Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


‹‹   Головна





Шевченко і харківська молодь.


Тарас Григорович Шевченко в останній рік життя заходився складати українські підручники для сільських та недільних („воскресних“) шкіл. „Букваря“ свого він і видав на прикінці 1860-го р. В останніх листах поет все побивався за справу про підручники і в листі 4-го Січня, за півтора місяця до смерти, писав в Київ С. Чалому: „Посилаю вам на показ 10 екзем. мого Букваря, а із контори транспортов ви получите 1000 екземплярів. Добро було б, як би можна роспустить його по уЂзднихъ та сельскихъ школахъ. Та вже що хочите, то й робіть з ними, а як Бог поможе, зберете гроши та положить іх в кассу наших воскресних школ 4). Я і чув і читав, що високопреосвященний Арсеній дуже возревновав о сельских школах і жалується, що не печатають дешевих букварів. Покажить йому мій Букварь, і як що вподобається, то я йому пришлю хоть 5000 екз., звичайно за гроши (по 3 коп.), бо це не моє добро, а добро наших убогих воскресних школ, — так і скажіть йому 5). — Думка єсть за букварем напечатать лічбу (ариθметику) і ціни, і величини такої ж, як і Букварь. За лічбою етнографію і географію по 5 коп., а історію, тілько нашу, може вбгаю в 10 коп. Як би Бог поміг оце мале діло зробить, то велике б само зробилося“ 6).



4) Див. також листи Шевченка (про подарунок по 50 примірників „Кобзаря“ недільним школам в Київі та Чернигові) до В. Тарновського 7-го Серпня 1859 p., 16 лютого 1861 p.. до С. Чалого, 11 Серпня 1859 р.

5) Мітроп. Київський та Галицький Арсеній (1860 — 1876), в світі Шведір Павлович Москвін з Костром. губ. подавав якісь надії не одному Т. Гр—чу, як бачимо нижче, на прихильне відношення до народньої освіти, та ще й в національно-українському напрямкові.

6) Див. також про те ж нагадування в листі до С. Чалого і від 12 Січня 1861 р.



Смерть вітала вже тоді над чолом Тараса Григоровича. Про те, як вразила вона гурток освічених Українців в Харкові, і як їх думка звернулась передусім до останніх його заходів коло народньої освіти, хочемо де-що сказати далі. В цьому місці, за давнього часу прихильнім до українства, в другий половині 50-х років склався невеликий, але щирий і енергійний, гурток молоді, що більш усього була захоплена просвітніми та етнографічними замірами, — вивчення народнього життя і навчання народу на рідній мові у всіх поділах знання. Крім відомих в наукових чи литературних колах харківчан першої половини минулого віку, треба зазначити працю і вплив на освічених Українців в Харкові в 40-х та 50-х pp. /144/ Ніговського, збірача дум та иншого етнографічного матеріялу, людини близької до юнака, що тоді підростав і розуму набирався, Олександра Опанас. Потебні. Серед однолітків Потебні (нар. в 1835 р. магістр в 1860 p.). в харківському університеті були ще студенти, такі українські діячі, як В. Гнилосиров (1836 — 1900), В. Мова, А. Шиманов та инші Вони мали звязки з українськими гуртками в других місцевостях, наприклад П. Лобко з петербурцями, М. Жученко, з полтавцями; де-хто листувався з киянами, а в 1860 р. один з найбільш експансивних молодяків Теоктист Хартахай подався в університет до Петербургу.

Треба мати на увазі, що розповсюджувати українські книжки — була найголовніша мета харківської молоди. Для виконання цього завдання вона тратила свої копійки та зібрані відусюди кошти, вела зносини з книгарнями, видавцями і охвенями, а то й самі одягалися по-простому, переїздили крамарями з українськими книжками від села до села, з ярмарку на ярмарок, а разом і найближче знайомилися з народнім побутом, його звичаями та піснями, то-що. Про таку подорож по Харківщині розповідав був В. Гнилосиров в „Основі“ 1). Друга подорож харківчан мала одбутися вкупі з О. Потебнею, але йому випало на той час їхати в наукову командировку за кордон, а про одну велику мандрівку з Харкова по Полтавщині та через Київ по Правобережжю України до самої Почаївської Лаври ми може подамо відомості в иншому нарисі. А зараз ще треба нагадати, що вся ця українська молодь багато часу витрачала в недільних школах, де навчання провадила українською мовою, до цеї молоді так прихильно ставився сам Шевченко.

Подавши ці уваги, ми нижче друкуємо де-кілька сторінок з старого Щоденника і листування Вас. Степ. Гнилосирова за 1861 рік, бо тут згадуються моменти, що до смерти та поминок по великому кобзареві.

Ще за життя Шевченка, в 1860 році, звертався до нього по дорученню від імени харківського гуртка В. Гнилосиров з листом, чернетка якого залишилася серед Г—ських паперів 2) ось таким: Щироповажаемый пане й добродію, Тарасъ Григоровичъ! писав Гнилосиров. „Хто до кого, а ми до Васъ, коханий пане, шануючи Ваше письменство і розумъ, кидаемось прохати поради въ такімъ новімъ ділі, якъ діло введення нашого язика вь тутешніхъ школахъ, въ науку городянамь нашоі(го?) миста, поки що. Оттакь якъ бачите: у насъ, у Харькові, хлопці, пориваючись на ввыпередки, доступили до начальства тай выканючили дозволеніе огуломъ вчить людей письма вже в другій Празниковій школі. Порадившись між собою, замість одного (як би начальника, або выборного, якъ завели въ першій школі) — парубота учинила раду школи зъ 11 членівъ, а сі-то людці нараяли мене списатись з Вами, що Ви скажете и яку пораду дасте, бо діло притьмомъ хороше, та поки й важеньке — вчить земляківъ. Воно, знаєте виступа боязко (sic), наче соромлячись, бо ще не знае, якъ ёго привітають въ світі. Людъ нашъ ще поки мовчить, і велика праця малої купки людей, опрічь може Васъ, минала й минае ёго, якъ всякій світъ истини. Скажу по щирій правді — не велика надія, щоб у Харькові доля приголубила оце нове діло. Тутешній людъ чимало позабував де чого свого рідного, якось трохи окацапів — й далі й далі — овсі відцурается або загубе і останні шматки своеї самостайности (sic): бо вже й такъ еле не наскрізь пронявсь городовимъ чвиремъ, себ то... Та вамь, Тар. Григ, нічого доказувати...



1) 1862 р. Жовтня стор. 60 — 73 — „Пять день з життя X—кого студента“ (Вічній памяті Т. Гр. Шевченка) (А. Гавришъ) псевд.

2) Відділ рукописів Всенарод. Б—ки України при ВУАН, підвід. листув. (III) Ч. 4020.



Тута вся річь объ тімъ тілько, щобъ діло наклюнулось зъ верху (верхом дратую я тутъ Харківъ), бо /145/ ця иниціятива не підійметця въ малыхъ укр. городкахь, а тимъ паче въ селахъ. Поки наші городяне не почнуть шанувати свою мову й не звяжуть з нею діло розумної жизни — то все і більшъ для глузування турбуватимутця люде зъ гарячимъ серцемъ. Щиро віщую, що теперъ и для Вкраїни починается переходна пора і що се діло треба віддати на людську волю і силу історіи, а ця щось дуже закудлана в наше уремя. На простець кажу, що коли діло се не дурниця, то ніхто не зупинить його... Така смутна думка вялить кожного одинокого чоловіка, поки вінъ не вдаритця на широкій битий шляхь. Починъ, добродію, выступа тыхесенько въ отцю заверюху (мовъ чуе то таемне) въ далеку дорогу — благословить же отці думи на своімъ порогу... Хто щиро візьмется за грамоту, зъ тимъ можна буде читати вкраїнські книжки або й дарувати іхъ, хай росходяться поки по нашому сірому світові. Про отці то книжки я заразъ же лагожусь писати й П. Ол. — (Кулішу). Коли маете що лишне с наськихъ книжок, а надто и свої поэтичні творення, то, будьте ласкаві, наділіть, чимъ можна буде. Нехай діло буцімъ само собою вирина, а то для заводу друга праздник, школа, поки ще не маючи ні котрого скарбу, не втне самотужки нічого значного, а тілько, мабудь, Граматки Золотова на перве хозяйство. Просю Васъ по ласці, застановіть, згадувать добродію, — будьте не всипущі, якъ колись, й щедрі на починъ — орудуйте нами, якъ знайдете кращим“.


Ми не знаємо, коли одержано цього листа, та чи послано було яку відповідь харківцям на цього щирого простосердечного листа. Та швидко прийшла сумна звістка, про яку той же Гнилосиров записує в свойому щоденнику 1): „27 февраля (1861 р.) 2 ч. пополудні одержано в Харькові (П. Лобком) телеграфну депешу про смерть Шевченка“, а в початку березня одержав був Гнилосиров листа від петербурзького студента свого приятеля Теоктиста Хартахая. Подаємо його в незмінному вигляді 2).



1) Відділ рукописів Всенарод. Б-ки України при ВУАН, підвід. рукоп. кн. 1. Ч. 354, ст. 46.

2) Додаток до Щоденника Гнилосирова (1, Ч. 354) ст. 50 — 51.




Петербургъ 1861 г. Февраля 28-го.

О смерте, смерте, сто чортів твоїй неньці!

Здоровъ бувай Василю!

Вже ізь газетъ ти довженъ знать, що Тарасъ Григоровичъ замовкъ навіки. У сій моій писульці я тобі напишу, що самъ бачивъ и що тобі знати кортить. Скажу про похорони Шевченка. Умеръ вінъ на другий день після своїхъ именинъ — у 26 число, в 6 часівъ уранці. Дуже, сердега, не хотівъ умирать на чужині, усе про Україну згадувавъ. Після смерти его, заразъ усі узнали, не тільки хахли, а и усі путні люде. Принять на себе хлопоти похоронъ считавъ усякій зачесть; грошви не жалилось. Спорядили таку труну, що хоть би и нам з тобою довелось у такій свое грішне тіло бачить. Дали знать у школу хлопцямъ, щоб прийшли „почтить прахъ усопшаго“ и народу навалило такого, що хоть на Москву иды. Тіло лежало въ Академіи художествъ, бо Шевченко тамь умеръ. Всі пісьменні люде, тежъ узнавши, повалили, мовъ хмара, такъ що у церкві бувъ наголо студентъ та панъ та литераторъ та ученый. Ляхи тежъ усі прийшли. У церкві шиломъ не повернешъ. Шушвали и де якимь бабамъ та дівкамъ досталось на горіхи. Се було 28-го числа. У 10 часовъ началась обідня, въ 11 кончилась и началась панахвида Після панахвиды завились зъ попами: попи кажуть, — треба закривать труну, громада прітьмомъ кричить — не треба, Білозерській чуть було не добравсь до одніи бороди, та якось то обійшлось, піпъ сховавсь. А все таки торгуютьця, щобъ труну закрить; /146/ парубота дивитьця, що попы гаргатимуть. Наплювавши у кулачча, парубота гаркула своимъ власнимъ голосомъ: „на надо“... и попы злякались и всі у вівтарь поховались. Утихомиривши народъ у церкві, хахли почали говорить річи до тіла. Первий вскочивъ на катафалкъ Кулішъ и вчистивъ річъ по-українськи..... „Умер еси, Тарасе..... ти показавъ намъ дорогу, а ми якъ що не підемъ по ій, то будемъ мовчать“... сказав він. Другий вскочивъ Білоаерській и тежъ по хахлацки вчистивъ. Третій вскочивъ Костомаровъ і уліпивъ по Московські, укидуючи у річъ стихи изъ рідної поэзіи. Четвертий сказавъ слово тежъ хахолъ друзяка Шевченка стихами, пятий тежъ хахолъ и тежъ стихами та усе на рідній мові. Шостый студентъ Ляхъ (студенти ляхи усі були) сказавъ слово по польску тажъ стихами. Тутъ и я, покашлявшись..... наплювавъ у кулачча нахмуривъ брови, якъ буцімъ то що небудь путне, тежъ по хахлацьки учистивъ слово. Костомаровъ і другі хахли прислухались до его и похвалили, а Білозерській тамъ же и попросивъ его для „Основи“. Усіхъ річей було сказано з 15. При виносі труни ні одна проста рука до неї не трогалась; її нісь на голо студентъ и литераторъ; я ішовъ підъ гробомъ відъ нігъ і зъ 3-го этажа державъ его на плечахъ. Труни не зпускали зъ рукъ до самого кладовища, до которого ізъ Академіи буде версть з 7 1). Труна була дубова, обоита срібною парчею, на узглавіи кришки на срібній дошчецьці було написано: „українській поэтъ Тарасъ Григоровичъ Шевченко 1861 Февраля 26 д. „Дубову труну положили у свиньцеву черезъ те, що его повезуть на Україну. На поэта возложили лавровий вінокъ, изъ которого я увірвавъ три листика и каждый прикладував до его широкого лобу. Изъ трехъ тобі, якъ спражнему хахлові, якъ моему щирому приятелеві, посылаю въ знакъ памяти моеї і священного для українців Шевченка. Другий піде у Кіевъ, а третій останетьця у мене. Та ще я видірвав від труни китицю, котру тежъ думаю тобі подарить, як що побачусь зъ тобою у Харьківі до того времени, поки ти не виідешъ з Харьківа. Посилаю тобі ще дві нитки зъ китиці, котру я відірвавъ відъ труни Шевченка: одна — срібна, друга проста нитяна, бо ти хахолъ. Отъ тобі й похорони Шевченко. Я совітую тобі побалакать зъ хлопцями и отслужить панахиду по душі покійника. Тамь можете ви учистити на рійдній мові зъ десятокъ словъ, котрії любий журналъ напечата, якъ що не дуже будете залазить у лісъ. Річі, котрі були тут сказані, дуже хвабрі. Посилаю тобі мою. Одного посадили у Камчатку за річъ (Ляха). Новостей, особенно демонстратівнихъ, у насъ до біса, та нигде писать“ 2).


Велике вражіння зробило це безпосереднє простосерде оповідання товариша на Харківських Українців. В. Гнилосиров не знав, як і скласти подяку, найпаче „за такий великий подарунок“ як лавровий листочок, „що був на розумній голові Тараса“, читав самого листа Ол. Оп. Потебні, перечитував і розказував „всім путнім людям, як почтили, хоть тіло, нашого Кобзаря“.

Молодь вирішила, перш усього, улаштувати найскоріше літерат.-музичну вечірку на спомин покійного і на користь української справи.

1-го Березня „собрались студенты по большей части Полтавцы и Лобко, — оповідає автор щоденника 3) —



1) Шлях від петербурзької Академії Мистецтв до Смоленського кладовища прибільшено, насправді буде менше 3 вер.

2) Для порівняння див. Л. Жемчужнікова „Воспоминаніе о ШевченкЂ; его смерть и погребеніе“ в „Основі“ 1861 р. кн. 3; там же надр. і промови П. Куліша, В. Білозерського, Н. Костомарова, поляка В. Хорошевського, О. Хартахая та ин і вірші А. Чужбинського, П. Таволги; промову Хартахай записав і приклав до листа Г—ву. (Щоденник, до ст. 51).

3) I. ч. 354 ст. 47; Г—в народився в Кобеляц. повіті й учився в Полтавс. гімназії.



потолковать, чтобы на первый разъ сдЂлать /147/ сколько нибудь порядочнаго въ пользу семейства и вообще роднихъ покойнаго Тараса. И вотъ посильные результаты вечерняго пренія, записанные мною.


„1 Марта 1861 г. въ кружкахъ людей, для которыхъ дорога память о великомъ поэтЂ положено: 1) Открыть съ разрЂшенія начальства общественную подписку. 2) Позаботиться объ устройст†Музыкально-литературнаго вечера, 3) Закупить изданія Южно-русскаго букваря Тараса Григоровича. 4) Сношеніе съ другими городами (Полтава, Одесса, Кіевъ, НЂжинъ, Москва, Петербургъ, Херсонъ, Екатеринославъ, Екатеринодаръ, Черниговъ).

ЦЂль сбора денегъ изданіе произведеній покойнаго поэта (изданіе поручить П. А. Кулішу). Это изданіе должно продаваться, въ какую (цЂну) само оно обойдется. Вырученныя отъ продажи деньги употребить на стипендію Шевченковскую въ университетахъ Кіевскомъ или Харьковскомъ. Право на стипендію предоставляется лицамъ изъ податного Южно-русскаго населенія или изъ Черноморскихъ козаковъ. Наличные бывшіе къ концу вечера и подписавшіе этотъ протоколъ были: Петръ Лобко, Ив. Бницкій, А. Шимановъ, Мих. Жученко, Федоръ Павловскій, Ив. Паученко, Денисъ Оробченко, Василій Мова, Вас. Гнилосыровъ, Г. Сиренко.

2-го числа, въ 3 или 4 (часа), предполагалось отправить депутацію отъ кружка, къ губернатору. РЂшили идти Жученку и дяди (таке було прозвище Ондрія Левк. Шиманова)“.


Під 14-м Березня В. Гнилосиров дає такий яскравий нарис: 1) „Зранку... заходе до мене Жученко Михайло и тика штукъ зъ 30 афишокъ объ вечері, що наша братія хахли задумали зробить въ помічь Шевченковій семьі. Я заразъ кинувсь порозпихать ихъ на скілько стане: зайшовъ до крамаря, учистивъ гвоздиківъ и попхавсь... по улицяхъ; де заткнувъ по крамаряхъ, а де на ділуванняхъ та на стовпахъ поприбивавъ. На Павловск. площади, як прибивав до стовпа афишку, народъ так и оступивъ мене... дивуется... думавъ, мабудь, що якъ студентъ прибива своею рукою, то воно, певно, що небудь путьне! Вже ни що: сердеги неодмінно думали, що мабуть що небудь про волю... Де які виявились и грамотні. Читають... Що воно за вечір?... Що воно за Шевченко?... А тут я и заявивъ імъ — що то за чоловік, объ чімъ турбуемся...“ 2).


„До 19-го бичувались объ вечері, пише далі мемуарист, а въ неділю (19-го Березня) и був він. Народу таки чи мало зібралось. Лавровській Петръ 3) читавъ добре, голосно и наче до діла.: бо підъ кінець памятувавъ таки и про покойного Тараса; Виноградскій і Голченко-Гребінчины приказки тежъ, а „Чернеця“ вже дуже гукавъ. Ширковъ на скрипці, а Ковалевскій на flute harmonic грали лепсько“. 4) А через три дні додає: „Вчора була мала збірка хахлівъ порадитця объ грошіхъ вирученихъ литер. музыкальнымъ вечеромъ, що був 19-го у неділю. Грошенятъ усіх зібралось аж цілісінькихъ 280 карбованців. Народу було трохи: П. Лобко, М. Жученко, Я. А. Шимановъ, С. Сукачевъ и пришихвіст кобылі Гр. Запорожцевъ. Другі хахли якось не явились. Опрічь здержок, що хвата трохи за 30 карбованцівъ, на остатні гроші положились виписати тисячь за шисть Южно-русскаго Букваря Тар. Григоровича, щобъ вислати іхъ до Арсенія, митрополита Кіевського, объ котрімъ скрізь пішла чутка, що охоче вишить епархію свою въ люде; та присімъ таки достанетця немала підпора грамотности нашій“. 5).



1) Стор. 50 .

2) Щоденник I ч. 354 ст. 50.

3) Відомий професор-славист і філолог.

4) Щоденник ст. 51.

5) I ч. 354 стор. 51, 52. /148/



24-го Березня знов „У вечері була збірка хахлів і рішили виписати 6000 экземпл. Южнорус. букваря Тарасоваго съ тЂмъ, щоб послать ихъ Арсенію, митроп. Кіевскому для распространенія въ сельскихъ школахъ, що буде стояти 190 pуб. серебра. Остатні гроші рішили берегти Жученкові... На збірці, каже Гнилосиров, було всего 7 чоловік: дядя (Ол. Шимановъ) Лобко, Жученко, я, Паученко, Мова и Сукачевъ. Дуже жалко, що людъ нашъ такъ потроху и легко дивитця на це діло, сказати: въ Україні, а незбіраешь і путнього кружка земляків“. 1).

В самому кінці березня автор Щоденника подає ще цікаві звістки; „Сегодня 30-го сообщилъ Котельниковъ, 2), что покойный Тарасъ прислалъ въ Полтавс. Воскресную школу 3000 зкз. своего Южно-русскаго букваря съ тЂмъ, что, если некому будетъ пораздавать, то Воскрес. школа имЂетъ право продавать недороже, какъ по три коп. сер., въ свою же пользу. Уже приготовлено письмо къ Арсенію Кіевскому и Галицкому о принятіи будущихъ 6000 зкз. Тарасова букваря. 3).......... Петро Олекс. (Лобко) отправитъ письмо до Арсенія за підписью 12 хахлів, котрі, конешно, не всі собственною рукою учинили рукоприложеніе. Якось то нема на ділі у нас такого тісненького кружка, щобъ якъ що задумали, щобъ тутъ воно й було. За первихъ шість сякъ-такъ підчеркнулись, а вже останні самі: Яківъ Станиславскій, Иванъ Паученко, Вас. Мова, Ден. Оробченко, Конст. Жученко, Сем. Сукачевъ, Мих. Жученко, Вас. Гнилосиров, П. Лобко, А. Шимановъ, Ів. Біликовъ, Ів. Шамъ“ 4).

Ще в середині Травня 1861 р. справа з Шевченківськими „Букварями“ не закінчилась, і ми дізнаємося, що знов у Жученка, (була) рада. „И как букварей Тараса оказалось около 2000 экзем, на останні гроші порішили купить Грамотки Куліша и Хмільнищини його-жъ“ 5)....

Так турбувалась Харьківська молодь, щоб пом’янути кобзаря „не злим, тихим словом“, і любим йому справжнім громадським ділом, але цікаво, як склалася справа з допомогою українській просвіті київського мітрополіта. Під 12 червня 1861 р. Гнилосиров помічає: „Арсеній, Кіевській генералъ-піп, за тимъ мабудь не відвічавъ намъ у Харьківъ, що Кіев. консисторія вже одспівала у Петембурській курінь 6) що, каже, Южнорусскій язикъ есть ему нарічіе господарюющаго Московського, такъ по сій причині вони й (не?) стали приймать українських книжок?.. Отъ бісова навочь, врагови халтурники.“ 7).



Подав Ігн. П. Житецький.




1) стор. 53.

2) Учень Гнилосирова, син учителя Полтавс. Кад. Корп.

3) Стор. 55.

4) Ibid, під ч. 31-го Березня.

5) Ibid. Стор. 75, зап. 20-го Травня 1861 р.

6) Українська громада в Петербурзі.

7) Ibid. стор. 88.










[Ігн. П. Житецький. Шевченко і харківська молодь // Україна: науковий двохмісячник українознавства. — 1925. — № 1/2. — С. 143-148.]







‹‹   Головна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.