[Жан-Жак Руссо. Про суспільну угоду, або принципи політичного права. — К., 2001. — С. 233-269.]

Попередня     Головна     Наступна

КОМЕНТАРІ ТА ПРИМІТКИ

З метою полегшення пошуку необхідних текстів у даному виданні запроваджено нумерацію абзаців усіх розділів трактату Про суспільної угоду і Женевського рукопису (виняток становлять розділи, що складаються з одного абзацу); порядок абзаців трактату відповідає версії видання 1782 p. (Rousseau J.-J. Collection complète des oeuvres de J.-J. Rousseau, citoyen de Genève. — Genève, 1782, t. І) і тому має незначні відмінності від того, який запроваджено у першому виданні (Rousseau J.-J. Du Contract social ou Principes du droit politique. — Amsterdam, 1762.

При посиланні на класичні джерела, якщо дозволяє структура текстів, позначається не сторінка того чи іншого видання, а відповідний підрозділ самого тексту. Як правило застосовується уніфікована система запису посилання: перша позиція (рим. циф.) — КНИГА, друга позиція (рим. циф.) — РОЗДІЛ, третя позиція (араб.циф.) — ПАРАГРАФ або АБЗАЦ; параграфи, у разі їх наявності позначаються символом §.

Джерелам, що цитуються найчастіше, відповідають такі бібліографічні скорочення:

Твори Ж.-Ж. Руссо

СУ  — трактат Про суспільну угоду (для посилань на текст в цілому)

ЖР  — Женевський рукопис (для посилань на текст в цілому)

І, розд. I, 1 — 2 — приклад посилання на визначений текст СУ (перед цифровим записом не наводиться прізвище автора і назва твору)

1. I, розд. I, 1 — 2 — приклад посилання на визначений текст Женевського Рукопису (перед цифровим записом не наводиться прізвище автора і назва твору).

1. ГР, 1 — приклад посилання на визначений параграф фрагмента Про громадянську релігію з ЖР (перед цифровим записом не наводиться прізвище автора)

1. ШП, 1 — приклад посилання на визначений параграф фрагменту Про шлюб протестантів з ЖР (перед цифровим записом не наводиться прізвище автора)

Невшат. №7654, фраг. б v  — приклад посилання на один з рукописних фрагментів Руссо, що зберігаються у бібліотеці міста Невшатель (перед скороченим записом не наводиться прізвище автора)

Твори інших класичних авторів

(перед скороченим записом назви твору ім’я автора не наводиться)

ДЗ  — Монтеск’є Ш.-Л. Дух законів

Лв.  — Гоббс Т. Левіафан

МЛТ  — Макіавеллі Н. Міркування з приводу першої декади Тіта Лівія

ПВМ  — Гроцій Г. Про право війни і миру (Руссо користувався французьким перекладом цього твору, виконаним Ж. Барбейраком: Grotius. Droit de la guerre et de la paix. —  Amsterdam, 1724).

ПГ  — Гоббс T. Про громадянина /234/

ПМП  — Пуфендорф С. Про природне і міжнародне право (Руссо користувався французьким перекладом цього твору, виконаним Ж. Барбейраком: Pufendorf. Droit de la nature et des gens. — Bâle, 1750).

ПСП  — Босюе Ж.-Б. Політика, заснована на власних словах Святого Письма

ТГУ  — Локк Дж. Трактат про громадянське урядування (Руссо міг користуватися французьким перекладом Д. Мазеля (Locke. Essai sur le gouvernent civil. — Genève, 1724)

Інші твори (посилання на сторінку видання)

АЛЕКСЕЕВ, 1887 — Алексеев А. Этюды о Ж.-Ж. Руссо. — П. М., 1887.

ВОГАН, 1915 — Vaughan CE. The Political Writinhs of Jean-Jaques Bousseau. — Cambridge, 1915, 2 vol.

ДЕРАТЕ, 1997 — Rousseau J.-J. Du Contrat social.  — Paris: Gallimard, (text établi, présenté et annoté par Robert Derathé), 1997.

CG  — Rousseau J.-J. Correspondance générale. — Paris, 1924 — 1934, 20 vol.

OC  — Rousseau J.-J. OEuvres complètes. — Paris, 1959 — 1973, 5 vol.

PCO — Rousseau J.-J. Petits Chefs-d’OEuvres de J.-J. Rousseau. — Paris, 1896.

* * *

Переклад трактату Про суспільну угоду або принципи політичного права здійснено О. Хомою за виданням PCO, pp. 151 —  267 (у цьому виданні текст подається в редакції 1782 p.); текст звірено за виданням ДЕРАТЕ, 1997, pp. 169 — 292 (редакція 1762 p.). При підготовці видання враховано досвід російського (Руссо Ж.-Ж. Трактати. — М.: Наука, 1969) і польського (Rousseau J.-J. Umowa spoleczna... — Warszawa: PWN, 1966) видань СУ. Для роботи над коментарями зокрема використовувалися матеріали, що містяться в АЛЕКСЄЄВ, 1887; ВОГАН, 1915, ДЕРАТЕ, 1997.

Епіграф до твору

¹ — «Ми розповімо про справедливі закони, засновані на угоді» (лат).

Передмова

¹ — Чи свідчить ця фраза про те, що Руссо, обмежившись проблематикою політичного права, дослідженню якої присвячено СУ, підготував до друку лише цей трактат, а решту матеріалів до Політичних інституцій (див. С. 221222) знищив?  Автор зізнається лише, що завершення первинного задуму перевищило б його сили, ми не можемо з впевненістю судити про те, скільки і якого обсягу чернеткових рукописних «уривків» реально існувало. Втім, серед рукописної спадщини Руссо, особливо серед текстів, які дістали загальновизнану назву «політичних фрагментів», зустрічаються тексти, які можна вважати ймовірними розробками тієї проблематики Політичних інституцій, яка не була висвітленою в СУ і Емілі. Цілком можливо, що певна частина рукописів дійсно була знищена самим автором.

До того ж Руссо мав звичку довіряти рукописи своїх неопублікованих творів друзям. Так, у ВОГАН, 1915, т. I, (р. 135 — 136) міститься цікавий текст, запози-/235/чений з памфлету (Яким є становище у Національній асамблеї, Лозанна, 1790) одного з друзів Руссо, графа д’Антрагю, депутата Національної асамблеї від Віваре: «У одному творі, призначеному для роз’яснення деяких розділів Суспільної угоди, Жан-Жак Руссо волів визначити те, яким чином малі держави, утворюючи конфедерації, могли б існувати поряд з великими. Він не закінчив цього твору, але намітив його план, заклав основоположення і, окрім <плану> шістнадцяти розділів, виклав деякі свої ідеї, які мав намір розкрити у ньому. Цей рукопис на тридцяти двох аркушах, повністю написаний його рукою, не дістав подальшого опрацювання, і автор дозволив мені протягом мого життя розпоряджатися ним так, як я вважатиму за потрібне.» Надалі д’Антрагю сповіщає, що він, за порадою ще одного з друзів Руссо, знищив цей рукопис, оскільки вважав його ідеї такими, що становлять небезпеку для його батьківщіни.

КНИГА І

¹ — Оскільки у ЖР Руссо ставить собі за мету дослідження «не адміністрації, а конституції» політичного тіла (1. I, розд. I), то може виникнути враження, що між обома версіями СУ в цьому пункті існує суперечність. Проте в працях багатьох дослідників творчості Руссо розкривається штучність такого протиставлення. Зокрема Р. Дерате зазначає: «під «порядком управління» Руссо розуміє не саме по собі управління, а власне порядок, який визначає його правило, тобто загальну волю, котра становить собою «засадниче правило урядування».

² — Руссо має на увазі своє женевське громадянство. Під «сувереном» тут розуміється не просто народ Женеви, а скоріше Загальна Рада, яка, згідно Руссо, «...ніким не встановлена і ніким не представлена, вона — сама собі суверен; вона є тим живим і фундаментальним законом, який надає життя і сили усьому іншому і який не знає інших правил, окрім своїх власних. Загальна Рада не є якимось станом у державі, вона є самою державою» (Листи з гори, VU).

Розділ I

¹ — Руссо, виражаючи цю спільну для всіх теоретиків природного права і висловлену ще давньоримськими юристами тезу, оригінальний у тому, що природна свобода людей отримує в нього статус невідчужуваної; цей відомий текст Руссо став основою для не менш відомої I-ї статті Декларації прав людини і громадянина: «Люди народжуються і перебувають вільними і рівними у правах». Очевидно тут присутній і мотив полеміки з Босюе, який стверджував, що «усі люди народжуються підданими» (ПСП, II, I, 7).

² — Див., напр.,  Листи з гори, VIII: «Свобода полягає не так у власному виявленні, як у тому, щоб не бути підкореним волі іншого; також вона полягає й у тому, щоб не підкоряти волю іншого нашій. Той, хто панує, не може бути вільним, царювати  означає підкорятися». Вчення про рівність і таке розуміння свободи зумовили ту глибоку відразу, яку мав Ніцше до ідей і самої особистості Руссо (напр., Сутінки ідолів, IX, 48).

³ — Руссо має тут на увазі право війни; більш докладний розвиток цієї думки міститься у 1. I, розд. V, 11.

Розділ II

¹ — Положення, викладені у цьому абзаці, Руссо запозичив з локківського Досліду про громадянське урядування (Essay concerning the True Original, Extern and /236/ End of Civil Gouvernement), створеного английськім мислителем у 1679 — 1689 pp. і уперше опублікованого в Лондоні 1690 р. разом з полемічним трактатом проти Роберта Філмера (див. прим. 9 до I, розд. II). Руссо очевидно був знайомий з цим трактатом у французькому перекладі Д. Мазеля (Женева, 1724 p.). Локк неодноразово підкреслював, що батьківська влада не повинна перетворюватися на абсо лютне деспотичне панування. Див., напр., ТГУ, розд. VI, 65: батьківська влада «належить батькові не завдяки якомусь особливому праву, наданому природою, а лише у тій мірі, в якій він є опікуном своїх дітей; отже, коли він припиняє піклуватися про них, він втрачає свою владу, яку мав над ними доти, доки піклувався про їхнє харчування і про їхнє виховання...»; батько звільняється від обов’язку опікуватися долею сина і, відповідно, від влади над ним після досягнення сином повноліття, тобто віку, коли він спроможний самостійно пізнати керівний закон і узгоджувати з ним свої дії (там само, 58 — 59).

² — Руссо майже буквально відтворює тезу Ж. Бодена, який у своєму творі Шість книг про республіку називав «гарно керовану» сім’ю «образом» республіки, а сімейну владу уподібнював владі суверена (I, I, розд. II). Не слід забувати, що Руссо у даному випадку лише відтворює цю думку, жодним чином не поділяючи її; розгорнута критика зазначеного уподібнення міститься в 1. I, розд. V, 3 —  7).

³ — У ПВМ (I, розд. III, 8, 15) Гроцій зазначає: «В загальному і безумовному смислі не можна вважати істинним <твердження> про те, що будь-яка влада встановлюється на користь тих, над ким здійснюється урядування. Існують такі <різновиди> влади, що є за своєю сутністю встановленими задля тих, хто урядує, наприклад, влада володаря над його рабом» (цит. за французьким перекладом Барбейрака, 1724).

⁴ — Цей варіант з’являється лише у виданні 1782 р. У виданні 1762 р. Руссо посилається на рукописний Трактат про інтереси Франції стосовно її сусідів, автора якого позначено лише ініціалами M. L. M. d’A. Йдеться про політичного мислителя, ідеї якого Руссо високо цінував (див., напр., IV, розд. VIII, 31), — про Рене Луї, маркіза д’Аржансон (1694 — 1757), міністра закордонних справ Франції у 1744 — 1747. Маркіз після виходу у відставку присвятив себе літературній творчості. Особливою популярністю користувались його Мемуари.  Вольтер свого часу сказав, що маркіз «гідний бути державним секретарем в Республіці Платона». До речі, д’Аржансон приймав участь у конкурсі, оголошеному Діжонською академією 1755 року і його твір, як і трактат Руссо Міркування про по ходження нерівності, не був допущений організаторами до розгляду як такий, що не відповідає поглядам членів академії.

⁵ — Дослідники творчості Руссо неодноразово зазначали, що не існує жодних підстав, котрі дозволяли б приписати Гоббсові таку точку зору. Зокрема Р. Дерате справедливо вважає таке твердження Руссо безпідставним; точка зору Гоббса, згідно Дерате, полягала радше у тому, що монархічне урядування є найкращим, оскільки інтереси монарха і його підданих співпадають (див., напр., Лв., II, розд. XVII — XVIII: поєднуючись у суспільство, люди призначають суверена, якому повинні підкорятися, і владарювання якого завжди є кращим, аніж жах громадянської війни чи безвладдя; до того ж сила підданих є «власною силою» верховних правителів, які, відтак, не зацікавлені в послабленні перших); цю тезу Гоббса Руссо піддає критиці в III, розд. VI, 5.

⁹ — Джерелом, з якого Руссо довідався про це міркування Калігули, був знаменитий твір Йосипа Флавія з стародавньої юдейської історії, опублікований у Парижі під назвою Історія євреїв, точніше — II-й його том, видрукуваний 1687 p.; y зазначеному томі містився вперше виконаний і опублікований Арно д’Андільї у 1668 р. французький переклад De Legatione ad Caium Філона Олександрійського, тексту, який є першою книгою Філонового трактату Про чесноти (перекладач дав цьому текстові назву Розповідь Філона про очолюване ним посольство від олександрійських євреїв до імператора Гая Калігули); про аргументи, якими Калігула намагався обгрунтувати божественість своєї природи, /237/ Філон розповідає у § 11. — Попередній варіант тексту, включеного у остаточний текст СУ, міститься в одному з рукописних фрагментів Руссо (Невшат. № 7842, фраг. 36): «Оскільки поводирями худоби є не тварини, а люди, то з тим більшою упевненістю тих, хто керує народами, слід вважати не простими людьми, а богами. Калігула мав рацію. Лише тваринам личить підкоряти свою волю волі однієї людини. Філон і його посольство».

⁷ — Йдеться про тезу Арістотеля, висловлену у трактаті Політика (І. 2, 1252а, 30-35): «Взаємне збереження людей вимагає, щоб, за природою, одні були створені для владарювання, інші ж — для підкорення. Бо той, хто має проникливий розум і, завдяки йому, здатність до передбачення, самою природою призначений владарювати, а той, хто здатен, використовуючи свою тілесну силу, виконувати накази першого, за природою повинен підкорятися і бути рабом. Так що і володар, і раб однаково мають свою вигоду від такого стану речей» (цит. за французьким перекладом, наведеним Барбейраком в коментарях до підготованого ним видання ПМП).

⁸ — Одісея X, 230-244.

⁹ — Алюзія на полемічний трактат Дж. Локка (вперше опубл. 1690 p. y збірці під назвою Two Treatrises of Gouvernement. In the Former the False Principles and Foundations of sir Robert Filmer and his Followers are Detected and Overthrown..., (див. також прим. 1 до II, розд. I і 1 до 1. I, розд. V), у якому піддаються нищівній і вельми іронічній критиці ідеї Р. Філмера (1604- 1653); останній обгрунтовував правочинність абсолютної монархічної влади тим, що Бог надав право владарювання лише Адамові та його законним спадкоємцям, у такий спосіб позбавивши інших людей політичної свободи (один з творів Філмера має назву Патріарх: захист природної влади королів від неприродної свободи народу). Руссо, таким чином, продовжує іронічні мотиви локківської критики.

Розділ ПІ

¹ — Руссо полемізує з прибічниками тези про необхідність пасивного підкорення владі, котрі посилалися на Святе Письмо (Рим. 13: І 2): «Нехай кожна людина кориться вищій владі, бо немає влади, як не від Бога, і влади існуючі встановлені від Бога. І тому той, хто противиться владі, противиться Божій постанові; а ті, хто противиться, самі візьмуть осуд на себе. Одним з найвидатніших прихильників такої точки зору був Босюе (ПСП, VI, II).  Див. III, розд. VI, 16.

Розділ IV

¹ — Це міркування Гроцій висловлює у ПВМ (I, розд. III, § 8): «Кожній приватній людині, якщо вона цього бажає, дозволяється віддавати себе у рабство, як це засвідчують Закон стародавніх євреїв і закони римлян: що ж заважає вільному народові підкоритися одній особі чи декільком, повністю передавши їм при цьому право на урядування і не залишивши собі жодної частки зазначеного права?» (цит. за перекладом Барбейрака, Амстердам, 1724). Як зазначали критики Руссо ще в XVIII столітті, Гроцій у цьому уривку не вживає слова від чужувати; воно вживається у подальшому викладі (§ 19): «Власне кажучи, копи відчуження зазнає народ, то відчужуються у цьому випадку не люди, котрі його складають, а вічне право урядувати ними, розглядуваними у якості єдиного тіла народу; те саме відбувається й тоді, коли якогось вільновідпущеника призначають комусь з дітей патрона: тут йдеться не про відчуження вільної особи, а лише про передачу права, яке хтось має на цю особу».

² — Таке визначення Руссо суворо критикував Е. Люзак (Lettre d’un anonime a Monsieur J. J.  Rousseau. — Paris, 1766, p. 39): «Відчужувати, — кажете Ви, — це віддавати або продавати. Звідки узяли Ви, месьє, це вельми /238/ неповне визначення, яке у даному випадку є абсолютно недоречним? Слово відчужувати у найзагальнішому його сенсі означає передавати право; якщо  Вам це невідомо, нехай Вас навчать Брісон і Фер’єр; право передають не лише тоді, коли віддають чи коли продають, це робиться різними шляхами, у чому Ви ще можете переконатися, ознайомившись з першоосновами права, коли вони потраплять Вам до рук». У цьому випадку Люзак хоче підкреслити аматорство Руссо, його необізнаність з предметами, про які судить; згадані В. Брісон (1531 — 1591), відомий політичний діяч і юрист, фактичний автор т. зв. Кодекса Генріха НІ і К. Фер’єр (1639 — 1715), один з найвизначніших французьких юристів другої половини XVII ст., вважалися мало не класичними у своїй царині авторами, тому незнання їхніх творів повинно було свідчити про низький рівень знайомства з правовою наукою.

³ — Руссо наводить аргументацію, через яку Гроцій (ПВМ, II, розд. V, § 26), Пуфендорф (ПЛП, VI, розд. III, § 5) та інші представники школи природного права пояснювали виникнення рабства: одна людина погоджується бути рабом іншої у обмін на зобов’язання володаря забезпечувати її їжею і усім, необхідним для життя; відтак, становище раба не є надто суворим, оскільки він позбавлений турботи про виживання; Пуфендорф вважав навіть, що першопочатком рабства є не право війни (1. I, розд. V, 2), а саме така добровільна покірність, пов’язана із взаємною вигодою сторін і укладенням відповідної Угоди. Р. Дерате справедливо зауважує, що критика концепції добровільного рабства з боку Руссо має певні відмінності від аналогічної критики з боку Монтеск’є. Останній, доводячи повну відсутність у даному випадку угоди, тобто взаємних обов’язків сторін (раб є цілковитою власністю володаря, а тому володар нічого не надає йому, він лише підтримує існування своєї власності), наголошує на неможливості для громадянина, члена суспільства, де панує громадянський закон, продавати свою свободу; оскільки вона — частина сукупної влади суверена, то такий продаж відповідно послаблює суспільство (ДЗ, XV, розд. II).

Руссо ж, на відміну від Монтеск’є, засновує свою позицію на понятті природного, а не громадянського, закону, і, відповідно, веде мову про притаманну усім «якість людини», а не «якість громадянина» (див. даний розд., абз. 6).

⁴ — Див., напр., Раблє, Гаргантюа і Пантагрюель, І, розд. І.

⁵ — Натяк на тезу Гоббса (Лв. II, XVII — XVIII) про те, що монарх, на користь якого народ вімовляється від своєї природної свободи, є гарантом суспільного миру і особистої безпеки підданих.

⁶ — Цей мотив з Одисеї (IX, 369 — 370) дістав свого часу аналогічне витлумачення у трактаті Локка Про громадянське урядування, XIX, 228.

⁷  — Див. 1. I, розд. V, 16. Цей мотив присутній і у Міркуванні про нерівність: оскільки навіть батьки, маючи право позбавити дітей спадщини, не можуть зазіхати на їхню свободу, яка є даром природи, отриманим одночасно з народженням, то «[...] для встановлення рабства потрібно було здійснити насильство над природою, для увічнення цього <тобто рабовласницького — О.Х.> права потрібно змінити її; отже, ті юристи, котрі поважно проголосили, що дитина рабині народжується рабом, вирішили, інакше кажучи, що людина не народжується людиною» (ОС, III, 184).

⁸ — Див. 1. I, розд. V, 15.

⁹ — Там само, 10.

¹⁰ — Йдеться головним чином про ідеї Гоббса (ПГ, VIII, 1) і Пуфендорфа (ПЛП, VI, розд. III, § 6).

¹¹ — Руссо полемізує з основоположною тезою Гоббса про те, що, за умов природного стану, має місце безперервна війна усіх проти усіх, в якій будь-хто має право вбити будь-кого (див. Лв. ХШ, а також ПГ, І, § 12); саме ця теза була основою гоббсівської концепції виникнення рабства з права війни (див. абз. 7).

¹² — «Приватними війнами» у Середні віки називалися війни між вассалами сюзерена; такий спосіб з’ясування стосунків вважався цілком законним і королівська влада намагалася лише певним чином обмежити масшта-/239/би конфліктів і визначити для них обов’язкові умови. Людовік IX Святий (1215 — 1270, на престолі з 1226) був відомий не лише своїми хрестоносними діяннями, але й політико-адміністративними реформами в королівстві. За його царювання Франція тривалий час не вела війн з сусідами. Король знайшов можливість помиритися також із своїми внутрішніми ворогами. Активних зусиль він докладав для обмеження і заборони приватних війн і судових поєдинків (див. ДЗ, XXVIII, розд. XXIX, XXXVII- XXXIX). Проте, оскільки королівські укази були обов’язковими для виконання лише в межах королівського домену, а пери могли самі вирішувати, чи варто їм запроваджувати такий самий порядок у своїх володіннях, то практику згаданих поєдинків і війн Людовікові IX викорінити не вдалось; проти цих явищ вів активну боротьбу також його син і наступник. — «Божим миром» (Рах або Treuga Dei) називались періоди, коли було заборонено вести приватні війни (напр., під час релігійних свят, постів тощо). Ініціаторами встановлення і продовження таких періодів зазвичай були церковні ієрархи і монархи; наприклад, у Франції закон про божий мир було видано 1200 р.

¹³ — Порівн. з III, розд. XV, 6. — Руссо обурююється феодальним устроєм, оскільки той у значній мірі будувався саме на силовому вирішенні спірних питань; Руссо ж вважав одним з своїх засадничих принципів тезу про те, що сила не  створює права, а справедливість може будуватись лише на праві, підгрунтям якого г. суспільна угода. Достатньо згадати, що судові поєдинки, переможці яких визнавалися й переможцями судового процесу, були загальнопоширеною практикою у середньовіччі. У Франції тільки Людовіком  IX (XIII ст.) було заборонено проведення таких поєдинків у випадках, коли провина однієї з сторін з очевидністю доведена; однак, про скасування поєдинків у випадках, коли судове засідання заходить в глухий кут, не йшлося.

¹⁴ — Йдеться про епізод, пов’язаний із службою сина відомого захисника римської давнини Марка Порція Катона Старшого (234 149 рр до н. е.) під час війни в Лігурії (171 р. до н. е.). Див. Ціцерон, Про обов’язок, І, розд. II.

¹⁵ — Йдеться про події, пов’язані з облогою етруського міста Клузія галлами у 391 р. до н. е. Тіт Лівій розповідає, що клузійці звернулись до римлян, своїх союзників, за допомогою; римські посли, розпочавши переговори з нападниками, порушили нейтралітет і стали до бою на боці клузійців, що галли згодом використали як привід для нападу на Рим (див. Тіт Лівій, Історія Риму, V, 35-37).

¹⁶ — Цю примітку вперше надруковано у виданні 1782 р.

¹⁷ — Порівн. з II, розд. V, 4 — 5.

¹⁸ — Думки, висловлені Руссо у цьому абзаці, є вельми близькими до точки зору Монтеск’є (порів. ДЗ, X, розд. III).

¹⁹  — Руссо  неодноразово критикував посилання Гроція на стародавніх поетів, хоча  Гроцій визнавав їхній авторитет неспівставним з авторитетом істориків і зазначав: «Якщо ми й посилаємося на деякі з їхніх висловлювань, то робимо це радше аби оздобити і прикрасити наші думки, а не для того, щоб обгрунтувати їх» (ПВМ, попер. міркув., § 48, цит. за франц. перекл.  Барбейрака).

²⁰ — Порівн. з міркуванням Монтеск’є (ДЗ, XV, розд. II): «Важко повірити, що рабство своїм походженням завдячує співчуттю. [...] Якщо виключити випадки, зумовлені необхідністю, то хибним буде твердження, що на війні дозволяється убивати; але щойно одна людина перетворила іншу на раба, як вже немає підстав стверджувати, що вона мала необхідність убити її — вона ж бо цього не зробила. Усе право, яке війна може надати <переможцеві> стосовно полонених, полягає лише у такому убезпеченні себе, щоб вони не змогли більше заподіяти йому шкоди. Всі народи світу відкидають вбивства, зчинені солдатами холоднокровно і не у запалі битви».

²¹ — Аналогічну думку висловлював Локк (ТГУ, IV, 24): «...доконаний стан рабства, який не становить собою чогось відмінного від стану війни, що продов-/240/жується між законним переможцем 1 полоненим». Див. також 1. I, розд. V, 11). Ця теза не суперечить писловленій раніше (I, розд. II, 8); хоча раби й люблять свій рабський стан, проте, за Руссо, не всі погоджуються бути рабами, отримуючи,  відтак, законні підстави для боротьби проти поневолювача.

Розділ V

¹ — Порівн. з 1. І, розд. V, 14.

² — Руссо неявно звертається до теорії «подвійного контракту», висунутої Пуфендорфом (ПЛП, VII, розд. Н), котрий стверджував, що пакт, за яким утворюється народ, передує пактові, за умовами якого народ підкоряється провідникові. Руссо вважав пактом лише пакт утворення народу; це питання розглядається у ПІ, розд. XVI, 3 — 7.

³ — Аналогічну думку Руссо висловлює у IV, розд. II, 5, а також у IX розділі Міркуванн з приводу урядування в Польщі.

Розділ VI

¹  — У Міркуванні про походження нерівності Руссо зображує момент переходу від природного стану до стану громадянського як «найжахливіший стан війни». Не слід вважати, що Руссо тут повторює тезу Гоббса: для останнього війна «всіх проти всіх» тотожна природному станові (Лв., І, розд. XIII), Руссо ж, розвиваючи відповідні ідеї Локка (ТГУ, III, 19, 21), вважав її наслідком невпорядкованості суспільного стану, що народжується (1. I, розд. II, 17).

² — Слід зазначити, що своєю головною метою Руссо вважав теоретичне

розкриття сутності суспільного договору як такого, його незмінних і повсюди однакових «статей», а не дослідження історичних форм реалізації цієї сутності (див., напр., 1. I, розд. V, 1).

³  — Розвиток цієї думки див. ПІ, розд.Х, 6.

⁴ — Ця думка Руссо є прямим запозиченням з трактату Бодена Шість книг про республіку (I, розд, VI): «місто не становить собою громадянської спільноти, так само, як дім не становить собою сім’ї».

⁵ — «Громадянин» (лат.).

⁶ — Ця хиба притаманна виданням Шести книг..., опублікованих до 1578 p., особливо виданню 1577 р. У виданні 1578 р. Боден достатньо чітко розрізняє громадян і городян.

⁷ — У зазначеній статті для Енциклопедії д’Аламбер вирізняє громадян, городян, мешканців і уродженців; лише дві перших категорії мали право брати участь у політичному житті Женеви, тобто, як висловлюється Руссо, «утворювали  республіку».

Розділ VII

¹ — Теза про те, що суспільна угода може бути розірваною рішенням суверена, оскільки лише завдяки його рішенню її було укладеною, зустрічається у декількох місцях СУ (II, розд. XII; III, розд. XVIII, ін.); вона прямо суперечить відповідній тезі Гоббса, який стверджував, що громадяни не можуть не лише скасувати укладену між ними угоду, але й просто змінити форму правління (Лв., II, розд. XVII).

² — Слід наголосити, що розірвання суспільної угоди, за Руссо, є актом суверена, тобто всього народу, що зібрався разом у одному місці; відтак, розірвання цієї угоди окремими громадянами, або окремими корпораціями не /241/ скасовує її, а лише перетворює тих, хто її самочинно розірвав, на відкритих ворогів політичного тіла, зрадників, що поставили себе поза її охоронною дією; такий самочинний акт не знищує одразу політичного тіла, але породжує безладдя, порушує суспільний спокій і, зрештою, послаблює загальну волю; тому існування держави і життя зазначених порушників Руссо вважає несумісними речами (II, розд. V, 4). Відповідно святість суспільної угоди (тобто беззастережно шанобливе ставлення громадян до неї) виявляється одним з найважливіших факторів збереження і процвітання політичного тіла: саме через це Руссо зараховував її до позитивних догм громадянської релігії, котра покликана формувати ідеальні громадянські якості (IV, розд. VIII, 33).

³ — Позицію Руссо з цього питання слід чітко зрозуміти. З одного боку, він майже завжди заперечував  спроможність «незмінної і чистої» загальної волі приймати рішення, які не відповідали б інтересам кожного з членів політичного тіла (IV, розд. I, 1-2); з іншого — народ-суверен завжди має право змінювати будь-які закони, навіть найкращі, якщо бажає цього (II, розд. XII, 2). Отже, загальна воля має теоретичну спроможність погіршувати становище громадян, але тоді, коли вона відходить від своєї «чистоти» (IV, розд. I, 4 — 5). Руссо ж своєю метою вважав зображення саме ідеальних, сутнісних умов утворення і функціонування політичних суспільств, а не історичних реалій, майже завжди позначених недосконалістю, зловживаннями і пануванням приватного, а не суспільного інтересу (див. I, II, 4, а також 1. I, розд. I).

⁴ — Руссо зазаначав, що «серце громадянина є найкращою сторожею держави» (Невшат. № 7840, фраг. 6 г) і що найважливіші цілі суспільного урядування залишатимуться  лише «пустими і безплідними максимами, непридатними до практичного  втілення, якщо активний і високий принцип, який повинен надихати їх, не надаватиме їм дієвості» (Невшат. № 7840, фраг. 83); «закон має виключно зовнішню дію і керує лише вчинками; тільки нрави проникають усередину і спрямовують волю» (Невшат., № 7840, фраг. 10 v). Саме тому в СУ велика увага приділяється не лише системі законодавства і характерові урядування, але й збереженню чеснот і чистоти нравів (IV, розд. VII, 2 — 4), що становлять собою одну з підвалин міці політичного тіла. Здоровими і процвітаючими, за Руссо, є ті держави, де громадяни понад усе ставлять чесноту і свій суспільний обв’язок (див., напр., II, розд. XII, 5 і III, розд. IV, 6 — 7).

Розділ VIII

¹  — Руссо неодноразово повторював, що, живучи в умовах природного стану, людина керується виключно своїми інстинктами, так що цей природний стан цілком можна назвати тваринним станом: «У самому лише інстинкті знаходила вона [людина  — О.Х.] усе те, що було їй потрібно для життя в природному стані, у освіченому ж розумі вона знаходить лише те, що їй потрібне для життя в суспільстві» (Міркування про походження нерівності). Все моральне життя, людські почуття, задоволення і нрави, як, втім, і всі вади та зловживання, виникають лише в суспільному стані як результат постійного міжлюдського спілкування.

² — Порівн. з II, розд. IV, 10.

Розділ IX

¹ — Порівн. з I, розд. I, 2.

² — У цьому абзаці Руссо розвиває ідеї Локка, викладені в ТГУ, V, § 2 (у франц. перекл. Д. Мазеля, 1724 — IV, 8): «Ділянка землі, яку одна людина спроможна виорати, засіяти, обробити і продукт якої вона здатна спожити задля підтримання свого існування, є власною ділянкою цієї людини. Своєю /242/ працею перетворює вона це майно на своє приватне майно і відокремлює від того, яке є спільним для всіх»; див. також § 23 (у фр. перекл. 1724, § 3): «Праця її [людини — О.Х.] тіла і витвір її рук, ми можемо сказати це, є її власним майном. Усе те, що вона виводить з природного стану завдяки своїй праці і своєму вмінню, належить виключно їй...»

³ — Подібна думка теж була висловлена свого часу Локком (ТГУ, V, 31, у фр. перекл. 1724  — IV, 7): «...той самий закон природи, що надає тим, хто збирає й накопичує плоди, які належать усім, особливе право на ці плоди, одночасно покладає й певні межі цьому праву. Бог щедро дає нам усе на спожиток (1 Тим. 6: 17). Ось голос розуму, підкріплений голосом <божественого> натхнення. Але для чого ці речі надані нам Господом у такий спосіб? Щоб ми насолоджувалися ними. Власність на майно, придбане працею, повинна, відтак, регулюватися застосуванням його для вигоди і життєвого задоволення. Якщо ми переходимо межі поміркованості і заволодіваємо більшою кількістю речей, аніж їх вимагає наша потреба, ми, поза сумнівом, заволодіваємо тим, що належить іншим».

⁴⁴  — Посилання на цей історичний факт міститься також у II Книзі Еміля.  — Васко Нуньес Бальбоа (1475 — 1517), іспанський конкістадор; в 1513 р. очолювана ним експедиція вперше перетнула Панамський перешийок і досягла узбережжя Тихого океану (Південного моря), який Бальбоа проголосив володінням короля Іспанії.

⁵ — Руссо на цей раз приєднується до точки зору Гоббса, якого він у багатьох інших випадках піддає суворій критиці: «...власність виникає разом з державою і власним для кожного є лише те, чим він може володіти завдяки законам і могутності усієї держави, тобто, завдяки тому, кому у ній надана верховна влада. Звідси зрозуміло, що окремі громадяни володіють кожен своєю власністю, на яку жоден з їхніх співгромадян не має права, оскільки вони пов’язані одними й тими самими законами, але ніхто не володіє такою власністю, на яку не мав би права той, хто має верховну владу, чиї накази — це самі закони, чия воля охоплює собою волі окремих громадян і хто стоїть над ними як верховний суддя» (ПГ, VI, 15). Різниця між Руссо і Гоббсом у даному випадку тільки та, що Гоббс визнавав сувереном, тобто носієм невідчужуваної верховної влади, монарха або ж, принаймні, керівництво республіканського уряду, а Руссо — сам народ у повному його складі; оскільки лише сукупна сила народу-суверена гарантує кожному членові політичного тіла недоторканість його майна, власність на це майно неможлива без збереження політичного тіла і тому, у разі необхідності, власник повинен беззастережно відмовитися від нього на користь суспільного цілого,  щоб зберегти саму можливість бути власником. Після укладення суспільної угоди усім — і майном громадян, і їхніми життями — володіє сам лише суверен, який, за Руссо, уособлює справжні інтереси тих, хто є його членами.

⁶ — Аналогічну думку Руссо висловив у Міркуванні про політичну економію: «власність є справжньою підвалиною громадянського суспільства і справжнім гарантом взаємних обов’язків громадян» (ДЕРАТЕ, 1997, Р. 85).

⁷ — Див., напр., II, розд. IV, 3, 4, 9.

⁸ — Порівн. з точкою зору Гоббса (ПГ, XII, 70).

КНИГА II

Розділ І

¹ — Неможливість для суверена бути репрезентованим випливає з самої сутності суспільної угоди, як її розумів Руссо. Особи, які укладають цю угоду, мають абсолютно однакові права один щодо одного, бо ж «кожен, віддаючи себе під владу всіх, не віддає себе ні під чию окрему владу» (I, розд. VI, 7); воля утворюваної у такий спосіб колективної особи є справді загальною /243/ волею, оскільки складається з волевиявлень усіх членів політичного тіла. Репрезентація цієї волі, ким би вона не здійснювалась — окремою особою чи якоюсь з корпорацій, — одразу змінює її якість, оскільки воля представника ніколи не буде загальною, а у такому випадку, члени політичного тіла віддаватимуть себе вже не під «владу всіх», а під чиюсь партикулярну владу. (Див. також III, розд. XV, 5.)

² — Про те, що загальна воля, яка має керувати державою, завжди повинна виходити з актуальних обставин див. 1. I, розд. IV, 4. Безпосередній стосунок до цієї думки має фр. 61 з Невшат. № 7840: необхідність чіткого розрізнення сутності громадянського суспільства і сутності суверенітету Руссо обгрунтовує тим, що «суспільне тіло є результатом єдиного акту волі, а все його існування є лише продовженням і дією попередньо визнаного добровільного обов’язку, дія якого припиняється лише разом із розпадом цього тіла. Проте суверенітет, який є лише здійсненням загальної волі, виявляється так само вільним, як і вона, і не скутим жодним обов’язком. Кожен акт суверенітету, так само, як і кожна мить його існування, є абсолютним, незалежним від попереднього — суверен завжди діє виходячи не з того, що він хотів, а з того, що він хоче». Абсолютність тих проміжків часу, коли збирається загальнонародна асамблея, — тобто коли суверен  актуально існує — набуває в Руссо майже міфічних рис часу першотворення; на цей період повинна призупинятися дія виконавчої влади, а фактично й дія попередньо прийнятих законів, оскільки кожен з них може бути скасованим (III, розд. XIV, 1). — Див. також 1. II, розд. II, 10.

³ — Народ, який відмовляється беззастережно керуватися своїми актуальними інтересами, уподібнюється людині, яка відмовляється від своєї природної свободи і віддає себе у рабство (I, розд. IV, 6): народ тоді втрачає якість народу, а людина — якість людини.

Розділ II

¹ — Порівн. з III, розд. XIII, 5.

² — Декрет, за Руссо, відрізняється від закону тим, що йому певним чином бракує загальності. Закон є виявом загальної волі щодо народу у цілому. Декрет — це або вияв загальної волі щодо часткового об’єкту (II, розд. VI, 8), або акт уряду, тобто однієї з партикулярних корпорацій у складі держави, що стосується як загальних, так і часткових об’єктів (III, розд. I, 5).

³ — Руссо критикує спільну для політичних мислителів XVII століття точку зору, згідно якої суверенна влада внутрішньо розподіляється на різні структурні здатності. Р. Дерате справедливо зазначає, що коли, наприклад, Гоббс, обстоював неподільність суверенної влади (ПГ, XII, 5; Лв., II, розд. XIX), він мав на увазі те, що ця влада повинна перебувати виключно в одних руках; Руссо ж прагнув обгрунтувати дещо інше — тезу про внутрішню простоту і неподільність влади суверена; ця простота полягає у тому, що суверенна влада є владою законодавчою, владою, що має виключне право виголошувати виявлення загальної волі, тобто — закони. Інакше кажучи, у цьому випадку суттєвим є не типи законів, а сама спроможність до законотворчості взагалі.

⁴  — Див. прим. 2 до II, розд. II.

⁵ — Гроцій (Хуго ван Гроот, 1583- 1645), видатний нідерландський юрист. З молодих років набув репутації ерудита, ще у підлітковому віці брав участь у посольстві до Генриха IV. Завдяки своїм працям з юриспруденції швидко досяг високих посад, в 1613 р. отримав право приймати участь у Генеральних Штатах. Після засудження армініанства і страти Барневельта, Гроцій, одна з впливових осіб з оточення страченого, був засуджений до довічного ув’язнення і конфіскації майна. Утікши з в’язниці він знайшов притулок у Франції (1621). Руссо натякає на те, що головна праця Гроція, Про право війни і миру, напи-/244/сана у Франції 1625 p., була присвячена Людовікові XIII. Проте Гроцій не користувався прихильністю монарха, той навіть не призначив йому винагороди за згадану книгу, яка невдовзі потрапила в папський Індекс.

⁶  — Барбейрак, Жан (1674 — 1744), походив з гугенотської родини, яка полишила Францію невдовзі після скасування Нантського едікту (1685). Професор права в різних університетах протестантської Європи, Барбейрак більш відомий французькими перекладами творів Гроція (Про право війни і миру) і Пуфендорфа (Про природне і міжнародне право). До обох творів Барбейрак склав численні коментарі що користувались свого часу великою популярністю. Оскільки останній період життя Барбейрака пройшов у Гронінгені, де він посідав кафедру публічного права, то спроби поважного професора виглядати лояльним щодо пам’яті Вільгельма Оранського (1650 — 1702),  штатгальтера Нідерландів з 1674 p., видаються цілком зрозумілими. — Георг I, англійський король у 1714 — 1727 p., представник Ганноверської династії. Руссо натякає на Барбейракове тлумачення подій англійської «Славної революції» 1688 p., внаслідок якої було повалено останнього представника династії Стюартів Якова II, який посів престол в 1685 р. Найактивнішу роль в цих подіях відігравав Вільгельм Оранський, зять Якова II. Переворотові намагались надати вигляду звичайного династичного наступництва, оскільки парламент запропонував корону Вільгельмові, який до 1694 р. царював разом з своєю жінкою Марією, дочкою поваленого монарха.

Розділ III

¹ — Щоб зрозуміти цю тезу, слід згадати, що загальну волю політичного тіла у цілому Руссо визнавав абсолютною (див., напр., II, розд. IV, 1, 9), тобто такою, що не керується ніякими іншими інтересами, окрім власних. Несправедливим щодо самого себе бути не можна, а тому приписи загальної волі завжди справедливі і, отже, правильні, щодо них не може виникати жодної підозри; проте, чи завжди вони є найефективнішими? Руссо вочевидь погоджується, що ні, але здатність суверена змінювати будь-який закон залишає усі можливості для поліпшення  одного разу встановлених суспільних інституцій.

² — Ця розбіжність між «волею всіх» і «загальною волею» є вельми показовою (див., напр., II, розд. II, 1 прим.). Попри зсю штучність висунутої Руссо умови, яка має забезпечувати чистоту загальності волевиявлення, загальну волю не слід розуміти як якесь штучне утворення. Руссо зауважує (IV, розд. I, 6): «Навіть продаючи за гроші свій виборчий голос, він <громадянин — — О. Х.> не здатен заглушити в собі загальну волю, але він ухиляється від неї». Тобто загальна воля може існувати, за Руссо, у двох цілком об’єктивних іпостасях — як актуальне волевиявлення і як потенційно присутній в суспільстві спільний інтерес, який, втім, унаслідок протидії приватного інтересу, далеко не завжди дістає відповідну юридичну форму.

³ — «Справді, існують розподіли, які шкодять республікам, але існують також й інші, які приносять їм користь: шкідливими є ті, які призводять до виникнення угруповань і прибічників певних партій, корисними ті, які не дають змоги з’явитися угрупованням або прихильникам партій. Отже, якщо засновник республіки неспроможний убезпечити її від виникнення чвар у майбутньому, то він принаймні повинен заснувати її у такий спосіб, щоб у ній не виникало угруповань». Деякі дослідники висловлювали здивування з приводу того, що Руссо посилається у цьому місці на Макіавеллі, котрий запорукою величі Римської республіки вважав суперництво між патриціями і плебеями (МТЛ, І, розд. IV); проте Руссо у даному разі посилається виключно на ту думку, яку він цитує, а вона, як така, виглядає у цьому контексті вельми доречною.

⁴ — Руссо приділяв надзвичайну увагу необхідності ліквідації або, принаймні, зменшення кількості членів тих «часткових суспільств», воля яких /245/ прагне заступити собою загальну волю. Саме через це він високо оцінював діяльність  легендарних стародавніх законодавців, котрі прагнули пом’якшити тиск часткових інтересів на загальну волю шляхом запровадження нових суспільних розподілів. Реформи Сервія Туллія (за традиційними опові дями, правив з 578 по 534 pp. до н. е.) Руссо зображує в розділі IV книги IV (Про римські коміції). Такі авторитетні дослідники творчості Руссо, як Альбваш, Дерате, ін. вважають ймовірним, що ім’я Нуми Помпілія (за легендою, другий цар Риму, 715 — 683 pp. до н. е.) автор СУ згадує поряд з іменем Сервія на підставі відповідної Плутархової оповіді з Життєписів видатних людей (Життя Нуми, § 29), де розповідається про запроваджений цим легендарним царем  розподіл населення за професійною ознакою, який усу нув згодом етнічне протистояння сабінів і латинів; Солон (легендарний афінський законодавець, один з «семи мудреців», бл. 640 — 559 pp. до н. е.) мабуть згадується з тих самих причин, оскільки саме він напровадив розподіл афінських громадян на чотири класи (там само, Життя Солона, §30).

Розділ IV

¹ - Іноді може здаватися, що Руссо суперечить у цих словах сам собі, адже «суспільна особа», тобто суверен, — єдине джерело загальної волі, що присутня у кожній особі і має визначати собою життя усього суспільства і кожного з його членів (див. хоча б II, розд. V, 2). Але суперечність зникає, якщо словосполучення «за природою» ми розумітимемо як «у природному стані»; суспільний стан, за Руссо, відмінний від природного, саме через це людина може мати у собі одночасно не тільки загальну волю, тобто загальносуспільний інтерес, але й волю індивідуальну, часткову, яка  не зважає на інтереси суспільства.

² — Ця теза Руссо повторює аналогічну тезу Локка з ТГУ: «Хоча люди, вступаючи у певне  суспільство, передають рівність, свободу, владу, якими вони  користувалися за умов природного стану, в руки цього суспільства, аби законодавча влада розпоряджалася всім цим так, як вважатиме за потрібне і як вимагає суспільне благо, вони, однак, передаючи у такий спосіб свої природні привілеї, мають лише один намір — якнайкраще зберегти себе, свою свободу, свою власність (бо, зрештою, не можна припустити, щоб  наділені розумом створіння змінювали своє становище з метою його погіршення); відтак влада суспільства, або законодавча влада, створена ними, ніколи не повинна прагнути розповсюдження за ті межі, яких вимагає суспільне благо» (IX, 131, у фр. перекл. 1724 VIII, 10).

³  — Див. II, розд. VI, 4 8.

Розділ V

¹ — Порівн. з думкою Локка: «Людина, не маючи влади над власним життям, неспроможна чи то шляхом якогось договору, чи то за власним бажанням ані віддати себе в  будь-чиє рабство, ані підкоритися абсолютній і довільній владі  когось іншого, хто мав би від цього право позбавити її життя коли йому заманеться. Ніхто не може дати більшої влади, аніж та, яку він сам мас; отже, той, хто не може позбавити себе життя, поза сумнівами не може нікому передати жодного права щодо нього» (ТГУ, IV, 23, фр. перекл. 1724 — III, 2).

² — окладний розгляд поняття prince Руссо здійснює у ПІ-й книзі.

³ — Оскільки раніше Руссо стверджував (1, розд. IV, 10), що ворогом держави може бути лише інша держава, а не окремі особи, то виникають серйозні сумніви щодо послідовності і несуперечливості його аргументації. Відтворити можливу логіку аргументації Руссо тут не зовсім легко, хоча, як на /246/ мене, не слід обминати увагою такі обставини: по перше, йдеться не про «ворога держави», а про «ворога суспільства» — не держава обирає злочинця своїм ворогом, а навпаки, злочинець оголошує війну державі; Руссо мабуть не випадково вжив термін «ворог суспільства» — ennemi public, вельми близький за змістом до «ворога народу» (public в СУ має два майже завжди синонімічних значення: «народ» і «суспільство»), оскільки той вказує на загрозу не стільки громадянській спільноті як такій, скільки самим об’єднаним громадянам; по-друге, «відсічення» від суспільного тіла означає, що у стосунках між злочинцем і членами суспільного тіла відновлюється природний стан, за якого всі мають право на все; по-третє, абсолютність влади суверена у тому, що стосується безпеки і добробуту підданих, дозволяє законодавчо встановити будь-який механізм реагування на злочин; по-четверте, в СУ (I, розд. IV, 11) йшлося про те, що члени інших політичних тіл не можуть бути ворогами держави, тобто, що слід воювати з ворожою державою, а не знищувати при першій-ліпшій нагоді її громадян; що ж стосується злочинця, то він не є членом жодного політичного тіла, а, відтак, перетворюється на суб’єкта дії, співвимірного з будь-яким політичним тілом, особливо в умовах природного стану, де не визнається жодне суспільне право і можна воювати як з окремими індивідами, так і з їхніми об’єднаннями.

Хоча слід зауважити, що в словах Руссо безумовно є певна суперечність, породжена неточним вживанням терміну «людина»: в I, розд. IV, 11 йдеться про «людей», як про тих, що стали просто підданими чужого  суверена, приватними особами, яких захищає принаймні міжнародне право; у випадку ж із злочинцем, «просто людина», що перестала бути «моральною особою», тобто громадянином, є людиною природного стану, не пов’язаною жодним обов’язком щодо суверена, і тому — смертельним його ворогом. Втім всі ці аргументи, оскільки сам Руссо їх не висловив, носять значною мірою гіпотетичний характер і до кінця не усувають сумнівів щодо послідовності автора СУ.

⁴ — В цьому місці Руссо полишає ту вкрай сувору позицію, яку він обрав спочатку, і наближається до поглядів Монтеск’є, котрий писав у ДЗ: «Досвід показав, що в тих країнах, де покарання не жорстокі, вони чинять не менший вплив на розум громадянина, аніж найжорстокіші покарання в інших країнах. [...] Не слід правити людьми за допомогою крайніх заходів; слід заощадливо використовувати ті засоби керування ними, які надала нам природа. Осягніть причини будь-якого безладдя — і ви побачите, що воно походить від безкарності злочинів, а не від слабкості покарань» (VI, розд. XII).

⁵ — Ці погляди були розвинуті видатним італійським юристом і соціальним мислителем Ч. Беккаріа (1738 — 1794) в його відомому творі Про злочини і покарання (1764). В зазначеному творі, що набув широкої популярності й дістав схвальну оцінку просвітителів, проголошувалися вимоги пом’якшення покарань, заборони тортур в слідчій практиці, скасування смертної кари тощо.

Розділ VI

¹ — Порівн. з 1. І, розд. VII, 3, де Руссо називає закони тією єдиною рушійною силою, яка надає політичному тілові активності й чутливості.

²  — Порівн. з 1. I, розд. II, 10.

³ — Видатні дослідники творчості Руссо сходяться на думці, що тут автор СУ має на увазі визначення Монтеск’є. який казав, що «закони, у найширшому значенні цього слова, є необхідними відношеннями, що випливають з природи речей» (ДЗ, I, розд. І).

⁴ — Див. II, IV, 5.

⁵ — Порівн. з 1. I, розд. IV, 2. /247/

Розділ VII

¹ — Йдеться про платонівський діалог Політик, у якому застосовується метафора пастуха і стада для підкреслення надзвичайних якостей царя (267 e — 268 d). Див. також 1. I, розд. V, 7.

² — Див. прим. 6 до I, розд. II.

³ — Цитата з І розділу Роздумів про причини величі римлян і про їхній занепад, твору III. Л. Монтеск’є.

⁴ — Аналогічну думку Руссо висловив в Емілі, книга І: «Гарними є ті суспільні інституції, які спроможні якнайкраще знеприроднити людину, відібрати в неї її абсолютне існування аби наділити відносним і пов’язати слово я з спільним об’єднанням у такий спосіб, щоб кожна приватна особа надалі вважала себе не одиницею, а частиною цілого, і почувала себе лише частиною цілого».

⁵ — Див. також III, розд. IV, 2. Теза про вплив особистих недоліків законодавця на створювані ним закони висувалася також Монтеск’є (ДЗ, XXIX, розд. XIX).

⁶ — В 1. II, розд. II, 5 замість терміну «царська влада» ужито термін souveraineté.

⁷ — Після засудження Суспільної угоди женевською владою (1763), Рус со розчарувався в досконалості політичного устрою своєї батьківщини, точніше — в політичній практиці рідного міста, і навіть відмовився від звання громадянина Женеви. Він багато у чому змінив свої погляди, зрікшись тих подекуди надмірних ідеалізацій, якими позначалося раніше його ставлення до Женевської республіки. Ось як він характеризує Кальвіна у Листах з гори (II): «Кальвін, поза сумнівом, був великою людиною; проте це була, зрештою, людина, і, що гірше, теолог; втім, йому була притаманна вся гордовитість генія, котрий  відчуває свою зверхність і обурюється, коли її ставлять під сумнів».

⁸ — Аналогічну думку висловлював свого часу й Локк: «Жодний указ, кому б він не належав, у якій формі б його не було задумано і яка б влада його не підтримувала, не має сили і обов’язковості закону, якщо він не отримав санкції законодавчого органу, вибраного і призначеного народом. Бо без цього даний закон не позначатиметься тим, що є конче необхідним для того, аби він дійсно став законом згодою суспільства, понад якою немає нічого...» (ТГУ, XI, 134). Суттєва  різнипя між Локком і Руссо полягає в тому, що перший визнавав правочинність законодавчого органу, обраного народом і, відтак, наділеного правом приймати закони, а другий заперечував будь-яке представництво функцій законодавчої влади, у тому числі й через законодавчі органи Локка, моделлю яких, безумовно, служив англійський парламент (ТГУ було опубліковано після «славної революції» 1688 p.); див. III, розд. XV, 5.

⁹ — «Насправді ніколи серед жодного народу не існувало законодавця, який би не вдавався до втручання бога аби забезпечити прийняття нових законів, котрі інакше не було б прийнято; мудрецеві ж бо відомо багато гарних принципів, які разом з тим не містять у собі очевидних підстав, що могли б переконати іншого» (іт.) МТЛ, кн. І, розд. XI.

¹⁰ — Про надзвичайні якості законодавця та про розрізнення справжніх законодавчих здібностей і шарлатанства Руссо веде мову також в Листах з гори (III) та в 1. II, розд. II, 14.

¹¹ — З усіх розмірковувань Руссо щодо юдейського закону найдокладнішим є Невшат. № 7843, фр. 8 r & 9 r: «Проте вразкаючим і справді унікальним є те видовище, котре становить собою народ, позбавлений батьківщини, на род, який не має собі ані місцини, ані землі майже дві тисячі років, народ, упродовж ще тривалішого часу, зажурений, обтяжений, такий, що прийняв у себе іноземців, народ, у чиєму середовищі, мабуть, не залишилось більше жодного нащадка первісної раси, народ розсіяний, розпорошений по землі, пригноблений, переслідуваний, зневажений усіма народами, — народ, котрий по-/248/при все не збрріг свої звичаї, свої закони, свої нрави, свою патріотичну любов і свою первісну суспільну єдність, навіть коли всі його зв’язки видавалися розірваними. Це дивне видовище дають нам побачити юдеї; закони Солона, Нуми, Лікурга мертві, закони Мойсея, набагато давніші від них, живуть завжди. Афіни, Спарта, Рим загинули, не залишивши дітей на землі. Зруйнований Сіон своїх дітей не втратив, вони зберегли себе, примножилися, розповсюдилися по усьому світі, завжди знаючи, хто вони такі; вони живуть серед інших народів і ніколи з ними не змішуються; вони не мають більше провідників, але завжди становлять собою народ, не мають більше батьківщини, але завжди є громадянами».

¹² — Тобто Магомета, засновника ісламу.

¹³ — Руссо натякає на Вольтера, зокрема, на його п’єсу Магомет.

¹⁴ — Йдеться про Вільгельма Варбуртона (1698 — 1779), англійського письменника і прелата. Розпочавши церковну кар’єру у 1723 p., в 1738 р. став капеланом принца Уельського, а в 1759 р. єпископом Глочестерським. Варбуртпн був автором твору, в якому доводилася теза про єдність сфер релігії і політики (Єдність між хрестом і державою, 1736, фр. перекл. 1742); цей твір олрязу після публікації мав значний резонанс і викликав низку критичних оцінок.

¹⁵ — Думка Руссо у даному разі збігається з думкою Макіавеллі, який серед причин величі Риму називав страх перед богами, який був відпочатково привитий його громадянам ще Нумою Помпілієм, котрому вдалося ефективно використати авторитет релігії для обгрунтування політичних установлень (МТЛ, І, розд. XI). Втім, ця точка зору була досить поширеною серед політичних філософів, особливо у XVII — XVIII ст.; її дотримувався також і Гоббс, якого Руссо вважав одним з основних своїх ідейних опонентів (Лв. І, розд. XII).

Розділ VIII

¹ — В Листі до д’Аламбера, Руссо зазначає, що саме так чинив Солон.

² — Порівн. з МТЛ, І, розд. XVI і XVII.

³ — Вольтер, принциповий опонент Руссо, навпаки, вважав Петра I геніальним законодавцем, здібності якого не можуть бути поставленими під сумнів. Прийнявши виклик Руссо, він неодноразово критикував міркування автора СУ щодо Росії і Петра, зокрема в Філософському словнику і в Республіканських ідеях (XXXVII). У першому з зазначених творів (стаття Петро Великий і Жан-Жак Руссо), висміюючи аргументацію свого опонента щодо геніальності російського монарха, Вольтер пише: «Петро Великий — каже він — не був справжнім генієм, який творить все з нічого». Свята правда, Жан-Жаку, охоче вірю тобі, адже, подейкують, що це прерогатива одного тільки Бога».

⁴ — Монтеск’є зазначав, що Петро даремно намагався запровадити європейські нрави серед свого народу, вдаючись до суворих законів; оскільки його народи не були, на думку автора Духа законів, «скотами», вони самі легко й швидко сприйняли новий спосіб життя. Очевидно, що погляди Руссо і Монтеск’є в цьому питанні є суттєво відмінними.

⁵ — В Республіканських ідеях (§ 37) Вольтер писав про Руссо: «За його словами, йому видається незаперечним, що жалюгідні орди татар, котрі перебувають на останній межі занепаду, невдовзі підкорять імперію, яку захищають двісті тисяч солдатів, що вважаються одними з найкращих вояків Європи. Таких віщувань ніколи не робив навіть альманах Кульгавий кур’єр. Петербурзький двір дивитиметься на нас як на великих астрологів, коли дізнається, то один наш хлопчина годинникар визначив ту годину, коли повинна загинути російська держава». /249/

Розділ IX

¹ — Платон, зображуючи проект своєї ідеальної держави, зазначав, що вона не повинна бути занадто великою або занадто малою (Держава, 423 b — d); це положення розвинув Арістотель у Політиці (VII, IV, 1326 а — Ь).

² — Руссо неодноразово демонстрував свою прихильність до малих за розміром держав; основною причиною цього були, мабуть, спогади про батьківщину і переконання у тому, що малі держави більш сприяють розвиткові свободи (III, розд. I, 11). Аналогічну думку Руссо обстоював і в Міркуваннях щодо урядування в Польщі (розд. V): «Неозорість держав — ось найперше і найголовніше джерело нещасть роду людського і особливо тих незліченних бід, які виснажують і знищують цивілізовані народи... Щоб керувати великими націями потрібні здібності, більш за людські».

³ — Порівн., напр., з III, розд. VIII, 7 — 8.

⁴  — Порівн. з ДЗ, XXIX, розд. XVIII: «Хіба велич генія не полягає в тому, щоб розпізнати, коли потрібна однаковість, а коли —  різноманітність? [...] Якщо громадяни підкоряються законам, то хіба тоді важливо, щоб вони неодмінно підкорялися однаковому законові?»

Розділ X

¹  — До подібних  математичних прикладів вдавалися свого часу Локк (ТГУ, XI, 137) і Монтеск’є (ДЗ, VII, розд. І), однак Руссо пішов значно далі і перетворив арифметичні ілюстрації на одну з основних тем Суспільної угоди.

² — Попри це Руссо вважав більш прийнятними титули сучасних йому монархів, котрі іменували себе королями країн, тобто у першу чергу володарями земель (I, розд. IX, 5).

³ — Розвитком цієї думки можна вважати таке місце з Проекту конституції для Корсики (ОС, III, 904): «Аби примножити кількість людей слід примножити кількість засобів, необхідних для їхнього існування, звідси — сільське господарство. Я розумію тут конституцію, яка робить народ спроможним розповсюдитися по всій території, яку він посідає, обжитися на ній, повсюдно обробляти її...».

⁴  — Порівн. з МТЛ, І, розд. X.

⁵ — У вересні 1519 р. Тласкалу захопив загін Ф. Кортеса; згодом тласкаланці стали найвірнішими союзниками свого завойовника, складаючи головну частку його війська. Особливо значною була допомога Тласкали Кортесові у 1520 p., коли, внаслідок повстання ацтеків, іспанці повинні були з великими втратами залишити Теночтітлан; саме в Тласкалі вони змогли відновити сили для нового наступу.

⁶  — Аналогічну думку Руссо висловлює у Передмові до Проекту конституції для Корсики; у листі, яким Бутафуоко під час Корсиканського повстання 1741 — 1764 під керівництвом П. Паолі проти Генуї, запрошував Руссо відвідати Корсику і посприяти створенню законодавства, йдеться про відповідність становища, в якому перебувають корсиканці, умовам, перерахованим Руссо в даному розділі Суспільної угоди.

Розділ XI

¹ — Див. I, розд. VIII, 2 — 3.

² — Цю ідею Руссо неодноразово висловлював у своїх творах (Міркуванні про політичну економію, Листах з гори, ін.). Як зазначає Р. Дерате, в СУ Руссо обмежується  суто політичними мотивами, тоді як в інших творах, особ-/250/ливо в Міркуванні про політичну економію, безпосереднім об’єктом його критики стає соціальна несправедливість як така.

³ — Конкретні законодавчі засоби запобігання нерівності Руссо запропонує в Проекті конституції для Корсики.

⁴  — Порівн. з ДЗ, XI, розд. V: «Хоча всі держави переслідують одну й ту ж мету, якою є збереження їхнього існування, кожна держава має також і свою особливу мету. Збільшення <території> було метою Риму, війна — метою Лакедемону, релігія — метою юдейських законів, торгівля — метою законів марсельських, суспільний спокій — законів Китаю, мореплавство — законів Родосу; природна свобода є метою суспільної будови дикунів, власна слава і слава держави — метою монархів, метою законів Польщі —  незалежність кожної приватної особи і, як наслідок, пригноблення усіх».

⁵ — У своїх міркуваннях про народ, здатний сприйняти законодавство (II, розд. VIII — X), Руссо особливо наголошував на тому, що такий народ не повинен мати глибоко вкорінених звичаїв; з точки зору автора Суспільної угоди, навіть найефективніші закони, які може створити мудрий законодавець, виявляться недієвими, якщо суперечитимуть глибоко вкоріненим звичаям.

Розділ XII

¹¹ — Руссо знову застосовує тут математичну аналогію. Під «проміжними

термінами» він розуміє перш за все структури уряду, який Руссо називав «тілом-посередником» між підданими і сувереном ( III, розд. I, 5). До таких тіл належать також трибунат, цензура, ін.

² — Порівн. з ДЗ, І, розд. III: «Якщо розглядати їх [тобто людей — O.X.] як таких, що живуть в суспільстві, існування якого слід оберігати, вони мають закони, котрі визначають відношення між тими, хто урядує, і тими, над ким здійснюється урядування; це — політичне право. Вони мають також закони, які визначають відношення всіх громадян між собою; це — громадянське право».

³ — Див. прим. 5 до II, розд. XI та прим 4 до I, розд. VII..

КНИГА III

¹ — Цей мотив знайшов відображення також у Листах з гори (V): «Слово

«уряд» не розуміють в одному й тому ж сенсі в усіх країнах, оскільки конституція держав не є всюди однаковою. — В монархіях, де виконавча влада поєднана з здійсненням суверенітету, уряд становить собою ніщо інше, як самого суверена, діючи через своїх міністрів, через свою раду або через тіла, які повністю залежать від його волі. В республіках, особливо в демократичних, де суверен ніколи не діє безпосередньо сам, справа інакша. У цьому випадку уряд — це лише виконавча влада, і він повністю відмінний від суверенітету. — Зазначена відмінність є вельми важливою для <розгляду> цих предметів. Аби добре відтворити її у розумі, слід досить уважно прочитати два перших розділи третьої книги Суспільної угоди, де я намагався зафіксувати точний смисл тих виразів, які з великою майстерністю <зазвичай> намагаються залишати непевними, щоб, за потреби, надавати ім такого значення, якого забагнеться».

Розділ I

¹  — Йдеться про  ті математичні ілюстрації, які Руссо застосовує для роз’яснення своїх ідей; деякі з видатних дослідників творчості Руссо зазна-/251/чали, що вживання автором СУ математичних термінів не є строгим і точним, проте, як зазначав М. Франсон, «слід пам’ятати, що Руссо звертався <лише> до мови цієї науки, або краще сказати, що на математику можна дивитися радше як на мову, аніж як на науку».

² — Див. II, розд. IV, 6 і VI, 6-8.

³ — Див., напр., ТГУ, XIII, 149 — 151. Цій проблемі Руссо присвятив окремий розділ зазначеної книги СУ (див. розд. XVI).

⁴ — Руссо посилює свою тезу про те, що між народом і урядом не укладається угоди щодо зверхності другого над першим. Народ виявляє покору провідникам в якості підданого, але не в якості суверена, тобто, за Руссо, загально-народних зборів, в яких повинен брати участь кожен громадянин держави. Уряд є виключно депозитором виконавчої влади, якої суверен жодним чином не відчужує від себе; він просто доручає певним особам та інституціям здійснювати її, тобто — покладає на них певний громадянський обов’язок. Не випадково, що під час загальнонародних асамблей функціонування виконавчої влади повинне призупинятися, оскільки поряд з реальним існуванням політичного тіла народу не може існувати жодної іншої влади (НІ, розд. XIV, 1).

⁵ — «Подвоєним відношенням» називається добуток двох однакових між собою відношень; наприклад, подвоєним відношенням між 4/2 і 6/3 буде (4 * 6) (2 * 3).

⁶ — Оскільки в безперервній пропорції знаменник попереднього члена є числівником наступного (а/в = в/с = c/d...), то у співвідношенні суверена, уряду і народу (а/в = в/с, де а — суверен, в — уряд, с — народ) уряд дійсно дорівнює квадратному кореню від кількості народу (а*с = в², а отже, √ac = в; у кількісному вираженні суверен і народ тотожні).

⁷ — Див. III, розд. X, 6.

Розділ II

¹ — Йдеться про те, що із зростанням чисельності народу зменшується особиста частка суверенної влади, що належить кожному громадянинові зокрема (III, розд. I, 11 — 12); відповідно, чим більшою буде кількість членів уряду, тим меншою буде, згідно Руссо, частка сукупної урядової влади, яка належатиме кожному з них. Слід зазначити, що повної аналогії між магістратами у їхньому стосунку до уряду як цілісного тіла і громадянами у їхньому стосунку до суверена не спостерігається, оскільки Руссо бере до уваги лише середнє арифметичне; якщо всі громадяни дійсно є рівними перед сувереном, то розподіл функцій в уряді може мати найрізноманітніші форми і, відповідно, різні магістрати матимуть вельми різні відсоткові долі «сукупної урядової сили»; відтак, середнє значення цієї сили не матиме практичного сенсу, оскільки магістрати, ще раз слід наголосити, не є поміж собою так само рівними, як громадяни.

Хоча основним у міркуванні Руссо є інший мотив; далі він зробить цілком слушний висновок про те, що сила уряду є сталою величиною і, відповідно, чим більше її припадатиме на забезпечення самого по собі урядового тіла, тим менше її залишатиметься державі у цілому.

² — Цей висновок не є необхідним (див. попередню примітку).

³ — Тобто суверена, загальних зборів усіх громадян.

⁴ — Може видатися, що у попередньому абзаці Руссо висловлює суперечливу думку, адже зростання кількості народу вимагає зростання сили уряду; проте не слід забувати про розрізнення абсолютної і відносної сили уряду, якого дотримувався автор СУ. Абсолютна сила уряду, тобто сукупна сила держави, у цьому випадку безумовно зростатиме, але відносна його сила, тобто міра концентрації влади повинна зменшуватись,  інакше уряд, діставши реальну силу, неспівставну з жодною іншою, легко зможе узурпувати суве-/252/ренну владу (див. III, розд. X, 1).

⁵ — «Відповідність власній сутності» я вважаю у даному разі адекватним перекладом терміну rectitude, який вживає Руссо; оскільки в Міркуванні про політичну економію зазначається: що «найпершим правилом суспільної економії [у даному випадку суспільну економію слід розуміти у значенні «управління суспільством» — О.Х.] є відповідність адміністрації законам» (ДЕРАТЕ, 1997, 72), а найпершою її засадою (principe)  — загальна воля (ДЕРАТЕ, 1997, 69), то зазначений варіант перекладу видається мені достатньо обгрунтованим; розкриваючи смисл терміну rectitude Руссо зауважує, що чим більшою є кількість магістратів, тим більше корпоративна воля уряду наближається до загальної, тобто — до своєї «найпершої засади», яка знаходить прояв виключно у законах (див., напр., II, розд. VI, 7; III, розд. XII, 1): керуючись законами, як виявами загальної волі (див. III, розд. I, 19), уряд повністю відповідає власній сутності.

⁶ — Термін  «магістрат» означає тут урядову корпорацію в цілому, а не окремого члена уряду.

Розділ III

¹ — Слід наголосити, що Руссо веде мову саме про розрізнення урядів (причому про розрізнення з огляду на цілком певний критерій), а не держав, оскільки будь-який справедливий і гарно влаштований державний устрій, з його точки зору, є республікою, а будь-який законний уряд — республіканським (II, розд. VI, 9). Республіка у цьому випадку не є синонімом демократії; республікою («спільною річчю»), з точки зору Руссо, є держава, де законодавча влада належить зібранню всіх без винятку громадян. Отже, класичний розподіл на демократію, аристократію і монархію, до якого вдається Руссо, вельми відмінний від, скажімо, такого самого, на перший погляд, розподілу Гоббса (ПГ, VII, 1; Лв., II, розд. XIX), оскільки в Руссо йдеться про відмінність форм уряду, простих служителів суверена (НІ, розд. I, 6), а в Гоббса — про відмінність держав, яка походить від різних типів суверенів, носіїв верховної влади, що наділяються як законодавчими, так і виконавчими функціями.

² — Таким  чином, найбільш розповсюджені сучасні форми урядування підпадають, з точки зору Руссо, під визначення аристократії; до речі, сучасний тип представницької демократії Руссо не визнав би республіканським, оскільки парламентарі, згідно його системи, неспроможні замінити собою загальні збори усього народу (див. III, розд. XV ).

³ — Йдеться головним чином про події III ст. н. е., епоху т. зв, «солдатських  імператорів», коли імператорами проголошували себе одночасно декілька осіб, які спиралися на реальну військову силу.

⁴ — Порівн. з Лв. II, розд. XIX.

Розділ IV

¹ — Порівн. з ТГУ, XII, 143.

²  — Таку  рівність Руссо вважав необхідною за будь якої форми уряду; проте він не завжди вимагає повної рівності, іноді ведучи мову про поміркованість (III, розд. V, 9).

³ — Порівн. з ДЗ, VII, розд. II: «...республіка є тим досконалішою, чим менше у ній розкоші. її не було в стародавніх римлян, не було і в спартанців; у республіці, де рівність не втрачено остаточно, дух торгівлі, працелюбність і чесноти надають кожному і можливість і бажання обходитися власними засобами, відтак там не виникає надто великої розкоші» (слід зауважити, що застосований тут Монтеск’є термін «республіка» є еквівалентом «демократії» Руссо. /253/

⁴ — Руссо має на увазі Монтеск’є (див. ДЗ, III, розд. III).

⁵ — Не можна стверджувати, що цій обставині Руссо надає суто негативного значення (порівн. з III, розд. IX, 4 прим.).

⁶ — Йдеться про Рафала Ліщинського (1650 — 1703), державного діяча Польщі, познанського воєводу з 1687 по 1692 pp., батька польського короля Станіслава Ліщинського (1677 — 1766). Останний посідав престол у 1704 — 1711 і 1733 — 1734, а в 1738 p., за умовами Віденського миру, зрікся корони, отримавши як компенсацію титул герцога Лотарінгії; полишивши Польщу під час Північної війни, знайшов притулок у Франції, в 1726 р. став тестем Людовіка XV. — Подібне ж міркування Руссо ще раз висловлює в розділі XIV, 2 даної книги. Ч. Воган зазначав, що, Маблі, який також свого часу наводив цей вислів, посилався не на батька, а на діда короля Станіслава (ВОГАН, 1915, II, 74). Джерелом, з якого Руссо довідався про цей афоризм, стали Зау важення щодо польського урядування, твір Станіслава Ліщинського, опублікований у фр. перекл. 1749 р.

⁷ — «Надаю перевагу небезпеці свободи перед спокоєм рабства» (лат.).

⁸ — Ці слова Руссо слід розглядати радше як своєрідний панегірик демократії, аніж як заперечення її реальної придатності. Достатньо згадати, що й до ідеального законодавця він висував вимоги, відповідати котрим могло б радше божество, аніж людина (II, розд. VII, 1) — але ж звідси не можна зробити висновку, що Руссо не визнавав жодного реального законодавця гідним своєї місії; зрештою, самого себе він вважав цілком спроможним допомогти корсиканцям у створенні конституції.

Розділ V

¹  — У Листах з гори (VI) Руссо наголошував, то аристократія є найкращим способом  урядування і найгіршою формою втілення суверенної влади.

² — Французьке слово «жрець», «священик» (prêtre) походить від латинського presbyter,  «найстаріший», запозиченого з грецької; «старійшини» (anciennes)  від латинського ante («раніше», «давніше»); «сенат» від senex («рада найстаріших»); «геропти» з давньогрецької перекладається як «старі».

³ — — Докладніше про Венецію див. III, розд. X, 3 прим. Щодо Бернської республіки, то у Міркуваннях  з приводу польського урядування (XI) Руссо несхвально характеризує притаманний їй спосіб урядування.

⁴ — Порівн. з ДЗ, III, розд. IV.

⁵ — Арістотель цієї тези не висловлював, пов’язуючи переважне становище багатих не з демократією, а з олігархією (Політика, НІ, V, 1279b, 5). Розвиваючи тезу про те, що найкращим є устрій держав, більшість членів яких має середній майновий достаток і уникає вад надмірного багатства або над мірних злиднів (там само, 1295b — 1296a), Арістотель висловлює міркування, досить близькі до міркувань Руссо (II, розд. XI, 2).

Розділ VI

¹ — Див. III, розд. I, 6.

² — Незрозумілість цієї фрази є загальновизнаною; наприклад, Р. Дерате вважав, що слово «репрезентує» тут вживається у різних значеннях, інакше неможливо пояснити першу частину висловлювання: якого індивіда репрезентують колективні істоти за демократії і аристократії? Г. Бовалон пропонував навіть розуміти у  першому випадку під «репрезентує» «поводиться як». Я вважаю, що зазначене дієслово Руссо вживає тут в одному й тому ж значенні, оскільки колективні істоти за демократії й аристократії репрезентують кожного окремого індивіда,  що відчужує свою природну свободу на /254/ користь політичного тіла.

³ — Йдеться не про те. що король здобуває права суверена і перетворює свою волю на загальну, а лише про те, що він має потужні засоби впливу на безпосередні волевияви народу, тобто — на «волю всіх».

⁴ — Р. Дєрате стверджував, на підставі цього і декількох подібних положень, що найгіршою з форм урядування Руссо, змушений приховувати свою справжню думку, вважав усе-таки монархію, а не спадкову аристократію (ПІ, розд. V, 4). Я схильний вважати, що Руссо насправді нічого не приховував, оскільки монархія компенсує свою віддаленість від загальної волі високим, так би мовити, «коефіцієнтом корисної дії», тобто потужною відносною силою уряду (III, розд. VI, 3), спадкова ж аристократія позначена усіма недоліками аристократичного  урядування, яких не компенсує жодна перевага. Однак справедливим буде зазначити, що Руссо не відчував симпатії до монархічного урядування, вважаючи його надто недосконалим з точки зору головної мети будь-якого законного урядування — здійснення управління суспільним тілом згідно законів,  виголошених загальною волею і забезпечення громадянської свободи.

⁵ — Натяк на Гоббса; див. Яв., II, розд. XIX: «Багатство, могутність 1 слава монарха зумовлені багатством, силою і репутацією його підданих. Оскільки жоден монарх не може бути ані багатим, ані славетним, ані убезпеченим, якщо його піддані є бідними, зневаженими або занадто слабкими через бідність або взаємні чвари, щоб витримати війну проти своїх ворогів».

⁶ — 1 Сам. 8: 11 — 18: «Оце буде право царя, що царюватиме над вами: він візьме синів ваших і поставить собі в колесниці свої та серед їздців своїх, і вони будуть бігати перед колесницею його; і щоб поставити собі тисячників та п’ятидесятників, і щоб орати орку його, і щоб жати жниво його, і щоб робити зброю його... І він позабирає поля ваші і виноградники ваші, та кращі ваші оливки, — і пороздає своїм слугам. А з вашого посіву та ваших виноградників братиме десятину... Він братиме десятину з вашої отари, а ви станете йому за рабів». Цей уривок цитує також Гоббс (ПГ, XI, 6).

⁷ — Монтеск’є, якого Руссо вельми поважав, називав Макіавеллі «великою людиною» (ДЗ, VI, розд. V). Думку про Макіавеллі як таємного прихильника громадянської свободи висловлював ще Спіноза (Політичний трактат, V, 7). В Історичному і критичному словнику Вейля (стаття Макіавеллі) наводиться цитата з праці оксфордського професора права XVI ст. Альберіко Джентілі (De Legationibus, III, 9), який висловив свого часу те саме припущення.

⁸ — Подібну ж думку було висловлено в статті Макіавелізм, що увійшла до IX тому Енциклопедії Дідро і д’Аламбера.

⁹ — Школо Макіавеллі (1469 — 1527) був одним з провідних політиків Флорентійської республіки на поч. XVI ст. Після скасування республіки і встановлення влади герцогів Медічі, Макіавеллі, якого позбавили посади державного секретаря, присудили до однорічного заслання і заборонили полишати Тоскану, змушений був зберігати лояльність по відношенню до герцога Лоренцо і його оточення, від яких цілковито залежали його спокій і благополуччя. Лише після смерті Лоренцо (1519), за його наступника Джованні Медічі, який став папою (1513) під ім’ям Лева X, Макіавеллі почали доручати деякі державні справи.

¹⁰ — Чезаре Борджіа (1474 — 1506), син римського папи Олександра VI, намагався об’єднати Італію під своєю владою. Як і переважна більшість правителів тієї доби, не гребував ніякими засобами для досягнення своєї мети. Згідно  усталеної літературної та історіографічної традиції, вважається символом  підступності, безпринципності й жорстокості.

¹¹ — Див. III, розд. III, 8.

¹² — У цьому випадку «республіка» є синонімом «демократії», хоча рані-/255/ше (II, розд. VI, 9, див. також прим. 5 до III, розд. II) Руссо називав республіканським  будь-яке урядування, засноване на законах, виголошених загальною волею.  Отже, автор Суспільної угоди відійшов від свого попереднього визначення; можливо причиною цього стала його нетерпимість до політич мої несвободи, яку він пов’язував перш за все з сучасними йому монархіями.

¹³ — Див. ДЗ, II, розд. II.

¹⁴ — Цей абзац Руссо долучив до тексту вже тоді, коли тривали типографські роботи. Його слід розглядати як похвальне слово на честь герцога де Шуазеля (1719-1785), ставленика маркізи де Помпадур, міністра Людовіка XV і фактичного правителя королівства (1758-1770). Проте зусилля Руссо не були оцінені тим, кому призначався цей панегірик, навпаки, Шуазель сприйняв деякі місця СУ як особисту образу, що стало причиною великого розчарування Руссо; в листі до Сен-Жермена він висловлює подив з при воду неадекватної, на його думку, реакції міністра, який раніше виявляв прихильність до нього. Це непорозуміння вплинуло і на оцінку державних здібностей Шуазеля, оскільки після особистого конфлікту Руссо нерідко починав критикувати тих, кого раніше ідеалізував (достатньо згадати конфлікт з женевською владою); у згаданому листі до Сен-Жермена Руссо зокрема писав: «Якби п. де Шуазель хоча б половину тих часу, здібностей, грошей і піклувань, що витрачалися ним на задоволення його ненависті, застосував для того, щоб гарно правити державою, він був би одним з найвеличніших міністрів, яких коли-небудь мала Франція»; після того, як Шуазелеві не спо добався трактат Руссо, його урядова діяльність вже, принаймні, не становила «епохи»... До речі, саме під час правління де Шуазеля Франція приєднала до своїх володінь Корсику; Руссо, який з роками усе більше відзначався маніакальною підозріливістю, побачив у цьому намагання герцога помститися йому особисто, не давши можливості стати законодавцем острова (див. прим. 6 до II, розд. X)..

¹⁵ — Плутарх, Про відомі висловлювання царів і великих полководців, 22.

¹⁶ — «Бо найзручніший і найшвидший засіб відрізнення добра від зла полягає у тому, щоб запитати себе чого б ти бажав, а чого б ні, якби царем був не ти, а хтось інший» (лат.).

¹⁷ — Див. I, розд. II, 1, докладно ця тема розглядається у 1. I, розд. V, 2-7.

¹⁸  — Руссо посилається на діалог Політик, 267c — 269c.

¹⁹  — Критикується перш за все теза Босюе, висловлена у ПСИ, VI, розд. II, 6.

Розділ VII

¹ — Порівн. з ДЗ, XI, розд. VI.

² — У XVI -XVIII ст. питання про змішані форми уряду перетворилося на одну з ключових тем політичної філософії.

Розділ VIII

¹  — Див. ДЗ, XVII, розд. II: «...боягузство народів, що живуть у теплому кліматі, майже завжди перетворювало їх на рабів, а мужність народів холодного клімату оберігала їхню свободу. Такий результат має свою природну причину» (див. також розд. VI і Персидські листи, CXXXI).

²  — Відомо, що Руссо завжди надавав перевагу невеликим за розмірами державам перед тими, які видаються підданим «цілим світом» (II, розд. IX, 2 — 3). Але слід зважити ще й на ту обставину, що Руссо бачив вади демократії і не вірив у можливість реального існування її «справжньої» форми (III, /256/ розд. IV, 8). Оскільки всі форми урядування Руссо вважав прийнятними, залежно від специфічних умов кожної країни, то головного його вимогою було не повсюдне впровадження демократії, а створення республік, тобто держав, нехай навіть і монархічних, що керуються законами, а не деспотичною волею (II, розд. VI, 9). Ставлення Руссо до Римської республіки доводить, що він принаймні не виключав можливості існування «республік» у великих за розмірами державах.

³ — Одним з мотивів такого висновку Руссо є необхідність підтримання майнової рівності чи принаймні поміркованості в суспільстві (див. прим. 2 до III, розд. IV); якщо надлишки поглинає уряд, то вони не лишаються в приватних осіб, що послаблює майнове розшарування і не дозволяє виникнути розкоші (див. прим. З до НІ, розд. IV).

⁴  — Йдеться про твір Жана Шардена (1643 — 1713), котрий а 1665 по 1670 pp. жив у Персії, де вдало займався торгівлею. Перше видання його твору Подорожі в Персію вийшло в 1711 р. в двох варіантах — семи- і десятитомному. Руссо цитує згаданий твір за 2-м виданням: Chardin, Voyages en Perse. — Amsterdam, 1735, 4 vol. (t. III, pp. 76, 83 — 84).

⁵ — Позіліпо —  мальовнича місцевість неподалік від Неаполя, нині передмістя.

⁶ — Цю примітку Руссо долучив до тексту, коли трактат вже готували до публікації у типографії.

⁷ — Руссо ймовірніше за все розвиває тут відомий вислів Фалеса Мілетського; див. Невшат. № 7842, фр. 36 г: «Фалес казав, що найгіршим з хижих звірів є тиран, а з домашніх — — підлесник» (про цей вислів Руссо довідався з Трактату про опінію маркіза Сен-Обена (паризьке видання 1733 p., т. V, с. 272). Слід також зазначити, що Гоббс, у перших рядках присвяти свого трактату Про громадянина графові Девонширському зазначає: «Римський народ [...] вустами цензора Марка Катона стверджував, що царі належать до породи хижих звірів».

Розділ IX

¹ — Відомі дослідники творчості Руссо неодноразово зазначали, що цю фразу не слід розуміти буквально. Точка зору автора Суспільної угоди вельми відрізняється у цьому пункті від точок зору, скажімо, Гоббса, котрий основною метою утворення суспільства вважав виключно самозбереження (Лв., II, розд. XVII), чи Локка, котрий головну увагу у цьому питанні зосереджував на забезпеченні права власності в широкому її розумінні (ТГУ, IX, 124). Хоча Руссо ще у другій книзі (розд. V, 2) називав метою суспільної угоди збереження і безпеку її укладачів, проте саме це збереження неможливе, на його думку, без громадянської свободи, без якої людина втрачає свою якість людини. Може видатися, що думка Руссо у цьому випадку є вельми близькою до думки Локка, який теж визнавав право на свободу природним для людини, і, відповідно, законність лише добровільної покірності (див., напр., ТГУ, VII, 73; VIII, 119), проте таке припущення є хибним, оскільки Руссо значно радикальніше за Локка дивиться на межі свободи загальної волі, суверена. Локк вибудовує систему представницької, парламентської демократії — для нього народ не живе в умовах громадянського суспільства «доти, доки законодавчу владу не надано колективному органові, котрий може називатися сенатом, парламентом, чи як завгодно» (там само, 94); до того ж автор Трактату про громадянське урядування іноді веде мову про «виборників», яким народ доручає обирати законодавчий орган або про право виконавчої влади скликати і розпускати законодавчий орган виходячи з політичної доцільності чи регулювати систему представництва (там само, XIII, 157 — 158). Руссо є безумовним 1 послідовним прихильником безпосередньої демократії античного зразку 1 тому, не визнаючи парламентаризму як форми організації законодавчої влади,  /257/ він наполягає на абсолютній владі зборів усіх громадян держави, тобто на повній свободі загальної волі, котра, відтак, перетворюється на найвищу цінність суспільного способу життя; не дарма Руссо радикалізує залежність власності громадянина від волі сувререна: громадяни мають те, що суверен їм вирішив позоставити (1, розд. IX, 6 7), вони — прості депозитарії суспільної власності. Локк завжди наполягав на приватному володінні, на тому, що влада не має права позбавляти власності громадянина без його згоди, а тому — не може робити «усього, що їй заманеться» (ТГУ, XI, 138). Для Руссо ж суттєвим є виключно спільний інтерес, і якщо він законодавчо припише позбавити громадян їхньої власності, то будь-який спротив такому рішенню розцінюватиметься як спротив загальній волі (II, розд. III, 1; розд. IV, 3-4). Отже, невідчужувана людська свобода за умов суспільного стану постає для Руссо не як індивідуальна свобода, а виключно як свобода суверена, політичного тіла як такого. Лише вона здатна забезпечити процвітання 1 безпеку — у тій, звісно мірі, яка є можливою для суспільства за реальних умов його існування.

² — «Необізнані люди називають освіченістю те, що вже було початком рабства» (лат.) (Таціт, Agric,  21).

³ — Натяк на Вольтера.

⁴ — «Вони призводять до обезлюднення і називають це миром» (лат.) (Таціт, Agric. 31).

⁵ — Мається на увазі Ж.-Ф. Поль де Гонді, кардинал де Рец (1613 — 1679). який описав у своїх Спогадах один з епізодів періоду Фронди: ситуація в Парижі настільки загострилася, що всі, хто відвідував парламент, змушені були мати при собі зброю, в тому числі й де Гонді, який був тоді коад’ютором архиєпископа  Паризького.

⁶  — Цей погляд Макіавеллі висловлює у передмові до своєї Історії Флоренції: «На мою думку, ніщо не засвідчує величі нашого міста з такою наочністю, як ті чвари, що нуртували у ньому, оскільки їх було цілком достатньо, аби загинуло навіть найбільше і наймогутніше місто. Що ж до нашого, то здавалося, що воно від них тільки зростає».

⁷ — Текст цієї примітки Руссо надіслав Реєві вже тоді, коли тривала підготовка трактату до друку.

Розділ X

¹ — Венеційська республіка була створена у VII-X ст. людьми, які спочатку ховалося від численних навал завойовників на острівцях, розташованих у лагунах, а потім оселилися на них, причому міське поселення на о-ві Ріальто, тобто власне Венеція, виникло пізніше (на поч. IX ст.), ніж було закладено підвалини державного утворення. У VIII ст. на островах і прилеглому узбережжі виникло герцогство (дукат). Перших герцогів (або дожів) обирав народ, а з кінця XII ст. це право перейшло до колегії з 24 осіб, яку призначала Велика Рада, причому члени колегії обирали з-поміж себе тих дванадцять осіб, які голосували безпосередньо; першим, кого обрали за такою системою, був Себастьяно Зіані (1177). З часом усе більш посилювався контроль за діяльністю дожа, а його функції дедалі більше передавалися спеціально створюваним адміністративним органам. Закриття Великої Ради (Serrates di Consiglio), були важливим елементом венеційської політичної системи і відображали гостру внутрішньополітичну боротьбу в державі; найбільш відомими були Закриття 1246 і 1268 pp.

² — «Голос про свободу Венеції» (іт.), анонімний трактат, у якому доводилося право  сюзеренітету австрійських Габсбургів над Венеційською республікою (опубл. 1612 p.). Венеційський «дукат», тобто герцогство, дійсно не можна вважати монархією.

³ — Це місце трактату свого часу стало предметом гострої критики з боку /258/ Ч. Вогана, який звинувачував Руссо у «доктринерстві» за намагання підтверджувати свою теорію фактами, що вочевидь їй суперечили (ВОГАН, I, 149).

⁴ — Таке становище утворилось прибл. в кінці III ст. до н. е. Остаточним завершенням боротьби плебеїв за рівноправність став закон Гортензія (287 р. до н. е.), за яким створювались трибутні коміції, на рішення яких не міг впливати сенат.

⁵ — Римська історія знає два триумвірати: Помпея, Красса, Цезаря (59 53 pp. до н. е.) і Октавіана Августа, Марка Антонія, Марка Лепіда (43 — 36 pp. до н. е.). —  Сулла, Цезар і Август зберігали хоча б видимість колишніх республіканських  інституцій. На відміну від них Тиберій скасував навіть формальну на той час процедуру обрання провідних посадовців на коміціях, віддавши це право залежному від нього сенатові.

⁶ — «Тиранами вважали і називали всіх тих, хто мав постійну владу у державі, де існувала свобода» (лат.) Корн[елій]. Неп[от]., Мільтіад, розд. 8.

⁷ — Йдеться про діалог Ксенофонта Гієрон, або Про тиранію, присвячений головним чином  пропаганді поміркованої тиранії.

Розділ XI

¹ — Порівн. з Монтеск’є, ДЗ, XI, розд. VI: «Всі людські речі мають кінець, отож і держава, про яку ми говоримо [Англія — О.Х.], втратить свою свободу і загине, як загинули Рим, Лакедемон, і Карфаген [...]».

² — Порівн. з Яв., розд. XXVI: «Коли тривала практика набуває сили закону, то силу цю зумовлює не тривалість часу, а воля суверена, яка виявляє себе у його мовчанні (оскільки іноді мовчання є ознакою згоди); зазначена практика буде законом доти, доки триватиме мовчання суверена з її приводу».

Розділ XII

¹ — Цензом називався перепис громадян Риму, запроваджений Сервієм Туллієм; проведення цього перепису було однією з головних функцій цензо ра. На підставі згаданого перепису визначався майновий рівень громадян, розміри податків, належність до майнових класів (див. IV, розд. IV, 15-20).

Розділ XIII

¹ — Ця проблема розглядалася Руссо у III, розд. XV, 12. Згідно плану Політичних інституцій, її розглядові мав бути присвячений особливий розділ (див. вище прим. 1 до Передмови).

² — Йдеться про боротьбу грецьких поліпів з перськими царями, які називали себе «царями царів», у VI — V ст. до н. е., і про тривалі війни, внаслідок яких нідерландські Об’єднані Провінції і Швейцарська Конфедерація отримали повну незалежність від династії Габсбургів (XVI — XVII ст.).

³ — Мотиви цієї поради Руссо не тільки політичні, але й моральні. В Проекті конституції для Корсики він писав: «Отже, якщо міста є шкідливими, то столиці й поготів. Столиця є тією прірвою, що позбавляє майже всю націю нравів, законів, мужності та свободи».

Розділ XIV

¹ — Йдеться про уряд як про представника суверена у тому, що стосуєть-/259/ся здійснення виконавчої влади. Див. III, розд. XV, 8.

² — Коміціями називались загальні зібрання римських громадян. Цьому установленню Руссо присвятив IV розділ останньої книги СУ.

Розділ XV

¹ —- Критику фінансової системи і бюджетної оплати суспільних робіт Руссо продовжить в Проекті Конституції для Корсики і в Міркуваннях з приводу урядування в Польщі. Посилаючись на приклад Швейцарії, він наголошуватиме на тому, що громадяни, повинні, за нарядом, по черзі будувати і підтримувати у належному стані дороги, мости, суспільні будівлі, не отримуючи за це грошей.

² — У Міркуваннях з приводу урядування в Польщі (VII) Руссо зазначає: «Я можу лише захоплюватись необачністю, недбалістю і, насмілюся сказати, тупістю  англійського народу, який, озброївши своїх депутатів найвищою владою,  зовсім не подбав про вудила, які б могли спрямовувати їхню поведінку упродовж тих семи років, доки є чинними їхні повноваження».

³ — Руссо в СУ постає як принциповий критик ідеї представницької демократії, хоча її прихильниками були такі шановані ним автори, як Локк (див., напр., ТГУ, XI, 134 —  135) і Монтеск’є (ДЗ, XI, розд. VI): «Більшість стародавніх республік мали одну велику ваду: народ у них мав право приймати активні рішення, пов’язані з виконавчою діяльністю, до якої він зовсім неудатний. Вся його участь в урядуванні повинна бути обмеженою обранням представників». Втім, у більш пізніх працях, розглядаючи ті проблеми, які стоять перед сучасними йому великими державами, а не ідеалізовані античні республіки, Руссо дещо змінив свою позицію. В Міркуванні з приводу урядування в Польщі (VII) він визнав необхідність надання законодавчих функцій обраним народом депутатам за умови, що ті обиратимуться на нетривалий термін, а їхню діяльність буде жорстко регламентовано.

⁴ — Йдеться про період заворушень, пов’язаний з діяльністю братів Гракхів,  народних трибунів, що запропонували радикальне земельне законодавство, яке торкалось Інтересів практично всього римського народу (ЗО 20-ті роки II ст. до н. е.).

⁵ — Див. прим. 1 до III, розд. XIII.

Розділ XVI

¹ — Див. III, розд. IV, 1. — Проте не слід забувати, що Руссо, надихаючись античними зразками безпосередньої демократії, визнанавав цілком прийнятним виконання загальнонародними зборами деяких урядових функцій (див. прим. 10 до IV, розд. II). Така позиція є до певної міри зрозумілою, якщо згадати про суспільний ідеал Руссо (IV, розд. I, 1), його задекларовану любов до  немудрящого сільського життя і викривальний пафос, спрямований проти великих міст і великих держав. Форми урядування у невеликих державах-республіках дійсно передбачають більшу простоту і безпосередність.

²  — Ідея такої угоди висувалася ще середньовічними авторами, а за часів Руссо стала загальновизнаною. Достатньо згадати, що сам він, в Міркуванні про походження нерівності (1754), погоджується розглядати «[...] заснування політичного тіла як справжню угоду між народом і провідниками, яка змінює сама себе, угоду, згідно якої обидві сторони зобов’язуються дотримуватись законів, які зумовлюють її та утворюють зв’язки їхнього об’єднання».

³ — Див. II, розд. I, 3. /260/

⁴ — Руссо має на увазі, що той, хто сьогодні, через власний волевияв, зобов’язав себе підкорятися, завтра легко може відмовитися від цього зобов’язання. В обох випадках вирішує одна й та ж воля. Фактично йдеться про угоду, укладену з самим собою, а така угода, звісно, не передбачає жодних зобов’язань на майбутнє і може бути порушеною будь-коли без щонайменшого порушення вимог справедливості.

Розділ XVII

¹ — Див. прим. 10 до IV, розд. II.

Розділ XVIII

¹ — Див. III, розд. I, 6.

² — Ця тез і стала причиною численних звинувачень Руссо у тому, що він намагається підірвати основи будь-якого реального урядування, розглядаючи усякий уряд як тимчасовий і легкозмінюваний. Зокрема, Троншен, генеральний прокурор Женеви, використав її як одну з головних підстав для вимоги заборонити розповсюдження СУ та Еміля в республіці.

³  — Cas  odieux є давнім французьким юридичним терміном, що нині вийшов з ужитку. Цей термін позначає випадок, коли застосування якогось права пов’язане з небезпекою для суспільства. Римське право у таких випадках приписувало обмежувати, наскільки це можливо, зазначені права, і усіляко поширювати дію прав, що не становлять загрози для суспільства.

⁴ — В сер. IV ст. до н. е. (за Тітом Лівієм у 451 р.) верховну владу в Римі було передано децимвірам, колегії з десяти осіб, які мали скласти перший писаний кодекс римського права. Хоча колегія обиралась на рік, проте, пославшись на незакінченісь законотворчих справ і не маючи реальної сили, яка могла б їм протистояти, децимвіри подовжили повноваження ще на рік. Спроби подальшого утримання влади призвели до заворушень, що завершилися скасуванням колегії та убивствами і переслідуванням її учасників. Головним результатом діяльності колегії було створення Законів дванадцяти таблиць.

⁵ — Див. III, розд. XIII, 1 — 2.

⁶ — Див. I, розд. VII, 2.

⁷ — Гроцій (ПВМ II, розд. V, 24) визнавав право позоставити державу, обмежуючи його тією самою умовою, що й Руссо: ніхто не може позоставити держави, якщо це суперечить «інтересові громадянського суспільства».

КНИГА IV

Розділ I

¹ — В цьому місці Руссо подає ідеалізоване зображення того урядування, яке існувало у сільських  регіонах Швейцарії. Більш розвиненої форми ця ідеалізація набуває в Проекті  конституції для Корсики.

² — Теза про необхідність для держави невеликої кількості добре виважених законів і суворого їх дотримання повторюється у Міркуваннях з при воду урядування в Польщі (X); тут буде доречним звернутися до одного з рукописних фрагментів Руссо (Невшат., № 7867): «Якби мене запитали, який народ є найпорочнішим з усіх я б відповів без вагань: той, що має найбільше законів. Добра воля заступає собою все, і той. хто вміс прислуховуватися до закону свого сумління, не має потреби в інших, велика ж кількість законів засвідчує дві однаковою мірою небезпечні та майже завжди взаємопов’язані /261/ речі — що закони погані, і що вони безсилі. [...] Сила-силенна едиктів і декларацій, котрі щодня видаються деякими дворами, має лише той наслідок, що дає побачити кожному: народ небезпідставно зневажає волю свого суверена, а також підштовхує його до ще більшої зневаги, показуючи, що суверен не знає навіть того, чого хоче».

³ — Вираз mis aux sonnêtes є натяком на бернську в’язницю дня небезпечних злочинців, назва якої буквально перекладається як «Дім дзвіночків»; дзвіночки також носили на шиї ті арештанти, які працювали на суспільних роботах. Lu discipline (тут «батіг») назва виправної в’язниці у Женеві; проте Руссо радше мас на увазі, що герцога піддали б принизливому покаранню батогами. — Автор СУ так негативно характеризує О. Кромвеля (1599 1658), видатною діяча англійської революції XVII ст., лідера партії індепендентів, і Франсуа де Вандома, герцога де Бофора (1616-1669), впливового учасника Фронди, мабуть тому, що перший узурпував верховну владу (1655), проголосивши себе лордом протектором з диктаторськими повноваженнями, а другий, спочатку підтримавші! парламент (1649) і набувши великої популярності серед паризького населення завдяки своєму красномовству, зрештою зрадив (1653) своїх прихильників, отримавши для себе особисто деякі обіцянки з боку короля.

⁴ — Порівн. з II, розд. III, 3-4.

⁵ — Руссо зазначав, що загальна воля ніколи не зникає, але тоді, коли панують партикулярні інтереси, до неї ніхто не прислухається (див. абз. 6 цього ж розд.).

⁶ — Держави (I, розд. 1, 10), тобто пасивного стану політичного тіла, політичної системи у аспекті її конституції. Оскільки остання, за Руссо, встановлюється через волевияв усіх громадян, що пристали до суспільної угоди, то будь-яке домінування партикулярного інтересу, тобто використання сукупної сили держави одним з «часткових суспільств», що утворилися в ній, проти іншого, знищує сам суспільний стан, за якого особа підкоряється лише загальній волі. Тиск з боку партикулярного інтересу руйнує суспільну угоду і відновлює природний стан, тобто позбавляє закони їхньої сили. «Беззаконні декрети», прийняті під впливом тих чи інших часткових суспільств, делегітимують владу; остання ж бо захищає лише інтерес якоїсь з партикулярних складових народу, а тому нехтує загальною волею і через це звільняє решту громадян від обов’язку підкорятися.

⁷ — Порівн. з II, розд. IV, 5.

Розділ II

¹  — Йдеться про події 68 р. н. е., коли, після смерті Нерона, імператорську владу на нетривалий час захопив Отон, а потім Вітелій. Див. Таціт, Історія, І, 85.

² — Це положення є однією з найзагальниших концептуальних підвалин для представників школи природного права (порівн. ТГУ, VIII, 95 99).

³  — Зазначену думку Руссо висловив ще у Міркуванні при походження нерівності.

⁴ — Див. ППЛ, VII, розд. II, 7. Про необхідність явної або мовчазної згоди для того, щоб стати членом держави і про володіння землею як  знак мовчазного прийняття законів йдеться також у Локка (ТГУ, VIII, 119-122) і Бурламакі (Принципи  політичного права, І, розд. V, 13).

⁵ — Див. ТГУ, VIII, 95-99.

⁶  — Тобто вільною людиною, або громадянином, індивіда робить лише загальна воля, об’єктивні спільні інтереси, притаманні тому чи іншому політичному тілові. Отже, за умов суспільного стану, вільною людиною може бути лише громадянин, не просто природний індивід, а носій загальної волі, член суверена, інакше кажучи одна  з індивідових іпостасей, яка виникає і набуває провідного значення за умов  суспільного стану. /262/

⁷ — «Свобода» (лат.)

⁸ — Для розуміння цього положення вельми важливо пам’ятати думку Руссо про внутрішню роздвоєність людини, яка живе в умовах суспільного стану (І. розд. VII, 7) —  «людина», тобто природний індивід, протистоїть «громадянинові» (див. прим. 6). Людина завжди усвідомлює свій індивідуальний інтерес і досить часто —  суспільний; у другому ж випадку вона мислить як громадянин, тобто — розпізнає у собі загальну волю, або той інтерес, який, на думку Руссо, об’єктивно притаманний усім укладачам суспільної угоди вже через саме по собі прилучення до суспільства. Але ж людина, що живе у добре конституйованій державі (у котрій лише й можливий справжній суспільний стан), є перш за все громадянином; тому, довідуючись після голосування про рішення, яке дістало загальнонародне схвалення, громадянин дізнається про свій «справжній» інтерес, про те, чого він «дійсно», насправді бажає. Головне ж для кожного, як для громадянина — «стан і потреби політичного тіла».

⁹ — Порівн. з Міркуваннями з приводу урядування в Польщі (IX).

¹⁰ — Суверен, за Руссо, може здійснювати також і функції магістрата (див., напр., посилання на історію Риму — IV, розд. IV, 23). Але це суперечить тезі про те, що творець законів не повинен зосереджувати у своїх руках виконавчу владу, оскільки всі його акти є виключно законами (III, розд. I, 3). Навіть коли суверен законодавчо припише, що загальнонародні збори, обираючи, скажімо, провідних магістратів, постають не як суверен, а як специфічне урядове утворення, такий  припис буде логічно неприпустимим, оскільки означатиме, що увесь народ, зібравшись разом, принаймні тимчасово позбавляє себе своєї суверенної влади, якої, за визначенням, він не може втратити, не перестаючи бути народом. Тому Руссо часто вдається до важливого застереження: акти суверена з приводу партикулярних об’єктів є декретами, а не законами (II, розд. IV, 6). Однак виникають серйозні сумніви щодо можливості обгрунтувати цю тезу у тих концептуальних межах, що пропонуються СУ.

Суверен виголошує тільки загальну волю, отже, приймаючи декрети він з необхідністю втрачає якість суверена і перетворюється на якусь особливу колегію. Гаразд. Але хіба може народ, що зібрався разом, втратити якість суверена, якщо він приймає рішення шляхом голосування усіх громадян? Непереконливо виглядає таке обмеження: суверен є абсолютно вільним в усьому, він може навіть скасувати суспільну угоду, але не може вважати законами свої приписи щодо часткових об’єктів, бо це порушує загальність його волі (1, II, розд. IV, 6). На чому ж засноване тоді право суверена видавати декрети, вирішувати питання про те, чи слід продовжувати повноваження уряду (III, розд. XVIII, 6 -8), тощо? Нехай загальна воля передбачає «подвійну універсальність», але ж суверен утворюється самим лише загальним зібранням народу і від зміни об’єкту своєї волі не перестає бути сувереном. То що, у нього є дві волі — — загальна і часткова?

Якщо увесь народ приймає рішення стосовно якогось часткового об’єкту, невже цей об’єкт у такому випадку не стосується усього народу, тобто не перетворюється на загальний? Аргументація, що міститься у III, розд. XVII, 6 — нібито у демократичних державах існують приклади тимчасового перетворення законодавчого органу на урядовий, насправді нічого не доводить, оскільки Руссо не пояснює головного: яким чином, виходячи з його принципів, можна обгрунтувати цю історичну особливість деяких демократичних урядів; до того ж англійський парламент, за власним визнанням автора СУ, не є сувереном, тобто загальними зборами усіх громадян (III, розд. XV, 5).

Ідея абсолютної свободи суверена у прийнятті рішень, як і слід було очікувати, породила логічні апорії. Або суверен висловлює лише загальну волю — тоді усі його приписи є законами, а отже ставиться під загрозу сам принцип розподілу влад, або його волевияви повинні мати обмеження, тоді у таких обмеженнях можна зайти дуже далеко. Неможливо мати обмежену всемогутність. Намагаючись узгодити свої метафізичні засади (об’єктивність і єдність загальної волі, успадкування сувереном «необмеженої» свободи, яка /263/ існує у природному стані, сама ідея природного стану, тощо) з стародавньою і сучасною йому політичною реальністю, Руссо не досягнув успіху. Точка зору Локка, який бачив законодавчу владу функцією представницького органу, підкоряв її діючим законам (ТГУ, XI, 136), обмежував функції парламенту виключно законотворчістю і піклуванням про збереження суспільства (ТГУ, XI, 134) і передбачав можливість зловживань з їхнього боку (ТГУ, XIX, 220 222), є хоча й не бездоганною, але більш практичною і послідовною, ніж точки зору Руссо. Якщо Локк намагається запобігти свавіллю як з боку народу, так і з боку різних владних інституцій, створивши систему обопільних обмежень і противаг, то свавіллю суверена в системі Руссо насправді не може запобігти ніхто, навіть сам автор за усього свого бажання. Хоча Руссо й не слід зви нувачити у свідомих «тоталітарних» намірах, проте об’єктивно деякі його ідеї становлять справжній скарб для тоталітарних «законодавців».

Розділ III

¹  — Див. III. розд. XVII, 1.

² — ДЗ, II, розд. II.

³ — Порівн. з I, розд. VI, 6.

⁴  — Вольтер свого часу заперечував цю тезу Руссо, стверджуючи, що сенатори, яких автор СУ зневажливо називає «барнаботами», цілком могли посідати магістратури, і навіть найважливіші (Респ. ідеї, § 35). Насправді Руссо цілком правильно вжив термін barnabotes. Венеційський народ, тобто особи, що мали права громадянства, поділялися на сеньорів і барнаботів (від кварталу Сан-Бернабе, де вони мешкали), останні з яких були бідняками.  Велика Рада, тобто загальні збори громадян, не мала реального впливу на політичне життя. До того ж в Руссо йдеться про «більшість бідних барнаботів».

⁵ — В Листах з гори (IX) Руссо надає женевській буржуазії іншого статусу, визначаючи її як певний «середній стан» між бідними і багатими, провідниками держави і черню.

⁶ — Див. III, розд. IV, 8.

⁷ — Шарль-Ірене Кастель, абат де Сен-П’єр (1658-1743), відомий французький публіцист; був духовником герцогині Орлеанської, потім абатом у Тироні. Під враженням побаченого на Утрехтському конгресі 1712 р. створив свій тритомний Проект вічного миру (вид. 1713), працю, яку має на увазі Руссо; головною ідеєю твору був проект створення загальноєвропейського суду, або сенату, для вирішення усіх конфліктів між державами без війн. У 1718 р. було опубліковано другий з найважливіших творів абата де Сен-П’єра, Міркування про полісинодію, де, окрім розвитку раніше висловлених ідей, містилася критика політичних діянь Людовика XIV (війни, скасування Нантського едикту тощо); автор навіть відмовився називати покійного короля Великим, через що був виключений того ж року з членів Французької академії. Руссо добре знав обидва згаданих твори і залишив нотатки з їх приводу.

Розділ IV

¹ — У Міркуванні  про походження нерівності Руссо називав римський народ прообразом «усіх вільних народів».

² — У цьому розділі твору знаходить яскраве відображення традиційна для Руссо пасторальна тематика. Сільське життя, ідеалізоване зображення якого подається в СУ (див., напр., IV; розд. I, 1,; II, розд. XI, 4 тощо) було для Руссо синонімом життя  доброчесного і незіпсованого, наближеного до природи і сповненого праці. Місто, навпаки, разглядалося як джерело всіх можливих вад, зловживань і  злочинів.

³ — Варрон, Про сільське госп., III, II. /264/

⁴  — Див. Пліній, Природ. істор., XVIII, 3.

⁵ — Див. Тіт Лівій. Історія Риму, II, 16, 4 — 5.

⁶ — Порівн. ДЗ, II, розд. II.

⁷ — Компіталіями називалися давньоримські свята на честь ларів, божеств, що охороняли оселю. Започатковані згідно указу Сервія Туллія. Для свята були призначені спеціальні каплиці, що будувалися на перехрестях (лат. comptium) вулиць за рахунок мешканців кварталу. Дата святкуванні призначалися претором, зазвичай через декілька днів після сатурналій. Протягом святкування раби звільнялися від будь-якої роботи, а також допускалися до участі в релігійних церемоніях, допомогаючи жерцям.

⁸ — Паганалії (від лат. pagus, сільська община) були святами на честь Церери та інших божеств, пов’язаних з врожаєм та сільською працею. Відзначались у січні.

⁹ — Букв. «голови, узяті на облік» (лат.), найбідніший прошарок населення Риму: називалися так, оскільки, нічим не володіючи, не могли під час цензу подати інформації про своє майно і враховувалися лише особисто, «за головами».

¹⁰ — Гай Марій (157 — 86 до н. е.), переможець у війнах з Югуртого і кімврами; перед Югуртинською війною (кін. II ст. до н. е.) змушений був наймати до війська добровольців, оскільки в Італії на той час зменшилася кількість вільних селян, що складали основу військових сил Риму раніше, і значно зросла кількість населення, що не підлягало цензовому обліку через бідність. Про цей крок Марія Руссо згадує у Міркуваннях з приводу урядування у Польщі (XII), а також у статті Про політичну економію: «[...] всі перемоги найдавніших римлян, так само, як і перемоги Олександра, були одержані хоробрими громадянами, що усвідомлювали необхідність проливати свою кров за батьківщину коли це потребувалося, але ніколи не торгували цією кров’ю. Марій був першим, хто, під час війни з Югуртою, вкрив ганьбою легіони, увівши до їхніх лав відпущеників, волоцюг та інших ницих людей» (ДЕРАТЕ, 1997, 90 — 91).

¹¹ — — Цей висновок Руссо виглядає необгрунтованим. Хоча автор СУ висловлює подив з приводу недопущення сенаторів до участі у трибутних коміціях (див. даний розд., абз. 31), він не обурюється, що у куріатних коміціях брали участь лише члени курій (див. даний розд., абз. 26), а у центуріатних більшість народу практично нічого не вирішувала і право участі у них, за таких умов, перетворювалося на фікцію. Спеціалізований характер коміцій призводив до того, що, формально кажучи, кожна група населення була у якійсь мірі позбавленою права впливати на вирішення певних питань. У будь-якому випадку римський політичний устрій не передбачав існування того ідеального суверена, який уявлявся авторові СУ (I, розд. VII; II. розд. VI).

¹² — Див. прим. 10 до IV, розд. II. — Вживання дієслова «узурпувати», яке завжди має в Руссо негативний відтінок, видається незрозумілим у цьому контексті, оскільки законність перебирання народною асамблеєю функцій уряду не ставилася під сумнів автором СУ (III, розд. XVIII). — Тут виявляє себе досить принципова розбіжність між Локком і Руссо. Перший з авторів вважав, що законодавчий орган не повинен діяти постійно, або навіть збиратися занадто часто (ТГУ, XIII. 134), другий що справжній обов’язок громадянина полягає у тому, аби якомога більше часу проводити на площі народних зборів (III. розд. XII, 4, розд. XIII, 1, розд. XV, 1 та ін.). Таким чином, система Руссо містила у собі тенденцію до злиття «справжнього» демократичного уряду і суверена; втім, справжня демократія, за Руссо, є урядуванням, гідним богів, а не людей (III, розд. IV, 8).

¹³ — «Закони, прийняті куріями» (лат.).

¹⁴ — Звертання до жеребу як принципу демократичного голосування в цьому випадку важко узгодити з власними принципами Руссо. Для автора СУ суттєвим мотивом застосування жеребу за умов демократії є повна рівність громадян, і за здібностями, і за майном — так що обрання гідного можливе лише шляхом жеребкування. Закон повинен покладати урядові обов’яз-/265/ки шляхом жеребу, оскільки вони є обтяжливим обов’язком, а жодного з громадян не можна обтяжувати більше, ніж іншого (IV, розд. III, 3 — 4). Такий самий принцип застосовується й до прийняття законодавчих рішень — всі повинні мати рівний шанс скористатися правом прикладу і, відтак, законно перетворити саме своє, а не чуже, прагнення на вияв загальної волі. Римська ж республіка не була взірцем такої ідеальної рівності, оскільки не була ідеальною демократією (III, розд, IV, 8).

¹⁵ — На час установлення трибутних коміціїв (див. прим. 4 до III, розд. X) сенат складався не тільки з патриціїв, але й з впливових плебейських родин.

¹⁶ — Джерелом, з якого Руссо запозичив цю думку, є не власний текст Ціцерона (Про закони, III, 15), а Дух законів Монтеск’є (II, розд. II): «Питання про те, яким повинне бути голосування, — таємним чи прилюдним — має надзвичайну важливість. Ціцерон пише, що закони, котрі встановили таємне голосування у останні часи Римської республіки, були однією з найголовніших причин її загибелі».

¹⁷ — «Спостерігачі», «роздавачі <табличок>», «збирачі голосів» (лат.).

Розділ V

¹  — Право обирати народних трибунів з широкими повноваженнями (спочатку двох або чотирьох, потім до десяти) плебеї, що складали основу війська, отримали у 494 р. до н. е., після відомої «сецесії» на Священну Гору. Оскільки плебеї погодилися приймати участь у війнах лише в обмін на політичні права, то патриційські родини змушені були виконати висунуті до них вимоги.

² — Рада Десяти в Венеції була заснована у 1310 р. після «змови Тьєполо», і отримала практично необмежені судові повноваження; члени цієї колегії не несли жодної відповідальності за свої дії.

³ — Інститут ефорів (у кількості п’яти осіб) було запроваджено у Спарті бл. VIII ст. до н. е. Лікургом або Феопомпом; до їхньої компетенції належав нагляд за діяльністю всіх посадових осіб і приватним життям громадян, судові функції, призначення воєначальників, скликання народних зборів, усунення з посад тих, хто заплямував себе негідними вчинками; лише одностайні рішення ефорів набували сили закону.

⁴ — Йдеться про події другої пол. III ст. до н. е. у Спарті. Царя Агіса IV (243 — 235), що намагався відновити традиційний устрій Лікурга, скасувати боргові зобов’язання і провести перерозподіл землі було повалено і, за вироком ефорів, страчено. Його наступник Клеомен III (235 — 223), покарав смертю ефорів, що судили  Агіса, і на нетривалий термін втілив у життя його задуми. Але, після поразки у війні з македонцями, полишив Спарту, знайшовши притулок у Єгипті, де, зрештою, вчинив самогубство 220 р.

⁵ — Цезар (102 v 100 — 44 pp. до н. е.), як відомо, проголосив себе довічним диктатором, верховним понтифіком і трибуном. Октавіан Август (63 р. до н. е. 14 р. н. е.), захопивши реальну владу в Римській державі, окрім титулів принцепса, консула (обирався щорічно до 23 р. н. е.), верховного головнокомандувача (після 23 р. н. е.), верховного понтифіка, здобув також і довічний трибунат, зосередивши таким чином в своїх руках найвищі повноваження, що надавались республіканськими інституціями. Звісна річ, свою трибунську владу Август використовував не за тим призначенням, задля якого її було встановлено у давні часи Риму.

Розділ VI

¹ — Йдеться про епоху громадянських війн у Римі I ст. до н. е., коли головною політичною силою стали армії, які набиралися особисто полководцями і були готові виконати будь-який наказ свого провідника. Сулла /265/ (138 — 78 pp. до н. е.) проголосив себе диктатором у 82 р. до н. е., спираючись на військо, з яким він воював проти Мітрідата VI; Цезар у 48 р. переміг Помпея (106 — 48 pp. до н. е.), провідника армії сенату, спираючись на легіони, з якими раніше підкорив Галлію.

² — Луцій Сергій Катіліна (бл. 108 — 62 pp. до н. е.), колишній прибічник Сулли, після невдалих спроб стати консулом (64 і 63 pp.) організував змову з метою захоплення державної влади і встановлення одноосібного правління; хоча підготовка до виступу майже не приховувалась, лише консул Марк Тулій Ціцерон (106 — 43 pp. до н. е.) виявив рішучість; за присудом сенату він почав репресії проти учасників змови у Римі, змусивши Катіліну утекти до Етрурії, де головні сили заколотників зазнали поразки від вірного державі війська, а сам ватажок заколоту загинув. Згодом, під час боротьби між Триумвіратом і сенатом, Ціцерона притягли до відповідальності за те, що він пролив кров вільних римських громадян не за вироком суду, а лише спираючись на повноваження, надані сенатом, який не мав права смертної кари щодо громадян. Ціцерона присудили до вигнання, але згодом він знову повернувся до активного політичного життя.

Розділ VII

¹ — Йдеться про загалом невдалу боротьбу французького уряду з поширеною практикою поєдинків честі між дворянами у XVII — XVIII ст. Лише за царювання Людовика XIV було видано 11 едиктів проти дуелей.

² — Цю оповідь Руссо запозичив з одного тексту Плутарха (Про визначні висловлювання лакедемонян, § 69), у якому йдеться про мешканців острова Хіос. Оскільки це слово у французькій мові має таку форму (Chio), яка може викликати певні натуралістичні асоціації, то Руссо відмовився його вживати, оскільки вважав предмети, про які розмірковує у своєму трактаті, надто серйозними щоб бути приводом для сумнівної гри слів.

Розділ VIII

Згідно листа Руссо до Рея (23. 12. 1761: CG, t. VII, p. 2), цей розділ було написано вже після того, як в грудні 1760 в Амстердам для розгляду видавцем надійшла чернетка основного тексту. Час написання тексту невідомий. Сама ж ідея громадянської релігії висувалась Руссо ще 18. 08. 1756 р. в листі до Вольтера: «Я бажав би, щоб в кожній державі існував моральний кодекс, різновид громадянського віросповідання, який би містив у собі позитивно: максими, які кожен повинен був би приймати, і негативно: нетерпимі максими, які слід було б відкинути — не як нечестиві, а як заколотницькі. [...] Цей твір, якщо поставитись до його написання з усією ретельністю, став би, видається мені, найкориснішою з усіх коли-небудь створених книг і, мабуть, єдиною справді необхідною для людей» (CG, t.  II, p. 232).

¹ — Див. I, розд. II, 6.

² — Ця думка зумовлена традиційними для Руссо ідеалізованими уявленнями про давні часи. На чолі суспільних об’єднань стояли боги, оскільки серед громадян, нібито, панувала рівність.

³ — Див. даний розд., абз. 33 — 35.

⁴ — Руссо піддає критиці сучасні йому спроби досліджень з порівняльної міфології. Об’єктами його критики могли бути стаття Міфологія (VI т. Енциклопедії), у якій йдеться про запозичення греками своїх міфів з Єгипту і Фінікії, Історія маніхейства де Босорба (див, Лист до Крістофа де Бомона, РСО, 324 — 325), а також, як зазначає Р. Дерате, праці братів Фромон, Дезот Рейє, ін. Теза про подібність стародавніх культів була широко розповсюдженою у часи Руссо, що засвідчують тексти таких авторів, як Фонтенель (Про походження міфів) чи Юм (Природна історія релігій). /267/

⁵ — В українському перекладі Книги суддів (XI, 24) це місце має такий вигляд: «Отож, що дасть тобі на насліддя Кемош, бог твій, те ти посядеш, а все, де вигнав Господь, Бог наш, перед нами, те ми посядемо». — Луї де Карр’єр (1662 — 1715), французький ораторіанець, автор кількох теологічних досліджень, зокрема фундаментальної праці, що мала назву Буквальний коментар до Біблії (1701).

⁶ — Мається на увазі т. зв. «священна» війна 355 — 346 pp. до н. е. між мешканцями Фокіди і Союзом амфіктіонів, об’єднанням провідних давньогрецьких полісів, яке було гарантом недоторканості майна і території храму Аполлона в Дельфах. Фокейці, захопивши частину храмових земель, відмовилися повернути її на вимогу Союзу; у війні, що розпочалася, фокейське військо вщент розгромило союзників, після чого на нетривалий час Фокіда перетворилася на провідну державу Греції. Однак, після втручання Філіппа Македонського, який спромігся перемогти фокейців, їхні міста були зруйновані, а мешканців примусили жити у селах, кожне з яких налічувало не більше п’яти десятків дворів. Фактичним наслідком війни стала македонська гегемонія над грецькими полісами.

⁷ — Римляни підкорили Тарент, грецьке місто в Апулії, 272 р. до н. е. після тривалої і кривавої війни.

⁸  — Тобто папи.  Цей термін Руссо запозичив в Монтеск’є (ДЗ, XXIV, розд. V): північні народи сприйняли протестантизм, оскільки серед них зберігся «[...] дух незалежності та свободи; тому релігії без видимого провідника є більш відповідними незалежності, притаманній цьому кліматові, аніж ті, що мають такого провідника».

⁹ — Оскільки Магомет був одночасно і релігійним лідером і світським провідником громади, що утворилася навколо нього. За царювання халіфів особисті суперечності серед членів сім’ї і близького оточення пророка призвели як до релігійних, так і до політичних розподілів. Алі (602 — 661 pp.), зять Магомета і четвертий халіф, був прихильником заміщення халіфського престолу за правом народження, тобто  — прямими нащадками пророка; згодом його розбіжності з політичними супротивниками породили розподіл мусульман на сунітів і шиїтів, яких Руссо називає «сектою Алі»; шиїти вважають, що нащадкам пророка притаманні особливі якості, не визнають тієї редакції Корана, яку було створено за часів двох перших халіфів, тощо.

¹⁰ — Йдеться про церковні реформи англійського короля Генріха VIII (1491 — 1547) і російського царя Петра I (1672 — 1725). Генріх, видавши у 1533 р. Акт про супрематію, проголосив себе головою Англіканської церкви, яка таким чином втратила підпорядкованість папі. Петро у 1721 р. створив Священний Синод на чолі з обер-прокурором, державний орган керівництва російською православною церквою, який проіснував до 1917 р.

¹¹  — У Франції регулярно відбувалися асамблеї духовенства Галіканської церкви, участь у яких брали прелати. Порівн. з 1. ШП, 1.

¹²  — Докладніше  про роль обряду причащення в утисках протестантів див. 1. ШП, 3.

¹³ — Див. ПГ, XVII, 28: «[...] той володар або ж ті збори, що мають суверенну владу, очолюють як церкву, так і державу, оскільки церква і християнська республіка становлять собою одну й ту ж річ». Гоббс вважав, що забезпечення внутрішнього миру в державі неможливе, якщо світська влада не матиме права заборонити шкідливе, на її погляд, релігійне вчення (там само, VI, 11).

¹⁴ — Про зміст цього листа Руссо довідався з Передмови Барбейрака до перекладу Гроцієвого Права війни і миру (вид. 1724, р. XXXI- XXXII): «Бачив трактат Про Громадянина. Я підтримую те, що там говориться на користь королів, але не можу прийняти тих підвалин, на яких автор засновує свої погляди. Він вважає, що усі люди за природою перебувають у стані війни і висловлює деякі інші речі, що суперечать моїм принципам. Бо ж він не зупиняється навіть перед твердженням про те, що кожна приватна особа повинна сповідувати релігію, яку підтримує суспільна влада на її батьківщи-/268/ні; навіть якщо ця релігія викликає відразу, людина повинна хоча б зовні сповідувати її і підкорятися їй».

¹⁵ — Про відповідні погляди цього автора Руссо довідався з текстів Монтеск’є. Автор Духу законів піддав критиці Бейлеві інвективи проти релігії, зокрема — його тезу про неспроможність християн «заснувати життєздатну державу» (XXIV, розд. VI) і про те, що «менш небезпечно зовсім не мати релігії, аніж мати погану релігію» (XXIV, розд. II). Руссо лише частково приєднався до цієї критики, заперечуючи другу тезу і розвиваючи аргументацію на користь першої (див. даний розд., абз. 22 — 30). — Про Варбуртона див. прим. 14 до II, розд. VII.

¹⁶ — Під загальним суспільством Руссо має на увазі «загальне суспільство людського роду» (1. I, розд. II), під особливим — — громадянське суспільство.

¹⁷ — Це місце є прикладом впливу протестантських поглядів на ідеї Руссо. Прагнення до чистої Євангелії, незатьмареної історичними нашаруваннями, неодноразово знаходило відображення у творах філософа. Наприклад. у Листі до Крістофа де Бомона він пише:  «Месьє, я — християнин і християнин щирий, у сенсі євангельського вчення. Я християнин, але маю за своїх вчителів не священиків, мій учитель — Ісус Христос» (РСО, 327). Див. також Листи з гори (I) і Сповідь савойського вікарія (част. II).

¹⁸ — На думку Р. Дерате, «природне божествене право» є еквівалентом «довільного божественого  права», що встановлене творцем для усіх людей, терміну, застосованого Гроцієм (ПВМ, I, розд. I, 15) для позначення тих людських обов’язків, які слід виконувати людині не через їхню справедливість, а через те, що цього хоче Бог. «Позитивному божественому праву» відповідає «довільне божествене право», встановлене для якогось одного народу (проте єдиним народом, що має таке право, Гроцій визнавав євреїв — там само, 16).

¹⁹ — «Нехай буде присвячений богам» (лат.). Формула, що застосовувалася у римському праві.  Людина, яка вчинила певний злочин, «присвячувалась» богам, тобто мала бути принесеною у жертву. Окрім того, в якості священної формули, присвячення підземним богам мало означати прокляття, а богам горнього світу — благословення.

²⁰ — Роз’ясненню цієї фрази може сприяти інший текст Руссо: «Жодним чином не намагаючись зобразити чисту Євангелію згубною для суспільства, я вважаю її у певному смислі занадто сприятливою життю у суспільстві, такою, що стосується усього роду людського, а тому надмірною для законодавства, котре по винне бути  ексклюзивним, такою, що викликає радше людяність, аніж патріотизм і сприяє вихованню радше людей, аніж громадян» (Листи з гори, І). Відповідаючи на численні заперечення, Руссо спирався саме на цю тезу. На його думку, людське суспільство взагалі, тобто міжлюдські взаємини як такі, повинні засновуватись на людяності і доброчинності, проповідуваних християнством. Але партикулярні, тобто політичні суспільства грунтуються  виключно на земних принципах, від яких християнство з необхідністю відвертає людину.

²¹ — Монтеск’є (ДЗ, XXIV, розд. VI), заперечуючи тезу <ейля про неспроможність християн до  створення життєздатної держави, ните: «Це були б громадяни, які б чудово розуміли свої обов’язки і які б докладали усіх зусиль задля  їхнього виконання; вони б чудово усвідомлювали право природного самозахисту; щокраще ставилися б вони до своїх релігійних обов’язків, тим краще пам’ятали б про свої обов’язки перед батьківщиною. Християнські принципи, глибоко відбиті у їхніх серцях, були б незрівнянно більш дієвими, аніж хибна честь монархії, людські чесноти республік і ниций страх деспотичних держав».

²² — Йдеться про епізод війни між римлянами і етрусками 480 р. до н. е., коли римське військо очолював Марк Фабій. Див. Тіт Лівій, Історія Риму, II, 45.

²³  — Оскільки хрестоносці є громадянами церкви, то церква постає як дер жава, позбавлена розподілу на світську і духовну владу; пана тримає у своїх руках обидва меча,  а тому, на думку Руссо, відновлюється становище, яке існувало за язичництва. /269/

²⁴ Імператор Костянтин (поч; IV ст. н. е.), прагнучи підкорити своїй рладі всю Римську державу, спирався на вояків християн, що становили основу його військових сил; замість традиційного римського орла нf його знаменах було поміщено  зображення хреста.

²⁵ — Див. II, розд. IV, 3-5, 10.

²⁶ — В тексті зазначеного твору, виданому в Амстердамі 1701 p., цієї фрази немає. Ч. Воган і Р. Дерате висловлювали припущення, що у тій копії рукопису, яка стала основою для видання, згадана фраза була відсутньою, тим більше, що у Передмові видавець сповіщав про велику кількість помилок в тексті рукопису.

²⁷  — Досить обгрунтованим є припущення про те, що Цезар брав участь у змові Катілінп (див. прим. 2 до IV, розд. VI), в усякому разі, він був досить близьким до кола змовників.  Йдеться про спроби Цезаря посмертно реабілітувати Катіліну. Катон Молодший (95 — 46 pp. до н. е.) і Ціцерон, які очолювали республіканську  партію, були головними опонентами Цезаря.

²⁸  — Таким чином, за Руссо, свободою совісті можуть користуватися лише ті особи, які вірять у справедливість провідних засад суспільного життя, існуючих у державі. Той, хто у них не вірить, мак піти у вигнання, як особа, що не приймає суспільної угоди (IV, розд. Il, 6)

²⁹ — Руссо пристає до точки зору, яку висловлював ще Платон у X книзі Законів (907 — 910d): невіра у богів і нечестя повинні каратися позбавленням волі. Д. Локк у Листі про віротерпимість, опублікованому 1689 p. y Голландії,  зазначає: «ті, хто не визнають існування божества, не мають жодного права на терпимість». На думку Локка, для атеїста нічого не варті ані домовленості, ані обіцянки, тобто сама основа, на якій грунтується громадянське суспільство.

³⁰ — Цей присуд можна розглядати як один з виявів романтичної закоханості Руссо у «прості й суворі» правії давнини. Саме такий «високий стиль» (у варіанті, що міститься в ЖР, цей стиль ще відчутніший — 1, ГР, 19) був одним з джерел натхнення для революційного терору пізніших часів. Ідеалізована неісторична пародія на «громадянські почуття» з надзвичайною легкістю перетворюється тут на санкцію для застосування смертної кари. Навряд чи помилялися ті автори, які ще у XVIII столітті розглядали Руссо як одного з творців того типу чуттєвості,  який живив якобінську диктатуру. Фактично Руссо, глибоко обурюючись формулярами, які примушувало підписувати католицьке духовенство (див. даний розд., абз. 31 прим.), пропонує не менш тоталітарний прийом «роботи з масами».

³¹ — Див. 1 ШП.

³² — Коли твір почав друкуватися, Рей отримав від Руссо листа з проханням видалити цю примітку. Таким чином, виникло два варіанти кидання 1762 p., один з яких містив примітку про шлюб, а другий ні.

³³ — Йдеться про епізод з біографії Генріха IV (1553 1610), який описано єпископом Ардуїном де Перефікс в Історії короля Генріха IV (паризьке вид. 1661, с. 200). В 1593 р. король організував дискусію між теологами католицької і гугенотської конфесій. Коли один з гугенотських докторів погодився, що, перебуваючи у католицькій мірі, християнин також може досягти спасіння,  король зауважив: «Розважливість вимагає від мене належати до їхньої віри, а  не до нашої, оскільки, залишаючись у ній, я досягну спасіння і згідно їхніх слів, і згідно ваших, якщо ж я залишуся у вашій вірі, то ви визнаватимете мене спасенним, а ось вони — ні».

Розділ IX

¹ — Р. Дерате  зазначає, що тут йдеться, певна річ, про міжнародне державне право. /270/

Попередня     Головна     Наступна