Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 1: Поезія 1837-1847. — С. 9-66.]

Попередня     Головна     Наступна





Іван ДЗЮБА, Микола ЖУЛИНСЬКИЙ

НА ВІЧНОМУ ШЛЯХУ ДО ШЕВЧЕНКА



Уже для багатьох поколінь українців — і не тільки українців — Шевченко означає так багато, що сама собою створюється ілюзія, ніби ми все про нього знаємо, все в ньому розуміємо, і він завжди з нами, в нас. Та це лише ілюзія. Шевченко як явище велике й вічне — невичерпний і нескінченний. Волею історії він ототожнений з Україною і разом з буттям рідної держави продовжується нею, вбираючи в себе нові дні й новий досвід народу, відгукуючись на нові болі та думи, стаючи до нових скрижалей долі. Він росте й розвивається в часі, в історії, і нам ще йти і йти до його осягнення. Ми на вічному шляху до Шевченка...

Тараса Шевченка розуміємо настільки, наскільки розуміємо себе — свій час і Україну в ньому. Але щоб краще зрозуміти його як нашого сучасника, треба повністю осягнути його як сучасника людей, проблем, суспільства XIX століття. Він сам приходить у наш день. Але й ми повинні йти в його час. Лише так між нами й ним буде глибше взаєморозуміння.

Ми щиро захоплюємося високим образом Кобзаря, його громадянською принциповістю і моральною чистотою, почуттям соціальної та національної справедливості, відданістю правді й свободі. Та чи можемо сповна уявити собі, що за цим стояло, скільки це вимагало душевних сил і боротьби, скільки це коштувало мук та болю, скільки для цього треба було прозрінь думки й висоти духу?

Щоб це уявити, треба добре знати не лише самого Шевченка, а й його епоху, атмосферу життя суспільства, увесь широкий спектр поглядів, інтересів і настроїв тієї доби, що в своїй сукупності й створювали ту історичну реальність, в якій геніальний поет був самим собою.

Тарас Шевченко народився 9 березня (за новим стилем) 1814 року в с. Моринці Звенигородського повіту на Київщині (нині Черкаської обл.) у сім’ї кріпака. Через два роки родина пе/10/ребралася до с. Кирилівки, де спершу померла мати, а потім і батько. Тарас, рано залишившись круглим сиротою, зазнав і горя, і принижень, і поневірянь, однак вони не пригасили жадоби знань та великого прагнення волі.

Навчаючись у дяків Павла Рубана й Петра Богорського, хлопець опанував граматку (буквар), Псалтир та Часослов, познайомився з деякими творами української літератури. Змалку відчуваючи непереборний потяг до малювання, шукав науки у місцевих «живописців», збирав лубочні картинки, які тоді розповсюджувалися серед народу. Буваючи по навколишніх селах, слухав мандрівних кобзарів та лірників — живих носіїв української історичної пам’яті. Вразлива душа хлопця жадібно вбирала красу мальовничої природи. Так укладався той внутрішній дитячий світ, у якому вже жевріла іскра Божого дару.

У 1828 році чотирнадцятилітнього юнака бере до своєї обслуги — «козачком» — його пан Павло Енгельгардт. Роль хлопчика на побігеньках тяжко пригнічувала Тараса, в якого вже формувалося почуття особистої гідності й покликаності, і, може, саме тоді визрівало те неприйняття будь-яких форм підлеглості й рабства, яким буде перейнята Шевченкова поезія.

На початку 1829 року Павло Енгельгардт з великим обозом вирушає на службу до Вільна. Тут Тарас має нагоду побачити пам’ятки культури, познайомитися з творчістю визначного литовського живописця Йонаса Рустемаса. Тут же стає свідком подій польсько-литовського повстання 1830 року, що напевне не залишилися без відгуку в його бунтарській натурі.

Від лютого 1831 року починається петербурзький період у житті Тараса Шевченка. Енгельгардт, який хотів мати свого придворного живописця, віддає його в навчання до майстра Василя Ширяєва. Тарас уперто навчається, але мріє про волю. І зрештою дістає її — завдяки українським і російським друзям, які оцінили його талант і знайшли високих покровителів. Писати вірші Тарас почав ще до викупу з кріпацтва, який стався 25 квітня 1838 року, коли в петербурзькій майстерні К. Брюллова В. Жуковський вручив Шевченкові відпускну. Настали найщасливіші дні творчості й навчання в Академії мистецтв, у колі видатних майстрів, в атмосфері високих духовних прагнень.

Молодий Шевченко потрапив у культурне середовище Санкт-Петербурга, сповнений великих сподівань на творчу самореалізацію як в образотворчому мистецтві, так і в мистецтві слова. Звісна річ, реалізувати себе в словесному мистецтві можна було за умови засвоєння літературної російської мови, що й засвідчив тріумф прем’єри драми Н. Кукольника «Рука Всевышнего отечество спасла». /11/

Можна було обирати свій шлях до слави. Можна було творити російською мовою романси — їх, може, поклав би на музику М. Глинка, як це він робив для свого друга — ніжинця Н. Кукольника. Можна було писати російськомовні історичні драми й здобувати, як той же Н. Кукольник, із монаршої ласки славу та коштовні персні.

Зваба велика. Згодом-таки — з інших спонук — Шевченко зробить спробу розкрити свій поетичний дар російською мовою — напише поему «Слепая», та в листі до Я. Кухаренка 30 вересня 1842 року зізнається з гіркотою: «Переписав „Слепую“ та й плачу над нею. Який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце сповідаюсь кацапам черствим кацапським словом! Лихо, брате отамане! Їй-богу, лихо! Се правда, що опріч Бога і чорта в душі нашій є щось таке страшне, що аж холод іде по серцю, як хоч трошки його розкриєш...».

Це «страшне» — відступництво від рідної мови, від батьківщини, від національного обов’язку в ілюзорному сподіванні творчо «відбутися», реалізуватися в мові, в культурі іншого народу. Шевченко наважився на своєрідний творчий експеримент і в листі до Григорія Тарновського так пояснив написання поеми «Тризна» російською мовою: «Щоб не казали москалі, що я їх язика не знаю».

Що ж, пиши мовою чужою в чужім краю, догоджай — і будеш приласканий, зігрітий славою...


Коли хочеш грошей

Та ще й слави, того дива,

Співай про Матрьошу,

Про Парашу, радость нашу,

Султан, паркет, шпори, —

От де слава! —


з іронією писав Шевченко в поемі «Гайдамаки». Але такої слави він не бажав. Хоча й бачив, що не один українець зробив літературну кар’єру в Петербурзі завдяки російській мові, служінню російській словесності. Українська літературно-мистецька еліта Санкт-Петербурга і Москви без особливих вагань прийняла ідеологічні «правила гри», засновані на великодержавницькій концепції «офіційної народності», а до будь-яких спроб «своїх», тобто вихідців із України, писати українською мовою ставилася упереджено. Письменники українського походження В. Капніст, О. Сомов (псевдонім Порфирій Байський), О. Перовський (псевдонім Антоній Погорєльський), І. Кульжинський опрацьовували українські теми, але вважали, що писати про Україну слід лише російською мовою. В імперських столицях — Санкт-Петербурзі /12/ та Москві — домінувала одна думка: українська мова — це наріччя, яке має збагачувати російську мову. М. Надєждін у журналі «Телескоп» висловив офіційну позицію влади і російської літературної еліти: «Віднедавна з’явилися у нас вдалі спроби літературного опрацювання малоросійського наріччя. Декому ці спроби видаються порожньою, непотрібною забавкою. Але я думаю навпаки. Малоросійське наріччя може також прислужитись і збагаченню нашої мови. Нехай українці знайомлять нас із ним у своїх поетичних думках, у своїх добродушних „казках“. Ми повинні бути їм щиро вдячні» 1.

Що вже говорити про росіян, коли славетний М. Максимович, хоча й обстоював незалежний статус української мови, проте також поділяв думку щодо її функції нарощення лексичного потенціалу російської мови і вважав придатною лише для народної поезії, а уродженець Харкова М. Каченовський, редактор впливового журналу «Вестник Европы», на сторінках якого публікувалися українські твори П. Гулака-Артемовського, Л. Боровиковського, О. Шпигоцького, статті того ж М. Максимовича, дивився на українську мову як на своєрідний лінгвістичний феномен і переконував, що вона «в теперішньому своєму стані спроможна тільки на „жартівливі твори“, як от перелицьована „Енеїда“, і піднесення її до рівня літературного пов’язане з нездоланними труднощами» 2.

Немає підстав не вірити Г. Данилевському, який згадує розмову О. Бодянського з М. Гоголем восени 1851 року. На запитання О. Бодянського, як Гоголь оцінює талант, поезію Шевченка, той відповів: «Нам, Осипе Максимовичу, треба писати по-російському, треба прагнути до підтримки і зміцнення однієї, панівної мови для всіх рідних нам племен. Домінантою для росіян, чехів, українців і сербів має бути єдина святиня — мова Пушкіна...» 3.

Викупаний в імперській славі Н. Кукольник у товаристві відомих літераторів і державних чиновників напався 1840 року на П. Мартоса за видання «Кобзаря» Шевченка, бо його спрямування, мовляв, шкідливе й небезпечне, і пропонував заборонити «польську, малоросійську і в остзейських губерніях німецьку» 4 мови.



1 Цит. за: Луцький Юрій. Між Гоголем і Шевченком. — К., 1998. — С. 90.

2 Луцький Юрій. Між Гоголем і Шевченком. — С. 89.

3 Данилевский Г. П. Сочинения. — СПб., 1901. — Т. 14. — С. 98 — 99.

4 Спогади про Тараса Шевченка. — К., 1982. — С. 72. /13/



Голосів на захист української мови як літературної, придатної для формування національної літератури, було майже не чути. В університетському Харкові, де зародилася українська періодика, журнали «Украинский вестник» і «Харьковский Демокрит» публікували лише окремі твори українською мовою, а «Украинский журнал» взагалі не надрукував жодного. Все це свідчило про цілковите неприйняття літературного статусу української мови й змушувало українських авторів шукати свою нішу в російській літературі, а отже, втрачати творчі можливості для власного національного самовизначення. Ігнорування українцями рідної мови перешкоджало розгортанню надзвичайно важливого процесу витворення українського суспільства. Згодом, перебуваючи 1847 року в Седневі, Шевченко пише передмову до другого, на жаль, нездійсненого видання «Кобзаря», в якій викладає власні думки стосовно сучасного стану української літератури і перспектив її розвитку. Він наполягає на піднесенні рівня національної літератури шляхом глибокого пізнання життя народу, володіння рідною мовою і завдяки незалежній, національно свідомій позиції літераторів, обов’язок яких — забезпечити самостійний шлях розвитку української літератури:

«А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть посвоєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди» 1.

Тих письменників-українців, які відцуралися рідної мови, служили чужій культурі, Шевченко осуджує й протиставляє їм справжніх патріотів Караджича та Шафарика: «Чому В. С. Карадж[ич], Шафар[ик] і іниє не постриглись у німці (їм би зручніше було), а остались слов’янами, щирими синами матерей своїх, і славу добрую стяжали?» 2.



1 Шевченко Т. Повне зібрання творів: У 6 т. — К., 1964. — Т. 6. — С. 314.

2 Там само. — С. 315.




Шевченко відчував і духовну, і матеріальну підтримку в своїх пориваннях висловити рідною мовою те, що незримо пульсувало в судинах національного організму, з боку Є. Гребінки, який писав українською мовою, українського землевласника П. Мартоса, цензора П. Корсакова, який схвалив до друку «Кобзаря» й надрукував позитивну рецензію в журналі «Маяк», художника І. Сошенка, конференц-секретаря Академії мистецтв, українця з походження, В. Григоровича, композитора М. Вієльгорського, художників К. Брюллова і О. Венеціанова, поетів В. Жуковського, П. Вяземського... І все ж петербурзька атмосфера національного знеособлення гнітила Шевченка. Він усвідомлює, що єдиний порятунок від розчинення в середовищі російської куль/14/тури й літератури, зокрема, полягає не просто в зверненні до рідної мови, а й у творенні нею національної літератури, яка б сприяла формуванню української нації, визначенню історичного сенсу і перспектив її буття, етнокультурної унікальності українства. «Його перейнятість Україною була унікальним явищем в інтелектуальній історії того часу, — зауважує Ю. Луцький, — і в своїй самотності й пристрасності він був постаттю, яка майже не знала напівтонів» 1.

Шевченко усвідомлює і свою самотність, і свою пророчу місію воскресіння Слова, і месіанську — призначення Поета як виразника волі Господа. Слово має набути особливої духовної сили, інакше воно не відкриє рабські вуста, не зігріє охололих душ, не запалить святим вогнем творчості, не стане духовним пастирем рідного народу. Поет відчуває в собі це Слово; воно народжується в ньому, визріває і проситься йти «помеж люди». Він знає, що Слово як духовна естетична сила здатне врятувати людину від принизливого знеособлення. Слово для Шевченка — духовна й моральна основа, джерело енергії для самоствердження.

А поки що, в перший рік своєї волі, він утішається свободою і свою радість висловлює в листі до брата Микити від 15 листопада 1839 року: «Так от, бач, живу, учусь, нікому не кланяюсь і нікого не боюсь, окроме Бога — велике щастя буть вольним чоловіком, робиш, що хочеш, ніхто тебе не спинить» 2.

Можна було влитися в стихію російської літератури, опрацьовувати українську історію, міфи, перекази, легенди, казки і бодай таким чином будити інтерес до України. Але Шевченко не приймає такого компромісу, не сумнівається, яка в нього душа, тоді як М. Гоголь у листі до О. Смирнової із сумнівом визнав: «Сам не знаю, какая у меня душа, хохлацкая или русская...» 3.



1 Луцький Юрій. Між Гоголем і Шевченком. — С. 178.

2 Шевченко Т. Повне зібрання творів: У 6 т. — Т. 6. — С. 9.

3 Гоголь Н.В. Полное собрание сочинений: В 14 т. — М., 1952. — Т. 12. — С. 419.



Російська мовно-культурна атмосфера загрозлива для його творчого «я». Шевченко це усвідомлює, обмірковуючи перспективи академічної кар’єри (лист до Г. Квітки-Основ’яненка від 19 лютого 1841 року) і водночас переймаючись відчуттям необхідного й неминучого відчуження від імперської культури. Заняття лише живописом, передчував Шевченко, крило в собі певну небезпеку розчинення в імперській культурі, тоді як словесна творчість рідною мовою залишала його зі своїм народом у живому діалогічному спілкуванні. Тривожило Шевченка й те, що творче самоздійснення українця в умовах домінуючої російської /15/ культури передбачало опанування певних ритуалів соціально-політичного пристосування, зокрема демонстрування вдячності царю за викуп із кріпацтва, а це неминуче призведе, усвідомлював він, до втрати максимально повного самовираження, відмови від правдивого відтворення національної історії та буття рідного народу.

Шевченко сміливо зазирав у ту звабливо таємничу прірву національного знеособлення, якою була імперська мовно-культурна атмосфера, випробовуючи її притягальну силу і своїми живописними творами, і російськомовними повістями, «Щоденником», але відчував-усвідомлював, що ця прірва його не проковтне, що йому не загрожує розп’яття на імперському хресті творчого і світоглядного «дуалізму», роздвоєння на «імперську» і «малоросійську» форми самовираження. Зрозуміло, що тривога наповнювала його душу, сумніви гнітили свідомість, але це не були сумніви стосовно того, якою мовою і для якого народу поет має творити. Він — мов той біблійний Пророк — посланий на землю Богом


Свою любов благовістить!

Святую правду возвістить!


Тривожить Шевченка інше — сам шлях його Слова до народу України. Шлях передусім духовний, бо призначення Слова — трансцендентне й інтегральне, спрямоване в майбутнє, отже, наділене місією націєтворення через розгортання духовної історії України. Тільки в національному слові, тільки в духовних межах національного світу Шевченко прагнув самоздійснитися, реалізувати своє високе призначення: духовно консолідувати українство.

Тому так вабить Шевченка магія поетичного слова, що має здатність пробуджувати міфопоетичне мислення, викликати з глибин пам’яті чутливі асоціації, зримі в уяві образи, пригаслі голоси... Слово творить систему духовної взаємодії між поетом і його народом. Шевченко відчуває естетичну необхідність пробудження індивідуальної духовної енергії, яка вливалася б у процес національного самоусвідомлення народу. Тому він посилає свої думи в Україну, туди, де ще жива народна душа, зігріта рідним словом, хай і не друкованим, але мовленим, співаним, молитовним...

Своє духовне «я» він наче відокремлює від себе, приреченого на фізичне буття в холодному ненависному Петербурзі, й відсилає його в Україну з пророчою місією будити національну свідомість.

Шевченко знає, що він зобов’язаний отим вищим, божественним покликом відбутися в Україні, — повернення в «нашу /16/ Україну» неминуче. Згадаймо «Заповіт». Але для нього ще важливіше повернути, послати в Україну своє Слово.

Дні двадцятип’ятирічного Шевченка, учня Академії мистецтв, киплять жадобою пізнання — він вивчає французьку мову, відвідує театри, огромом книг розширює межі свого історичного мислення. Читає про минуле України в працях Д. Бантиша-Каменського («История Малой России...»), М. Маркевича, творах М. Гоголя, вивчає «Історію Русів», захоплено перечитує І. Котляревського, Г. Квітку-Основ’яненка, Є. Гребінку... Його тривожить забуття народом свого славного й свого безталанного минулого.


Де поділось козачество,

Червоні жупани?

Де поділась доля-воля,

Бунчуки, гетьмани?


Дні пролітають вихором у поспіхові відвідати модний літературний салон, концерт, прем’єру в театрі, мистецьку виставку... Та молода душа страждає, думки розривають спокій вечорової самоти і стають «на папері сумними рядами»...

Поетові важко зі своїми думами, що їх «лихо на світ на сміх породило». Він запитує себе, своєї долі: нащо кохав, нащо доглядав їх — свої квіти, своїх дітей, нащо з ними плакав? Чи знайдеться в світі бодай одна душа, одне «дівоче серце», «що заплаче на сі думи»?


Одну сльозу з очей карих —

І... пан над панами!..


Шевченко болісно переживає, куди ж подіти свої думи, які він так любовно ростив, доглядав?


В Україну ідіть, діти!

В нашу Україну,

Попідтинню, сиротами,

А я тут загину.


На початку 1840 року поет пророчо засвідчує: його поетичні думи, його пісні, його квіти-діти підуть в Україну, а сам він тут, у імперській столиці, загине.

Тоді ж Шевченко малює олійними фарбами перший автопортрет. Романтичний, пишноволосий, з гострим поглядом великих темних очей, різкі «хвилі» неспокійних брів, міцно стиснуті вуста — скільки душевної напруги, вольової рішучості й творчої діяльності випромінює цей пластично досконалий образ художника! Синьо-зелені тони відтіняються червоним проблиском гарячого подиху безсмертя. /17/

Наприкінці 1839 року Є. Гребінка познайомив Шевченка з українським поміщиком П. Мартосом, якому забаглося мати свій акварельний портрет. Під час сеансів П. Мартос побачив рукопис поезій молодого художника і вирішив оплатити видання Шевченкових творів.

18 квітня 1840 року в Петербурзі з’являється друком перша збірка поета під назвою «Кобзар», рукопис якої до друку підготував Є. Гребінка. До книжки ввійшло вісім творів: «Думи мої, думи мої...», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка» («Нащо мені чорні брови...»), «До Основ’яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч». Попри цензуру і викреслення в «Катерині», вірші «До Основ’яненка» та поемі «Тарасова ніч», це була велика духовна перемога поета над мовчанням, яке немилосердною перепоною стояло на шляху до творчого самоздійснення. Шевченко створив книгу — духовного войовника, якому довірив боротьбу за людські душі, що заціпеніли в бездіяльній самотності.

Виряджав молодий Шевченко свої думи — «квіти мої, діти!» — в Україну в образі народної книги, написаної мовою свого народу. Виряджав у надії-переконанні:


Там найдете щире серце

І слово ласкаве,

Там найдете щиру правду,

А ще, може, й славу...


Внутрішньо самотній поет уявляв себе кобзарем, старим Перебендею, який співає у степу на могилі, сумуючи, що вітер по полю розвіє його слова.


Щоб люде не чули, бо то Боже слово,

То серце по волі з Богом розмовля,

То серце щебече Господнюю славу,

А думка край світа на хмарі гуля.


Немає в Шевченка впевненості в тому, що його слово запалить у серцях людей іскру сумнівів і роздумів про свою невільницьку долю. У грудні 1844 року він пише віршоване послання Гоголеві, якого не відділяв від українського етнокультурного ареалу:


Кому ж її покажу я,

І хто тую мову

Привітає, угадає

Великеє слово?

Всі оглухли — похилились

В кайданах... байдуже...

Ти смієшся, а я плачу,

Великий мій друже. /18/

Аби, в сподіванні на довірливу розмову, ближче прихилитися до читача, молодий Шевченко передовіряє свої думи «безталанному старому кобзареві», якого звикли слухати по селах, вірили його кобзі, його думі. І до сьогодні цей стереотип сприйняття Шевченка — в образі старого кобзаря в смушевій шапці, у важкому кожусі, похмурого й сердитого гайдамацького месника, переважає. А поетові було лише двадцять чотири роки, коли він написав «Катерину», «Гайдамаки» були завершені на 26-му році життя.

Гайдамаччина — це останнє поривання українського народу здобути волю, це трагедія доведеного до відчаю гнобленого люду, який у непогамовній жадобі помсти за наругу втрачає моральні перестороги й не зважає на Божі заповіді. Шевченко болісно переживає цей несамовитий крик уярмленого народу, що вибухнув гнівом «за святую правду-волю» і прирік себе на багатолітнє безмежне страждання:


У старих спитаю:

«Чого, батьки, сумуєте?»

«Невесело, сину!

Дніпро на нас розсердився,

Плаче Україна...»


Слово, яке лише плаче, в скорботі й зажурі колише спогади, а не окрилює дух, не наповнює людину і націю енергією самоздійснення, — для поета мертве.

Шевченкове слово відтворює історичну подію, факт такими естетичними засобами, щоб спочатку зруйнувати стереотипи їхнього сприйняття, а потім цю подію чи факт подати в новій інтерпретації. Для цього поет розширює картину першопричин і розвитку явища. Виміри історії, їхнє свідоме зіткнення у Шевченка спрямовані на витворення цілісного уявлення про ту чи ту подію, явище, постать (Хмельницький, зруйнування Січі, Коліївщина). Осмислювані Шевченком події мовби огортаються духовною енергією внутрішнього вгадування-пізнання ним істинних глибин і змісту історичних явищ та процесів. Так, у поемі «Гайдамаки» поет «повертає» події минулого трагічною стороною і переосмислює враження й «свідчення» учасників Коліївщини. Він перериває плин історичної оповіді, щоб, вплітаючи в її тканину глибокі аналогії, асоціації та власний оцінювальний погляд, створити рухливу систему художніх зв’язків, яка народжує нові сприйняття й оцінки.

Гайдамацький «червоний бенкет» по всій Україні — для Шевченка не лише справедлива помста за гноблення і знущання, а й глибока рана в душі та свідомості українського народу. Його /19/ трагедія полягала також у протистоянні православної та уніатської віри, в релігійній роз’єднаності етнічних українців, яку всіляко підсилювала й культивувала польська шляхта. З глибоким болем пише поет про жорстоке лихоліття:


Не спинила хуртовина

Пекельної кари...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Пекла мало!.. Люде, люде!

Коли то з вас буде

Того добра, що маєте?

Чудні, чудні люде!


Не спинила весна крові,

Ні злості людської...


Шевченко славить провідників свого народу за їхню жертовність, мужність і силу духу, за віру в незалежну Україну і водночас дорікає за розбрат і невиправдані компроміси, за поразки, які призвели до національного безсилля, політичної пасивності:


Гетьмани, гетьмани, якби то ви встали,

Встали, подивились на той Чигирин,

Що ви будували, де ви панували!

Заплакали б тяжко, бо ви б не пізнали

Козацької слави убогих руїн.


Поет ридає, згадуючи «діла незабуті дідів наших». Це «тяжкі діла», бо проливали вони кров свою, свого народу «за Москву і Варшаву» і передали синам «свої кайдани, свою славу!»

Великі творчі заміри молодого Шевченка і Шевченка старшого, немилосердно пригніченого багатолітньою неволею, живуть також на сторінках його відомих на сьогодні п’яти альбомів-записників — «штамбухів» для малюнків, ескізів і записів.

«Я рисую тепер Україну, — пише Шевченко 29 червня 1844 року Осипові Бодянському. — ...Нарисую види, які єсть на Україні, чи то історією, чи то красотою прикметні; вдруге — як теперішній народ живе, втретє — як він колись жив і що виробляв».

Покинути Петербург Шевченко зміг лише у травні 1843 року, хоча мрія побачити Україну збуджувала його творчу уяву і нетерпеливо зазивала відтворити образ рідного краю в серії офортів «Живописна Україна».

Він просить грошовитих людей, тих, хто має «і силу і славу» та любить «ту країну, що я тепер заходився рисовать», допомагати йому. Шевченко вірить: якщо «добрі люди скинуться та поможуть, то тойді оживе наша країна хоч на папері». /20/

Плани художника Шевченка величаві й патріотичні: «Якби мені Бог поміг докончить те, що я тепер зачав, то тойді склав би руки та й у домовину. Було б з мене: не забула б Україна мене мізерного», — пише він у листі до Миколи Цертелєва від 23 вересня 1844 року.

Він сподівається відвідати рідне село Кирилівку, ближче познайомитися з культурними людьми України, побувати в друзів — нащадків козацької старшини Чернігівської та Полтавської губерній, побачити новостворений університет у Києві.

На Чернігівщині поета-художника чекав Г. Тарновський — господар славетної Качанівки, де була зібрана вельми цінна бібліотека і велика картинна галерея.

Минуло п’ятнадцять років з того часу, як він залишив Україну. Повернувся вільною людиною, знаменитим поетом і живописцем. Кінець весни, все літо і всю осінь 1843 року Шевченко провів в Україні.

На Полтавщині Шевченко побував у приятеля і друга по Петербургу Є. Гребінки — власника хутора Убіжище, який привіз молодого художника і поета на іменинний бал поміщиці Т. Волховської, який вона давала щороку в своєму маєтку в селі Мойсівка. Там, на цій щопіврічній зустрічі-святі тогочасної еліти України, Шевченка зустрічали із захопленням як національного поета. Там Шевченко познайомився з такими діячами української літератури, науки і мистецтва, як О. Афанасьєв-Чужбинський, О. Капніст, М. Маркевич, Я. де Бальмен, М. Башилов, В. Закревський, П. Лукашевич. У Мойсівці він зустрів Ганну Закревську — чи не найбільшу любов його життя.

В Україну Шевченко привіз альбом, започаткований в Академії мистецтв. У ньому й рисував ескізи офортів для «Живописної України».

В Україні поет напише ще одну поему — російськомовну «Тризну», яку присвятив княжні Варварі Рєпніній.

Тоді ж, у році 1843-му, 9 жовтня, Шевченко в маєтку П. Лукашевича у Березані написав вірш «Розрита могила» — твір великого національно-патріотичного болю і сподівання.

Побував Шевченко на знаменитих «контрактових ярмарках» у Києві, відвідав першого ректора нового університету М. Максимовича, познайомився з П. Кулішем. Далі його шлях прослався до Межигірського Спаса, на острів Хортицю.

Переживання від побаченого і почутого в Україні були емоційно глибокими й породили такі поетичні шедеври, як «Чигрине, Чигрине...», поеми «Сон» («У всякого своя доля...») та «Сова». В розлуці з Україною, на чужині, вона згадувалася йому в ностальгійно-романтичних тонах. Тепер же, побачивши /21/ сумну реальність, він тверезіше осмислює її соціальні та національні біди; в його поезії міцнішають викривальні й сатиричні мотиви; антикріпосницький, антимонархічний і антиколонізаторський пафос його поезії сягає висот гострих інвектив, сатиричних експресій і болісних переживань.

Удруге приїхав Тарас Шевченко в Україну в квітні 1845 року. Вирушив він у рідний край як «вільний художник» від Академії мистецтв, мандрував Україною з повноваженнями співробітника Київської археографічної комісії, і його дороги пролягли до Берестечка, Острога, Луцька, Кременця та Почаївського монастиря, на Полтавщину і на Поділля, до Ніжина і в Переяслав...

Які це були творчо плідні, натхненні місяці й роки! Пензель і олівець манили Шевченкову творчу уяву з не менш немилосердною пристрастю, ніж образне слово.

Альбоми Шевченка мають різну долю — про одні відомо більше, про другі — менше, деякі потрапили до приватних осіб, інші — до поліційних архівів. Останні були визволені з-під арешту лише в 1906 році за клопотанням сенатора А. Маркевича — сина історика М. Маркевича.

Шевченкові альбоми — цілісні мистецько-літературні свідчення творчого життя художника, поета, які виявляють його зацікавлення історією, етнографією, археологією, фольклором, краєзнавством. Це унікальна скарбниця, що зберігає невичерпні можливості для пізнання життєвої й творчої долі Шевченка, його мистецьких замірів і поривань, захоплень і зацікавлень, надій і бажань, його нереалізованих прагнень, які були так жорстоко обірвані й не відкрили вповні колосальних можливостей духовної реалізації національного генія.

З особливою яскравістю засвідчили ці можливості жовтень — грудень 1845 року, коли були написані п’ятнадцять вражаюче емоційних, політично гострих творів.

19 грудня 1845 року у В’юнищі під Переяславом, гостюючи в приятеля Степана Самойлова і розкошуючи серед книг його багатої бібліотеки, Шевченко вивершив поетичний цикл «Давидові псалми».

Великий символічний зміст таїться у зверненні Шевченка до цих пісень, які, за Біблією, пастух Давид розпочав складати й виконувати під акомпанемент псалтирі — струнного музичного інструмента.

Про що думав молодий Шевченко, перечитуючи у В’юнищі Псалтир, який він знав з дитинства, за яким учився грамоти, який читав над померлими? Чому саме ці, а не інші (а їх у Біблії 150, із них 73 належать Давидові) пісні Шевченко обрав для переспівів? Стародавнє місто Єрусалим символізує в Шевченка /22/ Україну, яку він ніколи не забуде на чужині. А свою тернисту Голгофу він передчуває, передбачає.


І коли тебе забуду,

Ієрусалиме,

Забвен буду, покинутий

Рабом на чужині.

І язик мій оніміє,

Висохне, лукавий,

Як забуду пом’янути

Тебе, наша славо.


Національна слава, велич та християнська віра хвилюють молодого поета, і заради відродження цієї слави й віри, заради відродження України звертається він до Бога:


Колись Бог нам верне волю,

Розіб’є неволю, —


вірить Шевченко, але коли? На кого надіятися? На одного лише Бога? Духовно знесилений, деморалізований народ чекає віщого знака від Бога, його благословіння на визволення. І поет, як і біблійний Давид, буквально вимагає:


...Встань же, Боже,

Вскую будеш спати,

Од сльоз наших одвертатись,

Скорби забувати!


Конгеніально відтворюючи пафос Давидових псалмів, Шевченко запитально розмовляє з Господом, закликає його звернути свій погляд на гноблений народ, який не відчуває сил, аби піднятися з колін і здобути волю.


Смирилася душа наша,

Жить тяжко в оковах!

Встань же, Боже, поможи нам

Встать на ката знову.


Завершується цикл псалмом 149-м — своєрідним гімном радості, викликаної визволенням із вавилонського полону. Перський цар Кір у 538 р. до н. е., завоювавши Вавилон, дозволив євреям повернутися на рідну землю. Вони повернулися, щоб відновити власну державу і відродити свою віру.


Псалом новий Господеві

І новую славу

Воспоєм честним собором,

Серцем нелукавим... /23/


Писав Шевченко «Давидові псалми» хворий. Творча напруга, емоційна наснага й пристрасть були такими сильними, так психологічно вичерпали молодого поета, що він за наступний, 1846 рік, написав лише три твори: «За що ми любимо Богдана?..», «Лілею» і «Русалку».

За чотири дні до завершення «Давидових псалмів», а саме — 14 грудня Шевченко звернеться до всіх українців з гіркими словами-застереженнями в посланні «І мертвим, і живим, І ненарожденним...»:


Нема на світі України,

Немає другого Дніпра...


Де почуття національної честі й гордості, запитує поет, де повага і любов до рідної культури, мови, звичаїв у тих земляків, які «кайданами міняються, Правдою торгують. І Господа зневажають», «орють лихо. Лихом засівають», неправді поклоняються?


І хилитесь, як і хилились!

І знову шкуру дерете

З братів незрящих, гречкосіїв...


Обурення і гнів Шевченка спрямовані проти тих, хто зрадив Україну, заразився «криводушієм» задля власного збагачення. Поет закликає:


Схаменіться, недолюди,

Діти юродиві!

Подивіться на рай тихий,

На свою країну,

Полюбіте щирим серцем

Велику руїну,

Розкуйтеся, братайтеся...


21 грудня того ж 1845 року Шевченко пише поезію «Маленькій Мар’яні» — скорботно ніжне милування красою, на яку чатують неситії очі. 22 грудня з’являються «Три літа» — поезія великого болю й великого розчарування в людях.


Кругом мене, де не гляну,

Не люди, а змії...

І засохли мої сльози,

Сльози молодії.

І тепер я розбитеє

Серце ядом гою,

І не плачу, й не співаю,

А вию совою.


Тим часом поета спіткала тяжка недуга, і його перевозять до Переяслава, під опіку лікаря і викладача медицини в місцевій се/24/мінарії А. Козачковського. Відчуваючи загрозу смерті, поет записує на аркуші паперу слова свого «Заповіту». Та на шістнадцятому рядку його рука зупиняється на якусь мить — мабуть, нелегко було Шевченкові виповісти: «...а до того Я не знаю Бога».

Поки не постала сім’я велика українська, сім’я вольна, нова, доти поет не бачить Божої правди і не ладен стати перед Богом, його душа має лишатися на землі, бути серед своїх людей, нести важку покуту за зло й неволю.

Шевченко то терпеливо, то зухвало говорить з Богом, то прохаючи, то вимагаючи відповіді. Ці відповіді визрівають у його свідомості, тож поет сміє сказати Господеві все. Все, що вимучує його сумління, що випікає душу соромом за упосліджений український люд, що збурює його переживання, наливає гнівом його почуття, що кличе його на прю з тим тотальним злом, яке накрило його Україну. Це — не богозневаження, ні, це — щирість і пафос біблійних пророків.

На щастя, поет одужав. Шевченко на початку 1846 року остаточно укладає альбом своїх творів.

23 поезії за три роки — 1843, 1844, 1845 — заносить він до рукописного збірника й дає йому назву «Три літа». Відкриває любовно витворений альбом вірш «Чигрине, Чигрине...», написаний 19 лютого 1844 року, а завершує «Заповіт» від 25 грудня 1845 року.

«Розрита могила» розпочинається запитальною інвективою:


Світе тихий, краю милий,

Моя Україно,

За що тебе сплюндровано,

За що, мамо, гинеш?

Чи ти рано до схід сонця

Богу не молилась,

Чи ти діточок непевних

Звичаю не вчила?


Важка хвороба наприкінці 1845 року і величезний психоемоційний струс, викликаний передчуттям смерті, схилили Шевченка до остаточного вибору своєї долі. Він бачив себе національним поетом, духовним провідником свого народу. Про це свідчить і автопортрет-шарж на зворотній сторінці рисунка пророка Єремії, а на сторінці третій, після сторінки другої із заголовком, поет подає епіграф зі Старого Завіту церковнослов’янською мовою під назвою «Молитва Ієремії пророка».

Що символізує пророк Єремія і за що молиться він у Шевченка, над чим його плач? /25/

Покликання пророка — будити приспаний неволею дух свого народу, пробуджувати його свідомість і вести його за собою крізь терни випробувань задля здобуття волі й національної гідності. Єремія плаче над долею євреїв, які потрапили за гріхи батьків у неволю до своїх колишніх рабів. Князів їхніх страчено, старійшини не в пошані, молодь знемагає на рабській праці, а поети-пророки німіють. Цілковито виразна аналогія з Україною, очевидна проекція образу біблійного Єремії на своє, як поета і духовного провідника нації, покликання.

Укладаючи «Три літа» — цей своєрідний діалог із Богом за Україну, за українську людину, — Тарас Шевченко бачив свою долю як національного пророка, відповідального за виведення із «єгипетського полону» рідного народу навіть ціною власного фізичного буття.

Поетові тридцять один рік, а він болісно переживає нестримний лет часу й боїться «заснути навік-віки», не полишивши за собою сліду. Його лякає більше сон на волі, ніж кайдани і смерть у неволі, тому він молить у Бога бодай злої долі, якщо не заслужив долі доброї:


Коли доброї жаль, Боже,

То дай злої! злої!


Його болі й переживання — від кривди, заподіяної Україні, від нещасть свого народу, національного розбрату і згасання національної душі.


Доборолась Україна

До самого краю.

Гірше ляха свої діти

Її розпинають.


Молодий Шевченко застерігає від братовбивчої ворожнечі, від засліплення сумнівною славою, здобутою на полі кривавої помсти, адже кров породжує кров, заздрість викликає насильство, історична непам’ять зумовлює повторення гірких зрад і національних поразок.

Пересторога — важлива для Шевченка місія. Місія його слова, його «огня святого». Поет безжалісно оскаржує розмежування національних сил під звабливим блиском легкої наживи, осуджує гріховне забуття минулих і нинішніх людських страждань, викликає Божу кару на голови тих, хто далі готовий ходити в ярмі, хто й далі розпинає найменшого брата, поривається віддати свій народ «в наругу сусідам».

Болісне реагування Шевченка на трагічні історичні події мало благодатну мету: через співпереживання минулого, через /26/драматичні врази — до пробудження національної свідомості, до морального очищення, оздоровлення духу. Тому, вважає він, вину за невільництво й руїну слід бачити насамперед у власних політичних помилках, у переродженні української душі, в чварах, яничарстві, в зраді рідної нації, свого народу.

Шевченкове слово поверталося в Україну для того, щоб розбудити приспаний невільництвом дух, вселити у свідомість народу віру в кращий день, підняти націю на самоздійснення, запалити енергією творення нової долі.

Ніколи й ні в чому Шевченко не вивищував свій народ над іншими, взагалі не шукав у ньому рис, властивих тільки йому і більше нікому. Він був не просто людиною, був істинною Людиною в родовому значенні цього слова, — при тому, що був сином свого часу і свого народу, поділяв їхні вади у дрібному, але у великому йшов на багато літ попереду; про деякі речі міг висловитися так, як ми сьогодні не висловилися б, — але це тому, що був людиною правди і не пристосовувався до ідеальних уявлень, навіть власних. Не потребував ані тягтися до народу, ані нагинатися до нього, ані «діалектично» поєднувати одне з другим, як це доводилося робити багатьом і багатьом людям, чудовим, чесним, але поставленим долею на великій і часто непереходимій відстані від народу. Для нього народ не був теоретичною проблемою, ані навіть пошукуваною точкою опертя. Він сам був народ, бо жив його життям і поняттями.

Це була саме доля, тобто більше, ніж навіть цілковита посвята себе служінню рідному народові. Звідси, з одного боку, гнівне картання соціальної несправедливості, життєвої неправди, з другого, — пристрасне слово про героїчні моменти національної історії, пов’язані з боротьбою за волю, про звитяжний дух народу, — але не задля його ідеалізації та самозамилування й гордощів, а з метою розбудити приспану національну свідомість і дух народу. Звідси — поєднання ідеї національного визволення й розвитку із соціальним переворотом і переустроєм, ототожнення вітчизни та її долі з трудящим людом та його долею; братерські почуття до всіх інших народів, крім колонізаторських елементів у них; чесний інтернаціоналізм, який знає свій обов’язок перед уселюдською сім’єю народів, проте має мужність і цій сім’ї народів нагадати про її вселюдський обов’язок перед своєю покривдженою нацією, без рівноправного утвердження якої світ буде неповний і несправедливий, отже, й не матиме виправдання перед совістю й розумом.

Відтак — ні на мить не вгаваючі пекельні муки душі за кривди своєї вітчизни, болісне переживання історичної несправедли/27/вості та різноманітної тупої погідливості з нею, титанізм ставання «на прю» з усіма ворожими силами, навіть із самим Богом за свій рідний народ, черпання сили в знедоленому трудовому люді й поривання підняти його до нового життя, до бою...

Велика любов покладає великі обов’язки і дає великі права. І той, у кого тяжкі муки душі зродили слова палкої любові до своєї багатостраждальної вітчизни, той мав право говорити їй і найгіркіші слова болю, гніву і сорому. Адже одна тільки любов, одні лиш слова любові — не були б правдою і до правди не допровадили б. А він був покликаний сказати «святую правду на землі», те нове слово, той «новий голос», про які він молив «святую праведную матір»:


Пошли мені святеє слово,

Святої правди голос новий!

І слово розумом святим

І оживи і просвіти!


Це огненне слово Шевченко явив з України і воно було водночас: словом любові до України, словом ненависті до її ворогів, словом нетерпимості і гніву супроти «злозачатих», негідних синів самої України. Це велике триєдине слово Шевченка в Україні «святилось», жило і множилось у серці народу, воно множилось і розросталось у словах спадкоємців Шевченкового духу — Франка, Лесі Українки, Ольги Кобилянської і ще багатьох-багатьох...

Тут — про один складник цього «триєдиного» слова. Шевченко — творець в українській літературі, в духовному житті України того потужного і нещадного духу національної «самокритики», що завжди був потребою і передумовою великого соціального й національного руху, всякого великого національного відродження і змагання, — і який відтоді в українській літературі звучав невсипуще і гостро, ставши одним із провідних її мотивів (згадаймо мотиви національної «ганьби» в Лесі Українки, «зради» в Ольги Кобилянської, згадаймо знамените Франкове: «...од сорому, який нащадків пізніх Палитиме, заснути я не можу»).

Такі мотиви знайомі багатьом літературам світу, особливо ж літературам народів, які зазнали національного гніту, катастрофи чи занепаду й стали до великої історичної справи національного відродження. Виразні аналогії знайдемо у творчості Беранже, Гюго; у Лессінга, Гейне, Зейме, інших німецьких поетів-демократів першої половини XIX ст.; у Герцена, Чернишевського, Салтикова-Щедріна, В. Курочкіна, а особливо — у поетів національно-визвольної боротьби: Міцкевича, Петефі, Христо Ботева, /28/ Хосе Марті... Можна послатися і на високу хвилю національної самокритики у французькій літературі кінця XIX ст. (зокрема в Ромена Роллана) під впливом поразки у франко-прусській війні 1870 року і спричиненої нею національної депресії (а наскільки тяжчою була історична катастрофа України!). У всіх цих письменників знайдемо немало майже дослівних перегуків з нашими Шевченком, Франком, Лесею Українкою. І це не випадково: зіставні обставини дають зіставні наслідки.

Але водночас Шевченко дуже специфічний у характері і майже недосяжний в енергії картання «власного» панства, псевдопатріотизму, рабства, лакейства, сервілізму, оспалості, лінивства, втрати традицій героїчної боротьби за волю. Тут у нього є моменти глибокої внутрішньої спільності з великими поетами національних відроджень ряду інших народів Російської імперії.

Поезія Шевченка породжувала національний сором невситимим картанням перекиньства і мовчазного рабства, будила національну гордість славними історичними спогадами і одкровеннями любові, а ця гордість, щоразу наражаючись на смертельні образи принизливої дійсності, знову роз’ятрювала сором. Так постійно живили одне друге, одне в друге переливалися і одне друге помножували — сором і гордість, любов і ненависть, віра і безнадія. Ця тяжка борня і болісне взаємозапліднення суперечних почуттів, ці живі згустки болю й муки — з мало знаною в світовій поезії силою виливалися в посланні «І мертвим, і живим...», поезіях «Чигрине, Чигрине...», «Юродивий», «Осія. Глава XIV. Подражаніє» та багатьох інших.

Поет наче свідомо роз’ятрював національний сором: ним, як і національною гордістю, національними спогадами, він мовби хотів переродити цілу націю, змінити ЇЇ історичну долю. Як великий подвижник, він переймає на самого себе її гріхи і нечестя, кличе себе за них до одвіту, карається тим, чим не завинив, говорить «ми» там, де міг і повинен був би сказати «ви»!

Зрозуміла річ, по-різному говорив Шевченко про рабів невільних, рабів по сліпоті, «рабов рабів» (його образ) — і про рабів самопосвятних, рабів щирих, рабів усердних і пильнуючих у своєму рабстві, рабів по привілейованому становищу, рабів по панству. Першим він то співчував, то докоряв, а на других накликав люті кари.

З непомірного сорому й болю за всіх народжувалось і «огромне» (Франко) слово за всіх. Воно було в ріст з тою історичною місією, яку Шевченко свідомо на нього поклав: викувати до «старого плуга» «новий леміш і чересло», «розпанахати погане, гниле серце, трудне» своєї нації — «вицідити сукровату» і налляти «живої козацької тії крові, чистої, святої!!!». Саме та/29/кий національно-рятівничий сенс мають нескінченні картання «невірних дітей» України, їх «криводушія і зради», що часто переростають у несамовиті прокляття цілої нації, «гріховної утроби» України.

У Шевченка було дві України: Україна як неперехідне начало і Україна як історичний момент. Україна — мати і Україна — заблуда. Україна непорочна і Україна «розтленная». Україна «лицарів» і Україна «рабів, підніжок». Цю другу, історично спотворену й історично минущу Україну йому доводилося картати і проклинати заради першої, України історично неперехідної.

Чи міг Шевченко картати, крім українського пана, ще й українського козака, чи міг уражати й клясти просто українця як репрезентанта нації? Прочитаймо містерію «Великий льох» або вірш «П.С.»:


...Люде, люде!

За шмат гнилої ковбаси

У вас хоч матір попроси,

То оддасте. Не жаль на його,

На п’яного Петра кривого.

А жаль великий на людей,

На тих юродивих дітей!


Прочитаймо його полум’яні сатири про «царів», цілий цикл високої ідейної напруги творів, головний мотив яких: люди самі своїм рабством «заслужили» собі «царів» і терплять їх через свою ницість:


О люди! люди небораки!

Нащо здалися вам царі?

Нащо здалися вам псарі?

Ви ж таки люди, не собаки!


Тут уже національна «самокритика» виростає в «критику» людства, а «національний сором» входить у «загальнолюдський сором».

Нещадний критичний перегляд національної історії — один з головних мотивів Шевченкової поезії. Але водночас Шевченко підносив справді героїчні сторінки української історії і захищав їх від фальсифікації, претензій і зазіхань ворогів, особливо царизму, який споконвічне українське оголошував своїм.

Любов до вітчизни в Шевченка не сліпа й фанатично догідлива, а зряча і невблаганна; ця любов не заціловувала рани й виразки, а випалювала їх. Ця любов була вільна від часто властивого репрезентантам пригноблених, покривджених націй поганого тону прилипливості, запобігань, клянчення та специфічної зануд/30/ливості бідного родича або невизнаного достойника. Ні, це була та любов, яка висталювала тон і почуття власної гідності. А що вищою і змістовнішою ставала ця гідність, то драматичніші переживання відкривала вона, бо всюди наражалася на образи й стрічала приниження; то гнівніше обурювалася вона проти своїх соплемінників, бо бачила їхню нечутливість до честі, їхню притерпілість до безчестя; то ненормальнішим і неймовірнішим, ганебно божевільним виявлявся узвичаєний «нормальний» порядок речей, бо здоровий глузд обивателя-раба Шевченко сприймав як найпідліше безглуздя, — і то гостріше пекла туга за «божевіллям» благородства, гідності й честі, «божевіллям» подвигу, ця вічно насущна туга («Юродивий»).

Тим-то Шевченко в історії свого народу знаходив і прославляв це святе «божевілля» подвигу і сам ним був. І сам втілював у собі невикоріниму творчу силу свого народу, саме вже існування якого всупереч усім пророцтвам та приписам було отим «божевіллям» історичного подвигу.

Тим-то віра в Україну «возобновлялась», як «возобновлялась» у простому люді й сама не раз похована, покинута пансько-інтелігентським «цвітом нації» Україна.

Тим-то, за надзвичайної драматичної складності образу вітчизни у Шевченка, в якому протиборються такі полярні й тяжкі емоції та рефлексії, — цей образ є однозначним, святим і зобов’язуючим.

Про Шевченка не раз говорилося, що він один урятував цілу націю. Тут треба застерегти від надто буквального й прямолінійного розуміння цієї формули. Шевченка породив і висунув для справи свого визволення сам український народ; отже, ним він сам себе рятував, власними силами, а не чиєюсь милістю чи збігом історичних обставин. Звичайно ж, в Україні й до Шевченка була жива політична думка, зберігалася й виборювалася історична традиція, жеврів, а часом і спалахував яскраво й грізно бунтарський дух у народові, відроджувалася нова національна література — все це й створило самого Шевченка; але саме він сконденсував у собі ці розрізнені елементи історичного самоусвідомлення народу, вияви його живої душі, востократ помножив їхню потугу і прометеївським смолоскипом написав вогненні скрижалі своєму народові. Вели ж його не гординя й не чванливе месіанство, а справедливість і любов:


Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю! /31/


Ось що тут найголовніше, ось у чому розгадка і болю, і любові, і богоборства: «мою Україну убогу». Тут узагалі межа між любов’ю до народу і самовозвеличенням у народі, між патріотизмом і великодержавницькими або богоносними претензіями, для яких народ є лише знаряддям, а не метою.

Ця любов давала Шевченкові право не вірити панській любові до народу, давала снагу нещадно розвінчувати панську велеречивість. Один із найразючіших мотивів усієї Шевченкової поезії — постійне й невідступне викриття фальшу панського народолюбства, «братолюбної» фразеології великих і малих панів, не підкріпленої реальністю їхнього життя, їхньої соціальної практики, суперечної з нею:


Ви любите на братові

Шкуру, а не душу!

Та й лупите по закону...


Дуже «неделікатні», дуже «грубі» слова говорив Шевченко прекраснодушним витіям братолюбія... Та, видно ж, неспроста говорив. Видно, великого поширення набули спроби обдурити народ отією «любов’ю», спроби сховатися за нею від чесного соціального розрахунку; видно, в міру назрівання і загострення кризи кріпосництва багато хто із «благородно мислячих» власників живих душ сподівався потопити в риториці питання про реальне визволення селян. І справді, навіть найзагальніший погляд на соціально-політичну боротьбу навколо кріпацтва та його скасування показує, наскільки прозірливо вбачав Шевченко велику небезпеку в крутійстві та словоблудстві ліберального панства, в його політичних маневрах, спрямованих на те, щоб поєднати благородство поглядів з добрими прибутками від маєтків, а пізніше — «визволення» селян із збереженням тих прибутків та своїх класових позицій і привілеїв...

Отож цілком закономірно, що кріпосництво, панщина — одна з найголовніших тем Шевченкової поезії. Бо закріпачення, як і пов’язане з ним національне поневолення, — найбільше лихо його народу. В 40-ві й 50-ті роки XIX ст. в усій Росії не було другого поета, який так безкомпромісно, послідовно й сміливо таврував би кріпацтво і кріпосників, показував увесь жах панських знущань над селянством, усю нелюдськість системи власності на людей.

Для Шевченка світ поділився навпіл: по один бік ті «сиротини», з яких «латану свитину... з шкурою знімають», а по другий — панство... «в серебрі та златі, Мов кабани годовані, Пикаті, пузаті». Страшна картина панських злодійств поставала перед його зором, просвітленим великою любов’ю до народу, /32/ умудреним приналежністю до найнижчих низів цього народу, вигостреним найсуворішою наукою — особистим кріпацьким досвідом.

З усієї панської породи найогиднішим Шевченкові був той тип пана, що «вольнодумствує в шинку» із мужиками. Не тому, звичайно, що вольнодумствує, і не тому, що в шинку, і не тому, що з мужиками. А тому, що розуміє по-одному, а чинить по-другому. Тому, що мало йому дерти шкуру з «братів незрящих, гречкосіїв», а треба ще й при цьому одурити їх своїм братолюбієм, притупити, приспати їхню природну недовіру й ворожість до пана.

Сам же Шевченко, на початку 40-х років переживши короткий період надії на те, що гарячим словом правди пощастить переконати «земляків» певного роду «обняти найменшого брата» (до речі, заклик не випадковий, досить характерний для тієї доби і, можливо, навіяний ідеями і фразеологією слов’янофільства), — переживши ці короткочасні ілюзії, більше ніколи не повертався до них, не вірив у примирення панів і селян, взаємну згоду між ними, твердо виходив з того, що щасливе життя селянства можливе було б лише тоді,


Якби не осталось

Сліду панського в Украйні.


Шевченко кілька днів не дожив до опублікування маніфесту про визволення селян. Але, звісно, чув про нього, чекав на нього. Мабуть, він би і порадував його: все-таки воля, — і засмутив: не та воля! Втім, не будемо гадати. Знаємо тільки, що він думав так, як народ, — отже, і поставився б по-народному.

Ще в середині 40-х років, у той час, коли значна частина, якщо не більшість, волелюбних громадян Російської імперії не могла ще говорити про «Государя», «Отца», «Вождя Русского народа» без вірнопідданого «содроганія» і «благоговенія», — Шевченко зробив царя і царицю об’єктом комедії («Сон») і сказав на адресу російських царів страшні, немислимі тоді слова: «Кати! кати! людоїди!». Сьогодні нам навіть важко уявити всю міру безстрашності такої думки, таких слів для того часу. Як і ту політичну мудрість, що була для цього потрібна.

У той час, коли Петро I і Катерина II були мало не канонізованими святими Російської імперії, найбільшими святощами імперського іконостаса («Паллада русская — бессмертная матерь отечества Екатерина... Отец отечества Петр...» 1), —



1 Письмо украинца из столицы // Украинский вестник. — 1818. — Ч. 9. — Январь. — С. 223.



Шевченко /33/ кинув у вічі і їхнім духовним нащадкам, і російсько-українським казенним патріотам слова невмирущої правди:


Це той первий, що розпинав

Нашу Україну,

А вторая доканала

Вдову сиротину.


Щоб зрозуміти їхню приголомшливу сміливість і викривальну силу, треба враховувати історичний контекст, ідеологічну атмосферу, словесно-стилістичний «етикет» доби, навіть її мовні стереотипи. Дослідники вже звертали увагу на те, як послідовно Шевченко, пародіюючи і «вивертаючи» пропагандистські штампи царизму, спростовував його основоположні ідеологічні формули, а не тільки жаргон політичного побуту. Ось ще один приклад. Улюбленим образом, до якого неодмінно зверталися під найпатетичнішу хвилю всі, хто хотів невідпорно возславити царя, був образ безмежності його володінь і всепроникності його недріманного ока.

Істинну ціну патетичній риториці склав Шевченків нещадний сарказм:


У нас же й світа, як на те —

Одна Сибір неісходима,

А тюрм! а люду!.. Що й лічить!

Од молдованина до фіна

На всіх язиках все мовчить,

Бо благоденствує!


Відтоді Шевченко не проминає, здається, жодної нагоди, щоб вилити свій гнів на «коронованих катів», свою зневагу й насмішку. Знаходить найнищівніші, найглузливіші слова для них, і не задовольняється, і шукає знову й знову. Вражає широчезний, безприкладний у всій світовій поезії (крім, хіба що, біблійних псалмів і пророцтв) ідейно-емоційний діапазон негації — від гніву («Безбожний царю! творче зла! Правди гонителю жестокий! Чого накоїв на землі!..», «Дивітеся ж, о! матері! Що роблять іроди царі!») до огиди («Спаси ти нас... од п’яного царя-владики!»); від глумливої зневаги («Плач великий Вомєсто львичищого рика Почують люде. І той плач, Нікчемний, довгий і поганий, Межи людьми во притчу стане, Самодержавний отой плач!») — до зверхньої досади («Аж ось лихий царя несе») або бридливого жалю з нікчеми, для якого не існує вічних радощів життя і барв світу і котрий тільки й думає, «який би ретязь ще сплести».

Що особливо характерне для Шевченка, так це отой незрівнянний зверхній тон мови про царя, який зустрінемо ще хіба в Беранже і в Петефі, — але ж ті писали про своїх королів у рево/34/люційну пору, коли народ скидав їх або ж збирався це зробити, а Шевченко — в час глухої реакції, коли до загальнонародного руху було ще далеко, коли так далеко ще майже нічиї думки не сягали, а що в літературі їх тоді один Шевченко на всю Росію висловив — це історичний факт. Мабуть, крім глибини політичної думки та зрілості оцінки, тут позначилися ще й «козацький» темперамент, традиція демократизму, відчуття незалежності й гідності, суто народне внутрішнє почуття вищості над панством і владою, яке знайдемо в народних казках, анекдотах, прислів’ях, піснях, у всій народній поезії...

І ще: Шевченкова огида до царів раз у раз обертається прикрим подивом або й гнівом на тих, хто їх терпить і хто їм молиться, — на людей, на рід людський.

І коли Шевченко говорить про те, яку кару накликають на себе люди своїм нерозумієм, то гіршої, ніж владарювання царя, уявити не може:


І праведно Господь великий...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Вомісто кроткого пророка...

Царя вам повелів надать!


За всієї селянської незлобивості Шевченко незмінно, без жалю і з гіркою втіхою «скубе і патрає» у своїх віршах «святопомазані чуприни».

Воля, воля і правда — це те, що з найбільшою святістю знову й знову звучить у поезії і є останньою метою невсипущої людської борні.

Зі становища свого уярмленого народу, занапащеної України Шевченко звертався до слов’янської ідеї, у слов’янстві шукав спільника по долі й роботі відродження, покріплення у вірі й надії. Біль неволі української породив у Шевченка і вболівання за інші поневолені слов’янські народи, а думка про визволення, відродження України — думку про спільну боротьбу й братання всіх слов’ян. Звідси і подібне, й відмінне з речниками «слов’янської взаємності», з панславістами й слов’янофілами. Подібне — в пов’язанні долі свого народу з долею інших слов’ян, відмінне — в характері цього пов’язання та в самому ідеалі слов’янського співжиття.

У XIX столітті багато дослідників говорило про слов’янофільство Шевченка. Так, І. Франко писав, що й через півстоліття «свідомі українці не перестають бути слов’янофілами в дусі Коллара й Шевченка» 1. Тобто одним і тим самим терміном — /35/ «слов’янофільство» — в різних випадках називаються зовсім різні речі. В останньому випадку — ідея рівноправного співжиття всіх слов’янських народів у вільному союзі.



1 Франко Іван. Зібрання творів: У 50 т. — К., 1981. — Т. 29. — С. 50.



Український романтизм, від якого невіддільний ранній Шевченко, був специфічною складовою частиною слов’янського відродження (яке відбувалося в контексті європейських національних рухів — так званої «доби націй» — після Великої французької революції та наполеонівських воєн). Скажімо, чеські та словацькі дослідники виразно наголошують зв’язок між ними, а деякі вважають «Енеїду» Котляревського одним із найраніших явищ усього слов’янського відродження взагалі. Особливо багато важила тут діяльність П.-Й. Шафарика, який глибоко симпатизував Україні і своїми поглядами впливав на ставлення до неї в усьому слов’янському і не тільки слов’янському світі. Взагалі він чи не найбільше зробив для того, щоб слов’яни усвідомили багатоманітність своєї родини і пізнавали самих себе. Не випадкова ж та сердечна дяка, яку склав йому Шевченко. На думку І. Франка, був Шевченко обізнаний і зі славетною свого часу працею Я. Коллара «Про літературну взаємність між різними племенами та говірками слов’янської нації» (1836) — її переклад російською мовою був надрукований 1838 року в «Московских ведомостях», а 1840 — в «Отечественных записках» (у перекладі І. Срезневського). «З сього другого перекладу, — каже І. Франко, — знав, мабуть, сю розправу й Шевченко, у котрого іменно в р. 1840 бачимо перші проблиски думок про слов’янщину».

Шевченко у 40-ві роки поділяв загальне захоплення слов’янолюбців Колларом і Шафариком, шанував їх і пізніше, але його світогляд розвивався в бік поєднання національного визволення з соціальним; і свої надії він дедалі більше пов’язував не так із слов’янством самим по собі, як із внутрішнім вибухом у самій Російській імперії, з самим українським народом.

У всьому цьому — корінна особливість його позиції у слов’янській та українській справі, що відрізняла його і від західних слов’янських будителів та відроджувачів, і від російських слов’янофілів, і від українофілів та навіть кирило-мефодіївських братчиків. А тема слов’янства з’явилася в його творчості ще до знайомства з майбутніми організаторами братства.

Як відомо, головний програмовий документ Кирило-Мефодіївського братства — «Книга буття українського народу». Нагадуючи «Книги народу польського і пілігримства польського» А. Міцкевича і позначена їхнім впливом, вона є, проте, цілком самостійним документом національно-політичної думки. Деякі дослідники приписували її авторство Т. Шевченкові, але більшість вважає, що написав її М. Костомаров (як він сам і свідчив /36/на слідстві), можливо, не без участі інших братчиків (щодо форми і міри цієї участі існують різні припущення) та не без впливу Шевченка на окремі моменти змісту.

У всякому разі, поряд з думками, близькими до типових слов’янофільських кліше (ідеалізація «слов’янського племені», його минулого; опертя на християнство, але, правда, без вивищення православ’я над католицизмом і протестанством і з поверненням йому, мовляв, первісного людяносправедливого змісту, спотвореного панством і вищим духовенством, — це те, чого не було у слов’янофілів), тут були й ідеї, зовсім нечувані для «класичного» слов’янофільства, ідеї демократичні й об’єктивно революційні на той час — близькі Шевченкові або власне «шевченківські». Це — ідеї соціальної рівності та політичної свободи, гостре засудження самодержавства і панства, експлуатації, закріпачення України, слова гніву на адресу Петра I та Катерини II за поневолення України та й взагалі на адресу царизму; схвальна згадка про декабристів; ідея федеративної республіки. Вславляння козацької традиції теж мало об’єктивно демократичний і прогресивний зміст (попри деяку ідеалізацію й ігнорування соціальних суперечностей), — оскільки мало антикріпосницьку спрямованість (зокрема, вперту боротьбу царату проти козацтва і ліквідацію Запорозької Січі слушно пояснювано страхом перед духом волі народної і тим, що Січ і козацтво стали останнім оплотом сил, які протистояли закріпаченню). У «Книзі буття українського народу» з великою силою і пафосом звучить ідея національної і політичної суверенності України. А майбутня слов’янська федерація мислилася як братерське співжиття народів «нерозділимо і незмісимо», тобто без роз’єднання, але й без злиття, без втрати незалежності: у Союзі Слов’янськім Речей Посполитих (республік), без пана і без холопа.

Ця програма була однією з найрадикальніших у тогочасній Європі і не мала собі рівних у слов’янському світі.

Багато висловлювалося припущень про те, під чиїм впливом зародилися Шевченкові думки про слов’янство: кирило-мефодіївців; декабристів; Міцкевича, Ганки, Коллара, Шафарика; російських слов’янофілів тощо. Проте загалом справа, мабуть, простіша. Хіба у великого поета ідеї народжуються тільки з прочитаного або почутого, під впливом чужих думок? Вони народжуються з життя, з болю, з долі народної, що промовляє його генієм. З духовного потенціалу цього генія, елементом якого (потенціалу) — але не вирішальним, лише допоміжним! — можуть бути і оті «впливи». А потім і з усієї інтелектуальної атмосфери, в якій він живе, — і тут знову неминучі «впливи», але, знов-таки, вони не джерело ідей великого поета, вони хіба що /37/ створюють рельєф річища, по якому ці думки течуть. Або інакше: народжує сам геній, а літературний вплив може відіграти роль «сповитухи» при цьому.

У всякому разі, коли йдеться про схожі або споріднені поетичні ідеї, варто не тільки дошукуватися, хто на кого впливав, а й брати їх як суверенні змістом і, порівнюючи ці суверенні змісти, намагатися з’ясувати об’єктивні життєві та суб’єктивні ідеологічно-духовні причини схожості і відмінності. При цьому дуже часто виявляється, що подібне або близьке зовні (тематично, фразеологічно, вживаними поняттями) виявляється віддаленим або й протилежним внутрішньо, своїм істинним змістом.

Саме так стоїть справа з деякими мотивами, що зовні начебто зближують Шевченка (особливо раннього) зі слов’янофілами. Це — поетизація минулого, шукання в минулому уроку й докору сучасності, неминущих цінностей; національний біль, протест проти національного приниження і плекання національної гордості; заперечення чужої мудрості, картання «куцого німця» тощо; пояснення причин слов’янського розбрату; заклик до об’єднання слов’ян та інші...

Шевченко високо цінував боротьбу за волю, відчайдушність і самопожертву, великість вдач і доль, які народжувалися в обороні рідної землі, нескореність і незмиренність — усе те, чого, на його думку, бракувало сучасникам. Це теж був урок минулого сучасності, але з того уроку видобувалися зовсім інші цінності... У Шевченка набагато тверезіший і, можна сказати, глибший підхід до історії, гіркіше і мужніше її розуміння. Він не втішає себе ілюзіями, він розуміє, що все минає не для того, щоб повернутися. І народ ніколи не поверне собі втраченого в тому самому вигляді. Відчуття неповоротності руху від самого початку було властиве поетичній філософії Шевченка. «Було колись — минулося, не вернеться знову». Шевченко хоче нової України, а в минулому шукає традицій волі й героїзму, щоб знайти надію, приклад, силу для боротьби за цю нову Україну, зрештою — історичне право на неї.

Нарешті треба нагадати, що Шевченко досить швидко подолав ідеалізацію минувшини, козацтва, виробив об’єктивніший і критичніший погляд (який, звісно, не відкидав героїчних сторінок української історії). А коли та ідеалізація стала «модною» (не в останню чергу під впливом слов’янофільських та українофільських захоплень), коли вона стала набирати об’єктивно консервативно-ретроградного характеру в «патріотичних» панків тощо, — Шевченко різко виступив проти неї, показавши її фальш і ще раз підкресливши, що саме він цінує в історії свого народу, які уроки з неї виводить. /38/

Характерно, що Шевченко в посланні «І мертвим, і живим...» своє гостре викриття фальшивої ідеалізації історії України, надто гетьманства, розгортає в контексті загальної саркастичної характеристики слов’янофільської моди. Дуже точно і справедливо визначає він її панську природу і книжне, теоретичне походження — на відміну від свого народного почуття України. Не приховує іронії і щодо захоплення панів-українофілів (чи то українських слов’янофілів) проблемами, кажучи по-сучасному, зарубіжних слов’ян. Справді: так бідкаються клопотами далеких братів.... наче в себе немає клопотів; так їм співчувають, що й свого реального становища не бачать.

Саме про це він писав у передмові до нездійсненого видання «Кобзаря», ще в березні 1847 року: «Великая туга осіла мою душу. Чую, а іноді і читаю: ляхи дрюкують, чехи, серби, болгаре, чорногори, москалі — всі дрюкують, а в нас анітелень, неначе всім заціпило». І далі — на адресу московських «журналістів»: «Кричать о единой славянской литературе, а не хотять і заглянуть, що робиться у слов’ян!» 1



1 Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів: У 6 т. — Т. 6. — С. 312.



Але був й інший різновид українського, власне вже малоросійського слов’янофільства. Вчене і «вільнодумне» панство щедро дарувало свою палку любов далеким братам, а власного народу взагалі не хотіло знати, обходилося високомовною риторикою. Особливо обурювало Шевченка те, що ці патріоти слов’янства умудрялися поєднати свій благородний патріотизм та «широку освіченість» із зневажанням рідної, української мови:


І Коллара читаєте

З усієї сили,

І Шафарика, і Ганка,

І в слав’янофіли

Так і претесь... І всі мови

Слав’янського люду —

Всі знаєте. А своєї

Дастьбі... Колись будем

І по-своєму глаголать...


Шевченко рано й прозірливо помітив у слов’янофільстві оцю тенденцію виключати український народ із слов’янської сім’ї, тобто не визнавати за українським народом права бути окремою і рівноправною з іншими національною одиницею, розчиняти його в «общерусскости», узурпуючи на користь останньої його історію, культуру, землю:


Кажуть, бачиш, що все-то те

Таки й було наше, /39/

Що вони тілько наймали

Татарам на пашу

Та полякам...


Це — саркастичний перифраз версії офіціозної та взагалі імперсько-патріотичної історіографії, для якої Україна була всього лиш «окраиной» царської Росії, тимчасово відступленою татарам і полякам. Багатовікове самобутнє історичне і культурне життя України, її боротьба за свободу ігнорувалися. При цьому вдавалися, зокрема, до хитрого маніпулювання етнонімами «Україна» та «Малоросія». І «державники», і слов’янофіли не приймали слів «українець» і «Україна» як самоназви представника народу та назви країни, бо заперечували і той народ, і ту країну у власній якості.

Це не були невинні лінгвістичні вправи, лексичні відміни — це було принципове питання, надто для Шевченка, оскільки і його зусиллями слово «Україна» поновлювалось і остаточно утверджувалось як самоназва народу й землі (в той час як різномасті українофоби дружно висміювали цю самоназву або спотворювали її значення). За слов’янофільською ж термінологією стояла ухильність і нещирість усієї їхньої позиції щодо України: великодушно похваляючи «южное племя русского народа», вони фактично відмовляли йому в праві на власний національно-політичний і культурний розвиток (і навіть на власне ім’я!), що особливо виявилося наприкінці 50-х років і стало однією з головних причин остаточного розриву Шевченка із слов’янофілами.

У миколаївську добу, коли одним із найважливіших догматів внутрішньої політики була проголошена так звана «народність», народжується, по суті, ідеологія, яка пізніше оформилася в державно підтримуваний російський націоналізм. Для України цей «період» обернувся посиленням національного гніту і русифікації, поліційною підозріливістю щодо «українофільства», новими перешкодами на шляху розвитку української літератури. Власне, миколаївська політика «національності» була історичною ланкою між політикою Катерини II, яка ставила своєю метою «искоренить» в українців, та й інших народів імперії, «рознь» і «развратное мнение, по коему почитают себя народом, от здешнего отличным» (а головне — «легчайшими способами привести к тому, чтоб оне обрусели и перестали бы глядеть, как волки в лесу» 1), —



1 Соловьев С. М. История России с древнейших времен / Изд. Товарищества «Общественная польза». — СПб., 1895. — Кн. 6. — Т. 26. — С. 30.



 і політикою трьох останніх російських монархів /40/ з їхньою невсипущою боротьбою проти партикуляризму, місництва, сепаратизму і мазепинства, як іменувався всякий український рух.

В історії придушення царизмом українських рухів викриття і розгром Кирило-Мефодіївського братства — одна з найважливіших подій, з найдалекосяжнішими наслідками. Була зупинена хвиля національного відродження, що обіцяла стати високою і могутньою. Була в зародку придушена, покарана і розсіяна молода талановита національна інтелігенція і на десятиліття затримане її формування в подальшому.

Шевченко «сочинял стихи на малороссийском языке самого возмутительного содержания, — писав у своїх висновках Миколі I шеф жандармів, начальник III відділу граф О. Ф. Орлов. — В них он то выражал плач о мнимом порабощении и бедствиях Украины, то возглашал о славе гетманского правления и прежней вольнице козачества, то с невероятною дерзостью изливал клеветы и желчь на особ императорского дома (...) Шевченко приобрел между друзьями своими славу знаменитого малороссийского писателя, а потому стихи его вдвойне вредны и опасны. С любимыми стихами в Малороссии могли посеяться и впоследствии укорениться мысли о мнимом блаженстве времен гетьманщины, о счастии возвратить эти Бремена и о возможности Украйне существовать в виде отдельного государства» 1.



1 Кирило-Мефодіївське товариство: У 3 т. — К., 1990. — Т. 1. — С. 67.



Як відомо, слідство не довело членства Шевченка у Кирило-Мефодіївському братстві. Але ореол його поезії осявав і діяльність братчиків, і саме ім’я братства, а отож збільшував його небезпечність в очах уряду.

5 квітня 1847 року Шевченка було заарештовано. Перебуваючи в казематі III відділу, між допитами, поет написав 13 віршів, які згодом об’єднав назвою «В казематі». 30 травня кирило-мефодіївцям оголосили вирок. На рішенні III відділу, яке стосувалося Шевченка, Микола І власноручно вивів: «Под строжайший надзор и с запрещением писать и рисовать». Поета було відправлено до Оренбурга. Там і розпочалося заслання українського генія. Це була не десятирічна політична еміграція, як, скажімо, у Гюго, а солдатська каторга.

Казарма, безводна прикаспійська пустеля, солдатська муштра та епізодичні записи олівцем крадькома: бо ж — заборона писати і малювати; відчуття цілковитої забутості, тяжкі муки душі від неможливості розбудити заснулу, здавалося, батьківщину. Ні, не порівняти Шевченкову каторгу ні з вигнанством Гюго, ні з засланням Овідія, хоч і те й те також трагедія. Тобто: /41/ їх не випадає не порівнювати, але з цього порівняння, нікому не в збиток сказавши, видно, наскільки тяжчою була доля українського поета, і великою мірою саме тому, що він був український поет і карався не лише за себе, а й за свій народ, за «провину» свого народу перед чужою імперією. Звідси й більший драматизм його вигнанської, каторжанської поезії, різкіший біль і глибший розпач, і ремство до долі, до забудькуватої громади, до невдячної України, і сумнів у ній, і віра в неї: неможливість не жити нею.

Незважаючи ні на що, криючись від стороннього ока, Шевченко пише поеми «Княжна», «Москалева криниця»,«Варнак» та «Чернець», низку ліричних творів, зокрема, «N. N..» («Сонце заходить, гори чорніють...»), «N. N.» («Мені тринадцятий минало...»), «Не гріє сонце на чужині...», «Сон» («Гори мої високії...»). Під час зимівлі 1848 — 1849 рр. на Косаралі Шевченко створив такі шедеври, як «Царі», «Марина»... Невольничу поезію нотував у маленьких саморобних зшитках (їх набралося 27), які й склали знамениту «Малу книжку».

Найтяжчі часи для Шевченка настали, коли його відправили в Новопетровське укріплення, розташоване на півострові Мангишлак. За два перших роки фактично цілковитої ізоляції від світу поет не написав жодного рядка. Лише 1853 року завдяки приязним стосункам із новим комендантом укріплення І. О. Усковим Шевченко потай відновив літературну творчість — написав «десятків коло двох» (з листа 1858 року) повістей російською мовою. Збереглися дев’ять: «Наймичка», «Варнак», «Княгиня», «Музыкант», «Несчастный», «Капитанша», «Близнецы», «Художник» та «Прогулка с удовольствием и не без морали» (другу частину було завершено 1858 року у Нижньому Новгороді).

Усі повісті мають велике соціальне, пізнавальне та художнє значення. Особливе місце серед них займає «Художник» — найвизначніший прозовий твір Шевченка. У цій повісті-спогаді (перша її частина виразно автобіографічна) розкрилися невичерпний духовний світ Шевченка, його інтелект, ерудиція, глибока любов до мистецтва, культури.

Згадуючи своє життя, Шевченко не міг не думати про кардинальну проблему: бути чи не бути його народові. Йшлося про його право жити, дихати повітрям своєї землі й говорити своєю мовою — про право бути собою і розвиватися нарівні з іншими.

І місію свою, свого слова Шевченко бачив не в тому, щоб напоумлювати інші народи, звертати їх з «ложного направлення» і прилучати до православної істини, — а в тому, щоб відродити, /42/ переродити власний народ, поставити його до бою за волю, за самого себе.

Здавалося б, за таких історичних обставин, — коли йшлося не про загрозу втрати тих або тих елементів самобутності, зрештою минущих, а про загрозу втрати самого національного буття, — Шевченко мав би картати всяку «чужину». Насправді ж усе навпаки: у Шевченка лише в ранню пору знайдемо гострі випади проти «німців», та й то у зовсім іншому контексті: сказати б, у захисному, оборонному значенні, а не в наступальному, агресивному. Він зовсім не збирається повчати «німців», Захід, докоряти їм тим, що вони йдуть «ложним» шляхом, чи похвалятися перевагами своєї більшої, православної, благодаті. Шевченко тільки (певно, не без впливу Шафарика і взагалі чеських та словацьких славістів та панславістів, а може, і російських слов’янофілів) у 40-ві роки підкреслює прикру роль німецької експансії в історії слов’янства, говорить про неї з гіркотою, інколи ототожнюючи «німця» з чужинцем взагалі (в Росії протягом століть «немцем» називали всякого іноземця й іномовця; почасти таке слововживання прижилося й в Україні), долучаючи емоції, пов’язані з антислов’янською діяльністю єзуїтів, Ватикану... З другого ж боку, Шевченків сарказм проти «куцого німця», «мудрого німця» тощо зумовлений також привілейованим становищем, якого надавали російські царі німецькому елементові в Росії та в Україні («І на Січі мудрий німець картопельку садить»), німецьким — значною мірою — характером російської бюрократії; нарешті, надмірним захопленням «земляків» німецькою ідеалістичною філософією, схильністю трактувати свою історію і свій народ на її штиб.

До речі, в посланні «І мертвим, і живим...» він висміює рабське копіювання «німецького показу» нашої історії в контексті мови саме про слов’янофілів. Чи випадково це? Кпини з німця дали привід закидати Шевченкові якщо не ксенофобію, то щось близьке до неї. В такому дусі інколи висловлювався М. Драгоманов. Певно, це не так; можна говорити хіба що про деяку нечіткість окремих Шевченкових висловлювань на цей предмет. І треба нагадати, що після 40-х років філіппіки такого роду зникають із Шевченкової поезії раз і назавжди, поступаючись місцем іншим мотивам. А в повісті «Художник» читаємо: «Вы замечаете, что все мои знакомые — немцы. Но какие прекрасные немцы! Я просто влюблен в этих немцев» 1.



1 Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів: У 6 т. — К., 1963. — Т. 4. — С. 190.



Драгоманов (а під його впливом почасти і Франко) іронізував з приводу відомих Шевченкових слів про «свою мудрість» /43/ («Якби ви вчились так, як треба, То й мудрість би була своя»). Власне, найбільше саме тут він і вбачав відбігання, хоч і епізодичне, від загальнолюдського ідеалу. Але самі собою Шевченкові слова не дають підстави для такого тлумачення. Тільки сприймаючи їх не у власному значенні, а в загальному потоці слов’янофільських фраз проти чужої науки, змішуючи одне з другим, — можна було зрозуміти їх як заперечення європейської освіти та апологію доморослості. Поет же стверджував потребу самостійного думання, підготовленого справжнім навчанням, — як альтернативу верхоглядству і мавпуванню, пустопорожній моді.

Так само як Шевченкова «своя мудрість», і його ж «своя правда» (геніальна формула: «В своїй хаті своя правда, і сила, і воля») теж зустрічала в різні часи нерозуміння. Інколи її тлумачили в слов’янофільському дусі, інколи ж сприймали як... заперечення загальнолюдського суспільного ідеалу й критерію, закидаючи Шевченкові відрубність. Але зовсім не хуторянську відрубність від світової цивілізації та загальнолюдських понять мав на увазі Шевченко! Навпаки, він говорив про рівноправну причетність кожного народу до світу людства.

Немає сумніву: говорячи про «свою волю», Шевченко мав на увазі традиції козацької республіки.

Зрештою, Шевченко дуже чітко й вичерпно сформулював своє ставлення до цього питання — про «своє» і «чуже» — в іншому своєму славетному поетичному афоризмі: «Не дуріте самі себе. Учітесь, читайте, І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь».

Шевченко виходив із загальнолюдської міри і жив загальнолюдським ідеалом у всьому. Тим-то побивався, щоб і українці, й інші слов’яни стали врівень з усіма передовими народами.

Це останнє він і мислив метою відродження і визволення слов’янських народів, їхнього добровільного об’єднання, — а зовсім не якусь гегемонію слов’янства, його особливу місію в світі, тим більше під проводом царизму. Слов’янська тема в його поезії 40-х років розвивається в трьох головних мотивах: переживання історичних поневірянь слов’янських народів; прикрий біль за їхній розбрат; мрія про братерське співжиття у світі вільному й справедливому. В чому є деяка співзвучність із слов’янофільськими мотивами, так це в поясненні причин слов’янського розбрату: посіяли його «ксьондзи, єзуїти»... Але й тут є суттєва різниця: Шевченко засуджує експансію Ватикану та підступність і жорстокість його слуг, але його зовсім не цікавить — на відміну від слов’янофілів, для яких саме це було головним, — протиставлення католицизму і православ’я під тим оглядом, що перший не відповідає слов’янському духові, а друге якраз відповідає і є при/44/родною для слов’ян та в усіх відношеннях гіднішою релігією. Але що характерне для Шевченка: слідом за «ксьондзами, єзуїтами» в нього йде панство: це дві ворожі народові сили, пов’язані одним класовим інтересом. Згодом, у перші роки заслання, він у поезії «Полякам» висловить цю думку з граничною чіткістю: «Неситії ксьондзи, магнати Нас порізнили, розвели».

Якщо ж говорити про слов’янське питання в ширшому плані, то послання «І мертвим, і живим...» засвідчило корінну відмінність Шевченкового розуміння від слов’янофільського.

Коли Шевченко говорив про криваві чвари між братами-слов’янами, він мав на увазі історичні конфлікти, викликані загарбницькими зазіханнями польської шляхти на Україну та пов’язану з цим релігійну ворожнечу.

Водночас Шевченко з глибокою повагою ставився до польського народу, а до поляків-революціонерів — із захватом. Відомо, що на засланні він сердечно подружив з багатьма з них, і з цим дослідники слушно пов’язують і глибокі зміни у звучанні «польських мотивів» шевченківської поезії, в осмисленні польської теми взагалі: в центрі уваги опиняється вже не минуле, а спільність інтересів соціального та національного визволення, шукання платформи для єдності дій у майбутньому. І це так. Але є, здається, ще один істотний момент. Адже заклик до порозуміння, тон братолюбного замирення звучав і в ранніх творах Шевченка, зокрема в «Гайдамаках». Чи не відбилося в цьому також і народне почуття? Адже український народ за всієї ворожості до лютої шляхти й ксьондзів не мав гніву на поляка як такого, на поляка як людину; був історичний досвід мирного співжиття з поляками, була і миролюбність та терпимість, було і звичайне людське милосердя та співчуття до того ж шляхтича, коли він не виступав у ролі пана-насильника, сам потрапляв у біду.

Шевченкове слов’янське почуття можна назвати народним — на відміну від слов’янофільського і панславістського, в яких є більш або менш помітний елемент книжності, теоретичної сконструйованості, політичної навмисності й перебільшеності (і — часто — панськості, панської забаганки). Ця народність слов’янського почуття та народний погляд на речі вгадуються і тоді, коли Шевченко говорить про тяжкі сторінки минулого:


Отаке-то було лихо

По всій Україні!

Гірше пекла... А за віщо,

За що люде гинуть?

Того ж батька, такі ж діти —

Жити б та брататься. /45/

Ні, не вміли, не хотіли, Треба роз’єднаться! Треба крові, брата крові, Бо заздро, що в брата Є в коморі і на дворі, І весело в хаті...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Болить серце, як згадаєш... —


(до речі, пізніше, в «Прогулке с удовольствием и не без морали» Шевченко назве криваві події минулого «недостойными памяти человека»).

Вгадуються вони і тоді, коли мріє про можливе майбутнє у злагоді й братерстві: «А все-таки скажеш: „Слава Богу, що минуло“, — а надто як згадаєш, що ми одної матері діти, що всі ми слав’яне. Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами. Нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, не розмежованою останеться навіки од моря і до моря — слав’янськая земля».

У Шевченка не раз зустрінемо популярний і у слов’янофілів, і в тодішній поезії взагалі образ слов’янських рік, що зливаються в одному морі, — але не в російському морі, а морі слов’янському! І цей образ звучить по-іншому: в ньому дух волі й рівності, в ньому немає загрози втрати себе:


І потекли в одно море

Слав’янськії ріки!


Слава тобі, любомудре,

Чеху-слав’янине!

Що не дав ти потонути

В німецькій пучині

Нашій правді. Твоє море

Слав’янськеє, нове!

Затого вже буде повне,

І попливе човен

З широкими вітрилами

І з добрим кормилом,

Попливе на вольнім морі,

На широких хвилях.

Слава тобі, Шафарику,

Вовіки і віки!

Що звів єси в одно море

Слав’янськії ріки!


Для Шевченка злиття слов’янських рік у слов’янському морі — це поетичний образ їхнього рівноправного об’єднання на ґрунті усвідомлення етнічної і культурної, духовної споріднено/46/сті. Це спільний духовний розвиток у майбутньому під знаком такого усвідомлення.

Але цікаво, що з часом у Шевченковій поезії тема слов’янського єднання звучить менш помітно, а після повернення із заслання майже не простежується, хоч сама проблема слов’ян цікавила його до останніх років життя, про що свідчать, зокрема, і щоденникові записи.

Одним із епізодів остаточного розриву Шевченка із слов’янофілами була його відмова друкуватись у їхній газеті «Парус», перший номер якої вийшов 3 січня 1859 року. В саркастичному (на адресу слов’янофілів), сповненому глибоких алюзій листівідповіді М. О. Максимовичу (саме він від імені редакції слов’янофільської «Русской беседы» звертався з відповідною пропозицією) Шевченко 22 листопада 1858 року вказав на два головні моменти, що розділяли його зі слов’янофілами. Перший: їхнє небажання визнати український народ окремим, самостійним народом, як і мову та літературу цього народу, спроби розчинити їх в «общерусскости», що цілком збігалося і з офіційною політикою «обрусения», хоч і подавалося в трохи іншій словесній одежі. (Шевченко був дуже толерантний до національних почуттів кожної людини, навіть «перебільшене» виявлення патріотизму він сприймав з розумінням, про що свідчать його відгуки про деякі тогочасні вірші О. Хом’якова та Ф. Тютчева, — але на всяку національну несправедливість, неповагу до іншої нації, зокрема і своєї, реагував гостро.) Другий: суспільне ретроградство, яке в обстановці активізації громадського життя і назрівання революційних настроїв почало виявлятися у багатьох із слов’янофілів разючіше, ніж раніше. Конкретно Шевченко мав на увазі, як відомо, скандальну історію зі статтею князя В. О. Черкаського «Некоторые общие черты будущего сельского управлення» (журнал «Сельское благоустройство», 1858, ч. 9), де обстоювалося право сільської адміністрації на тілесні покарання селян; стаття викликала обурення передової громадськості; І. Аксаков же, видавець «Паруса», став на захист свого однодумця-слов’янофіла.

Ще один цікавий біографічний збіг. У листопаді 1858 року Шевченко, Куліш, Костомаров, Номис і Марко Вовчок поставили свої підписи під відомим протестом російських літераторів проти антисемітської вихватки петербурзького журналу «Иллюстрация». Крім того, вони як представники літератури українського народу в спеціальному листі висловили свій погляд на історію українсько-єврейських відносин і протиставили прикрим сторінкам минулого свій новий, гуманістичний погляд. /47/

Заключним акордом багаторічної прямої і непрямої, свідомої і мимовільної полеміки Шевченка з ідеологією та суспільною практикою російського слов’янофільства став його вірш-памфлет з приводу смерті відомого реакціонера, петербурзького митрополита Григорія:


Умре муж велій в власяниці.

Не плачте сироти, вдовиці,

А ти, Аскоченський, восплач

Воутріє на тяжкий глас.

І Хомяков, Русі ревнитель,

Москви, отечества любитель,

О юпкоборцеві восплач.

І вся, о Русская беседа,

Во глас єдиний ісповєдуй

Свої гріхи.

І плач! і плач!


У короткій сатирі-епіграмі Шевченко лаконічно і точно, з дивовижною проникливістю визначив деякі головні реакційні риси слов’янофільства взагалі і Хом’якова зокрема: орієнтація на патріархальну, зрештою, міфічну Русь; протиставлення «православної» Москви як, мовляв, осередка «руської думки» зіпсутому Петербургові як джерелу революційних ідей; квасний, перебраний над усяку міру патріотизм; така ж надмірна ревність о православ’ї (саме тоді Хом’яков вимагав «неизбежного исполнения обряда» 1 в навчальних закладах); підміна суспільно-політичної критики абстрактним морально-релігійним каяттям...



1 Хомяков А. С. Полное собрание сочинений. — 3-е изд., доп. — М., 1990. — Т. 1. — С. 356.



У минулому деякі дослідники, експлуатуючи фальшиву тему «атеїзм Шевченка», однобічно акцентували ті місця в його поезії, де він звертався до Бога во гніві (здебільше за недолю України та за жорстокості царів і панів), або версії про його побутове богохульство. Водночас не дуже радо зверталися до тих його поезій, де озивалося глибоке релігійне почуття, і до тих свідчень, що показували його людиною принаймні дуже делікатною у справі віри. Ось хоча б із спогаду А. Козачковського: «Віруй глибокорозумно, писав він мені в одному листі з Новопетровського укріплення, втішаючи в сімейному горі, яке спіткало мене. Я був свідком, коли Шевченко, слухаючи блюзнірство хазяїна, в якого він жив, сказав: „Знущатися з тих морально-релігійних переконань, які освячені віками і мільйонами людей, /48/нерозумно і злочинно“» 1. Нагадаємо і думку М. Драгоманова: «...в перших своїх писаннях Шевченко показується таким же благочестивим, як і Квітка», але «...далі став більш „євангельцем“, ніж благочестивим „візантійцем“, і в Біблії став шукати духа народолюбного пророкування, проповіді суду Божого над неправедними. Ми не дуже помилимось, коли порівняємо віру Шевченка в середній вік його з вірою якого-небудь пуританцяіндепендента XVII ст., додавши до того, що Шевченко як поет, маляр і православний не міг викинути з своєї думки Божу Матір і навіть Божу службу» 2.

Взагалі, судячи з усього, справу віри чи невіри Шевченко вважав для кожної людини особистою, глибоко інтимною. Релігійні переконання знайомих самі по собі його не цікавили, серед його приятелів були люди різних віросповідань. І для свого оточення він ніколи не створював і тіні якогось бар’єра релігійно-сакрального порядку. (А. Козачковський, приміром, розповідає, як вільно і щиро спілкувався він з євреями або як німець-протестант у захопленні назвав його «батьком», і саме з його вуст і вийшло це наймення, що потім закріпилося за ним в українському народі 3.) Будь-яке пов’язування віри з якимись стратегіями, національно-політичними претензіями, світовими місіонерськими потягненнями, з примусом і стадністю йому чуже і неприйнятне. А офіційне православ’я в Росії було казенною, обов’язковою, насильною релігією, слухняною служкою влади. (До речі, у тих же спогадах А. Козачковського, як повідомляв М. Драгоманов, була викреслена цензурою згадка про те, що Шевченко хвалив протестантську віру і осуджував «православів» за покірливість перед начальством і панством 4.) Шевченко справедливо бачив у православній, казенній церкві духовного тюремника від царизму, символ облудності режиму. Звідси його сарказм, зневага, гнів і глум, іронія:


...Та й давай місити

Недобитків православних,

А ті голосити;

Та верещать; та як ревнуть:

«Гуля наш батюшка, гуля!

Ура!.. ура!.. ура! а-а-а...»



1 Спогади про Тараса Шевченка. — К., 1982. — С. 78.

2 Драгоманов М. П. Літературно-публіцистичні праці: В 2 т. — К., 1970. — Т. 2. — С. 47.

3 Спогади про Тараса Шевченка. — С. 77.

4 Драгоманов М. П. Літературно-публіцистичні праці. — Т. 2. — С. 47. /49/


...Перед світом

Усе те заснуло,

Тільки де-де православні

По углах стогнали

Та, стогнучи, за батюшку

Господа благали.


На Шевченкове ставлення до православ’я впливало і розуміння тієї великої ролі, яку церкві відводив царизм у своїй політиці русифікації України та інших народів.

Шевченко не приймав офіційне православ’я і як ідеологічний фундамент царського деспотизму, і як знаряддя духовного пригнічення не тільки російського народу, а й «іновірців», відзначав роль, яку йому було відведено в колоніальній політиці царату. Так, пропливаючи повз місто Чебоксари, він записує в щоденнику свої враження (17 вересня 1857 року): «Если не больше, так по крайней мере наполовину будет в нем домов и церквей. И все старинной московской архитектуры. Для кого и для чего они построены? Для чувашей? Нет, для православия. Главный узел московской старой внутренней политики — православне. Неудобозабываемый Тормоз по глупости своей хотел затянуть этот ослабевший узел и перетянул. Он теперь на одном волосе держится».

Політичне, ідеологічне неприйняття офіційної церкви посилювалось у Шевченка моральною і естетичною відразою — до несмаку, фарисейства, лицемірства.

Шевченко виходив з моральних заповідей християнства, оскільки в них відображене загальнолюдське моральне начало. Але й не обмежується самою тільки вказівкою на невідповідність соціальної та житейської практики панства цим моральним началам; він іде далі і говорить про те, що християнство стало панству всього лиш зручним прикриттям для експлуатації народу та знущань із нього:


...Жаль мені, і жаль великий,

На просвіщенних християн.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

І звір того не зробить дикий,

Що ви, б’ючи поклони,

З братами дієте... Закони

Катами писані за вас,

То вам байдуже, в добрий час

У Київ їздите щороку

Та сповідаєтесь, нівроку,

У схимника!.. /50/

Вираз «просвіщенні християни» не випадковий і не поодинокий у Шевченка.

Це було послідовне сатиричне обігрування, пародіювання, полемічне викриття як офіційних урядових формул, так і модної фразеології різномастого ліберального панства, з уст якого не сходило оте благородне мовлене: «Просвещение!»

У чому ж тут річ?

Насамперед у тому, що церква дивилася на нехристиянські народи як на не просвітлені світлом справжньої віри, отже, неосвічені, темні, принаймні з погляду духовного. Православні царі, звісно, були тут заодно з церквою, оскільки насадження й розповсюдження християнства розглядали як засіб зміцнення імперії. Зокрема, царський уряд вважав своїм святим обов’язком просвітити підкорені народи Кавказу, Азії, Сибіру тощо, звідси ціла система насильницької «християнської освіти» і відповідна «благородна» фразеологія. Як і що робилося — відомо. Знаємо також, що Шевченко одним із перших підняв голос на захист народів, які стали жертвами цієї «просвіти», і показав її характер.

На час написання «Кавказу» (1845) Шевченко не тільки був обізнаний з реальним становищем націй, а вже й виробив цілісну і глибоку систему поглядів на Російську царську імперію як тюрму народів, де «на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує», — таке розуміння він явив тоді першим у Росії, але воно назрівало в передових колах громадськості, недарма ж ці Шевченкові слова зразу стали крилатими.

На засланні Шевченко спілкується з казахами, киргизами, туркменами, таджиками, каракалпаками, узбеками (всі ці народи здебільше іменувалися тоді «киргизами», а тому і в Шевченкових записах та поезіях знайдемо переважно означення «киргиз», інколи «казах»), а також татарами й башкирами, яких немало було в Казахстані. У Шевченковій поезії невільничих літ знайдемо глибоке співчуття до безправного і злигоднього становища колоніальних народів, а водночас любов до них, повагу до їхнього самобутнього світу й побуту: ані тіні якоїсь зверхності, поблажливості чи сентиментального замилування, а ставлення людяне й братерське. Однією людською мірою міряє він лихо своє, українське, та їхнє, а часом йому навіть здається, що, за всієї своєї упослідженості й безправності перед царською бюрократією, вони все-таки, завдяки своєму природному кочовому побуту й «нецивілізованості», менше обплутані ланцюгами рабства і лжі: «Нащо вже лихо за Уралом Отим киргизам, отже й там, Єй же богу, лучше жити, Ніж нам на Украйні. А може, тим, /51/ що киргизи Ще не християни?..» І є ще якась особлива інтимність у Шевченковому звертанні до цієї теми, коли він пов’язує з нею свій улюблений мотив «дум»: «Думи мої, думи мої, Ви мої єдині... Прилітайте, сизокрилі Мої голуб’ята, Із-за Дніпра широкого У степ погуляти 3 киргизами убогими. Вони вже убогі, Уже голі... Та на волі Ще моляться Богу».

Що Шевченко не тільки спостерігав життя «киргизів», а й глибоко переймався їхнім побутом, фольклором, долею, що йому зрозумілою і рідною була душа цього люду, — те засвідчують і такі поезії, як «У Бога за дверима лежала сокира», де казахську фольклорну легенду використано для метафоричного відтворення історичної трагедії народу, що став жертвою царських сатрапів, та його сподівань на кращу долю, — і численні живописні твори, олівцеві малюнки та ін. Теплим і людяним ставленням до казахської бідноти перейняті картини: «Казахський хлопчик розпалює грубку», «Казахський хлопчик дрімає біля грубки», «Казахи біля вогню», «Казашка»; десятки пейзажів, жанрових сцен, портретів показують велике зацікавлення історією, звичаями, побутом, пам’ятками матеріальної культури, етнографією людності Казахстану і Середньої Азії. По суті, Шевченко перший з такою повнотою і яскравістю відтворив природу і життя цього краю мовою пензля, і вдячні казахи називали його основоположником свого національного живописного мистецтва (якого в них раніше не було).

Повертаючись із заслання, Шевченко і в Астрахані, і в Чебоксарах, і в Казані, і в Нижньому Новгороді стикався із життям народів Поволжя. У його «Щоденнику» знайдемо відповідні спостереження і співчутливі записи, яскраві характеристики злиденного становища поволзьких народів і колоніальної політики самодержавства, зокрема, насильницького впровадження казенного православ’я. Враження і роздуми часів заслання зміцнили й поглибили Шевченкове уявлення про царську Росію як тюрму народів.

У Москві й Петербурзі Шевченко стає своїм у колі інтелігенції. У Петербурзі виходили український журнал «Основа» і латиська газета «Петербургас Авізес» («Петербурзька газета»), у Москві — вірменський журнал «Юсісапайл» («Північне сяйво»). Всі ці люди робили спільну справу і не могли не цікавитися одні одними. Про інтерес Шевченка до історії і літератури грузинського народу говорив у своїх спогадах видатний грузинський поет Акакій Церетелі, який зустрічався з ним. З його спогадів дізнаємося і про надзвичайно високий авторитет Шевченка серед петербурзької грузинської колонії, а закінчуються вони знаменними словами: «Сказати правду, я вперше зрозумів з його /52/слів, як треба любити батьківщину й свій народ» 1. Є припущення про знайомство із Шевченком великого казахського вченого Чокана Валіханова.



1 Церетелі Акакій. Зустріч з Т. Г. Шевченком // Світова велич Шевченка: Збірник матеріалів про творчість Т. Г. Шевченка: В 3 т. — К., 1964. — Т. 1. — С. 417.



Не тільки мученицьке життя забезпечило Шевченкові таку славу і найвищий, незаперечний авторитет серед представників різних народів. Насамперед — реальний зміст і чарівна сила його поезії, благородство і принциповість його громадянської позиції. Не в останню чергу та обставина, що Шевченко вийшов із найбільш пригніченого класу і належав до пригнобленої нації з історичною традицією боротьби за свободу, забезпечувала йому такий органічний демократизм і таку глибину розуміння народу, таку відзивність до доль інших народів, які нелегко і не зразу давалися навіть найпередовішим людям з іншого середовища.

Шевченкова поезія знаменувала собою найвищий злет антикріпосницького протесту народу і духу свободи. Що ж до національного питання в Росії, то не було на той час іншого твору, що так непримиренно викривав загарбницьку, грабіжницьку політику царизму, лицемірство і підступність його колонізаторських методів, як поема «Кавказ». Сміливі і благородні ідеї Шевченка про національне визволення всіх пригнічених народів увібрали в себе все передове, що було на той час напрацьовано в Російській імперії.

Свого часу українофіли створили були уявлення про Т. Шевченка як мужицького поета, котрий творив у дусі народної пісні і тільки завдяки своєму генію й інтуїції піднявся до висот духу. Певна однобічність такого роду була і в патетичній костомаровській характеристиці народності Шевченка, хоч загалом ця характеристика і справедлива, і глибока, і блискуча. Та вже П. Куліш заперечував стереотип мужицького генія; з його слів поставала велика Шевченкова освіченість, жадібний інтерес до літератури й науки, витончений смак і жвава, невситима думка. Проте з образом «гениального горемыки» (проф. М. Стороженко) довго не хотіли розлучатися. Навіть М. Драгоманов, далекий від будь-яких стереотипів, у тому числі й стереотипу «народного поета», все-таки був не дуже високої думки про Шевченкову освіту.

Насправді ж, як довели дослідники, Шевченко стояв цілком на вищому рівні освіченості свого часу, був обізнаний з передовими ідеями своєї доби, а широчінь його культурних інтересів, /53/ духовних запитів і читання видно з творчості, із щоденникових записів і листів. Власні Шевченкові самобутні ідеї (народна і особиста воля як найбільше благо і єдина запорука суспільного добра; уявлення про соціальну і національну справедливість; нищівне картання монархізму та ідея народного самоврядування тощо) були передовими в усій тогочасній європейській думці. Шевченко виразив соціальну мудрість, моральні запити і визвольні поривання свого народу в добу, коли і об’єктивно вони могли бути співвіднесені з європейськими соціальними рухами, так чи так із ними перегукуватися, і суб’єктивно він сам міг їх з ними співміряти. Такий характер має його відомий, глибоко пророчий запис у щоденнику 27 серпня 1857 року під час плавання Волгою на пароплаві: «...Пароход в ночном погребальном покое мне представляется каким-то огромным, глухо ревущим чудовищем с раскрытой огромной пастью, готовою проглотить помещиков-инквизиторов. Великий Фультон! И великий Ватт! Ваше молодое, не по дням, а по часам растущее дитя в скором времени пожрет кнуты, престолы и короны, а дипломатами и помещиками только закусит, побалуется, как школьник леденцом. То, что начали во Франции энциклопедисты, то довершит на всей нашей планете ваше колоссальное гениальное дитя. Мое пророчество несомненно».

Повертаючись із заслання, Шевченко жадібно знайомиться з новинами суспільно-політичного та літературного життя Росії, в чому йому допомагають численні друзі та випадкові знайомі-сподорожани. В його щоденнику з’являються записи про популярні в той час літературні твори або й записи самих творів.

Влітку 1859 року Шевченко востаннє перебуває в Україні. Поет не міг не звернути уваги на «убогі села Понаддніпрянські невеселі» («Сестрі»). Тоді ж на рідній землі були написані вірші «Колись дурною головою...», «Якби-то ти, Богдане п’яний...», «Ой по горі роман цвіте...».

Після повернення до Петербурга (перебування поета в Україні влада визнала небажаним) Шевченко завершив ще один шедевр — поему «Марія». Цей твір — уособлення Шевченкової великої простоти і разом з тим — який він глибокий, і складний, і невичерпний! Впевнене, зі спокійною сміливістю титана, переосмислення, олюднення канонізованого християнського переказу несе на собі печать могутніх і багатоманітних сердечних дум та душевних подвигнень, багато з яких пронесені крізь усе життя, вистраждані всім життям.

В останні роки життя Шевченко написав цілу низку вершинних творів, зокрема, поезії «Подражаніє Ієзекіїлю. Гла/54/ва 19», «Осія. Глава XIV. Подражаніє», «І Архімед, і Галілей...», «Саул», «О люди! люди небораки!»...

23 січня 1860 року в Петербурзі вийшло нове видання «Кобзаря», яке утвердило славу Шевченка як геніального народного поета. Через кілька місяців — «Кобзарь» у перекладах російських поетів. У січні 1861-го вийшов «Буквар», який Шевченко склав для недільних українських шкіл і видав власним коштом. Але переслідування, арешти, тривале заслання підірвали здоров’я великого Тараса. 10 березня 1861 року життя Шевченка обірвалося. У травні тіло поета було перевезене в Україну й поховане над Дніпром біля Канева. Друзі виконали цей його заповіт, і перепоховання Шевченка стало глибоко символічною національною акцією.

Посмертна доля Тараса Шевченка так само незвичайна і ні з чим незрівнянна, як і його життя. Мало хто із великих людей був за життя такий легендарно славний, такий люблений своїм народом — і водночас такий гнаний його ворогами; рідко кому випадало стільки страждань і рідко хто, так багато давши людям, так мало від них дістав; рідко кому доля ставила стільки перепон і так люто переслідувала, здавалося, все роблячи для того, щоб він не став тим, ким усе-таки став. Та ось він помер, і минали роки, і світ жив без нього, а любові й ненависті до нього не убуло, вони наростали обидві однаковою мірою; і його ім’я, його поезія, його могила, його пам’ять ставали предметом такої боротьби, таких поклонінь і поруг, таких осягнень і фальсифікацій, що якусь аналогію знайти нелегко.

Боротьба за Шевченка тому й тривала так довго, тому й була такою гострою, що це — боротьба за душу українського народу.

Шевченко розгортав ідею месіанського покликання національного інтелігента, який призначений будити приспану свідомість, хоча його нерідко чекає побиття камінням.

Не дослухалися до віщого голосу Шевченкового пророка люди — «на стогнах каменем побили»:


І праведно Господь великий,

Мов на звірей тих лютих, диких,

Кайдани повелів кувать,

Глибокі тюрми покопать.

І, роде лютий і жестокий!

Вомісто кроткого пророка...

Царя вам повелів надать!


Зрадництво, відступництво, фарисейська покірність, підла готовність служити сильнішому — ці прищеплені у невільництві /55/ риси нової, принизливо гіркої ментальності сучасного йому українства пекли вогнем душу Шевченка.

Тому він зазирає в розриті могили, з жахом пізнаючи першопричини національної трагедії. Основні з них — духовне невільництво, агресивне яничарство, роз’єднаність, незбратаність нації, відсутність у народу єдиної національної волі, продажність національної еліти, несформованість національної самосвідомості.

Чим хвалиться українська ворона в містерії «Великий льох»? Підлими діяннями супроти свого народу. Ні, вона не може зрівнятися з московською вороною, хоча вона й старша, — не зуміла вона вчинити того, що «москалі в Україні з козаками діють».

Зате українська ворона — цей підступний демон України, символ національного самоїдства, блюзнірської зневаги до ідеї власної незалежності — Хмельницького поховала разом із надіями на національне визволення, приборкала і знищила козацтво, спровокувала поразку «шведського приблуди» — Карла XII і «свого» гетьмана Мазепи, руками Петра I «Батурин спалила», «Сулу в Ромні загатила» козацькою старшиною — прибічниками Мазепи, українськими козаками і кріпаками «цареві болота гатила», «І славного Полуботка в тюрмі задушила», «І дворянства страшну силу... розплодила» з числа своїх вельмож-запроданців...

Національна трагедія — як вона постає в містерії «Великий льох» — полягає в тому, що сотворений гріх доти не буде спокутаний, доки не буде вичерпане до дна терпіння народу і він, доведений до відчаю жорстокістю, насильством і руйнуванням святинь, вибухне праведним гнівом і помстою. Кожен, хто вільно чи невільно прилучився до великого гріха — втрати народом своєї волі, — несе в Шевченка покару смертю.

Вродлива на виданні Пріся, яка в дитинстві гралася з сином Богдана Хмельницького Юрасем, перейшла з повними відрами дорогу гетьманові, який їхав у Переяслав. І хоча вона не відала, чим обернеться для України угода з Москвою («Батька, матір, себе, Собак отруїла тією клятою водою»), мусить загинути, а її душа — каратися за вчинений гріх.

Зовсім юна — підліток-дівчинка гине й карається за те, «Що цареві московському Коня напоїла — в Батурині; як він їхав в Москву із Полтави», а третя душа — немовлятко — всміхнулася цариці Катерині, хоча й не знала, «Що тая цариця — лютий ворог України, Голодна вовчиця!»

Три українські душі караються за невільно вчинені гріхизлочини і не відають, коли ж буде прощення їхніх гріхів, бо після /56/ цих трагічних для України подій (переяславська угода, поразка гетьмана Мазепи під Полтавою, знищення Батурина, зруйнування Катериною II Запорозької Січі) розпочалася Велика Руїна. Все забрала Москва в свої руки («І ви наші, і все наше, І гоже й негоже!»), сплюндрувала квітучий край, з числа вельможних байстрят «дворянства страшну силу У мундирах розплодила» і добирається тепер до найбільшої української святині — Великого льоху. Та не судилося Москві дошукатися «Великого ж того льоху», хоч малий льох у Суботові таки розкопала. Не побачили москалі в могилі тих скарбів, за якими полювали по Україні, не заспівали лірники хвали на честь гетьмана Хмельницького, не справдилося пророцтво мстивих ворон, не дістали прощення грішні душі.

Великий льох — це глибока національна таїна української душі й останній притулок надії, віри, правди. Тому українська ворона застерігає москалів од розкопування Богданового льоху, бо народиться новий Іван Гонта, що «...розпустить правду й волю по всій Україні». Водночас вона передбачає: народиться й другий Іван-близнюк, який творитиме не добро, а зло в Україні:


Один буде, як той Гонта,

Катів катувати!

Другий буде ... оце вже наш!

Катам помагати.


Зловісне пророцтво української ворони, яке так трагічно здійснювалося в Україні XX століття, віриться, вичерпалося, символічна церков-домовина, в якій була похована душа поневоленого народу, його правда, честь і гідність, розпалась-розвалилася, і справдилося Шевченкове пророцтво — встала Україна, розвіяла тьму неволі, засвітила світ правди.

Та не втішаймо себе ілюзіями, що наше духовне невільництво скінчилося, що агресивне яничарство впокорилося, витравилося з душ багатьох із нас, що більше не народиться лютий близнюк Івана Гонти. Ще довгі роки ми будемо переборювати, за словами Івана Франка, «своє духовне відчуження від рідної нації» 1.



1 Франко Іван. Поза межами можливого // Зібр. творів: У 50 т. — К., 1986. — Т. 45. — С. 284.



Шевченко прагнув перебороти духовне відчуження національної інтелігенції, скромної за чисельністю української еліти від рідної нації тим, що формував власну (об’єктивну!) систему оцінок історичного минулого України. Він пов’язував в органіч/57/ній єдності минуле, сучасне та майбутнє й тим відкривав українському народові його майбутнє.

Історична правда, хоч би якою гіркою, болісною для національної гордості й честі була, повинна згуртувати українство в єдиний національний організм і зміцнити ослаблену ідентичність українського народу. Інакше не досягти нам духовної незалежності, яка є визначальним чинником формування державницького самопочуття, а отже — фактором морально-психологічної стабільності України.

Шевченко як духовна субстанція нації був і є визначальним критерієм, за яким здійснюється нарощення в національній культурі від покоління до покоління гуманістичних духовних можливостей народу, які сприяють розквітові людської особистості. Тому прагматична актуалізація, а отже — вульгаризація задля спекулятивно витлумачуваної тези, хай украй і важливої для певної соціально-політичної чи культурної ситуації, гуманістичного, демократичного змісту літературно-мистецької спадщини Шевченка, його думок, ідей, образів, символів, метафор насамперед приносить шкоду не самому Шевченкові, а його народові, національній культурі. Поет увійшов в історію духовного життя людства і своїм особистим подвижництвом-прометеїзмом в ім’я цих ідей та ідеалів, які він обстоював і сповідував своєю творчістю, і духовною величчю свого художнього світу, розпростореного на вселюдське розуміння і сприймання. Саме максимальна відкритість Шевченкового генія до людського добра і щастя зробила його причетним до фундаментальних основ буття людини на землі, включила його національні ідеали й цінності у вселюдський процес сходження до істини, краси та добра. Саме тому життя і творчість Шевченка пронизує епохи, захоплюється в орбіти філософських течій, ідеологічних баталій, естетичних і художніх напрямів.

Гуманістична універсальність моральних імперативів Шевченка відкриває світові національну історію й культуру, створює основу для динамічного виходу цієї культури на нові рівні вселюдської цивілізації. Але треба визнати, що комплекс духовних цінностей, який конденсує в собі феномен Шевченка, не «працює» з належною естетичною і моральною ефективністю в сучасній духовній ситуації, не є максимально дійовим фактором духовно-практичного освоєння світу. Правда, дедалі зримішими стають продуктивні можливості ідей та естетичних ідеалів Шевченка в дні, коли пробуджується почуття національної свідомості людини, оживає інтерес до історії рідного народу й перспектив розвитку української мови, коли покінчено із практикою ви/58/лучення з «Кобзаря» «небажаних» поезій з тенденційним трактуванням історії українського народу. Знову Шевченко виступає критерієм діянь історичних героїв і розуміння їхньої величі чи ницості. Орієнтація на пріоритет загальнолюдських гуманістичних цінностей над класовими відкриває можливості для об’єктивної оцінки ролі й значення Кирило-Мефодіївського братства, ідей всеслов’янської соборності, вселюдського замирення на засадах правди, рівності й справедливості:


Чи є що краще, лучше в світі,

Як укупі жити,

Братам добрим добро певне

Пожить, не ділити?


У Шевченка чи не кожний моральний вчинок «заземлений» на національний характер, його тривожить моральна недосконалість суспільства, причина якої — в історичній та соціальній несправедливості. Тому моральні переживання його героїв, їхня моральна свідомість закорінені в першопричини втрат своїх прав і вольностей, в обставини, які зумовили переродження синів народу в «грязь Москви», у «варшавське сміття», а народ — у без’язиких кріпаків.

До свого дружнього «посланія» «І мертвим, і живим, і ненарожденним...» Шевченко подав епіграф із Соборного послання св. апостола Йоана: «Аще кто речет, яко люблю Бога, а брата своего ненавидит, ложь єсть». Брата свого Шевченко бачив і визначальним критерієм своєї любові до нього вважав правду. Ту правду, яку він повинен був йому говорити. І говорив. З гнівом і болем дорікав він своєму братові-українцю за те, що не навчається він, як треба, тому й мудрості своєї не має, що він і поганий правнук «славних прадідів великих», бо догідливістю своєю, принизливим підлабузництвом, механічним повторенням чужих істин викликає лише зневагу, і що з велеречивою амбітністю виповідає свою не таку вже й героїчну історію...

Важко розбивати кайдани історичного приниження національної честі й гідності, але необхідно, бо слід очистити свою історію, свої ідеали від нав’язаного волею імперського мислення стереотипу сприйняття своєї минувшини задля усвідомлення справжньої ціни кайданів і слави. Ми повинні, як заповідав Шевченко, побачити


славу,

Живу славу дідів своїх

І батьків лукавих.


Судилося долею землякам Тарасовим — «синам сердешної Украйни» — «читати» свою національну історію вибірково, /59/ оминаючи не те що слова, а й цілі періоди, одурюючи самих себе і порушуючи цим самим спадкоємність духовної культури.

Не випадково після гнівних інвектив і глузливих насмішок із земляків своїх в Україні і не в Україні Шевченко своє послання завершує закликом брататися. Ідея братерства, яка виростає на ґрунті попереднього безкомпромісного осудження гріхів своїх і чужих, тверезого очищення національної совісті над розритими могилами пращурів, реалістичного перечитання, не оминаючи «ані титли, ніже тії коми», історії свого народу, безжального осудження злочинів і помилок чванливих його проводирів, вивершує той моральний храм, який вибудовував Шевченко у своєму прагненні до соціальної гармонії:


Обніміться ж, брати мої.

Молю вас, благаю!


Почуття українського народу й сьогодні значною мірою виражається поезією Шевченка. Вона акумулювала історичний духовний досвід нації, тому в наші дні не втрачає сили народного самовираження. М. Гоголь відзначав: «Справжня національність перебуває... в самому духові народу» 1. Не випадково Шевченкова духовність так часто, надто ж у періоди переломні, захоплювалася в орбіти політичних і культурних турбот інтелігенції. Особливо виразно це проявилося на початку XX століття, коли реальною була перспектива державного і національного відродження українського народу. Революційні події початку XX століття сприяли відродженню національних ідеалів, і тому закономірно, що столітній ювілей Тараса Шевченка був явищем оновлюючим, динамічно стимулював духовну енергію народу. У вступному слові «Великі роковини» до «Збірника пам’яті Тараса Шевченка (1814 — 1914)» М. Грушевський писав: «Шевченкове століття, що ми поминаємо сього року, являється заразом ювілеєм українського відродження — святом, переглядом, обрахунком його розвою на протязі сього століття, так тісно зв’язаного з культом його національного поета» 2.



1 Гоголь Н. В. Сочинения: В 6 т. — М., 1953. — Т. 6. — С. 173.

2 Збірник Пам’яти Тараса Шевченка (1814 — 1914) / Видання Українського Наукового Товариства в Києві. — 1915. — С. 7.



Оця багатофункціональність духовності Шевченка, наші повсякчасні заміри її реалізувати в практично-духовній діяльності засвідчують й необмежені духовні можливості Шевченкового слова, і діапазон наших культурних потреб і запитів. Сьогодні Шевченко нам потрібний відроджений, очищений від вульгариза/60/торських, однозначних характеристик, гуманізований і олюднений, такий, яким його сприймала народна свідомість.

Шевченко — гнівний, безкомпромісний, але водночас схильний до християнського всепрощення на основі національного замирення в ім’я добра народного, в ім’я України.

«Сьогодні цензура випустила із своїх пазурів мої безталанні думи. Та так проклята одчистила, що я ледве впізнав свої діточки», — гірко печалився над долею своїх творінь Шевченко, не уявляючи, що й через сто років не всі його «безталанні думи» будуть виряджатися до читача. Навіть в академічному виданні творів Шевченка 1935 — 37 рр. більшовицький режим не дозволив вмістити поезії «Якби-то ти, Богдане п’яний...» та «За що ми любимо Богдана?..» У 1955 р. (видання творів у трьох томах) не вистачало ще чотирьох творів: «Чигрине, Чигрине...», «Розрита могила», «Великий льох», «Стоїть в селі Суботові...», а з 1976 р., крім цих шести поезій, не було вже й поеми «Іржавець».

Аби бодай якось виправдати ці вилучення з масових видань, іноді зазначалося, що це — вибрані твори. Так, у вступній статті до видань «Кобзаря» 1956 і 1960 рр. М. Рильський говорить про «популярність понівеченого царською цензурою „Кобзаря“ серед українського селянства дожовтневої пори» і вимушено вдає, що в цих виданнях таких понівечень немає. Не «побачив» і П. Тичина — автор передмови до «Кобзаря» 1943 р. (Москва), що випали з цього видання «Великий льох», «Гоголю», «До Основ’яненка», «За що ми любимо Богдана?..», «Заступила чорна хмара...», «Іван Підкова», «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє», «Іржавець», «Розрита могила», «Тарасова ніч», «Чигрине, Чигрине...» та «Якби-то ти, Богдане п’яний...».

О. Корнійчук у передмові до видання «Кобзаря» 1950 р. також не згадав, що читач не знайде тут восьми творів: «Великий льох», «За що ми любимо Богдана?..», «Заступила чорна хмара...», «Іржавець», «Розрита могила», «Стоїть в селі Суботові...», «Чигрине, Чигрине...» та «Якби-то ти, Богдане п’яний...».

У «Примітках» робиться спроба заспокоїти читача інформацією про зміни у написанні кількох слів, які далі й перераховуються, «в напрямку наближення до сучасного правопису», а от про вилучення самих творів — ні слова.

Твори Шевченка не лише вилучали з повних і «неповних» видань, а й редагували, аби не образити Москву, «старшого бра/61/та». Так, у «Кобзарі» ще 1930 р. (Харків: ДВУ) з «легкої руки» редактора-текстолога І. Айзенштока у поезії «Чигрине, Чигрине...» була зроблена підміна — замість «московські ребра» з’явилося «татарські ребра»:


За що ж боролись ми з панами?

За що ж ми різались з ордами?

За що скородили списами

Татарські ребра??


Виявилася начебто непоміченою заміна слова «ляхами» на «панами», а «татарські ребра» на радість ідеологічним фальсифікаторам «поселилися» в наступних масових і навіть багатотомних зібраннях творів Т. Шевченка.

З метою підсилення соціальної, антиексплуататорської спрямованості поезій Шевченка в «Царях» замість «котюга блудливий» було підправлено на «катюга блудливий», а в «Гайдамаках» замість


А онуки? Їм байдуже,

Жито собі сіють.


подано:


А онуки? Їм байдуже,

Панам жито сіють.1



1 Шевченко Т. Кобзар. — К.: Дніпро, 1966.



Та попри все, український народ упізнає себе в творчості й долі Шевченка, свою історію, долю, славу й покликання і цим національно самоутверджується, духовно очищується, морально зміцнюється. Шевченко вберіг націю від жорстоких асиміляційних протягів, які пронизували звідусіль Україну, відкрив народові його історію, занурив у її драматичні й трагічні глибини, змушуючи до самокритичного «перечитування» «тієї слави».

Шевченко виступає сьогодні духовним будівничим нашої держави. Тому наш обов’язок самокритично осмислити його дорогоцінну спадщину, його пророцтва й перестороги, долати духовне невільництво шляхом забезпечення повної свободи особи. Тільки за цієї умови українська людина сприйматиме об’єктивні оцінки історії свого народу й відкриє для себе чіткі перспективи розвитку рідної держави.

Громадянинові України має якнайшвидше відкритися в усій повноті її розвитку національно-політична традиція, ним має /62/ бути органічно засвоєна завершена, цілісна система ідей, які розвиватимуть колективну та індивідуальну національну свідомість. І тоді, в часи Шевченка, Франка, Лесі Українки, і нині, в часи духовного зміцнення української державності, ми потребували й потребуємо нової системи ціннісних орієнтацій, в основі якої була б національна ідея, філософія української історії та культури. Знову, як у часи Шевченка, як і на початку XX століття, як і в період Української Народної Республіки, постає перед українською інтелігенцією, за словами І. Франка, «величезна, дійова задача — витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здатний до самостійного культурного і політичного життя...» 1.



1 Франко Іван. Одвертий лист до гал[ицької] української молодежі // Зібр. творів: У 50 т. — Т. 45. — С. 404.



Витворити суцільний культурний організм — неймовірно важке завдання, але посильне й невідкладне. Інакше нам не осягнути духовної незалежності, бо саме культура виступає своєрідним організатором національної самосвідомості — цього соціально-культурного і соціально-психологічного феномена.

Національна самосвідомість — величезна духовна сила, яка здатна ефективно вплинути на державотворчі процеси, стимулюючи енергію народу задля винесення суспільного поступу на високу хвилю розвою. І як раніше, особливо в періоди історично зламні для українського народу, визначна роль у її формуванні належить поезії Шевченка, яка акумулювала історичний досвід нації і не втрачає сили народного самовираження.

Бувши плоттю від плоті і кров’ю від крові свого багатостраждального народу, безмежно люблячи його і належачи йому всією своєю істотою, Шевченко ненавидів у ньому те, що було виховане століттями соціального поневолення і національного розтління. Взявши від народу все краще і життєдайне, він відкинув гірше, ветхе. Та він не лише взяв від народу — він йому сторицею віддячився. Він присвятився гуманістичній освіті, демократичному і революційному вихованню мас. Велика його заслуга перед українським народом насамперед, а потім і перед іншими народами — в тому, що він уперто вщеплював у його свідомість ідеї демократизму, народного самоврядування (з історичної традиції народу ж і виведені, але збагачені й поглиблені світовою думкою), соціальної та національної справедливості, правди і свободи (поняття правди і волі, що проймають усю /63/ його поезію, в специфічно шевченківському розумінні дуже широкі, дуже конкретні і дуже людяні). Велика заслуга його і в тому, що, доклавши стільки зусиль для пробудження національного самоусвідомлення українського народу та виховання національної гідності, він спрямовував їх не в бік національної замкненості, винятковості чи ворожнечі, а в бік взаємопізнання та взаємоповаги, рівноправного спілкування, дружби та братерства народів.

Та Шевченко належить не лише Україні — всьому людству, хоч кожне його слово — про Україну.

Тут відбувається нечасте в історії літератури, — але підвладне генієві, — щасливе перетворення: поезія, породжена злобою дня, живе вічно; поезія, зміст, характер, призначення якої безпосередньо національні, набуває загальнолюдського значення, виростає до світових масштабів, стає «родовим» явищем людського духу.

Загальнолюдське значення поезії Шевченка не тільки в тому, що він, як і кожен геній, збагатив духовний потенціал людства, світ його ідей та почувань, зробивши набутком, доступним для всіх народів, те, що пережив, передумав, скристалізував у слово народ український і чого він досягнув у царстві думки і духу. Загальнолюдське значення Шевченкової поезії і в тому, що вона самому українському народові дала розуміння його долі, його потреб та його завдань перед лицем майбутнього — з погляду загальнолюдської історії та боротьби, загальнолюдських завоювань розуму й духу, світового прогресу; з висоти найпередовіших ідеалів та уявлень свого часу. Давши людству краще з українського народного, він водночас дав українському народові краще із загальнолюдського. Говоримо, звичайно, не тільки про самого Шевченка, а про весь той рух духовного відродження і піднесення, що сконцентрувався навколо його імені, подвигу, творчості, пам’яті.

І є ще один аспект цієї проблеми, де мова повинна йти про взаємопроникнення вселюдського, народного і суб’єктивного, про народність та індивідуальність великого поета. В поезії Шевченка відбилася вся глибина і самобутність його особистості. Те, що він пережив і передумав, вищою мірою виявляє сутність людини взагалі і водночас позначене печаттю могутньої і неповторної індивідуальності, засвідчуючи невичерпну багатоманітність людського духу. Поезія Шевченка глибоко психологічна і психологічна неповторно й специфічно: багато його віршів — це не просто розвиток якоїсь думки, образу, настрою, як звичайно бу/64/ває в ліриці, — це цілісний психологічний комплекс, закінчена психологічна картина, психологічна повість, де втілено не частку людини, не якусь її рису, не якийсь момент її життя, — а всю людину, все її життя (чудовий зразок такої психологічної «повісті» — вірш «А. О. Козачковському»). У Шевченка багато таких творів, де він живе не якимсь одним душевним актом, а весь цілком, сповна, всією своєю істотою, створюючи закінчений, всеоб’ємний, вичерпний людський образ, являючи цілий світ; здається, тут уже все сказано, більше вже поет нічого не зможе повідати людям. Та новий вірш — і новий світ, такий же закінчений і вичерпний. Ця безкрайність суб’єктивного — теж великий внесок Шевченків у збагачення й розвиток духовності народу, у скарбницю загальнолюдських цінностей культури. Водночас поет сам щедро черпав з цієї скарбниці; на його творчості лежить печать щасливого прилучення до світової культури, і сама вона — одна з вершин цієї культури.

Протягом небагатьох років творчості Шевченко пройшов великий і складний шлях розвитку. Його поезія багатогранна і часом навіть суперечлива, та це неминучі суперечності інтелектуальних і духовних шукань, невтоленної думки. Водночас Шевченко дивовижно цілісний і послідовний, основу його єства складають ті сокровенні думи, які проходять крізь усю його творчість поета, прозаїка, художника.

Найпомилковішим було б уявити Шевченка статичним і однозначним. Не менше спрощення — малювати його еволюцію як перманентну відмову від одного в ім’я другого. Так, між «Причинною» і «Неофітами», між ранніми баладами і пізніми біблійними «подражаніями» — величезна відстань, довгий і тернистий шлях, пройдений у муках, думах і трудах. Але цим шляхом Шевченко не відходив від себе, а йшов до себе. Мабуть, траплялося йому року десь, скажімо, 1840-го сказати слова, яких він не став би повторювати року 1860-го, та навряд чи знайшлися б такі, від яких довелося б чи хотілося б йому відмовитися. І не випадкове його звертання до власної Долі:


Ми просто йшли; у нас нема

Зерна неправди за собою.


Шевченко, як і кожен геній, весь — нескінченне і безперервне сплетіння самозаперечень і самостверджень, але його заперечення ніколи не було простою відмовою від колишнього, а ствердження — простою заміною його новим. Це був складний процес поглиблення, збагачення, перетворення попередніх понять та їхнього активного входження в наступні, перевірка колишніх /65/ уявлень та ідеалів новими, вигрунтованими на більшому знанні, їхнє боріння та взаємозапліднення — тяжка, органічна і незупинна робота вивищення духу.

Справді: хіба могутня сила і обпалююча революційна пристрасність його біблійних псалмів та «подражаній» (на жаль, невідомих ширшому колу його сучасників) не є нова, вища якість колишнього Шевченкового революційного романтизму?

І хіба не те гостре відчуття своєї невлаштованості, самоти, «недолі» на чужині і не жадання зустрічі з батьківщиною, з матір’ю Україною, які надихали його ранню поезію, — по-новому, по-інакшому і з особливою силою та зворушливістю залунали в його передсмертній ліриці: в тихій печалі, у невеселих думах людини, яка прожила гірке життя на чужині, що стала йому другою батьківщиною, дала йому і друзів, і ворогів, та не дала щастя; людини, яка позбулася ілюзій про Україну, але чує там свою домівку і туди поривається серцем, потребуючи і шукаючи душевного заспокоєння та останньої розради серед свого народу?

А драматична історія України, її героїчне і сумне минуле? Адже воно завжди надихало поета і було одним із живодайних джерел його натхнення. І якщо спочатку його зір вабили уславлені в легендах козацькі ватажки та гетьмани, а потім у декому з них він справедливо побачив підмагачів в уярмленні Вітчизни і зробив головним героєм української історії сам український народ, який не раз повставав і ще мав повстати проти експлуататорів і колонізаторів, за правду і волю, — то це не означає, що минуле України в усьому його багатстві стало менше його цікавити, менше вже давало сил, віри, підпори у боротьбі за майбутнє свого народу. Швидше навпаки. Але тепер переважають не жалі за минулим і скорбота про втрати, а його драматична переоцінка. Поет бере з минулого уроки, співвідносить із сучасним і майбутнім, робить елементом історичної перспективи.

Шевченкова поезія давно стала найважливішим і нетлінним складником духовного єства українського народу. Шевченко — це не тільки те, що вивчають, а й те, чим живуть. У чому черпають сили і надії. У глибини майбутнього слав Шевченко свої непохитні заповіти синам рідної землі, і серед цих заповітів перший і останній:


Свою Україну любіть,

Любіть її... Во время люте,

В остатню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.


Хай же й сьогодні, і в наступні роки розбудови Української держави обпікає промерзлі наші душі огнем словесним Шевчен/66/ко, хай воскресає він, пророк народу нашого, повсякчасно у наших благородних помислах і державних ділах. Бо ж ради усіх нас, і мертвих, і живих, і ненарожденних земляків його в Україні і не в Україні, він благав у Господа:


Ридаю,

Молю ридаючи, пошли,

Подай душі убогій силу,

Щоб огненно заговорила,

Щоб слово пламенем взялось,

Щоб людям серце розтопило.

І на Украйні понеслось,

І на Україні святилось

Те слово, Божеє кадило,

Кадило істини. Амінь.


ІВАН ДЗЮБА

МИКОЛА ЖУЛИНСЬКИЙ










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.