Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


‹‹   Головна           Див. Іпатіївський літопис





Омелян ПРІЦАК

ВСТУП


[До видання: Староруські київські і Галицько-Волинські літописи: Острозький список (Хлебніковський) і список Четвертинського (Погодінський). Гарвардська бібліотека давнього українського письменства. Т.VIII. The Old Rus' Kievan and Galician-Volhynian Chronicles: The Ostroz'kyj (Xlebnikov) and Četvertyns'kyj (Pogodin) Codices (Harvard Library of Early Ukrainian Literature. Vol. VIII). Harvard University Press, 1990, P.xxxix-lxii.]



У цьому томі Гарвардської бібліотеки давнього українського письменства публікуються репродукції Хлєбніковського та Погодінського літописів — двох українських списків давніх південноруських літописних пам’яток, що належать до літописів Іпатського типу. Ці списки відомі під іменами їхніх останніх власників, хоч, можливо, більш слушно було б називати їх «Острозьким» списком та списком «Четвертинського»: перший, ймовірно, переписано в Острозі бл. 1575 р. з ранішого тексту, що належав князям Острозьким, нащадкам волинських Рюриковичів; другий текст було написано у 1621 році для князя Стефана Святополка-Четвертинського, також українського Рюриковича, в його маєтку Животові. Однак з практичних міркувань я тут також вживатиму старі назви, оскільки вони загально прийняті в науковій літературі.




Літописання на Русі до початку XIV ст.


Літописання на Русі почалось у Києві в другій половині XI ст.. Саме тоді ідея суверенного християнського Руського каганату, висунута раніше київським митрополитом Іларіоном (1051-1054), була замінена в середовищі руських князів візантійською ідеологією патримоніального універсалізму. Одним з важливих стимулів для виникнення літописання стала потреба укласти житія перших «власних» святих Бориса і Гліба, перенесення мощей яких відбулось у 1072, і вдруге у 1115 році. 1 Канонізація цих двох другорядних князів, а не засновників християнства на Русі Ольги та Володимира, була пов’язана зі зростаючим розпорошенням політичної влади в Київській Русі. Доля «окаянного» Святополка, мнимого вбивці Бориса і Гліба, та популяризація обох братів церквою як мучеників були явним попередженням для інших князів, якщо б хтось з них захотів стати єдиновладним правителем. 2



1 Див. Повість временних літ (ПВЛ), роки 1072 і 1115 (1950, 1:121,199-200).

2 Див. Pritsak 1986, 280-82.



Розпорошення політичної влади зрівноважувалось тенденцією до єдності, що була пов’ язана з поняттям неподільної руської митрополії, підпорядкованої константинопольському патріархатові, церкві басилевса і автократора ромеїв /xl/ і тим самим «усіх християн» 3. Але одночасно Східна церква зробила вирішальний крок до розриву з римськими папами (Керуларій, 1054), а, з другого боку, у Чехії, з якою Київ підтримував жваві культурні зв’язки, відбувалося відродження слов’янського обряду в унії з Римом (особливо в 1083-1097 рр.). Давньоруські літописи, що є найважливішим писемним джерелом про цю добу, відкривають сучасному дослідникові цікаве поєднання різних, часто протилежних, поглядів про коріння та характер християнства на Русі.

Як видно з Повісті временних літ, різні редакції якої походять з 1115-1123 рр., на характері розповіді про хрещення Русі в 987-988 рр. позначилась присутність у Києві митрополита Никифора. 4 Стоячи на чолі руської церкви в 1103-1121 рр., він мав змогу наполягти на внесенні офіційної візантійської версії цієї переломної події в історію Київської держави. Розповідь («повість») про хрещення є зведенням з кількох пам’яток, перекладених з грецької мови. Вона включає мальовниче оповідання про те, як Володимир вибирав віру (і при тому, з вини переписувачів, анахронічно згадується завоювання хрестоносцями Єрусалиму в 1099 р.); так звану корсунську (херсонеську) легенду; довгий виклад анонімним грецьким автором усієї біблійної історії; врешті злосливу критику римської церкви та тенденційну розповідь про перші сім екуменічних соборів.

Проте київські автори зуміли перехитрити свого митрополита-іноземця. В повісті про хрещення не сказано нічого про походження слов’янського обряду на Русі, оскільки цей обряд запровадив щойно Ярослав Мудрий (1018, 1036-1054), який від 1036 р. був єдиновладним правителем і вживав імператорський титул «каган» (відповідник титулу «ц[еса]рь», що заховався у софійському графіто 5). Але літописний запис 6545/1037 року говорить про поширювання ним слов’янського обряду. Під роком 6406/898 до літопису внесено чеську повість про слов’янський обряд — історію слов’янської місії святих Кирила і Мефодія. Ця повість обґрунтовує апостольський характер не тільки слов’янського обряду (оскільки архиєпископ Сірмія Мефодій був наступником Андроніка, одного з учнів св. Павла), але й християнства на Русі («словЂенскъ языкъ и рускыи единъ»).



3 Пор. Pritsak 1983, 133-72.

4 Про Никифора див. Великий 1968, 23-27. Праця Великого не дає повного образу діяльності Никифора.

5 Див. Висоцький 1985, ч. 8.



Такого роду релігійні суперечності /xli/ відображають конфлікт руської та варязької ідеологій. 6

Прибічники руської ідеології, особливо київський митрополит Іларіон та ігумени Києво-Печерської лаври Никон і св. Феодосій, намагалися переконати князівську мандрівну дружину оселитися на постійно навколо Києва, Чернігова та Переяслава, щоб таким чином «націоналізувати» її. Більше того, вони як ідеологи політичної єдності прагнули, щоб в умовах боротьби між Римом та Константинополем руський обряд залишався нейтральним. З другого боку, представники варязької орієнтації (ігумен Іоан, св. Антоній Печерський, рід Шимона), обстоювали продовження східноєвропейського патримоніального співвладдя багатонаціонального варязького купецтва і візантійського вищого духовенства. Вони були прихильниками політичного роздроблення і віддавали перевагу слов’янському варіантові візантійського обряду, а не окремому слов’янському обрядові.

Напружені відносини між цими двома угрупованнями загострились внаслідок заворушень у Києві: в 1068 (купці, що торгували з Константинополем, яких підтримував св. Антоній), 1113 та 1147 рр., і в Новгороді в 1136 р., а також у зв’язку із занепадом візантійсько-східного шляху «з Варяг в Греки» (після 1070-1071) та появою гуртової торгівлі в системі Балтійського моря та Висли. На початку XIII ст. в прикордонних зонах утворилися два сильні політичні об’єднання: на заході Галицько-Волинське і на північному сході Владимиро-Суздальське, яке незабаром поставило під свій контроль Новгород Великий, що був важливим складом балтійських товарів.



6 Протиставлення «вся Русь» (= дружина) і «варязи» було під час правління Ярослава ще досить виразним. Див., наприклад, ПВЛ під роками 1015 і 1036 (1950, 1:95-96, 101-102). Таке протиставлення з’являється також в описі останнього нападу Русі на Константинополь. У ПВЛ це місце зазнало цензурного втручання і збереглося лише у літописах, основаних на Новгородській IV-Софійській І редакції:


ПВЛ:

И поиде Володимер в ладьях

и придоша в Дунай


и поидоша к Цесарюграду.


Софійська редакція:

И поиде Владимер на Царьград в лодиях.

И прошедше порогы и приидоша к Дунаю,

рекоша русь Владимиру: Станем зде на поле;

а варязи ркоша: Поидем под город.

И послуша Владимир варяг и от Дуная

поиде к Царюграду c вои по морю.


Як відзначає Д. С. Лихачов (1983, 202-4), текст ПВЛ скорочений, і тому неясно, чому русь пішла до Дунаю. Софійська редакція подає пояснення: Володимир послухав «поганої» поради варягів і замість отаборитися на Дунаї, як це «слушно» радила русь, рушив під Константинополь, де його флот зазнав повної поразки. Про тотожність понять вся Русь = дружина див. Pritsak 1977, 18-19. /xlii/




Саме в цей час, у 1204 р. сталося те, що здавалось неможливим. Впала священна римська християнська імперія — Візантія. Латинський «франкський» імператор став правителем у Константинополі, а Св. Софія перейшла до латинського патріарха. На деякий час виник вакуум у церковній структурі Русі.

Між 1237 і 1242 рр. вся Русь стала частиною монгольської імперії. Після відвоювання Константинополя у 1261 р., Михайло VIII Палеолог встановив добросусідські відносини з монголами, які в справах, що стосувалися Русі, провадили спільну політику з Візантією. У 1261 р. хан Золотої Орди погодився перенести переяславську єпископську кафедру до столичного міста Сараю при гирлі Волги. Під кінець ст. Візантія, монголи та Угорщина згодилися на реорганізацію візантійської церковної структури на Русі. Враховуючи реальні обставини, візантійці відмовились від своєї концепції неподільної руської митрополії, і вона була поділена на дві. Митрополія «Малої Русі», з кафедрою в Галичі, столиці династії Романовичів, залишалась теоретично під угорським протекторатом, але включала також «татарські» Волинь та Полісся. Митрополія «Великої Русі», з кафедрою у Владимирі-на-Клязьмі, столиці північної Русі, була під безпосередньою монгольською зверхністю. 7 Хан зобов’язався надавати митрополитам «Великої Русі» спеціяльні привілегії (ярлики). 8





Два великі літописні зводи початку XIV ст.


До нас дійшли два великі літописні зводи першого десятиліття XIV ст., кожен з яких подає свою власну інтерпретацію подій. Південний звід, який звичайно називають Іпатським, походить приблизно з 1307 року. 9 Протограф зводу Іпатського (Хлєбніковсько-Іпатського) типу базований на списку останнього київського загальноруського літопису, складеного в Києві напередодні його здобуття і зруйнування монголами (6 грудня 1240 р.). Він дійшов до нас у незакінченому вигляді, при чому чимало пропусків в наявному тексті були вже у його протографі. Більшість цих пропусків можна заповнити на підставі списків, що збереглись на Півночі.10



7 Див. чч. 117-21 в Acta Patriarchatus 1860,262-71.

8 Див. Насонов 1940, 40-49; і Hóman 1943, 179. Про ярлики див. Приселков, 1916.

9 Насонов (1969, 232 — 33) пов’язує складання цього зводу з встановленням митрополії в Галичі у 1302-1303 рр.

10 Зокрема, у Московському літописі 1479 р., Першому Софійському і Воскресенському літописах. Див. Насонов 1961, 350-85; 1969, 275-302. /xliii/



У цьому томі репродуковано два українські списки Іпатського зводу, який був, на мою думку, відредагований для галицько-волинського великого князя Мстислава Даниловича (1289-1307). Північний (Владимирсько-Ростовсько-Тверський) звід був завершений у 1305 році і призначався для Владимирського (на Клязьмі) великого князя Михайла Ярославича тверського (1285-1319); у 1377 році цей звід переписав для Дмитра Костянтиновича суздальського монах Лаврентій, звідки й походить його назва Лаврентіївський літопис (звід). 11

Кожен з двох згаданих зводів складається з різних частин. Перша з них, Повість временних літ, спільна для обох, хоч і в різних редакціях. Вслід за Повістю Північний звід містить ростовсько-тверське продовження за 1111-1305 рр., а Південний звід, представлений у цьому томі Хлєбніковським та Погодінським списками, включає ще дві літописні пам’ятки — Київський літопис XII ст. (1118-1198 рр.) та Галицько-Волинський літопис, що стосується подій 1205-1289 (1292) рр. Приблизно в цей же час було складено і Перший Велико-Новгородський літопис на підставі місцевих щорічних записів і відомостей із загальноруських київських літописів. На жаль, він дійшов до наших днів у пошкодженому стані: бракує частин про події до 1016 р. і з років 1273-1298.12

Треба зазначити, що у середньовічній православній руській культурі, як і у всій Slavia Orthodoxa, ще не було концепції авторства та канонічного тексту, тому реконструювати з будь-якою докладністю складові частини того чи іншого літописного зводу практично неможливо. Також треба пам’ятати, що заховані княжі літописи були складовими частинами більших зводів; жоден із тих літописів не дійшов до нас окремо. Руські літописи можна схарактеризувати як «відкриті», оскільки кожен переписувач (а ми не можемо знати скільки поколінь переписувачів над ними працювало) міг міняти слова в неканонічних текстах, пропускати або додавати власий «історичний» матеріал.13



11 Див. Лихачев 1947, 287.

12 Див. Клосс 1987, 245-47.

13 Є два взаємодоповнюючі методи дослідження взаємовідносин «відкритих» текстів. Перший з них передбачає аналіз варіантів відповідно до стеми (генеалогічного дерева) рукописів, другий полягає в намаганні дати історико-ідеологічну оцінку усіх наявних у тексті даних. Див. Лихачев 1983, 132-33, 366-99.



Наприклад, якщо Лаврентіївський список вмістив розповідь про похід Ігоря Святославича 1185 року з київської редакції 1198 року, то Хлєбніковсько-Іпатська група /xliv/ літописів включає весь текст редакції 1198 р., але замість її версії походу використано новіший, написаний близько 1200 р. текст з наступної (1238 р.) редакції Київського літопису.14

Дальші розділи цього вступу присвячені названим трьом складовим частинам зводів Хлєбніковсько-Іпатської традиції: 1. Повість временних літ (ПВЛ); 2. Київський літопис; 3. Галицько-Волинський літопис. Не зупиняючись на висвітленні археографічних питань (палеографії, кодикології тощо),15 зосереджу увагу на проблемі використання літописів як історичних джерел. Моїм основним завданням буде спроба простежити, як і коли були укладені окремі складові частини літописів, в чому полягав особистий внесок авторів та редакторів і наскільки історично вірогідними є наявні в літописах відомості.





Повість временних літ 16


Назва літопису (ПВЛ) в основі давня, хоч збереглася у різних варіантах. Хлєбніковський список подає не тільки професію укладача, але і його ім’я: «ПовЂсти временныхъ лЂ[т] Нестера черноризца манастыря Печерськаго».17 Північна редакція ПВЛ (Лаврентіївська) і компіляція XVI ст. (Никонівський літопис) зберегли нехарактерний для давньоруського літописання колофон. Зміст колофону в контексті літопису залишається загадковим, оскільки у ньому ігумен Свято-Михайлівського Видубецького монастиря Сильвестр приписує собі авторство літопису.



14 Див. Pritsak 1969-72, 44-61.

15 Я не мав можливості працювати з оригінальними рукописами. За археографічним аналізом цих списків відсилаю читача до описів А.А.Шахматова (ПСРЛ 22, VIII-XIV). Їх англійський і український переклади надруковано нижче, с. lxiii, с. lxxi.

16 Для серії текстів Гарвардської бібліотеки давнього українського письменства Дональд Островський готує нове видання тексту ПВЛ, реконструйованого на підставі аналізу співвідношення списків. Мій аналіз чотирьох редакцій ПВЛ базований на історико-ідеологічних критеріях. Розуміється, оскільки наявні свідчення є відносно пізніми, будь-які висновки щодо «оригінальних» форм складових частин давньоруських літописів залишаються гіпотетичними і мають в дальшому переглядатись і уточнюватись.

17 В Іпатському тексті (ПСРЛ 22:2): «лЂт[о]писе[ць] Рускии. съ Б[о]г[о]мъ починаемь. О[т]че бл[а]г[о]сл[о]в[и]. ПовЂсть временных лЂ[т] черноризца Феодосьєва манастыря Печерьскаго». Радзивилівський та Академічний списки ПВЛ йдуть за цим варіантом. Гарвардський славіст Горас Лунт (Lunt 1988, 261, прим. 1) запропонував читати заголовок: «ПовЂсть временъ и лЂтъ».



Це дозволяє припустити, що принаймні два київські монастирі брали участь у редагуванні ПВЛ: «незалежна» Києво-Печерська Лавра, погляди ігуменів якої відображає текст монаха Нестора, і /xlv/ княжий Видубецький монастир, представлений його ігуменом Сильвестром.

Як показує аналіз колофонів, текст, з якого були переписані Лаврентіївський та Никонівський списки (четверта редакція ПВЛ), є другою Сильвестровою редакцією ПВЛ. Вона доведена лише до 6618/1110 року. Сильвестр від 1118 року був єпископом в Переяславі, де і працював над літописом аж до своєї несподіваної смерті в 1123 році.18 На підставі порівнаня даних обох колофонів можна також зробити висновок, що Сильвестр закінчив свою першу редакцію в 6624/1116 р.19 На жаль, текст цієї редакції досі не виявлений.

Хлєбніковсько-Іпатська редакція ПВЛ походить з третьої редакції, яка була виконана на замовлення князя Мстислава Мономаховича у 1118-1119 рр. Для цього тексту характерна варязька орієнтація, що позначилось на зображенні руської державності як витвору варягів. Зокрема, редактор ставить Ладогу (староскандинавське Aldeigjuborg) на перше місце серед руських міст, в той час як у своїй власній редакції Сильвестр надав таку честь Новгородові Великому.20 В новгородському літописанні XIV-XV ст. (Перший Новгородський літопис) збереглися сліди Несторової першої версії ПВЛ (складеної у 1115 році), які, можливо, включають елементи пам’ятки попереднього етапу київського літописання — реконструйованого Шахматовим так званого «Початкового зводу» (Начальный свод), що датується приблизно 1072-1074 рр.21 З порівняння існуючих текстів видно, що Несторова редакція містить позитивну оцінку великого князя Святополка Ізяславича (1093-1113), з ініціативи якого був канонізований в 1108 р. св. Феодосій Печерський.22 Ймовірно, Володимирові II Мономаху (1113-1125) не сподобалось це прославляння князя, з яким ворогували його батько і він сам, і тому з його наказу складання літопису було доручене Видубецькому монастиреві, заснованому його батьком Всеволодом Ярославичем. Тому Лаврентіївський список включає багато записів, присвячених славі Мономаха, його батька та їхнього візантійського роду (наприклад, під роками 6584, 6594, 6609, 6610, 6617).23



18 Див. Pritsak 1983, 135.

19 Див. ПСРЛ 12:286; ПСРЛ 9:149.

20 Pritsak 1983, 139.

21 Шахматов 1897**; 1908; 1916; 1947, 117-60. Характерними рисами Початкового зводу є відсутність вступних космографічних розділів, відмінна початкова хронологія та відсутність згадки про русько-візантійські договори 907, 912, 945 та 971 років.

22 Див. Насонов 1969, 60-61.

23 Пор. також Приселков 1940, 43. /xlvi/



Було б помилкою вважати, що в «Початковому зводі» або у ПВЛ можна побачити поступове перетворення щорічних записів у літопис. В них не видно жодних слідів якихось гіпотетичних щорічних записів. Більш ймовірно, що обидва тексти беруть початок із виписок зо старослов’янських (болгарських) перекладних пам’яток, таких як «Хронограф по великому изложению», «ЛЂтописец [Никифора] вскорЂ» і Хроніка Георгія Гармартола, з яких вони і почерпнули свої відомості про події в Болгарії та на Русі.

Щорічні статті у ПВЛ починаються з мнимо першого року правління візантійського імператора Михайла III (історично 842-867 рр.), оскільки укладач «Початкового зводу» вже виявив, що у візантійських хроніках назва Русь уперше згадується за правління Михайла III. Проте слов’янські перекладачі помилилися в обчисленні цієї «переломної» дати: укладач «Початкового зводу» замість 842 року прийняв хибну дату 6362/854, а Сильвестр — 6360/852.24



24 Pritsak 1983, 137.



Сильвестр подає хронологічно послідовний перелік років «передісторичної» доби — від 6360/852 до 6459/951 року. Ці сто років відображено в статтях двох типів: «порожніх», де лише названо рік, але нема жодного запису, і повних, в яких є записи про події. Шістдесят статей порожні: 853-857; 860-861; 863-865; 867; 870-878; 880-881; 886; 888-897; 899-901; 904-906; 908-910; 916-919; 921-928; 930-933; 935-940; 948-951 рр. За тридцять два роки (плюс один: рік 945 повторений двічі) є всього сорок чотири (плюс один у зв’язку з повторенням запису під 945 р.) записи. З них шістнадцять не стосуються історії Русі: вісім (852, 868, 902, 913, 920, 934, 943 рр.) описують візантійські, сім болгарські та візантійсько-болгарські події (858, 869, 902, 914, 915, 929, 942 рр.), і один (898 р.) — моравську місію. З решти двадцяти дев’яти руських записів шість взяті з візантійських джерел, документів (договорів) та літописів (866, 907, 912, 941, 944, 945 рр.; перший з них помилково обчислений замість 860 р.). Сім (852, 866, 912, 920, 941, 944, 945 рр.) містять «теоретичні» руські доповнення до описів візантійських або болгарських подій, тому їхня вірогідність досить сумнівна. В одному випадку (911 р.) Сильвестр взяв метеорологічну інформацію (поява комети Галлея; насправді 19 липня 912 року) з візантійського джерела (через слов’янський переклад), щоб прославити велику перемогу легендарно-епічного Олега Віщого, якого він ідентифікує з історичним великим князем Олегом (Helgi). За сто років (851-952) тільки один запис, ймовірно, грунтується на вірогідній місцевій традиції: це дата /xlvii/ народження князя Святослава — 942 рік.25

Дані за наступних сто років виглядають значно краще: тільки тридцять три роки зі ста все ще незаповнені. Багато подій встановлено за легендами та «усною історією». Наприклад, Нестор розпитував старого боярина Яня Вишатича (пом. 1106 р.), який розповів йому про багато важливих подій, зокрема про невдалий похід на Константинополь у 1043 р.26 Місцеві літописні записи з точно вказаним днем у Києво-Печерській Лаврі з’являються лише від 1091 р.27 Щоправда, перед тим точні дати смерті князів мабуть інколи вписувалися до книг Десятинної церкви в Києві (смерть Володимира Великого 1015 р., Ізяслава Ярославича 1078 р.).

В цілому, всі три автори-редактори ПВЛ — Нестор, Сильвестр і анонім (бл. 1118-1119) — використали значну кількість писемних та усних джерел. Однак їхні писемні джерела обмежені виключно слов’янськими текстами, оригінальними та перекладеними з грецької мови і написаними в основному в дунайській Болгарії в Х-XI ст. Це була досить численна і різноманітна група текстів: літописи, релігійні та побожні трактати виразно «низького» стилю. Було використано також тексти перекладів русько-візантійських договорів та апокрифічні розповіді.28

Крім слов’янської переробки інспірованої візантійцями повісті про хрещення Русі, ПВЛ містить кілька оповідань місцевого походження, таких як «Мучеництво» Бориса і Гліба (під роком 1015), історія осліплення Василька Теребовельського (1097 р.), короткий «Патерик» Києво-Печерської Лаври (1074 р.) та розповідь Гуряти Роговича про югрів з Далекої Півночі (1096 р.).

Тільки у Лаврентіївському літописі можна побачити сліди використання приватного архіву Володимира Мономаха, до володінь якого належав Ростов.29



25 Pritsak 1983, 156-57.

26 Пор. Лихачев 1947, 97-114, 140-43.

27 Цей запис містить звіт монаха про події, що відбулися у Києво-Печерській Лаврі. Події датовані дуже докладно: «Три дні перед празником Успіння Благословенної Богородиці у вівторок увечері» (12 серпня 1091 р.); «у четвер, 14 серпня, на чотирнадцятому році індикту [1091] і о першій годині дня»; «Феодосій був покладений на спочинок 14 серпня [1091], і вона [Яньова дружина Марія] була похована 16 серпня [1091]».

28 Див. Шахматов 1940.

29 Pritsak 1984, 565-66.



Тут є тексти «Повчання» і листа до його головного ворога Олега Святославича. Натомість для анонімного редактора Xлєбніковсько-Іпатського зведення розповідь про відкликання Мономахом його сина Мстислава з /xlviii/ Новгороду (1117 p.), доповнена відомостями про їхніх візантійських родичів, видалася відповідним закінченням для його редакції ПВЛ.





Київський літопис


На відміну від заголовка «Повість временних літ», назви «Київський літопис» і «Галицько-Волинський літопис» впроваджені дослідниками. Сучасні вчені також визначили 6628/1118 рік як початковий для Київського літопису.30 У той же час, сам літопис має чітке закінчення — панегірик ігумена Видубецького монастиря Мойсея на честь великого князя Рюрика Ростиславича. Пов’язані з цим події відносяться згідно з хронологією Хлєбніковського зводу до 6706/1198 року.

Заворушення в Києві (в 1068, 1113, 1147 рр.), Новгороді (1130 р.) та Суздалі (1174 р.) значно змінили політичний устрій давньоруської території. Утворилося дві паралельні структури: фактично незалежні династичні патримоніальні князівства, кожне зі своєю територіальною базою (земля — «terra») і дві міські республіки — Київ і Великий Новгород.



30 Про початок Київського літопису XII-го ст. див. Шахматов 1947, 105-15, зокрема с. 108.



Вже на початку XII ст. серед патримоніальних князівств висунулися дві основні ворогуючі князівські династії з двох відгалужень того самого роду Рюриковичів: «Володимирове плем’я» і Ольговичі. Перші швидко розділились надвоє: на старшу гілку, що утвердилася на Волині та в Смоленську і молодшу в Ростово-Суздальській землі та Переяславі. Ольговичі були нащадками Мономахового найбільшого суперника Олега Святославича (помер у 1115 р.) і правили в Чернігівській землі та Тмуторокані. Вони теж поділилися на певні розгалуження, але у них, напевне у відповідь на загрозу з боку сильніших суперників, більше розвинулося почуття родової солідарності.

Треба також згадати третю династію — Ростиславичів. Вони були нащадками померлого у 1051 р. Володимира, старшого сина Ярослава Мудрого. Через те, що Володимир помер раніше від свого батька, вони були витіснені на деякий час Ярославовими братами, зокрема батьком Мономаха Всеволодом, на становище ізгоїв. Лише в 1084 їм вдалося захопити владу в Галичі. Тому що посаджена на Волині старша галузь Мономаховичів заявляла свої права на Галич, Ростиславичі підтримували дружні стосунки як з молодшим відгалуженням Мономаховичів, так і з Ольговичами. /xlix/

У такій ситуації Київ як економічний і культурний осередок Русі потрапив в особливе становище. Залишаючись центром руської митрополії, місто не могло належати жодній з ворогуючих династій. Воно становило щось на зразок республіки, яка визнавала авторитет митрополита-грека, але практично правили там багаті київські купці («кыяне») та їхні, нерідко поганські, тюркські найманці («черные клобуки»).31 Правляча верхівка присвоїла собі право закликати і скидати князя, використовуючи для цього традиційне віче, яке скликалося в разі потреби. Князі обирались з-поміж двох головних династій (Мономаховичів та Ольговичів) і в той період лише виконували обов’язки військових командувачів і верховних суддів. Результатом такої системи було правління в Києві цілої низки різних князів. Між 1139 та 1198 роком тут було тридцять дві зміни князів. У 1173 році Мономаховичу Всеволодові Юрійовичу (який пізніше добився успіху на півночі, де його назвали «Велике Гніздо») дозволили правити лише п’ять тижнів; представник Ольговичів, Святослав Всеволодович, під час свого першого княжіння у 1174 р. протримався лише дванадцять днів.

В атмосфері постійних змін, при відсутності власної династії, у Києві не могла розвинутися традиція місцевого княжого літопису, який був немислимий без покровительства князя.32 Звичайно, у Києві були освічені літописці, як серед кліру так і серед мирян, але вони йшли на службу до одного з князів (наприклад Кузмище Киянинъ в Боголюбові, 1175), або залишались у місті писарями чи монахами, зокрема у Києво-Печерській Лаврі та Видубецькому монастирі — центрах, які раніше брали участь у складанні ПВЛ.33 Однак внесок у літописання освічених монахів, які працювали, розуміється, під наглядом своїх ігуменів, був мабуть лише редакційного характеру.



31 Див. наприклад, повідомлення під рр. 1146, 1149, 1150, 1151, 1152, 1154, 1169, 1176.

32 Див. Goranin 1988, 40-41. У кількох своїх книжках і статтях Б. Рибаков (1963; 1971; 1972) розвинув гіпотезу щодо кількох редакцій та різних авторів відповідних частин Київського літопису. На жаль його цікаві припущення слід відкинути як недосить обгрунтовані. Справа в тому, що після 1115 року на Русі не було незалежних монастирських літописців, і, звичайно ж, місто Київ на той час ще не могло залучати професійного літописця, щоб написати «незалежну» історію міста та його землі. Див. також критичну оцінку Гораніна (Goranin 1988, 33-38).

33 Можна навіть встановити, що 1170 рік розмежовує дві частини літопису: після цього року у ньому немає згадок про Києво-Печерську Лавру.



Сеньйори кожного зі згаданих вище родів мали власних літописців, обов’язком яких було супроводити свого патрона у військових походах та /l/ виконувати дипломатичні місії. Після завоювання Києва князь звичайно передавав матеріал, зібраний його літописцем, Києво-Печерській Лаврі або Видубецькому монастиреві для внесення у відповідній формі до Київського літопису. Таким чином, наприклад, події напружених років 1146-1157 висвітлені з трьох різних точок зору, на підставі матеріалів трьох літописців, які репрезентували угруповання, що воювали між собою: сеньйора старших Мономаховичів Ізяслава Мстиславича волинського, сеньойора Ольговичів Святослава Ольговича чернігівського і сеньйора молодших Мономаховичів Юрія Володимировича суздальського. Так само багато галицьких записів (1141, 1144, 1145, 1164, 1171, 1173, 1184, 1187, 1189 рр.) перейшли до Києво-Печерських літописів з (гіпотетичного) Галицького літопису через те, що Володимирко Галицький (1124 — 1153) (мабуть, також його син Ярослав, 1153-1187) підтримували добрі стосунки з Лаврою.34

Професійні укладачі літопису, який ми називаємо Київським, не завжди добре знали місцеві генеалогічні,35 хронологічні 36 чи топографічні 37 особливості, про які говорилося в матеріалах одержаних від різних місцевих (тобто не київських) княжих літописців. Звідси пояснювальні примітки,38 фактичні помилки 39 і анахронізми.40



34 Про це свідчить, зокрема, Володимиркова «проща» в серпні 1150 року до мощей Св. Бориса і Гліба у Вишгороді і до Києва, в першу чергу до Києво-Печерської Лаври.

35 Наприклад, дочка Всеволода Ольговича київського (1139-1146) вийшла заміж за польського князя, але його ім’я не «Володислав» (ПСРЛ 22:321, під роком 1146), а Болеслав (Високий), князь Сілезії (помер у 1201 р.). «Братом-сином» Вячеслава і Юрія Мономаховичів був Ізяслав Мстиславич, київський князь у 1147-1154 рр. а не «Святослав» (там же, 392, під роком 1149).

36 Затемнення сонця сталося не 9 червня 1137 р. (ПСРЛ 22:300), а 1 червня; четвер був не 11 лютого 1138 р. (там же, 300-1), а 10 лютого; середа була не 24 лютого 1139 р. (там же, 302), а 22 лютого.

37 Назва озера на лівому березі Дніпра напроти Києва написана неправильно «ДоулЂбское» (Хлєб., Пог.) або «ЛубЂиское» (Іпат.; ПСРЛ 22:424, під роком 1151) замість правильної «Долобьское» (див. ПСРЛ 12:331); назву волго-булгарського міста «Исади» (див., наприклад, ПСРЛ 12:390, 440, 510) зовсім не зрозуміли: «и насадех»/и носадЂ ихъ» (ПСРЛ 22:626).

38 Наприклад, до імені Андрія Боголюбського додано «в Суждали княжа» (ПСРЛ 22:543).

39 «и яко собрашася Половци вси» (ПСРЛ 22:640) помилково замість «полки» (див. Літопис руський 1989, 330 прим. 4); и доЂхаша Добра» (ПСРЛ 22:674) треба читати: до ДнЂпра (пор. Літопис руський, 351 прим. 1 до 1192 р.); замість неіснуючої географічної назви «въ ВоротцЂх» (Хлєб., Пог.) або «во Воротцехъ» (Іпат.; ПСРЛ 22:672) треба читати «воропъ» («напад») (пор. Літопис руський, 351 прим. 5).

40 У 1174 р. Успенський собор у Володимирі-на-Клязьмі мав лише один а не п’ять (ПСРЛ 22:581) куполів. Див. ПСРЛ 5, 161.



Літописцям нерідко доводилося звертатись до ретроспективної оповіді, щоб внести матеріали про нових патронів до уже /li/ існуючого тексту.41 Їм також треба було писати стандартні некрологи про померлих членів патронового роду, особливо якщо смерть припадала на час, описаний у попередніх розділах літопису.42

Недивно отже, що Київський літопис має різні системи датування, кожна з яких відображає стиль авторів різних його частин: березневий рік (який починався 1 березня), ультра-березневий рік (який починався 1 березня наступного року), а в періоди криз трапляється датування без будь якої системи. Різні системи виступають в такій послідовності:


6626 (1118-19) — 6632 (1124-25) березневий рік

6633 (1125-26) — 6647 (1139-40) ультра-березневий рік

6648 (1140-41) — 6664 (1156-57) березневий рік

6665 (1157-58) — 6675 (1167-68) ультра-березневий рік

6676 (1168-69) — 6680 (1172-73) два березневих роки вперед

6681 (1173-74) — 6682 (1174-75) три березневих роки вперед

6683 (1175-76) — 6685 (1177-78) ультра-березневий рік

6686 (1178-79) — 6691 (1183-84) один березневий рік назад

6692 (1184-85) — 6706 (1198-99) березневий рік 43


Єдина редакція (ізвод) Київського літопису XII ст., яку можна датувати з деякою точністю, це редакція 1198 року. Вона, очевидно, була зроблена для Мономаховича Рюрика Ростиславича після того як він став київським князем (між 1181-1194 рр.; його співправителем був Ольгович Святослав Всеволодович). Редакція була складена у Видубецькому монастирі, найвірогідніше під наглядом ігумена Мойсея. Вона містить панегірик Рюрикові Ростиславичу за підтримку монастиря, написаний за зразком «Слова о законЂ и благодати» митрополита Іларіона.44 На думку В. Т. Пашута, була ще друга, остання редакція Київського літопису, складена у 1238 році після того, як Ольгович Михайло Всеволодович засів зі своїм родом у Києві.45



41 Скажімо, ім’я «Рюрик Ростиславич» (помер у 1214 р.) останній редактор часто вставляв після імені «старшого» співправителя Святослава Всеволодовича (див. наприклад рр. 1183, 1185, 1188, 1192).

42 Літописець, який працював для Рюрика Ростиславича (після 1199 р.) додав багато біографій членів його роду: Ростислава Мстиславича (під роком 6676/1167), Святослава Ростиславича (під роком 6680/1169-1170), Мстислава Ростиславича (під роком 6686/1180), Романа Ростиславича (під роком 6688/1180-1181), Давида Ростиславича (під роком 6705/1197).

43 Інформацію почерпнуто з дослідження Н. Г. Бережкова (1963).

44 Див. Бегунов 1974, 60-76.

45 Пашуто 1948, 274-305; 1952, 21-67.



Але мусила ще також /lii/ існувати редакція із 1240 р. зроблена для Данила Романовича, суперника Михайла. В кожному разі, після зруйнування Києва монголами у 1240 році, здається, вже більше ніхто не прагнув мати власну редакцію Київського літопису.

Хлєбніковський рукопис є списком з редакції 1198 року, але вже його протограф містив додатки з гіпотетичної редакції 1238 року як і з інших джерел, зокрема з «Житія» Андрія Боголюбського, вбитого 1174 р., та повість про похід Ігоря Святославича 1185 року. Історик В. Н. Татіщев (1686-1750) мав у своєму розпорядженні два однотипні тексти, які обидва кінчались 1198 роком і не включали Галицько-Волинського літопису. Він назвав ці літописи «Розкольницьким» (пергамент XV ст.) і «Голіцинським» (український скоропис XV-XVI ст.); обидва рукописи, на жаль, втрачені.46

Історики літератури відзначають художню вартість Київського літопису. Вважаючи його зразком «орнаментального стилю», Дмитро Чижевський пише:


До найяскравіших стилістичних рис Київського літопису належить діалогічна форма, в яку влита велика частина його оповідань, починаючи вже з перших довших його оповідань (рік 1128). «Дійові особи» оповідань розмовляють між собою; в формі розмов подано відомості про їхні пляни, наміри, взаємини, почасти і про події. Зокрема князі «мовлять» один до одного або безпосередньо, або через послів, або до дружини, до населення, тощо. Та «говорять» і дружина, і населення, і вороги. . . . «Промови» рідкі, здебільшого маємо короткі речення. Розмови, впроваджуються такими словами, як «мовив», «мовили» (рЂх, рекоша, нача молвити, начаша повЂдати і т. п.).47


Крім живості діалогів, треба згадати ще три особливості літопису. По-перше, укладачі майстерно застосовують вислови, базовані на прислів’ях, афоризмах (як релігійних так і світських) та літературних джерелах. По-друге, ідеали літописців збігаються з ідеалами західноєвропейського лицарства. Київський літопис навіть порівнює хрестоносців зі святими християнськими мучениками (роки 1188, 1190). Врешті, по-третє, щоб збільшити вірогідність своїх оповідей, літописці цитують листи, якими ніби-то обмінювались князі.48



46 Тихомиров 1962, 48-9.

47 Чижевський 1956, 164. Див. також Еремин 1949, 67-97.

48 Деякі дослідники, зокрема Б. А. Рибаков (1963; 1969) і нещодавно В. Франчук (1988), сприймають цей чисто літературний засіб у прямому розумінні, вважаючи такі псевдо-цитати виписками з княжих архівів. /liii/







Галицько-Волинський літопис


Якщо повідомлення про історію старійшин династії (і відповідно їхніх родів), яким вдавалось дістатись на хисткий київський престіл, витримані в хронологічних рамках, незважаючи на часті повернення до того, що було раніше та деякі помилки, то три розповіді, що складають так званий Галицько-Волинський літопис (принаймні в тій формі, як вони подані у Хлєбніковському та Погодінському списках), подібно до оповіданнь у візантійських історичних працях високого стилю не мають хронологічної сітки.49

Перше оповідання, що його новітні вчені традиційно називають «Повістю про діяння Данила Романовича», становить «галицьку» частину Галицько-Волинського літопису. Це розповідь про князя галицького, який став сеньйором південних Мономаховичів після своєї великої перемоги в серпні 1245 року під Ярославом, де він переміг Ольговичів (під проводом Ростислава Михайловича) та галицьких бояр, що їх підтримували угри. Події попередніх сорока років, від 1205 р., часу смерті Данилового батька Романа Мстиславича (Данило народився у 1202 р.), і до 1245 року, були описані ретроспективно у 1246 році на підставі спогадів кількох очевидців та збережених документів.50 Але розповідь про 1245-1255 рр. базована на тогочасних записах про події, зроблених у холмському соборі св. Іоанна і, ймовірно, відредагованих під наглядом місцевого єпископа Іоанна. Данило помер у 1264 р.; його літопис частково продовжували у тому самому стилі в Холмі до 1266 року.51

Друге оповідання, що його умовно можна назвати «Повістю про двох князів Володимира Волинського», присвячене Василькові Романовичу, який після смерті свого брата Данила Романовича, став сеньйором південних Мономаховичів (1264-1269), та його синові Володимирові Васильковичу (1269-1288). Воно розділяється на дві частини. Перша складається з досить простих доповнень до холмського «Данилового літопису»: тут тільки згадується, що Данилів брат Василько також був учасником тих чи інших подій.52



49 Див. Грушевський 1901.

50 Див. Пашуто 1948, 68-92.

51 Див. Пашуто 1950, 92-101; і Генсьорський 1958, 90-96. Редактор Данилового літопису, продовжуючи традиції Києва (до 1240 р.), на початку своєї праці вмістив список київських князів від Аскольда і Дира до Данила та його намісника Дмитра, що сидів в Києві до Батієвого погрому в 1240 р. (ПСРЛ 22:1-2). Недивно, що Данилів попередник (і суперник) Михайло Всеволодович Чернігівський не увійшов до цього списку київських князів.

52 «Данил (же) u Василко» (ПСРЛ 22:749-50, 751, 754, 756, 798); «Данилъ со братомъ /liv/ Василкомъ» (там же, 776; пор. 795, 796); «Данилови же u Василкови» (там же, 756, 767); «Данила u брата его Василка» (там же, 765); «Данилоу u Василкоу» (там же, 798), і т. п.



Друга, що становить власне Волинський літопис, починається з 1259-1261 рр. (треба відзначити, що саме на 1261 рік припадає відновлення Візантійської імперіїї). Літописець зосереджує увагу на діях своїх двох героїв у Володимирі Волинському — Василька,53 і, після його смерті у 1269 р., його сина Володимира Васильковича 54 Волинський літопис багато місця приділяє татарським нападам, особливо нападові Бурундая у 1261 році, та литовським подіям, зокрема розповіді про литовського князя-монаха Войшелка (помер у 1267 або 1268 р.).55

Хоч Галичина і Волинь були об’єднані під правлінням однієї династії ще з 1199 року, й іноді навіть мали спільного князя (як, наприклад, Роман, Юрій I і Юрій II), ці землі зберегли свої культурні особливості протягом всього періоду 1199-1349 рр. Якщо Волинь, яка суворо дотримувалася візантійської концепції патримоніальної «симфонії» — співвладдя патріарха з імператором — користувалися назвою Русь відповідно до вживання цього слова патріархією, тобто лише в сфері церковної термінології (руська митрополія), то тодішня Галичина, що підтримувала близкі стосунки з католицькою Угорщиною, застосувала назву Русь для світського вжитку, зокрема після того, як Данило прийняв корону від папи Інокентія IV (1254).56 Галичина була в процесі перетворення у «національне», західного типу суверенне королівство (Regnum Russiae), тоді як Волинь дотримувалася концепції патримоніального досекулярного візантійського універсалізму. Це протиставлення видно з написів на печатці Юрія І (1300-1315 рр.; коронований у 1307 р.), правителя і Галичини і Волині. Як володар Галичини він названий Rex Russie, але як князя волинського печатка окреслює його Princeps Ladimerie.51 З цього ясно, що поняття Русь було поєднане з концепцією королівства (regnum), тоді як Ladimeria (Володимирія тобто Волинь) з поняттям аполітичної землі (terra) або удільного князівства.



53 В Іпатському тексті літопис про Василька починається у 6769/1261 р. таким реченням: «Бысть тишина по все землЂ. В ты же дни свадба бысть оу Василка князя оу ВолодимерЂ городЂ» (ПСРЛ 22:848).

54 Див. також Пашуто 1950, 109-30.

55 Про Войшелка див. Goldfrank 1987.

56 Див. Pritsak 1986, 284-86.

57 Див. Грушевський [1905-13] 1954-56, 3:113. /lv/



Подібне протиставлення добре видно і з термінологічної різниці між Галицьким та Волинським літописами. Галицький літопис пишається католицьким королівським титулом Данила (король =RexRussiae/Russie), який додається кожен раз при згадці Данилового імені. З другого боку, з точки зору волинського літописця, Данило тільки «князь», або й просто Данило. По-друге, галицький літописець постійно вживає «національне» (за сучасною термінологією) визначення «Русь» замість місцевої назви «Галичина, галицький, галичани» 58 (Київський літопис XII ст. ніколи не вживав терміну Русь відносно Галичини.) Більше того, літописець не тільки сприйняв цей термін — а разом з ним і історичні традиції Києва — як у релігійному так і політичному значенні, але й, як виглядає, з особливою приємністю вставляв його скрізь, де тільки міг. Так, нарада Данила з його братом та синами названа «снемь Роускимъ княземь» (ПСРЛ 22: 857); Данилові воїни іменуються «Русь» (а не «галичани»); їхній прапор це «роуская хороуговь» (там же, 757); їхня битва це «Роускый бои» (там же, 755); замок Данила — «крЂпость Роуская» (там же, 812); звичай, якого дотримувався Данило це «по обычаю Роускоу» (там же, 814); його батько Роман — «ц[е]с[а]рь в Роускои земли» (там же, 808). і

І навпаки, волинський літописець щодо свого краю, людей, князів, вживає лише регіональні терміни, наприклад «земля Володимерьская» (ПСРЛ 22: 893). Василько для нього — великий князь володимирський (там же, 848); правляча еліта окреслена як «лЂпшии моужи володимерьстии» (там же, 920). Навіть мешканці Галичини називаються не «Руссю», а просто галичанами (там же, 793, 918), або підпадають під загальну регіональну назву «Волинь». Зокрема, літопис подає, що хан Золотої Орди Телебуга послав накази «заднЂпрЂискымь» і «ко Волыньскимь» князям, між якими він згадує і князя Галичини (Русі) Льва Даниловича (там же, 892).

Існуючий Волинський літопис, очевидно, має за основу редакцію, підготовану під наглядом володимирського єпископа Євсегнія, яка мала на меті підкреслити вірність православ’ю та благочестиву поведінку князя Володимира Васильковича (помер у 1288 р.). Опис довгої хвороби князя нагадує читачеві мучеництво з житія святого.59



58 Див. Pritsak 1986, 287-88.

59 Пор. Пашуто 1950, 127.



Близько 1286 р., під час правління Льва Даниловича (1264 — 1269-1300), сеньйора південних Мономаховичів, було здійснено нову редакцію Галицького /lvi/ літопису, ймовірно у Перемишлі під наглядом єпископа Мемнона. Через напружені відносини між Львом і володимирськими князями волинські літописці використали цей літопис лише обмежено. Зате ця перемишльська редакція Галицького літопису стала основним джерелом для південноруських відомостей XIII ст. (до 1287 р.) у хроніці Яна Длугоша (пом. 1480 р.).60

Як уже згадувалося вище, початок XIV ст. обіцяв стати початком нової доби в історії Русі: єдина досі Руська митрополія розділилась, і Галич став центром митрополії Малої Русі, а Володимир-Волинський — його прототроносом.61 Мстислав Данилович, який залишався православним і був сеньйором південних Мономаховичів, замовив нову редакцію волинського літопису.62

Укладач почав цю нову версію, яка повністю збереглася у Хлєбніковському списку, пишномовним панегіриком на честь двох князів — недавно померлого Володимира Васильковича і правлячого Мстислава Даниловича. Твір був знову переробкою «Похвали» митрополита Іларіона: замість Володимира Великого виступав там Володимир Василькович, а на місці Ярослава — Мстислав Данилович.63 Важливо, що волинський укладач використав рідкісну можливість об’єднати в одному тексті кілька з укладених раніше південноруських літописів: ПВЛ у редакції старшої лінії Мономаховичів, укладеній в 1119 році (третя редакція), редакцію Київського літопису, здійснену для старших Мономаховичів (смоленського відгалуження) у 1198 році та волинську переробку як галицького, так і волинського літописів.

Нова волинська редакція так і не була доведена до кінця. Приблизно у 1307 році син Лева Юрій I Галицький скинув (можливо, і вбив) свого дядька Мстислава. Маючи намір прийняти католицизм і запровадити латину як офіційну мову в своїх володіннях, він, мабуть, не був зацікавлений продовжувати православне літописання. Тому запис 6800/1291 року став останнім у південноруській літописній традиції, започаткованій у Києві більше ніж двісті років перед тим.64



60 Див. Є. Перфецький 1928-31; та Генсьорський 1958, 62

61 Pritsak 1986, 297-300.

62 Про літопис Мстислава Даниловича див. Пашуто 1950, 130-33; і Насонов 1969, 233-45. Див. також Еремин 1957,102-17.

63 Порівняння Хлєбніковського тексту з Іларіоновим «Словом» перепровадив Насонов (1960, 236-242). Треба також відзначити, що до Волинського літопису були переписані два документи 1288 — 1289 рр.: дві частини із заповіту Володимира Васильковича і грамота про накладення мисливської податі на мешканців Берестя. Пор. Генсьорський 1969, 171-75.

64 До тексту редакції 1307 року додано два записи: про зміну правителя в Степанському /lvii/ князівстві (Турово-Пінська земля) і про смерть двох пінських князів, Юрія Володимировича та його брата Данила (ПСРЛ 22:938). В Іпатському тексті послідовність записів зворотна.







Кінець давньоруського літописання на Україні


Доля і діяльність монаха, який потім був висвячений на другого митрополита галицького (Малої Русі) дуже важлива для розуміння того, як закінчилось літописання Південної Русі. Ігумена монастиря над рікою Ратою (недалеко від Белза, на межі Волині з Галичиною) Петра, підібрав на становище митрополита правдоподібно сеньйор династії, Мстислав Данилович Волинський, (а не Юрій Львович, як припускає Є. Є. Голубинський 65). Петро поїхав до Константинополя і був висвячений на митрополита галицького у 1306 році. Трохи пізніше, напевно в червні 1307 року, в Константинополі стало відомо, що Мстислав загинув, а його переможець Юрій Львович, який тепер правив і на Волині, встановив зв’язки з Римом. Для православного митрополита не могло бути місця у державі володаря, який планував впровадити католицизм .

У «Житії» митрополита Петра, написаному десь близько 1390 року одним з його наступників Кипріаном Тирновським (1375-1389-1406), сказано так (напевно, на підставі московської місцевої традиції): «В той час [коли Петро все ще був вдома, на Волині] Волинська земля, живучи в святості та добрій долі, благословенна була достатком і славою; але сьогодні [перед другим висвяченням Петра], після багатьох [внутрішніх] війн, вже не така якою була раніше, особливо щодо [православної] побожності».66 У той час трапилося щось незвичайне: оскільки митрополича кафедра Великої Русі (з центром у Владимирі-на-Клязьмі) була незайнятою від 1305 року, патріарх Анастасій І вдруге висвятив Петра — цим разом на митрополита «Великої Русі». Це сталося, мабуть, під кінець 1307 року, бо вже 12 квітня 1308 року Петро одержав від хана Золотої Орди Тохти (який був православним) ярлик про затвердження.67

Так галицький Петро «перетворився» в північноруса («св. Петро Московський») і, ймовірно, вже більше ніколи не побував у рідних краях. Він не тільки розпочав політику співробітництва з щораз потужнішою Москвою, 68



65 Голубинский 1900, 101.

66 ПСРЛ 21, част. 1:323.

67 Приселков 1916, 66-67.

68 Див. Голубинский 1900, 98-114; і Карташев 1959, 298-304. /lviii/




але й викреслив свою попередню батьківщину з історичної памяті. Доля «зрадницької» галицько-волинської династії від того часу не згадується в літописанні, яке розвинулося на півночі приблизно з 1300 р. під патронатом митрополита.69

Руська православна літературна діяльність в південній та західній Русі припинилася приблизно на століття. Вона була відроджена в Смоленську (остання київська династія була смоленським відгалуженням Мономаховичів) після 1415 року, коли великий князь литовський Витовт (Вітольд) (1392-1430) призначив Григорія Цамблака з Болгарії (племінника Кипріана; 1415-1419) «руським патріархом» Литви. Разом з єпископом Герасимом Смоленським вони підтримували руських православних традицій.70 Центр церковної та культурної діяльності невдовзі перемістився до Вильна. Це зумовило початок наступного етапу літописання в Південній та Західній Русі. Проте нові літописи цікавилися в першу чергу литовськими та білоруськими подіями, а не з київським і галицько-волинським минулим як таким, і їх більш правильно вважати частиною литовсько-білоруської літописної традиції.71

Таким чином незакінчена редакція 1307 року Галицько-Волинського літопису стала останнім українським православним літописом, безпосередньо пов’язаним з традиціями давньої Київської Русі.





Доля збережених південноруських літописів редакції 1307 p.


Оригінал редакції 1307 року Південноруського літопису, як видно, передали до княжого монастиря в Пінську (на мою думку, до знаменитого монастиря св. Данила в Лещі). Пінськ після драматичних подій сорокових років чотирнадцятого ст. став частиною великих земельних володінь князів Острозьких, які, ймовірно, були нащадками князя Романа Австрійського (помер у 1258 р.), сина Данила Романовича.72 Рукопис літопису віднайдено в 1570-их роках, під час культурного відродження, пов’язаного зі створенням Острозької академії.



69 Див. Пресняков 1918, 106 — 9. Якщо ПВЛ і редакція 1198 року використовувалися північноруськими літописцями, Галицько-Волинський літопис (редакція 1307 року) був їм незнаний.

70 Див., наприклад, Грушевський [1926-27] 1960, 162-73.

71 Див. Улащык 1985.

72 Про генеалогічні зв’язки між волинською династією (Романовичі) і князів Острозьких див. Андрусяк 1948.



Можна припустити, що хтось з її викладачів зробив /lix/ список (той, який тепер називають Хлєбніковським), і що його подарували патронові академії князеві Костянтинові Острозькому десь перед його смертю 1608 року.73

У 1595 році Єлисей Плетенецький (1550-1624) став ігуменом Лещинського монастиря, але через чотири роки він отримав вищу позицію архимандрита Києво-Печерської Лаври. На його місце прийшов інший вихідець з Галичини — Захарія Копистенський.74 У 1616 році він теж вирушив слідом за своїм другом до Києва, маючи на меті перетворити це занепале на той час місто на окраїні Речі Посполитої в культурний центр міжнародного значення. Копистенський був першим представником середньої доби української літератури, який вніс історичну перспективу в досекулярну православну культуру. Якраз після того, як він прибув до Києва, стали поширюватись відомості з давньоруського літопису (очевидно, це був список «прото-Хлєбніковського» рукопису). Це пробуджувало почуття історичної свідомості і зміцнювало українське національно-культурне відродження.75 Логічно припустити, що після смерті князя Острозького Копистенський взяв з собою до Києва переписаний приблизно у 1575 році список старого Волинського літопису і залишив його в Києво-Печерській Лаврі.

В 1620-1621 рр. було відновлено православну ієрархію в Південній Русі. Православні діячі запросили Єрусалимського Патріарха Феофана висвятити нових ієрархів для Київської митрополії і він це здійснив у 1620-1621 рр. під захистом Війська Запорозького. Останнє з висвячень відбулося в лютому 1621 р. в Животові (Брацлавське воєводство), маєтку нащадка турово-пінської лінії династії Рюриковичів князя Стефана Святополка-Четвертинського.76



73 Цілком можливо, що протограф Хлєбніковського рукопису випадково знайшли острозькі вчені, шукаючи біблійних текстів для видання слов’янської Біблії 1581 року. Див. Пріцак 1973, 50. Згідно з Насоновим (1969, 229), цей протограф був книжкою in octavo.

74 Про Захарію Копистенського див. Struminsky 1987, хххі-xliv.

75 Про історичні події цього періоду див. Грушевський [1905-13] 1954-56, 7:425 — 37.

76 Див. Пріцак 1973, 53, 59-60.

77 До речі, подія в Животові, що спричинилися до написання Погодінського списку, згадана у колофоні до літопису. Хоч останні сторінки рукопису не збереглися, колофон дійшов до нас у Краківському списку. Див у цьому томі, с. 761.



Для відзначення цієї події,77 а також, щоб заохотити того спадкоємця давньоруського княжого і магнатського роду підтримати боротьбу за національно-православне відродження, було вирішено зробити для власника Животова список літопису /lx/ з того самого рукопису, що раніше копіювався для князя Острозького.78

Це виявилося нелегким завданням. Працю над списком, що його ми нині називаємо Погодінським, доручили отцеві Стецькому, священникові Кросника (на мою думку, Красного Брацлавського воєводства),79 який, мабуть, тотожний з Іваном Стецьким, ім’я якого подано у списку співавторів і декламаторів «Віршів» на похорон гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного.80 Із записів в кінці Хлєбніковського списку видно, що хтось намагався перешкодити виконанню списку літопису для князя Святоголка-Четвертинського. Цією людиною був Вітольд Мароц, логофет Молдавії,81 який викрав літопис від отця Стецького. Ми не знаємо, як вдалося повернути рукопис, але переписування продовжувалося майже згідно з планом, і 23 березня 1621 року дорогоцінний текст подаровано князеві Стефанові Святополку-Четвертинському.82

Нічого не відомо про долю «Острозького» (Хлєбніковського) рукопису між 1654, коли він все ще був у Києві (на полях є згадка про митрополита Сильвестра Косова), та 1753 рр. Можна припустити, що весь цей час він залишався в книгозбірні Києво-Печерської Лаври. Але, як вказують покрайні записи, в 1753 році рукопис перейшов до рук Петра Кириловича Хлєбнікова (1734 — 1777), молодого російського офіцера, який служив у останнього гетьмана України Кирила Розумовського (1750-1764). Нащадок родини заможного купця з Коломни, Хлєбніков був завзятим колекціонером і власником відомої Авчурінської колекції, яка після його смерті перейшла до Д. М. Полторацького.83 1809 року Полторацький передав Хлєбніковський літопис російському придворному історіографові М. М. Карамзіну (1766-1826), який майже відразу (1816) ввів його до наукового обігу.84



78 Пріцак 1973, 51. У 1651 році було зроблено ще один список, ймовірно для гетьмана Богдана Хмельницького. Факсиміле цього рукопису, виконаного Марком Бундуром, буде опубліковане в Гарвардській бібліотеці давнього українського письменства: Тексти.

79 Про Красне Брацлавського воєводства див. Jabłonowski 1897, особл. 88, 226, 603, 678. У 1596 році Красне купили князі Острозькі і побудували там свій замок.

80 Касіян Сакович, ВЂршЂ на жалосний погреб рыцера Петра Конашевича Сагайдачного (Київ, 1622). Див. Титов 1924, 37-57.

81 Ім’я логофета Вітольда Мароца (сучасне румунське: Vitoltu Mărăţeanul) з’являється в молдавських офіційних документах від близько 1610 до 1628 р.; див., наприклад, Documenta Romaniae 1969, чч. 184, (c. 239) і 33 (c. 463).

82 Див. прим. 77.

83 Про Хлєбнікова див. Іконніков 1966, 1154; та Пріцак 1973, 47 — 53, 56-57.

84 Карамзін цитує його в першому томі своєї Истории государства российского (Ст. Петербург, 1816).



Після смерті Карамзіна /lxi/ Хлєбніковський рукопис перейшов до відділу рукописів Публічної бібліотеки в Петербурзі (нині Публічна бібліотека ім. М. Є. Салтикова-Щедріна в Ленінграді), де він зберігається і тепер (шифр F IV № 230).

Погодінський рукопис у 1778 році все ще був у руках князів Святополк-Четвертинських, на той час уже полонізованих і католиків. Дальша його доля невідома до 1852 р., коли київський студент, пізніше визначний букініст С. І. Пономарьов продав його відомому російському історикові М. П. Погодіну (1800-1875).85 Після смерті Погодіна літопис, разом з усією його колекцією рукописів і стародруків був набутий тією ж Публічною бібліотекою (шифр Погод. № 1401).

Коли у 1780-х рр. Погодінський список був переписаний (у транскрипції на латинську абетку) білоруським священником для польського королівського історика Адама Нарушевича, він був у порівняно доброму стані і ще мав початок та кінець. Після смерті Нарушевича його архів, куди входив і цей список літопису (том 122), перейшов у власність польських колекціонерів князя Адама Казимира Чарторийського та його дружини Ізабели, які зберігали його в своїй резиденції в Пулавах. У 1876 році колекція Чарторийських була перенесена до Кракова, де становить Бібліотеку Чарторийських — відділ Національного музею.





Кінцеві зауваження


Гарвардська бібліотека давнього українського письменства починає свої публікації давньоруських літописів «Іпатського типу» з двох найстарших списків, створених на Україні: Хлєбніковського (правильніше Острозького) та Погодінського (правильніше Четвертинського), з додатком втрачених частин Погодінського тексту за Краківським рукописом. Ці три рукописи ніколи раніше самостійно не видавались. Вони відомі тільки з різночитань, надрукованих у примітках видань Іпатського літопису.86



85 Див. Погодин 1852.

86 У першому виданні Іпатського літопису (т. 2 ПСРЛ Ст. Петербург, 1843), використано варіанти з Хлєбніковського списку. У цій публікації вміщено також літографську репродукцію двох сторінок з цього рукопису (с. II). У 1871 році Археографічна комісія випустила у світ скорочене видання Іпатського літопису для істориків. У ньому варіанти читань з Хлєбніковського рукопису доповнені читаннями з Погодінського списку. А. А. Шахматов у своєму виданні Іпатського літопису (ПСРЛ 22) наводить варіанти як з Хлєбніковського так і з Погодінського списків. У своєму другому виданні цього ж тексту (Петроград, 1923), яке залишилось незакінченим (доведене лише до 1146 р.) він обмежився лише варіантами з /lxii/ Хлєбніковського списку, зовсім не враховуючи Погодінський. Зате в реконструкції, теж незакінченій, Київського літопису XII ст. (1118-1137 рр.) він не тільки використав Іпатський, Хлєбніковський і Погодінський списки, але й включив до критичного апарату дані з Лаврентіївського та Воскресенського літописів (Шахматов 1947, 108-15). Дуже докладний аналіз різночитань Хлєбніковського списку подано у Шахматова 1938, 103-18. На жаль, дослідження обмежується лише текстом ПВЛ.



Історія Іпатського літопису буде висвітлена у вступному слові до другого тому давньоруських літописів, який міститиме факсиміле Іпатського та Лаврентіївського списків. Ще один том включатиме досі невикористовуваний список Марка Бундура з 1651 року (нині в бібліотеці АН СРСР, шифр 21.3.14), а також так званий Єрмолаєвський список.

Як додаток до цього вступу публікується опис Хлєбніковського, Погодінського і Краківського рукописів, здійснений О. О. Шахматовим для його видання 1908 р. Іпатського літопису 87 (англійський переклад зроблено Богданом Струмінським, співробітником Українського Наукового Інституту Гарвардського університету; український переклад, Ольгою Саханюк).





* * *


Редакційна колегія Гарвардської бібліотеки давнього українського письменства прагне висловити свою вдячність дирекції та співробітникам Державної Публічної бібліотеки ім. М. Є. Салтикова-Щедріна в Ленінграді, особливо, професорові Гіліянові М. Прохорову за сприяння у виготовленні прекрасної якості мікрофільмів Хлєбніковського та Погодінського списків, а також професорові Ягеллонського університету у Кракові Ришардові Лужному та дирекції Бібліотеки Чарторийських за мікрофільм Краківського рукопису.



87 ПСРЛ 22:VII-XIV.














BIBLIOGRAPHY — БІБЛІОГРАФІЯ



I. Roman Titles


Acta Patriarchatus Constantinopolitani 1315-1402. 1860. Vol. 1. Ed. Franz Miklosich and Joseph Müller. Vienna.

Andrusjak 1948. See Андрусяк, Микола. 1948.

Berežkov 1963. See Бережков, Николай Г. 1963.

Begunov 1974. See Бегунов, Юрий К. 1974.

[Čyževs’kyj, Dmytro] Tschiževskij, Dmitri. 1954. Über den Stil der Galizisch-Volynischen Chronik. Sudost-Forschungen 12:79-108.

____. 1975. A History of Ukrainian Literature. Trans. Doiły Ferguson et al.; ed. G. S. N. Luckyj. Littleton, Colo.

Documenta Romaniae Historica. 1969. Ser. A, Moldova. Vol. 19, ed. Haralambie Chirca. Bucharest.

Eremin 1949. See Еремин, Игорь П. 1949.

____. 1957. See Еремин, Игорь П. 1957.

Frančuk 1988. See Франчук, Віра. 1988.

Goldfrank, David M. 1987. The Lithuanian Prince-Monk Vojselk: A Study of Competing Legends. Harvard Ukrainian Studies 11:44-76.

Golubinskij 1900. See Голубинский, Евгений Е. 1900.

Goranin, Edward. 1974. Latopis kijowski (1160-1199) w dawnej Polsce. Slavia Orientalis 23:413-27.

____. 1974. Latopis kijowski (1160-1199) w Polsce dziewiętnastowiecznej. Slavica Wratislaviensia 4:43-62.

____. 1974. Badania polskie nad Latopisem kijowskim (1160-1199) w latach 1900-1970. In Studia Polono-Slavica-Orientalia. Vol. 1,79-93. Wrocław.

____, trans. 1988. Latopis kijowski 1159-1198. Wrocław.

Hens’ors’kyj 1958. See Генсьорський, Антін. 1958.

____. 1969. See Генсьорський, Антін. 1969.

Hóman, Bálint 1943. Geschichte des ungarischen Mittelalters. Vol. 2. Berlin.

Hruševs’kyj 1901. See Грушевський, Михайло. 1901.

____. [1905-13] 1954-56. See Грушевський, Михайло. [1905-13] 1954-56.

____. [1926-27] 1960. See Грушевський, Михайло. [1926-27] 1960.

Ikonnikov [1908] 1966. See Іконніков, Володимир. [1908] 1966.

Jabłonowski, Aleksander. 1897. Polska XVI wieku. Vol. 11, Ziemie ruskie. Ukraina. Źródła dziejowe, 22. Warsaw.

Kartašev 1959. See Карташев, A. B. 1959.

Kloss 1987. See Клосс, Борис М. 1987.

Korduba, Myron. 1936. Rozwój i obecny stan badań nad latopisami staroruskimi. Baltoslavica 2:177-79.

Latkowski, J. 1887. O podziale dnia u Nestora. In Pamiętnik słuchaczy Uniwersytetu Jagiellońskiego, 345-51. Cracow.

Lixačev 1947. See Лихачев, Дмитрий C. 1947.

____. 1983. See Лихачев, Дмитрий С. 1983.

Lunt, Horace G. 1988. On Interpreting the Russian Primary Chronicie: The Year 1037. Slavic and East European Journal 32:251-64.

Maxnovec’ 1989. See Літопис руський за Іпатським списком. 1989.

Nasonov 1940. See Насонов, Арсений H. 1940.

____. 1961. See Насонов, Арсений H. 1961.

____. 1969. See Насонов, Арсений H. 1969.

Pašuto 1948. See Пашуто, Владимир Т. 1948.

____. 1952. See Пашуто, Владимир T. 1952.

Perfecky, George A. 1969-72. Studies on the Galician-Volynian (Volhynian) Chronicie. The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S. 26, nos. 1-2:82-112.

____, trans. 1973. The Galician-Volynian Chronicie. Harvard Series in Ukrainian Studies, 16, pt. 2. Munich.

____. 1973. The Galician-Volynian Chronicie as a Source of Medieval German Studies. Medieval Studies 35:324-32.

Perfec’kyj, Je. 1928-31. See Перфецький, Євген. 1928-31.

____. 1932. Historia Polonica Jana Długosze a ruské letopisectví. Prague. Pogodin 1852. See Погодин, Михаил. 1852.

PSRL 12. See Полное собрание русских летописей [1926-27] 1962.

PSRL 22. See Полное собрание русских летописей [1908] 1962.

PSRL 5. See Полное собрание русских летописей [1851] 1973.

PSRL 9. See Полное собрание русских летописей [1862] 1965.

PSRL 21. Полное собрание русских летописей [1908] 1970.

Poppe, Andrzej. 1967. Latopis Ipatiewski. Słownik starożytności słowiańskich. Vol. 3, 26. Wrocław.

____. 1972. Powieść Doroczna. Słownik starożytności słowiańskich. Vol. 4, 259. Wrocław.

PVL 1950. See Повесть временных лет. 1950.

Presnjakov 1918. See Пресняков, Александр Е. 1918.

Priselkov 1916. See Приселков, Михаил Д. 1916.

____. 1940. See Приселков, Михаил Д. 1940.

Pritsak, Omeljan. 1969-72. The Igor’ Tale as a Historical Document. The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S.A. 12:44-61.

____. 1973. See Пріцак, Омелян. 1973.

____. 1977. The Irwitation to the Varangians. Harvard Ukrainian Studies 1:7-22.

____. 1983. The Pověst’ vremennyx lět and the Question of Truth. In History and Heroic Tale. A Symposium, ed. Tore Nyberg et al., 133-72. Odense.

____. 1984. Where Was Constantine’s Inner Rus’. In Okeanos. Essays Presented to Ihor Ševčenko on His Sixtieth Birthday by His Colleagues and Students, ed. Cyril Mango and Omeljan Pritsak, 555-67. Cambridge, Mass. (=Harvard Ukrainian Studies 7 [1983]).

____. 1986. Kiev and All of Rus’: The Fate of a Sacral Idea. Harvard Ukrainian Studies 10:277-300.

Rybakov 1963. See Рыбаков, Борис А. 1963.

____. 1971. See Рыбаков, Борис А. 1971.

____. 1972. See Рыбаков, Борис А. 1972.

Šaxmatov 1897**. See Шахматов, Алексей А. 1897**.

____. 1908. See Шахматов, Алексей А. 1908.

____. 1916. See Шахматов, Алексей А. 1916.

____. 1938. See Шахматов, Алексей А. 1938.

____. 1940. See Шахматов, Алексей А. 1940.

____. 1947. See Шахматов, Алексей А. 1947.

Scharanewitsch [Šaranevyč], Isydor. 1872. Die Hypatios Chronik als Quellen. Beitrag zur österreichischen Geschichte. L’viv.

Shevelov, George. 1968. On the Lexical Make-Up of the Galician-Volhynian Chronicie. In Studies in Slavic Linguistics and Poetics in Honor of Boris O. Unbegaun, 195-207. New York.

Sielicki, Franciszek. 1964. Kroniki staroruskie w dawnej Polsce. Slavia Orientalis 13:133-57.

____. 1964. Latopisarstwo ruskie w polskiej nauce i literaturze XIX wieku. Slavia Orientalis 13:263-94.

____. 1964. Z recepcji latopisów ruskich w Polsce wieku XX. Slavia Orientalis 13:423-43.

____. 1965. Kronikarze polscy w latopisarstwie i dawnej historiografii ruskiej. Slavia Orientalis 14:143-78.

____. 1968. Powieść minionych lat. Charakterystyka historycznoliteracka, przekład i komentarz. Wrocław.

____. 1974. Najdawniejsze polsko-ukraińskie stosunki kulturalne w świetle latopisu kijowskiego i Kroniki Kadłubka. In Z dziejów stosunków literackich polsko-ukraińskich, ed. Stefan Kozak and Marian Jakóbiec, 37-70. Wrocław.

Struminsky, Bohdan. 1987. Introduction, pt. 2, to Lev Krevza’s Obrona iednosci cerkiewnej and Zaxarija Kopystens’kyj’s Palinodija. Harvard Library of Early Ukrainian Literaturу: Texts, 3, xxx-lii. Cambridge, Mass.

Titov 1924. See Тітов, Хведір. 1924.

Tixomirov 1962. See Тихомиров, Михаил Н. 1962.

Ulaščik, 1985. See Улащык, Нікалай. 1985.

Vaillant, André. 1957. Les Citations des années 1110-1111 dans la chronique de Kiev. Byzantinoslavica 18, no. 1:18-38.

Velykyj 1968. See Великий, Атанасій. 1968.

Vysockij [Vysoc’kyj] 1985. See Висоцький, Сергій. 1985.

Vilinbaxov,V. 1960. "Opowieść lat doczesnych" jako źródło wojskowo-historyczne. Slavia Orientalis 9:485-98.

Worth, Dean. 1960. Phraseology in the Galician-Volynian Chronicie. The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S. 9:55-69.

____. 1962. Zur Struktur des Vergleiches in der Galizisch-Volhynischen Chronik. Zeitschrift für Slavische Philologie 30:74-86.

____. 1964. Linguistics and Historiography. A Problem of Dating in the Galician-Volynian Chronicie. Indiana Slavic Studies. Vol. 3, 173-85. Bloomington.

Zieliński, Franciszek. 1845. Zbiór zupełny ruskich latopisarzy. Latopis hypacowski. Biblioteka Warszawska 4:1-45.







II. Заголовки кирилицею


Абрамович, Дмитро. 1898. Несколько слов в дополнение к исследованию А. А. Шахматова «Киевопечерский Патерик и Печерская Летопись (1897 г.)». Известия Отделения русского языка и словесности ИАН 3:536-40.

Алимпиева, P. В. 1953. Сложноподчиненные предложения в Ипатьевском списке летописи. Автореферат, Куйбышевский государтсвенный педагогический институт им. В. В. Куйбышева, Куйбышев.

Андрусяк, Микола. 1948. Останні Романовичі (Нащадки Мстислава і Романа Даниловичів). Науковий збірник Українського вільного університету 5:1-12.

Архангельский, А. С. 1886. Первые труды по изучению Начальной русской летописи. Ученые записки Императорского Казанского университета по историко-филологическому факультету, 298-359.

Барвінський, Богдан. 1914. Гомер в Галицькій літописі. Записки Наукового товариства ім. Шевченка 117-118:5 5-63.

____. 1902. Ким свідчив ся Отокар? Проба інтерпретації оповідання Галицько-Волинської літописі. Записки Наукового товариства ім. Шевченка 47:1-6.

Бегунов, Юрий К. 1974. Речь Моисея Выдубецкого как памятник торжественного красноречия. Труды Отдела древнерусской литературы 30:60-76.

Беляев, Иван Д. 1846. Хронология Нестора и его продолжателей. Чтения в Императорском Обществе истории древностей российских при Московском университете, № 2 [6], ч. 1:23-38.

Бережков, Николай Г. 1963. Хронология русского летописания. Москва.

Бестужев-Рюмин, Константин Н. 1868. О составе русских летописей до конца XIV века. Ч. 1-2. С.-Петербург (= Летопись занятий Археографической комисии. 1865-1866, 4:i-vi, 1-157).

Бицилли, Петр М. 1914; Западное влияние на Руси и Начальная летопись. Одеса.

Боровський, Ярослав. 1981. «Похвальне слово» Моисея, ігумена Видубецького монастиря. В кн. Літературна спадщина Київської Русі й українська література XVI-XVIII ст., ред. Олекса Мишанич. Київ.

Буганов, Виктор И. 1975. Отечественная историография русского летописания. Москва.

Великий, Атанасій. 1968. З літопису християнської України. Т. 2. Рим.

Висоцький, Сергій. 1985. Киевские граффити XI-XVII вв. Київ.

Волынско-Галицкая лЂтопись, составленная c концом XIII в. 1205-1292. 1871. Пер. Антін Петрушевич. Львів.

Воронин, H. H. 1963. Повесть об убиении Андрея Боголюбского и ее автор. История СССР, № 3:80-97.

Галицко-Волынская летопись. 1981. Пер. Ольга Лихачева. В кн. Памятники литературы древней Руси XIII века, 236-425. Москва.

Галицько-Волинський літопис. 1936. Пер. Теофіль Коструба. Львів.

Генсьорський, Антін. 1955. Спостереження над вживанням повноголосних і неповноголосних форм у Галицько-Волинському літописі. Питання cлов’янського мовознавства. Т. 4. Львів, 81-98.

____. 1957. Редакції Галицько-Волинського літопису. Наукові записки Інституту суспільних наук АН УРСР. Дослідження з мови та літератури 4, № 2:68-82.

____. 1957. Значення форм минулого часу в Галицько-Волинському літописі. Київ.

_____. 1958. Галицько-Волинський літопис (Процес складання, редакції і редактори). Київ.

____. 1961. Галицько-Волинський літопис (Лексичні, фразеологічні та стилістичні особливості). Київ.

____. 1969. З коментарія до Галицько-Волинського літопису. Історичні джерела та їх використання 4:171-84.

Голубинский, Евгений Е. 1900. История русской церкви. Т. 2, ч. 1. Москва.

Грушевський, Михайло. 1895. Примітка до тексту Галицько-Волинської літописі. Записки Наукового товариства ім. Шевченка 8:1-5.

____. 1898. Нестор і літопись. В кн. Привіт др-у Івану Франку (в 25-літній ювілей літературної його діяльності), 130-38. Львів.

____. 1901. Хронольоґія подій Галицько-Волинської літописі. Записки Наукового товариства ім. Шевченка 41:1-71.

____. 1903. До справи хронольоґічної зв’язі в Галицько-Волинській літописі. Кілька заміток до статті Б. Барвінського. Записки Наукового товариства ім. Шевченка 52:1-5.

____. [1905-13] 1954-56. Історія України-Руси. Тт. 1-7. Ню Йорк.

____. [1926-27] 1960. Історія української літератури. Т. 5. Ню Йорк.

Дмитриева, Р. П. 1962. Библиография русского летописания. Москва — Ленінград.

Древнерусские летописи. 1936. Пер. В. Панов. Москва — Ленінград, 1936.

Еремин, Игорь П. 1949. Киевская летопись как памятник литературы. Труды Отдела древнерусской литературы 7:67-97

____. 1957. Волынская летопись 1289-1290 гг. как памятник литературы.

Труды Отдела древнерусской литературы 13:102-17.

____. 1966. Литература Древней Руси. Этюды и характеристики. Москва.

____. 1968. Лекции по древней русской литературе. Ленінград.

Заболотский, Петр А. 1901. К вопросу об иноземных письменных источниках Начальной летописи. Русский филологический вестник 45, № 1/2:1-32.

Замысловский, Е. 1889. К вопросу о составе Повести временных лет. Журнал Министерства народного просвещения 263:47-54.

Зимин, Александр. 1968. Ипатьевская летопись и «Слово о полку Игореве». История СССР, № 6:43-48.

Истрин, Василий М. 1897. Хронограф Ипатского списка под 1114 годом. Журнал Министерства народного просвещения 314:83-91.

____. 1916. Летописноеповествование о походах русских князей на Царьград. Известия Отделения русского языка и словесности ИАН 21, № 2:215-36.

Іконніков, Володимир. 1908. Опыт русской историографии. Т. 2, ч. 1. Київ.

Ісаєвич, Ярослав. 1973. Культура Галицко-Волынской Руси. Вопросы истории, № 1:92-107.

Карташев, А. В. 1959. Очерки по истории русской церкви. Т. 1. Париж.

Клеванов, Александр. 1871. Летописный рассказ событий Киевской, Волынской и Галицкой Руси, от ее начала до половины XIV века. Москва.

Клосс, Борис М. 1987. Летопись Новгородская первая. В кн. Словарь книжников и книжности Древней Руси. Вип. 1, ХІ-первая половина XIV в., ред. Д. С. Лихачев, 245-7. Москва.

Кузьмин, Аполлон Г. 1977. Начальные этапы древнерусского летописания. Москва.

Кучкин, В. А. 1969. Фрагменты Ипатьевской летописи в Киево-Печерском патерике Иосифа Тризны. Труды Отдела древнерусской литературы 24:196-98.

Летопись по Ипатскому списку. 1871. С.-Петербург, 1871.

Лимонов, Юрий А. 1967. Летописание Владимиро-Суздальской Руси. Ленінград.

Лихачев, Дмитрий С. 1946. Русский посольский обычай XI-XIII вв. Исторические записки 18:42-55.

____. 1947. Русские летописи и их культурно-историческое значение. Москва — Ленінград.

____. 1983. Текстология на материале русской литературы X-XVII веков. 2 вид. Ленінград.

Лихачева, Ольга П. 1987. Летопись Ипатьевская. В кн. Словарь книжников и книжности Древней Руси. Ч. 1, XI-первая половина XIV в., ред. Д. С. Лихачев, 235-41. Ленінград.

Літопис руський за Іпатським списком. 1989. Пер. Леонід Махновець. Київ.

Львов, Андрей С. 1975. Лексика Повести временных лет. Москва.

Макарушка, Остап. 1896. Складня причасників в Волинсько-Галицькій літописі — староруськім пам’ятнику XIII віку. Справозданіе Львівської академічної гімназії за 1896 рік. Львів, 3-32.

Марченко, Михайло. 1959. Українська історіографія. Київ.

Мельничук, Олександер. 1983. О языке Киевской летописи XII в. Слов’янське мовознавство, 116-42. Київ.

Насонов, Арсений Н. 1940. Монголы и Русь. Москва — Ленінград.

____. 1959. Об отношении летописания Переяславля-Русского к Киевскому (XII век). Проблемы источниковедения 8:466-94.

____. 1961. Московский свод 1479 г. и его южнорусский источник. Проблемы источниковедения 9:350-85.

____. 1969. История русского летописания XI — начала XIII века. Очерки и исследования. Москва.

Несторова літопись на теперішню мову зладжена. 1864. Sioło, № 1:65-78; 2:119-34; 3:107-68; 4:127-33.

Никольский, А. А. 1899. О языке Ипатской летописи. Русский филологический вестник 41:238-75; 42:23-110.

____. 1902. К вопросу об источниках летописного сказания о св. Владимире. Христианское чтение 214, № 7:89-106.

Орлов, Александр С. 1926. K вопросу об Ипатьевской летописи. Известия Отделения русского языка и словесности АН 31:93-126.

____. 1947. О Галицко-Волынской летописи. Труды Отдела древенрусской литературы 5:15-24.

Пашуто, Владимир Т. 1948. Киевская летопись 1238 года. Исторические записки 26:274-305.

____. 1950. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. Москва.

Перевощиков, B. M. 1836. О русских летописях и летописателях после 1240 г. С.-Петербург.

Перетц, Володимир. 1928. До питання про літертурні джерела давнього українського літопису. В кн. Ювілейний збірник на пошану Михайла Грушевського. Т. 2,213-19. Київ (= Збірник Історично-філологічного відділу УАН 76).

Перфецький, Євген. 1918. До питання про Нестора Печерського. Україна, № 1-2:11-20.

____. 1928-31. Перемишльський літописний кодекс першої редакції в складі Хроніки Яна Длугоша. Записки Наукового товариства ім. Шевченка 149:31-83; 151:19-56.

Повесть временных лет. 1916. Т. 1, Вводная часть. Текст. Примечания. Ред. Алексей А. Шахматов. Петроград.

Повесть временних лет. 1950. Ред. Варвара П. Адрианова-Перетц. Пер. Д. С. Лихачев і Б. А. Романов. Тт. 1-2. Москва — Ленінград.

Повесть временных лет по Ипатскому списку. 1871. С.-Петербург.

Погодин, Михаил. 1852. Два драгоценные находка. Москвитянин 4, № 14, ч. 8:22.

Позднеев, А. В. 1961. «Слово о полку Игореве» и летописи. В кн. Проблемы истории литературы. T. l, 8-12. Москва.

Полное собрание русских летописей [ПСРЛ]. [1908] 1962. Т. 2, Ипатьевская летопись. 2 вид., ред. Алексей А. Шахматов. Москва.

____. [1926-27] 1962. Т. 1, Лаврентьевская летопись. 2 вид., ред. Ефим Ф. Карский. Москва.

____. [1862] 1965. Т. 9, Патриаршая или Никоновская летопись. Ред. Афанасий Ф. Бычков. Москва.

____. [1908] 1970. Т. 21, ч. 1, Книга степенная царского родословия. Ред. Платон Г. Васенко. Дюсселдорф — Вадуз.

____. [1851] 1973. Т. 5, Псковские и Софиевские Летописи. Дюсселдорф — Вадуз.

Пресняков, Александр Е. 1918. Образование великорусского государства. Петроград.

Приселков, Михаил Д. 1916. Ханские ярлыки русским митрополитам. Петроград.

____. 1927. Південноруське літописання в стародавньому суздальському літописанню XII-XIII вв. В кн. Ювілейний збірник на пошану Дмитра Багалія, 447-61. Київ (=Збірник Історично-філологічного відділу УАН 51).

____. 1939. Лаврентьевская летопись (История текста). Ученые записки Ленинградского государственного университета 32:76-142.

____. 1940. История русского летописания XI-XV в. Москва — Ленінград.

____. 1941 Летописание Западной Украины и Белорусии (XII-XIII вв). Ученые записки Ленинградского государственного университета 67:200-24.

Пріцак, Омелян. 1973. Чому катедри українознавства в Гарварді? Вибір статей на теми нашої культурної політики (1967-1973). Кеймбридж, Масс.

Романов, В. К. 1980. Статья 1224 г. о битве на Калке в Ипатьевской летописи. В кн. Летописи и хроники. 7980,79-103. Москва.

Рыбаков, Борис А. 1959. Боярин-летописец XII в. История СССР, № 5:56-73.

____. 1963. Древняя Русь. Сказания. Былины. Летописи. Москва.

____. 1969. Киевская летописная повесть о походе Игоря в 1185 г. Труды Отдела древнерусской литературы 24:58-63.

____. 1972. Русские летописи и автор «Слова о полку Игореве». Москва.

Сазонова, Л. И. 1970. Летописный рассказ о походе Игоря Святославича на Половцев в обработке В. Н. Татищева. Труды Отдела древнерусской литературы 25:29 — 46.

Степанов, H. В. 1909. Единица счета времени (до XIII века) по Лаврентьевской и 1-ой Новгородской летописям. Чтения в Императорском Обществе истории и древностей российских при Московском университете, № 4, ч. 3:1-74.

____. 1915. Календарно-хронологические факторы Ипатьевской летописи до XIII века. Известия Отделения русского языка и словесности ИАН 20, №2:1-71.

Творогов, Олег В. 1968. Литературные стили Киевской Руси. Русская речь, № 4:13-19.

____. 1970. Сюжетное повествование в летописях XI-XIII вв. В кн. Источники русской беллетристики, 46-48. Ленінград.

Тітов, Хведір. 1924. Матеріали для історії книжної справи на Україні. Київ.

Тихомиров, Михаил Н. 1962. О русских источниках Истории российской. В кн. В.Н.Татищев. История российская. Т. 1. Москва — Ленінград.

Улащык, Нікалай. 1985. Введение в изучение белорусско-литовского летописания. Москва.

Фирсов, Николай Н. 1891. Содержание и характеристика Галицко-Волынской летописи. Казань.

Франчук, Віра. 1976. Мог ли Петр Бориславич создать «Слово о полку Игореве»? (Наблюдения над языком «Слова» и Ипатьевской летописи).

Труды Отдела древнерусской литературы 31:72-92.

____. 1980. Книжна лексика у Київському літописі. Мовознавство, № 6:36-43.

____. 1982. Образна мова Київського літопису. Мовознавство, №3:19-27.

____. 1986. Киевская летопись: Состав и источники в лингвистическом освещении. Київ.

Черепнин, Лев. 1941. Летописец Даниила Галицкого. Исторические записки 12:228-53.

Чернышевский, Николай Г. 1953. Опыт словаря из Ипатьевской летописи. Полное собрание сочинений. Т. 16, 400-66. Москва.

Чижевський, Дмитро. 1956. Історія української літератури. Нью Йорк.

Шахматов, Алексей А. 1897*. Киевопечерский патерик и Печерская летопись. Известия Отделения русского языка и словесности ИАН 2, № 3:795-844.

____. 1897**. О Начальном Киевском летописном своде. Чтения в Императорском Обществе истории и древностей российских, № 3, ч. 3:1-58.

____. 1908. Разыскания о древнейших летописных сводах. С.-Петербург.

____. 1938. Обозрение русских летописных сводов XIV-XVI вв.. Москва — Ленінград.

____. 1940. «Повесть временных лет» и ее источники. Труды Отдела древнерусской литературы 4:9-150.

____. 1947. А. А. Шахматов 1864-1920. Сборник статей и материалов. Москва.

Щапов, Ярослав Н. 1974. Похвала князю Ростиславу Мстиславичу как памятник Смоленска XII в. Труды Отдела древнерусской литературы 28:47-59.

Щербина, Володимир. 1924. Лаврентій чи Діонісій? Чиїм іменем належало б називати найстарший список літопису? Україна, № 2-3:10-13.














‹‹   Головна           Див. Іпатіївський літопис


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.