[Т. Г. Шевченко. Біографія. — К., 1984. — С. 29-51.]

Попередня     Головна     Наступна

ПЕРШІ РОКИ В ПЕТЕРБУРЗІ
(1831-1838)

У лютому 1831 р. поміщик Шевченка П. Енгельгардт приїхав до Петербурга. Газета «Санкт-Петербургские ведомости» в додатку до № 36 від 12 лютого 1831 р., в хроніці «Приехавшие в столичный город С.-Петербург 9 февраля», повідомляла, що із Вільно прибув «генерала от инфантерии Римского-Корсакова адъютант гвардии Уланского полка ротмистр Энгельгардт». Разом з П. Енгельгардтом або слідом за ним з обозом дворової челяді прибув до Петербурга і його козачок, уже сімнадцятирічний юнак, Тарас Шевченко.

Облишивши у зв’язку з переміщенням О. Римського-Корсакова в Петербург свою службу в нього, П. Енгельгардт вирішив осісти в столиці. Він найняв помешкання в будинку Щербакова на вулиці Моховій, що була на той час аристократичною частиною міста, поблизу Літнього саду (теперішня адреса — Мохова, 26). Звідси почалося поступове ознайомлення Шевченка з столицею — «Північною Пальмірою», як називатиме він згодом Петербург у російських повістях. На той час центральні частини Петербурга набули завершеного архітектурного вигляду. Перед юним Шевченком поставали неповторні своєю красою архітектурні ансамблі, площі, вулиці, набережні. Водночас виявлялися соціальні контрасти міста: за розкішними декораціями, створеними талантом К.-Б. Растреллі, Дж. Кваренги. К. Россі, — картини народних злигоднів, убозства, безпросвітності.

Перебування в Петербурзі відкривало перед Шевченком нові можливості для розумового, духовного розвитку. В його становищі назрівали неминучі зміни. З підліткового «козачкового» віку він уже виріс, не лишивши панові жодних надій на те, що з нього може вийти спритний, слухняний лакей. Невгамовною пристрастю юнака лишалося прагнення малювати, стати художником. Він невідступно прохає П. Енгельгардта дати йому можливість вчитися малярству. Зрештою 1832 р. П. Енгельгардт віддав його на навчання до одного з майстрів петербурзького малярського цеху В. Ширяева.

Час укладення контракту з В. Ширяєвим відомий з пізнішої автобіографії поета, написаної 1860 р. на прохання редактора /30/ журналу «Народное чтение» О. О. Оболонського. «В 1832 году в С.-Петербурге, — читаемо в ній, — по неотступной его просьбе, помещик законтрактовал его на четыре года разных живописных дел цеховому мастеру, некоему Ширяеву» (V, 250).

Укладення контракту саме з В. Ширяевим не було випадковим. Він походив з дворових селян смоленської поміщиці капітанші Г. Огон-Догановської, знайомої родини А. Енгельгардта, брата Шевченкового власника. Їхні маєтки на Смоленщині знаходилися по сусідству. В. Ширяев відвідував в Арзамасі приватну художню школу академіка О. Ступіна, де здобув, за пізнішим визнанням Комітету Товариства заохочування художників, «перші добрі навички». Одержавши відпускну, він переїжджає до Петербурга, користується підтримкою товариства, відвідує створений при ньому рисувальний клас (навчанням молодих художників тут керував О. Варнек). На початку 1824 р. В. Ширяев стає стороннім учнем Академії мистецтв, за короткий час проходить навчання в класах оригінальних та гіпсових фігур і приступає до малювання з натури. Проте звання художника ні тоді, ні згодом він не одержав. 1828 р. записується до петербурзького живописного цеху, незабаром набуває в ньому певної ваги. Артіль В. Ширяева виконує відповідальні розписи будівель. «Он был цеховой мастер живописного и малярного цеха, — писав згодом про В. Ширяева у повісті «Художник» Шевченко. — Держал постоянно трех, иногда и более замарашек в тиковых халатах под именем учеников и, смотря по надобности, от одного до десяти нанимал, поденно и помесячно, костромских мужичков — маляров и стекольщиков, — следовательно, он был в своем цеху не последний мастер и по искусству, и по капиталу» (IV, 147).

Є підстави гадати, що В. Ширяев брав участь в оздобленні будинку дружини іншого брата Шевченкового пана — В. Енгельгардта. Прекрасне оформлення цього будинку, перебудованого в 1829 р. архітектором П. Жако (зал розписав П. Скотті), викликало захват. «Когда это помещение было отстроено и отделано, — писав один із журналів, — весь Петербург сбегался смотреть на это удивительное, тогда несравненное явление. Весь город был полон толками про готическую и китайскую комнаты» ¹. Через кілька років, у зв’язку з конкурсом на оздоблення сенату й синоду, П. Жако високо оцінював В. Ширяева як майстра декоративного живопису. Він свідчив, що «Ширяев производил под его ведением живопись по данным им, Ширяевым, рисункам в различных местах в лучшем виде расположения и самой живописи» ².

¹ Цит. за: Яцевич А. Пушкинский Петербург. — Л., 1935, с 307.

² Центральний державний історичний архів СРСР, ф. сенату, «Журналы и определения», арк. 69 зв. (Далі: ЦДІА СРСР). Цит. за: Моренец Н. И. Шевченко в Петербурге. — Л., 1960, с. 21.

Можливо, і квартиру П. Енгельгардта в будинку Щербакова, і його розкішний кабінет, з іронією згадуваний Шевченком у повісті «Художник» («...все это роскошно, дорого, великолепно, но все это по-японски великолепно»; IV, 157), розписував В. Ширяев. Тут і міг спостерігати роботу майстра козачок Енгельгардта Шевченко. Оче-/31/видно, тоді П. Енгельгардт придивився до В. Ширяева, а останній — до Шевченка. На укладення контракту на Шевченка була потрібна згода як П. Енгельгардта, так і В. Ширяева.

Того ж 1832 р., 5 травня, В. Ширяев уклав ще один контракт — з своїм земляком, міщанином повітового містечка Поріччя Смоленської губернії Н. Паршивим, який віддав йому в науку свого сина Івана. З цього контракту можна бачити, на яких умовах набирав В. Ширяев здібних юнаків. Контракт на навчання І. Паршина складено на вісім років: п’ять з них відводилися для власне навчання, а протягом наступних трьох років учень повинен був «заслужити майстрові за навчання», тобто працювати на нього. За п’ять років В. Ширяев брався навчити учня рисувати й писати «міфологічні та історичні фігури й фарцорнамент, квіти і різні оздоби клеєвими та олійними фарбами». Він повинен був годувати й одягати учня, а учень — коритися майстрові, виявляти повний послух йому і його домашнім, без дозволу нікуди не ходити. За непослух і недбале ставлення до навчання вчитель міг суворо «спитати», але «без тілесного покарання». По закінченні восьмирічного терміну В. Ширяев зобов’язувався дати учневі «пристойний одяг» або замість нього сто карбованців, а батькам учня вислати сто п’ятдесят карбованців ³.

Слід гадати, що в основному такими ж, а може ще суворішими, були й умови контракту В. Ширяева з П. Енгельгардтом про Шевченка, який не зберігся (чи не розшуканий). Загальний термін цього контракту також, очевидно, становив вісім років і, мабуть, так само складався з двох частин: чотирьох (як зазначив в автобіографії поет) чи, ймовірніше, п’яти років навчання і трьох років відробітку В. Ширяеву. Коли б контракт був складений 1832 р. на чотирирічний термін, як сказано в автобіографії, то навчання закінчилося б 1836 р. Тим часом з поліцейських позначок на звороті пізнішої відпускної Шевченка видно, що на час викупу з кріпацтва (квітень 1838 р.) він мешкав разом з В. Ширяевим, тобто належав до його артілі ⁴. З повісті «Художник» так само видно, що на момент викупу з кріпацтва Шевченко ще перебував у В. Ширяева і контракт на нього між майстром та П. Енгельгардтом довелося розірвати достроково.

³ Судак В. О. До біографії Т. Г. Шевченка раннього періоду. — Радянське літературознавство, 1983, № 3, с 44.

⁴ Моренец Н. И. Шевченко в Петербурге, с. 12 — 14.

В артілі В. Ширяева Шевченко опинився у гурті таких же, як він сам, здібних молодих людей, вихідців з низьких верств народу — кріпаків або відпущених з кріпацтва та міщан, які прагнули глибше опанувати мистецтво живопису, стати художниками. Вони пов’язували з цим свої життєві перспективи — сподівання на професійну творчу працю за покликанням, а при щасливому збігу обставин — і можливість визволення з кріпацтва, з податного стану. Разом з Шевченком учились у В. Ширяева вже згадуваний І. Паршин та Ф. Ткаченко — кріпак поміщика О. Д. Оболонського, родом з містечка Груні Зіньківського повіту Полтавської губернії. Обидва вони згодом виявили себе як обдаровані художники. Те, що В. Ширяев /32/ узяв їх до себе учнями, свідчить про його вміння розшукати, виявити молоді таланти. Шевченко, без сумніву, був узятий в учні не випадково: контракт з П. Енгельгардтом відповідав його інтересам. В. Ширяев безпомилково вгадав у юнакові творчі здібності, що мають добру перспективу зростання й розвитку і обіцяють йому зиск у майбутньому.

Не пізніше 1835 р. в артіль В. Ширяева приходить Д. Бобров — знайомий майстра по Арзамаській школі О. Ступіна, де вони разом навчалися. Кілька років Шевченко спілкувався з ним у домі В. Ширяева та на роботах ширяевської артілі. Д. Бобров був кріпаком чиновника міністерства внутрішніх справ С. Мікуліна й з труднощами пробивав собі дорогу до мистецтва. Згодом він дістав волю. У 1839 р. його в артілі В. Ширяева вже не було.

За рік до укладення контракту на навчання Шевченка В. Ширяев наймав квартиру в будинку Козлова біля Володимирської церкви. Через три роки і протягом усього часу перебування в нього Шевченка він живе поблизу тієї ж Володимирської церкви в будинку Крестовського (другий квартал Московської частини міста; теперішня адреса — Загородній проспект, 8). Постійними відвідувачами В. Ширяева були брати його дружини художники-декоратори Василь і Олександр Соловйови, з якими він брав спільні підряди на живописно-декоративні роботи. Нерідко відвідував його й старий товариш по Арзамаській художній школі Іван Зайцев — відпущений на волю син художника-кріпака з Пензенської губернії. У роки навчання Шевченка в Ширяева І. Зайцев був учнем Академії мистецтв, потім — учителем малювання в першому кадетському корпусі в Петербурзі. Згодом він переїхав до Полтави і викладав малювання в місцевому кадетському корпусі. Докладні спогади І. Зайцева про своє життя — єдине джерело, що висвітлює перебування Шевченка в Ширяева. «Я нередко бывал у Ширяева, — згадував Зайцев, — и мы беседовали по вечерам; иногда я у него читал и декламировал произведения Пушкина и Жуковского. В это время в соседней комнате, у растворенных дверей, постоянно стояли два мальчика лет 16 — 17-ти, ученики хозяина, которые были у него на побегушках, терли краски и рисовали немного, пока учитель не доставил им возможность посещать академические классы. Все, что я читал, мальчики слушали очень внимательно. Почему же, спросят меня добрые люди, я распространяюсь с такими подробностями о каких-то мальчиках? Потому, отвечу я, что один из них сделался впоследствии любимым малороссийским поэтом, — то был Тарас Шевченко, а другой мальчик — Ткаченко, служивший после учителем рисования в Полтавской губернии» ⁵.

⁶ Зайцев И. К. Воспоминания старого учителя. — Русская старина, 1887, № 6, с. 680. Іншу редакцію наведеного уривка див. у кн.: Т. Г. Шевченко в воспоминаниях современников. — М., 1962, с. 45. Як зазначав у своїх спогадах І. Зайцев, він знав напам’ять (і міг читати в Ширяева) «Двенадцать спящих дев», «Светлану», «Варвика», «Певца во стане русских воинов» В. Жуковського, поеми О. Пушкіна «Кавказский пленник», «Цыгане» та «Бахчисарайский фонтан», оду «Бог» та «Киргизскую царевну» Г. Державша, трагедії В. Озерова «Эдип в Афинах» і «Димитрий Донской» та інші твори. /33/

В. Ширяев поводився з учнями суворо. Згодом в автобіографії та повісті «Художник» Шевченко писав про нього як людину жадібну, грубу, сувору й деспотичну, «ретивее всякого дьячка-спартанца» (V, 250). «Люди материальные и неразвитые, — зазначав він у повісті, — прожившие свою скудную юность в грязи и испытаниях и кое-как выползшие на свет божий, не веруют ни в какую теорию. Для них не существует других путей к благосостоянию, кроме тех, которые они сами прошли. А часто к этим грубым убеждениям примешивается еще грубейшее чувство: меня, дескать, не гладили по головке, за что я буду гладить? Мастер живописного цеха, кажется, не чужд был этого античеловеческого чувства» (IV, 147).

Становище Шевченка у Ширяева характеризує епізод, пов’язаний з відвіданням 1 липня 1836 р. свята в Петергофі, про який поет згадував на засланні, зробивши такий запис у щоденнику (1 липня 1857 р.): «Когда-то давно, в 1836 году, если не ошибаюсь, я до того был очарован рассказами об этом волшебном празднике, что, не спросясь хозяина (я был тогда в ученьи у маляра или так называемого комнатного живописца, некоего Ширяева, человека грубого и жестокого) и пренебрегая последствиями самовольной отлучки (я знал наверное, что он меня не отпустит), с куском черного хлеба, с полтиною меди в кармане и в тиковом халате, какой обыкновенно носят ученики-ремесленники, убежал с работы прямо в Петергоф на гулянье. Хорош, должно быть, я был тогда. Странно, однако ж, мне и вполовину не понравился тогда великолепный Самсон и прочие фонтаны и вообще праздник, против того, что мне об нем наговорили. Слишком ли сильно было воспламенено воображение рассказами, или я просто устал и был голоден. Последнее обстоятельство, кажется, вернее. Да ко всему этому я еще увидел в толпе своего грозного хозяина с пышною своею хозяйкою. Это-то последнее обстоятельство вконец помрачило блеск и великолепие праздника. И я, не дождавшись иллюминации, возвратился вспять, совершенно не дивяся бывшему. Проделка эта сошла с рук благополучно. На другой день нашли меня спящим на чердаке, и никто и не подозревал о моей самовольной отлучке. Правду сказать, я и сам ее считал чем-то вроде сновидения» (V, 42 — 43).

Як не важко жилося Шевченкові у В. Ширяева, все ж це були плідні роки для його художнього розвитку. Юнак оволодів багатьма фаховими навичками, особливо в галузі декоративного розпису, неабияку майстерність в якій виявляв його учитель. Як можна бачити з повісті «Художник», саме Шевченко з усіх учнів найкраще і найуспішніше опанував мистецтво декоративного розпису. В. Ширяев називає його в цьому творі «першим», тобто найкращим, рисувальником своєї артілі.

Мистецтво декоративного розпису Шевченко опанував на практичній роботі — під час виконання артіллю В. Ширяева підрядів. Одним з найвідповідальніших підрядів був розпис щойно перебудованого сенату й синоду — вищих урядових установ дореволюційної Росії. Його артіль Ширяева виконувала спільно з людьми В. Соловйова та П. Матвеева 1833 р., незабаром після появи в ній Шевчен-/34/ка. За контрактом В. Ширяев та В. Соловйов (з братом О. Соловйовим) здійснили розпис на стелях, склепіннях та розпалубках і стінах церкви, дев’яти сенаторських кімнатах, приміщенні для присутствія департаменту герольдії, двадцяти семи інших кімнатах у бельетажі ⁶. Інші приміщення розписали В. Медічі (зал загального зібрання сенату), Ф. Ріхтер (троє парадних сходів). Статуї по фасадах виконали С. Пименов, В. Демут-Малиновський, П. Соколов, М. Токарев, І. Леппе, П. Свинцов та М. Устинов. Розпис сенату й синоду було здійснено успішно. Для Шевченка участь у цій роботі стала чудовою школою. Після завершення праці брати Соловйови і В. Ширяев звернулися до Академії мистецтв з проханням надати їм звання художників. Це звання, а також похвальні атестати Комітету по перебудові сенату й синоду Соловйови одержали (Комітет відзначив «чудове оздоблення» ними плафона у церкві сенатського будинку), а В. Ширяеву і в тому, і в другому було відмовлено.

Велику і складну роботу виконала артіль В. Ширяева за контрактом з конторою імператорських театрів по оздобленню й розпису петербурзького Великого театру після його капітальної перебудови у 1836 р. З двох проектів перебудови, поданих архітекторами А. Кавосом і П. Жако, був затверджений проект А. Кавоса. Проекти живописних робіт подали академік В. Медічі (відомий своїми розписами Єлагінського й Михайлівського палаців та згаданих вище сенату й синоду) і В. Ширяев. Прийнято проект останнього. Саме В. Ширяева як «цілком надійного для цього живописця» рекомендував для названих робіт А. Кавос. В. Ширяев із своїми людьми, серед яких був і Шевченко, зобов’язувався «зробити живопис на плафоні з двома кутами і арками по конфірмованому від государя імператора рисунку», розписати ложі й бенуари, царські, міністерські та директорські, парадні та бічні сходи, зали ⁷, але за пізнішими додатковими вказівками архітектора А. Кавоса виконав багато

іншої роботи ⁸.

⁶ Моренец Н. И. Шевченко в Петербурге, с. 20; Жур П. Шевченківський Петербург. — К., 1972, с 24 — 25. Одержати дозвіл на участь у розпису сенату й синоду було нелегко. Належало витримати великий конкурс. Ескізні малюнки мав затвердити цар. Про складність робіт, виконаних В. Ширяевим та його компаньйонами, можна скласти уявлення з тих вимог, які поставив до живописців Комітет по будівництву цих споруд. У церкві вимагалося «розписати гарним живописом купол, два півкуполи і двоє по боках склепінь, на чотирьох арках, на карнизі по штучному мармуру фриз, в аршівольтах прорізки, три стелі під хорами і на хорах стіни, — покрити кольорами, де як за потрібне й краще буде визнано», у кімнаті департаменту герольдії та сенаторських кімнатах — «розписати гарним живописом на склепіннях і стінах у вигляді фризів між монетами з фігур і атрибутів, відповідних місцю присутствій, на карнизах — арабески, а стіни пофарбувати голубцем або французькою зеленню, у цих же кімнатах залізні круглі печі пофарбувати під мармур, а карнизи арабесками» (ЦДІА СРСР, ф. 1373, оп. 1, № 99, арк. 1 — 2. Цит. за: Жур П. Шевченківський Петербург, с 24 — 25).

⁷ Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії. — 2-ге вид. К., 1982, с 10 — 11.

⁸ Там же, с 11 — 12.

Про участь у розпису Великого театру і те, яку саме роботу він виконував, Шевченко згадував згодом у повісті «Художник»: /35/ «В ожидании увертюры я любовался произведениями моего protégé (тобто Шевченка; розповідь тут ведеться від імені І. Сошенка. — Ред.). (Для всех орнаментов и арабезок, украшающих плафон Большого театра, рисунки были сделаны им по указаниям архитектора Кавоса. Это сообщил мне не сам он и не честолюбивый его хозяин, а машинист Карташов, который присутствовал постоянно при работах и по утрам рано угощал чаем моего протеже)» (IV, 152). З цього видно, якою важливою була роль Шевченка в художньому розпису Великого театру: роль «першого рисувальника», від професійної майстерності якого безпосередньо і вирішальною мірою залежав успіх усієї справи.

З розписом Великого театру артіль В. Ширяева впоралася успішно. Інтер’єр привертав увагу і знаходив схвалення публіки й художників. Його, зокрема, змалював у листопаді 1836 р. В. Садовников (зберігається в Музеї історії Ленінграда). Тепер тільки акварель В. Садовникова й дає хоча б приблизне уявлення про роботу Шевченка. На малюнку добре видно квіти та орнаменти, якими розписано плафон, стелю над оркестром та ложі. У 1891 — 1898 рр. Великий театр частково розібрано і на його місці побудовано консерваторію.

Після успішного завершення в листопаді 1836 р. робіт у Великому театрі артіль В. Ширяева продовжувала працювати за контрактом з конторою імператорських театрів, який було продовжено до 1 червня 1838 р.: провадила живописні та малярні роботи, виготовляла декорації, навесні 1838 р. наново розписувала, певно за безпосередньою участю Шевченка, плафони Александринського і Михайлівського театрів ⁹. Рисунок для плафона Александринського театру був затверджений царем. Можливо, він також належав Шевченкові.

⁹ Жур П. Шевченківський Петербург, с 27 — 29.

Поряд з технікою декоративного живопису (інтер’єрного розпису) В. Ширяев навчав своїх учнів писати міфологічні та історичні фігури, хоч і володів цим мистецтвом, за усіма даними, гірше. При цьому він спирався на принципи, прийняті в Академії мистецтв, за якими навчався свого часу й сам, — і в арзамаській школі О. Ступіна, і як сторонній учень Академії мистецтв та відвідувач рисувального класу Товариства заохочування художників. Важко сказати, чого навчився в нього Шевченко, але вже в 1835 — 1836 рр., тобто на четвертому-п’ятому році перебування у В. Ширяева, він створює кілька складних багатофігурних композицій на теми з античної, одну — з вітчизняної історії: «Смерть Лукреції» (VII, №4), «Смерть Олега, князя древлянського» (VII, № 5), «Александр Македонський виявляє довір’я своєму лікареві Філіппу» (VII, № 6; на тему, яка була рекомендована учням Академії мистецтв 1830 р.), «Смерть Віргінії» (VII, № 7; на одну з поширених в Академії мистецтв тем). У цих, по суті учнівських, наслідувальних, недовершених вправах молодий художник суворо і неухильно додержується традиційних академічних канонів, а часом вдається й до компіляції: /36/ в «Смерті Лукреції» — з рисунків Ф. Толстого до поеми І. Богдановича «Душенька», в «Александрі Македонському...» — з акварелі Г. Угрюмова «Мінін закликає князя Пожарського до врятування батьківщини» ¹⁰. Та поряд з даниною художнім традиціям академізму в його малюнках виявилася й риса, що характеризує власні творчі нахили й самостійне образне мислення, — вибір таких історичних сюжетів і епізодів, в яких розкрилися високі моральні принципи людини, сильні, благородні порухи душі, захист скривджених і зневажених. Сюжети малюнків з цього погляду виразно промовисті: в «Смерті Лукреції» — клятва помститися за смерть дівчини, збезчещеної сином царя; у «Смерті Олега, князя древлянського» — осуд підступного братовбивства; в «Александрі Македонському...» — віра в благородство людини й осуд наклепництва; в «Смерті Віргінії» — вбивство батьком дочки, аби врятувати її від рабства ^и.

До 1836 — 1837 рр. належить робота Шевченка над цілком оригінальним за темою і сюжетом малюнком «Смерть Богдана Хмельницького» (VII, № 8). З усіх нечисленних у той час історичних джерел малюнок найбільш близький до опису смерті Богдана Хмельницького в ще тоді не друкованій «Історії русів» — історико-публіцистичному творі невідомого автора (що, очевидно, свідчить про знайомство Шевченка в ті роки з кимось із земляків, хто мав у себе цей рукопис).

Значно досконалішим серед композицій Шевченка років перебування в артілі В. Ширяева е малюнок «Смерть Сократа», створений 1837 р. Він відзначається впевненістю в рисунку, передачі освітлення, групуванні постатей і є вершиною того, чого досяг митець у цей час у композиціях академічного характеру на традиційні історичні теми ¹².

Найбільші успіхи у роки перебування в Ширяева — і незалежно від нього — Шевченко мав у жанрі акварельного портрета. Згодом у повісті «Художник» та автобіографії він сам виділяв ранні акварельні портрети як один із важливих етапів (і здобутків) свого творчого розвитку. «По совету Сошенка, — писав поет в автобіографічному листі до редактора журналу «Народное чтение», — я начал пробовать акварелью портреты с натуры. (Насправді ж це почалося ще до знайомства Шевченка з І. Сошенком. — Ред.) Для многочисленных, грязных проб терпеливо служил мне моделью другой мой земляк и друг, козак Иван Ничипоренко, дворовый человек нашего помещика. Однажды помещик увидел у Ничипоренка мою работу, и она ему до того понравилась, что он начал употреблять меня для снятия портретов с любимых своих любовниц, за которые иногда награждал меня целым рублем серебра» (V, 258 — 259).

¹⁰ Судак В. О. Малярська спадщина Т. Г. Шевченка доакадемічного періоду. — В кн.: Питання шевченкознавства. К., 1961, вип. 2, с. 94 — 112.

¹¹ Владич Л. В. До питання про художню освіту Шевченка в доакадемічний період. — В кн.: Збірник праць ювілейної тринадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1965, с 136 — 146.

¹² Судак В. О. Малярська спадщина Т. Г. Шевченка доакадемічного періоду, с 109. /37/

Найраніші відомі нам акварельні твори Шевченка — портрет П. Енгельгардта (1833) та «Голова жінки» (1834). Значний крок уперед становлять портрети, написані в 1837 — 1838 рр.: Катерини Абази (1837), Є. Гребінки (1837), невідомого (1837 — 1838), дівчини з собакою (1838), М. Луніна (1838). У щоденнику поета (запис 7 листопада 1857 р.) згадується ще один портрет того часу (1837 р.) — нареченої кірасирського юнкера Д. Демидова, який не зберігся. Вони свідчать про набутий Шевченком досвід, вправність, вільне володіння технікою, опанування досвіду інших художників, зокрема П. Соколова — одного з кращих майстрів акварельного портрета не тільки в російському, а й світовому мистецтві. Згодом, у повісті «Художник», Тарас Григорович згадував П. Соколова саме як улюбленого майстра, якого він прагнув наслідувати: «Я начал рисовать акварельные портреты, сначала по-приятельски, а потом и за деньги... Я больше придерживаюсь Соколова, Гау мне не нравится, приторно-сладкий» (IV, 185).

Багато важило для розвитку й долі Шевченка середовище, в якому він перебував, живучії у В. Ширяева, — переважно молодих художників, колишніх «ступінців», пансіонерів Товариства заохочування художників, учнів Академії мистецтв та школи О. Венеціанова. Безсумнівним свідченням цього є його малюнки 1835 — 1837 рр. на історичні теми. Шевченко посилено займається самоосвітою, жадібно знайомиться, де тільки може, з творами мистецтва — оригіналами й гравюрами з них, прислухається до розмов художників про їхнє життя, мистецтво, творчість, довідується про радісну долю багатьох художників з кріпаків (таких, як його власний господар В. Ширяев, а також І. Зайцев, Д. Бобров, В. Раєв, І. Каширін ¹³ та інші «ступінці»), яким пощастило вирватися з кріпацтва і, таким чином, подолати основну, найтяжчу перешкоду на шляху до мистецької творчості.

¹³ Про обставини викупу з кріпацтва І. Каширіна і проведену з цією метою лотерею, що дала потрібні для викупу тисячу карбованців, Шевченко, очевидно, знав від І. Зайцева, який згодом розповів про це в своїх друкованих спогадах, або від інших колишніх арзамасців, з якими спілкувався.

Подібні чи схожі історії відбувались і з найближчими товаришами Шевченка. Так, 1834 р. його товариш по навчанню у В. Ширяева І. Паршин став «вільнопрактикуючим при Академії мистецтв», а потім — і стороннім її учнем. Навчаючись історичного живопису під керівництвом К. Брюллова, він досяг помітних успіхів.

У грудні того ж 1834 р. одержав відпускну Федот Ткаченко, з яким Шевченка єднали особливо дружні стосунки. Разом з ним були відпущені на волю його брати Григорій, Денис та Яків. На початку 1835 р. Федот і Денис Ткаченки стають сторонніми учнями Академії мистецтв. Згодом Ф. Ткаченко, як і І. Паршин, вчиться малювати з натури й живопису під керівництвом К. Брюллова. Того ж року одержав звання вільного художника старший брат Федота Ткаченка — добре знайомий Шевченкові — Григорій Ткаченко. Свідченням цього знайомства є дещо пізніший, 1841 р., лист поета до останнього: «Спасибі вам, Григорій Леонтьевич, що ви таки не /38/ забуваєте того нечепурного Тараса, що колись, колись-то... та цур йому, минуло, бодай не снилось. Тепер, слава богу, і чепурніший, і розумніший, і щасливіший, як перше було» (VI, 15 — 16).

Спостерігаючи подібні «метаморфози» у житті своїх приятелів та знайомих, Шевченко не міг не замислюватися над власним майбутнім, над тим, як вирватися з кріпацтва і йому. Доля багатьох молодих художників показувала, що шлях до цього веде насамперед через Товариство заохочування художників. І восени 1835 р. Тарас Григорович зважується подати на розгляд Комітету товариства свої малюнки. 4 жовтня 1835 р. Комітет їх розглянув. У протоколі засідання, підписаному головою Комітету В. Мусіним-Пушкіним-Брюсом, членами Комітету П. Кутайсовим, Ф. Толстим, А. Сапожниковим, М. Віельгорським, В. Григоровичем, зазначено: «По рассмотрении рисунков постороннего ученика Шевченко, Комитет нашел оные заслуживающими похвалу, и положил иметь его в виду на будущее время» ¹⁴.

1836 р. відбулося знайомство Шевченка з І. Сошенком, який невдовзі до того прибув з України до Петербурга, щоб вступити до Академії мистецтв, і з 1833 р. став її стороннім учнем ¹⁵. І. Сошенко був земляком Шевченка, родом з містечка Богуслава, що за 40 верст від Кирилівки, де минули дитячі роки поета. Один час він навчався поблизу Кирилівки, у Вільшані, в художника-самоука С. Превлоцького, і ще тоді «дещо чув» про Шевченка-підлітка. Довідавшись від одного з своїх товаришів — стороннього учня Академії мистецтв В. Соловйова, — що серед учнів його родича В. Ширяева перебуває Шевченко, І. Сошенко виявив бажання зустрітися з ним. У пізніших спогадах, записаних М. Чалим, Сошенко розповідав про це так: «Когда я был в «гипсовых головах», или нет, кажется, уже в «фигурах» (1835 — 1836), вместе со мной рисовал брат жены Ширяева. От него я узнал, что у его зятя в мальчиках служит мой земляк Шевченко, о котором я еще слышал кое-что в Ольшаной, находясь у своего первого учителя С. С. Превлоцкого. Я убедительно просил родственника Ширяева, чтобы он прислал ко мне Тараса на квартиру. Узнав о моем желании познакомиться с земляком, Шевченко на другой же день, в воскресенье, отыскал мою квартиру в 4-й линии и явился в таком виде: на нем был засаленный тиковый халат, рубаха и штаны толстого домашнего холста запачканы были в краску, босой, расхристанный и без шапки. Он был угрюм и застенчив. С первого же дня нашего с ним знакомства я в нем заметил сильное желание учиться живописи. Он начал бывать у меня по праздникам, потому что в обыкновенные дни мне было некогда, да и его хозяин не пускал. Во время таких посещений Тарас урывками рассказывал мне некоторые эпизоды из своего прошлого и почти всегда завершал свои рассказы ропотом на судьбу» ¹⁶.

¹⁴ Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії, с. 9.

¹⁵ ЦДІА СРСР, ф. 789, он. 1, ч. 2, № 2370, арк. 188.

¹⁶ Сава Ч. [Чалый М. К.] Новые материалы для биографии Т. Г. Шевченка. — Основа, 1862, № 5, с. 54. /39/

Інакше зображено зустріч з І. Сошенком у повісті Шевченка «Художник», де окремі події й обставини життя поета зазнали певної художньої трансформації. Тут безіменний оповідач, в якому легко вгадується Сошенко, покровитель юного художника-кріпака, тобто Шевченка, розповідає про їхню суто випадкову зустріч одного літнього ранку в Літньому саду: «Однажды... я прошел в Летний сад отдохнуть... Приближаясь к тому месту, где большую аллею пересекает поперечная аллея и где в кругу богинь и богов Сатурн пожирает свое дитя, я чуть было не наткнулся на живого человека в тиковом грязном халате, сидящего на ведре, как раз против Сатурна.

Я остановился. Мальчик (потому что это, действительно, был мальчик лет четырнадцати или пятнадцати) ¹⁷ оглянулся и начал что-то прятать за пазуху. Я подошел к нему ближе и спросил, что он здесь делает.

— Я ничего не делаю, — отвечал он застенчиво. — Иду на работу, да по дороге в сад зашел. — И, немного помолчав, прибавил: — Я рисовал.

— Покажи, что ты рисовал. — И он вынул из-за пазухи четвертку серой писчей бумаги и робко подал мне. На четвертке был назначен довольно верно контур Сатурна.

Долго я держал рисунок в руках и любовался запачканным лицом автора. В неправильном и худощавом лице его было что-то привлекательное, особенно в глазах, умных и кротких, как у девочки.

— Ты часто ходишь сюда рисовать? — спросил я его.

— Каждое воскресенье, — отвечал он. — А если близко где работаем, то и в будни захожу.

— Ты учишься малярному мастерству?

— И живописному, — прибавил он.

— У кого же ты находишься в ученьи?

— У комнатного живописца Ширяева.

Я хотел расспросить его подробнее, но он взял в одну руку ведро с желтой краской, а в другую желтую же обтертую большую кисть и хотел идти.

— Куда ты торопишься?

— На работу. Я и то уж опоздал, хозяин придет, так достанется мне.

— Зайди ко мне в воскресенье поутру, и если есть у тебя какиенибудь рисунки своей работы, то принеси мне показать.

— Хорошо, я приду; только где вы живете?

Я записал ему адрес на его же рисунке, и мы расстались» (IV, 140-142).

¹⁷ Вік героя повісті не відповідає реальному віку Шевченка на час його зустрічі з Сошенком у Петербурзі. Шевченкові йшов тоді двадцять третій рік.

Проте в основу епізоду зустрічі з Сошенком у повісті «Художник» Шевченко, вдаючись до домислу, поклав добре відому йому подію, що сталася не з ним, а з одним із його найближчих друзів — В. Штернбергом. Про неї В. Стасов у статті «Живописец Штерн-/40/берг» розповідає так: «Когда Штернбергу было лет 13, он часто летом бродил по Петровскому парку и зарисовывал, как умел, самоучкой, деревья, кусты, поляны, дорожки. Его раз встретил там за таким занятием живописец М. Лебедев, который и сам был тогда еще совершенно молодой человек, всего лет 20-ти, учился в Академии художеств, в пейзажном классе у профессора Воробьева, и писал на 2-ю золотую медаль картину «Вид в Петровском парке». Лебедев был человек очень сердечный и горячо любивший свое искусство. Он тотчас заметил дарование у этого мальчика, стал хвалить и поощрять его, начал видаться с ним, давать ему советы. «До Определения в Академию, — читаем мы в «Художественной газете» за 1840 г., стр. 9, — Штернберг учился с Лебедева и у Лебедева». Штернберг поступил в Академию вольноприходящим» ¹⁸.

Зустріч В. Штернберга з М. Лебедєвим сталася 1831 р.; 1833 р. він вступив до Академії мистецтв.

Сцена зустрічі з Сошенком у повісті «Художник» надзвичайно подібна до реальної, невигаданої зустрічі В. Штернберга з М. Лебедєвим. Остання, можна впевнено вважати, й послужила її джерелом.

Версію про зустріч з І. Сошенком у Літньому саду, створену вперше в художній повісті, Шевченко переніс згодом і до своєї автобіографії. «Но несмотря ни на какие стеснения (з боку Ширяева. — Ред.), — писав у ній поет, розповідаючи про себе в третій особі, — он в светлые летние ночи бегал в Летний сад рисовать с безобразных неуклюжих статуй. Достойное украшение Петрового сада... В один из этих сеансов познакомился он с художником Иваном Максимовичем Сошенком» (V, 250 — 252).

Очевидно, в даному разі Шевченко не думав про абсолютну фактичну точність. Як відомо, його автобіографія ставила не одне, а кілька завдань. Вона одночасно була і автобіографічним, і антикріпосницьким пропагандистським документом, публіцистичним твором ¹⁹. Розповідаючи про себе, митець прагнув збудити в покріпачених селян «сознание своего человеческого достоинства» (V, 254). Документ мав і суто практичну мету: привернути увагу громадськості до справи, яку порушив комітет Літературного фонду, — звільнення з кріпацтва братів і сестри поета. Тому деякі епізоди свого життя Тарас Григорович в автобіографії підкреслював, інші, і серед них обставини знайомства з Сошенком, викладав стисло й неповно, лишаючи їх у тіні. Ефектна версія, перенесена з повісті «Художник», позбавляючи потреби торкатися багатьох неминучих, порівняно малозначних подробиць, дозволяла зручно й невимушено ввести факт знайомства з І. Сошенком у лапідарну розповідь автора про центральний епізод свого життя — викуп з кріпацтва.

¹⁸ Стасов В. В. Статьи и заметки, не вошедшие в собрания сочинений. М., 1954, т. 2, с. 300.

¹⁹ Косарик Д. М. Перший публіцистичний виступ у пресі Т. Г. Шевченка. — В кн.: Питания шевченкознавства, вип. 2, с. 37 — 43; Прийма Ф. Я. Шевченко и русская литература XIX века. — М.; Л., 1961, с. 31. /41/

Знайомство і дружба з І. Сошенком мали важливе значення у дальшій долі Шевченка. Вони стали першим кроком до переломного моменту в його житті — викупу з кріпацтва. Відчувши художнє обдаровання і невгамовний потяг- Тараса до живопису, Сошенко пройнявся до нього глибокою симпатією та співчуттям і намагався, як тільки міг, йому сприяти й допомагати. Він уводить його в коло своїх знайомих, насамперед — товаришів по Академії мистецтв, таких, як П. Петровський, Г. Михайлов, П. Заболотський, зацікавлює його талантом і долею відомих діячів мистецтва та культури.

Через І. Сошенка з Шевченком познайомився інший учень Академії мистецтв — А. Мокрицький. Зближення останнього з Сошенком припадає на осінь 1835 р. 7 листопада цього року Мокрицький записав у щоденнику: «После обеда был в классе, из класса зазвал к себе доброго человека — Сошенко. Малый, кажется, добрый, с дарованием и с прекрасными чувствами, еще не тронутыми скоблем света. Я приглашаю его жить с собою, он пришелся мне по душе, и с первого раза, [когда] увидел его в Эрмитаже, он понравился мне» ²⁰. Деякий час Сошенко жив у Мокрицького, а після його переходу з 28 грудня 1835 р. на нову квартиру в Академії мистецтв буває у нього й там. Познайомившись з Шевченком, Сошенко відвідує Мокрицького разом з ним. Один із записів у щоденнику Мокрицького (квітень 1837 р.) такий: «Чай пил с парубками Сошенком и Шевченком в трактире» ²¹. Згодом Шевченко відвідує його й сам. У щоденнику Мокрицького читаємо про це: «Пришел Шевченко, потом Петровский. Спасибо, заняли меня до двух часов» ²². Приятелі Мокрицького — Р. Лукомський, I. Дементьев та інші — поступово стають знайомими і Шевченка.

Мокрицький лише за кілька років до знайомства з Сошенком та Шевченком закінчив Ніжинську гімназію вищих наук (1830), де навчався водночас із М. Гоголем, Є. Гребінкою, М. Прокоповичем, Н. Кукольником, О. Данилевським, П. Мартосом, Є. Гудимою та ін. Після закінчення гімназії багато ніжинців, товаришів Мокрицького, служили в Петербурзі, де зберігали між собою тісні дружні стосунки. Вони нерідко збиралися то в М. Гоголя (до його від’їзду в 1836 р. за кордон), то в Є. Гребінки, то в П. Кукольника. Часто відвідували один одного, зокрема наприкінці 1835 та в 1836 — 1837 рр., А. Мокрицький і Є. Гребінка, останній — нерідко з Є. Гудимою та ін. Зблизившись з І. Сошенком, а потім і з Т. Шевченком, А. Мокрицький познайомив їх з Є. Гребінкою, і це знайомство виявилося для майбутнього поета надзвичайно важливим. Воно відкрило широкі перспективи для розвитку поетичного таланту молодого художника.

²⁰ Дневник художника Л. Н. Мокрицкого / Составитель, автор вступительной статьи и примечаний Н. Л. Приймак. — М., 1975, с. 50 — 51.

²¹ Там же, с. 121.

²² Там же, с. 151.

За свідченням І. Сошенка, саме Є. Гребінка відіграв особливо активну й плідну роль у розвитку Шевченка в останні роки його /42/перебування в артілі В. Ширяева, перед викупом з кріпацтва. «В это время, — розповідав І. Сошенко М. Чалому, — я был хорошо знаком с известным малороссийским писателем Е. Гребенкою. С ним-то я прежде всего посоветовался, каким образом помочь нашему земляку. Гребенка принял близко к сердцу мое предложение, стал часто приглашать Тараса к себе, давал ему для чтения книги, сообщал разные сведения и проч.» ²³.

Є. Гребінка викладав словесність у Дворянському полку, був відомий своїми «Малороссийскими приказками» та перекладом пушкінської «Полтави». Навколо нього згуртовувалося чимало колишніх товаришів по Ніжинській гімназії, молодих літераторів, журналістів, художників. Близькі стосунки єднали його з П. Єршовим, В. Бенедиктовим, В. Далем, Е. Губером, М. Прокоповичем, І. Панаєвим, Ф. Коні, Л. Якубовичем та багатьма іншими літераторами. Майже щотижня на квартирі Гребінки влаштовувалися напівлітературні вечори, на яких став бувати і Шевченко. Після переїзду з Москви до Петербурга їх відвідував В. Бєлінський. У 30-ті роки Гребінка був досить тісно зв’язаний з представниками дворянської революційності. На його квартиру приходили майбутні петрашевці М. Момбеллі та А. Пальм.

Однак демократичні настрої Гребінки не були сталими, не відзначалися глибиною та принциповістю. Мине небагато часу, і в період формування революційно-демократичних поглядів Шевченка між ним і Гребінкою виявляться ідейні розходження. Але в середині й другій половині 30-х років XIX ст. сприяння, допомога й підтримка з боку Гребінки важили для поета надзвичайно багато.

Подібно до І. Сошенка та А. Мокрицького Є. Гребінка виявив гуманне, співчутливе, доброзичливе ставлення до обдарованого кріпосного юнака-художника, але виявив його ширше, активніше. Сошенко й Мокрицький прагнули сприяти формуванню насамперед художнього таланту Шевченка. Гребінка ж почав дбати про загальний його розвиток, стимулювати й спрямовувати його читання й самоосвіту. Він перший помітив і підтримав непідробне поетичне обдаровання Шевченка, став першим його літературним натхненником і вчителем.

Завдяки Гребінці лектура Шевченка вперше набула систематичності й певної спрямованості. «Тарас изумлял Сошенка своими успехами», — писав зі слів останнього М. Чалий ²⁴. Гребінка був письменником і українським, і російським, писав і українською, і російською мовою.

²³ [Чалый М. К.] Новые материалы для биографии Т. Г. Шевченка, с. 54.

²⁴ Там же, с. 55.

Він пильно стежив за розвитком російської літератури, прагнучи в міру сил не відставати від неї, і уважно та зацікавлено придивлявся до перших, ще не численних успіхів молодої української літератури, підтримував зв’язки з І. Котляревським, Г. Квіткою-Основ’яненком, П. Гулаком-Артемовським, А. Метлинським, О. Афанасьєвим-Чужбинським та іншими українськими поетами та письменниками, напевне, мав їхні твори в своїй бібліотеці /43/ й знайомив з ними Шевченка. Важко сказати, які твори нової української літератури знав — і чи знав — Шевченко до знайомства з Гребінкою та його гуртком. Та якщо навіть припустити, що до того часу він уже міг читати «Енеїду» І. Котляревського з якогось друкованого примірника чи з рукописного списка, то з іншими творами своєї рідної літератури, розсіяними по періодичних виданнях, знайомий, безумовно, не був. Навряд чи була йому тоді відома й діяльність перших збирачів українського фольклору — М. Цертелєва, М. Максимовича, І. Срезневського, П. Лукашевича.

В атмосфері, що панувала в гуртку Є. Гребінки, де пильно стежили за літературно-мистецьким життям, розвитком російської й молодої української літератури, пробудився й виявився літературний хист Шевченка. Він пробує писати власні поетичні твори. Очевидно, саме часу активного спілкування з Є. Гребінкою та його гуртком стосується згадка про перші віршовані спроби в автобіографії Шевченка (після рядків про скрутні умови перебування у В. Ширяева) : «...в светлые летние ночи бегал в Летний сад рисовать с безобразных неуклюжих статуй... В этом саду и в то же время начал он делать этюды в стихотворном искусстве; из многочисленных попыток он впоследствии напечатал только одну балладу «Причинна» (V, 251-252).

Шевченко не випадково назвав тут свої поетичні спроби віршованими «етюдами», учнівськими вправами, пробами пера. Це — зріле, виважене визначення, висловлене наприкінці життя. Воно точно характеризує ту роль, яку відіграли в творчому становленні митця, за його власним розумінням, перші поетичні твори. Очевидно, вони помітно поступалися баладі «Причинна» — першому визнаному поетичному шедевру Шевченка. Не пізніше листопада 1838 р. він віддав «Причинну» до альманаху Є. Гребінки «Ластівка» (Спб., 1841), де вона й побачила світ (разом з кількома іншими, слід гадати, небагато пізнішими за неї творами, — «Вітре буйний, вітре буйний», «Тече вода в синє море» тощо). Можливо, до найперших ранніх творів поета, не опублікованих ним, належить виявлений не так давно вірш «Нудно мені, тяжко — що маю робити?» ²⁵.

²⁵ Бородін В. С. До вивчення ранньої творчості Шевченка (вірш «Нудно мені, тяжко — що маю робити?»). — В кн.: Збірник праць дванадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1964, с 91 — 106.

Твори Шевченка в рукописах ставали відомими його друзям та близьким знайомим, зокрема в гуртку Є. Гребінки. У спогадах, надрукованих незабаром після смерті поета в журналі «Современник», активний учасник цього гуртка І. Панаєв розповідав: «Я в первый раз увидел Шевченко двадцать четыре года тому назад (в 1837 г.), на вечере у Гребинки. В это время дело шло о выкупе поэта. Об этом хлопотал Жуковский и Михаил Юр. Виельгорский. Шевченко было 23 года; жизнь кипела в нем, мысль о близкой свободе и надежда на лучшее будущее оживляли его. Он написал тогда уже несколько стихотворений... но эти стихотворения, кажется, не вошли в его «Кобзарь». Малороссийские друзья его уже и тогда отзывались /44/ об нем с увлечением и говорили, что Шевченко обещает обнаружить гениальный поэтический талант» ²⁶.

Молодого поета гаряче підтримував і заохочував Є. Гребінка. Це видно, зокрема, з його дещо пізніших листів, кінця 1838 і початку 1839 рр., до Г. Квітки-Основ’яненка ²⁷. Передані І. Панаевим слова впевненості в тому, що Шевченко виявить геніальний поетичний талант, могли належати насамперед Є. Гребінці.

Першими читачами ще не друкованих ранніх творів Шевченка були І. Сошенко та А. Мокрицький. Обидва мали в себе рукописи поета. І. Сошенко зберігав їх до кінця свого життя. У 1850-х роках, викладаючи малювання в 2-й Київській гімназії, він показував їх одному з гімназистів — В. Хижнякову. Останній потім згадував: «...увлекаясь в высших классах гимназии чтением ходивших по рукам стихотворений великого Тараса в писанном виде, я однажды попросил у Ивана Максимовича (Сошенка. — Ред.) разрешения зайти к нему на квартиру. Он любезно пригласил меня, и я провел у него с десяток незабвенных вечеров. Угощая меня чаем, хозяин много рассказывал мне о своем славном друге... Я как-то спросил Сошенка, можно ли доверять подлинности тех рукописей, которые я читал с такой жадностью.

«Бачив я оці листки, — отвечал он, — та багато там набрехано. А ось подивись на правдиве Тарасове писание».

Это были поэмы и другие стихотворения, писанные рукою самого Шевченка. Я с благоговением смотрел на это сокровище и попросил разрешения переписать все. Сошенко дал это разрешение, но с тем, чтобы я писал тут же, в его квартире, с предостережением, чтобы переписанное я показывал другим с большим выбором и осторожностью. Немало часов употребил я на эту переписку и потом переплел все. Книжка эта, к сожалению, не сохранилась» ²⁸.

Весною 1837 р. А. Мокрицький показував вірші Шевченка К. Брюллову та В. Жуковському (Брюллову — в присутності В. Григоровича, якому поезії Тараса, можливо, тоді вже були відомі) ²⁹.

Про популярність молодого поета у колі земляків, які збиралися в Є. Гребінки, писав згодом у відомих літературних спогадах І. Панаєв: «В этот раз у Гребенки сошлось многочисленное общество и между прочим Шевченко, который начинал уже пользоваться большою популярностью между своими соотечественниками... После ужина все оживились еще более. Гребенка начал напевать малороссийские песни, а Шевченко подплясывал под свои родные звуки» ³⁰.

²⁶ Заметки Нового поэта. — Современник, 1861, т. 86, № 3/4, с. 154. «Новый поэт» — псевдонім І. Панаева. Див.: Панаев И. И. Литературные воспоминания. — М., 1950, с. 103.

²⁷ Гребінка Є. П. Твори: В 3-х т. К., 1981, т. 3, с. 594 — 595, 597.

²⁸ Хижняков В. М. Воспоминания земского деятеля. — Пг., 1916, с. 29 — 30.

²⁹ Дневник художника А. Н. Мокрицкого, с. 115.

³⁰ Панаев И. И. Литературные воспоминания, с. 103 — 104.

Роль Є. Гребінки в духовному розвитку та літературному становленні Шевченка була надзвичайно великою. Найімовірніше, він перший відкрив Шевченка-поета. Багато важило для формування мо-/45/лодого митця і все літературне середовище, російське і українське, яке згуртовувалося навколо Є. Гребінки.

Продовжували опікуватися Шевченком, його долею та художнім розвитком також І. Сошенко та А. Мокрицький.

М. Чалий записав розповідь І. Сошенка про те, як йому довелося захищати свого друга від розправи Енгельгардтового дворецького шляхтича С. Прехтеля, розлюченого вільнолюбними розмовами Шевченка серед дворових людей. «Около этого времени (очевидно, влітку 1837 р. — Ред.), — розповідав Сошенко, — в одни из каникул, я был приглашен управляющим домом Шевченкова барина Прехтелем, с которым я познакомился еще в Ольшаной, перебраться к нему на Моховую улицу. Господа переехали на дачу. Тарас навещал меня и здесь. Посещения эти весьма не понравились Прехтелю. Он возненавидел Тараса за его вольные речи и либеральные беседы с дворовыми людьми, которые и сами начали вольничать, уклоняться от работы и заявлять перед дворецким о своих человеческих правах. Взбешенный Прехтель решился проучить либерала-крепака. И вот с субботы на воскресенье кучеру приказано было приготовить на конюшне все, что нужно. На другой день, едва только приятель мой показался на господском дворе, его арестовали. Я... принял на себя роль защитника. Но как я не просил этого варвара, ничто не помогло. К счастью, в это время я писал портрет жены его... Я к ней. Едва-едва она могла упросить своего разгневанного супруга, который до того расходился, что с ним сделался нервный припадок. Не насытив своей мести, он даже слег в постель. Этот казус стоил мне немало. Я падал до ног, сцискал ратицы и прочие шляхетские штуки выкидывал. Но как бы там ни было, а Тарас был спасен. Ему запрещено было видеться с дворовыми под страхом жесточайшего наказания» ³¹.

Восени, коли Сошенко повернувся до своєї убогої квартири, Шевченко відвідує його все частіше. «Я замечал, — згадував Сошенко, — что ему день ото дня становится все тяжело и тяжеле. В это время из-за границы воротился Брюллов. Малюя по целым дням заборы, штахеты и крыши ³², Тарас по ночам уходил в Летний сад рисовать со статуй и предаваться любимым мечтам о свободе, а по праздникам не переставал заглядываться на великие произведения живописи в залах Эрмитажа. Душа его рвалась в академию. В это время он уже довольно удачно писал портреты акварелью. Барин и непрочь был исполнить желание Тараса, но, к несчастью, крепостным людям заказан был вход в святилище свободного искусства.

³¹ [Чалый М. К.] Новые материалы для биографии Т. Г. Шевченка, с. 56.

³² Насправді навчання у В. Ширяева було саме навчанням, в якому Шевченко досяг значних професійних успіхів, ставши «першим рисувальником» ширяєвської артілі, тобто художником, здатним виконувати серйозні завдання в дуже відповідальних підрядах його майстра. Очевидно, М. Чалий неточно передав слова Сошенка чи неправильно зрозумів і запам’ятав його розповідь.

Причиною тому была несчастная судьба многих крепостных живописцев, которые, получив образование в академии и возвратясь к помещикам, не переносили их обращения, оканчивая жизнь свою самоубий-/46/ством — резались, вешались, топились. Выпускать же на волю способного человека не входило в принцип помещичьей власти...» ³³

Не входило це в розрахунки й Шевченкового власника П. Енгельгардта. Він бачив хист, обдарованість свого кріпака, був навіть не проти того, щоб він навчався малярству й підвищував свій художньо-професійний рівень, але відпустити обдарованого юнака на волю не хотів.

Піклування про художній розвиток Шевченка з боку іншого приятеля — А. Мокрицького — засвідчується щоденником останнього. У ньому зазначено, зокрема, про зустріч з Шевченком у спільних знайомих 29 квітня 1837 р.: «...зашел к Дементьеву, там застал Викт [ора] Андре [евича] Трипольского и Шевченко»³⁴. 8 квітня 1838 р. А. Мокрицький і Шевченко разом відвідали Ермітаж. Того дня А. Мокрицький записав у щоденнику: «...утром начал рисовать Венеру. Скоро пришел Шевченко (очевидно, домовившись напередодні. — Ред.), и мы вместе отправились в Эрмитаж. С большою пользою беседовали мы в этом святилище, и сей раз более, нежели когда, увидел я достоинства в вещах первоклассных мастеров» ³⁵.

А. Мокрицький і Є. Гребінка були земляками й близькими знайомими всесильного, за відгуками сучасників, конференц-секретаря Академії мистецтв В. Григоровича (усі троє — з Пирятина Полтавської губернії; у дружніх стосунках здавна перебували їхні батьки). У листі до батьків (з припискою до Л. Свічки) від 15 травня 1834 р. Є. Гребінка зазначав про Григоровича: «Он всегда с великим удовольствием разговаривает о Вас и просит кланяться. Он водил меня по всей Академии и показывал редкие картины и другие произведения искусств» ³⁶. «Он уроженец Пирятина, — писав той же Є. Гребінка до М. Новицького 7 березня 1834 р., — и служит секретарем в Академии. Двадцать лет его пребывания в Петербурге не могло изменить его малороссийского выговора. Он человек с большими сведениями и служит мне ключом ко всему изящному, что только находится в Академии» ³⁷. Великою підтримкою й протекцією В. Григоровича користувався А. Мокрицький. Саме за його сприянням А. Мокрицький одним з перших став 1836 р. учнем щойно призначеного професором Академії мистецтв (і для того викликаного з Італії у Петербург) К. Брюллова, потрапити в клас якого було нелегко. Сталося це незабаром після знаменитого обіду, даного Академією мистецтв 11 червня 1836 р. на честь К. Брюллова та його прибуття до Петербурга.

³³ [Чалый М. К.] Новые материалы для биографии Т. Г. Шевченка, с. 56.

³⁴ Дневник художника А. Н. Мокрицкого, с. 123 — 124.

³⁵ Там же, с. 146.

³⁶ Гребінка Є. П. Твори, т. 3, с. 569 — 570.

³⁷ Там же, с. 566.

Слід гадати, що саме А. Мокрицький та Є. Гребінка познайомили й зблизили Шевченка з В. Григоровичем, і це знайомство мало для поета велике значення.

Якби не він спіткав мене

При лихій годині, /47/

Давно б досі заховали

В снігу на чужині, —

напише він про В. Григоровича у вступі до поеми «Гайдамаки». Шевченко завдячував В. Григоровичу насамперед тим, що саме за його протекцією як секретаря Комітету Товариства заохочування художників одержав у 1836 р. — не пізніше самого початку 1837 р. — змогу відвідувати рисувальний клас, що існував при цьому товаристві. Очевидно, реальний (чи близький до дійсності) факт відбиває розповідь у повісті «Художник» про написану В. Григоровичем записку до старшини пансіонерів Товариства заохочування художників Т. Головні, яка відкрила Шевченкові двері до рисувального класу (розповідь — від імені І. Сошенка): «...сделал я визит бывшему тогда секретарю Общества В. И. Григоровичу и испросил у него позволения моему ученику (тобто Шевченкові. — Ред.) посещать пансионерские учебные залы. Обязательный Василий Иванович дал мне в виде билета на вход записку к художнику Головне, живущему вместе с пансионерами в виде старшины» (IV, 159). Шевченко став стороннім учнем цього класу. Згодом він дав і його стислий опис у повісті «Художник»: «Между Большим и Средним проспектом, в Седьмой линии, в доме Кастюрина, нанималася большая квартира Общества поощрения художников для своих пяти пансионеров. Кроме комнат, занимаемых пансионерами, там еще были две учебные залы, украшенные античными статуями, как-то: Венерой Медицийской, Аполлино, Германиком и группою гладиаторов... Кроме сказанных статуй, там был еще человеческий скелет, а познание скелета... было необходимо...» (IV, 159).

Імена пансіонерів, з якими він разом навчався в класах Товариства заохочування художників, Шевченко не зазначив, але відомо, що це були О. Агін, С. Алексеев, І. Гродницький, М. Сажин, Й. Пономаренко. Спілкувався митець у цей час й з іншими молодими художниками, які здобули підтримку з боку Товариства заохочування художників (П. Петровським, Г. Борисовим та ін.).

1837 р. Шевченко, не бувши пансіонером товариства, одержав від нього деяку грошову допомогу, очевидно, за поданням В. Григоровича. В одному із звітів товариства, датованому 30 травня 1837 р., зазначено видачу 50 карбованців «пансионеру Алексееву и ученику Шевченке на лекарство» ³⁸; в іншому звіті, за час з 28 квітня 1837 р. по 28 квітня 1838 р., йдеться про видачу 100 карбованців О. Агіну, С. Алексееву й Т. Шевченку «на художественные пособия» ³⁹.

До цього часу належить знайомство Шевченка з художником О. Венеціановим — першим (до К. Брюллова) вчителем А. Мокрицького. І. Сошенко згадував, що Шевченка познайомив з О. Венеціановим 6. Гребінка: «С Гребенкой Тарас стал иногда бывать у придворного живописца Венецианова...» ⁴⁰.

³⁸ Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії, с 13.

³⁹ Там же.

⁴⁰ [Чалый М. К.] Новые материалы для биографии Т. Г. Шевченка, с. 54 — 55.

Проте не виключено, і на-/48/віть ймовірніше, що познайомив їх Мокрицький і він же ввів Шевченка в коло учнів О. Венеціанова. Самого 6. Гребінку познайомив з О. Венеціановим А. Мокрицький.

У повісті «Художник» про О. Венеціанова йдеться як про доброго знайомого героя твору. Він виявляє непідробну увагу й співчуття молодому художникові-кріпаку і бере активну участь у клопотах, пов’язаних з його викупом з кріпацтва.

Саме в колі І. Сошенка, А. Мокрицького, Є. Гребінки, В. Григоровича, О. Венеціанова, у живому спілкуванні з якими Шевченко виявив себе як обдарований, жадібний до мистецтва художник і поет, дедалі більше зростало усвідомлення потреби вирвати його з кріпацьких пут і відкрити йому шлях до Академії мистецтв. Проте ніхто з них не мав для цього засобів. «Да и чем мог, — говорив М. Чалому I. Сошенко, — пособить его горю я, бедный труженик-маляр, работавший беспрерывно из-за куска насущного хлеба, без связей, без протекции, без денег? А спасти даровитого юношу было нужно во что бы то ни стало» ⁴¹.

Нелегко було зробити це самотужки й А. Мокрицькому — незабезпеченому синові скромного пирятинського поштмейстера, який через нестатки змушений був навіть тимчасово перервати навчання в Академії мистецтв і повернутися на батьківщину. Проте саме Мокрицькому належить той перший і, як показали дальші події, надзвичайно важливий практичний крок, що привів до організації викупу Шевченка з кріпосної неволі. Він звертається до першого художника того часу, учнем якого невдовзі до того став, перед яким схиляється і благоговіє, якого називає в щоденнику Великим Карлом, — до славетного на всю Європу Карла Брюллова. 18 березня 1837 р. в щоденнику Мокрицького з’являється запис: «Часам к 7-ми пошел я к Брюллову. Там были уже Венецианов и брат его (К. Брюллова. — Ред.) Федор, скоро пришел и Краевский и прочел нам прекрасные стихотворения Пушкина... До 12 часов продолжалось чтение. Когда все ушли, я остался один, говорил Брюллову насчет Шевченка, старался подвигнуть его на доброе дело, и, кажется, это будет единственное средство — через Брюллова избавить его от тяжелых, ненавистных цепей рабства. И шутка ли! Человек с талантом страдает в неволе по прихоти грубого господина!» ⁴²

⁴¹ Там же, с. 54.

⁴² Дневник художника А. Н. Мокрицкого, с. 113.

На той час Мокрицький уже був обізнаний з віршами Шевченка, і його слова «людина з талантом» стосуються Тараса, слід гадати, і як молодого художника, і як початкуючого поета.

Через два тижні, 31 березня, йдучії до Брюллова з тим же наміром «подвигнуть его на доброе дело», Мокрицький, безперечно, не випадково захопив з собою один з віршів Шевченка. «Вечером, после чаю, — записав він того дня у щоденнику, — отправился я к Брюллову... Он послал меня за Вас[илием] Ива [новичем] (Григоровичем. — Ред.), и когда тот пришел, я предложил им рассмотреть /49/ дело Шевченко. Показал его стихотворение, которым Брюллов был чрезвычайно доволен, и, увидя из оного мысли и чувства молодого человека, решился извлечь его из податного состояния и для этого велел мне завтра же отправиться к Жуковскому и просить его приехать к нему. Не знаю, чем-то решат они горячо принятое участие» ⁴³.

Усе знаменно в цьому зовні стриманому, стислому запису, в якому, проте, не можна не відчути затамоване хвилювання і радість пробудженої надії благородного Шевченкового приятеля: і те, що Брюллов лишився «надзвичайно задоволений» віршем Шевченка, з якого відчув його «думки й почуття» (а це визнання художньо-естетичної виразності твору); і те, як сказано про палкий, рішучий душевний відгук Брюллова на прохання полегшити долю юнака: «взявся визволити його з податного стану» і «звелів... завтра ж піти до Жуковського». Як видно з наступного ж, 1 квітня, запису («Поутру, после чаю, пошел я к Жуковскому и переврал ему приглашение Брюллова. Вместо завтрего я пригласил его сегодня к трем часам») ⁴⁴, тут виявилося й власне нетерпіння і прагнення Мокрицького прискорити бажаний розвиток подій.

Початок справі, або, за висловом Шевченка в повісті «Художник», «фундамент», було покладено швидко. 2 квітня Мокрицький записує: «После обеда призвал меня Брюллов. У него был Жуковский, он желал знать подробности насчет Шевченка. Слава богу, дело наше, кажется, примет хороший ход... Брюллов начал сегодня портрет Жуковского и препохоже» ⁴⁵.

3 словами цього запису про те, що В. Жуковський зажадав з’ясувати «подробиці» про Шевченка (і, очевидно, з’ясував тоді ж у Мокрицького), перегукується цікаве свідчення першого Шевченкового біографа М. Чалого, зроблене зі слів І. Сошенка: «Желая ближе познакомиться с направлением самоучки-маляра, Жуковский задал ему однажды тему: описать жизнь художника. Насколько Шевченко удовлетворил пытливости нашего романтика, мы не знаем. Известно только, что с этого именно времени он стал сильно хлопотать о выкупе крепостного автора...» ⁴⁶

⁴³ Там же, с 115.

⁴⁴ Там же, с 116.

⁴⁵ Там же.

⁴⁶ Чалый М. К. Жизнь и произведения Тараса Шевченка: (Свод материалов для его биографии). — Киев, 1882, с. 25.

Розповідь Чалого не позбавлена певних зміщень, але не підлягає сумніву факт, засвідчений щоденником Мокрицького, що Жуковський справді прагнув докладніше знати про Шевченка. І цілком імовірно, що й він ознайомився з тим же Шевченковим віршем, що й Брюллов, і що враження саме від цього вірша трансформувалося в розповідь Чалого про твір Тараса Григоровича на тему з життя художника, нібито задану Жуковським. Важко уявити собі, щоб, ведучи з Жуковським розмову про обдарованого юнака, Брюллов, сам /50/ захоплений його віршем, не звернув на нього увагу російського поета. Це передусім могла бути балада «Причинна», краща з поезій Шевченка того часу, але міг бути і якийсь інший твір.

У кожному разі цілком очевидно те, що не тільки виявлений молодим Шевченком хист художника, а й перші поетичні спроби відіграли важливу роль у його особистій долі, у викупі його з кріпацтва.

Як свідчить щоденник Мокрицького (а це, хоч і неповне, але одне з найважливіших і точних джерел відомостей про визволення Шевченка з кріпацтва), Жуковський відразу ж пристав до високоблагородного, гуманного наміру Брюллова, відразу ж погодився позувати йому для портрета і, мабуть, з самого початку взяв на себе таку важливу й нелегку частину спільно виробленого плану, як проведення згодом у царському палаці лотереї, щоб розіграти в пій портрет на суму, потрібну для викупу Шевченка на волю.

Незабаром, однак, Жуковський надовго вирушив з наслідником-цесаревичем у поїздку по Росії, й робота над портретом до кінця 1837 р., по суті, була перервана. На чотири місяці виїхав на Україну й А. Мокрицький, тому його щоденник цього часу не містить згадок про Тараса Григоровича. Якщо судити з повісті «Художник», то десь після того, як було закладено «фундамент» справи викупу Шевченка, К. Брюллов зробив візит П. Енгельгардтові з метою умовити його відпустити Тараса на волю як наділеного талантом юнака, який подає великі надії в малярстві, але успіху не мав і повернувся від нього зі словами: «Это самая крупная свинья в торжевских туфлях!» (IV, 154). Після Брюллова до Енгельгардта ходив О. Венеціанов, щоб з’ясувати, яку ціну складе він за волю Шевченка. Енгельгардт зажадав 2500 карбованців.

Розповідь Венеціанова про розмову з Енгельгардтом передано в повісті «Художник» так: «Сначала я повел [речь?] о просвещении вообще и о филантропии в особенности. Он молча долго меня слушал со вниманием и наконец прервал: «Да вы скажите прямо, просто, чего вы хотите от меня с вашим Брюлловым? Одолжил он меня вчера. Это настоящий американский дикарь!» И он громко захохотал. Я было сконфузился, но вскоре оправился и хладнокровно, просто объяснил ему дело. «Вот так бы давно сказали. А то филантропия! Какая тут филантропия! Деньги, и больше ничего! — прибавил он самодовольно. — Так вы хотите знать решительную цену. Так ли я вас понял?» Я ответил: «Действительно так». — «Так вот же вам моя решительная цена: 2500 рублей! Согласны?» — «Согласен», — отвечал я. «Он человек ремесленный, — продолжал он, — при доме необходимый...» И еще что-то хотел он говорить. Но я поклонился и вышел» (IV, 157 — 158).

22 квітня 1838 р. лотерея відбулась, і 25 квітня в майстерні Брюллова Жуковський вручив Шевченкові його відпускну. Ось як доніс до нас цей радісний і знаменний акт щоденник Мокрицького: «Часа в два пошел я к Брюллову, застал его в рабочей [комнате]... Скоро пришел Жуковский с гр [афом] Виельгорским. Пришел Шевченко, и Василий Андреевич (Жуковський. — Ред.) вручил ему бу-/51/магу, заключающую в себе его свободу и обеспечение прав гражданства. Приятно было видеть эту сцену» ⁴⁷.

Текст цього документа — відпускної Шевченка — такий: «Тысяча восемьсот тридцать восьмого года апреля двадцать второго дня я, нижеподписавшийся уволенный от службы гвардии полковник Павел Васильев сын Энгельгардт, отпустил вечно на волю крепостного моего человека Тараса Григорьева сына Шевченка, доставшегося мне по наследству после покойного родителя моего действительного тайного советника Василия Васильевича Энгельгардта, записанного по ревизии Киевской губернии Звенигородского уезда в селе Кирилловке, до которого человека мне, Энгельгардту и наследникам моим впредь дела нет и ни во что не вступаться, а волен он, Шевченко, избрать себе род жизни какой пожелает» ⁴⁸. Засвідчено підписами В. Жуковського, К. Брюллова та М. Вієльгорського.

На двадцять п’ятому році життя Шевченко став вільним. «Великое и человеколюбивое трио» (IV, 170) — назвав поет у повісті «Художник» головних своїх визволителів К. Брюллова, В. Жуковського, М. Вієльгорського. З сльозами радості прийняв він відпускну. «Получив работу от Пешехонова — написать четырех евангелистов, — згадував про цей день Сошенко, — я сидел в квартире и работал прилежно. Это было в последних числах апреля 1838 года... В нашем морозном Петербурге запахло весною. Я открыл окно, которое было аккурат вровень с тротуаром. Вдруг в комнату мою чрез окно вскакивает Тарас, опрокидывает моего евангелиста, чуть и меня не сшиб с ног, бросается ко мне на шею и кричит: «Свобода! Свобода!» — Чи не здурів ти, Тарас? А он все прыгает да кричит: «Свобода! Свобода!» Понявши в чем дело, я уже, с своей стороны, стал душить его в объятиях и целовать. Сцена эта кончилась тем, что мы оба расплакались, как дети» ⁴⁹.

Світлий спогад про той день навіяв Шевченкові пізніше чудові рядки повісті «Художник»: «Много, неисчислимо много прекрасного в божественной, бессмертной природе, но торжество и венец бессмертной красоты — это оживленное счастием лицо человека. Возвышеннее, прекраснее в природе я ничего не знаю. И этою-то прелестию раз в жизни моей удалося мне вполне насладиться. В продолжение нескольких дней он был так счастлив, так прекрасен, что я не мог смотреть на него без умиления. Он переливал и в мою душу свое безграничное счастие.

Восторги его сменились тихой, улыбающейся радостию. Во все эти дни хотя он и принимался за работу, но работа ему не давалась. И он, было, положит свой рисунок в портфель, вынет из кармана отпускную, почитает ее чуть не по складам, перекрестится, поцелует и заплачет» (IV, 172).

У житті поета починався новий період.

⁴⁷ Дневник художника А. Н. Мокрицкого, с 151.

⁴⁸ Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії, с 13.

⁴⁹ [Чалый М. К.] Новые материалы для биографии Т. Г. Шевченка, с. 57 — 58. /52/

Попередня     Головна     Наступна