Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


Головна




А. І. ГЕНСЬОРСЬКИЙ

ТЕРМІН «РУСЬ» (ТА ПОХІДНІ) В ДРЕВНІЙ РУСІ
І В ПЕРІОД ФОРМУВАННЯ СХІДНОСЛОВ’ЯНСЬКИХ НАРОДНОСТЕЙ І НАЦІЙ
1


[Дослідження і матеріали з української мови. — Київ, 1962. — Том. V. — С. 16—30.]




У другій половині XII і на початку XIII ст. термін «Русь» (і похідні) вживався ще, як і раніше, у двох значеннях: а) у значенні етнічно-територіальному і б) у значенні політичному (династично-територіальному). В етнічно-територіальному значенні він виступає як назва населення і території київсько-переяславських земель у протиставленні до території і назв (племінних чи місцевих) інших руських земель. У значенні політичному (династично-територіальному) його застосовували на означення корінних руських (тобто, за винятком підвасальних, іноплемінних) володінь династії Рюриковичів і населення цих володінь. У цьому значенні його вживали в міждержавних актах і там, де йшлося про протиставлення чужим народам (полякам, болгарам, половцям, грекам тощо), у патріотичних висловах про всю державу, а також у висловах церковних, де автор мав на увазі руське східнослов’янське населення як християн у протиставленні до «невірних», нарешті там, де йшлося про підкреслення номінального «старЂйшинства» якогось князя з династії Рюриковичів.

Окремого відтінку цього політичного (династично-територіального) значення набуває термін «Русь» (і похідні) у північноруських літописців. Споконвічне особливе становище Новгорода і Пскова та їх земель у відношенні до Києва і закріплення на інших північно-східних землях окремої лінії династії Рюриковичів (особливо від часів Юрія Долгорукого) підказували погляд на південноруські землі як на належні до іншої династичної організації. Тому північні літописці вживали термін «Русь» (і похідні) або на означення всіх південноруських земель, або таких їх частин, які в розумінні самого південноруського населення не входили в склад етнічно-територіальної Русі (напр., Чернігівщина, Галич тощо).

Наведемо для обох значень декілька прикладів з вищевказаного часу.



1 Основні положення цієї статті були викладені ще в 1947 р. у рукописній праці «Терміни Русь, русин, руський і Україна в домонгольський період і в пізніших віках», яка зберігається в архіві Інституту суспільних наук АН УРСР у Львові.







Етнічно-територіальне значення терміна «Русь» (і похідних)


а) «Русь» (і похідні) — назви київсько-переяславського населення 1.

У 1151 р. київські князі Ізяслав, Вячеслав і Ростислав воюють з суздальсько-чернігівською коаліцією Юрія Долгорукого. Під час битви київські князі «пустиша по нихъ... Черныя Клобукы и Русь (Іп. 1151) — протиставлення русі (киян) суздальцям, чернігівцям і чорним клобукам 2. У 1180 р. Рюрик Ростиславич, прогнаний з Києва чернігівським князем Святославом Всеволодовичем, починає контрнаступ з Білгорода. його військо складається з білгородців, трепільців і чорних клобуків. Під час сутички чорні клобуки не витримують натиску, тікають і спричинюють замішання серед трепільців і білгородців. Про це літописець каже: «Чернии же клобуци, бЂгаючи возмялися бяхуть Русью» (Іп. 1180). Після смерті галицького князя Романа Мстиславича київський князь Рюрик «собравшю... Половци и Руси много и приде на Галичь» (Іп. 1202 — протиставлення русі (киян) Галичу).

Іноді у цьому значенні замість «Русь» знаходимо назву «Рускии сынове». У 1152 р. великий київський князь воює з галицьким князем Володимирком. Перед битвою Ізяслав підбадьорює свої війська словами: «Богъ всегда Рускыя земле и Рускихъ сыновъ въ безчестьи не положилъ есть» (Іп. 1152) — протиставлення «рускихъ сыновъ» (киян) галичанам.



1 Те, що етнічно лише населення цієї території називало себе Руссю, не суперечило єдності всієї древньоруської народності. Спільна етнічна назва — важлива ознака народної єдності, але не вирішальна. Відомо, що українське населення Галичини майже до приходу радянської влади називало себе ще подекуди русинами, тоді як цей термін давно вже забули у Східній Україні, Проте це не розбивало єдності української нації.

Що стосується самого походження назви «Русь», то у великій кількості різних теорій найправильніша, мабуть, теорія археолога Б. А. Рибакова. За цією теорією, в околицях ріки Рось існувало десь у VII ст. плем’я русь чи рос — організатор якогось руського племінного союзу. У певну історичну епоху, близько VIII ст., це плем’я посунулося з Поросся в сторону Києва, центру племені полян, яких майоризувало, через що плем’я полян втратило свою назву, ставши руссю (див. Б. А. Рыбаков, Древние Русы, «Советская археология», XVII, М., 1953, стор. 91 — 99, 104). До часів літописця Нестора лише анахронічно збереглася назва полян за населенням якоїсь території Києва: «нарицахуться Поляне, отъ нихъ же суть Поляне кияне и до сего дне» (Іпатіївськин літопис, СПб., 1871, стор. 5). Тому що династія Рюриковичів почала заснування Київської держави з «матері городов руських» Києва, всі князі цієї держави вважали себе за походженням «руськими».

У зв’язку з теорією Б. А. Рибакова варто відмітити слово рус у В. Даля {Толковый словарь живого великорусского языка, т. IV, СПб., М., 1882), де подається його значення як «сказочное чудовище днепровских порогов».

2 В дальшому називаємо літописи в таких скороченнях: Іпатіївський — Іп., Лаврентіївський — Лавр., Новгородські — Новг., Псковські — Пск., Воскресенський — Воскр., Софійський — Соф.; Густинський — Густ. Для зручності будемо також називати київсько-переяславську територію просто Київщиною, а її населення — киянами.



Для прикметника «русьский» в етнічному значенні найкращою ілюстрацією можуть служити слова галицького князя Володимирка, який з глумом відсилає київського посла: «поЂха мужь Рускый [киянин] обуимавъ вся волости» (Іп. 1152).

Не знаходимо в пам’ятках вказаного відрізку часу форми «русинъ» на означення представника етнічної спільності «русь», тобто киянина. Але такий термін, звичайно, мусив існувати, оскільки він був відомий раніше (пор. «митрополитъ Иларионъ Русинъ» XI ст. — був родом з Васильєва на Київщині) і, як побачимо, зберігся до 1939 р. в цьому ж значенні в Галичині.

б) «Русь» (і похідні) — назви київсько-переяславської території, частіше у формі «Руская земля» або «вся Руская земля» 1.



1 Обсяг цієї території видно з розподілу Юрієм Долгоруким великого Київського князівства, яке він у 1149 р. здобув. Тоді він надав своїм синам такі (крім Київської) основні волості: Ростиславу — Переяславську, Андрію — Вишгородську, Борису — Білгородську, Глібу — Канівську (див. Іп. 1149). Не охоплювалися етнічно-територіальною назвою «Русь», хоч і належали до Київського князівства і в цьому розумінні були «руськими», укріплені міста на Погорині в степовій полосі в сторону Галичини — Волині, розміщені, імовірно, між іноплемінним населенням. Перечислення міст на всій вищевказаній території див. у Б. А. Рибакова, цит. праця, стор. 35 — 37, з тим, проте, застереженням, що територія Чернігівщини — Сіверщини не належала, як думав Б. А. Рибаков, до етнічно-територіальної Русі («вужчої Русі», за термінологією Б. А. Рибакова). Південноруське літописання щойно під кінець XII ст. починає інколи називати Чернігівщину Руссю, хоч іноді ще навіть на початку XIII ст. протиставляє її Київській Русі (про що буде мова далі). Аналіз місць в Іпатіївському літописі і відповідних історичних обставин, на які посилається Б. А. Рибаков для доказу своєї тези про належність Чернігівщини до «вужчої Русі» (цит. праця, стор. 36 — 37), вказує лише на Київщину. Невірне також тлумачення місць у названому літописі, в яких Б. А. Рибаков знаходить начебто свідчення того, що тут маються на увазі всі південноруські землі або їх певні групи (там же, стор. 37, прим. 1). Точне розуміння цих місць веде нас лише до Київщини, тобто до етнічно-територіальної «Русі».



Прикладів для цього значення можна б навести дуже багато. Так, про похід Юрія Долгорукого на Київ говориться: «поиде Гюргі... c Ростовці и c Суждальци и c Рязанци... в Русь» (Лавр. 1152). У зовсім майже подібних словах повідомляється про такий самий похід на Київ суздальського князя Святослава (Новг., IV, 1167 р.): «Святославъ прииде съ Суздалци... и съ Смолняны и c Полочаны к Руси». Князь Михайло Георгійович, який раніше мав волость у Київщині, говорить володимирцям: «прави есте, ци меня дЂля хочете погинути? ПоЂха в Русь» (Іп. 1175, Лавр. 1176). Святослав, великий князь київський, хоче позбутися Рюрика, який володів Білгородом, і тому: «даяшеть Галичь Рюрикови, a собЂ хотяшеть всей Руской земли около Кыева» (Іп. 1189). У 1193 р. київський князь Рюрик збирається їхати в Литву і тоді другий київський князь Святослав каже йому: «брате... ажь ты идешь изо отчины своея на свое орудье, a язъ иду за ДнЂпръ [у Чернігівщину] своихъ дЂля орудЂй, а в Руской землЂ кто ны ся останеть» (1193). У 1197 р. князь смоленський Давид Ростиславич посилає «сына своего Костянтина... в Русь [у Київ] брату своєму Рюрикови на руцЂ» (Іп. 1197). У 1207 р. чернігівський князь Всеволод пустошить Київщину, після чого, як каже літописець, «сЂдев Кые†много зла створивъ землЂ РустЂй» (Лавр 1207) і т. д.

Відповідно до цього територіального (київського) значення вживався і термін-прикметник «руский», хоч взагалі нелегко визначити, чи в даному конкретному випадку виступає в цьому слові ознака територіальна чи етнічна. Ще виразніше виступає його територіальний (київський) відтінок у такій фразі: «поставленъ бысть Ілья архіепископомъ Новугороду при князи Рустемъ Ростислави» (Новг., IV, 1165 — Ростислав був тоді київським князем).







Політичне династично-територіальне значення терміна «Русь» (і похідних)


а) «Русь» назва населення, підвладного династії Рюриковичів.

Ось декілька прикладів з кінця XII і початку XIII ст. При описі походу Ігоря Святославича на половців сіверсько-чернігівські полки названі «руссю»: «и пустивше (половці) по стрЂлЂ на Русь, и тако поскочиша; Русь же бяхуть не переЂхали еще рЂкЂ Сюрлия» (Іп. 1185 — протиставлення «руських» половцям); таке ж протиставлення «руських» полякам знаходимо у фразі, де описується, боротьба галицьких, володимирських і, мабуть, чернігівських полків Романа Мстиславича з поляками: «и ударишася Ляхо†c Русью, и потопташа Ляхо†Русь и побЂди Межька Романа, и избиша в полку его Руси много» (Іп. 1195); у 1228 р. булгари вбили християнина Киріака (мабуть, булгарина), і тоді «Русь хрьстяне [суздальці] вземше тЂло положиша во гробЂ» (Лавр. 1228 — протиставлення булгарам суздальців Русі не лише як підвладних Рюриковичам, а й як християн язичникам); у договірній грамоті смоленського князя Мстислава Давидовича з Ригою і Готським берегом 1229 р. читаємо: «урядили пакъ миръ како было любо руси и латинескому языку» 1.

Як назва представника політичної (династично-територіальної) спільності зберігається термін «русинъ», пор. у названій грамоті: «Аже извинить ся роусинъ оу ризе... оу дыбоу его не сажати» 2 (термін «русинъ» вжито в цій грамоті 32 рази).

Відповідно знаходимо в цьому ж значенні термін-прикметник «руский», пор.: «аже роускии гость биється у ризЂ... ате про мьжю събою оурядите ся» 3; у поході суздальського князя Всеволода Юрійовича на булгар об’єднані суздальські і київські полки названі «рускими»: «БулгарЂ же, видЂвше множьство Рускихъ полковъ» (Іп. 1182) і т. д.



1 Див. С. П. Обнорский и С. Г. Бархударов, Хрестоматия по истории русского языка, ч. I, Учпедгиз, М., 1952, стор. 45.

2 Там же, стор. 46.

3 Там же, стор. 47.



б) «Русь» — назва всієї території Рюриковичів або окремих її частин, які не були етнічною (київською) Руссю. Частіше в цьому значенні вживаються терміни: «земля Руская», «вся Руская земля», «Руския области».

Наприклад, про похід суздальців на Новгород 1169 р. у Новг. літописі (IV) знаходимо: «придоша Суздалци ратью к Новугороду... a c ними князь Мьстиславъ съ Смолняны и c Рязанци, съ Муромци c Торончаны, с Полочаны, вся земля просто Руская» (Новг., IV, 1169); відомості про те, що князь Всеволод сів на володимирському (на Клязьмі) престолі, літопис подає так: «сЂдЂ Всеволодъ владЂя всею Рускою землею» (Новг., IV, 1177; тут йдеться лише про номінальне володіння «всією Руссю» з огляду на признання Всеволода старшим в «племени» Рюриковичів — :див. Іп. 1195). У риторичній похвалі новгородському князю Мстиславу Ростиславичу підкреслюється, що «не бЂ бо тоЂ землЂ в Руси, которая же его не хотяшеть» (Іп. 1178); про Новгород говориться, що «старЂишиство имать во всеи Руськои земли» (Лавр. 1206), а про суздальську землю, що «не было то... оже бы кто, вшедъ ратью в силную в Суздалскую землю, даже бы вышелъ цЂлъ, хоча бы и вся Руская земля» (перечислюються такі міста цієї землі, як Галич, Київ, Смоленськ, Чернігів, Рязань — Новг., IV, 1216). Про голод на Русі в 1230 р. читаємо: «Се же горЂ бысть не в нашеи одноі власти (тобто у Новгороді), но во всей области Рускои, кромЂ Киева одиного» (Новг., IV, 1230); з приводу нашестя Батия на Русь літописець нарікає: «Да кто братье... видЂвше Божіе попущеніе и на всеи Рускои земли, и не плачеться» (Новг., І, 1238) і т. д.

Як вказано вище, північне літописання до часу поневолення монголами вживає політичний (династично-територіальний) термін «Русь» ще в одному значенні, якого не знає південне (київське) літописання — це часте, в протиставленні до північних земель, охоплення назвою «Русь» будь-яких або всіх південних земель (не лише етнічної «Русі» — Київщини). Крім поданих вище причин, можливо, діяло тут відчуття певної діалектної різниці, яка в той час виявлялася. Так, наприклад, про похід на Суздаль чернігівського князя Святослава Всеволодовича Новг. літопис (І) під 1180 р. занотовує: «иде князь Святославъ, Олговъ внукъ из Руси. [тобто, з Чернігівщини] на Суздаль»; про похід Мстислава Удатного з Новгорода до Галичини читаємо в Лавр. літописі під 1218 р.: «поиде Мьстиславъ въ Русь» (подібне в Новг., I, під 1214 р.).

У південноруському (київському) літописанні можна відмітити тільки один певний приклад аналогічного протиставлення, а саме: протиставлення Чернігова як «Русі» Суздалю. Після битви чернігвських князів Святослава, його брата Всеволода і сина Олега з суздальцями говориться в Іп.. літописі під 1180 р., що «вышедшу же ему (Святославу) изъ Суждалскои землЂ и пусти брата своего Всеволода и Олга сына своего... в Русь [очевидно, в Чернігівщину], a самъ... поиде Новугороду Великому». Якщо ця вістка попала сюди (що імовірно) з чернігівських записів, то треба думати, що в той час термін «Русь» став поширюватись на Чернігівщині в такому ж етнічному значенні, як і на Київщині.







Зміни в значенні терміна «Русь» у XIII ст. Занепад політичного (династично-територіального) і поширення етнічного значення


Ми вже відмітили, що під кінець XII ст. термін «Русь» (і похідні) став поширюватися як етнічна назва і на Чернігівщині 1. У XIII ст. подібний процес починає охоплювати й інші руські землі. Причина цього — занепад Києва, центру етнічної Русі: Натомість посилюються два нові центри: Галицько-Волинське князівство на півдні і Володимирсько-Суздальське на півночі.



1 Щоправда, до приходу Батия знаходимо ще в південному літописанні хитання в цьому відношенні. З одного боку, наприклад, Іп. літопис під 1213 р. розрізняє киян і чернігівців: «Мьстиславъ бо бЂ со всими князьми Рускими і Черниговскими», з другого боку — цей самий літопис, після того як під 1237 р. подав вістку про захоплення Батиєм північних міст, яких не називає «рускими», повідомляє: «оттуда нача посылати на грады Руськия», причому вказуються Переяслав, Чернігів, Київ.




Вже на самому початку XIII ст. князь Роман Мстиславич захоплює тимчасово Київ, а перед самим приходом Батия князь Данило просто садовить у ньому свого намісника, Дмитра. Внаслідок цього Галицько-Волинське князівство стало вважати себе наслідником не лише київської території, а й його етнічної назви. Тепер етнічна Русь — не лише Київ, а й Галич і Володимир. Так розуміє це літописець Галицько-Волинського літопису, який під 1250 р., (за Іп. списком), обурюючись з приводу приниження Данила у Батия, говорить: «Данилови, обладавшу Рускою землею Кыевомъ и Володимиром и Галичемь... нынЂ сидить на колЂну и холопомъ называеться». Термін «Русь» (і похідні) в етнічному значенні явно пропагується в Галицько-Волинському князівстві. Свідчать про це сторінки Галицько-Волинського літопису, де на кожному кроці зустрічаємося з цим терміном, чого давніше в попередньому південноруському літописанні не було, хоча в нього попадали уривки з галицьких записів. Все тут «руське»: галицько-волинські народ, земля, челядь, обичай, корогва, бій, сила, натиск і т. п., пор.: «Русь же догнаша Милича» (Іп. 1229); «и Ђхаша на нЂ (на ятв’ягів) Русь c Половци» (Іп. 1252); «изыдЂте на Галичь и приймете землю Рускую» (Іп. 1229); «слышавъ (Данило) о братЂ си и о дЂтехъ, яко вышли суть из Руское землЂ в Ляхы» (Іп. 1240); «створиша межи собою клятву... не воевати Ляхомъ Рускои челяди, ни Руси Лядской» (Іп. 1229); «не далъ быхъ тысяще серебра, оже пришелъ еси (Данило) обычаемь Рускимь отцевъ своихъ» (Іп. 1252); «аще Руская хоруговь станеть на забролЂхъ» (Іп. 1229); «Кондрату же любящю Рускый бой» (там же); «крЂпцЂе брань Руская належить» (Іп. 1245); «умякчиша сердца Ятвязьмь, узрЂвше крЂпость Рускую» (Іп. 1251); «НЂмцЂ же видЂвше устремленье Руское крЂпко, и побЂгоша» (Іп. 1254) і т. д.

Таким чином, на протязі XIII ст. термін «Русь» в його етнічному значенні охопив усі південні і південно-західні землі, тобто землі, на яких повільно починала формуватися українська народність. Разом з тим, оскільки тут термін «Русь» усталився як назва народної (етнічної) спільності, то такого ж етнічного значення набув і термін «русинъ», який в цьому значенні, як це ми вже відмічали, зберігся подекуди в Галичині майже до встановлення радянської влади 1.

Подібний процес починає проходити і на північноруських землях. Першим поштовхом до цього була навала татар, які після оволодіння Києвом передали його і разом з ним північні землі під верховну владу суздальського князя Ярослава Всеволодовича: «Ярославе, буди ты старЂй всЂмъ княземь в русскомь языцЂ» [тобто, народі — слова Батия] — Лавр. 1243. Шістьма роками пізніше таку ж владу надали новгородському князю Олександру Невському: «приказаша [хани] Олександрови Кыевъ и всю Русьскую землю» (Лавр. 1249). Проте до кінця XIII ст. північні літописи, як і раніше, користуються ще здебільшого назвами за місцевостями: новгородці, суздальці, рязанці і т. д., не застосовуючи до них терміна «Русь» як етнічної назви. Все ж таки безпосередня підлеглість північних земель татарам 2, які дивилися на них як на органічну територіально-етнічну єдність (Oros, Orosud), їх частий контакт масами при збиранні податків (тамги) або при переписі населення 3 спричинювали засвоєння населенням терміна «Русь» (і похідних) в етнічно-територіальному значенні.

Так, наприклад, вже під 1257 р. знаходимо у Новг., I, фразу «приде вЂсть из Руси зла, яко хотять Татарове тамгы на НовЂгородЂ», де «из Руси» означає з Суздаля. Знову ж у Новг., IV і V літописах під 1293 р. читаємо: «Татаро†же взяша Володимирь, и Переяславь [північний], Москву, Волокъ..., и много зла створися в Рускои земли». Під 1299 р. Новг., IV відмічає, що псковичі після битви з німцями «Велневици изымавъ, послаша къ князю АндрЂю на Русь», тобто до Володимира на Клязьмі, де тоді княжив Андрій Олександрович.



1 На означення жінки, представника цієї спільності, закріплювався субстантивований прикметник «руска», пор.: «можемъ его иска(ти) съ обою сторону аже побЂгнеть русинъ а любо руска» (Догов. грамота литовсько-руських князів з польським королем Казимиром В., писана у Львові, 1352, див. В. Розов. Українські грамоти, т. I, К., 1928, стор. 6). Згодом замінив його в Галичині термін «русинка», утворений від форми «русин».

Окремого, як нам здається, дослідження заслуговувала б історія терміна «русин», «руснак» на Закарпатській Україні.

2 Галицько-Володимирське князівство знаходилося в дійсності більше під номінальною владою татар.

3 Перепис населення в Північній Русі проводився татарами декілька разів. Літописи відмічають такий перепис у 1257 і 1275 р. (див. А. Н. Hacонов, Монголы и Русь, Изд-во АН СССР, М., 1940, стор. 12 і далі та прим. 16).



Імовірно, до того часу (хоча не можемо цього підтвердити пам’ятками) слід віднести перші початки субстантивації прикметника «русский» на означення представника етнічної спільності Північної Русі. На південних землях, як вказано, закріпився термін «русинъ», успадкований безпосередньо від етнічної Київської Русі, де цей термін за своїм граматичним походженням вказував на органічну належність до Русі (пор. город — горожанин). На півночі термін «русинъ» був відомий і вживався лише в канцелярській мові (див. вище приклади з договорів). Ширшому населенню він був маловідомий. Зате тут (крім Новгорода і Пскова) окрема людина значно більше, ніж на півдні, почувала себе підвладною тому, що в її очах становило «Русь», тобто князівській династії. Починаючи від Андрія Боголюбського, князі виступають тут зі значною дозою самовладдя у відношенні до всіх станів 1.



1 Див. В. О. Ключевский, Курс русской истории, ч. I, М., 1937, стор. 332 — 340.



Такі відносини ще більше закріпилися з приходом татар, які внесли тут деякі свої погляди на державний устрій, згідно з якими всякий підданий втрачав свою особистість і ставав тільки річчю, власністю князя, який міг нею довільно розпоряджатися. Отже, цей підданий був лише «руською» людиною, тобто власністю «руського» князя, а не особистістю «русином». До того ж, імовірно, при переписі населення татари запитували, мабуть, у прикметниковій формі, чи «русский» той або інший житель, тобто, чи підданий він князя, чи, може, чужинець. Це сприяло субстантивації прикметника «русский» та закріплювало його вживання серед населення на означення представника етносу. Одночасно виходив із ужитку політичний (династично-територіальний) термін «русин». Проте процес субстантивації прикметника «русский» у вказаному значенні проходив тут, мабуть, дуже повільно. Ще в XVI і XVII ст. пам’ятки вживають словосполучення «русские люди», а не просто «русские». Так, наприклад, Псковський літопис (І) під 1570 р. повідомляє, що цар Іван Грозний «наполни грады чюжіе русскими людми», що німці радять йому: «на русскихъ людей возложи свирЂпство... понеже русскіе люди прелестни и падки на волхвование». Цей самий літопис під 1610 р. фіксує: «пріиде изъ Новгорода князь Иванъ Мещерской съ НЂмецкими и съ Рускими людьми подо Псковъ».







Остаточне усталення етнічного терміна «Русь» на північних землях у XIV ст.


У XIV ст. термін «Русь» в етнічно-територіальному значенні закріплюється і на північних землях. Про це свідчать дані північних літописів. Пор., наприклад: «избиша КорЂла городчанъ и кто былъ Руси [із руських] во КорЂльскомъ городкЂ» (Новг., I, 1314); «того же лЂта... бысть пожаръ в Руси: погорЂ городъ Москва, Вологда, Витепско и Юрьевъ НЂмецкіи весь погорЂ» (Новг., I, 1335); «КорЂла подвЂдше Немець побиша Роусь Новгородцевъ много» (Новг., IV, 1338); «сЂдЂ князь Иванъ Даниловичь на великомъ княжении (московськім) и бысть тишина... по всей земли руской» (Новг., IV, 1327); «а приказываю дЂтемь своимь... не наступайте на Русь [на Новгород], на цЂлованіи» (Новг., IV, 1352, — «рукописание свейского короля»).

При цьому характерно, що у зв’язку з конкуренцією двох сильних у той час на півночі осередків — Москви і Твері північні літописці застосовують термін «Русь», відповідно до ситуації, переважно до того або іншого осередка.

Так, з приводу знищення татарами в 1328 р. великого Тверського князівства літописець обурюється: «просто, рещи всю землю Русскую положиша пусту» 1; «Щелканъ [посол татарський] хотЂ сЂсти на княжении во ТфЂри, a своихъ князЂи Татарьскихъ хотяше посажати по Рускимъ городомъ» (звичайно, тверським — Новг., IV, Новг., V, 1327); «тое же зимы прийде изо Орды рать на Русь [на Тверське князівство] 5 темниковъ, а с ними князь Иванъ Даниловичь [московський] и плЂни градъ ТвЂрь и всеи земли много зла створися» (Лавр. 1327).



1 Цит. за В. О. Ключевським, названа праця, т. II, М., 1937, стор. 19 — 20



З другого боку, знаходимо: «князь великый Александръ Михайловичь Тферьскый изби татаръ въ Тфери... a самъ... прибЂже въ Псковъ и Псковичи... крестъ къ нему цЂловаша, что его не выдати княземъ Рускымъ» (тобто, підвладним «великому московскому княжению» — Пск., II, 1327), «князь Дмитріи [московський] поиде ратью къ Тфери съ всею силою Рускою» (Новг., IV, 1375); «даша [татари] великое княжение великому князю Юрію Даниловичю, и отпустиша съ нимъ на Русь [на Москву] єдиного отъ князь своихъ» (Соф., І, 1319); «приидоша Татарове на Рускую землю на великого князя Дмитрія Ивановича» (московського — Новг., IV, 1379); «и нікто же не помнить толь давеча воева Русь [війська Василя Дмитровича, великого князя московського] Татарьскую землю» (Новг., IV, 1395) і т. д.

Відмічена тут особливість північного літописання в застосуванні терміна «Русь» (і похідних) переважно то до одного, то до другого із вказаних центрів, звичайно, не випадкова. Вона відбиває етапи формування російської народності та її концентрації навколо того або іншого центру, причому досить виразна перевага московського центру.

Був ще один чинник, який сприяв процесу усталення терміна «Русь» на півночі в етнічному значенні. У 1299 р. наступило офіційне перенесення митрополії до Володимира на Клязьмі, в половині XIV ст. — до Москви. Київські митрополити мали у своєму титулі слова «митрополитъ всея Руси», в якому термін «Русь» розумівся як політичний (династично-територіальний), тобто вказував на єдність церковної організації на всіх землях, підлеглих Рюриковичам. З переходом на північ та у зв’язку з тим, що для південно-західних земель була в 1303 р. заснована друга митрополія у Львові (пізніше у Києві), значення терміна «Русь» у титулі московських митрополитів звузилося до охоплення лише північно-східних земель. У цьому звуженому значенні його стали сприймати, широкі кола населення, але вже як етнічний термін.

Але разом із тим церковна організація внесла в термін «Русь» і спеціальний відтінок значення. До татарського приходу «вся Русь» у титулі київських митрополитів збігалася з політичним (династично-територіальним) значенням цього терміна. Але одночасно в ньому містилось і релігійне значення: «Русь» — це також колектив православних християн на території Рюриковичів. У свідомості людності це приводило до ототожнення: Русь — православні або християни, русский — православний або християнин. З цього ототожнення витворилися пізніше і стали широко відомими складні терміни: святая Русь, святорусский. Явні сліди такого ототожнення знаходимо вже в XIV ст., наприклад, у Новг., І під 1337 р.: «тое же зимы КорЂла возведши НЂмецъ побиша Русь: Новгородцевъ и Ладожанъ и кто живъ христіанъ в КорЂлЂ», тобто і руських з інших областей, які були тоді в Корелі. Особливо сильно закріпилося це ототожнення серед нижчих верств населення. Звідси пішла російська назва для селян — крестьянин. Пізніше це призвело до помилки (в XV ст.) видавців так званої Нюрнберзької хроніки 1493 р., для якої відомості про населення Литовсько-Руської держави і сусіднього Новгорода подав краківський кардинал Збігнєв Олесницький. Про Новгород сказано, що його населення «Rutheni [тобто, Русь], quos appellant (яких називають) Crossanos» 1. Звичайно, Олесницький повідомляв, що це Русь, яку називають «крестьянами». Видавцям Нюрнберзької хроніки ця назва не була ясна, і для пояснення її вони послались на якийсь, народ кросанів, згадуваний у візантійського географа Страбона (народився близько 63 р. до н. е., помер близько 20 р. н. е.).



1 Див. Schedel Hartman, Liber chronicarum, Norimbergae, 1493, стор. 280.







Дві «Русі» половини XIV — XVI ст.


З середини XIV ст. західні і південно-західні руські землі перейшли у володіння Литви і Польщі. У вказаний період, представники української і білоруської народностей в межах Польщі та Литви, як і представники російської та тих частин, білоруської та української народностей, що були в межах Московської держави, стали однаково застосовувати щодо себе як етнічну назву «Русь». Таким чином, і за етнічною назвою виникають дві «Русі», причому цей термін став використовуватися в політичних цілях. На північних землях в ім’я підтримуваної церквою колишньої династичної «всеруськості» починається так зване «збирання руських земель». Після підкорення Твері термін «Русь» вживається на всій території Московської держави у етнічному значенні. Найдовше зберегли незалежність дві області: Новгородська і Псковська. Це відмічають північні літописці. Вище вже ми наводили приклади з кінця XIII ст., в яких сказано, що псковичі «Велнивици изымавъ послаша князю АндрЂю на Русь» (тобто, у Володимир на Клязьмі). Тут виступає протиставлення псковичів Суздальсько-Володимирській Русі. Такі ж приклади можна б навести, і з XIV ст., пор. у Новг. літописі (IV) під 1342 р.: «и Плесковици отвЂргъше Новгорода и великого князя Русскаго [московського], и послаша послы въ Витебскъ къ Олгерду... помочи прошать» (протиставлення псковичів і новгородців «руськості» Москви).

Немало подібних прикладів знаходимо в літописних записках XV ст. Так, наприклад, Псковський літопис (І) під 1486 р. відмічає: «князь великий Иванъ Васильевичъ разверже миръ co княземъ тверскимъ Михаиломъ... и князь великій поднемъ всю Рускую землю и Новгородскую силу, да пошелъ до Твери и Тверь взялъ», де підкреслено, що Новгород не входить у поняття «Руская земля». Щойно з підкоренням Новгорода і Пскова Московській державі (1478) запанував і тут термін «Русь» в етнічному значенні. Разом з тим була, завершена консолідація і остаточне формування великоруської (російської) народності.

У 1489 р. Іван III приймає титул: «божиею милостью великый государь всея Руси». Оскільки була ще друга Русь, загарбана Литвою і Польщею, зміст терміна «Русь» у цьому титулі навертав до колишнього династичного змісту (землі Рюриковичів), що загрожувало інтересам Литви і Польщі і на довгі часи визначило відношення цих держав до Москви. Те саме стосувалося і терміна «всея Руси» в титулі московських митрополитів з їх претензіями до колишньої зверхності над всіма православними імперії Рюриковичів.

На землях, які підпали під володіння Польщі і Литви, зміст терміна «Русь» зазнав певних змін лише на західних (білоруських) землях.

На південно-західних (українських) землях термін «Русь», як вказано вище, вже в XIII ст. усталився як етнічний термін. Таким знаходимо його і в XIV і в наступних сторіччях, пор.: «а свЂдкове на то... кухмистръ вожикъ и иныхъ много было при томъ добрыхъ полянъ (поляків) и Руси» (грамота Ягайла 1399 р., писана у Львові, див. В. Розов, цит. праця, стор. 59) або: «наяснЂйшій негдысь король Александеръ, продокъ и... братъ нашъ желаючи опустилому краю, земли Руской, лучшого поведенія... мЂсту Кыеву ...право немецкое... надалъ» (Грамота Сигізмунда I, з 1516 р., див. Грамоты великих князей литовских, К., 1868, стор. 47). Відмітимо, що за форму множини до форми однини «русинъ» правила тут, як і в давньоруський період, збірна назва «Русь», а не форма «русини», утворена пізніше під впливом польської мови.

На західних (білоруських) землях, внаслідок відокремлення цих земель від території династії Рюриковичів, термін «Русь», звичайно, мусив втрачати політичне (династично-територіальне) значення і ставав терміном етнічним, до чого, мабуть, спричинювався тепер і вплив сусідніх поляків, які протиставляли себе цій «Русі» як етносу, подібно як і на південних землях. Різниця в цьому відношенні з півднем (українськими землями) була лише в тому, що тут на означення представника цього етносу закріплювався, мабуть, як і на півночі, термін «руський», а не «русин» 1.



1 Термін «білорус» («білорос») ще й в кінці XIX ст. не вповні засвоївся білоруським населенням. Походження назви «Біла Русь» на сьогодні ще не вияснене. О. О. Потебня дотримувався думки, що тут «білий» значить «вольний», тобто така Русь, яка під Литвою звільнилася від татарського іга. З таким тлумаченням не погоджувався академік В. І. Ламанський, правильно вказуючи, що і під Литвою Русь не була «вольною». На думку академіка В. І. Ламанського, термін «Біла Русь» був, можливо, загальновідомий вже в половині XII ст., хоч вперше виступає він у деяких німецьких авторів половини XIV ст. і в записках польського письменника Яна Чарновського, під 1382 р. (всі дані про це беремо з праці Є. Ф. Карського, Белоруссы, Вильна, 1904, стор. 114 — 118). Можна погодитися з Є. Ф. Карським, що назву «Біла Русь» надали населенню сусіди за кольором одежі (там же, стор. 117), якщо згадати назву «чорні клобуки», надавану в Києві за кольором шапок підвасальним тюркським племенам у XII ст. Проте не думаємо, що назва «Біла Русь» появилася щойно за зразком термінів «Великая Русь», «Малая Русь», створених в XIV ст. Візантією (Μακρα Ρωσσία, Μικρα Ρωσσία) на означення територій двох руських митрополій: північної московської і південної львівської (пізніше київської) (там же, стор. 117). Ця назва, імовірно, на декілька століть вчасніша. Але трудно пов’язувати її з топонімічними назвами рік, озер тощо за кольором води, — на тій основі, що колись у сиву давнину у якогось неслов’янського племені слово «рос» чи «рус» було назвою води і тому відносити назву «Біла Русь» десь до передісторії, як це робить П. Ф. Кравінін у статті «Паходжанне назваў «Русь», «Белая Русь», «Чорная Русь» і «Чырвоная Русь» («Весці Акадэмії навук Беларускай ССР», Серыя грамадскіх навук, № 3, Мінск, 1956, стор. 53 — 66). Не може підлягати сумніву, що епітет «Біла» при «Русь» міг появитись лише тоді, коли вже сформувалась державна династично-територіальна організація «Русь». Але саме те, що сусіди так називали цю частину Русі і що це населення прийняло назву «Русь» як свою етнічну назву, спричинилося до остаточного самоусвідомлення білорусів як окремої народності.



Закріплення терміна «Русь» в етнічному значенні на руських землях Литовсько-Руської держави намагалися використати її панівні кола у своїх дальших загарбницьких цілях. Вони трактували слово «Русь» лише як українські і білоруські землі, а давня руська північ — це не «Русь», і тому вона не має права на ті частини білоруських і українських земель, що залишилися при Московській державі.







Протиставлення в XVII — XVIII ст. на польсько-литовських землях терміна «Русь» термінові «Московія» та намагання звузити його значення до обрядової ознаки


Вказаній вище тезі литовських і польських панівних кіл дуже допомогла назва, для північно-східних руських земель, яка прийнялася на Заході, а саме «Московія». Від часу приходу монголів Західна Європа майже нічого не знала про північно-східні землі Рюриковичів. Коли ж несподівано у 80-х роках XV ст. з’явилась Московська держава як велика політична сила, вона не представлялася Європі як частина колишньої династично-територіальної Русі Рюриковичів, а як зовсім щось нове — «Московія», а її народ — «московити», хоч володарі цієї держави ревниво берегли у своєму титулі термін «Русь».

В об’єднаній (в 1569 р.) Польсько-Литовській державі починається посилена пропаганда серед українського і білоруського населення саме цього протиставлення. У XVII ст. ця пропаганда дала вже подекуди помітні наслідки. Наприклад, укладач Густинського літопису, складеного в XVII ст. на литовсько-руських землях, навіть анахронічно вводить це термінологічне протиставлення до початку XV ст. Так, під 1406 р. він повідомляє: «Свидригайло... побЂже... ко князю Московскому, а паки начатъ много зла з Москвою творити литовской землЂ и Руси»; або під 1415 р.: «Витолдъ, бачучи, що митрополитове пришедши зъ Москвы... дани отъ священниковъ (на литовсько-руській території)... собравши въ Московскую землю, сожалЂ о томъ, еще же розмысли и се, да не умаляется богатство землЂ РускоЂ».

Але політична думка панівних польських кіл в об’єднаній Польсько-Литовській державі цим не обмежилась. Намагання міцно зцементувати поширену державу підказувало думку насильно перетопити литовців і «Русь», в одному котлі спільної з поляками польської культури і народності, що знайшло дещо пізніше вислів у відомій фразі: «Polska, Ruś i Litwa, to jedna modlitwa». Оскільки не вдалося латинізувати населення «Русі», стали зміст термінів «Русь», «русин» звужувати лише до ознаки слов’янської обрядовості. «Русь», «русин» — це люди польської культури і народності, що лише в церковному культі додержуються слов’янського обряду. Відомо, що ця пропаганда мала значний успіх серед верхів і навіть середніх станів білоруського і українського населення. Витворився тип gente Ruthenus, natione Polonus (за походженням русин, за народністю поляк), який більшою чи меншою мірою існував і в пізніших віках (в окремих одиницях ще на землях габсбурзької Австрії і панської Польщі). Яскравим представником цього типу в XVII ст. в часи народно-визвольної боротьби українського народу проти шляхетської Польщі був відомий брацлавський воєвода Адам Кисіль. В ім’я відчайдушної мети сполонізування українського населення панська Польща (1918 — 1939 рр.) вперто не признавала термінів «українець», «український», лише Rusin, ruski, звичайно, що не з поваги до історичної Русі.

У значенні лише належності до православної церковної організації з її церковнослов’янською мовою, проте не в значенні належності до польського народного колективу, термін «Русь» (і похідні) був тоді досить поширений й серед простого населення православної «козацької України». Разом із занепадом Києва як центру колишньої етнічно-територіальної Русі занепадає тут термін «Русь» в його етнічному значенні і залишається його давно вже відоме ототожнення: Русь — це православна церква, православ’я, край православ’я. Правда, в наукових трактатах та іншій українській літературі того часу ми знаходимо терміни руси, роси, руський і навіть російський в етнічному значенні, але це не більше, як літературне засвоєння із старого письменства. Широкі маси населення знають цей термін лише у вищевказаному ототожненні: Русь = православ’я. У такому ототожненні і знаходимо його в українських народних думах, наприклад:


Визволь, боже, бідного невольника

на свято-руський берег,

на край веселий,

меж мир хрещений

(«Плач невольника») 1;



1 Філарет Колесса, Українські народні думи, Львів, 1920, стор. 64.



Ей, козаки діти, друзі-молодці,

Прошу вас, добре дбайте,

Од сна уставайте,

Руський «Очинаш» читайте

(«Дума про Хмельницького та Барабаша») 1.


Тут епітетом «руський» позначено церковнослов’янський характер цього «Очинашу» у протиставленні до власної української мови.

У думі «Похід на Молдавію» вжито термін «русин»:


Ей, Івану Потоцький,

Кролю польський!

Ти ж бо то на славній Україні п’єш, гуляєш,

А об моїй ти пригоді нічого не знаєш,

Що ж то в вас гетьман Хмельницький, Русин,

Всю мою землю волоську обрушив 2.



1 Філарет Колесса, Українські народні думи, стор. 132.

2 Tам же, стор. 142.



Також і тут термін «русин» вжито не в етнічному значенні «українець», а у віросповідному «православний», оскільки тоді в Польщі були й інші гетьмани-католики. До речі, вкажемо, що подібне ототожнення руський = православний виявляється у відомих словах козацької маси на Переяславській Раді 1654 р.: «волим под царя русского, православного», де слова «русский» і «православний» звучать як тавтологічні.

Козацькі рухи, особливо в часи народно-визвольної боротьби українського народу проти шляхетської Польщі, спопуляризували для Східної України назву «Україна» та «українець» як назву представника нації, що оформилась в середині XVIII ст. (в XVII ст. вживався іноді складний термін: козацький народ, козацька нація). Поряд з цим зникають тут терміни «русин», «руський» навіть у вказаному значенні православної віросповідної обрядовості.

Що стосується Північної Русі того часу, то тут терміни «Русь», «руський» вже цілком усталилися в етнічно-територіальному значенні, як одна з ознак сформованої російської нації. Проте деяке хитання у вживанні цих термінів спричинило поширення в XVIII ст. (офіційно з часу Петра І) терміна «Россия», «российский» як політичного терміна для всіх частин держави, який іноді міг вживатися і в етнічно-територіальному значенні для самої лише Великоросії (пор. назву «великорос»).







Термін «Русь» в XIX і XX ст. (до радянського періоду)


У порівнянні з XVIII ст. наступні XIX і XX ст. принесли лише часткові зміни в значенні і поширенні терміна «Русь» та його похідних. Так, наприклад, російські ретроградні кола намагалися внести в цей термін значення етнічної (національної) «всеруськості», в якій начебто злилися всі східнослов’янські нації. Подекуди таке розуміння проникало в маси невеликоруського східнослов’янського населення 1. Відомо, що на боротьбу з таким розумінням терміна «Русь» піднімались часто прогресивні російські, українські і білоруські кола.



1 На питання: «хто ти такий?» простий українець або білорус часто відповідав, як і великорос: «я — русский».



У Галичині періоду австрійського панування після 1848 р. насаджуване польськими шовіністичними колами серед українського населення (головно серед буржуазії і дрібної буржуазії) вживання терміна «русин» в значенні: поляк слов’янської обрядовості — стало обмеженим. Українське населення Галичини захистило терміни «Русь», «русин», «руський» в їх національно-територіальному значенні, хоча з початком XX ст. ці терміни починають поступатися місцем термінам: «Україна», «українець», «український».

Ще більше поширюються і закріплюються як національні терміни «білорус» і «українець» під владою панської Польщі (1918 — 1939), не дивлячись на офіційне невизнання цих термінів.







Термін «Русь» в радянський період


З часу повного возз’єднання українських і білоруських земель в єдиній Радянській державі термін «Русь» (і похідні) виходить з ужитку на території всіх цих земель. Остаточно усталюються тут терміни: «Україна», «українець», «український», «Білорусь», «білорус», «білоруський». На території Російської республіки як політичний термін вживається прикметник «российский» (пор. «Российская Советская Федеративная Социалистическая Республика»), як етнічний — «русский» та терміни «русский», «русские» на означення національності. Термін «Русь» вживається лише в рідких випадках у стилістичному плані. Пор., напр.:


Союз нерушимый республик свободных

Сплотила навеки Великая Русь.

Да здравствует созданный волей народов,

Единый, могучий Советский Союз.













Див. також:

Генсьорський Антін Іванович. Енциклопедія «Українська мова».

Антін Генсьорський. ГВЛ. Процес складання; редакції і редактори. Київ, 1958.

Антін Генсьорський. ГВЛ. Лексичні, фразеологічні та стилістичні особливості. Київ, 1961.


Руська земля (у вузькому значенні) за Б.Рибаковим.

Руська земля (у вузькому значенні) за А.Насоновим.

Руська земля у вузькому значенні за М. Тихомировим.

А. М. Робінсон. «Руська земля» в «Слові о полку Ігоревім» (витяг з книги, 1980).

Ірина Жиленко. До історії використання топоніму "Русь", "Рóссія" в українській історіографії...


На інших сторінках:

Руська земля у вузькому значенні за І. Данілевським.

Руська земля та Русь за К. Рижовим (zip).













© Сканування та обробка: Максим, «Ізборник» (http://litopys.kiev.ua)
8.V.2003






Головна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.