Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


Попередня     Головна     Наступна






ТОМ ДРУГИЙ

КОРОТКИЙ ВИКЛАД ІСТОРІЇ КОЗАЦЬКИХ ГЕТЬМАНІВ І НАЙВИЗНАЧНІШИХ ПОДІЙ, ЯКІ СТАЛИСЯ В УКРАЇНІ*


[* Переклад здійснено з французького тексту. Ж.-Б. Шерер запозичив українське джерело. ]



Великий князь Литовський, скориставшися з ослаблення Русі через її поділи між синами Володимира після його смерті та через навалу Батия, що призвело до втрати нею багатьох земель, пішов на Київ і кинув виклик біля Ірпеня руським князям, які хотіли опиратися його намірам. Плодом його перемоги стало завоювання Київського князівства, де литовський князь поставив своїм намісником, який мав правити від його імені, Мендовга, князя Ольшанського. [1340] Київське князівство залишалося в такому стані до 1340 р., коли помер князь Симеон Олелькович, який відновив церкви та січі, зруйновані Батиєм. У цей час Казимир I, польський король, заснував уряд у Київському князівстві й поділив усі землі Малоросії на частини, які розподілив між мешканцями Русі, що були ви/186/знані порядними людьми, гідними мати таке саме становище, як польські шляхтичі. Він зобов’язав їх присягтися, що вони захищатимуть землі, які від нього одержали, від ворогів, що захотіли б відібрати їх у Польщі. Король дав їм командирів — воєвод, каштелянів, старшину, суддів тощо.

Королі — наступники Казимира, і серед них Ягелло, Владислав, син Ягелла, і Олександр, син Казимира, які царювали до п’ятнадцятого століття, — підтверджували при коронуванні установи Казимира I.

Польський король Сигізмунд I, чиї наступники йшли за його прикладом, підтвердив і розширив привілеї козаків. З усіх його милостей найважливішою, безсумнівно, було право обирати гетьмана.

[1506] У 1506 р. гетьманом запорозьких та українських козаків був Предслав Лянцкоронський, що походив з родини польських сенаторів. Він уславив свій титул і ім’я, відібравши в турків під час воєн, які вони вели проти Польщі, всі землі, що їх вони до того часу захопили у Малоросії.

[1540] Винагороджуючи козаків за таку їхню службу, Сигізмунд віддав їм у 1540 р. землі, що межують з дніпровими порогами, по цей і по той бік від порогів, у вічне користування за умови, що вони відбиватимуть напади турків і татар.

Князь Дмитро Вишневецький був одноголосно обраний козаками як наступник Предслава Лянцкоронського, а після своєї смерті був заступлений князем Євстафієм Ружинським.

Саме він доклав багато зусиль, щоб загартувати козаків, призвичаївши їх перемагати втому й страждання і терпіти життя воїнів. Ті, хто не бажав підкорятися такій дисципліні, виби/187/ралися за пороги, у степи, де ставали хліборобами або живилися дичиною та рибою. Вони звали себе козаками і згодом відзначилися перемогами над турками під час своїх походів на Дунай.

Коли козаки мали своїм командиром князя Ружинського, татарський хан Меліндерчі вдерся у велике князівство Московське, піддаючи все вогню та мечу. Дізнавшися про це, Сигізмунд зібрав багато поляків, мешканців околиць Яїка 1 і українських козаків, на чолі яких він вирушив на Білгород, захопив його, розбив турецьке й татарське військо, яке поспішало на допомогу цьому місту, й повернувся вкритий славою та обтяжений здобиччю.

Саме в цей час поляки, що жили по берегах Яїка, й вирішили взяти собі ім’я козаків, і козаки, які оселилися на дніпрових порогах, вирішили віднині жити разом у місці, яке звалося Січ, або Кіш. Не маючи ні спокою, ні відпочинку, вони на човнах, що їх робили самі, з великим завзяттям та винятковою винахідливістю нападали на турецькі міста й фортеці. Хоробрі козаки здобували собі таку славу, що найзнаменитіші поляки добивалися честі бути їхніми гетьманами.

[1543] Після смерті князя Ружинського, що сталася 1543 року, козацьким гетьманом став одноголосно обраний Венчик Хмельницький. Він зі своїми козаками здобув цілковиту перемогу над татарами з Великої орди під Заславом на Волині.

Іван Васильович IV, розоривши Лівонію та Естонію, зазіхав також на герцогства Курляндське та Земгальське, і через це герцог Курляндський змушений був просити включити його /188/ герцогство до Речі Посполитої, що й сталося в [1569] Любліні 1569 року.

Хмельницький помер у 1574 р., за царювання Генріха, польського короля, відомого під іменем короля Франції Генріха III, і козаки зібралися, щоб обрати гетьманом Свирговського. Іоан, господар Валахії, покликав його на допомогу проти турків, і Свирговський з козаками вирушив у похід. Після надзвичайних пригод і після того, як він чотирнадцять разів побив турків, Свирговський мав нещастя бути вбитим, а його військо винищеним.

Тоді вибір козаків упав на Богданка, який зібрав рештки армії Свирговського, повів їх на Крим і захопив його. У Польщі тоді царював Баторій, який дуже високо цінував хоробрість Богданка. Цей король дав йому булаву з великим яблуком, прапор, бунчук, або кінський хвіст, і печатку, на якій було вирізьблено вершника з шаблею наголо, що нею він вимахував над головою у великій шапці з рогом збоку замість султана. Він надав йому також помічників, щоб полегшити виконання його обов’язків.

Стефан Баторій створив для козаків посади суддів, писарів, ад’ютантів, полковників, сотників та отаманів. Потім він їм подарував старовинне місто Чигирин, а також Трахтемирів з монастирем, щоб там встановити їхню зимівлю. Король давав щороку кожному з них по дукату й по хутряній шубі жалування. Ще за його царювання козаки вирушили в похід до Азії, за понад тисячу льє від своєї країни, захопили Трапезунд, зруйнували Синоп і дійшли майже до брам Константинополя, околиці якого вони спустошили, й повернулися з багатою здобиччю.

Після цих перемог у душі Баторія зароди/189/лася недовіра до козаків, і він вирішив віддати їх на вірну загибель, щоб таким чином позбутися. Коли козаки дізналися про ці наміри короля, вони вирядили кількох старших людей на Дін, щоб утворити конфедерацію з тамтешніми козаками. Цей вчинок збільшив побоювання польського короля. Коли посланці повернулися з позитивною відповіддю, козаки, впевнені в допомозі своїх побратимів, повернулися до своїх домівок на Дніпрі й продовжували надокучати татарам. Проте Богданко скоро помер, і його наступником став Підкова, один із найбільш уславлених козаків. Але він недовго залишався на цій посаді. У 1577 р. козаки з його згоди передали гетьманство Шахові, який пообіцяв Підкові зробити його за допомогою козаків господарем Валахії замість щойно скинутого валахами господаря Петра.

Підкова здобув над ними дві перемоги, але відмовився правити ними, побоюючися попасти їм до рук. Але він таки їм попався, його було видано польському королю, і той наказав відтяти Підкові голову, що й було зроблено у Львові, де на той час перебував король. Козаки забрали його тіло й поховали у канівському монастирі.

Допоки Шах залишався проводирем козаків, вони тільки й робили, що мстилися валахам за смерть Підкови, постійно нападаючи на їхню країну, що викликало скарги турецького султана польському королю.

Шах помер 1592 року, і всі козаки обрали гетьманом Скалозуба. Він мав нещастя попасти в полон на морі до турків, які його вбили.

Коли він правив козаками, у 1593 р. кілька архієреїв православної церкви, київський митро/190/полит Михайло Рогоза та багато інших єпископів зібралися у Бересті у Литві, де вони об’єдналися з римською церквою й визнали владу Папи. Шляхтича Косинського козаки одноголосно обрали на гетьмана після смерті Скалозуба. Косинський прагнув відновити православну віру, але його запал нічого не дав справі, яку він захищав, бо поляки, з якими він воював, підтримуючи православ’я, вбили його під П’яткою того самого року, коли його було обрано.

У 1594 р. з’являється новий гетьман — Наливайко. Він був пройнятий тими ж почуваннями, що й його попередник, і поводив себе так само, продовжуючи війну з поляками. Сталося багато боїв, з яких Наливайко завжди виходив переможцем. Він спалив міста Слуцьк 2 та Могилів і завдав полякам величезних втрат, але доля повернулася обличчям до його ворогів. Поляки схопили його у 1597 р. разом з полковником Лободою та якимось Мазепою недалеко від Дубна, біля містечка Солониця. Усіх трьох привезли до Варшави, де їх було спалено у мідному бику.

Козаки обрали Петра Конашевича Сагайдачного. Він напав на турецьке місто Кафу, визволив християнських невольників, яких там було дуже багато, й повернувся на Січ, пограбувавши всі будинки цього міста й забравши всі знайдені багатства.

Коли у Польщі царював Сигізмунд, коронний гетьман Жолкевський повів українських козаків на турків і дав їм бій під Цецьорою. Серед козаків був сотник Михайло Хмельницький. Раніше цей Хмельницький був писарем, чи, точніше, збирачем у чигиринського старости Івана Да/191/ниловича. Він мав сина Зиновія, якого також згодом називали Богданом, якому він дав добру освіту і який вивчив кілька мов.

Десь у цей час поляки завдяки своїм інтригам зуміли добитися обрання гетьманом запорозьких козаків Цюшку, якого невдовзі схопили турки. Поляки забезпечили обрання його наступника Бородавки.

Турецький султан Осман, знаючи про чвари між поляками й козаками та про заздрощі, через які поляки відбирали в козаків нагоди прославитися, скористався з цього, напав на поляків і розбив їх. Михайло Хмельницький лишився на полі бою, а його син попав у полон, але через два роки татарин Жарис викупив його й завіз у Татарію.

У 1621 р. той самий Сагайдачний, якого козаки обрали гетьманом у 1597 р. і якого польські інтриги змусили віддати владу їхнім ставленикам, знайшов спосіб убити гетьмана Бородавку, який жив у злагоді з поляками, вдячний їм за свій титул. Коли Сагайдачного знов одностайно обрали козаки, він, не гаючи часу, зібрав шість тисяч регулярного війська — на таку кількість погодилися поляки — та ще інших козаків, які вважалися простими селянами, і разом із ними та поляками рушив до Хотина битися з турками. Турків було переможено. Цей Сагайдачний був у той же час покровителем Київського братства і разом з тим Академії, заснованої у тому ж місті. Він помер у 1622 р. й був похований у своєму монастирі. Того ж року Зиновій Хмельницький повернувся від татар, невільником яких він був. Він завдячував своєю свободою польському королю, який зробив його офіцером своєї гвардії. /192/

Цей рік знаменний ще й гіркими скаргами, які князь Костянтин Іванович Острозький подав у сенат на ганебне ставлення до мешканців Малоросії. Його рішуче підтримали ті, кого шведський король обрав для того, щоб подати у сенат такі самі застереження. Підтримав його і Владислав, син польського короля. Але добре обгрунтовані скарги, подані такими поважаними людьми, не мали жодних наслідків. Польські пани, не звернувши на них ніякої уваги, подвоїли податки на різні товари, що продавалися козакам. А козаки вирішили нарешті у 1624 р. обрати гетьманом певного Тараса, під проводом якого вони почали війну з поляками, яких перебили велику кількість. Річ Посполита, яка воювала зі Швецією, не хотіла боротися водночас проти двох ворогів. Вона послабила гноблення козаків, відкликала накази, що їх стосувалися, і, задовольнивши їх таким чином, зуміла укласти з ними мир.

Зиновій Михайлович Хмельницький, що, як ми вже знаємо, відіграв таку велику роль в історії козаків, був тоді при дворі польського короля. Він здобув його прихильність тим, що привіз до нього двох живих Кантемирів — союзників російського царя. Однак він не спромігся полегшити долю своїх співвітчизників у сеймі, який зібрався у Варшаві і на якому він виступав як депутат від козаків.

Війна між Польщею та Росією тривала. Росія програла битву під Смоленськом, у якій разом з іншими загинули генерали Шеїн та Лизлов. Ця перемога поляків відкрила їм дорогу на Росію. Вони облягли Бельов і кінець кінцем підписали мир з росіянами.

Поки ще йшла та війна, у 1633 р. помер /193/ гетьман Тарас, і козаки одностайно обрали його наступником Симона Перевйоску. Та, коли козаки побачили, що він хилиться у польський бік та що поляки повертаються до своїх давніх гнобительських звичаїв, вони скинули його й обрали Павлюка. Павлюк повів їх на Кам’янку проти коронного гетьмана Конецпольського. Там стався бій, козаків було розбито й відігнано аж до Боровиці.

Конецпольський запропонував їм 6 грудня 1637 р. мир за умови, що вони видадуть йому свого гетьмана, якому, як обіцяв Конецпольський, нічого поганого не станеться. Але поляки не дотримали цієї обіцянки, як і багатьох інших, даних козакам. Павлюка було відвезено до Варшави, де йому відрубали голову. Наступником його козаки обрали Остряницю, а заступником Остряниці — Гуню, мудрість якого була усім відома.

Доля Павлюка і поведінка поляків були для козаків досить ясними доказами того, що вороги намірилися їх повністю знищити. Побачивши небезпеку, яка їм загрожувала, вони атакували поляків і розгромили їх у степах біля річки Стариці. Ті ж, хто врятувався від смерті того убивчого дня, благали миру й одержали його від козаків, урочисто заприсягнувшися, що вже ніколи не зазіхатимуть на козацькі привілеї.

Проте мир тривав недовго, його скоро порушили поляки, які мали підступність викрасти Остряницю й Гуню і варварство відібрати їм життя після найжахливіших катувань. Сотник Касим з Києва загинув так само зі своїм сином. Багато інших козаків стали жертвами жорстокості поляків: одних було колесовано, а інших піддано /194/ таким тортурам, які не спадуть на думку найжахливішому дикунові, але які гідні рафінованої жорстокості освічених націй. Їх підважували на довгих цвяхах, якими пробивали тіло між ребрами, інших четвертували, і ніщо не могло ні розчулити поляків, ні схилити їх до милосердя. Вони навіть смажили дітей на рашперах, а других саджали на палі, розкладаючи під ними багаття, а тих, кого не вбили, робили невільниками. Навіть церкви не уникли погрому, їх було сплюндровано, а чаші для святих дарів продано євреям.

У 1638 р. гетьманом нещасних решток козаків було обрано Півторакожуха. Він об’єднав козаків, мріючи помститися за смерть своїх співвітчизників. Але, дійшовши до річки Мерлі, вони повернули назад, бо поширилися чутки, ніби князь Вишневецький вирушив їм назустріч. Проте ці побоювання були безпідставні, оскільки Річ Посполита не мала тоді великого війська, а солдати не витримували лютих морозів.

Коронний гетьман Конецпольський, боячися союзу українських козаків із запорозькими і бажаючи уникнути прикрих наслідків його, наказав побудувати поблизу дніпрових порогів місто Кодак. Це будівництво він доручив французам. Коли воно вже почалося, Зиновій Хмельницький з кількома козаками приїхав подивитися, що там робиться. Конецпольський спитав їх, чи не заперечують вони проти побудови фортеці? Хмельницький відповів по-латині: «Я ще ніколи не бачив нічого, зробленого людськими руками, що не могло б бути зруйноване людьми».

У 1642 р. наступником Півторакожуха став Булук, а коли він через два роки помер, поляки /195/ не дозволили козакам обрати нового гетьмана. Вони вислали до козаків своїх комісарів, що походили з польських родин, які найгірше ставилися до козаків, оскільки всі їхні землі було відібрано свого часу в козаків.

Зиновій Хмельницький володів тоді селом Суботовом, яке його батько Михайло одержав від чигиринського старости Даниловича за свою службу. Король підтвердив його право власності на знак визнання його вірності й насамперед успішної боротьби з турками. Зиновій оселив на своїй землі чимало селян. Але підстароста Чаплинський мав сумніви щодо його прав і забрав у нього землю під тим приводом, що, мовляв, не можна простому козакові бути землевласником. Землю було конфісковано. Розгніваний Хмельницький сказав узурпаторові: «Ще не вмерла козацька мати, ще не все ви в нас забрали. Доки маємо шаблю в руці, доти матимемо й надію». За такі слова Чаплинський кинув його у в’язницю й наказав побити киями його сина, який кинувся захищати батька. Він залишався у в’язниці два роки, після чого його було звільнено завдяки проханням та молінням жінки Чаплинського.

У 1647 р. польський король Владислав відповів ад’ютантові Козацького Війська Барабашеві на його вірнопіддану скаргу на нечувані жорстокості, які чинять поляки. Відповідь було скріплено королівським підписом та печаткою: «Якщо ви є хоробрі козаки, якщо маєте ще силу та шаблю — захищайтеся!»

Вийшовши з в’язниці, Богдан Хмельницький захопив зненацька королівський лист до Барабаша і втік із ним на Січ, до запорозьких козаків. Це сталося 7 грудня. Збуджені листом ко/196/заки спіймали всіх поляків, які були на Січі, й перебили їх.

Цього ж року помер Київський митрополит Петро Могила. А навесні того року коронний гетьман і каштелян Павло Потоцький послав у Малоросію свого сина Стефана з шістьма тисячами поляків. Цей молодий князь, прийнявши присягу від Барабаша, наділив його владою гетьмана Малоросії. Він негайно підняв шість тисяч реєстрових козаків і послав їх на дніпрові пороги битися з Хмельницьким, який повстав проти Польщі. Хмельницький зі свого боку вирядив послів до донських козаків з проханням прислати йому реєстрових козаків.

У той же час він переконав кримського хана прийти йому на допомогу. Хан був незадоволений з того, що поляки знов відмовилися платити йому данину, порушуючи свої зобов’язання.

2 травня 1648 р. на Жовтих Водах сталася битва між сином Потоцького й Барабашем, з одного боку, і проводирем козаків Хмельницьким — з другого. Поляків було розбито. Потоцький і Барабаш, так само як багато козаків, що були під його командуванням, були вбиті, а інші попали у полон.

Дізнавшися про цю поразку, поляки послали назустріч козакам велику армію на чолі з коронним гетьманом Потоцьким та Калиновським. Вони пішли степовим шляхом на Корсунь, а проти них ішло восьмитисячне Козацьке Військо та шість тисяч татар, усі під командуванням їхнього проводиря Хмельницького. Як тільки татари побачили поляків, вони закричали: «Алла! Алла! Назікі, назікі тур, тур! Биймося з невірними! Ось вони!» Хмельницький з козаками атакував польську армію і повністю розбив її у ви/197/нятково жорстокій битві. Він захопив у полон Потоцького з багатьма іншими польськими шляхтичами й подарував їх татарам, які повезли їх у свої орди.

Після цієї перемоги військо Хмельницького дуже зросло. Він поділив його на полки, призначив у кожен полк командира зі старшини і за їхньої згоди послав прохання королю та Речі Посполитій, складене таким чином: «Козаки, не знайшовши в поляків співчуття щодо виправлення численних тяжких кривд, які вони заподіяли козакам, хоча козаки неодноразово скаржилися на них часом через депутатів, часом через вірнопіддані прохання, конче змушені були шукати собі захисту проти цих несправедливостей. Знайшовши допомогу в татар, вони покинули своїх жінок, дітей та добро і з’єдналися зі своїми покровителями — запорозькими козаками. Вони двічі розбили армію Речі Посполитої, яка їх переслідувала. Але, незважаючи на ці переваги, козаки готові повернутися під владу короля та Речі Посполитої, якщо його величність накаже припинити повністю заподіяні ним нечувані жорстокості, публічно покарає винних у цих жорстокостях і гарантує козакам на майбутнє свободу та привілеї. Оце й усе, чого вони вимагають, доведені до краю тими, хто мав би їх підтримувати. Якщо його величність зволить виявити їм таку милість, вони готові просити прощення за безчестя, яким вони вкрили його армію. Дано у Білоцерківському замку цього 2 липня 1648 р.».

Того самого року полковники Хмельницького Внестіїв, Раданов та Остап, яких вважали за янголів-хранителів, посланих Богом, не можучи більше витримувати несправедливості, /198/ що їх коїли у Малоросії євреї та польські шляхтичі, перебили усіх євреїв, які їм трапилися, і змусили шляхту платити викуп. Князь Вишневецький змушений був втекти з Дубна й повернутися з усією родиною до Польщі. Інші поляки наслідували його приклад.

Того ж року Максим Кривоніс, писар Богдана Хмельницького, захопив місто Бар і вбив усіх поляків, які були в ньому, зробивши виняток лише для Потоцького, якого взяв у полон. У цій різанині загинуло понад п’ятнадцять тисяч євреїв.

У вересні того самого року Богдан Хмельницький, підтриманий татарами, захопив польський табір і забрав усі багатства, які знаходилися в містечку Пил явка. Там мало відбутися весілля якогось визначного поляка, і всі вози з золотим та срібним посудом попали до рук козакам і татарам.

31 жовтня того ж року польський король Владислав помер з розпуки у своєму палаці у Литві. У Варшаві було короновано нового короля — його брата Казимира.

Того самого року Богдан Хмельницький захопив п’ятдесят гармат, встановлених у фортеці Збараж, він здобув міста Львів і Замостя і вимагав від шляхти великі гроші, якими вони могли відкупитися від полону. Він повернувся з захопленими багатствами в Україну. Одразу після прибуття до Києва він пішов у церкву подякувати Богові за такі великі успіхи.

З цієї нагоди козаки усіх рангів та станів поквапилися зібратись у Києві, щоб висловити йому вдячність і піднести титул визволителя Малоросії. Хмельницький, бажаючи виявити своє визнання, поїхав до Переяслава, посватався до /199/ своєї куми, вдови підстарости Чаплинського, яка своїми вмовляннями змусила чоловіка випустити його із в’язниці, й одружився з нею.

Тим часом поляки вирядили до Хмельницького послів — київського воєводу Кисіля та князя Четвертинського з їхніми ад’ютантами та з численними подарунками, а саме: з шубою біличого хутра, булавою, кінським хвостом, підтвердженням титулу гетьмана запорозьких козаків, й багатьма вітаннями з нагоди його нового шлюбу. Хмельницький прийняв і послів, і подарунки. Після переговорів посли повернулися додому.

Через кілька днів київський воєвода Кисіль послав до Хмельницького священика з листами, в яких він закликав його повернутися під покровительство Польщі.

Того ж року господарі Молдавії та Валахії та чимало князів татарських орд відрядили до нього своїх послів, щоб привітати з перемогами.

Вони також просили допомоги проти їхніх ворогів.

Тоді ж таки турецький султан вислав до нього посольство й подарував кафтан, тобто шубу, шаблю й булаву. Він наказав сілістрійському паші й кримському ханові послати Хмельницькому допоміжне військо, оскільки тоді не було ніяких угод між польським королем і турецьким султаном.

Хмельницький того самого року вислав уперше послів до російського великого князя, царя Олексія Михайловича, з проханням прийти йому на допомогу й бути напоготові з військом’ на литовському кордоні, щоб повернути землі, втрачені у війні за Смоленськ. /200/

У 1649 р. кримський хан сам прийшов зі своїм військом на допомогу Хмельницькому. Козаки, об’єднавшися з татарами, облягли Збараж. Облога була така щільна, що поляки змушені були їсти м’ясо коней, собак, котів, мишей тощо. Сам польський король на чолі двадцятитисячної армії поспішив їм на виручку, але козаки рушили йому назустріч і примусили повернути назад. Козаки так турбували його своїми наскоками під час усього походу, що мало не захопили увесь королівський обоз. Переслідуючи поляків, козаки вбили першого генерала Оссолінського, багато інших визначних осіб і близько п’яти тисяч солдатів. Увесь шлях було вкрито трупами, і Збараж було здобуто. Король, зрозумівши, що не може протистояти двом об’єднаним арміям, написав листа до хана, пропонуючи йому покинути козаків. На цю пропозицію хан відповів посланцеві, що король має заплатити йому сто тисяч дукатів, які він йому винен, що король має дати прощення й свободу всім запорозьким козакам, а потім буде видно, що він має ще зробити. Хмельницький насамперед вимагав, щоб кількість реєстрових козаків було встановлено у сорок тисяч, щоб усі місця та посади у війську було заповнено козаками, щоб поляки у майбутньому не чинили нічого проти їхніх церков, звичаїв та священиків і щоб Київський митрополит засідав у сенаті поряд примаса Польщі.

Поки король провадив переговори про все це, Гладкий на чолі довірених йому Хмельницьким козацьких загонів заподіяв багато руйнувань у Литві. Але князь Радзивілл вийшов йому назустріч, і Гладкого було вбито, як і його наступника Подобайла. /201/

Коли король погодився на вимоги татарського хана й козаків, мир і спокій було відновлено. Хмельницький був представлений королю великим канцлером Любомирським, попросив у нього прощення за минуле й повернувся до себе.

Проте поляки найменше дбали про дотримання статей трактату, укладеного з козаками. Першим порушенням трактату з боку поляків була їх рішуча відмова надати місце в сенаті присланому Хмельницьким на сейм Київському митрополитові Косову, незважаючи на дану королем обіцянку.

Того самого року. Хмельницький одержав відомості про те, що польський король збирається разом із татарами почати війну з російським царем Олексієм Михайловичем. Цар відрядив князя Олексія Трубецького та Пушкіна послами до польського короля, вимагаючи в нього сто тисяч карбованців, які той лишився винен за відшкодування втрат при здобутті Смоленська, але поляки відіслали їх, сказавши: «Нехай вони спробують відстояти з мечем у руці все, чим володіють».

Того ж року турецький султан наказав молдавському господареві Василю Лупулу виявити дружнє ставлення до Хмельницького й погодитися на шлюб його доньки Ірини з сином Хмельницького Тимофієм. Господар відмовився, і Хмельницький послав проти нього генерала артилерії Носача та Дорошенка з шістнадцятьма тисячами козаків, які по дорозі зустрілися за Дністром з двадцятьма тисячами татар. Об’єднавшися, ці дві армії захопили Сороку і зруйнували Сучаву у Молдавії. Господар змушений був покинути Ясси й рятуватися у Хотині. Козаки й /202/ татари, переслідуючи його, оточили ліс, у якому він сховався, взяли його в полон і примусили погодитися на шлюб його дочки з сином Хмельницького, та ще й заплатити татарам великі гроші за свою свободу.

Нарешті король Казимир після повторних невідступних нагадувань Хмельницького й козаків надіслав їм ратифікацію зборівського трактату, згідно з яким він визнавав їх вільним народом і дозволяв завжди мати сорок тисяч готових до бою козаків. 8 березня Хмельницький наказав зареєструвати цю ратифікацію за підписами брацлавського полковника Нечая, генерального ад’ютанта Дем’яна Многогрішного та Йосипа Виговського.

У 1650 р. київський воєвода Кисіль з багатьма польськими шляхтичами приїхав в Україну, щоб зробити нове розмежування їхніх земель, але козаки спротивилися цьому, як дії, що суперечить Зборівському трактатові.

Коли виникло питання про сорокатисячний реєстр козаків, встановлений згідно з трактатом, укладеним з польським королем, козаки повстали проти гетьмана, і він, щоб припинити заворушення, дав кожному козакові вільний вибір залишатися козаком чи стати селянином.

Саме цього року Хмельницький почав таємне листування з російським царем, який дуже радів з того, що козаки шукають його захисту.

У той же час Хмельницький поділив усіх козаків на п’ятнадцять полків з полковником на чолі кожного з них. Він переписав усіх козаків, зареєстрованих у кожному полку, й надіслав копії списків польському королю.

Ось ті п’ятнадцять полків з іменами полковників: /203/


Назви полків | Імена полковників | Кількість козаків

1. Чигиринський полк | Петро Якубовський | 3189

2. Черкаський полк | Іван Ворольченко | 2989

3. Канівський полк | Семен Жабицький | 3120

4. Корсунський полк | Лук’ян Мозиря | 3472

5. Уманський полк | Йосип Глух | 3830

6. Брацлавський полк | Данило Нечай | 2802

7. Кальницький полк | Іван Федоренко | 2046

8. Канівський полк | Антон Адамович | 2080

9. Переяславський полк | Федько Лобода | 2150

10. Кропив’янський полк | Филон Джеджелій | 2033

11. Остринський полк | Тимошка Носач | 1958

12. Миргородський полк | Максим Гладкий | 3158

13. Полтавський полк | Мартин Пушкаренко | 2782

14. Ніжинський полк | Прокіп Шумейко | 983

15. Чернігівський полк | Мартин Небаба | 936

Загальна кількість | 37549


Крім цих реєстров їх козаків, було ще безліч добровольців.

Того самого року посол великого султана Осман-ага прибув до Хмельницького. Він привіз йому подарунки від свого володаря: шаблю, кафтан і булаву — й запропонував, щоб Хмельницький з усім козацьким народом відмовився від покровительства Польщі й перейшов під захист турків. Хмельницький, добре знаючи про міцний союз кримського хана з польським королем, боявся опинитися між двох вогнів і стати разом з усією Малоросією невольником поляків. Тому він не дав турецькому послові жодної позитивної відповіді й навіть всіляко уникав можливості виявити свою думку. Він так чинив, щоб виграти час і прийняти рішення відповідно до обставин.

Трохи пізніше приїхав до Хмельницького Нуреддін-ага, посланий кримським ханом, щоб /204/ умовити його воювати разом із ним та поляками проти російського царя. Але коронний гетьман Потоцький, який стояв табором в околицях Кам’янця-Подільського, образив Хмельницького найтяжчими погрозами, дорікаючи йому за його ставлення до молдавського господаря. Розлючений козацький гетьман зробив усе що міг, щоб перетягти кримського хана на свій бік.

У 1651 р. польський король Казимир оголосив усій Речі Посполитій, що вона повинна негайно готуватися до війни.

Поляки несподівано напали на Брацлав і на загін козаків, який стояв у містечку Красному, й перебили їх разом з їхніми прибічниками.

Але Богун з іншим загоном козаків перейшов річку Буг, атакував поляків біля Венецького монастиря, розбив їх і захопив увесь їхній скарб.

Того ж року поляки знов зібралися коло Венецького монастиря й розташували там свій табір, але полковник Глух зі своїми козаками поспішив на допомогу побратимам. Їхня поява викликала таку паніку серед поляків, що вони втекли з табору, лишивши все козакам. При відступі вони втратили полковника Канівського у містечку Купчинці.

За таких обставин польський король звернувся по допомогу до герцога Курляндського, але він зовсім не був зобов’язаний подавати її полякам за межами країни. Щоб його заохотити, король і Річ Посполита обіцяли йому визнати у спеціальному акті, що він допоміг не з обов’язку, а виключно своєю доброю волею та через прихильність до Польщі і що це його ні до чого не зобов’язує у майбутньому. Король просив також маркграфа бранденбурзького прислати /205/ військо, що той повинен був зробити як васал Речі Посполитої. Цю допомогу король одержав, бранденбурзьке військо увійшло у Польщу під командуванням генерала Донсгофа. Усі ці допоміжні сили приєдналися до поляків і утворили разом із ними майже трьохсоттисячну армію. Король Казимир на чолі такої прекрасної армії вирушив до Берестечка на річці Стир, рішуче настроєний атакувати козаків. Він дав їм бій 31 червня 1651 р. При першому зіткненні козаки з люттю накинулися на поляків і влаштували велику різанину. Проте поляки витримали удар і, розраховуючи на свою чисельність, спробували оточити козацько-татарське військо. Їхній план увінчався успіхом: необережність хана, який не зміг скористатися зі своєї вигідної позиції на пагорбах, дозволила полякам здійснити цей план і здобути перемогу. Козаки й татари зазнали цілковитого розгрому, і різанина була така немилосердна, що хан і Хмельницький ледве втекли й урятувалися зі жменькою вояків, що їм зосталися, залишивши свій табір переможцям.

Після цієї поразки в Хмельницького лишалася якась сотня козаків, що уникнули різанини, і він боявся попасти у руки поляків. Тому він зробив усе, щоб забезпечити собі допомогу хана. Вони вели щодо цього тривалі переговори.

Хмельницький зрозумів, що хан хоче помиритися з Польщею й одержати при цьому якомога більше грошей. Тоді він запропонував йому все, що той забажає, набрав нових людей у військо з усієї країни і спромігся створити нову п’ятдесятитисячну армію козаків, та ще й одержав нарешті допомогу — сорок тисяч /206/ татар. Король тим часом повернувся до Варшави разом із допоміжним військом.

Цього року помер славетний князь Єремія Вишневецький, коронний гетьман і найзапекліший ворог козаків.

Хмельницький, зібравши своє військо, рушив на річку Маслівку, де до нього приєдналося значне козацьке підкріплення.

У той же час князь Радзивілл, перемігши під Лоєвом полковника Небабу, Антона та Гаркушу, увійшов у Київ і спалив Поділ, тобто ту частину Києва, яку називали Нижнім містом. Хмельницький зі свого боку попрямував зі своєю армією до Ольшани, а звідти до Білої Церкви.

Коронні гетьмани були також у цій місцевості, отже, обидві армії безперервно надокучали одна одній, проте ніхто не мав вирішальної переваги. Кінець кінцем польські генерали, втомлені такою тривалою війною, запропонували мир проводиреві козаків і відрядили до нього на переговори як своїх комісарів брацлавського воєводу Кисіля і смоленського воєводу Грабова. Козаки зі свого боку послали з тією ж метою Гонсевського та Гусаковського, які прибули до польського табору для обговорення умов припинення війни кожною стороною. Польща спочатку вимагала зменшити кількість реєстрових козаків до двадцяти тисяч.

Ця пропозиція до того обурила козаків, що вони мало не вбили Хмельницького і призначених ним комісарів. Отже, Хмельницький був змушений продовжувати воєнні дії під Білою Церквою. Голод та інші нещастя, від яких потерпали поляки, викликали істотне зменшення їхньої армії, а ще дуже багато солдат, подалися до Польщі, щоб там забути про тяжкі воєнні /207/ часи. Хмельницький врахував цю обставину і, прагнучи здобути більш вигідні умови для козаків, поновив свої переговори з польськими гетьманами. Від початку переговорів було вирішено, що основою для всіх пропозицій залишається Зборівський трактат. Коли угоду було складено і схвалено, постало питання про її ратифікацію. Для цього Собеський і Потоцький приїхали у табір Хмельницького, а він сам — у польський табір. Таким чином було встановлено

мир.

Одразу після підписання миру поляки перейшли на свої зимові стоянки в Україні. Вони робили козакам чимало прикростей, часом відкрито, часом потаємно, і козаки гірко нарікали на Хмельницького та його мир.

Хмельницький, щоб припинити ці скарги та ремства і якоюсь мірою відшкодувати втрати козаків, дозволив їм селитися в околицях Полтави та у Великоросії. Саме в цей час вони починають утворювати колонії та будувати багато міст, як, наприклад, Суми, Лебедин, Харків, Охтирка та чимало інших містечок і селищ.

Навесні того року Хмельницький знову відрядив посла до молдавського господаря Василя, вимагаючи виконати обіцянку одружити його доньку Ірину з сином Хмельницького Тимофієм і погрожуючи примусити його до цього силою. Молдавани наполегливо просили господаря погодитися на шлюб, щоб уникнути ще одного пограбування козаками своєї країни. Водночас вони дуже розхвалювали нареченого. Але господар, який не міг наважитися віддати йому дочку, вислав до Польщі довірену особу, щоб просити короля спротивитися цьому шлюбові й заборонити Хмельницькому наполягати на ньому. /208/ Тоді король наказав коронному полковникові Калиновському вирушити з шістьма тисячами вершників і трьома тисячами піхоти, щоб перешкодити Хмельницькому увійти у Молдавію. Хмельницький написав полковникові листа, питаючи, з якої речі він перешкоджає його синові зустрітися з майбутньою дружиною. Він питав, чи вважає Калиновський, що король, його володар, може давати такі накази й мішатися у справи, які його ніяк не стосуються. Хмельницький просив Калиновського не заважати його походові, інакше він не відповідатиме за наслідки. Калиновський, який сам хотів одружити свого сина з принцесою Іриною, не піддався на умовляння. Тоді Хмельницький послав синові Калиновського, який був на стоянці у Ніжині, коня з відрізаними гривою та хвостом і з вуздечкою, зробленою з волосу гриви, і просунувся зі своїм військом до Батурина, де стояли поляки. Місто було захоплене, і майже всі поляки загинули в бою. Хмельницькому принесли голову генерала Калиновського, а трохи пізніше син цього генерала втопився біля Бубнівки, впавши з мосту.

Після цієї перемоги козаки винищили всіх старост і польських панів, які попали їм до рук. Хмельницький у супроводі татар підійшов до Кам’янця, щоб захистити з цього боку кордон і дати його синові час для походу на Молдавію. У цей же час татари розсіялися по Польщі, вдаючися до різного роду зловживань.

Син Хмельницького з дванадцятьма тисячами козаків вступив у Молдавію, господар негайно дозволив йому одружитися зі своєю донькою, і весілля відбулося у столиці, Яссах, у присутності бояр та під гучні вітання всього народу. /209/

Після весілля Хмельницький відрядив до польського короля спеціального посла з гострою скаргою на гетьмана Калиновського, який зі своїм військом перешкоджає подорожі його сина до Молдавії. Бог, — писав він королю, — не відмовляє своїм створінням ні у воді, ні у належній їжі, а Калиновський хотів лишити для себе найкращі джерела, а моєму синові лишити найгірші, — така поведінка розгнівала і його, і тих, хто був із ним. Хмельницький закінчив листа, смиренно просячи в короля прощення за все, що сталося, і заявляючи, що не він був призвідцею лиха. Король не зважив на вибачення й відправив посла назад без відповіді.

Цей знак зневаги розгнівав Хмельницького, і він вислав до короля нову депутацію з тим самим листом. Король відповів, що не простить його, доки він не відішле татар і не дасть полякам у заложники свого сина. Ці пропозиції так обурили Хмельницького, що він сказав полякам, поклавши руку на шаблю: «Вона мене захистить, якщо ви спробуєте порушити мій спокій. Я бачу нині, що всі ваші маневри спрямовані на мою загибель. Знайте ж, що я завжди віддаватиму перевагу дружбі з татарами перед дружбою з вами і що ніколи ви не матимете заложником мого сина. Він тільки-но одружився, а ви вже намагаєтеся його погубити хитрощами та вивертами. Ні, ви його ніколи не побачите. Скажіть королю, хай він вірно дотримується Зборівського трактату, який він підтвердив своєю присягою, а ми підписали своєю кров’ю».

Після від’їзду послів Хмельницький вирішив, що найкращим способом урятувати його країну є віддатися під покровительство турків. А коли миргородський полковник Гладкий і Гуляниць/210/кий стали йому дорікати, кажучи, що не личить християнам шукати покровительства в невірних, він наказав негайно відтяти голову полковникові Гладкому, Гуляницький же уникнув такої долі, лише сховавшися в монастирі.

У 1653 р. польський король, дізнавшися про те, що відбувається в Україні, послав туди армію на чолі з Чарнецьким, щоб почати війну. Цей генерал заходився руйнувати, палити й убивати все, що він стрічав на своєму шляху. Богун одержав наказ Хмельницького дати йому бій. Він атакував поляків, розбив їх, примусив тікати й захопив їхній табір.

Саме того року помер київський воєвода Адам Кисіль, що належав до славного роду Светольдів, який дав Русі від 1128 р. чимало князів та гетьманів.

У цей же час воєвода Метянський та угорський князь Ракоці скинули молдавського господаря. Тимофій Хмельницький швидко прийшов йому на допомогу зі своїм військом і відновив владу свого тестя. Але Метянський і Ракоці вдруге скинули його з престолу, і його зять Хмельницький не мав іншого вибору, як зосередити всі сили у Сучаві, перебравшися в це місто разом зі своєю тещею. Там його було вбито гарматним ядром, і його тіло в супроводі тещі відвезли його батькові.

Польський король рішуче намірився розпалити війну в Україні. Він зібрав п’ятнадцятитисячне військо, піших і кінних, сам став на його чолі й пішов на Жванець. Хмельницький вийшов йому назустріч зі своїм власним військом і з військом татарського хана. Він оточив п’ятнадцять тисяч поляків, які, позбавлені будь-якої допомоги, потерпаючи від голоду й морозів, втратили /211/ багато людей. Лишилося в них тільки чотири тисячі солдат. Доведений до крайності, польський король запропонував мир татарському ханові, послав йому прекрасні дарунки, знову зобов’язався дотримуватися всіх пунктів Зборівського трактату й віддав у заложники сенаторів Лянцкоронського й Оссолінського для забезпечення виконання своїх обіцянок.

Заплативши великий викуп татарському ханові, король вважав, що він врятувався від великої небезпеки, яка загрожувала йому й решті його війська. Проте хан, не зважаючи на подарунки й королівські обіцянки, виділив великий загін татар і послав його у Литву, де вони захопили велику здобич і понад п’ять тисяч невільників з нечуваною легкістю, бо саме тоді відбувалося весілля Косовського, одного з визначних шляхтичів тієї країни. Татари захопили всіх, хто брав участь у цій церемонії, батьків, матерів, родичів, свояків, друзів і навіть музик, і завезли як полонених у свій край.

Хмельницький дізнався, що завдяки своїм послам і подарункам польський король спромігся розірвати союз хана з козаками і що вони мають плани об’єднатися проти Росії, що король обіцяв не складати зброї доти, доки він не відновить владу хана над Астраханським царством, яке росіяни відібрали в татар, і що хан наказав своїм загонам: коли вони повертатимуться через Україну додому, забирати у неволю всіх козаків, яких вони зустрінуть, і руйнувати все, що їм трапиться по дорозі.

Щоб відвернути таку страшну біду, яка зібралася над його головою, гетьман Хмельницький негайно скликав усіх козаків, розповів їм про крайню небезпеку, яка загрожувала їм звідусіль, /212/і сказав, що для врятування вітчизни, їхніх жінок, дітей і навіть їхнього власного життя вони мають єдиний засіб — піддатися під покровительство царя Великоросії.

Козаки одностайно схвалили цю пропозицію, і було вирішено, не гаючи часу, відрядити Григорія Гуляницького з кількома іншими комісарами від усього народу до російського царя, щоб запропонувати йому взяти під своє покровительство козаків і взагалі всю Україну за умов її цілковитої та повної свободи й збереження козацьких привілеїв.

Цар прийняв пропозицію, запевнив послів у своєму покровительстві, зробив їм гарні подарунки й наказав супроводити їх на зворотному шляху бояринові, тобто приватному радникові, Василеві Васильовичу Бутурліну й багатьом іншим боярам та шляхтичам великоруським, щоб остаточно обговорити з Хмельницьким та козацьким народом усі пункти, які були йому запропоновані. Ці посланці договорилися з Хмельницьким та козаками про всі пункти попередніх статей трактату і обіцяли їм від імені свого монарха взяти їх під покровительство Великоросії, лишаючи їх користуватися з усіх їхніх прав, привілеїв та вольностей без будь-якого винятку. Ці попередні статті було підписано у день Богоявлення 1654 р. у Переяславі, куди для цього приїхали Хмельницький та його помічники.

Царські посланці вимагали від Хмельницького та козаків лише їхнього слова та присяги вічно залишатися під покровительством Росії, назавжди відмовитися від покровительства Польщі й повністю розірвати союз із ханом Криму. За цих умов цар триматиме слово щодо всього обіцяного від його імені. Гетьман, його поміч/213/ники та козаки прийняли ці умови з цілковитим задоволенням, вони дали своє слово й одразу промовили присягу, яку від них вимагали. Після того Хмельницький послав гінців в усі міста й містечка України, щоб увесь народ прийняв ту саму присягу. Великоруські посланці зі щойно укладеним трактатом одразу повернулися до своєї країни, подарувавши перед тим козакам від царя чимало куниць, соболів та інших дорогих речей. Хмельницький і козаки зі свого боку щедро їх обдарували.

Вже у лютому Хмельницький послав цареві список усіх козаків з пам’ятною запискою щодо привілеїв, пільг і вольностей народу, щоб одержати їх підтвердження та ратифікацію як для нього самого, так і для його наступників. Цю пам’ятну записку склали Самійло Богданов, генеральний суддя, Павло-Петро, переяславський полковник, та інші підлеглі їм люди. Цар дуже милостиво прийняв цей список, схвалив і підтвердив усе, що від нього просили, заявивши, що козаки матимуть ті самі права, які мають великоруські піддані, і наказав послати їм листи-патенти такого змісту:

1. Козаки користуватимуться своїми давніми вольноєтями, привілеями, пільгами та судами, тобто їх буде судити в майбутньому, як раніше, їхня старшина зі своїми помічниками, і ні бояри, ні воєводи, ні жоден великоруський пан не має права в ті суди мішатися.

2. Якщо козак помре й залишить своє добро, своїх сестер, жінку, дітей та близьких родичів, то вони стають його спадкоємцями, і від них не можна нічого вимагати чи заважати здійсненню угод та прав, які вони одержали від своїх князів та польських королів. /214/

3. Московський патріарх не матиме ніякої юрисдикції ні над Київським митрополитом, ні над його священиками.

4. У малоруських містах відкупники та збирачі податків мають збирати гроші та майно, які надходитимуть у царський скарб.

5. З цих грошей цар платитиме шістдесяти тисячам реєстрових козаків по три карбованці щороку, гетьман одержуватиме тисячу дукатів і матиме Чигирин і все, що до нього належить. Помічникам, старшині, полковникам, сотникам або тим, хто виконує доручення, кожному буде видаватися платня відповідно до його звання.

6. Гетьман вже не прийматиме послів сусідніх держав, ні з Корсуня 2, а якщо випадково хтось до нього приїде, то він відішле їх до царя.

7. Гетьман зі свого боку не посилатиме більше послів до інших держав без згоди на те царя.

8. Гетьман не матиме більше ніякого зв’язку з кримським ханом. Він лише підтримуватиме з ним звичайну дружбу, щоб забезпечити Малоросію від татарських нападів.

9. Після смерті гетьмана козаки будуть вільні вибрати іншого на його місце. Про обрання гетьмана вони доповідають цареві, який нагороджує його булавою, прапором і шле йому вірчі грамоти.

10. Гетьман користується прибутками Чигиринського полку і володіє Чигирином з усіма прилеглими землями.

11. Козаки користуватимуться цілковитою свободою, всіма своїми привілеями, пільгами та перевагами, і ні цар, ні його наступники ніколи не зможуть відібрати навіть найменшої з них. Вони матимуть своє вряду/215/вання згідно з їхніми звичаями та законами. Вони встановлюватимуть порядки в усій своїй країні, і жодна особа з Великоросії не має права в те мішатися.

Як тільки польський король і кримський хан одержали звістку про те, що Хмельницький піддався Великоросії, вони вирішили оголосити війну їм обом. Дізнавшися про їхній намір, Хмельницький негайно попередив царя, який наказав об’єднати своє військо у дві великі частини: одна під командуванням Хованського пішла на Литву, а друга на чолі з Бутурліним вирушила на з’єднання з Хмельницьким. Останній послав Ніжинський та Чернігівський полки з вісьмома іншими, а також багато козаків-добровольців під Смоленськ, щоб там зустрітися з царським військом. Командував цими полками віце-гетьман Іван Золотаренко, який одержав булаву та бунчук.

Цього самого року царському війську вдалося захопити місто Смоленськ.

Коли сталася ця щаслива подія, цар Олексій Михайлович виїхав з Москви, де поширилася чума, у В’язьму.

Хмельницький отаборився зі своїми козаками під Фастовом, він одержав платню як для себе, так і для свого війська золотими, срібними та мідними монетами й дукатами, і на всіх мішках стояла печатка з зображенням царя.

Під час цієї кампанії віце-гетьман Золотаренко захопив міста Гомель і Ново-Биків. Коли цар одержав звістку про це, він послав йому дорогі дарунки.

Литовський гетьман князь Радзивілл увійшов з польським військом у Литву, щоб зупинити переможне просування царсько-козацького вій/216/ська. Дізнавшися про це, цар наказав своїй армії разом з армією Золотаренка дати бій Радзивіллові. Обидва війська зустрілися на річці Березині. Радзивілл не міг протистояти ворогові й був загнаний аж углиб Литви, де армії царя й козаків зайняли понад двісті міст і містечок, у тому числі й Вітебськ, і спалили Вільну. Після цих перемог цар повернувся до столиці і, сидячи на своєму троні, прийняв у присутності свого двору титули царя й самодержця Великої, Малої та Білої Русі.

Козаки, які на чолі з Золотаренком спустошили Литву з краю в край, повернулися до міста Старий Биків, де Золотаренка було вбито пострілом з рушниці. Тіло його перевезли до Корсуня, щоб поховати у церкві, збудованій за його наказом. Але церква спалахнула під час церемонії, і тіло Золотаренка, більшість священиків і багато козаків загинули у вогні.

Того ж року польський король послав сто тисяч золотих флоринів кримському ханові СелимГірею, щоб підбурити його напасти на Україну, але тим часом цей хан помер, і посланці короля звернулися до його наступника Менглі-Гірея, який узяв гроші, вдерся зі своїми татарами в Україну і, зустрівши на своєму шляху Томиленка, що незадовго до того став віце-гетьманом замість Золотаренка, вбив його.

Цього 1655 року татари спільно з поляками серед лютої зими атакували полковників Хмельницького — Брацлавського, Зеленського, Венецького, Богуна й Підместранського, які тоді були під Уманню, але вони прорвалися крізь вороже військо і таким героїчним чином урятувалися. Тоді поляки разом із татарами всіма своїми силами напали на Хмельницького, який /217/ зібрав козаків на рівнині, що згодом дістала назву Дрижиполе, й оточили його зусібіч, відрізавши йому всі шляхи сполучення й відступу. Вони атакували його з такою запеклістю, що пробилися до укріплень, що їх козаки поробили зі своїх саней, і тоді козаки, щоб відбити цей напад, покидали свої шаблі й озброїлися дишлами саней. Розмахуючи ними, вони поклали багато поляків і татар, нагромадивши одне тіло на друге й зробивши таким чином захисний вал. Хмельницький, побачивши, що він не зможе довгий час опиратися ворогові через нестачу провізії — його військо й він сам змушені були тамувати спрагу снігом — і через те, що ворог тисне з усіх боків, і зрозумівши, що його хочуть захопити живцем, запропонував своєму війську порвати облогу й таким чином уникнути лютої розправи. Козаки погодилися з таким відважним рішенням, вишикувалися чотирикутником, і ті, хто був у перших лавах, захищалися дишлами саней, убиваючи ворогів, а інші послуговувалися шаблями з усією вправністю, на яку вони були здатні. Вони спромоглися прокласти собі прохід крізь кільце облоги й у доброму порядку добралися до Білої Церкви, де з’єдналися з загонами Пушкаренка.

Після такої великої поразки поляки дозволили татарам повернутися додому, піддаючи все у Малоросії вогню й мечу й забираючи у неволю всіх козаків, які траплятимуться їм на шляху.

Тим часом Хмельницький договорився з боярином Василем Васильовичем Бутурліним про об’єднання їхніх військ і похід проти поляків, щоб перешкодити їм завдавати шкоди Малоросії. Вони вирушили в успішний похід і здобули Кам’янець-Подільський, Львів, Замостя й ді/218/йшли аж до Любліна. Узявши це останнє місто, вони пограбували його, захопивши величезні багатства. У той же час вони дізналися, що поляки з двома гетьманами на чолі збираються перейти Віслу, і самі перейшли цю річку. Дві армії зійшлися на полі бою, сутичка була запекла, поляків ще раз було розбито, й вони кинулися тікати. Після цього бою козаки й росіяни повернулися до Малоросії.

Повернувшися в Україну, Хмельницький наштовхнувся біля річки Озерної на табір татарського хана. Хан атакував козаків, але перемогти не зміг і запросив їх на переговори, намагаючися розірвати їх союз із росіянами та обіцяючи їм найвигідніші умови. Хмельницький погодився зустрітися з ханом, оскільки той прислав йому дванадцять заложників, вибраних поміж найважливіших офіцерів його війська. Коли вони прибули, Хмельницький разом із певною кількістю найвпливовіших козаків поїхав до хана. Хан докоряв йому на переговорах за те, що він піддався під покровительство Росії, й попереджав, що Хмельницький каятиметься, але вже буде пізно. Проводир козаків звинувачував його у свою чергу в порушенні всіх угод, які він мав із козаками, говорив, що він ніколи не міг розраховувати на його допомогу, за яку хан завжди призначав ціну, віддаючи перевагу тому, хто більше заплатить. Хмельницький докладно перелічив збитки, заподіяні козакам навіть під час їхнього союзу, й докоряв за таємну угоду, яку хан уклав з польським королем, метою якої було цілковите знищення Малоросії і включення її до Астраханського царства. Нарешті він ясно представив негідну поведінку попередника хана, який /219/ покинув козаків під Берестечком. Хан, образившися на ці докори, став погрожувати Хмельницькому, що він зробить усе, щоб погубити і його самого, й усіх козаків. Хмельницький, на якого не справили враження ні обіцянки, ні погрози, гордо залишив ханський табір, повернувся до себе й відіслав заложників.

Звідти Хмельницький у супроводі ближнього боярина Бутурліна поїхав до Чигирина, щоб дати лад найбільш нагальним малоросійським справам.

Після цього вони погодилися скликати у 1656 р. всіх малоросійських вищих офіцерів війська та їх помічників. Ці збори вирішили написати листа цареві, дякуючи йому за згоду взяти козаків під своє могутнє покровительство, захистити від підступів їхніх ворогів і залишити їм їхні привілеї, вольності та пільги. Його просили продовжувати й у майбутньому це покровительство та підтвердити, що їхні привілеї не можуть бути відібрані його наступниками.

Хмельницький після стількох великих успіхів і після встановлення найліпшого ладу у козацьких справах почував себе знесиленим воєнними походами й недугами свого віку. Він вирішив, що настав час скласти з себе командування, щоб мати спокій на решту свого життя. Та тільки-но він почав споживати солодощі відпочинку, як шведський король попросив прислати військо йому на допомогу. Хмельницький послав йому великий загін козаків на чолі з полковником київським Антоном Адамовичем. З цією підтримкою король захопив Краків і Варшаву, де знайшов скарби польських королів і багатства більшої частини польської шляхти. Тоді Хмельницький від імені козаків і за згодою царя /220/ відрядив послів до короля та Речі Посполитої, щоб спонукати їх вислати зі свого боку комісарів на кордони між обома державами для того, щоб визначити й встановити ці кордони на користь обопільної торгівлі. Король і Річ Посполита прийняли цю пропозицію й довірили відповідну місію сенаторам Лясковському та Кисілю. Обидві сторони погодилися, що кордони України йдуть на півдні від Лимана до Очакова і на північ від гирла Дніпра до витоків Дністра, звідти до джерел Горині, потім до джерел Прип’яті, а звідти до Бикова і, перейшовши Дніпро, до Насочі й до околиць Смоленська.

Трохи пізніше, але того ж року, германський імператор прислав Хмельницькому наполегливі листи, висловлюючися на користь короля й Речі Посполитої. Примас Польщі написав йому зі свого боку, попереджаючи, що рано чи пізно він зустріне в особі шведського короля могутнього ворога, якщо буде й надалі підтримувати починання цього монарха й дозволить йому досягти надто великої переваги над польським королем. Він писав, що після завоювання Польщі шведський король не обмежиться нею, а поверне переможну зброю проти Малоросії, щоб її підкорити, і що, маючи все це на увазі, його імператорська величність і примас просять його зайняти нейтральну позицію, і, якщо він не вважає для себе можливим виступити проти шведського короля, хай хоч припинить подавати йому допомогу. Листи імператора та примаса справили належне враження, Хмельницький перестав посилати допомогу шведам і водночас послав свого сина Юрія Хмельницького стати табором над річкою Ташлик, щоб захистити кордон України. Тоді поляки, зібравши, де тільки могли, якнай/221/більше війська, напружили всі сили, щоб вигнати зі своєї країни шведів, а ті марно просили допомоги в проводиря козаків.

1657 року, після того, як військо датського короля висадилося у Швеції, шведи змушені були залишити Польщу й усі свої завоювання. Розбрат між Швецією й Данією закінчився лише через три роки славнозвісним миром в Оливі,

Цього ж року римський імператор і турецький султан дали знати Хмельницькому, що король Казимир порадив Речі Посполитій обрати після його смерті його наступником російського царя, щоб завдяки об’єднанню двох держав під єдиним скіпетром уникнути чвар та прикрих воєн, на які Польща постійно наражалася. Вони вказували Хмельницькому на серйозну помилку, яку він зробив розпочавши першим ці прикрі війни, які розривали й зараз розривають Польське королівство і чиї сумні наслідки рано чи пізно відіб’ються на сусідніх державах. Вони писали, що Польща, об’єднавшися з Росією, стане величезним колосом, який буде у свою чергу роздушений деспотизмом царя, скерованим проти нього й усього його народу, і що є ще час, щоб попередити прикрий розвиток подій, відмовившися від будь-якого союзу з Росією, і що вони зі свого боку не зупиняться ні перед чим, щоб перешкодити здійсненню таких небезпечних планів. Вони підкреслювали, що саме йому треба найсерйознішим чином усе обміркувати і що вони не бачать для нього іншого виходу, як об’єднатися з поляками й разом розпочати війну з Росією.

Ці сумні новини справили на Хмельницького дуже сильне враження. Він гадав, що, уклавши трактат, він забезпечив своєму народові постійний мир і цілковиту свободу. Тепер він побачив, /222/що помилявся, і разом із тим зрозумів, до яких жахливих наслідків усе це може призвести. З другого боку, згадуючи про присягу на вірність, яку він сам і козаки дали цареві, і не маючи надії на те, що він зможе схилити козаків до цілковитого розриву з царем, він так засмучувався, що кінець кінцем дуже тяжко захворів.

Турецький султан вважав мовчання Хмельницького, потайність якого він добре знав, за знак того, що йому нема чого від нього сподіватися, і замислив жорстокий план отруїти Хмельницького. Для цього султан послав до нього одного поляка, начебто щоб попросити руки його доньки, а насправді йому на загибель. Коли Хмельницький відчув сильний біль від отрути й зрозумів, що йому лишилося жити мало часу, він зібрав у Чигирині всіх полковників, їхніх помічників та найповажніших козаків. Як тільки вони зібралися коло нього, він їм розповів про всі небезпеки, на які наражався, про всі труди, які його виснажували і які він брав на себе, щоб визволити вітчизну й забезпечити її від зазіхань та нападів поляків. Між іншим, він звернувся до них з такими зворушливими словами: «Нині я маю подякувати вам за вашу слухняність і за допомогу, яку я мав від вас завжди, а насамперед під час наших воєн з різними ворогами. Я передаю у ваші руки знаки влади, якими ви мене вшанували, й саму владу, яку ви мені довірили. Природні почуття й прихильність, яку я маю до свого сина, не дозволяють мені, однак, пропонувати його вам як свого наступника. Він ще надто молодий та недосвідчений, отже, не може сподіватися на таку високу посаду. Серед вас є дуже досвідчені командири, які за різних обставин виявили муж/223/ність, наприклад, полковник переяславський Петро, полковник Полтавський Пушкар і генеральний писар Іван Виговський. Одного з них ви маєте поставити на чолі хороброго козацького народу сьогодні, коли обставини склалися так тяжко. Вам потрібен воднораз чоловік мудрий, сміливий, обачний, який поєднував би зі знанням воєнної науки знання політичних справ. Дайте мені радість, призначте ще за мого життя мого наступника, щоб я передав йому гетьманські клейноди і дав перед смертю всі потрібні розпорядження та необхідні відомості, щоб він міг гідно та з користю для народу виконувати різні дії, пов’язані з його посадою».

Козаки відповіли йому, що вони до глибини душі пройняті визнанням тих великих послуг, які він робив їм увесь час, і через це вони вирішили визначити наступником гетьмана його сина, який стане спадкоємцем батькових талантів і всіх його чеснот, бо було б злочином обрати кого-небудь іншого. Вони сказали, що коли його молодий вік та недосвідченість у справах не дозволяють йому діяти на власний розсуд, то нехай він вибере чоловіка, якому він вірить, щоб той був його радником та міністром до того часу, коли час, вік та досвід дозволять йому керувати самому.

Зворушений таким виступом і доброзичливістю козаків до його сина, Хмельницький наказав привести його і передав йому всі гетьманські клейноди разом із паперами, титулами та документами, які в нього переховувалися, і дав йому поради, які вважав за потрібні. Після того, як гетьман певний час розмовляв наодинці зі своїм першим секретарем Виговським, він віддав Богові душу. Це сталося 15 серпня пополудні. /224/

Одразу ж поширилася чутка про смерть Хмельницького, і величезна кількість козаків зібралася навколо його палацу, щоб разом оплакувати свою втрату. Його тіло було перевезене з Чигирина до Суботова, де його поховали з усіма почестями в тій церкві, яку він сам наказав збудувати. Про нього можна сказати, що він був найбільш справедливим і найбільш гідним гетьманом з усіх, кого будь-коли мала Малоросія. Він був мудрий, обережний, передбачливий, звичний до найтяжчих випробувань, утоми, холоду, спеки, голоду й спраги. Він так любив свою вітчизну, що нехтував навіть найнеобхіднішим відпочинком, якщо того вимагали справи. Він завжди був перший у битві й останній при відступі. Зрештою, це був довершений чоловік, якого вимагали прикрі обставини, що склалися для його народу.

Віддавши останню шану батькові, син зібрав помічників, полковників, старших козаків і виклав їм міркування, через які він вирішив добровільно скласти з себе обов’язки гетьмана. «Моя молодість і брак досвіду у справах, — сказав він, — примушують мене передати у ваші руки тягар, який ви на мене поклали. Прошу вас, оберіть чоловіка, ліпше за мене спроможного керувати народом і розв’язувати всі справи. Я ж буду вчитися в нього з усією старанністю та слухняністю».

Збори були здивовані, почувши таке з вуст юнака, але своєї думки не змінили. Його відмову було відкинуто, а його самого — примушено прийняти й зберігати командування, яке йому було одностайно передане за життя його батька Усе, що для нього зробили, так це дали йому як радника генерального писаря Виговського /225/ умовою, що той із них, хто піде на війну, нестиме знаки гетьманської влади. Проте син Хмельницького і генеральний писар, якого йому дали у заступники, по-різному дивилися на речі й навіть мали зовсім відмінні погляди. Молодий гетьман, можливо, дізнавшися про щось із листів, які він знайшов серед паперів свого батька, а може, батько перед смертю попередив його про чвари, які можуть спалахнути між козаками, зібрав чимале військо запорозьких козаків, узяв мільйон грошей, залишений його батьком, прийняв польських послів, договорився з ними й почав щось замишляти проти царя.

Тим часом електор Бранденбурга Фрідріх-Вільгельм, скориставшися з нещасливих воєн, які послабили й рвали на шматки Польщу, одержав завдяки Велаському мирові суверенітет для Пруссії, а через Бромберзький трактат — округи Лауенбург та Битов у ленне володіння, а місто Ельбінг як заклад за істотну суму, яку він позичив Польщі.

Наступного, 1658 року, полковник полтавський Пушкар, довідавшися про змову молодого Хмельницького з Річчю Посполитою, негайно повідомив про неї російського царя, який послав у Малоросію боярина Богдана Матвійовича Хитрова, щоб перевірити повідомлені факти. Боярин спитав генерального писаря Виговського, бажаючи з’ясувати становище, але Виговський так уміло приховав події від царського посланця і зумів так спростувати закиди проти молодого Хмельницького, що посланець наділив його повноваженнями гетьмана. Пушкар, знаючи про наслідки переговорів між генеральним писарем і царським посланцем, зібрав двадцять тисяч козаків і пішов з ними з Тарослава на Лубни. На /226/прохання Виговського Хитров став його переслідувати й, наздогнавши його, наказав йому іменем царя повернутися до Полтави, що той і зробив.

Виговський, щоб приховати свої плани від російського царя, дав йому знати, що поляки після того, як дали йому слово обрати царя наступником свого нинішнього короля, почали робити всілякі перешкоди, що всі їхні обіцянки були зроблені лише для того, щоб виграти час і дістати можливість зібрати нове військо та здійснити свої давні задуми, до чого вони навіть залучили трансільванського принца Ракоці. У відповідь на це цар негайно відрядив послів до короля та Речі Посполитої, кваплячи їх виконати обіцянки й без зволікання влаштувати його обрання. У разі ж відмови з їхнього боку він відчував прикру необхідність примусити їх зі зброєю в руках зробити обіцяне. Поляки зустріли царських посланців з найбільшими почестями, й після численних нарад щодо обрання царя було повідомлено, що воно може відбутися лише після укладення миру між поляками та шведами. Як тільки стосунки між двома державами будуть залагоджені постійним та міцним миром, вони перейдуть до серйозного виконання своїх обіцянок і того, що цар запропонував їм через своїх послів.

Тим часом поляки також відрядили послів до Виговського, щоб підтвердити його гетьманський титул і разом з тим просити його з усією обережністю, на яку він був здатний, заспокоювати царя, даючи йому зрозуміти й обіцяючи навіть, що всі угоди, укладені між ним і Хмельницьким у Гадячі Верещакою та Сулимою, будуть зрештою точно виконані. /227/

Зі свого боку Виговський, який бачив у полтавському полковникові Пушкарю постійну перешкоду своїм намірам, вирішив захопити його. Для цього він послав два полки з Ніжина й ще два зі Стародуба, але полковник не втрачав пильності й так добре оборонявся, що повністю розбив ці чотири полки, схопив їхніх командирів і відіслав як полонених до російського царя.

Цього року поляки мали сейм у Варшаві, присвячений справам України. Він ухвалив такі статті, які було негайно повідомлено козакам:

1. Вони назавжди звільняються від будь-якої унії з польською церквою.

2. Київський митрополит зі своїм духівництвом засідатиме в сенаті після гнезненського архієпископа.

3. Козацьке Військо налічуватиме шістдесят тисяч реєстрових козаків.

4. Козаки завжди вибиратимуть гетьмана виключно зі свого народу.

5. Козаки самі обиратимуть київського воєводу з-поміж своїх співвітчизників, і він матиме титул сенатора.

6. Польща ніколи не завдаватиме ніякої шкоди ні козацьким церквам, ні монастирям, і козаки вільно вибиратимуть собі священиків, яких самі захочуть.

7. Козаки матимуть свої академії з тими вчителями, яких вони самі захочуть і приймуть.

8. Козаки можуть встановити свою канцелярію та друкарню там, де вони захочуть.

9. Під час війни козаки можуть вільно вибирати, чи приєднатися до поляків, чи зберігати нейтралітет.

10. Перш ніж буде підписано остаточний мирний трактат, оголошується загальна амністія. /228/

11. Вся Україна має визнавати владу гетьмана, якого вона обере, і підкорятися йому одному.

12. Для кращого запевнення добрих намірів Польщі король і Річ Посполита зобов’язуються послати до Малоросії сто польських шляхтичів з найвідоміших родин, які слухатимуться наказів самого лише гетьмана козаків.

13. Гетьман матиме право карбувати гроші на всіх землях своєї країни.

14. В усіх важливих справах поляки закликатимуть козаків на обговорення та наради.

15. Нарешті, Польща докладатиме зусиль, щоб спорудити для козаків канал або (розчистити) річку, що йшла б до Чорного моря.

Такі були статті, щодо яких недалекоглядний Виговський дійшов згоди з поляками. Але більш розважливі й передбачливі козаки відчули в них більше хитрувань та бажання обдурити з боку поляків, аніж доброї волі та щирості. Вони були переконані, що при ратифікації трактату в них спробують відібрати навіть надії, які вони ще плекали. Виговський після підтвердження та ратифікації цих угод відкрито виступив проти царя. Спочатку він пішов з польським і татарським військом на полковника Пушкаря, який лишився вірним царю. Перш за все Виговський атакував його з самими козаками, проте був розбитий наголову і, відступаючи в цілковитому безладді, навіть загубив булаву. Але поляки й татари атакували полковника, розбили його у свою чергу, вбили під час бою, й Полтава впала під ударами переможців, які її пограбували.

Після такого успіху Виговський рушив на місто Зіньків, обліг його, оволодів ним і взяв у полон свого суперника віце-гетьмана Силька, захопив/229/ши після того міста й містечка Лютеньку, Сорочинці, Баранівку, Обухів, Багачку, Устивицю, Яреськи, Веприк і багато інших, які він віддав татарам на грабування та руїну.

У відповідь на ці ворожі дії Виговського цар послав проти нього двадцятитисячну армію на чолі з Григорієм Григоровичем Ромодановським, зміцнену кількома полками козаків, які жили на кордоні й разом зі своїм гетьманом Іваном Безпалим та Барабашем залишалися вірними цареві. Цей гетьман мав під своїм командуванням запорозьких козаків, владу над якими йому передав ад’ютант Вороник. Це військо рушило переслідувати Виговського й по дорозі спалило міста Лубни, Пирятин, Чорнушин, Горошин, зруйнувавши їх і багато інших. Вони облягли Варву, місто, де стояв ніжинський полковник, прихильник Виговського, але вдарили такі морози, що вони змушені були зняти облогу. Ромодановський відійшов на зимову стоянку до Лохвиці, а гетьман — до Ромен.

Наступного, 1659 року, цар послав Іскру як гетьмана до армії князя Ромодановського, але його було вбито під Лохвицею, перш ніж він зміг приєднатися до князя. Як тільки скінчилася зима, росіяни на чолі з князем Трубецьким облягли Конотоп, де стояв Гуляницький. Коли про це дізнався Виговський, він негайно поспішив йому на допомогу разом із польським та татарським військом, раптом напав на росіян під Путивлем, убив велику їх кількість і розсіяв решту. Тим часом Юрій Хмельницький надумав знову втрутитися у справи своєї батьківщини. Він послав на Запорозьку Січ Івана Брюховецького з повідомленням про те, що Виговський проти волі козаків привласнив собі титул гетьмана, який бу/230/ло надано лише Хмельницькому, тоді як Виговський був тільки радником, зловживаючи своїм становищем без відома козаків.

Козаки з-над Дніпра, Бугу та інших місцевостей України, побачивши, що Виговський провадив мирні переговори з поляками, відокремившися від царя, що він сам спустошував Малоросію та ще й дозволяв грабувати її татарам, і не можучи більше витримувати поневолення стількох козаків, їхніх співвітчизників, знов зібралися у Брацлаві на вибори гетьмана, і знов їхній вибір упав на Юрія Хмельницького.

За таких обставин, коли козаки зустріли Верещаку та Сулиму, які везли угоду польським посланцям, що зібралися в Гадячі, вони їх убили. Виговський стояв табором з другого боку Дніпра, і коли він побачив, що козаки разом із своїм гетьманом Хмельницьким знов перейшли на бік царя, то відмовився від гетьманства й утік до Польщі.

Король і Річ Посполита, ще сподіваючися повернути козаків, послали до Хмельницького каштеляна волинського, який повіз йому грамоту з підтвердженням його гетьманського титулу. Але Хмельницький, зваживши на ослаблення Польщі, віддав перевагу покровительству царя і навіть наказав вигнати з Малоросії усіх поляків, запрошених Виговським, і розправитися з тими, хто відмовиться виїхати. Переяславський полковник Джеджеря, якому було доручено цю операцію, виконав її так добре, що вислав з України всіх поляків, захопив п’ять прапорів, які він відіслав до Ніжина, та ще й убив велику кількість поляків у Чернігові й у багатьох інших містах.

Гетьман Хмельницький за згодою кошового /231/ запорозьких козаків приїхав у Чигирин. Дружину Виговського, яка там перебувала, він відіслав до її чоловіка у Польщу. Кошовий з усіма своїми козаками виявили покору цареві, який підтвердив його титул через боярина князя Трубецького, що його він послав з цією метою до Чигирина.

Хмельницького було визнано гетьманом Малоросії, і тоді величезна кількість людей, як тих, що мешкали з обох боків Дніпра, так і з інших місцевостей, юрбами поспішили до нього. Оскільки країна не мала досить місця для всіх, їм було віддано необроблені землі у Малоросії і навіть трохи земель у Великоросії, щоб вони могли там оселитися. Цар наказав розподілити їх по п’ятьох полках — Сумському, Охтирському, Харківському, Ізюмському та Рибненському, дозволивши, щоб їх судили за їхніми власними законами й щоб вони мали ті самі привілеї, що й інші козаки.

У 1660 р. цар зрозумів, що поляки лише обманювали його своїми пропозиціями та обіцянками. Він послав до Хмельницького боярина Василя Васильовича Шереметєва, щоб погодити з ним заходи для продовження війни з Польщею. Було вирішено напасти на Польщу через Кодак. На багато міст було накладено контрибуцію, інші було спустошено. Це несподіване вторгнення налякало поляків, і їхня паніка ще збільшилася від прикрої новини про цілковитий розгром коронного гетьмана під Дубном і про спустошення козаками його табору.

Незадовго перед тим помер шведський король, і сенатори уклали з королем та Річчю Посполитою славнозвісний мирний трактат у Оливі. Поляки робили все, щоб перетягти на свій бік /232/ Хмельницького, й нарешті їм вдалося відірвати його від союзу з Росією та від її покровительства.

Трохи пізніше польський король з татарами і Хмельницький зі своїми козаками напали разом біля Дубна та Слободища на російську армію та на козацьке військо, якими командував Шереметєв, оточили й так стиснули їх, що ті лишилися без нічого, маючи вибір між голодною смертю і здачею на милість переможця. Шереметєв переконався, що князь Барятинський, який був у Києві зі своїм військом, не дуже дбає про допомогу йому, і вирішив підписати капітуляцію з поляками, але поставлені йому умови здалися Шереметєву надто тяжкими, і він відмовився підписати її. Після цього польська армія ще більше стиснула облогу, й нарешті він був змушений прийняти умови. Через цю капітуляцію почалися чвари між татарами й поляками. Перші вважали, що їм належить уся здобич, і кинулися грабувати російських генералів та офіцерів, нищачи все нещадно, так що польський король, щоб їх утихомирити, віддав їм у полон Шереметєва, який лишався в них протягом кількох років. Що ж до інших російських офіцерів, то польський король залишив їх собі чи для обміну, чи для одержання викупу.

Окрилені цією перемогою, поляки захопили частину України. Проте віце-гетьман Яким Сомко з полками Переяславським, Ніжинським та Чернігівським так відважно оборонявся, що вже наступного, 1661, року зміг вигнати з України усіх поляків і знов передав її під владу царя.

Того самого року Хмельницький повернувся в Україну в супроводі хана з козаками та по/233/ляками. Він став табором під Переяславом, тоді як хан на чолі татар спустошив міста Стародуб, Мглин і багато інших у Малоросії.

На початку 1662 р. князь Григорій Григорович Ромодановський, об’єднавшися з гетьманом Сомком, вирушив проти Хмельницького, який з татарами й поляками став табором під Кириловом, напав на нього, примусив тікати й підпалив місто.

Козаки зібралися цього року в Козельці для виборів гетьмана. Багато відомих козаків домагалися цього великого титулу, і між ними ніжинський полковник Васютка і Іван Брюховецький, який раніше був відданий Хмельницькому. Обрали Сомка за умови, що він присягне на вірність цареві й залишиться завжди йому відданим. Юрій Хмельницький на чолі двадцятитисячної армії підійшов під Переяслав, де новий гетьман Сомко перебував з багатьма хоробрими козаками. Він захищався з неймовірною відвагою, але кінець кінцем був би змушений здатися, аби князь Ромодановський не подав йому вчасної допомоги.

Хмельницький, хоча й знав, що князь наближався зі своїм військом, не чекав на його появу й швидко відступив до Канева. Князь і гетьман пішли по його слідах, догнали, атакували й повністю розбили. Це сталося 6 липня. Велика частина його армії й понад тисячу донських козаків загинули у Дніпрі навпроти Канева. Сам Хмельницький ледве добрався до Черкас зі жменькою своїх прибічників.

Гетьман Сомко після цієї перемоги залишив у Каневі полковника Лизогуба й перейшов зі своїми козаками Дніпро, а князь Ромодановський послав Приклонського з військом на Чер/234/каси. Після здобуття цього міста у ньому лишився полковник Гамалія, а Сомко спустився по Дніпру до Бужина й повідомив про це князя. Той вийшов на протилежний берег Дніпра й став табором навпроти Приклонського. Попереджений про це Хмельницький раптом обрушився зі своїми козаками на військо Приклонського, яке зазнало б цілковитої поразки, якби не відійшло до Дніпра під захист армії князя Ромодановського. Ця армія, розташована по той бік Дніпра, відкрила такий запеклий і тривалий вогонь по ворожому війську, що Приклонського було врятовано, а Хмельницький повинен був відступити до Лубен. Хмельницький, засмучений через усі свої втрати й неможливість вийти зі скрутного становища, вирішив зректися гетьманської влади й постригтися в ченці, що він невдовзі зробив.

Того ж 1663 року запорозькі козаки, незадоволені своїм гетьманом Сомком, скинули його й одностайно та вільно обрали на його місце Брюховецького, одразу ж повідомивши про те царя. Васютка, який палко бажав стати гетьманом, використав вплив архієпископа Методія, щоб добитися прихильності царя. Але цар відповів, що вибори гетьмана Малоросії залежать лише від козаків, що він у ту справу ніяким чином не мішається і що оскільки було обрано Брюховецького, то Васютці лишається тільки заслужити повагу козаків, щоб стати наступником Брюховецького після його смерті.

Васютку не задовольнила така відповідь, і він поновив свої настійні прохання, адресовані цареві. Дізнавшися про це, новий гетьман звинуватив Сомка й Васютку у величезних розтратах. Цар призначив комісію для розслідування цієї /235/ справи й наказав обом обвинуваченим з’явитися до комісарів для відповіді на обвинувачення. Ці комісари, призначені царем, були князь Чагін та Кирило Осипович Хлопов. Вислухавши обидві сторони й дотримавшися усіх формальностей, що вимагаються за таких обставин, вони винесли остаточний вирок, за яким Сомка було позбавлено всіх знаків гетьманського титулу й обох обвинувачених було передано в руки Брюховецького, щоб він зробив з ними що сам захоче. Обурений таким вироком Сомко щосили кричав про свою невинність і погрожував комісарам поскаржитися на них самому цареві, через що комісари посадили його у в’язницю. Брюховецький був незадоволений з цього ув’язнення, бо він знав Сомкову спритність, його сміливість і твердість характеру. Отже, він негайно послав до Сомка кількох козаків, які відтяли йому голову. Така жорстока розправа викликала заворушення багатьох козацьких полковників. Щоб запобігти його наслідкам, новий гетьман увільнив усіх малоросійських полковників і замінив їх запорозькими козаками, які завдали великої шкоди малоросійським козакам.

Цар хотів того року поновити- давні угоди з козаками. Для цього він призначив писаря Башмакова, який, дізнавшися після свого прибуття, що польський король на чолі великої армії вирушив на Малоросію, щоб напасти на неї, не гаючи часу повернувся додому, не виконавши своєї місії.

Зі свого боку, гетьман Брюховецький зненацька захопив місто Переяслав, забрав там незліченні багатства, що їх зосередив Сомко, і негайно пішов на Кременчук, щоб його захопити. /236/ Але це укріплене місто так добре захищали козаки — супротивники нового гетьмана, що він змушений був облишити свої плани й відступити до Гадяча.

Трохи згодом чигиринський гетьман Тетеря, Гуляницький та Богун, поставлені поляками як віце-гетьмани, полковники Подністрянський і Чернецький, усі під покровительством Польщі, вдерлися у Малоросію, маючи на меті почати наступ на Гдухів. Під час походу вони грабували й спустошували все на своєму шляху, у тому числі й землі Салтикова, брали в полон усіх мешканців та віддавали їх татарам. Вони хотіли захопити Ніжин та Батурин, але не змогли ними оволодіти.

У 1664 р. польський король Казимир сам очолив військо, яке рушило на облогу Глухова, гарнізоном якого командував генеральний суддя козаків Животовський. Король стиснув місто зусібіч і закидав його безліччю бомб та гранат, але козаки затято боронилися й робили часті вилазки, через що багато поляків було вбито. Облога Глухова тривала вже п’ять тижнів, коли поляки дізналися, що на них іде трьома дорогами царське військо, щоб допомогти оточеним. Перша частина війська під командуванням князя Якова Чудовича Черкаського вже стала табором під Бронськом, друга — на чолі з князем Куракіним була у Путивлі, а третя під проводом князя Ромодановського просунулася аж до Батурина. Козацький гетьман Брюховецький приєднався до царської армії й вирішив по дорозі напасти на обоз польського короля. Цей монарх вирішив не дожидатися Брюховецького, зняв облогу й відступив, але зазнав при тому істотних втрат. Козаки кинулися його переслідувати, за/237/хопили велику частину військового обозу й наскакували на польський ар’єргард аж до Пирогова по цей бік Десни, куди король відступив зі своїм військом. Коронний гетьман зазнав великих втрат від загонів, якими командував князь Ромодановський, хоча тому й не вдалося здобути вирішальну перемогу. Коронний гетьман спустошив країну, правду кажучи, але й гетьман Брюховецький завдав такої самої шкоди містам, містечкам і мешканцям залежних від Польщі місцевостей.

Тим часом кошовий запорозьких козаків Сірко обложив Чигирин й захопив це місто у перший день Великодня. Звідти він вирушив на поляків і завдав їм численних втрат. Після всіх цих походів він відступив у степи України. Великоруський * воєвода Чернецький зі свого боку спустошив міста Бужин та Суботів, піддавщи все вогню й мечу, і відступив після того, як мав варварське задоволення викинути з могил тіла славного гетьмана Хмельницького і його сина Тимофія. Тетеря, якого поляки призначили гетьманом, дізнавшися про те, що колишній гетьман Малоросії Юрій Хмельницький, митрополит Київський Йосип Тукал і Гуляницький вже домовилися схилити польського короля відібрати в нього гетьманство, випередив їх і переконав короля, що вони на велику шкоду Польщі підтримують таємне листування з російським царем. Король надто легковажно повірив у це й вислав усіх трьох з Польщі.



* Описка автора: Чернецький (Чарнецький) був польським воєводою. — (Прим. перекладача).



Гетьман Брюховецький, оволодівши Черкасами, віддав місто на пограбування. Тетеря, ко/238/ли його повідомили про цю подію, не почуваючи себе в безпеці у Чигирині, зібрав нашвидкуруч всі коштовності й відступив зі своїми козаками у Брацлав. Але, дізнавшися, що Сірко наступає йому на п’яти, що він навіть увійшов у Чигирин і забрав решту речей, які не міг узяти з собою Тетеря, він покинув Брацлав і сховався з усіма своїми багатствами у Польщі. Але тільки-но він туди прибув, як самі поляки забрали в нього все, і він змушений був тікати до Лощини, обдертий до нитки. Брюховецький, дізнавшися про його втечу, попрямував на Чигирин, щоб заволодіти ним, але Чернецький випередив його зі своїми загонами й завдяки своєму шаленому опору дав час Тетері підійти під Чигирин з татарським військом з Великої орди й примусити тікати Брюховецького й Сірка.

Після цього Чернецький пішов зі своїми загонами до Канева, а звідти у Білу Церкву. Мешканці цього останнього міста відмовилися здатися, і Чернецький відрізав усі шляхи до нього, але під час цієї операції його було тяжко поранено, й він помер. Сірко зі свого боку, побачивши, що татари пішли з орди, негайно вирушив на Біль, оволодів цим містом і захопив багато інших містечок, які належали ханові. Його мета була примусити татар відступити, щоб захищати їхню країну, проте успіхи Сірка тривали недовго. Несподівано з’явився Маковський з польським військом і калмицькою ордою. Вони напали на Сірка, вбили багато козаків і примусили Сірка відступити в Україну.

Наступного, 1665 року, інше польське військо, підтримане тисячею калмиків, на чолі з Яблонським, що став наступником Чернецького, ви/239/рушило проти Брюховецького, табір якого був під Білою Церквою. Брюховецький тримався добре, він оборонявся з такою сміливістю, що вбив досить багато ворогів, і насамперед польських шляхтичів. Він примусив генерала з рештками війська відступити у Польщу.

Вірні Польщі козаки зібралися цього року по той бік Дніпра на вибори гетьмана. Вибір їхній упав на Опару, але треба було одержати підтвердження цього вибору від орди, орда ж віддала перевагу Петрові Дорошенку, ад’ютантові Тетері, й наказала передати Опару з його старшиною польському королеві, який засудив їх до смерті.

Того року гетьман Брюховецький поїхав до Москви у супроводі свого старого генерала й багатьох полковників. Цар зустрів його з найбільшими почестями, надав йому титул та гідність боярина й видав за нього жінку з царської родини. Він видав також за полковників жінок з найзначніших дворянських родин Великоросії, зробив їм усім дуже дорогі дарунки, за винятком генерального писаря Шийкевича, якого за незгоди з гетьманом було покарано засланням на Сибір.

У цей час з’явився один авантюрник, на ім’я Дезик, на чолі великого загону козаків, гетьманом яких він себе проголосив. Протягом певного часу він грабував та спустошував чимало місцевостей у Польщі, але був нарешті заарештований і ув’язнений у ніжинській вежі, де й закінчив свої дні.

Петро Дорошенко зробив усе можливе, щоб повернути під владу Польщі всі козацькі полки, які були по той бік Дніпра. Проте, здається, всі його зусилля привели лише до покірності /240/ Брацлавського полку, та й то тільки після застосування сили. Це місто досить довго витримувало облогу завдяки впертій обороні та мужньому опорові Дрозда. Але більшість гарнізону було перебито, людям бракувало найнеобхідніших речей, і Дроздові довелося здатися Дорошенку, який наказав стяти йому в Чигирині голову. Так Дорошенко оволодів Брацлавом. Однак найбільша частина козаків перейшла Дніпро й перейшла під командування Брюховецького. Так на протилежних берегах Дніпра з’явилося двоє гетьманів: один прихильний до царя, а другий — до Польщі.

На початку 1666 р. Дорошенко послав Підлисенка та ще одного зі старшини до польського короля з проханням, щоб цей монарх підтвердив листами-патентами давні козацькі привілеї та пільги.

Наприкінці того року цар послав до Брюховецького кількох воєвод, що їх він примусив виїхати з Москви, наказавши розподілити їх між основними містами Малоросії як губернаторів. Серед цих міст були Гадяч, Полтава, Миргород, Лубни, Прилуки, Стародуб, Новгородок, Глухів, Батурин та ін. Виняток було зроблено для Києва, Чернігова, Переяслава та Ніжина, які самі мали призначати комісарів для інших малих містечок, щоб збирати платню за право довозу або вивозу всіх товарів. Було також встановлено різні місця, де мають сплачувати податки міщани й селяни. На цих останніх було накладено податки за плуги та за коней.

Трохи згодом приїхали комісари від царя, щоб зробити точний перепис усієї власності у Малоросії, від людей найбагатших до найбідніших, — земель, рухомого майна, товарів і всього іншого. /241/ Вони мали наказ: розподілити податки, накладені на селян, з найбільшою рівністю, щоб ніхто не мав підстав скаржитися.

Ці запобіжні заходи не перешкодили повстанню міст проти воєвод, яких цар наказав Брюховецькому поставити там для збирання податків. Повстання почалося з Переяслава. Мешканці цього міста вбили полковника Дашка, який жив у кварталі, що звався Богушевий, спалили його будинок і приєдналися до Дорошенка. Він же, підтриманий переяславцями, негайно рушив на Золотоношу, яку вже давно тримав в облозі князь Щербатов на чолі козацько-російського війська. Дорошенко так вдало його атакував, що примусив зняти облогу й відступити. Скориставшися зі своєї перемоги, Дорошенко здобув Ніжин та Прилуки й спалив усі навколишні містечка. Після цих походів він пішов на загін полковника Маковського й узяв його в полон разом із загоном. Щоб покарати їх за спустошення, які вони наробили навколо свого зимового табору, він усіх їх віддав татарам. Розправившися з Маковським, Дорошенко зі своїми козаками знов відмовився від покровительства короля та Речі Посполитої.

У 1667 р. цар, дізнавшися, що татари час від часу вдираються у Малоросію, вирішив зробити приємність запорозьким козакам, пославши в їхню країну російське військо під командуванням генерала Козочева, щоб захистити їх кордони й допомогти їм відбивати напади ворогів. Цей вчинок царя викликав наслідки, протилежні його сподіванням. Запорозькі козаки поставилися з підозрою до російської армії, вони поскаржилися цареві на її прихід як на дію, що суперечить їхнім вольностям, і додали, що самі спро/242/ можні себе захистити. Після цих скарг цар наказав Козочеву відступити у Малоросію. Козаки цієї країни, намовлені запорожцями, одразу виявили незадоволення присутністю цього війська й зробили так, що Козочев кінець кінцем змушений був залишити цю країну.

Дорошенко, очоливши своїх прибічників-козаків, які обрали його своїм гетьманом, напав біля міста Гайсина на коронного гетьмана, або генерала, Яна Собеського. Поки ці двоє гетьманів билися між собою, Сірко, гетьман запорозьких козаків, прагнув використати їхній розбрат. Він вдерся у Крим і наробив там такого жаху, що хан втік у гори зі своїми татарами. Хан дав знати Дорошенкові про вторгнення Сірка до Криму й про спустошення ним цього краю і просив помиритися з Собеським, прийти йому на допомогу й примусити разом Сірка вийти з Криму. Але той після восьмиденного грабунку," розгрому та підпалів усього, що траплялося на його шляху, сам відступив з Криму.

Того ж року польський король викликав з вигнання Юрія Хмельницького, Київського митрополита Йосипа Тукала та Гуляницького. Але, попереджені про те, що їх хочуть знов використати їм же на загибель, вони потаємно втекли й сховалися у Малоросії.

Нарешті повноважні польські й царські посли закінчили свої переговори й уклали тринадцятирічне перемир’я між двома державами. Цей трактат, опублікований у Москві, справив погане враження на козаків. Польські посли спритно поширювали в Україні чутки, що її буде передано під владу Польщі.

Занепокоєні та стривожені цією статтею трактату, козаки послали до Москви двох службовців /243/ канцелярії Мокревича та Урбановича під приводом передати цареві скарги на наглядачів за збиранням податків в Україні, а насправді щоб розвідати, що сталося у Москві, й насамперед перевірити, чи є правдою чи брехнею чутка щодо їх повернення під польську владу. Але ці посланці не змогли доповісти своєму гетьманові нічого, що стосувалося б їхньої місії, крім того, що в Москві приймали з найбільшими почестями польських послів, які незадовго перед тим прибули у цю столицю. Звідси вони зробили висновок, що їх народові не доводиться чекати нічого доброго.

Тим часом цар повідомив гетьмана, що тисяча російських солдат піде в Україну у зимові табори. Ця новина зміцнила побоювання козаків, що їх віддадуть під владу Польщі, та збудила в них підозри, що їх примушуватимуть силою. За цих обставин Дорошенко висловив серйозні закиди Брюховецькому за його згоду на те, що козаки, які так хоробро проливали кров за свою свободу, тепер змушені щороку платити обтяжливі податки за добро, яким вони володіють, і що для збирання цих податків поставлено воєвод з Великоросії, що стягають усі плоди праці мешканців України, і, нарешті, що всі їхні пільги, привілеї та вольності перетворилися на химеру.

1668 року Брюховецький, побачивши, що запорожці підняли більшість інших козаків і що все йде до повстання, вирішив приєднатися до них, щоб вигнати й навіть перебити воєвод, поставлених у містах владою царя, не пощадивши й козаків, які не поділятимуть їхніх почуттів. Цей план було виконано в усіх містах за винятком Ніжина, Чернігова та Переяслава, де воєводи /244/ сховалися у фортецях. Брюховецький, не задовольнившися визволенням малоросійських міст від гноблення воєвод і для того, щоб убезпечитися від поганих наслідків чуток, які ширилися звідусіль проти нього, терміново вислав Степана Ґречного до кримського хана, щоб намовити його на війну проти царя, а Григорія Гамалію та службовця канцелярії Каспаровича — до Туреччини, щоб оголосити султанові, що він сам і вся Україна вирішили піддатися під покровительство його високості. Це рішення та дії Брюховецького підняли проти нього велику частину козаків. За цих обставин князь Ромодановський, побачивши, що неможливо мирним шляхом зупинити все це безладдя, вирішив облягти Котельву. З другого боку, козаки, обурені поведінкою Брюховецького, через якого загинуло багато їхніх товаришів і який до того ж був готовий підкоритися завзятому ворогові християн, ухвалили потаємно відрядити посла до Дорошенка, щоб умовити його прийти їм на допомогу й прийняти від них титул гетьмана, що його він виявив бажання мати трохи раніше. Дорошенко прийняв усі ці пропозиції й не гаючи часу виступив у похід. Козаки, дізнавшися, що він прибув у Опішню, юрбами побігли до нього, визнали його своїм гетьманом і віддали йому шану. Брюховецький, що став свідком такого несподіваного повороту подій, кинувся тікати до Котельви, щоб здатися князеві Ромодановському, але Дорошенко перерізав йому дорогу, й козаки, що його переслідували, захопили його, пограбували увесь обоз, а його самого привели до Дорошенка. Розлючені козаки накинулися на нього й убили, а дружину Брюховецького, яку також узяли в полон, відіслали до Чигирина. /245/

Дорошенка визнали гетьманом козаки з обох боків Дніпра, і він одразу рушив у похід з козацько-татарським військом. Перш за все він допоміг Котельві: князь Ромодановський, який протягом певного часу тримав облогу міста, змушений був зняти її й відступити до Путивля.

Дізнавшися від своєї дружини про безпорядки на тому боці Дніпра, Дорошенко вирішив, що його присутність там необхідна. Він доручив командувати військом Многогрішному, наказавши йому вигнати всіх воєвод з Малоросії, а сам поїхав у. Чигирин, і татари повернулися до Криму.

Князь Ромодановський, діставши відомості про наказ, який Дорошенко дав своєму заступникові Многогрішному, вигнати воєвод з Малоросії, вийшов із Путивля зі своєю армією, щоб допомогти ніжинському воєводі. Мешканці Ніжина, які чи то змовилися з Дорошенком, чи то вирішили самі позбутися воєводи, зачинили перед Ромодановським ворота свого міста. Князь, не втрачаючи часу, обліг місто як слід і захопив його через кілька днів, звільнивши воєводу й віддавши місто на розграбування.

Зі свого боку Дорошенко, відновивши порядок та спокій серед козаків по той бік Дніпра, зажадав допомоги від запорозьких козаків. Вони ж, підтримані кримським ханом, якому вони вирішили підкоритися, не звернули жодної уваги на заклик Дорошенка. Від цього часу вони перестали вважати його гетьманом, довіривши цю посаду колишньому генеральному писареві Війська Запорозького Суховієві й піддавшися під покровительство татарського хана.

Дорошенко послав свого брата Григорія й кількох зі старшини привітати Суховія з обранням /246/ гетьманом і схилити його взяти участь разом із Дорошенком у війні за Дніпром.

Дем’ян Многогрішний, який командував військом, зрозумів, що не зможе сам протистояти їм, і з’єднався з князем Ромодановським. Цей князь негайно послав значну частину козаків на чолі зі своїм сином, щоб відбити наступ татар. Того молодого князя було розбито й узято в полон під Гайвороном. І навіть його батька, що виступив, щоб його підтримати, спіткала б така сама доля, якби він негайно не відступив до Путивля.

[1669] 1669 року Дем’ян Многогрішний, який доти був лише віце-гетьманом, був обраний козаками на пост головного гетьмана. Одразу після обрання він про це повідомив царя Великоросії. Цар дуже милостиво зустрів Дем’янових посланців і сам послав до Ромодановського генерала з наказом, у якому затверджував нового гетьмана на його посаді.

Найпершим учинком Дем’яна Многогрішного після того, як він перебрав владу, було скликання посполитої ради у Глухові. Вона поміж інших ухвал вирішила вислати депутацію до царя, щоб відновити давні угоди між ним і Богданом Хмельницьким і щоб просити його дати найточніші накази, аби їхню країну більше не було віддано на поталу воєвод, що чинили утиски та беззаконня. Цар погодився з усім, чого від нього вимагали посланці, й після переговорів наказав князеві Ромодановському оголосити народові, що він забув і простив усе минуле, й особливо усі заворушення, заколоти та повстання, підняті в різних місцевостях Виговським, Хмельницьким та Брюховецьким; що він бере козаків під свій захист і дає їм слово виконувати всі /247/ угоди, укладені з Хмельницьким, зберігати й охороняти всі привілеї, пільги та вольності, які їм були надані; що в майбутньому воєводи залишаться тільки у Києві, Чернігові, Переяславі та Ніжині і що їм буде заборонено будь-яким чином втручатися у справи Малоросії й тим більше карати козаків; що всю владу буде передано гетьманові, якому вона належатиме, а гетьман звітуватиме лише цареві. Після такого розв’язання й завершення малоросійських справ козаки одразу почнуть користуватися приємністю спокійного життя під захистом Великоросії. Як тільки Дорошенко дізнався, що його заступник Дем’ян Многогрішний цілком від нього відокремився і що частина козаків обрала його на гетьмана, він послав Портянку з кількома помічниками й свого генерального суддю Білогруда до турецького султана, щоб повідомити його, що гетьман і вся Україна вирішили піддатися під його могутній захист і просити його милостиво затвердити гетьмана на його посаді, виславши йому санджак, тобто великий прапор. Султан радо погодився узяти під свою руку гетьмана й Україну, і, вважаючи недостатнім вислати санджак, про що його просили, він послав чауса на чолі шеститисячного війська, щоб зміцнити союз козаків з високою Портою. Запорожці були повідомлені про ці події тією частиною козаків, яка радила Дорошенкові піддатися султанові, від якого він дістав санджак, що його гетьман поставив у містечку Кононці на річці Рось. Отже, запорожці прийшли з татарським військом, щоб встановити облогу цього містечка, але чаус наказав татарам відійти в їхню країну, і облогу було зірвано. Запорозький гетьман Суховій був цим так розчарований, що відмовився /248/від своєї посади. Він сприяв обранню уманського полковника Михайла Ханенка, а сам вибрав це місто для свого спочину. Дорошенко розгнівався на мешканців Умані за те, що вони пустили Суховія у свою фортецю, й задумав їм помститися. Разом із чаусом та його шістьма тисячами вояків він підійшов до міста, щоб обложити його, якщо воно не складе зброю. Мешканці Умані побачили, що не зможуть опиратися, й звернулися до гетьмана, бажаючи помиритися й обіцяючи вислати посланців до Чигирина. Справу було залагоджено, й Дорошенко повернувся до себе, не завдавши місту шкоди.

Повернувшися до Чигирина, він створив кілька військових загонів і послав їх до Лохвиці, наказавши грабувати й нищити всі місцевості українські, які піддалися під царську руку. Та, коли він спустошував Україну, проти нього утворився союз, здатний його розбити. Головними проводирями союзу були Ханенко, Суховій та Юрій Хмельницький. Вони разом з татарським та Запорозьким Військом пішли просто на Білгород, маючи намір оточити Дорошенка, який стояв там зі своїми загонами.

Спільники, маючи перевагу і в розташуванні, і в кількості своїх сил, забезпечили собі успіх, і поразка Дорошенка здавалася неминуча. Він і сам не вірив у перемогу, аж тут цілком несподівано поспішив йому на допомогу Сірко з великим загоном козаків. Становище змінилося блискавично, й проводирі союзу кинулися навтьоки. Ханенко й Суховій мали щастя врятуватися, але Хмельницького схопили татари й привезли до Білгорода. Звідти Дорошенко наказав відвезти його до Царгорода й ув’язнити у фортеці Єдикюль, або Сім Веж. /249/

Наприкінці осені Дорошенко гадав поставити татар на зимові квартири. Але, перше ніж від’єднати від них своє військо, він хотів спробувати виступити проти Дем’яна Многогрішного й викликати його на бій. Цей новий план обурив татар, вони покинули Дорошенка й повернулися до себе, грабуючи всю країну, викрадаючи та забираючи в рабство чоловіків та жінок. Дорошенко гостро скаржився оттоманському двору, але всі його скарги не мали ніяких наслідків.

[1670] Року 1670 Дорошенко послав якогось Кияшка на чолі козацького загону спустошити землі в тій частині України, яка визнала владу царя. Протоієрей брацлавський Роман Ракуша прибув з Царгорода для того, щоб оголосити вирок відлучення від церкви Дем’яна Многогрішного, ухвалений Патріархом за узурпацію належних Дорошенкові клейнодів і влади гетьмана. Кажуть, ніби сам Дорошенко був автором цього акту патріаршої волі, добившися невідступними проханнями того, що султан нарешті віддав відповідний наказ Патріархові.

Ханенко у спілці з кошовим Січі зробив через посередництво Михайла Вишневецького таємні пропозиції польському королеві. Король відповів, що він призначить комісарів, які поїдуть до Острога, і що Ханенко має лише послати своїх представників з належними повноваженнями, щоб обговорити з ними все, що вони пропонують королю. Дорошенко, якого повідомили про королівські пропозиції, і сам Ханенко не знайшли за можливе їх прийняти, хіба що король і Річ Посполита послали б для безпеки послів стільки ж сенаторів, скільки своїх представників козаки пошлють на наради, що відбуватимуться в Острозі. /250/

[1671] У 1671 р. Дорошенко знов домагався, щоб сілістрійський паша приєднався до нього для спільного нападу на Дем’яна Многогрішного. Паша піддався на Дорошенкові вмовляння. Стався бій, Многогрішного було розбито, він втратив значну частину свого війська, і його багатства попали до рук переможців, як і велика кількість полонених. Після того вони спустошили прикордонні місцевості Польщі. Коронні гетьмани покликали собі на допомогу Сірка й Ханенка з січовиками. Почувши про їхнє наближення, Дорошенко й паша відступили. Січові проводирі, розгнівані тим, що без будь-якої користі пройшли таку дорогу, не знайшовши ворога, повернули зброю проти тих, хто їх покликав.

У цей час польський король відіслав гетьманові запорозьких козаків Ханенкові булаву й усі клейноди, належні його посаді. Він дав Ханенку відповідно до Гадяцького трактату владу правити Україною так, ніби вона була його власністю. Зі свого боку Дорошенко зі своїм військом вступив в Україну серед зими. Мешканці Умані втратили свого полковника Шеребила й піддалися Ханенкові.

[1672] На Великий піст 1672 року найстарші генерали з секретарем Карпом Мокрієвичем поїхали з Батурина до Москви, щоб сповістити царя про смерть їхнього гетьмана Дем’яна Многогрішного (саме цей гетьман віддав під владу царя найбільшу частину Малоросії). Цар прийняв їх прихильно, знов підтвердив їхні привілеї й зобов’язався в точності дотримуватися угоди з Хмельницьким і ніколи після того не висилати своїх воєвод в Україну.

Султан після безперервних прохань Дорошенка вирушив у похід і підійшов під Кам’янець-/251/Подільський. Татарський хан і Дорошенко вийшли назустріч його високості.

Мешканці Кам’янця захищалися протягом двох тижнів, проте їхня залога була недостатня для тривалішого опору, й вони змушені були 18 серпня здатися султанові. Цей монарх, перш ніж увійти до міста, наказав викопати тіла усіх похованих і вивезти їх далеко за місто. Він наказав забрати з церков усі коштовності, а всі статуї та ікони викинути на вулицю й замінити хрести півмісяцями. Султан, зглянувшися на моління козаків, пощадив для них і для вірмен лише три церкви. Потім він наказав Дорошенку й ханові узяти місто Львів з усіма містечками, розташованими навколо Львова, а всіх мешканців, що їх вони зустрінуть, вигнати з цього краю.

Поляки, злякавшися таких руйнувань, зібрали якомога більше війська за короткий час, об’єдналися з Ханенком і рушили на відсіч ворогові. Вони таки знайшли спосіб погубити Дорошенка. Султан після спустошення багатьох місцевостей Польщі дістав від короля й Речі Посполитої велику суму грошей і повернувся до своєї держави.

Цар призначив комісарами на наступні вибори гетьмана князя Григорія Григоровича Ромоданівського, Івана Івановича Ржевського й Афанасія Ташликова. Козацька рада для цих виборів відбулася в Козацькій, між Путивлем і Конотопом, у червні, і Івана Самійловича Поповича було обрано одностайно. Новий гетьман, син священика, до того був генеральним авдитором. Він і козацька рада віддали у руки комісарів присягу вірності цареві, царевичу Федорові Олексійовичу, Івану Олексійовичу й усій царській родині. /252/

Як тільки гетьмана було затверджено в його владі, старі генерали Петро Сабеля, Іван Самойлович, Іван Домонтович, секретар Карпо Мокрієвич, полковники й народ заявили цареві, що безладдя, спричинене козаками, було викликане лише поширенням чуток про наміри повернути Малоросію Речі Посполитій; що ці брехливі чутки, які поширювали зацікавлені в тому поляки, викликали все більшу довіру; і що до того ж козаки не мали жодного уявлення про перемир’я, чинне між Польщею й Малоросією, отже, вони просять наказати опублікувати його; і що віднині, незважаючи на існування брехливих чуток, козаки відмовляються від будь-яких ворожих вчинків і дотримуватимуться найсуворіших меж належної їм відданості. Щоб їх заспокоїти, цар запевнив їх, що ніколи не віддасть Малоросію полякам, так само як і місто Київ; що жодним способом ніхто не торкатиметься церков і козаки не потерпатимуть від того, як і від пограбування статуй та ікон; що він бере під свій захист увесь козацький народ, зберігаючи загалом усі належні йому пільги, привілеї та вольності. Гетьман оголосив козакам цю заяву, і її публікація припинила всі козацькі рухи з обох боків Дніпра й зміцнила їхню вірність цареві.

Поки цар і новий гетьман відновлювали спокій у Малоросії, дві особи — стародубський полковник і ніжинський протопоп, або протоієрей, обидва вони мали ласку в царя, об’єдналися проти нового гетьмана й висунули проти нього найтяжчі звинувачення. Цар відіслав цю справу на розгляд козаків. Обвинувачів гетьмана вислухали, й він був повністю виправданий. Полковника й протопопа засудили до смертної кари, але гетьман ужив своє право по/253/милування на їхню користь і замінив кару на горло довічним засланням у Сибір. Їхні прибічники — переяславський полковник Дмитречко та прилуцький полковник Лазар — зазнали такої самої долі.

Запорозький кошовий Сірко, козаки й калмики, що походять із Персії, спустошили Крим і місто Білгород.

[1673] 1673 року помер Михайло Корибут Вишневецький, і його наступником на польському троні став Ян Собеський. .

[1674] У 1674 р. князь Григорій Ромодановський, гетьман Самойлович і Петро Скуратов вирушили на чолі російського та козацького війська проти Дорошенка. Вони взяли в облогу місто Черкаси, яке капітулювало 1 січня. Потім вони пішли на Канів. Яків Лизогуб, що там командував, здав їм місто, і вони стали його господарями.

Дорошенко послав сім полків на захист Корсуня в разі нападу ворога. Командували цими полками Михайло Савеля, Єфрем Торгович з Брацлава, Григорій Дорошенко, Остап Гоголь-Кальницький, Андрій Посопозький, Андрій Дорошенко. Їхнім головним командиром був Григорій Гамалія. Дорошенко після відходу цих полків звернувся по допомогу до кримських татар і, чекаючи її, замкнувся в Чигирині. Коли прибуло значне татарське військо, Дорошенко став на його чолі й пішов одразу на Жашків, оточив його й став безперервно нападати. Але мешканці Жашкова протиставили йому свій мужній опір, і він змушений був відмовитися від свого наміру. Дорошенко повернув зброю проти об’єднаної російсько-козацької армії й просунувся до Лисянки. Залога й мешканці цього міста розбили татар, захопили Дорошенка в полон і при/254/вели його разом із його помічниками до Самойловича. Після цієї поразки військо й міста за Дніпром піддалися цареві й визнали своїм гетьманом Самойловича (крім Чигирина й кількох незначних містечок).

Після смерті польського короля гетьман Ханенко передав Самойловичу булаву й інші клейноди, що їх він одержав від цього монарха. Йому було призначено прибуток, достатній, щоб жити відповідно до його становища, а Київ став місцем його відпочинку.

Князь Ромодановський і недавно обраний гетьманом Самойлович доручили командування їхнім військом Андрієві та Іванові Лизогубам і рушили на Переяслав. Улезько та його помічники, що були в цьому місті, визнали Самойловича як гетьмана козаків з обох берегів Дніпра й урочисто підтвердили це визнання у присутності Ромодановського. Дорошенко, зі свого боку, послав туди Мазепу й пообіцяв прибути сам. Але, не думаючи дотримувати свого слова, він став на чолі великого загону козаків, татар і черемисів, пішов руйнувати й палити міста, містечка та села і віддавати жінок та дітей татарам зі свого війська.

Гетьман Самойлович послав проти нього двадцятитисячний козацький загін під командуванням Думитрашка, переяславського полковника. Він зустрівся з Дорошенком під Орлівцем. Почався бій, обидва війська билися запекло, й було так багато вбитих, що на протязі понад сорока верст землю було вкрито тілами мертвих або вмираючих. Проте ця битва нічого не змінила. Ромодановський і гетьман Самойлович вирушили до Чигирина, щоб обложити це місто, яке захищав Дорошенко. Турецький султан поспішив /255/ йому на допомогу. Ромодановський і гетьман не наважилися його чекати, зняли облогу й відступили за Дніпро. Відступ великоруського війська занепокоїв мешканців другого берега Дніпра. Вони вирішили покинути свої міста й домівки, щоб уникнути розправи турків. Султан легко захопив цей залишений людьми край, і Дорошенко, підтриманий оттоманцями, узяв штурмом Умань. Усі мешканці цього нещасного міста були забиті на очах в Дорошенка, кров лилася потоками по вулицях, і ніхто не мав пощади. Сп’янілі від люті та власного варварства, турки здирали живцем шкіру з усіх християн, яких могли знайти, набивали шкіри соломою й відсилали сотнями султанові. Міста, які піддавалися туркам, були зобов’язані віддати як данину всіх дітей. Турки забирали їх і робили їм обрізання. Після всіх цих походів Дорошенко не був спроможний виконати всі свої зобов’язання перед турками й сплатити їм великі гроші, обіцяні за військову допомогу. Отже, він пішов грабувати всі малоросійські місцевості, які визнали владу царя, й повернувся навантажений багатствами мешканців, з-поміж яких не пощадили нікого.

Таким чином він зміг виконати свої обіцянки.

[1675] У 1675 р. решта мешканців з другого боку Дніпра покинула цей край, пішла шукати притулку в Самойловича й дістала дозвіл жити під його владою.

Новий польський король Ян Собеський спробував повернути собі кілька округ Малоросії. Для здійснення свого плану він хотів використати козацьку піхоту Дорошенка, і це йому вдалося. /256/

Ромодановський і гетьман Самойлович послали розвідників у Чигирин. Самі ж вони поїхали до Корсуня з метою захистити перехід мешканців цього міста, які хотіли оселитися в Малоросії. Через короткий час після цього переселення з’явилися поляки й зруйнували дощенту місто з усіма церквами.

Дорошенко, якого залишила найкраща частина козаків, що піддалася полякам, вирішив за посередництвом свого зятя перейти до царя. Він послав до Москви яничарів, що їх лишив йому султан. Він сподівався, що цей план дасть йому гетьманську владу, якої він увесь час домагався. Але, не мавши успіху, він намагався помститися за зневагу царя до нього й спробував підбурити малоросійських козаків проти їхнього гетьмана, але знов зазнав поразки. Він ще раз попросив допомоги в турків. Але турки, побачивши, що Дорошенкові сили дуже зменшилися, і втомившися тривалою війною, відмовили йому у будь-якій допомозі.

Князь Ромодановський і гетьман Самойлович, добре обізнані з хитруваннями Дорошенка, виступили проти нього з могутнім військом, до якого приєдналася шляхта зі Смоленська. Вони обложили Чигирин, де був Дорошенко. Місто оборонялося слабо. Дорошенкові було обіцяно свободу, якщо він зречеться гетьманства на користь Самойловича і поїде у Сосницю, щоб там спокійно жити. Він прийняв ці умови і здав місто.

[1676] 1676 року помер цар Олексій Михайлович. Його наступником став Федір Олексійович.

Польський король, який завжди прагнув з’єднати собі Дорошенка, дізнався про його зречення й негайно призначив гетьманом козаків Остапа Гоголя. /257/

Великий султан випустив із в’язниці Юрія Хмельницького й дав йому титул князя Малоросії та гетьмана запорозьких козаків. Він поєднав його з Ібрагімом-пашею та кримським ханом, давши кожному по загону й наказавши йти в Україну, щоб зібрати там військо, обложити спочатку Чигирин, здобути його, а потім рушити на Київ.

[1677] У червні 1677 р. всі ці загони підійшли до Чигирина. З усіх боків місто було взяте у щільне кільце облоги. Але гарнізон, що складався з росіян і козаків, захищався мужньо й дав час князю Ромодановському й Самойловичу потаємно переправити через Дніпро півтори тисячі вояків, які несподівано напали на турків і татар і вбили їх дуже багато. Серед них загинув і ханів син. Турки й татари, побачивши, що на допомогу обложених повсякчас прибувають нові сили, й дізнавшися, що князь Голицин став табором у Піві на Дніпрі з російським військом, зняли 15 серпня облогу й відступили. Росіяни відновили й зміцнили чигиринські фортифікації, призначили командувати ними козацького полковника Григорія Карповича та Івана Івановича Ржевського й поставили міцні залоги в Черкасах, Медведівці, Мошані, Драбівцях та інших містах.

Турецький султан наказав убивати всіх селян, яких буде знайдено в околицях Чигирина. Він дав наказ кримському ханові захопити околиці Черкас, а Хмельницькому підготуватися належним чином для нового наступу на Чигирин і Київ.

У 1678 році татари спустошили й пограбували місцевості від Рослава аж до брами Переяслава. /258/

Гетьман Самойлович запровадив податок на горілку, щоб мати можливість платити волонтерам свого війська.

Перемир’я, укладене на тринадцять років між Росією та Польщею, підійшло майже до кінця, й обидві держави поновили його на тринадцять наступних років.

Цар вирушив на допомогу Чигирину проти турків, що стали табором під проводом Хмельницького перед цим містом. Після багатьох зіткнень дійшло до бою. Турки вийшли з нього переможцями й подвоїли свої зусилля, щоб захопити місто. Вони зробили численні підкопи і зрештою оволоділи Чигирином. Росіяни й козаки, з яких складалася залога, воліли ліпше вмерти зі славою, аніж здатися з ганьбею, й відважно ухвалили пробиватися крізь ворожі лави. Їм вдалося здійснити свій задум і після того, як вони врятувалися від переслідувань ворога, що гнав за ними аж до" Дніпра, відступити під захист різних укріплень, які було збудовано за завбачливими наказами князя Ромодановського й гетьмана. Там вони захищалися так запекло, що змусили турків до відступу. Юрій Хмельницький за допомогою турків і татар, якими командував якийсь Яненко, спустошив околиці Канева й віддав це місто вогню після того, як заподіяв у ньому нечувані жорстокості. Налякані цим інші міста піддалися йому без опору. Після всіх цих варварських вчинків Хмельницький наказав проголосити й визнати себе князем Малоросії та гетьманом запорозьких козаків.

[1679] Року 1679 Яненко проголосив себе гетьманом України і з турецько-татарським військом пішов на Козелець та Носівку, де віддав на пограбу/259/вання усі навколишні села. Хмельницький зробив те саме у Малоросії, він дійшов аж до Лукомля, Яблунева та Крилеєва, проте надзвичайно сильні морози й дуже глибокі сніги погубили частину його війська — людей і коней — і змусили його відступити.

Гетьман Самойлович наказав своєму синові Семену перейти Дніпро. Яне.нко втік при його наближенні, але син гетьмана замість переслідувати його задовольнився тим, що вивів усе населення з Корсуня, Мошані, Драбівців, Черкас та Шаботина у Малоросію.

Об’єднане російсько-козацьке військо стало табором під мурами Києва. Турки відновили міста Кизи-Кермен і Тавань. Сірко одержав наказ іти разом з російським загоном, щоб знищити все, що побудували турки. Але запорозькі козаки, побоюючися, що турки, оволодівши фортецями й відновивши їх, переможуть козаків, вирішили рятуватися від них у лісах та степах.

[1680] Року 1680 хан з татарською ордою зруйнував дощенту всі селища, збудовані росіянами, на протязі тридцяти льє уздовж річки Мерлі та в її околицях.

[1681] Року 1681 царське військо під командуванням князів Голицина й Ромодановського зібралося в Путивлі, щоб спостерігати пересування турків. До них приєднався гетьман Самойлович зі своїми помічниками й загоном козаків. Вони обговорювали засоби встановлення миру. Турки ж тим часом відновлювали фортифікації у Чорткові, щоб надати цьому місту найліпші можливості для оборони.

[1683] Король Польщі Собеський з польським військом і багатьма козаками-волонтерами пішов на допомогу імператорові Леопольду. /260/

[1684] Року 1684 той самий польський король Ян Собеський, бувши у Немирові, підніс Куницького до посади гетьмана запорозьких козаків. Він послав Кумицького разом із його співвітчизниками проти татар, що зібралися в Білгороді. Цей гетьман, побачивши, що татари значно переважають його сили, втік, як боягуз, кинувши своє військо на милість ворогів, які перебили більшість козаків. Ті ж, хто врятувався від смерті, спіймали його і вбили, покаравши за підлість.

[1685] Року 1685 замість Куницького на гетьмана запорозьких козаків було обрано Могилу. Він негайно пішов зі своїми співвітчизниками до Кам’янця, обложив його, вигнав турків і оволодів містом. Багато козацьких загонів з різних місцевостей України прибули разом з поляками, щоб приєднатися до імператорської армії й вигнати з Угорщини та Валахії татар, які грабували й спустошували королівство та князівство.

Цар наказав Самойловичу охороняти литовський кордон від Стародуба до Гомеля, від річки Сожу до Ярославля, поставивши скрізь сторожу зі свого війська.

[1686] Року 1686 у Варшаві було укладено трактат про мир та вічну дружбу між Росією та Польщею. Згідно з цим трактатом, усю Україну зі Смоленськом було відступлено Росії, а цар обіцяв, що він і його наступники захищатимуть Польщу від кримських татар, ніколи не вдиратися у Польщу й не чинити жодних ворожих дій.

[1687] Року 1687 князь Василь Васильович Голицин підійшов з російською армією під місто Перекоп. Гетьман Самойлович приєднався до нього з шістдесятьма тисячами козаків. Татари так /261/ зруйнували цей край, що нічим було навіть годувати коней, отже, вони змушені були відступити на річку Кінську, втративши багато людей і коней, які загинули від голоду. Старшина й полковники прибули до Коломаки з рештками війська й стали радитися. Вони вирішили на раді, що у втраті війська винен гетьман, який не потурбувався про харч. На підставі цього вироку його було заарештовано й відведено під посиленою охороною 23 червня до князя Голицина.

В останні дні цього ж місяця козаки зібралися на вибори нового гетьмана. Іван Мазепа, ад’ютант Самойловича, був одностайно обраний на його місце. Він негайно послав загін козаків проти Григорія, сина Самойловича, який за наказом батька переслідував татар по той бік Дніпра. Самойловича було заарештовано, його скарали на горло у Севську. Мазепа задовольнився з того, що другого сина Самойловича, Якова, було заслано до Сибіру. Ці свавільні вчинки викликали невдоволення панів і тих, кого гетьман Самойлович уповноважив збирати податки на горілку.

[1688] Року 1688 росіяни й козаки збудували місто Самару. Імператор Леопольд здобув цілковиту перемогу над турками. Білгород було взято штурмом 6 вересня. Соленик і багато інших міст стали плодами цієї перемоги. Михайло Абаффі, князь Трансільванії, піддався під захист імператора. Козаки, зі свого боку, спустошили околиці Очакова й багато татар узяли в полон.

[1689] Року 1689 князь Василь Васильович Голицин, гетьман Мазепа, бояри Шеїн та Долгорукий, Шереметєв і Шепелєв вступили до Криму з великим військом. Спочатку вони стали табором у квітні в Самарі й, назважаючи на перешко/262/ди, які їм чинили татари, прибули 20 травня під Перекоп, встановивши зусібіч рогатки. Ці заходи зупинили татар, які припинили свої наскоки й попросили миру. Щоб викупити місто Перекоп, вони поприносили князеві Голицину великі бурдюки, тобто такі мішки, пошиті з козячої шкіри або зі шкіри інших тварин, повні дукатів, але половина з них була фальшива. Козаки, обмануті у своїй надії, пограбували місто, голосно скаржилися на Мазепу, але князь Голицин наказав йому відступити. Мазепа у супроводі своїх полковників негайно подався до Москви. Царі Іван та Петро Олексійовичі прийняли його, виявивши до нього найвищі ознаки доброзичливості та поваги. Мазепа гостював у Москві від 20 липня до 1 жовтня.

Князя Голицина і княжну Софію, сестру обох царів, було звинувачено у змові проти царя Петра з метою забрати в нього корону і навіть убити його. Князя заслали у Сибір, а княжну замкнули в монастирі. 1690 Року 1690 козаки підступили під Очаків, спустошили цей край і повернулися зі здобиччю, захопленою в татар.

Малоросію вкрила сарана, яка пожерла увесь урожай.

Різні загони козаків по черзі ходили захищати кордони проти татарських нападів.

Польський король, бувши у Вінниці, призначив козакам з того боку Дніпра на гетьмана Самійла замість щойно померлого Могили. Цей новий козацький проводир організував загони на зразок загонів українських козаків. Вони повсякчас вдиралися у татарські краї, визволяли з полону багатьох християн, допомагаючи їм дістатися на батьківщину, захоплю/263/вали в татар чимало коней та іншого добра. При цьому багатьох татар було вбито, а інших відіслано як полонених до Польщі. Поміж визволених з полону був полковник на ім’я Семен, відомий під ім’ям Палія. Він багатократно відзначився на чолі загону козацьких волонтерів, не раз перемагав турків і багато добра зробив для Польщі і Росії. Поляки просили його повернутися на батьківщину. Але не встиг він туди податися, як вони, побоюючися, щоб він не перейшов на царську службу, заарештували його. Однак він знайшов спосіб уникнути в’язниці, повернувся до козаків і продовжував свої дії проти турків. Поляки, чи то присоромлені, чи то маючи гризоти сумління за погане поводження з Палієм, стали просити царя допомогти їм переконати Палія знов повернутися до Польщі. Чого тільки йому не було обіцяно й запропоновано! Палій погодився і став після цього одним з найзначніших володарів у Польщі. Він оселився на Поліссі, і підданці дуже його любили, бо він вимагав лише невеликі податки та ще десятину від пасіки.

[1691] Року 1691 Палій чинив як гетьман, маючи під своєю орудою стільки війська, скільки йому було потрібно. Полякам це не сподобалося, й вони послали коронного полковника Рустича з військом проти Палія. Але Палій, не бажаючи сам іти на поляків, призначив Самійла командувати військом, що виступило проти поляків. Стався бій, польську армію було розбито під Бердичевом, Рустич ледве врятувався, а переможець Самійло захопив ворожий табір. Палій, незважаючи на свою перевагу й гадаючи, що його сили поступово слабнутимуть, що й було метою поляків, скликав полковників. За їхньою згодою він /264/перейшов за Дніпро й підкорився Мазепі. Отже, Палій — переможець поляків — відмовився у присутності Мазепи від влади, що дорівнювала гетьманській, і став звичайним богуславським полковником.

Трохи пізніше Мазепа, знаючи надто незалежну вдачу Палія і побоюючися його, заслав його у Сибір, де він залишався аж до дня славнозвісної Полтавської битви.

[1692] 1692 року орди кримських татар вдерлися серед зими в околиці Доманчева й спустошили їх. Дізнавшися, що гетьман зі своїми козаками вже рушив у похід проти них, вони відступили. Мазепа послав їм навздогін свого ад’ютанта Гамалію. Той не спромігся їх догнати й помстився на передмістях Очакова, розграбувавши й спаливши їх і повернувшися з великою здобиччю. Петрик подався на Січ і до Криму, він підмовив орду наступної осені рушити на Полтавщину, де захопив чимало містечок та сіл. Мазепа на чолі своїх козаків швидко просувався, щоб розбити або прогнати Петрика, і татари при його наближенні відступили у Крим.

[1693] Року 1693 ханський син разом із Петриком ще раз знищив усе в околицях Полтави й відступив.

Помер чернігівський архієпископ Лазар Баранович.

[1694] Року 1694 під час щорічного карнавалу орда раптом напала на містечка й села навколо Переяслава, заподіявши всілякі насильства. Київський та переяславський полковники вдалися до помсти й пішли зі своїми полками на Очаків, де розграбували все та ще й взяли у полон загін з трьохсот турків, яких вони відвели до Батурина. /265/

Мазепа послав проти Буджаків двадцятитисячний загін на чолі з чернігівським полковником Лизогубом. Це військо зруйнувало в тім краю всі татарські укріплення й повернулося з великою здобиччю.

Запорозькі козаки нападали на Перекоп, захопили вісім гармат і повернулися з багатою здобиччю, не втративши жодного вояка.

[1695] Року 1695 цар і великий князь Петро Олексійович пішов з потужною армією частково суходолом, частково Доном на місто Азов, обложив його, але повернувся, не здолавши його здобути.

Борис Петрович Шереметєв з потужним російським військом і Мазепа на чолі всіх козацьких полків вирушили проти турків, захопили чотири важливих міста, взяли у полон багатьох пашів та загін яничарів і вивели їх разом із багатьма мешканцями, чоловіками, жінками та дітьми, у Великоросію. Вони повернулися з незліченними скарбами, зруйнували й стерли з лиця землі Кизи-Кермен і Мубербек, лишивши тільки один форт на острові Тавань, до якого прибудували нові укріплення для захисту цього місця й для того, щоб утруднити доступ до нього.

[1696] Року 1696 зима була страшенно довга й неймовірно морозна.

Хан, бажаючи помститися за зруйнування Кизи-Кермена та інших міст, розгромлених російською армією, вдерся у Малоросію в супроводі Петрика й знищив та сплюндрував околиці Полтави й Миргорода. Він напав на гадяцького полковника Борошовича, миргородського — Данила Апостола й полтавського — Герцика, але татар було розбито, й вони змушені були покинути свій табір і відступити. Вони стали тікати, почувши, що з одного боку на них іде сам /266/ Мазепа, а з другого — Шереметєв підійшов до Білгорода з великими силами росіян і калмиків. Апостол і Герцик на чолі своїх полків продовжували переслідування татар і наздогнали їх. Татари, відтручені на береги Дніпра та Ворскли, кидалися в ці річки й потопали. А коли вони при відступі захопили якогось Вечурку, то були з ним дуже жорстокі, розкраяли тіло йому живому, вирвали серце й кинули у вогонь.

Після цієї поразки татар козацький гетьман Мазепа наказав гадяцькому, переяславському та київському полковникам охороняти й супроводити до Москви усіх полонених турків, щоб віддати їх цареві. Цар зустрів полковників з усією повагою й нагородив їх дорогими подарунками.

Помер цар Іван Олексійович. Його брат і наступник цар Петро удруге подався до Азова на чолі могутньої армії й наказав Мазепі прислати йому п’ятнадцять тисяч козаків. Мазепа негайно відрядив це поважне підкріплення під проводом Якова Лизогуба, полковника чернігівського, Михайла Борошовича, полковника гадяцького, Дмитра Горленка, полковника прилуцького, та Лева Свічки, полковника лубенського. Коли вони прибули до царя, він їх відправив Доном, до Азова, а тоді морем аж до татарських поселень на Кубані, щоб відрізати всі шляхи сполучення між Азовом та іншими татарами. Цар спустив свої морські сили у гирло Дону, щоб перешкодити турецьким кораблям наблизитися до Азова. Але ці заходи ніяк не завадили татарам напасти всіма своїми силами на козаків, щоб відкрити вільний прохід до турків. Проте татар, попри всю їхню відвагу, було відкинуто.

Кілька турецьких кораблів під прикриттям нічної темряви підійшли до Азова й вивантажи/267/ли чимало війська та зброї на допомогу місту. Козаки напали на них, але, дуже потерпаючи від артилерійського вогню обложеного міста, вони, не маючи наказу згори, раптом відважно вирішили здобути Азов штурмом. Попри жахливий безперервний вогонь турків, вони прорвалися до міста й розташувалися під мурами фортеці. Тоді цар наказав поставити понад сотню гарматних батарей, і їхній потужний вогонь знищив багатьох захисників обложеного міста. Козаки негайно пішли у наступ і, закидаючи ворога увесь час ручними бомбами, піднялися на мури, відігнали турків і захопили чотири гармати. Турки не змогли більше опиратися навальному вогню козаків, вони склали зброю і здались у полон. На знак перемоги козаки поскидали шапки й за своїм звичаєм стали підкидати їх угору.

19 червня мешканці Азова передали місто з усім його озброєнням і гарматами бояринові Олексію Семеновичу, який заволодів ним від імені царя, свого пана, а турки відступили за Дін, аж до Кагамлика, зі своїми дружинами та дітьми. Цар наказав розподілити між своїми вояками й між козаками п’ятнадцять тисяч дукатів, а кожному офіцерові видати по п’ять дукатів. Лизогуб, віце-гетьман, і полковники одержали багаті подарунки. У той час, коли цар став паном Азова, Мазепа разом із Шереметєвим просунувся аж до Коломака, занепокоївши татарського хана. Цар наказав йому прибути до Рибного, щоб там разом здати собі справи з перебігу воєнних дій. Він зустрів найповажніший прийом у царя, і після наради цар нагородив його багатьма відзнаками й дозволив йому повернутися додому.

[1697] Року 1697 Мазепа й князь Яків Федорович /268/ Долгорукий, діставши звістку, що візир підійшов до Азова на багатьох кораблях, послали частину своєї армії до Азаама. Самі ж Мазепа й Долгорукий пішли з другою частиною війська на Тавань, щоб відбудувати місто Кизи-Кермен і всі інші міста, які слід було відбудувати аж до Очакова. По дорозі їм забажалося чимось насолити візирові. Але, не маючи достатньої кількості кораблів, вони задовольнилися тим, що обсадили кордони росіянами та запорізькими козаками, щоб протистояти турецьким нападам, і повернулися до себе. Турки, аби відшкодувати свої втрати, хотіли скористатися з відсутності Мазепи й Долгорукого й відбити захоплені росіянами міста. Проте вони були під таким добрим захистом, що турки не наважилися обложити бодай одне місто. Не здолавши здобути успіх силою, вони вдалися до хитрощів. Вони спробували добитися виведення війська за допомогою багатих подарунків і обіцяли ще багатші, якщо ті віддадуть туркам свої позиції, а турки, зі свого боку, ладні були забезпечити їхній відхід у будь-яке зручне місце. Турки також дали їм зрозуміти, що за відсутності їхніх генералів їм вигідніше погодитися на почесні умови, ніж наражатися на завжди непевну долю воєнних подій та на лють армії переможців. Та ні улесливі промови, ні обіцянки не захитали вірності та рішучості росіян і козаків, і турки змушені були повернутися без жодного успіху. 1698 Року 1698 Мазепа й Долгорукий зі своїм військом відновили фортифікації Кизи-Кермена й Тавані і, надавши їм найліпшого оборонного стану, повернулися до себе.

Помер архієпископ чернігівський Іван Максимович. /269/

Цар, повернувшися з подорожі по зарубіжних країнах, покликав Мазепу у Вороніж на нараду. Гетьман Мазепа приїхав по царські накази й був удостоєний царської ласки та подарунків. Цар наказав збудувати у Воронежі багато кораблів для плавання по Дону. Малоросія цього року була засмучена незвичайним недородом.

[1699] Року 1699 турки уклали з Росією тридцятилітнє перемир’я, а з імператором Леопольдом — двадцятилітнє. Трактат було підписано у Карловаці 26 січня. Усю Угорщину по цей бік Сави, Трансільванію та Есклавонію було відступлено імператору. Темешвар і Угорщина за Савою лишилися в турків. Росіяни дістали Азов.

[1700] Більшу частину року 1700 козаки спокійно залишалися в себе, відпочиваючи від походів і готуючися до війни зі Швецією.

[1701] Року 1701 цар Петро I в супроводі полтавського полковника Іскри та ніжинського полковника Обидовського виступив проти шведів з боку Руголева. Росіян було розбито. Цар запропонував шведам мир, але вони відкинули пропозицію й напали на Польщу.

Гадяцький полковник Борошович пішов на чолі свого полку й запорозьких козаків до Пскова, щоб об’єднатися з князем Рєпніним, і звідти вони разом рушили до Риги.

Гетьман Мазепа привів до Пскова свою козацьку армію й наказав поладнати всі мости на шляху. Бувши в дорозі, він дістав від царя новий наказ, що скасовував попередній. Згідно з ним, Мазепа відокремив двадцятитисячний загін козаків під командуванням миргородського полковника Данила Апостола, пославши його у Псков, а сам із рештою своєї армії рушив на Могилів. Да/270/нило Апостол і син Шереметєва Михайло Борисович пішли із Пскова на Дерпт, де зустрілися з загоном шведського війська. Козаки з росіянами і шведи не раз нападали одне на одного, і було вбито полковника Пашковського.

[1702] У році 1702 Мазепа вислав під Буків загін козаків на чолі з Михайлом Миклашевським. Він приєднався до польського полковника Шалецького й захопив місто. Після цього походу Бельцикевич, великий прихильник шведів, що був з кількома польськими загонами при здобутті Букова, приєднався до Миклашевського, і вони удвох подалися до резиденції Мазепи у Батурині. Але на прохання литовської шляхти гетьман наказав Миклашевському знов виступити проти шведів.

[1703] Року 1703 башкири 3 вдиралися у Росію. По Волзі було послано загін козаків під командуванням лубенського судді Кічкаровського на допомогу Шереметєву, який стояв там зі своїм військом, але сили його були недостатні.

[1704] Року 1704 гетьман Мазепа стояв табором зі своїми козаками на річках Прип’ять і Люба й лишався там аж до осені.

Шведський король Карл XII скинув з престолу короля Польщі Августа II і наказав обрати на його місце Станіслава Лешинського.

[1705] Року 1705 Мазепа залишив свій табір і пішов з козаками під Замостя, наказавши своєму війську стати на зимові квартири у Польщі.

Чернігівський та гадяцький полковники були виряджені з їхніми полками проти спєського воєводи. Його самого було вбито, а його загін втік.

[1706] Року 1706 під Лохвицею стався бій між козаками й шведами. У ньому було вбито стародубського полковника Михайла Миклашевсько/271/го, а Андрія Гамалію й Тараса Габриловича небезпечно поранено. Поміж визначних полонених були Романовський, Чорнолевський, Турковський, Тимошенко, Бурмак та Мирович, полковник переяславський. Цю поразку було приписано Мазепиним інтригам.

[1707] Року 1707 цар Петро в супроводі Мазепи та його помічників поклав перший камінь у фундамент київської фортеці.

[1708] Року 1708 Мазепа припинив захищати інтереси царя й потаємно зв’язався зі шведським королем.

Іван Ілліч Скоропадський одержав, переваживши Івана Черниша, посаду стародубського полковника, вакантну після смерті Миклашевського. Меншиков з армією росіян і запорозьких козаків кинув виклик шведському генералові Левенгаупту, який, намагаючися з’єднатися з армією Карла XII, заплутався, на свою біду, в непрохідних лісах, що їх він зовсім не знав.

Генеральний суддя Кочубей і його родич полтавський полковник Іскра повідомили царя про зраду Мазепи. Цар, що мав повну довіру до Мазепи, не захотів їм повірити, і навіть відіслав викажчиків під надійною охороною до гетьмана, який наказав скарати їх на горло під Білою Церквою. Проте наприкінці року, коли Мазепа відверто перейшов до шведського короля Карла XII, цар уже не міг сумніватися у зраді гетьмана й наказав Меншикову рушити з великим загоном на Батурин. У цьому укріпленому місті зберігалися усі продовольчі запаси, які Мазепа зібрав для шведського короля. Російський генерал розумів, як важливо швидко захопити це місто, уникнувши тривалої облоги за всіма правилами. Отже, він замислив сміливий штурм, /272/ який увінчався великим успіхом: місто було здобуте й віддане на пограбування. Те, що солдати не могли забрати з собоою, стало здобиччю вогню, який пожер навіть частину міста. Фортифікації було знищено дощенту, а мешканці міста загинули, піддані найжорстокішому катуванню: одних посаджено на палі, інших повішено або четвертовано. Було вигадано й нові муки, що сама думка про них наводить жах. Недовіра й упертість Карла XII багато важили у втраті цього важливого міста: замість поспішити йому на допомогу, як вимагав Мазепа, король розважався взимку в Ромнах, а на початку наступного року був лише в Гадячі. [1709] Року 1709 цар наказав оголосити в усіх церквах Малоросії наказ козакам бути пильними повсякчас. Він твердив, що шведський король і Мазепа мають на меті захопити їхню країну, забрати їхнє добро та привілеї, а їх самих покріпачити. Після цього козаки приєдналися до росіян і спустошили Ромни. Було вжито заходів, щоб підтримувати ненависть мешканців Малоросії до шведського короля, і ця ненависть так зросла, що вони вбивали без розбору кожного шведа, що попадав їм до рук.

Цар наказав козакам обрати на гетьмана стародубського полковника Скоропадського. Цього колишнього генерального ад’ютанта було обрано в присутності царя, який особисто вручив йому булаву та інші клейноди — знаки гетьманської влади.

Миргородський полковник Данило Апостол, що спочатку став на бік шведського короля й Мазепи, незадоволений з того, що Карл XII не слухався порад людей, які прекрасно знали краї, що ними йшла його армія, і попереджали про /273/ її загибель, потаємно покинув Мазепу й кинувся до ніг царя. Зворушений його каяттям, цар милостиво простив йому його невірність. Так само вчинив він і з Сулимою.

Цар, сумніваючися у своєму воєнному щасті, яке досі не було до нього надто прихильне, і побоюючися, щоб справи ще більш не погіршали, посилав численних гінців із пропозиціями миру до Карла XII, який стояв табором під Полтавою. Між іншим, цар обіцяв йому вільний та безпечний відхід на батьківщину і відмову від будь-яких претензій в обмін лише на один морський порт на Балтиці. Але такі розумні пропозиції ніколи не доходили до Карла, бо його міністри й усе близьке оточення, пишаючися безперервними шведськими перемогами, не бажали й чути про будь-яке примирення.

Меншиков бачив, що цар, його пан, не наважується на рішучі дії. Він твердо довів цареві, що тому не залишається нічого іншого, як атакувати шведського короля й перемогти його або загинути. Наслідком цих умовлянь став славетний бій 27 червня під Полтавою. Армію Карла XII було цілком розгромлено, міністрів і найвизначніших генералів убито, а поле бою вкрито цими хоробрими шведами, що завжди були переможцями протягом стількох років. Тих же, хто уникнув смерті, було взято в полон. Зброя та обози — все дісталося переможцеві. Карл у супроводі жменьки своїх офіцерів, поранений, сам з великими труднощами уникнув полону. Він прибув нарешті з Мазепою у Бендери на оттоманській землі, де прожив, як відомо, цілий рік.

Незадовго до Полтавського бою цар наказав повернути Палія з його сибірського заслання. /274/ Цей козацький ватажок брав участь у битві, він сотворив чудо, своїми словами та особистим прикладом закликаючи своїх співвітчизників-козаків виконати їхній обов’язок і міцно триматися у бою. Палій багато зробив для успіху в цій вікопомній битві.

Після цієї визначної перемоги Петро I тріумфально увійшов у Гадяч. Там він призначив Трощинського полковником замість Часника. Потім він у супроводі міністрів та генералів вирушив до Києва на врочистий молебень.

Мазепа помер у Бендерах. Карл XII заохотив козаків з його почту обрати на гетьмана Пилипа Орлика, генерального секретаря Мазепи. Цей новий козацький проводир одразу ж написав звернення до українців, що жили по той бік Дніпра. Він спритно здобув їхню прихильність, завдяки чому поширив свою владу на багато задніпровських міст. Разом із татарами, що супроводжували його у походах, він завдав чимало клопоту українським козакам.

[1710] Року 1710 до спустошень війни додалася чума. Це жахливе лихо спочатку виявило себе у Києві, а звідти пішло у безліч інших місць. Водночас хмари сарани принесли нову біду в Малоросію, пожерши увесь урожай.

У червні цар оволодів Ригою, а у вересні Дерптом. Пернау й Ревель впали під його натиском трохи пізніше.

[1711] Року 1711 Карл XII палко закликав Порту оголосити війну Росії. Водночас татарський хан Девлет-Гірей одержав наказ іти на Немирів зі своєю ордою та з запорозькими козаками. Цар на чолі численної армії вирушив на Прут проти турків. Йдучи у похід, він наказав гетьманові Скоропадському йти на Самару та /275/ Кам’яний Затон для захисту малоросійського кордону та спустошення ворожих земель. Прийшовши на береги Прута, цар став табором перед оттоманським військом. Протягом певного часу противники задовольнялися дрібними сутичками; нарешті чи то завдяки вправності турецьких генералів, чи то через погану передбачливість царя його армію було притиснуто до річки всіма турецькими силами, і йому не залишалося нічого іншого, як здатися в полон з усім своїм військом або ж пробиватися крізь ворожі лави. Та оскільки в них зовсім не було провіанту, то треба було вирішувати без зволікань. Неможливість прорватися крізь ворога і сором капітуляції на волю переможця викликали в царя таку глибоку меланхолію, що він закрився у своєму шатрі й суворо заборонив будь-кому заходити до нього. Коли цар був у владі своїх болісних роздумів, одна жінка, що згодом стала така знаменита під ім’ям Катерини I, а тоді була царевою коханкою й супроводила його під час походу, зайшла у шатро царя й пообіцяла визволити і його самого, і всю армію, якщо він погодиться зробити те, що вона надумала. Після тривалих умовлянь та прохань цар підписав листа, якого Шафіров, його секретар, написав від його імені. У цьому листі він просив миру. Шафірову самому було доручено віддати листа великому візирові й ужити всіх засобів, щоб прихилити на свій бік цього прем’єрміністра Оттоманської Порти. Він добився успіху й повернувся, щоб звітувати Катерині й генералам. Ця жінка якнайшвидше зібрала свої коштовності, дорогоцінні камені, додала до них усі свої срібні речі, позичила скільки могла в армійських офіцерів і послала навантаженого всім тим /276/ Шафірова до великого візира. Цей міністр, вражений таким багатством, погодився на мир на кількох умовах, що їх він пред’явив цареві, і серед них — відхід з Азова. Він же забезпечив царю вільний відступ усієї армії з обозом, незважаючи на докори та прохання посланців шведського короля.

[1712] Року 1712 великоруська армія під командуванням генерала Бориса Петровича Шереметєва стала за згодою гетьмана Скоропадського на зимові квартири у Малоросії, де вона знайшла надмір усіх потрібних запасів.

Помер чернігівський архієпископ Антоній Стишовський.

[1713] Року 1713 Карл XII, завдяки своїм постійним і наполегливим проханням, намовив турків зробити кілька нападів на землі царя, проте все закінчилося новим договором.

[1714] Дмитро Горленко, колишній прилуцький полковник Бутович, його свояк, секретар Орлика, Іван Максимович, Михайло Ломиновський та канцелярист Антонович, розчаровані своїм побутом у Бендерах, повернулися до Києва і за посередництвом царських послів Петра Андрійовича Толстого та Петра Павловича Шафірова дістали помилування від царя. Ці козаки, одержавши запевнення у прощенні, негайно рушили з Києва до Глухова на нараду з гетьманом Скоропадським. Висловивши їм докори з приводу їхньої ворожої до царя поведінки, він відіслав їх до Москви, де вони мешкали цілком вільно, живучи за рахунок жалування, яке цар сплачував їм щороку зі свого скарбу.

Посли Шафіров, Толстой і Бестужев прибули з Царгорода до Москви й передали цареві підписаний ними трактат між Росією й Портою. Їхній колега Шереметєв помер у дорозі. /277/

Гамалія та Кандиба, затримані протягом певного часу у Москві, одержали наказ повернутися до Малоросії. Їхнього прихильника священика Лисовського було переведено до Новгорода.

[1715] Року 1715, 12 жовтня, народився онук царя Петро Олексійович.

[1716] Року 1716 гетьман Скоропадський на чолі своїх козаків вирушив проти Орлика, який вдерся з татарами в Малоросію, щоб спустошити її та забрати в полон її мешканців. Генерал-лейтенант Сулима подався з загоном козаків під Царицин з метою зруйнувати прикордонні лінії захисту проти кубанських татар.

Цар виїхав з Росії до різних держав, маючи намір познайомитися зі звичаями та поведінкою народів, з їхніми фабриками, мануфактурами, мистецтвами та ремеслами.

[1717] Року 1717 влітку прибув він до Парижа, де залишався протягом кількох місяців, завершивши свою подорож у Франції, звідки він під кінець року повернувся до своєї країни.

[1718] Року 1718 цар з усім своїм двором прибув до Москви.

Царевича Олексія Петровича, який виїхав з Росії без дозволу царя, свого батька, повернено з-за кордону. Цар влаштував суд над ним і над родинами Лопухіних, Кікіних та всіх інших, хто радив або допомагав йому втекти. Царевича засуджено до смертної кари, і життя його закінчилося.

Гетьман Скоропадський, чернігівський полковник Полуботок, Андрій Маркович, Семен Савич, генеральний писар та інші прибули до Москви привітати царя. Цар повіз їх із собою до Санкт-Петербурга, щоб показати всі будівлі та впоряд/278/кування цього нового міста. Затримавши їх там протягом певного часу, цар відпустив їх, щедро обдарувавши.

Помер онук царя у трьохрічному віці.

Царський міністр Петро Андрійович Толстой одружився у Глухові з дочкою гетьмана Скоропадського Уляною. На весіллі був присутній секретар царя Михайло Шафіров.

Єпископ Переяславський Кирило Шуманський у супроводі інших київських священиків приїхав до Москви, щоб підписати церковний регламент, складений царем. Київський митрополит Йосафат Кроковський також був запрошений, але він доїхав лише до Твері й там помер.

Цар встановив план санкт-петербурзьких колегій, подібний до тих, які він бачив у зарубіжних країнах.

Велика пожежа знищила Печерський монастир і церкву, а також чудову бібліотеку, яка була його окрасою. Ця бібліотека — справжній скарб Русі — мала всі документи, що стосувалися найдавнішої історії цієї імперії, безліч рідкісних та дорогоцінних рукописів, багато з яких було написано письмом, невідомим навіть для найбільших учених. Почувши сумну звістку про цю невідшкодовну втрату, цар не зміг стримати сльози.

[1719] Року 1719 князь Олександр Меншиков прибув в Україну. Гетьман Скоропадський зі своїм почтом, йдучи йому назустріч, дійшов аж до Шептаків на Десні. Князь влаштував для нього і всього почту розкішний обід у Гадячі, де він пробув певний час. Гетьман, зі свого боку, пригощав князя у Глухові. Меншиков оглянув землі від Межеї до Почепа, які гетьман йому відступив. Незадоволений розмірами володіння, він вимагав додати частину земель, які на/279/лежали сотникам від Маглинська до Бакланська, і ще частину земель Стародуба, наказавши обкопати їх ровами. Ці вчинки Меншикова викликали найгостріші суперечки між ним і гетьманом. Останній звинувачував його найміцнішими словами в несправедливості й трактуванні завжди вільних козаків (надто з Почепа) як кріпаків.

[1720] Року 1720 козацький гетьман Скоропадський багато разів відвідав у Ніжині свого зятя Петра Толстого, полковника цього міста. Він їздив також у багато інших місцевостей, щоб дізнатися, що там відбувається.

[1721] Року 1721 у серпні в Ніштадті було укладено мир між царем і Швецією. Статті, погоджені з обома сторонами, були підписані уповноваженими двох держав, і Швеція не добилася амністії для козаків, які пристали до Карла XII. Петро I забезпечив собі у II статті трактату право чинити з ними на власний розсуд.

Сенат і церква піднесли своєму самодержцеві титули великого імператора й батька вітчизни. Цар їх прийняв, і в Москві відбулися великі й розкішні урочистості з приводу миру, укладеного зі Швецією.

Чернігівський полковник Полуботок, лубенський полковник Маркович і генерал-лейтенант Іван Сулима одержали царський наказ іти на чолі дванадцяти тисяч козаків на Ладозьке озеро будувати канал, який мав з’єднати це озеро з Санкт-Петербургом для розвитку, завдяки цьому шляхові сполучення, торгівлі різних частин імперії з новим містом Санкт-Петербургом. Генерал-лейтенант Сулима помер по дорозі, і його тіло було перевезено до Сулиманська під Переяславом. /280/

[1722] Року 1722 Скоропадський у супроводі старшини й кількох полковників прибув до Москви вітати царя з нагоди вигідного миру, укладеного зі Швецією, а також з величними титулами, справедливо присудженими йому його підданими.

Великі пани й усе населення Росії аж до селян знову заприсяглися цареві виконувати до найменшої дрібниці всі накази, що їх він віддав і ще віддасть у своїй імперії, коритися йому в усьому як самодержцеві і визнати й прийняти того, кого він знайде належним найменувати спадкоємцем свого трону. Гетьман і його супутники дали таку саму присягу у своє ім’я і в ім’я всього козацького народу.

Петро Великий послав Скоропадському власноручний наказ встановити у Глухові суд для всієї Малоросії. Бригадиром, або керівником, він призначив Степана Вельямінова, а заступниками, або радниками його — шість офіцерів гарнізону; їхня служба мала тривати лише один рік. Цей наказ було супроводжено регламентом, що стосувався апеляцій до верховного суду та грошових штрафів, які належало платити до імперського скарбу.

Гетьман поскаржився на князя Меншикова, що власною волею захопив різні землі. Цар узяв до уваги цю скаргу й наказав, щоб Меншиков задовольнився тим, що йому відступив гетьман, і віддав козакам усе, що він захопив.

Полтавського полковника Івана Черняка було вдруге послано до Ладоги працювати на будівництві каналу, який мав з’єднати це озеро з Санкт-Петербургом.

Цар поїхав водою з Москви до Астрахані, де він висадився на березі Каспійського моря, щоб /281/ іти на Терек. Він наказав побудувати на річці Сулак форт Святого Хреста. Звідти він рушив у Дербент і до каракалпаків, а також до інших країн, підкоряючи своїй владі всіх дрібних князьків, що правили в цих землях. Він вимагав від гетьмана прислати йому десятитисячний загін козаків під командуванням Данила Апостола, миргородського полковника, Гната Галатяного, прилуцького полковника, та Антона Танського, київського полковника.

Гетьман Іван Скоропадський, повернувшися з Москви, помер у Глухові 3 липня. Його було, поховано 5-го в монастирі черниць Гамалії, що його збудували він сам і його дружина.

Санкт-петербурзький сенат, на який було покладено обов’язки уряду за відсутності царя, призначив колишнього генерала Павла Полуботка відповідальним за всі справи Малоросії замість гетьмана. Ця дія влади суперечила правам та привілеям козаків, підтвердженим самим царем.

Бригадир Вельямінов прибув у липні до Глухова і, виконуючи доручення та накази царя, встановив там колегію для збирання грошових податків з усієї Малоросії. Козацька старшина виступила проти цих податків. Полуботок, чернігівський полковник і командуючий через відсутність гетьмана, так заходився коло цієї справи у згоді зі старими генералами, що сенат скасував податки.

Як тільки повернувся цар, він негайно їх поновив на подання голови колегії Вельямінова. На збирачів податків було навіть призначено малоросійських козаків, яким Глухівська колегія дала інструкцію щодо способів їх збирання і надсилання до імператорського скарбу. /282/

Архієпископом київським було призначено Варлаама Ванятовича; після смерті Кроковського це місце було вакантне. А Іродіон Щуриковський, архімандрит Межигірського монастиря, був призначений архієпископом у Чернігів. [1723] Року 1723 цар закликав чернігівського полковника Павла Полуботка, генерального суддю Івана Чарниша й генерального писаря Семена Савича до Санкт-Петербурга, щоб обговорити багато важливих питань. Наприкінці нарад ці представники благали царя підтвердити новими листами-патентами козацькі привілеї, що їх його попередники й він сам приділили козакам, і насамперед — вольність, з якої вони завжди користалися, обирати самим гетьмана. Проте цар певний час зволікав із відповіддю на ці вимоги.

Мешканці Стародуба поскаржилися на здирства, які чинив їхній полковник Шурнавіо. Цар із втіхою спостерігав за цим невдоволенням і намагався підтримувати його. Він сподівався, що козаки скинуть із себе ярмо свого полковника, а він накине їм інші, великоруські, ярма. Сталося так, як він передбачав. Старшина й головні урядовці Стародуба звернулися зі скаргами до Санкт-Петербурзького суду. Цар радо прийняв їх і дав їм у полковники одного зі своїх власних підданців з докладною інструкцією, як саме він має поводитися за різних можливих обставин.

Дванадцятитисячний загін козаків під командуванням миргородського полковника Апостола на осінь вирушив у похід із колишнім своїм ад’ютантом до Коломаки разом із князем Голициним.

Полуботок і його товариші провели осінь і частину зими в Санкт-Петербурзі. Вони бачили, /283/ що цар так довго зволікає, не бажаючи погодитися з їхньою вимогою милостиво підтвердити знов усі привілеї, надані раніше козакам, і що це запізнення або відмова є наслідком інтриг Меншикова. Меншиков же настроїв царя проти козаків, бажаючи помститися за облизня, якого він спіймав, віддаючи землі, що він привласнив у Малоросії. Він хотів підштовхнути царя до цілковитого покріпачення козаків. Отже, козацькі представники знов звернулися до царя. Слово узяв Полуботок, який мав відвагу сказати цареві таке:

«Ваша Величносте, мушу сказати вам, що я добре бачу, як ви без будь-яких підстав, а лише через лихі намови добродія Меншикова хочете погубити мою батьківщину. Посилаючися на фальшиві принципи, ви поставили себе над законами, бажаючи знищити привілеї, які ваші попередники й ви самі, Ваша Величносте, урочисто підтвердили. Ви намагаєтеся накласти свавільні податки на народ, чию свободу ви самі визнали. Ви не вагаєтеся використовувати на найтяжчих і найбільш принизливих роботах козаків, силуючи їх, ніби вони є ваші раби, копати канал, який ви наказали зробити у вашій країні. А найприкріше для нас те, що ви хочете позбавити нас найдорогоціннішого нашого права, а саме — вільно самим обирати наших гетьманів та проводирів. І замість того, щоб лишити суддям нашого народу можливість чинити правосуддя над їхніми співвітчизниками, ви ставите над нами суддями підданих Великоросії, які не знають або не бажають знати наші права та привілеї, безперестанку порушують їх при будь-якій можливості, пригнічуючи нас. Невже, відмовляючи нам у правосудді, Ваша Величність зможе за/284/ свідчити Богові вдячність за всі успіхи, які Він вам дарував? Вас засліплює лише блиск величі та могутності, якими ви тішитеся з Його ласки, а про Його Суд і гадки не маєте. Хай же мені буде дозволено, Ваша Величносте, заявити востаннє, що ви не матимете ніякого зиску від загибелі всього нашого народу і що незмірно менша слава для вас буде керувати за допомогою сили та покарань підлими рабами, аніж бути проводирем і батьком усього народу, що, вдячний за вашу доброту, буде завжди готовий до самопожертви й до того, щоб пролити свою кров за ваші інтереси й для вашої слави. Я знаю, що на мене чекають кайдани і що мене, за російським звичаєм, кинуть у жахливу темницю, щоб я там помер з голоду. Але мене це не турбує, бо я говорю від імені моєї батьківщини. І хай краще я помру найлютішою смертю, аніж побачу страшне видовище повної загибелі мого народу. Подумайте над цим, самодержцю, і будьте певні, що коли-небудь ви дасте звіт Панові над усіма царями про всі несправедливості, що їх чинили над народом, який ви взяли під свій захист».

Після цієї пристрасної промови Полуботка цар наказав ув’язнити всіх козацьких представників у Санкт-Петербурзькій фортеці. Водночас він наказав Рум’янцеву, бригадирові своїх військ, який перебував тоді в Малоросії, захопити всі їхні маєтності й конфіскувати їх на користь його величності. Генеральному ад’ютантові Василю Жураковському він наказав разом із прапороносцем Яковом Лизогубом забрати з в’язниці всі речі заарештованих. Не задовольнившися цими актами помсти, цар всупереч усім суворим законам Малоросії призначив двох /285/ своїх офіцерів, одного, Леонтія Кокошина, стародубським полковником і другого, Михайла Богданова, чернігівським полковником, щоб вони командували малоросійськими полками.

Рум’янцев одержав нові накази царя призначити на місце ув’язнених у Санкт-Петербурзі — полтавським полковником Івана Левенця, сотником у Глухів Івана Мануйловича і Федора Петровича Гречаного. Він заарештував також багатьох із полкової старшини, чимало сотників і відправив їх у в’язницю у Глухів, де вони залишалися протягом багатьох років.

Тисячний загін козаків на чолі з лубенським полковником Андрієм Марковичем пішов у Сулак будувати новий канал, задуманий царем.

Року 1724, 24 травня, відбулася у Москві церемонія коронування імператриці Катерини Олексіївни.

Померли Павло Полуботок, підполковник переяславський Карпич і Дмитро Володковський. Ці козацькі представники, в’язні Санкт-Петербурзької фортеці, померли з туги, голоду, холоду та інших нещасть.

Десятитисячний козацький загін під командою гадяцького полковника Михайла Милорадовича пішов у Сулак на зміну тим, хто під орудою Андрія Марковича там працював на каналі.

Миргородський полковник Апостол повернувся з Коломака. Йому було наказано негайно прибути до Москви, де його заарештовано і в кайданах відпроваджено до Санкт-Петербурга, де й ув’язнено у фортеці.

[1725] Року 1725, 28 січня, помер Петро Великий, імператор і самодержець усієї Русі. На трон вступила його дружина імператриця Катерина 4. Ця імператриця згідно з останньою волею свого /286/ чоловіка імператора звільнила ув’язнених козаків. Таким чином вийшли на волю Апостол, Іван Чарниш, Семен Савич, Василь Жураковський, Яків Лизогуб. Їм було повернено їхні маєтності. Данила Апостола було поновлено на його посаді миргородського полковника. Інші сподівалися на таке саме поновлення для себе.

Було дано наказ Малоросії відрядити власне гетьманське військо, тобто його гвардію, у похід на Дербент під проводом корсунського полковника Кандиби, щоб там з’єднатися з двома тисячами козаків під командою прилуцького підполковника Михайла Огроновича. Частина цих військ залишалася там протягом трьох років, а інші — п’ять років.

[1726] Року 1726 наказом імператриці козаків було звільнено від відрядження на будівництво Сулацького каналу, але натомість вони були зобов’язані сплачувати певну суму грошима. Полковники зібралися, щоб визначити цю суму, але не могли дійти згоди щодо її розподілу. Одні бажали встановити внесок у розмірі двох карбованців з особи, інші — трьох, а ще інші підіймали його аж до чотирьох. Деякі полковники вважали ганьбою відкупатися від роботи грошима. Через таку розбіжність думок було вирішено звернутися до сенату, який встановив внесок кожного козака в один карбованець і наказав Малоросійській колегії збирати ці внески.

[1727] Року 1727 померла 7 травня імператриця Катерина Олексіївна. Її наступником став Петро Олексійович під ім’ям Петра II. Цей новий імператор, на зауваження голови Малоросійської колегії Вельямінова, почав своє царювання зі скасування всього, що було зроблено на пору/287/шення прав, вольностей та привілеїв козацьких. Він дав їм свободу обирати гетьмана згідно з їхніми давніми настановами.

Старий Толстой, ніжинський полковник, був заарештований і засланий. Перед від’їздом він порадив своєму синові переїхати до Великоросії. На його місце ніжинським полковником було призначено Івана Семеновича Хрущова. Імператор Петро II наказав колишнім полковникам, що мешкали у Малоросії, зібратися у Глухові, де мали бути київський та чернігівський архієреї і все священство країни, щоб цілком вільно обрати гетьмана. Головувати від імені імператора на цих нових виборах Петро II послав Федора Васильовича Наумова. У перший день жовтня було одноголосно обрано Данила Павловича Апостола, миргородського полковника. Імперський міністр вручив йому булаву й усі клейноди на знак гетьманської влади.

Малоросійську колегію було скасовано.

Сина гетьмана, Павла Апостола, обрали миргородським полковником замість його батька, молодшому ж братові цього нового полковника було обіцяне місце полковника лубенського, вакантне після зміщення Андрія Марковича. Василя Васильовича Кочубея, помічника гетьмана, зроблено полтавським полковником.

Князь Меншиков, що досі відігравав найблискучішу роль при дворі, мав найвищі посади в імперії й от-от збирався одружити свою доньку Марію з імператором Петром II, раптом був позбавлений усіх своїх маєтків, почесних звань та високих посад, заарештований і відправлений на заслання.

[1728] Року 1728 було короновано Петра II, імператора й самодержця всієї Русі. Гетьман Малоросії /288/ Данило Апостол був присутній на цій урочистій церемонії, що відбувалася у Москві. Він скористався цією обставиною, щоб попросити в імператора підтвердити листами-патентами його обрання і привілеї козацькі. Це все було йому дано разом із інструкцією у вигляді регламента щодо того, яким чином він у майбутньому має виконувати обов’язки гетьмана. Гетьман, наділений цими листами, виїхав 1 жовтня до Глухова, попрощавшися з імператором, який щедро його обдарував своїми благодіяннями.

Року 1729 колишнього лубенського полковника Андрія Марковича було призначено скарбником. Разом з іншим наглядачем його було послано збирати податки з Малоросії. Порівняно з тими, які вимагала платити Малоросійська колегія, ці нові податки було значно зменшено.

Цього року імператор підвищив у званнях багатьох офіцерів з різних полків. Серед представлених йому кандидатів на генеральську посаду він вибрав Якова Лизогуба. Корсунський полковник Андрій Кандиба, борзенський сотник Михайло Забіла, гадяцький полковник Михайло Турковський були призначені генеральними суддями. Глухівський сотник Іван Мануйлович, Федір Лисенко, Яким Горленко, Іван Владиславович Бороздка дістали посади ад’ютантів. Цар приділив також відповідно до рангу та становища кожного: одним по 400, другим по 300, найнижчим — по 200 дворів і певні лісові маєтності. Генеральний скарбник Карпович одержав 300 дворів. Помер гадяцький полковник Сербинін, і Гаврило Милорадович та Григорій Грабянка, суддя того самого полку, були призначені йому на заміну. У Стародубі Дуров заступив великоруського полковника Іллю Пашкова, якому було від/289/мовлено у перебуванні на посту. Своєю надмірною пихою та шкодою, що її він завдавав своєму полку, він викликав дуже тяжкі звинувачення проти себе, проте зовсім не хотів виправитися й був відісланий у Глухів.

[1729] Року 1729 гетьман Малоросії одержав нові листи на підтвердження свого обрання та привілеїв козацьких, і ці листи були значно більші за попередні. Серед багатьох пунктів регламенту, доданого до листів підтвердження, містився наказ перекласти російською мовою всі закони Малоросії. Отже, гетьман вибрав п’ятнадцять найбільш умілих священиків, щоб вони зробили цей переклад, а старшим над ними поставив архімандрита.

1730 року, 18 лютого, помер на віспу Петро II, імператор і самодержець усієї Русі. Він був заручений з Катериною, донькою князя Олексія Григоровича Долгорукого. На першу звістку про смерть царя гетьман у супроводі своєї старшини швидко поїхав до Москви. Він був свідком розгубленості всього народу через смерть імператора, з яким згасла чоловіча гілка наступників трону. Завдяки мудрим заходам вельмож Анна Іванівна, герцогиня Курляндська, була визнана й коронована 28 квітня імператрицею й самодержицею всієї Русі. Гетьман був присутній при цій урочистій церемонії.

Варлаам Банятович, архієпископ київський, звинувачений у єресі і викликаний найсвятішим синодом до Москви, був позбавлений своєї посади, викреслений з числа архієпископів і відправлений на заслання.

Імператриця видала закон, який назавжди скасував право десятини, встановлене на сіль та на тютюн, як і на мости та дороги й на інші пере/290/ходи з однієї річки до другої. Її величність призначила лубенським полковником Петра Даниловича Апостола, сина гетьмана.

Дмитра Горленка та його дружину після шістнадцятирічного вигнання у Москві було повернено на батьківщину, до Прилук. [1731] 1731 року імператриця викликала гетьмана Данила Павловича Апостола до себе у Москву. Її величність прийняла його з найбільшими виявами доброзичливості й нагородила стрічкою ордена Святого Олександра Невського.

Гетьман, повернувшися з Глухова, закликав до Берестова двадцять тисяч козаків і десять тисяч селян, щоб зруйнувати лінії, які було споруджено для захисту країни від нападів татар. Замість цих ліній вони збудували на певній відстані один від одного невеликі форти, названі на честь імператриці Анни та її сестер княжен Катерини й Прасковії.

Кримські татари почали з осені нападати на Русь. Діставши відомості про ці наскоки, імператриця швидко послала наказ запорозьким козакам вирушити з артилерією та припасами у різні місцевості, де було побудовано нові форти. У міру їхнього прибуття генерал Вейсбах розподіляв їх у ті місця, де в них була найбільша потреба. Першими прийшли Полтавський, Лубенський, Миргородський та Гадяцький полки. Переконавшися, що татари не збираються порушувати кордони Росії і що вони скерували свій похід проти кубанських татар, козацькі полки, які ще були в дорозі, дістали наказ повернутися у Малоросію.

Київським архієпископом на місце знятого синодом Банятовича було призначено Рафаїла Заборовського. /291/

Вийшов наказ про податки, що їх повинні сплачувати всі козаки й селяни, щоб відшкодувати платню генеральним помічникам і всім проводирям різних полків у Малоросії, пропорційно до їхніх посад. Цариця Євдокія Федорівна, перша дружина Петра Великого, померла 27 серпня, а княжна Прасковія Іванівна — 9 жовтня.

[1732] Року 1732 послано двадцятитисячне козацьке військо і десять тисяч селян під командою прилуцького полковника Галаданого добудовувати форти та редути на кордонах.

[1733] Року 1733 помер Август III, король Польщі, Прихильники Станіслава Лещинського докладуть усіх зусиль, щоб посадити на польський трон цього принца, справжнього друга народів. Російська імператриця почала протидіяти цьому: великий загін росіян на чолі з генералом Лазі і козацьке військо під командою генерального квартирмейстера Лизогуба увійшли до Польщі на підтримку цієї протидії.

Лубенський полковник Апостол на чолі десяти тисяч козаків і такої самої кількості селян прийшов на зміну війську, що працювало на лініях, біля фортів та редутів, про що вже була мова.

Гетьмана Данила Апостола, кавалера ордена Святого Олександра Невського, розбив параліч.

Нове підкріплення російських військ під командою прилуцького полковника Галаданого і козаки на чолі з князем Шаховським увійшли у Польщу через Малоросію, щоб розігнати польську партію, яка підтримувала Станіслава. Стався бій між росіянами і польськими конфедератами. Перевага була на боці росіян, Галаданий проявив справжні чудеса хоробрості, й усі наввипередки його вітали. /292/

Віце-гетьман Лизогуб привів козацький загін до графа Лазі, головнокомандувача великоруського війська.

[1734] Року 1734, 17 січня, помер у Глухові Данило Апостол, гетьман козаків і кавалер ордена Святого Олександра Невського. Тіло його було перевезене з найбільшою пишнотою до Сорочинців й поховане у збудованій ним самим кам’яній церкві. Похорон відбувся 5 лютого, і службу правив київський архієпископ Заборовський.

Лубенський полковник Петро Апостол, наймолодший з синів покійного гетьмана, скоро після смерті батька поїхав до Санкт-Петербурга, щоб віддати стрічку ордена Святого Олександра Невського, яким було нагороджено гетьмана. Він скористався з цієї обставини, щоб попросити імператрицю не забувати його матір, його самого й інших його братів та сестер, дітей гетьмана. Імператриця милостиво приділила вдові всі землі, якими володів в Україні її чоловік гетьман, щоб вона та її діти довіку ними користувалися, й видала їй листи-патенти. До того ж вона наказала касирові, або збирачеві податків, з Малоросії сплачувати вдові щороку три тисячі карбованців з державної скарбниці.

В останні дні лютого Олексій Іванович Шаховський одержав наказ імператриці залишити Польщу та їхати у Малоросію, щоб очолити цю країну, чекаючи виборів нового гетьмана.

Листи-патенти її величності імператриці усієї Русі, адресовані козакам, підтверджували всі укладені раніш угоди з гетьманом Богданом Хмельницьким, як і право вільно обирати проводиря, або гетьмана. У тих же листах цариця наказала утворити регентську раду, що складається з шести осіб, щоб залагоджувати всі /293/ справи у Малоросії, чекаючи дня, коли можна буде обрати на гетьмана людину здібну й високообдаровану, гідну посісти таке визначне місце. Ця рада, згідно з намірами імператриці, повинна складатися з трьох осіб з Великоросії і трьох з Малоросії. Серед них князь Шаховський і Лизогуб повинні мати першість. /294/














Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.