[Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 1: Поезія 1837-1847. — С. 110-112; С. 617-620.]

Попередня     Головна     Наступна             Варіанти

1839

ПЕРЕБЕНДЯ

Перебендя старий, сліпий —

Хто його не знає?

Він усюди вештається

Та на кобзі грає.

А хто грає, того знають

І дякують люде:

Він їм тугу розганяє,

Хоть сам світом нудить.

Попідтинню сіромаха

І днює й ночує;

Нема йому в світі хати;

Недоля жартує

Над старою головою,

А йому байдуже...

Сяде собі, заспіває:

«Ой не шуми, луже!»

Заспіває та й згадає,

Що він сиротина,

Пожуриться, посумує,

Сидячи під тином.

Отакий-то Перебендя,

Старий та химерний!

Заспіває про Чалого —

На Горлицю зверне;

З дівчатами на вигоні —

Гриця та веснянку,

А у шинку з парубками —

Сербина, Шинкарку,

З жонатими на бенкеті

(Де свекруха злая) —

Про тополю, лиху долю, /111/

А потім — У гаю;

На базарі — про Лазаря,

Або, щоб те знали,

Тяжко-важко заспіває,

Як Січ руйновали.

Отакий-то Перебендя,

Старий та химерний!

Заспіває, засміється,

А на сльози зверне.

Вітер віє-повіває,

По полю гуляє.

На могилі кобзар сидить

Та на кобзі грає.

Кругом його степ, як море

Широке, синіє:

За могилою могила,

А там — тілько мріє.

Сивий ус, стару чуприну

Вітер розвіває;

То приляже та послуха,

Як кобзар співає,

Як серце сміється, сліпі очі плачуть...

Послуха, повіє...

Старий заховавсь

В степу на могилі, щоб ніхто не бачив,

Щоб вітер по полю слова розмахав,

Щоб люде не чули, бо то Боже слово,

То серце по волі з Богом розмовля,

То серце щебече Господнюю славу,

А думка край світа на хмарі гуля.

Орлом сизокрилим літає, ширяє,

Аж небо блакитне широкими б’є;

Спочине на сонці, його запитає,

Де воно ночує, як воно встає;

Послухає моря, що воно говорить,

Спита чорну гору: чого ти німа?

І знову на небо, бо на землі горе,

Бо на їй, широкій, куточка нема

Тому, хто все знає, тому, хто все чує:

Що море говорить, де сонце ночує —

Його на сім світі ніхто не прийма;

Один він між ними, як сонце високе,

Його знають люде, бо носить земля; /112/

А якби почули, що він, одинокий,

Співа на могилі, з морем розмовля, —

На Божеє слово вони б насміялись,

Дурним би назвали, од себе б прогнали.

Нехай понад морем, сказали б, гуля!

Добре єси, мій кобзарю,

Добре, батьку, робиш,

Що співати, розмовляти

На могилу ходиш!

Ходи собі, мій голубе,

Поки не заснуло

Твоє серце, та виспівуй,

Щоб люде не чули.

А щоб тебе не цурались,

Потурай їм, брате!

Скачи, враже, як пан каже:

На те він багатий.

Отакий-то Перебендя,

Старий та химерний!

Заспіває весільної,

А на журбу зверне.

ПЕРЕБЕНДЯ

Джерела тексту:

першодрук у «Кобзарі» 1840 (с. 13 — 20);

«Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» 1844 (с. 11 — 15);

«Кобзар» 1860 (с. 4 — 7);

неповний чистовий автограф (рядки 1 — 79) з рукописної збірки «Поезія Т. Шевченка. Том первий» (ІЛ, ф. 1, № 18, арк. З звор. — 4 звор.); /618/

примірник «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844 з виправленнями Шевченка 1859 — 1860 рр. (ІЛ, ф. 1, № 76, с. 11 — 15).

Подається за «Кобзарем» 1860. Пунктуація у рядках 6, 11, 38, 73, 79 виправляється за автографом з рукописної збірки «Поезія Т. Шевченка. Том первий»; у рядку 71 — за «Кобзарем» 1840 та «Чигиринським Кобзарем і Гайдамаками» 1844; у рядку 93 — за аналогією до рядка 22 у «Кобзарі» 1860.

Датується орієнтовно: 1839 р., С.-Петербург.

Первісний автограф не відомий. Невдовзі після створення Шевченко записав вірш до альбому Є. П. Гребінки (див.: Русский библиофил. — 1913. — № 7. — С. 16). Цей автограф не зберігся. Найраніший відомий текст твору — першодрук у «Кобзарі» 1840. З «Кобзаря» 1840 вірш передруковано у «Чигиринському Кобзарі і Гайдамаках» 1844 без посвяти Є. П. Гребінці й з деякими орфографічними змінами. Того ж року з «Кобзаря» 1840 Я. П. де Бальмен переписав вірш (у польській транслітерації) до ілюстрованої ним та М. С. Башиловим рукописної збірки «Wirszy T. Szewczenka» (ІЛ, ф. 1, № 79, арк. 4 звор. — 5 звор.) з помилкою у рядку 66: «Послухає море» (треба: «Послухає моря»).

Після повернення із заслання, готуючи нове видання творів, поет у рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий» (арк. 3 звор. — 4 звор.) створив нову обробку тексту твору. Назву «Перебендя» змінив на «Кобзар». Автограф зберігся не повністю — без останніх шістнадцяти (80 — 95) рядків (ІЛ, ф. 1, № 18). Оскільки Головне управління цензури 25 липня 1859 р. не схвалило рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий», а дало згоду лише на нове видання раніше друкованих творів Шевченка, новий варіант твору не ввійшов до «Кобзаря» 1860. Оригіналом до складання вірша в «Кобзарі» 1860 послужили аркуші розшитого між 28 листопада та 5 грудня 1859 р. рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий», виправлені Д. С. Каменецьким, який узгодив текст з дозволеним до видання Головним управлінням цензури 25 липня 1859 р. друкованим текстом «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844, зняв виправлення Шевченка у рядках 8, 23 — 24, 61 — 65, 67, 75, 76, вписав пропущений рядок 71, але зберіг новостворений варіант рядка 49.

Поки друкувався «Кобзар» 1860 (з початку грудня 1859 до середини січня 1860 року), Шевченко правив текст «Перебенді» у примірнику «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844, повернутому з Петербурзького цензурного комітету (ІЛ, ф. 1, № 76). Поет змінив назву «Перебендя» на «Кобзар», але потім відновив хвилястою рискою назву «Перебендя» (назва «Кобзар» залишилась незакресленою), зробив виправлення у рядках 4, 49, 62, 67, 73, аналогічні зробленим у рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий», виправив рядок 95: «А на сльози зверне» (можна припустити, що цей варіант був і в автографі рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий»).

Твір поширювався в списках у рукописних «Кобзарях»: 1857, переписаному І. І. Сердюковим (ІЛ, ф. 1, № 80, с. 6 — 9), і 1861, що належав І. П. Левченку (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 3, с. 9 — 15), недатованому «Кобзарі» (НМТШ, А-549), у збірці «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 30 — 33), недатованій збірці без назви (НМТШ, А-546). Пізніші списки — в рукописних «Кобзарях» 1863 — 1867 (ІЛ, ф. 1, № 811, с. 12 — 16; криптонім власника: А. Ч.) і 1866 (ІЛ, ф. 1, № 842, арк. 85 — 86 звор.). /619/

За висловом І. Франка, вірш «Перебендя» «можна вважати типовим приміром того, як в першій добі поетичної діяльності Шевченка перехрещувалися і зливалися найрізніші впливи і як геніальна натура нашого поета уміла впливи ті щасливо перетопити в одну органічну і глибоко поетичну цілість» (Франко І. Я. Зібрання творів: У 50 т. — К., 1980. — Т. 27. — С. 287 — 288). Літературний генезис твору пов’язаний з європейським (і слов’янським) романтизмом (образ народного співця, мотив конфлікту митця з оточенням).

Образ народного співця традиційний у російській та українській романтичній поезії 20 — 40-х років XIX ст.: наслідування написаних Дж. Макферсоном пісень Оссіана у О. С. Пушкіна, «Песнь барда над гробом славян-победителей» В. Жуковського, «Песнь барда во время владычества татар в России» та «Баян к русскому воину...» М. Язикова, «Певец» П. Катеніна, «Песнь барда» М. Лермонтова, «Бандурист» М. Маркевича, «Смерть бандуриста», «Бандура» А. Метлинського, «Бандурист» Л. Боровиковського, «Дід-пасішник» М. Костомарова, «Украинский бард» Є. Гребінки та ін. До образу українського кобзаря зверталися й письменники української школи в польській літературі (Т. Падура, С. Гощинський, М. Чайковський та ін.), а також улюблені Шевченком А. Міцкевич («Дудар»), Ю.-Б. Залеський («Сон-дерево» та ін.).

У творчості молодого Шевченка образ кобзаря зустрічається у багатьох творах («Тарасова ніч», «Катерина», «Гайдамаки», «Мар’яна-черниця», пізніше — «Сліпий», «Великий льох» та ін.), що пояснюється як впливом літературної традиції, так і реаліями українського життя: кобзар, лірник, бандурист — характерна постать тогочасного сільського побуту України (див.: Бондаренко А. І. Ідейно-естетичне значення образу народного співця-кобзаря в ранній творчості Шевченка // Збірник праць шістнадцятої наукової шевченківської конференції. — К., 1969. — С. 54 — 64). І. Франко назвав образ кобзаря у першій частині вірша «постаттю наскрізь реальною, живцем вихопленою з дійсного українського життя» (Франко І. Я. Зібрання творів: У 50 т. — Т. 27. — С. 297). Рис самотнього романтичного поета, «фігури ідеальної», митця, здатного підійматися понад буденщиною, образ Перебенді набуває у другій частині твору. Конфлікт між високою духовністю поета й людьми, які не розуміють його й сміються з нього, не спроможні піднестися понад щоденними клопотами, І. Франко виводив з літературних традицій; між такими творами він згадував «Імпровізацію» з поеми «Дзяди» А. Міцкевича, поезії О. С. Пушкіна «Поэт», «Поэту», «Пророк». Проте усі ці твори, створивши відповідну поетичну атмосферу, могли послужити лише стимулом для розвитку оригінального образу кобзаря-поета у Шевченка.

Перебендя — у «Словарі української мови» Б. Грінченка (К., 1909. — Т. 3. — С. 108) — «балагур», «капризник», «привередник», іншими словами, «дивак», «химерник»; у «Толковом словаре живого великорусского языка» В. Даля «перебендивать» має значення «причудничать», «привередничать» (СПб., 1882. — Т. 3. — С. 33). Один із листів до Г. Ф. Квітки-Основ’яненка (нині не відомий) Шевченко підписав «Перебендя» (Листи до Тараса Шевченка. — С. 5, 188), і це засвідчує, що в образ свого героя він вклав певний елемент ліричного самоусвідомлення.

Заспіває про Чалого... — Мовиться про історичну пісню про страту гайдамацьким загоном Гната Голого в 1741 р. полковника надвірного /620/ війська магнатів Потоцьких Сави Чалого. Чалий з 1734 р. брав участь у гайдамацькому русі, але згодом зрадив і допомагав шляхті придушувати повстання.

На Горлицю зверне... — Йдеться або про жартівливу пісню «Ой летіла горлиця через сад...», або про пісню «Ой дівчина-горлиця до козака горнеться...».

«Гриць» — часто згадувана в Шевченкових поезіях народна пісня, приписувана Марусі Чурай, «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці...».

«Веснянка» — весняна обрядова пісня.

«Сербин» — відомо кілька народних пісень про сербина. Дві з них вміщено в збірнику М. Максимовича «Украинские народные песни» (1834): «Ой, сербине, сербине! покинь сербовати...» і «Ой, сербине, сербиночку, сватай мене, дівчиночку...».

«Шинкарка» — відома в багатьох варіантах пісня про шинкарку, яку козаки (або донці, чорноморці, запорожці, чужоземці) підмовили поїхати з ними, а потім убили (серед них — «Ой там на горі...» — Труды этнографическо-статистической экспедиции... собранные П. П. Чубинским. — Т. 5. — С. 1082. — № 218). Постать шинкарки зустрічається і в деяких інших піснях, зокрема, в записаних Шевченком «У Києві на ринку п’ють чумаки горілку...», «А в городі в Самарі...» (див. т. 5 цього видання).

Про тополю, лиху долю... — Пісня про злу свекруху, яка своїми чарами обернула невістку на тополю (Метлинский А. Народные южнорусские песни. — Киев, 1854. — С. 286 — 287).

У гаю... — Подібно розпочинається чимало пісень, серед них — «Ой за гаєм, гаєм зелененьким...» про те, як мати намовляла сина бити жінку, а той забиває її на смерть (Труды этнографическо-статистической экспедиции... собранные П. П. Чубинским. — Т. 5. — С. 727. — № 325 А), «Ой гаю мій, гаю» — сестра з «чужої сторони» пише братові листи (Там само. — С. 474. — № 59).

Про Лазаря... — жалібна лірницька псальма на євангельський сюжет про голодного старця Лазаря і багатія (запис одного з варіантів тексту див.: Малинка А. Кобзарь Петро Гарасько й лирнык Максим Прищенко // Киевская старина. — 1893. — № 9. — С. 442 — 443).

Як Січ руйновали. — Йдеться про історичні пісні про зруйнування Запорозької Січі (серед них — «Славне було Запорожжє...» // Лукашевич П. Малороссийские и червонорусские народные думы и песни. — СПб., 1836. — С. 66; «Світ великий, край далекий, та ніде прожити...» // Історичні пісні. — К., 1961. — С. 559).

Попередня     Головна     Наступна             Варіанти