Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Т. Г. Шевченко в епістолярії відділу рукописів. — К., 1966. — С. 3-11.]

Попередня     Головна     Наступна





В. Шубравський


У БОРОТЬБІ ЗА ШЕВЧЕНКА



Справжнє новаторство в літературі починається з новаторства думки. Великі художні творіння — це насамперед ідейні відкриття, що грунтуються на глибоких і тонких спостереженнях. Вони приносять читачеві радість пізнання, духовно збагачують, активізують його увагу до важливих громадських питань. Творчість видатних майстрів слова є не тільки мистецьким явищем, а й фактом суспільно-політичного життя. Навколо неї ніколи не припинялась гостра ідейна боротьба. Яскравим прикладом цього є творчість Шевченка.

Думи Кобзаря сколихнули суспільні кола. Одні щиро привітали їх і взяли на своє духовне озброєння, інші оголосили їм війну, але байдужих не було. Висловлені з незвичайною поетичною силою ідеї соціального й національного розкріпачення, рівності й братерства революціонізували свідомість трудящих, глибоко западали в їх душу, кликали до дії. Те, що тільки визрівало в народі і ледь відгадувалося кращими умами Росії 40-х років XIX ст., в поезії Шевченка було вже сформованим і закінченим. Сучасники поета не раз підкреслювали, що світ думок і образів Кобзаря був настільки свіжий, вразливий, що багатьох змусив прозріти, подивитись іншими очима на життя, становище трудового люду, на перспективи його визвольної боротьби.

Таке спрямування творчості Шевченка викликало лють, різку протидію з боку реакції. Владою імущих все було зроблено для того, щоб змусити поета замовкнути або хоч відібрати його музу в народу, приглушити її революційне звучання, витлумачити по-своєму. Цензурні митарства заборони й переслідування «Кобзаря» не припинилися й після смерті його автора. Більш-менш повного Шевченка стало можливо видавати в Росії тільки після революційної бурі 1905 року, та й то не довгий час. В лютому 1911 р. було накладено арешт на видання, що з’явилися протягом останніх п’яти років. Ппи цьому роз’яснювалось, що видання «Кобзаря» підлягатимуть арешту доти, поки з них не будуть вилучені «крамольні» вірші або хоч «крамольні» рядки. Поліція і суд вимагали цілковитого знищення таких творів, як «Юродивий», «Марія», «Гімн чернечий», «Світе ясний», «Саул», «І Архімед, /4/ і Галілей», та вилучення небезпечних з їх погляду уривків з інших творів. У циркулярах поліції твори Шевченка часто стояли поряд з «Комуністичним маніфестом» К. Маркса і Ф. Енгельса, видання якого тоді в Росії також було заборонено.

Все це, звичайно, гальмувало процес донесення справжнього Шевченка до читачів, але не могло вже відвернути впливу його ідей на суспільно-політичне життя. А бувало й таке, коли подібні дії царату мали несподівані для самодержавства наслідки. Шевченка, кожен рядок якого полум’янів незгасною любов’ю до народу, царизм боявся, ненавидів, забороняв згадувати й шанувати.

Відомо, що вже саму заборону вшанування Шевченка в 1914 р. В. І. Ленін назвав чудовим агітаційним заходом проти уряду.

Боротьба за Шевченка і навколо Шевченка охоплює найширші суспільні кола, її не можна глибоко зрозуміти, коли обмежуватись тільки питанням зіткнення послідовно революційних сил з відкритою реакцією. До боротьби за Шевченка часто прилучались і вдавані друзі народу, що видавали себе за послідовників великого поета, діячі з нестійкими політичними переконаннями, а також люди, що прагнули зрозуміти Кобзаря, але не завжди були спроможні на це. Розібратись у всьому цьому — справа не проста. Тим більше, що в тодішній пресі або зовсім не висвітлювались деякі факти й аспекти ідейних суперечок, або з цензурних міркувань подавались неповно, замасковано, не кажучи вже про навмисне перекручення й спотворення. І тут на допомогу приходить найінтимніша і найбезпосередніша — епістолярна творчість, яка не підлягає ніякій цензурі (хоч і тут, звичайно, треба зважати на те, кому адресовано лист, в якій обстановці його написано тощо).

Подане в цьому збірнику листування різних осіб про Шевченка (головним чином не опубліковане, яке, до того ж, належить, як правило, особам мало відомим, а то й зовсім невідомим) не є, певна річ, вичерпним, проте багато чим допоможе повніше й глибше уявити життєву і творчу біографію поета, роль його творчості в суспільно-політичному житті, те, як по-різному сприймали й тлумачили Шевченка, прагнучи зробити його своїм ідейним спільником.

Звернімо увагу на деякі моменти з листів. Досі лишається загадкою, яким чином Шевченкові пощастило сховати від поліцейського ока написані в казематі III відділу 1847 р. тринадцять поезій і взяти їх з собою на заслання. Але не менш загадковим є і те, з якого джерела ці поезії стали відомі 1856 р. П. Кулішеві, коли поет перебував ще на засланні і свої поетичні твори не наважився б переслати знайомим. 16 серпня 1856 р. П. Куліш (див. його лист до Г. Барвінок, датований цим числом) переписав в альбом дочки С. Я. де-Бальмена Мані всі 13 поезій Шевченка. /5/ Перед цим в листі до того самого адресата він повністю наводить вірш «Садок вишневий коло хати». Захоплений тон відзиву та застереження, що Ганна Барвінок ще не знає цього твору, свідчить, що й сам Куліш не так давно дізнався про нього. Найімовірніше, казематний цикл став відомий у близьких до Шевченка колах з уст братів Лазаревських, зокрема після того, як у 1854 р. з Оренбурга до Петербурга переїхав Ф. Лазаревський — приятель К. Герна, якому поет перед арештом 1850 р. довірив свої автографи.

В листах є цікаві дані про поїздку Шевченка на Україну 1859 р., про збереження й поширення його творів, про останні дні його життя, про похорони поета тощо. Але найбільше — про зміст і характер творчості Кобзаря. Тут виявились найрізноманітніші критерії та аспекти оцінок (залежно від рівня підготовки чи світогляду автора), хоч майже в кожному випадку не важко помітити, що Шевченко органічно ввійшов у духовне життя народу, став його порадником і світочем, відкрив усьому світові Україну, її героїчну історію, багату культуру. Під впливом Кобзаря розвивалася й мужніла вся українська література.

Без Шевченка, без його поезії неможливо уявити, як би склались дальші шляхи української літератури, якій у 30 — 40-х роках XIX ст. пророкували невтішну перспективу «хатнього вжитку» і взагалі зникнення. В повній силі українська національна література утвердилася саме з появою «Кобзаря». Кожному неупередженому читачеві стало ясно, що поезія Шевченка поклала край сумнівам, чи можна творити велику літературу українською мовою. Творчість І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, П. Гулака-Артемовського та інших попередників великого Кобзаря відіграла дуже важливу роль у розвитку нової української літератури, але своєю тематикою та ідейним спрямуванням, своїм суспільним резонансом ще не спроможна була надати їй світового звучання.

В такому плані й слід розуміти лист Б. Грінченка до І. Липи від 9 лютого 1892 р., в якому він щиро розповідає про те, що на шлях українського письменника його навернула поезія Шевченка.

Віру в силу й можливості українського художнього слова Кобзар вселив багатьом письменникам. Йти за Шевченком, наслідувати його, відверто проголошувати себе учнем і послідовником великого поета стало модою. Особливе захоплення викликала глибока народність Шевченка, хоч далеко не всі могли зрозуміти її суть. Увагу епігонів, наприклад, привертали не стільки ідеї Кобзаря, скільки його образна система, яку вони пережовували без найменших спроб творчо осмислити і сприйняти її. На перший погляд проста, але надзвичайно багата на художні тропи, поетична мова Шевченка декому видавалася хатньою, розмовною. Це призводило до спрощенства і підробок, які нічого /6/ спільного не мають ні з традиціями великого народного поета, ні взагалі з художньою творчістю.

«Сравните Шевченка с его последователями, с эпигонами — разумею в отношении народности, а не дарования, — зауважив Ф. Корш у листі до А. Кримського від 7 червня 1897 p., — он владел народным духом, или народный дух им, — все, что он писал, хоть совсем не на малорусские темы, тем не менее носит несомненную печать народности, а у нынешних, несмотря на ограничение в выборе содержания народной сферой, слышится подражание, подделка».

На життя поет дивився очима народу і як геніальний художник відтворював його в строгій відповідності з народними думами й чуттями. Це породжувало близький і зрозумілий мільйонам поетичний лад, споріднювало його з образною системою фольклору. Останнє давало привід свого часу безпідставно ототожнювати «Кобзар» з народною творчістю, кваліфікувати Шевченка як поета невисокої культури, називати його тільки «народним самоуком». Одначе цьому рішуче протистояв уже хоч би факт незвичайної популярності поета не тільки серед народних мас, а й серед інтелігенції. Для професора М. Костомарова, за його ж свідченням, «Кобзар» відкрив завісу народного життя. І. Франко писав, що Шевченко відкрив професорам і вченим «новіші і свобідніші степені», що в творах поета незрівнянно більше історичної правди, ніж в історичних трактатах П. Куліша.

Глибока народність Шевченка робить його твори доступними найширшому колу читачів. У них неписьменні селяни легко відгадували власні думи, болі й радощі. Але це не означає, що в усіх своїх деталях вони були цілком зрозумілі непідготовленому читачеві. Навіть професор Ом. Огоновський в листах до П. Житецького 2 лютого 1892 р. та до В. Антоновича 29 грудня того ж року визнає, що багато чого в «Кобзарі» йому незрозуміло, особливо щодо історичних фактів і подій. Він питає, наприклад, про який бенкет в Парижі згадується в поемі «Великий льох», про якого Чечеля йдеться у тій самій поемі, хто такий Нечос, Чернець, що означає «явленими піч топити», «варнак», «чурек і сакля» тощо.

Шевченко досяг вершин світової культури, творчість його набула такого широкого звучання, що давно вже перейшла кордони батьківщини і стала надбанням усіх трудящих світу. Ще за життя поета його твори перекладались російською і польською мовами, а незабаром після смерті — болгарською, чеською, сербською, німецькою, англійською тощо. В 70-х роках Шевченка починають перекладати в Росії багатьма іншими мовами, поширювати його твори нарівні з революційними прокламаціями. Традиції Кобзаря міцно входять в інонаціональні літератури, збагачуючи їх не тільки новими ідеями, мотивами, образами, а й досвідом боротьби за справді народне мистецтво. їх проникнення /7/ в інші літератури йде насамперед через російську літературу, через російські переклади, які в XIX ст. здебільшого були невисокої якості, а часом і зовсім спотворювали оригінал. Саме це й викликало різко негативне ставлення до них з боку П. Грабовського, висловлене в його листі до Б. Грінченка 19 квітня 1897 р. Зауважимо, що невисокої думки про тогочасні російські переклади творів Шевченка й радянський письменник і вчений К. Чуковський. «Так низка была в 70 — 80-х и 90-х годах культура стихового перевода, — говорив він на VI пленумі правління Спілки письменників СРСР, — что из 100 изученных мною тогдашних стихотворений Шевченко две трети оказалось с исковерканной ритмикой. Около 70 процентов заведомо литературного брака.

Иногда, как это ни странно, такое искажение ритмики приводило к злостному искажению политического смысла стихотворений Шевченко» 1.

Негативно оцінюючи переважну більшість перекладів, П. Грабовський, проте, не заперечував, що в цілому російські поети роблять корисну справу, знайомлячи широкого читача з українським поетом. У трьох статтях під загальною назвою «Московські переклади творів Шевченкових» він відзначав кращі переклади М. Михайлова («Іван Підкова»), О. Плещеева («Полюбилася я», «І широкую долину»), М. Курочкіна («Один у другого питаєм», «Огні горять, музика грає»), хоч і додавав при цьому, що майстерно перекласти такого винятково оригінального поета, як Шевченко, — річ майже неможлива. До перекладів Грабовський ставився дуже вимогливо. «Всякий добрий переклад, по моїй думці, — писав він, — повинен віддавати правдиво цілий дух і художницьку красу першотвору, вибрати все, що надає останньому вартості та оригінальності, бути не менш характерним, як і він» 2.



1 «VI пленум правления Союза советских писателей СССР, бюл. № 3». Гослитиздат Украины, К., 1939, стор. 106.

2 Павло Грабовський. Зібрання творів у трьох томах, т. 3, Вид-во АН УРСР, К., 1960, стор. 136.



Щоб сприяти популяризації Шевченка серед російського читача, П. Грабовський і сам перекладав його, писав статті про зміст і спрямування творчості Кобзаря. Йому належить сімнадцять перекладів, головним чином невольницької поезії Тараса. Грабовський розумів, що через російську пресу, через російську літературу Шевченко стає відомим народам усієї Росії і далеко за її межами.

Велику роль в популяризації творчості Шевченка відігравали статті М. Чернишевського, М. Добролюбова, М. Михайлова, І. Прижова, а згодом Г. Плеханова, M. Горького, А. Луначарського. В кінці XIX — на початку XX ст. відгуки про Шевченка часто зустрічаються на сторінках російських газет, що виходили /8/ в Закавказзі, Прибалтиці, Середній Азії («Закавказье», «Баку», «Каспий», «Рижский вестник», «Туркестанские ведомости», «Закаспийское обозрение», «Ашхабад» тощо). В листі К. Оберучева до П. Житецького від 27 лютого 1899 р. йдеться про один із таких відгуків. З’являються статті про Шевченка в газетах та журналах Вірменії, Молдавії, Литви, Білорусії, Грузії, Латвії, Естонії. Широко, зокрема, висвітлювалися заходи по підготовці й проведенню 50-річчя з дня смерті та 100-річчя з дня народження поета, висловлювались гострі протести громадськості проти царської заборони відзначати ці знаменні дати. За статтю «Заборона ювілею поета Шевченка» № 39 грузинської газети «Сімартліс хма» («Голос правди») конфісковано, а редактора газети Л. Буїдзе притягнуто до кримінальної відповідальності. У Вільно конфісковано «Вечірню газету» з тих самих причин. На підтримку руху за відзначення Шевченкового ювілею виступили не тільки прогресивні діячі російської культури, а й такі відомі письменники інонаціональних літератур, як А. Упіт, Ю. Жемайте, Л. Гіра, А. Хнкоян, А. Церетелі, М. Богданович.

Поезія Шевченка рішуче протистояла шовіністичній та буржуазно-націоналістичній каламуті. Публікація перекладів з Шевченка, статей та віршів про революціонізуюче значення його творчості допомагала демократичним силам успішніше виступати проти великодержавного шовінізму та місцевого націоналізму, закликати народи до єднання в боротьбі за справжнє соціальне й національне визволення.

Цікаві факти знайде читач у листах про видання й поширення творів Шевченка. Різні заборони та цензурні митарства дуже утруднювали донесення полум’яного слова поета до народу. Дійшло навіть до того, що київський генерал-губернатор М. Анненков 1864 р. не дозволив П. Житецькому читати на вечорі баладу «Тополя», а цензура заборонила 1892 р. музику М. Лисенка до творів Шевченка. Траплялося, що й самі видавці боялись друкувати всього Шевченка. Так було, наприклад, з галицькими народовцями, яких критикував І. Франко за спробу видати поета «обкроєним».

Нічого дивуватися, що проти деяких творів поета, насамперед проти його псалмів та поеми «Марія», систематично з великою злобою виступало духівництво, яке чинило опір не тільки публікації творів Шевченка, а й збиранню коштів серед населення для спорудження йому пам’ятника. В листі до Київської міської управи від 24 січня 1914 р. один з таких духовних отців скаржився: «Производить сбор пожертвований в храме для увековечения имени тех лиц, которые кощунствовали над святой церковью, могут только лица — не истинные сыны церкви Христовой, а служители алтаря господня должны смотреть на такие предприятия как на глумление над святой верой, которую г. Шевченко и поносил в своих произведениях». /9/

Свідчення вельми показове. На відміну від ліберально-буржуазної критики, яка твердила, ніби Шевченко був смиренним християнином, «слуги божі» пізнавали себе в творах поета, жахалися викривального змісту «Кобзаря».

Цензурної заборони зазнавали часто не тільки твори з неприхованим антикріпосницьким змістом, а й, здавалося б, далекі від сучасності поезії на історичну тематику. В «Гайдамаках», «Тарасовій ночі» та інших творах революційний підтекст відгадувався без особливих труднощів. Реакція побоювалась, що нагадування про героїчну боротьбу народу за свободу в минулому наведе на думку про необхідність такої ж відваги й рішучості в сучасному визвольному русі. До того ж своїм пафосом історичні поезії Шевченка різко протистояли шовіністичній політиці самодержавства, яке намагалось витравити з свідомості українського народу будь-яку надію на вільний національний розвиток.

При цьому слід мати на увазі, що боротьба за справжнього Шевченка ускладнювалася спробами українських буржуазних націоналістів зробити поета ворогом російського народу і його культури. Адресовані самодержавству гнівні Шевченкові рядки націоналісти переадресовували російському трудовому люду, який і сам зазнавав всіляких утисків від того ж самодержавства.

Досить значна частина епістолярії пов’язана з тривалими зусиллями спорудити в Києві пам’ятник поету. Навколо цієї події галасувала й офіційна преса, а комітет по спорудженню пам’ятника очолював голова Київської міської думи. Справа в тому, що з наближенням 50-річчя з дня смерті та 100-річчя з дня народження Шевченка інтерес до його творчості настільки зріс у демократичних колах, що власті побоювались, як би вшанування поета не переросло в антиурядові виступи. Запобігти цьому вони сподівалися спочатку своєю керівною участю у важливіших заходах по підготовці до ювілею. З першими ж чутками, що царизм має намір заборонити вшанування народного поета, представники офіційних кіл поспішили скласти з себе повноваження і підтримали царську заборону.

Ідея спорудити пам’ятник Шевченкові викликала щире захоплення й співчуття найширших верств народу. її гаряче підтримали робітники, селяни, демократична інтелігенція, студентство. «Должен заметить, — писав M. Кашинський до Об’єднаного комітету 22 жовтня 1909 p., — что на мое предложение о пожертвовании на памятник поэту Т. Г. Шевченко в Киеве отнеслись сочувственно не только служащие и мастеровые, но и простые чернорабочие и все без исключений несли, насколько кто мог, свои пожертвования с сознанием, что делают доброе и просветительное дело».

Ім’я Шевченка було вже настільки відоме й популярне в народі, що збирання коштів на пам’ятник не вимагало особливих /10/ роз’яснень. Саме завдяки масовій підтримці за порівняно короткий строк пощастило зібрати чималу на той час суму.

З оголошенням конкурсу на кращий проект пам’ятника справа набула ще ширшого резонансу. До складу жюрі конкурсу були запрошені такі відомі громадські й культурні діячі, як М. Коцюбинський, М. Лисенко, Ф. Красицький, М. Пимоненко, С. Васильківський, І. Іжакевич, І. Бурачек, О. Сластіон. Свою думку про те, яким повинен бути пам’ятник, висловлювали не тільки скульптори, художники, мистецтвознавці, а й люди найрізноманітніших професій, звичайні трударі, студентська молодь. Відчувалась кровна зацікавленість важливою подією, прагнення хоч чимось допомогти. В численних порадах і рекомендаціях яскраво відбилось різне тлумачення Шевченкової творчості, її ролі в суспільно-політичному та громадському житті, незмінною лишалась тільки глибока шана до поета та відданість його заповітам. Майже в кожному випадку наголошувалось, що Кобзаря треба зобразити як послідовного й рішучого заступника знедолених, гнівного викривача соціальної несправедливості, оборонця української культури.

Так само багато надійшло різних пропозицій щодо місця спорудження пам’ятника. Одним здавалося, що найкраще спорудити пам’ятник в центрі міста, іншим — на високій кручі над Дніпром, а декому — на Подолі. Поміщик О. Хребтов, наприклад, згоджувався пожертвувати п’ять тисяч карбованців, але тільки з умовою, що пам’ятник буде встановлено в районі Старого Подолу, оскільки, на його думку, протягом останніх 3 — 4 століть життя України й Запорізької Січі зосереджувалось саме в межах Подолу. Таке розуміння історії України і творчості Шевченка нічого спільного, певна річ, не мало з правдою, а відбивало лише ті псевдопатріотичні настрої і козакофільські ідеї, що були властиві ліберальній частині українського поміщицтва.

Протести громадськості проти рішення думи спорудити пам’ятник на шумливій і брудній околиці міста були цілком закономірними, цілком виправданими. Більшість вимог зводилась до того, щоб поставити пам’ятник в центральній частині міста, поряд з культурними закладами, далі од вулиць з великим рухом транспорту. Це було б справді гідним увічненням пам’яті народного співця і давало б більше можливості для масового огляду пам’ятника.

В листах до Об’єднаного комітету критикувались проекти пам’ятника, ставились вимоги, щоб він відбивав дух поезії Шевченка. І хай подекуди зустрічалися наївні, а то й невірні тлумачення творів поета, сам по собі цей факт дуже характерний: він є свідченням активної зацікавленості широкої громадськості будівництвом пам’ятника, її щирих прагнень правдиво втілити образ Кобзаря. /11/

Пам’ятник, як відомо, до Жовтневої революції не був споруджений, бо на перешкоді стала царська заборона.

Спорудження пам’ятника Т. Г. Шевченку стало можливим лише за Радянської влади. Перші тимчасові пам’ятники Т.Шевченкові за ленінським планом монументальної пропаганди були поставлені в 1918 p. y Москві, Петрограді й Києві. Нині вони височать у парках і на майданах Києва, Харкова, Донецька, Дніпропетровська, Полтави, Канева, в Шевченковому, Винниках на Львівщині та в багатьох інших містах і селах батьківщини великого поета і за її межами.

Процес боротьби за Шевченка в дореволюційний час був тривалим, складним, його не можна зрозуміти поза соціально-політичною та літературно-естетичною боротьбою на різних етапах суспільного розвитку. Але тяжкі історичні випробування не потьмарили образу великого поета. У наш час творчість Шевченка стала невід’ємною часткою духовного життя народів світу, їх зброєю в боротьбі за суспільний поступ, мир, свободу й демократію.



В. Шубравський












Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.