською нормою пізнішого часу. Воно засвідчується заголовками перших друкованих словників кінця XVI — початку XVII ст. („Лексикон Славеноросскій" Памви Беринди 1627 р. та ін.).

Це була типова форма творення українських прикметників, яку подибуємо в козацькому реєстрі 1649 р. — Ярема Збаразский, Павло Забузский, Запорізьский Остап, Завацьський Василько тощо. „Словник староукраїнської мови", що вийшов у двох томах 1977 р., засвідчує тільки кілька прикладів написання русский з двома „с", а також приклади з „ь" — „руський", що й досі збереглися серед українського населення Карпат. Т. Шевченко свідомо писав з одним „с" (рускій царь, рускій народ, „Вестником руским" тощо). Друкарні, звичайно, виправляли поета-патріота і ставили два „сс". Незабаром і в Галичині з'явилися часописи „Син Русі", „Руска зоря", „Дневник руський", „Руська хата".

Важливим аргументом, що вірш написано українським варіантом церковнослов'янської мови, є вживання Шевченком дєревлянської літери „Ђ" у словах власяніцЂ, бесЂда, неповЂдуй, грЂхи. Текстологам відомо, що Т. Шевченко вилучив зі своєї абетки цю літеру, а залишив її в кількох історичних словах — РогнЂда, человЂк тощо. В україномовних творах він замінив її літерою „и", яку можна читати як сучасне „і" та „и". Літеру „Ђ" він послідовно вживає в російськомовних творах та в цитатах і словах зі Святого Письма, бо замінювати літери в біблійних текстах забороняла цензура.

Вимову назви журналу „Руская бесЂда" Т. Шевченко мав можливість чути і від своїх друзів П. Куліша, М. Максимовича, який короткий час 1857 р. завідував редакцією. Отже, Т. Шевченко у „Щоденнику" чотири рази пише „Руская бесЂда", і один раз у листах надруковано „Руська бесіда" і поряд фраза „руськими повістями".

Графічне написання „Руская бесЂда" у вірші „Умре муж велій..." усі без винятку упорядники безпідставно виправляють російською мовою „Русская беседа". що не відповідає правописові поста, ритмомелодиці вірша. В академічних виданнях слід залишити авторське написання, а в популярних протранскрибувати згідно з українською орфоепією, оскільки обидва слова є в українській мові. Адже вона ще з часів Київської Русі завжди асимілювала чужі слова відповідно до артикуляційних можливостей її мешканців у різних краях держави, які не змінилися й досі. Ця риса властива й іншим мовам, зокрема російській, англійській, у яких українські слова вимовляють по-своєму. Т. Шевченко послідовно дерусифікував українські слова, імена, прізвища — Костомар (Костомаров), Білозер (Білозерський), Пугач (ГІугачов). Саме тому він писав по-українському і назву альманаха „Старина запорозька" („Запорожская Старина") І. Срезневського.

Неологізм юпкоборець поет вживає зі сатиричною метою, називаючи ним митрополита Григорія, що заборонив шити жіночі юпки з тканини „у хрестик". Т. Шевченко свідомо вживає закінчення -еві (юпкоборцеві), притаманне українській, церковнослов’янській, польській мовам, але ж не російській. Слово юпкоборець — український неологізм, одначе упорядники вже понад півстоліття друкують його у „Кобзарях", у тому числі й академічних, як русизм „юпкоборець", не звіряючи з автографом. Тим часом написання „юпкоборець" — це ще один серйозний аргумент, що вірш має українську основу.

Наявність „ъ" у закінченнях слів восплачъ і плачъ (їх поет вживає у вірші двічі) треба пояснювати давньоукраїнською правописною традицією. Це ж засвідчує й слово плачте, у якому після „ч" „ъ" пропускався і в прозових творах Т. Шевченка. Це доказ того, що поет дотримувався правопису XVII-XVIII ст. і знав, що шиплячі в нашій мові давно стверділи, тоді як у російській вони залишились м'якими. Що ж до слова сироти, то ніхто не сумнівається, що Т. Шевченко вжив українську акцентологічну форму сироти, за українською орфографією написав він і слово вдовици.

Морфологічний аналіз дієслів свідчить, що всі вони є формами церковнослов'янської мови: умре — простий минулий час, так званий аорист (російською мовою треба б умер); плачте, восплач, плач, исповідуй — наказовий спосіб церковнослов'янської мови з властивими їй префіксами вос-, ис-. Префікси во-, воз- (восплач, воутріє) теж характерні для церковнослов'янської мови, як і суфікс -тель (ревнитель, любитель). Прийменникові конструкції з „о" — явище поширене в церковнослов'янській, українській мові.

Синтаксис вірша теж відповідає нормам церковнослов'янської мови.

Отже, вірш „Умре муж велій..." — твір український, але стилізований під церковнослов'янську мову.

Український варіант церковнослов’янської мови Упродовж тисячоліття церковнослов'янська мова як мова релігійної літератури вживається на великих просторах у південних і східних слов'ян. Вона не мала обов'язкових для всіх народів орфоепічних норм, надто поширеним було скорочення складів під титлами, часто порушувався правопис слів, лексичний склад. Тому в Україні з Xl ст. функціонував її національний різновид. У найдавніших пам'ятках церковнослов'янської мови, створених у Києві, — „Остромировому Євангелії" (1056-1057), особливо в „Ізборнику Святослава" (1073-1076) відбито багато рис живої української мови. У XVI ст. Святе Письмо перекладають живою мовою нашого народу, скажімо, „Пересопницьке Євангеліє" (15561561). В археологічних нотатках Шевченка за 1845-1846 р. про Переяслав, Лубни, Миргород, Телепень, Хорол, Чернігів знаходимо описи Євангелій. Вельми цікавий запис зробив Шевченко про видатну пам'ятку української культури „Пересопницьке Євангеліє", зазначивши, що воно „написано малоросийским наречием (1556 р.) [...] и дано от Ясновельможного[...] пана Іоана Мазепы" ².

Як зазначав Іван Франко, в середні віки текст церковнослов'янський у східних слов'ян існував лише на папері, а насправді в церковній практиці, в читанні і співі панували мови українська і російська, пристосовані до мертвих церковнослов'янських форм Таким чином, українці вимовляли текст символу віри по-своєму „Вірую во Єдиного Бога, Отця Вседержителя, Творця неба і землі" а росіяни по-своєму: „Вєрую во Єдинаво Бога, Отца Вседержителя, Творца неба и зємли" ³.

В українських школах того часу вивчали церковнослов'янську мову за підручниками і словниками Лаврентія Зизанія, Мелетія Смотрицького та ін. Українські друкарні, зокрема Острозька, Львівська, Київська, Чернігівська та інші видають „Апостол" (1574 р.) „Буквар" (1574 р.), „Біблію" (1581 р.) тощо. В молитві „Отче наш", вмішеній у „Букварі", вжито двічі українську форму „єдиного", „дайже", „в" — замість церковнослов'янських — „єдинаго", „даждь", „во" ⁴. Цю ж молитву традиційним правописом Шевченко подав у своєму „Букварі южнорусскому", навівши поряд рядки із пародійного вірша, передані народною вимовою: „Очи наш, Отого єси...".

У нашій давній літературі, зокрема у літописах, дуже часто спостерігаємо посилання на книги Святого Письма, використання біблійних сюжетів, мотивів, влучних висловів. Скажімо, Самійло Величко, описуючи поділ України 1670 р. „на три гетьманства и части", дорікає за це гетьманам, які „не слушая словеси Еуангельского: аще розділится дом на ся, то запустієт", бо „паде, паде красная Козацькая Україна тогобочная, аки древній оній Вавилон, град великій" ⁵.

Але починаючи з кінця XVII ст., і особливо у XVIII ст., на Лівобережжі, а також у Києві царат переслідує українську книгу, витісняє і замінює її російськими виданнями. Багато стародруків загинуло в полум'ї пожеж, які тривають аж до наших днів. Загальновідомий указ Петра I від 6 жовтня 1720 р., яким було „величайте" наказано: „В Киево-Печерской и Черниговских типографиях вновь никаких, кроме церковних прежних изданий не печатать, да и оные церковные старые книги для совершенного согласия c великоросийскими такими ж книгами справливать прежде печатн, дабы никакой розни и особого наречия во оных не было" ⁶.

На щастя, цей великодержавний, шовіністичний указ щодо української книги не поширювався на Правобережну Україну, зокрема на Шевченкову Звенигородщину, яку аж 1795 р. захопила Росія і почала проводити тут свою щодо української церкви, мови, освіти, книжки, культури жорстоку нівеляційну політику. Біограф і друг Шевченка Михайло Чалий писав про колоніальну політику царату стосовно України, який „затевал ни больше, ни меньше, как переселить в Юго-Западный край из великорусских губерний, а туда послать хохлов. Да, он готов был призвать даже мордву и китайцев, — пусть хохлы станут китайцами, лишь бы не оставались хохлами" ⁷.

Великого удару національно-культурному життю українців було завдано арештами кирило-методіївців 1847 р., таємними циркулярами й указами про заборону української мови 1863 і 1876 рр. Останній знову суворо застерігав, щоб, друкуючи „исторические памятники, не было допускаемо никаких отступлений от обшерусского правописання" ⁸.

Русифікаторську політику царат проводив головним чином великоросійськими кадрами, яких тисячами посилав в Україну, — попів, учителів, професорів, інженерів, публіцистів, жандармів та ін. Шевченків земляк і великий шанувальник його таланту Іван НечуйЛєвицький з цього приводу з тривогою писав, що до Києва „пруть семінаристи з Костроми, Архангельська з Волги й Сибіру", багато тульських семінаристів, митрополит-росіянин роздає їм парафії в Україні, „а українські мужики [...] пороззявляли роти, дивлячись на таких чудних кацапських попів". У давній славній академії Сагайдачного і Могили запанував „чужий великоруський дух, чужа наука, чужий язик, навіть чужі люде" ⁹. М. Грушевський зазначає, що, нівелюючи національне життя української церкви, царат „запроваджує великоруську вимову в Службі Божій", тобто у церковній відправі, під час читання книг Святого Письма ¹⁰. Українську інтелігенцію і селян виселяли в Росію. У XIX ст. українцям заборонялось бути вчителями історії в школах України.

У дитячі роки Шевченка на Правобережжі, зокрема на Звенигородщині, русифікаторська політика царату робила перші кроки. Тут проживало ще багато польської шляхти, яка мріяла про велику Польщу „від моря до моря". Отже, зрозуміло, яким варіантом церковнослов'янської мови вивчав Шевченко, за його словами, „протягом дворічного тяжкого життя" Граматику, Часословець і Псалтир" Цією ж мовою столітній дід Іван (російської він не знав. — Я.Д.) читав по неділях „Четьї-Минеї" Дмитра Туптала, які багато разів виходили в Києві, починаючи з 1689 р. Нарешті, цією ж мовою Шевченко-школяр співав псалми на похоронах покійників-кріпаків „списував у бур'янах Сковороду" і „Три царіє со дары".

Шевченко в листах до родичів просить їх писати йому листи рідною мовою „та тільки не по-московському, а то і читать не буду" ¹².

Питання про українську форму церковнослов'янської мови перестане бути дискусійним, якщо взяти до рук Шевченків „Буквар", який він склав перед смертю правописом Куліша для навчання грамоти українською мовою в недільних школах і вислав на Батьківщину. Там знайдемо псалми, проповіді, навіть молитви „Отче наш" і „Вірую", які Шевченко вимушений був подати старим російським правописом. Ось зразок молитви: „Іиcyc Христос, сын Божій святым духом воплощенный одъ Пречистоі и пренепорочноі дивы Маріи, научав людей беззаконных слову правды и любови, едыному святому закону" ¹³. Над словами позначено й наголоси, окремі з них для нас незвичні, Мáрій. Такий же наголос у цьому слові у „Граматиці" Івана Ужевича (1643 р.).

У ранній творчості Шевченко вживає небагато церковнослов'янізмів, властивих і народній мові, наприклад, праведная, літанню, псалом, тма, мна, оксія, титар, архимандрит, піп, псалтир тощо, а також діалектизми типу очиці, ручиці та ін.

Поворотний момент у поетичній мові Шевченка настав 1845 р., коли він уважно вивчав українські історичні джерела в рукописах, працюючи в Київській Археографічній Комісії.

Таким чином, уже в ранній творчості спостерігаємо тенденцію до вживання старих книжних слів, висловів, зокрема їх повної фонетичної українізації. Проте до 1845 р. ця риса ще слабо виражена. Вперше в поетичній мові Шевченка широку хвилю староукраїнських слів, запозичених із книжної української мови XVII-XVIII ст., зустрічаємо у вірші „І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє", головним джерелом для якого був знаменитий козацький літопис Самійла Величка, а також, як зазначає М. Грушевський, Самовидця та інші історичні документи ¹⁴.

Особливе місце у творчості давньоукраїнських письменників, зокрема Івана Вишенського, Самійла Величка, Григорія Сковороди, посідає авторитетна й популярна „Біблія". У Величка, як і в Шевченка, козацьке розуміння релігії і національне трактування „Біблії", яку вони використовували для пояснення болісних і трагічних явищ у житті рідного народу. Відомо, що книги Святого Письма, які царат невблаганно забороняв видавати в українському перекладі, використовувало багато видатних письменників, філософів, композиторів, художників світу.

Правопис російських видань книг Святого Письма був канонізований під „російську мову", ніхто не міг його порушувати. Тим часом Шевченко, взявши до низки своїх віршів епіграфи з „Біблії", в рукописах порушував його, бо дотримувався давньоукраїнської правописної традиції і прислухався до живої вимови земляків.

Ми не можемо звинувачувати дореволюційних упорядників „Кобзаря" в тому, що всі вони вимушені були в межах Російської імперії біблійні епіграфи, цитати, які Шевченко взяв з улюбленої його книги „Біблії" до творів „Сон", „Єретик", „Кавказ", „Великий льох", „І мертвим, і живим, і ненарожденним", „Осика", „Марія", „Неофіти", „Тризна", десятирядкову „Молитву Ієремії пророка" та інші подавати за російським виданням Святого Письма і таким чином порушувати правопис автографів поета: ложъ, нощъ — на ложь, нощь та ін.

Тим часом радянські шевченкознавці, протягом семи десятиріч публікуючи академічні видання творів Шевченка і „Кобзарі" масовими тиражами, ніби захищали царські укази Петра 1 та Емський 1876 р., бо й чути не хотіли про український варіант церковнослов'янської мови. Після того, як 1917 р. з російського алфавіту викинули церковнослов'янські літери, а деякі замінили російськими (зокрема „Ђ" (ять) почали передавати через „е"), вони не тільки продовжують друкувати по-російському — ложь, нощь і подібне, а й літеру „Ђ" послідовно передають через російське „е" — старейшины, повешены, главе, согрешиша, соседом та інші. У 30-х рр. дехто із упорядників подавав їх по-російському, але українськими літерами: „прібліжі бо ся спасєніє, грєхи, ісповєдуй" тощо.

1939-го ювілейного року повне десятитомне зібрання творів Шевченка остаточно канонізувало зрусифіковані епіграфи до згаданих творів поета, і вони скрізь друкуються як російськомовні.

Також окремі слова, словосполуки в українських віршах, в основу яких лягли біблійні оповідання, транскрибуються по-російському розтлєнноє, вомєсто тощо, хоча вірш „Осії Гл.XIV" і згадані слона переписані не рукою Шевченка. Важко сказати, яку літеру написав він в оригіналі — „Ђ" чи „и", але не „є". У „Щоденнику" Шевченко тільки тричі прізвище Куліша пише через „Ђ", 20 разів з „и" і раз з „і", але жодного разу — через „е".

Західноукраїнські упорядники всіх видань творів Шевченка в умовах Австро-Угорщини і Польщі, починаючи з львівського видання 1867 р., друкували біблійні цитати за тисячолітньою вимовою українців. Наприклад, епіграф до поеми „Неофіти": „Сія глаголет Господь: сохраніте суд і сотворіте правду, приближися бо спасеніє моє прийти і милость моя откриється" („Ісая. Гл.XIV"). А Іван Франко у своєму виданні „Кобзаря" (1908 р.), не маючи під руками автографів, видрукував із пам'яті епіграфи кирилицею, допустивши лише одну похибку — ложь.

Послуговуючись козацьким правописом, Шевченко свідомо порушив написання російського слова Сибирь. Залишивши його жіночий рід, він майже половину слів пише з „ъ", а решту з „ь". Зате в кількадесят разів ужитому ненависному йому слові царь поет послідовно ставить „ь", за усталеною традицією. Бо за російським законом, як свідчать сотні скарг чиновників, що зберігаються в архівах Посольського приказу за 1645-1646 рр., за пропущення одного слова чи літери в повному титулуванні російського царя винуватця вимагали карати на горло.

В академічному виданні невмотивовано поставлено „ь" у кінці слова скорбь у поемі „Марія", яку переписано чужого рукою.

Таким чином, літери „ъ" і „ь" Шевченко вживав, дотримуючись української традиції XI-XVIII ст., зокрема козацького правопису, і прислухаючись до живої вимови м'яких і твердих приголосних своїми земляками.

Шевченко як реформатор українського правопису, щоб вирізнити і віддалити його від російського, вилучив деревлянську літеру „Ђ" (ять), яку успадкував російський алфавіт, і замінив її сучасною „і". Цю заміну історія виправдала. Вживає літеру „Ђ" у російській мові і вимушено у церковнослов'янській. Літеру „Ђ" вилучили ше переписувачі II Литовського Статуту 1566 р. Генеральний писар Іван Виговський вилучив літеру „і", а літеру „щ" передавав через „шч", „сч", „ш" — відповідно до живої вимови козаків.

В останньому дванадцятитомному академічному виданні творів Шевченка, перший том якого вийшов 1989 р., завідувач відділом шевченкознавства Інституту літератури ім. Шевченка Василь Бородін нав'язав читачам десятирядкову „Молитву Ієремії пророка" як російськомовну, яку досі друкували як факсиміле, вважаючи її епіграфом до „Трьох літ". В автографі ж поета — староукраїнський правопис.

У Західній Україні національним варіантом церковнослов'янської мови користувалися тисячу років — від часу хрещення Русі-України, аж доки більшовицька Москва не знищила фізично священиків, не закрила церкви, не сплюндрувала скарби літератури, духовні школи, колегії, академію.

Майбутні упорядники „Кобзаря" мають виправити зрусифіковані біблійні епіграфи до віршів Шевченка й повернути їм первісне написання і вимову.

Вифлиєм чи Віфлиєм ?

Характерною рисою староукраїнського правопису є те, що літерна система більше, ніж сьогодні, не відповідала вимові голосних звуків у різних говірках української мови, тобто не була силоміць унормована правописом. Тому на письмі змішувались різні букви, особливо для позначення ненаголошених голосних. Між приголосними Шевченко пише літеру „и", яку могли читати як сучасне „и", а в окремих краях і як „і": Іржавець — Иржавець. Літеру „и" Шевченко послідовно вживає у багатьох словах, власних і географічних назвах чужомовного походження: Алилуя, Атилу, Ватикан, Вавилон, Вифлиєм, Вирсавія, Вашингтон, Єгипет, Ізида, Кармилова, Ливан, Пилат, Скандинавський, Сиракузи, Тиверіада, Бібиков; у загальних старогрецьких — архимандрит, архистратиг та інших. До 30-х рр. XX ст. їх саме так передавали, і жодний упорядник не сумнівався, що їх треба читати і передавати по-іншому.

Тим часом у роки шаленої русифікації української мови, починаючи з 1930-х, їх було русифіковано, і досі в „Кобзарях" вони подаються як російськомовні: Ватікан, Віфлеєм, Ізідора та інші, хоч залишено Ливанський.

Ось, наприклад, яких орфоепічних, а згодом орфографічних русифікаторських метаморфоз зазнали три староєврейські слова — Кармелова, Бетлеєм, Галлелуя. Склади з „с" у цих словах наголошені, тому в українській мові південнозахідного наріччя вони вимовлялися як „и" і в такій формі закріпилися на письмі — Кармилова, Вифлиєм, Алилуя. А русифікатори вже шість десятиріч нав'язували чужу нам і поетові форму Віфлиєм, Кармілова, Алілуя — і безсоромно переконували, що начебто так, тобто по-російськи, їх вимовляли і співали Микита Швачка, козаки і християни в XI-XVIII ст. Насправді ж це яскравий доказ того, що ще в Київській Русі ці слова були українськими і звідти їх запозичила російська мова. Інакше б поросійському вони звучали так: Кармелова, Вєфлєєм, Алєлуя.

Суботів чи Суботов?

Хоч в основі правопису Шевченка лежить фонетичний принцип, який був характерний і для давнього українського письма — богослужебних книг, судочинства, гетьманської канцелярії, праць протранскрибованих польськими літерами (як це зробив Яків де Бальмен 1844 р. з „Кобзарем"), — поетові не був цілком чужим і етимологічний принцип, тобто давнє написання слів. У його автографах трапляються послідовні написання: вольний (понад 20 разів), запорозький, воша, розбойник, мудрость, подножки, слов, дулебів матер, і жодного разу вільний (за винятком двох випадків у варіантах віршів). Малоймовірно, щоб українцеві була неприродною вимова „...вільний чоловік...", „вона вже вільна..." тощо.

Частіше Шевченко пише слова з етимологічним „о" і „е" в географічних назвах, які вважаються найстійкішими в лексичному складі кожної мови. Позаяк Україна була століттями під чужинським пануванням, то закостеніли на письмі назви Суботов, Очаков, Чернігов, Трахтемиров, Межигорський тощо. Так писали географічні і власні назви і в польській, і в російській мовах. До речі, поляки над „о" не ставили рисочки, як тепер, хоч і читали Кракув, козакув, панув тощо.

У живій мові в більшості говірок „о" вимовлялося як „і" — Суботів, Очаків, Трахтемирів, Чернігів. Сам Шевченко навів паралельні українські і польські назви „Вільшана або Ольшана". У XIX ст. Михайло Максимович, Шевченків приятель, який захищав етимологічний принцип правопису, щоб підказати читачеві, як у подібних випадках читати слова, ставив над „б" дашок. Він мав своїх послідовників, зокрема й у Галичині, де десятиліттями велася політична азбучна війна.

Назву Києва Шевченко передає по-українському Кыев, і лише зрідка Кіев, переважно в російських текстах і в останні роки життя. Послідовно пише Переяслав, бо наддніпрянці вимовляють „а" наближено до „о". Згідно з козацьким правописом, Шевченко пише „Матер Божа".

Прадідівська літера

З сивої давнини аж до 30-х рр. наша абетка мала літеру для передачі „ґ" зімкненого, яке вживалося переважно у словах діалектних або чужомовного походження: ґвалт, ґанок, ґеографія тощо. Букву r у письмових пам'ятках Київської Русі аж до XIX ст. включно передавали двома літерами — кг, інколи однією: Кгалятовський, Ґанджа, Ґонта, Шинкирей, казета тощо. У „Словнику мови Шевченка" лише один раз зафіксовано буквосполучення кг — кгвалт. Тим часом найавторитетніший словник, що його впорядкував Борис Грінченко, реєструє мало не 250 слів, які тільки починаються цією літерою, і як ілюстрацію подає два приклади з віршів Шевченка. Під цією літерою у цьому словнику трапляються ще й такі Шевченкові слова: ґрунт (20 разів), Ґалаґан, ґратч, ґвалт, ґанок, ґел-ґел та ін. У 20-30-х рр. харківські і київські упорядники передавали цією літерою чимало слів із „Кобзаря": магнати, дзиґарі, фуга, Штернберг, навіть Петербург. Сам Шевченко її не вживав на письмі, бо російські друкарні не мали відповідного значка, Разом з тим російська мова не знає нашого гортанного звука г (гомоніти, горіти, гагілки), тому в словах іншомовного походження цей звук передають через „x", „в" або опускають його — Хашек, Хемінгуей, хокей. Саме тому жертвою зрусифікованого українського правопису стало ім'я великого Бетговена, якого понад десять разів у такому написанні згадував Шевченко. Радянські упорядники передають це ім'я як Бетховен.

Нав'язане написання

Упорядники видань творів Шевченка, починаючи з ювілейного дєсятитомника 1939 р., усупереч 500-річній історичній традиції українського письма і друку в написанні міста „Хвастова" з початковим „Хв", нав'язали художнім творам Шевченка чужу для живої мови Наддніпрянщини форму Фастів, залишивши водночас Хведір, Хведірко тощо. Звук „ф" і досі обмежено вживається в усній українській мові, а в середньонаддніпрянських говірках він вимовляється як „хв", „п" — Хведора, Педора, Пріська, хвізика, хвільм. Тому Шевченко, не порушуючи історичного правопису, в іншомовних словах, зокрема іменах, передає цей звук через церковнослов'янську фіту „θ" — θедір Толстой. Отже, упорядники мають відновити Шевченкове написання „Хвастів" (як друкувалося до 1939 р.).

В останніх двох академічних виданнях 1963 і 1989 рр. допущено кілька прикрих текстуальних помилок. У поемі „Сон" сліпо перекопійовано з автографа „То каторжні". Це слово Шевченко взяв із усної мови (у реєстрі 1649 р. занотовано ім'я козака Катаржний. — Я.Д.), і досі його подавали правильно — „каторжні". Назву „Требратні могили" тільки в останньому виданні виправлено на „Трибратні могили".

В останніх трьох академічних виданнях упорядники не змогли відчитати першу літеру назви столиці Шотландії — Единбург. Вирвавши слово із контексту седнівської „Передмови" до „Кобзаря", вони передають його як російське „Эдинборге", унаслідок чого воно випало зі „Словника мови Шевченка". Цей факт свідчить, що упорядники не читали автографів Шевченкових віршів. Їм невідомо, що поет ввів до своєї абетки російську літеру „э" для позначення нашого „e" — э, э люлі, эх, эге, поэма, поэзія, Эдем, Эдуарду тощо Так, поетове написання „эдвабном" упорядники передають „єдвабном".

Ім'я шотландського поета Роберта Бернса сліпо подано за автографом „Борнц". Важко сказати, що мали на гадці упорядники, нав'язуючи читачеві ці два слова, які Шевченко написав на слух, не знаючи англійської мови. В інших випадках власні імена виправлено — Іліон на Елеон, Сіряковський — Сераковський та інші. Тим часом залишено Завела та інші подібні слова.

Публікуючи прозу Шевченка, упорядники заретушували його українську фонетику, українські граматичні форми під російську мову — „сладкой Днипровои воды" передано „сладкой Днепровой воды". Ці слова Шевченко ніколи не написав би по-російському, як і ім'я Андрія Обеременка, котрий за 25 років „солдатской пошлой, гнусной жизни" не забув рідної мови, залишився вірним „во всех отношениях своей прекрасной национальности" ¹⁵.

Пригадую, як 1962 р. в Інституті літератури кілька тижнів, а може й місяців, обговорювали й затверджували до друку рукопис шеститомного академічного видання творів Шевченка. За довгим столом сиділи переляканий професор Євген Кирилюк, упорядники, зазначені в 1 томі, запрошені мовознавці. Редактор перших двох томів Є. Кирилюк випитував кожного, як подавати сумнівні слова і літери, темні місця. І своєрідним „голосуванням" вирішували правопис віршів люди, для яких Шевченкова мова була чужою. За русифікацію ніхто не карав, ще й нагороджували, присуджували премії, підвищували в посаді (згадаймо Білодіда, Шамоту та інших), адже шевченкознавство було ідеологічним придатком до марксизму-леніиізму, зброєю русифікації.

Окрадене ім'я України?

В українському письмі дошевченківської доби, починаючи з „Ізборника Святослава" (1073 р.), маємо понад 10 зображень притаманної тільки нашій абетці йотованої літери „ї" (йі). На кілька десятиріч вона випала з українського друку і письма. Її загубила опублікована 1798 р. „Енеїда" Івана Котляревського, бо російські друкарні не мали відповідного значка. У 30-х рр. XIX ст. Михайло Максимович, Григорій Квітка-Основ'яненко, Микола Костомаров та інші відновлювали цю, за їхніми словами, „прадідівську букву", накриваючи „û" французьким надрядковим значком — дашком, рискою, що було відомо Шевченкові. Без літери „ї", зауважив Квітка-Основ'яненко, неможливо розрізнити слова — іде сюди і їде сюди.

Сам Шевченко не вигадав окремої графеми для позначення „ї", а передав її сучасною літерою „и" без надрядкового значка та „ій". В останні роки життя поет сприйняв Кулішів правопис (т. зв. кулішівку), в якому літера „ї"' передавалась сучасним „і". В рукописних джерелах і стародруках ця літера була дуже поширена, і писали її, зокрема, як сучасне „и" з дужкою чи рискою і крапкою під ними або ж з однією тільки рискою, як в „Граматиці" Івана Ужевича. В рукописах козацьких літописів, які Шевченко уважно студіював у 1843-1847 рр., він бачив сотні раз писане слово „Україна" (Украйна) з таким зображенням літери „ї". Відомо, що знаменитий літопис Самійла Величка ще до його опублікування був одним із головних джерел вірша „І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє". Літерами української барокової літератури XVII-XVIII ст. Шевченко-художник вимальовував заголовки віршів своїх рукописних збірок „Три літа" і „Більша книжка". Інколи за давньою традицією він також у написанні літери „й" опускав надрядковий значок. У віршах дужку або дашок над „й" вживав послідовно, коли працював у Київській Археографічній Комісії і вивчав різні рукописи XVI-XVIII ст. Під час заслання Шевченко ставив над „й" переважно задертий вгору хвостик-кому, як у письмі XVII-XVIII ст.

У зв'язку з наслідуванням Шевченком козацького правопису і зображенням літер, зокрема „ї", а також відтворенням цієї букви в друкованій і рукописній літературі 30-40-х рр. XIX ст., у радянських шевченкознавців після розгрому т. зв. Спілки визволення України і русифікації мови „Кобзаря" виник сумнів, як читати слово „Україна", яке поет двічі вжив у заголовку вірша „1 мертвим, і живим, і ненарожденним..." — Україна чи Украйна. Останню форму шовіністи трактували як позначення окраїни Російської імперії або Речі Посполитої. В автографі у словах „Україна" Шевченко поставив дужки чи дашки над „ї" („û").

Сам довгий заголовок вірша наслідує стиль давньої української літератури, скажімо, Івана Вишенського: „Писаніє до князя Василія і всіх православних християн, ознаймуючи...", „Писаніє до всіх обще в Лядській землі живущих, да ся покают..." та ін. Можливо, саме ці твори видатного полеміста XVI — початку XVII ст., з якими Шевченко міг ознайомитися в рукописах, були поштовхом до написання вірша-послання (звернімо увагу на ідейний перегук гніву, сарказму, іронії, звертання до сумління, національної свідомості супроти відступників народу. Подібні навіть окремі образи — страшного суду, „варшавське сміття", „найменшого брата", „тяжкі діла дідів наших", „Образ Божий" тощо. Додамо, що ім'я Івана Вишенського з'явилося у Києві 1845 р., тобто тоді, коли був написаний вірш, на сторінках „Памятников" — видання Археографічної Комісії.

До 1907 р. вірш друкувався за списками, і лише після того, як до рук Василя Доманицького потрапив оригінал твору, вмішений у рукописній збірці „Три літа", жоден упорядник до 1930 р. не сумнівався в написанні слова „Україна" через „ї". Відомі списки вірша з 40-х — початку 50-х рр. XIX ст. Куліша, а також Максимовича, Лазаревського, Жемчужникова та інших друзів поета які він власноручно виправляв. Вони не раз чули вимову цього слова поетом, знали вірш напам'ять. На літературних вечірках у В. Тарновського (старшого) збиралися друзі Шевченка — Костомаров, Гулак, Білозерський, Маркевич, Пильчиков, Зенович та інші. Тарновський згадує про велике враження, яке справило на присутніх читання Шевченком цього вірша. Ця національно свідома українська інтелігенція уміла відрізняти Україну від Украйни. Куліш, Костомаров і Білозєрський першими видрукували цей вірш і не дозволили б собі подати в заголовку написання „Украйна".

Отже, у першій публікації вірша, що з'явився за життя Шевченка 1859 р. у Лейпцігу, маємо протранскрибоване російською абеткою „Украйна"; у львівському ж і петербурзькому 1867 р. — „кулішівкою" — „Україна". Після цього всі упорядники „Кобзаря" аж до 1931 р. у заголовку вірша друкували дороге для них слово „Україна". І в нікого із них не виникало сумніву щодо саме такого написання. Це слово ще п'ять разів зустрічається у вірші як „Україна" і лише один раз „Украйна" — тут саркастичне, чужорідне, імперське („сини сердешної Укрáйни", як називали її панки-перевертні).

Загалом написання „Україна" Шевченко вживає понад 200 разів. Завдяки поетові воно й утвердилося у свідомості нашого народу як державний політично-етнічний термін. І не більше 20 разів „Украйна" — як книжне, друковане, зумовлене ритмікою віршів.

Згодом в академічних виданнях 1935-го і особливо 1939-го р. була канонізована сталінськими русифікаторами форма „Украйна", спричинена неправильним прочитанням літери козацького письма „û", над яким Шевченко не поставив під дужкою крапки, як її не ставили через друкарські труднощі Ужевич, Максимович і Квітка-Основ'яненко. Адже в автографі вірша „Розрита могила" упорядники зустрічають таке самісіньке написання літери „ї" — „степи моû", але нікому із них не спадає на думку буквалізм — передати „степи мой" або ж „За що ти караєш свойх" („Єретик").

Отже, виходячи з особливостей козацького правопису XVII-XVIII ст., історії зображення літери „ї" Максимовичем, Квіткою-Основ'яненком та іншими ученими, свідчень сучасників, які з уст поета чули вимову найдорожчого йому вірша „І мертвим, і живим, і ненарожденним...", слово „Україна", враховуючи написання його у багатьох списках вірша, які перевіряв сам поет, та у перших публікаціях 1859 і 1867 рр., немає жодних підстав подавати як „Укрáйна".

Український правопис

Зрусифікований у 30-х рр. і остаточно доконаний у середині 40-х „український" правопис, норм якого й досі дотримуються упорядники творів Шевченка та інших майстрів українського слова дорадянського часу, особливо західноукраїнських, знищив, спустошив і затоптав їх фонетичне, граматичне і стилістичне різнобарв'я, позбавив дослідників змоги розкрити внесок кожного із них у процес творення нашого найдорожчого скарбу — національної мови.

Так, наприклад, аби переконати читача, що Шевченко-християнин був атеїстом, безбожником, матеріалістом, за правописом з малої літери подаються імена і назви з Святого Письма — Бог, Господь, Спаситель, Матір Божа, „Біблія", „Отче наш" тощо, хоч сам поет писав і друкував ім'я Бога з великої літери. Це ім'я — найпоширеніше і найчастіше вживане із усіх власних назв. В українських творах до Бога Шевченко звертається, називає його ім'я понад 500 разів. За давнім українським правописом Шевченко пише і друкує з великої літери назви народів — Москаль, Лях, Татарин тощо (і таке їх написання треба зберегти там, де вони вжиті у значенні назви країни — Росія, Польща тощо). Взагалі в написанні великої літери поет дотримувався давньоукраїнського правопису: інколи писав власні назви з малої літери (богдан, марія тощо); уникав подвоєння приголосних у власних іменах, географічних назвах і загальновживаних словах чужомовного походження (Аполон, Атила, Бесарабія, Яси, фін тощо). Правда, трапляються і паралельні написання (Алилуя — Аллилуя, була — булла, миро — мирри*). [*Це слово Шевченко один раз написав через старослов'янську літеру „іжицю" — мvрры. На жаль, упорядники передають його по-російськи: „мірры".] Козацького правопису і живої вимови Шевченко дотримувався і в словах на взірець Фіялковський (у сучасних виданнях — Фіалковський).

У давньому українському правописі не розрізняли на письмі звуків „е" та „є". Їх передавали однією літерою — кириличним „е" або ж грецьким епсилоном „ε". Шевченко, відчуваючи незручність такого зображення для багатьох слів живої мови, у 1844 р. робить несміливу спробу ввести для їх розрізнення російську літеру „э": „Э..., э люли..." („Сова"), „Э сором..." („Наймичка") тощо. Проте використовує він цю букву непослідовно, подаючи її, наприклад, і в слові „эдвабном" („Чернець"). Упорядники порушують волю поета, друкуючи „єдвабном", хоч і Шевченкові сучасники у списках писати це слово „едвабном". Взагалі написання постом слів з початковим „е" вимагає подальших досліджень. До своєї абетки, вміщеної у „Букварі" (1861 р.), Шевченко вводить „э", але й залишає церковнослов'янські Ђ, θ, v.

За козацькою традицією письма

Письмо Шевченка нагадує український скоропис XVII-XVIII ст. Козацький правопис поет малим хлопцем опанував у одній із дяківських шкіл, що з давніх-давен діяли в Україні при церквах і монастирях. Можливо, що першими вчителями Шевченка були його письменні дідусь і батько, які шанували українську книгу. Поет не навчався ні у гімназії, ні в університеті, не студіював чужих мов, не засвоював модерних форм європейського письма, як його друзі М. Максимович, П. Куліш, М. Костомаров та інші.

Шевченкові літери округлі, однакового розміру, розміщені вільно, трохи нахилені вправо. У слові, за винятком кількох, літери з'єднані між собою. Це давня традиція доби переходу від уставу і півуставу до скоропису. Як і в козацькому письмі, Шевченко не обов'язково ставить надрядковий знак над „й" та „ї", зрідка вживає латинські літери Nepoн, Nумa тощо.

Дуже цікаво, що зображення літер Т, П, Н, В, Р, Ф, Л, C (особливо великої), Ц, Щ аналогічні написанню їх у галицьких школах до 1939 р. На пильну увагу заслуговує послідовне написання літери „Я", складну форму якої й досі вживає старше покоління мешканців Західної України і діаспори. Оригінальними на перший погляд є Шевченкові літери — а (мале), x, у, ю, к (великі). Тимчасом саме таке зображення цих літер бачимо в козацькому реєстрі 1649 р., створеному рукою генерального писаря Івана Виговського. Подібно до козацьких писарів реєстру, Шевченко інколи літеру „щ" також передає двома буквами: шч, сч — „не випушчу", „причашчати" тощо.

Загалом козацький фонетичний правопис лежить в основі Шевченкового фонетичного письма, в якому є й елементи барокового письма, у котрому діяв закон розрізнення літер і граматичних форм: Чигрине, Чигрыне (заголовок однойменного вірша), Чигирине; була — булла тощо.

Чи є крашчій на сим свити

На всий Украйни!

Нема красчого й не буде...

Дивуйтеся люди...

Нащо ти кувала...

(„Сова")

Прикро, що до останнього академічного видання творів Т. Шевченка 1989 р. потрапив восьмирядковий школярський, бурсацький вірш, або ж пісня, „Ходить собі по церковці", який поет записав як фольклорний 1859 р. у селі Гирівці Конотопського повіту. Він не має жодного художнього образу, жодних узагальнень, символів, характерних для віршів поета того часу, звучить примітивною фальшивою струною.

В Україні жоден упорядник, крім В. Бородіна, не приписував цього вірша Шевченкові, його друкували як фольклорний запис поета. Цей вірш включено до творів Шевченка для посилення „антирелігійності" його творчості.

Чи можна згадане видання вважати академічним? Адже в ньому немає навіть географічного покажчика (в Англії, наприклад, ще з 1905 р. заборонено друкувати подібні видання без покажчиків).

Не будемо розглядати історичних коментарів до дванадцятитомника, вони ще традиційні. Зазначимо, що після нашого виступу в березні 1989 р. на міжнародній Шевченківській конференції у Київському університеті з повідомленням „Геній і платні коментатори його творчості" у друкарні „Наукової думки" коментарі було переверстано, викинуто політичні ярлики до історичних постатей і подій. Одначе окремі з них усе-таки залишились: „після зради Мазепи", „Шевченкова оцінка історичної особи Петра I — тенденційна" („кат", „людоїд", „лукавий") та інші.

Отже, шевченкознавці Інституту літератури, що носить поетове ім'я, у розпорядженні яких були і є автографи Шевченка, й досі не спромоглися дати читачеві канонізованих текстів його творів, які б супроводжувалися історичними коментарями, примітками, поясненнями — усім науковим апаратом. Щоб здійснити це завдання, майбутні упорядники мають звернутися до Шевченкових автографів і врахувати їх козацькі правописні норми.

Таким чином, творчий геній Шевченка обійняв собою і давню українську літературу та її книжну мову. Поет творчо засвоїв багато образів, слів, фонетичних елементів, синтаксичних і стилістичних конструкцій книжної української мови XI-XVIII ст.; окремі свої твори, поетичні рядки на українській мовній основі він стилізував під український варіант церковнослов'янської мови. Мова Шевченкових творів — це синтез тисячолітніх надбань національної розмовної і книжної мови в їх еволюційному розвитку.

В основі правопису Шевченка лежить козацький правопис XVII-XVIII ст. водночас із графічним зображенням поетом низки давніх літер, які він засвоїв у дитинстві від своїх сільських вчителів у рідній, ще не зросійшеній школі. Шевченко був останнім великим письменником нової української літератури, який користувався давньоукраїнським правописом, будучи водночас і його реформатором.

¹ Івакін Ю.О. Російський вірш Шевченка в „Іскрівському" дусі // Стиль політичної поезії Шевченка. — К., 1961. — С.266-267.

² Шевченко Т. Повне зібрання творів: У 6 т. — К.., 1964. — Т.6. — С.304-305 (далі покликаємось на це віщання).

³ Франко І. Этимологія и фонетика // Украинская жизнь. — М., 1916. — №6. — С.24-44.

⁴ Федоров І. Буквар. — К., 1975. — С.54-55.

⁵ Величко С. Летопись событий в Югозападной России в XVII веке. — К., 1851. — Т.II. — С.238-239; 8.

⁶ Див.: Фабрикант Н. Краткий очерк из истории отношений русских цензурных законов к украинской литературе // Русская мысль. — 1905. — Март. — С.129.

⁷ Чалий М. Вторая киевская гимназия // Киевская Старина. — 1902. — №2. — С.132.

⁸ Див.: Фабрикант Н. Краткий очерк... — С.135.

⁹ Нечуй-Левицький І. Хмари // Зібрання творів: У 10 т. — К., 1965. — Т.2. — С.8-9.

¹⁰ Грушевский М. Украинцы // Формы национальных движений в современных государствах... Австро-Венгрия, Россия, Германия / Под ред. А.И. Кастелянского. — СПб., 1910. — С.313-314.

¹¹ Шевченко Т. Повне зібрання творів. — Т.5. — С.255.

¹² Там само. — Т.6. — С.10, 12.

¹³ Там само. — С.372.

¹⁴ Грушевський М. Самовидець Руїни // Український історик. — Нью-Йорк — Торонто — Київ — Львів — Мюнхен. 1991-1992. — C.108.

¹⁵ Шевченко Т. Повне зібрання творів. — Т.5. — С.94.

Головна