[Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 1: Поезія 1837-1847. — С. 635-675.]

Попередня     Головна     Наступна             Варіанти             Текст першодруку

Коментарі до поеми ГАЙДАМАКИ

Джерела тексту:

першодрук першого розділу (рядки 322 — 438) в альманасі «Ластівка» (с. 371 — 377);

першодрук окремою книжкою: Гайдамаки: Поема Т. Шевченка. — СПб., 1841;

примірник «Гайдамаків» 1841, подарований Р. І. Чернявському, з виправленнями Шевченка в рядках 845 та 2522 (ІЛ, ф. 1, № 6, с. 46, 122);

текст виправлень Шевченка в примірнику «Гайдамаків» 1841, подарованому Г. Ф. Квітці-Основ’яненку, надрукований у журналі «Червоний шлях» (1926. — № 2. — С. 163) за автографом, що не зберігся;

рукописна збірка 1844 р. «Wirszy T. Szewczenka», укладена Я. П. де Бальменом, з виправленнями Шевченка в рядках 584 — 585 (ІЛ, ф. 1, № 79, с. 137);

«Кобзар» 1860 (с. 125 — 222);

примірник «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844 з виправленнями Шевченка 1859 — 1860 рр. (ІЛ, ф. 1, № 76);

примірник «Кобзаря» 1860 з виправленнями Шевченка (ІЛ, ф. 1, № 70).

Подається за примірником «Кобзаря» 1860 з виправленнями Шевченка (ІЛ, ф. 1, № 70, с. 125 — 222). Вступ (рядки 1 — 268), вилучений у /636/ «Кобзарі» 1860, подається за примірником «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844 з виправленнями Шевченка 1859 — 1860 рр. (ІЛ, ф. 1, № 76, с. 7 — 18).

Дата вступу в першодруці: «С. Петербург, 1841, апреля 7».

Датується орієнтовно за згадкою в щоденнику Шевченка про роботу над поемою (запис від 1 липня 1857 р.), часом знайомства Шевченка з П. І. Мартосом, датою вступу в першодруці і датою подання рукопису поеми до цензури: 1839 — 1841 р., С.-Петербург.

Автограф не відомий. Працювати над поемою Шевченко почав під час навчання в Академії мистецтв — близько 1839 р. За його свідченням у щоденнику від 1 липня 1857 р., він «занимался тогда сочинением малороссийских стихов... и лелеял в своем сердце своего слепца Кобзаря и своих кровожадных гайдамаков». Про час роботи над «Гайдамаками» йдеться у спогадах П. І. Мартоса: «Шевченка я знал коротко. Я познакомился с ним в конце 1839 года в Петербурге, у милого доброго земляка Е. П. Гребенки, который рекомендовал мне его как талантливого ученика К. П. Брюллова... Тогда же (в 1840 г.) мне хотелось узнать больше подробностей о Барской конфедерации. Статья Энциклопедического лексикона Плюшара не удовлетворила меня (йдеться про статтю: Шульгин И. П. Барская конфедерация // Энциклопедический лексикон. — СПб., 1836. — Т. 5. — С. 9 — 14. — Ред.). Часто я говорил об этом с Гребенкою в присутствии Шевченка, который был в то время еще довольно скромен и не только ни одного известия не сообщил мне, но не подал даже знака, что ему известно что-нибудь о происшествиях того времени. Я перечитал множество сочинений, в которых надеялся найти хоть что-нибудь об этих делах; наконец мне попался роман Чайковского на польском языке „Wernyhora“, изданный в Париже (йдеться про кн.: Czajkowski M. Wernyhora. Wieszcz ukraiński. — Paryż, 1838. — Ред.). Я дал Шевченку прочитать этот роман; содержание „Гайдамак“ и большая часть подробностей целиком взяты оттуда» (М[арто]с П. Эпизоды из жизни Шевченка // Вестник Юго-Западной и Западной России. — 1863. — Кн. 10 (апрель). — Отд. IV. — С. 35 — 36). Перебільшуючи міру використання «Вернигори» в поемі Шевченка, мемуарист, однак, незаперечно засвідчує факт його знайомства з цим твором, яке відбилося в роботі над «Гайдамаками». Вступ (рядки 1 — 268), датований 7 квітня 1841 р., написано, очевидно, пізніше решти віршованого тексту поеми та приміток до неї. Передмову написано не пізніше 8 листопада 1841 р. (дата подання твору до цензури).

Ще до остаточного завершення поеми Шевченко знайомив з нею українських письменників у Петербурзі. Частину рукопису, нині не відому, він послав до Харкова Г. Ф. Квітці-Основ’яненкові, який у листі до Шевченка від 22 березня 1841 р. писав про своє та інших харків’ян захоплення Шевченковими віршами й заохочував його швидше публікувати поему: «„Гайдамаки“ Ваші добра штука буде. Читав я декому з наших. Поцмакують. А що вже Гулак-Артемовський, коли знаєте, той дуже Вас улюбив за „Кобзаря“. Друкуйте швидше, лишень. Нехай Вам Бог помага» (Листи до Тараса Шевченка. — С. 9). Є. П. Гребінка додатково включив перший розділ «Гайдамаків» (без назви) до впорядкованого ним альманаху «Ластівка», рукопис якого з кількома іншими творами Шевченка вже перебував тоді у цензурі, про що свідчать дві дати цензурних дозволів на його титульній сторінці: 12 березня і 20 грудня 1840 р. (див.: Бородін В. С. Над текстами Т. Г. Шевченка. — С. 64 — 65). Публікація в «Ластівці» мала /637/ присвяту «В. И. Григоровичу на память 22 апреля 1838» (день викупу Шевченка з кріпацтва) і супроводжувалася такою приміткою Є. П. Гребінки: «Порадував нас торік Шевченко кобзарем, а тепер знов написав поему „Гайдамаки“. Гарна штука, дуже гарна, така смашна, мовляв, як у Спасівку та у жаркий день після обіду гарний кавун — і їси, і ще хочеться — і читаєш, і не одірвешся. Оце вам для приміру з неї перва глава. А там дальше усе лучче й лучче. Штука, я вам скажу!» (Ластівка. — С. 371).

Першодрук першого розділу поеми в «Ластівці» має численні відмінності від окремого видання 1841 р.; здебільшого вони мають правописний характер і свідчать про участь Є. П. Гребінки в редагуванні для альманаху авторського рукопису в напрямі до усталюваних тоді орфографічних та пунктуаційних норм. Так, послідовно правилися Шевченкові написання «соничко», «вниси» — на «сонечко», «внеси»; «дрожить» на «дрижить»; «розказовать» на «розказувать»; «хочеця», «трапляєця», «гнуця» на «хочетця», «трапляєтця», «гнутця»; «у ранці» на «уранці» тощо.

Намір опублікувати поему Шевченко висловив у вступі до неї ще в квітні 1841 р., але здійснювати його почав, через скрутні матеріальні обставини, лише наприкінці року. Не маючи коштів на видання, Шевченко випустив передплатні квитки на майбутню книжку вартістю 5 карбованців асигнаціями (див.: Тарас Шевченко. Документи та матеріали. — С. 41), які поширював серед знайомих. У відповідь на нині не відомий лист Шевченка Г. Ф. Квітка-Основ’яненко в листі до нього від 22 листопада 1841 р. запитував: «Та де ж Ваші білети? Пишете, що посилаєте єсте, та й нема. Чурхніть кете їх до нас. Може таки який-небудь десяток збудемо» (Листи до Тараса Шевченка. — С. 10). Шевченко відповів Г. Ф. Квітці-Основ’яненку в листі від 8 грудня 1841 р.: «Посилаю Вам білети на „Гайдамаки“, роздайте, будьте ласкаві, як умієте, вони вже надрюковані. Та... єй-богу, сором сказать, нема чим викупить з дрюкарні».

8 листопада 1841 р. Шевченко особисто подав рукопис поеми до Петербурзького цензурного комітету. 311 листопада поема була на розгляді в цензора П. О. Корсакова, який схвалив її до друку 29 листопада. 1 грудня 1841 р. Шевченко забрав рукопис із цензурного комітету; протягом грудня книжку було надруковано, але квиток на випуск її в світ цензор П. О. Корсаков видав тільки 21 березня 1842 р. (див.: Бородін В. С. Т. Г. Шевченко і царська цензура. — С. 81 — 82). Це пояснюється цензурними причинами — забороною публікувати твори про народні повстання середини XVIII ст. на Україні. У циркулярному листі міністра народної освіти С. С. Уварова від 24 грудня 1839 р. у зв’язку з недопущенням до друку статті М. О. Максимовича «Сказание о Колиивщине» було вказано, що друкувати твори про це народне повстання не слід, оскільки описувані в них події «слишком близкие нашему времени, ...желательно более изглаживать из памяти народа, нежели возобновлять в ней» (Там само. — С. 23 — 24). Про цензурну протидію першому виданню «Гайдамаків» Шевченко згадує і в листі до Г. С. Тарновського від 26 березня 1842 р., написаному через кілька днів після виходу книжки в світ: «Было мне с ними горя, насилу выпустил цензурный комитет, возмутителъно да и кончено, насилу кое-как я их уверил, что я не бунтовщик. Теперь спешу разослать, чтобы не спохватились».

У тексті першодруку «Гайдамаків» цензурне втручання виявилося порівняно невеликим. У рядках 475 — 476 («Ха, ха, ха, ха!.. Чорт, панове, Літаню співає») було знято слово «літаню»; вилучено рядки 584 — 585 — ци/638/тату з патріотичної «Пісні легіонів» Ю. Вибицького (1797): «My żyjemy, my żyjemy, Polska nie zginęła» (хоча в рядку 492 ці ж слова українською транскрипцією залишилися); в рядках 843 — 845 «А те, що минуло, Не згадуйте, пани-брати, Бо щоб не почули» знято натяк на політичні утиски миколаївських часів (рядок 845); у рядку 1838 («Ось царицина копійка») знято слово «царицина»; в рядках 2521 — 2522 («Бо на своїм нема місця, Нема місця волі») знято рядок 2522. Більшість із цих цензурних вилучень Шевченко відновив у примірниках першодруку, подарованих ним петербурзькому чиновникові Р. І. Чернявському (ІЛ, ф. 1, № 6) та письменникові Г. ф. Квітці-Основ’яненку (останній не зберігся, але зроблені в ньому виправлення Шевченка опубліковано в статті: Ланевський. Знахідка нового листа Т. Г. Шевченка // Червоний шлях. — 1926. — № 2. — С. 163). Щодо позначених крапками рядків 1918 — 1919, 1934 — 1935, 1938 — 1939, то вони, очевидно, ще в рукопису були випущені самим Шевченком з огляду на їхній фривольний зміст і не відновлювалися ним у примірниках першодруку. Два з них були згодом дописані рукою І. М. Лазаревського в робочому примірнику видання «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» 1844 (ІЛ, ф. 1, № 76, с. 96) та в примірнику «Кобзаря» 1860, подарованому Шевченком Л. В. Тарновській (ІЛ, ф. 1, № 524, с. 196 — 197).

Розсилаючи перше видання «Гайдамаків» своїм знайомим, Шевченко нарікав на численні орфографічні помилки та друкарські недогляди в книжці. «Поправляйте, будьте ласкаві, самі граматику, — просив він у листі до Г. С. Тарновського від 26 березня 1842 р., — бо так погано видержана коректура, що цур йому». Про це ж ідеться в листі Шевченка до Г. Ф. Квітки-Основ’яненка від 28 березня 1842 р.: «„Надрюковав, бодай йому очі повилазили“, — отак ви скажете, як зачнете читать мої „Гайдамаки“; а що скажете — як прочитаєте — не знаю. Не лайте дуже, коли найдете що-небудь не до ладу, бо і написано і надрюковано навмання». Однак Г. Ф. Квітка-Основ’яненко в листі до Шевченка від 29 квітня 1842 р. оцінив поему дуже високо: «Ну, вже так що порадували Ви нас своїми „Гайдамаками“! Як кажу: читаєш та й облизуєшся. Якраз к Великодню прислали Ви свою нам писанку; а я зараз і розіслав по рукам. Пан Артемовський аж підскакує та хвалить. Як такого добра не хвалити? ...Артемовський сам хотів до Вас писати — і не збреше, напише, бо дуже похваляє» (Листи до Тараса Шевченка. — С. 11). Сповістити, як поема була сприйнята іншими харківськими читачами, Шевченко просив у листі до П. М. Корольова від 22 травня 1842 р.: «Напиши, будь ласкав, земляче, коли будеш мать час, як там у вас, у Харкові, привітали мої „Гайдамаки“, чи лають, чи ні, напиши щиру правду...».

Незважаючи на схвальну оцінку поеми, передплата на видання поширювалася дуже повільно. «Білети Ваші усі цілі лежать у мене, — сповіщав Шевченка Г. ф. Квітка-Основ’яненко в листі від 29 квітня 1842 р., — ніхто не взяв ні одного, кажуть: „Нехай книжки пришлеть“... Записалося у мене душ з п’ятнадцять, що певно дадуть гроші; пришліте десятків зо два, то гроші зараз і вишлю» (Листи до Тараса Шевченка. — С. 11). У зверненні «Панове субскрибенти!», вміщеному на задній обкладинці книжки, згадано «десятків зо два, зо три» передплатників поеми.

Повільно розходилася й уже видрукована книжка. 8 лютого 1843 р. Шевченко продав майже весь її тираж (800 примірників) петербурзькому книгареві І. Т. Лисенкову разом із правом на перевидання «Кобзаря» 1840, про що видав йому відповідне зобов’язання (опубліковане згодом у /639/ газеті «Судебный вестник» від 10 грудня 1867 р.): «Я, нижеподписавшийся, продал в вечное и потомственное владение мои собственные сочинения санктпетербургскому книгопродавцу Ивану Тимофеевичу Лисенкову, стихотворения на малороссийском языке: 1) „Кобзарь“ и 2) „Гайдамаки“, и сим обязываюсь, что, кроме книгопродавца Лисенкова, ни я сам, Шевченко, ни даже никто из моих наследников сего сочинения печатать права не имеет. Следуемые за это деньги сполна получил; ежели же оные сочинения без ведома его, Лисенкова, напечатаю, то обязан заплатить ему, Лисенкову, тысячу пятьсот рублей серебром неустойки, в чем и свидетельствую собственноручною подписью. Т. Шевченко» (Тарас Шевченко. Документи та матеріали. — С. 44).

У бібліотеці Державного музею політичної історії Росії в Санкт-Петербурзі (інв. № 29853) зберігається примірник першодруку «Гайдамаків» 1841 з власноручним написом Шевченка: «В вечное и потомственное владение передаю право сего сочинения Ивану Тимофеевичу Лисенкову. Т. Шевченко. 1843 — февраля 8. Санктпетербург» (див.: Унікальна знахідка // Радянська Україна. — 1962. — 12 червня; Бородін В. С. Т. Г. Шевченко і царська цензура. — С. 31). Лисенков зброшурував нерозпродані примірники «Гайдамаків» разом із «Чигиринським Кобзарем» (подано ним до Петербурзького цензурного комітету 15 лютого 1843 р. і схвалено цензором П. О. Корсаковим 19 лютого 1843 р.) і випустив їх у світ під назвою «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки»; квиток на випуск книжки в світ підписано цензором О. В. Никитенком 17 серпня 1844 р. (див.: Бородін В. С. Т. Г. Шевченко і царська цензура. — С. 83, 85).

Ряд критичних зауважень про поему «Гайдамаки» висловив П. О. Куліш у листі до Шевченка від 25 липня 1846 р. Давши хибну загальну оцінку шевченківським описам народного повстання: «это торжество мясников, а драма Ваша — кровавая бойня, от которой поневоле отворачиваешься», — П. О. Куліш пропонував зробити в поемі велику кількість скорочень і композиційних перестановок (Листи до Тараса Шевченка. — С. 42); Шевченко в своїй дальшій роботі над поемою на ці поради не зважив.

Свідчення про деякі зміни в поглядах Шевченка на історію українсько-польських взаємин XVIII ст., які сталися в період заслання під впливом знайомства поета з діячами польського визвольного руху, залишив Броніслав Залеський. У примітці до листа Шевченка від 25 вересня 1855 р. він писав: «У часі нашої спільної вандрівки по степах Шевченко одного дня, коли сильніш розгарячився і говорив щиро (w chwili większego rozgrzania i szczerości), сказав мені, що жалує своїх „Гайдамаків“ і цілого того напряму, що тепер знає Красінського і наших поетів і „w duchu swoim to potępia“. Але додав: „Вибачай, се вже було в моїй крові, я ж рідний внук одного з гайдамаків, се нехай тобі все вияснить“» (Листочки до вінка на могилу Шевченка в XXIX роковини його смерті. — Львів, 1890. — С. 45. — Переклад з польського оригіналу І. Я. Франка. — Ред.). Однак у перевиданому згодом тексті поеми це не відбилося.

Після заслання, домагаючись дозволу на нове видання своїх творів, Шевченко подав 23 грудня 1858 р. до Петербурзького цензурного комітету примірник «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844, до якого додав також окреме видання поеми «Гамалія» 1844 (Бородін В. С. Т. Г. Шевченко і царська цензура. — С. 112). Це викликало тривале офіційне листування про цензурний статус Шевченкових творів та можливість нової публікації їх. 21 січня 1859 р. начальник III відділу /640/ В. А. Долгоруков дав розпорядження міністрові народної освіти Є. П. Ковалевському «предварительно приказать стихотворения Шевченки рассмотреть со всею строгостью частным образом» (Там само. — С. 116). За дорученням міністра народної освіти книжки Шевченка, надруковані 1844 р., розглянув член Головного управління цензури О. Г. Тройницький, який у своєму відгуці від 23 січня 1859 р., загалом схваливши їх (за винятком вірша «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами...»), про «Гайдамаки» висловився так: «Поэма „Гайдамаки“ в живых и поэтических картинах воспроизводит эпизоды старинной борьбы Украйны с Польщею. В первой половине ее изображается страшное разорение Украйны поляками и євреями, а во второй — кровавая месть малороссийских наездников, гайдамаков, над теми и другими. Картины эти вообще мрачны и унылы, как и предмет, ими описываемый, но в этих изображениях событий, давно уже перешедших в область истории, я не встретил ничего несогласного с правилами цензуры» (Там само. — С. 117). На підставі цього відгуку начальник III відділу 28 січня дав принципову згоду на перевидання друкованих раніше творів Шевченка з умовою, що їх буде заново піддано цензурному розгляду на загальних засадах (Там само. — С. 119).

Після цього Шевченко подав цензорові Петербурзького цензурного комітету С. М. Палаузову замість друкованої книжки «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» 1844 рукописну збірку «Поезія Т. Шевченка. Том первий». Цей рукопис було виготовлено Шевченком (за допомогою І. М. Лазаревського, рукою якого переписано частину аркушів) наприкінці 1858 — на початку 1859 року (не пізніше 28 квітня) з метою обійти цензурні перепони й опублікувати не лише ті твори, які вже друкувалися до арешту 1847 р., а й написані пізніше, а також внести виправлення в текст раніше друкованих творів. Поема «Гайдамаки» містилася в цьому рукопису на 106 — 161 аркушах (див.: Бородін В. С. Над текстами Т. Г. Шевченка. — С. 13). Нині ця частина рукопису не відома, але про характер зроблених у ньому Шевченком змін можна судити, зіставивши першодрук з текстом поеми в «Кобзарі» 1860. Як видно з цензурних документів, у рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий» були відсутні «Передмова» (власне, післямова) та «Приписи» (примітки) до поеми. Очевидно, поет вирішив відмовитися від цих прозових частин твору, щоб надати більшої стрункості віршованим; можливо, тут відбилося і прагнення Шевченка усунути деякі наявні в «Приписах» історичні неточності та анахронізми. Виправлення в рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий» є дуже важливим етапом авторської роботи над текстом «Гайдамаків», але загальних ідейних засад, сюжетно-композиційної та образної структури поеми вони не змінили.

Цензор С. М. Палаузов, який розглядав рукопис «Поезія Т. Шевченка. Том первий», у відгуці від 28 квітня 1859 р. схвалив його, запропонувавши зробити лише декілька невеликих за обсягом вилучень. Петербурзький цензурний комітет пристав на цей висновок і 5 травня 1859 р. передав рукопис на розгляд Головного управління цензури (Бородін В. С. Т. Г. Шевченко і царська цензура. — С. 120 — 122, 123 — 124). Однак це викликало заперечення члена Головного управління цензури О. Г. Тройницького, який у своєму відгуці від 25 липня 1859 р. звернув увагу на те, що в рукопису міститься кілька раніше не публікованих творів Шевченка, й відзначив наявність у ньому неприйнятної з цензурного погляду ідейної тенденції (Там само. — С. 128). О. Г. Тройницький зажадав зробити у творах Шевченка набагато більше вилучень, ніж пропонував С. М. Палаузов, /641/ зокрема, в «Гайдамаках» зняти весь вступ, оскільки він «почти не имеет связи с поэмою „Гайдамаки“, а между тем в нем слишком сильно, до слез, выражается скорбь об исчезнувшем былом времени гайдамачества» (Там само. — С. 130). Найголовніше ж — О. Г. Тройницький взагалі відхилив рукопис «Поезія Т. Шевченка. Том первий», визнавши за доцільніше «разрешить второе издание напечатанных уже поэм г. Шевченки, нежели печатать ныне представленную рукопись с многочисленными предлагаемыми исключениями и может быть еще другими, которые встретила бы цензура, как, напр[имер], в недостающих в рукописи примечаниях к поэме „Гайдамаки“» (Там само. — С. 130). Головне управління цензури з таким висновком погодилося. 28 листопада 1859 р. цензор Петербурзького цензурного комітету В. М. Бекетов дав дозвіл на нове видання, окремо застерігши: «При сем считаю нужным заметить типографии, чтобы она зачеркнутых мест не печатала» (ІЛ, ф. 1, № 76, арк. 2). У «Гайдамаках» цензор В. М. Бекетов викреслив віршований вступ до поеми, проти друкування якого заперечував і О. Г. Тройницький.

Друкувався «Кобзар» 1860 у друкарні П. О. Куліша, який ще влітку 1858 р. виявляв готовність бути видавцем Шевченкових творів. У листі до Д. С. Каменецького від 8 серпня 1858 р. П. О. Куліш писав: «Скажите Тарасу, что издание его сочинений я приму на себя. Пускай он не подвергается зависимости от Кушелева. ...Грустно мне будет отречься от печатного Шевченка в пользу рукописного, если он выйдет в свет бог знает в каком виде. Внушите ему, что теперь он находится в зените своей славы, и всякий шаг должен делать очень осторожно, а особенно не оставлять без внимання советов того, кто так горячо принял к сердцу его литературное значение. Я для него сделался из повествователя критиком. Пускай же он не зневажить мене необачним ділом. Между прочим покажите ему переписанных мною „Гайдамак“. Там всякая запятая обдумана. Пускай он хоть этим поруководствуется» (Киевская старина. — 1898. — № 5. — С. 241). Однак Шевченко незмінно протидіяв настирливим спробам П. О. Куліша домогтися права на втручання в текст своїх поетичних творів. Усупереч вимогам цензури повернутися до раніше друкованого тексту, він прагнув відбити в новому виданні роботу над їхнім удосконаленням, проведену в рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий».

Для виготовлення набірного оригіналу «Кобзаря» 1860 було використано розшиті аркуші цього рукопису, в яких текст, з одного боку, приводився у відповідність з попереднім друкованим виданням (зокрема, було повторено ті вилучення, які свого часу зробила в ньому цензура), а з другого боку — все ж залишалося й чимало заново створених Шевченком варіантів. За дорученням Шевченка цю роботу здійснив управитель друкарні П. О. Куліша Д. С. Каменецький. Не обмежившись відновленням авторського друкованого тексту, він змінив також його орфографічне та пунктуаційне оформлення, а подекуди вніс і свої власні мовностилістичні виправлення. Внаслідок цього набірний оригінал «Кобзаря» 1860 мав два шари тексту: авторську основу й редакторські виправлення, що відповідно відбилося й у друкованій книжці (див.: Бородін В. С. Над текстами Т. Г. Шевченка. — С. 16). Оскільки та частина рукопису, де містилася поема «Гайдамаки», нині не відома, судити про міру редакторського втручання Д. С. Каменецького можна лише здогадно, на основі опосередкованих даних. Крім численних мовно-правописних виправлень, у «Кобзарі» 1860 чимало випадків стилістичного вдосконалення, поглиблення психо/642/логічної характеристики й образної місткості, уточнення історичних реалій та географічних назв, поліпшення інтонаційного ладу й віршової структури. Внесено й деякі композиційні зміни, особливо істотні в розділах «Червоний бенкет» (рядки 1395 — 1425 та ін.), «Старосвітський будинок» (який дістав іншу назву — «Бенкет у Лисянці») — рядки 1730 — 1739 та 1803 — 1853. Знято й присвяту поеми В. Григоровичу, а також прозову «Передмову» та «Приписи».

У грудні 1859 — на початку 1860 р. (до виходу в світ «Кобзаря» 1860) Шевченко працював над текстом поеми також у тому примірнику «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844, який він подавав до цензури 23 грудня 1858 р. Зокрема, тут Шевченко розпочав (але провів непослідовно й не завершив) заміну назви «Вільшана» на «Мліїв» у розділах, де йдеться про титаря. Відомості про виявлення документів, з яких видно, що Данило Кушнір був титарем у Млієві, а не у Вільшаній, Шевченко дістав під час перебування влітку 1859 р. в Україні. В листі від 22 жовтня 1859 р. Ф. Г. Лебединцев сповіщав Шевченка: «З нового року, здається, будем печатать Мелхиседека й за Кушніра напечатаемо» (Листи до Тараса Шевченка. — С. 139). Складену 1766 р. записку «Страдание и мучение за православне Даниила Кушнира, жителя млиевского...» було надруковано Ф. Г. Лебединцевим у журналі «Руководство для сельских пастырей» (1860. — № 2. — С. 40 — 47). Уточнив Шевченко й деякі інші топоніми; зокрема, в рядках 1567 — 1568 назви сіл Воронівки та Вербівки замінено на Гоноратку (спершу — на Кумейки) та Байбузи, що свідчить про прагнення автора чіткіше подати географію повстання.

Зазнав текст і деяких композиційних змін — особливо в розділах «Червоний бенкет» (назву якого змінено на «Галайда») та «Старосвітський будинок» (нова назва — «Бенкет у Лисянці»), де частина рядків (1736 — 1739, 1838 — 1849 та ін.) скорочувалася, замінялася більшою чи меншою кількістю інших рядків. Виправлення Шевченка були спрямовані переважно на уточнення й поглиблення образності, стилістичне вдосконалення, часом на помітне загострення соціальних акцентів, як-от у рядках 1235 «Панам жито сіють» замість попереднього «Жито собі сіють» або 2123 «По селах голі плачуть діти» замість «Плачуть по селах малі діти». Виправлення Шевченка в примірнику «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» генетично пов’язані з попереднім етапом його роботи над поемою — виправленнями в рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий». У багатьох випадках вони повністю збігаються, інколи продовжують розпочате там удосконалення, подекуди ж становлять собою нові, вперше введені варіанти. Проте, як і в рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий», опрацювання поеми не доведене тут Шевченком до кінця й нової редакції твору не дало. В історії тексту «Гайдамаків» це дуже істотне, але бічне відгалуження, яке не в усьому мало розвиток при дальшому вдосконаленні Шевченком свого твору.

Доопрацьовувати поему Шевченко продовжив після виходу в світ «Кобзаря» 1860 у робочому примірнику зі спеціально доклеєними до кожної сторінки аркушами чистого паперу (ІЛ, ф. 1, № 70). Зберігаючи спадкоємний зв’язок з попередніми етапами роботи, цей текст становить її завершальну, найдовершенішу стадію. Деякі виправлення тут є дальшою обробкою вже правленого тексту, посилюють його емоційну наснаженість, доповнюють чи уточнюють образний малюнок, удосконалюють ритміко-інтонаційний лад. В інших випадках виправлення поширюються на ті /643/ рядки, які раніше не правилися. Подекуди ж Шевченко скасовує свою попередню правку, повертаючись до раніших варіантів. Так, він відмовився від заміни Вільшаної на Мліїв у кілька разів правленому рядку 330 («Упоравшись, біжи в Вільшану»); це може свідчити, що художній історизм він усвідомлював не лише як точність реалій.

Таким чином, примірник «Кобзаря» 1860 з виправленнями Шевченка становить собою остаточну творчу стадію поеми й відбиває останню волю Шевченка щодо ЇЇ тексту. Це підсумковий текст у роботі над поемою. З одного боку, він звільнений від недоліків попередніх варіантів, а з другого — увібрав у себе й синтезував ідейно-художні досягнення, здобуті на попередніх етапах творчої історії «Гайдамаків»: у першодруці, в рукопису «Поезія Т. Шевченка. Том первий» та «Кобзарі» 1860, частково — в робочому примірнику «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків»; у ньому ідейно-художні шукання й прагнення поета реалізувалися з найбільшою повнотою, точністю й художньою довершеністю. Разом з тим, як і в попередніх джерелах тексту, в робочому примірнику «Кобзаря» 1860 поему не доведено до остаточної викінченості, на перешкоді чому стали хвороба й смерть Шевченка.

Останнім за життя Шевченка готувалося окреме видання «Гайдамаків» у видаваній П. О. Кулішем серії «Сільська бібліотека» (№ 15); дозвіл цензора В. М. Бекетова на його друкування датовано 15 травня 1860 р., однак квиток на вихід книжки в світ видано ним лише 4 травня 1861 р., тобто вже після смерті автора (див.: Бородін В. С. Т. Г. Шевченко і царська цензура. — С. 146 — 147, 153). Текст цього видання надруковано за «Кобзарем» 1860.

Історія тексту «Гайдамаків» вивчалася багатьма дослідниками поеми; їй присвячено спеціальні текстологічні розвідки: Бернштейн М. Д. Літературно-текстологічний аналіз поеми Т. Г. Шевченка «Гайдамаки» // Радянське літературознавство: Наукові записки. — 1939. — Кн. 4. — С. 3 — 49; Бернштейн М. Д. До історії тексту «Гайдамаків» // Радянське літературознавство. — 1968. — № 7. — С. 62 — 66; Бородін В. С. Над текстами Т. Г. Шевченка. — С. 61 — 127; Ващук Ф. Т. Творчо-редакційна робота Шевченка над поемою «Гайдамаки» // Збірник праць двадцять першої і двадцять другої наукових шевченківських конференцій. — К., 1976. — С. 67 — 88.

Рукописні списки поеми почали з’являтися невдовзі після її виходу друком. «Гайдамаки» ввійшли до рукописної збірки «Wirszy T. Szewczenka» (1844) з ілюстраціями М. С. Башилова та Я. П. де Бальмена, в якій текст подано українською мовою в польській транслітерації. Поему переписано тут повністю (з прозовою передмовою та примітками) рукою Я. П. де Бальмена за першодруком 1841 р., з наявними там цензурними купюрами (ІЛ, ф. 1, № 79, с. 103 — 251). Надсилаючи цю збірку В. О. Закревському, Я. П. де Бальмен писав у листі до нього від 20 липня 1844 р.: «Все главные творенья Тараса с виньетками. Они писаны латинскими буквами для того, чтобы в случае фантазии Тараса издать это за границей, все могли бы читать, — в особенности поляки. Это тебе не подарок, а только посылается под твое сохраненье, про случай приезда самого Тараса, кому этот труд посвящен, и делать с ним он может, что ему заблагорассудится» (Біографія Т. Г. Шевченка за спогадами сучасників. — К., 1958. — С. 69). Шевченко мав цей список у 1845 — 1846 рр., на 137-й сторінці він власноручно вписав у ньому (олівцем) на місці цензурної купюри в рядках 584 — 585: «Мы жіемы, мы жіемы, Польска незгінела». /644/

У роки заслання Шевченка, коли його твори було заборонено, поема поширювалася в списках. У цей час зроблено список невідомою рукою, з пізнішою (іншою рукою та чорнилом) припискою після заголовка: «изд. в Петерб. 1841 года. Переписаны в Чернигове из 1 тетради (1850) 30 мая 1851 г.» та позначкою наприкінці: «Чернигов. Р[оку] Б[ожого] 1851. Травня 30» (ІР НБУВ, І. 7447). Текст переписано до рядків 2416 — 2417 розділу «Гонта в Умані»: «Простіть, сини, я прощаю, Що ви католики». Список зроблено не за друкованим, а за рукописним джерелом, про що свідчать пропуски в тексті нерозбірливих слів, згодом заповнені іншою рукою (олівцем), знаки питання та інші позначки. Очевидно, цим пояснюються й численні відхилення списку від авторського тексту, серед них і випадки явного псування його (як-от у рядку 905: «Таке коверзує про нього» замість «Таке розказує» тощо). Поправки до цього списку — відновлення пропущених у ньому місць, пояснення окремих слів та інші позначки (серед них — і рукою П. О. Куліша) є у виписках з поеми «Гайдамаки», що містять розрізнені уривки й окремі рядки і мають заголовок: «Кобзарь. (Все относится к нему). Эвладии Кондура» (ІР НБУВ, І. 7449).

Початком 60-х років XIX ст. датуються списки поеми: в рукописному «Кобзарі», що належав І. П. Левченку (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 3); «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4); в «Кобзарі» 1865, переписаному Дмитром Демченком (ІЛ, ф. 1, № 81); список з дарчим написом «Анне Васильевне» в окремому зошиті з датою: 8 грудня 1863 р. (ІЛ, ф. 1, № 48); уривки з «Гайдамаків» у рукописному «Кобзарі» 1863 — 1867 з позначкою: «переписано с рукописи, не совсем верной с подлинником», криптонім власника: А. Ч. (ІЛ, ф. 1, № 811).

Збереглися також недатовані списки «Гайдамаків» невідомою рукою (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 6; НМТШ, А-547), в яких поему переписано за першодруком 1841 р. з наявними там цензурними купюрами. Відсутні в «Кобзарі» 1860 вступ і передмову, а також цензурні купюри в тексті вписано від руки в примірнику з рукописними вставками, що належав Л. Г. Лопатинському (ІЛ, ф. 1, № 535, с. 127 — 134). За першодруком 1841 р. переписано вступ в окремому списку невідомою рукою (судячи з орфографії — наприкінці XIX ст. — ІЛ, ф. 1, № 49).

Гайдамаки — учасники народно-визвольної боротьби на Правобережній Україні XVIII ст. проти феодальних та національно-релігійних утисків. Слово тюркського походження (від «гайда» — гнати; див.: Етимологічний словник української мови. — К., 1982. — Т. 1. — С. 452 — 453). Гайдамацький рух виник на початку XVIII ст. у зв’язку із загостренням економічного, політичного й національно-релігійного визиску українського народу польськими магнатами й шляхтою та католицьким духівництвом. Загони гайдамаків складалися переважно із селян та запорозьких козаків, а також дрібних ремісників, міщан і т. д., діяли здебільшого поодинці, дотримуючись тактики раптових наскоків, але нерідко об’єднувались і в численні формування, розгортаючи тривалі наступальні та облогові дії. Особливо значні гайдамацькі повстання 1734 і 1750 рр. охоплювали не лише Київщину та Поділля, а й Волинь, Білорусь, Галичину. Найвищого розмаху гайдамацький рух набрав під час масового повстання 1768 р., відомого під назвою Коліївщина.

Жолобок — польова криничка. Видовбаний дубовий пень, знизу закритий дірчастим денцем, вставлявся в польове джерело, вода з якого збиралася у пні, а намул осідав під дном. /645/

Вавилон — столиця Вавилонії, ранньорабовласницької держави в Месопотамії. Найдавніше і найбільше місто на Передньому Сході, з яким пов’язуються початки людської цивілізації. Було відоме своїми розкішними храмами й палацами. Створені у Вавилоні царем Навуходоносором II (605 — 562 рр. до н. е.) сади на штучних пагорбах та арках були одним із

«семи чудес світу».

То, зострівши, насміються... — Йдеться про глумливий тон відгуків реакційної частини російської критики на Шевченків «Кобзар» 1840. Зокрема, О. Сенковський у своїй рецензії припустився грубих випадів проти самого наміру писати вірші українською мовою: «Малороссийские поэты, как нам кажется, не довольно обращают внимания на то, что они часто пишут таким наречием, которого даже не существует в России: они без церемонии переделывают великороссийские слова и фразы на малороссийский манер, создают себе язык небывалый, которого ни одна из всех возможных Россий — ни великая, ни средняя, ни малая; ни белая, ни черная, ни красная; ни новая, ни старая — не могут признать за свой, и на этой помеси слов хохлатых и бородатых, бритых и небритых, южных и северных, на этом гибридском диалекте хотят достигнуть поэтической славы» (Библиотека для чтения. — 1840. — Кн. 4. — С. 14). Аналогічні закиди були в рецензіях М. Полевого (Сын отечества. — 1840. — Кн. 4. — С. 836 — 837) та В. Межевича (Северная пчела. — 1840. — 7 мая).

А то дурень розказує Мертвими словами... — Реакційна російська критика закидала Шевченкові, що він пише неіснуючою, «мертвою» мовою. Натомість у рецензії на «Кобзар» 1840 журналу «Отечественные записки» було дано відсіч нігілістичним поглядам на українську мову: «Но зачем же г. Шевченко пишет на малороссийском, а не на русском языке? Если он имеет поэтическую душу, почему не передает ее ощущений на русском? — скажут многие. На это можно отвечать вопросом же: а если г-н Шевченко вырос в Малороссии; а если его поставила судьба в такое отношение к языку, на котором мы пишем и изъясняемся, что он не может выразить на нем своих чувств? Если с младенчества его представлення одевались в формы южного наречия, то неужели для этого должно зарывать талант в землю? Неужели должно заглушить в душе святые звуки потому только, что несколько человек в модных фраках не поймет или не захочет понять родного отголоска славянского языка, отголоска, летящего с юга, из колыбели славы и религии России?,.» (Отечественные записки. — 1840. — № 5. — С. 23).

Співай про Матрьошу, Про Парашу, радость нашу, Султан, паркет, шпори... — іронічно-пародійне окреслення модної тоді тематики міщанських романсів та салонної поезії. Близькі до цих Шевченкових рядків вислови трапляються в піснях, що побутували в той час у міщанському середовищі: «Как сказала Маша: Где ты, радость наша...» (Полный народный песенник / Составил Н. Лопатин. — М., 1855. — С. 119); «Чем живет Параша, Маша, Даша, Саша? — вот вопрос...» (Стрельня: Русский певец / Собрал Н. Мушинский. — М., 1878. — С. 120). Див.: Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка: Поезії до заслання. — С. 86 — 87.

Як Січ будовали... — Окремі укріплення, закладені на початку XVI ст. за дніпровськими порогами українськими козаками, що рятувалися від гніту польсько-литовських феодалів, у 30-х роках XVI ст. об’єдналися в єдину Запорозьку Січ — воєнно-політичну організацію республіканського типу. /646/

Скутар (Скутарі, Ускюдар) — передмістя Стамбула на азіатському боці протоки Босфор, в якому був розташований султанський палац і кілька великих мечетей. Протягом XVII ст. неодноразово зазнавало нападу запорозьких козаків.

Хортиця — острів на Дніпрі, на якому було збудовано укріплення запорозьких козаків, важливий стратегічно-опорний пункт Запорозької Січі.

Тихесенько Гриця дівчина співає... — Див. коментар до поеми «Катерина».

«Тма», «мна» — склади в церковнослов’янських букварях, за якими навчали грамоти.

Оксія — знак наголосу, що ставився над рядком.

Єсть у мене щирий батько... — Йдеться про Григоровича Василя Івановича (1786 — 1865) — історика мистецтва та естетика, професора (з 1828 р.) і конференц-секретаря (1829 — 1859) Академії мистецтв. Походив з України, виявляв інтерес до української культури, дбав про поширення в Україні художньої освіти. Допомагав молодим українським художникам, які вчилися в Петербурзі. Як секретар (1829 — 1854) петербурзького Товариства заохочення художників, з 1835 р. сприяв навчанню Шевченка в рисувальних класах товариства. Відіграв важливу роль у звільненні Шевченка з кріпацтва, допомагав йому під час навчання в академії. Шевченко присвятив йому поему «Гайдамаки» у першому виданні на згадку про 22 квітня 1838 р. — день підписання своєї відпускної.

Була колись шляхетчина... — Річ Посполита, польська феодальна держава (конституційна монархія), утворилася після Люблінської унії Польщі з Литвою 1569 р. На чолі її стояв виборний і підзвітний сеймові король, але фактичну владу в країні мали магнатські угруповання, між якими точилася гостра міжусобна боротьба. На українських та білоруських землях здійснювалася політика жорстокого економічного гніту, національно-релігійних утисків. Внаслідок глибоких внутрішніх суперечностей, егоїстичної політики правлячої верхівки та католицького духівництва, безперервних визвольних рухів пригнічених народів, а також політичних інтриг сусідніх монархій Річ Посполита втратила національну незалежність і перестала існувати як окрема держава наприкінці XVIII ст. Її територія за трьома поділами — 1772, 1793, 1795 рр. — була розділена між Пруссією, Австрією та Росією.

Степан — Стефан Баторій (1533 — 1586), польський державний діяч і полководець, з 1576 р. — король Польщі. Зміцнював королівську владу, боровся проти магнатських міжусобиць та анархії.

Ян III Собеський (1629 — 1696) — король Польщі з 1674 р. Вів успішні війни проти Туреччини, всупереч протидії магнатів прагнув запровадити в Польщі спадкову монархію замість виборної. Шевченко називає «незвичайними» саме цих двох королів слідом за статтею І. П. Шульгіна про Барську конфедерацію в поширеній тоді енциклопедії видання А. Плюшара: «в продолжение двухсот лет все из одиннадцати избирательных королей польских, в ряду которых история отличит только Стефана Батория и Иоанна Собеского, получили корону вследствие перевеса, который успевала взять какая-нибудь партия над своими противниками» (Энциклопедический лексикон. — СПб., 1836. — Т. 5. — С. 9).

Сейм — виборний представницький орган, який існував у Польщі з XV ст. і відбивав інтереси панівних верств, насамперед феодальної магнатської верхівки. Обирався на сеймиках — неперіодичних регіональних з’їздах дрібнішої шляхти. /647/

Дивилися, як королі Із Польщі втікають... — Втечі королів у польській історії траплялися неодноразово. Генріх Валуа, обраний королем Польщі 1573 р., дізнавшись 1574 р. про смерть французького короля Карла IX, спадкоємцем якого він був, таємно втік до Франції. В 1655 р. король Ян-Казимир утік до Сілезії від наступу військ шведського короля Карла Густава. В 1734 р. король Станіслав Лещинський, переодягнутий селянином, утік з обложеного російськими військами Гданська до Пруссії.

«Nie pozwalam! Nie pozwalam!» — Принцип одноголосності («ліберум вето» — свобода заборони), за яким кожен учасник сейму або сеймику мав право одним голосом — вигуком «не дозволяю!» — перешкодити прийняттю будь-якої ухвали. Встановлене 1573 р. під час правління короля Генріха Валуа, це право широко застосовувалося шляхтою у корисливих групових цілях і призводило до цілковитої дезорганізації роботи виборних органів, посилення феодальної сваволі й анархії. Обмежене 1764 р. забороною застосовувати при розгляді економічних питань, було остаточно скасоване 1791 р.

Шляхта — привілейована суспільна верства у Речі Посполитій. Складалася з феодалів, зобов’язаних відбувати військову повинність. Королівська верхівка спиралася на шляхту у боротьбі за зміцнення централізованої влади, проти магнатства. Шляхта користувалася в Польщі рядом привілеїв — правом «ліберум вето», утворення конфедерацій, збройного повстання проти королівської влади.

Магнати палять хати... — Аристократична військово-феодальна верхівка Речі Посполитої, багаті землевласники мали власний адміністративний апарат і збройні формування, які використовувалися для загарбання нових володінь, зокрема, й на українських землях. Вели гостру боротьбу з центральною королівською владою та між собою, внаслідок чого зазнавали руйнування та збитків селянські господарства на великих територіях. Понятовський Станіслав-Август (1732 — 1798) — останній король Речі Посполитої, в період правління якого (1764 — 1795) вона зазнала трьох поділів і припинила своє існування. При королівському дворі у Варшаві панувала атмосфера розваг і веселощів.

Поганець, наймит москаля! — Проросійська орієнтація політики С.-А. Понятовського, який у 1757 — 1762 рр. був польським послом у Петербурзі й встановив тісні взаємини з урядом Катерини II, викликала невдоволення значної частини польського магнатства й шляхти, яка відкрито звинувачувала короля в зраді національних інтересів. Це відбилося й у відомому Шевченкові романі М. Чайковського «Вернигора», де Станіслава-Августа названо «московським слугою», який «кланяється перед москалями». У примітках до роману (що, як і в Шевченка, мають назву «Przypisy») теж зазначено: «недолугого короля скрізь називали шпигуном, московським агентом» (Czajkowski M. Wernyhora. — Lipsk, 1868. — 5. 156, 262).

Пулавський Юзеф (1704 — 1769) — польський політичний діяч, депутат сейму, варецький староста. Один із засновників і керівників Барської конфедерації, після поразки якої емігрував до Османської імперії, де помер у тюрмі.

Пац Міхал-Ян (близько 1728 — 1787) — польський політичний діяч, зьоловський староста. Вступив до створеної в Барі конфедерації, але незабаром капітулював. Улітку 1769 р. знову приєднався до конфедерації, у жовтні 1769 р. очолив її. Разом із Карлом Радзивіллом керував діями конфедератів у Литві. /648/

Конфедерації — тимчасові військово-політичні об’єднання польської шляхти, що виникали в XVI — XVIII ст. внаслідок загострення боротьби магнатсько-шляхетських угруповань за розширення своїх привілеїв, зміцнення впливу католицької церкви. Як генеральні, що охоплювали всю Польщу, так і місцеві конфедерації, які виникали в окремих воєводствах, були спрямовані проти королівської влади, розхитували державний лад і правопорядок у Речі Посполитій, чинили всілякі насильства над місцевим населенням. У «Приписах» до поеми Шевченко посилається на такі джерела своїх відомостей про це: Шульгин И. П. Барская конфедерация // Энциклопедический лексикон. — Т. 5. — С. 9 — 14; Bandtkie J. S. Dzieje Królestwa Polskiego. — Т. 2. — Wrocław, 1820.

Розбрілись конфедерати По Польщі, Волині, По Литві, по Молдаванах І по Україні... — Йдеться про Барську конфедерацію 1768 р. — воєнно-політичний союз польської шляхти, створений 29 лютого 1768 р. у місті Барі (нині Вінницької області). Був спрямований проти спроби короля Станіслава-Августа Понятовського посилити королівську владу й зрівняти в правах православне й католицьке населення Речі Посполитої. Прийнятий внаслідок наполягань російського уряду закон про це викликав у клерикальних колах різку політичну опозицію та опір, що охопив значні райони Речі Посполитої. Розправи з українським та білоруським населенням на Правобережжі спричинилися до масового народного повстання — Коліївщини. За допомогою російських військ, закликаних польською королівською владою, повсталим було завдано поразки.

Галайда — іменник «галайда» походить від прислівника «гала» (пор.: «гала світа» — «світ за очі»), означає «безпритульний, бродяга». Пор. також: «галай» — «запальна людина, зірвиголова» (Етимологічний словник української мови. — Т. 1. — С. 456 — 457). Як прізвище Яреми в тексті поеми «Гайдамаки» з’являється лише в розділі «Червоний бенкет» (рядки 1414 — 1425); очевидно, в зв’язку з цим у робочому примірнику книжки «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки» 1844, в якому Шевченко доопрацьовував поему 1859 р., він замінив назву розділу «Галайда» на «Ярема», а «Червоний бенкет» — відповідно на «Галайда» (ІЛ, ф. 1, № 76, с. 23, 71). Однак до «Кобзаря» 1860 це виправлення не перенесено.

Сам Шевченко вважав Ярему Галайду особою реальною, зазначивши у передмові, що він лише «вполовину видуманий» (очевидно, малося на увазі, що в поемі домислено романтичну лінію — його взаємини з Оксаною). У народних переказах, записаних наприкінці 20-х років XX ст., є згадки про Галайду як історичну постать і навіть про відображення його прізвища в місцевій топоніміці: «А „Галойдине“, то там Галойда стояв зі своїми хлопцями. Тут, тілько оком скинь, навкруги Лисянки був великий ліс, а яри такі сильні та глибокі. Тепер на Галайдевому тільки трохи ліса залишилось, але ями ті, що Галойда вкопувався, й досі є» (див.: Навроцький Б. «Гайдамаки» Т. Шевченка. — К., 1928. — С. 375 — 376). Герш-ту (євр.) — слухай-но; чи чуєш?

Вільшана (нині селище міського типу Городищенського району Черкаської області) — містечко на Звенигородщині. За народними переказами, поблизу неї була Лейбина корчма, з опису якої починається розділ «Галайда». Шевченко відзначив це у примітці до поеми: «Вільшана, або Ольшана, містечко Київської губернії, Звенигородського повіту; між Звенигородкою і Вільшаною по старому шляху Боровиків хутір і корчма, де б то Ярема Байстрюк, а потім Галайда, був у жида наймитом. (Од старих /649/ людей)». Ці назви зафіксовано і в пізніших географічних описах: «Деревня Боровики лежит в четырех верстах на перекрестке дорог из Кириловки в село Козацкое и из местечка Ольшаной в село Тарасовку» (Похилевич Л. Сказання о населенных местностях Киевской губернии. — Киев, 1864. — С. 401).

Їмості — тобто пані, поміщиці (від польськ. «mości pani»).

Літанія (від грецьк. — «прохання, моління») — католицька молитва. В переносному значенні — благання, довге голосіння.

Поставець — ківш для зачерпування пива, меду та інших напоїв.

«Єще Польща не згінела!» — рядок із «Мазурки Домбровського» — патріотичної пісні, написаної 1797 р. в Італії польським публіцистом і письменником Юзефом Вибицьким (1747 — 1822) для сформованих в еміграції польських легіонів під командуванням генерала Яна-Генрика Домбровського. Набула великої популярності в Польщі. Згадка про неї в «Гайдамаках» у зв’язку з подіями 1768 р. — історичний анахронізм (можливо, свідомий: Шевченко власноручно відновлював цензурне вилучення цих рядків і не виправляв їх, доопрацьовуючи поему).

«Була собі Гандзя...» — народна весільна пісня перезвянського циклу:

Була собі колись Гандзя,

Каліка, небога,

Божилася, молилася,

Що ноги боліли,

А в танцю поздоровіли

(Труды этнографическо-статистической экспедиции... собранные П. П. Чубинским. — Т. 4. — С. 484).

Схизмати (від грецьк. «схизма» — розкол) — зневажлива назва православного населення в Речі Посполитій. Вживалася в презирливо-лайливому значенні, що відзначено в історичній літературі початку XIX ст.: «Православные терпели всякне прещения, озлоблення, злоречия, ругательства и всенародные укоризны; слышали ежедневно налагаемые им даже на улицах дерзкие и посмеятельные названия: схизматик, отщепенец, кабузник, хлопская вера, собачья вера и проч.» (Бантыш-Каменский Н. Историческое известие о возникшей в Польше унии. — М., 1805. — С. 410). Шевченко пояснив це слово в «Приписах»: «Неунітів ляхи називали схизматами». «Перед паном Хведором...» — пісня з інтермедії про єврея та солдата у вертепній драмі, яка побутувала в Україні, на Смоленщині та в Білорусі (див.: Тарнавский А. Вертеп в Духовщине (уездном городе Смоленской губернии) // Киевская старина. — 1883. — № 3. — С. 665; Петров Н. И. Очерки из истории украинской литературы XVII и XVIII веков. — Киев, 1911. — С. 517). Поширилася також у Галичині в гуцульських оповіданнях про Довбуша (див.: Гнатюк В. Народні Оповідання про опришків // Етнографічний збірник. — 1910. — Т. 26. — С. 115 — 116. — № 96, 97). Як відзначив Ф. М. Колесса, «що наведену в „Гайдамаках“ строфу Шевченко перейняв із усної традиції або з якоїсь вертепної драми, на це вказує записана Н. Чарноцьким в околицях Слуцька „Бетлейка“, зложена почасти білоруською, почасти польською мовою з домішкою російських вставок; жид, пританцьовуючи, співає:

Zadkom, periadkom

Periad panom Chwiedorkom, /650/

Nie ja skaczu — niewola,

Bo tak każuć panowie»

(Колесса Ф. М. Фольклористичні праці. — К., 1970. — С. 234).

Шеляг — старовинна дрібна монета в Польщі й в Україні.

Бачте, у Вільшаній У костьолі... у титаря... — За свідченням Шевченка в передмові, розповідь про титаря в поемі ґрунтується на народних переказах: «Галайда вполовину видуманий, а смерть вільшанського титаря правдива, бо ще є люди, которі його знали». Однак у народній пам’яті деякі деталі було зміщено й поєднано з пізнішими подіями часів Коліївщини. Згідно з історичними документами, навесні 1766 р., щоб примусити місцевого уніатського священика Василя Гдишицького відмовитися від унії й разом з прихожанами повернутися у православ’я, жителі містечка Млієва не допустили його в церкву й заховали церковні речі, причому найстарішому і шанованому членові громади титарю Данилу Кушніру було доручено сховати дарохранительницю. Уніатське духівництво звинуватило його в тому, що він святотатствував — пив з цієї церковної чаші горілку в шинку. В зв’язку з цим у березні 1766 р. Д. Кушніра було ув’язнено в Смілянському замку, де його змушували перейти в уніатську віру. Оскільки він «не только не пожелал сам приставать на унию, но еще и тому православному народу советовал крепко и ненарушимо содержать православное греко-российское исповедание», його було привезено до польського військового табору під Вільшаною й 27 червня 1766 р. прилюдно закатовано там «для устрашения старательством униатов» зігнаних з навколишніх сіл селян (див.: Архив Юго-Западной России. — Киев, 1864. — Ч. 1. — Т. 2. — С. 393 — 399; Киевская старина. — 1882. — № 9. — С. 527). Трагічна загибель Данила Кушніра відбилася й у народнопісенній творчості; в рукописному збірнику 1767 р. було знайдено вірш про цю подію:

Да вчинили вражі ляхи у Вільшані славу,

Да одняли Даніїлу Мліївському главу,

Тіло його повеліли огнем іспалити,

Главу його а до палі із гвоздьєм прибити

(див.: Лобода Ф. Вирша о сожжении млиевского ктитора Кушнира // Киевская старина. — 1886. — № 1. — С. 205).

Відомості про це було опубліковано ще на початку XIX ст. (див. Бантыш-Каменский Н. Историческое известие о возникшей в Польше унии. — С. 431 — 432), але, очевидно, вони лишилися поза увагою Шевченка, який слідом за народною традицією пов’язав смерть Д. Кушніра з повстанням 1768 р. і вважав, що він був титарем у Вільшаній. Перебуваючи влітку 1859 р. в Україні, Шевченко дізнався від Ф. Лебединцева про виявлення нових документів щодо загибелі Д. Кушніра, які незабаром з’явилися друком у журналі «Руководство для сельских пастырей» (1860. — № 2. — С. 40 — 56). У зв’язку з цим восени 1859 або на початку 1860 р. Шевченко почав виправляти «Вільшану» на «Мліїв» у робочому примірнику «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844, але, не довівши цієї роботи до кінця, відмовився від такої заміни й у тексті «Кобзаря» 1860 залишив назву «Вільшана» — очевидно, вважаючи, що це та деякі інші розходження з реальними історичними фактами не суперечать їхньому художньому узагальненню в поемі. /651/

Чигирин (нині райцентр Черкаської області) — старовинне місто на Черкащині. Відіграло важливу роль у повстаннях XVI — XVII ст. проти польського гніту під проводом С. Наливайка (1594 — 1596), Т. Федоровича (1630), П. Павлюка (1637). Під час національно-визвольної війни українського народу 1648 — 1657 рр. було резиденцією гетьмана Б. Хмельницького та адміністративно-політичним центром України, полковим містом Чигиринського полку. Початок Коліївщини навесні 1768 р. теж пов’язаний з Чигирином: розташований поблизу Холодний Яр став місцем збору повстанського загону М. Залізняка.

Гляньте, подивіться: то конфедерати, Люди, що зібрались волю боронить. — Шевченкова примітка до цих рядків («Про конфедератів так розказують люди, которі їх бачили; і не диво, бо то була все шляхта г honorem, без дисципліни; робить не хочеться, а їсти треба») свідчить, що в оцінці Барської конфедерації він спирався не на історичні джерела, а на народне уявлення про неї. Разом із тим тут виразно відчувається полемічне заперечення Шевченком апологетичного погляду на барських конфедератів, висловленого в романі М. Чайковського «Вернигора»: «Конфедерати — польська шляхта, що любила вітчизну та її свободи й почала збиратися під національний прапор» (Czajkowski M. Wernyhora. — S. 257).

Против ночі Маковія, Як ножі святили... — Йдучи за народною традицією («Так про Чигиринське свято розказують старі люди»), Шевченко пов’язує початок Коліївщини зі святом Маковія — днем пам’яті мучеників за віру братів Маккавеїв, — яке за православним церковним календарем відзначалося 1 серпня за ст. ст. Цієї ж версії дотримувався дехто з польських письменників, що писали про Коліївщину (О. Гроза, Ю. Словацький, М. Чайковський). У деяких історичних працях XIX ст. зазначалося, що молебень перед початком повстання в Мотронинському Троїцькому монастирі поблизу Чигирина відбувся «в Троицын день, в храмовый праздник» (Маркевич Н. История Малороссии. — М., 1842. — Т. 2. — С. 661). Як встановлено сучасними дослідниками, повстання почалося в Петрівський піст (тобто через тиждень після Трійці) — 26 травня 1768 р. (див.: Гайдамацький рух на Україні в XVIII ст. — К., 1970. — С. 421 — 422; Храбан Г. Ю. З історії гайдамаччини // Український історичний журнал. — 1968. — № 6. — С. 97).

Убогий, багатий Поєднались... — У цих і дальших (892 — 895) рядках відбився історичний факт — участь у повстанні 1768 р. не лише найбіднішої частини селянства та козацтва, а й багатої козацької старшини, яка прагнула в своїх інтересах скористатися послабленням влади Речі Посполитої на Правобережній Україні.

У темному гаю, в зеленій діброві... Осідлані коні, вороні готові. — Підготовку до повстання М. Залізняк розпочав навесні 1768 року в урочищі Холодний Яр поблизу Мотронинського монастиря під Чигирином. Прибувши туди із Запорозької Січі разом з кількома козаками, він почав гуртувати навколо себе місцевих селян та козаків і формувати повстанські загони, використовуючи зручне розташування урочища, зокрема, й з оборонного погляду.

Мотронинський монастир (заснування якого на землях, що ними нібито володіла давньоруська княгиня Мотрона, легенда відносить у часи перед татаро-монгольською навалою) після зруйнування татарами було відновлено 1568 р. Протягом XVII — XVIII ст. він був важливим центром боротьби з уніатством та польським гнітом на Правобережній Україні, не /652/раз зазнавав руйнувань, у зв’язку з чим був добре укріплений. «В четырех верстах на запад от с. Мельников лежит Мотренинский заштатный монастырь. Он расположен на возвышенности... Возвышенность эта, окружностью более трех верст, окружена древними укреплениями, насыпанными весьма правильно и искусно, и покрыта густым лесом. Самые валы и рвы заросли старыми дубами. Лес этот, продолжающийся далеко за укрепления, называется Мотренинским» (Похилевич А. Сказання о населенных местностях Киевской губернии. — С. 688).

Перекази про гайдамацький табір у Холодному Яру зберігалися в народі протягом тривалого часу; один з них записав П. О. Куліш у середині XIX ст. від старого ченця Мотронинського монастиря: «Як зібралися гайдамаки в Мотронинському лісу, то зробили собі Січ. Вибрали таке місто, що з трьох боків байраки, а з четвертого поставили башту. Кругом обрубались лісом. Посередині насипали грошей і ниткою перехрестили, да й прибили її колочками у чотирьох містах. І козак кругом ходить. Оце ж у одному байраці Січ, а в другому, на Бойковій Луці, Склик. А Скликом звався казан, що висів на дубі, і коло його довбня. А то для того, що скоро яка тривога абощо, зараз прибіжить козак та довбнею й почав валять, а казан на ввесь ліс реве. То вже де б которий козак не був, скорійш збігаються докупи. Да тут же зараз коло Склика був у дуброві Значок — таке-то, бач, обзначене кругом місце, де їх коні паслись. А од Значка, верстов три ік Жаботину було Гульбище, на високій могилі, так що як зійдеш туди, то ввесь Жаботин як на долоні. Посходять, було, на ту могилу, балакають, у карти грають, співають пісень усяких. Рідко було який день вибереться, щоб там нікого не було» (Кулиш П. Записки о Южной Руси. — СПб., 1856. — Т. 1. — С. 279 — 280).

Шевченкові ці перекази були відомі з дитинства; бував він і в самому монастирі, про що збереглися свідчення мемуаристів, які прямо пов’язували ці дитячі враження Шевченка з його майбутньою творчістю. «Кроме рассказов деда, в создании „Гайдамак“ имело участие, как можно думать, и путешествие маленького Шевченко в Мотронинский монастырь. Об этом путешествии покойный поэт рассказывал Ив[ану] Макс[имовичу] Сошенко. В Мотронинский монастырь Шевченко ходил с сестрами на прощу. Монастырь этот замечателен тем, что в цвинтаре его положено много колиив, как гласят о том каменные плиты, находящиеся на некоторых из могил. Маленький Шевченко, в это время уже грамотный, прочитывал могильные надписи, удовлетворяя тем любопытство как своє собственное, так и других богомольцев: меж последними немало нашлось хорошо помнивших покойников Мотронинского цвинтаря, и они тут же дополняли лаконические надписи своими воспоминаниями о колиях. Эти рассказы Шевченко слушал с таким вниманием, что память о них сохранилась у поэта до позднего времени» (Лазаревский А. Материалы для биографии Т. Гр. Шевченко // Основа. — 1862. — № 3. — С. 9).

На ґвалт України Орли налетіли... За кров і пожари Пеклом гайдамаки ляхам оддадуть. — Шевченко змалював гайдамаччину як справедливу народну помсту гнобителям. Його концепція збігається з поглядами, висловленими в праці М. О. Максимовича «Сказание о Колиивщине», написаній 1839 р.; заборонену в той час цензурою, цю працю було передано автором історикові М. А. Маркевичу, який використав її у відповідному розділі своєї «Истории Малороссии» (М., 1842). З останньою Шевченко був знайомий ще до її виходу в світ; можливо, тоді ж ознайо/653/мився він і з рукописом М. О. Максимовича, де було чимало місць, близько співзвучних з написаною незабаром поемою «Гайдамаки»: «Кровавый подвиг Железняка был не простой гайдамацкий разбой и не случайное нападение запорожцев на польские владения для грабежа и добычи. Нет, то было огнедышащее извержение народной мести и вражды, целый век копившейся под гнетом унии; то была предсмертная, судорожная схватка двух враждебных стихий в государственном теле, которое уже близилось к своєму концу» (Максимович М. А. Собрание сочинений. — Киев, 1876. — Т. 1. — С. 625).

Аналогічні погляди Шевченко висловив також 1845 р. у вірші «Холодний Яр», де він гостро полемізує з працями історика А. О. Скальковського «История Новой Сечи, или последнего Коша Запорожского» (Одесса, 1841) та «Наезды гайдамаков на Западную Украину. 1733 — 1768» (Одесса, 1845).

Попід дібровою стоять Вози залізної тарані; То щедрої гостинець пані. Уміла що кому давать... — Ідеться про російську імператрицю Катерину II, уряд якої, з одного боку, був зацікавлений у послабленні влади Польщі на Правобережній Україні, а з другого — усе робив для придушення народного повстання, яке загрожувало перекинутися й на підвладне Росії Лівобережжя. Серед учасників Коліївщини ширилися чутки, ніби сама цариця Катерина II санкціонувала збройне повстання проти польської шляхти. Вози з ножами — основною зброєю більшості повстанців — також вважалися подарунком російської імператриці. В романі М. Чайковського «Вернигора» про це була спеціальна примітка: «Відомо всій Україні, що імператриця Росії прислала в дарунок селянам ножі, які звеліла святити попам греко-російського віросповідання; ці ножі було освячено в день святого Маковія в монастирі св. Мотрі, розташованому в лісах за версту від Чигирина. їх розвозили по селах і роздавали селянам, яким при сповіді попи наказували різати ляхів і жидів; багато хто з цих попів був підкуплений московським золотом, інші ж — осліплені релігійним фанатизмом і роз’ятрені супротив шляхти пам’яттю про давні переслідування України» (Czajkowski M. Wernyhora. — 5. 259).

Шевченко ущипливо натякає на розпусність Катерини II — скабрезно-двозначний смисл вислову «щедра пані» підкріплюється ще й тим, що в польській мові цей фразеологізм означає також «жінку легкої поведінки» (див.: Dawna facecja polska. — Warszawa, 1960. — 5. 141). Водночас він вказує на підступність політики російського царизму, війська якого не лише допомогли польському королеві боротися проти Барської конфедерації, а й жорстоко придушили народно-визвольне повстання 1768 р. на Правобережній Україні.

Кирея — верхній довгий суконний одяг з відлогою. Старий Головатий щось дуже коверзує. — Найвірогідніше, що «старий Головатий» у «Гайдамаках» — не реально-історична постать, а збірний образ, як і в романі М. Чайковського «Вернигора», де саме під цим іменем зображено літнього старшину, до якого сходилися нитки численних політичних інтриг.

Залізняк Максим Ієвлевич (близько 1740 — ?) — один із керівників повстання 1768 р. на Правобережній Україні. Народився в кріпацькій сім’ї у с. Івківцях біля Медведівки (нині Чигиринського району Черкаської області). Осиротівши в 13 років, пішов на Запорожжя, де був приписаний до Тимошівського куреня; наймитував у багатих козаків, їздив з чумаками до /654/ Криму та в Польщу, рибалив на Дніпрі та в Очакові. В 1762 р. відбував за чергою службу в козацькій артилерії, де набув військового досвіду. У листопаді 1767 р. повернувся на Черкащину, був послушником в Онуфріївському та Мотронинському монастирях. Разом з невеликим загоном запорозьких козаків почав готувати збройний виступ проти польської шляхти, згуртовуючи навколо себе місцевих селян. Наприкінці травня 1768 р. загін чисельністю в кількасот чоловік, обравши М. Залізняка полковником, виступив з Холодного Яру поблизу Чигирина, здобув Жаботин, Богуслав, Мошни й оволодів добре укріпленим Лисянським замком, де захопив кілька гармат та багато іншої зброї.

Очолене М. Залізняком повстання послужило поштовхом для збройних виступів селянства проти шляхти в багатьох інших місцях Правобережжя, де діяли гайдамацькі загони під проводом С. Неживого, М. Швачки, А. Журби, О. Бондаренка, Й. Шелеста, Носа, Бандурки та ін. Незабаром повстання поширилося на всю Правобережну Україну, перекинулося на Волинь і в Галичину; гайдамаки скрізь знищували польські гарнізони й католицьке духівництво, скасовували панщину.

На початку червня 1768 р. загін М. Залізняка рушив до міста Умані, де до них приєдналися надвірні козаки графа С. Потоцького на чолі з сотником І. Гонтою. 9 — 10 червня повстанці штурмом здобули Умань, знищивши там, як згодом свідчив на слідстві М. Залізняк, близько двох тисяч шляхтичів, ксьондзів, торговців, орендарів (див.: Гайдамацький рух на Україні в XVIII ст. — С. 361).

Широкий розмах Коліївщини занепокоїв російський уряд. У другій половині червня в охоплені повстанням райони було послано війська під командуванням генерала М. Кречетникова, полковника Протасьєва та ін. 26 червня під Уманню загін донських козаків полковника Гур’єва по-зрадницькому захопив у полон М. Залізняка та І. Гонту й обеззброїв гайдамаків. М. Залізняка було відправлено до Києва, ув’язнено в Києво-Печерській фортеці й засуджено на каторгу в Сибір.

Гонта Іван (? — 1768) — один із керівників повстання 1768 р. на Правобережній Україні. Народився у селянській родині в с. Розсішках (нині Христинівського району Черкаської області). Був надвірним козаком польських магнатів Потоцьких, з 1757 р. — сотником надвірних козаків в Умані; користувався там великим авторитетом, добре володів польською мовою, але не відмовився від православної віри й навіть робив внески на будівництво церков у селах Розсішках та Володарці (див.: Антонович В. Уманский сотник Иван Гонта // Киевская старина. — 1882. — № 11. — С. 255). У 1768 р. приєднався разом зі своїм загоном до повстанців, що відіграло вирішальну роль у здобутті ними добре укріпленого міста Умані з численним польським гарнізоном. Підступно захоплений у полон донськими козаками полковника Гур’єва, був виданий польським королівським властям і по-звірячому закатований.

До Гонти сама... сама писала... — Чутки про те, що повстання 1768 р. було розпочато «по указу» російської цариці Катерини II, були поширені серед місцевого українського селянства, яке сподівалося на возз’єднання Правобережної України з Лівобережною. Перекази про це протягом десятиліть зберігалися в місцевостях, пов’язаних із повстанням; один з них, в якому авторство «Золотої грамоти» приписується ігуменові Мельхиседеку (Матвію Значко-Яворському), записав П. О. Куліш у середині XIX ст. (Кулиш П. А. Записки о Южной Руси. — СПб., 1857. — Т. 1. — С. 149 — 150). Підтримували цю версію й деякі історики XIX ст. (Маркевич Н. История /655/ Малороссии. — Т. 2. — С. 661). Передачу «указу» російської цариці повсталим гайдамакам народнопісенна творчість пов’язувала саме з Гонтою:

А наш сотник Гонта

Папір од цариці дав,

Та й давши нам,

Всім вголос сказав,

Що цариця кошовому

Звеліла так служити,

Щоб іти в Польшу

Жидову й ляха палити

І жидам і ляхам

Ратунку не робити

(Колиивщина в песнях // Киевская старина. — 1882. — № 9. — С. 586).

Сучасні дослідники гайдамаччини 1768 р. припускають можливість політичної провокації російського уряду, зацікавленого в тому, щоб народне повстання під ідейним проводом православного духівництва послабило польський вплив на Правобережній Україні, завдало удару Барській конфедерації, спрямованій проти проросійського королівського уряду С.-А. Понятовського, і тим сприяло утвердженню Росії й на Правобережжі (див.: Яковенко Н. М. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. — К., 1997. — С. 274 — 275). Однак занепокоєний поширенням чуток, нібито повстання 1768 р. санкціоноване Катериною II, російський уряд поспішив від них відмежуватися в царському універсалі до православного населення Польщі від 9 липня 1768 р.: «Ми змушені з важким сумом почути, що наші одновірці... починають самі... організовувати нові безпорядки. І найбільше селяни, не підкоряючись своїм панам як владі, розпочали в різних місцях убивства та інші противні Богу насилля... Вони несвідомі й обмануті купкою розбійників, яка під іменем начебто відправленої з нашого наказу частини нашого вірного Низового Запорозького війська по різних місцевостях не тільки сама грабує, спустошує та вбиває, але й залучає до себе, внаслідок поширення фальшивих указів, виданих немовби від нашого імені, із сіл невинних громадян» (Гайдамацький рух на Україні в XVIII ст. — С. 378).

Ото, мабуть, Волох! — Примітка Шевченка до цих слів: «За гайдамаками ходив кобзар; його називали сліпим Волохом. (Дід розказував)» свідчить, що перекази про участь у гайдамацькому русі народних співців-кобзарів протягом тривалого часу зберігалися в народі. Прізвище Волох було поширене в Україні ще в XVII ст. За одним з козацьких реєстрів (див.: Реестра всего войска Запорожского, составленные 1649 года октября 16 дня, изданные по подлиннику О. М. Бодянским. — М., 1875), серед інших прізвищ молдавського походження воно зустрічається 130 разів (Фененко М. В. Топоніміка України в творчості Тараса Шевченка. — К., 1965. — С. 58). Про покарання причетних до повстання 1768 р. кобзарів Василя Варченка, Прокопа Скряги, Михайла з Шаржиполя та ін. йдеться у «Кодненській книзі» (див.: Український архів. — 1931. — Т. 2. — С. 292, 317, 322, 449, 491). Образ сліпого Волоха в «Гайдамаках» є дальшим розвитком наскрізної для Шевченка теми народного співця-кобзаря.

Волохи — нащадки гето-даків, які асимілювалися з місцевими слов’янськими племенами й у XII — XIV ст. розселилися по карпато-дунайських та карпато-дністровських землях, предки сучасних молдаван. /656/

І ви, молдавани, тепер ви не пани... — Молдавське князівство, яке виникло в першій половині XIV ст., незабаром потрапило в залежність від Османської імперії та Кримського ханства. Турецькі султани наклали на Молдавію велику данину й позбавили її політичної незалежності, призначаючи правителями (господарями) князівства своїх ставлеників. Поширене в багатьох працях помилкове ототожнення «волохів» і «Волощини» (Молдавії) з «валахами» і «Валахією» (частиною Румунії) грунтується на непорозумінні (див.: Романець О. З коментарів до поеми «Гайдамаки» // Збірник праць двадцять четвертої наукової шевченківської конференції. — К., 1982. — С. 106-113).

Братайтеся з нами, з нами, козаками... — У боротьбі за свою незалежність проти Туреччини молдавани здавна спиралися на підтримку українського народу. Починаючи з XVI ст., визвольні походи в Молдавію робили козацькі загони під проводом Івана Підкови, Григорія Лободи, Северина Наливайка та ін. Зі свого боку, молдавани брали участь у народно-визвольному русі в Україні, зокрема й у повстанні 1768 р.; Герасим Ненка та Федір Волошин були в числі найближчих сподвижників Максима Залізняка. «Отамани з явно волоськими прізвищами — Гайдаш, Паралюш, Саражин, Лупул та інші очолювали окремі повстанські загони на Правобережжі» (Шевченко Ф. П. Про міжнародне значення повстання 1768 р. на Правобережній Україні // Український історичний журнал. — 1968. — № 9. — С. 14).

Згадайте Богдана, Старого гетьмана... — Молдавани брали діяльну участь у національно-визвольній війні українського народу 1648 — 1657 рр. під проводом гетьмана Б. Хмельницького (близько 1595 — 1657). Лише в одному з козацьких реєстрів — Зборовському «на 700 — 800 виразно неукраїнських прізвищ — до 230 молдавського походження» (Фененко М. В. Топоніміка України в творчості Тараса Шевченка. — С. 58).

«Літа орел, літа сизий...» — Подібну народну пісню записано від Д. І. Яворницького:

Та літав орел, та літав сизий

Попід небесами,

Та гуляв Петро Конаш-Сагайдачний

Степами, лісами

(ІМФЕ, ф. 8-к2, папка 45 — 45-а, № 79).

Йде Залізняк Чорним шляхом... — Примітка Шевченка до цих рядків: «Чорний шлях виходив од Дніпра, між устями річок Сокорівки й Носачівки, і біг через степи Запорізькі, через воєводства Київське, Подольське і Волинське — на Червону Русь до Львова. Чорним названий, що по йому татари ходили в Польщу і своїми табунами вибивали траву» майже дослівно (в дещо скороченому вигляді) повторює аналогічну примітку до роману М. Чайковського «Вернигора»: «Czarny szlak wychodził od Dniepra między ujściami rzeczek Sokorówka, Nosakówka; biegł przez stepy Zaporoża, przez wojewódstwo Kijowskie, Podolskie i Wołyńskie na Czerwoną Ruś do Lwowa. Imię czarnego nadane mu było od zagonów tatarskich, które tamtędy zapuszczali się do Polskiej ziemi. Ziemia, którą się ciągnie ten szlak, po większej części jest czarną, a konie tatarskie stratowawszy trawę, znaczyli pasmo czarne: stąd początek nazwania. Do dziśdnia szlak nie przestał nosić swego imienia» (Czajkowski M. Wernyhora. — S. 256). /657/

Цей збіг є одним із незаперечних доказів знайомства Шевченка з романом М. Чайковського та використання його тексту під час роботи над поемою «Гайдамаки».

Кобзар грає, Додає словами... — У фольклористиці XIX — початку XX ст. відзначалося, що мотиви пісень, які співає в поемі «Гайдамаки» кобзар Волох, «узято... із кола перезвянських пісень — проте це є у більшості індивідуальні Шевченкові варіації на теми народнопісенної творчості. Іноді можна підшукати точні паралелі з відомими, фіксованими в збірниках текстами» (Колесса Ф. М. Фольклористичні праці. — С. 234 — 235). Як встановлено сучасними дослідниками, частка автентичних народних пісень у «Гайдамаках» більша, ніж вважалося раніше: про багато з них можна «з певністю сказати, що вони співалися в народі до Шевченка, бо є записи цих пісень, зроблені ще до створення „Гайдамаків“. Отже, немає сумніву, що це народні пісні, які поет вклав в уста свого Волоха» (Правдюк О. Т. Г. Шевченко і музичний фольклор України. — К., 1966. — С. 39). У свою чергу, пісні з «Гайдамаків» стали побутувати в народі й нерідко фіксуються записувачами як фольклорні тексти.

«Ой гоп, таки так! Кличе Гандзю козак...» — Сучасний запис народної пісні, що повністю повторює Шевченків текст, див.: Танцювальні пісні. — К., 1970. — С. 238. Фрагменти подібної пісні записано в складі перезвянського циклу весільних пісень:

І по хаті тинини,

І по сінях тинини,

Вари, жінко, нині, нині.

Ой піду я до попа

Богу молитися;

Нема жита ні снопа

Варити вареники

(Труды этнографическо-статистической экспедиции... собранные П. П. Чубинским. — Т. 4. — С. 483. — № 1495, 1496).

«Ой гоп, того дива! Наварили ляхи пива...» — поширений мотив народних пісень про боротьбу проти польського гніту. Трапляється в піснях початку XVIII ст.:

Наварили ляхи пива, та не зшумували,

Гей, мали військо запорізьке, та не шанували.

Великий світ Україна, та нігде прожити,

Гей, витоптала орда кіньми маленькії діти.

(Історичні пісні. — С. 335).

Розвитку й конкретизації відповідно до реальних історичних подій цей мотив набрав у народних піснях часів Коліївщини:

Ой наварили ляхи пива,

Та нікому пити;

Гей, взяли собі Україну,

Та нігде прожити.

Ой наварили ляхи меду,

Та й не шумували;

Гей, взяли собі Україну,

Та й не шанували. /658/

Ой ви, ляшки та недовірки,

Годі ж панувати;

Гей, недалеко іде Гонта —

Дасться він вам знати!

(Історичні пісні. — С. 516).

«Якби таки або так, або сяк...» — Подібна народна пісня, зафіксована фольклористами в 70-х роках XIX ст. (Труды этнографическо-статистической экспедиции... собранные П. П. Чубинским. — Т. 4. — С. 551. — № 1676), побутує й досі:

Та коли б, та коли б або так,

Та коли б, та коли б або сяк,

Та коли б, та коли б коло мене постояв,

Та коли б, та коли б за рученьку подержав

(запис О. А. Правдюка на Кам’янець-Поділыцині 1962 р.; див.: ІМФЕ, ф. 14 — 5, папка 375, № 32).

Благочинний — у православній церковній ієрархії священик, якому підпорядковане духівництво кількох парафій. Нагляд за церквами й монастирями на Черкащині здійснював тоді відомий український церковний діяч Матвій Карпович Значко-Яворський, у чернецтві Мельхиседек (1716 — 1809), який з 1753 по 1768 р. був ігуменом Мотронинського монастиря й відіграв помітну роль у боротьбі з уніатством. Його вважали не лише ідейним натхненником, а й одним з прямих організаторів Коліївщини; після придушення повстання він навіть був притягнутий російськими властями до суду за звинуваченням у зв’язках із М. Залізняком; хоч і виправданий через недостатність доказів, він був усунутий з Мотронинського монастиря. Однак на початку повстання гайдамаків у монастирі його не було. В листі П. Рум’янцева до А. Прозоровського від 8 вересня 1768 р. наводяться свідчення самого Мельхиседека: «Игумен Мотронинский объявляет, как он еще в прошедшем 1767 году, в мае месяце, выехал из монастыря своего, находясь всегда вне оного, не только о обращениях гайдамаков, но и о монастыре своем никакого известия не имеет» (Киевская старина. — 1882. — № 10. — С. 114). М. Залізняк на допиті у Київській губернській канцелярії свідчив, що гайдамаки, «отпев прежде в монастыре чрез одного иеромонаха, а как зовут, не знает, в успехах своих молебен, пошли для исполнения своего намерения далее» та що про підготовку ним повстання проти польського гніту він сповістив намісника ігумена й ченців Мотронинського монастиря «и в том во всем оные наместник и монахи согласны были, а как оных наместника и монахов звать, не знает, игумена же поминутого Матренинского монастыря тогда в том монастыре не было, ибо находился, как слышно было, в Переяславе» (Гайдамацький рух на Україні в XVIII ст. — С. 437 — 438). Сама постать «благочинного» могла з’явитися в Шевченка в зв’язку із читанням роману М. Чайковського «Вернигора», де якраз фігурує «Bazyli, błahoczynny Czeryński», названий там «одним з найбільших підбурювачів до уманської різні» (с. 258). Однак, на відміну від виведеного там під цим іменем затятого релігійного фанатика й політичного інтригана, Шевченко в «Гайдамаках» створив образ патріота, що вболіває за долю народу й батьківщини, і вклав у його уста промову, висока громадянська наснаженість якої надихала народних месників — гайдамаків — на боротьбу з гнобителями. /659/

Конашевич-Сагайдачний Петро Кононович (? — 1622) — гетьман українського реєстрового козацтва. Очолював походи проти Османської імперії та Кримського ханства. Козацькі загони під його командуванням, діючи разом з польськими військами, здобули вирішальну перемогу над турецькою армією під Хотином 1621 р. Разом з усім військом Запорозьким вступив до Київського братства, сприяв розвитку освіти й культури. Згадка про П. Сагайдачного в поемі «Гайдамаки» пов’язана з оцінкою його діяльності в «Истории русов»: «Поляки, уважая храбрость и заслуги Сагайдачного, не смели при нем явно производить в Малороссии своих наглостей, да и сама любимая их уния несколько приутихла и приостыла... По смерти Сагайдачного возобновили они прежнее гонение в народе и политику на расстройство войск малороссийских» (История русов. — С. 48).

Згадайте праведних гетьманів... — За формою та ідейною концепцією промова благочинного в «Гайдамаках» має багато спільного з промовою, з якою Б. Хмельницький звернувся до реєстрових козаків військового осавули Івана Барабаша перед битвою під Жовтими Водами 1648 р., закликаючи їх приєднатися до розпочатого ним повстання й спільно боротися проти польського гніту: «Вспомните, по крайней мере, недавние жертвы предков ваших и братии вашей, преданных коварством и изменою и замученных поляками самым неслыханным варварством. Вспомните, говорю, сожженных живыми в медном быке гетмана Наливайка, полковника Лободу и других; вспомните, наконец, гетмана Остряницу, обозного Сурмила, полковников Недригайла, Боюна и Рындича, коих колесовали и живыми жилы тягли... И сии мученики, неповинно пострадавшие, вопиют к вам из гробов своих, требуя за кровь их отмщения и вызывают вас на оборону самих себя и отечества своего» (История русов, или Малой России. — С. 63). За одним із списків це місце процитовано в книжці: Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России (Ч. 1. — С. 237), якою користувався Шевченко.

Де лежить Останок славного Богдана? — Б. Хмельницького поховано в Іллінській церкві села Суботова біля Чигирина. Те, що в поемі «Гайдамаки» Б. Хмельницького зараховано до числа «праведних гетьманів» і названо «славним Богданом», засвідчує високу оцінку Шевченком його історичної ролі.

Де Остряницина стоїть Хоч би убогая могила? Де Наливайкова? Нема! Живого й мертвого спалили. — До цих рядків Шевченко зробив примітку: «Павла Наливайка живого спалили в Варшаві, Івана Остраницю і тридцять старшин козацьких після страшної муки розчетвертували і розвезли їх тіла по всій Україні. Зіновій Богдан і син його Тимофій були поховані в Суботові коло Чигрина; Чарнецький, коронний гетьман, не доставши Чигрина, од злості спалив їх мертвих (Георгій Кониський)». Хоча сам Шевченко посилається тут лише на історичний трактат «История русов» (приписуваний у той час Георгію Кониському, він був надрукований 1846 р., але в списках поширювався з кінця XVIII ст.), насправді ним використано також інші джерела.

Остряниця (Острянин) Яків (? — 1641) — гетьман нереєстрового козацтва, один із керівників селянсько-козацького повстання 1638 р., яке він очолив навесні 1638 р. Зазнавши поразки під Жовнином у червні 1638 р., перейшов на Слобожанщину й оселився в Чугуєві. Був убитий під час сутички рядових козаків із старшиною. Шевченко подає версію його загибелі, поширену в тогочасних історичних працях. Як твердиться в «Истории /660/русов», Остряницю (якого там названо Стефаном) було разом із 37 старшинами по-зрадницькому захоплено у полон, привезено до Варшави й страхітливими тортурами прилюдно замучено на площі (История русов. — С. 55 — 56). Цю ж версію повторено (з посиланням на «Историю русов») у використаних Шевченком працях: Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России. — Ч.1. — С. 213 — 217; Маркевич Н. История Малороссии. — Т. 1. — С. 136 — 142.

У примітках до своєї праці Д. М. Бантиш-Каменський наводить також дещо відмінні подробиці страти Наливайка, запозичені австрійським істориком Й.-Х. Енгелем з польських хронік: «Посажен он был на раскаленного коня, увенчан раскаленным венцом и наконец казнен» (Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России. — Ч.1. — Примечания. — С. 25). Цю версію дослідив І. Я. Франко в праці «Наливайко в мідянім биці. Причинок до історії легенди» (Франко І. Я. Зібрання творів: У 50 т. — К., 1982. — Т. 36. — С. 378).

Щодо версії про спалення поляками останків Б. Хмельницького, то в «Истории русов» (на яку посилається Шевченко в цитованій примітці) ім’я С. Чарнецького в цьому зв’язку не згадується (див.: История русов, или Малой России. — С. 142). Натомість саме з коронним гетьманом С. Чарнецьким пов’язано цю подію в працях Д. М. Бантиша-Каменського та М. А. Маркевича: «4арнецкий... выжег Бужин и Субботово и простер бесчеловечное мщение даже до того, что велел выбросить из могилы драгоценные для малороссиян останки Богдана Хмельницкого и любимого сына его Тимофея, предал оные огню, сокрушил могильный камень, гласивший о бессмертных подвигах. Таким образом польский полководец мнил истребить память великого мужа и покрыл в истории имя свое вечным позором» (Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России. — Ч. 1. — С. 13; див. також: Маркевич Н. История Малороссии. — Т. 1. — С. 379). До цього історичного епізоду Шевченко повернувся 1848 р. у вірші «Заступила чорна хмара...».

Богун Іван (? — 1664) — полковник кальницький, герой національно-визвольної війни українського народу 1648 — 1657 рр. Відзначився при обороні Вінниці 28 лютого — 11 березня 1651 р. від нападу польського війська під командуванням польського гетьмана М. Калиновського.

Інгул — ліва притока Південного Бугу, на якому відбулася згадувана тут битва; про це йдеться й у використаних Шевченком джерелах: «Вслед за сим Калиновский имел другую битву с козаками под городом Винницею, на Буге. ...Богун... при приближении поляков к Виннице, взрубил лед на том месте, где предвидел их переправу; дав оному слабо замерзнуть в течение двух ночей, покрыл сию часть льда соломой. Поляки, не ожидавшие такого приема, прямо поскакали через реку и во множестве потонули» (Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России. — Ч. 1. — С. 238). Нема Богдана червонить І Жовті Води, й Рось зелену. Сумує Корсунь староденний... — Битва в урочищі Жовті Води на річці Жовтій (нині м. Жовті Води в Дніпропетровській області) відбулася 5 — 6 травня 1648 р. Повсталі запорозькі козаки та селяни під проводом Б. Хмельницького, схиливши на свій бік реєстрових козаків Івана Барабаша, завдали нищівної поразки польському війську під командуванням С. Потоцького та Я. Шемберка. Перемога під Жовтими Водами мала вирішальне значення для консолідації сил повстанців і широкої підготовки до національно-визвольної війни українського народу 1648 — 1657 рр. /661/

Битва під Корсунем на Росі сталася 14 — 16 травня 1648 р. Після розгрому під Жовтими Водами польські війська чисельністю близько 20 тисяч чоловік під командуванням польних гетьманів С. Потоцького та М. Калиновського відійшли до Корсуня й збудували там добре укріплений табір. Удавшись до воєнних хитрощів, Б. Хмельницький виманив шляхтичів з укріплених позицій, нав’язав їм бій у невигідних умовах і, влаштувавши засідку, вщент розгромив польське військо. Перемога під Корсунем стала сигналом до всенародного повстання, що переросло у національно-визвольну війну українського народу 1648 — 1657 рр.

Тарас — Т. Федорович (Тарас Трясило), гетьман нереєстрових козаків (з 1629 р.). Навесні 1630 р. очолив повстання проти польського гніту. 4 квітня 1630 р. завдав поразки польському війську під Корсунем. У травні 1630 р. вів тривалі бої з військами польного гетьмана С. Конецпольського і розгромив їх у нічному бою 15 травня 1630 р.

У своїй примітці: «Полковник Богун потопив ляхів в Інгулі. Зіновій Богдан вирізав 40 з чим-то тисяч ляхів над Россю в Корсуні. Тарас Трясило вирізав ляхів над Альтою; і та ніч, в котору те трапилось, зоветься Тарасова, або кровава (Бантиш-Каменський)» Шевченко точно вказує лише джерело своїх відомостей про Тараса Трясила. Пор.: «На берегах Трубежа и Альты победа ожидала сынов Украйны... Битва Переяславская, названная козаками Тарасовою ночью, открыла им путь к новым торжествам. Значительная часть Малороссии была очищена от поляков» (Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России. — 4. 1. — С. 202 — 203). Решта деталей не збігається з історичними джерелами: Богун «потопив ляхів» не в Інгулі, а в Південному Бузі; з 20-тисячного польського війська під Корсунем у 1648 р. загинуло близько 11 тисяч чоловік (див.: Маркевич Н. История Малороссии. — Т. 1. — С. 190) і близько 9 тисяч Б. Хмельницький узяв у полон. Щодо наведеної Шевченком цифри «40 з чим-то тисяч», то вона, очевидно, фольклорного походження — неодноразово повторюється у збірнику М. О. Максимовича «Украинские народные песни» (с. 96, 97, 98).

На фольклорні джерела своїх відомостей Шевченко вказує і в наступній примітці — до заключних рядків розділу «Свято в Чигирині»: «Так про Чигиринське свято розказують старі люди». Можливо також, що Шевченко помилково переніс на польське військо чисельність татарських загонів у Корсунській битві, вказану в одній з приміток до праці Д. Бантиша-Каменського: «Пасторий и Шевальє несправедливо утверждают, что одних татар было на сем сражении сорок тысяч» (Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России. — Ч.1. — Примечания. — С. 43).

Над козаками хусточки! ...Біліє хустина, Та й ту знімуть... — Про поширений у народі звичай прикрашати козацькі надгробки білими хустками або короговками йшлося в науковій та художній літературі першої половини XIX ст. «На могиле умершего козака, а особливо строевого, знамя из белого холста означало, что тут рыцарь погребен» (Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России. — Ч. 3. — С. 214). При цьому підкреслювалося, що цим козацьке поховання відрізняється від кріпацького: «Короговцем в Малороссии называется небольшая палка с привязанным к ней куском холстины, которую малороссийские козаки укрепляют в надмогильном кресте, поставляемом над умершими своими собратьями для отличия от помещичьих малороссийских крестьян» та що офіційна православна церква ще з XVIII ст. боролася проти цього звичаю: єпископ /662/ переяславський і бориспільський Гервасій у циркулярі від 13 січня 1758 р. сповіщав підлеглих йому священиків про заборону ставити на цвинтарях короговки «по древнему обычаю языческому» (див.: Пискарев А. Материалы для истории Переяславской епархии // Маяк. — 1844. — Кн. 22. — Гл. 3. — С. 125).

Шевченкова думка подібна до висловленої М. Маркевичем у вірші «Платки на козачьих крестах»:

Там, где сном убитым спят

Наши козаки,

На крестах у них висят

С каймами платки.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Весело тогда нам было,

Сердце лишь войною жило,

Что ж теперь, козак?

Каждый помыкает нами...

Ветер на крестах платками

Машет точно ж так.

(Маркевич Н. Украинские мелодии. — С. 11).

Де Гонти могила, Мученика праведного Де похоронили? — Після звірячих катувань І. Гонту було четвертовано близько 15 липня 1768 р. у селі Сербах (нині село Гонтівка Могилів-Подільського району Вінницької області).

Де Залізняк, душа щира, Де одпочиває? — Доля Залізняка після заслання на каторгу в Нерчинськ не відома. Те, що Шевченко називає його «душею щирою», також може свідчити про його знайомство з приміткою до роману М. Чайковського « Вернигора», де М. Залізняка схарактеризовано за народними переказами та мемуарами П. Младановича: «Był to człowiek śmiały, dziki, ale szczery: on walczył o wolność ludu ukraińskiego» (Czajkowski M. Wernyhora. — 5. 259).

Страшно тобі буде, хоч ти й бачив Рось, І Альту, і Сену... — Йдеться про розгром польських військ Б. Хмельницьким під Корсунем (на Росі) 14 — 16 травня 1648 р. та Т. Федорбвичем під Переяславом (на Альті) 15 травня 1630 р. («Тарасова ніч»), а також про різанину, вчинену католиками над гугенотами під свято святого Варфоломія в Парижі в ніч з 23 на 24 серпня 1572 р. Своєю приміткою: «Тарасова і Варфоломеєва ночі одна другої варт на стид римської тіари» Шевченко підкреслив, що відповідальність за ці трагічні події несе католицьке духівництво (тіара — урочистий головний убір Папи Римського). Можливо, що в цій примітці відбилося знайомство Шевченка з рукописом праці М. О. Максимовича «Сказание о Колиивщине», в якій є подібні міркування: «Работая не для веры Христовой, а только для власти папской, помышляя только о римской тиаре и не думая о короне польской, иезуиты восстановили в Польше католичество, приведенное в упадок Реформацией, и подорвали государственное бытие и народность Польши» (Максимович М. А. Собрание сочинений. — Киев, 1876. — Т. 1. — С. 626). Подібне зіставлення Шевченко повторив у повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали», де є згадка про те, що «мои покойные земляки ничуть не уступили любой европейской нации, а в 1768 году Варфоломеевскую ночь и даже первую французскую революцию перещеголяли». /663/

До ляхів поганих у Черкаси. — Старовинне місто Черкаси (нині обласний центр України) з XIV ст. потрапило під владу литовських феодалів, протягом XVI — XVII ст. не раз ставало центром боротьби проти польського гніту. Під час національно-визвольної війни українського народу 1648 — 1657 рр. було військово-адміністративним центром Черкаського полку. За Андрусівським перемир’ям 1667 р. лишилося під владою Речі Посполитої. В 1767 р. у зв’язку з відмовою черкащан перейти в уніатську віру уніатський священик Г. Мокрицький влаштував над ними збройну розправу (див.: Коялович В. История воссоединения западноукраинских униатов. — СПб., 1873. — С. 51 — 52). Можливо, це теж вплинуло на вибір Черкас як об’єкта одного з перших ударів гайдамацьких загонів Максима Залізняка.

Згідно з описом 1765 р., у Черкасах (що налічували тоді 455 хат) поляками було збудовано «дерев’яний замок, оточений дубовим частоколом і ровами; через рів перекинуто міст, за ним брама, довкола бійниці, над брамою невеличка комора, з лівого боку землянки для козаків і арештантів, а також стайні і возовні. Всередині — дерев’яний будинок для губернатора з високою вежею, обік — дві башти для сторожі» (Wielka encyklopedia powszechna. — Warszawa, 1894. — Т. 13. — 5. 818). Як і в інших місцях, православне населення зазнавало тут жорстокого визиску й усіляких насильств: «В Черкасах, местечке с уездом князя Сангушки тамошним людям, унии отрицавшимся, рты раздирали и били до смерти, от чего несколько и померло» (Бантыш-Каменский Н. Историческое известие о возникшей в Полыпе унии. — С. 432). Оскільки черкаський гарнізон був нечисленним — налічував усього «50 человек реестровых козаков и 20 человек нестроевых, називавшихся ...лежнями» (див.: Похилевич А. Сказання о населенных местностях Киевской губернии. — С. 612), замок був порівняно легко і в числі перших здобутий повстанськими загонами під керівництвом М. Залізняка.

А там третій Півень заспіває... — У примітці до цих рядків Шевченко зазначив: «Треті півні — сигнал; розказують, що Залізняка есаул, не діждавши третіх півнів, запалив Медведівку — містечко меж Чигрином і Звенигородкою». Повстанці мали і своєрідну «систему оповіщення», і продуману тактику нападу на заздалегідь визначені пункти, відомі як важливі стратегічні позиції польських військ. Зокрема, в Медведівці до середини XIX ст. зберігся «на горе, при реке Тясмине... древний замок, окруженный земляным валом и рвом, на котором еще недавно видны были остатки дубового частокола... В самом местечке был построен и латинский костел, имевший особых ксендзов» (Похилевич Л. Сказання о населенных местностях Киевской губернии. — С. 685). В селі Івківцях під Медведівкою народився М. Залізняк.

Оживуть гетьмани в золотім жупані; Прокинеться доля; козак заспіва: «Ні жида, ні ляха»... — Уявлення учасників Коліївщини про гетьманську владу були пов’язані з надіями на визволення з-під польського гніту і возз’єднання Лівобережної України з Правобережною.

Шевченком використано тут народні пісні про гайдамаччину:

Славний козак Залізняк,

Славний козак й Гнида,

Не осталось на Україні

Ні ляха, ні жида

(Історичні пісні. — С. 515). /664/

Та не буде лучче,

Та не буде краще,

Як у нас та на Україні!

Що немає жида,

Що немає ляха,

Не буде ізміни!

(Киевская старина. — 1883. — № 10. — С. 21).

Задзвонили в усі дзвони По всій Україні... — Поширений народнопісенний образ — церковний подзвін на сполох, тривожний сигнал до оборони:

На святую Пречистую

В усі дзвони дзвонять,

І старії, і малії

Уголос голосять:

«Вийдіть, вийдіть, ведмедівці,

Проти орди з хлібом!»

«Ой не будемо проклятим,

Не будем коритися.

Єсть у нас ясне оружжя —

Будемо боронитися!»

(Історичні пісні. — С. 273).

А в неділю рано усі дзвони дзвонять.

Вже турки Палія та по лісі гонять.

(Історичні пісні. — С. 331).

Трапляється цей образ і в піснях про гайдамаччину:

А в неділю рано стали да у дзвони бити:

Гей, став Гонта з козаками під Умань підходити.

(Максимович М. Украинские народные песни. — С. 124).

Закричали гайдамаки: «Гине шляхта, гине!» — Тут Шевченком використано народнопісенний мотив:

Як крикне Гонта гей до Залізняка:

«Анумо, брате Максиме,

Бери свячений та й кропи ляхів,

Хай вражая шляхта гине!»

(Історичні пісні. — С. 517).

Сміла — містечко на Черкащині (нині райцентр Черкаської області). Належало князям Любомирським, які, «желая обеспечить безопасное для себя пребывание в Смелой во время приездов своих из Польши, построили в местечке деревянный замок; кроме того, все местечко окопали кругом валом и обнесли частоколом» (Похилевич Л. Сказання о населенных местностях Киевской губернии. — С. 643). Смілянський замок правив для всієї округи за місце ув’язнення непокірного населення, яке силою змушували переходити в уніатство: «В Смелом — местечке и в уезде вотчины князя Любомирского многие церкви отняты, священники иные разбежались, другие взяты под стражу, кованы, биты, до смерти убиты, в тюрьмах содержались, домы их разорены и имение все разграблено» (Бантыш-/665/Каменский Н. Историческое известие о возникшей в Польше унии. — С. 431). У смілянському замку був ув’язнений перед стратою мліївський титар Д. Кушнір.

Коли на Смілянщині з’явилися загони барських конфедератів, місцеве населення повстало й під керівництвом М. Залізняка вчинило напад на Смілу, здобувши й зруйнувавши замок. Місто було спалено, багато шляхти та євреїв вирізано, згоріла й католицька каплиця (Słownik geograficzny Królestwa polskiego i innych krajów słowiańskich, 1889. — T. 10. — 5. 882).

...горить Канів... — Протягом XVII ст. жителі Канева (нині райцентр Черкаської області) брали участь у повстаннях проти польського панування; під час національно-визвольної війни українського народу 1648 — 1657 рр. утворено Канівський полк. За Андрусівським перемир’ям 1667 р. Канів відійшов до Польщі, за Бучацьким договором 1672 р. — до Османської імперії, 1683 р. знову був захоплений Річчю Посполитою, після чого посилився визиск місцевого населення й примусове запровадження унії.

Коли в 1768 р. на вимогу канівського старости Ігнатія Потоцького, який підтримував Барську конфедерацію, канівський гарнізон разом з надвірними козаками приєднався до конфедератів, а польська шляхта, зачинившись у канівському замку, почала загрожувати смертю захопленому нею православному населенню, до Канева поспішив гайдамацький загін під проводом Семена Неживого. За його свідченням на допиті в Київській губернській канцелярії 13 серпня 1768 р., він неодноразово звертався до канівського губернатора Новицького, «чтоб он благочестивой народ выпустил из Канева без повреждений, но оной губернатор не толико не отпустил, но еще видя ево, Неживого, прибывшего туда в малой силе, похвалялся их всех перестрелять, почему он, Неживый, по общему живущих вне Каневского замку обывателей согласию состоящий за тем замком каневского порутчика пустой дом, обволокти соломою, зажгли, от чего как вне замка, так и в Каневском замке зделался по ветру силной пожар и выгорел весь тот Каневской замок; что видя, оной губернатор бежал со своими драгунами чрез реку Днепр на российскую сторону в Переясловль...» (Гайдамацький рух на Україні в XVIII ст. — С. 424). Про те, що, захопивши Канів, загін С. Неживого «збытков и грабительства христианом никакова не делал», жителі Канева видали гайдамацькому ватажкові спеціальне свідоцтво (Там само. — С. 392 — 393).

І кров полилася Аж у Волинь. По Поліссі Гонта бенкетує... — Повстання 1768 р. швидко поширилося за межі Черкащини, але на Поліссі загони І. Гонти не діяли.

Домаха — шабля із сталі високого ґатунку (дамаської), яка виготовлялася в місті Дамаску в Сирії.

У народному переказі про перебування М. Залізняка в Черкасах, записаному П. О. Кулішем у середині XIX ст. від старого черкащанина Харка Цехмистра, зберігся детальний опис зовнішності ватажка повстанців, а також свідчення про те, що гайдамацькі загони мали певну внутрішню організацію зі своїми «розпізнавальними знаками» (короговки різної барви); крім кінноти, в них було піше військо, яке складалося з місцевого населення, озброєного чим попало: «На другий день у Петрівку рознеслася по Черкасах чутка, що їде якесь військо. ...Попереду їде отаман на буланім коні, у кармазині. Шапка на йому сива, чоботи сап’янці, пояс шалевий; за поясом пістолет, при боку шабля. Ото ж був сам Максим Залізняк. Не старий іще чоловік, літ, може, сорока, а може, й більш; на виду повний, /666/ кругловидий, уродою хороший, на взрост невеликий, та плечистий; уси русяві невеличкі, за ухом оселедець. А за ним їде по два, усе по два з ратищами, і у передніх пар, може, у трьох ратища з короговками двойчатими, так що оце половина буде біла, а половина красна, а знову половина жовта, а половина чорна, або червона, або синя. А по самому заду йде чоловік з десяток пішо без ратищ і без усього, а тілько колки позасмалювали та й ідуть. То вже винники тощо, що поприставали в гайдамаки» (Кулиш П. Записки о Южной Руси. — Т. 1. — С. 252 — 253).

Жінки навіть з рогачами Пішли в гайдамаки. — Згадки про участь жінок у розправах над польською шляхтою є в романі М. Чайковського «Вернигора», як-от епізод у селі Шендерівці, де жінки насмерть повбивали шляхтичів праниками для білизни на березі ставка за всі заподіяні раніше кривди (с. 55, 261); наведено там також спогади очевидців про те, що «навіть жінки за прикладом чоловіків, розлютившись, різали й убивали кочергами, ножами, серпами і заохочували до такої ж запеклості своїх дітей» (с. 266). Перекази про участь жінок у гайдамаччині записано й у XX ст. (див.: Навроцький Б. «Гайдамаки» Т. Г. Шевченка. — С. 391 — 393).

Болить серце, як згадаєш: Старих слов’ян діти Впились кров’ю. А хто винен? Ксьондзи, єзуїти. — Католицьке духівництво, яке відігравало важливу роль у посиленні польсько-шляхетського гніту в Україні, Шевченко вважав головним призвідцем розбрату між польським та українським народами. У примітці до цих рядків Шевченко наголосив на негативному впливі Берестейської унії — запровадженого 1596 р. об’єднання католицької та православної церков — як особливо небезпечного й підступного знаряддя духовного та соціально-економічного поневолення: «До унії козаки з ляхами мирилися і якби не єзуїти, то, може б, і не різалися; єзуїт Поссевін, легат папський, перший начав унію в Україні».

Єзуїти — члени заснованого 1534 р. Ігнацієм Лойолою католицького чернечого ордену «Товариство Ісуса», який разом з орденом кармелітів став основою реформи католицької церкви у XVI ст. після розколу її протестантами.

Поссевіно Антоніо (1534 — 1611) — діяч ордену єзуїтів. Згадується у використаній Шевченком праці: Bandtkie J. S. Dzieje Królestwa polskiego. — T. 2. — 5. 199 — 200, 221. Виконуючи дипломатичні доручення Папи Римського в Росії, намагався схилити царя Івана Грозного до переходу в католицтво. Важливим кроком до цього вважав запровадження унії на українських землях, про що писав 1581 р. у першій частині свого трактату «Московія» (див.: Поссевино А. Исторические сочинения о России XVI в. — М., 1983. — С. 21 — 40). Подібну оцінку ролі католицької церкви в історії українсько-польських взаємин Шевченко дав 1847 р. у вірші «Полякам» («Ще як були ми козаками...»):

Прийшли ксьондзи і запалили

Наш тихий рай. І розлили

Широке море сльоз і крові...

...Неситії ксьондзи, магнати

Нас порізнили, розвели.

У «Передмові» до поеми «Гайдамаки» Шевченко, дослівно повторивши деякі місця з рядків 1539 — 1562 розділу «Гупалівщина», висловив ідею братнього єднання українського, польського та всіх слов’янських народів: «Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що /667/ батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами. Нехай житом, пшеницею, як золотом, покрита, не розмежованою останеться навіки од моря і до моря — слав’янськая земля».

Ці погляди Шевченка на історію польсько-українських взаємин багато в чому співзвучні з думками, висловленими у написаній 1839 р. праці М. О. Максимовича «Сказание о Колиивщине»: «А было время, когда народ Литвы и Украины, соединенный с народом польским „как равный с равными, свободный с свободными“, исповедывал беспрепятственно веру своих отцов... Было время, когда козаки днепровские, гремя грозою на татар и турков, дружно стояли за Польщу: и Польша, зная всю цену заслуги козацкой, отличала храбрую дружину днепровских рыцарей богатыми дарами и знаками чести и многими правами на Украине. То был век цветущего состояния Польши, век воинской славы козацкой... Но смертью Батория кончился и славный век его; Польша перестала красоваться своим бытием и склонилась к упадку; прежнее дружество ее с козаками обратилось в взаимную вражду и нелюбие, и немилым стало для Украины ее союзническое подданство Польше.

Какой же враждебный дух произвел сии роковые перемены? Главною виною тому было гонение веры, открытое Жигимонтом III... Это гонение возбудили иезуиты, опутав нового короля, а с ним и все польское правительство, своею сетью... Чтобы западную Русь отторгнуть от восточной церкви и привлачить к подножию римского престола, иезуиты предначертали распространение унии, и уния простерлась бедою по Литве и Украине» (Максимович М. А. Собрание сочинений. — Т. 1. — С. 626).

Питається у хлопчика: «Що, титаря вбили?» — До цих рядків розділу «Титар» Шевченко зробив примітку: «Анахронізм: титаря ляхи замучили зимою, а не літом». Насправді Данила Кушніра було закатовано й спалено в день Петра й Павла, 27 червня 1766 р. (див.: Лобода Ф. Вирша на сожжение млиевского ктитора Кушнира // Киевская старина. — 1886. — № 1. — С. 204).

«Відкіля ти?» — «З Керелівки». — Навівши назву рідного села в місцевій народній вимові, Шевченко підтверджує правдивість наведеного епізоду власним свідченням у примітці: «Керелівка, або Кариловка — село Звенигородського повіту. Червонець, що дав Залізняк хлопцеві, і досі єсть у сина того хлопця, которому був даний, я сам його бачив». Не виключено, однак, що в народному переказі цей червінець пов’язано з іменем М. Залізняка пізніше.

«А Будища знаєш? І озеро коло Будищ?» — У примітці до цих рядків Шевченко пояснив деякі місцеві топоніми, а також назву розділу «Гупалівщина»: «Село Будища, недалеко од Керелівки, в яру озеро і над озером ліс невеликий, зоветься Гупалівщиною за те, що там Залізняк збивав ляхів з дерева. Льохи, де був захований шляхетський скарб, і досі видно, тілько вже розруйновані». Наприкінці 20-х років XX ст. від І. Кривошия було записано розповідь про залишки якихось підземних сховищ: «В нашому лісі, тому, що від Водяників, який зветься „Тупчієве“, є великі насипи й припічки, а на припічках велике дерево повиростало. Переказували старі люди, що то була Залізнякова фортеця. Отож-то й до цього часу стоїть. Казали, що там і підземні виходи є в другі ліса, але я не знаю, де воно, бо я бачив багато льохів попід ті припічки й лазив у ті льохи, але далеко не можна піти, бо завалено» (див.: Навроцький Б. «Гайдамаки» Тараса Шевченка. — С. 387). Тоді ж записано переказ про знайдені в одному з таких льохів скарби (Там само. — С. 388 — 390). /668/

А вчора було багато. Вінки не святили: Не дали ляхи прокляті. — Ці рядки є ще одним підтвердженням того, що повстання під проводом М. Залізняка почалося близько «Зелених свят» («Трійці»), які 1768 р. припадали на 19 травня.

Дукачик — дукат, поширена в багатьох країнах Європи венеціанська монета. У Польщі XVIII ст. звалася ще «червоним злотим».

Лисянка — містечко поблизу Звенигородки (нині райцентр Черкаської області). Розділ «Бенкет у Лисянці» та примітка Шевченка до цих рядків: «Лисянка, містечко Звенигородського повіту, над річкою Гнилим Тікичем. Тут зійшлися Гонта з Залізняком і розруйновали старосвітський будинок, Богданом нібито будований» містять кілька історичних неточностей. Насправді І. Гонта приєднався до гайдамацького повстання під Уманню, в Лисянці разом із М. Залізняком він не був. Б. Хмельницький до будівництва Лисянського замку, який штурмували гайдамаки, не причетний. Цей замок збудовано в другій половині XVIII ст. (замість давнішого, зруйнованого в 1674 р. турками) за наказом Звенигородського, корсунського і бузького старости Юзефа-Олександра Яблоновського (1712 — 1777). Опис його Шевченко міг знати від М. А. Маркевича: «Лисянка принадлежала Яблоновскому, в ней и ныне находится каменный четвероугольный замок на крутом возвышении над Гнилым Тикичем; в то время по углам замка были башни, вооруженные гаковницами или висячими пушками; он был обведен высоким палисадом; в нем гарнизон был значителен и припасу много» (Маркевич Н. История Малороссии. — Т. 2. — С. 663).

Коли в червні 1768 р. до Лисянки підійшов повстанський загін М. Залізняка, гарнізон замку був не дуже численним, бо більша його частина пішла на підсилення військ Барської конфедерації. Військова вилазка лисянського гарнізону зазнала поразки, повстанці обложили місто, і губернатор Добжинський змушений був здатися. Зруйнувавши й підпаливши замок, монастирі францисканців і базиліан, вирізавши багато шляхти, єврейських торговців та заможних міщан, загін М. Залізняка вирушив на Богуслав, а звідти на Умань.

Описуючи ці події в поемі «Гайдамаки», Шевченко спирався на власні враження від перебування в Лисянці, куди він у дитинстві прийшов до місцевого дяка-маляра(про що згодом згадав в автобіографії: «Терпеливо бродяга-школяр носил из Тикича три дня ведрами воду и растирал медянку на железном листе и на четвертый день бежал») й де міг бачити і руїни замку XVIII ст., і підземні ходи замку XVII ст., які збереглися до нашого часу, — а також на народні перекази. Згадка про здобуття Лисянки М. Залізняком (яка до певної міри прояснює, чому Шевченко пов’язував Лисянку з Б. Хмельницьким) є також у повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали»: «Местечко Лысянка имеет важное значение в истории Малороссии. Это родина отца знаменитого Зиновия Богдана Хмельницкого, Михайла Хмиля. И еще замечательна (если верить туземным старикам) своей вечерней, не хуже сицилийской вечерни, которую служил здесь ляхам и жидам Максим Железняк в 1768 году». Доопрацьовуючи поему після заслання, Шевченко зняв рядки, де йшлося про те, ніби стіни Лисянського замку «Богданові муровали руки», й змінив назву розділу «Старосвітський будинок» на «Бенкет у Лисянці», однак явного анахронізму в згадці про те, що зустріч Залізняка з Гонтою відбулася в Лисянці, не виправив. /669/

«Не дивуйтеся, дівчата, Що я обідрався...» — Подібну народну пісню записав М. В. Гоголь:

На горі гарбузи, на долині дині;

Полюбив чорт бабу в куцій кожушині.

Не дивуйтеся, люди, що я обідрався:

Любив батько гладку, і я в його вдався.

Брав батько гладку, беру і я гладку.

(Памяти В. А. Жуковского и Н. В. Гоголя. — СПб., 1908. — Вып. 2. — С. 141).

Зберігся також запис «української козацької пісні», зроблений П. Д. Мартиновичем у 1906 — 1907 рр. у Костянтинограді:

Не дивуйтесь, дівчаточка, що я обірвався,

А мій батько робив гладко — і я в його вдався.

Не дивуйтесь, добрі люди, що я обірвався,

Пив мій батько горілочку, й я в нього вдався.

(ІМФЕ, ф. 11 — 4, папка 757, арк. 119 звор., № 115).

«Отак чини, як я чиню: Люби дочку абичию...» — Народну пісню, яку міг використати тут Шевченко, зафіксовано (в пізніших записах) у збірниках: Кондратьев И. Як за гаєм: Собрание малороссийских дум и песен. — М., 1896. — С. 38; Александров В. Народний пісенник. — X., 1887; відомий також польський варіант цієї пісні (Щурат В. З життя і творчості Т. Шевченка. — Львів, 1914. — С. 37).

Скажу ляхам — замість Паца... — Відомостей про те, чи перебував М.-Я. Пац серед обложених у Лисянському замку поляків, немає.

«Куди везти?» — «У Лебедин!» — Примітка Шевченка: «Лебедин, дівичий монастир, меж Чигрином і Звенигородкою» містить історичну неточність: Миколаївський дівочий монастир у Лебедині засновано пізніше — 1779 р. У першому виданні поеми (с. 93) тут згадано інше село — Майданівка, з приміткою: «Майданівка, село недалеко од Чигирина». Рядок «У Лебедин» з’явився при доопрацюванні поеми 1859 р. у робочому примірнику «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844 відповідно до назви наступного розділу, однак у тексті його (рядки 2055 — 2056) «Майданівка» збереглася без змін: «Пожар над водою... Жид, будинок, Майданівка, Зовуть Галайдою».

«Ой гоп, гопака! Полюбила козака...» — Фрагменти цієї пісні відомі в записі П. П. Чубинського:

Пішла баба в танець,

А за нею горобець,

За горобцем індик,

Що ногами дриндик

(Труды этнографическо-статистической экспедиции... собранные П. П. Чубинским. — Т. 4. — С. 486).

Дуже близький до Шевченкового, але не тотожний з ним текст пісні записав у 1906 — 1907 рр. в Костянтинограді П. Д. Мартинович (див.: ІМФЕ, ф. 11 — 4, папка 757, арк. 120, № 116).

«Як була я молодою преподобницею...» — весільна пісня, зафіксована в кількох описах українського весілля (див.: Шубравська М. Обрядова поезія у творчості Шевченка та в його записах // Збірник праць двадцять шостої наукової шевченківської конференції. — К., 1985. — С. 232 — 233). /670/

«Заганяйте квочку в бочку...» — весільна пісня перезвянського циклу, відома в записі П. П. Чубинського:

Заганяйте квочку в бочку,

А курчата в вершу,

Признавайся, Марусю,

Кому давала спершу.

Давала Хомі,

Ще буде й тобі,

Давала попові,

Давала дякові,

Давала піддячому,

Ще й по...

(Труды этнографическо-статистической экспедиции... собранные П. П. Чубинским. — Т. 4. — С. 696).

У примірнику «Чигиринського Кобзаря і Гайдамаків» 1844 з виправленнями Шевченка вписано (рукою І. М. Лазаревського) рядки 1918 — 1919:

Скажи, стара суко,

Кому давала спершу

(ІЛ, ф. 1, № 76, с. 96).

У примірнику «Кобзаря» 1860 з дарчим написом Шевченка Л. В. Тарновській між сторінками 196 та 197 невідомою рукою вписано текст, що має йти після рядка 1917:

Признавайся, зараз кайся,

Кому давала [задарма?]

Давала попу й дяку,

І піддячому, тому собачому

(ІЛ, ф. 1, № 524, с. 196, 197).

«Ой сип сирівець Та криши опеньки...» — весільна пісня перезвянського циклу, відома в записі П. Д. Мартиновича 1906 — 1907 рр. у Костянтинограді:

Ой сип сирівець

Та криши опеньки,

А дід бабу торка ззаду,

І діти раденькі.

Ой там на горі

Там глибока ямка.

А дід бабу торка ззаду,

Ще й губами плямка.

Ой там за яром,

Та ще й за ярищем

Била Хима Явдокима

Тай у плечі днищем.

(ІМФЕ, ф. 11 — 4, папка 757, арк. 120 звор., № 117).

«Ой сип сирівець Та криши петрушку...» — весільна пісня перезвянського циклу. Записана Н. М. Олійником на Чернігівщині наприкінці 20-х років XX ст.: /671/

Ой сип сировець

Та криши петрушку,

Підем, мила, у комору

Поласуєм душку.

Ой сип сировець

Та криши опеньки,

Підем, мила, у комору

Та на витребеньки

(ІМФЕ, ф. 1 — 7, папка 839, арк. 200).

Каганець козачий — смолоскип, прикріплений до залізного стрижня з дерев’яним держаком. Запалювався вночі, щоб освітлювати дорогу вершникам або каретам. Тут у переносному значенні — запалена гайдамаками пожежа.

«Я сирота з Вільшаної...» — Назва лишилася не виправленою при зміні «Вільшани» на «Мліїв» під час доопрацювання поеми автором.

«Загрібай, мамо, жар, жар...» — рядки з обрядової весільної пісні, яку співали, везучи молоду до молодого. Зафіксована фольклористами ще до створення поеми «Гайдамаки» (Українські народні пісні в записах Зоріана Доленги-Ходаковського. — К., 1974; список П. О. Куліша з рукопису названої збірки. — ІЛ, ф. 18, № 181, с. 233; див.: Правдюк О. Т. Г. Шевченко і музичний фольклор України. — С. 39); увійшла до багатьох інших фольклорних збірок (див.: Шубравська М. Обрядова поезія в творчості Шевченка та в його записах // Збірник праць двадцять шостої наукової шевченківської конференції. — С. 233 — 236).

Хвалилися гайдамаки, На Умань ідучи: «Будем драти, пане-брате, З китайки онучі». — Епіграф запозичено з гайдамацьких пісень:

Хвалилися уманьчики, під Умань йдучи:

«Будем драти, пани-молодці, з китайки онучі!»

(Максимович М. Украинские народные песни. — С. 124).

Ой хвалився та козак Швачка, під Білу Церкву ідучи:

«Гей, будем, брате, та китайки драти та в онучах топтати!»

(Історичні пісні. — С. 524).

Тяжко глянуть; а згадаєм — Так було і в Трої. — Йдеться про багатолітню Троянську війну, описану в епічній поемі Гомера «Іліада».

Покотились по базару Кінні narodowi... — Примітка Шевченка: «„Kawalerja narodowa“ — так звались польські драгуни; їх тогда було в Умані 3 000, і всі були побиті гайдамаками» — неточна. Насправді «Kawalerja narodowa» — кінні формування, запроваджені в польському війську 1775 р. замість драгунських і кірасирських полків. Чисельність кінноти в Умані 1768 р. Шевченко перебільшив.

Махнув ножем — І дітей немає! — Убивство І. Гонтою своїх дітей — історично не підтверджений домисел, запозичений Шевченком з роману М. Чайковського «Вернигора». Про це свідчить Шевченкова примітка: «В Умані Гонта убив дітей своїх за те, що їх мати-католичка помогла єзуїтам перевести їх в католики. Младанович, товариш синів Гонти, бачив з дзвіниці, як вони умерли. І як школярів базиліанської школи потопив Гонта в криниці. Він багато написав об гайдамаччині, але надрукованого нема нічого». Відомості про тоді ще не опубліковані мемуари П. Младановича /672/ взято Шевченком з приміток М. Чайковського до свого роману, в самих мемуарах про вбивство дітей І. Гонтою не йдеться. У романі «Вернигора» ця сцена має принципово відмінний характер, ніж у поемі «Гайдамаки»: у М. Чайковського І. Гонта робить це за намовою й під тиском православного попа-благочинного, холоднокровно приносячи дітей у жертву політичній інтризі (їх було приведено як заручників — щоб обманути пильність шляхти, яка почала підозрювати І. Гонту в зраді). Натомість Шевченко перетворює цей епізод на доказ високої громадянської чесності І. Гонти, вірності його гайдамацькій присязі та власному моральному обов’язкові, не приховує душевних терзань дітовбивці і т. д. За свідченнями польських мемуаристів, І. Гонта мав чотирьох дочок і сина (див.: Антонович В. Уманський сотник Иван Гонта // Киевская старина. — 1882. — № 11. — С. 255); після арешту І. Гонти його дружину й дочок було покарано різками й заслано в Сибір.

Базиліан школу... сам Гонта руйнує... — Монастир базиліанського ордену з шестикласним училищем при ньому засновано в Умані 1766 р. на кошти графа С. Потоцького. Ченці нав’язували католицизм православному населенню, навчання в школі відбувалося за єзуїтською системою. Захопивши Умань, гайдамаки зруйнували монастир і повбивали багатьох ченців, серед них і ректора базиліанської школи ксьондза Гераклія Костецького. Тіла вбитих скинуто в криницю, яку почало копати населення Умані, коли в обложеному місті не стало води.

Відновлений невдовзі після придушення Коліївщини базиліанський монастир було закрито 1794 р. за розпорядженням російського уряду, але на клопотання графа Щ. Потоцького знову відкрито 1796 р. Монастир разом з базиліанською школою існували в Умані до 1831 р. (див.: Иващенко В. Исторический очерк Умани и Царицына сада (Софиевки). — Киев, 1895. — С. 40).

Дідусь ще гуляє, а батько вже вмер. — Дід поета по батькові Іван Андрійович Шевченко, розповіді якого про Коліївщину використано в поемі, помер 28 січня 1849 р. на 103-му році життя; батько — Григорій Іванович Шевченко — помер 21 березня 1825 р. на 44-му році життя.

Мінея (місячна) — богослужебна книга, що містить життєписи святих. Використовувалася не лише для церковних відправ, а й для вільного читання.

Нема Гонти; нема йому Хреста, ні могили. — І. Гонта й М. Залізняк були по-зрадницькому захоплені в полон за наказом генерал-майора М. Кречетникова полковником Каргопольського полку Гур’євим та поручиком Кологривовим з командою донських козаків (у ніч на 27 червня 1768 р. царські офіцери заманили ватажків повстання у свій табір під Уманню нібито для важливих переговорів, закували їх у кайдани й обеззброїли гайдамацький загін). Потім І. Гонту разом з іншими повстанцями — підданими Речі Посполитої — було видано польським королівським військам і перевезено до штаб-квартири коронного ловчого графа Ксаверія Браницького у село Серби. Інквізиційний трибунал з трьох католицьких ченців і одного ксьондза після тривалих тортур засудив І. Гонту до страхітливо жорстокої страти. «Казнь должна продолжаться 14 дней; в течение первых десяти палач должен ежедневно снимать с его спины полосу кожи, в 11-й день отрубить обе ноги, в 12-й обе руки, в 13-й вырвать сердце и наконец в 14-й отрубить голову. Затем части его тела должны быть прибиты к виселицам, воздвигнутым в 14 городах Украины». Однак /673/ мужня поведінка І. Гонти, який навіть під час страти показував приклад незламної стійкості, змусила поляків прискорити розправу. «К. Браницкий приказал обезглавить Гонту на третий день и продолжать исполнение дальнейшей казни на трупе» (див.: Антонович В. Уманский сотник Иван Гонта // Киевская старина. — 1882. — № 11. — С. 274 — 275).

Примітка Шевченка до «Епілогу»: «Зрадою взяли ляхи Гонту і страшно замучили. Привели його в кайданах в польський лагер недалеко Балти з одрізаним язиком і правою рукою. Б., польський генерал, так велів зробить, щоб він чого-небудь не сказав на його; потім кати роздягли його, як мати родила, і посадили на гарячі штаби заліза, потім зняли дванадцять пас з спини шкури. Гонта повів очима і страшно глянув на Б., той махнув рукою, і розняли Гонту начетверо, розвезли тіло і поприбивали на середохресних шляхах» ґрунтується на версії, викладеній у романі М. Чайковського «Вернигора». Дізнавшись, що Гонту взято в полон, коли під ним спіткнувся кінь, польський генерал К. Браницький наказує негайно вирізати йому язика й відрубати праву руку, щоб він не міг дати усних чи письмових свідчень про те, що приєднатися до Коліївщини його підмовляли прихильники польського короля, зацікавлені у швидкому розгромі барських конфедератів. Шевченкова примітка майже дослівно повторює вирок, що його виносить І. Гонті в романі М. Чайковського генерал К. Браницький: «За зраду Польської Речі Посполитої, за найогидніші злочини проти людяності щоб згаданий Гонта був посаджений на розпечене залізо й після здирання з нього дванадцяти пасів шкіри живцем четвертований, а частини його тіла розкидані по всіх роздоріжжях, голова ж вивішена на шибениці, поставленій у селі Грушці. При цьому прокляття, безчестя і вигнання мають упасти на всю його родину й нащадків» (Czajkowski M. Wernyhora. — S. 150).

Однак мемуарні джерела не підтверджують версії М. Чайковського; зокрема, збереглися свідчення, що перед стратою І. Гонта висміяв шляхтича, який випрошував у нього золотий пояс, пообіцявши йому подарувати на пояс першу смугу шкіри зі своєї спини, та що, коли з нього дерли шкіру, І. Гонта сказав: «От говорили, що буде боліти, а ні кришки не болить» (Киевская старина. — 1882. — № 11. — С. 275 — 276). На думку В. Антоновича, чутки про те, що І. Гонті нібито відрізали перед стратою язик і праву руку, були розпущені шляхтичами, які прагнули кинути тінь підозри на короля та К. Браницького в тому, буцімто вони навмисне викликали селянське повстання, щоб придушити Барську конфедерацію (див.: Отрывок из записок анонима 1768 г. (Казнь Гонты и усмирение «Колиивщины») // Киевская старина. — 1882. — № 11. — С. 350).

Залізняк заплакав... Умер неборака. Нудьга його задавила На чужому полі... — У цих рядках та в примітці: «Залізняк, почувши, що так страшно ляхи замучили Гонту, заплакав, занедужав та й умер; його гайдамаки поховали в степу над Дністром та і розійшлися» Шевченко викладає фольклорну версію загибелі М. Залізняка, в якій, однак, відбилися й деякі реальні подробиці.

Насправді після арешту в Умані разом з іншими гайдамаками, які прийшли з Лівобережної України, М. Залізняка було відправлено до Києва й 8 липня 1768 р. ув’язнено в Києво-Печерській фортеці. Вироком Київської губернської канцелярії від 25 — 27 серпня 1768 р. «яко бунтовщики, нарушители общего покоя, разбойники и убийцы» вони були засуджені до смертної кари, тут же заміненої «в телесное наказание кнутом, клей/674/мом и вырванием ноздрей, ссылкою в Нерчинск, сковавши на месте в кандалы» (див.: Гайдамацький рух на Україні в XVIII ст. — С. 380 — 381, 434). М. Залізняка, «яко главного нарушителя пограничной тишины», присуджено було «колесовать и живова положить на колесо, но вместо того, отменя оное, в ныне употребляемое самонайважнейшим преступникам наказание бить кнутом — дать сто пятьдесят ударов и, вырезав ему ноздри и поставив на лбу и щеках указные знаки, сослать в Нерчинск на каторжную работу вечно» (Гайдамацький рух на Україні в XVIII ст. — С. 444 — 445). 12 вересня 1768 р. сімдесят засуджених гайдамаків на чолі з М. Залізняком було відправлено з Києва для виконання цього присуду в Орловський форпост на російсько-турецькому кордоні «вблизость разоренной татарской слободы Балты» (гайдамацький напад на яку в середині червня 1768 р. особливо занепокоїв російський уряд, оскільки загрожував різким — аж до збройного конфлікту — ускладненням російсько-турецьких взаємин).

Очевидно, саме з цим перевезенням М. Залізняка на південь і були пов’язані народні перекази про те, нібито його поховано «в степу над Дністром», а також про страту І. Гонти «недалеко Балти», про що згадує Шевченко в примітці до епілогу поеми. З-під Балти М. Залізняка було відправлено на каторгу в Сибір. По дорозі йому разом з п’ятдесятьма гайдамаками вдалося втекти 1 листопада 1768 р. під час ночівлі у слободі Котельві поблизу Охтирки, «разбив караул и выломав двери, и отбив у солдат десять ружей и у козаков копья и ружья»; проте, як видно з наказу Київської губернської канцелярії від 19 грудня 1768 р., незабаром їх було спіймано (див.: А[нтонович] В. Несколько данных о судьбе Железняка после его ареста в Умани // Киевская старина. — 1882. — № 12. — С. 564 — 568). Дальша доля М. Залізняка не відома.

Хто на Кубань, хто за Дунай... — Після ліквідації царським урядом Запорозького козацького війська та зруйнування 1775 р. Запорозької Січі частина козаків, рятуючись від переслідувань, переселилася в пониззя Дунаю, де ними засновано Задунайську Січ. Османська імперія, якій належали тоді ці землі, намагалася використати українських козаків для придушення національно-визвольного руху поневолених нею балканських народів, насамперед болгар і греків. Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. козацтво повернулося з-за Дунаю в Україну. Тут у 1788 р. утворено Чорноморське козацьке військо, яке спершу оселялося між Південним Бугом і Дністром, а 1792 р. переведене на Чорноморську кордонну лінію, що проходила правим берегом річки Кубані.

«А в нашого Галайди хата на помості. Грай, море! добре, море! Добре буде, Галайда!» — У цих рядках Шевченко скористався початком народної пісні (відомої в записі першої половини XIX ст.) про «халайду» — веселу й безтурботну дівчину:

А в нашої халайди хата на помості.

Грай, море, добре, море, добре буде, халайда.

До нашої халайди наїхали гості.

А в нашої халайди брови на шнурочку,

Брови на шнурочку, рушник на колочку.

А нашая халайда в червоній сорочці,

В червоній сорочці, люблять єї хлопці.

(ІР НБУВ, I, 3823, арк. 215; див.: Дей О. І. Ще одна народна пісня, використана Шевченком // Радянське літературознавство. — 1971. — № 3. — С. 70 — 71). Пор. також народну пісню: /675/

А в нашого Галайди та сивії коні,

Та сивії коні, поводи шовкові

у збірнику А. Метлинського «Народные южнорусские песни» (с. 427).

Попередня     Головна     Наступна             Варіанти             Текст першодруку