Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи
[Енциклопедія Українознавства — II. — Т. 7. — С. 2655-2657.]
«Руська Правда», найвизначніший збірник стародавнього україно-руського права, складений в 11 — 12 в. на основі звичаєвого права, важливе джерело для дослідження середньовічної історії права та суспільних відносин Руси-України і суміжних слов. народів. Ориґіналу «Р. П.» не знайдено, натомість збереглося значне ч. її списків з 13 — 18 вв.; досі відкрито їх 106. Історія постання «Р. П.» та її Списків, що їх поділяють на три редакції (коротку, широку і середню), ще досі не є повністю досліджена. «Р. П.» (коротку редакцію) відкрив В. Татіщев 1738 в тексті Новгородського літопису, написаного у 1440-их pp., надрукував її А. Шлецер (1767). Згодом відкрито кільканадцять списків короткої «Р. П.», найстарішими з яких є Акад. і Археографічний, обидва з того самого часу. Серед бл. сотні списків широкої «Р. П.» найстарішими є Синодальний (збережений у тексті Кормчої книги з 1282) та Троїцький (віднайдений у тексті правничого зб. «Мірило Праведне», списаного у другій пол. 14 в.). Широку «Р. П.» вперше опублікував 1792 І. Болтин. Від цих двох основних списків «Р, П.» дещо відрізняються списки сер. «Р. П.» (відомі з тексту Кормчої Книги з 17 в.), яка, на думку більшости дослідників, була лише скороченням широкої ред. (М. Максимейко, А. Зимін) і походить з 15 — 17 вв. (М. Тихоміров й ін. відносять сер. до другої пол. 12 в. й уважають її за основу для широкої ред.).
З видавців текстів «Р. П.», крім згаданих, слід назвати А. Мусіна-Пушкіна, Н. Калачова, П. Мрочек-Дроздовського, М. Владимирського-Буданова, В. Сергеевича, С. Юшкова (вид. АН УРСР), Б. Грекова, А. Зиміна та. ін. «Р. П.» нім. мовою видали Ґ. Еверс (1826), Е. Тобієн (1843 — 44), Л. Ґетц (1910 — 13); франц. — М. Шефтель (1963), поль. — І. Раковецкі (1820 — 22) й А. Кухарскі (1838), анг. — Г. Вернадський (1947). Повний корпус усіх досі відомих текстів вміщено в 3-томовому вид. АН СССР «Правда Русская» (1940 — 63; за ред. В. Грекова).
Досліди над історією «Р. П.» і систематизацією її списків вели Н. Калачов, В. Ключевський. В. Сергеєвич, Л. Ґетц та ін. Джерела «Р. П.» а зокрема чужонаціональні впливи на неї, досліджував Н. Карамзін (візант. канонічне право і право цісарське, зокрема Номоканон). Н. Калачов і В. Ключевський добачували в «Р. П.» твір духовенства, призначений для духовних судів у світських справах, опертий на звичаєве право, а дехто знаходив у «Р. П.» впливи болг. права 9 — 10 вв. В СССР досліди над «Р. П.» ведуться насамперед над суспільними відносинами Київ. Руси й февдального устрою (Б. Греков, Л. Черепнін й ін.) та її культури (Б. Романов), а також над внутр. історією поодиноких правних норм та їх змістом (С. Юшков й ін.).
Коротка «Руська Правда» (43 статті) поділяється на 4 частини: 1) «.Правду Ярослава», або найстарішу, як її називають дослідники, що не погоджуються з (поглядом, що «Р. П.» проголосив кн. Ярослав Мудрий (В. Сергеєвич, А. Пресняков, М. Тихоміров); вона охоплює статті від 1 до 18; 2) «П. Ярославичів», звану також Уставом Ярославичів (статті 19 — 41); «Покон вирний», що встановлює оплати вирникам (ст. 42) та 4) «Урок мостникам» (ст. 43).
«Правда Ярослава», на думку одних дослідників, постала бл, 1016, ін. — у 1030-их pp. Постанови цієї найстарішої «Р. П.» сягають 8 — 9 вв., а то й раніших часів, з яких вона перебрала інститут кривавої помсти, що її згодом замінено (хоч не повністю) грошовою карою. «П. Ярославичів» складено на з’їзді Ярославових синів: кн. Ізяслава, Всеволода і Святослава у Вишгороді 1072 (М. Тихоміров, С. Юшков, Л. Черепнін) або у 1032-54 (Б. Греков, А. Зимін). Норми «П. Ярославичів» з особливою увагою охороняють інтереси кн., його домінальне госп.-во, урядовців і майно. Різні грошові кари за вбивство, залежіно від суспільного становища вбитого, вказують на розчленування суспільности. Найбільше норм коротка «Р. П.» присвячує охороні життя, здоров’я і майна; вона складається гол. з норм карного й карно-процесуального права.
Широка «Руська Правда» (121 стаття) була найбільш поширена. Віднайдені бл. 100 списків поділяються на три групи: Синодально-Троїцьку, Пушкінську і Карамзінську. Щодо часу постання її та її частин думки поділені: за С. Юшковим та А. Зиміним — її складено під час князювання Володимира Мономаха (після 1113), за Б. Рибаковим — за князювання Мстислава Володимировича, а за М. Тихоміровим і Л. Черепніним — до 1209.
Зміст широкої «Р. П.» у ділянці карного права характеризується заміною норм кривавої помсти — грошовими викупами та держ. карами — вирами. Відповідальність за невідомого вбивцю поширюється на всю громаду, на території якої доконано вбивство (дика вира); за поранення, образу чести, поряд відшкодування покривдженому, треба було платити держ. кару (продаж); за найважчі злочини (розбій, підпал загороди, конокрадство) була встановлена кара «поток і розграбленіє», яка торкалася не лише майна, але дружини і дітей та самого злочинця. «Р. П.» знає ряд чітких норм цивільного (позики, відсотки, ґрунтові спори, спадщинні приписи) і процесуального права (свідки: видоки і послухи, ордалії; проба заліза і води, «свод», леґальна самодопомога: злодія, зловленого на гарячому, «убиють во пса место»). Ці й ін. норми «Р. П.» дають багатий матєріял до всебічного дослідження соц.-екон. і побутових відносин середньовічної України.
До середньої «Р. П.» стосується все, що сказано про широку.
Значення «Р. П.», як зб. права, було велике, доказом чого є численна кількість списків «Р. П.», дотепер знайдених. Попри упривілейоване становище вищих прошарків суспільства, всі вільні перебували під опікою «Р. П.», гол. завданням якої було давати можливість сторонам боронити свої права на життя, здоров’я і майно, а судові — підставу до справедливого вироку. Характеристиччною прикметою «Р. П.» була еволюція в бік гуманности (напр., заміна кари смерти грошовою карою).
«Руська Правда» є важливим іст. джерелом, яке допомагає дослідникам відтворювати діяльність адміністративного княжого апарату, виявляти нюанси суспільного розшарування, досліджувати вияви фінансових операцій, стежити за технікою управи ріллі, госп. знаряддям та врожаєм. «Р. П.» становить важливе джерело для пізнання найдавніших норм укр. звичаєвого права, а згодом княжого законодавства і суд. вироків, вона мала безпосередній вплив на всі пам’ятки лит.-руської доби, а зокрема на Судебник Казіміра Яґеллончика 1468 і Литовський Статут. За посередництвом Лит. Статуту норми «Р. П.» вміщені також у Найвизначнішій пам’ятці укр. права гетьманської доби «Права, по которымъ судится малороссійскій народъ» (1743). Сліди «Р. П.» помітні також у працях та правничих зб. ін. слав. наїродів, зокрема поль. статутах короля Казіміра В. (пол. 14 в.) та ін. Зате, за твердженням Ф. Леонтовича, «московське законодавство в час Судебників губить усякий зв’язок з старовинно-руським правом».
Література: Леонтович Ф. Русская Правда и Литовский Статут. К., 1865; Калачов Н. Предварительные юридические сведения для полного объяснения Русской Правды, випуск 1, вид. 2. П. 1880; Максимейко М. Русская правда и литовскорусское прав.о. Сборник статей по истории права, посвященный М. Ф. Владимирскому-Буданову. К. 1904; Ясинский М. Закупы Русской Правды и памятников западно-русского права. Там таки; Грушевський М. Історія України-Руси, тт. II і III. Л. 1905; Goetz L. Das Russische Recht. I — IV. Штутґарт 1910 — 13; Максимейко М. Опыт критического исследования Русской Правды. Випуск І. X. 1914; Лащенко Р. Лекції по історії українського права, ч. І. Княжа доба. УВУ. Прага 1923; Борисенок С. Карний зміст потока Руської Правди. Праці комісії для виучення іст. зах.-руського та українського права ВУАН, випуск І. К. 1925; Максимейко М. Система Руської Правди в її поширеній редакції. Там таки 1926; Юшков С. (ред.) Руська Правда. К. 1935; Греков Б. Киевская Русь. М. 1939; Тихомиров М. Исследование о Русской Правде. М. — П. 1941; Чубатий М. Огляд історії українського права, І — II, 3 вид. Мюнхен 1946 — 47; Юшков С. Русская Правда м. 1950; Падох Я. Нарис історії українського карного права. Мюнхен 1951; Черепнин Л. Социально-политические отношения в древней Руси и Русская Правда. В кн. Древнерусское государство и его международное значение. М. 1965; Рубинштейн Н. Древнейшая Правда и вопросы дофеодального строя Киевской Руси. В кн. Археографический ежегодник за 1964 год. М. 1965; Зимин А. Феодальная государственность и Русская Правда. Исторические Записки, 76. М., 1965. [Див. Леонід Білецький. Руська Правда й історія її тексту. Вінніпег, 1993, Правда Руська (переклад В. Яременка).]
Я. Падох
[Енциклопедія Українознавства — II. — Т. 4. — С. 1303.]
Литовський Статут, кодекс права Великого Князівства Литовського (Литовсько-Руської держави), виданий у 16 в. в трьох основних ред., один з найкращих кодексів права свого часу. Перед виданням Л. С. джерелами права Лит.-Руської держави були — Руська Правда, а також литовське, білоруське і українське звичаєве право. Перший або Старий Литовський Статут, схвалений у 1529 р. на соймі у Вільні, складався з 243 артикулів (за Слуцьким списком — 272), об’єднаних в 13 розділах, в яких були зібрані норми судово-процесуального, карного, цивільного й госп. права, поруч з постановами держ. права. Провідною думкою цього кодексу була оборона інтересів держави і шляхти, а особливо маґнатів. Другий Литовський Статут, іноді з уваги на особливу ролю Волинської шляхти при його укладанні званий Волинським, схвалений у 1566 р. (367 артикулів у 14 розділах), здійснив адміністративно-політ. реформу держави (поділ на повіти), а зокрема поширив привілеї рядової шляхти. До сойму були введені, поруч з вищою палатою (пани-рада), представники рядової шляхти — повітові посли. Цей кодекс є юридичним оформленням панівної ролі шляхти в державі і дальшого обмеження прав селянства (в містах діяло т. зв. маґдебурзьке право). Третій Литовський Статут (488 артикулів в 14 розділах), складений після приєднання В. Князівства Лит. до Польщі (Люблінська унія 1569 p.), був затверджений Жигмонтом III Вазою, великим кн. лит. (і поль. королем) у 1588 р. Він позначався засвоєнням багатьох поль. юридичних понять у наново систематизованому і значно поширеному карному й цивільному праві -Статуту, а особливо в остаточному закріпленні привілеїв шляхти і в повному закріпаченні селян.
Всі три редакції Л. С. були написані тодішньою «руською» канцелярською мовою, що була сумішшю церк.-слов’янської, укр. і білор. мов. Дві перші редакції появилися в рукописній формі, а третя — надрукована у Вільні. У 1614 р. появився перший переклад — редакція Л. С. поль. мовою у Вільні; 1811 р. Л. С. перекладено на рос. мову (з поль. тексту). Л. С. був одним з джерел, що були використані при укладенні кодексу моск. царя Олексія Михайловича («Соборное Уложение») в 1649 р.
На протязі кількох століть Литовський Статут був основним зб. права на Україні, навіть у тій частині, яка була приєднана до Польщі. Він був гол. джерелом укр. права на Гетьманській Україні і становив основне джерело кодексу «Права, по которым, судится Малороссийский народ». На Правобережній Україні Литовський Статут діяв аж до скасування указом царя Миколи І з 25 червня 1840 р. Деякі законоположення Л. С. були внесені до зб. законів Російської Імперії і зберегли законну силу в Чернігівській і Полтавській губерніях аж до 1917 р. Див. також ЕУ I, стор. 635 — 36.
Література: Грушевський М. Історія України-Руси, т. 5. Л. 1905; Лащенко Р. Лит. Статут, яко памятник укр. права. Наук. Зб. Укр. Ун-ту в Празі, т. I. Прага 1923; Василенко М. Як скасовано Лит. Статута. Записки Соц.-Екон. Відділу Укр. Академії Наук, тт. II-III. К. 1924 — 25; Kutrzeba S. Historja źródeł dawnego prawa polskiego, T. II. Litwa. Л. 1926; Барысёнак C. Нацыянальны характар Літоўскага Статуту 1529 г. Полымя 6 — 7. Менськ, 1927; Лаппо И. Литовский Статут 1588 года. 2 тт. Кавнас 1934 — 38; Чубатий М. Огляд історії українського права; Історія джерел та держ. права, ч. II, 3 вид. Мюнхен 1947; Юшков С. История государства и права СССР, ч. I, 3 вид. М. 1950; Okinshevich L. The Law of the Grand Duchy of Lithuania; Background and Bibliography. Нью-Йорк 1953; Кульчицький В. Кодифікація права на Україні у XVIII ст. Л. 1958; Статут Великого Княжества Литовского 1529 года, під ред. k. Яблонскиса. Мєнськ 1960.
Б. Цюцюра
[Енциклопедія Українознавства — II. — Т. 4. — С. 1305.]
Литовсько-руське право, право Литовсько-Руської держави, точніше Великого Литовського князівства, в якому від 14 до 18 вв. були об’єднані лит. і білор. землі, а також більшість укр. (до Люблінської унії, 1569). Систематичне виучування історії Л.-р. п. розпочалося в першій пол. 19 в. Польські дослідники вважали його місц. правом поль. держави, російські дослідники (які називали Л.-р. п. «зах.-руським» правом) включали його до історії рос. права. Згодом над Л.-р. п. почали працювати укр., білор. і лит. історики і правники, вважаючи, що воно входить в обсяг історії права всіх трьох народів — білор., лит. і укр., з уваги на їхнє спільне держ. життя в минулому. Див. Литовський Статут, а також ЕУ I, стор. 634-35.
Б. Ц.
[Енциклопедія Українознавства — II. — Т. 4. — С. 1303-1305.]
Литовсько-Руська держава (13-16 вв.), назва гетеронаціональної держави, до складу якої входили лит., білор. та укр. землі. Л.-Р. д. була заснована на федеративному принципі, і поодинокі її частини користувалися широкою автономією. Найвища влада була зосереджена в руках великого кн. і опиралася на держ.-політ. устрій февдалізму. Для допомоги великому кн. була покликана великокняжа рада, складена з панів, спочатку з дорадчим, а згодом співвирішальним голосом у держ. адміністрації. Столиця держави була з 1323 p. у Вільні. Лит. держава формувалася під впливом експансії нім. хрестоносних орденів, боротьби з Гал.-Волинською державою, татарами, а згодом Польщею і Московщиною. Наступ литовців на укр. й білор. землі почався вже за засновника Лит. держави великого кн. Мендовга (1230-і pp. — 63). За великого кн. Ґедиміна (1316-41) і його сина Ольґерда (1345-77) під владою Литви опинилися Пинщина, Берестейщина. Чернігово-Сіверщина, Поділля, Переяславщина та Київщина. Укр. землі та їх князі, ослаблені тат. наскоками та внутр. роздрібленістю, майже без опору були інкорпоровані у Лит. державу й узяли участь у держ. адміністрації. Політ. і культ. життя Л.-Р. д. розвинулося на іст. традиціях Київської й Гал.-Волинської держави. Староруська (укр. та білор.) мова стала держ. мовою, а судівництво спиралося на правні традиції руського княжого судівництва (див. Литовсько-руське право, Литовський Статут). Литовці перебрали також руський військ. досвід — орг-цію війська та будування фортець. Династичні споріднення руських і лит. княжих родів зміцнювали асиміляційний процес лит. елементу. Руські (гол. укр.) князі входили до складу великокняжої ради і разом з лит. панами становили провідну верству держави. Правос. церква мала змогу вільно розвиватися і впливати на культ.-осв. розвиток країни. В містах розвивалися ремесла й торгівля. Але після 1385 p., коли великий кн. Яґайло (1377 — 92), уложив 1385 у Креві з Польщею унійний договір (див. Кревська унія), стаючи поль. королем, відносини в Л.-Р. д. змінилися. Польща, зайнявши Галичину в 14 в., намагалася поширити свої політ. та рел. впливи на сусідні укр. та лит.-білор. землі. У 1385 р. Л.-Р. д. перестала бути незалежною державою, хоча зберігала власний держ. устрій. Прополь. політика Яґайла викликала сильну лит.-руську опозицію, яка боролася з наступом польонізації і латинізації політ. та культ. життя держави. Спочатку лит.-руську опозицію очолив великий кн. Витовт (1392 — 1430), який співпрацював з укр. князями і плянував зовсім унезалежнити Л.-Р. д. від Польщі та поширити територію на півд. і сх. Однак, програвши битву з татарами 1399 р. над р. Ворсклою, Витовт був змушений шукати згоди з Яґайлом. В Городлі 1413 р. було уложено нову поль.-лит. унію, яка обмежила участь правос. у держ. управлінні Л.-Р. д. та зрівняла панів латинського обряду з поль. шляхтою. Нову опозицію очолив брат Яґайла, великий кн. Свидригайло (1430 — 35), який був прихильно наставлений до укр.-руського резистансу. Проруська політика Свидригайла спричинилася до внутр. розбиття політ. сил Л.-Р. д. Пропольська сторона вибрала на великого кн. Жигмонта Кейстутовича (1435-1440), а Свидригайло осів на Волині, яка на короткий час стала фактично окремою державою. По смерті Жигмонта великим кн. проголошено Казіміра Яґеллончика (1440-92), який продовжував прополь. централістичну політику супроти укр.-білор. земель. Зріст опозиції руських кн. примусив Польщу до поступок, і в Києві посаджено кн. Олександра (Олелька) Володимировича, внука Ольґерда. Це на деякий час посилило руські впливи в державі. Проте вже по смерті Свидригайла скасовано Волинське князівство (1452), а по смерті Семена Олельковича (1470) Казімір зробив своїм намісником у Києві литвина Ґаштовта. Посилення поль. впливів у Л.-Р. д. призвело до нової змови, на чолі з кн. Михайлом Олельковичем. Змову викрито (1481) і багато учасників було страчено.
Велике Литовське князівство [Див. додаткові мапи]
1 — Основна територія Литви. 2 — 5 — Укр. і білор. землі, зайняті В. Лит. князівством: 2 — за Мендовга; 3 — за Вітена і Ґедиміна; 4 — за Ольґерда; 5 — за Витовта. 6 — Територія Верхівських князівств (періодично залежних від Литви). 7 — Кордони держав у 1465 р. 8 — Кордони В. Лит. князівства бл. 1600 р. 9 — Кордони В. Лит. князівства на сх. 1648 р.
Зростання поль. впливів на руських землях сприяло орієнтації правос. укр. і білор. князів на Моск. князівство, яке, після перемоги над татарами, ставало сильною централізованою державою. Моск. великий кн. Іван III проголосив себе оборонцем православної віри й спадкоємцем київської великокняжої династії. Це загострило давній конфлікт між Литвою і Москвою і призвело до ряду воєн між ними. На поч. 16 в. до Москви були приєднані майже всі Чернігово-Сіверські землі. 1508 р. вибухло нове повстання руських князівств проти Литви, очолене кн. Михайлом Глинським і його братами. Метою його було відірвання від Литви України-Білоруси та відновлення Руської держави. Це була остання спроба українських князів протиставитися Польщі та Литві. Повстання не вдалося, і Глинські були змушені втекти до Москви.
Польща за всяку ціну намагалася опанувати Лит. князівство та перетворити персональну унію, проголошену в Креві, на реальну унію двох держав. Поляки старалися використати для цього менших лит. панів, яким було обіцяно зрівняння в правах з поль. шляхтою. Проти унії виступили великі лит. пани, вбачаючи в ній ліквідацію Л.-Р. д. Не зважаючи на значний опір з боку Литви, було проголошено в Любліні 1569 р. унію Польщі з Литвою, які стали однією державою — «Річчю Посполитою» (див. Люблінська унія), хоч Литва й надалі зберегла деяку держ. автономію. Руські землі В. Лит. князівства були поділені: укр. землі, за винятком частини Підляшшя і Полісся, перейшли під владу Польщі, білор. майже цілком залишилися в складі В. Лит. князівства. Таке правне становище В. Лит. князівства затрималося аж до розборів Речі Посполитої. Див. ще ЕУ I, стор. 431-36, 634-35, 640-42, а також Литва.
Література: Антонович В. Очерк истории Великого Княжества Литовского до половины XV в. К. 1885. Леонтович Ф. Очерки по истории Литовско-русского права — Образование территории Литовского государства. П. 1894; Грушевський М. Історія України-Руси, III — VI. Л. 1899 — 1907; Любавский М. Очерк истории Литовско-Русского государства до Люблинской унии включительно. М. 1915; Василенко Н. Очерки по истории Западной Руси и Украины. К. 1916; Чубатий М. Правне становище українських земель Литовсько-Руської держави під кін. XIV ст., ЗНТШ, тт. 134 — 35, 144 — 45. Л. 1924 — 26; Kolankowski L. Dzieje W. Księstwa Litewskiego za Jagiellonów, I. 1377 — 1499. B. 1930; Jurgela C. History of the Lithuanian Nation. Нью-Йорк 1948; Horst Jablonowski. Westrussland zwischen Wilna und Moskau. Лейден 1955; Пашуто В. Образование Литовского государства. М. 1959.
Л. Винар
Див. також:
Серафим Юшков. Руська Правда (тексти на основі 7 списків та 5 редакцій). Київ, 1935.
Леонід Білецький. Руська Правда й історія її тексту. Вінніпег, 1993.
А се есть правда рускаа. Новгородський перший літопис молодшого ізводу.
Андрій Яковлів. Українське право. (Лекції «Українська культура»)
Переклад тексту Архівної комісії.
Другий (Волинський) статут Великого князівства Литовського 1566 року
На інших сайтах:
Третій Статут Великого князівства Литовського 1588.
Судебник Казимира 1468 року (zip)
1-й Литовський статут 1529 року (zip)
Устава на волоки 1557 року (zip)
