Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи
ОЛ. БОГУМИЛ і П. ЖИТЕЦЬКІЙ.
Начерк історії літературної української мови.
До Ів. Котляревського.
[Україна: Науковий трьохмісячник українознавства. — 1914. — Кн. 2. — С. 7-28.]
I.
Руський праязик, джерело всїх пізнїйших його галузей або нарічь, не був чимось одномастним у всїх племен східного словянства, але задовго до того часу, коли стало можливим виявити його властивости на письмі, мав уже в собі деяку ріжноманітність, що безпосередно відбивала побут розкиданих племен і не покривалась загальними основними прикметами мови. Ся ріжноманітність і зробила ся вихідною точкою в дальшім розвиткови нарічь, котрі, придбавши потім свої особливі фонетичні системи й форми, обєднують ся одначе богатьома спільними властивостями; сі властивости праруського язика відріжнюють всю суму руських нарічь од инших словянських нарічь. Старі зародки нарічь мали неоднакову долю: одні розвивались, инші повмірали, третї лишили свій слїд в небогатьох архаічних фраґментах. Вся ся рухлива фонетична дїйсність руського праязика не мала своєї пізнїйшої риси — різкого подїлу частин. Тільки явив ся сей подїл, момент праязика скінчив ся, і разом з сим почала ся історія окремих мов.
1) Ся праця написана була О. Богумилом, учеником небіжчика П. І. Житецького, під проводом і по вказівкам його самого; наслїдком наглої смерти О. Богумила, вона друкуєть ся в редакції переведеній д. Ан. Нїковським, з деякими змінами, принятими на засїданнях фільольоґїчної секції Укр. Наук. Т-ва. Ред.
Українська мова — язик племен старої Київської системи, і була, певно, одним з таких нарічь руського старого праязика. Одначе, до того часу, як властивости сеї мови показали ся на письмі, на Русь прийшло християнство, і мовою лїтературною зробила ся не рідна народови, але в де-чому схожа і тому зрозуміла, церковно-словянська мова. Ся мова й робить ся мовою культурних верстов, мовою освічених людей. Мова народня, стиль її повинні все таки були знайти для себе місце, і вона одбила ся в дружинній поезії старих часів, в стилїстичних властивостях найстарших лїтописів (Начальної, Київської, Галицько-Волинської), а особливо багато в „Слові о полку Игоря“. Якою мовою говорили в Київськім князівстві, про се ясно свідчать /8/ виявлені в письменстві риси вдачі українського народу, його етнольоґічний склад, побутові подробицї.
Таким чином, українська мова цїлком природно почала виявлятись вже в перших лїтературних памятках Київської Руси. В дальшому розвитку письменства українська мова почуваєть ся все дужче та дужче, виходить за межи своєї території (в Молдавію), аж витворюють ся в ріжноманітний, та проте більше-менше певний комплекс фонетичних, морфольоґічних та лєксичних прикмет у друкованих і рукописних творах кінця XVI і початку XVII століть.
Сей поступовий прояв у письменстві місцевої етничної мови не був справою свідомої умови. Тут впливало протягом довгого часу само життє. Християнська культура, що явила ся на території коло Днїпра в приступній формі національної церкви, з напівнародньою мовою в ній, поклала початок сьому прояву народньої мови і зафіксованню її в письменстві.
Найважнійші фонетичні прикмети української мови до XV столїття такі:
Змішуваннє в памятках лїтер Ђ і и (се-б то зближеннє у вимові звуків Ђ і і): в вЂри, видыи („Изборн. Святосл.“ 1073 р.) 1), въ мироу, воля ıєи („Изб. Свят.“ 1076);
змішуваннє и з ы: неправьди („Изб. Св.“ 1073 р. поруч з неправды), осырЂя („Изб.“ 1076 р. поруч з сирота) 2);
в „Святославових Изборниках“ знати початки змішування звуків в і у, в тих словах, де вживання приіменника въ і у(оу) не викликає великої ріжницї в значіннї. Приклади: оугодив, оугодить и въгодити, оучинень і въчинень, въселися і оуселяхъ („Изб.“ 1076 р.), въчинены, въгодьно, оуселıєныıє („Изб.“ 1076);
нахил до усилювання пня зъл в зол: золоба („Изб.“ 1076 р.);
Після шиплячих і j перед твердим складом звук е міняв ся в Київі XI ст. в о: жона („Изб.“ 1076 р.), чоловЂка („Изб.“ 1073) 3).
1) Можливо також: ниціи, оутишенія
2) Може сюди треба зарахувати: милостиня поруч з милостыни.
3) Докладнїйше що се: А. Кримський — „Филологія и Погодинская гипотеза“. „Украинская грамматика“, „Древне-кіевскій говоръ“ і инші статті, А. Кочубинскій — „Рецензія на книгу г. Житецкаго: „Очеркъ литературной исторіи малорусскаго нарЂчія“ (стор. 230 — 238).
З часів київської держави лишилось надто мало датованих памяток, з яких можна було б певно знати про етничний елємент його. Утворена силою і не мавши иншого внутрішнього звязку, окрім економичних інтересів пануючих верстов, війскової — торговельної та землевласницької державна будова Київа могла буйно розвинути культуру, та не на довший час. Економичний добробут Київської Руси /9/ піднїмав тільки висші верстви людности і лягав важким тягарем на низші верстви. Між висшими та низшими верствами в містах Київської Руси залягає проваллє з юридичного та економичного боку. Тяжке становище низших верстов викликало серед їх незадоволеннє: корисний для висших та суворий для низших верстов людности, лад Київської Руси втрачав свою підпору серед останнїх. Така була перша причина, що хитала міць Київської держави.
Економичне і юридичне приниженнє низших верстов людности, княжі усобицї та половецькі напади, від яких найбільше лиха зазнавали смерди і взагалї низші верства, змушували робочі маси кидати Надднїпрянщину: з середини XII столїття сей, густо заселений край починає безлюднїти. Разом з сим занепадає економічний добробут Київської Руси. Напад монгольсько-татарської орди до решти нищить всяку вагу Київа і руйнує державну орґанїзацію в Київській землї, дезорґанїзує князївсько-дружинний лад в передстеповій полосї середньої Надднїпрянщини.
Таким чином, життє і культура українських земель XI — XIII ст. спирались на незначну меншість в суспільстві; тому і не дивно, що від князівсько-дружинної творчости і церковної лїтератури Київської держави, за малими виїмками, зацїлїли тільки ті не численні фраґменти, що їх могли засвоїти народні маси і низше духовенство, та що тільки сї фраґменти і стають здобутком народнїх мас 1).
1) Докладно див.: М. Грушевський — „Очеркъ Исторіи украинскаго народа“ розділи V і VI, вид. 1904 р., „Історія України-Руси“ т. 1, розд. IV і V, т. 2, розд. І — III і VI, т. 3 роз. III, IV, V — друге виданнє.
II.
Через історичні обставини, коли на руїнах Київської держави почало зміцнюватись Литовське князівство з своєю культурою, мова Київської держави натурально повинна була зазнати на собі впливу тих народів, культура яких відбивала ся на розвитку племен, що ввійшли в склад Литовського князівства. Зміна ладу і відносин у самій Литві, до того часу, коли на початку XV столїття Витовт починає здійснювати систему державної єдности і коли на сцену виступали земяне, що підготовляли шляхетський лад в литовсько-руських землях, — мусїла поробити зміни і в українській мові, і ми помічаємо впливи на сю мову мови нїмецької і польської. Але що полїтичним центром литовської держави стала Вільна, місто, що лежить на окраїні Литви, близько білоруської території, то в склад західньо-руської мови вступають переважно білоруські говірки. Через близькість білоруської та української мови і подібности де-яких фонетичних властивостей українських і білорусьих (зміна в перед суголосами і в кінцї слів у /10/ нескладове у (ў); змішуваннє твердого л з в і потім зміна сього в в нескладове і складове у; захованнє старих складів ый, ій під наголосом; ґрупи ри, ли (білор. ры, лы) при великоруськім ро, ло з староруського ръ, лъ; вимова г, як латинського h; ствердненнє ж, ч, ш; дж з ж і дj; ствердненнє губних перед мякими голосовими і в кінцї слів; подвоєннє суголосів перед j+голосовий) — в литовських грамотах вироблюєть ся сам собою, tacito consensu, язик — „рЂчь руская“, „мова руская“, з звуками спільними білоруським і українським говіркам; при тому власне білоруське дзеканнє і цвяканнє та українські дифтонґи, які були вже в мові, що видно з написання у і ю в юридичних памятках, себ то відмінности, котрі виробили ся в сих мовах в XIII—XIV ст., в мові грамот не показують ся. Утворюючи „мову рускую“, „рЂчь рускую“, язик загальний для племен словяноруських, які були в складї литовської держави, писарі керували ся при сім, певно, і книжною традицією (консервативністю, через яку не попали мякі дз і ц — дз’, ц’) і практичними міркованнями. Така „мова руская“ могла бути легко зрозумілою і білорусам і українцям. Сей ортоґрафічний процес можна постерігати, наприклад, у вживанню лїтери Ђ, що вимовляла ся в де-яких білоруських діалектах в ненаголошених складах як і; через се в західньоруських памятках бачимо, що поруч з переважаючим е замість Ђ буває і и. Що до українських писарів, то вони дуже любили лїтеру Ђ, вживаючи її для означення свого народнього і та заховуючи одночасно вірність церковно-словянській традиції на письмі. Але там, де вони писали сю традиційну староруську лїтеру замісць церковного е, вимовляючи Ђ як і, гадали, що читачі білоруси вимовлятимуть її по своєму, як е. Таким чином виходила в мові литовських актів в більшій чи меншій мірі правильність ортоґрафічна і фонетична, — і то не тільки для українців, а і для білорусів. Такому обєднанню діалєктичних відмінностей мови багато допомагала подібність між білоруською і українською мовами з боку морфольоґічного і синтаксичного. Наприклад, в одній і другій мові: 1) в льокативі однини мужеського і ніякого роду і в дативі та льокативі одн. жін. р. давне мякшеннє горлових (білор.: на порози, у вусЂ); 2) збереглись також форми вокатива (пане, сынку); 3) втрачено старі закінчення номінатива і акузатива двійнї муж. р. і замінено формами множини (два валы); 4) збереглись форми двійнї в словах жін. і ніяк. р. (дз†жане); 5) поширено деякі українські форми заіменників (кимъ, чим, ўсим); 6) в часівниках 1 особи множини трапляєть ся закінченнє мо, як в україньск. (дамо, будзямо); 7) втрачено старі закінчення причастників на а, я, що збереглись у великоруській мові, і замінено закінченнями на учи, ючи, ячи. В західньо-руських памятках скрізь трапляють ся форми: чтучи, рекучи, вживаючи. На /11/ сї незмінні закінчення причастників потім було перенесено функціональне значіннє ріжних відмінкових закінчень, що повиходили з ужитку. Се потвержуєть ся синтаксичним ладом мови західньо-руських грамот XVI ст. (в українській сучасній і в мові народнїх пісень); маємо такі риси сеї будови:
I. Предикативне вживаннє коротких причастників: 1) З часівником помічним: „тую уставу нашу давши єсмо подданнымъ нашимъ (Грам. 1561 р.); 2) при часівниках вражіння, почуття, спостереження і т. инш.: „шла она съ поля з работы и обачила трехъ человЂковъ трясучи грушу ее“ (Гр. 1562 р.); 3) після заіменників питальних і стосункових: „купцы и ремесники всякіе мають добровольно огонь у своих домЂхъ завжды держати, коли хотяче“ (Гр. 1506 р.).
II. Апозитивне вживаннє коротких причастників: 1) Самостійний датив: „Поведили: женучи сей день намъ вепровъ кормныхъ, то пакъ панъ Джурковскій споткалъ насъ, прудко у санкахъ бегучи“ (Гр. 1564 р.); будучи намъ господарю на великомъ сеймЂ, донесли прозьбы свои (Гр. 1565 р.).
Вживаннє самостійного датива в українській народній мові не становить одначе в нїй пануючого принціпу. Українська мова в своїм історичнім розвитку потроху втрачаючи колишню стислість речення і первістне відношеннє його складових частин, переходить до аналїтичного ладу мови. В міру того, як короткі причастники робили ся незмінними словами, вони вже не могли ставати в відповідність (congruentia, согласованіе) з субстантивами, і разом з тим почали сполучатись з часівником, як з осередком речення, яке через се набуло більшої граматичної виразности та більшої розкладовости своїх складових елементів. Разом з сими змінами в причастниковій формі предиката і апозиції, зникали так звані другі відмінки, на заміну яких ставали повні додаткові речення та інфінитив. Через се реченнє набувало більшої виразности, більше ріжноманітности, а сама мова робилась більше рухливою.
Такий був загальний хід синтаксичної перебудови в мові західньоруського письменства. Краще всього стежити за сим процесом на перекладах св. письма на західньоруську мову, бо в них можна порівнювати, як одну думку висловлюєть ся на двох мовах — західньоруській і словянській. Трапляють ся сі відмінности і в українськім Пролозї з апокрифічними статтями, писаними „въ градЂ оу Камянци при великом короли АндрЂи въ лЂто 6996“ (вид. в працях VI Археольоґ. з’їзду А. Кирпичниковим), в Литовськім Статутї, в українськім рукописї XVII ст. Чешського Музею в Празї (частинами видав Добровский в передмові до Пухмайєрової „Lehrgebände /12/ der russ. Sprache“), в „книгЂ бытіа небеси и земли“ — рукопису XVI ст. в Моск. Синод. біблїотеці (вид. А. Попов в „Чтеніяхъ» 1881 р. кн. I), в Кормчій XVI ст. (опис. Востоков в „Описаніи рук. Румянцева Муз.“ № 233), в Київськім Патерику (Барсов „Чтенія“ 1884 р. II), в південно-руськім четверо-еванґелії 1904 р. (ibid.) і в инших богатьох памятках.
Не вважаючи проте на обєднуючі обставини в державнім життю, в самій західноруській мові нїколи не було пильно дотриманої ортоґрафічної основи, не було і певної школи; та й ті діалєктичні елєменти мови, з котрих західноруська письменність брала живі соки, були ріжноманїтні і складні. В сій мові бачимо більше-менше сильні хитання або в бік білоруських або в бік українських діалєктів. Перевагу сих останнїх легко пізнати з типових відмінностей української фонетики, невластивих білоруській мові. До них належить передусім поява в певних випадках у, ю з о, е. Наприклад, в Пересопницькім єванґелії (1555 — 1561) можна бачити не тільки у, ю з е, о (в красноумь, в поульночи, стоуй, по сюй), але навіть і з о, е (видповЂдаю, обибрали, Божіимъ), а також і приклади нової синтаксичної будови мови проти Остромирова єванґелія; напр., предикативне вживаннє коротких причастників: БЂаху сЂдяще фарисеи (Остр. єв.) — И сидЂли тамо фарисеи (Перес. єв). Самостійний датив трапляєть ся таки ще і в Пересопницькім єванґелію, як відгомін церковнословянського впливу, але самий причастник часу теперішнього має поки що церковнословянське закінченнє — щій (а не руське — чий). Але здебільшого сей зворот мови висловлюєть ся або повним додатковим реченнєм або самостійним реченнєм з часівником персональним („И не призналься никто“, „ОтъмЂтающемъ же ся всЂмъ“). Через се додаткові речення, висловлені в Остромировім єванґелію короткими причастниками, в Пересопницькім висловлюють ся повними: БЂ оучя іисоус на єдиномъ отъ съборищь въ суботы и се жена доухъ имущи недужьнъ иı лЂтъ“ (Остр. 105). — Былъ такъ іисоус на единомь от съборищь и наоучаль всоуботу. была тыжь тамь жона тая которая не могла от доуха иı лЂтъ“ (Перес. 55). Трапляють ся часом у Пересопницькім єванґелію слїди старого синтаксису, прим. другі відмінки, але у вживанні їх помітно хитання, з перевагою до номінатива з аблятивом замісць двох акузативів: „ВЂра твоя тебе здорового оучинила“ 1).
1) Зразки лїтературної укр. мови церковних памяток:
Тогды вставши Марїа в тыя то дни, и шда на горы поспЂшне до мЂста иоудова. И шодши в домъ Захарїинъ и поцЂловава Елисавеθоу и поздоровила. И стало ся коли оуслышала Иєлисавеθа поздоровлена от Маріи, розыграл'ся младенець в животЂ еи.
Н якъ южь было в’день осмыи́й, приш'ли обрЂзовати дЂтя и називали /13/ имѐнемь отца его̀ Захарїа; то́г’ды отповидЂвши мати его рѐк’ла: не так, не хай на'звань боудеть Іоан'номъ. (Перес. єв. од Луки, зачало 4).
Оста́вьте ро́зти обоѐ въкоупЂ ажь до жат'вы. А в час жа̀твы рекоу женцомь: вытръгнЂте првЂе́ пле́велы а свяжЂте их в сно́пы“, яко по́жечи их, а п’шеницу зберЂте в’ жыт’ницоу мою“ (Перес. єв. од Матв.).
Авраам повидЂл єму мают моvсея и пророкы, нехай тых слухают. а тот богач рЂклъ ему так: зас нЂт отче аврааме. кол бы кто от мертвых пошол к ним то бы ся каяли. (Єв. Учительное XVI ст. Кіевс. Дух. Акад. № 10).
Зразки мови актів: А тако вл[а]д[ы]ка продалъ єсть, яко самъ держалъ: и [з] землею и сЂножатьми и с лугомъ и з болонъемъ и со всЂми ужитки, щто му прислуша у Бышкувъскуи границы. И уздалъ єсть вл[а]д[ы]ка передъ нами пану Якови Испрувъскому та дворища на вЂки и дЂтемъ его: волень продати, воленъ замЂнити, воленъ кому отдати... А к тому листови печать нашю завЂсили есмы на потвержЂнъе тЂмъ словомъ. Купча 1391 р. (вид. в „Палеогр. снимк.“ № 26)
А се я панъ Бенко, староста Галицький и Снятинський свЂдчю то своимъ листомъ кожному доброму, кто на сесь листь узрить или передъ кымъ будетт чтюнъ, иже пришедъ передъ насъ панъ Гервасъ и вЂновалъ и оправилъ своюи женЂ ВарварЂ сто гривенъ на своюмъ селЂ на Толъмачи и ЖюрковЂ, на своюи вотнитЂ. (Ibid. № 28).
Мы князь Семенъ Александровичъ великого князства своєго Києвскаго, ознаймуємо симъ листомъ нашимъ, хто бы на него посмотрити либо тчучи его слухати будетъ хотЂвъ, кому бы то вЂдати потреба, ижъ мы дей, змиловавши ся надъ слугою нашимъ, урожонымъ Єремиею Щашкомъ, которой намъ великіє услуги своє и коштомъ немалимъ отдаєшъ, про то нагорожаючи єму самому, жонЂ и потомству єго, при всюи отчизнЂ и дидизнЂ єго земляной и при всЂхъ городищахъ и урочищахъ его зоставую и симъ листомъ моимъ надаю, которыхъ предкове єго отъ продковъ моихъ спокойне держали и оныхъ таживали: городища, селища и урочища з рЂками и рЂчками и зъ ихъ прилеглостями, кождое до себе широкость маючиє. (Вид. в „Грамотах вел. княз. литовс.“ 1868 р. стор. 19 — 20, № 9).
В сей період розвитку українська мова з своїми характерними відмінами робить ся державною мовою Молдавії, в области середнього Дністра і Прута, мовою дипльоматичною, мовою актів. лїтературні памятки сього роду: написи ляпидарні і звичайні, умови, грамоти, записи лїтописи дуже богаті.
III.
Пересопницький рукопис — се вже памятка книжної української мови, що повстала на західноруській основі.
Інтуітивно утворена цїлим рядом поколінь, українська книжка мова розвивалась і далї в XVII і XVIII ст., але тоді розвиток її провадив ся більш свідомо під впливом граматичної школи.
Своєю дорогою і церковно-словянська мова потроху перероблялась, то в загальноруському, то в українському напрямку. /14/
Те и друге стало ся, звичайно, не враз. Ще з середини XVI ст. в Литву почали приходити ідеї Відродження, а слїдом за ними ідеї кальвинизму, соцїніянства. Шляхетська воля дала захист і покровительство релїґійним вільнодумцям всеї Европи. Репрезентанти православної віри на Українї мусїли і з свого боку висловитись про релїґійні питання. Наспіла потреба утворити письменну „руську“ мову, як окрему цїлість, відрубну від мови словянської і польської. Пробуджуєть ся цїлком природна увага освічених людей до народньої мови, що й виявилось в богатьох перекладах єванґелія й инших книг св. письма „изъ болгарского на мову русскую“ або „съ польского язика на рЂчь русскую“. Мову первопису знати в сих перекладах, що цїлком зрозуміло. Стиль церковно-словянської мови не вадив сим перекладам: він близше стоїть до духу народньої фонетики і фразеольоґії (такий стиль Пересопницького єванґелія), нїж мова польська (стиль Хорошівського єванґелія). Народня українська мова почала таким чином проходити в книги св. письма. В так званих „учительних єванґеліях“, рукописних, так і друкованих, часто-густо трапляють ся переклади на народню мову уривків з книг Нового Заповіту і навіть Старого Заповіту (Учительне Єванґеліє 1604 року біблїот. К.-Михайловськ. монастиря, рукопис під ч. 1643, або „Учительне Єванґеліє видане за Петра Могили року 1657). До XVI столїття належить також переклад всеї книги „пісня пісень“, до кінця XVI або початку XVII — переклад Псалтиря на українську мову (Румянцівський музей № 1017).
Не забуто було й старої лїтературної мови, церковнословянської. Але лишена на саму звичку, традицію, без жадної школи що потрапила б реґулювати засоби письменного вислову, а через се непослїдовна, кострубата, а головне беззахистна, зовсїм відкрита для впливу на неї центробіжної сили місцевих діалєктів, мова ся почали нїби то розпливатись. Се невигідне становище ще гіршало від появлення побіч неї мови польської, з польською державною ідеєю, що намагалась знищити православну церкву з її мовою служби Божої. Вищі верстви вже спольщились, а за ними, всі, хто вважав себе освіченим; всї звикали говорити, писати і думати по-польському, відкидаючи рідну традицію, як щось недогідне. А про те стара лїтературна мова не загинула: втративши під впливом народньої мови богато старих відмінностей, доведена до ладу, зазнавши потім чимало поправок, нових пристосовань, ся мова, як і перше, була за мову лїтературну.
Чиста церковнословянська мова вже нікого не задовольняла. Але тому що письменникови того часу тяжко було знайти в народній мові точних висловів для всяких богословських тезисів, та й сама мова була неоднаковою в ріжних краях Литовської держави — се була або українська, або білоруська мова, а обидві вони ділили ся на численні /15/ говірки, — то письменники квапились орґанїзувати лїтературну мову на готовій основі книжних традицій, намагали ся знайти в них обєднуючий фокус, щоб не розкидатись у масї діалєктичних дрібниць. Через се й обертають ся вони до церковно-словянської мови. Про те не до найстаршої мови, а до мови, ускладненої пізнїйшими впливами південних словянських нарічь у так званій середньоболгарській редакції. Тому й бачимо змішуваннє народньої української мови з словянською в перших полємічних творах проти унії, прим., в посланії Івана Вишенського. Репрезентанти привославія шукали готової зброї для боротьби з релїґійними ворогами, котрі орудували схолястичною освітою латино-польської школи. Такою зброєю більшість з них вважали словянську мову, і деякі мали навіть містичну віру в її чудодійну силу. Очевидна перевага сеї мови полягала в тому, що вона своєю конструкцією близше стояла до грецької мови, нїж мова латинська. „Языкъ словенскій — каже один з них, — правдою Божіей основанъ, збудованъ и огороженъ есть“, в латинській мові „только лжа, поганская хитрость и фарисейство сидитъ, почиваетъ и обладаетъ“.
Инші прихильники словянської мови обмежували її поширеннє вживаннєм у книгах богослужебного змісту: „книги церковния и всЂ уставы“, каже відомий Іван Вишенський, — словенскимъ языкомъ друкуйте, Євангелія и апостола въ церкви, на литургіи, простымъ языкомъ не выворочайте; по литургіи же, для вырозумЂнья людского, по просту толкуйте и викладайте“. („Акты кож. и зап. Рос.“ т. II, ст. 210).
Українські письменники не могли вже сполучати з церковнословянськими формами тих функцій, що колись їм належали, бо сї форми були чимсь зовнїшним що до тої мови, якою вони думали й говорили в буденнім життю. Той самий Ів. Вишенський в своїх полїтичних писаннях не міг дати собі ради з тяжкою словянскою фразеольоґією і передавав її або в народнім стилї або в суміш з народніми словами словами і виразами, насиченими міцним українским гумором. Така дізгармонія між словом і його змістом не могла подобатись тим читачам, котрі розуміли, що з словянською мовою не можна поводись за-панібрата, не принижуючи її поважности і гідности. Для того, щоб провести демаркаційну лінію між мовою простою і не простою, „по литургіи“, се б то в тих випадках, коли доводило ся говорити і писати „для вырозумЂня людського“, треба було наблизити словяно-руську мову до буденної мови освічених, „письменних“ людей. Перші свідомі спроби в сьому напрямку робили ся ще в другій пол. XVI ст., але поки не вияснено було граматичних прикмет словяно-руської мови, вона не могла розвиватись систематично.
Релїґійний запал (у відданість православію вкладали тодї націо-/16/наявну ідею) де-яких діячів України XVI столїття примушував пристосовуватись до психольоґії простого народу, для „вырозумЂня“ якого зважувались вони писати „простою мовою“, перейматись, більше або менше, народним настроєм, не цуратись народнього світогляду, методів народньої думки (котрі вельми яскраво виступають в народнїй мові); але не сї методи були для них вихідним пунктом в розвиткови ідей просвіти. Таким вихідним пунктом могла бути тільки наука, бо з орґанїзованою інтелєктуальною силою можна було боротись тільки тою самою силою. Се зрозуміли на Українї після того, як прийшли єзуїти в Польщу. Першу школу наукового характеру засновано року 1580 в Острозї, потім і в инших містах України. Проти латинської мови поставили в сих школах мову грецьку: науку бажали спершу здобувати з більш чистого конфесійного джерела.
Але потроху в школах грецького і словянського письма заводили мови польську і латинську. Школа таким чином мала громадські завдання: вона повинна була рятувати своїх людей від спокуси; проти „барзо мудрих“ „значних предтеч антихристових“ треба було озброїтись їх власною зброєю. Латинська наука була доброю зброєю для боротьби. І от школа за школою, друкарня за друкарнею аж до завершення сих благородних змагань — осередкової школи Могили, утворюють ся відповідні інституції. Заложеннє Київо-Могилянської колєґії (1630 р.) повинно було привчити думки до певної методи, що мала бути основою для дальшого розвитку думки. Схолястичну науку прийняли на Українї не для винищування місцевих основ життя, а для розвитку народньої самосвідомости серед тих людей, що за браком освіти захоплювались чужою культурою — польською. Тодї могли явитись і свої мудрі. Вони і зявились і взяли до своїх рук справу просвіти, лїтературу і її мову, як орґан народньої самосвідомости.
На сторожї сеї самосвідомости постановлено було мову словянську, „язик словенский“, „словеноруський“, як богослужебний орґан старого благочестя. Щоб довести до системи науку віри і обряди православної церкви треба було окрім широкої богословської ерудиції мати граматичне знаннє церковно-словянської мови. Звички до словянської мови було замало, — потрібні були наукові методи лїтературного розроблення словянської мови. Разом з орґанїзаторами клясичних шкіл зявили ся і складачі підручників, якими реґулювала ся лїтературна мова словянського типу. Такими підручниками свого часу для мови були: віденська граматика 1586 р., львівська 1591 р., Лавр. Зизанія 1596 р., Мелетия Смотрицького 1619 р. Найбільше значіннє для розвитку письменности на Україні мала граматика М. Смотрицького, котра пішла навіть в низші школи при допомозї словянських граматок, що складали ся на основі грам. Смотрицького. Ся граматика, що була систе-/17/мою фіктивної мови, бо вимова де-яких словянських лїтер була невідома самому авторови (ъ, ь, [юс малий], [юс великий], Ђ), повинна була на думку Смотрицького підняти „занедбалий, а церкви нашій природний язик“ словянський до стану лїтературного орґану. Таким чином мова, про котру каже М. Смотрицький, не стільки церковно-словянська, скільки словяноруська в загальному значінню сього слова.
Українські письменники, намагаючись засвоїти церковно-словянську мову, наближену Смотрицьким до спільних рис східно-словянських нарічь, охоче брали з церковних книжок церковно-словянськї лїтери, що не відповідали звукам їх рідної мови, не менш охоче брали і церковно-словянські форми, але не зрікали ся і де-яких форм живої мови, коли вона подібна була до книжної мови, а инодї і в супереч книжній.
Наслїдком обопільного впливу книжної словяно-руської і народньої мови був дальший розвиток книжної української мови, котра мала задовольняти людей більше письменних своєю граматичною правильністю, так і людей менше письменних своєю приступністю. Українські письменники називали сю мову руською мовою, російським язиком, инодї просто язиком руським. Зведення матеріялу сеї мови маємо в словено-руськім лексиконі Памви Беринди 1627 р. (друге вид. 1653 року). Складач лексикону мав на метї самому собі вияснити значіннє незрозумілих для нього слів, керуючись не стільки науковими міркованнями, скільки практичною потребою. Лексикон Беринди має інтерес етноґрафічний і історично-фільольоґічний, як збірник колишніх понять, переказів і традицій, котрі почасти заховали ся в народї й до сьогочасу. Для історії книжної української мови багато важнїйший самий склад словено-руського лексикону, а саме та його частина, яку Беринда називає росскою. Тут зібрано слова подібноіменні, котрі Беринда вважав за більш зрозуміли для читача, нїж слова словянські. „Росскими“ словами називає Беринда слова словяно-руські, властиві словянській і всїм руським мовам (горе — бЂда, гряду — иду, прохожу), загальноруські слова (днесь — сегодня, иже — который); польські слова (вЂра — набоженство, релЂа, сила — моцъ, цнота).
На лексичнім розвитку української мови відбив ся вплив польської державної мови. Українські письменники для поширення православних ідей серед великих кругів читачів мусїли вдавати ся до польської мови. Тому богато з них не тільки знали польську мову, але і цїлком вільно орудували нею. Петро Могила, Сильвестер Косів, Лазар Баранович та инші українські вчені XVIII ст. писали свої працї по-польському. Відси беруть початок польонизми в українській книжній мові, від яких не вільні українські письменники не тільки за часів польського державного режиму, але навіть тоді, коли сей режим скін-/18/чив ся. Єсть чимало польської домішки і в народній українській мові. Які розміри сеї домішки, не мавши тепер історичного словника української мови, визначити немає змоги. Спільне життє українцїв і поляків не могло не лишити слїду в мові обох народів. В мову освіченого суспільства входили українські слова і шляхом лїтератури (Шимонович, Зиморович), шляхом поширення їх тими репрезентантами українського суспільства, котрі кидали свою націю і засвоювали польську культуру, але не могли знищити в собі звички до рідної мови, яка непомітно входила в польську мову. Трапляло ся і навпаки. На сьому ґрунтї взаємного впливу витворилось багато слів, про котрі тяжко сказати щось певне. Складність питання ще збільшуєть ся через те, що єсть значна кількість слів, як видно, польських і українських, а тим часом слова сї знаходять ся і в великоруський мові (напр. т. зв, „областні слова“). Багато певнїйший ґрунт граматичний. Звуки і форми української мови такі своєрідні, що про польський вплив на ті й другі не може бути мови. Сумнївні лиш де-які часівникові форми західних українських говірок, переважно галицьких. Се — описові форми минулого часу, котрі в індикативі (прямий спосіб) складають ся за допомогою причастника на — лъ з часівниковим пнем — єс (ходивем ходилиєстє, ходилисьте, ходилисьмо). Сї елементи подібности двох мов збільшували українські письменники, котрі вживали книжної української мови. Тут польські впливи очевидні, і не тільки в лєксичнім складї слів, котрих вживали для вислову культурних понять, але і в сфері власне-граматичній. Помічаючи в народній мові форми подібні до польських, українські . письменники ще більше додавали польської закраски. Приміром, в складнім минулім часї вони брали польський тип його, а не український („далемъ, далесь“ зам. „давем, давесь“...). Помітні слїди польського синтаксису у вживанню відмінків: предикативний аблятив у польській конструкції („Кто хочетъ пріятелемъ быти свЂтовЂ, то єсть непріятелемъ Божіимъ“. „ВсЂ люде грЂшніи суть хорыми“), вживання польських злучників (албо, гды, поневожъ), приіменників і прислівків (ведлугъ, подлугъ, презъ, южъ, завше). Багато важнїйша будова речень на латино-польський взір („Идетъ до нас Христосъ не для того, жебы грЂшныхъ людей одослалъ до пекла“). Порядок слів у реченню теж часто буває по латино-польській конструкції. Відти ж таки позичено і риторичні засоби для вислову думки.
Таким чином через школу, через суспільні впливи українська книжна мова приймала чужі їй риси польської мови, підпадаючи разом з нею під вплив латинського синтаксису.
В тій формі, якої вона придбала в XVII ст., Українська лїтературна мова показується в богословських писаннях полємічного, і доґматичного змісту. Вона уживаєть ся в тріодях, в синакса-/19/рях, в богатьох збірникахъ проповідей другої полов. XVIII ст., (наприклад, Іоаникія Галятовського, Антона Радивіловскаго). Але, виразнїйше всього виступає ся мова в творах поетичної закраски — у віршах (Транквіліона Ставровецького, 1546 р.), в богатьох апокрифічних переказах, в українських лїтописах XVII ст. Українські прикмети розкладені в сій масї виданих і невиданних творів не рівно. Здебільшого вченість письменника стоїть в діспропорції з народністю його мови і в прямій пропорції теми твору до життя. З сього відношення теми до наукової ерудиції письменника походять всякі хитання між книжним і народнім ладом мови. Відси походить і стилїстична ріжноманітність, підтримувана також індивідуальністю письменника, тим чи иншим складом інтелєкту, тими чи иншими звичками і смаками його.
В лєксичнім матеріялї трапляють ся: 1) звуки і форми, котрі заховались у всїх руських нарічах, як загальна спадщина від прасловянскої єпохи; 2) риси подібности української мови до мови церковнословянської, 3) загально-руські елєменти, чужі церковно-славянській мові; 4) власне українські звуки і форми. Ориґінальні українські звуки і форми книжної української мови XVII ст. такі:
1. Голосовий і з о і е перебуває в середній стадії, се б то в стягненню найстаршої форми оо, ее — в уо, юо і стягненню їх в у, ю; буль (з боль), свуй, посланцув, в’нюй, своюй (з своей). Що до пізнійшої стадії і з стягненого у, ю, то і се часто буває в XVII ст., при чім і з ю (е), також і і з у (о), позначуєть ся индї лїтерою и: пійде з пойде, убиръ з уборъ.
2. Зближення у вимові, а через се змішуваннє на письмі основного б з основним ы: своимы, надъ нымъ, заправилы, поживыты, рибы.
3. Захованнє корінних суголосів дзвінких и перевага твердих над мякими; гадка, отче (а не очче), бЂгчи (не бЂхчи),
4. Звукові прикмети в деклїнації речівників (имен сущих): перехідне мякшеннє горлових в шиплячі перед е (вокатив), в сичачі перед і (датив жін. роду і льокатив усіх родів), подвоєннє суголосів при мякшенню у флексіях: дубA, пЂрA з періе (A = я з е = ä), стягнені голосові в ґенетиві множ, речівників чол. роду поруч з формами на зов, ов, (богачовъ, дожчовъ); ґенетив множ, мякої деклїнації речівників нїякого роду має особливу форму (по анальоґії з старими — поль, морь): рушень, преслЂдовань. Инодї на пїсьмі замісць Ђ бачимо и: въ повЂти, въ Кіеви, на дорози і въ дорозЂ.
5. Звукові і морфольоґічні прикмети в конйюґації: 1 особа множини на мо; минулий час індикатива заховує корінні о і е в закритих складах (могъ і моглъ, знесли); складні форми часу минулого нагадують церковно-словянські з тою ріжницею, що ıє (є) з коріня ıє с /20/ після суголосів лишається, а після голосових зникає. Складний час прийдучий (futurum) складаеть ся з інфінїтива і часівникового коріня им з закінченнєм часу теперішнього, при чім обидва и (кінцеве з суфікса-ти і початкове з-им) стягають ся в один звук: ходити(и)му, ходитимешъ, видЂтимутъ, матимут (се в книжній мові можна спострегати з XVI ст.). Складний часъ минулий умовного способу складається з коріня би (бы) з кор. ıєс. Суфікс и в імперативі зник (замінено через і, Ђ) въ 2 ос. і 1 ос. множини: гляньмо, даймо, станьмо, отвааЂте. Поруч з закінченнєм в 2 ос. мн. — те вживаєть ся — ть (берить, несить — суч. беріть...); 1 ос. множ заховує — мо: плачмо, шануимо.
Українські письменники XVII ст. не лишили а нї одної замітки, з якої можна було б бачити технічні засобі стилїстики, котрої вживали, коли хотїли писати до українському. Групуючи ріжні елементи мови загально-руської, церковно-словянської і української, вони виробляли граматичні и стилістичні вимоги, котрі були обовязковими в лїтературній практиці, але не мали наукової систематизації. Кожний принціп при сьому заховував централізуючу силу, не нищучи тим часом народнїх елєментів; отже і в самім правописї намагались тодї погодити етимольоґічний принціп з фонетичним.
Українські письменники зберегали дзвінкі суголоси в серединї і в кінцї слів, де в церковно-словянській мові за ними йшли глухі голосівки, і таким чином переходили на ґрунт народньої фонетики. Такий самий дуалїзм і ту саму перевагу народньої фонетичної основи бачимо і мякшенню суголосів: трапляєть ся мякшеннє горлових і змякшено-подвоєні суголоси. Звук л перед суголосами і в кінці слів не переходить у в, але останній змішуєть ся з у. В сфері голосових звуків в XVII ст. також панує фонетичний напрямок. В закритих складах вживають корінних голосівок о і е; народнє і з о і е трапляєть ся рідко; трапляють ся у і ю; замісць юсів у, ю, я; заміну глухих голосових на чисті і повнозвучність бачимо в українській книжній мові скрізь. Змішуваннє ы з и, Ђ для означення і — постійна прикмета, котра поклала виразний знак народньої фонетики на форми імени і часівнику; особливо охоче українські письменники користували ся тими формами, котрі більше чи менше були подібні до церковнословянських.
Таким чином граматичний матеріал, з якого склала ся українська книжна мова, був дуже ріжноманітний. Білоруські відмінности (е зам. Ђ, переголосовання а в е) під кінець XVII ст. трапляють ся в памятках рідко. Апокризис Христофора Филарета 1597 р., Учительне Єванґеліє 1604 р., казання Леонтія Карповича 1615 р., київський лїтопис 1621 р., Панеґирик Петрови Могилі 1632 р., Ламент Острожський 1631 р. та деякі инші памятки першої половини XVII ст. ще мають /21/ білоруські відмінности. Але разом з тим, як осередком освіти стає Київ, прикмети народньої української мови виступають певнїйше і виразнїйше; панують при тім фонетичні морфольоґічні риси північних і західних українських говірок. З другої половини XVII ст. сі народні впливи виступають і в творах, писаних словяно-руською мовою. („Мечъ Божій“ Лазаря Барановича, „Синопсисі.“ 1678 р.). Образи, приповідки, дотепи з життя ще більше додавали в реторичні твори і казання українського елементу 1).
1) Зразки „мови простої“ XVII ст.
Чительнику ласкавыи, ключем назвалемъ тую книгу для того, бо тутъ написаны казаня, на котрїи поглядаючи священнїки могуть собЂ иншїи казаня оучинити и повЂдати, тут же написаны способ оучиненя и повЂданя казаня, за чим тая книга слушне ся ключем называеть, поневажъ священникам до казаня двери отмыкаетъ, еще и для того ключемъ называемъ тую книгу, бо если священники будуть оную читати и ведлугъ онои будутъ ся справовати, могутъ тым ключемъ и собЂ и людемъ иншим двери до неба одомкнути. („Ключъ разумЂнія... Іоаникіа Галятовского, 1659 р. заголовн. карт., відв.)
Прето с пилъностю стеретги своеи слави и чести, абысь еи не згубив за сладость малую грЂха, и абысь не отпав онои отчизны небесного сїона и не полЂчонъ бывъ межи обывателЂ темного вавvлона, идеже діаволъ царствуетъ (Зерцало Богословіи Кирилла Транквилліона, Почаїв 1618 р. „Предмова до чителника“, карт. 1, відв.)
Ч[о]л[овЂ]къ нЂяки быв богатый: который одЂвався завше въ пурпуру и въ шарлат и уживавъ гойне: веселячися кождого дня барзо роскошне.
Бывъ теж нЂяки убогій жебракъ именем Лазар: который лежав у ворот его хорыи острупЂлый.
И хотячи ся накормити зъ уломком хлЂбным, которые падали от столу богатого: але жаденъ не дававъ ему: и псы приходячи лизали раны его.
Зразки народньо-лїтературної мови:
Мизерия на семъ свЂтЂ, ах мнЂ мизерному:
Не маю я приятеля ах, у своемъ дому.
Не маю я с ким пожартовати
За бЂлу ручку нЂкого взяты.
Моя ж ти дивчинонко, живцем мене губишъ,
Ой вижу я по твоихъ очахъ, що иншого носишъ.
Ой щожъ я тепер, мизерный, начну,
Хиба иншую кохати начну.
А тебе покину к собачну
З домішкою польських елементів:
И мнЂ тоскно, жал не малий
Скорбы многи мя обняли
Отца й матку оставилем
От кревних ся отдалилем
Леч в КраинЂ мушу жити
З братами ся не видЂти... (В. Перетцъ. „ИзслЂдованія и матеріалы“, I, ч. 2).
IV.
Часи Руїни нічого не змінили в напрямкови того шляху, яким ішов розвиток української мови: українські письменники сеї доби, засвоївши латино-польську науку, не зреклись народних змагань і мали /22/ їм дати широке здійсненнє. Вони розвивали далї книжну українську мову в тім напрямку, з яким вона виступила ще в другій половинї XVI ст., як лїтературний орґан народної самосвідомости. Народня основа проводила ся в сій мові свідомо, хоч не пляново.
В XVIII ст. історія української мови зазнала богато змін. Словяно-руська мова в творах українських письменників XVIII ст. ще мала до себе пошану, але в нїй знати більше змін, ніж у мові XVII ст., на користь народних елєментів. Риси сеї мови виразно помітні вже в раннїх творах Теофана Прокоповича, писаних у Київі. В „Похвальнім слові“ Прокоповича „о преславной надъ войсками свЂйскими побЂдЂ“, в траґедокомедії „Владимиръ“ скрізь бачимо змішуваннє ы з и, Ђ вживаєть ся як знак і. В звязку з сим в проповідях Прокоповича стоїть обмежене вживаннє словянських часівникових форм; польських злучників і часівникових форм зовсїм нема; трапляєть ся мішане вживаннє словянських форм разом з українськими. Ще більше українських прикмет в лїтописи Грабянки (м. Гадяч 1710 року), в „Странствованіях Григоровича-Барского“ по святих місцях Сходу (1722 — 1747). Взагалі словянську мову українцї вимовляють все більше на свій спосіб, та до того в XVIII ст. в сїй мові збільшуєть ся домішка слів і форм українських, що дозволяє її назвати словяно-українською.
Найбільше сею словяно-українською мовою написано поетичних творів у XVIII ст. Напр. — „Владиміръ, славенороссійскихъ странъ князь и повелитель“ Прокоповича (1705 г.), „Воскресеніе мертвыхъ“ драма Георгія Кониського, „Милость Божія... Украину через Богдана Хмельницкого... свободившая“ (списку 1727 — 28 р.), „Траґекомедія о тщетЂ міра сего“ Варлаама Лащевського (1742 р.), і остання з драм — „траґедокомедія нарицаемая Фотій“ Юрия Щербацького 1743 року, з часів упадку української драми в Київській Академії.
Занепад форм українського суспільного життя, упадок Київської Академії та її значіння, відплив київських учеників Академії на північ для служби, заходи уряду, щоб Київська Академія відповідала загальним потребам освіти, обовязковим для всеї держави, а для сього заходи до прирівнення її з великоруськими школами з боку мови, — все се не могло, звичайно, сприяти розвиткови української лїтературної мови. Під останні десятилїття XVIII ст. стара книжна словяно-українська традиція на Українї помітно занепадає. Характер просвіти в Київській Академії вже не задовольняє суспільство, і молодїж преходить в инші, світські школи. Разом з сим зростає і російський лїтературний вплив, як в осередках української освіти, так і в широких кругах суспільства. Піддаєть ся впливови і Київська Академія, особливо за митрополита Самойла Миславського (1783 — 1796), котрий /23/ звернув велику увагу на навчаннє російської мови. Правила поезії, вироблені Ломоносовим, по-трохи стали закорінювати ся в Академії, а зразками, які треба було наслїдувати і вивчати, зробили ся поетичні спроби Ломоносова.
Таким чином, словяно-руська мова, розвинена на Українї в народнім напрямку стріла ся в серединї XVIII ст. з лїтературною російською мовою, що розвивалась на півночі в народнім великоруськім напрямку. Остання своїм державним впливом була дужча, нїж перша, і через се в другій половинї XVIII ст. в Київській Академії вже не бачимо хоч трохи видатних творів, писаних словяно-руською мовою. По за Академією ся мова не швидко, одначе, вийшла з ужитку. Наприклад, відомий фільософ Григорий Сковорода ще вживає її; його ученики (Ковалинський, приміром) вже потроху приймають великоруські елєменти.
Українські письменники в XVIII ст. почали ставитись нїби байдужно до друкування своїх писань. Одною з причин сього явища було мабуть заведення Петром I гражданського друку, не зовсїм придатного для словяно-української мови, а також свідомість, що словяно-українська мова не підходить для всеросійського вжитку: свого часу Україна власними силами мусїла обороняти свою інтелектуальну і моральну незалежність від католицтва. Проти спокуси полїтичної і релїґійної унії, для оборони національного істнування народ поставив як фізичну, так і культурну зброю. Лїтературні твори мали поясняти і обороняти науку „благочестивої“ віри, з її доґматами і обрядами, з її громадськими інституціями, котрі давали змогу всїм верствам українського суспільства подавати свій голос в справах віри. Твори сї друковались в місцевих друкарнях для задоволення місцевих потреб народа, через се і мова в них була приступна для народнього розуміння, себ-то книжна українська мова. В другій пол. XVII ст. Лівобережна Україна переходить до твердих і енерґійних рук держави „благочестивої віри“, „всея Руси“. Засоби релїґійної просвіти, натурально, мусїли змінити ся. Замісць місцевих засобів являються загально-державні, призначені не для самої України, але для всеї Росії. Друкувати і писати на Лївобережній Українї богословські твори книжною українською мовою Галятовського і Радивиловського здавало ся вже, в XVIII ст., річю незвичайною. До тогож прилучили ся і роспорядження російського правительства против української мови в виданнях, і рішили її долю.
Инакше стояла справа на Правобережній Україні. Вона ще була під владою Польщи, а Польща з невтриманою силою фатальних передсудів висувала релїґійне питаннє, намагаючись провести через Унїю на лоно католицтва народ, що жив на території її впливу. В Польщі унїю визнають єдиною законною церквою грецького обряду, і дволична /24/ полїтика XVIII ст., переходить в полїтику одвертого насильства. Православні парафії і школи переходять до рук василиян. Наука у василиянських школах провадила ся польською мовою, вивченнє церковно-словянської мови зовсїм було занедбане. Але народови треба було доступних церковних книжок; — василияне складають підручники для сїльських священників, щоб вони могли „простимъ языкомъ рускимъ простЂйшій народъ научати“ — виховуючи його в „единеніи съ церковію Рима“. Наслїдком сього маємо велику лїтературу сього роду: „Собраніе припадковъ краткое и духовнымъ особамъ потребное“ 1722 р. (церковно-словянською в словяно-руській редакції мовою, книжною українською і паралельно польською), „Богословіе нравоучительное“ 1751 р., „СЂмя слова Божія“ 1781 р., „БесЂды парохіальныя“ 1789 р., „Науки парохіальные“ 1794 р. „Богогласник“ 1790 р. і т. д.
До „простої мови“, „руської мови“, до „язика руського“, розуміючи під сим українську мову, вдавали ся автори і перекладчики сих книг з польської і латинської мови зовсїм не для того, щоб викликати в народї самостійну думку і почуттє. Лїтература ся мала виключно церковно-офіціяльний характер, повинна була направити на унїяцтво народну масу, — тому книжна українська мова унїятських писань XVIII ст. не могла розвинути ся далї того становища, до якого дійшла в XVIII ст. Не розвила ся мова ся і в межах Австрії, не вважаючи на заложеннє у Львові руської семинарії (1783 р.) і дозвіл викладати українською мовою у Львівськім унїверситеті (1787 р.). Тут навчала не народної живої, а книжної церковно-словянської. А про те і се не довго вело ся: польська мова запанувала, а українська з „краевої, народної, національної“ повернула ся в переслїдовану мову.
Такі були обставини розвитку української лїтературної мови XVIII ст. Заховуєть ся вона ще українських лїтописях, хронографах, козацьких хроніках першої пол. XVIII ст. і являєть ся звичайною мовою приватного листування освічених людей того часу, офіціальних документів з місцевих канцелярій та в лїтературних творах історичного змісту. Мова сих писань — звичайний тип книжної української мови XVII ст.; де-які прикмети її, засвоєні в XVIII ст. можна характеризувати загалом так (Лїтопись Величка 1700 р., Самовидця 1702 р.): широке вживаннє польських слів, злучників, часівникових форм з домішкою то західних українських, то церковно-словянських елєментів. З 30-х років XVIII ст. в книжній українській мові помітно вже і домішку слів, звуків і форм великоруських. Прикладом такого вживання великоруських форм може бути „ЛЂтописец“ 1742 р. (слова: чуть ли, откудова, покамЂстъ — поруч инодї вживаєть ся українських синонімів). „Черниговская лЂтопись“, „Краткое описаніе Малороссіи“, „Діаріуш“ і „Дневникъ“ Миколая Ханенка. Щоб увійти в загальний культурний /25/ курс російського життя, українцї мусїли зрікати ся своїх лїтературних традицій і засвоювати лїтературну російську мову великоруського напрямку. Видають ся в 70-х роках і підручники, що мали б українцям полекшити вивченнє великоруської вимови і правопису. Се — „Правила о произношеніи россійскихъ буквъ, собранныя изъ россійскихъ грамматикъ“ 1772 р., Переверзева: „Краткія правила россійскаго правописанія, изъ разныхъ грамматикъ выбранныя и по свойству украинскаго діалекта для употребленія малоросіянамъ дополненныя“, Харків 1782 р. З кінця 60-х років XVIII ст. вже нема анї одного історичного твору, писаного книжною українською мовою. В „Краткомъ описаніи о казацкомъ малороссійскомъ народЂ и о военныхъ его дЂлахъ“ Петра Симоновського 1755 р. не тільки майже нема знаку української мови, але трапляють ся технічні вирази, звичайні за часів Катерини II і засвоєні з чужоземних мов (пароль, авантажъ), періоди тяжкі, латинської конструкції.
Разом з мовою явили ся і російські лїтературні смаки; заводять ся вони і в київській академії. Сковорода був прихильником Ломоносова, Котляревський писав вірші і російською мовою, а якийсь невідомий автор кінця XVIII ст. вже навіть глузує і над українською лїтературою:
Ахъ, если бы ты не пЂлъ героевъ,
Но славу пЂлъ однихъ ословъ,
И былъ правитель кобзы строевъ,
ИзобрЂтатель грубыхъ словъ:
Тыбъ лучше пЂлъ въ шинку мЂщанамъ
Любовь вознесъ бы въ нихъ къ стаканамъ,
То тамъ за то тебЂ дадутъ,
А болЂе еще прибавятъ,
Когда опишешь предковъ ихъ,
Какъ было это въ полЂ кашу варять.
Передъ толпой враговъ своихъ,
НабЂговъ оныхъ не боятся
И кашей флинты зарядивъ,
На нихъ привыкли устремляться
Галушками ихъ лбы разбивъ.
Вотъ, лира что твоя пЂть можетъ
Съ достойной славою себЂ,
И Ђдка древность не изгложетъ
Достойныхъ почестей тебЂ.
Серед висших кругів українського суспільства під кінець XVIII ст. стара лїтературна традиція дійшла до кризи, котра повинна була в якийсь бік розвязатись — або в напрямі остаточної смерти всякої взагалї української лїтератури, або в напрямі зміни її на нових основах, котрі відживили б її і зробили здатною до конкуренції з лїтературою векикоруською. Перше було неможливим, бо означало би цілковите знищеннє ще свіжої минувшини і звязку з нею, з рідною мовою, з народом. Отже мусїла прийти реорґанїзація старої лїтератури і її мови на нових підвалинах; се і зробили попередники І. Котляревського.
V.
Свідомість, помічена в українськім письменстві другої половини XVIII ст., не зникла на протязї всього XVIII ст.; коли ж инодї /26/ занепадала, то не під впливом римо-католицької схолястики, котра в XVIII ст. вже не загрожувала небезпекою національній самосвідомости. З півноче приходили нові полїтичні ідеї, незвичайний устрій життя. Українські письменники з часів Руїни спалили кораблї позад себе. Вони на віки покинули Польщу, але віддаючись під руку московських царів, бажали собі заховати єдність і цїлість своєї отчизни, з незалежною церквою, з старим устроєм і інституціями, заснованими на виборчім принціпі, котрий проходив через усї форми життя церковного, міського і сільського, але тут приходило ся стрічати ся з великими трудностями, які відбивали ся і на культурнім духовім життю. Уже школа Петра Могили значно відійшла від народнього життя, ще більше — коли вона в XVIII в. піддаєть ся великоруському впливови, тодї, такими центрами, як була колись київська школа серед всеї України, являють ся дрібні церковні школи. Бакаляри, „мандровані дяки“ мандрівні школяри, — напів-народний, напів-учений осередок, що загнїздив ся по українських церковних школах і наближуєть ся до народу спільними інтересами, не тільки популяризує шкільну науку, поширює її в народі, але й сам багато зміняє для народа з тої шкільної мудрости, бо повинен був пристосовуватись до народнього світогляду, розуміння, мови. Отся сфера обєднувала інтелєктуальні інтереси духовенства, козаків і поспільства, міцнїйше затягаючи вузол, що єднав народню творчість з письменним впливом, вузол безперечно завязаний ранїйше, в момент обєднання коло парафії.
Народня мова, якою користували ся близькі до церковної школи люди проходила також і в лїтературу. І давнїйше бували твори писані народною мовою (писання Гаватовича, пісня про Берестецьку баталїю), але не було відповідних умовин для вживання чистої народньої мови в лїтературних творах. Поки висші культурні верстви стояли ще на народному ґрунті, обороняючи народні інтереси, до тої пори і вироблена сими верствами книжня українська мова панувала. Але разом з занепадом лїтературної мови в XVIII ст. все частїйше почала на її місці зявляти ся чиста народня українська мова. Найблизші попередники Котляревського вживають майже чистої народньої мови, що особлово помітно у вертепній драмі, інтермедіях (Довгалевського, Кониського), віршах (Некрашевича), сатирах громадського змісту (вірша „На слобожан“), ораціях на всякі події, в історичних, моралізаторських і сатиричних, пристосованих бакалярами до народного розуміння. У окремих письменників того часу, напр. у священника І. Некрашевича в його віршованих писаннях, ся близькість до народної мови така, що заховують ся навіть північні діалєктичні слїди дифтонґів.
Орґанїзована сила науки і школи і народня самодїяльність часто, /27/ звичайно, входять в боротьбу між собою. Але бувають і випадки, коли орґанїзовану силу приймаєть ся не силоміць, без шкоди для місцевих народних основ життя: такий приклад дають українські народні думи — книжні своїм особливим складом думки, її розвитком і способами її вислову. Таке явище побачимо і в инших памятках, утворених напів-ученою, напів-народною масою.
Особливо відбив ся книжний лад мови на римі і на розмірі віршів. Замісць стилїстичної будови народних пісень (одноманїтна група віршів, рівних по кількости наголосів і складів, і між собою римованих, віршовий період, певний музичний мотив) являєть ся книжна рима, при чім з огляду на риму бувають инодї хибні форми слів („Теє промовляє, відтіля побігає“, „Старого козака конем побиває, меншого під ноги затоптає“). Таким чином народні твори почали набирати форми ритмичної прози. Міняєть ся в звязку з сим і стилїстична будова: разом з докінченнєм віршу докінчуєть ся і реченнє (предикат відсуваєть ся від підмету на кінець). Відси і часте вживаннє в народних думах стягнених речень, вживаннє синонїмів, сполученнє навіть самостійних речень злучниками, інверсії і т. ин. книжні церковно-словянські елементи мови і поруч спроби комбінації церковно-словянщини з народною мовою (злосопротивна хвиля, людославне Запороже).
Сї прикмети переходять і до лїтературної української мови, найбільше до віршів *). Перший вірш надрукований гражданським шрифтом чистою народною мовою 1792 р., се — твір Антона Головатого: „ПЂсня Черноморскаго войска, по полученіи на землю Высочайшихъ грамотъ сочиненная“. Таким чином підготовано було ґрунт для „Энеиды, на малороссійскій языкъ перелиціованной“ 1798 р., котра була орґанїчним продовженнєм віршів, безпосередним відгомоном попереднього розвитку лїтератури XVIII ст., а заразом твором, що поклав основу новій українській лїтературі.
З твердою вірою в силу рідної мови пішов Котляревський прокладеним шляхом і поширивши перспективи „місцевої“ лїтератури внесеннєм в неї світового сюжету про Енея, довів, що народня українська мова має в собі досить достиглости і сили, щоб зробити ся лїтературною мовою.
Таким чином, в основі сучасної української лїтературної мови лежить мова народна. Новий лїтературний рух почав ся в осередку східних українських діалектів і відси посував ся на захід, тому східнї говірки сї утворюють ядро лїтературної української мови.
*) Докладно про се у Житецького: „Мысли о малорусскихъ народныхъ думахъ“. /28/
Розглянутий нами період розвитку української мови з часів початку письменности до початку сучасної стадії істнування показує вельми інтересне зявище. Мова народу, що жив у Київській державі, що цілком відріжняла ся від мови культурних верств і тільки инодї проходила в лїтературу (розд. І), з своїми фонетичними і синтаксичними прикметами за часів Литовської держави (розд. II) починає відогравати ролю лїтературної мови. За часів відродження, за часів спроб національного самовизначення, культурні верстви не покинули свого народу: для національних потреб вироблюєть ся власна національна, що правда, штучна лїтературна мова (розд. III). Вплив народної стихії виявляєть ся за тих часів у більшому чи меншому вживанню елєментів з народних діалєктів, наслїдком чого повстала словяно-руська мова (розд. IV). Українська книжна мова не могла одначе довго істнувати: мусила за инших обставин, коли Україна відчувала впливи російські, або поступити ся місцем мові на великоруській основі, або взяти життєву силу з місцевих говірок. Висші культурні верстви дали перевагу першому процесу: матеріяльна користь підказувала їм прилучити ся до загальної течії, що утворила ся загально-державним життем, засвоїти лїтературну мову Великоросії. Над своїми рідними, національними потребами поставили вони соціяльно-економичне становище привелейованої верстви. Показало ся одначе, що та культурна верства, котра стояла найблизше до народу, жила спільним з народом життем, звязувала ся з народом економічними умовинами істнування, прийняла на себе покинуту висшими верствами культурну справу і, засвоївши те, що було придбано, виявила його в формі загально-приступній і зрозумілій для народу, його рідною мовою (розд. V). Ріжниця в мові лїтератури і народу таким чином все меншала.
Сим позначувалась і будуччина української лїтературної мови: народня мова Київської держави, вироблена на протязї столїть, змінена обставинами культурного життя народу, одержала рівні права в сїмї инших лїтературних мов словянських племен на ґрунті обєднання національних інтересів культурних верств і народу. Від народу через культурні верстви знов до народу — такий основний процес розвитку української лїтературної мови.
[Богумил О., Житецький П. Начерк історії літературної української мови. До Ів. Котляревського //
Україна: Науковий трьохмісячник українознавства. — 1914. — Кн. 2. — С. 7-28.]
