[Т. Г. Шевченко. Біографія. — К., 1984. — С. 386-396.]

Попередня     Головна     Наступна

У МОСКВІ
(1858)

1

Об одинадцятій годині вечора 10 березня 1858 р. Шевченко прибув до Москви і, як записав у щоденнику, «взял № за рубль серебра в сутки в каком-то великолепном отеле» (V, 210). Вранці наступного дня він розшукав квартиру свого друга М. Щепкіна і оселився там. Його щиро зустріла вся сім’я знаменитого актора.

Той факт, що Шевченко відвідав насамперед Щепкіна й зупинився в нього, засвідчує його особливо глибокі почуття шани до великого чарівника сцени, дружне, сердечне ставлення до нього. У Москві було багато й інших культурних діячів, які високо цінували творчість українського поета, дорожили дружбою з ним. До них Шевченко також ставився шанобливо, приязно, але відвідати їх на перших порах не міг. У дорозі він занедужав: очевидно, застудився, а до цього приєдналося загострення цинги, якою тяжко хворів на засланні. Тіло вкрилося болячками, око розпухло, почервоніло. Того ж дня (11 березня) Тараса Григоровича оглянув нижегородський знайомий — лікар Д. Ван-Путерен; прописав хворому потрібні ліки, дієту і заборонив протягом тижня виходити на вулицю. Отже, приїзд до Петербурга, якого так прагнув поет, знову затримувався. «Вот тебе и столица! — з гіркотою занотовує Шевченко в щоденнику _ Сиди да смотри в окно на старого безобразного Пимена» (V, 210). «Сам чорт простягся поперек шляху та й не пускає мене до вас», — пише він 12 березня до М. Лазаревського в Петербург (VI, 213).

Після від’їзду Д. Ван-Путерена лікування продовжив Д. Мін, лікар М. Щепкіна, поет, перекладач «Божественної комедії» Данте. Звістка про приїзд Шевченка швидко поширилася в колах московської інтелігенції. Поета поспішають провідати друзі й знайомі. Визначні представники літератури, науки прагнуть познайомитися з ним. Уже на другий день, 12 березня, Шевчепка відвідав його давній приятель, видатний вчений М. Максимович. Зустріч була схвильованою, радісною.

Увечері того ж дня у поета побували лікар М. Кетчер, перекладач Шекспіра, людина, близька до Станкевича і Герцена; професор /387/ університету економіст І. Бабст; відомий фольклорист, історик літератури О. Афанасьев (видавець «Русских народных сказок»). Усе це були діячі, які співчували піднесенню демократичного руху, щиро прагнули прислужитися йому своєю працею. Вони й до Шевченка ставилися з сердечною доброзичливістю. Незабаром, зустрівшись з Тарасом Григоровичем у М. Кетчера, І. Бабст подарував йому свою промову «О некоторых условиях, способствующих умножению народного капитала», виголошену 6 червня 1856 р. на урочистому акті Казанського університету, де він тоді працював. У промові обстоювалася думка про ліквідацію станових привілеїв, про необхідність всіляко дбати про освіту народу. В іншій промові, уже в Москві на банкеті, влаштованому московськими літераторами 28 грудня того ж року, І Бабст пристрасно й переконливо говорив про значення вільної праці, яка може настати тільки після того, як прийде жадана воля ¹.

13 березня Шевченка вдруге відвідав М. Максимович і подарував йому своє історичне дослідження «Сказание о гетмане Петре Конашевиче Сагайдачном». Очевидно, це був відбиток статті, опублікованої 1850 р. в збірнику «Киевлянин» (кн. 3. с. 151 — 173). Того ж дня до Тараса Григоровича завітав один із синів його приятеля М. Маркевича ², українського етнографа та історика.

15 березня старший син М. Щепкіна Петро Михайлович подарував поетові два примірники фотокопії портрета «апостола Александра Ивановича Герцена». Це дуже втішило Шевченка, що видно із запису в щоденнику (V, 212).

Шевченко раз у раз відзначає сердечність і ласкаву турботу, яку виявляли до нього М. Щепкін та його родина. Так, 15 березня він занотовує в щоденнику: «М[ихайло] С[еменович] ухаживает за мною, как за капризным больным ребенком. Добрейшее создание! Сегодня вечером пригласил он для меня какую-то г. Грекову, мою полуземлячку... но наши песни ей не дались, особенно женские. Отрывисто, резко, национальной экспрессии она не уловила. Скоро ли я услышу тебя, моя родная задушевная песня?» (V, 212). Такий настрій дуже характерний для автора «Кобзаря»: думками, серцем він лине на Україну — до свого народу, до рідних мелодій. Це був сум великого патріота і водночас світла надія на те, що незабаром мрії його здійсняться. На знак вдячності М. Щепкіну Шевченко 16 березня намалював його портрет.

¹ Опис банкету й промови див.: Русский вестник, 1857, № 12.

² У Миколи Андрійовича Маркевича було три сини — Андрій, Олександр і Михайло; у Москві Шевченко зустрівся, очевидно, з Андрієм Миколайовичем.

Незважаючи на недугу, поет продовжує редагувати й переробляти свої вірші, написані в роки заслання. 14 березня він переписав у новій редакції «Іржавець» («Наробили колись шведи») та «Ще як були ми козаками» («Полякам»). Наступними днями створив нову редакцію поеми «Чернець», знявши присвяту «П. Кулішу». Вірші за 1847 р. увійшли до «Більшої книжки». На другій сторінці цієї книжки Шевченко друкованим шрифтом написав: «Поезія /388/ Тараса Шевченка 1847 р.»³. «Кончил переписывание или процеживание своей поэзии за 1847 год, — фіксує він цей факт у щоденнику 18 березня. — Жаль, что не с кем толково прочитать. М[ихайло] С[еменович] в этом деле мне не судья. Он слишком увлекается. Максимович — тот просто благоговеет перед моим стихом, Бодянский тоже. Нужно будет подождать Кулиша. Он, хотя и жестоко, но иногда скажет правду; зато ему не говори правды, если хочешь сохранить с ним добрые отношения» (V, 212 — 213).

Через кілька днів по приїзді в Москву здоров’я Шевченка поліпшилося. Лікарі, відвідавши його 17 березня, радили ще деякий час не виходити з дому. Але він не втерпів: «Вечером втихомолку навестил давно не виданного друга моего, княжну Варвару Николаевну Репнину» (V, 212). Багато років не бачився поет з княжною; тепер, у Москві, зустріч їх була якась відчужена. Зникла колишня щирість і безпосередність; містичні настрої, які все більше опановували Рєпніну, були чужими й дивними Шевченкові. «Она счастливо переменилась, — іронічно зауважує він у щоденнику, — потолстела и как будто помолодела. И вдарилася в ханжество, чего я прежде не замечал. Не встретила ли она в Москве хорошего исповедника?» (V, 212). Вдруге побачилися вони 24 березня, і це було, мабуть, останнє побачення. «Я видела Шевченка два раза в приезд его через Москву в Петербург, и, к сожалению моему, переписка наша не возобновилась», — відзначила пізніше сама В. Рєпніна ⁴.

Увечері 18 березня Шевченко відвідав свого давнього знайомого, видатного славіста, професора О. Бодянського. «Наговорились досыта о славянах вообще и о земляках в особенности», — записав поет у щоденнику свої враження від зустрічі (V, 213). Стосунки між ними й далі були міцні, перейняті взаємною пошаною.

Серед давніх і добрих знайомих Шевченка в Москві проживала родина Станкевичів, з якої вийшов відомий прогресивний діяч, соратник Бєлінського, Герцена, Грановського — М. Станкевич. У літературно-філософському гуртку Станкевича обговорювались актуальні суспільно-політичні проблеми, що хвилювали російську громадськість. Учасники гуртка заперечували реакційну офіційну ідеологію, в умовах жорстокої реакції 30-х років осуджували кріпосництво. Цей дух вільнолюбства був характерним і для інших членів родини Станкевича, зокрема О. В. Станкевича та його дружини Олени Костянтинівни ⁵. Вони були дуже раді зустрічі з Шевченком, прийняли його як друга.

³ Під цим роком поет переписав такі твори: «Думи мої, думи мої», «Княжна», «Відьма», «Лілея», «Русалка», «Хустина», «Іржавець», «Ще як були ми козаками», «Чернець», «Один у другого питаєм», «Самому чудно...», «Ой, стрічечка до стрічечки», «А. О. Козачковському», а також цикл «казематних» поезій.

⁴ Репнина В. Н. К биографии поэта Шевченка. — Русский архив, 1887, кн. 2, с. 258. У листі до Ф. Лазаревського від 22 березня 1883 р. В. Рєпніна згадувала: «По возвращении из ссылки я его (Шевченко) видела два раза и он на меня сделал грустное впечатление; я виню себя, что не переписывалась с ним, когда он был в Петербурге» (ІЛ, ф. 92, № 300).

⁵ О. К. Станкевич (уродж. Бодиско), двоюрідна сестра Т. Грановського, належала до передових людей 40 — 50-х років.

Це схвилювало поета. 20 березня він за-/389/писує в щоденник про один з вечорів у сім’ї Станкевичів: «Весело, нецеремонно поболтали о Малороссии, о днях минувших, и на расставаньи В. А. (треба А. В. — Ред.) Станкевич подарил мне экземпляр стихотворений Тютчева» (V, 215).

2

Москва приваблює Шевченка передусім як центр науки, культури, з яким у нього було пов’язано чимало спогадів. Одужавши після хвороби, незважаючи на відлигу й грязюку, він цілими днями пішки ходив по місту, милуючись його красою, старовинними пам’ятками. У цих подорожах часто супроводив його М. Щепкін. «С утра они выходили из дома, — розповідає Т. Щепкіна-Куперник. — Две характерные фигуры: маленький, круглый, светло улыбающийся Щепкин, которого почти все прохожие узнавали и приветствовали (даже извозчики, величавшие его по имени-отчеству) кто поклоном, кто улыбкой, и суровый, с густыми бровями Шевченко в смушковой шапке и смазных сапогах» ⁶.

Сам поет про ці прогулянки так записав у щоденнику: «В 10 часов утра (19 березня. — Ред.) вышли мы с Михайлом Семеновичем из дому и, несмотря на воду и грязь под ногами, обходили пешком по крайней мере четверть Москвы. Я не видал Кремля с 1845 года. Казармовидный дворец его много обезобразил, но он все-таки оригинально прекрасен. Храм Спаса вообще, а главный купол в особенности безобразен. Крайне неудачное громадное произведение. Точно толстая купчиха в золотом повойнике встановилася напоказ среди белокаменной» (V, 213 — 214).

У записах Шевченка московського періоду виразно виступає ненависть до релігійних забобонів, до культових християнських церемоній. Так, характеризуючи передвеликодню відправу, Тарас Григорович 22 березня відзначає: «Если бы я ничего не слыхал прежде об этом византийско-староверском торжестве, то, может быть, оно бы на меня и произвело какое-нибудь впечатление, теперь же ровно никакого. Свету мало, звону много, крестный ход, точно вяземский пряник, движется в толпе. Отсутствие малейшей гармонии и ни тени изящного. И до которых пор продлится эта японская комедия?» (V, 216).

Разом з тим йому дуже приємно, що у Щепкіних немає й сліду ханжества, лицемірства. «В семействе М[ихайла] С[еменовича] торжественного обряда и урочного часа для разговен не установлено. Кому когда угодно. Республика. Хуже, анархия! Еще хуже, кощунство! Отвергнуть веками освященный обычай обжираться и опиваться с восходом солнца. Это просто поругание святыни!» — з уїдливим сарказмом пише поет (V, 216).

⁶ Щепкина-Куперник Т. Л. Театр в моей жизни. — М., 1948, с. 22.

Знаменною подією для Шевченка в Москві була зустріч і особисте знайомство з видатним російським письменником С. Аксако-/390/вим, який у листах так приязно поставився до нього. «Радостнейший из радостных дней, — записує Тарас Григорович 22 березня. — Сегодня я видел человека, которого не надеялся увидеть в теперешнее мое пребывание в Москве. Человек этот — Сергей Тимофеевич Аксаков. Какая прекрасная, благородная старческая наружность! Он нездоров и никого не принимает. Поехали мы с М[ихайлом] С [еменовичем] сегодня поклониться его семейству. Он узнал о нашем присутствии в своем доме и, вопреки заповеди доктора, просил нас к себе. Свидание наше длилось несколько минут. Но эти несколько минут сделали меня счастливым на целый день и навсегда останутся в кругу моих самых светлых воспоминаний» (V, 216).

До поважної постаті Аксакова поет неодноразово звертається в щоденнику. Так, 24 березня він записує: «Еще раз виделся с Сергеем Тимофеевичем Аксаковым и с его симпатическим семейством и еще раз счастлив. Очаровательный старец! Он приглашает меня к себе в деревню на лето, и я, кажется, не устою против такого искушения. Разве попечительная полиция воспрепятствует» (V, 217).

Незважаючи на обмеженість політичних поглядів, Аксаков імпонував Шевченкові своєю сердечністю і прямотою, благородною людяністю. Поет щиро шанував Сергія Тимофійовича як видатного письменника-реаліста, натхненного співця рідної природи. Понад усе поважав він у старому Аксакові високогуманну людину, прихильність до народу. Нагадаємо, що в очах реакції С. Аксаков вважався людиною «підозрілою» і «неблагонаміреною».

Симпатії письменника були на боці нового, прогресивного. Незадовго до зустрічі з Шевченком С. Аксаков, у відповідь на запрошення студентів Петербурзького університету взяти участь у літературно-науковому збірнику, заявив: «Скажу прямо и откровенно, что это письмо, в котором выражено столько теплого сочувствия ко мне, как к русскому литератору и человеку, я считаю драгоценною наградою для гражданина-писателя, всегда высоко ценившего общественное мнение»⁷. Цікаво, що М. Салтиков-Щедрін, працюючи над «Губернскими очерками», відчував «решительное влияние прекрасных произведений» Аксакова ⁸.

Родина Аксакових була для Шевченка насамперед «симпатическим семейством»; сердечність і щирість, виявлені до нього, глибоко його схвилювали. Хороше враження на поета справив старший син Сергія Тимофійовича — Костянтин, поет, філолог, публіцист-слов’янофіл, який був «до мозга костей воодушевленным своими идеями, глашатаєм правды, понимаемой им, конечно, по-своему, но исповедуемой им с такой горячею искренностью, с такою святою чистотою, что они будят хорошие чувства в каждом, кто приходит с ними в соприкосновение» ⁹.

⁷ Цит. за: Машинский С. С. Т. Аксаков: Жизнь и творчество. — М., 1961, с. 522.

⁸ Щедрин Н. (М. Е. Салтыков). Полное собрание сочинений и писем. М., 1937, т. 18, с. 129.

⁹ Венгеров С. Передовой боец славянофильства. — В кн.: Очерки по истории русской литературы. Спб., 1907, с. 492. /391/

Цікавою постаттю був і другий син Аксакова — Іван, уже тоді відомий письменник, згодом впливовий публіцист з слов’янофільського табору. Тарас Григорович познайомився також з дочками С. Аксакова — Вірою та Надією; про останню він записав у щоденнику: «...с наслаждением слушал мои родные песни, петые Надеждой Сергеевной. Все семейство Аксаковых непритворно сердечно сочувствует Малороссии и ее песням и вообще ее поэзии» (V, 218). У домі Аксакових Шевченко почував себе невимушено, співав тут українські й російські пісні, і це дуже сподобалося присутнім. «Тарас Григорьевич спел несколько великорусских песен, и когда он пропел волжскую бурлацкую песню, то все присутствующие пришли в неописанный восторг, а Константин Сергеевич даже прослезился от умиления...» — зазначав біограф Шевченка М. Чалий ¹⁰. Аксакови прихильно й доброзичливо ставилися до поета, цінували його людяність, глибокий демократизм. Так, дочка Аксакова Віра Сергіївна у листі до М. Карташевської від 26 березня 1858 р. писала: «Шевченко на всех — на отесеньку (С. Аксакова. — Ред.) и братьев (К. С. та I. С. Аксакових. — Ред.) — производит приятное впечатление; он умен и прост, и если в нем есть дурные стороны, дурные минуты в его жизни, то, кажется, как будто это не смешивается с его природой. В самом деле, стихи его всегда чисты и нравственны. С Шевченком можно было бы о многом разговориться, и он начинал было рассказывать, но некогда было» ¹¹.

Багато пізніше, у 1882 р., I. Аксаков згадував про Шевченка: «Мы имели возможность узнать его довольно близко. Он часто посещал больного в то время автора «Семейной хроники», сердечно полюбил его, и в настоящую минуту перед глазами нашими — подаренный ему, с собственноручного надписью Шевченка, оттиск (едва ли не единственный) портрета, снятого поэтом с себя самого и вырезанный им на меди или на дереве... Мы можем свидетельствовать, что ни малейшего озлобления на нас, «москалей», Тарас Шевченко в то время не питал, восхищался, как и все мы, и при том как своими родными — мастерскими созданиями русского литературного языка» ¹².

¹⁰ Чалый М. К. Жизнь и произведения Тараса Шевченка, с. 126.

¹¹ Цит. за: Шевченко Т. Г. Собрание сочинений: В 5-ти т. М., 1956, т. 5, с. 531.

¹² Аксаков И. С. Полное собрание сочинений. М., 1886, т. 3, с. 603 — 604.

3

Часто зустрічаючись у Москві з М. Максимовичем, Шевченко занотував у щоденнику захоплені відзиви про його дружину Марію Василівну (уродж. Товбич). У запису від 18 березня читаємо: «Какое милое, прекрасное создание. Но что в ней очаровательней всего, это чистый, нетронутый тип моей землячки. Она проиграла для нас на фортепьяно несколько наших песень. Так чисто, безманерно, как ни одна великая артистка играть не умеет... Я написал ей на память свой «Весенний вечер» (V, 213). /392/

Через кілька днів, 21 березня, він знову записує: «Вечер провел у своей милой землячки М. В. Максимович. И несмотря на страстную пятницу, она, милая, весь вечер пела для меня наши родные задушевные песни. И пела так сердечно, прекрасно, что я вообразил себя на берегах широкого Днепра. Восхитительные песни! Очаровательная певица!» (V, 215).

Добрий спогад викликало побачення з приятелем ще з академічних часів, видатним художником, тепер академіком А. Мокрицьким, професором Московського «училища живописи, ваяния и зодчества». «Отдохнул у него, — записує Шевченко 20 березня, — полюбовался эскизами незабвенного друга моего, покойного Штернберга» (V, 214).

Бачився він з М. Савичевим (Савичем), офіцером, з яким був знайомий ще з часів заслання. Цей «уральський козачина», одержавши від О. Бодянського для Шевченка «Літопис» С. Величка ¹³, два роки «держал у себя, сам не знает, с каким намерением» (V, 214), чим викликав невдоволення Тараса Григоровича.

У пошуках цікавих книжок поет часто відвідував книжкову крамницю М. Щепкіна ¹⁴. Тут він, зокрема, дістав третій номер герценівської «Полярной звезды» (1857), де прочитав статтю О. Герцена «Княгиня Екатерина Романовна Дашкова» (V, 216). 24 березня М. Щепкін влаштував «званий обід», на який запрошено й Шевченка. Після цього в його щоденнику з’явився запис: «Н [иколай] М [ихайлович] праздновал новоселье своего магазина и по этому случаю задал пир московской учено-литературной знаменитости. И что это за очаровательная знаменитость! Молодая, живая, увлекающаяся, свободная! Здесь я встретил Бабста, Чичерина, Кетчера, Мина, Кронеберга-сына, Афанасьева, Станкевича, Корша, Крузе и многих других. Я встретился и познакомился с ними, как с давно знакомыми родными людьми» (V, 217).

¹³ Шевченко дуже цікавився, зокрема перебуваючи на засланні, «Літописом» С Величка. У його бібліотеці (по смерті) знайшлися три томи Величка (Айзеншток І. Замітки й матеріали про Шевченка. — Червоний шлях, 1923, № 8, с 236).

¹⁴ Син М. С. Щепкіна Микола Михайлович (одружений на сестрі відомих Станкевичів — Олександрі Володимирівні) — прогресивний видавець і книгопродавець, причетний до поширення забороненої, зокрема герценівської, літератури.

Що ж це була за «учено-литературная знаменитость», яка викликала таке захоплення Шевченка? Про І. Бабста, М. Кетчера, Д. Міна, О. Афанасьева і О. Станкевича — передових людей свого часу — ми вже говорили. Подібне можна сказати й про молодого Б. Чичеріна, учня Т. Грановського, відомого тоді юриста і філософа, професора державного права Московського університету, талановитого перекладача, критика. Демократичними настроями звертав на себе увагу Є. Корш, один з членів гуртка Грановського, громадський діяч, журналіст, який у 1858 — 1859 рр. видавав прогресивний журнал «Антей». Примітною постаттю був, безумовно, М. фон Крузе, журналіст і громадський діяч. Працюючи деякий час цензором, він /393/ лишався, однак, приятелем передових письменників і всіляко сприяв виходу їхніх творів ¹⁵. Недарма М. Некрасов про нього писав:

Впервые чрез тебя до бедного народа

Дошли великие слова:

Наука, истина, отечество, свобода,

Гражданские права ¹⁶.

На урочистому обіді в лютому 1858 р. М. Кетчер зачитав на честь М. Крузе адрес, надісланий петербурзькими літераторами (59 підписів) , серед яких були М. Чернишевський, М. Добролюбов, М. Некрасов, М. Михайлов, М. Салтиков (Щедрін), І. Тургенєв, І. Гончаров, 3. Сераковський та ін.¹⁷

Приємне враження залишилося у Шевченка від знайомства з сином декабриста І. Якушкіна — Євгеном Івановичем ¹⁸. Поет подружив з ним. Є. Якушкін подарував йому портрет видатного прогресивного діяча кінця XVIII ст. — в’язня Шліссельбурзької фортеці М. Новикова (V, 213).

Однією з найцікавіших була зустріч Шевченка в Москві з відомим декабристом С Волконським — братом М. Рєпніна. В офіційних документах обвинувачення про С Волконського писалося: «Генерал-майор князь Волконский участвовал согласием в умысле на цареубийство и истребление императорской фамилии; участвовал в управлении Южным обществом и старался о соединении его с Северным; действовал в умысле на отторжение областей от империи» ¹⁹. Його зараховано до «злочинців» першої категорії і засуджено до смертної кари, але «по уважению совершенного раскаяния» заслано на каторгу в Сибір на двадцять років. Повернувся з Сибіру після амністії 1856 р. і жив у Москві.

¹⁵ Ім’я фон Крузе було вже відоме Шевченкові; 20 січня 1858 р. П. Куліш писав поетові в Нижній Новгород: «Я поспитаюсь у Крузе, нашого щирого поспішника, чи не пропустив би він другим изданием «Кобзаря» і «Гайдамак» (Листи до Т. Г. Шевченка, с 124).

¹⁶ Некрасов Н. А. Полное собрание сочинений и писем. М., 1948, т. 2, с. 60.

¹⁷ Городецкий В. Памяти Н. Ф. фон Крузе. — Исторический вестник, 1901, № 10, с. 258 — 265. Див. також: Шестидесятые годы. — М.; Л., 1940, с. 429 — 430. У поліцейській довідці про М. Добролюбова зазначалося: «Когда цензор Крузе лишился места за снисходительность к «Современнику» и заподозрен был в преднамеренном желании распространять вредные идеи среди молодежи, Добролюбов вместе с Чернышевским устроили обед в честь этого цензора; на обеде были почти все петербургские литераторы и говорено много речей».

¹⁸ Якушкін Є. I. — юрист-етнограф, дослідник звичаєвого права; збирав і видавав матеріали про декабристів, зокрема надрукував «Записки» свого батька.

¹⁹ Декабристы: (Отрывки из источников), с. 447.

Довго й задушевно розмовляв поет з цією благородною людиною. Волконський розповів йому «некоторые эпизоды из своей 30-летней ссылки и в заключение прибавил, что те из его товарищей, которые были заточены поодиночке, все перемерли, а те, которые томились по нескольку вместе, пережили свое испытание, в том числе и он» (V, 218). Шевченкові, який і сам пройшов крізь тяжкі випробування, були близькі й зрозумілі прості, потрясаючі своєю правдою спогади видатного діяча визвольного руху Росії. З сердечною вдяч-/394/ністю записує він у щоденнику, що сім’я Якушкіних подарувала йому портрет «старого декабриста» С. Волконського. Це, безперечно, для нього був дуже цінний подарунок.

25 березня, на «благовіщення», М. Максимович улаштував на честь свого друга Тараса Григоровича банкет, на який запрошено чимало видатних діячів літератури й науки. Крім відомих уже нам М. Щепкіна, синів С. Аксакова, були тут історик і журналіст, професор Московського університету, один з теоретиків «офіційної народності» М. Погодін, критик та історик літератури, професор університету С. Шевирьов, який також обстоював концепцію «офіційної народності». Відомо, що свого часу Шевирьов гостро виступав проти Бєлінського та інших прогресивних діячів. Шевченкові ця постать була антипатична; поет записав у щоденнику: «Шевырев... несмотря на седенькую свою благопристойную физиономию, почтения к себе не внушает. Сладкий до тошноты старичок» (V, 218). На обіді були присутні також О. Кошельов — публіцист слов’янофільського напряму, громадський діяч, ліберал; Г. Галаган (знайомий Шевченка ще з 40-х років) — з поміркованими ліберальними й українофільськими уподобаннями; П. Бартенев — історик, пізніше редактор і видавець журналу «Русский архив», в якому публікувалися біографічні матеріали про Шевченка; Є. Єлагіна — племінниця В. Жуковського, мати слов’янофілів Киреєвських — Івана й Петра (в її літературному салоні бували свого часу Пушкін і Гоголь) ²⁰. На урочистому обіді М. Максимович виголосив присвячений Шевченкові вірш під назвою «25 марта 1858», в якому прозвучали схвильовані рядки:

На святе благовіщений

Тебе привітаю,

Що ти, друже мій, вернувся

З далекого краю!

Ой, як дуже за тобою

Тужила Вкраїна —

Усе тебе вспоминала,

Як та мати сина.

Твої думки туманами

На лугах вставали,

Твої сльози росицею

По степах спадали;

Твої пісні соловейком

В садах щебетали...

Бувай здоров нам на радость,

А собі на славу!

Перебув ти тяжке лихо

І лиху недолю, —

Заспівай же нових пісень,

Щоб мати-Вкраїна

Веселилась, що на славу

Тебе породила! ²¹

²⁰ У листі до сина Є. Єлагіна, описуючи обід у Максимовича, з приводу Шевченка зазначила: «Простой, добродушный, умный мужик», підкреслюючи цим виразну демократичність поета (Записки отдела рукописей Государственной библиотеки СССР им. В. И. Ленина, 1939, вып. 5).

²¹ Текст цього вірша поет одержав, прибувши до Петербурга; надруковано його в журналі «Основа» (1861, № 6). /395/

Присутні на обіді щиро вітали Тараса Григоровича, висловлювали співчуття й повагу. «Старик Щепкин навзрыд плакал», — відзначав в одному з листів 1858 р. Г. Галаган ²².

Того ж вечора сини С. Аксакова поїхали з Шевченком до О. Кошельова. Тут поет познайомився з одним із «стовпів» тодішнього слов’янофільства — О. Хомяковим, який, за виразом І. Аксакова, в своїх творах висловив «целое славянское вероисповедание». Шевченко, безперечно, не поділяв реакційних поглядів слов’янофілів, проте дещо в їх працях цікавило його. Як слушно зауважує М. Шагінян, слов’янофіли, незважаючи на свою реакційність, усе ж були «своєрідною опозицією»; вони йшли проти «петербурзького періоду російської історії». Тараса Григоровича певною мірою «підкупали ті переслідування, яких зазнавали на собі слов’янофіли за свої виступи» ²³. Опозиційні декларації Хомякова, висловлені у вірші «Кающаяся Россия», імпонували йому, і він 4 вересня 1857 р. записав вірш до свого щоденника ²⁴.

Велику увагу Шевченка привертають мистецтво, музика, театр. Згадуючи вечір, проведений у купця Варенцова, московського «музыканта и любителя искусств», поет у щоденнику 24 березня занотував: «...встретился я с некоторыми московскими художниками и музыкантами и, прослушавши Моцарта, Бетховена и других великих представителей слышимой гармонии, в 11 часов удалились восвояси, дивяся бывшему» (V, 218).

Шевченко знайомиться в Москві з відомим російським актором, театральним педагогом, послідовником Щепкіна І. Самаріним. Від Самаріна він записав у щоденник «миленькую эпиграмму» на «Русский вестник», в якій дотепно висміювався цей журнал за пустопорожню патетику, антихудожність:

Много нелепостей патетических,

Множество фраз посреди.

Много и рифм. Но красот поэтических —

Жди!

(V, 217) ²⁵

Відвідав поет талановитого російського актора, учня Щепкіна С. Шумського, познайомився з російським істориком і археологом І. Забєліним (колишнім учасником гуртка Станкевича — Грановського). Останній справив на нього добре враження: «Это молодой еще человек, самой симпатической кроткой физиономии, обитающий не в квартире, а в библиотеке» (V, 215).

²² Записки історико-філологічного відділу УАН, 1926, кн. 7/8, с. 379.

²³ Шагинян М. Тарас Шевченко. — М., 1946, с. 302.

²⁴ З приводу цього твору П. Бартенев у примітках до «Стихотворений А. С. Хомякова» (М., 1910) зазначав: «Это стихотворение, разошедшееся в списках, пробудило негодование не только петербургских властей, в особенности наследника престола, но и многих москвичей... В марте 1856 г. новый государь (Олександр II. — Ред.) приказал ему (Хомякову) обрить бороду и никому не читать своих произведений».

²⁵ Шевченко помилково автором цієї епіграми вважав М. Щербину; насправді її написав О. Апухтін як пародію на вірш О. Фета «Лесом мы шли по тропинке единственной» (надруковано в «Русском вестнике», 1858, № 2, с. 397). /396/

Тут, у Москві, Тарас Григорович мав можливість переконатися, що передова громадськість його шанує і поважає, що слава його зростає. У щоденнику 21 березня він із задоволенням зазначає: «Кетчер подарил мне все издания своей компании, кроме своего перевода Шекспира, — он еще в типографии (очевидно, мається на увазі друге видання книги. — Ред.). А Бабст подарил свою речь о умножении народного капитала, издание той же компании» (V, 215). Прогресивні кола Москви оточують українського поета увагою, приязню. «Грешно роптать мне на судьбу, что она затормозила мой поезд в Питер. В продолжение недели я здесь встретился и познакомился с такими людьми, с какими в продолжение многих лет не удалось бы встретиться. Итак, нет худа без добра», — радісно записує він у щоденнику 21 березня 1858 р. (V, 215).

Наближався час від’їзду до Петербурга. В столиці поетові друзі виявляли тривогу, що він так довго затримався в Москві. М. Лазаревський сповіщав його, що графиня Толстая «чрезвычайно жалеет о твоей болезни и боится, чтобы Михайло Семенович не удержал тебя в Москве и на пасху; она даже сомневается и в твоей болезни и думает, что ты остался там для Мих[аила] Сем[еновича]... Она просит тебя скорее приехать сюда, если можно — к праздникам» ²⁶.

М. Щепкін мав виїхати до Ярославля. Це, очевидно, прискорило від’їзд Шевченка. Він збирається в дорогу, прощається зі знайомими, друзями. «...Я заехал к Сергею Тимофеевичу Аксакову с намерением проститься, — читаемо в щоденнику поета. — Он спал, и я не имел счастия облобызать его седую прекрасную голову» (V, 218). Промовистим є запис: «...оставил я гостеприимную Москву. В Москве более всего радовало меня то, что я встретил в просвещенных москвичах самое теплое радушие лично ко мне и непритворное сочувствие к моей поэзии. Особенно в семействе С. Т. Аксакова» (V, 219).

Вранці 26 березня Тарас Григорович, попрощавшись з сім’єю Щепкіна і «забравши свою мизерию», рушив на вокзал. О другій годині дня, «закупоренный в вагоне», він виїхав до Петербурга. Це була його перша в житті подорож поїздом.

Того ж дня в дім Щепкіна завітав М. Максимович і, не заставши поета, відправив у Петербург (через Г. Галагана) листа: «Приїздив до тебе, по слову твому в дев’ять і привозив тобі «Гуся» (мається на увазі так званий бартенєвський (неповний) список Шевченкового «Єретика». — Ред.), і твого, і нашого, да тебе, лебедика, вже не застав. Бувай же здоровенький, на все добре — і пощасти тобі боже!.. Посилаю тобі з паном Галаганом твого «Гуся» і мою тобі застольну віршу і отношеніє в контору «Русской Беседы»... чтобы тоби доставили «Беседу» нашу за два прежние годы и за сей 1858 год. Не забувай же земляка свого щирого М. Максимовича» ²⁷.

Наступного дня о 8 годині вечора поїзд прибув до Петербурга. З вагона третього класу вийшов блідий, виснажений чоловік у кожусі й смушевій шапці. То був Тарас Шевченко.

²⁶ Листи до Т. Г. Шевченка, с 139.

²⁷ Там же, с 140.

Попередня     Головна     Наступна