Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Т. Г. Шевченко. Біографія. — К., 1984. — С. 112-126.]

Попередня     Головна     Наступна





ЗНОВУ В ПЕТЕРБУРЗІ
(1844-1845)



Десь 23 — 24 лютого 1844 р. Шевченко прибув з Москви до Петербурга й оселився на 5-й лінії Васильєвського острова в будинку Костюрина разом із своїм колегою по Академії — художником О. Козловим-Ігнатьєвим. Колишній кріпак вступив до Академії значно раніше Шевченка, але на початку 40-х років учився ще разом із ним 1.

Зберігся малюнок О. Козлова — дружній шарж з написом: «1840 нояб. Шевченко важно декламирует из «Земной доли» 2. Є відомості, що Тарас Григорович подарував йому свою сепію 1840 р. «Хлопчик з собакою в лісі» 3.

На літературному вечорі у Г. Галагана з поетом познайомився петербурзький чиновник М. Литвинов, який походив з чернігівських дворян. Протягом трьох тижнів вони часто зустрічалися, зокрема на вечорі у В. Григоровича 4. Деякий час обидва жили на одній квартирі. У листі до О. Бодянського від 8 березня 1844 р. Литвинов із захопленням згадував про Шевченка 5.

У Петербурзі Шевченко прожив більше року. Основною метою повернення було завершення навчання в Академії мистецтв. Він так напружено працював, що навіть улітку 1844 р. не виїхав на Україну.



1 Вимагає додаткового з’ясування примітка у збірнику «Тарас Шевченко. Документи та матеріали до біографії» (с. 395), де сказано, що О. Козлов «1839 р. одержав звання художника XIV класу з історичного живопису». Виникає питання: коли уже мав звання художника, чому він фігурує в екзаменаційному списку учнів натурного класу серед «вольноприходящих учеников» разом із Шевченком і навіть одержує вищий бал: він 14-й, а Шевченко тільки 39-й (с. 40)? Так само є ім’я О. Козлова у списку учнів 26 лютого 1842 р.: у Козлова — 12-й бал, у Шевченка — 17-й (с. 41). В екзаменаційному списку 29 жовтня 1844 р.: у Козлова — 13-й бал, у Шевченка — 33-й (с. 56).

2 Вірш під такою назвою нам невідомий. Малюнок Козлова зберігається в Державному Російському музеї в Ленінграді.

3 Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії, с 395.

4 Савченко Ф. Відомості про Т. Г. Шевченка в неопублікованій кореспонденції Бодянського. — Україна, 1930, № 3/4, с 135.

5 Шевченківський словник, т. 1, с 357. /113/



Щоправда, маємо дуже мало відомостей про конкретні роботи. Нам відомі тільки дати іспитів (18 березня, 29 квітня й 31 травня) та оцінки. Бали в нього тепер значно кращі — відповідно 10-й, 6-й і 7-й 6. Можна навіть припускати, що він певний час працював над програмою, яка давала можливість закордонного відрядження (про це згадується в повісті «Художник»). З академічних робіт даного періоду збереглася лише одна — малюнок олівцем на тонованому папері «Натурщик» (VII, № 90). Цифра «33» на ньому означає оцінку 7.

Не одержуючи стипендії, Шевченко змушений був виконувати різні замовлення, ілюструвати видання, які за змістом і напрямом йому не імпонували. До таких замовлень належало ілюстрування книги М. Полевого «Русские полководцы...» 8.

Гравюри на металі за малюнками Шевченка та інших митців виконував англійський художник Д. Е. Робінсон. Друкувалися вони також у Лондоні; потрібен був тривалий час, щоб одержати їх звідти. Отже, можна припускати, що малюнки підготовлено десь у першій половині 1844 р. У цьому виданні Шевченкові належать портрети: Петра I, Шереметьева, Меншикова, Мініха, Румянцева, Потьомкіна, Суворова, Кутузова, Барклая де Толлі, Вітгенштейна, Дибича та Паскевича. У передмові зазначалося: «Портреты, рисованные известным художником Т. Г. Шевченко, и... сняты с известных оригиналов, хранящихся у потомков русских полководцев, в Зимнем дворце русских царей и в общественных заведениях» (VII, № — 99 — 109).

На жаль, оригінали портретів, виконаних Шевченком, не збереглися. Художнє оформлення видання високо оцінив Бєлінський: «Портреты очень хороши по отделке и, должно быть, очень сходны с теми, с которых сняты» 9.

Але чим далі більше місце в його малярській творчості посідав «Живописная Украина» з її сміливим задумом — відобразити минуле й сучасне українського народу. В Петербурзі Шевченко закінчив малюнок для офорта «Дари в Чигрині 1649 року» за ескізом, виготовленим ще на Україні, очевидно, після відвідин Чигирина. Що саме цей малюнок завершено першим, свідчить лист художника до О. Бодянського на початку травня 1844 р. У листі вперше стисло викладено задум «Живописной Украины»: «Я її нарисую в трьох книгах, в першій будуть види, чи то по красі своїй, чи по історії прикметні, в другій теперішній людський бит, а в третій історію. Три естампи уже готові — «Печерська Київська криниця», «Судня в селі рада» і «Дари Богданові і українському народові» 10 (VI, 29).



6 Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії, с 46 — 48.

7 Найкращі роботи відзначалися найменшими цифрами.

8 Погодин Н. Русские полководцы, или Жизнь и подвиги российских полководцев, от времен императора Петра Великого до царствования императора Николая I. — Спб., 1845.

9 Белинский В. Г. Полное собрание сочинений. М., 1955, т. 9, с. 131.

10 Це інший варіант назви офорта «Дари в Чигрині». — Ред. /114/



Десь у липні 1844 р. в листі до В. Рєпніної Шевченко виклав план усього видання. На жаль, лист цей до нас не дійшов. Зміст його приблизно відомий з листа княжни до Глафіри Псьол від 4 серпня 1844 р. Поет назвав точну суму, за яку поміщик згоджувався відпустити рідних, — 2 000 крб. 11 Ці великі кошти він гадав здобути виданням «Живописной Украины» по десять естампів на рік. В. Рєпніна писала: «Это дело займет дна года, и именно на него возлагает свои надежды этот лишенный состояния и замечательный человек. О, если бы я имела деньги, если бы я не растратила так бестолково то, что я имела, если бы у меня были еще мои брильянты!» 12



11 Прийма Ф. Я. Шевченко в работе над «Живописной Украиной» (по материалам архива В. Н. Репниной), с. 273 — 274.

12 Там же, с. 274.



Із листів Шевченка до С. Бурачека відомо, що в кінці березня він лежав хворий і читав у цей час «Историю Малороссии» М. Маркевича й харківський альманах «Молодик». Після видужання далі працював над «Живописной Украиной». Про широкі патріотичні завдання, які поет ставив перед собою, свідчить лист його до чернігівського цивільного губернатора П. Гессе від 1 жовтня 1844 р. з проханням допомогти поширенню першого випуску офортів: «История Южной России изумляет каждого своими происшествиями и полусказочными героями, народ удивительно оригинален, земля прекрасная. И все это до сих пор никем не представлено пред очи образованного мира, тогда как Малороссия давно имела своих и композиторов, и живописцев, и поэтов. Чем они увлекались, забыв свое родное, не знаю; мне кажется, будь родина моя самая бедная, ничтожная на земле, и тогда бы она мне казалась краше Швейцарии и всей Италии. Те, которые видели однажды нашу краину, говорят, что желали бы жить и умереть на ее прекраснейших полях. Что же нам сказать, ее детям, должно любить и гордиться своею прекраснейшею матерью. Я, как член ее великого семейства, служу ей ежели не на существенную пользу, то, по крайней мере, на славу имени Украины» (VI, 31 — 32).

«Живописная Украина» мала бути коментованим виданням. У згаданому листі до О. Бодянського на початку травня 1844 р. Шевченко писав: «На види і на людський бит текст буду сам писать або Куліша проситиму, а на історію потурбуйтесь, будьте ласкаві, ви писать три листочки в год» (VI, 29). На цього листа О. Бодянський не відповів, і 29 червня Тарас Григорович знову просив його взяти участь у коментуванні: «...а текст исторический будете ви компоновать, бо треба, бачте, по-нашому або так, як єсть в літописях» (VI, 30). Називав він також прізвища інших учених, яких; гадав запросити до коментування: М. Грабовського, П. Буткова та А. Стороженка.

9 липня О. Бодянський відповів на обидва листи, подякував за офорт «Судня рада», а про коментування відповів невиразно: «Тоді, /115/ коли що вичитаю гарного, прикметного з батьківщини, зараз напишу і після того перешлю Вам» 13.

Докладне повідомлення про видання з’явилось у петербурзькій газеті «Северная пчела» 25 серпня 1844 р. Вважається, що воно було інспіроване Шевченком або навіть частково ним самим написане. На початку повідомлення мова йшла про призначення мистецтва. Далі говорилося про Україну: «Что же сказать о том, когда одного взгляда довольно, чтобы воскресить в нашей памяти и родину, и обычаи предков, и события, ярко отделившиеся от обычного бытописания земли, где мы начали жить и чувствовать! Подвиг достигнуть этого велик, а посильное к тому содействие должно составлять нашу обязанность». Після цього, очевидно, редакція писала від себе: «Исполненный этого убеждения, известный и любимый поэт-живописец Т. Г. Шевченко решился приступить к изданию, названному им «Живописною Украиной». І нарешті, наводився проспект видання, текст якого, поза всяким сумнівом, належав самому Шевченкові: «1. Виды Южной России, примечательные по красоте своей или по историческим событиям. Все, что время пощадило от совершенного истребления: развалины замков, храмы, укрепления, курганы, найдут здесь себе место.

2. Народный быт настоящего времени, обряды, обычаи, поверья, содержание народных песен и сказок.

3. Важнейшие события, известные из бытописаний Южной России, начиная от основания Киева, имевшие влияние на судьбу обитателей того края» 14.

На закінчення редакція на підставі матеріалів поета від себе повідомляла, що Шевченко використав відомості визначних учених: Буткова 15, Стороженка 16, Бодянського та ін. Про те, що ці матеріали подав сам Шевченко, свідчить такий факт: прізвища Буткова, Стороженка й Куліша згадані також у листі до Бодянського, де в цьому ж контексті названий польський критик і письменник М. Грабовський.

Однак фактично ніхто з названих осіб участі у виданні не взяв. П. Куліш спочатку вдав, що не зрозумів, чого хоче від нього Шевченко: «...а то не второпаю, що для Вас компонувати» 17, а пізніше навіть був невдоволений тим, що його прізвище згадано серед співробітників «Живописной Украины».



13 Листи до Т. Г. Шевченка, с. 32.

14 Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії, с. 50.

15 Мався на увазі академік П. Г. Бутков, історик (1775 — 1857), з яким, можливо, Шевченко був знайомий. Йому належали роботи, пов’язані з Україною: «Нечто к «Слову о полку Игоря», «О полянах и о Киеве», «Копия с малороссийской записки» та ін.

16 Очевидно, А. Я. Стороженко (1791 — 1858), псевдонім Андрій Царинний, працював над історією України (Русский архив, 1873, т. 2, с. 1740).

17 Листи до Т. Г. Шевченка, с. 25.



У листі від 31 грудня 1844 р. він повідомляв поета, як поширюються передплатні квитки на перший випуск офортів, і водночас докоряв йому: «Вы, господа, принимаясь с ребяческим легкомыслием за Малороссию, без советов /116/ людей, серьезно занятых этим предметом, вредите во мнении публики самому предмету и компрометируете нас. Выбачайте за сю мову!» 18

Шевченко змушений був сам на свої плечі взяти виготовлення, коментування видання й поширення першого випуску. Слід відзначити його новаторство в жанрі офорту. Безперечно, він і тут вчився у К. Брюллова, який заохочував своїх учнів використовувати офорт. Спирався також на досвід колег: П. Петровського, В. Штернберга, О. Козлова 19, але разом із тим прокладав нові шляхи, посилюючи реалістичні тенденції, що відзначають історики офорту в Росії 20.



18 Там же, с. 41 — 42.

19 Затенацький Я. П. «Живописная Украина» Т. Г. Шевченка. — В кн.: Мистецька спадщина Т. Г. Шевченка. К., 1959, вип. 1, с. 18.

20 Корнилов П. Е. Офорт в России XVIII — XIX веков: Краткий очерк. — М., 1953, с. 55 — 56.



Шевченкові довелося видавати перший випуск офортів на власні кошти. Сюди були вкладені гонорари, здобуті за ілюстрування книги «Русские полководцы...», за «Чигиринський Кобзар» і «Тризну», щоправда, цих мізерних коштів не вистачало. Художник звернувся з листами до генерал-губернаторів, цивільних губернаторів, кураторів шкільних округ України з проханням допомогти в передплаті й поширенні «Живописной Украины». Відомі листи у цій спрар-і до М. Цертелева (VI, 30), С. Муханова (VI, 285), П. Гессе (уже цитований нами). Хоч заходи й вживалися, проте передплата йшла поволі.

Активну участь у передплаті взяла В. Рєпніна, про що свідчать її листи. Але й ця передплата була незначною. 30 жовтня поет звернувся з листом до Товариства заохочування художників з проханням придбати 100 й більше примірників першого випуску. Текст звернення відмінний від попередніх звернень та повідомлень: «В пределах моей родины Южной России уцелели до сего времени многие следы вековых потрясений, испытанных некогда этим краем в беспрерывной борьбе за веру и независимость с иноплеменными хищными соседями. Там в памяти народной живы еще бесчисленные поэтические предания старины, свидетельствующие о доблестных подвигах предков; там разнообразные красоты природы или особенность местных нравов и обычаев, издревле перешедших к потомкам, на каждом почти шагу останавливают внимание. Желая более сделать известными достопримечательности родины моей, богатой воспоминаниями историческими, и резко отличающейся от /117/ других народным бытом настоящего времени, я предпринял издание, названное мною «Живописная Украина»...» 21

Товариство позитивно оцінило офорти Шевченка: «Издание отличается немалыми достоинствами. Рисунки начерчены и выгравированы на меди (a l'eau forte) самим автором, смелою рукою. В них обнаруживается оригинальность, замысловатость, наблюдательность, эффекты освещения и выразительность. Мы знакомимся с прошедшим и настоящим бытом украинцев, с их поверьями и обрядами и с особенным удовлетворением следим за очерками художника, который красноречиво и остроумно передает нам впечатления своего детства о любимой родине» 22.



21 Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії, с. 56 — 57.

22 Моренець М. Шевченко і «Общество поощрения художников». — Радянське літературознавство. Наукові записки, 1939, № 4, с. 95; Затенацький Я. П. «Живописная Украина» Т. Г. Шевченка, с. 17.



Але давши високу оцінку видання як події великого історико-культурного значення, Комітет відмовився прийняти таку кількість примірників першого випуску. Натомість авторові видали допомогу в розмірі 300 крб. У листопаді «Живописная Украина» Тараса Шевченка побачила світ (Спб., 1844). У листі до Я. Кухаренка 26 листопада поет писав: «На тім тижні вийде 6-ть картин...» (VI, 34).

На звороті обкладинки, в яку вкладено офорти, надруковано програму видання: «В состав издания входят следующие предметы:

1-е. Виды по красоте или по историческим воспоминаниям примечательные: храмы, укрепления, курганы и все, что время пощадило.

2-е. Народный быт настоящего времени — обычаи, обряды, поверия, суеверия, сказки и песни.

3-е. Исторические важнейшие события от Гедимина до уничтожения Гетманства и краткое описание картин на языках южно-русском и французском...» (VII, № 92 — 97).

До третього розділу програми належав офорт «Дари в Чигрині 1649 року» (VII, № 94). До нього Шевченко дав такий підтекст: «Из Царяграда, из Варшавы и Москвы прибували посли з великими дарами єднать Богдана и народ український, уже вольний і сильний. Султан, окроме великого скарбу, прислав Богданові червоний оксамитовий жупан на горностаєвій хутрі [на] кшталт княжої порфири, булаву і шаблю, одначе рада (опріч славного лицаря Богуна) присудила єднать царя московського» (VII, № 94). Праворуч той самий текст французькою мовою.

Історичних фактів про прибуття послів Росії, Польщі та Туреччини до Б. Хмельницького в Чигирин саме у 1649 р. немає. В «Истории русов», яку читав Шевченко, названа інша дата: травень

1650 р. Відомості про саму подію художник узяв, безперечно, з даного джерела. На це вказують деталі, згадані в «Истории русов»: «Послы турецкие поднесли гетману от имени их императора булаву, осыпанную каменьями и жемчугами, саблю булатную дорогой /118/ цены и дулейман, похожий на мантию с горностойными опушками, да сорок мешков серебряных турецких левов в дар войску» 23.



23 История русов или Малой России. — М., 1846, с. 96 (курсив наш. — Ред.).



Головне ж у цьому офорті — не так історичні джерела, як саме трактування важливої історичної теми. На малюнку зображені палати Богдана Хмельницького. У центрі композиції — дари від послів трьох держав. Найбагатші дари — турецького султана. Більш скромні — двох інших послів. Багаті подарунки контрастують із скромною обстановкою палат гетьмана, які мало чим відрізняються від обстановки хати заможного козака. У турка мало сподівань на успіх посольства. Про це свідчить його похмурий, насуплений вигляд. Далі сидить польський посол, на дві третини затінений постаттю турка. Ліворуч від дарів, найближче до внутрішніх покоїв гетьмана, весь освітлений промінням сонця, що йде з другої палати, сидить у високому кріслі сивий боярин. Він спокійний і впевнений: коли не зараз, то пізніше, але успіх його місії забезпечений. Два братні східнослов’янські народи, близькі походженням, історичною долею, звичаями, релігією, повинні поєднатися.

Біля входу до другої палати, яскраво освітленої сонцем, де, очевидно, відбуватиметься прийом, стоять на сторожі два козаки. У цій палаті зібралися члени Ради, чекаючи виходу гетьмана. У першому листі до О. Бодянського Шевченко назвав свій офорт «Дари Богданові і українському народові».

Таким чином, сама ідея й художнє її розв’язання в офорті дуже показові. Шевченко обрав для першого малюнка на історичну тему один із найважливіших, поворотних пунктів у вітчизняній історії — возз’єднання навіки України з Росією.

В офорті «Видубицький монастир у Києві» (VII, № 97) зображено пам’ятник стародавньої архітектури (засновано в XI ст. і добудовано у XVII — XVIII ст.). Передавши своєрідні особливості історичної пам’ятки, її неподільний зв’язок з навколишнім пейзажем, художник створив сповнену поезії картину рідної природи. Твір пожвавлюється жанровим мотивом: на передньому плані біля куреня стоїть пастух, праворуч — дві корови, ліворуч видно Дніпро, човни з людьми.

До першого розділу програми належав також пейзаж «У Києві» (VII, № 92). Тут бачимо шлях понад Дніпром поблизу Лаври (у листах цей офорт Шевченко називав також «Печерська Київська криниця»). Пейзаж має реалістичний характер: на березі, біля криниці, на шляху — постаті людей, одна з жінок одягається після купання; на Дніпрі видно човен з димарем.

Основну увагу приділено другому розділові програми (три офорти з шести), що свідчило про інтерес художника до сучасного життя народу. На офорті «Судня рада» (VII, № 93) відбито старовинний звичай українського народу — розбирати позови, не вдаючись до офіційної юстиції. До офорта додано таку підтекстовку Шевченка: «Отаман збира на село громаду, коли що трапиться незвичайне, на раду і суд, коло оранди або на майдані. Громада, порадивши /119/ і посудивши добре і давши мир ворогам чи то кару, розходиться, п’ючи по чарці позвової». Поряд наведено той самий текст французькою мовою.

Другий жанровий офорт — «Старости» (VII, № 95). До нього дано підтекстовку: «Покохавшись літо чи то два парубок з дівчиною, розпізнавши і уподобавши одно другого, парубок до дівчиного батька і матері посила старостів, людей добромовних і на таку річ дотепних; коли батько й мати поблагословлять, то дівчина, перев’язавши старостам рушники через плечі, подає зарученому своєму на тарілці або крамну, або самодільну хустку» (VII, № 95).

За мотивами українського фольклору виконано останній офорт — «Казка» (VII, № 96). У літературі він відомий також під назвою «Солдат і смерть». Провідні ідеї офорта: життєствердження, презирство солдата до смерті, якій він не раз дивився у вічі. До офорта дано підтекстовку українською мовою — гумористичний діалог між смертю і солдатом: « — А відкіля і куди бог несе, Господа москалю? І де таки табачок брали: чи не з чимиричкою часом?! Бо ми вас знаємо, піддобрики!!! — Из самой Расеи идем на тот свет, сударыня смерть... а табачок истинно Лубенский» (VII, № 96). Характерний і неологізм «піддобрики», незареєстрований «Словником української мови» в 11-ти томах.

Перший випуск шести офортів «Живописной Украины» був дальшим кроком Шевченка на шляху реалістичного й демократичного мистецтва, визначним явищем культури українського народу. Художник мав намір видати другий випуск збірки офортів. На звороті обкладинки надруковано проспект дальшого випуску:

«В 1845 году выйдут картины следующие:

1-ое. Виды: Чигирин, Субботов, Батурин, Покровская Сечевая церковь.

2-ое. Похороны молодой (невесты), «Ой ходив чумак сім рік по Дону» (песня), перезва (свадебный обряд) и жныва.

3-е. Иван Подкова в Львове, Савва Чалый, Павло Полуботок в Петербурге, Семен Палий в Сибири».

Шевченко розумів величезне національно-культурне значення видання. У листі до М. Цертелєва від 23 вересня 1844 р. він писав, що коли б було завершено все видання в цілому, «то тойді склав би руки та й у домовину. Було б з мене: не забула б Україна мене мізерного» (VI, 30).

Проте в цілому видання лишилося незавершеним. Незважаючи на героїчні заходи, що їх уживав Шевченко, на діяльну допомогу В. Рєпніної й деяких знайомих художника (П. Куліша, В. Григоровича, І. Гудовського, М. Карпа), реалізація першого випуску «Живописной Украины» посувалася надто повільно. Він не мав коштів на видання другого випуску офортів. Так не здійснилася його мрія про викуп з кріпацтва братів і сестер.

Наприкінці року (17 грудня) в польському тижневику «Tygodnik Petersburski» (№ 95) з’явилася позитивна рецензія на «Живописную Украину» його редактора Р. Подберезького-Друцького, який був водночас і поетом-вільнодумцем. У той час коли Шевченко від-/120/ бував заслання (1851), Подберезького заслано за збірку віршів до Архангельська, де він і помер. Учений-славіст П. Дубровський інформував про вихід у світ «Живописной Украины» чеського вченого В. Ганку. У листі від 19 лютого 1845 р. з Варшави він виклав зміст першого випуску офортів і додав: «Если б подобные издания явились бы в других славянских народов. Какое было бы сокровище! И как бы кстати в наше время особенно» 24.

Поряд з величезною напруженою працею в образотворчому мистецтві Шевченко в Петербурзі багато сил віддавав поетичним творам. Ще перебуваючи на Україні, він передав у Петербург поему «Бесталанный» для опублікування в журналі «Маяк». 20 лютого 1844 р. цензура дозволила її до друку, спотворивши чимало рядків. По приїзді до Петербурга поет побачив поему надрукованою в журналі (№ 14) й видав окремою книжкою під назвою «Тризна». Цензурний дозвіл дано 3 квітня, а вже 29 квітня в газеті «Северная пчела» (№ 96) з’явилася перша рецензія. Пізніше та ж газета (№ 124) вмістила рецензію В. Межевича. Були рецензії в газеті «Русский инвалид» (№ 107), в «Литературной газете» (№ 19) та в журналі «Отечественные записки» (№ 5 — 6), проте жоден рецензент тих часів не зміг розкрити ідейно-художній зміст твору.

Цензурний дозвіл на «Чигиринський Кобзар» і поему «Гамалія» дано ще до від’їзду Шевченка на Україну (27 лютого і 7 березня 1843 р.), але вийшли з друку обидва видання вже після повернення автора до Петербурга. Перші рецензії на поему «Гамалія» з’являються тільки в травні й червні 1844 р. («Литературная газета», № 19; «Библиотека для чтения», № 5; «Москвитянин», № 6), а на «Чигиринський Кобзар» — у вересні й жовтні («Маяк», № 9; «Отечественные записки», № 10).

Цілком очевидно, Шевченко загалом читав «Отечественные записки» — цей найбільш передовий у тодішній Росії орган, був знайомий зі статтями Бєлінського, Герцена, творами інших прогресивних російських письменників. Саме в цей час припиняються зв’язки поета з С. Бурачеком, з усім колом «Маяка».

У цей період Шевченко зближується з опозиційно настроєними людьми, зокрема з майбутніми петрашевцями. Не всі зв’язки точно зафіксовано, але деякі факти дають підстави для ширших висновків. Так, нам відомо про знайомство українського поета з одним із найбільш революційно настроєних членів гуртка Петрашевського — М. Момбеллі (1823 — 1902), поручиком лейб-гвардії Московського полку (стояв у Петербурзі). Після викриття гуртка Петрашевського у грудні 1849 р. його засуджено до розстрілу, який замінено на 15 років каторги й позбавлення усіх громадянських прав. У щоденнику («Записках») М. Момбеллі занотовано знайомство з Шевченком у Гребінки: «Года два тому назад я встречал Шевченко у Гребенки» 25.



24 Францев В. Письма к Вацлаву Ганке из славянских земель. — Варшава, 1905, с. 324.

25 Дело петрашевцев. М.; Л., 1937, т. 1, с. 310. /121/



Запис зроблено у травні 1847 р., після викриття Кирило-Мефодіївського товариства. Це дає підставу припускати, що познайомилися вони десь у 1844 — 1845 рр. М. Момбеллі характеризував Тараса Григоровича як полум’яного патріота: «Шевченко всегда высказывал сильную привязанность к своей родине — Малороссии... Всё малороссийское его веселило и приводило в восторг. Мотив или песня малороссийская вызывали слезу из глаз патриота» 26.

Бачились вони, очевидно, не один раз, оскільки через два роки М. Момбеллі дав досить докладний портрет поета: «Он среднего роста, широкоплеч и вообще крепкого сильного сложения костей, но отнюдь не толст; лицо круглое, борода и усы всегда выбриты, бакенбарды же кругом окаймляющие все лицо 27. Волосы выстрижены по-козацки, но зачесаны назад: он не брюнет и не блондин, но ближе к брюнету, не только по волосам, но и по цвету красноватой кожи, черты лица обыкновенные; приемы и общее выражение физиономии выказывали отвагу, небольшие глаза блистали энергией» 28.

У «Записках» вказується на популярність Шевченка на Україні, його зв’язок з народними масами, обізнаність з настроями краян: «...сыны Малороссии говорят, что стоит только расшевелить... так уж трудно будет успокоить их, пока не доберутся до своего, не выполнят, что затеяли. С восстанием же Малороссии зашевелился бы и Дон, давно уже недовольный мерами правительства. Поляки тоже воспользовались бы случаем. Следовательно, весь юг и запад России взялись бы за оружие» 29.

Нема відомостей про те, чи був знайомий Шевченко з самим М. Буташевичем-Петрашевським. Але останній знав про його твори, про їх революціонізуючий вплив на українців. Під час слідства М. Петрашевському дали таке запитання: «Антонелли 30 показал, что вы, рассказывая ему об открытии бывшего в Киевском университете заговора, в котором был замешан некто Шевченко, сказали, что, несмотря на неуспех этого предприятия, оно все-таки пустило корни в Малороссии, чему много способствовали сочинения Шевченко, которые разошлись во множестве и были причиною сильного волнения умов, что и теперь Малороссия находится в брожении. Объясните, что вам известно о волнении умов в Малороссии и кто такой Шевченко?» 31

Хоча М. Петрашевський, цілком природно, й відповів на дане запитання негативно, але можна припустити, що подібна розмова була, що про Шевченка він міг знати зі слів М. Момбеллі, оскільки записи в щоденнику останнього дуже близькі до доносу агента поліції.



26 Там же.

27 У цій деталі М. Момбеллі помилився — бакенбардів Шевченко не носив. — Ред.

28 Дело петрашевцев, т. 1, с. 310.

29 Там же, с. 312.

30 Таємний агент поліції. — Ред.

31 Дело петрашевцев, т. 1, с. 161 — 162. /122/



Є підстави припускати, що ще в Петербурзі Шевченко познайомився з молодим російським поетом, майбутнім петрашевцем О. Плещеєвим, бо в листі до Бр. Залеського 1854 р. він згадує Плещеева як знайому вже особу.

Таким чином, зв’язки Шевченка з майбутніми членами гуртка Петрашевського цілком очевидні. Через своїх знайомих поет міг читати їхні видання, нелегальну літературу. Так, відомо, що Р. Штрандман брав участь в упорядкуванні «Карманного словаря иностранных слов» (1845, 1846), в якому пропагувалися демократичні й соціалістичні ідеї.

І в Петербурзі Шевченко жив враженнями від подорожей по Україні. Знайомлячись з демократичними й соціалістичними ідеями, він по-новому осмислював свої спостереження, внаслідок чого з’являється ряд визначних творів. 6 травня 1844 р. закінчено поему «Сова». Твір перегукується з малюнком «Вдовина хата на Україні» (1843). Ідилічні картини в першій частині поеми, коли мати мріє про майбутнє свого сина, контрастують з другою частиною, де в центрі образ знедоленої вдови, в якої незаконно забирають до війська єдиного сина. Шевченко показав справжню трагедію матері — минають роки, але від сина нема жодної звістки; стара, знесилена мати не здужає заробити, стає жебрачкою й зрештою божеволіє. Центральна частина поеми близька до української рекрутської пісні, записаної пізніше небожем поета А. Й. Шевченком у с. Кирилівці. Близька вона й до іншої рекрутської пісні, опублікованої раніше М. Максимовичем (1834), проте Шевченко глибше показав трагедію матері, розкрив соціальні причини трагедії: суперечності в середовищі самого покріпаченого селянства — між багатою верхівкою і біднотою, викрив негативну роль миколаївської солдатчини з її 25-літнім строком служби, загарбницькими війнами, які забирали багато жертв.

Текст поеми був на десятиліття похований в архіві III відділу. Не дійшов до нас жодний список. Про неї стало відомо лише у кінці минулого століття із згадки в опублікованому листі В. Рєпніної до поета: «Обрадуйте его (А. Лизогуба. — Ред.) и всех любителей малороссийского языка Вашей «Совой» 32. Надруковано поему тільки після революції 1905 р.



32 Листи до Т. Г. Шевченка, с 40.



18 травня 1844 р. написано ліричний вірш «Дівичії ночі», що є варіацією «Думки» («Нащо мені чорні брови»), про нещасливу долю вродливої, але бідної селянської дівчини. Опубліковано його також тільки в 1906 р.

Очевидно, протягом тривалого часу Шевченко писав епохальну «комедію» «Сон» («У всякого своя доля»), датовану днем завершення — 8 липня 1844 р. Головна ідея твору підкреслена в епіграфі з євангелія: «Дух истины, его же мир не может прияти, яко не видит его, ниже знает его» (I, 236). Мова тут йшла про істину, яку народ не може прийняти, доки не зрозуміє її. Завдання поета — розкрити людям цю істину. /123/

Для основної оповідної частини твору обрано форму сну. Ця форма найбільш пасувала до надзвичайно сміливої критики самодержавства й кріпосництва, критики, що виходила за межі звичайних уявлень. Твір складається з трьох картин, в яких зображено Україну, Сибір і Петербург. Усі три картини об’єднані однією революційно-патріотичною ідеєю боротьби проти царату, ідеєю палкої любові поета до матері України, її пригнобленого народу. Шевченко вірив у те, що «діти» України (народ) піднімуться зрештою на боротьбу проти царату, «на ворога стануть» (I, 238).

Епізод, в якому зображено Україну, починається чудовим пейзажем — «Дивлюся, аж світає». Картини життя народу в цьому «раю» були разючим контрастом до краси природи («Он глянь, — у тім раї... латану свитину з каліки знімають...»; I, 239). Для того, щоб належно оцінити всю силу критичного реалізму Шевченка, слід нагадати, що в той час, у середині 40-х років, не тільки кріпосники, а й ліберали ідеалізували взаємини між поміщиками і селянами-кріпаками.

Викриваючи кріпосницький визиск, зневажання честі жінки, автор обстоював революційне знесення кріпацтва. Він ставив питання руба:


Чи довго ще на сім світі

Катам панувати? (I, 240)


Безпосередньої відповіді на поставлене питання в даному місці твору нема. Але поет вірив у силу народно-революційного руху. Йому хотілося побачити на Україні вогонь селянських повстань, землю, вкриту трупами поміщиків:


Нехай чорніє, червоніє,

Полум’ям повіє,

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Трупом землю криє. (I, 240)

Шевченко покладав сподівання не тільки на селянський рух. Він починав розуміти, як потрібні сили, що повинні збудити народ, нести в маси революційно-визвольні ідеї. Не випадково з України поет у сні переноситься до Сибіру.

Другий епізод поеми побудований на літературних враженнях, на розповідях близьких автору людей про Сибір як місце заслання політичних борців за щастя і долю народу. Тут, безперечно, позначилися й яготинські враження — розповіді Капніста та Рєпніних про декабристів.

Третя картина «комедії» «Сон» присвячена Петербургу. У Шевченка, як і в російських революційних демократів, до цього міста було двоїсте ставлення. Він любив його як великий культурний центр, осередок передових ідей і в той же час ненавидів як столицю монархії, оплот самодержавства. Водночас із співчуттям ставився до трудящих столиці:


Уже вбогі ворушились,

На труд поспішали... (I, 249) /124/


Засобами сатири Шевченко нещадно бичує всю систему самодержавного ладу, всі його ланки, починаючи з самого царя Миколи І і кінчаючи рядовими, найдрібнішими представниками царської влади.

Благородний пафос, ліризм із відтінком елегії вжиті автором при характеристиці людей гноблених, переслідуваних царатом.

«Комедія» «Сон» стала основним доказом звинувачення Шевченка у III відділі в писанні віршів «возмутительного» (із закликом до бунту) змісту. Текст твору майже ввесь підкреслений або окреслений чиновниками цього відділу. Зміст його докладно переказано у доповідній записці Миколі І. Головним чином саме за цей твір поета заслано в солдати із забороною писати й малювати.

«Сон» поширювався у списках. Один із них потрапив за кордон, і в 1865 р. український письменник К. Климкович надрукував його у Львові окремим виданням. У Росії поему опубліковано лише після революції 1905 р.

«Сон» є однією з найбільших вершин творчості Шевченка. Твір свідчить, що суспільно-політичні погляди поета вже цілком сформувалися як революційно-демократичні, а художній метод визначився як метод критичного, войовничого реалізму.

Розв’язуючи в своїй творчості важливі суспільно-політичні проблеми, Шевченко й далі пише ліричні поезії, в яких відтворює простих трудящих людей. У вірші «У неділю не гуляла» (18 жовтня 1844 р.) розробляється майже та сама трагічна колізія, що й у баладі «Причинна», — селянська дівчина-сирота чекає не дочекається свого милого. Але тепер конфлікт розв’язується у чіткому соціальному плані: її милий — такий же сирота, наймит-чумак — захворів у дорозі й помер поблизу села. Вірш близький до українських народних пісень. Варіант пісні, яку співає чумак, опубліковано у збірці «Южно-русские песни» 1857 р. М. Добролюбов, не знаючи вірша Шевченка (його надруковано тільки 1881 р.), у рецензії на збірку пісень, упорядковану Г. Галаганом, звернув увагу на пісню, дуже подібну до наведеної у Шевченка, й процитував її:


Доле ж моя, доле, чом ти не такая,

Ой чом ти не такая, як доля чужая? 33


Страждання трудящих мас, гнів народу проти «люду навісного» відбилися й у ліричній поезії «Чого мені тяжко, чого мені нудно» (13 листопада 1844 р.).

Восени до Петербурга прибув на гастролі М. Щепкіп. Він виступав на сцені Александринського театру, зокрема в українському репертуарі у п’єсах І. Котляревського «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник». Вистави мали величезний успіх, про що свідчить стаття-рецензія В. Бєлінського в журналі «Отечественные записки» 34.



33 Добролюбов Н. А. Полное собрание сочинений: В 6-ти т. М., 1934, т. 1, с. 434.

34 Белинский В. Г. Александринский театр: Щепкин на петербургской сцене. — Поля. собр. соч. М., 1955, т. 8, с. 414 — 415. /125/



Шевченко був захоплений грою свого геніального друга. Нема сумніву, що вони бачились і в цей приїзд Щепкіна до Петербурга й тоді ж поет присвятив йому поезію «Заворожи мені, волхве» (13 грудня 1844 р.). Редакторська назва поезії — «Пустка» 35. Вдруге вірш з’явився друком в № 1 журналу «Основа» за 1861 р. під цією ж назвою (з посвятою М. С Щепкінові, але в автографі «Три літа» посвяти нема). Відомо, що великий актор знав цей вірш напам’ять і декламував своїм друзям і знайомим. Про це читаємо в щоденнику за 10 лютого 1858 р.: «В. Н. Погожев пишет из Владимира, что он на днях виделся в Москве с М. С. Щепкиным и что он ему читал наизусть какую-то мою «Пустку». Совершенно не помню этой вещи. А слышу об ней уже не в первый раз» (V, 200). Важко з’ясувати, чому й в «Основі» вірш надруковано під назвою «Пустка».

Тарас Григорович звертається до Щепкіна як до чарівника («волхве»), очевидно, маючи на увазі виконання ним ролі в п’єсі Котляревського. Серце поета схвильоване тяжкими переживаннями, викликаними стражданнями народу. Він сподівається побачити «сонце правди» і просить свого друга допомогти йому порадою.

Незабаром після посвяти «Заворожи мені, волхве» Шевченко пише посвяту «Гоголю» (30 грудня). Він не раз бачив на сцені «Ревизора» М. Гоголя, був захоплений його творами. Нагадаймо, що ще 1842 р. поет намалював ілюстрацію до повісті «Тарас Бульба» — «Зустріч Тараса Бульби з синами» (VII, № 35) — першу в мистецтві ілюстрацію до цього твору. Знайомі вони не були. Версії про особисте знайомство не підтверджуються. Перебуваючи в Яготині, Шевченко сперечався з В. Рєпніною щодо оцінки «Мертвых душ». Можливо, під час гастролей Щепкіна він ще раз бачив «Ревизора».

Дискутується характер жанру поезії: посвята чи послання? Для того щоб зрозуміти велику вагу цієї посвяти, треба уявити ту літературну атмосферу, в якій з’явилися й набули популярності «Мертвые души». У той час як передова критика устами В. Бєлінського високо оцінила твір Гоголя, сили реакції зустріли його брутальною лайкою. М. Полевой бачив у «Мертвых душах» лише карикатуру й неправдоподібне зображення «брудних» сторін життя, а О. Сенковський — лише «смердючі картини» і «бруд на бруді»36. Поет дуже шкодував, що не був знайомий з Гоголем. У посвяті він звертається до російського письменника з найтеплішими словами: «великий мій друже», «брате».



35 Пантеон, 1856, № 6.

36 История русской литературы. М.; Л., 1955, т. 7, с 224.



У поезії звучить невдоволення автора пасивністю тих суспільних прогресивних сил, які повинні боротися за соціальне й національне визволення українського народу:


Всі оглухли — похилились

В кайданах... (I, 257)


Невдоволений поет і тим, що нема тепер серед народу таких, як Тарас Бульба та Іван Гонта. У гостросатиричних образах, спрямо-/126/ваних проти царату, використано «квасно-патріотичну» лексику царських маніфестів і реакційної преси.

Знаменно, що своїми революційними думками Шевченко ділиться саме з Гоголем, вважаючи великого письменника-реаліста близькою собі людиною всім характером творчості. Відзначає він і одну з найхарактерніших рис стилю автора «Мертвых душ» — єдність сатири й елегії — сміх крізь сльози. Цими сторонами творчість Гоголя була також співзвучна поетові.

Поряд з поетичними творами Тарас Григорович переклав у цей же час свою п’єсу «Назар Стодоля» українською мовою для аматорського українського театру студентів Медико-хірургічної академії. 26 листопада він писав, що в цьому театрі «розучують «Москаля-чарівника», «Шельменка», «Сватання на Гончарівці» і мого «Назара Стодолю» (VI, 34). Десь наприкінці грудня або на початку січня військовий міністр дав дозвіл на постановку в аматорському театрі ряду п’єс, зокрема й п’єси Шевченка.

«Назар Стодоля» мав успіх. Схвильований Шевченко писав Я. Кухаренкові: «Отамане, якби ти знав, що тут робиться. Тут робиться таке, що цур йому і казать. Козацтво ожило!!!» (VI, 35).

У березні 1845 р. завершилося навчання Шевченка в Академії мистецтв. 22 березня він звернувся до Ради Академії з проханням надати йому звання художника й при цьому подав свої роботи (VI, 286 — 287). Того ж дня Рада Академії надала йому звання «некласного художника».

Водночас, не чекаючи постанови Загальних зборів Академії (вона була ухвалена в листопаді), поет подав прохання до Правління Академії про видачу квитка на проїзд і перебування на Україні (VI, 287). 24 березня такий квиток (без обмеження терміну) йому було видано 37.

Ще 23 березня він писав Кухаренкові, що того ж дня залишає Петербург, і повідомив свою нову адресу — с. Мар’янське на Полтавщині (тепер Великобагачанського р-ну), маєток О. Лук’яновича (VI, 37).

На Україну Шевченко виїхав через Москву, де зустрівся зі своїми друзями М. Щепкіним та О. Бодянським. Про зустріч з актором свідчить запис на засланні в щоденнику, куди поет занотував свій сон: «...увидел я в Москве Михайла Семеновича Щепкина, таким же свежим и бодрым, как видел я его в последний раз в 1845 году» (V, 49). Цілком можливо, що Бодянський познайомив Тараса Григоровича з дисертацією свого учня, сина болгарського емігранта С. Палаузова «Иоанн Гус и его последователи» (у серпні вийшла окремим виданням). Особа Яна Гуса зацікавила Шевченка, й на Україні він написав поему «Єретик».

На цей раз Шевченко був у Москві недовго, поспішаючи на Україну.



37 Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії, с 66.












Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.