[Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 1: Поезія 1837-1847. — С. 119-121; С. 623-628.]

Попередня     Головна     Наступна             Варіанти

ДО ОСНОВ’ЯНЕНКА

Б’ють пороги; місяць сходить,

Як і перше сходив...

Нема Січі, пропав і той,

Хто всім верховодив!

Нема Січі; очерети

У Дніпра питають:

«Де-то наші діти ділись,

Де вони гуляють?»

Чайка скиглить літаючи,

Мов за дітьми плаче;

Сонце гріє, вітер віє

На степу козачім.

На тім степу скрізь могили

Стоять та сумують;

Питаються у буйного:

«Де наші панують?

Де панують, бенкетують?

Де ви забарились?

Вернітеся! Дивітеся —

Жита похилились,

Де паслися ваші коні,

Де тирса шуміла,

Де кров ляха, татарина

Морем червоніла...

Вернітеся!» — «Не вернуться! —

Заграло, сказало

Синє море. — Не вернуться,

Навіки пропали!»

Правда, море, правда, синє!

Такая їх доля:

Не вернуться сподівані,

Не вернеться воля. /120/

Не вернуться запорожці,

Не встануть гетьмани,

Не покриють Україну

Червоні жупани!

Обідрана, сиротою

Понад Дніпром плаче;

Тяжко-важко сиротині,

А ніхто не бачить...

Тілько ворог, що сміється...

Смійся, лютий враже!

Та не дуже, бо все гине —

Слава не поляже;

Не поляже, а розкаже,

Що діялось в світі,

Чия правда, чия кривда

І чиї ми діти.

Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине...

От де, люде, наша слава,

Слава України!

Без золота, без каменю,

Без хитрої мови,

А голосна та правдива,

Як Господа слово.

Чи так, батьку отамане?

Чи правду співаю?

Ех, якби-то!.. Та що й казать?

Кебети не маю.

А до того — Московщина,

Кругом чужі люде...

«Не потурай», — може, скажеш,

Та що з того буде?

Насміються на псалом той,

Що виллю сльозами;

Насміються... Тяжко, батьку,

Жити з ворогами!

Поборовся б і я, може,

Якби малось сили;

Заспівав би — був голосок,

Та позички з’їли.

Отаке-то лихо тяжке,

Батьку ти мій, друже!

Блужу в снігах та сам собі:

«Ой не шуми, луже!» /121/

Не втну більше. А ти, батьку,

Як сам здоров знаєш,

Тебе люде поважають,

Добрий голос маєш;

Співай же їм, мій голубе,

Про Січ, про могили,

Коли яку насипали,

Кого положили.

Про старину, про те диво,

Що було, минуло...

Утни, батьку, щоб нехотя

На весь світ почули,

Що діялось в Україні,

За що погибала,

За що слава козацькая

На всім світі стала!

Утни, батьку, орле сизий!

Нехай я заплачу,

Нехай свою Україну

Я ще раз побачу,

Нехай ще раз послухаю,

Як те море грає,

Як дівчина під вербою

Гриця заспіває.

Нехай ще раз усміхнеться

Серце на чужині,

Поки ляже в чужу землю

В чужій домовині.

ДО ОСНОВ’ЯНЕНКА

Джерела тексту:

першодрук у «Кобзарі» 1840 (с. 89 — 96);

примірник першої частини накладу «Кобзаря» 1840 з повнішим текстом, с. 89 — 96 (Наукова бібліотека Санкт-Петербурзького університету, відділ рідкісних книжок, шифр: Е І 4523, інв. № 18786);

«Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» 1844 (с. 28 — 32);

рукописна збірка 1844 «Wirszy T. Szewczenka», укладена Я. П. де Бальменом, з виправленнями Шевченка 1845 — 1846 рр. (ІЛ, ф. 1, № 79, с. 73 — 80);

«Кобзар» 1860 (с. 42 — 45);

частина чистового автографа (рядки 21 — 65) з рукописної збірки «Поезія Т. Шевченка. Том первий» (ІЛ, ф. 1, № 18, арк. 14 — 14 звор.) та фотокопія дальшої частини того ж автографа (рядки 65 — 104) з тієї самої рукописної збірки (ІЛ, ф. 1, № 18);

примірник «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844 з виправленнями Шевченка 1859 — 1860 рр. (ІЛ, ф. 1, № 76, с. 28 — 32).

Подається за «Кобзарем» 1860 (с. 42 — 45). Рядки 25 — 43, 61 — 62, 68 — 69, вилучені цензурою у прижиттєвих виданнях, відновлюються за автографом з рукописної збірки «Поезія Т. Шевченка. Том первий» (ІЛ, ф. 1, № 18).

Датується за часом опублікування в журналі «Отечественные записки» (1839. — № 10. — С. 1 — 29) нарису Г. Ф. Квітки-Основ’яненка «Головатый (Материал для истории Малороссии)», який дав поштовх до створення послання Шевченка, орієнтовно: жовтень — грудень 1839 р., С.-Петербург. М. О. Максимович свідчив: «Шевченко написал свое послание „К Основьяненку“, воодушевленный не „Марусею“ и не другими его малороссийскими повестями; он воодушевлен историческим очерком запорожца Головатого, который был написан Квиткою по-русски и напечатан в „Отечественных записках“ 1839 года (это известно мне достоверно из беседы с Шевченком, когда он гостил у меня на Михайловой Горе в июне 1859 года)» (Максимович М. А. Трезвон о Квиткиной Марусе // Киевская старина. — 1893. — № 8. — С. 260). /624/

Первісний автограф не відомий. Наприкінці 1839 або на початку 1840 року Шевченко під псевдонімом «Перебендя» надіслав автограф, нині не відомий, Г. Ф. Квітці-Основ’яненкові. Відгадавши псевдонім після виходу в світ «Кобзаря», Г. Ф. Квітка-Основ’яненко в листі до поета від 23 жовтня 1840 р. писав про читання цього рукопису: «А тут і письмечко... не відгадаю від кого. Я узяв та гарненько і розпечатав... А далі як почали вірші читати... так ну!.. [...] Дивлюсь... жіночка моя хусточкою очиці втира... „Отсе так, — кажу, — хтось мудро написав і живо всю правду списав... хто ж такий?.. Перебендя... Вгадуй же його, що і хто воно таке є... не знаємо“» (Листи до Тараса Шевченка. — С. 5). Слід думати, що це було послання «До Основ’яненка».

Найраніший відомий текст твору — першодрук у «Кобзарі» 1840. У найперших примірниках, надрукованих до 13 квітня, текст послання «До Основ’яненка» повніший, має менші купюри (в рядках 41 — 43, 61 — 62, 68 — 69). В основній частині тиражу, надрукованій кількома днями пізніше, до 17 — 18 квітня, під тиском цензурних вимог текст частково перебрано й переверстано, з нього вилучено ще 18 з половиною рядків (від середини 25 по 43 включно). Квиток на випуск книжки у світ цензор П. О. Корсаков підписав 18 квітня 1840 р. З «Кобзаря» 1840 послання передруковано в «Чигиринському Кобзарі і Гайдамаках» 1844 з іншою назвою — «До українського писаки» — та з деякими орфографічними відмінами.

Того ж року з примірника «Кобзаря» 1840 з повнішим текстом Я. П. де Бальмен переписав вірш (польською транслітерацією) до ілюстрованої ним та М. С. Башиловим рукописної збірки «Wirszy T. Szewczenka» (ІЛ, ф. 1, № 79, с. 73 — 80). 20 липня 1844 р. Я. П. де Бальмен переслав цю збірку В. О. Закревському для передачі Шевченкові (Т. Г. Шевченко в документах і матеріалах. — С. 71 — 72).

Твір набув поширення і в інших списках з «Кобзаря» 1840: у рукописному «Кобзарі» 1857, переписаному І. І. Сердюковим (ІЛ, ф. 1, № 80, арк. 8 — 9 звор.), збірнику без назви й дати (ІР НБУВ, I, № 7446, арк. 3 — 5), «Кобзарі» (НМТШ, А-549) та ін.

25 липня 1846 р. П. Куліш у листі до Шевченка запропонував зробити в його творах ряд виправлень і скорочень: «В посланий „До Основ’яненка“ нужно исправить на стр. 92 стих: „На степі казачій“. К рифме плаче придется и украинский род: на степу козачім. Далее на 93 стр. Вы превозносите Головатого — лицо не очень важное и мало известное народу и историкам. Не лучше ли напечатать:

Наша пісня, наша дума

Не вмре, не загине;

От де, люди, наша слава,

Слава України!»

(Листи до Тараса Шевченка. — С. 40).

Про те, як поставився Шевченко до цих пропозицій, відомостей не збереглося. Після повернення із заслання, готуючи нове видання творів, поет у рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий» (арк. 13 — 15) створив нову обробку тексту послання. Автограф цей зберігся не повністю — без двадцяти перших (1 — 20) рядків (ІЛ, ф. I, № 18). Поет дав нову назву — «Основ’яненкові», під якою твір згадано у відгуку про рукопис «Поезія Шевченка. Том первий» від 25 липня 1859 р. членом Головного управління цензури О. Г. Тройницьким (див.: Бородін В. С. Т. Г. Шевченко і царська /625/цензура. — С. 129). Шевченко відновив рядки 25 — 43, 61 — 62, 68 — 69, вилучені цензурою у попередніх виданнях «Кобзаря» (1840 і 1844), окремі з них, з деякими переробками й відмінами від тексту, надрукованого у найперших примірниках «Кобзаря» 1840, де цензурних купюр менше, а текст повніший. Зокрема, рядок 33 «Не вернеться козачество» змінено на «Не вернуться запорожці», рядки 37 — 38 «Україна сиротою Понад Дніпром плаче» — на «Обідрана, сиротою Понад Дніпром плаче». Рядки 49 — 50 («Наш завзятий Головатий Не вмре, не загине») Шевченко переробив на «Наша дума, славослови, Не вмре, не загине». У тій частині автографа, що не збереглася, Шевченко, ймовірно, виправив рядки 12 — 13 «На степі козачій. На тій степі скрізь могили» на «На степу козачім. На тім степу скрізь могили», як їх і надруковано згодом у «Кобзарі» 1860.

Оскільки Головне управління цензури 25 липня 1859 р. не схвалило рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий», а дало згоду лише на нове видання раніше друкованих творів Шевченка, новий варіант послання «До Основ’яненка» не ввійшов до нового видання — «Кобзаря» 1860. Оригіналом для складання вірша в «Кобзарі» 1860 послужили аркуші розшитого між 28 листопада та 5 грудня 1859 р. рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий», виправлені Д. С. Каменецьким. Д. С. Каменецький відновив назву «До Основ’яненка», викреслив рядки 25 — 43, 61 — 62, вилучені цензурою у «Кобзарі» 1840, в основному узгодив текст із дозволеним до видання Головним управлінням цензури 25 липня 1859 р. друкованим текстом «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844, але подекуди зберіг новостворені варіанти рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий» (рядки 33, 37), які увійшли до «Кобзаря».

Під час друкування «Кобзаря» 1860 текст послання «До Основ’яненка» зазнав втручання з боку П. О. Куліша та Д. С. Каменецького. П. О. Куліш, за його власним твердженням, висловленим у листі до П. І. Зуйченка від 1 серпня 1885 р. (Яворницький Д. /. Матеріали до біографії Т. Г. Шевченка. — Катеринослав, 1909. — С. 12 — 13) та у листі до О. М. Огоновського від 30 вересня 1889 р., наполягав на своєму варіанті цього рядка. У листі до О. Огоновського він, зокрема, писав: «Тоді він (Шевченко. — Ред.) так уже вчадів од нашого кадила, що суперечувавсь против моєї поправки; та я, шануючи рідну поезію над самого поета, звелів печатати не по-дурному, і Тарас мовчав уже про те, що зошпетив був Головатим увесь той стихотвір» (Возняк М. С. П. Куліш як інформатор галицького історика літератури (Його листування з Ом. Огоновським) // Життя й революція. — 1927. — № 12. — С. 298). Очевидно, на вимогу П. О. Куліша Д. С. Каменецький виправив «славослови» на «наша пісня».

Поки друкувався «Кобзар» 1860 (з початку грудня 1859 до середини січня 1860 року), Шевченко правив текст «До Основ’яненка» у примірнику «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844, що був повернутий йому з Петербурзького цензурного комітету і став його авторським робочим примірником (ІЛ, ф. 1, № 76). Друкований заголовок «До українського писаки» він виправив спочатку на «До Основ’яненка», а потім — на «Основ’яненкові».

Ймовірно, саме від Шевченка походять рукописні вставки на місці цензурних купюр, зроблені в примірниках «Кобзаря» 1860 з дарчими написами Ф. М. Лазаревському (ІЛ, ф. 1, № 519), І. М. Лазаревському (РДБ, відділ рукописів, шифр: М 10790), Н. В. Тарновській (ІЛ, ф. 1, № 525), Марку Вовчку (ІЛ, ф. 1, № 812), К. В. Ґалаґан (ІР НБУВ, IV, 137). Перші /626/ два тексти дуже близькі між собою, а також зі списком І. М. Лазаревського, виконаним на основі «Чигиринського Кобзаря» 1844 (ІЛ, ф. 1, № 68, с. 14 — 15). Вставки у «Кобзарях» з дарчими написами поета Н. В. Тарновській і К. В. Ґалаґан тотожні.

За невідомими, текстуально близькими між собою джерелами зроблено списки у рукописному «Кобзарі» 1861, що належав І. Левченку (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, спр. 3, с. 97 — 102); збірці «Сочинения Т. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, спр. 4, с. 48 — 52); примірнику «Кобзаря» 1860, що належав Л. Г. Лопатинському, з дописками невідомою рукою (ІЛ, ф. 1, № 535, с. 42 — 45); рукописному «Кобзарі» 1863 — 1867 (ІЛ, ф. 1, № 811, арк. 43 звор. — 45 звор.; криптонім власника: А. Ч.); збірці 1866 (ІЛ, ф. 1, № 842, арк. 108 — 109 звор.).

Вірш звернений до Г. Ф. Квітки-Основ’яненка (1778 — 1843) — українського письменника, прозаїка й драматурга, з творчістю якого Шевченко познайомився завдяки Є. П. Гребінці ще до визволення з кріпацтва; з листа Є. П. Гребінки від 18 листопада 1838 р. вперше дізнався про молодого поета й Г. Ф. Квітка. Повість Г. Ф. Квітки-Основ’яненка «Сердешна Оксана», з надісланим Є. П. Гребінці наприкінці 1838 або на початку 1839 року рукописом якої мав можливість ознайомитися Шевченко, послужила, очевидно, найвагомішим стимулом — поряд із творами на подібну тему в російській літературі — до створення поеми «Катерина».

Послання «До Основ’яненка» написано під враженням нарису Г. Ф. Квітки «Головатый (Материал для истории Малороссии)» (Отечественные записки. — 1839. — № 10. — С. 1 — 29). Невдовзі після створення вірша — наприкінці 1839 або на початку 1840 року Шевченко, ймовірно, переслав вірш Г. Ф. Квітці-Основ’яненкові у листі до нього за підписом «Перебендя» (лист не відомий), а після виходу в світ свого першого «Кобзаря» надіслав письменникові і його. Відтоді розпочалося їхнє листування, з якого збереглися три Шевченкові й чотири Квітчині листи.

З бігом часу Тарас Шевченко ґрунтовніше підійшов до оцінки діяльності Г. Ф. Квітки-Основ’яненка: віддаючи належне його літературному талантові, поет критично поставився до консерватизму в його світогляді, до його лояльності щодо царизму — рис, особливо виразно виявлених у «Листах до любезних земляків» (X., 1839). У передмові 1847 р. до нездійсненого видання другого «Кобзаря», характеризуючи тогочасний стан розвитку української літератури, Шевченко писав: «Покійний Основ’яненко дуже добре приглядався на народ, та не прислухався до язика, бо, може, його не чув у колисці од матері...». Високо цінуючи здобутки прози й драматургії письменника, Шевченко не міг не помітити в мові Г. Ф. Квітки надміру бурлескних та сентименталістських стилістичних елементів, які помітно відрізнялися від лаконічного й точного народного способу висловлення. Пізніше, готуючи видання «Кобзаря» 1860, Шевченко більш виважено поцінував творчість Г. Ф. Квітки та її значення для розвитку рідної літератури, а первісну назву послання відновив.

На тім степу скрізь могили Стоять та сумують; Питаються у буйного: «Де наші панують?..» — Тут маємо фольклорну ремінісценцію:

Ой у степу високі могили

Стоять та сумують:

Ой десь наші славні запорожці

За морем панують /627/

(Гринченко Б. Д. Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседних с ней губерниях. — Чернигов, 1899. — Т. 3. — С. 601. — № 1431, пісня під умовною назвою «Запорожці втекли за море, не хотівши йти в пікінери»; надійшла «из бумаг П. А. Лукашевича»).

Слава не поляже; Не поляже, а розкаже... Не вмре, не загине... — Традиційні формули уславлення, властиві народним думам, як, наприклад, у знаній Шевченком думі про Івана Коновченка:

Слава не вмре, не поляже,

Лицарство козацьке всякому розкаже

(Максимович М. А. Украинские народные песни. — С. 57).

Що діялось в світі... І чиї ми діти. — Ремінісценція пісні «Зібралися всі бурлаки...» — про зруйнування Січі:

Що діється тепер на світі,

Да чиї ж ми діти!

(Історичні пісні. — К., 1861. — С. 569. — А).

Блужу в снігах та сам собі: «Ой не шуми, луже!». — Мається на увазі українська народна пісня «Ой не шуми, луже, зелений байраче...».

Гриця заспіває. — Йдеться про українську народну пісню «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці...».

Інші редакції та варіанти

Головатий Антон Андрійович (1744 — 1797) — кошовий отаман Чорноморського козацького війська, яке він разом із запорозьким старшиною С. Білим сформував за дорученням царського уряду через дванадцять років після ліквідації Запорозької Січі; під час російсько-турецької війни 1787 — 1791 рр. очолював піхоту й флотилію цього війська; у перському поході 1796 — 1797 рр. командував двома полками чорноморських козаків. Романтизований образ Головатого у нарисі Г. Ф. Квітки-Основ’яненка «Головатый (Материал для истории Малороссии)» (Отечественные записки. — 1839. — № 10. — С. 1 — 29) надихнув Шевченка на створення вірша й викликав тривалий інтерес поета до його постаті. Шевченко збирався намалювати й літографічним способом розмножити портрет А. Головатого; 31 січня 1843 р. він писав до Я. Г. Кухаренка: «Чом ви мені не присилаєте костюма для Головатого. ...Я думаю його нарисовать, що він стоїть сумн[ий] коло Зимнього дворца, позаду Нева, а за Невою крепость, де конав Павло Полуботок. Поміркуйте самі, як це лучше зробить (зібрати передплату на літографований портрет. — Ред.), бо мені й самому дуже хочеться кликнуть на світ Головатого...». Шевченко виконав ескіз портрета «Антон Головатий біля Неви» (травень 1843 р.); одяг персонажа відповідає описові Г. Ф. Квітки.

Влітку 1846 р. (дата орієнтовна) під час подорожі поета по Україні до його подорожнього альбому невідомою рукою записано текст пісні «О Боже наш, Боже, Боже наш єдиний...» (ІЛ, ф. 1, № 108, арк. 37 звор. — 37) — варіант так званої «Пісні А. Головатого» про переселення у 1792 — 1793 рр. частини запорозьких козаків на Кубань. Побіжно згадується А. Головатий і в повісті «Близнецы».

Наша дума, славослови, Не вмре, не загине... — Слово «дума» в цьому рядку здебільшого тлумачиться звужено — лише як фольклорний /628/ жанр; більшість же дослідників справедливо вважає, що тут поет мав на увазі народний світогляд взагалі — й історичний, і політичний, і філософський — як народну самосвідомість, як ідеал майбутнього, виражений у всій народній творчості, включаючи й історичні думи та пісні. Тлумачення вислову «славослови» й понині не усталене: більшість літературознавців розуміє його в негативному плані як засіб полеміки Шевченка з ліберальним українофільством (Барабоха О. Вірш Шевченка «До Основ’яненка»: До питання про творчу історію // Збірник праць шістнадцятої наукової шевченківської конференції. — С. 36 — 44; Бернштейн М. Д. Із спостережень над сучасним досвідом радянської шевченківської текстології// Питання текстології: Поезія. — К., 1977. — С. 46 — 49; він же тлумачить об’єкт критики Шевченка і як слов’янофільство. — Там само). Ю. О. Івакін як одне з можливих тлумачень запропонував позитивне розуміння цього вислову, загальноприйняте на той час, а тому вважав, що Шевченко має на увазі самого Г. Ф. Квітку-Основ’яненка (Івакін Ю. О. Нотатки шевченкознавця. — К., 1986. — С. 173 — 177); цю гіпотезу не було підтримано сучасними дослідниками.

Без золота, без граніта... — Заміною вислову «без каменю» на «без граніта» Шевченко розкрив смисл цього першого, який тлумачиться помилково як «коштовне каміння» (Словник мови Шевченка. — К., 1964. — Т. 1. — С. 314), тоді як ідеться про граніт офіціозних пам’ятників з пишномовними написами, що вихваляли царських вельмож; за Шевченком, духовний скарб народу не потребує офіційного уславлення.

Попередня     Головна     Наступна             Варіанти