Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи

гостьова форум кімната новин посилання дзеркало пошук

ІЗБОРНИК

‹ ЛІТОПИСИ ІСТОРІЯ МОВОЗНАВСТВО ДАВНЯ ЛІТЕРАТУРА ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО ПОЛІТОЛОГІЯ СЛОВО О ПОЛКУ ЛЕКСИКОНИ ›

[Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 2: Поезія 1847-1861. — С. 136-138.]

Попередня Головна Наступна

КОМЕНТАРІ (1)

ПОЕЗІЯ

1847

В КАЗЕМАТІ

Окремий автограф циклу «В казематі» (ІЛ, ф. 1, № 69) має дату «30 мая 1847. В казематі» і включає тринадцять пронумерованих поезій у такій послідовності: «Ой одна я, одна...», «За байраком байрак...», «Мені однаково, чи буду...», «Не кидай матері, казали...», «Чого ти ходиш на могилу?..», «Ой три шляхи широкії...», «Весеннє сонечко ховалось...», «Садок вишневий коло хати...», «Не спалося, а ніч, як море...», «Рано-вранці новобранці...», «В неволі тяжко, хоча й волі...», «Чи ви ще зійдетеся знову?..», «Понад полем іде...». Його написано на аркуші тонкого поштового паперу голубуватого кольору, складеного в 1/16. Автограф чистовий з незначними виправленнями, що дозволяє припустити існування попередніх чорнових автографів. Один із таких автографів зберігся (ІРЛІ, ф. 90, № 27540). Від нього походить текст вірша «Рано-вранці новобранці...» в окремому рукопису циклу «В казематі», рядок 15 якого ввійшов у тому вигляді, як його поправлено в цьому попередньому автографі. Збереглося свідчення В. М. Лазаревського: «Сидячи у фортеці перед відправкою у заслання, Шевченко на полях якоїсь книги, даної йому для читання, написав багато віршів. Відрізав ці стьожки і виніс у чоботях...» (Айзеншток І. Невідомі та призабуті спогади про Т. Г. Шевченка // Вітчизна. — 1961. — № 3. — С. 175).

Папір і почерк окремого автографа дають підстави вважати, що його створено на засланні. Не виключено, що й поезії «В неволі тяжко, хоча й волі...» і «Чи ви ще зійдетеся знову?...» написано в перші місяці перебування поета на засланні. За це промовляє їхній зміст.

Поезії, створені Шевченком у казематі III відділу, стали відомими на Україні ще коли він перебував на засланні. В листі до своєї дружини О. М. Куліш від 15 серпня 1856 р. П. О. Куліш повністю навів поезію «Садок вишневий коло хати...», а наступного дня повідомив: «Тоді Маня (дочка С. П. де Бальмена. — Ред.) й просить мене переписать невольницьких вірш, що писав Тарас, сидячи в неволі. Написав він їх 13 — дуже гарні!.. Ну, звісно, я сам узявся до писання. Ото засів тут же серед зали да й переписав їй в альбом» (ІР НБУВ, І. 28771; див.: Т. Г. Шевченко в епістолярії відділу рукописів [ЦНБ АН України]. — К., 1966. — С. 21).

Як свідчив П. О. Куліш у листі до дружини від 11 серпня 1856 р. (ІР НБУВ, І. 28768), під час перебування у Києві він мав доступ до рукописів, Що зберігалися у В. В. Тарновського-молодшого, серед них — і творів Шевченка. Там П. О. Куліш і натрапив на автограф окремого рукопису циклу «В казематі». До Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України /550/ автограф окремого рукопису циклу «В казематі» надійшов з колекції В. В. Тарновського.

Після повернення Аральської описової експедиції до Оренбурга Шевченко наприкінці 1849 (не раніше 1 листопада) — на початку 1850 р. (не пізніше дня арешту 23 квітня) переписав поезії циклу «В казематі» до «Малої книжки» у тій же послідовності, що й в окремому автографі (№ 69), додавши попереду поезію «Згадайте, братія моя...» без номера. Весь цикл іде під № 2 після поеми «Княжна».

Повертаючись із заслання, Шевченко 18 березня 1858 р. в Москві переписав з «Малої книжки» вірші казематного циклу до «Більшої книжки» після поезії «А. О. Козачковському», відредагувавши їх і остаточно надавши їм форми циклу: на титульній сторінці поставлено назву «В казематі» і присвяту «Моїм соузникам посвящаю». Першим переписано вірш «Згадайте, братія моя...» як заспів, без номера, а всім наступним творам дано порядкову нумерацію (крім поезії «Костомарову» — тоді єдиної в циклі, що мала назву; її номер пропущено, очевидно, за недоглядом, бо після попередньої, під № 6, наступна після «Н. Костомарову» має № 8; назву поезії «Косар» дописано пізніше). При цьому вірш «Не спалося, а ніч, як море...» опущено, а вірші «Понад полем іде...» і «Чи ми ще зійдемося знову?..» переставлено (див.: Ващук Ф. Т. Редакційна робота Шевченка над циклом «В казематі» // Збірник праць чотирнадцятої наукової шевченківської конференції. — К., 1966. — С. 51 — 67).

В автографі окремого рукопису циклу «В казематі» стоїть одна дата в кінці: «30 мая 1847», що фіксує день переписування творів у чистовий автограф. У «Малій книжці» цикл переписано серед поезій 1847 р.; у «Більшій книжці» стоїть дата, коли твори переписано до «Більшої книжки»: «Москва, 1858, марта 18».

Ще за життя поета вірші казематного циклу поширювалися в списках. Крім згаданого вже, П. О. Куліш зробив ще один список уже після смерті поета з такою назвою: «Сидючи в неволі в 1847 годі, Тарас розважав себе піснями. Пом’янемо ж і ми пам’ять його» (ІЛ, ф. 1, № 77). Пізніше у деяких списках і публікаціях, що походять від списку П. О. Куліша, слова « Сидячи в неволі в 1847 годі» стануть заголовними до поезій «Згадайте, братія моя...» і «Мені однаково, чи буду...» (див. коментарі до цих творів).

Існував список невідомої особи з окремими, за свідченням О. Я. Кониського, виправленнями Шевченка кінця 50-х років XIX ст., що належав Л. М. Жемчужникову і тепер не відомий (різночитання їх подав О. Я. Кониський — див.: Кониський О. Варіанти на декотрі Шевченкові твори // ЗНТШ. — 1901. — Кн. 1). Відміни списку Г. Н. Мордовцевої подав у примітках до «Кобзаря» 1908 р. В. М. Доманицький (с. 626 — 627).

Деякі вірші циклу («Садок вишневий коло хати...», «Ой одна я, одна...», «Чого ти ходиш на могилу?..», «Рано-вранці новобранці...») публікувалися в періодичній пресі ще за життя поета. Конкретна мова про це далі. Весь цикл вперше надруковано (за винятком вірша «Н. Костомарову», але з поезією «Не спалося, а ніч, як море...») у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 381 — 402. Твори циклу розташовано в дещо іншому порядку. /551/

Датується цикл за місцем його в «Малій книжці» серед творів 1847 року та часом перебування Шевченка в казематі III відділу 17 квітня — 30 травня 1847 р., за винятком поезії «Згадайте, братія моя...», занесеної до «Малої книжки» наприкінці 1849 або на початку 1850 року і тоді ж, імовірно, створеної.

«ЗГАДАЙТЕ, БРАТІЯ МОЯ...»

Джерела тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 25 — 26);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 63).

Подається за «Більшою книжкою».

Автографи не датовані.

Датується за часом занесення до «Малої книжки», орієнтовно: 1 листопада 1849 р. — 23 квітня 1850 р., Оренбург.

Найраніший відомий текст — чистовий автограф у «Малій книжці», до якої вірш переписано наприкінці 1849 (не раніше 1 листопада) або на початку 1850 року (не пізніше 23 квітня — дня арешту поета) з невідомого автографа Під час переписування твору до «Малої книжки» окремі рядки (6 — 8, 13) поправлено, рядки 21 і 22 пропущено, пропуск позначено двома рядками крапок. Пропущені рядки стосувалися провокатора О. М. Петрова, який виказав 1847 р. Кирило-Мефодіївське братство. Це видно з відновленого Шевченком згодом тексту цих рядків у «Більшій книжці»:

І його забудьте, други,

І не проклинайте.

Автентичний же текст рядків, не переписаних поетом до «Малої книжки» з обережності (оскільки вони містили гострий натяк на обставини покарання «соузників»), до нас не дійшов. Ряд виправлень (у рядках 3, 8, 12) Шевченко вніс до тексту «Малої книжки» кількома роками згодом, найімовірніше 1857 р., наприкінці перебування на засланні, в Новопетровському укріпленні.

16 — 18 березня 1858 р. (переписування попередньої поезії «А. О. Козачковському» позначено «16 марта», а в кінці циклу стоїть дата «Москва. 1858. Марта 18») поет переписав вірш «Згадайте, братія моя...» з «Малої книжки» до «Більшої книжки» з окремими новими виправленнями та відновленням рядків 21 — 22, позначених раніше у «Малій книжці» крапками. Чистовий автограф у «Більшій книжці» — остаточний текст твору.

З «Малої книжки» вірш переписано в складі циклу «В казематі» до рукописного списку невідомої особи з окремими, за свідченням О. Я. Кониського, виправленнями Шевченка кінця 50-х років XIX ст., що належав Л. М. Жемчужникову і тепер не відомий. 12-й рядок вірша «Згадайте, братія моя...» подав з нього О. Я. Кониський:

Свою тяжку, гірку недолю

(Кониський О. Варіанти на декотрі Шевченкові твори // ЗНТШ. — 1901. — Кн. 1. — С. 8). Наведений варіант ідентичний тексту цього рядка в «Малій книжці» до його переробки Шевченком. /552/

Різночитання 21-го рядка з нині не відомого списку Г. Н. Мордовцевої 1859 р. подав В. М. Доманицький у примітці до вірша «Згадайте, братія моя...» у редагованому ним «Кобзарі» 1908 р.:

А його згадайте, други

(Шевченко Т. Кобзарь. — 2-ге вид. — СПб., 1908. — С. 627). Текст цей сумнівний, його зміст протилежний автентичному тексту цього рядка у «Більшій книжці»: «І його забудьте, други».

Вперше надруковано за «Більшою книжкою» в журналі «Основа» (1862. — № 3. — С. 1) з деякими мовними виправленнями («ніколи», «інколи» замість «ніколе», «інколе»), редакторською кон’єктурою (в дужках) з огляду на цензуру: «(Ворогів) забудьте, други» (замість «І його забудьте, други») та довільною назвою «Моїм соузникам» (за назву твору довільно взято частину присвяти циклу «В казематі»: «Моїм соузникам посвящаю»).

Відомі списки вірша в рукописних збірках «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 635 — 636), «Кобзар» 1865, переписаний Д. Демченком (ІЛ, ф. 1, № 81, с. 111), список невідомою рукою (РДБ, ф. 743, № 25, арк. 50 — 50 звор.), список невідомою рукою (ІР НБУВ, І. 7450, арк. 15 звор. — 16).

Вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 383 (подано за «Більшою книжкою», назву — за першим рядком: «Згадайте, братія моя...»; на відміну від першодруку, 21-й рядок — без пом’якшень і кон’єктур: «І його забудьте, други»). Того ж року введено до збірки творів у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 1. — С. 212, де подано за першодруком.

Згадайте, братія моя... — Звернення до учасників Кирило-Мефодіївського братства, які разом з поетом сиділи у казематі III відділу. Це — Г. Л. Андрузький, В. М. Білозерський, М. І. Гулак, М. І. Костомаров, П. О. Куліш, О. В. Маркович, О. О. Навроцький, І. Я. Посяда. М. І. Гулака ув’язнили на три роки у Шліссельбурзькій фортеці, а потім вислали в одну з віддалених губерній під суворий нагляд; М. І. Костомарова ув’язнили на один рік, а потім вислали до Саратова; В. М. Білозерського й П. О. Куліша ув’язнено на чотири місяці, після чого першого відправили в Петрозаводськ, а другого — в Тулу; О. О. Навроцького потримали в ув’язненні шість місяців і відправили в Єлабугу. Студентів Г. Л. Андрузького та І. Я. Посяду перевели з Київського до Казанського університету.

Найтяжче покарано Шевченка — його заслано рядовим у солдати на невизначений термін в одну із найвіддаленіших губерній царської Росії з суворою забороною писати й малювати.

/ його забудьте, други, І не проклинайте. — Найімовірніше, мова йде про студента Київського університету О. М. Петрова, який з провокаційною метою став членом Кирило-Мефодіївського братства, увійшов у довір’я до М. І. Гулака і 3 березня 1847 р. написав на ім’я попечителя Київського учбового округу О. С. Траскіна донос про існування в Києві такої політичної організації — Кирило-Мефодіївського братства (зберігається у НМТШ, А-59, спр. 313, ч. 1, арк. 8 — 12 звор. — копія; див.: Та/553/рас Шевченко: Документи та матеріали до біографії. — К., 1982. — С. 88 — 90). У доносі зазначалося, що М. І. Гулак прочитав О. М. Петрову чотири вірші Шевченка, «имеющие своим содержанием вообще мысли явно противозаконные». Які саме твори — не зазначено.

І. «ОЙ ОДНАЯ, ОДНА...»

Джерела тексту:

чистовий автограф в окремому рукопису циклу «В казематі» (ІЛ, ф. 1, № 69, с. 1);

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 27);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 65);

першодрук у журналі «Народное чтение» (1860. — № 3. — С. 151).

Подається за «Більшою книжкою».

Автографи не датовані.

Датується за місцем автографа в окремому рукопису циклу «В казематі» та часом ув’язнення Шевченка з 17 квітня по 30 травня 1847 р. у казематі III відділу, орієнтовно: 17 квітня — 19 травня 1847 р., С-Петербург.

Первісний автограф не відомий. До найранішого відомого рукопису циклу «В казематі» вірш переписано першим, раніше від поезії «Весеннє сонечко ховалось...» («Н. Костомарову»), яка в окремому автографі (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 2, № 2) має дату: «1847 мая 19». З цього рукопису Шевченко після повернення з Аральської описової експедиції до Оренбурга, наприкінці 1849 (не раніше 1 листопада) або на початку 1850 року (не пізніше дня арешту поета 23 квітня), переписав вірш у складі циклу під № 1 у кінці першого зшитка за 1847 рік «Малої книжки» з виправленням рядка 12: замість «Уже й в’янути стала» — «Уже й старітись стала». 18 березня 1858 р. під час перебування в Москві поет переписав вірш з «Малої книжки» до «Більшої книжки» з новим виправленням рядка 12: «І зросла — не кохалась». Текст «Більшої книжки» є остаточним.

Влітку 1856 р., не пізніше 15 серпня, список з чистового рукопису автографа циклу «В казематі» (крім поезії «Не спалося, а ніч, як море...»), що належав тоді В. В. Тарновському, зробив П. О. Куліш (ІЛ, ф. 1, № 77, с. 1 — 2). Його текст ідентичний тексту рукопису-автографа циклу «В казематі ».

Вперше надруковано в журналі «Народное чтение» (1860. — № 3. — С. 151) з відміною у рядку 12: «Та вже й в’янути стала» замість «Уже й в’янути стала», як було в автографі циклу «В казематі».

Різночитання 12-го рядка з нині не відомого рукописного списку Г. Н. Мордовцевої 1859 р. подав В. М. Доманицький у примітці до вірша «Ой одна я, одна...» у редагованому ним «Кобзарі» 1908 р.: «Долі-щастя не мала» (Шевченко Т. Кобзар. — 2-ге вид. — СПб. — 1908. — С. 626).

Відомі списки твору в рукописних збірках: «Кобзар» 1861, що належав І. П. Левченкові (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 3, с. 465) «Сочинения Т. Г. Шевченка», 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 303), «Стихотворения Шевченка» (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 2, № 7, арк. 34), «Кобзар» 1865, переписаний Д. Демченком (ІЛ, ф. 1, № 81, с. 87). /554/

Вперше введено до збірки творів у виданні; Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 384 і того ж року у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 2. — С. 221 (в обох виданнях подано за першодруком 12-й рядок: «Та вже й в’янути стала»).

В основі поезії «Ой одна я, одна...» — народнопісенний мотив. Він зустрічається і в народній пісні, яку у 80-х роках XIX ст. записав на батьківщині поета в селі Кирилівці його племінник Андрій (син брата Йосипа). Перші два рядки мають і текстуальний збіг. У пісні:

Ой сама я, сама,

Як билина в полі (ІЛ, ф. 1, № 737, с. 76).

У Шевченка:

Ой одна я, одна,

Як билиночка в полі.

(див.: Шубравський В. Є. Шевченко і пісня його краю // Народна творчість та етнографія. — 1977. — № 3. — С. 43 — 54).

Подібний мотив звучить і в піснях «Сама я, самесенька, як билина в полі...», «Ой сама ж я, сама...», «Ой сама я, сама, як билина в полі...», записаних у середині XIX ст. і опублікованих у виданні: Труды этнографическо-статистической экспедиции... собранные П. П. Чубинским. — С. 558, 565, 619.

II. «ЗА БАЙРАКОМ БАЙРАК...»

Джерела тексту:

чистовий автограф в окремому рукопису циклу «В казематі» (ІЛ, ф. 1, № 69, с. 1);

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 28 — 29);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 66 — 67).

Подається за «Більшою книжкою».

Автографи не датовані.

Первісний автограф не відомий. До найранішого відомого рукопису циклу «В казематі» вірш переписано між поезіями «Ой одна я, одна...» і «Мені однаково, чи буду...», раніше від поезії «Весеннє сонечко ховалось...» («Н. Костомарову»), яка в окремому автографі (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 2, № 2) має дату «1847 мая 19». Після повернення з Аральської описової експедиції до Оренбурга, наприкінці 1849 (не раніше 1 листопада) або на початку 1850 року (до арешту поета 23 квітня), Шевченко переписав вірш у складі циклу «В казематі» (під № 2) з виправленнями в рядках 3, 14, 20, 23, 27, 28 до «Малої книжки» (до другого зшитка за 1846 — 1847 рр.). 18 березня 1858 р., під час перебування в Москві, поет переписав вірш з новими виправленнями в рядках 19, 21, 27, 30, 33 з «Малої книжки» до «Більшої книжки», текст якої остаточний. /555/

Влітку 1856 р., не пізніше 15 серпня, список з чистового рукопису-автографа циклу «В казематі» (крім поезії «Не спалося, а ніч, як море...»), що належав тоді В. В. Тарновському, зробив П. О. Куліш (ІЛ, ф. 1, № 77, с. 2 — 3). 30-й рядок занесено до нього з довільною заміною діалектної форми «руна» на «луна».

Відомі списки в рукописних збірках «Кобзар» 1861, що належав І. П. Левченкові (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 3, с. 467 — 468), «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 304 — 305), «Стихотворения Шевченка» (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 2, № 7, арк. 34 звор. — 35), невідомою рукою (ДАРФ, ф. 1167, оп. 2, № 2758).

З «Малої книжки» вірш переписано до рукописного списку невідомої особи з окремими, за свідченням О. Я. Кониського, виправленнями Шевченка кінця 50-х років XIX ст., що належав Л. М. Жемчужникову і тепер не відомий. Чотири рядки з нього — 21, 27, 30 і 33 — подав О. Я. Кониський, з них 21 — неточно (мабуть, через недогляд: «В степу полягли» замість «їв степу полягли»), 33-й — з виправленням діалектної форми «руна» на «луна» (див.: Кониський О. Варіанти на декотрі Шевченкові твори // ЗНТШ. — 1901. — Кн. 1. — С. 9).

Вперше надруковано у виданнях: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 385 — 386; Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 2. — С. 205 (в обох виданнях подано за «Більшою книжкою» з виправленням слова «руна» на «луна»).

III. «МЕНІ ОДНАКОВО, ЧИ БУДУ...»

Джерела тексту:

чистовий автограф в окремому рукопису циклу «В казематі» (ІЛ, ф. 1, № 69, с. 1);

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 30);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 68).

Подається за «Більшою книжкою».

Автографи не датовані.

Первісний автограф не відомий. До найранішого відомого рукопису циклу «В казематі» вірш переписано між поезіями «За байраком байрак...» та «Не кидай матері, казали...», раніше від поезії «Весеннє сонечко ховалось...» («Н. Костомарову»), яка в окремому автографі (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 2, № 2) має дату: «1847 мая 19». Тут ще нема рядка 11 («На нашій славній Україні»). З цього рукопису Шевченко після повернення з Аральської описової експедиції до Оренбурга, наприкінці 1849 (не раніше 1 листопада) або на початку 1850 року (не пізніше 23 квітня — дня арешту поета), переписав вірш у складі циклу «В казематі» (під № 3) до «Малої книжки» (до другого зшитка за 1846 — 1847 рр.). Поет вніс деякі зміни в рядки 21 і 22, з тексту рядка 12 зафіксував лише початок: «На», решту ж, очевидно, з обережності, позначив рядком крапок, які заступили, найімовірніше, такий текст, що відповідає тексту окремого рукопису циклу «В казематі»: «обезчещеній землі». /556/

Згодом, найімовірніше 1857 р., під кінець перебування на засланні в Новопетровському укріпленні, Шевченко заповнив цю автокупюру в «Малій книжці» новоствореним варіантом: «На нашій славній Україні». Текст твору набув остаточного вигляду. 18 березня 1858 р., під час перебування в Москві, Шевченко без змін переписав його в складі циклу «В казематі» з «Малої книжки» до «Більшої книжки».

Влітку 1856 р., не пізніше 15 серпня, копію з чистового рукопису-автографа циклу «В казематі» (крім поезії «Не спалося, а ніч, як море...»), що належав тоді В. В. Тарновському, зробив П. О. Куліш (ІЛ, ф. 1, № 77, с. 4 — 5).

Вперше надруковано за списком П. О. Куліша в журналі «Мета» (1863. — № 4. — С. 211 — 273) під назвою «Сидючи в неволі 1847», який походить від слів П. О. Куліша у цьому списку: «Сидючи в неволі в 1847 годі, Тарас розважав себе піснями. Пом’янемо ж і ми пам’ять його» (ІЛ, ф. 1, № 77, с. 1).

Вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 389, і того ж року у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів. — Т. 1. — С. 252 — 253 (у першому випадку подано за «Більшою книжкою» з купюрами в рядках 15 — 16 «Молися, сину, за Вкраїну Його замучили колись»; у другому — за списком П. О. Куліша з довільною зміною рядка 21 — «Задушать в сні, і в огні»).

IV. «НЕ КИДАЙ МАТЕРІ, КАЗАЛИ...»

Джерела тексту:

чистовий автограф в окремому рукопису циклу «В казематі» (ІЛ, ф. 1, № 69, с. 1);

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 27);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 65);

автограф 18 — 19 рядків на окремому аркуші з альбому В. В. Тарновського-молодшого (ІЛ, ф. 1, № 17).

Подається за «Більшою книжкою».

Автографи в окремому рукопису циклу «В казематі», «Малій книжці» та «Більшій книжці» не датовані. Дата неповного автографа на окремому аркуші з альбому В. В. Тарновського-молодшого — «1859 года 21 августа. В Каченовки» (дата запису в альбомі).

Первісний автограф не відомий. До найранішого відомого рукопису циклу «В казематі» вірш переписано четвертим, після поезії «Мені однаково, чи буду...», раніше від поезії «Весеннє сонечко ховалось...» («Н. Костомарову»), яка в окремому автографі (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 2, № 2) має дату: «1847 мая 19». З цього рукопису Шевченко після повернення з Аральської описової експедиції до Оренбурга, наприкінці 1849 (не раніше 1 листопада) або на початку 1850 року (не пізніше 23 квітня — дня арешту поета), переписав вірш «Не кидай матері, казали...» у складі циклу «В казематі» (під № 4) з деякими виправленнями до «Малої книж/557/ки» (до другого зшитка за 1846 — 1847 рр.). 18 березня 1858 р., під час перебування в Москві, Шевченко переписав вірш з новими виправленнями з «Малої книжки» до «Більшої книжки», текст якої остаточний.

21 серпня 1859 р., під час короткочасного перебування в селі Качанівці Чернігівської губернії, в маєтку В. В. Тарновського, Шевченко з пам’яті записав йому в альбом з вірша «Не кидай матері, казали...» два рядки — 18-й і 19-й. «Пришедши в залу, где был накрыт ужин, — згадував про цей запис згодом В. В. Тарновський, — Тарас Григ[орьевич] попросил дать ему альбом, выразив желание написать что-нибудь на память о своем посещении Качановки. Альбом был тотчас принесен, и Тарас Григор[ьевич] начертил на нем только две строки:

«И стежечка, де ты ходыла,

Колючим терном поросла.

1859 года 21 августа. В Каченовки».

Невольно приходит на мысль, почему Шевченко избрал именно эти строки, и мы склонны предположить, что они являются отражением того грустно-мечтательного настроения, в котором находился поэт, и написаны под впечатлением прогулки в саду, где он не нашел уже знакомой и дорогой ему по воспоминаниям „стежечки“» (Мелочи из жизни Шевченка // Киевская старина. — 1897. — № 2. — С. 34 — 35).

Відомі списки у рукописних збірках «Кобзар» 1861, що належав І. П. Левченкові (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, №3, с. 471 — 472), «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 307 — 308), «Стихотворения Шевченка» (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 2, № 7, арк. 34).

З «Малої книжки» вірш у складі циклу «В казематі» переписано до рукописного списку невідомої особи з окремими, за свідченням О. Я. Кониського, виправленнями Шевченка кінця 50-х років XIX ст., що належав Л. М. Жемчужникову і тепер не відомий. Дев’ять рядків із списку — 2, 15, 16, 18, 25, 27, 30 — 32 подав О. Я. Кониський, з них 15-й («Тебе з калиною, і в гаю») з дрібною неточністю в останньому слові («в гаю» замість «в гаї») (див.: Кониський О. Варіанти на декотрі Шевченкові твори // ЗНТШ. — 1901. — Кн. 1. — С. 9).

Вперше надруковано у виданнях: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 387 — 388 і Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 2. — С. 221 (у першому з них подано за «Більшою книжкою», у другому — за списком П. Куліша).

V. «ЧОГО ТИ ХОДИШ НА МОГИЛУ?..»

Джерела тексту:

чистовий автограф в окремому рукопису циклу «В казематі» (ІЛ, ф. 1, № 69, с. 2);

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 32 — 35);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 71 — 72).

Подається за «Більшою книжкою».

Автографи не датовані.

Датується за місцем автографа в окремому рукопису циклу « В казематі» та часом ув’язнення Шевченка з 17 квітня по 30 травня 1847 р. в казематі III відділу, орієнтовно: 17 квітня — 19 травня 1847 р., С-Петербург. /558/

Первісний автограф не відомий. До найранішого відомого рукопису циклу «В казематі» вірш переписано між поезіями «Не кидай матері, казали...» і «Ой три шляхи широкії», раніше від поезії «Веселе сонечко ховалось...» («Н. Костомарову»), яка в окремому автографі (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 2, № 2) має дату «1847 мая 19». Після повернення з Аральської описової експедиції до Оренбурга, наприкінці 1849 р. (не раніше 1 листопада) або на початку 1850 року (не пізніше 23 квітня — дня арешту поета), Шевченко з цього рукопису без жодного виправлення переписав вірш у складі циклу «В казематі» (під № 5) до «Малої книжки» (до третього зшитка за 1846 — 1847 рр.). Перебуваючи в Москві, 18 березня 1858 р., поет переписав його з деякими виправленнями, скороченнями й переробками з «Малої книжки» до «Більшої книжки», текст якої остаточний.

Вперше надруковано за списком П. О. Куліша під довільною назвою «Калина» в альманасі «Хата» (СПб., 1860. — С. 73 — 75) і того ж року в перекладі Л. Совінського польською мовою в газеті «Kurjer Wileński», № 41 (травень).

Різночитання — два рядки, яких немає в жодному з автографів поета, після 47-го рядка — з нині не відомого рукописного списку Г. Н. Мордовцевої 1859 р. подав В. М. Доманицький у примітках до редагованого ним «Кобзаря» 1908:

Калиночко червоная,

Світе мій ясний!

(Шевченко Т. Кобзарь. — 2-ге вид. — СПб., 1908. — С. 627).

Відомі списки у рукописних збірках: «Кобзар» 1861, що належав І. П. Левченкові (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 3, с. 473 — 475), «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, спр. 4, с. 309 — 311), «Стихотворения Шевченка» (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 2, спр. 7, арк. 36 звор. — 37), «Кобзар» 1865, переписаний Д. Демченком (ІЛ, ф. 1, № 81, с. 1 — 3), «Кобзар» 1866 (ІЛ, ф. 1, № 842, арк. 234 — 235 звор.), у примірнику «Кобзаря» 1860 з рукописними вставками, що належав Л. Г. Лопатинському (ІЛ, ф. 1, № 535, с. 136), невідомою рукою (РДБ, ф. 643, № 18, арк. 26), І. Левицького (ЦДІА України у Львові, ф. 363, оп. 1, № 31, с. 160 — 163), К. Г. Климковича (ЛНБ, ф. 11, № 4349, с. 7 — 9).

Вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 390 — 392 і того ж року у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів. — Т. 1. — С. 167 — 169 (в обох виданнях подано за першодруком).

VI. «ОЙ ТРИ ШЛЯХИ ШИРОКІЇ...»

Джерела тексту:

чистовий автограф в окремому рукопису циклу «В казематі» (ІЛ, ф. 1, № 69, с. 2);

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 36 — 37); /559/

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 73 — 74);

першодрук у журналі «Основа» (1861. — № 1. — С. 5 — 6).

Подається за «Більшою книжкою». Недописане слово в рядку 31 «шля[хи]» доповнюється за контекстом.

Автографи не датовані.

Первісний автограф не відомий. До найранішого відомого рукопису циклу «В казематі» вірш переписано між поезіями «Чого ти ходиш на могилу?..» і «Весеннє сонечко ховалось...» («Н. Костомарову»). Остання з них в окремому автографі (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 2, № 2) має дату «1847 мая 19». З цього рукопису Шевченко після повернення з Аральської описової експедиції до Оренбурга, наприкінці 1849 (не раніше 1 листопада) або на початку 1850 року (не пізніше 23 квітня — дня арешту поета), переписав вірш у складі циклу «В казематі» (під № 6) з кількома виправленнями в рядках 2, 4, 26, 30 та без чотирьох останніх рядків (після рядка 32) до «Малої книжки» (до третього зшитка за 1846 — 1847 рр.). Одразу ж виправивши рядки 2 і 4 вдруге, поет повернувся до попередніх їхніх варіантів. 18 березня 1858 р., під час перебування в Москві, Шевченко переписав вірш з виправленням у 30-му рядку з «Малої книжки» до «Більшої книжки».

Першодрук здійснено за «Більшою книжкою» з різночитанням у передостанньому, 32-му рядку («І три шляхи широкії» замість «А три шляхи широкії», як було у «Більшій книжці», в «Основі» (1861. — № 1. — С. 5-6).

Влітку 1856 р., не пізніше 15 серпня, список з чистового рукопису-автографа циклу «В казематі» (крім поезії «Не спалося, а ніч, як море...»), що належав тоді В. В. Тарновському-молодшому, зробив П. О. Куліш (ІЛ, ф. 1, № 77, с. 13 — 14). Його текст ідентичний тексту рукопису-автографа циклу «В казематі».

З «Малої книжки» вірш переписано в складі циклу «В казематі» до рукописного списку невідомої особи з окремими, за свідченням О. Я. Кониського, виправленнями Шевченка кінця 50-х років XIX ст., що згодом належав Л. М. Жемчужникову і тепер не відомий. Різночитання 11 — 12-го рядків з нього подав О. Я. Кониський:

А невістка під горою

Високу тополю

(Кониський О. Варіанти на декотрі Шевченкові твори // ЗНТШ. — 1901. — Кн. 1. — С. 9).

Відомі списки у рукописних збірках: «Кобзар» 1861, що належав І. П. Левченкові (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 3, с. 477 — 478), «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, арк. 36 звор. — 37 звор.), «Кобзар» 1865, переписаний Д. Демченком (ІЛ, ф. 1, № 81, с. 21 — 22), «Кобзар» 1866 (ІЛ, ф. 1, № 842, арк. 234 — 235), у примірнику «Кобзаря» 1860 з рукописними вставками, що належав Л. Г. Лопатинському (ІЛ, ф. 1, № 535, с. 136), список І. Рудинського 1862 р. (ЦДІА /560/ України у Львові, ф. 309, оп. 1, № 1814). Список М. І. Павлика (ЦДІА України у Львові, ф. 160, № 39, с. 5) має назву «Три шляхи».

Вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 393 — 394 і того ж року у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів. — Т. 1. — С. 170 (в обох виданнях подано за першодруком).

VII. Н. КОСТОМАРОВУ

Джерела тексту:

чистовий автограф в окремому рукопису циклу «В казематі» (ІЛ, ф. 1, № 69, с. 2 — 3);

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 37 — 38);

чистовий автограф на окремому аркуші (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 2, №2);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 75).

Подається за «Більшою книжкою».

Автографи в окремому рукопису циклу «В казематі», «Малій книжці» та «Більшій книжці» не датовано.

Дата в автографі на окремому аркуші: «1847 мая 19».

Датується за цим автографом: 19 травня 1847 р., С.-Петербург.

Первісний автограф не відомий. До найранішого відомого рукопису циклу «В казематі» вірш переписано між поезіями «Ой три шляхи широкії...» і «Садок вишневий коло хати...». З цього рукопису Шевченко після повернення з Аральської описової експедиції до Оренбурга, наприкінці 1849 (не раніше 1 листопада) або на початку 1850 року (не пізніше дня арешту поета 23 квітня), переписав вірш у складі циклу «В казематі» (під № 7) до «Малої книжки» (до третього зшитка за 1846 — 1847 рр.), позначивши назву криптограмою «К...........» (тобто «К[остомарову]»). Згодом, найімовірніше в Новопетровському укріпленні, наприкінці перебування на засланні, розкрив назву повністю: «Костомарову» і вніс виправлення у 21-й рядок. Відвідавши 31 серпня 1857 р. у Саратові, по дорозі з заслання, матір М. І. Костомарова — Т. П. Костомарову (див. запис у щоденнику поета від 31 серпня 1857 р.), Шевченко на окремому аркуші записав вірш з деякими відмінами від «Малої книжки» і подарував його Т. П. Костомаровій. У цьому автографі назва — «Николаю Ивановичу Костомарову», дата — «1847 мая 19», що вказує на день побачення Т. П. Костомарової з М. І. Костомаровим, ув’язненим у казематі III відділу, і підпис «Т. Шевченко». Згодом у листі до редактора — видавця журналу «Русская старина» М. І. Костомаров писав про це: «По возвращении в отечество я узнал, что Шевченко, освобожденный из Петровского укрепления на берегу Каспийского моря, где находился в военной службе, плыл на пароходе по Волге, останавливался в Саратове, заезжал к моей матери, жившей тогда в этом городе, и пробыл у нее несколько часов. Здесь он передал ей обращенное к моєму имени стихотворение, написанное им во время нахождения под следствием, по тому случаю, что он неожиданно увидел из окна комнаты, в которой сидел арестованным, мою мать, проходившую мимо» (Русская старина. — 1880. — № 3. — С. 604). 18 березня /561/ 1858 р., перебуваючи в Москві, Шевченко переписав вірш з виправленнями в рядках 1, 2 та 19 з «Малої книжки» до «Більшої книжки», текст якої остаточний.

Влітку 1856 р., не пізніше 15 серпня, список з чистового автографа циклу «В казематі» (крім поезії «Не спалося, а ніч, як море...»), що належав тоді В. В. Тарновському-молодшому, зробив П. О. Куліш (ІЛ, ф. 77, с 13 — 14). Текст поезії «Весеннє сонечко ховалось...» («Н. Костомарову») у списку подекуди редаговано: рядок 1 («Весеннє сонечко ховалось») виправлено на «Весіннє сонечко ховалось»; 3-й рядок («Синємундирих часових») — на «Сині мундири в часових».

Відомі списки вірша у рукописних збірках: «Кобзар» 1861, що належав І. П. Левченкові (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 3, с. 479 — 480), «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, С. 314 — 315), «Стихотворения Шевченка» (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 2, № 7, арк. 38 звор. — 39), «Кобзар» 1866 (ІЛ, ф. 1, № 842, арк. 276), у примірнику «Кобзаря» 1860 з пізнішими рукописними вставками, що належав Л. Г. Лопатинському (ІЛ, ф. 1, № 535, с. 57), список невідомою рукою (ДАРФ, ф. 1167, оп. 2, № 2758, с. 23).

Вперше надруковано в журналі «Мета» (1863. — № 4. — С. 273; подано за списком П. О. Куліша) під довільною назвою «До Миколи Костомарова», ймовірно, зокрема, з Кулішевим виправленням у 3-му рядку: «Сині мундири в часових» — замість: «Синємундирих часових».

Вперше введено до збірки творів у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 1. — С. 204 (подано за першодруком).

Костомаров Микола Іванович (1817 — 1885) — український і російський історик, фольклорист, письменник, публіцист. 1837 р. закінчив історико-філологічний факультет Харківського університету, протягом 1844 — 1845 рр. вчителював у гімназіях Рівного і Києва, з 1846 р. — ад’юнкт-професор Київського університету. Був одним із засновників Кирило-Мефодіївського братства. З Шевченком познайомився у квітні 1846 р., але твори його знав і високо цінував ще з часу появи «Кобзаря» 1840 р. Шевченко давав йому читати і твори недруковані. «Особенно сильное впечатление, — писав М. Костомаров, — произвел на меня «Сон», неизданная антицензурная поэма Шевченко. Я читал и перечитывал ее всю ночь и был в полном упоєний» (Автобиография Николая Ивановича Костомарова // Русская мысль. — 1885. — № 5. — С. 211). Тоді ж, очевидно, він зробив список поеми «Сон», який фігурував у справі кирило-мефодіївців. Від Костомарова поет дізнався про братство: «Когда я сообщил Шевченко о существовании общества, он тотчас же изъявил готовность пристать к нему, но отнесся к его идеям с большим задором и крайнею нетерпимостью, что послужило поводом ко многим спорам между мною и Шевченко» (Автобиография Николая Ивановича Костомарова // Русская мысль. — 1885. — № 5. — С. 211).

Шевченко схвально відгукнувся про монографію М. І. Костомарова «Богдан Хмельницький». В щоденнику він записав 22 вересня 1857 р.: «Прекрасная книга, вполне изображающая этого гениального бунтовщика. Поучительная, назидательная книга». /562/

Після повернення Шевченка із заслання М. І. Костомаров підтримував з ним дружні взаємини, а після його смерті виступав зі спогадами. «Вообще, — писав М. І. Костомаров у листі до М. І. Семевського, — тот ошибся бы, кто бы стал думать, что я был особенно с ним близок и дружен; напротив, моя дружба с ним обнимала незначительное время в нашей жизни, и, как оказалось впоследствии, многое из случавшегося с ним оставалось для меня неизвестным, и я узнавал о том от других его друзей: со мной он гораздо менее был дружен и откровенен, чем со многими иными. Близость моя с ним была почти исключительно литературная, тогда как некоторые были к нему близки не как к малорусскому поэту, а просто как к человеку» (Костомаров Н. И. Письмо к издателю-редактору «Русской старины» М. И. Семевскому // Русская старина. — 1880. — № 3. — С. 597).

Костомарова Тетяна Петрівна (1798 — 1875) — мати М. І. Костомарова; батько її Петро Мельник був кріпаком у поміщика Івана Петровича Костомарова. Ще підлітком пан, уподобавши її, взяв до двору в покоївки, а дещо пізніше одвіз у науку до Москви. Вже після того, як народився син Микола, пан одружився з нею. За жорстоке ставлення до кріпаків вони убили його, і мати сама виховувала сина. Шевченко познайомився з нею 1846 р. в Києві, а потім зустрівся у Саратові, повертаючись із заслання, не раз бачився у Петербурзі, коли відвідував М. І. Костомарова.

VIII. «САДОК ВИШНЕВИЙ КОЛО ХАТИ...»

Джерела тексту:

чистовий автограф в окремому рукопису циклу «В казематі» (ІЛ, ф. 1, № 69, с. 3);

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 39);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 76);

чистовий автограф на окремому аркуші під назвою «Весенній вечір» (ІЛ, ф. 1, № 4);

чистовий автограф на окремому аркуші під назвою «Майський вечер» (ІЛ, ф. 1, № 25);

авторизований список на окремому подвійному аркуші (РДБ, ф. 139, картон 10, № 33, арк. 1), за яким вірш опубліковано в журналі «Русская беседа» (1859. — № 3. — С. 4 — 5);

першодрук у журналі «Народное чтение» (1859. — № 3. — С. 152);

факсимільна копія чистового автографа з дарчим написом Н. О. Хрущовій (Всесвіт. — 1926. — № 6. — С. 5).

Подається за «Більшою книжкою».

Дата в автографі під назвою «Майский вечер» — «1858 ноября 28» (день, коли рукопис подаровано невстановленій особі); в автографі з дарчим написом Н. О. Хрущовій: «6 июня 1859». Інші автографи не датовано.

Датується за місцем автографа в окремому рукопису циклу «В казематі» та часом ув’язнення Шевченка з 17 квітня по 3 травня 1847 р. у казематі III відділу, орієнтовно: 19 — 30 травня 1847 р., С.-Петербург.

Первісний автограф не відомий. В окремому рукопису циклу «В казематі» вірш переписано після поезії «Весеннє сонечко ховалось...» /563/ («Н. Костомарову»), яка в окремому автографі (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 2, № 2) має дату «1847 мая 19». З цього рукопису Шевченко, повернувшись з Аральської описової експедиції до Оренбурга, наприкінці 1849 (не раніше 1 листопада) або на початку 1850 року (не пізніше дня арешту поета 23 квітня) без жодних відмін переписав вірш до циклу «В казематі» у «Малій книжці» (до третього зшитка за 1846 — 1847 рр.). 5 червня 1857 р. поет переписав твір з «Малої книжки» і разом з щойно створеною тоді новою редакцією поеми «Москалева криниця» та поемою «Чернець», також переписаною з деякими відмінами з «Малої книжки», послав Я Г. Кухаренкові. «Я умисне, — писав Шевченко в листі до Я. Г. Кухаренка від 5 червня 1857 р., — приписав «Ченця» і «Вечір» (йдеться про «Садок вишневий коло хати...». — Ред.), щоб порівняв його з «Криницею», бо «Криниця», бач, сьоголітня, а «Чернець» і «Вечір» богзна-колишні. Чи помолодшав я через 10 літ неволі, чи постарішав серцем, скажи мені, мій брате рідний... Якщо подобається, то дай доброму писареві переписать і «Криницю», і «Вечір». Та пошли старому Щепкіну. Нехай на старість читає та не забуває безталанного кобзаря Тараса Дармограя». «Приїхавши додому, — писав згодом Я. Г. Кухаренко Шевченкові в листі від 21 лютого 1858 р., — застав твоє письмо і «Москалеву криницю», дуже дякую тобі за неї, добре написав! Список з неї послав я в Москву старому Щепі. А старий ... за «Москалеву криницю» дякує, не надякується» (Листи до Тараса Шевченка. — К., 1962. — С. 137). Чи посилав Я. Г. Кухаренко М. С. Щепкіну разом з «Москалевою криницею» і список вірша «Садок вишневий коло хати...», відомостей немає. В автографі, надісланому Я. Г. Кухаренкові, твір мав, очевидно, назву «Майский вечер» або «Майський вечір», бо саме під цими назвами згадував його в листі до Шевченка від 21 лютого 1858 р. Я. Г. Кухаренко: «...Ти, брате Тарасе Григоровичу, тепер, у Пітері, позбиравши таке, як «Москалева криниця», «Чернець» і «Майський вечір» і проче що, та й тиснув би в друкарню» (Листи до Тараса Шевченка. — С. 137).

Автографи поем «Москалева криниця», «Чернець» та вірша «Садок вишневий коло хати...», надіслані Шевченком Я. Г. Кухаренкові, тепер не відомі. У 1900 р. О. Я. Кониський про них повідомляв: «...Я вдався до О. Я. Кухаренка, просячи у його точних списків з листів Шевченка до покійного батька його, Кухаренка, до Якова Герасимовича. О. Я. Кухаренко замість списків переслав до мене оригінали: з них показалося, що Шевченко при листі 5/17 червня р. 1857 переслав до Кухаренка свої поеми «Москалева криниця» і «Чернець» і вірші «Вечір». Порівнявши отсі твори з друкованими, я спостеріг значні відміни...» (Кониський О. Варіанти на декотрі Шевченкові твори // ЗНТШ. — 1900. — Кн. 1. — С. 1 — 2).

Зауваження О. Я. Кониського щодо відмінності тексту стосувалося лише автографів поем «Москалева криниця» та «Чернець», варіанти яких він подав у тій же книжці ЗНТШ (1900. — Кн. 1. — С. 3 — 4, 6 — 7). Будь-яких відмін тексту поезії «Садок вишневий коло хати...», крім назви «Вечір», О. Я. Кониський не подав, найімовірніше, тому, що їх в автографі не було. Очевидно, автограф становив точну копію тексту «Малої книжки» і єдиною його відміною була назва «Вечір» чи, ймовірніше, «Майський вечір» або «Майский вечер».

18 березня 1858 р., перебуваючи в Москві, Шевченко без жодного виправлення переписав вірш з «Малої книжки» до «Більшої книжки». Того ж /564/ дня поет переписав вірш (імовірно, з «Більшої книжки»), давши йому назву «Весенний вечер», на пам’ять дружині М. О. Максимовича — М. В. Максимович. «Я написал ей на память, — зазначив Шевченко в щоденнику, — свой «Весенний вечер»; а она подарила мне для ношення на шее киевский образок». Переїхавши незабаром на хутір Михайлову гору поблизу села Прохорівки Золотоніського повіту Полтавської губернії, М. В. Максимович завезла туди з собою й автограф поета, і його дальша доля не відома.

Інший автограф вірша разом з поезіями «Пустка» («Заворожи мені, волхве») та «Муза» поет лишив у ті ж дні М. О. Максимовичу, очевидно, на його прохання, оскільки М. О. Максимович виявляв намір надрукувати кілька поезій Шевченка в журналі «Русская беседа», до редакції якої він належав (до журналу «Русская беседа» було подано тоді повість Шевченка «Прогулка с удовольствием и не без морали»).

16 квітня 1858 р. поет подарував автограф твору — на його прохання — Г. П. Ґалаґану. Того ж дня за цим автографом Л. О. Мей переклав вірш Шевченка російською мовою. «Грицько Галаган, — записав Шевченко 16 квітня 1858 р. у щоденнику, — приехал просить записать ему мой «Весенний вечир». Я охотно исполнил его желание... Вечером Мей прислал мне тот самый «Весенний вечер», который я поутру записал для Галагана, в русском переводе собственного изделия». Назву «Весенній вечір» має автограф вірша, що зберігається тепер у відділі рукописів Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України (ф. 1, № 4). Можливо, саме цей рукопис подаровано поетом Г. П. Ґалаґану. Очевидно, за ним вірш опубліковано без назви й без прізвища автора (оскільки накладена 1847 р. Миколою І заборона друкувати твори Шевченка лишалася чинною) в журналі «Народное чтение» (1859. — № 3. — С. 152; цензурний дозвіл від 13 травня 1859 р.), з відмінами від автографа в рядках 5 («Сім’я вечеря...» — замість «Сем’я вечеря») та 15 («Да соловейко...» — замість «Та соловейко...»). Безпосередньо за українським текстом уміщено й російський переклад вірша, здійснений Л. О. Меєм (Народное чтение. — 1859. — № 3. — С. 153).

15 листопада 1858 р. М. О. Максимович звернувся до Шевченка з проханням дозволити передати вірш «Садок вишневий коло хати...» та поезії «Пустка» і «Муза», автографи яких він одержав раніше для публікації в журналі «Русская беседа», до нового слов’янофільського органу — газети І. С. Аксакова «Парус». «Іван Аксаков притьмом просить, — писав М. О. Максимович, — щоб йому друкувати в газеті його «Парус» тії вірші твої («Вечір», «Пустку»...), що ти зоставив мені задля «Беседы» (Листи до Тараса Шевченка. — С. 149). Але, зважаючи на слов’янофільське спрямування «Паруса», а також на те, що І. С. Аксаков у газеті «Московские ведомости» (1858. — № 130) виступив на захист статті князя В. О. Черкаського «Некоторые общие черты будущего сельского управления» (Сельское благоустройство. — 1858. — № 9), в якій обстоювалось право сільського старости застосовувати до селян тілесні покарання, Шевченко відхилив прохання М. О. Максимовича. В листі до нього від 22 листопада 1858 р. поет писав: «Спасибі вам, мій щирий, мій єдиний земляче, за ваш шанобний лист, котрий я читаю, дивуюсь і не надивуюсь: чого б то мені, скажіть, будьте ласкаві, з своїми віршами плисти по суші, яко по морю під тим парусом! Хіба я Олег, нехай Бог криє, абощо? «Парус» у /565/ своєму універсалі перелічив всю слов’янську братію, а про нас і не згадав, спасибі йому... Не доводиться мені давать під парус свої вірші і того ради, що парус надуває заступник того вельможного князя, любителя березової каші».

Є відомості, що 26 листопада 1858 р. вірш «Садок вишневий коло хати...» записав зі слів Шевченка до свого альбому М. Д. Старов. Віршу дано назву («Майский вечер»). В кінці приписано іншою рукою: «Писано со слов Шевченка 26 ноября 1858 года» (див.: Єрофіїв І. Із архівних матеріалів: Альбом М. Старова (до історії шевченківських автографів) // Червоний шлях. — 1927. — № 11. — С. 266). За свідченням В. Я. Карташевської, поет і їй подарував автограф вірша «Садок вишневий коло хати...»: «С первого нашего знакомства у нас с Тарасом ґригорьевичем завязались дружеские отношения. Он приходил часто по вечерам. Говорил откровенно о своей неудачной и загубленной жизни. Читал мне стихи. Раз вечером очень взволнованный ходил по комнате и попросил у меня лист бумаги, присел и написал мне «Садок вишневий коло хати...» (Киевская старина. — 1900. — № 2. — С. 61 — 62). Перебуваючи 6 — 10 червня 1859 р. (проїздом з Петербурга на Україну) у селі Лихвині і на хуторі Нові Лебединського повіту Харківської губернії, Шевченко подарував автограф вірша дружині Д. О. Хрущова з дарчим написом: «Наталии Александровне Хрущовой на память 6 июня 1859» (факсиміле цього автографа, нині не відомого, вміщено в журналі «Всесвіт». — 1926. — № 6. — С. 5; див.: Шубравський В. Невідомий автограф Шевченка // Культура і життя. — 1985. — З березня). Особливістю цього тексту є відміна від усіх інших джерел у другому рядку: «А над садком хрущі гудуть...» (замість «Хрущі над вишнями гудуть»). Повертаючись з України і завітавши у серпні 1859 р. в село Гирявку Конотопського повіту Чернігівської губернії до матері братів Лазаревських — А. О. Лазаревської, Шевченко подарував автограф вірша «Садок вишневий коло хати...» з дарчим написом Афанасії Олексіївні Лазаревській. Місцезнаходження автографа не відоме, список з автографа зберігається в ДАРФ, ф. 2, оп. 2, № 37, арк. 1.

Очевидно, незадовго до поїздки з Петербурга на Україну 1859 р. Шевченко подав до журналу «Русская беседа» для публікації новий рукопис вірша під назвою «Вечір» і з присвятою «А. А Лазаревской», разом з яким на тому ж самому аркуші переписано й поезію «Сон» («На панщині пшеницю жала...»). Текст творів, переписаний невідомою рукою, поет власноручно підписав ініціалами: «Т. Ш.» (РДБ, ф. 139, картон 10, № 33). За цим рукописом обидва вірші під назвою «Два малороссийские стихотворения» надруковано в журналі «Русская беседа» (1859. — № 3. — С. 4 — 6; вірш «Вечір» — на с. 4 — 5; цензурний дозвіл — 18 травня 1859 р.).

Влітку 1856 р. (не пізніше 15 серпня) список з чистового автографа циклу «В казематі» (крім поезії «Не спалося, а ніч, як море...»), що належав тоді В. В. Тарновському-молодшому, зробив П. О. Куліш (ІЛ, ф. 1, № 77, с. 15). Текст вірша «Садок вишневий коло хати...» в цьому списку ідентичний тексту автографа циклу «В казематі».

Відомі списки у рукописних збірках «Кобзар» 1861, що належав І. П. Левченкові (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 3, с. 481), «Стихотворения Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 2, № 7, арк. 39), «Кобзар» 1865, переписаний Д. Демченком (ІЛ, ф. 1, № 81, с. 163), «Кобзар» 1866 (ІЛ, ф. 1, № 842, арк. 289) під назвою «Вечір в Україні», у примірнику /566/ «Кобзаря» 1860 р. з пізнішими рукописними вставками, що належав А Г. Лопатинському (ІЛ, ф. 1, № 535, с. 97) під назвою «Вечір на Україні».

Вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 395, під назвою «Вечір» (подано за публікацією твору в журналі «Русская беседа». — 1859. — № 3. — С. 4 — 5) і того ж року у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 1. — С. 230, під назвою «Вечір в Україні».

IX. «РАНО-ВРАНЦІ НОВОБРАНЦІ...»

Джерела тексту:

чистовий автограф на окремому аркуші (ІРЛІ, ф. 90, № 27540);

чистовий автограф в окремому рукопису циклу «В казематі» (ІЛ, ф. 1, № 69, с. 4);

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 45 — 47);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 77 — 78).

Подається за «Більшою книжкою».

Автографи не датовані.

Датується за місцем автографа в окремому рукопису циклу «В казематі» та часом ув’язнення Шевченка з 17 квітня по 30 травня 1847 р. в казематі III відділу, орієнтовно: 19 — 30 травня 1847 р., С.-Петербург.

Первісний автограф не відомий. Найраніший відомий текст — автограф на окремому аркуші. Від нього походить текст вірша в окремому рукопису циклу «В казематі», до якого рядок 15 увійшов у тому вигляді, як його виправлено в окремому автографі; рядки 19, 23, 30 — із змінами. З цього рукопису Шевченко, повернувшись з Аральської описової експедиції до Оренбурга, наприкінці 1849 (не раніше 1 листопада) або на початку 1850 року (не пізніше 23 квітня — дня арешту поета), переписав вірш у складі циклу «В казематі» (під № 10) з виправленнями у рядках 22, 27, 29 та 30 до «Малої книжки» (рядки 1 — 24 — до третього, 25 — 34 — до четвертого зшитка за 1846 — 1847 рр.). 18 березня 1858 р., перебуваючи в Москві, поет переписав твір з новими виправленнями в рядках 1, 4, 6, 7, 9, 11, 18, 19, 23 та 28 — 31 до «Більшої книжки», текст якої остаточний.

Влітку 1856 р. (не пізніше 15 серпня) неточний список вірша «Рано-вранці новобранці...» з чистового рукопису-автографа циклу «В казематі», що належав тоді В. В. Тарновському-молодшому, зробив П. О. Куліш з пропуском рядка 7 (ІЛ, ф. 1, № 77, с. 4).

Вперше надруковано за списком П. О. Куліша в альманасі «Хата». — СПб., 1860. — С. 76 — 77, під довільною редакторською назвою «Пустка» і з довільним виправленням рядка 8 («Нарікала, говорила» на «Розлучила та вмовляла») і рядка 9 («Поки в землю опустила» на «Поки в землю закопала»).

Відомі списки в рукописних збірках: «Кобзар» 1861, що належав І. П. Левченкові (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 3, с. 487 — 488), «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 321 — 322), «Стихотворения Шевченка» (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 2, № 7, арк. 41), «Кобзар» 1865, переписаний Д. Демченком (ІЛ, ф. 1, № 81, с. 3 — 4), «Кобзарь» 1866 (ІЛ, ф. 1, № 842, арк. 236), у примірнику «Кобзаря» 1860 /567/ з пізнішими рукописними вставками, що належав Л. Г. Лопатинському (ІЛ, ф. 1, № 535, с. 138), список І. Левицького (ЦДІА України у Львові, ф. 363, оп. 1, № 31, с. 181 — 182), список невідомою рукою (РДБ, ф. 743, № 18, од. збер. 25, арк. 26).

Вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 396 і того ж року у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 1. — С. 174 (в обох виданнях подано за першодруком під назвою «Пустка»).

X. «В НЕВОЛІ ТЯЖКО, ХОЧА Й ВОЛІ...»

Джерела тексту:

чистовий автограф в окремому рукопису циклу «В казематі» (ІЛ, ф. 1, № 69, с. 4);

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 47 — 48);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 79).

Подається за «Більшою книжкою».

Автографи не датовані.

Первісний автограф не відомий. В окремому рукопису циклу «В казематі» вірш переписано між поезіями «Рано-вранці новобранці...» та «Чи ви ще зійдетеся знову?..», після вірша «Весеннє сонечко ховалось...» («Н. Костомарову»), який в окремому автографі (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 2, № 2) має дату «1847 мая 19». З цього рукопису Шевченко, повернувшись з Аральської описової експедиції до Оренбурга, наприкінці 1849 (не раніше 1 листопада) або на початку 1850 р. (не пізніше дня арешту поета 23 квітня), переписав вірш у складі циклу «В казематі» (під № 11) з виправленням у рядку 12 до «Малої книжки» (до четвертого зшитка за 1846 — 1847 рр.). 18 березня 1858 р., перебуваючи у Москві, поет переписав твір, переробивши рядок 4, з «Малої книжки» до «Більшої книжки», текст якої остаточний.

Вперше надруковано за «Більшою книжкою» в журналі «Основа». — 1861. — № 5. — С. 14.

Відомі списки у рукописних збірках «Кобзар» 1861, що належав І. П. Левченкові (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 3, с. 489), «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 322), «Стихотворения Шевченка» (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 2, № 7, арк. 41 звор. — 42), «Кобзар» 1863 — 1867 рр. (ІЛ, ф. 1, № 811, арк. 19), «Кобзар» 1866 (ІЛ, ф. 1, № 842, арк. 43), «Кобзар» 1865, переписаний Д. Демченком (ІЛ, ф. 1, № 81), списки невідомою рукою (ДАРФ, ф. 1167, оп. 2, спр. 1018 та ІР НБУВ, I, 7450, арк. 13 звор.), список В. Бондарчука (ДАРФ, ф. 112, оп. 2, № 471, арк. 46).

Вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 396 і того ж року у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 1. — С. 241 (в обох виданнях подано за «Більшою книжкою»). /568/

XI. КОСАР

Джерела тексту:

чистовий автограф в окремому рукопису циклу «В казематі» (ІЛ, ф. 1, № 69, с. 4);

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 49 — 50);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 80 — 81).

Подається за «Більшою книжкою».

Автографи не датовано.

Датується за місцем автографа в окремому рукопису циклу «В казематі» та часом ув’язнення Шевченка у казематі III відділу з 17 квітня по 30 травня 1847 р., орієнтовно: 19 — 30 травня 1847 р., С.-Петербург.

Первісний автограф не відомий. До найранішого відомого рукопису циклу «В казематі» вірш переписано останнім, після групи творів («Садок вишневий коло хати...», «Не спалося, а ніч, як море...», «Рано-вранці новобранці...», «В неволі тяжко, хоча й волі...», «Чи ви ще зійдетеся знову?..»), написаних після поезії «Весеннє сонечко ховалось...» («Н. Костомарову»), яка в окремому автографі (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 2, № 2) має дату: «1847 мая 19». З цього рукопису Шевченко, повернувшись з Аральської описової експедиції до Оренбурга наприкінці 1849 (не раніше 1 листопада) або на початку 1850 року (не пізніше дня арешту поета 23 квітня), переписав твір у складі циклу «В казематі» (під № 13) з виправленнями у рядках 14, 20 та 24 до «Малої книжки» (до четвертого зшитка за 1846 — 1847 рр.). Під текстом унизу сторінки поет дописав дату: «30 мая 1847. В казематі», яка стосується не безпосередньо поезії «Понад полем іде...», а часу завершення циклу «В казематі» в цілому. 18 березня 1858 р., перебуваючи у Москві, Шевченко переписав вірш з виправленнями в рядках 9, 11 і 13 з «Малої книжки» до «Більшої книжки», помінявши його місцем у циклі «В казематі» з поезією «Чи ми ще зійдемося знову?..»: передостаннім записано вірш «Понад полем іде...», останнім — «Чи ми ще зійдемося знову?..». Згодом Шевченко дописав у «Більшій книжці» олівцем назву твору — «Косарь».

Влітку 1856 р. (не пізніше 15 серпня) список з чистового автографа циклу «В казематі» (крім поезії «Не спалося, а ніч, як море...»), що належав тоді В. В. Тарновському-молодшому, зробив П. О. Куліш. Текст поезії «Понад полем іде...» («Косар») переписано тут неточно з пропуском й у 17-му рядку (ІЛ, ф. 1, № 77, с. 19 — 20).

Вперше надруковано за списком П. О. Куліша в журналі «Основа» (1862. — № 10. — С. 5 — 6).

Відомі списки у рукописних збірках «Кобзар» 1861, що належав І. П. Левченкові (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 3, с. 491), «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 325 — 326), «Стихотворения Шевченка» (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 2, № 7, арк. 42 звор. — 43), «Кобзар» 1865, переписаний Д. Демченком (ІЛ, ф. 1, № 81, с. 152 — 153), список М. І. Павлика (ЛНБ, ф. 160, № 39, с. 3), список невідомою рукою (ІР НБУВ, I, 7450, арк. 18).

Вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., — 1867. — С. 381 — 382 і того ж року — у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 1. — С. 253 (в обох виданнях подано за першодруком). /569/

XII. «ЧИ МИ ЩЕ ЗІЙДЕМОСЯ ЗНОВУ?..»

Джерела тексту:

чистовий автограф в окремому рукопису циклу «В казематі» (ІЛ, ф. 1, № 69, с. 4);

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 48);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 81).

Подається за «Більшою книжкою».

Автографи не датовано.

Датується за місцем автографа в окремому рукопису циклу «В казематі» та часом ув’язнення Шевченка в казематі III відділу з 17 квітня по 30 травня 1847 р., орієнтовно: 19 — 30 травня 1847 р., С.-Петербург.

Первісний автограф не відомий. До найранішого відомого рукопису циклу «В казематі» вірш переписано передостаннім, перед поезією «Понад полем іде...» («Косар»), після групи творів («Садок вишневий коло хати...», «Не спалося, а ніч, як море...», «Рано-вранці новобранці...», «В неволі тяжко, хоча й волі...»), написаних після поезії «Весеннє сонечко ховалось...» («Н. Костомарову»), яка в окремому автографі (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 2, № 2) має дату: «1847 мая 19». З цього рукопису Шевченко, повернувшись з Аральської описової експедиції до Оренбурга, наприкінці 1849 (не раніше 1 листопада) або на початку 1850 року (не пізніше дня арешту поета 23 квітня), переписав твір у складі циклу «В казематі» (під № 12) з виправленнями в рядках 4 і 12 до «Малої книжки» (до четвертого зшитка за 1846 — 1847 рр.). 18 березня 1858 р., перебуваючи в Москві, поет переписав вірш з виправленнями в першому і третьому рядках з «Малої книжки» до «Більшої книжки», помінявши його місцем у циклі «В казематі» з поезією «Понад полем іде...» («Косар»): передостаннім записано вірш «Понад полем іде...» («Косар»), останнім — «Чи ми ще зійдемося знову?..». Під текстом твору, внизу сторінки — дата: «Москва. 1858. Марта 18», яка стосується не безпосередньо поезії «Чи ми ще зійдемося знову?..», а всього циклу «В казематі», вказуючи на час його занесення до «Більшої книжки».

Влітку 1856 р., не пізніше 15 серпня, список з чистового рукопису-автографа циклу «В казематі» (крім поезії «Не спалося, а ніч, як море...»), що належав тоді В. В. Тарновському-молодшому, зробив П. О. Куліш (ІЛ, ф. 1, № 77, с. 19 — 20). У списку П. О. Куліша переписано раніший варіант четвертого рядка: «В степи-вертепи рознесли», а виправлення Шевченка в цьому рядку не відтворено: «В степи-вертепи понесли».

Вперше надруковано за списком П. О. Куліша в журналі «Основа» (1861. — № 10. — С. 2).

Відомі списки у рукописних збірках «Кобзар» 1861, що належав І. П. Левченкові (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 3, с. 490), «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 323 — 324), «Стихотворения Шевченка» (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 2, № 7, арк. 42), «Кобзар» 1865, переписаний Д. Демченком (ІЛ, ф. 1, № 81, с. 94), «Кобзар» 1866 (ІЛ, ф. 1, № 842, арк. 7), список невідомою рукою (ІР НБУВ, I, 7450, арк. 18). /570/

Вперше введено до збірки творів у виданнях: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 399 і Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. I. — С. 213 (в обох виданнях подано за першодруком, але у виданні Д. Ю. Кожанчикова рядок 1 подано за «Більшою книжкою»: «Чи ми ще зійдемося знову?..»).

«НЕ СПАЛОСЯ, А НІЧ, ЯК МОРЕ...»

Джерела тексту:

чистовий автограф в окремому рукопису циклу «В казематі» (ІЛ. ф. 1, № 69, с. 3-4);

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 40 — 45).

Подається за «Малою книжкою».

Автографи не датовані.

Датується за місцем автографа в окремому рукопису циклу «В казематі» й «Малій книжці» та часом ув’язнення Шевченка в казематі III відділу з 17 квітня по 30 травня 1847 р., орієнтовно: 19 — 30 травня 1847 р., С-Петербург.

Вірш створений одночасно з усім циклом «В казематі» і спочатку входив до цього циклу. Первісний автограф не відомий. До найранішого відомого рукопису циклу «В казематі» вірш занесено між поезіями «Садок вишневий коло хати...» та «Рано-вранці новобранці...», після поезії «Весеннє сонечко ховалось...» («Н. Костомарову»), яка в окремому автографі (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 2, № 2) має дату: «1847 мая 19». З автографа в окремому рукопису циклу «В казематі» Шевченко після повернення з Аральської описової експедиції до Оренбурга, наприкінці 1849 (не раніше 1 листопада) або на початку 1850 року (не пізніше дня арешту поета 23 квітня), переписав цикл, а в його складі з деякими виправленнями і вірш «Не спалося, а ніч, як море...», до «Малої книжки» (до третього зшитка за 1846 — 1847 рр.). Тут вірш так само міститься між поезіями «Садок вишневий коло хати...» та «Рано-вранці новобранці...» і має в складі циклу порядковий номер 9. Перебуваючи в Москві, 18 березня 1858 р., поет переписав цикл «В казематі» з «Малої книжки» до «Більшої книжки», але не увів до нього вірш «Не спалося, а ніч, як море...».

Вперше надруковано у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 400 — 402 і того ж року — у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів. — Т. 2. — С. 184 — 186 (в обох виданнях подано за «Малою книжкою»).

Ни про младенческие сны... — Неточна цитата з вірша В. А. Жуковського «Цветок» («Цвет завета»).

И менъше белой не Зарила, — Тобто дарувала не менше, ніж 25 карбованців. У Російській імперії 1820 — 1843 рр. паперові гроші (асигнації) вартістю 25 карбованців і вище друкувалися на білому папері. Пізніше термін «белая», «беленькая» закріпився і на означення всіх асигнацій вартістю в 25 карбованців. /571/

КНЯЖНА

Поема

Джерела тексту:

чорновий автограф на десяти аркушах (ІЛ, ф. 1, № 19);

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 3 — 24);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 3 — 17);

першодрук уривка (рядки 1 — 32) в альманасі «Хата» (1860. — С. 85-86).

Подається за «Більшою книжкою». Рядок 27 друкується з кон’єктурою: вилучено слово «не» перед словом «знає», яке залишилося незакресленим через недогляд під час авторської переробки рядка.

Чорновий автограф на десяти аркушах та чистовий автограф у «Малій книжці» не датовані. Дата в автографі «Більшої книжки»: «1858. февраль 24» (день, коли поет закінчив переписувати твір до «Більшої книжки »).

Датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів

1847 р. та часом перебування Шевченка, з 22 червня 1847 р. до 11 травня

1848 р. в Орській фортеці, орієнтовно: кінець червня — грудень 1847 р., Орська фортеця.

Первісний автограф не відомий. Найраніший відомий текст — чорновий автограф без назви на десяти аркушах. З цього автографа Шевченко, повернувшись з Аральської описової експедиції до Оренбурга, наприкінці

1849 (не раніше 1 листопада) або на початку 1850 року (не пізніше дня арешту поета 23 квітня), переписав поему з багатьма виправленнями й переробками до «Малої книжки» (рядки 1 — 258 до першого, рядки 269 — 442 до другого зшитка за 1846 — 1847 рр.). її записано під № 1, одразу ж після поезії-заспіву «Думи мої, думи мої...», яка не має номера. Деякі виправлення поет вніс у цей текст згодом, найімовірніше, 1857 р., наприкінці свого перебування на засланні в Новопетровському укріпленні. Між 21 і 24 лютого 1858 р., перебуваючи у Нижньому Новгороді, Шевченко із значними змінами й виправленнями переписав твір з «Малої книжки» до «Більшої книжки», текст якої остаточний. Початок переписування поеми до «Більшої книжки» визначається за записом у щоденнику поета від 21 лютого 1858 р.: «Начал переписывать свою поэзию для печати, писанную с 1847 года по 1858 год». Завершення переписування датовано у «Більшій книжці» — «1858. Февраль 24».

Список поеми «Княжна», нині не відомий, мав П. О. Куліш. 1860 р. він подав вступ до поеми (рядки 1 — 32), давши уривку довільну назву «До зорі. (Із поеми)» й переробивши рядок 27 («І хто знає, що діється» на «Ти не знаєш, що діється»), в альманасі «Хата» (СПб., 1860. — С. 85 — 86; цензурний дозвіл — 11 травня 1860 р.). Твір позначено тут цілком довільною датою: «1858. Нижній Новгород». (Про роботу Шевченка над поемою див.: Ненадкевич Є. О. З творчої лабораторії Т. Г. Шевченка. — К., 1959. — С. 20 — 35; Ващук Ф. Т. Поема Т. Г. Шевченка «Княжна» в редакціях і варіантах // Українське літературознавство. — 1974. — Вип. 21).

З «Малої книжки» поему «Княжна» разом з іншими творами 1846 — 1850 рр. переписано до рукописного списку невідомої особи з окремими, за свідченням О. Я. Кониського, виправленнями Шевченка кінця 50-х років XIX ст., що належав Л. М. Жемчужникову і тепер не відо/572/мий. Подані з нього О. Я. Кониським уривки поеми «Княжна» — рядки 49, 84 — 85, 280 — 285, 316 — 318, 344 — 348, 361 — 363, 379 — 386, 394 і до кінця твору — відбивають текст «Малої книжки» (див.: Кониський О. Варіанти на декотрі Шевченкові твори // ЗНТШ. — 1900. — Кн. 1. — С. 2 — 3, 8 — 9). Різночитання у рядку 51 («Не звісно, де вони взялись») — очевидно, наслідок неправильного прочитання списувачем тексту цього рядка у «Малій книжці»: «Не знаю, де вони взялись».

Список Г. Н. Мордовцевої 1859 р., тепер не відомий, мав, за свідченням редактора «Кобзаря» 1908 р. В. М. Доманицького, різночитання, які не зустрічаються в жодному з відомих автографів поета:

27 — 29 Що вони, поганці, діють

В нас, на Україні!

Розкажу я те, що знаю

31 А ти рано тихесенько

220 Не стало на світі княгині

253 Чи Бог теє знає? Бо се було б диво

315 Аж поки доня наша спить

427 — 429 Що в монастир оцей убогий

Зайшла вторік

І вмерла тут

(Шевченко Т. Кобзарь — 2-ге вид. — СПб., 1908. — С. 627).

Відомі списки у рукописних збірках «Кобзар» 1861, що належав І. П. Левченкові (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 3, с. 497 — 499; 413 — 426), «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 392 — 393), у примірнику «Кобзаря» 1860, що належав Л. Г. Лопатинському, з пізнішими рукописними вставками (ІЛ, ф. 1, № 535, с. 144), «Кобзар» 1865, переписаний Д. Демченком (ІЛ, ф. 1, № 81, с. 11 — 12), список невідомою рукою (РДБ, ф. 743, № 18, од. збер. 25, арк. 28), список І. Левицького (ЦДІА України у Львові, ф. 363, оп. 1, № 31, с. 179 — 180), список невідомою рукою (ІР НБУВ, І. 7450, арк. 30 — 30 звор.), список К. Климковича (ЛНБ, ф. 11, № 4350, с. 10 — 11), що є копією з видання «Поезії Тараса Шевченка» (Львів, 1867). У частині складального примірника „Кобзаря“ 1867 список не повний: без вступу й кінця, є пропуски рядків (ІЛ, ф. 1, № 86, арк. 3 — 7, 9 — 14).

Вперше надруковано у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 324 — 327 і того ж року у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 2. — С. 324 — 327 (в обох виданнях подано за «Більшою книжкою» з купюрами в рядках: 81 — 82, 253).

Кунштики — візерунки, прикраси.

В Ромні накупила — Ромни — повітове місто Полтавської губернії (тепер районний центр Сумської області). У XIX ст. там відбувалися великі ярмарки. Шевченко побував у Ромнах під час Іллінського ярмарку, про що згадує у щоденнику (запис від 20 липня 1857 р.).

Прибрали, в Київ одвезли У інститут. — Йдеться про Інститут благородних (шляхетних) дівчат.

Як тая Ченчіо колись Убила батька кардинала... — Шевченко згадує тут трагічну історію Беатріче Ченчі (1577 — 1599), дочки знатного римського /573/ вельможі Франческо Ченчі. Розпусний батько, тримаючи дочку в неволі, переслідував її своїми домаганнями. Не знаходячи порятунку, дочка, змовившись із мачухою і братом, помстилась насильникові руками найнятого вбивці. З цього приводу був тривалий судовий процес: мачуха і дочка були покарані на смерть. Трагічно коротке життя юної красуні, її стійкість у відстоюванні власної гідності й честі схвилювали сучасників — про неї поширювались легенди. Знаменитий сучасник Беатріче, художник Гвідо Рені (1575 — 1642) увічнив її на портреті. Постать Беатріче приваблювала й багатьох письменників XIX ст.: П.-Б. Шеллі, Ю. Словацький, А-М.-Б. Стендаль присвятили їй окремі твори. Одне із джерел Шевченкового знайомства з історією Беатріче Ченчі — його обізнаність з європейським живописом. У повісті «Капитанша» Шевченко згадує Беатріче у зв’язку з її портретом роботи Гвідо Рені: «...подобно как Рафаэль обессмертил свою Форнарину или как Гвидо Рени целомудренную Беатриче Ченчию».

І в монастир отой дівочий... — Йдеться про Чигиринський дівочий монастир, що існував з 1617 р.; до 1735 р. був чоловічим. В альбомі Шевченка 1845 р. є малюнок цього монастиря сепією.

N. N. («Сонце заходить, гори чорніють...»)

Джерело тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 51).

Подається за «Малою книжкою».

Автограф не датовано.

Датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів

1847 р. та часом перебування Шевченка з 22 червня 1847 р. по 11 травня

1848 р. в Орській фортеці, орієнтовно: кінець червня — грудень 1847 р., Орська фортеця.

Первісний автограф не відомий. Наприкінці 1849 (не раніше 1 листопада) або на початку 1850 року (не пізніше дня арешту поета 23 квітня), після повернення з Аральської описової експедиції до Оренбурга, Шевченко переписав вірш з невідомого ранішого автографа до «Малої книжки» (під № 3 до четвертого зшитка за 1846 — 1847 рр.). Згодом, найімовірніше 1857 р., наприкінці перебування поета на засланні в Новопетровському укріпленні, дописано заголовок-присвяту «N. N.». Позначену криптограмою особу не встановлено. Є підстави вважати, що це Ганна Закревська, найсерйозніше захоплення Шевченка останніх перед засланням років, адресат написаних 1848 р. віршів «Г. З.» та «Якби зострілися ми знову». Інші можливі адресати — Феодосія Кошиць (див. коментар до вірша «Не завидуй багатому»), відома зі спогадів О. С. Афанасьєва-Чужбинського дівчина-прочанка, з якою Шевченко познайомився в Києві (АфанасьєвЧужбинський О. С. Спомини про Шевченка. — Спогади про Тараса Шевченка. — К., 1982. — С. 104).

До «Більшої книжки» твір не переписано.

Вперше надруковано за «Малою книжкою» у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 403 і того ж року у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 2. — С. 222 — 223 (в обох виданнях подано за «Малою книжкою», але без заголовка «N. N.», у львівському виданні з пропуском, за недоглядом, передостаннього, 14-го рядка). /574/

N. N. («Мені тринадцятий минало...»)

Джерело тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 91 — 93).

Подається за «Малою книжкою». У рядку 50 на місці пропущеного слова, позначеного крапками, вводиться кон’єктура: [Бога].

Автограф не датовано.

Датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів 1847 р. та часом перебування Шевченка з 22 червня 1847 р. по 11 травня 1848 р. в Орській фортеці, орієнтовно: кінець червня — грудень 1847 р., Орська фортеця.

До «Більшої книжки» не переписано.

Вперше надруковано з довільним виправленням першого рядка («Мені тринадцятий минало» на «Мені тринадцятий минав») у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 404 — 405 і того ж року у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів. — 1867. — Т. 2. — С. 223 — 224 (в обох виданнях подано за «Малою книжкою» з пропуском адресата «N. N.»; у львівському виданні останній рядок 50 подано: «Людей би не прокляв»).

Уже прокликали до паю — Пай — частка заробленого чи трапеза, за якою їжу ділять на частини.

Плоскінь — волокно, призначене для прядіння, яке отримують способом вимочування у воді (річка, ставок) чоловічих рослин конопель.

«НЕ ГРІЄ СОНЦЕ НА ЧУЖИНІ...»

Джерела тексту:

чорновий автограф на окремому аркуші (ІЛ, ф. 1, № 27);

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 94).

Подається за «Малою книжкою».

Автографи не датовані.

Датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів

1847 р. та часом перебування Шевченка з 22 червня 1847 по 11 травня

1848 р. в Орській фортеці, орієнтовно: кінець червня — грудень 1847 р., Орська фортеця.

Найраніший відомий текст — чорновий автограф на окремому аркуші. З цього автографа Шевченко, повернувшись з Аральської описової /575/ експедиції до Оренбурга, наприкінці 1849 (не раніше 1 листопада) або на початку 1850 року (не пізніше дня арешту поета 23 квітня), переписав вірш з деякими виправленнями в рядках 4, 6, 11, 24 до «Малої книжки» (під№ 8 до шостого зшитка за 1846 — 1847 рр.). Виправлення в рядку 10 зроблено дещо згодом. До «Більшої книжки» Шевченко вірш не переписав.

Вперше надруковано у виданні: Кобзар з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина. — Прага, 1876. — С. 257 — 258, за «Малою книжкою».

СОН («Гори мої високії...»)

Джерела тексту:

автограф рядків 1 — 25 у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 95);

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 97 — 103).

Подається за чистовим автографом у «Малій книжці». У рядку 44 почате і незакінчене слово «ц...» (очевидно, з обережності) доповнюється у квадратових дужках: ц[арям].

Автографи не датовані.

Датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів 1847 р. та часом перебування Шевченка з 22 червня 1847 по 11 травня 1848 р. в Орській фортеці, орієнтовно: кінець червня — грудень 1847 р., Орська фортеця.

Первісний автограф не відомий. Після повернення Аральської описової експедиції до Оренбурга Шевченко наприкінці 1849 (не раніше 1 листопада) або на початку 1850 року (не пізніше дня арешту поета 23 квітня) переписав вірш з невідомого ранішого автографа до «Малої книжки» (під № 9 до сьомого зшитка за 1846 — 1847 рр.). Спершу Шевченко, не зазначаючи ще номера, записав на сторінці 95 тільки початок вірша — перші 25 рядків, від «Гори мої високії...» до «А он старе Монастирище» включно. Виправивши в переписаному уривку чорнилом рядок 9 («Я йду собі, позираю») на «Я йду і сумно позираю» і олівцем рядки 7, 11 і ще раз 9, поет перекреслив увесь цей уривок чорнилом та навхрест олівцем і, перегорнувши аркуш, записав на сторінці 97 під № 9 увесь твір з переробленим початком (зміни в рядках 7, 11, 14, 23, 38, 41, 42), після поправленого рядка 23 введено великий новий масив тексту (рядки 24 — 37). У рядку 83 слово «У[ралом]» позначене лише першою літерою «У» та крапками, у рядках 84 та 87 слова «к[иргизам]» і «к[иргизи]» — літерою к й крапками. Згодом, найімовірніше 1857 р., наприкінці свого перебування на засланні в Новопетровському укріпленні, Шевченко вписав на місці крапок літери, яких не вистачало в цих словах («Уралом», «киргизам», «киргизи») і дописав назву твору: «Сон». Цей текст став остаточним. До «Більшої книжки» вірш не переписано.

Вперше надруковано за «Малою книжкою» у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 407 — 412 і того ж року у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 2. — С. 120 — 124 (в обох виданнях з пропуском рядків 81 — 91).

Поезію «Сон» («Гори мої високії...») навіяно спогадами про перебування поета в Переяславі та на Переяславщині у серпні й листопаді — /576/ грудні 1845 р. У ній мотив туги за рідним краєм своєрідно переплітається з роздумами про трагічні події в історії України.

Гори мої високії... — Так поет гіперболічно іменує високий правий берег Дніпра навпроти Переяслава.

З Переяслава старого... — Переяслав (нині Переяслав-Хмельницький, районний центр Київської обл.) за часів Шевченка був повітовим містом Полтавської губернії. Шевченко відвідав його у 1845 і 1859 рр. Для Шевченка Переяслав належав до грона знакових топонімів — історичних місць, де відбулися доленосні для України події. Перебуваючи тут, Шевченко замальовував історичні пам’ятки від часів Київської Русі (цитадель давньої фортеці) до часів козацьких, коли місто стало полковим, — передусім Успенську церкву, де відбулася фатальна Переяславська рада 1654 р., і Вознесенський собор, збудований 1701 р. коштом гетьмана Івана Мазепи, який зробив відчайдушну, але невдалу спробу вирвати Україну з підлеглості Москві. На засланні в листах до А. О. Козачковського та в повісті «Близнецы» Шевченко із задоволенням згадував місто і його чудові околиці: «И много, много разных событий воскресает в памяти моей, воображая себе эту волшебную панораму».

З Виблої могили... — У своїх археологічних нотатках Шевченко занотував: «Между местечками Березанью и Яготином в 15 верстах от Переяслава — огромное древнєє земляное укрепление, план которого никак понять нельзя по различным направленням валов. Предание говорит, что какая-то княжна переяславская Домна защищалась здесь от неприятелей (неизвестно, от каких) и была ими побеждена и укрепление разрушено, почему и названо Выбле, то есть выбылое, оставленное». Насправді це був так званий майдан — залишок давнього кургану, розритого для добування селітри — складника пороху (Шовкопляс Г. М., Шовкопляс І. Г. За покликом серця. — К., 1990. — С. 23).

Запорожця з Лугу... — «Из всех плавен в особенности знаменита была плавня Великий Луг, начинавшаяся у левого берега Днепра, против острова Хортицы, и кончавшаяся, на протяжении около 100 верст, на том же берегу, вниз по Днепру, против урочища Палиивщины, выше Рога Микитина» (Яворницкий Дм. История запорожских казаков: У трьох томах. — К., 1990. — Т. 1. — С. 55); місцевість, покрита озерцями й болітцями, поросла подекуди лісом, а переважно — високим, як ліс, густим комишем, була неприступною для нападників і давала багату рибальську й мисливську здобич.

Оболонками старими... позирає на світ... — Оболона, оболонка — віконне гутне скло, за часів Шевченка ще нерідко круглої форми, зеленкувате й малопрозоре.

Трахтемирів — містечко на правому березі Дніпра проти Переяслава, тепер село Канівського району Черкаської області; мало монастир зі шпиталем для поранених і хворих козаків, що існував з 70-х років XVI ст. до 60-х років XVII ст., коли був захоплений уніатами.

Монастирище (Монастирьок) — село коло Трахтемирова із залишками монастиря XI — XII ст. і давньоруського міста Заруба.

Та все пішло ц[арям] на грище: І Запорожжя і село... — Запорозька Січ зруйнована за наказом Катерини II 1775 р.; що ж до Трахтемирівського монастиря, то він був спалений гайдамаками 1768 р., під час Коліївщини. /577/

З хатини видно Україну І всю Гетьманщину кругом... — У XVII — XVIII ст. Україною називалися Київщина з Черкащиною, а Гетьманщиною — Лівобережжя з Києвом (пізніші Чернігівська й Полтавська губернії). Гетьманщина була поділена на полки та сотні; міста мали власне самоврядування й судочинство; на всій території було близько тисячі народних шкіл. Гетьманство було остаточно скасоване за указом Катерини II 1764 р., а полково-сотенний устрій — 1782 р.

Недоуми! Занапастили Божий рай! Гетьманщина!!! — Йдеться про старшинсько-гетьманські чвари, нерідко із залученням турецького, татарського, московського військ, які грабували й спустошували країну.

Собор Мазепин сяє, біліє... — Вознесенський собор у Переяславі, збудований на кошти гетьмана І. Мазепи у 1695 — 1700 рр. Про нього Шевченко згадує в археологічних нотатках, повісті «Близнецы»; 1845 р. виконав акварель «Вознесенський собор в Переяславі».

Батька Богдана могила мріє... — Йдеться про курган, згаданий Шевченком в археологічних нотатках: «По Золотоношской дороге в семи верстах от города высокий курган, называемый Богданова могила», — народна легенда назвала так скіфський курган II тисячоліття до н. е. (поет добре знав Іллінську церкву — усипальницю Б. Хмельницького та його сина Тимоша в Суботові).

Трибратні давні могили... — За п’ять кілометрів від Переяслава є три високі могили над самою дорогою. Про них згадано і в археологічних нотатках Шевченка.

Трубайло — річка Трубіж, на якій стоїть місто Переяслав (тепер Переяслав-Хмельницький). Впадає у Дніпро.

Альта — притока Трубежа.

ІРЖАВЕЦЬ

Джерела тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 104 — 107);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 45 — 47).

Подається за «Більшою книжкою».

Автографи не датовано. Дата автографа у «Більшій книжці» — «14 марта» — вказує на час переписування твору до «Більшої книжки» 1858 р.

А. . . . . . . . . . . . . . . . .

З кісточками . . . . . . . /578/

Згодом, найімовірніше 1857 р., наприкінці, заслання в Новопетровському укріпленні, поет дописав назву «Іржавець» і вніс виправлення в рядки 2, 4, 6; тексту, позначеного крапками між рядками 60 — 64, не відновив і він залишається невідомим.

14 березня 1858 р., перебуваючи в Москві, Шевченко переписав твір з багатьма виправленнями, деякими переробками й датою «14 марта» з «Малої книжки» до «Більшої книжки». Докорінно змінено текст рядків 60 — 64, який у «Малій книжці» містив пропуски, позначені крапками.

З «Малої книжки» поему переписано до рукописного списку невідомої особи з окремими, за свідченням О. Я. Кониського, виправленнями Шевченка кінця 50-х років XIX ст., що належав Л. М. Жемчужникову і тепер не відомий. Окремі розрізнені рядки та невеликі уривки поеми «Іржавець» подав з нього О. Я. Кониський (див.: Кониський О. Варіанти на декотрі Шевченкові твори// ЗНТШ. — 1901. — Кн. 1. — С. 2). Поданий текст походить від «Малої книжки», але має і різночитання (контамінації з «Більшої книжки», ймовірно, введені в рукописний список і поєднані з ним списувачем, а не поетом):

51 Розказали кобзарі нам

І якії люті кари

Ляхи завдавали;

Що діялось на Шведчині,

То й вони злякались.

Оніміли з переляку.

Пани католики

Кров точили. Воєводи,

Як тії собаки,

Рвали, гризли... І [з]далека

91 Побив Петра, побив ката.

Різночитання з нині не відомого рукописного списку Г. Н. Мордовцевої 1859 р. подав В. М. Доманицький у примітці до поеми «Іржавець» у редагованому ним «Кобзарі» 1908 р.:

6 — 7 Кошовий із Січі

Веде своїх недобитків

Та плаче, ведучи, —

Того плаче, що поради

Не подала мати,

Як пшениченьку

34 Та не зволив запорожцям

41 Хто тебе не нищив?

48 А за що сердешну мою Україну?

51 — 52 Кобзарі нам розказали,

Як нас розпинали

59 — 61 То й ляхи б злякались,

П’яні небораки.

Отак її воєводи /579/

68 — 71 Столицю робити,

Як плакали по батькові

Голоднії діти

І як потім на Орелі.

Список невідомою рукою (ДАРФ, ф. 112, оп. 2, № 471, арк. 39 звор. — 42) походить від тексту «Більшої книжки».

Вперше надруковано за «Більшою книжкою» у виданнях: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 364 — 367 і Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 2. — С. 117 — 120, з великими купюрами в рядках 6 — 20, 57 — 63, 66 — 75, 77 — 78, 91 — 92, 99 — 100; рядок 90 подано інакше: замість «Пречистії сльози» — «І на Україну». Повний текст опубліковано у виданні: Кобзар з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина. — Прага, 1876. — С. 96 — 98.

В основі поеми «Іржавець» — суспільно-політичні процеси, що відбувалися протягом чверті століття: шведський похід 1708 — 1709 рр., Полтавська битва, перехід гетьмана І. Мазепи й кошового К. Гордієнка на бік Карла XII, зруйнування Січі та втеча запорожців до володінь кримського хана, будівництво Петербурга, каналів і укріплень, повернення запорожців на батьківщину 1734 р. У центрі уваги поета — жорстоке національне гноблення українського народу, кривди, заподіяні йому царизмом.

Іржавець (або Ржавиця) — село Прилуцького повіту Полтавської губернії (тепер Ічнянського району Чернігівської обл.). Назва твору, а почасти й сюжет його пов’язані не стільки з однойменною назвою села, скільки з легендою про чудотворну ікону, що знаходилася в цьому селі й плакала з жалю над долею України. Раніше в поемі «Великий льох» Шевченко також згадував про іржавецьку ікону Богоматері. Вона зберігалась в іржавецькій Троїцькій церкві й у 20-х роках нашого століття, там її сфотографував С. І. Маслов (див. ІЛ, ф. 1, № 801).

...Утікали з Мазепою В Бендери з Полтави. — Після поразки під Полтавою 27 червня 1709 р. шведське військо на чолі з Карлом XII і загони І. Мазепи відступили до молдавського міста Бендери, яке тоді перебувало у володіннях Туреччини. Незабаром І. С. Мазепа помер, а Карл XII залишався у Туреччині до 1714 р., сподіваючись з допомогою Османської імперії взяти «реванш» за поразку під Полтавою.

Гордієнко Кость (? — 1733) — кошовий отаман Запорозької Січі. У кінці березня 1709 р., за домовленістю з Мазепою, привів під Полтаву 8 тисяч очолених ним козаків і уклав угоду з Карлом XII про військовий союз проти Москви. Після поразки у Полтавській битві відступив разом з Карлом XII і Мазепою до Бендер. Навесні 1711 р. на чолі загону запорожців узяв участь у поході гетьмана П. Орлика на Правобережну Україну. Через деякий час очолив Олешківську Січ у володіннях кримського хана і виступив проти порозуміння з російським урядом, за що проросійська партія 1728 р. скинула його з кошового.

Фастовський полковник — Семен Палій (див. про нього коментар до поеми «Чернець»).

Хортиця — острів на Дніпрі, був важливим форпостом Запорозької Січі. Після зруйнування Січі царськими військами і компанійським /580/ полком Г. Ґалаґана 14 травня 1709 р. чимало запорожців утекли на човнах на південь і у пониззі Дніпра 1711 р. збудували Олешківську Січ.

Прилуцький полковник — Ґалаґан Гнат Іванович (? — 1748), чигиринський (1709 — 1713) і прилуцький (1714 — 1739) полковник. Шевченко називає його «поганим» за те, що він допомагав царським військам руйнувати Січ і розправлятися з запорожцями. Пізніше у повісті «Музыкант» Шевченко згадав Г. Ґалаґана, який «первый отложился от Мазепы и передался царю Петру, за что и был, по смерти полковника Носа, возведен в звание прилуцкого полковника и одарен великими маетностями в том же полку».

...На нове горе-Запорожжя. — Так поет називає Олешківську Січ, що перебувала у володіннях кримського хана і зазнавала жорстоких утисків.

Данте Аліг’єрі (1265 — 1321) — італійський поет, автор «Божественної комедії», перша частина якої називається «Пекло». Із зображенням у цьому творі пекла в уяві поета асоціюються страшні картини народного горя сучасної йому України. Шевченко міг бути знайомий з віршованими перекладами окремих частин «Пекла» П. Катеніна, А. Норова, С. Шевирьова, К. Лоренца, Д. Міна та ін., що друкувалися в періодиці 20 — 40-х років XIX ст., а також з прозовим перекладом Є. Кологривової (під псевдонімом Ф. Фан-Дім): Божественная комедия Данте Алигиери. Ад / Введение и биография Данте Д. Струкова. — СПб., 1842.

Оніміли з переляку Сліпі небораки. — Мова йде про те, що кобзарі не складали й не виконували пісень про те, що «діялось по шведчині», тобто після поразки шведів під Полтавою 1709 р. Народних пісень того періоду справді не зареєстровано. Позначився як терор Петрових воєвод, так і особливо той факт, що церква оголосила анафему І. Мазепі та його прихильникам. «З цієї ж причини зруйнування Січі 1709 р. майже не залишило сліду у фольклорі, тим часом як про зруйнування Нової Січі Катериною II 1775 р. відома велика кількість пісень» (Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка: Поезії 1847 — 1861 рр. — К., 1968. — С. 30).

...Як дзвонили у Глухові... — З 1708 р. Глухів став резиденцією гетьманів Лівобережної України.

Як погнали на болото Город будовати. — Мова йде про те, як з наказу Петра I козаків і селянську бідноту зганяли на будівництво Петербурга.

Як діточки на Орелі Лінію копали... — На річці Орелі (лівій притоці Дніпра) будувалася лінія укріплень, для роботи зганяли козаків і селян. Під час подорожі по Україні Шевченко 1845 р. був на Орелі і зробив кілька малюнків. Про земляні укріплення на Орелі він згадав і в повісті «Наймичка».

N. N. («О думи мої! О славо злая!..»)

Джерело тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 108).

Подається за «Малою книжкою».

Автограф не датовано.

Датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів

1847 р. та часом перебування Шевченка з 22 червня 1847 по 11 травня

1848 р. в Орській фортеці, орієнтовно: кінець червня — грудень 1847 р., Орська фортеця. /581/

Первісний автограф не відомий. Після повернення з Аральської описової експедиції до Оренбурга, наприкінці 1849 (не раніше 1 листопада) або на початку 1850 року (не пізніше дня арешту поета 23 квітня), Шевченко переписав вірш з невідомого ранішого автографа до «Малої книжки» (під № 11 до сьомого зшитка за 1846 — 1847 рр.). Згодом, найімовірніше 1857 р., наприкінці свого перебування на засланні у Новопетровському укріпленні, Шевченко виправив рядок 23 («Що теє диво всіми кохане» на «А теє диво, всіми кохане»). Тоді ж, тим же чорнилом, він перекреслив вірш навхрест. До «Більшої книжки» твір не переписано.

З «Малої книжки» вірш переписано до рукописного списку невідомої особи з окремими, за свідченням О. Я. Кониського, виправленнями Шевченка кінця 50-х років XIX ст., що належав Л. М. Жемчужникову і тепер не відомий. За цим списком О. Я. Кониський вперше надрукував вірш у ЗНТШ (1901. — Кн. 1. — С. 3). Опублікований О. Я. Кониським текст має чимало різночитань, зокрема, відсутній рядок 8, немає крапок замість рядка 9, а в окремих рядках є лексичні відміни, які іноді міняють зміст:

7 Тільки не кидай в пекло з собою

12 І непотрібного кесаря-ката

17 За пісню-думу: «Ой гаю мій, гаю»!

18 І не такі, як я, дарма співали.

Вперше введено до збірки творів у виданні: Шевченко Т. Кобзарь. — СПб., 1907. — С. 347 (подано за текстом «Малої книжки»).

Нерон Клавдій Цезар (37 — 68) — римський імператор (54 — 68). За його правління значно розширився вплив Римської імперії на сусідні держави, окуповано ряд міст Боспорського царства, приєднано державу Понт. У боротьбі за владу відзначався незвичайною жорстокістю. Люто розправлявся з народними повстаннями. Звинувативши християн у підпалі Риму 64 р., він піддав їх жорстоким карам. Під час заворушення серед легіонерів 68 р. сенат позбавив Нерона влади, і він покінчив життя самогубством.

Сарданапал — Ашшурбаніпал, останній цар Ассірії (668 — 631 до н. е.) — рабовласницької держави, що існувала в Північній Месопотамії з кінця третього тисячоліття до сьомого століття до н. е.

Ірод I Великий (73 до н.е. — 4 н. е.) — іудейський цар (40 до н.е. — 4 н. е.), ставленик римського імператора. Відзначався особливою жорстокістю, що знайшло відображення у Євангелії від Матвія. — Гл. 2. — В. 1 — 8), де йшлося, зокрема, про винищення Іродом іудейських дітей (Буття. — Гл. 4. — В. 1 — 16).

Каїн — за біблійним переказом, старший син Адама і Єви, перший землероб. Через заздрощі убив свого молодшого брата, пастуха Авеля, за що був приречений на вічні блукання.

Сократ (469 — 399 до н. е.) — давньогрецький філософ.

ПОЛЯКАМ

Джерела тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 109 — 110);

чистовий автограф у зошиті С. Незабитовського (ІЛ, ф. 1, № 75, с. 15); /582/

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 48);

чистовий автограф у листі до М. О. Максимовича від 5 квітня 1858 р. (ІЛ, ф. 1, № 192).

Подається за автографом у листі до М. О. Максимовича від 5 квітня 1858 р.

Дату створення вірша в автографах не зазначено.

Датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів

1847 р. та часом перебування Шевченка, з 22 червня 1847 по 11 травня

1848 р., в Орській фортеці, орієнтовно: кінець червня — грудень 1847 р., Орська фортеця.

Первісний автограф не відомий. Після повернення Аральської описової експедиції до Оренбурга, наприкінці 1849 (не раніше 1 листопада) або на початку 1850 року (не пізніше дня арешту поета 23 квітня) Шевченко переписав вірш з невідомого автографа до «Малої книжки» (без номера до сьомого зшитка за 1846 — 1847 рр.). По дорозі з заслання, під час короткочасної зупинки в Астрахані, 20 серпня 1857 р. Шевченко переписав вірш з «Малої книжки», з відмінами у рядках 3 і 11, до зошита С. А. Незабитовського з дарчим написом: «Степанові Незабитовському на пам’ять 20 августа 1857».

До того часу вірш мав 24 рядки. Пізніше, очевидно, наприкінці 1857 — на початку 1858 року у Нижньому Новгороді (не пізніше 8 березня), Шевченко дописав останні вісім рядків. Під час перебування в Москві, 14 березня 1858 р., поет переписав вірш з деякими виправленнями з «Малої книжки» до «Більшої книжки». Як і в «Малій книжці» та в зшитку, у «Більшій книжці» нема назви. Внизу ліворуч дата переписування твору до «Більшої книжки»: «14 марта».

Автограф у листі до М. О. Максимовича від 5 квітня 1858 р. має назву «Полякам» і підпис «Кобзарь Дармограй». Це остаточна редакція твору. Від автографа у «Більшій книжці» вона відрізняється, крім назви і підпису, рядком 32: «Ми оновим наш тихий рай» замість «Возобновим наш тихий рай».

З віршем «Полякам» П. О. Куліш знайомився ще в рукопису. В його листі до поета десь на початку 20-х чисел листопада 1858 р. читаємо: «Учора я сказав Вам дещо про стихи, да й злякавсь, щоб Ви не прийняли того за вхибу своєму достоїнству поетичному. Коли б хто інший написав Ваше слово до ляхів, то, може, високо я поставив би його — так як Ви «Казаночок» (йдеться про поезію Я. Щоголева «Гречкосій», в якій є рядки: «Вітер віє-повіває, казаночок простигає». — Ред.). Но ви самі поставили таку високу міру в печатних і непечатних Ваших віршах, що й найплохший критик зуміє вказати, що нижче її, тої міри. Може, я помиляюсь, як дитина, судячи про Ваші вірші, да лучче ж Вам знать, що дітська моя думка од Вас не замкнута, ніж не знать, що справді в чоловіка на думці!» (Листи до Тараса Шевченка. — С. 124).

Вперше надруковано за автографом у листі до М. О. Максимовича в газеті «Dziennik Literacki» (1861. — 30 липня).

У виданні «Поезії Тараса Шевченка» (Львів, 1867. — Т. 1. — С. 57), де твір вперше введено до збірки, назва інша: «Ляхам. Бр. Залеському» (очевидно, редакторська). У виданні: Кобзарь Тараса Шевченка» / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 367 вірш надруковано за /583/ «Більшою книжкою», але без останніх восьми рядків (можливо, з огляду на цензуру).

Списки вірша поширювалися з довільними назвами: з рукописними вставками у примірнику «Кобзаря» 1860, що належав Л. Г. Лопатинському (ІЛ, ф. 1, № 535, с. 220) — «Бр. Залеському», у «Кобзарі» 1865, переписаному Д. Демченком (ІЛ, ф. 1, № 81, с. 175 — 176) — Полякам», у рукописному «Кобзарі» 1866 (ІЛ, ф. 1, № 842, арк. 252) — «Богдану Залеському», у списку невідомої особи (РДІА, ф. 309, оп. 1, № 2092, арк. 5) — «Ляхам», у списку В. Бондарчука (ДАРФ, ф. 312, оп. 2, № 471, арк. 46 звор. — 47 звор.) — «Полякам». Але у всіх зазначених випадках рядок 31, як і в «Малій книжці», — «І іменем Христовим знову».

З перших днів перебування в Орській фортеці Шевченко близько зійшовся з польськими засланцями. Очевидно, часті зустрічі і розмови з ними навіяли задум написати поезію «Полякам».

...А унії не чуть було... — Йдеться про об’єднання православної церкви України й Білорусі з католицькою церквою, проголошене на Брестському церковному соборі 1596 р. верхівкою українського й білоруського духовенства та світських феодалів, зв’язаних з польськими магнатами.

Ксьондзи — католицькі священики. Шевченко вважав їх головними винуватцями розбрату між українським і польським народами.

«Te Deum» — католицький гімн «Тебе, Боже, хвалим», створений у XV ст.

ЧЕРНЕЦЬ

Джерела тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 111 — 117);

варіанти автографа, надісланого Я. Г. Кухаренкові (ЗНТШ. — 1901. — Кн. 1. — С. 3 — 4);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 49 — 52);

список М. П. Федорова 1860 р., авторизований Шевченком (ІЛ, ф. 1, № 60, с. 1 — 4).

Першодрук у журналі «Основа» (1861. — № 1. — С. 7 — 10).

Подається за «Більшою книжкою».

Автографи і список не датовано. У першодруці дата: «1848. Орська кріпость».

Датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів 1847 р. та часом перебування Шевченка, з 22 червня 1847 до 11 травня 1848 р., в Орській фортеці, орієнтовно: кінець червня — грудень 1847 р., Орська фортеця.

Первісний автограф не відомий. Повернувшись з Аральської описової експедиції до Оренбурга, Шевченко наприкінці 1849 (не раніше 1 листопада) або на початку 1850 року (не пізніше дня арешту поета 23 квітня) переписав поему з невідомого ранішого автографа до «Малої книжки» (під № 12 до зшитка за 1846 — 1847 рр.). Спочатку поема була більшою на 36 рядків. Пізніше, найімовірніше 1857 р., наприкінці перебування на засланні в Новопетровському укріпленні, Шевченко перекреслив останні 36 рядків поеми і на початку дописав іншим почерком присвяту: «П. Кулішу». /584/

5 червня 1857 р. Шевченко, незадовго до виїзду з Новопетровського укріплення, переписав поему «Чернець» з «Малої книжки» і разом із щойно створеною тоді новою редакцією поеми «Москалева криниця» та віршем «Садок вишневий коло хати...», також переписаним з «Малої книжки», послав Я. Г. Кухаренкові. «Я умисне, — писав він того ж дня у листі до Я. Г. Кухаренка, — приписав «Ченця» і «Вечір» («Садок вишневий коло хати...». — Ред.), щоб порівняв його з «Криницею», бо «Криниця», бач, сьоголітня, а «Чернець» і «Вечір» богзна-колишні. Чи помолодшав я через 10 літ неволі, чи постарішав серцем, скажи мені, мій брате рідний». 21 лютого 1858 р. Я. Г. Кухаренко відповідав поетові: «Письмо до тебе на ім’я Єленєва (наглядача шпиталю в Астрахані X. М. Єленєва. — Ред.) за «Москаля» (йдеться про «Москалеву криницю». — Ред.), «Ченця» і «Майский вечер» я писав, дивуюсь, що ти не получив його... Ти, брате Тарасе Григоровичу, тепер в Пітері позбиравши таке, як «Москалева криниця», «Чернець», «Майський вечер» і проче що, та й тиснув би в друкарні, нехай ідуть на світ Божий, а якщо сам не схочеш хлопоту, то чи не візьметься пан Куліш, він, видно, парняга добрий, я його «Записки українські» (йдеться про «Записки о Южной Руси». — Ред.) маю й читаю — не начитаюсь» (Листи до Тараса Шевченка. — С. 113-114).

Автографи поем «Чернець», «Москалева криниця» та вірша «Садок вишневий коло хати...» тепер не відомі. 1900 р. О. Я. Кониський повідомляв про них: «...Я вдався до О. Я. Кухаренка, просячи у його точних списків з листів Шевченка до покійного батька його, Кухаренка, до Яківа Герасимовича. Вп. О. Кухаренко замість списків переслав до мене оригінали: з них показалося, що Шевченко при листі 5/17 червня р. 1857 переслав до Кухаренка свої поеми «Москалева криниця» і «Чернець» і вірші «Вечір» (так передається назва «Майський вечір». — Ред.). Порівнявши отсі твори з друкованими, я спостеріг значні відміни...» (Кониський О. Варіанти на декотрі Шевченкові твори // ЗНТШ. — 1900. — Кн. 1. — С. 1 — 2). У переважній більшості наведені далі відміни засвідчують, що Шевченко не копіював «Малу книжку», а в деяких випадках створював нові варіанти, як, наприклад, у рядках 15 («А шовками застилає» замість «А єдвабном застилає»), 51 («Достанеться й передам» замість «Останеться й передам »).

Під час короткочасної зупинки Шевченка в Астрахані по дорозі з заслання 18 серпня 1857 р. С. А. Незабитовський переписав собі в зошит поему «Чернець» і поезію «А О. Козачковському» з «Малої книжки», а Шевченко переписав йому у цей же зошит вірш «Ще як були ми козаками...» (ІЛ, ф. 1, № 75).

У березні 1858 р. у Москві не раніше 14 (цим числом датовано попередню поему «Іржавець») і не пізніше 15 березня (цим числом датовано поезію «Ой стрічечка до стрічечки...», яка разом з поезіями «Один у другого питаєм...» та «Самому чудно. А де ж дітись?..» йде після поеми «Чернець»), Шевченко переписав поему «Чернець» з «Малої книжки» до «Більшої книжки», значно переробивши її. Присвяту П. Кулішу знято.

Список М. П. Федорова (ймовірно, з «Більшої книжки») постав у зв’язку з необхідністю одержати дозвіл цензури на читання поеми «Чернець» у пасажі на літературному вечорі. Це один із тих списків, які згадано в записці секретаря Літературного фонду М. П. Федорова до Ше/585/вченка від 8 жовтня 1860 р.: «Посылаю Вам переписанные стихотворения Ваши. Продержите корректуру и, если найдете кое-что неверное — отметьте. Завтра же я зайду за ними и снова перепишу» (Листи Тараса Шевченка. — С. 166). На рукопису — дозвіл цензора В. Бекетова прочитати «в публичном чтении в пользу Общества для пособия нуждающимся литераторам и ученым» (ІЛ, ф. 1, № 60, с. 1). Назву «Чернець» у списку закреслено і написано «Семен Палій (Малороссийское предание)».

Першодрук у журналі «Основа» здійснено за «Більшою книжкою», але з присвятою П. Кулішеві й з відмінами у рядках 15, 46, 51, 92 і 119. У першодруку поему датовано: «1848, Орська кріпость».

В Інституті російської літератури (Пушкінський дім) РАН зберігається список невідомою рукою з датою «1857 року», одержаний від нащадків родини О. М. Островського (див.: Вільчинський В. П. До творчої історії поеми «Чернець» // Збірник праць одинадцятої наукової шевченківської конференції. — К., 1963. — С. 119 — 124).

Списки у рукописному «Кобзарі» 1865, переписаному Д/ Демченком (ІЛ, ф. 1, № 81, с. 23 — 27), у рукописному «Кобзарі» 1866 (ІЛ, ф. 1, № 842, арк. 6 — 8), у рукописній збірці «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 331 — 336), у списку невідомою рукою (ІЛ, ф. 1, № 85) походять від першодруку. У складальному примірнику «Кобзаря» 1867, що пізніше належав І. І. Данилевичу, наводяться рядки 120 — 155, закреслені у «Малій книжці». Вони супроводжуються приміткою: «Конец поэмы «Чернец», написанной Шевченком в 1847 р. в Орской крепости. Записан мной, Йваном Ивановичем Данилевичем, в г. Миргороде Полтавской губернии из рукописи, списанной Сергеем Климовичем Пасишниченко у наследников одного из друзей покойного поэта. Записан в 1911 году» (ІЛ, ф. 1, № 86, арк. 1 звор.).

Вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 368 — 372 (подано за першодруком).

Пригадуючи читані до заслання збірники І. І. Срезневського «Запорожская старина», «Историю Малой России» Д. Бантиша-Каменського, «Историю Малороссии» М. Маркевича, а ще більше — народні пісні (почасти записані ним самим — див. т. 5 цього видання) про Семена Палія, Шевченко малює образ одного з героїв визвольної боротьби кінця XVII — початку XVIII ст. на Правобережній Україні, вкладаючи в нього, за словами М. Рильського, «одну з найпалкіших своїх думок, одне з найпалкіших своїх почуттів » (Рильський М. Патріотична поема // Літературна Україна. — 1964. — 9 березня). Хоч Шевченко і мав певні підстави, орієнтуючись на історичні праці своїх сучасників, припускати, що чернецтво Палія — історичний факт (насправді Семен Палій ченцем не був), для нього це насамперед художньо-композиційний прийом з метою покласти головний акцент на трагічному моменті в житті героя-патріота, який багато зробив для волі рідного краю, але не бачив і не міг бачити близької перспективи на волю.

А із братства те бурсацтво... — Київське братство, що мало характер релігійно-просвітницької організації, заснувало 1615 р. школу при Братському (Богоявленському) монастирі у Києві на Подолі. У 1632 р. Петро Могила об’єднав цю школу з лаврською і вона одержала назву /586/ Києво-Могилянської колегії як вищого учбового закладу. У 1701 р. колегію реорганізовано в академію. Студентський гуртожиток при колегії, а згодом і академії, називався бурсою, звідки й походить слово «бурсацтво».

«По дорозі рак, рак...» — Цю пісню склав Шевченко за взірцем народної чабарашки «По дорозі жук, жук...». Дальші її рядки майже дослівно запозичено з народної пісні «Од Києва до Лубен».

Аж до Межигорського Спаса... — Йдеться про Межигірський Спасо-Преображенський монастир, заснований 988 р. недалеко від Києва біля Вишгорода (тепер місто Київської області).

Палій Семен — Гурко Семен Пилипович (40-і роки XVII ст. — січень 1710 р.) — фастівський і білоцерківський полковник, один із ватажків визвольної боротьби на Правобережній Україні проти польських загарбників. Спочатку служив у Ніжинському полку, потім перебував на Запорозькій Січі. У 80-х роках з кількома сотнями запорожців перейшов на Київщину, поповнив козацьке військо селянами-втікачами й обрав опорним пунктом свого війська місто Фастів. Козаки під проводом Палія успішно відбивали напади турецько-татарських грабіжників, 1683 р. брали участь у віденському поході польського війська проти турецьких завойовників. На спробу польського уряду підкорити козаків Палій та його соратники С. Самусь, З. Іскра, А. Абазин підняли козаків на боротьбу з польським гнобленням.

На початку XVIII ст. на Правобережній Україні вибухнуло національно-визвольне повстання під проводом Палія. Побоюючись росту популярності Палія серед народу, Мазепа звинуватив його у зносинах з польським коронним гетьманом Г. Любомирським, що був прихильником шведського короля Карла XII, заарештував, обмовив перед Петром I і той 1705 р. заслав його до Сибіру. Після виступу Мазепи проти Петра I Палія було звільнено і він узяв участь на боці Петра I у Полтавській битві 1709 р. Похований у Межигірському монастирі. Подвиги Палія оспівано в численних народних піснях. Шевченко у вірші «Швачка» назвав Палія «славним» за те, що змагався з поляками і водночас давав йому негативну оцінку за те, що він не єднався з І. Мазепою, був проросійської орієнтації. Саме брак власної програми, марність затрачених зусиль переживав герой поеми як свою трагічну провину.

«ОДИН У ДРУГОГО ПИТАЄМ...»

Джерела тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 118);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 53);

чистовий автограф на окремому аркуші (ІЛ, ф. 1, № 46);

першодрук у журналі «Народное чтение» (1859. — № 6. — С. 133).

Подається за автографом на окремому аркуші.

Автографи не датовано.

Датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів 1847 р. та часом перебування Шевченка, з 22 червня 1847 по 11 травня 1848 р., в Орській фортеці, орієнтовно: кінець червня — грудень 1847 р., Орська фортеця. /587/

На окремому аркуші поштового паперу під № 2 після поезії «Якби мені черевики...» записано вірш «Один у другого питаєм...». За цими автографами вірші вперше надруковано в журналі «Народное чтение» 1859 р. Очевидно, до журналу «Народное чтение» поет подав їх до свого від’їзду на Україну (не пізніше 24 травня 1859 р. — цим числом датовано його записку до Д. О. Хрущова про те, що ближчими днями він виїде з Петербурга). Під автографами підпис: «Т. Ш.» та помітка: «Ценз[ор] Новосельцев» (підпис). Порівняно з автографом у «Більшій книжці» тут є відміна у рядку 9: «Коли б ті діти не росли» замість «Бодай ті діти не росли».

З автографа у «Малій книжці» І. М. Лазаревський зробив список (в ІЛ — фотокопія: ф. 1, № 645). Списки невідомою рукою (РДБ, ф. 743, № 18, од. збер. 25, арк. 41, та РДАЛМ, ф. 277, оп. 2, № 37, арк. 1 звор.). Походять від першодруку.

Вперше введено до збірки творів за «Більшою книжкою» у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 373 і того ж року за «Малою книжкою» у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 2. — С. 220.

«САМОМУ ЧУДНО. А ДЕ Ж ДІТИСЬ?..»

Джерела тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, №, 71, с. 119);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 54).

Подається за «Більшою книжкою».

Автографи не датовано.

Первісний автограф не відомий. Після повернення Аральської описової експедиції до Оренбурга, орієнтовно наприкінці 1849 (не раніше 1 листопада) або на початку 1850 року (не пізніше дня арешту поета 23 квітня), Шевченко переписав вірш з невідомого автографа до «Малої книжки» (під № 14 до восьмого зшитка за 1846 — 1847 рр.). У рядку 13 спочатку замість слова «Уралом» поставлено крапки, згодом, найімовірніше 1857 р., наприкінці свого перебування на засланні в Новопетровському укріпленні, поет на місці крапок вписав слово «Уралом». 14 — 15 березня 1858 р. (наступна поезія у «Більшій книжці» має дату переписування «15 марта», а попередня — «Ще як були ми козаками» — /588/ «14 марта») поет переписав вірш «Самому чудно. А де ж дітись?..» з «Малої книжки» до «Більшої книжки» з відміною у рядку 8: «То гриз потроху б» замість «То гриз помалу б».

Вперше надруковано за «Більшою книжкою» у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 374 і того ж року — у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867 — Т. 2. — С. 220.

«ОЙ СТРІЧЕЧКА ДО СТРІЧЕЧКИ...»

Джерела тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 120);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 55).

Подається за «Більшою книжкою».

Первісний автограф не відомий. Після повернення Аральської описової експедиції до Оренбурга, орієнтовно наприкінці 1849 (не раніше 1 листопада) або на початку 1850 року (не пізніше 23 квітня — дня арешту поета) Шевченко переписав вірш з невідомого автографа до «Малої книжки» (під № 15 восьмого зшитка за 1847 рік). У першому рядку спочатку було «Ой стрічечка до стрічечки», а потім виправлено: «Ой стрічечку до стрічечки». Переписуючи у Москві 15 березня 1848 р. вірш з «Малої книжки» до «Більшої книжки», Шевченко повернувся до первісного варіанта рядка 1 в «Малій книжці»: «Ой стрічечка до стрічечки». Під віршем дата переписування до «Більшої книжки» — «15 марта».

Списки І. М. Лазаревського (ІЛ, ф. 1, № 644 — фото) і невідомою рукою (РДАЛМ, ф. 227, оп. 2, № 37, арк. 2) походять від автографа у «Малій книжці» після виправлення у рядку 1 («Ой стрічечку до стрічечки »).

Вперше надруковано за «Більшою книжкою» у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 375 і того ж року — у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 2. — С. 220 — 221.

ХУСТИНА

Джерела тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 121 — 125);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 42 — 44);

першодрук у журналі «Народное чтение» (1859. — № 3. — С. 156 — 158);

публікація в альманасі «Хата» (1860. — С. 86 — 89).

Подається за «Більшою книжкою».

Автографи не датовані.

Датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів 1847 р. та часом перебування Шевченка з 22 червня 1847 по 11 травня /589/ 1848 р. в Орській фортеці, орієнтовно: кінець червня — грудень 1847 р., Орська фортеця.

Первісний автограф не відомий. Після повернення Аральської описової експедиції до Оренбурга, орієнтовно наприкінці 1849 (не раніше 1 листопада) або на початку 1850 року (не пізніше дня арешту 23 квітня) Шевченко переписав твір до «Малої книжки» (під № 16 до восьмого зшитка за 1847 рік). У «Малій книжці» назви немає. Ймовірно, твір у перших редакціях не задовольняв поета і він багато працював над ним. Про це свідчить і автограф у «Малій книжці». Тут 15 рядків (17 — 31) перекреслено (два з них мали по дві редакції), у кількох рядках є суттєві виправлення. Дальша робота над поемою тривала під час переписування ЇЇ до «Більшої книжки» 8 березня 1858 р. у Нижньому Новгороді. Тут з’являється назва «Хустина», новий зачин, багато нових художніх тропіа Поет прагнув більшої лаконічності й точності У «Більшій книжці» поему переписано не після поезії «Ой стрічечка до стрічечки...», як у «Малій книжці», а після балади «Русалка» перед поемою «Іржавець». У кінці стоїть дата переписування до «Більшої книжки»: «Нижній Новгород. 1858. Марта 8».

З «Малої книжки», але ще до викреслення рядків 17 — 31, твір переписано до рукописної збірки невідомої особи з окремими, за свідченням О. Я. Кониського, виправленнями Шевченка кінця 50-х років XIX ст., що належала Л. М. Жемчужникову і тепер не відома, (ЗНТШ. — 1901. — Кн. 1. — С. 10 — 11). Деякі рядки списку, як видно з наведених О. Кониським варіантів (11, 13, 16, 17, 18, 19, 21 та ін.), збігаються з текстом не у «Малій книжці», а у «Більшій книжці». Звідки така контамінація — сказати важко.

У списку Г. Н. Мордовцевої (Кобзар. — 1908. — С. 629) рядок 53, як і в «Малій книжці»: «Везуть труну дубовую», а рядок 63 не збігається з текстом ні «Малої книжки», ні «Більшої книжки»: «Панцир битий, порубаний».

Першодрук у журналі «Народное чтение» здійснено за текстом «Більшої книжки». За тим же текстом поему надруковано і в альманасі «Хата».

Вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка/ Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 361 — 363 і того ж року — у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 1. — С. 171 — 173 (в обох виданнях подано за «Більшою книжкою»).

Пречистої дожидають. — Пречиста — назва двох церковних свят (перше — 15 серпня, день смерті Богородиці; друге — 8 вересня, день народження Богородиці). Після Другої Пречистої та початком передріздвяного посту в Україні за традицією справляли весілля.

Преславнії компанійці — козаки вільнонайманого легкокінного війська. У 1667 — 1672 рр. гетьман Дем’ян Многогрішний вперше сформував найману частину війська, найменованого «компанійським» від назви відділу «компанія». Наймане військо підпорядковувалося лише гетьманові й часто виконувало поліційні функції (Якимович Б. Збройні Сили України: Нарис історії. — Львів, 1996. — С. 53).

Рушниця-гаківниця — довга і важка вогнепальна зброя з гаком на прикладі, яка була на озброєнні запорозьких козаків у XVI — XVII ст. /590/

Китайкою криту. — Китайка — багряного кольору шовкова тканина, котру завозили з Китаю; пізніше — бавовняна, яку виробляли в Росії.

Характерник з Січі... — чаклун, чарівник; тут, імовірно, йдеться про Івана Сірка. За народними переказами, його «куля не брала, шабля не сікла» (Яворницький Д. Історія запорозьких козаків. — Т. 2. — Львів, 1991. — С. 199).

Панцир — частина старовинного, зазвичай металевого, бойового спорядження, яке захищало від ударів холодної зброї.

А. О. КОЗАЧКОВСЬКОМУ

Джерела тексту:

чистовий автограф рядків 144 — 147 у листі до М. М. Лазаревського від 20 грудня 1847 р. (ІЛ, ф. 1, № 151);

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 127 — 132);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 56 — 60).

Подається за «Більшою книжкою».

Автографи не датовані.

Датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів 1847 р. та за часом перебування Шевченка з 22 червня 1847 до 11 травня 1848 р. в Орській фортеці, орієнтовно: кінець червня — грудень 1847 р., Орська фортеця.

Первісний автограф не відомий. Можливо, редакцію його останніх рядків відбиває уривок, наведений поетом у листі до М. М. Лазаревського від 20 грудня 1847 р.:

Так Дніпро крутоберегий

І надія, брате,

Не дають мені в неволі

О смерті благати.

Наприкінці 1849 (не раніше 1 листопада) або на початку 1850 року (не пізніше дня арешту поета 23 квітня), після повернення Аральської описової експедиції до Оренбурга, Шевченко переписав вірш з невідомого автографа до «Малої книжки» (під № 18 до дев’ятого зшитка за 1847 рік). Автограф у «Малій книжці» має кілька виправлень, зроблених під час переписування, а ще більше — пізнішого часу, найімовірніше, 1857 р., наприкінці перебування поета на засланні у Новопетровському укріпленні. Тоді, очевидно, дописано блідішим чорнилом назву «А. О. Козачковському» і перекреслено після рядка 106 вісім рядків поспіль. 16 березня 1858 р., перебуваючи в Москві, Шевченко переписав вірш з «Малої книжки» до «Більшої книжки» із значними виправленнями. Порівняно з текстом у «Малій книжці» текст у «Більшій книжці» менший на 19 рядків.

Повертаючись із заслання, Шевченко на кілька днів затримався в Астрахані, де його зустріли колишні студенти Київського університету і серед них — С. А. Незабитовський, який переписав з «Малої книжки» на окремий аркуш поезії «Чернець» і «А. О. Козачковському». Його список поезії «А. О. Козачковському» має той самий номер, що і в «Малій книжці», закреслені рядки не переписано. Рядок 110 пропущено, очевидно, через недогляд. /591/

Вірш «А. О. Козачковському» переписано до рукописної збірки невідомої особи з окремими, за свідченням О. Я. Кониського, виправленнями Шевченка кінця 50-х років XIX ст., що належала Л. М. Жемчужникову і тепер не відома. Подані О. Я. Кониським різночитання в цьому списку (ЗНТШ. — 1901. — Кн. 1. — С. 5 — 6) засвідчують суттєві розбіжності з текстом «Малої книжки». У списку були рядки, перекреслені в «Малій книжці», нема рядка 36; кілька рядків мають іншу редакцію; замість крапок у рядку 39 — «Тихесенько...». Відмінна і назва: «До Козачковського». Такі розбіжності навряд чи йдуть від неуважності або від свавільного поводження з текстом. Можливо, в автора списку було якесь інше джерело або сам Шевченко вносив у список виправлення (хоча сумнівно, щоб він відновлював викреслені раніше рядки).

Деякі різночитання у списку Г. Н. Мордовцевої, що їх навів В. Доманицький у «Кобзарі» 1908 (с. 629), не збігаються ні з автографом у «Малій книжці», ні з автографом у «Більшій книжці».

Вперше надруковано в журналі «Основа» (1862. — № 10. — С. 1 — 5) за автографом у «Більшій книжці», але з відмінами в чотирьох рядках: рядки 11 і 12 подано за текстом «Малої книжки», а 14 і 22 за невстановленим джерелом (14: «Виспівую, було, та плачу»; 22: «У школі й сивіть почало»).

Відомі списки у рукописних збірках «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 686 — 691), «Кобзар» 1865, переписаний Д. Демченком (ІЛ, ф. 1, № 81, с. 148 — 152), «Кобзар» 1863 — 1867 рр. (ІЛ, ф. 1, № 811, арк. 54 — 57), «Кобзар» 1866 (ІЛ, ф. 1, № 842, арк. 277 — 279), невідомою рукою (РДБ, ф. 743, № 18, од. збер. 25, арк. 73 звор. — 77 звор.; ДАРФ, ф. 112, оп. 2, № 471, арк. 42 звор. — 46). Деякі з них мають різночитання, що йдуть від неуважного прочитання джерела, з якого походять.

Вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 376 — 380 і у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 1. — С. 192 — 196 (у першому з них подано за «Більшою книжкою», у другому подано контамінований текст з «Малої книжки» і «Більшої книжки»).

Козачковський Андрій Осипович (1812 — 1889) — лікар, приятель Шевченка. Народився в Переяславі (тепер місто Переяслав-Хмельницький Київської області) в родині ректора семінарії. У 1835 р. закінчив Петербурзьку медико-хірургічну академію і служив у морському відомстві. Восени 1841 або на початку 1842 року познайомився з Шевченком і до кінця його життя підтримував з ним дружні взаємини. Про знайомство з Шевченком розповідав пізніше так «С произведениями Шевченко познакомил меня в Петербурге в 1841 году альманах Гребенки «Ластівка». Встретившись вскоре после этого с земляком моим Зелениным, я завел разговор о помещенных в альманахе неподражаемых произведениях какого-то Шевченко. «Не хочешь ли, я познакомлю тебя с автором?» Разумеется, предложение было принято с искренней благодарностью. Через несколько дней после этого, вечером, вошел ко мне с земляком незнакомый господин, приветствовавший меня следующими словами: «Дай Боже здравствовать! Оце той самий Тарас, що ви хотіли з ним познайомиться» (Козачковский А. Из воспоминаний о Т. Г. Шевченко// Киевский телеграф. — 1875. — 26 лютого).

З весни 1843 р. А. Козачковський працював повітовим лікарем у Курську, а з січня 1844 р. — у Переяславі, спочатку міським лікарем, зго/592/дом — лікарем і викладачем медицини в семінарії. У Переяславі Шевченко відвідав його чотири рази: двічі 1845 р. (в серпні й восени) і двічі 1859 р. (у червні й серпні). А. Козачковський лікував поета, коли той хворів восени 1845 р. Вони листувалися й під час заслання.

В останні відвідини Шевченком А. Козачковського у серпні 1859 р. між ними виявились певні розходження в поглядах на очікувану селянську реформу. «Не стесняясь его симпатиями, — згадував пізніше А. Козачковський, — я откровенно высказал свой взгляд на ожидаемую реформу, указывая на некоторые, по моєму мнению, практические неудобства и затруднения. Грустное впечатление производил на него взгляд мой... На письмо мое к нему в Петербург он не ответил, и меня тяготила мысль, что, может быть, взгляды мои на ожидаемую крестьянскую реформу не согласовались с его взглядами...» (Киевский телеграф. — 1875. — 26 лютого).

У А. Козачковського була колекція малюнків Шевченка. Тепер у його будинку — музей, в якому є експозиція, присвячена перебуванню Шевченка в Переяславі й на Переяславщині.

...в учителя-дяка... — Автобіографічна деталь: Шевченко вчився у кирилівського дяка Павла Рубана (прізвисько — Совгир), а після смерті батьків, за його словами, «приютился... у дьячка (Петра Богорського. — Ред.) в школе в виде школяра-попыхача». У повісті «Княгиня» є згадка про зошит із сковородинськими псальмами, що належав дяку Рубану. Оскільки далі мова йде про списування Сковороди, то, очевидно, саме у дяка Рубана і взяв майбутній поет п’ятака, щоб купити паперу для письма.

Сковорода Григорій Савич (1722 — 1794) — український філософ, поет, просвітитель. Освіту здобув у Київській духовній академії. Деякий час викладав у Переяславському та Харківському колегіумах, а в 1769 р., не стерпівши переслідувань, залишив педагогічну діяльність і мандрував по Україні, часто зустрічався з селянами. За життя його твори не видавалися, поширювалися у рукописах і списках. Ще в дитячому віці деякі знав Шевченко, захоплювався ними, пізніше відзивався про Сковороду як про великого мислителя й поета, але критикував його мову (див. передмову до нездійсненого видання «Кобзаря» 1847 р., повість «Близнецы»). Пісню «Всякому городу нрав и права...» на слова Сковороди Шевченко згадав у повісті «Наймичка», а свою «комедію» «Сон» («У всякого своя доля») розпочав варіацією цієї пісні.

«Три царіє со дари». — Йдеться про колядку (чи псальму), в якій оспівуються три царі, що, за легендою, приходили вітати народження Христа. Колядок з цим мотивом є кілька. І. Франко вважав, що Шевченко має на увазі колядку «Радость нам ся являє...», друга строфа якої починається рядками:

Триє царі со дари

Христу поклон отдали

(Франко І. Наші коляди. — Львів, 1890. — С. 6).

Аналогічний мотив зустрічається й у псальмах « Вси языцы купно лицы...», «Бог предвечный народился...», в яких відповідно є рядки:

Трие цари текут со дари

Рожденна витати

(Богогласник. — 1850. — С. 7); /593/

Трие цари идут со дары

До Вифлеема мЂста

(Богогласник. — 1885. — С. 8).

Композитор Д. М. Ревуцький твердив, що у Шевченка йдеться про колядку «Шедше тріє царіє» (Ревуцький Д. Шевченко і народна пісня. — К., 1939; див. таблицю «Українські народні пісні, про які маємо відомості, що їх знав Шевченко» у кінці книжки). Можливо, в Шевченка — узагальнений образ.

...На старість з віршами ховатись... — На засланні, порушуючи царську заборону писати й малювати, Шевченко крадькома, ховаючись від наглядачів, віршував.

Тал (тала) — верболіз. Тут ідеться про верболіз, що поріс на правому березі річки Урал, де була Орська фортеця.

І я кровавими сльозами Не раз постелю омочу — перифраз псалма: «Змучився я від стогнання свого, щоночі постелю свою обливаю слізьми, сльозами своїми окроплюю ложе своє!..» (Пс. 6. В. 7).

Та до Миколи заблудила... — Йдеться про царя Миколу І.

МОСКАЛЕВА КРИНИЦЯ

Джерело тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 133 — 144).

Подається за «Малою книжкою».

Автограф не датований.

Датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів 1846 — 1847 рр. та часом перебування Шевченка в Орській фортеці, орієнтовно: кінець червня — грудень 1847 р., Орська фортеця.

Це перша редакція поеми (текст другої редакції див. у цьому ж томі). Первісний автограф не відомий. Найраніший відомий текст — чистовий автограф у «Малій книжці», переписаний з невідомого чорнового автографа, орієнтовно наприкінці 1849 р., не раніше 1 листопада — після повернення Шевченка з Аральської описової експедиції і не пізніше 23 грудня 1850 р. Твір вміщено під № 19 у дев’ятому зшитку за 1846 — 1847 рр. Переписуючи, поет правив окремі рядки. Розпочинаючи роботу над другою редакцією твору в квітні — травні 1857 р., поет дописав олівцем у «Малій книжці» присвяту «Я. Кухаренку», викреслив великий фрагмент тексту і вніс деякі виправлення.

Вперше надруковано у вид.: «Кобзар Тараса Шевченка з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина». — Прага, 1876. — С. 156 — 165 за «Малою книжкою».

У «Малій книжці», при переписуванні до якої творів 1846 — 1847 рр. поет прагнув додержати хронологічної послідовності написання їх, «Москалевій криниці» передують поеми, герої яких втілюють християнський морально-етичний ідеал, — «Княжна», «Чернець», «Відьма» (початкова назва — «Осика»), «Сон» («Гори мої високії...»). Цей ряд продовжується й образом москаля Максима.

Кухаренко Яків Герасимович (1800 — 1862) — український письменник та етнограф, за фахом військовий. В останні роки життя був наказним отаманом Чорноморського козацького війська. Шевченко познайомився з /594/ним у 1840 р., підтримував його перші літературні спроби, вживав заходів щодо опублікування й постановки п’єси Кухаренка «Чорноморський побит на Кубані» (1842). Шевченко надсилав Кухаренкові свої твори, все життя відчуваючи його незмінний пієтет і підтримку. Присвяту Я. Кухаренкові дописано у квітні — травні 1857 р. під час роботи над другою редакцією поеми.

...Бо всюди сироти — ледащо... — Рядок нагадує пісню «Ой не шуми, луже» (див. коментар до «Ну що б, здавалося, слова», а також лірницьку псальму «Сирітка»:

Хоць сирота робить, робота їй ні за що,

Все говорять люде: сирота ледащо.

(Житецкий П. И. Мысли о народных малорусских думах. — К., 1893. — С. 76).

Старців закликають На обіди... — В Україні був звичай на свята частувати голодних і бездомних.

Ненатля — жадібність, ненажерливість.

Од цариці Прийшов указ лоби голить. — На початку 80-х років XVIII ст. Катерина II запровадила в Україні рекрутську повинність.

Бо вдовиного, бачиш, сина В прийом громада повезла. — Сільська громада, де верховодили заможні, нерідко користувалася з безпорадності своїх найбідніших членів заради власних синів, порушуючи закон, що забороняв забирати на військову службу єдиного годувальника.

... і за гріхи Карались Господом ляхи... — Поет, очевидно, натякає на відоме повстання проти польської шляхти 1768 р. — Коліївщину, зображенню якої присвячена поема «Гайдамаки».

...І пугав Пугач над Уралом. — Йдеться про селянсько-козацьке повстання 1773 — 1774 рр. під проводом Омеляна Пугачова.

Піїти в одах вихваляли Войну й царицю. — Дія поеми відбувається під час російсько-турецької війни 1787 — 1791 рр.

Після великої зими... — незвичайно холодної й тривалої зими 1788 р.

Вдовиченко в пікінерах... — Пікінерські полки — сформовані російським урядом у 1764 — 1776 рр. шість полків (Донецький, Дніпровський, Єлисаветградський, Луганський, Полтавський, Харківський), куди набиралися військовопоселенці або прирівняні до них козаки (останні втрачали козацькі права, зобов’язувалися сплачувати податки, відбувати державні повинності). Після заворушень і повстання незадоволених пікінерів полки було розпущено (1783).

Xавтури — подаяння селян школярам-прохачам, а також залишки святкових обідів, які йшли священикові та його причту.

Пилипівка — піст перед Різдвом, триває з 15 листопада до 25 грудня за ст. ст.

Петрівка — Петрівський піст триває від трьох до шести тижнів від понеділка після Трійці (Зеленої неділі) до дня святих Петра й Павла (29 червня за ст. ст.).

Спасівка — двотижневий піст перед святом Преображення Господня — Другим Спасом (6 серпня за ст. ст.).

На самого Маковія — на день мучеників Макавеїв (1 серпня за ст. ст.). /595/

Інші редакції та варіанти

Або «Хозяин» той московський... — Журналу такої назви не існувало; Шевченко міг мати на увазі щомісячник «Русский земледедец. Журнал современного сельского хозяйства», що виходив у Москві 1838 — 1839 рр.

«ТО ТАК І Я ТЕПЕР ПИШУ...»

Джерело тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 145).

Подається за «Малою книжкою».

Автограф не датовано.

Первісний автограф не відомий. Наприкінці 1849 (не раніше 1 листопада) або на початку 1850 року (не пізніше дня арешту поета 23 квітня), після повернення Аральської описової експедиції до Оренбурга, Шевченко переписав вірш з невідомого автографа до «Малої книжки» (без номера до одинадцятого зшитка за 1847 рік). Епіграф і перші п’ять рядків твору написано одним чорнилом, а дальші 15 рядків — іншим. До «Більшої книжки» вірш не переписано.

Вперше надруковано за «Малою книжкою» у виданнях: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 406, з відміною у четвертому рядку: «Згадаю що чи що побачу» (так було спочатку в «Малій книжці») і того ж року у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 2. — С. 224-225).

Епіграфом до твору Шевченко взяв народну приказку «Привикла, кажуть, собака за возом бігти, то побіжить і за саньми». Очевидно, поет чув її безпосередньо з уст народу. В жодному із збірників народної творчості, що з’явились на той час, її не зафіксовано.

1848

«А НУМО ЗНОВУ ВІРШУВАТЬ...»

Джерела тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 161 — 160 — 161);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 85).

Подається за «Більшою книжкою».

Автографи не датовані.

Датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів 1848 р. та часом перебування Шевченка з 22 червня 1847 до 11 травня 1848 р. в Орській фортеці, орієнтовно: січень — початок травня 1848 р., Орська фортеця.

Первісний автограф не відомий. Після повернення Аральської описової експедиції до Оренбурга, орієнтовно наприкінці 1849 (не раніше 1 лис/596/топада) або на початку 1850 року (не пізніше дня арешту поета 23 квітня), Шевченко переписав вірш з невідомого ранішого автографа до «Малої книжки» (під № 1 до першого зшитка за 1848 рік). Спочатку вірш мав 17 рядків, дещо пізніше дописано ще п’ять рядків і поставлено характерну для Шевченка позначку про завершення твору.

Згодом, найімовірніше, наприкінці свого перебування на засланні в Новопетровському укріпленні, 1857 р., Шевченко суттєво переробив твір. Рядки 12 — 17 він перекреслив навхрест і замість них на попередній сторінці з переносом на поля сторінки, на якій записано вірш «А нумо знову віршувать...», вписано 28 нових рядків. В остаточному варіанті текст твору у «Малій книжці» має 44 рядки. Переписуючи вірш з «Малої книжки» до «Більшої книжки» в Москві, орієнтовно 18 — 25 березня 1858 р., поет продовжив роботу над ним і створив докорінно відмінну його редакцію. Головну увагу зосереджено на розробці мотиву долі, злому присуду якої ліричний герой прагне протистояти, продовжуючи потай писати вірші. Інші, наявні в першій редакції тематичні мотиви в тексті другої редакції опущено або лише намічено. У другій редакції ніщо не говорить про враження, навіяні від перебування на Аральському морі й втілені в образності першої редакції («Поки море виє Та гризе високий берег, Чи не вдам я знову Про що-небудь тихенького Та благого слова»). А рядки, в яких ідеться про рішимість і надалі ховатись «за валами» та віршувати, наводять на думку про створення поезії в Орській фортеці, навколо якої були високі земляні насипи.

Вперше надруковано за «Більшою книжкою» у виданнях: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 413 — 414 і Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т.2. — С. 225 — 226.

ВАРНАК

Джерела тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 165 — 172);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 87 — 92).

Подається за «Більшою книжкою». На місці пропущеного в рядку 38 слова вводиться кон’єктура: [море].

Автографи не датовані.

Первісний автограф не відомий. Після повернення Аральської описової експедиції до Оренбурга, орієнтовно наприкінці 1849 (не раніше 1 листопада) або на початку 1850 року (не пізніше дня арешту поета — 23 квітня), Шевченко переписав поему з невідомого ранішого автографа до «Малої книжки» (під № 3 до першого зшитка за 1848 рік) з єдиним виправленням у третьому рядку (замість «одпущений» — «поселений»). Поему переписано між віршами «У Бога за дверми лежала сокира...» і «Ой гляну я, подивлюся...» без назви. Вона починається рядком крапок. Під час перебування у Москві 19 — 25 березня 1858 р. поет переписав поему «Варнак» з «Малої книжки» до «Більшої книжки», значно переробивши її. У новій редакції місце зустрічі з варнаком перенесено з берегів /597/ Уралу на Елек (Ілек), соціально чіткіше окреслено образ варнака. Порівняно з текстом у «Малій книжці» поема збільшилась на 26 рядків.

З «Малої книжки» поему переписано до рукописної збірки невідомої особи з окремими, за свідченням О. Я. Кониського, виправленнями Шевченка кінця 50-х років XIX ст., що належала Л. М. Жемчужникову і тепер не відома (ЗНТШ. — 1901. — Кн. 1. — С. 6 — 8). Деякі з наведених О. Я. Кониським різночитань списку не збігаються з текстом «Малої книжки», рядки 30 — 31 пропущено (див.: Ващук Ф. Т. Дві редакції поеми Варнак» // Збірник праць дванадцятої наукової шевченківської конференції. — К., 1964. — С. 165-177).

Вперше надруковано за «Більшою книжкою» у виданнях: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 415 — 420 і Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 2. — С. 162 — 167.

Поема має в основі «розбійницьку» тему, поширену в тогочасній романтичній літературі, — і світовій (Шиллер, Байрон, Гюго, Пушкін), і українській (Г. Квітка-Основ’яненко, Є. Гребінка); Шевченко знав і народні перекази про розбійника, що розкаявся, — пізніше, в листі до М. О. Осипова від 20 травня 1856 р., поет розповість одну з таких легенд, поставивши її у паралель із власною долею. Колізія кріпосницької сваволі переростає в морально-етичну проблему права скривдженої людини на помсту — і за себе, і за людей. Своїм твором поет заперечує таке право, повертаючи свого героя до християнських засад, каяття й добровільного прийняття кари за пролиття крові. 1853 року в Новопетровському укріпленні створено повість «Варнак» (російською мовою), де розгорнуто сюжет поеми й підсилено християнський мотив розкаяння героя.

Варнак — каторжник, затаврований літерами «вор».

Іква — річка, права притока річки Стиру на Волині.

Бахур — розпусник, полюбовник.

Клечальна неділя — релігійне свято Трійця, або Зелені свята. Походить від слова «клечання» — гілки з листям, якими на Зелені свята прикрашали хату, двір (клець — обрубок дерева, гілки).

Руда — кров.

Вертеп — печера, сховище.

Броварський ліс — ліс біля селища Бровари (нині — місто, районний центр Київської обл., розташоване за 29 кілометрів на схід від Києва, на лівому березі Дніпра).

«ОЙ ГЛЯНУ Я, ПОДИВЛЮСЯ...»

Джерела тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 173);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 93).

Подається за «Більшою книжкою».

Автографи не датовані.

Первісний автограф не відомий. Після повернення Аральської описової експедиції до Оренбурга, орієнтовно наприкінці 1849 (не раніше 1 ли/598/стопада) або на початку 1850 року (не пізніше дня арешту поета — 23 квітня) Шевченко переписав вірш з невідомого ранішого автографа до «Малої книжки» (під № 4 до першого зшитка за 1848 рік) між поемою «Варнак» та поезією «Та не дай, Господи, нікому...». Під час перебування у Москві 19 — 25 травня 1858 р. Шевченко переписав вірш до «Більшої книжки» після поеми «Варнак» з виправленням у рядках 9 і 11. Вперше надруковано за «Більшою книжкою» у виданнях: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 422 і Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 2. — С. 226 — 227.

«ТА НЕ ДАЙ, ГОСПОДИ, НІКОМУ...»

Джерела тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 174);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 94).

Подається за «Більшою книжкою».

Автографи не датовані.

Датується місцем автографа у «Малій книжці» серед творів 1848 р. та часом перебування Шевченка з 22 червня 1847 до 11 травня 1848 р. в Орському укріпленні, орієнтовно: січень — початок травня 1848 р., Орська фортеця.

Первісний автограф не відомий. Після повернення Аральської описової експедиції до Оренбурга, орієнтовно наприкінці 1849 (не раніше 1 листопада) або на початку 1850 року (не пізніше 23 квітня — дня арешту поета) Шевченко переписав вірш з невідомого ранішого автографа до «Малої книжки» (під № 5 до першого зшитка за 1848 рік) між поезією «Ой гляну я, подивлюся...» і поемою «Царі». Під час перебування у Москві 19 — 25 травня 1858 р. Шевченко переписав вірш до «Більшої книжки» так само між поезією «Ой гляну я, подивлюся...» і поемою «Царі», але із зміненою строфікою (з чотирьох дворядкових строф зроблено дві чотирирядкові строфи) і з виправленням в останніх чотирьох рядках.

З «Малої книжки» твір переписано до рукописної збірки невідомої особи з окремими, за свідченням О. Я. Кониського, виправленнями Шевченка кінця 50-х років XIX ст., що належала Л. М. Жемчужникову і тепер не відома (ЗНТШ. — 1901. — Кн. 1. — С. 8). З варіантами автографа у «Малій книжці» збігаються тільки рядки 5 і 6. Варіантів у рядках 7 і 8 О. Я. Кониський не подає. Очевидно, їх не було.

Вперше надруковано за «Більшою книжкою» у виданнях: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 423 і Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 2. — С. 227.

«У БОГА ЗА ДВЕРМИ ЛЕЖАЛА СОКИРА..»

Джерело тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 162 — 165). Подається за «Малою книжкою». Автограф не датовано.

Датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів 1848 р. та часом перебування Шевченка у Раїмі під час походу Аральської /599/ описової експедиції до Аральського моря, орієнтовно: 19 червня — 25 липня 1848 р., Раїм.

Задум твору, ймовірно, виник, коли Шевченко у складі Аральської описової експедиції робив перехід від Орської фортеці до Раїмського укріплення і в степу побачив розкішне зелене дерево. Шевченко змалював його під назвою «Джангис-агач» 26 травня 1848 р. Зустріч з цим деревом описана також у повісті «Близнецы»: «По обыкновению транспорт снялся с восходом солнца, только [я] не по обыкновению остался в арьергарде. Орь осталася вправо, степь принимала по-прежнему свой однообразный, скучный вид. В половине перехода я заметил: люди начали отделяться от транспорта, кто на коне, а кто пешком. И все в одном направлений. Я спросил о причине у ехавшего около меня башкирского тюря, и он сказал мне, указывая нагайкою на темную точку: «Мана аулья агач» (здесь святое дерево). Это слово меня изумило. Как? В этой мертвой пустыне дерево? И уж, конечно, коли оно существует, так должно быть святое. За толпою любопытных и я пустил своего воронка. Действительно, верстах в двух от дороги, в ложбине, зеленело тополевое старое дерево. Я застал уже вокруг него порядочную [толпу], с удивлением и даже (так мне казалося) с благоговением смотревшую на зеленую гостью пустыни. Вокруг дерева и на ветках его навешано набожными киргизами кусочки разноцветных материй, ленточки, пасма крашеных лошадиных волос, и самая богатая жертва — это шкура дикой кошки, крепко привязанная к ветке. Глядя на все это, я почувствовал уважение к дикарям за их невинные жертвоприношення. Я последний уехал от дерева и долго еще оглядывался, как бы не веря виденному мною чуду. Я оглянулся еще раз и остановил коня, чтобы в последний раз полюбоваться на обоготворенного зеленого великана пустыни» (Шевченко Тарас. Повне зібр. творів: У 6 т. — К., 1963. — Т. 4. — С. 108 — 109). Таке враження могло спонукати поета тут же накидати чернетковий варіант твору, а під час тривалої зупинки в Раїмі написати вірш.

Вперше надруковано за «Малою книжкою» з помилкою у рядку 41 (замість «печина» — «тичина») у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 436 — 438 і того ж року у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 2. — С. 206 — 208.

Висловлювалося припущення, що в основі твору лежить легенда казахського народу про сокиру й святе дерево (див.: Мочульський М. Культ дерева й сокири в Шевченковій поезії // Україна. — 1930. — № 3 — 4. — С. 80 — 88). Досі таку легенду не виявлено. Цілком можливо, що її створила художня фантазія поета, зачарованого єдиним у степу деревом і поклонінням йому місцевих жителів. У вірші є рядки, навіяні легендами про мандру/600/вання Христа з апостолом Петром («А Бог тоді з Петром ходив»). В різних варіантах подібні легенди зафіксовані у збірниках «Народные русские легенды, собранные Афанасьевым» (Лондон, 1859), «Труды этнографическо-статистической экспедиции..., собранные П. П. Чубинским» (1872. — Т. 1). Відгомін їх чується і в рядках оповідки О. О. Корсуна «Колись давно Білбог з Юрком по світу Божому ходили і творили чудеса» (Сніп. — Харків, 1841. — С. 187). Альманах «Сніп» Шевченкові був відомий.

У Бога за дверми. — Надійно, безпечно. Див. народні приказки «Почувати себе, як у Бога за дверима», «Як у Бога за пазухою».

На хирю. — Хиря (діал. ) — хвороба, біда.

Тингиз — море (казах.).

Встає пожар... — Деталізований опис пожежі має реальну основу: 1848 року Шевченко разом з іншими учасниками експедиції був очевидцем спалювання казахами сухої трави на великих ділянках степу з метою підготовки площі під пасовища. Вражений побаченим, він зарисував цю подію: акварель «Пожежа в степу», 1848 р. Опис цієї пожежі є у повісті «Близнецы».

[ЦАРІ]

Джерела тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 175 — 187, 189 — 190);

чистовий автограф третьої частини (рядки 144 — 173), подарований Ф. І. Чельцову (ДМШ, А-67);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 95 — 103).

Подається за «Більшою книжкою».

Дарчий автограф третьої частини датовано: «16 августа 1857». Інші автографи не датовані.

Датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів 1848 р. та часом перебування Шевченка разом з Аральською описовою експедицією на острові Косарал восени і взимку 1848 р., орієнтовно: кінець вересня — грудень 1848 р., Косарал.

Первісний автограф не відомий. Після повернення Аральської описової експедиції до Оренбурга, орієнтовно наприкінці 1849 (не раніше 1 листопада) або на початку 1850 року (не пізніше дня арешту поета — 23 квітня), Шевченко переписав поему до другого зшитка за 1848 рік під № 6 — 9 і 11 як ряд окремих віршів між поезією «Та не дай, Господи, нікому...» і «Буває, в неволі іноді згадаю...». Під № 10 — автограф вірша «Добро, у кого є господа...». Можливо, спочатку було тільки чотири вірші, а вірш «Бодай кати їх постинали...» написано пізніше. Автограф третьої частини (№ 8) має дарчий напис і дату: «Федору Чельцову (И. Рогожину) на память 16 августа 1857». Це свідчить, що автограф написано в Астрахані, де на кілька днів Шевченко зупинився по дорозі з заслання, і подаровано флотському лікареві Чельцову Федорові Івановичу (1826 — 1899). Закінчив 1853 р. Київський університет, брав участь у Кримській війні. 16 та 17 серпня 1857 р. зробив записи у щоденнику Шевченка. У 1860 р. Шевченко подарував йому «Кобзар» з дарчим написом. Автограф написано на звороті карантинного посвідчення, виданого поетові про те, що на /601/ півострові Мангишлак, на якому Шевченко відбував заслання останніх сім років, епідемічних захворювань немає. Текст автографа в основному відбиває редакцію твору в «Малій книжці», хоч і має деякі відміни. До «Більшої книжки» переписано як один твір із вступом і п’ятьма частинами, орієнтовно 19 — 25 березня у Москві. Текст зазнав суттєвої переробки: твір став меншим на 54 рядки, вступ і п’ята частина обрамлюють окремі сюжети і надають їм композиційної єдності.

З «Малої книжки» твір переписано до рукописної збірки невідомої особи з окремими, за свідченням О. Я. Кониського, виправленнями кінця 50-х років XIX ст., що належала Л. М. Жемчужникову і тепер не відома (ЗНТШ. — 1901. — Кн. 1. — С. 21 — 22). У деяких рядках список у цій збірці, як свідчать наведені О. Я. Кониським варіанти, мав різночитання проти тексту «Малої книжки» (див. рядки 41, 43, 48, 54 та ін.).

Вперше надруковано третю частину («І поживе Давид на світі...») в перекладі польською мовою Л. Совінського в газеті «Kurjer Wileński» (1860. — № 67) з посвятою «Федору Івановичу Чельцову». Весь твір вперше надруковано за «Більшою книжкою» з контамінацією останніх п’яти рядків першого вірша з «Малої книжки» у виданні: Шевченко Т. Г. Кобзар з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина. — Прага, 1876. — Т. 2. — С. 248 — 256. У першодруці твір одержав редакційну назву «Царі» й відтоді, за традицією, подається під цією назвою.

Старенька сестро Аполлона. — Пародійне звертання до музи, традиційне в європейській поезії ще з античних часів. У давньогрецькій міфології музи — дев’ять богинь-сестер, натхненниць поезії, мистецтв і наук, народжені від Зевса й богині пам’яті Мнемозіни. Аполлон — син Зевса й богині Лето. У класичній грецькій традиції — бог мистецтва й художнього натхнення, Мусагет, — проводир своїх сестер-муз. Яку саме з них мав на увазі Шевченко, не відомо; в автографі «Малої книжки» цикл починається рядком «Дев’ята сестро Аполлона» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 175). Це могли бути: Калліопа — муза епічної поезії, Ерато та Евтерпа — музи ліричної поезії та співу, Полігімнія — муза серйозної гімнічної поезії. («Дев’ятою», за усталеним переліком, була муза астрономії Уранія). 1858 року у вірші «Муза» Шевченко називає її шанобливо: «А ти, пречистая, святая, Ти, сестро Феба молодая!»

Обридли тії мужики, та паничі, та покритки. — Самоіронічне окреслення однієї з провідних у поезії Шевченка тем: зображення кріпосницької дійсності українського села.

...зогнать оскому На коронованих главах. — Твори, спрямовані проти російського царизму, з’явилися в поезії Шевченка в період «трьох літ» («Сон», «Великий льох», «І мертвим, і живим...» та ін.). Циклом «Царі» започатковано ряд творів, де викривається злочинна влада монарха як форма одноосібного правління, нібито освячена самим Богом («Неофіти», «Мій Боже милий, знову лихо», «Я не нездужаю, нівроку», «Осія. Глава XIV», «Во Іудеї во дні они», «Саул» «Царів, кровавих шинкарів», «О люди! люди небораки...» та ін.).

Парнас — у грецькій міфології — гора, де перебували Аполлон і музи.

Не видно нікого в Ієрусалимі. — Йдеться про описану в Біблії війну, яку вів ізраїльський цар Давид (1055 — 1015 до н. е.) проти арамейців та аммонітян (Друга книга Самуїла. Гл. 10 — 11).

Стогни (старосл.) — площі. /602/

Ківот (кіот) — скринька, в якій зберігалася іудейська святиня. Версавія купалася. — Про перелюбство Давида з Вірсавією — дружиною свого воєначальника Урії Хеттеянина розповідається в Другій книзі Самуїла (Гл. 11. В. 2 — 13).

І кінву доброго сикеру... — цеберку хмільного напою. ... цар убив його. — Дізнавшись, що Вірсавія від нього завагітніла, Давид прирік Урію на неминучу смерть: звелів своєму полководцю Йоаву під час облоги аммонітського міста Рабби поставити його в найнебезпечнішому місці й позбавити прикриття (Друга книга Самуїла. Гл. 11. В. 14 — 17).

...одурив Псалмом старого Анафана. — Коли пророк Натан (Анафан) різко засудив негідний вчинок Давида по відношенню до Версавії та Урія і передрік Давидові, що перша дитина від Версавії помре, Давид покаявся у спеціально написаній ним молитві (Псалом 51), але своїх стосунків із Версавією не припинив. Невдовзі вона народила сина Соломона — майбутнього спадкоємця Давидового трону.

Була дочка в його Фамар І син Амон. — Від своєї дружини Ахіноами Давид мав сина Амнона (саме так, згідно з Біблією, його було названо в першій редакції Шевченкового циклу «Царі»); від іншої дружини — Маахи — в нього були дочка Фамар та син Авессалом. Епізод зґвалтування Амноном своєї єдинокровної сестри, красуні Фамари Шевченко передає майже дослівно за Другою книгою Самуїла (Гл. 13. В. 1 — 19). Прагнучи помститися за честь сестри, Авессалом згодом убив Амнона й повстав проти Давида, але й сам був убитий полководцем Йоавом, і царський трон зрештою посів Соломон.

І поживе Давид на світі Немалі літа. — Епізод із суннамітянкою Авісагою («Самантянина») Шевченко переповідає за Першою (в єврейській Біблії — Третьою) книгою Царів (Гл. 1. В. 1 — 4).

Мов крин той сельний. — Дика польова лілея, символ краси, юності, чистоти.

Старий веселий Рогволод. — Перший згадуваний у літописах князь полоцький (друга половина X ст.). Використовуючи вигідне географічне положення свого князівства, намагався вести не залежну від Києва та Новгорода політику.

За рушниками до Рогніди. — Дванадцятирічна дочка Рогволода Рогніда була просватана не за «Із Литви князя-жениха», а за київського князя Ярополка. Прагнучи підпорядкувати собі Полоцьке князівство, князь Володимир Святославич (? — 1015), який тоді княжив у Новгороді, послав свого дружинника Добриню сватати Рогніду. Однак вона йому відмовила в образливій формі, назвавши Володимира «робичичем» (натяк на те, що його матір’ю була служниця Святослава — Малуша). Тоді Володимир розгромив полочан, убив Рогволода і насильно одружився з Рогнідою (відтоді її стали звати Гориславою).

Перед богами Аель і Ладо... — Лель — давньослов’янське божество весни й молодості, пробуджувач плодючої сили природи, покровитель шлюбних зв’язків. Старший син Лади — богині юності, краси й родючості (Славянская мифология: Словарь-справочник. — М., 1998. — С. 37 — 39).

Валькірії — у скандинавській міфології войовничі вершниці; тут — дівчата непокірної вдачі. /603/

Володимир — Володимир Святославич (? — 1015) — новгородський, з 978 р. київський князь, видатний державний діяч. За його князювання завершено об’єднання всіх східнослов’янських земель у складі Київської Русі, кордони якої простягалися від Карпат до Волги, від Чорного моря до Новгорода. Шевченко не мав на меті зобразити Володимира всебічно.

... і княжна блукає по світу одна. — Від Рогніди Володимир мав трьох синів — Вишеслава, Ізяслава та Ярослава. Невдовзі він її покинув й одружився з візантійською принцесою Анною. Рогніда жила у селі Предславиному на Либеді, але після її спроби вчинити замах на життя Володимира була заслана в глухе лісове місто Заславль. Є відомості, що там вона стала черницею і померла 1000 року. Невдовзі загинули також Ізяслав та його малолітній син Всеслав, які могли претендувати на київський престол.

«ДОБРО, У КОГО Є ГОСПОДА...»

Джерело тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 188).

Подається за «Малою книжкою».

Автограф не датовано.

Датується місцем автографа у «Малій книжці» серед творів 1848 р. та часом стоянки Аральської описової експедиції 1848 р. на Косаралі, орієнтовно: кінець вересня — грудень 1848 р., Косарал.

Вперше надруковано за «Малою книжкою» з пропуском слова «колегою» (у рядку 17) у виданнях: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. С. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 439 і Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 2. — С. 233.

Ми довго в морі пропадали. — У 1848 р. Аральська описова експедиція, в якій брав участь Шевченко як художник, плавала по Аральському морю на шхунах «Николай» та «Константин» близько двох місяців — з 30 липня по 21 вересня.

Прийшли в Дар’ю... — Йдеться про річку Сирдар’ю.

Ватага — рибальський зимівник.

ТИТАРІВНА

Джерела тексту:

чистовий автограф уривка в альбомі Шевченка 1846 — 1850 рр. (ІЛ, ф. 1, № 108, арк. 32 звор.); /604/

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 399 — 409).

Подається за «Малою книжкою».

Автографи не датовані.

Датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів 1848 р. та часом зимівлі Аральської описової експедиції 1848 р. на Косаралі, орієнтовно: кінець вересня — грудень 1848 р., Косарал.

Автограф уривка в альбомі Шевченка 1846 — 1850 рр. починається рядками, відсутніми в «Малій книжці»:

Повій, вітре, понад яром

Та нажени чорну хмару.

Очевидно, ці слова мали звучати з уст героя як пісня. В остаточній редакції рядок 193 звучить: «А сам пішов, співаючи». Пісня має всього шість рядків, написана в дусі народної. Далі йде текст, який у «Малій книжці» починається рядком 197: «У неділеньку раненько». Всього уривок має 17 рядків.

Після повернення Аральської описової експедиції до Оренбурга, орієнтовно наприкінці 1849 (не раніше 1 листопада) або на початку 1850 року (не пізніше дня арешту поета — 23 квітня), Шевченко переписав поему з невідомого автографа до «Малої книжки» (під № 12 зшитка за 1848 рік). Під цим же номером раніше записано поезію «І досі сниться під горою...». Початок твору записано на останній сторінці зшитка за 1850 рік. Можливо, початок твору і назву «Титарівна» (рядки 1 — 9) записано значно пізніше, уже в Оренбурзі. Заголовок до основної частини (починаючи з десятого рядка) дописано пізніше, дещо праворуч угорі.

До «Більшої книжки» не переписано.

Вперше надруковано за «Малою книжкою» у виданнях: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 565 — 572 і Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 2. — С. 190 — 196.

Ще за Гетьманщини святої. — За Андрусівським перемир’ям 1667 р., яким закінчилася війна 1654 — 1667 рр. між Росією і Польщею, Лівобережна Україна разом з Києвом ввійшла до складу Росії. Вона мала відносну автономію, вся адміністративна і військова влада зосереджувалася в руках гетьмана. Звідси і напівофіційна назва її — Гетьманщина. Поступово царський уряд обмежував автономію Гетьманщини, аж поки 1734 р. вона не була скасована тимчасово, а 1764 р. — остаточно. Отже, коли в поемі «Титарівна» визначається час дії періодом Гетьманщини, то це означає останню третину XVII — першу третину XVIII ст.

Оранда — шинок.

Отаман — виборний або призначений ватажок козацького війська. У даному випадку — представник козацької влади на селі.

Соцький — нижчий поліційний служитель на селі.

Та криницю виливали, Та дитя теє шукали. — Подібний мотив і навіть образну схожість зустрічаємо в народній пісні «Повій, вітре, понад яром...», яку Шевченко зафіксував у своєму альбомі 1846 — 1850 рр. (ІЛ, ф. 1, № 108, арк. 63). У цій пісні є рядки:

Та криницю виливала,

Сповитого сина доставала. /605/

...Сатаною-чоловіком Він буде по світу ходить. — Відгомін народного апокрифу, в якому йдеться про Агасфера, покараного безсмертям. (Див. Залізняк Л. Прадавня історія України. — К., 1997).

«НУ ЩО Б, ЗДАВАЛОСЯ, СЛОВА...»

Джерело тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 410 — 412).

Подається за цим автографом.

Автограф не датовано.

Датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів

1848 р. та часом зимівлі Аральської описової експедиції 1848 — 1849 рр. на Косаралі, орієнтовно: кінець вересня — грудень 1848 р., Косарал.

Висловлено міркування про те, що вірш написано влітку чи восени

1849 р. (див. Большаков А. З творчої історії поезії Шевченка 1847 — 1850 рр. // Збірник праць дев’ятнадцятої наукової шевченківської конференції. — К., 1972. — С. 55 — 58, пізніші публікації цього ж автора, зокрема його книжку «Оренбургская шевченковская энциклопедия. Тюрьма. Солдатчина. Ссылка. Энциклопедия одиннадцати лет. 1847 — 1857. — Оренбург, 1997. — С. 74). Підстави для цього припущення недостатні.

Найраніший відомий текст — чистовий автограф у «Малій книжці», до якої вірш переписано під № 13 у третьому зшитку за 1848 рік, орієнтовно наприкінці 1849 чи на початку 1850 року (до арешту 23 квітня), з невідомого ранішого автографа. Згодом, найімовірніше, наприкінці перебування на засланні, в Новопетровському укріпленні, Шевченко у «Малій книжці» чорнилом іншого кольору перекреслив вірш. До «Більшої книжки» твір не перенесено.

Вперше надруковано за «Малою книжкою» з помилками у рядках 7 («Помолившись» замість «Похилившись») та 14 («Я вже думав спать лягать» замість «А я вже думав спать лягать») та деякими іншими, порівняно незначними відхиленнями (у рядку 6 «між люди» замість «меж люди», у рядку 13 «Червонолицяя» замість «Червонолицая», у рядку 41 «У сій неволі» замість «У цій неволі») у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 576 — 577. Зазначені відступи від автографа в рядках 6, 7, 41 припущено ще в рукописному оригіналі для складання цього «Кобзаря» (див.: ІЛ, ф. 1, № 86, арк. 26 — 26 звор.). Того ж року за «Кобзарем» 1867 р. вірш передруковано у вид.: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 2. — С. 255 — 256.

Діана — у римській міфології богиня рослинності, помічниця при пологах, уособлення місяця; тут — місяць.

Таки земляк наш з Островної... — Островна, Островне — одне з перших українських поселень в Оренбурзькій губернії, на правому березі річки Урал, засноване на початку XIX ст. (тепер село Сарактаського району Оренбурзької області Росії). Шевченко побував в Островній у червні 1847 р., в травні та восени 1850 р., описав Островну в повісті «Близнецы». Л. Н. Большаков спробував встановити особу матроса-краянина, прообраза героя вірша. Ним був, на його думку, Іван Дмитрович Васильєв, ря/606/довий 4-го Оренбурзького лінійного батальйону, що плавав на шхуні Аральської описової експедиції «Константан» в навігації 1849 р. (див.: Збірник праць дев’ятнадцятої наукової шевченківської конференції. — С. 57 — 58; Оренбургская шевченковская энциклопедия. Тюрьма. Солдатчина. Ссылка. Энциклопедия одиннадцати лет. 1847 — 1857. — С. 74).

Щоб капітан не чув, бо злиха Якийсь лихий, хоч і земляк. — Прообраз згадуваного капітана — Бутаков Олексій Іванович (1816 — 1869) — російський мореплавець і географ, контр-адмірал, у 1848 — 1849 рр. — капітан-лейтенант флоту, начальник Аральської описової експедиції, до складу якої за його клопотанням було включено Шевченка як художника, капітан шхуни «Константан». Характеристика капітана у вірші відіграє роль ситуативної психологічної деталі й не відповідає реальній оцінці Шевченком особи Бутакова. В щоденнику, листах поета міститься чимало приязних згадок про нього. «Проживая в Одессе, быть может, встретитесь с Алексеем Ивановичем Бутаковым, — писав Шевченко В. М. Рєпніній 14 листопада 1849 р., — это флотский офицер и иногда бывает в Одессе, у него в Николаеве родственники и родные; это мой друг, товарищ и командир при описаний Аральского моря. Сойдитесь с ним. Благодарите его за доброе братское со мной обращение...».

Що він утомився, На тин похилився, Люде кажуть і говорять: Мабуть, він упився. — Куплет з народної пісні «Ой не шуми, луже, дубровою дуже...».

«МОВ ЗА ПОДУШНЕ, ОСТУПИЛИ...»

Джерела тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 271);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 135).

Подається за «Більшою книжкою».

Автографи не датовано.

Датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів 1848 р. та часом зимівлі Аральської описової експедиції в 1848 — 1849 рр. на Косаралі, орієнтовно: кінець вересня — грудень 1848 р., Косарал.

Автограф, з якого вірш переписано до «Малої книжки», не відомий. До «Малої книжки» Шевченко заніс вірш під № 14 у четвертому зшитку за 1848 рік орієнтовно наприкінці 1849 — на початку 1850 року (до арешту 23 квітня), зробивши при цьому виправлення в останньому рядку. У 1858 р., не раніше 18 березня і не пізніше 22 листопада, Шевченко переписав вірш зі змінами в рядках 4 та 13 з «Малої книжки» до «Більшої книжки».

Вперше надруковано за «Більшою книжкою» в журналі «Основа» (1862. — № 8. — С. 4).

Вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка/ Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 462, з незначною редакторською відміною в рядку 3 («осень» замість «осінь»), і того ж року — до видання: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 2. — С. 235, де вірш подано за «Основою».

Відомі нам списки вірша походять від першодруку в «Основі» (1862. — № 8. — С. 4): у збірці «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 /607/ (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 672); у рукописних «Кобзарях» — 1861 (ІР НБУВ. І. 1869, арк. 9 звор.), 1865, переписаному Д. Демченком (ІЛ, ф. 1, № 81, арк. 76 звор.) та 1863 — 1867 (ІЛ, ф. 1, № 811, арк. 5 звор., криптонім власника: А.Ч.); у збірці «Барвінок. Пісні, вірші та байки» 1863, складеній А. І. Фесенком (РДБ, ф. 743, № 18, од. збер. 25, арк. 80 звор.) та ін.

Подушне — подушна подать, основний прямий податок у Російській імперії, його сплачувало все чоловіче населення, крім дворян, духівництва, осіб, що перебували на державній службі, пізніше — купців та ремісників. В Україні подушна подать стягувалась з другої половини XVIII ст. до скасування її в європейській частині Росії 1887 р.

Арал — за часів Шевченка острів у південно-східній частині Аральського моря, в гирлі річки Сирдар’ї. Тепер цей острів з’єднався з суходолом. У «Малій книжці» Шевченко в примітці до цього слова пояснив: «остров».

П. С.

Джерела тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 272 — 273);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 136).

Подається за «Більшою книжкою».

Автографи не датовано.

Найраніший відомий текст — чистовий автограф у «Малій книжці», до якої вірш переписано під № 15 у четвертому зшитку за 1848 рік орієнтовно наприкінці 1849 чи на початку 1850 р. (до арешту 23 квітня) з невідомого ранішого автографа. Твір без назви, текст його не викінчено, про що свідчать, зокрема, позначені крапками лакуни — в рядках 10, 28 та між рядками. Наступний етап роботи зафіксовано у «Більшій книжці», куди Шевченко 1858 р., не раніше 18 березня і не пізніше 22 листопада, заніс доопрацьований текст поезії, давши їй назву. Під час переписування він виправив описку у рядку 20, поміняв місцями рядки 18 і 19. Ґрунтовно перероблено закінчення вірша, де Шевченко відкинув при переписуванні з «Малої книжки» до «Більшої книжки» чотири з половиною рядки (другу половину рядка 31 і наступні), завдяки чому сатирична характеристика героя — удаваного народолюбця і псевдопатріота поміщика «п’яного Петра кривого» — стала стислішою і художньо переконливішою.

Найімовірніше, з «Малої книжки» вірш було переписано до рукописного списку невідомої особи з окремими виправленнями Шевченка кінця 50-х років XIX ст., що належав Л. М. Жемчужникову. Деякі відміни цього списку, який не зберігся, подав О. Я. Кониський. Більшість зафіксованих ним варіантів у вірші «П. С.» збігається з текстом «Малої книжки». Рядки 10 («А пан — як бачите — кабан»), 25 («...Кругом паскуда!»), 28 («...За що ж люде»), 31 («Не жаль мені на його») розходяться з текстом «Малої книжки» (див.: Кониський О. Варіанти на декотрі Шевченкові твори // ЗНТШ. — 1901. — Кн. 1. — С. 14). /608/

Вперше надруковано за «Більшою книжкою» у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 463 — 464, з неточністю у рядку 23 («своїх замість «своїм») і того ж року за цим виданням у книжці: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 2. — С. 236.

П. С. — Петро Петрович Скоропадський (1805 — 1848) — чернігівський поміщик, власник села Григорівни Конотопського повіту Чернігівської губернії (тепер Бахмацького району Чернігівської області), кріпосник-фарисей, що видавав себе за ліберала й українофіла. Шевченко зустрічався з П. Скоропадським, очевидно, 1843 р. у знайомих на Чернігівщині й Полтавщині, ймовірно, разом із М. А Маркевичем приїжджав до нього у Григорівну (див.: Школиченко М. Оповідання про Т. Шевченка // Зоря. — 1892. — № 5. — С. 97).

Потомок гетьмана дурного... — П. П. Скоропадський — нащадок Івана Ілліча Скоропадського (1646 — 1722), гетьмана Лівобережної України (1708 — 1722), обраного на старшинській раді у Глухові через два тижні після приєднання І. Мазепи до Карла XII. Не маючи змоги чинити опір реформам Петра I, пов’язаним з експлуатацією українських ресурсів та закріпаченням українських селян, І. Скоропадський намагався зберегти залишки самоврядування в Україні. Звертався до Петра I за підтвердженням пунктів угоди 1654 р., в яких ішлося про автономію України, проте дістав різку відмову. У 1722 р. їздив до Санкт-Петербурга просити Петра I скасувати указ про утворення Малоросійської колегії — центрального органу державного управління Російської імперії у справах Лівобережної України, який мав здійснювати нагляд за діяльністю гетьмана та старшини й позбавляв їх права самостійно видавати універсали, розпорядження тощо. Повернувшись після негативної відповіді до Глухова, невдовзі помер. Про Скоропадського Шевченко іронічно згадує також у повістях «Капитанша», «Прогулка с удовольствием и не без морали». Основним джерелом, яке вплинуло на формування Шевченкового негативного ставлення до І. І. Скоропадського, була, очевидно, «История Малороссии» М. А. Маркевича, де його діяльність оцінено як «смесь недоразумений и недальновидностей» (Маркевич Н. История Малороссии. — М., 1842. — Т. 2. — С. 565).

Г. З.

Джерела тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 274 — 276);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 137 — 138).

Подається за «Більшою книжкою». На початку рядка 7 відновлюється за «Малою книжкою» сполучник «і».

Автографи не датовано.

Найраніший відомий текст — чистовий автограф у «Малій книжці», до якої вірш переписано під № 16 у четвертому зшитку за 1848 рік, орієн/609/товно наприкінці 1849 чи на початку 1850 року (до арешту 23 квітня), з невідомого ранішого автографа. Під час переписування Шевченко закреслив описку у рядку 28, зробив виправлення у рядках 58 і 62. Текст без назви. 1858 р., не раніше 18 березня і не пізніше 22 липня, вірш перенесено з багатьма змінами з «Малої книжки» до «Більшої книжки». Твір дістав назву «Г. 3.». Під час переписування Шевченко вніс виправлення в рядки 36 і 61. Пізніше, повернувшись до тексту, він замінив слова в рядках 6, 10, закреслив, не подавши новий варіант, перше слово в рядку 7. Першодрук в альманасі «Хата» (СПб., 1860. — С. 80 — 83) під назвою «На Вкраїну» здійснено за текстом, близьким до нижнього шару автографа в «Більшій книжці» з відмінами в рядках 8, 21, 28, 54. Під віршем неточна дата: «1849. Над Аралом».

Найімовірніше, з «Малої книжки» вірш було переписано до рукописного списку невідомої особи з окремими виправленнями Шевченка кінця 50-х років XIX ст., що належав Л. М. Жемчужникову і не зберігся. У публікації О. Я. Кониського, який подав деякі відміни цього списку, певна кількість варіантів вірша «Г. 3.» збігається з текстом «Малої книжки» (рядки 6, 7, 9, 26, 64). О. Я. Кониським зафіксовано і значні розходження між так званим списком Л. М. Жемчужникова й обома Шевченковими автографами — у рядках 8 («Як нині в далекій стороні»), 10 — 12 («Посиніли ще синійше, І лютеє моє горе Погіршало ще лютійше»), 27 («Привітали. Чи жива ти»), 63 («А я, зіронько, в неволі»). Наведені ним рядки 17, 36 — 37 ідентичні тексту «Більшої книжки» (див.: Кониський О. Варіанти на декотрі Шевченкові твори // ЗНТШ. — 1901. — Кн. 1. — С. 14 — 15).

Вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 465 — 467 і того ж року — до видання: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 1. — С. 250 — 252, де вірш подано за альманахом «Хата» (СПб., 1860. — С. 80 — 83) з неточністю у рядку 49 («гнучкий» замість «гнучий»).

Відомі нам списки твору походять від друкованих джерел. З першодруку в «Хаті» (СПб., 1860. — С. 80 — 83) вірш списано у рукописній збірці «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 337 — 339), у рукописному збірнику «Барвінок. Пісні, вірші та байки» 1863, упорядкованому А. І. Фесенком (РДБ, ф. 743, № 18, од. збер. 25, арк. 31) та ін. Публікації у «Кобзарі Тараса Шевченка» (Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 465 — 467) або у виданні «Поезії Тараса Шевченка» (Львів, 1867. — Т. 1. — С. 250 — 252) є джерелом списків у рукописних «Кобзарях» — 1865, переписаному Д. Демченком (ІЛ, ф. 1, № 81, арк. 7 — 8), 1866 (ІЛ, ф. 1, № 842, арк. 239 — 240) та ін.

Г. З. — Ганна Іванівна Закревська (1822 — 1857), дружина поміщика П. О. Закревського. Шевченко познайомився з Г. І. Закревською 29 або 30 червня 1843 р. в селі Мойсівці на бенкеті в Т. Г. Волховської, неодноразово приїздив до маєтку Закревських у с. Березова Рудка (тепер Пирятинського району Полтавської області), там написав портрети Ганни і Платона Закревських (1843, олія). За натяками у спогадах О. С. Афанасьєва-Чужбинського (Русское слово. — 1861. — № 5. — С. 32), іншими посередніми доказами, зібраними М. С. Шагінян у книжці «Шевченко» (М., 1941. — С. 125 — 153), Шевченко був закоханий у «Ганну вродливу» (так /610/ поет назвав Г. Закревську в листі до В. О. Закревського від 10 листопада 1843 р.). З ім’ям Г. І. Закревської пов’язаний також вірш «Якби зострілися ми знову...», ймовірно, вступна частина поеми «Сліпий».

Немає гірше, як в неволі Про волю згадувать. — Ремінісценція початку монологу Франчески з «Божественної комедії» (пісня п’ята, терцет 121 «Пекла») Данте Аліг’єрі: «Немає більшого страждання, Як щастя дні у горі вспоминати» (переклад П. Карманського та М. Рильського). Пізніше цитата (з посиланням на автора) повторена ближче до оригіналу в листі Шевченка до О. Бодянського від 15 листопада 1852 р. К. Рилєєв поставив ці рядки з Данте епіграфом до поеми «Войнаровский» (1825).

Мати! Старесенька мати! — Йдеться про Тетяну Густавівну Волховську (1763 — 1853), власницю села Мойсівки (Мосівки) Пирятинського повіту Полтавської губернії (тепер Драбівського району Черкаської області). В Мойсівці двічі на рік влаштовувалися бали, на які з’їжджалося все повітове дворянство. Шевченко познайомився з Волховською у червні 1843 р., приїхавши до неї у маєток разом з Є. П. Гребінкою. У Мойсівці поет вперше зустрівся з Г. І. Закревською. Бував Шевченко у Т. Г. Волховської і пізніше. Про теплий прийом, який було влаштовано Шевченку під час його перших відвідин села Мойсівки, розповів у спогадах О. С. Афанасьєв-Чужбинський: «Весть о приезде Шевченко мигом разлилась по всему дому, и квартира моя вскоре наполнилась почитателями, приходившими познакомиться с родным поэтом. Пришел и Гребенка, и мы отправились в залу. Все гости толпились у входа, и даже чопорные барыни, которые иначе не говорили, как по-французски, и те с любопытством ожидали появлення Шевченко. Поэт, видимо, был тронут блистательным приемом... Целый день он был предметом всеобщего внимання... Скоро Шевченко сделался как свой со всеми и был, точно дома. Многие хорошенькие особы читали ему наизусть отрывки из его сочинений...» (Русское слово. — 1861. — № 5. — С. 7).

«ЯКБИ ЗОСТРІЛИСЯ МИ ЗНОВУ...»

Джерела тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 277);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 139).

Автографи не датовано.

Подається за «Більшою книжкою».

Датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів 1848 р. та часом зимівлі Аральської описової експедиції 1848 — 1849 рр. на Косаралі, орієнтовно: кінець вересня — грудень 1848 р., Косарал.

Автограф, з якого вірш переписано до «Малої книжки», не відомий. До «Малої книжки» Шевченко заніс твір під № 17 у четвертому зшитку за 1848 рік орієнтовно наприкінці 1849 — на початку 1850 року (до арешту 23 квітня). У 1858 р., не раніше 18 березня і не пізніше 22 листопада, вірш перенесено з багатьма змінами з «Малої книжки» до «Більшої книжки». Особливо грунтовно доопрацьовано його другу частину: розширено характеристику поетом власних переживань при уявній зустрічі з коханою жінкою, в осмисленні яких у «Більшій книжці» з’явилися нові суттєві моменти. /611/

Найімовірніше, з «Малої книжки» твір було переписано до рукописного списку невідомої особи з окремими виправленнями Шевченка кінця 50-х років XIX ст., що належав Л. М. Жемчужникову і не зберігся. Деякі відміни цього списку подав О. Я. Кониський. Всі зафіксовані ним варіанти у вірші «Якби зострілися ми знову...» збігаються з текстом «Малої книжки», проте їх менше. За описом О. Я. Кониського рядки 15 — 17 у так званому списку Л. М. Жемчужникова не мають розбіжностей з публікаціями вірша за текстом «Більшої книжки» (див.: Кониський О. Варіанти на декотрі Шевченкові твори. — ЗНТШ. — 1901. — Кн. 1. — С. 15).

Вперше надруковано за «Більшою книжкою» у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 468, з неточністю у рядку 4 («тоді» замість «тойді»), і того ж року за цим виданням у книжці: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 2. — С. 237.

Першодрук у «Кобзарі Тараса Шевченка» (Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 468) є джерелом списку в збірнику віршів та поем (без кінця) другої половини XIX ст., що зберігається в ІР НБУВ (I, 7445, арк. 3).

Зміст цього вірша, як і попереднього — «Г. З.», навіяно спогадами поета про Г. Закревську.

[МАРИНА]

Джерела тексту:

автограф фрагмента (рядки 315 — 325) в альбомі Шевченка 1846 — 1850 рр. (ІЛ, ф. 1, № 108, арк. 36);

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 278 — 292).

Подається за «Малою книжкою». Назва, відсутня в автографі, за першодруком.

Автографи не датовано.

Датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів 1848 р. і часом зимівлі Аральської описової експедиції в 1848 — 1849 рр. на Косаралі, орієнтовно: кінець вересня — грудень 1848 р., Косарал.

Найраніший відомий текст — автограф фрагмента (рядки 315 — 325) в альбомі Шевченкових рисунків, поезій і фольклорних записів 1846 — 1850 рр., куди його занесено разом з начерками кількох інших творів. Цей текст збігається з відповідними рядками чистового автографа поеми в «Малій книжці», крім рядка 315, який в альбомі не дописано. До «Малої книжки» Шевченко переписав твір під № 18 у четвертому (с. 278 — 286) та п’ятому (с. 287 — 292) зшитках за 1848 рік орієнтовно наприкінці 1849 чи на початку 1850 року (до арешту 23 квітня). Під час переписування він замінив слова в рядках 3, 18, 124, 129, закреслив описки. Повернувшись згодом, очевидно в Новопетровському укріпленні, до тексту поеми, Шевченко вніс олівцем та чорнилом у «Малу книжку» ще низку виправлень: замінив слова у рядках 248, 289, 299, 306, вставив слово у рядку 301, вписав рядок 305, закреслив рядок 77, не подавши новий його варіант, виправив пунктуацію в рядках 121, 243, 246, 274 та ін.

До «Більшої книжки» Шевченко поему не переніс. Вперше надруковано за «Малою книжкою» у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка/ Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 513 — 523, з пропуском, з огляду на /612/ цензуру, рядка 18 та кількома неточностями в рядках 40 («шляхах» замість «шляху»), 56 («так» замість «пак»), 46, 58, 100 («се» замість «це», «сей» замість «цей», «сього» замість «цього») та ін. Викреслений Шевченком у «Малій книжці» рядок 77 у публікації поеми в «Кобзарі» 1867 р. опущено. Твір має редакційну назву «Марина», яку зберігаємо як традиційну в квадратових дужках. Того ж 1867 року за виданням «Кобзарь Тараса Шевченка» (Коштом Д. Е. Кожанчикова) поему передруковано у книжці: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 2. — С. 252 — 261.

Поема «Марина» продовжує ряд Шевченкових творів, в яких розкривається тема зведення паном дівчини-селянки («Катерина», «Слепая», «Наймичка», «Відьма» та ін.). Фабула поеми має багато спільних моментів з сюжетною лінією Орлики у поемі «Канівський замок» С. Гощинського (і Марину, і Орлику пан розлучає з коханим, обидві героїні не упокорюються пану-насильнику, вбивають його ножем і божеволіють). Відомостей про те, чи читав Шевченко «Канівський замок» (вийшов друком 1828 р.), немає. Про літературний контекст Шевченкової поеми див. також коментар до поем «Катерина», «Слепая».

Мені не жаль, що я не пан, А жаль мені, і жаль великий, На просвіщенних християн. — В цих та інших рядках вступної частини поеми Шевченко відкидає спроби тлумачити розв’язання однієї з центральних проблем його творчості — конфлікту між «панами» та «людьми» з позицій його « персональної урази » (вислів Вал. Шевчука) — так званого класового почуття. Натомість, окреслюючи кількома штрихами колізію, наголошує морально-етичний момент, засуджуючи фарисейство та демагогію по суті дехристиянізованих пануючих верств суспільства. Образ «просвіщенних християн» у «Марині» Вал. Шевчук пов’язує з програмовим документом Кирило-Мефодіївського братства — написаними М. Костомаровим «Книгами буття українського народу» (Шевчук Вал. Пани і люди. Ідея двоіпостасності людського суспільства в поезії Тараса Шевченка // Українська мова та література. — 2000. — № 23. — С. 16). Очевидно, дослідник має на увазі наголошувану в «Книгах...» тезу про трансформацію Христового вчення у пізніші епохи. Не можна не згадати і сатиричного мотиву «просвіщення» «святим хрестом» кавказьких народів у раніше написаній поемі «Кавказ».

Придани — весільні гості з боку молодої, що везуть придане. Коч — вид фаетона, екіпажа.

Білиця — жінка, яка готується стати черницею, але ще не пройшла постриг.

«Хата на помості, Наїхали гості...» — У перших рядках пісні Марини використано початок поширеної по всій території України пісні про тройзілля:

Є в Марусі хата на помості,

Приїхали три козака в гості.

(Наведено варіант у записі П. П. Чубинського: Труды этнографическо-статистической экспедиции... собранные П. П. Чубинским. — С. 386). На сюжет пісні про тройзілля того ж 1848 р. Шевченко написав баладу «У тієї Катерини». Як Кирик п’яний... — Походження вислову остаточно не з’ясовано. На думку І. Я. Франка, Шевченко використав тут «якусь локальну при/613/казку, певно, був якийсь усім відомий п’яниця Кирик у якімсь селі, де був Шевченко» (Франко І. Зібр. творів: У 50 т. — К., 1986. — Т. 50. — С. 334). Більш імовірним видається припущення, що джерелом цього образу є широковідомий твір про бідного Кирика та зажерливого попа, який функціонував у двох варіантах — як народна казка і як її літературна віршова обробка (текст останньої у записі М. Білозерського 1856 р. вперше опублікований П. Кулішем в «Записках о Южной Руси». — Т. 2. — СПб., 1857. — С. 83 — 95). У віршовій версії цієї сатири чимало деталей народного побуту, пов’язаних з вживанням горілки: зокрема, герой «Жінці гучний обід розпочавши, Взяв в аренді спуст горілки, сам напився, По великих трудах кріпко покріпився» (Українська література XVIII ст.: Поетичні твори. Драматичні твори. Прозові твори. — К., 1983. — С. 200).

«Чи не це ж та кумася, Що підтикалася!..» — Жартівлива народна приспівка. Шевченко записав її до свого альбому рисунків, поезій і фольклорних записів 1846 — 1850 рр. (див. том 5 цього видання).

«Полюбила москаля, Та ще й зуби вискаля!..» — Ці рядки з пісні Марини також зафіксовано Шевченком як фольклорний запис в альбомі 1846 — 1850 рр. (див. том 5 цього видання).

«Бий, дзвоне, бий, Хмару розбий...» і далі — веснянка (Максимович М. А. Дни и месяцы украинского селянина // Собр. соч. — К., 1877. — Т. 2. — С. 471).

«Ой гиля, гиля, сірії гуси, Гиля на Дунай. Зав’язала головоньку, Тепер сиди та думай». — Марина співає перший куплет народної пісні. Сучасники називали пісню «Ой гиля, сірі гуси...» однією з улюблених пісень поета (Чалый М. К. Жизнь и произведения Тараса Шевченка. — К., 1882. — С. 273; Савченко Ф. Дещо з споминок родини поета // Україна. — 1925. — Кн. 1, 2. — С. 161; Кониський О. Тарас Шевченко під час останньої його подорожі на Україну // ЗНТШ. — 1897. — Кн. 1. — С. 238). В контамінації з піснею «Зійшла зоря ізвечора да й не назорілася...» її вписано П. Чуйкевичем до Шевченкового альбому 1846 — 1850 рр.

ПРОРОК

Джерела тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 293 — 294);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 140);

чистовий автограф, подарований Н. В. Тарновській (ІЛ, ф. 1, № 34).

Подається за чистовим автографом, подарованим Н. В. Тарновській.

Автографи не датовано.

Автограф, з якого вірш переписано до «Малої книжки», не відомий. До «Малої книжки» Шевченко переніс твір під № 19 у п’ятому зшитку за 1848 рік орієнтовно наприкінці 1849 — на початку 1850 року (до арешту 23 квітня). Пізніше, найімовірніше 1857 р., під кінець перебування на засланні, в Новопетровському укріпленні, він зробив у цьому автографі виправлення чорнилом, замінивши слово в рядку 9 (варіант б) і цілий рядок 6. Текст без назви. У 1858 р., не раніше 18 березня і не пізніше 22 листопа/614/да, Шевченко переніс твір з «Малої книжки» до «Більшої книжки» зі змінами в багатьох рядках — 11 — 12, 20, 22, 23, після рядка 18 він додав два нові рядки. Текст без назви.

У Петербурзі, після повернення із заслання, Шевченко переписав вірш для Н. В. Тарновської, звернувшись для цього до «Малої книжки». Про те, що на новій стадії роботи над «Пророком», яка закінчилась створенням остаточного, найдосконалішого тексту вірша в автографі, подарованому Н. В. Тарновській, Шевченко виходив із тексту «Малої книжки», свідчить прямий текстуальний зв’язок цих джерел. Передусім ідеться про наявність другого, пізнішого шару виправлень у «Малій книжці», які зроблено чорнилом, очевидно, під час переписування твору для Н. В. Тарновської, виправлень, що збігаються з відповідними рядками подарованого їй автографа (рядки 9, варіанти в, г, 11 — 12, варіант б, 25, варіант б). Збігаються з цим автографом і рядки 20 та 23 «Малої книжки», замінені в «Більшій книжці» Шевченком під час переписування твору. Розпочавши в «Малій книжці» працювати над рядком 13, варіанти б, в (перший варіант а цього рядка в «Малій книжці» збігався з текстом «Більшої книжки»), Шевченко завершив роботу над ним в автографі, подарованому Н. В. Тарновській. До остаточного тексту не ввійшов створений на другій стадії правки «Малої книжки» варіант б рядка 17. Той факт, що перший варіант цього рядка Шевченко не закреслив, свідчить про сумніви поета щодо доцільності заміни тексту. В рядку 15 він підкреслив слово «розтлили», в першому варіанті рядка 17 — слова «мужа свята». В процесі переписування з «Малої книжки» вірша для Н. В. Тарновської виникли також нові зміни в рядках 2, 5, 10, 13, 16, 22, зафіксовані вже тільки останнім автографом. Переписуючи твір для Н. В. Тарновської, Шевченко відразу закреслив по одному слову в рядках 23 і 25 і над кожним з цих слів написав новий варіант. Вірш дістав назву «Пророк». Автограф на окремому аркуші. Над заголовком — дарчий напис «Моїй любій кумасі, Н. В. Тарновській. На память 17 декабря 1859 року». Під текстом твору підпис автора і дата: «1859 року, декабря 18» — найімовірніше, час, коли переписано вірш.

Очевидно, з «Малої книжки» поезію було переписано до рукописного списку невідомої особи з окремими виправленнями Шевченка кінця 50-х років XIX ст., що належав Л. М. Жемчужникову і не зберігся. Деякі відміни цього списку подав О. Я. Кониський. Відзначені ним п’ять варіантів вірша «Пророк» збігаються з текстом «Малої книжки» (найімовірніше, список не давав послідовно верхнього шару твору в цьому джерелі), проте не охоплюють всіх розбіжностей між цим текстом і «Більшою книжкою» (О. Я. Кониський порівнював так званий список Л. М. Жемчужникова з надрукованим за «Більшою книжкою» текстом вірша у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка. — Львів, 1893. — Ч. 2. — С. 59 — 60 (див.: Кониський О. Варіанти на декотрі Шевченкові твори // ЗНТШ. — 1901. — Кн. 1. — С. 15).

Вперше надруковано за «Більшою книжкою» без останніх трьох рядків, з відхиленнями в рядках 3 («пророки» замість «пророка), 5 («розуму» замість «разуму») у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 470 і того ж року за цим виданням у книжці: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 2. — С. 237 — 238. Вперше повний текст вірша за «Більшою книжкою» з тими самими неточностями в рядках 3 та 5, що й в «Кобзарі» 1867 р., надруковано у виданні: /615/ Кобзар з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина. — Прага, 1876. — С. 139.

У вірші розробляється поширена в світовій літературі XIX ст. біблійна тема пророка, ототожнювана у творчості Шевченка, як і більшості його сучасників, з темою поета. Шевченкові була добре відома багата російська літературна традиція у трактовці теми пророка-поета (твори декабристів, О. Пушкіна, М. Лермонтова, ймовірно, О. Плещеєва та ін.). Ця трактовка ґрунтувалася на біблійних мотивах «кроткого» пророка — возвістителя любові і правди, побиття його камінням невдячними людьми і покарання їх за переслідування пророка. На ці самі мотиви спирається й сюжетне розгортання у Шевченковому вірші. На творі позначився вплив лермонтовського «Пророка», про що свідчать змістові перегуки й текстова близькість окремих рядків віршів.

Образ пророка — носія Божого слова зустрічався і в раніших Шевченкових творах, найбільш виразно — в «Тризне»: «Великим словом Божью волю Сказать тиранам — не поймут! И на родном прекрасном поле Пророка каменьем побьют!» Від «Тризны» тема пророка у Шевченка збагачується потужним автобіографічним підтекстом, усвідомлення власної поетичної місії як пророчої, священної, ідентифікація власної долі з долею мучеників за правду стають глибинною смисловою структурою його поезії, що з достатньою повнотою виявилася й у вірші «Пророк». Прочитаний в алегоричному ключі вірш втілює характерні для творчості Шевченка періоду заслання настрої зневіри та розчарування від нездатності сучасників осягнути суспільну роль його як поета, тугу та біль, спричинені несправедливим покаранням, що прирекло його на животіння в солдатській казармі.

Стогна — див. коментар до поеми «Царі».

Вомісто кроткого пророка... Царя вам повелів надать! — Мотив пов’язаний з біблійною розповіддю (з Першої книги Царств, розділ 8) про засновника Ізраїльсько-Іудейського царства (кінець XI ст. до н. е.) Саула. У 1860 р. Шевченко використав фабулу цієї розповіді у вірші «Саул». За Біблією, євреї зажадали від пророка Самуїла обрати їм царя. За повелінням Бога Самуїл помазав на царство Саула, що згодом став жорстоким тираном. У вірші «Пророк» біблійний мотив відступництва людей від Бога доповнений оригінальним мотивом Божого покарання їх за це — Бог дозволив їм обрати царя, який виявився тираном.

[СИЧІ]

Джерело тексту:

чорновий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 295 — 296).

Подається за цим автографом. Назва, відсутня в автографі, — за першодруком. У рядках 15 — 16 знімаються дужки.

Автограф не датовано.

Автограф, з якого вірш переписано до «Малої книжки», не відомий. До «Малої книжки» твір занесено під № 20 у п’ятому зшитку за 1848 рік орієнтовно наприкінці 1849 — на початку 1850 року (до арешту 23 квітня). Згодом, очевидно під кінець перебування на засланні в Новопетровському укріпленні, поет зробив у тексті ряд виправлень чорнилом іншого кольору (у рядках 8, 10, 17, 20, зокрема, дописав рядки 18 — 19, 29) й олівцем перекреслив вірш. До «Більшої книжки» твір не перенесено. Шевченко не продовжив роботу над твором.

Вперше надруковано за «Малою книжкою» у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 582 — 583, під редакційною назвою «Сичі» і того ж року за цим виданням у книжці: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 2. — С. 259 — 260. Назва першодруку зберігається як традиційна в квадратових дужках.

«[Сичі]» — єдина байка Шевченка. В ній відображено події галицького повстання 1846 р. — антифеодального селянського повстання у Галичині — частині західноукраїнських та польських земель, що на той час входили до складу Австрії. Розпочавшись 10 лютого, це повстання в часі збіглося з національно-визвольним повстанням, організованим польсько-шляхетськими таємними патріотичними організаціями проти Австрійської імперії (почалося 20 лютого). В Західній Галичині, населеній переважно поляками, селянські заворушення охопили багато округів. Лише в Краківській республіці, де повстанський уряд оголосив про скасування феодальних повинностей та передав у власність селян земельні наділи, та в селі Хохолув’ї Сандецького округу селяни підтримали національно-визвольну революцію. На більшості ж території Західної Галичини австрійські урядовці переконали селян у тому, що пани збираються й надалі жорстоко визискувати їх. Сподіваючись, що цісар скасує панщину, селяни розгромили близько 200 поміщицьких маєтків, билися з шляхетськими повстанськими загонами, частину повстанців віддали у руки влади. Використавши селян для придушення національно-визвольного руху (березень — квітень 1846 р.), австрійська влада невдовзі, у квітні 1846 р., розгромила й народне повстання.

В байці «голісінький мужик» (селяни) ловить, вбиває або, приборкавши, віддає «воронам» (австрійській владі) «сичів» (польських революціонерів), які злетілися, «щоб бідне птаство» (народ) «заступить», «орлине царство» (Австрійську імперію) «затопить», «орла ж» (імператора, за іншою версією — правителя імперії — канцлера князя К. Меттерніха) «повісить» і «республіку зробить».

Про галицькі події в лютому 1846 р. Шевченко міг дізнатися восени цього ж року під час подорожі за завданням Археографічної комісії по прикордонних з Австрією Волинській та Подільській губерніях. Іншим джерелом відомостей про ці події могли бути розповіді польських політичних засланців на Оренбуржчині, а також їхніх безпосередніх учасників — селян, що служили разом з Шевченком в 1847 — 1848 рр. в одній роті.

«МЕЖ СКАЛАМИ, НЕНАЧЕ ЗЛОДІЙ...»

Джерело тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 297 — 304).

Подається за цим автографом. У рядку 27 виправляється форма іменника «маже», що подається у множині: «мажі». /617/

Автограф не датовано.

Єдиний відомий текст — чистовий автограф у «Малій книжці», до якої поему переписано під № 21 у п’ятому (с. 297 — 302) та шостому (с. 303 — 304) зшитках за 1848 рік, орієнтовно наприкінці 1849 чи на початку 1850 року (до арешту 23 квітня), з невідомого ранішого автографа. Під час переписування Шевченко вніс виправлення в рядок 150, цитуючи народну пісню «Ой із-під гори та із-під кручі...», зробив описку у рядку 27 («Ішли мажери п’ючи»). Пізніше, очевидно в Новопетровському укріпленні, повернувшись до тексту твору, він зробив у ньому низку різноманітних виправлень чорнилом: викреслив три рядки (після рядка 108) і замінив їх одним (рядок 109), замінив рядок 152, частину рядків 139, 150, вставив слово в рядку 52, виправив описки в рядках 5, 62, 121 та пунктуацію в рядках 7, 54, 57, 70 тощо. До «Більшої книжки» поему не перенесено.

Найімовірніше, з «Малої книжки» поему було переписано до рукописного списку невідомої особи з окремими виправленнями Шевченка кінця 50-х років XIX ст., що належав Л. М. Жемчужникову. Деякі відміни цього списку, який не зберігся, подав О. Я. Кониський. Один із наведених ним чотирьох варіантів до поеми «Меж скалами, неначе злодій...» (див.: Кониський О. Варіанти на декотрі Шевченкові твори // ЗНТШ. — 1901. — Кн. 1. — С. 15) — рядок 11 («Та й роздягся на камені») збігається з текстом «Малої книжки», варіант у рядку 9 («Або втопи при камені»), очевидно, постав внаслідок помилкового прочитання автографа при списуванні. Це припущення підтверджується і неточністю у прочитанні цього місця у першодруці твору в «Кобзарі» 1867 р. Походження варіантів у рядках 1 («Між скелями, неначе злодій») та 24 («Пішов собі темним гаєм») не з’ясовано.

Вперше надруковано за «Малою книжкою» у вид.: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 524 — 529, з неточностями в рядках 9 («Або втопи» замість «Або втопи принамені»), 11 («на калині» замість «на камені»), 27 («рипучи» замість «риплючи»), 43 («оранда» замість «файда»), 57 («нагледів» замість «наглядів») та інших. Крапки, що доповнювали в автографі незавершені рядки, та суцільні рядки крапок — замінники ще не створеного тексту — свідчення наміру Шевченка продовжити роботу над поемою, — в «Кобзарі» 1867 р. опущено. Того ж 1867 р. за виданням «Кобзаря Тараса Шевченка» (Коштом Д. Е. Кожанчикова) поему передруковано в книжці: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 2. — С. 209 — 213.

Дністре, водо каламутна, Винеси на волю! — Річка Дністер відділяла Подільську та Херсонську губернії від Бессарабії, яка 1812 р. після Бухарестського мирного договору, котрим закінчилася російсько-турецька війна 1806 — 1812 рр., відійшла до Росії. Після 1812 р. до Бессарабії у великій кількості почали тікати кріпаки — українці та росіяни, оскільки феодальний гніт тут був слабшим, ніж у центральних районах Російської імперії, основна маса молдавських селян вважалася особисто вільною. /618/

Ой із-під гори та із-під кручі... — До поеми включено початок (перші чотири рядки) народної пісні. Запис цієї пісні Шевченко, за свідченням А. О. Степовича, передав для публікації в збірнику М. А. Маркевича — Г. П. Ґалаґана. Текст її надруковано в збірнику «Южнорусские песни» (К. — 1857. — № 42. — С. 77; див.: Ревуцький Д. Шевченко і народна пісня // Пам’яті Т. Г. Шевченка. — К., 1939. — С. 461).

Мажі — чумацькі вози.

Оливо — олівець.

Файда — батіг.

«ЗА СОНЦЕМ ХМАРОНЬКА ПЛИВЕ...»

Джерела тексту:

чорновий автограф фрагмента (рядки 1 — 12) вірша в альбомі Шевченка 1846 — 1850 рр. (ІЛ, ф. 1, № 108, арк. 33);

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 246);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 120).

Подається за «Більшою книжкою».

Автографи не датовано.

Датується за місцем чорнового автографа в альбомі Шевченка 1846 — 1850 рр., в якому записано також вірші «Дурні та гордії ми люди...», «Готово! Парус розпустили...», «Ми восени таки похожі...», уривки інших творів періоду перебування Шевченка в Аральській експедиції, а також часом зимівлі Аральської описової експедиції в 1848 — 1849 рр. з 26 вересня 1848 р. на Косаралі, орієнтовно: кінець вересня — грудень 1848 р., Косарал.

Найраніший відомий текст — чорновий автограф частини вірша (перших дванадцяти рядків) в альбомі Шевченка 1846 — 1850 рр. В автографі є незавершені рядки, багато недописаних слів, закреслень і виправлень. До «Малої книжки» Шевченко переписав твір під № 2 у другому зшитку за 1849 рік, очевидно, помилково. У вірші змальовано вечірній морський пейзаж, отже, створено його, ймовірніше, ще на Косаралі 1848 р., а не в Раїмі, куди Шевченко поїхав у січні 1849 р. Твір занесено до «Малої книжки», орієнтовно наприкінці 1849 — на початку 1850 року (до арешту 23 квітня), з ранішого автографа, очевидно, в альбомі малюнків 1846 — 1850 рр. Чимало варіантів вірша в «Малій книжці» та в альбомі 1846 — 1850 рр. збігаються (рядки 1, 3, 5, 10). Головна відміна між цими джерелами — заключні чотири рядки (13 — 16), відсутні в незавершеному первісному автографі. Під час переписування до «Малої книжки» Шевченко виправив рядки 11 та 12.

У 1858 р., не раніше 18 березня і не пізніше 22 листопада, він переніс з «Малої книжки» до «Більшої книжки» ґрунтовно доопрацьований текст вірша. В багатьох рядках його першої частини (рядки 1 — 10) Шевченко зробив локальні виправлення — замінив окремі слова. Кардинальних змін зазнала друга частина. Відкинуто рядки 13 — 16. Намічені в них у «Малій книжці» картина природи та спричинені нею переживання ліричного героя розгорнуто в остаточному тексті на більшій площі, виразніше, поетично викінчено, з більшою психологічною переконливістю. /619/

Найімовірніше, з «Малої книжки» вірш було перенесено до рукописного списку невідомої особи з окремими виправленнями Шевченка кінця 50-х років XIX ст., що належав Л. М. Жемчужникову і не зберігся. Деякі відміни цього списку подав О. Я. Кониський. Всі зафіксовані ним варіанти збігаються з текстом «Малої книжки», проте охоплюють не всі розбіжності між «Малою книжкою» і «Більшою книжкою» (О. Кониський порівнював так званий список Л М. Жемчужникова з надрукованим за «Більшою книжкою» текстом вірша у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка. — Львів, 1893. — Ч. 2. — С. 34; див.: Кониський О. Варіанти на декотрі Шевченкові твори // ЗНТШ. — 1901. — Кн. 1. — С. 12).

Вперше надруковано за «Більшою книжкою» в журналі «Основа» (1861. — № 11/12. — С. 4 — 5).

Вперше введено до збірки творів у вид.: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 445 і того ж року у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 1. — С. 243.

Відомі нам списки вірша «За сонцем хмаронька пливе...» походять від перших його публікацій: у збірці «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 468; список з «Основи»); у рукописних «Кобзарях» — 1865, переписаному Д. Демченком (ІЛ, ф. 1, № 81, арк. 55), 1866 (ІЛ, ф. 1, № 842, арк. 51), другої половини XIX ст. (ІР НБУВ, І. 7450, арк. 20 звор.; список з «Основи»); в збірнику віршів та поем, без кінця, другої половини XIX ст. (ІР НБУВ, I, 7445, арк. 7) та ін.

«І НЕБО НЕВМИТЕ, І ЗАСПАНІ ХВИЛІ...»

Джерела тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 305);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 141).

Подається за «Більшою книжкою».

Автографи не датовано.

Автограф, з якого вірш переписано до «Малої книжки», не відомий. До «Малої книжки» Шевченко заніс твір під № 22 у шостому зшитку за 1848 рік, орієнтовно наприкінці 1849 — на початку 1850 року (до арешту 23 квітня). При цьому він замінив слово у рядку 1, вписав рядок 7. Вірш закінчувався рядком крапок, які свідчать, що Шевченко збирався продовжити твір. У 1858 р., не раніше 18 березня і не пізніше 22 листопада, вірш перенесено зі змінами в кількох рядках з «Малої книжки» до «Більшої книжки».

Вперше надруковано за текстом «Більшої книжки» в журналі «Основа» (1861. — № 8. — С. 16).

Вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 469 і того ж року — у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 1. — С. 242.

Відомі нам списки вірша походять від друкованих джерел. Першодрук в «Основі» (1861. — № 8. — С. 16) є джерелом списків у рукописних /620/ «Кобзарях» — 1865 (ІЛ, ф. 1, № 81, арк. 45 звор.), 1866 (ІЛ, ф. 1, № 842, арк. 62), другої половини XIX ст. (ІР НБУВ, І. 7450, арк. 3).

«ДУМИ МОЇ, ДУМИ МОЇ...»

Джерела тексту:

чорновий автограф в альбомі Шевченка 1846 — 1850 рр. (ІЛ, ф. 1, № 108, с. 47 і 37);

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 1);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 1).

Подається за «Більшою книжкою».

Автографи не датовано.

Датується за місцем чорнового автографа в альбомі Шевченка 1846 — 1850 рр., в якому записано також чорнові автографи поезій «Дурні та гордії ми люди...», «Готово! Парус розпустили...», «За сонцем хмаронька пливе...», «Ми восени таки похожі...», уривки інших творів періоду Аральської експедиції, а також за часом зимівлі Аральської експедиції 1848 — 1849 рр. на Косаралі, орієнтовно: кінець вересня — грудень 1848 р., Косарал.

Первісний автограф в альбомі Шевченка 1846 — 1850 рр. зроблено чорнилом (рядки 1 — 4 на сторінці 47, рядки 5 — 12 на сторінці 37) і олівцем (рядки 13 — 16 на сторінці 37). Текст записано в різних місцях альбому, значну частину слів не дописано, слово «киргизами» позначено лише першою літерою «к», слово «Уралом» — літерами «Ура». З цього чорнового автографа Шевченко, повернувшись з Аральської описової експедиції до Оренбурга, наприкінці 1849 (не раніше 1 листопада) або на початку 1850 року (не пізніше дня арешту поета 23 квітня), переписав вірш з деякими виправленнями до «Малої книжки» — першим у першому ж зшитку за 1846 — 1847 рр., без номера, як заспів до всієї невольничої поезії. Рядок 9 («З к за Ура», тобто «З киргизами] за Ура[лом]») переписано: «З к. . . .

убо.....» (тобто «З киргизами] убо[гими]»). Окремі виправлення поет

вніс сюди й згодом, найімовірніше 1857 р., наприкінці свого перебування на засланні в Новопетровському укріпленні, зокрема, дописав слова, позначені крапками («к.......... убо.....»): «киргизами убогими». 21 лютого 1858 р., перебуваючи в Нижньому Новгороді, Шевченко переписав твір з незначними виправленнями з «Малої книжки» до «Більшої книжки», текст якої остаточний. Час занесення вірша до «Більшої книжки» визначається за записом у щоденнику поета 21 лютого 1858 р.: «Начал переписывать свою поэзию для печати, писанную с 1847 года по 1858 год». Цей запис стосується передовсім вірша «Думи мої, думи мої...», записаного на першій сторінці «Більшої книжки».

Вперше надруковано за «Більшою книжкою» у виданнях: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 323 і Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 2. — С. 218.

Поезія «Думи мої, думи мої...» декларує творче кредо поета періоду заслання: думи про батьківщину, її уярмлений народ найтісніше переплітатимуться з думами про життя «убогих киргизів». За тодішньою традицією, Шевченко називає киргизами казахів та інші народи, що проживали на «прилінійній» до Росії території. /621/

«І ВИРІС Я НА ЧУЖИНІ...»

Джерело тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 306 — 308).

Подається за цим автографом.

Автограф не датовано.

Автограф, з якого вірш переписано до «Малої книжки», не відомий. До «Малої книжки» Шевченко заніс твір під № 23 у шостому зшитку за 1848 рік орієнтовно наприкінці 1849 — на початку 1850 року (до арешту 23 квітня). Згодом, найімовірніше наприкінці перебування на засланні в Новопетровському укріпленні, він зробив виправлення у рядку 14. До «Більшої книжки» вірш не перенесено.

Вперше надруковано за «Малою книжкою» у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 530 — 531, з купюрами з огляду на цензуру рядків 19 — 21 та 61 — 62 Зазначені відступи від автографа зроблено в рукописному оригіналі для складання цього «Кобзаря» (диа: ІЛ, ф. 1, № 86, арк. 2 — 3 звор.). Позначені крапками лакуни після рядків 32, 43 та в кінці твору в набірному рукопису збережено, в «Кобзарі» 1867 р. їх опущено. Того ж року за цим виданням вірш передруковано в книжці: Поезії Тараса Шевченка — Львів, 1867. — Т. 2. — С. 242 — 244.

І виріс я на чужині... — Виїхавши з України 1829 р. ще підлітком — у валці свого поміщика П. Енгельгардта, призначеного на службу до Вільна, Шевченко зміг побувати на батьківщині тільки 1843 р.

Якось недавно довелось Мені заїхать в Україну, У те найкращеє село... — Йдеться про відвідання села Кирилівки у червні та вересні 1843 р. після чотирнадцятирічної відсутності.

Добре, мамо, Що ти зарані спать лягла... — Мати поета — Катерина Якимівна (1783 — 1823) померла в сорокарічному віці.

Поїхав знову на чужину. — Перша подорож Шевченка з Петербурга в Україну завершилась у першій половині лютого 1844 р.

«НЕ ДЛЯ ЛЮДЕЙ, ТІЄЇ СЛАВИ...»

Джерела тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 309 — 310);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 142).

Першодрук у журналі «Основа» (1861. — № 1. — С. 1 — 2).

Подається за «Більшою книжкою».

Автографи не датовано.

Найраніший відомий текст — чистовий автограф у «Малій книжці», до якої вірш переписано під № 24 у шостому зшитку за 1848 рік, орієнтовно наприкінці 1849 — на початку 1850 року (до арешту 23 квітня), з не/622/відомого первісного автографа. У 1858 р., не раніше 18 березня і не пізніше 22 листопада, Шевченко заніс до «Більшої книжки» доопрацьований текст твору. Пізніше, повернувшись до вірша, він червоним олівцем закреслив рядок 12 і написав на полях його новий варіант.

Виправлення, які зробив Шевченко під час переписування поезії з «Малої книжки» до «Більшої книжки», переважно припадають на центральну частину і полягають у ЇЇ скороченні: вилучено цілісний фрагмент тексту, який переводив переживання поета у драматичну тональність.

Першодрук у журналі «Основа» (1861. — № 1. — С. 1 — 2) здійснено за текстом, близьким до «Більшої книжки» з відмінами в рядках 1, 12, 25. Варіант рядка 12 відповідає нижньому шару «Більшої книжки», тобто публікація в «Основі», очевидно, готувалась за «Більшою книжкою» до остаточної правки тексту вірша «Не для людей, тієї слави...» Шевченком.

Найімовірніше, з «Малої книжки» вірш було переписано до рукописного списку невідомої особи з окремими виправленнями Шевченка кінця 50-х років XIX ст., що належав Л. М. Жемчужникову і не зберігся. У публікації О. Я. Кониського, який подав деякі відміни цього списку, більшість варіантів вірша «Не для людей, тієї слави...» ідентична тексту автографа у «Малій книжці», проте в «Малій книжці» на чотири варіанти більше (рядки 7, 8, 12, 26). Рядки 3 («Мої вірші віршую я»), 25 («В сем’ї веселій, тихій») розходяться з текстом «Малої книжки». Останній варіант збігається з першодруком (див.: Кониський О. Варіанти на декотрі Шевченкові твори // ЗНТШ. — 1901. — Кн. 1. — С. 15 — 16).

Вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 442 — 443 і того ж року — у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 1. — С. 216 — 217, де вірш подано за «Основою» (1861. — № 1. — С. 1 — 2).

Відомі нам списки вірша походять від першодруку в «Основі» (1861. — № 1. — С. 1 — 2): у збірці «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 329 — 330), у рукописних «Кобзарях» — 1865, переписаному Д. Демченком (ІЛ, ф. 1, № 81, арк. 12 — 12 звор.), 1866 (ІЛ, ф. 1, № 842, арк. 1 — 1 звор.), другої половини XIX ст. (ІР НБУВ, І. 7450, арк. 6 звор.) та ін.

Перші чотири рядки твору є переспівом і переробкою вірша «Пишу не для мгновенной славы...» російського поета О. В. Кольцова (1809 — 1842):

Пишу не для мгновенной славы:

Для развлеченья, для забавы,

Для милых, искренних друзей,

Для памяти минувших дней.

Ці рядки Шевченко згодом процитував у записі від 13 червня 1857 р. у щоденнику.

«КОЛО ГАЮ В ЧИСТІМ ПОЛІ...»

Джерела тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 311 — 313);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 143 — 144). /623/

Подається за «Більшою книжкою».

Автографи не датовано.

Найраніший відомий текст — чистовий автограф у «Малій книжці», до якої баладу переписано під № 25 у шостому зшитку за 1848 рік, орієнтовно наприкінці 1849 чи на початку 1850 року (до арешту 23 квітня), з невідомого ранішого автографа. У 1858 р., не раніше 18 березня і не пізніше 22 липня, Шевченко переніс з «Малої книжки» до «Більшої книжки» доопрацьований текст твору, замінивши кілька рядків й окремі слова в рядках.

Найімовірніше, з «Малої книжки» баладу переписано до рукописного списку невідомої особи з окремими виправленнями Шевченка кінця 50-х років XIX ст., що належав Л М. Жемчужникову і не зберігся. Деякі відміни цього списку подав О. Я. Кониський. Відзначені ним варіанти в баладі «Коло гаю в чистім полі..» збігаються з текстом «Малої книжки», проте їх менше (зафіксовано варіанти у рядках 26 — 27, 29, 31 — 32) (див.: Кониський О. Варіанти на декотрі Шевченкові твори // ЗНТШ. — 1901. — Кн. 1. — С. 16).

Першодрук у журналі «Основа» (1862. — № 9. — С. 1 — 2) здійснено за «Більшою книжкою» з неточностями в рядках 13, 19, 26, 28, 35.

Вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 273 — 274 і того ж року за цим виданням у книжці: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 2. — С. 203 — 204. Публікація в «Кобзарі» 1867 р. близька до тексту «Основи».

Відомі нам списки твору походять від публікації в «Основі» (1862. — № 9. — С. 1 — 2): у збірці «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, с. 684 — 685); у рукописному «Кобзарі» 1865, переписаному Д. Демченком (ІЛ, ф. 1, № 81, арк. 76 звор. — 77 звор.); у збірці «Барвінок. Пісні, вірші та байки» 1863, складеній А. І. Фесенком (РДБ, ф. 743, № 18, од. збер. 25, арк. 84 звор. — 85 звор.) та ін.

В основі сюжету твору — фольклорні мотиви суперництва у коханні, отруєння дівчиною зрадливого хлопця та перетворення її на тополю. Отже, ситуаційне підґрунтя метаморфози зовсім інше, ніж у баладі «Тополя», де також наявний цей мотив. Серед прототипів балади — народні пісні «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці...» (поет згадує її в «Перебенді», «Катерині», «Гайдамаках», «До Основ’яненка», «Мар’яні-черниці», у повісті «Близнецы»), «Ой у полі дві тополі...», «Шелесть, шелесть по долині...».

«ЯКБИ МЕНІ ЧЕРЕВИКИ...»

Джерела тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 314);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 145);

чистовий автограф на окремому аркуші, поданий до журналу «Народное чтение» (ІЛ, ф. 1, № 46, арк. 1);

першодрук у журналі «Народное чтение» (1859. — № 5. — С. 168).

Автографи не датовано.

Подається за чистовим автографом, переданим до журналу «Народное чтение». /624/

Найраніший відомий текст — чистовий автограф у «Малій книжці», до якої вірш переписано під № 26 у шостому зшитку за 1848 рік, орієнтовно наприкінці 1849 чи на початку 1850 року (до арешту 23 квітня), з невідомого ранішого автографа. У 1858 р., не раніше 18 березня і не пізніше

22 липня, Шевченко переніс твір з «Малої книжки» до «Більшої книжки», замінивши частину рядка 13. Згодом для журналу «Народное чтение» Шевченко переписав вірш з «Більшої книжки» з відміною в рядку 17 на окремий аркуш, поставивши над твором цифру 1. Під текстом вірша «Якби мені черевики...» та на зворотному боці аркуша під цифрою 2 він записав поезію «Один у другого питаєм...». Автографи без дати, під другим віршем підпис «Т. Ш.». Обидва твори надруковано у журналі «Народное чтение» 1859 р. Вірш «Якби мені черевики...» опубліковано без прізвища автора під назвою «Малороссийское стихотворение».

Вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 475, де вірш надруковано за текстом «Більшої книжки». Того ж року за «Кобзарем» 1867 р. вірш передруковано у книжці: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 1. — С. 229.

Відомі нам списки вірша походять від публікації в «Основі» (1862. — № 2. — С. 1 — 2), яка зроблена за «Більшою книжкою»: у збірці «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 620), у рукописному «Кобзарі» другої половини XIX ст. (ІР НБУВ, І. 7450, арк. 15 звор.).

«І БАГАТАЯ...»

Джерела тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 315);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 146);

першодрук у журналі «Народное чтение» (1860. — № 1. — С. 145 — 146).

Подається за «Більшою книжкою».

Автографи не датовано.

Автограф, з якого вірш переписано до «Малої книжки», не відомий. До «Малої книжки» Шевченко заніс вірш під № 27 у шостому зшитку за 1848 рік орієнтовно наприкінці 1849 — на початку У 1850 року (до арешту

23 квітня). Під час переписування він виправив рядок 5. У 1858 р., не раніше 18 березня і не пізніше 22 листопада, Шевченко переніс вірш з «Малої книжки» до «Більшої книжки» зі змінами в рядках 4 та 18. Публікацію в журналі «Народное чтение» (1860. — № 1) здійснено за текстом «Більшої книжки» з неточностями в рядках 5 — 6. Вірш «І багата я...» надруковано третім серед чотирьох Шевченкових творів під загальною назвою «Малороссийские стихотворения» без прізвища автора. В добір/625/ку ввійшли також вірші «І широкую долину...», «Не вернувся із походу...», «Полюбилася я...». Тут же вміщено російський переклад всіх творів, зроблений О. М. Плещеєвим.

Найімовірніше, з «Малої книжки» вірш було переписано до рукописного списку невідомої особи з окремими виправленнями Шевченка кінця 50-х років XIX ст., що належав Л. М. Жемчужникову. Деякі відміни цього списку, що не зберігся, подав О. Я. Кониський. У вірші «І багата я...» він відзначив варіант у рядку 18, що збігається з текстом відповідного рядка в «Малій книжці» (див.: Кониський О. Варіанти на декотрі Шевченкові твори // ЗНТШ. — 1901. — Кн. 1. — С. 16).

Вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 476 і того ж року за цим виданням у книжці: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 2. — С. 238 — 239. Текст публікації в «Кобзарі» 1867 р. близький до тексту «Більшої книжки», проте має варіант у рядку 5: «Тяжко-важко в світі жить ».

«ПОЛЮБИЛАСЯ Я...»

Джерела тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 316);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 147);

першодрук у журналі «Народное чтение» (1860. — № 1. — С. 147).

Подається за «Більшою книжкою».

Автографи не датовано.

Найраніший відомий текст — чистовий автограф у «Малій книжці», до якої вірш переписано під № 28 у шостому зшитку за 1848 рік, орієнтовно наприкінці 1849 чи на початку 1850 року (до арешту 23 квітня), з невідомого ранішого автографа. Під час переписування Шевченко виправив описку в рядку 11. У 1858 р., не раніше 18 березня і не пізніше 22 листопада, він переніс вірш з «Малої книжки» до «Більшої книжки», замінивши слово в рядку 5 та рядок 11. Публікацію в журналі «Народное чтение» (1860. — № 1) здійснено за текстом «Більшої книжки» з неточністю в рядку 5. Вірш «Полюбилася я...» надруковано останнім серед чотирьох Шевченкових творів під загальною назвою «Малороссийские стихотворения» без прізвища автора. Тут же подано російський переклад О. М. Плещеєва.

Найімовірніше, з «Малої книжки» вірш переписано до рукописного списку невідомої особи з окремими виправленнями Шевченка кінця 50-х років XIX ст., що належав Л. М. Жемчужникову і не зберігся. Деякі відміни цього списку подав О. Я. Кониський. У вірші «Полюбилася я...», який він наводить повністю, більша частина рядків ідентична тексту «Малої книжки», зокрема рядок 11; рядки — 1 — 2 («Полюбилась би я, Одружилась би я»), 4 («Лиха доля моя»), 5 («Люде добрі його»), 7 («Та привезли до прийому») відрізняються за текстом від обох автографів (див.: Кониський О. Варіанти на декотрі Шевченкові твори // ЗНТШ. — 1901. — Кн. 1. — С. 16). /626/

Вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 477, де текст вірша подано за «Більшою книжкою», і того ж року за цим виданням у книжці: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 2. — С. 239.

На вірші позначилися мотиви народних пісень сирітсько-вдовиного та рекрутського циклів. Деяка тематична подібність — знівечене життя молодої жінки, текстові збіги (рефрен «Така доля моя...») поєднують цей твір з піснею «Чи я в лузі не калина була...».

«ПОРОДИЛА МЕНЕ МАТИ...»

Джерела тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 317 — 318);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 148).

Подається за «Більшою книжкою».

Автографи не датовано.

Найраніший відомий текст — чистовий автограф у «Малій книжці», до якої вірш переписано під № 29 у шостому зшитку за 1848 рік, орієнтовно наприкінці 1849 чи на початку 1850 року (до арешту 23 квітня), з невідомого ранішого автографа. Пізніше, очевидно, в Новопетровському укріпленні, повернувшись до тексту, Шевченко виправив описку у рядку 12 У 1858 р., не раніше 18 березня і не пізніше 22 липня, він переніс вірш, замінивши по одному слову в рядках 7 і 16, з «Малої книжки» до «Більшої книжки».

Вперше надруковано за «Більшою книжкою» в журналі «Основа» (1862. — № 1. — С. 2 — 3). Публікація мала неточності: відсутній поділ на строфи, у рядку 9 замість «Білолицая» надруковано «Білолиця я», у рядку 14 «дівувати» замінено на «дівовати».

Вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 478, того ж року — у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 1. — С. 246. В обох публікаціях текст вірша подано за «Основою».

Відомі нам списки вірша походять від публікації в «Основі» (1862. — № 1. — С. 2 — 3): у збірці «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 625 — 626), у рукописних «Кобзарях» — 1865, переписаному Д. Демченком (ІЛ, ф. 1, № 81, арк. 56 звор.), другої половини XIX ст. (ІР НБУВ, І. 7450, арк. 14 — 14 звор.) та ін.

Як і поезія «І багата я...», вірш є розповіддю-монологом багатої дівчини, якій через соціальну нерівність батьки не дозволяють поєднатися з коханим. Близькою за змістом до цих творів Шевченка є народна пісня: «Ой мати, мати, серце не вважає...»:

Ой мати, мати, серце не вважає;

Кого раз любить, з тим помирає.

Лучче ж умерти, ніж з немилим жити, /627/

Сохнути з печалі, щодня сльози лити.

Бідність, багатство єсть то Божа воля,

А з немилим жити — нещасная доля.

О, хіба ж я, мати, не твоя дитина,

Коли моя мука тобі буде мила?

(Народные южнорусские песни / Издание Амвросия Метлинского. — К., 1854. — С. 71).

«ОЙ Я СВОГО ЧОЛОВІКА...»

Джерело тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 319 — 320).

Подається за цим автографом.

Автограф не датовано.

Автограф, з якого вірш переписано до «Малої книжки», не відомий. До «Малої книжки» Шевченко заніс твір під № 30 у сьомому зшитку за 1848 рік орієнтовно наприкінці 1849 — на початку 1850 року (до арешту 23 квітня). При цьому він зробив виправлення в рядку 21. Згодом, очевидно, в Новопетровському укріпленні, повернувшись до тексту, Шевченко чорнилом додав розділові знаки в рядках 16 і 17. До «Більшої книжки» вірш не перенесено.

Першодрук у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 532 — 533. Публікацію зроблено за «Малою книжкою» з відступами у графічній подачі тексту вірша. Того ж року твір з «Кобзаря» 1867 р. передруковано у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 2. — С. 244 — 245.

Два центральні моменти в змісті вірша — мотиви моральної нестатечності (Вал. Шевчук) жінки, чоловік якої від’їздить, та повернення чоловіка з Дону і розмова його з дітьми мають аналог у народних піснях «Як поїхав мій миленький далеко у степ...» та «Як приїхав мій миленький та з Дону додому...» (див.: Колесса Ф. М. Фольклористичні праці. — К., 1970. — С. 198 — 199). Варіант мотиву розмови чоловіка з дітьми зафіксовано в Шевченковому записі пісні-контамінації «Ой піду я не берегом-лугом... » в альбомі 1846 — 1850 рр. (див. т. 5 цього видання).

«ОЙ ВИОСТРЮ ТОВАРИША..»

Джерело тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 321).

Подається за цим автографом.

Автограф не датовано.

Автограф, з якого вірш переписано до «Малої книжки», не відомий. До «Малої книжки» Шевченко заніс твір під № 31 у сьомому зшитку за 1848 рік орієнтовно наприкінці 1849 — на початку 1850 року (до арешту 23 квітня). Згодом, очевидно, в Новопетровському укріпленні, повернувшись до тексту, він виправив чорнилом рядок 18. До «Більшої книжки» поезію не перенесено.

Першодрук у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 534. Публікацію зроблено за «Малою книжкою» з неточністю у рядку 1 («вигострю» замість «виострю»). Того ж 1867 р. вірш з «Кобзаря» 1867 передруковано у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 2. — С. 245.

«ПО УЛИЦІ ВІТЕР ВІЄ...»

Джерела тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 322);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 149).

Подається за «Більшою книжкою».

Автографи не датовано.

Найраніший відомий текст — чистовий автограф у «Малій книжці», до якої вірш переписано під № 32 у сьомому зшитку за 1848 рік, орієнтовно наприкінці 1849 чи на початку 1850 року (до арешту 23 квітня), з невідомого ранішого автографа. Під час переписування Шевченко закреслив описку в рядку 13. Згодом, очевидно, в Новопетровському укріпленні, повернувшись до тексту, він виправив рядок 5. У 1858 р., не раніше 18 березня і не пізніше 22 липня, вірш перенесено з «Малої книжки» до «Більшої книжки» з суттєвими змінами (знято останні чотири рядки, замінено рядок 14 та слова в рядках 1, 3, 16, в рядку 5 Шевченко повернувся до первісного варіанта «Малої книжки»). Редакійна робота поета була спрямована на усунення дидактичних моментів у розповіді про матір, на посилення внутрішнього ліризму.

Найімовірніше, з «Малої книжки» вірш було переписано до рукописного списку невідомої особи з окремими виправленнями Шевченка кінця 50-х років XIX ст., що належав Л. М. Жемчужникову і не зберігся. Деякі відміни цього списку подав О. Я. Кониський. До вірша «По улиці вітер віє...» він навів варіанти, що, за одним винятком, збігаються з текстом «Малої книжки» (рядки 14 та після 16), проте охоплюють не всі розбіжності між «Малою книжкою» і «Більшою книжкою» (О. Кониський порівнював так званий список Л. М. Жемчужникова з надрукованим за «Більшою книжкою» текстом вірша у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка. — Львів, 1893. — Т. 2. — С. 41; див.: Кониський О. Варіанти на декотрі Шевченкові твори // ЗНТШ. — 1901. — Кн. 1. — С. 17).

Вперше надруковано за «Більшою книжкою» в журналі «Основа» (1862. — № 1. — С. 3).

Вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 479 і того ж року — у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 1. — С. 247. /629/

Відомі нам списки походять від першодруку в «Основі» (1862. — № 1. — С. 3): у рукописних «Кобзарях» — 1865 р., переписаному Д. Демченком (ІЛ, ф. 1, № 81, арк. 56 звор. — 57) та другої половини XIX ст. (ІР НБУВ, І. 7450, арк. 14 звор.).

Окремими мотивами вірш перегукується з рекрутськими піснями, зокрема — з піснями «До вдовиного двора лежить дорожка нова...» (Украинские народные песни, изданные Михайлом Максимовичем. — М., 1834. — Ч. 1. — С. 157 — 158), «А звечора, уночі сходилися багачі...» (Труды этнографическо-статистической экспедиции... собранные П. П. Чубинским. — С. 977). Мотив рекрутування єдиного вдовиного сина розроблявся Шевченком також у поемах «Сова» та «Москалева криниця».

«ОЙ СЯДУ Я ПІД ХАТОЮ...»

Джерела тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 323);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 151).

Подається за «Більшою книжкою».

Автографи не датовано.

Найраніший відомий текст — чистовий автограф у «Малій книжці», до якої вірш переписано під № 33 у сьомому зшитку за 1848 рік, орієнтовно наприкінці 1849 чи на початку 1850 року (до арешту 23 квітня), з невідомого ранішого автографа. У 1858 р., не раніше 18 березня і не пізніше 22 липня, Шевченко переніс зі змінами в рядках 3 та 9 вірш з «Малої книжки» до «Більшої книжки». Після першого рядка він помилково переписав і потім закреслив варіант рядка 3 та першу букву рядка 4.

Першодрук у журналі «Основа» (1862. — № 1. — С. 4) зроблено за «Більшою книжкою».

Вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 471 і того ж року у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 1. — С. 247 — 248.

Відомі нам списки вірша походять від публікації в «Основі» (1862. — № 1. — С. 4): у збірці «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 629), у рукописних «Кобзарях» — 1865, переписаному Д. Демченком (ІЛ, ф. 1, № 81, арк. 107), та другої половини XIX ст. (ІР НБУВ, І. 7450, арк. 14 звор.) та ін.

Хрещик — М. В. Гоголь так описує цю гру: «...2 пары, взявшись за руки, и бегут одна против другой навкресг, кто кого поймает, тот и становится с тем» (Гоголь Н. В. Игры, увеселения малороссиян // Полн. собр. соч. — М.; Л., 1952. — Т. 9. — С. 511). /630/

«ЗАКУВАЛА ЗОЗУЛЕНЬКА..»

Джерела тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 324);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 150).

Подається за «Малою книжкою».

Автографи не датовано.

Автограф, з якого вірш переписано до «Малої книжки», не відомий. До «Малої книжки» Шевченко заніс твір під № 34 у сьомому зшитку за 1848 рік орієнтовно наприкінці 1849 — на початку 1850 року (до арешту 23 квітня). Під час переписування він виправив описку в рядку 15. Пізніше, очевидно в Новопетровському укріпленні, повернувшись до тексту, чорнилом зробив виправлення в рядку 5, поставив наголос у слові «квіточки » в рядку 7, виправив описку в рядку 9. У 1858 р., не раніше 18 березня і не пізніше 22 липня, Шевченко переніс з «Малої книжки» до «Більшої книжки» неповний текст (8 рядків) вірша, виправивши описку в рядку 8. Про те, що робота по переписуванню завершена не була, свідчить відсутність під текстом характерного для Шевченка розчерку-кінцівки.

Найімовірніше, з «Малої книжки» вірш було переписано до рукописного списку невідомої особи з окремими виправленнями Шевченка кінця 50-х років XIX ст., що належав Л. М. Жемчужникову і не зберігся. Деякі відміни цього списку подав О. Я. Кониський. Текст вірша «Закувала зозуленька... » за його описом збігається з текстом «Малої книжки» (див.: Кониський О. Варіанти на декотрі Шевченкові твори // ЗНТШ. — 1901. — Кн. 1. — С. 17).

Першодрук у журналі «Основа» (1862. — № 1. — С. 3 — 4) зроблено за «Більшою книжкою» з виправленнями окремих слів за «Малою книжкою» («закувала» замість «заковала», «квіточки» замість «квіточка», «сього» замість «цього»).

Вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 480 і того ж року — у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 1. — С. 247, де текст вірша передруковано з «Основи». Текст «Малої книжки» (рядки 9 — 16 у підрядковій примітці) вперше подано у виданні: Шевченко Т. Г. Кобзар: з додатком споминок про Шевченка писателів Тургенєва і Полонського. — Прага, 1876. — С. 297.

Відомі нам списки вірша походять від публікації в «Основі» (1862. — № 1. — С. 3 — 4): у збірці «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 628), у рукописних «Кобзарях» — 1865, переписаному Д. Демченком (ІЛ, ф. 1, № 81, арк. 57), другої половини XIX ст. (ІР НБУВ, І. 7450, арк. 14 звор.) та ін.

Перейняті Шевченком з народної поезії теми дівочої самотності та сирітства набувають у першій половині вірша типового народнопісенного втілення. Твір починається улюбленим фольклорним образом — паралельним зіставленням кування зозулі та плачу дівчини або жінки, що в бага/631/тьох народних піснях, як і у Шевченка, є зачином розмови про жіночу недолю (пісні «Закувала зозуленька на стодолі на розі...», «Зозуленька, вище саду летючи...», «Закувала зозуленька на жовтім пісочку...»), друга строфа грунтується на порівнянні плину дівочих літ і води, також характерному для народнопісенної образності (напр., «Пливуть мої дні за днями, літа за літами, А я щастя не зазнала, жаль мені за вами...» — Труды этнографическо-статистической экспедиции... собранные П. П. Чубинским. — Т. 5. — С. 360). З введенням до другої половини вірша мотивів сирітства й соціальної нерівності та перебудовою синтаксису в бік логізації виклад позбувається імперсональності, стає конкретнішим та психологічно вмотивованим.

ШВАЧКА

Джерела тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 325 — 326);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 161 — 162).

Подається за «Більшою книжкою».

Автографи не датовано.

Найраніший відомий текст — чистовий автограф у «Малій книжці», до якої Шевченко переписав вірш під № 35 у сьомому зшитку за 1848 рік, орієнтовно наприкінці 1849 чи на початку 1850 року (до арешту 23 квітня), з невідомого ранішого автографа. При цьому він виправив описку в рядку 27. Закінчивши переписування, Шевченко відразу ж закреслив рядок 44, що мав бути останнім (про це свідчить графічний знак кінцівки), і додав п’ять рядків. Пізніше, очевидно в Новопетровському укріпленні, повернувшись до твору, він олівцем дописав назву «Швачка» і підкреслив її. У 1858 р., не раніше 18 березня і не пізніше 22 липня, Шевченко заніс до «Більшої книжки» перероблений текст вірша, виправивши під час переписування рядок 39. Три інші виправлення — в рядках 33, 36, 47 (в останньому виправлено описку) зроблено олівцем пізніше. Редакційна обробка 1858 р. не внесла нових істотних моментів у зміст твору і переважно була спрямована на образне збагачення, увиразнення тексту.

Найімовірніше, з «Малої книжки» вірш було переписано до рукописного списку невідомої особи з окремими виправленнями Шевченка кінця 50-х років XIX ст., що належав Л. М. Жемчужникову і не зберігся. Деякі відміни цього списку подав О. Я. Кониський. Текст «Швачки» за його описом має незначні розбіжності (виняток — рядок 29: «У тихому у Фастові») з текстом «Малої книжки» (див.: Кониський О. Варіанти на декотрі Шевченкові твори // ЗНТШ. — 1901. — Кн. 1. — С. 19 — 20).

Вперше надруковано за «Більшою книжкою» з кон’єктурою в рядку 34 («Кров’ю червоніли» замість «Кров почервоніла») у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 489 — 490 і за цим виданням у книжці: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 2. — С. 128 — 129. /632/

У вірші відтворено один з епізодів Коліївщини — національно-визвольного й антифеодального повстання 1768 — 1769 рр. на Правобережній Україні, що до кінця XVIII ст. перебувала у складі Польщі. Головні джерела твору — народні пісні про ватажків повстання М. Швачку та І. Бондаренка. Варіанти фрагментів з пісень про Швачку «Гей, хвалився та козак Швачка...» й «Ой не буде краще та не буде ліпше...» Шевченко використав як епіграф до розділу «Гонта в Умані» в поемі «Гайдамаки». У щоденнику в записі від 11 липня 1857 р. поет згадує іншу пісню про Швачку (можливо, це був один із варіантів відомої пісні «Ой, виїхав із Гуманя козаченько Швачка...»): «После ужина я долго гулял вокруг огорода. И, мало-помалу освобождаясь от влияния самолюбия, привел, наконец, свой гордый дух в нормальное состояние и тихо запел гайдамацкую песню:

Ой поїзжає по Україні та козаченько Швачка...

От этой любимой моей песни я незаметно перешел к другой...».

Безпосередній вплив на текст вірша мали пісні «Ой не буде краще та не буде ліпше...», «Ой, хвалився Бондаренко»... (записана Шевченком (1 — 19-й рядки) 1846 р. серед фольклорних матеріалів у його альбомі 1846 — 1850 рр., ІЛ., ф. 1, № 108) та «Хвалилася Україна, що в нас добре жити...» (записана П. Кулішем 1843 р. в Шевченковому альбомі 1839 — 1844 рр., ІЛ., ф. 1, № 106; див.: Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка: Поезії 1847 — 1861 рр. — К., 1968. — С. 129 — 132).

Швачка Микита (близько 1728 — після 1768 р.) — один із керівників Коліївщини, запорозький козак. Очолюваний Швачкою загін діяв на Київщині, навесні 1768 р. оволодів містом Фастовом, який став резиденцією Швачки. Серед гайдамацьких ватажків Швачка відзначався особливою жорстокістю. У Фастові пізніша слідча комісія нарахувала засуджених ним і вбитих до 700 душ (Грушевський М. Ілюстрована історія України. — К., 1992. — С. 418). В кінці літа 1768 р. під Богуславом Швачку було взято в полон каральним загоном російських військ. За вироком суду заслано на довічну каторгу до Сибіру. Дальша доля Швачки не відома.

Кошуля — сорочка.

Полковника фастовського Славного Семена. — Йдеться про білоцерківського (фастівського) полковника Семена Палія (40-ві роки XVII ст. — січень 1710 р.), народного героя, керівника визвольної боротьби на Правобережній Україні проти Польщі у кінці XVII — на початку XVIII ст. (див. примітку до поеми «Чернець»).

В Переп’яті... — В «Малій книжці» до цих слів Шевченко додав примітку: «Могила». Йдеться про одну з могил на Переп’ятовому полі (група Переп’ят і Переп’ятиха) біля села Фастівця Васильківського повіту Київської губернії (тепер Фастівського району Київської області). У липні — серпні 1846 р. Шевченко разом з іншими співробітниками Київської археографічної комісії брав участь як художник у розкопках могили Переп’ят (Перепет). В цей час він змальовував селян, які працювали на розкопках, та побутові сцени, а також записував народні перекази.

Прийди з того Межигор’я, Наш славний Палію... — За переказами, Семена Палія поховано у Межигірському монастирі (існував біля Вишгорода на Київщині). Оранда — шинок. /633/

У Бихові, славнім місті... — Йдеться про містечко Бишів на Київщині, яке помилково названо Шевченком, очевидно, за народними піснями, Бихів (Биховим Бишів названо в народній пісні «Хвалилася Україна, що в нас добре жити...»).

Левченко Федір (роки народження і смерті не відомі) — учасник Коліївщини, у липні 1768 р. брав участь у захопленні містечка Гостомеля на Київщині. Згадується як один із соратників І. Бондаренка у пісні «Хвалилася Україна, що в нас добре жити...».

«ОЙ НЕ П’ЮТЬСЯ ПИВА-МЕДИ...»

Джерело тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 327 — 328).

Подається за цим автографом.

Автограф не датовано.

Автограф, з якого вірш переписано до «Малої книжки», не відомий. До «Малої книжки» Шевченко заніс твір під № 36 у сьомому зшитку за 1848 рік орієнтовно наприкінці 1849 — на початку 1850 року (до арешту 23 квітня). При цьому він зробив виправлення в рядку 15, виправив описку у рядку 9. Пізніше, очевидно в Новопетровському укріпленні, повернувшись до тексту вірша, Шевченко олівцем замінив слово в рядку 21. До «Більшої книжки» твір не перенесено.

Вперше надруковано за «Малою книжкою» у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 535 — 536 і за цим виданням у книжці: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 2. — С. 245 — 246.

Як і поезія «У неділеньку та ранесенько...», вірш генетично пов’язаний з народними піснями, в яких розповідається про хворобу і смерть чумака в дорозі («Ой сидить пугач в степу на могилі...», «Ой ходив чумак сім рік по Дону...», «У полі криниченька...», «Молодий чумаченько воли запрягає...», «Ой в городі два явірка...» та ін.). Варіант пісні «Ой сидить пугач в степу на могилі...», записаний Шевченком орієнтовно 1846 р. в Сквирському повіті разом з трьома іншими чумацькими піснями («Зажурився бідний сіромаха...», «А в городі Самарі...», «Чи я ж тобі не казала...»), надруковано у збірнику «Чумацкие народные песни И. Я. Рудченка» (К., 1874. — С. 143). Інший варіант цієї пісні — текст і мелодію записано співаком італійської опери О. Г. Ревуцьким від Шевченка в Петербурзі після повернення поета з заслання — надрукував Д. М. Ревуцький (див.: Ревуцький Д. Шевченко і народна пісня// Пам’яті Шевченка: Збірник статей до 125-ліття з дня народження. — К., 1939. — С. 456 — 457). «Пугача» співають чумаки в поемі «Катерина». Пісню «Ой сидить пугач в степу на могилі...», за спогадами О. С. Афанасьєва-Чужбинського, співав Шевченко, гостюючи взимку 1845 р. у Закревських в селі Березовій Рудці на Полтавщині (Русское слово. — 1861. — Кн. 5. — Май. — С. 16 — 17). /634/

Із Одеси преславної Завезли чуму... — Традиційний мотив — смерть чумака в дорозі — в цих рядках трансформується за допомогою реалій сучасного Шевченкові життя — відомостей про епідемію холери, що охопила в 1847 — 1848 рр. більшу частину території Російської імперії, зокрема український південь. Серед інших портових міст Одеса була центром поширення хвороби. Про епідемію холери в Одесі Шевченкові написав А. І. Лизогуб у листах від 21 жовтня 1847 та від 15 липня 1848 р. (Листи до Тараса Шевченка. — К., 1993. — С. 46, 61).

«НА УЛИЦІ НЕВЕСЕЛО...»

Джерело тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 320).

Подається за цим автографом.

Автограф не датовано.

Найраніший відомий текст — чистовий автограф у «Малій книжці», до якої Шевченко переписав вірш під № 37 у сьомому зшитку за 1848 рік, орієнтовно наприкінці 1849 чи на початку 1850 р. (до арешту 23 квітня), з невідомого ранішого автографа. Згодом, очевидно в Новопетровському укріпленні, повернувшись до твору, він олівцем дописав у рядку 7 останнє слово «полюбитись», зробив виправлення у рядку 8. До «Більшої книжки» вірш не перенесено.

Вперше надруковано за «Малою книжкою» з неточністю в рядку 16 («втопиться» замість «топиться») у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка/ Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 537 і за цим виданням у книжці: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 2. — С. 246 — 247.

«У ТІЄЇ КАТЕРИНИ...»

Джерело тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 330 — 333).

Подається за цим автографом. У рядку 44 («Третій, Кіндрат Ярошенко») ім’я персонажа уніфікується відповідно до виправлення Шевченка в рядку 8: «Третій, [Іван] Ярошенко».

Автограф не датовано.

Автограф, з якого баладу переписано до «Малої книжки», не відомий. До «Малої книжки» Шевченко заніс твір під № 38 у сьомому зшитку за 1848 рік орієнтовно наприкінці 1849 на початку 1850 року (до арешту 23 квітня). При цьому він виправив описку — вставив слово у рядку 9, зробив правку в рядку 38. Згодом, очевидно в Новопетровському укріпленні, повернувшись до тексту, Шевченко олівцем у рядку 8 замінив ім’я /635/ одного з персонажів твору. У рядку 44 воно, очевидно за недоглядом, лишилося невиправленим. До «Більшої книжки» баладу не перенесено.

Першодрук у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 221 — 223, зроблено за «Малою книжкою» з незначними відхиленнями в рядках 26 («сієї» замість «цієї»), 55 («се» замість «це»), 34, 65 («запорозці» замість «запорожці»). Всі зазначені відступи від автографа припущені вже в рукописному оригіналі для складання цього «Кобзаря» (див.: ІЛ, ф. 1, № 86, арк. 20 — 21). За «Кобзарем» 1867 р. баладу «У тієї Катерини...» передруковано у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 2. — С. 197 — 198.

Тему й основні моменти сюжету балади запозичено Шевченком з народної пісні про тройзілля, поширеної в багатьох варіантах по всій Україні. Залишивши центральний мотив балади — покарання зрадливої дівчини — незмінним, поет замінив мотив здобуття тройзілля на мотив визволення козака з неволі, що ошляхетнило героїв, поглибило мотивацію їхніх вчинків, надало більшого драматизму змістові.

Козлов — так росіяни й українці називали татарське місто Гезлев. Виникло в XV ст. за часів Кримського ханства. Після приєднання Криму до Росії в 1783 р. перейменовано в Євпаторію.

Бахчисарай — до 1736 р. столиця Кримського ханства, тепер районний центр України (Автономна Республіка Крим).

«ІЗ-ЗА ГАЮ СОНЦЕ СХОДИТЬ...»

Джерела тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 335);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 152).

Подається за «Більшою книжкою».

Автографи не датовано.

Найраніший відомий текст — чистовий автограф у «Малій книжці», до якої Шевченко переписав вірш під № 39 у восьмому зшитку за 1848 рік наприкінці 1849 чи на початку 1850 року (до арешту 23 квітня) з невідомого ранішого автографа. У 1858 р., не раніше 18 березня і не пізніше 22 липня, Шевченко заніс до «Більшої книжки» текст вірша зі змінами в кількох рядках.

Найімовірніше, з «Малої книжки» твір було переписано до рукописного списку невідомої особи з окремими виправленнями Шевченка кінця 50-х років XIX ст., що належав Л М. Жемчужникову і не зберігся. Деякі відміни цього списку подав О. Я. Кониський. Зафіксовані ним варіанти збігаються з текстом «Малої книжки», проте в останній їх більше (див.: Кониський О. Варіанти на декотрі Шевченкові твори // ЗНТШ. — 1901. — Кн. 1. — С. 17).

Вперше надруковано за «Більшою книжкою» з неточністю у рядку 10 («А з яру та лісу» замість «А з яру та з лісу») у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 472 і того ж року — у книжці: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 2. — С. 238. /636/

«ОЙ ПІШЛА Я У ЯР ЗА ВОДОЮ...»

Джерело тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 336).

Подається за цим автографом.

Автограф не датовано.

Автограф, з якого вірш переписано до «Малої книжки», не відомий. До «Малої книжки» Шевченко заніс твір під № 40 у восьмому зшитку за 1848 рік орієнтовно наприкінці 1849 — на початку 1850 року (до арешту 23 квітня). До «Більшої книжки» його не перенесено.

Вперше надруковано за «Малою книжкою» у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 538 і того ж року за цим виданням у книжці: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 2. — С. 247.

У вірші використано особливості побудови багатьох народних пісень про невірність у коханні — монолог суб’єкта мовлення включає в себе розповідь про зраду й звернення-прокльони, з якими виступає скривджена сторона («Ой на добраніч, моя мила, добраніч!..», «У тихому броду — там п’є голуб воду...», «Дівчинонько молодая...», «Ой горе, горе, некошене поле...»).

Наводимо фрагмент з останньої пісні:

Ой пійду я водиці до криниці, —

Аж там мій миленький цілує молодиці:

«Ой годі, милий, молодиць ціловати,

Ходімо ж ми вечерю вечеряти».

«Вечеряй, мила, коли ж ти наварила,

А я пійду, де дівка чорнобрива».

«Вечеряла б тебе лихая година,

Що чужа мила, хороша, чорнобрива!»

(Малороссийские и червонорусские народные думы и песни. — СПб., 1836. — С. 86).

«НЕ ТАК ТІЇ ВОРОГИ...»

Джерело тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 337).

Подається за цим автографом.

Автограф не датовано.

Автограф, з якого вірш переписано до «Малої книжки», не відомий. До «Малої книжки» Шевченко заніс твір під № 41 у восьмому зшитку за /637/ 1848 рік орієнтовно наприкінці 1849 — на початку 1850 року (до арешту 23 квітня). При цьому він виправив описку в рядку 7, замінив текст рядків 11 — 12, вставив слово в рядку 5. До «Більшої книжки» вірш не перенесено. Вперше надруковано за «Малою книжкою» з незначними відхиленнями («люде» замість «люди», «сі» замість «ці») у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 539 і того ж року за цим виданням у книжці: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 2. — С. 247 — 248.

Сюжет вірша є розробкою відомого біблійного топосу про лицемірство удаваних друзів (Єремія. Гл. 9. В. 3 — 4).

«ОЙ ЛЮЛІ, ЛЮЛІ, МОЯ ДИТИНО...»

Джерела тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 338);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 153).

Подається за «Більшою книжкою».

Автографи не датовано.

Найраніший відомий текст — чистовий автограф у «Малій книжці», до якої вірш переписано під № 42 у восьмому зшитку за 1848 рік, орієнтовно наприкінці 1849 чи на початку 1850 року (до арешту 23 квітня), з невідомого первісного автографа. У 1858 році, не раніше 18 березня й не пізніше 22 листопада, Шевченко переніс з виправленнями в рядках 9 та 11 твір з «Малої книжки» до «Більшої книжки».

Найімовірніше, з «Малої книжки» вірш було переписано до рукописного списку невідомої особи з окремими виправленнями Шевченка кінця 50-х років XIX ст., що належав Л. М. Жемчужникову і не зберігся. Деякі відміни цього списку подав О. Я. Кониський. Наведений ним варіант у рядку 11 збігається з текстом «Малої книжки» (див.: Кониський О. Варіанти на декотрі Шевченкові твори // ЗНТШ. — 1901. — Кн. 1. — С. 17).

Вперше надруковано за «Більшою книжкою» з неточністю в рядку 14 («То пригорнись» замість «То й пригорнись») та незначними відхиленнями («пійдеш» замість «підеш», «люде» замість «люди») в журналі «Основа» (1862. — № 1. — С. 5).

Вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 481, де вірш опубліковано за «Основою». Того ж року за текстом «Основи» з новими неточностями в рядках 10 і 20 твір надруковано у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 1. — С. 248 — 249.

Відомі нам списки вірша походять від першодруку в «Основі» (1862. — № 1. — С. 5): у збірці «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 672); у рукописних «Кобзарях» — 1865, переписаному Д. Демченком (ІЛ, ф. 1, № 81, арк. 58), другої половини XIX ст. (ІР НБУВ, І. 7450, арк. 14 звор. — 15) та ін. /638/

«ОЙ ЧОГО ТИ ПОЧОРНІЛО...»

Джерела тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 339);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 163).

Подається за «Більшою книжкою».

Автографи не датовано.

Автограф, з якого вірш переписано до «Малої книжки», не відомий. До «Малої книжки» Шевченко заніс твір під № 43 у восьмому зшитку за 1848 рік орієнтовно наприкінці 1849 — на початку 1850 року (до арешту 23 квітня). При цьому він виправив описку в рядку 7, замінив окремі слова в рядках 1, 3, 7, 20. У 1858 р., не раніше 18 березня і не пізніше 22 листопада, Шевченко переніс з новими виправленнями (в рядках 1, 3, 4, 7, 8, 17, 19) твір з «Малої книжки» до «Більшої книжки».

Найімовірніше, з «Малої книжки» вірш було переписано до рукописного списку невідомої особи з окремими виправленнями Шевченка кінця 50-х років XIX ст., що належав Л. М. Жемчужникову і не зберігся. Деякі відміни цього списку подав О. Я. Кониський. Зафіксовані ним варіанти в рядках 1, 3, 4, 7 збігаються з текстом «Малої книжки», проте охоплюють не всі розбіжності між «Малою книжкою» і «Більшою книжкою» (О. Кониський порівнював так званий список Л. М. Жемчужникова з надрукованим за «Більшою книжкою» текстом вірша у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка. — Львів, 1893. — Ч.1. — С. 169; див.: Кониський О. Варіанти на декотрі Шевченкові твори // ЗНТШ. — 1901. — Кн. 1. — С. 20 — 21).

Вперше надруковано за «Більшою книжкою» з неточністю у рядку З («від» замість «од») в журналі «Основа» (1861. — № 7. — С. 1.).

Вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 491 і того ж року — у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 1. — С. 230 — 231, де текст вірша подано за «Основою».

Відомі нам списки вірша походять від першодруку в «Основі» (1861. — № 7. — С. 1): у збірці «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 462), у рукописних «Кобзарях» — 1865, переписаному Д. Демченком (ІЛ, ф. 1, № 81, арк. 42 — 42 звор.), 1863 — 1867 (ІЛ, ф. I, № 811, арк. 59 — 59 звор., криптонім власника: А. Ч.); 1866 (ІЛ, ф. 1, № 842, арк. 44), другої половини XIX ст. (ІР НБУВ, І. 7450, арк. 11) та ін.

Берестечко — місто на річці Стир (тепер Горохівського району Волинської області), біля якого відбулася битва 18 — 30 червня 1651 р. між козацьким військом на чолі з Б. Хмельницьким і польською армією Яна II Казимира. Як на той час, чисельність військ противників була дуже великою. Польська армія налічувала 150 тисяч, у тому числі 20 тисяч іноземних найманців, українська — 100 тисяч, яких підтримували 50 тисяч союзників — кримських татар. У великих боях 18 — 20 червня козацькі полки /639/ успішно атакували ворога. Але кримські татари несподівано залишили поле битви і відступили, захопивши в полон Б. Хмельницького. Залишене без полководця козацьке військо оточили переважаючі сили поляків. Прорвати польські позиції козакам не вдалося. Не погодившись на капітуляцію, якої вимагали поляки, вони збудували три переправи через непрохідне болото й річку Пляшівку і вночі 30 червня почали відступати з табору. Під час відступу загинула значна частина (близько 30 тисяч) війська, було втрачено майже весь обоз і частину гармат. Внаслідок поразки під Берестечком Б. Хмельницький змушений був підписати з польським урядом у вересні 1651 р. тяжкий для українського народу Білоцерківський договір, за яким на більшості території України відновлювалась польсько-шляхетська влада. Поразка під Берестечком була сумним фіналом попередніх перемог козацтва, після якої Б. Хмельницький для оборони українських земель почав шукати союзників, підтримки іззовні, воєнного союзу з Москвою. Фатальним наслідком цієї поразки врешті стало підписання Переяславської угоди 1654 р., за якою Україну було приєднано до Московської держави.

Про Берестецьку битву Шевченко міг довідатися з багатьох джерел — «Истории русов», «Запорожской старины», історичних праць Д. М. Бантиша-Каменського, М. А. Маркевича, народних пісень. У містерії «Великий льох» третій лірник говорить, що він знає пісню про «містечко Берестечко».

Зеленеє поле. — У вірші персоніфікований образ української землі.

«ТУМАН, ТУМАН ДОЛИНОЮ...»

Джерела тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 340);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 154).

Подається за «Більшою книжкою».

Автографи не датовано.

Найраніший відомий текст — чистовий автограф у «Малій книжці», до якої Шевченко переписав вірш під № 44 у восьмому зшитку за 1848 рік, орієнтовно наприкінці 1849 чи на початку 1850 р. (до арешту 23 квітня), з невідомого первісного автографа. При перенесенні твору він зробив виправлення в рядках 13 і 14. У 1858 р., не раніше 18 березня і не пізніше 22 листопада, Шевченко переписав з «Малої книжки» до «Більшої книжки» з новими змінами в рядках 9, 11 — 16 доопрацьований текст твору, виправивши при цьому форму слова в рядку 12.

Найімовірніше, з «Малої книжки» вірш було переписано до рукописного списку невідомої особи з окремими виправленнями Шевченка кінця 50-х років XIX ст., що належав Л. М. Жемчужникову і не зберігся. Деякі відміни цього списку подав О. Я. Кониський. Частина відзначених ним варіантів (рядки 12, 14, 16) збігається з автографом у «Малій книжці». Рядки 13 («Зв’язалася я, не знала»), 15 («Ліпше б було в труні гнити») розходяться з ним (див.: Кониський О. Варіанти на декотрі Шевченкові твори// ЗНТШ. — 1901. — Кн. 1. — С. 17). /640/

Вперше надруковано за «Більшою книжкою» з неточностями в рядках 13 — 14 («одружились», «заховались», «були не кохались» замість «одружилась», «заховалась», «була не кохалась») в журналі «Основа» (1862. — № 1. — С. 4 — 5).

Вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 482 і того ж року — у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 1. — С. 248, де текст вірша подано за «Основою».

Відомі нам списки твору походять від першодруку в «Основі» (1862. — № 1. — С. 4 — 5): у збірці «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. I, № 4, с. 630); у рукописних «Кобзарях» — 1865, переписаному Д. Демченком (ІЛ, ф. 1, № 81, арк. 57 звор.), другої половини XIX ст. (ІР НБУВ, І. 7450, арк. 14 звор.) та ін.

Більшість мотивів вірша має паралелі в народних піснях («Туман, туман по долині...», «Туман, мати, туманочку...», «Ой млин меле, ой млин меле...», «Шумить, гуде дібровонька...» та ін.):

Туман, туман по долині,

Широкий лист на калині,

А ще ширший на дубочку —

Кличе голуб голубочку.

(Труды этнографическо-статистической экспедиции... собранные П. П. Чубинским. — С. 402).

Туман, мати, туманочок,

Та туман налягає,

А з-під того брава туманочка

Сизий голуб вилітає,

Він літає, буркотає,

Голубки шукає.

(Там само. — С. 24).

Ой ходімо, дівчинонько, слідів затирати:

Де стояли, розмовляли, підковочки знати...

Щоб не знали ні вороги, ні отець, ні мати.

(Народные южнорусские песни / Издание Амвросия Метлинского. — К., 1854. — С. 116).

Лучче було не знатися,

Чим тепер нам розстатися;

Лучче б було не любиться,

Чим тепера розлучиться.

(Труды этнографическо-статистической экспедиции... собранные П. П. Чубинским. — С. 359).

«У НЕДІЛЕНЬКУ У СВЯТУЮ...»

Джерело тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 341 — 344).

Подається за цим автографом. /641/

Автограф не датовано.

Автограф, з якого вірш переписано до «Малої книжки», не відомий. До «Малої книжки» Шевченко заніс твір під №45 у восьмому зшитку за 1848 рік орієнтовно наприкінці 1849 — на початку 1850 року (до арешту 23 квітня). Під час переписування він вставив слово в рядку 4, замінив слово в рядку 9, виправив описки у рядках 5, 26, 67, 75. До «Більшої книжки» вірш не перенесено.

Вперше надруковано за «Малою книжкою» з кількома відхиленнями від авторського тексту («бджола» замість «пчола», «сходились» замість «сходилися», «здіймає» замість «знімає» та ін.) у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 233 — 235. Всі зазначені відступи від автографа припущені в рукописному оригіналі для складання цього видання (ІЛ, ф. 1, № 86, арк. 15 — 16 звор.). Того ж року за «Кобзарем» 1867 р. вірш «У неділеньку у святую...» опубліковано у книжці: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 2. — С. 114 — 116.

Основні джерела сюжету вірша — стаття І. Срезневського «Сказание летописцев и предания...» (Запорожская старина. — Харьков, 1833 — 1834. — Ч. 1. — Кн. 3. — С. 94) та пісня-стилізація народних дум того самого автора «Подвиги Лободы» (Запорожская старина. — Харьков, 1833. — Ч. 1. — Кн. 1. — С. 53 — 58). З цих творів Шевченко запозичив високу оцінку історичної постаті Григорія (у вірші його, слідом за І. Срезневським, названо Іваном) Лободи, в якій відбилися суб’єктивні погляди І. Срезневського на цього діяча, а також відомості про раду в Чигирині, пропозицію Лободи обрати гетьманом Наливайка, деякі інші деталі цієї події, якої насправді не було. Факт обрання гетьманом у Чигирині Лободи та його відмову від гетьманства на користь Наливайка поет домислив (див.: Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка: Поезія 1847 — 1861 рр. — К., 1968. — С. 139 — 145). Окремі мотиви та образи вірша, його стиль походять від українських дум. Епізод з Лободою та його промова на раді мають своїми джерелами думу «О смерти Хмельницкого» та початок думи «Восстание Наливайка», надруковані 1834 р. М. Максимовичем:

Бо я стар, болію,

Більше гетьманом не здолію!

Будем ми старих людей біля його держати,

Будуть вони його научати, будем його добре поважати,

Тебе, батька нашого, гетьмана, споминати!..

То Хмельницький теє зачував, великую радість собі мав,

Сідою головою поклін отдавав, сльози проливаа

(Украинские народные песни, изданные М. Максимовичем. — М., 1834. — Ч. 1. — С. 45 — 46).

Ой у нашій у славній Україні

Бували колись престрашнії злигодні, бездольнії години.

(Там само. — С. 21). /642/

3 — 8-и, 11 — 13-й рядки твору генетично пов’язані з «Песней о Лободе» — фальсифікацією під історичну пісню, вміщену М. О. Максимовичем в «Украинских народных песнях» (1834. — С. 88 — 90), і з думою «Про Хмельницького та Василя Молдавського» (Народные южнорусские песни / Издание Амвросия Метлинского. — К., 1854. — С. 391 — 395). Описуючи церемонію обрання гетьмана, Шевченко спирався на «Историю русов»: «...И он, по обычаю, поздравлен и прикрыт от чинов и товариства знаменами и шапками и провозглашен гетманом с пальбою из пушек и ружьев и с музыкою войсковою, игравшею по городу на всех перекрестках и площадях...» (История русов, или Малой России / Сочинение Георгия Кониского, архиепископа белорусского. — М., 1846. — С. 141).

Превелебний — гідний великої шани, поваги.

Коровга — тут церковне знамено із зображенням Ісуса Христа, святих та інших церковних символів.

...з Пречистими образами... — тобто з іконами, що зображували Богородицю («Пречисту»).

Акафіст — у християнському богослужінні відправа на честь Христа, Богородиці та деяких святих.

Бунчук — старовинна військова регалія у вигляді палиці з кулею або вістрям на верхньому кінці, прикрашеному китицями чи волосом переважно з кінського хвоста. Бунчук застосовували в українському козацькому війську в XVI — XVIII ст. як гетьманську регалію.

Лобода Григорій (? — 1596) — запорозький гетьман у 90-х роках XVI ст., один із керівників народного повстання 1594 — 1596 рр. проти польської влада Восени 1594 та навесні 1595 р., як і С. Наливайко, брав участь у походах на Молдавію проти туркіа У воєнних діях під час повстання виявляв нерішучість, був налаштований на компроміс з поляками. У травні 1596 р. під час облоги польським військом табору повстанців в урочищі Солониця поблизу Лубен Лобода вів таємні переговори з коронним гетьманом С. Жолкєвським, був звинувачений прибічниками С. Наливайка в зраді й вбитий.

...запорожця Павла Кравченка-Наливайка. — Йдеться про Северина Наливайка (? — 1597), керівника антифеодального повстання 1594 — 1596 рр. на Україні. Брав участь у походах запорожців. Був сотником надвірної корогви князя К. Острозького. У 1594 р. створив козацькі загони, що воювали проти турків у Молдавії (1594 та 1595 рр.) і перетворилися на ядро повстанського війська. Відповідно до умов капітуляції, які С. Жолкєвський висунув війську повстанців, що перебувало у Солониці, виданий полякам і страчений у Варшаві. Походив з родини кравця. Тому Шевченко називає його Кравченком-Наливайком. Про Наливайка народ склав думи, пісні, легенди. Шевченко згадує Наливайка як народного героя в поемах «Тарасова ніч», «Гайдамаки», в драмі «Назар Стодоля», трагедії «Никита Гайдай», в археологічних нотатках. Павлом С. Наливайка названо в «Истории русов» (с. 35).

«У ПЕРЕТИКУ ХОДИЛА...»

Джерело тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 345 — 346).

Подається за цим автографом. /643/

Автограф не датовано.

Автограф, з якого вірш переписано до «Малої книжки», не відомий. До «Малої книжки» Шевченко заніс твір під № 46 у восьмому зшитку за 1848 рік орієнтовно наприкінці 1849 — на початку 1850 року (до арешту 23 квітня). Під час переписування він замінив слово у рядку 20, виправив описку в рядку 22. До «Більшої книжки» поезію не перенесено.

Вперше надруковано за «Малою книжкою» з незначними відхиленнями у рядку 2 («горіхи» замість «оріхи») у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 540 — 541 і того ж року за цим виданням у книжці: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 2. — С. 248 — 249 (з помилкою в останньому рядку: «знати» замість «звати»).

У вірші використано мотиви й образи народних пісень «Ой піду я до млина...» та «Ой піду я в ліс по опеньки...».

Перетика, перетик — предметний образ, що відкриває вірш, може мати два тлумачення: 1) перетика — перелісок; 2) перетик — тонкоткана полотняна тканина для сорочок, яка перетикалася іншою (обарвленою або, в разі ткання білим по білому, товщою) ниткою. У творі слово вжито метонімічно для позначення верхнього дівочого вбрання (Аврахов Г. Г. Одна з недосліджених поезій Т. Шевченка: «У перетику ходила». — Дивослово. — 1998. — № 3. — С. 2 — 5).

Шеретувати — обдирати зерно, відділяти лузгу від ядра насіння на шеретівці — спеціальному пристрої.

Лимар — майстер, що виготовляє дрібні шкіряні речі, тут — упряж для коней.

Кичка — повстяна прокладка під хомутом, підхомутник.

«У НЕДІЛЕНЬКУ ТА РАНЕСЕНЬКО...»

Джерело тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 347 — 348).

Подається за цим автографом.

Автограф не датовано.

Найраніший відомий текст — чистовий автограф у «Малій книжці», до якої Шевченко переписав вірш під № 47 у восьмому зшитку за 1848 рік, орієнтовно наприкінці 1849 чи на початку 1850 р. (до арешту 23 квітня), з невідомого первісного автографа. При перенесенні твору він зробив ряд суттєвих виправлень: замінив кілька рядків та окремі слова в рядках, виправив описки в рядках 13, 26. До «Більшої книжки» вірш не переписано. /644/

Вперше надруковано за «Малою книжкою» з неточностями в рядках 22 («Йвана» замість «Івана») та 25 («Ой Боже милий, милосердий» замість «Ой Боже милий! милий, милосердий») у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 524 і за цим виданням у книжці: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — С. 249 — 250.

Як і поезія «Ой не п’ються пива-меди...» (див. примітку до цього твору), вірш походить від чумацьких пісень («Молодий чумаченько воли запрягає... », «Ой злетів пугач на ялиноньку, да як пугу да пугу...», «Сидить чумак між возами, та й на віз похилився...» та ін.). Його перші рядки — варіація одного з поширених мотивів, що зустрічаються на початку деяких народних пісень цієї тематичної групи («У неділю вранці, рано-пораненьку...», «Ой в неділеньку, рано-пораненьку, як стало світати...» тощо).

Притика — дерев’яний кілок або залізний прут, яким прикріпляли ярмо до дишла.

«НЕ ТОПОЛЮ ВИСОКУЮ...»

Джерело тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 349).

Подається за цим автографом.

Автограф не датовано.

Датується за місцем автографа у «Малій книжці» серед творів 1849 р. та часом зимівлі Аральської описової експедиції в 1848 — 1849 рр. на Косаралі, орієнтовно: кінець вересня — грудень 1848 р., Косарал.

Найраніший відомий текст — чистовий автограф у «Малій книжці», до якої Шевченко переписав вірш під № 48 у восьмому зшитку за 1848 рік, орієнтовно наприкінці 1849 чи на початку 1850 р. (до арешту 23 квітня), з невідомого первісного автографа. При цьому він зробив виправлення в рядку 7.

Вперше надруковано за «Малою книжкою» з незначним відхиленням від авторського тексту в рядку 11 («тоді» замість «тойді») у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 543 і за цим виданням з помилкою у рядку 2 («вигинає» замість «нагинає») у книжці: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 2. — С. 250.

«УТОПТАЛА СТЕЖЕЧКУ...»

Джерела тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 350);

список рукою П. О. Куліша з автографа, надісланого Шевченком для А. М. Маркевича (ІРЛІ, 10745. XVI с., арк. 102);

список рукою М. К. Шмідгофа з автографа в альбомі К. Б. Піунової (ІЛ, ф. 1, № 64);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 158);

чистовий автограф, подарований Шевченком І. Л. Грінберг (ІЛ, ф. 1, № 766). /645/

Подається за «Більшою книжкою».

Датується за місцем автографа в «Малій книжці» серед творів 1848 р. та часом зимівлі Аральської описової експедиції в 1848 — 1849 рр. на Косаралі, орієнтовно: кінець вересня — грудень 1848 р., Косарал.

Автограф, з якого вірш переписано до «Малої книжки», не відомий. До «Малої книжки» Шевченко переніс твір під № 49 у восьмому зшитку за 1848 рік орієнтовно наприкінці 1849 — на початку 1850 року (до арешту 23 квітня). На початку січня 1858 р., очевидно 4 січня, в Нижньому Новгороді, повертаючись із заслання, Шевченко переписав, найімовірніше з «Малої книжки», вірші «Утоптала стежечку...» та «Навгороді коло броду...» і надіслав з листом П. О. Кулішеві з проханням передати їх А. М. Маркевичу: «Передай оці дві пісні Маркевичу, чи не вчистив би він на їх ноту». Лист Шевченка не зберігся. Уривок з нього та тексти Шевченкових поезій П. О. Куліш навів у листі до А. М. Маркевича (ІРЛІ, 10745. XVI с., арк. 102).

26 січня 1858 р., в Нижньому Новгороді, Шевченко переписав вірш, очевидно, так само з «Малої книжки» зі змінами в рядках 9, 15 до альбому К. Б. Піунової.

Текст відомий з копії М. К. Шмідгофа, знятої з автографа на склі. Під текстом вірша — підпис: «Т. Шевченко» і дата запису в альбомі: «1858, 26 генваря». На наступному аркуші написано: «Оригинал находится у Екатерины Борисовны фон Шмидгоф (урожденной Пиуновой), в альбоме написаними собственноручно Т. Г. Шевченко. Копию писал М. К. Шмидгоф. Харьков, апреля 18-е дня 1862 года».

У 1858 р., не раніше 18 березня і не пізніше 22 листопада, Шевченко переніс вірш з «Малої книжки» до «Більшої книжки», зробивши те саме виправлення в рядку 15, що і при переписуванні до альбому К. Б. Піунової, а також виправивши рядок 18. В рядку 3 він закреслив описку.

Найімовірніше 1858 р., в Петербурзі, Шевченко скопіював з «Більшої книжки» вірш для співачки І. Л. Грінберг. Автограф на окремому аркуші. Вгорі над текстом — дарчий напис «Изе Гринберг». Розходжень з текстом «Більшої книжки» нема.

Вперше надруковано в перекладі російською мовою О. Плещеєва у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка: В переводе русских поэтов. — СПб., 1860. — С. 188 — 189. Мовою оригіналу вперше надруковано за «Більшою книжкою» з відхиленням у рядку 17 («Отакая дівчина» замість «Отака я дівчина») у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 486 і того ж року за цим виданням у книжці: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 2. — С. 240.

Відомі нам списки вірша походять від автографа, надісланого Шевченком П. О. Кулішеві 4 січня 1858 р.: у збірці «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 469 — 470), у недатованій збірці (НМТШ, А-546). В обох цих збірках вірш «Утоптала стежечку...» переписано під № 1 у добірці з двох поезій (разом з віршем «Навгороді коло броду...») під назвою «Дві пісні Кобзаря Дармограя». Під віршами зроблено примітку з цитатою з листа Шевченка до П. О. Куліша від 4 січня 1858 р.: «Примечание Кобзаря. Передай оці дві пісні Маркевичу, — чи не вчистив би він на їх ноту». /646/

Вірш є стилізацією за ритмічним взірцем народної жартівливої пісні «Ой ходила дівчина бережком...». Близкість Шевченкового твору до народної поезії відзначив П. Куліш у листі до поета від 20 січня 1858 р., написаному після одержання віршів «Утоптала стежечку...» та «Навгороді коло броду...»: «Пісні твої дуже гарні. Невже обидві ти сам скомпонував? «Дудá» (тобто «Утоптала стежечку...» — Ред.) наче мені знакома» (Листи до Тараса Шевченка. — С. 103). В листі від 26 січня 1858 р. Шевченко пояснив:

«Заграй мені, дуднику,

На дуду:

Нехай своє лишенько

Забуду.

Оце тілько не моє, а то вся пісня моя». Поет мав на увазі строфу з народної пісні «Ой ходила дівчина бережком...»:

Заграй мені, дударику, на дуду,

Тепер же я своє горе забуду.

(Цит. варіант з вид.: Труды этнографическо-статистической экспедиции... собранные П. П. Чубинским. — С. 1110).

Проте і попередні рядки з Шевченкового вірша дуже близькі до цієї пісні:

За три копи селезня продала,

І за копу дударика найняла.

(Там само).

Уривок з пісні «Ой ходила дівчина бережком...» Шевченко наводить у листі до Ф. М. Лазаревського (орієнтовна дата — жовтень — грудень 1852 р.) та у повісті «Близнецы».

«І ШИРОКУЮ ДОЛИНУ...»

Джерела тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 351);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 155).

Першодрук у журналі «Народноечтение» (1860. — № 1. — С. 143).

Подається за «Більшою книжкою».

Автографи не датовано.

Автограф, з якого вірш переписано до «Малої книжки», не відомий. До «Малої книжки» Шевченко заніс вірш під № 50 у дев’ятому зшитку за 1848 рік орієнтовно наприкінці 1849 — на початку 1850 року (до арешту 23 квітня). Під час переписування він замінив слово в рядку 4, закреслив описку після рядка 9. У 1858 р., не раніше 18 березня і не пізніше 22 листопада, Шевченко переніс з «Малої книжки» до «Більшої книжки» дооп/647/рацьований текст твору, зробивши ряд виправлень у його середній частині. Публікацію в журналі «Народное чтение» (1860. — № 1. — С. 143) здійснено за «Більшою книжкою». Вірш «І широкую долину...» надруковано першим серед чотирьох Шевченкових творів (слідом за ним ідуть «Не вернувся із походу...», «І багата я...», «Полюбилася я...») під загальною назвою «Малороссийские стихотворения» без прізвища автора. Тут же вміщено російський переклад усіх творів О. М. Плещеєва.

Найімовірніше, з «Малої книжки» вірш переписано до рукописного списку невідомої особи з окремими виправленнями Шевченка кінця 50-х років XIX ст., що належав Л. М. Жемчужникову і не зберігся. Деякі відміни цього списку подав О. Я. Кониський. Зафіксовані ним варіанти вірша «І широкую долину...» збігаються з текстом «Малої книжки» (див.: Кониський О. Варіанти на декотрі Шевченкові твори // ЗНТШ. — 1901. — Кн. 1. — С. 18).

Вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 482 і того ж року у книжці: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 1. — С. 237. В обох цих виданнях вірш подано за публікацією в «Основі» (1861. — № 8. — С. 1), в якій надруковано текст «Більшої книжки», в рядку 9 контамінований з «Малою книжкою».

Відомі нам списки вірша походять від друкованих джерел. Першодрук у журналі «Народное чтение» (1860. — № 1. — С. 143) є джерелом списку у рукописному збірнику «Барвінок. Пісні, вірші та байки», укладеному у 1863 р. А. І. Фесенком (РДБ, ф. 743, № 18, од. збер. 25, арк. 43). Від публікації в «Основі» (1861. — № 8. — С. 1) походять списки в збірці «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 411), в рукописних «Кобзарях» — 1865, переписаному Д. Демченком (ІЛ, ф. I, № 81, арк. 43 звор.), 1863 — 1867 (ІЛ, ф. 1, № 811, арк. 53 звор., криптонім власника: А. ¥.), 1866 (ІЛ, ф. 1, № 842, арк. 57), другої половини XIX ст. (ІР НБУВ, І. 7450, арк. 2) та ін.

«НАВГОРОДІ КОЛО БРОДУ...»

Джерела тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 352);

список рукою П. О. Куліша з автографа, надісланого Шевченком для А. М. Маркевича (ІРЛІ, 10745. XVI с., арк. 102);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 156).

Подається за «Більшою книжкою».

Автографи не датовано.

Автограф, з якого вірш переписано до «Малої книжки», не відомий. До «Малої книжки» Шевченко переніс твір під № 51 у дев’ятому зшитку за 1848 рік орієнтовно наприкінці 1849 — на початку 1850 року (до арешту 23 квітня). При цьому він виправив описку в рядку 3, поміняв місцями слова в рядку 4. На початку січня 1858 р., очевидно 4 січня, в Нижньому Нов/648/ городі, повертаючись із заслання, Шевченко переписав, найімовірніше з «Малої книжки», вірші «Утоптала стежечку...» та «Навгороді коло броду...» і надіслав з листом П. О. Кулішеві з проханням передати їх А. М. Маркевичу. Лист Шевченка не зберігся. Уривок з нього та тексти Шевченкових поезій П. О. Куліш навів у листі до А М. Маркевича (ІРЛІ, 10745. XVI с., арк. 102).

У 1858 р., не раніше 18 березня і не пізніше 22 листопада, Шевченко переніс вірш з «Малої книжки» до «Більшої книжки», замінивши по одному слову в рядках 6 та 11.

Найімовірніше, з «Малої книжки» вірш було переписано до рукописного списку невідомої особи з окремими виправленнями Шевченка кінця 50-х років XIX ст., що належав Л. М. Жемчужникову і не зберігся. Деякі відміни цього списку подав О. Я. Кониський. У вірші «Навгороді коло броду...» він відзначив варіант у рядку 6, що збігається з текстом «Малої книжки» (див.: Кониський О. Варіанти на декотрі Шевченкові твори // ЗНТШ. — 1901. — Кн. 1. — С. 18).

Вперше надруковано за «Більшою книжкою» з неточністю в рядках 1, 5, 9 («на городі» замість «навгороді») в журналі «Основа» (1861. — № 7. — С. 3).

Вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 484 і того ж року у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 1. — С. 228, де текст вірша подано за «Основою».

Відомі нам списки твору походять від таких джерел:

1. Від автографа, надісланого Шевченком П. О. Кулішу 4 січня 1858 р., походить список у недатованій збірці (НМТШ, А-546). Вірш «Навгороді коло броду...» переписано тут під № 2 у добірці з двох поезій (разом з віршем «Утоптала стежечку...») під назвою «Дві пісні Кобзаря Дармограя». До віршів зроблено примітку з цитатою з листа Шевченка до П. О. Куліша: «Примечание Кобзаря. Передай оці дві пісні Маркевичу, — чи не вчистив би він на їх ноту». Список збігається з автографом твору у «Малій книжці».

2. Від першодруку в «Основі» (1861. — № 7. — С. 3) походять списки в збірці «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 470 — 471), у рукописному «Кобзарі» другої половини XIX ст. (ІР НБУВ, І. 7450, арк. 11 звор.); від перших прижиттєвих публікацій — у рукописних «Кобзарях» — 1865, переписаному Д. Демченком (ІЛ, ф. 1, № 81, арк. 43 — 43 звор.), 1866 (ІЛ, ф. 1, № 842, арк. 47) та ін.

Сюжет вірша ґрунтується на народнопісенному мотиві про зраджену дівчину (див. пісні «Загуділи голуби на дубі...», «Вийду я на двір білими ніженьками...», «Зелененький мій барвіночок...», «В огороді хмелинонька... »). Наводимо останню пісню:

В огороді хмелинонька

Грядки устилає;

Промеж людьми дівчинонька

О, горько ридає.

Що ж хмелина зелененька,

Що не в’ється вгору? /649/

Що ж дівчина молоденька

Проклинає долю?

Як хмелині вгору виться —

Тичини немає!

Як дівчині не журиться —

Козак покидає!

(Малороссийские песни, изданные М. Максимовичем. — М., 1827. — С. 50; цей же текст у кн.: Народные южнорусские песни / Издание Амвросия Метлинского. — К., 1854. — С. 79).

Заключна строфа Шевченкового вірша перегукується з піснею «Ой погубила горлиця дітей...»:

Ой погубила горлиця дітей,

Об доріженьку б’ється,

Знати козака, превражого сина,

Що з дівчини сміється.

Текст пісні разом з нотами надруковано в «Записках о Южной Руси» (СПб., 1857. — Т. 2. — С. 250) в публікації «Малороссийские песни, положенные на ноты для пения и для фортепиано А. Н. Маркевичем». Можливо, саме в зв’язку з цією публікацією Шевченко і надіслав вірші «Навгороді коло броду...» та «Утоптала стежечку...» А. Маркевичу з проханням покласти їх на музику.

«ЯКБИ МЕНІ, МАМО, НАМИСТО...»

Джерела тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 353 — 354);

чистовий автограф у «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 157).

Подається за «Більшою книжкою». У рядку 2 в квадратових дужках відновлюється за текстом «Малої книжки» слово «я», пропущене в «Більшій книжці».

Автографи не датовано.

Найраніший відомий текст — чистовий автограф у «Малій книжці», до якої Шевченко переписав вірш під № 52 у дев’ятому зшитку за 1848 рік, орієнтовно наприкінці 1849 чи на початку 1850 р. (до арешту 23 квітня), з невідомого первісного автографа. У 1858 р., не раніше 18 березня і не пізніше 22 листопада, Шевченко переніс з «Малої книжки» до «Більшої книжки» твір із значними виправленнями. Переписавши спочатку без змін рядки 4 та 6, Шевченко відразу їх виправив. У рядку 5 він закреслив описку.

Найімовірніше, з «Малої книжки» вірш було переписано до рукописного списку невідомої особи з окремими виправленнями Шевченка кінця 50-х років XIX ст., що належав Л. М. Жемчужникову і не зберігся. Деякі відміни цього списку подав О. Я. Кониський. У поезії «Якби мені, мамо, намисто...» він зафіксував два варіанти: рядок 6 збігається з текстом «Малої книжки», рядок 10 («Зароблю там на кісники») розходиться з /650/ обома Шевченковими автографами (див.: Кониський О. Варіанти на декотрі Шевченкові твори // ЗНТШ. — 1901. — Кн. 1. — С. 18).

Вперше надруковано в журналі «Основа» (1861. — № 7. — С. 2) за «Більшою книжкою», рядки 4 і 6 — за нижнім шаром. У публікації припущено неточність в рядках 9 та 10 («пійду» замість «піду»).

Вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 485, де вірш подано за «Більшою книжкою», і того ж року у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 1. — С. 226 — 227, де твір передруковано з «Основи».

Відомі нам списки вірша походять від першодруку в «Основі» (1861. — № 7. — С. 2): у збірці «Сочинения Т. Г. Шевченка» 1862 (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. І, № 4, с. 464 — 465), в рукописних «Кобзарях» — 1865, переписаному Д. Демченком (ІЛ, ф. 1, № 81, арк. 42 звор.), 1863 — 1867 (ІЛ, ф. 1, № 811, арк. 57 звор. — 58, криптонім власника: А. Ч.), 1866 (ІЛ, ф. 1, № 842, арк. 45 — 45 звор.), другої половини XIX ст. (ІР НБУВ, І. 7450, арк. 11) та ін.

Вірш генетично пов’язаний з групою народних пісень, побудованих у формі монологу дівчини, що нарікає на свою долю. Деякі спільні мотиви він має з піснею «Як я була молода...»:

Ой піду я на місто,

Куплю собі намисто;

На шиї повішу,

Ще й молодців потішу.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

А вже ж мені докучило

Бровоньками моргати,

Допоможи мені, Боже,

Свого мужа діждати.

Не вернуться літа мої молоді,

Ніхто ж мені не поможе в тій біді.

(Труды этнографическо-статистической экспедиции... собранные П. П. Чубинским. — С. 10).

«НЕ ХОЧУ Я ЖЕНИТИСЯ...»

Джерело тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 355 — 357).

Подається за цим автографом.

Автограф не датовано.

Найраніший відомий текст — чистовий автограф у «Малій книжці», до якої Шевченко переписав вірш під № 53 у дев’ятому зшитку за 1848 рік, орієнтовно наприкінці 1849 чи на початку 1850 року (до арешту /651/ 23 квітня), з невідомого первісного автографа. Під час переписування він замінив слова в рядках 12 та 39. До «Більшої книжки» твір не перенесено. Вперше надруковано за «Малою книжкою» з відступом у графічній подачі тексту (рядки 16 і 17 відділено) у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка/ Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 228 — 229 і за цим виданням того ж року в книжці: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 2. — С. 218 — 219.

Більшість мотивів вірша споріднена з народнопісенними мотивами і має паралелі в народній поезії (пісні «Не буду я женитися...», «Ой кряче, кряче чорненький ворон...», «Журба мене суше, журба мене круше...», «Ой в полі могила з вітром говорила...», «Летить орел понад морем по високій високості...», дума про Івана Коновченка; див.: Колесса Ф. М. фольклористичні праці. — К., 1970. — С. 196 — 197).

У Шевченка:

Не хочу я женитися,

Не хочу я братись.

У народній поезії:

Не буду я женитися, бо що мені з того?

(Собрание малороссийских народных песен. — СПб., 1861. — Ч. 1. — С. 28).

У Шевченка:

Не хочу я, моя мати,

За плугом ходити,

Аксамитові жупани

На ріллі носити.

А піду я одружуся

З моїм вірним другом,

З славним батьком запорозьким

Та з Великим Лугом.

У народній поезії:

І вже мені не честь, не подоба по ріллям спотикати,

Жовтих чобіт каляти,

Дорогії сукні пилом набивати!

А хочеться мені, мати,

Пійти під город Тагиню гуляти,

Слави-лицарства доставати!..

(Украинские народные песни, изданные М. Максимовичем. — М., 1834. — Ч. 1. — С. 53).

У Шевченка:

Пішов козак нерозумний

Слави добувати,

Осталася сиротою

Старенькая мати.

Ой згадала в неділеньку,

Сідаючи їсти:

— Нема мого сина Йвана

І немає вісти. — /652/

В народній поезії:

Ой іде козак да доріженькою,

Слізоньками умивається:

— Десь моя ненька, десь моя старенька

Да за мною убивається!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Ой згадай мене, моя стара нене,

Сідаючи да обідати:

Десь моя дитина на чужій стороні,

Да нікому да одвідати!

Ой згадай мене, моя стара нене,

Як сядеш увечері їсти:

Десь моя дитина на чужій стороні,

Да немає од неї вісті.

(Украинские народные песни, изданные М. Максимовичем. — С. 146 — 147).

У Шевченка:

Оце тобі Запорожжя

І сердешна мати!

Нема кому привітати,

Ні з ким пожуритись,

Треба було б молодому,

Треба б одружитись.

Минулися молодії

Веселії літа,

Немає з ким ости[г]лого

Серденька нагріти.

Нема кому зострінути,

Затопити хату,

Нема кому води тії

Каліці подати.

В народній поезії:

Були в мене батько і рідная мати,

А тепера нікому порадоньки дати;

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Та були в мене луги, були і копиці,

А тепера нікому подать і водиці.

(Труды этнографическо-статистической экспедиции... собранные П. П. Чубинским. — С. 470 — 471).

Ой у степу річка, через річку кладка:

Не покидай, козаченьку, рідненького батька!

(Украинские народные песни, изданные М. Максимовичем. — С. 168).

Летить орел понад морем по високій високості:

Плаче козак старесенький да по своїй молодості. /653/

— Літа ж мої молодії, де ся ви поділи:

Чи ви в луги, чи в байраки геть од мене полетіли?

(Украинские народные песни, изданные М. Максимовичем. — С. 170).

Великий Луг — у XVI — XVIII ст. назва дніпровських плавнів нижче від порогів у пониззі Дніпра, де існували козацькі поселення.

Хортиця — острів на Дніпрі. З середини XVII ст. до 1775 р. входив до складу запорозьких володінь.

Хиря — хвороба; тут фізично слаба людина, що має жалюгідний вигляд.

ЧУМА

Джерело тексту:

чистовий автограф у «Малій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 71, с. 358 — 360).

Подається за цим автографом.

Автограф не датовано.

Автограф, з якого вірш переписано до «Малої книжки», не відомий. До «Малої книжки» Шевченко переніс твір під № 54 у дев’ятому зшитку за 1848 рік, орієнтовно наприкінці 1849 — на початку 1850 року (до арешту 23 квітня). При цьому він замінив окремі слова в рядках 1, 20, 24, 25, змінив порядок слів у рядку 49. Пізніше, очевидно 1857 р., наприкінці свого перебування на засланні, в Новопетровському укріпленні, Шевченко олівцем додав назву «Чума». До «Більшої книжки» поезію не перенесено.

Вперше надруковано за «Малою книжкою» з відхиленням у рядках 20 та 48 («люде» замість «люди») у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 544 — 545 і того ж року за цим виданням у книжці: Поезії Тараса Шевченка / Львів, 1867. — Т. 2. — С. 216 — 217.

Вірш написано під враженням розповідей про епідемію холери, яка в 1847 — 1848 рр. охопила територію майже шести губерній Російської імперії, зокрема й Оренбуржчину. Безпосереднім свідком епідемії поет не був. Те, що він мав на увазі саме цю подію, підтверджується первісним варіантом першого рядка твору: «Холера з заступом ходила». Про холеру йдеться у вірші «І знов мені не привезла...», записаному в «Малій книжці» під № 55 безпосередньо після вірша «Чума», в листі до А. І. Лизогуба від 11 грудня 1847 р.: «Холера, благодарить Бога, минула нашу пустиню — а ходила близько». Про епідемію холери на півдні Росії Шевченкові написав А. І. Лизогуб у листах від 21 жовтня 1847 р. і 15 липня 1848 р. Шевченко згадує холеру також у вірші «Ой не п’ються пива-меди...» (див. коментар до цього твору). Серед жертв епідемії була рідна сестра поета — Катерина, про що він довідався значно пізніше. З погляду наступних подій в історії України твір прочитується і в символічному ключі — як пророцтво її майбутніх бід.

І со святими не співала... — Йдеться про заупокійну молитву «Со святими упокой». /654/

Друга частина коментарів

Попередня Головна Наступна

Етимологія та історія української мови:

Датчанин: В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. ( . . . )

Ізборник. Історія України

Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.