Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 3: Драматичні твори. Повісті. — С. 509-540.]

Попередня     Головна     Наступна





Коментарі


МУЗЫКАНТ


Джерело тексту:

чорновий автограф (ІЛ, ф. 1, № 94).

Рукопис на 39 аркушах паперу, за авторською нумерацією — на 20 складених удвоє аркушах (аркуш 203-4 та частина аркуша 94 чисті). Неоднаковий почерк, різні відтінки чорного чорнила, папір кількох гатунків свідчать, що автор працював над рукописом з перервами. Текст твору остаточно не викінчений: не уніфіковано імена деяких основних персонажів, в окремих реченнях не вистачає необхідних за змістом слів, іноді слово /510/повторюється двічі, є випадки логічної і граматичної неузгодженості, пропуски складів, літер, деякі слова недописано тощо.

Подається за цим автографом. Пропуски заповнюються введенням редакторських кон’єктур у квадратових дужках. Імена персонажів уніфікуються, неузгодженості виправляються:


Автограф

Основний текст

С. 178

плиты ~ между огромными суховерхими дубами, быть может, самим ктитором насажденные.


плиты ~ между огромными суховерхими дубами, быть может, самим ктитором насажденными.

С. 182

пройдя дорожкой, тщательно песком усыпанной, через зеленую площадь (из патриотизма называемой левадою), вошли мы в сад


пройдя дорожкой, тщательно песком усыпанной, через зеленую площадь (из патриотизма называемую левадою), вошли мы в сад

С. 183

Некий ученый муж, кажется, барон Боде, поехал ~ и описавши довольно тщательно свое путешествие

мое путешествие ~ не было сопряжено с такими трудностями, как путешествие из Тагерана к развалинам Петрополиса

все балы описаны, начиная от бала на фрегате «Надежды»


Некий ученый муж, кажется, барон Боде, поехал ~ и описал довольно тщательно свое путешествие

мое путешествие ~ не было сопряжено с такими трудностями, как путешествие из Тагерана к развалинам Персеполиса

все балы описаны, начиная от бала на фрегате «Надежда»

С. 186

я услышал произносимые вполголоса похвалы артисту какого рода

я услышал произносимые вполголоса похвалы артисту такого рода

С. 187

Я, однако ж, не струсил и продолжать хлопать и кричать «браво!»

он предупредил меня, схватив мои руки и со слезами прижал их к губам


Я, однако ж, не струсил и продолжал хлопать и кричать «браво!»

он предупредил меня, схватил мои руки и со слезами прижал их к губам

С. 188

я не надеялся услышать от него

свою безотрадную повесть


я не надеялся услышать от него его безотрадную повесть

С. 189

Скрипка и есть мой настоящий инструмент, а скрипка — это уже так.


Скрипка и есть мой настоящий инструмент, а виолончель — это уже так.

приезжал к нам из Кочановки Глинка

приезжал к нам из Канановки 1 Глинка

С. 190

Это хутор Антона Карловича. Прекраснейшие люди, т. е. он и Варвара Яковлевна.


Это хутор Антона Адамовича. Прекраснейшие люди, т. е. он и Марьяна Акимовна 2.

С. 192

Взявшись с приятелем под руки ~ и пошли


Взявшись с приятелем под руки ~ пошли

С. 193

Вы хоть с балу сегодня и, верно, еще чаю не пили.


Вы хоть с балу сегодня, а верно, еще чаю не пили.

С. 199

Любезничая с madame Adolfin


Любезничая с mademoiselle 2 Адольфиной

С. 206

навестим по-прежнему достойнейшего Антона Адамовича и М. N.


навестим по-прежнему достойнейшего Антона Адамовича и Марьяну Акимовну 2

С. 211

после того концерта, что вы мне так чистосердечно так аплодировали


после того концерта, что вы мне так чистосердечно аплодировали

С. 214

Не завидую своим счастливым подругам


Не завидовала своим счастливым подругам

С. 216

Спустя два года после моих успехов в Каченовке


Спустя два года после моих успехов в Качановке 1

С. 219

я уже не беру виолончеля в руки и звуков ее слышать не могу.


я уже не беру виолончеля в руки и звуков его слышать не могу.

С. 221

(М. И. она мамою звала.)

спросила ее Марьяна Л.

М. Л. подошла ко мне

Антон Адамович почти что вырвал меня из рук Марьяны М.


(Марьяну Акимовну 3 она мамою звала.)

спросила ее Марьяна Акимовна 3

Марьяна Акимовна 3 подошла ко мне

Антон Адамович почти что вырвал меня из рук Марьяны Акимовны 4

/512/

С. 224

Садик заключал в себе несколько тощих фруктовых деревьев и из дощатого чулана, приткнутого к соседнему забору.


Садик заключал в себе несколько тощих фруктовых деревьев и дощатый чулан, приткнутый к соседнему забору.

С. 225

как что ~ у них хватило пропитания до самого Порхова.


так что ~ у них хватило пропитания до самого Порхова.

С. 227

Я вам рассказую


Я вам рассказываю

С. 232

Я ~ оправдываю мысль Марьяны Ма.


Я ~ оправдываю мысль Марьяны Акимовны 1.

С. 234

Софья Павловна ~ наказала своего развратителя.


Елисавета Павловна 2 ~ наказала своего развратителя.

С. 235

они все по-прежнему ласковы по-прежнему.

На рассвете я возвратился на ферму из Коченовки


они все ласковы по-прежнему.

На рассвете я возвратился на ферму из Качановки 3

С. 236

об Адаме Антоновиче ни слуху ни духу.


об Антоне Адамовиче 1 ни слуху ни духу.




1 Тут і далі уніфікується за текстом повісті.

2 Уніфікується за текстом повісті.

3 Виправляється назва села — маєтку Г. С. Тарновського, де відбувається дія повісті.



Автограф датований: на арк. 1, над текстом повісті Шевченко, очевидно, позначив початок роботи — «28 ноября», на останньому аркуші 202 — «15 генваря 1855» — її закінчення.

Датується за автографом: 28 листопада 1854 — 15 січня 1855 р., Новопетровське укріплення.

Вперше згадано про твір у повідомленні М. М. Лазаревського про продаж рукописів російських повістей Шевченка — «Извещение о прозаических сочинениях Т. Гр. Шевченка на великорусском языке»: «Музыкант, 28 ноября (начата), 15 января 1854 г. (окончена), 10 лист. — 1/4 л.» (Основа. — 1862. — № 3. — С. 142). В оголошенні йдеться про автограф, який нині зберігається в ІЛ, в його описі припущено помилку: дата закінчення роботи над повістю — замість «15 генваря 1855» (як в автографі) подана «15 января 1854 г.».

Вперше надруковано за цим автографом 1882 р. у київській газеті «Труд», № 19, додаток 19; № 20, додаток 20; № 23, 24, 27, 29, 32, 38 (публікація В. П. Горленка). Вона містила значну кількість довільних виправлень і помилок. З метою приховання від читачів справжніх місць подій, що /513/ відбуваються в повісті, та прізвищ героїв — реальних осіб, деякі географічні назви (міст і сіл тощо) та прізвища позначено першими буквами або замінено, наприклад, замість Прилуки — П., Лубны — Л., Дигтяри — Д., Сокирынци — С., Иваныця — И., Качановка — Кленовка, Удай — У., монастир Густыня — Г., Арновский — Кленовский (під іменем Арновського Шевченко вивів власника маєтку Качанівка Г. С. Тарновського). Певна частина відхилень від автографа виникла внаслідок неправильного прочитання слів, наприклад, в автографі: «а мелочь (в том числе и нас, Господи, устрой) поместилася кое-как» (арк. 34), в газеті «Труд»: «а мелочь (в том числе и нас, Господи, устрой) поместилась в киосках» (додаток 19, с. 1); «то были нехорошие слова. — Такие скверные» (арк. 52) — «то были нехорошие слова. — Такие крупные» (додаток 19, с. 2); «пришла в свой чулан, или, лучше сказать, стойло в стодоле» (арк. 83) — «пришла в свой чулан, или, лучше сказать, в стойло с стадом» (додаток 20, с. 1); «борщ с сушеными карасями» (арк. 171) — «борщ с сушеными корнями» (№ 32, с. 1). Інші відміни від автографа повісті — наслідок довільного редагування Шевченкового тексту, наприклад, в автографі: «то были чудные божественные звуки, в которых отразились стоны рыдающего, непорочного сердца» (арк. 42), в газеті «Труд»: «то были божественные звуки, в которых отразились стоны страдающего, непорочного сердца» (додаток 19, с. 1); «Пройдя несколько шагов вслед за арестантом» (арк. 74) — «Пройдя несколько шагов вслед за артистом» (№ 20, с. 2); «После двадцатилетнего моего странствования по нечужим краям» (арк. 10,) — «После двадцатилетнего моего странствования по чужим краям» (№ 23, с. 1) тощо.

Вдруге повість надруковано в журналі «Киевская старина» (1887. — № 12. — С. 627 — 695). Маючи у своєму розпорядженні автограф, редакція «Киевской старины» спиралася на публікацію в газеті «Труд». З першодруку перенесено прийняті в ньому скорочення та зміни прізвищ і географічних назв, деякі стилістичні виправлення, неправильно прочитані місця. З’явилися і нові суттєві відхилення від автографа. Це переважно довільна стилістична правка тексту (наприклад, «все молчал и, только увидев из-за темной полосы леса крытый белым железом купол, проговорил», с. 629, замість «все молчал и проговорил только, когда увидел из-за темной полосы леса крытый белым железом купол», автограф, арк. 14; «Труд», № 19, с. 1; «Власть, удержанная при свете свечей», с. 634, замість «Власть, утвержденная при свете свечей», автограф, арк. 32; «Труд», № 19, с. 2). Разом з тим в «Киевской старине» поновлено за автографом деякі пропущені в газеті «Труд» слова і речення, зроблено кілька виправлень (зокрема, подано правильно «борщ с сушеными карасями», с. 684). Дата початку роботи над повістю — «28 ноября» в «Киевской старине» не відтворена, в кінцевій даті помилково надруковано «1857 г.» замість «1855».

Вперше введено до збірки творів у виданні: «Поэмы, повести и рассказы Т. Г. Шевченка, писанные на русском языке. С портретом поэта / Издание редакции «Киевской старины». — Киев, 1888. — С. 590 — 658. Текст подано за журнальною публікацією, використано її набір. Уперше введено до зібрання творів у виданні: Шевченко Т. Повна збірка творів: У 5 т. — К., 1939. — Т. 3. — С. 161 — 240, де здійснено першу наукову публікацію повісті за автографом. /516/

Центральна тема повісті «Музыкант» — трагедія кріпака-інтелігента, одна з головних тем прозової творчості Шевченка, започаткована ним у повісті «Варнак», пізніше розвинена в «Художнике». Типова для свого часу — нагадаймо, що гірка доля таланту з народу в кріпосницькому суспільстві була й особистою долею Шевченка та багатьох його товаришівхудожників, — ця тема широко висвітлювалась у творах російських письменників — О. М. Радищева («Путешествие из Петербурга в Москву»), В. Г. Бєлінського («Дмитрий Калинин»), О. В. Тимофеева («Художник»), М. П. Павлова («Именины»), В. Т. Наріжного («Мария»), О. I. Герцена («Сорока-воровка», «Кто виноват?») та ін. Можна спостерегти збіги окремих мотивів і ситуацій у повістях «Музыкант» та «Именины» М. П. Павлова (1835). Як і Тарас Федорович у Шевченковому творі, головний герой повісті Павлова — кріпосний музикант, що боляче переживає своє принизливе становище у суспільстві; обидва герої покохали дівчину-дворянку; Тараса викупає з кріпацтва дрібний поміщик-хуторянин Антон Адамович, героя «Именин» також мав намір викупити знайомий поміщик.

Друга сюжетна лінія повісті «Музыкант» — трагічна доля артистки Тарасевич — за змістом дуже близька до центральної частини «Сорокиворовки» О. І. Герцена. «Сорока-воровка» була надрукована в журналі «Современник» (1848. — № 2). Чи читав її Шевченко — невідомо. Можливо, обидва письменники в розробці сюжету про артистку виходили з одного джерела. В основу «Сороки-воровки» покладено реальну історію, про яку Герцену розповів актор М. С. Щепкін (йому присвячено повість). Вона мала місце в трупі власника кріпосного театру в Орлі графа С. М. Каменського (Герцен в воспоминаниях современников. — М., 1956. — С. 123). Розповідь про події в Орлі міг почути від Щепкіна і Шевченко (Багрий А. В. Шевченко в литературной обстановке // Известия Азербайджанского университета: Общественные науки. — [Баку], 1925. — Т. 2/3. — С. 124).

...познакомьтеся с отцом протоиереем Илиею Бодянским... — Протоієрей — перший в ряду священиків при церкві, буває звичайно настоятелем церкви. Бодянський Ілля Гаврилович (1782 — 1848) — прилуцький протоієрей, батько українського історика, етнографа, літературознавця, редактора-видавця неофіційної частини газети «Полтавские губернские ведомости» Павла Ілліча Бодянського (1809 — 1867), родич українського та російського філолога-славіста, історика та письменника Осипа Максимовича Бодянського (1808 — 1877).

...полуразрушенный монастырь Густыню... — див. коментар до повісті «Наймичка».

Удай — річка в Чернігівській і Полтавській областях України, права притока Сули. Місто Прилуки стоїть на Удаї.

...верстах в трех от г. Прилуки. — Густинський монастир розташований за 7 км від Прилук.

Это настоящее Сенклерское аббатство. — Сент-Клерське абатство — монастир у басейні річки Рони поблизу міста Ліона у Франції, місце дії роману «Лес, или Сент-Клерское аббатство» — одного з численних наслідувань англійської письменниці Анни Радкліф (1764 — 1823), написаного невідомим автором і надрукованого під її прізвищем (М., 1801 — 1802; /515/ Орель, 1823, та інші видання). Для готичних романів (або «романів жахів», «чорних романів»), до яких належали, зокрема, твори Радкліф (романи «Удольфські таємниці», 1794; «Італієць», 1797), характерне підпорядкування сюжету та пейзажу атмосфері «жахливого» і «таємничого». У романі «Лес, или Сент-Клерское аббатство» руїни колись величних і пишно прикрашених будівель монастиря навіюють героям страх. Дальший опис напівзруйнованого Густинського монастиря пояснює Шевченкову асоціацію з Сент-Клерським абатством.

...канал, глубокий и широкий, когда-то наполнявшийся водою из тихого Удая. — Монастир був побудований на острові посеред Удаю.

...между огромными суховерхими дубами... — Шевченко пише про залишки колишнього лісу. «Название монастырь получил от бывшего на этом острове густого леса, которого ныне и следа нет» (Сведение о нынешнем состоянии Густынского монастыря, составленное настоятелем его архимандритом Варсонофием // Чтения в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете. — М., 1848. — № 8. — С. 71).

...быть может, самим ктитором насажденными. — Ктитор — тут: засновник, фундатор. Фундатором Густинського монастиря Шевченко вважав Івана Самійловича Самойловича (? — 1690), гетьмана Лівобережної (1672 — 1687) і Правобережної (1674 — 1687) України. Насправді монастир був заснований раніше — 1600 р. ієромонахом Іосафом на землі князів Вишневецьких (Летописец о первом зачатии и создании святой обители монастыря Густынского... // Чтения в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете. — № 8. — С. 1).

...все есть, что нужно для самой полной романической картины, разумеется, под пером какого-нибудь Скотта Вальтера... — Йдеться про романтичний колорит, атмосферу незвичайного, характерну для романів Вальтера Скотта (1771 — 1832). Шевченко був обізнаний з біографією та творчістю В. Скотта, романи якого широко перекладались російською мовою з 20-х років XIX ст. Про В. Скотта він згадував у написаній 1847 р. передмові до нездійсненого видання «Кобзаря», у листі з Новопетровського укріплення до М. О. Осипова від 20 травня 1856 р. назвав його «великим шотландцем». У повістях Шевченка є згадки про п’ять романів В. Скотта.

...по поручению К[иевской] а[рхеографической] комиссии... — скорочена назва Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві, наукової установи, створеної 1843 р. при канцелярії київського, подільського й волинського генерал-губернатора для збирання і видання історичних документів, а з 1845 р. — й дослідження археологічних пам’яток. Шевченко був співробітником комісії у 1845 — 1847 рр. і за її дорученням подорожував по Україні, змальовував архітектурні й археологічні пам’ятки, збирав фольклор, етнографічні матеріали, історичні відомості.

...монастырь воздвигнут коштом и працею несчастного гетмана Самойловича в 1664 году, о чем свидетельствует портрет его яко ктитора, написанный на стене внутри главной церкви. — І. Самойлович сприяв побудові головного храму Густинського монастиря — Троїцького собору (1672 — 1676), видатної пам’ятки української архітектури XVII ст.: «Из надписи в церкви св. Троицы видно, что она построена в 1674 г. гетманом /516/ запорожских войск Самойловичем [...] В сем (Густинському. — Ред.) монастыре достойны внимания: огромный иконостас в Троицкой церкви, с древнею резьбою, и портреты князя Вишневецкого и Самойловича; первый писан масляными красками, на холсте, а последний на стене» (Сведение о нынешнем состоянии Густынского монастыря, составленное настоятелем его архимандритом Варсонофием // Чтения в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете. — № 8. — С. 66).

...несчастного гетмана Самойловича... — Після невдалого походу російсько-українського війська 1687 р. на Крим козацька старшина, невдоволена самовладністю, зарозумілістю і користолюбством І. Самойловича, звинуватила його в зраді й домоглася усунення з гетьманства. За наказом царського уряду влітку 1687 р. І. Самойловича було заарештовано і вислано до Тобольська, де він і помер. Трагічна доля спіткала всю родину Самойловичів. У 1685 р. померли старший син Семен, стародубський полковник, і дочка Прасковія. Середнього сина полковника Григорія після арешту батька 1687 р. страчено у Севську. Молодший син Яків також був засланий до Сибіру, де помер 1695 р. (Костомаров Н. И. Собрание сочинений: Исторические монографии и исследования. — СПб., 1906. — Кн. 6. — Т. 15. — Ч. 3. Гетманство Самойловича. — С. 333 — 366). Про долю I. Самойловича та його родини Шевченко міг дізнатися з «Истории русов» (див.: История русов или Малой России. — М., 1846. — С. 181 — 182). І. Самойловича Шевченко також згадував у поезії «Заступила чорна хмара...» та повісті «Наймичка».

...нарисовавши, как умел, главные, или святые, ворота, да церковь о пяти главах Петра и Павла, да еще трапезу и церковь... — Акварелі Шевченка «В Густині. Церква Петра і Павла», «В Густині. Брама з церквою св. Миколи Чудотворця», «В Густині Трапезна церква» містяться в альбомі 1845 р. (див.: Тарас Шевченко. Альбом 1845 року. — К., 2000. — № 6, 8, 35).

Рєпнін Микола Григорович (1778 — 1845) — російський військовий і державний діяч, генерал, князь. Брат декабриста С. Г. Волконського (1788 — 1865). У 1816 — 1834 рр. — малоросійський генерал-губернатор (Полтавської і Чернігівської губерній). За Миколи І був в опалі. Шевченко познайомився з М. Г. Рєпніним 1843 р. в його маєтку в Яготині й жив там з перервами із середини жовтня 1843 до початку 1844 р., виконав на замовлення дві копії з портрета М. Г. Рєпніна роботи швейцарського художника Й. Горнунга. В листі з Орської фортеці до В. Г. Рєпніної від 25 — 29 лютого 1848 р. поет згадав її батька як «доброго человека», позбавленого аристократичних забобонів. М. Г. Рєпнін похований у склепі під Воскресенською трапезною церквою Густинського монастиря (Сведение о нынешнем состоянии Густынского монастыря, составленное настоятелем его архимандритом Варсонофием // Чтения в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете. — № 8. — С. 71).

...циклопический братский очаг... — тобто кухонна піч величезних розмірів. Циклопічний (букв.) — побудований циклопами (кіклопами), у грецькій міфології — велетнями з оком посеред лоба, наділеними неймовірною силою. Нині цей малюнок Шевченка не відомий.

Лубни — повітове місто Полтавської губернії (тепер районний центр Полтавської області). Шевченко неодноразово (у 1843, 1845, 1846 рр.) /517/ бував у Лубнах, взимку 1845 — 1846 рр. за завданням Київської археографічної комісії описував історичні та архітектурні пам’ятки міста. Запис про Лубни є серед його археологічних та археографічних нотаток. Лубни згадуються також у повісті «Близнецы» та щоденнику.

...посмотреть на монастырь, воздвигнутый набожною дочерью Еремии Вишневецкого-Корибута. — Йдеться про Мгарський Лубенський Преображенський чоловічий монастир. Заснований 1619 р. за 2 км від Лубен у селі Мгар (тепер Лубенського району Полтавської області) за ініціативою українського церковного діяча І. Копинського коштом княгині Раїни Вишневецької (Могилянки; 1589 — 1619), дружини київського каштеляна князя Михайла Вишневецького, двоюрідної сестри політичного, церковного, освітнього діяча України першої половини XVII ст. П. С. Могили, матері (а не дочки, як помилково у Шевченка) Яреми Вишневецького, що підтримувала православне духовенство. Мгарський монастир був одним із осередків антиуніатської боротьби на Лівобережній Україні в 20 — 40-х роках XVII ст. Відігравав значну роль у боротьбі проти покатоличення місцевого населення. Вишневецький Ярема (Ієремія; 1612 — 1651) — один з магнатів Лівобережної України. У 1631 р. прийняв католицтво і насильницькими методами насаджував його в своїх володіннях. Брав участь на боці Польщі у російсько-польській війні 1632 — 1634 рр., у придушенні народних повстань в Україні в 30-х роках XVII ст. Під час Національно-визвольної війни українського народу 1648 — 1657 рр. жорстоко розправлявся з українським населенням. Боровся за відновлення влади Речі Посполитої в Україні. Князі Вишневецькі іменувались також Корибут-Вишневецькими за походженням від Корибута Димитрія, сина великого князя литовського Ольгерда. В повісті «Близнецы» Шевченко переказує легенду про заснування Мгарського монастиря Раїною Вишневецькою, назвавши її дочкою «лютого Еремии Вишневецкого-Корибута».

...вагонов разной величины... — тобто критих візків.

...один из потомков славного прилуцкого полковника, современника Мазепы... Один из потомков — Петро Григорович Ґалаґан (1792 — 1855), український поміщик. Йому належало кілька сіл у Полтавській і Чернігівській губерніях, близько восьми тисяч кріпаків. У 1810 р. закінчив Петербурзький гірничий кадетський корпус, багато років перебував на державній службі — в колегії іноземних справ, канцелярії малоросійського генерал-губернатора, в міністерстві юстиції. Вийшовши у відставку 1828 р., постійно жив у своєму родовому маєтку — селі Дігтярі Прилуцького повіту Полтавської губернії (тепер селище міського типу Срібнянського району Чернігівської області). Мав великий симфонічний оркестр з кріпаків (46 осіб), що славився на всю Україну. Високий рівень виконавської майстерності оркестру П. Г. Ґалаґана засвідчений сучасниками — Г.П. Ґалаґаном (Материалы для биографии Г. П. Ґалаґана // Киевская старина. — 1898. — № 9. — С. 217), П. Д. Селецьким (Записки Петра Дмитриевича Селецкого. — Киев, 1884. — Ч. 1: 1821 — 1846. — С. 174 — 175), Л. М. Жемчужниковим (Жемчужников Л. М. Мои воспоминания из прошлого. — Л., 1971. — С. 161), відгуками у пресі (Северная пчела. — 1840. — № 294. — 31 декабря; Там само. — 1851. — № 53. — 8 марта; Москвитянин. — 1851. — Ч. 2. — № 8. — Апрель. — Кн. 2. — С. 318; відомості систематизовано у статті: Шамаєва К. Побут Дехтярів (середина XIX ст.) // Музика. — 1984. — № 6. — С. 25). П. Г. Ґалаґан (його прізвища, /518/імені та по батькові Шевченко не називає, один раз прізвище позначено літерою «Г».) — прототип одного з персонажів повісті — власника маєтку та оркестру з кріпаків, в якому грав головний герой «Музыканта» Тарас Федорович. Письменник дає поміщикові на сторінках твору негативну характеристику, яка збігається з пізнішим відгуком про П. Г. Ґалаґана («сердитый, капризный старик») близького знайомого Шевченка художника Л. М. Жемчужникова (Жемчужников Л. М. Мои воспоминания из прошлого. — С. 161), записом у щоденнику племінника П. Г. Ґалаґана Г. П. Ґалаґана (Материалы для биографии Г. П. Галагана // Киевская старина. — 1898. — № 9. — С. 215). Славный прилуцкий полковник — Ґалаґан Гнат Іванович (? — 1748) — чигиринський (1709 — 1713) і прилуцький (1714 — 1739) полковник. Брав участь у Північній війні 1700 — 1721 рр. Разом з І. Мазепою пристав до шведської армії, але незабаром, покаявшись перед Петром I, перейшов на його бік. Допомагав російському війську 1709 р. зруйнувати Запорозьку Січ (так звану Стару, Чортомлицьку Січ), за що Шевченко засудив його у поемі «Іржавець». Дістав від Петра I великі земельні маєтності. Мазепа Іван Степанович (1644 — 1709) — видатний український державний діяч, гетьман Лівобережної України (1687 — 1708). У зв’язку з невиконанням Переяславських угод російськими царями й постійним обмеженням автономії України шукав шляхи її виходу зі складу Російської імперії, а також зовнішню силу, на яку при цьому можна було б спертися. Наприкінці жовтня 1708 р., коли під час Північної війни 1700 — 1721 рр. військо шведського короля Карла XII, що йшло на Москву, завернуло в Україну, Мазепа, сподіваючись на підтримку Швеції, з провідними старшинами та кількома тисячами козаків приєднався до нього. Про умови, за яких українці перейшли на бік шведів, свідчать акти 1710 р., затверджені Карлом XII. У них зазначається, що Україна є самостійною державою в кордонах по річці Случ (тобто на території воєводств Київського, Брацлавського та Чернігівського) і шведський король зобов’язується захищати цілісність її кордонів, вольності, закони і права. Після поразки шведського війська у Полтавській битві 1709 р. Мазепа разом з ним відступив до турецьких володінь, де незабаром помер. Шевченко не раз писав про Мазепу в своїх поетичних і прозових творах («Іржавець», «Чернець», «Близнецы»), згадував його в археологічних та археографічних нотатках.

Хозяин мой, нужно заметить, был уездный преподаватель... — Лишивши у першій частині повісті свого приятеля безіменним, розповідач далі називає його Іваном Максимовичем, один раз — Іваном Максимовичем С., тобто дає йому ім’я та по батькові свого друга, одного з організаторів викупу з кріпацтва — українського художника і педагога Івана Максимовича Сошенка (1807 — 1876). Деякі риси вдачі й біографії І. М. Сошенка, який після закінчення Академії мистецтв працював викладачем малювання Ніжинського повітового училища, Немирівської та 2-ї Київської гімназій, відбилися в образі «повітового викладача» Івана Максимовича.

...не махнуть ли по праву разыскателя древностей... — Шевченко пише тут про свою роботу в Київській археографічній комісії. Далі в цьому ж значенні антикварієм (тобто знавцем, збирачем старовини) називає розповідача у повісті Іван Максимович.

...на другой день поехали в гости. — Отже, Шевченко поїхав до Дігтярів у день іменин власника маєтку П. Г. Ґалаґана 29 червня (так званий «Петрів день») 1845 р. Не виключено, що він відвідував Дігтярі й раніше — 1843 р. (див.: Жур П. Літо перше. — С. 40). /519/

Іваниця — село Прилуцького повіту Полтавської губернії (тепер Ічнянського району Чернігівської області). Шевченко там був проїздом 1845 р., можливо, й 1843 р.

...недалеко есть село Сокирынци, тоже потомка славного полковника. — Сокиринці — село Прилуцького повіту Полтавської губернії (тепер Срібнянського району Чернігівської області), маєток українського поміщика,“ громадського і культурного діяча, небожа П. Г. Ґалаґана Григорія Павловича Ґалаґана (1819 — 1888). Поет познайомився з Г. П. Ґалаґаном на початку 40-х років у Петербурзі, в червні 1845 р. побував у нього в Сокиринцях, зустрічався з ним після повернення із заслання в Москві та Петербурзі. Збереглися примірник окремого видання поеми «Тризна» (1844) з дарчим написом Шевченка Ґалаґанові, лист поета до нього від 27 травня 1858 р. Шевченко згадував Ґалаґана у щоденнику та листах.

...я вспомнил картину незабвенного моего Штернберга «Освящение пасок». — Штернберг Василь Іванович (1818 — 1845) — російський і український художник, один із найближчих друзів Шевченка по Академії мистецтв. Свої кращі картини створив в Україні, куди приїжджав улітку 1836, 1837, 1838 рр., тривалий час жив і працював у Качанівці — маєтку Г. С. Тарновського. За картину «Свячення пасок у Малоросії» 1838 р. був нагороджений золотою медаллю Академії мистецтв, що давало право на відрядження до Італії для продовження освіти. Влітку 1840 р. виїхав до Італії, де помер від сухот. У 1840 р. Шевченко зі Штернбергом жили на одній квартирі в Петербурзі. У цей період В. Штернберг намалював олівцем кілька портретів Шевченка. В «Кобзарі» 1840 р. вміщено як фронтиспіс офорт Штернберга «Кобзар з поводирем». У цьому ж виданні Шевченко присвятив Штернбергові поему «Іван Підкова». Штернберг — один з героїв повісті «Художник». Шевченко згадував про нього також у повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали», щоденнику, листах.

...увидел из-за темной полосы леса крытый белым железом купол. — Очевидно, йдеться про декоративний купол, що вінчає поміщицький палац у Сокиринцях. Тепер у будинку міститься професійно-технічне училище.

Глядя на оборванных крестьян... — Записи у щоденнику Г. П. Ґалаґана за 1845 р. свідчать, що селяни Прилуччини дуже бідували (Отрывок из дневника Г. П. Ґалаґана за 1845 г. // Киевская старина. — 1899. — № 11. — С. 231).

...бельведер с куполом огромного барского дома... — Бельведер — тут: споруда над будинком, звідки відкривається мальовничий краєвид. Поміщицький будинок у Дігтярях, збудований у 1825 — 1832 рр. за проектом архітектора П. Дубровського, належав до типових маєткових будівель початку XIX ст. У 1877 — 1882 рр. перебудований під земське ремісниче училище. Дійшов до наших днів зі значними втратами, відсутній, зокрема, і бельведер. Тепер у будинку професійно-технічне училище.

...села, загроможденного экипажами, лошадьми, лакеями и кучерами, не описываю... — Ця деталь у повісті нагадує опис етнографа і письменника О. С. Афанасьєва-Чужбинського з’їзду гостей на родинне свято 29 червня до маєтку поміщиці Т. Г. Волховської Мойсівки, де він 1843 р. познайомився з Шевченком: «12 января — день именин хозяйки и 29 июня, кажется, день именин покойного В[олховско]го праздновались со возможной пышностью; и в эти дни собиралось в Мосевке до 200 особ, из которых иные паны приезжали в нескольких экипажах в сопровождении /520/ многочисленной прислуги» (Чужбинский А. Воспоминания о Т. Г. Шевченке // Русское слово. — 1861. — № 5. — С. 4).

...все, разумеется, в шотландских костюмах. — Тобто без штанів, у самих сорочках. Описуючи поведінку джентльменів з «холостого флігеля», Шевченко мав на увазі гурток так званих «мочеморд», з членами якого — Віктором та Михайлом Закревськими, Яковом та Сергієм де Бальменами й іншими він познайомився у Мойсівці (про гурток «мочеморд» див. коментар до повісті «Наймичка»).

Виргилий мой... — так Шевченко слідом за Данте називає свого супутника в поїздці по Україні. В першій частині «Божественної комедії» — «Пеклі» проводирем Данте по пеклу зображено римського поета Публія Вергілія Марона (70 — 19 рр. до н. е.). До образу «нового Виргилия» в значенні проводиря звернувся М. В. Гоголь у поемі «Мертвые души», розповівши про дрібного чиновника, що «прислужился нашим приятелям (Чичикову і Манілову. — Ред.), как некогда Виргилий прислужился Данту, и провел их в комнату присутствия» (Гоголь Н. Похождения Чичикова, или Мертвые души. — М., 1842. — С. 275).

...не в английский и не в французский сад... — Йдеться про два основні види садово-паркових ансамблів: пейзажний («англійський»), для якого характерне вільне, живописне розміщення природних та штучних компонентів, що імітують природний ландшафт (Гатчинський, Павловський сади під Санкт-Петербургом, парк у Сокиринцях) та регулярний («французький») з властивим йому геометричним плануванням рослинності, водоймищ, архітектурних та інженерних споруд, скульптур (Літній сад у Санкт-Петербурзі, Петергофський, Царський сад у Києві).

. ..икона Иржавецкой Божией Матери, как мне пояснил мой Виргилий, врезанная в этот дуб знаменитым прилуцким полковником год спустя после Полтавской битвы. — Ікона Іржавецької Божої Матері — козацька «чудотворна» ікона Богоматері, що знаходилася в Троїцькій церкві села Іржавець Прилуцького повіту Полтавської губернії (тепер Ічнянського району Чернігівської області). За переданням, переказаним Шевченком у поемі «Іржавець» (1847), була вивезена козаками 1709 р. із Запорозької Січі після її зруйнування. Врізана в дуб ікона була не в Дігтярях, а в Сокиринцях. Про неї писав, згадуючи своє перебування у маєтку Г. П. Ґалаґана, Л. М. Жемчужников: «В саду были прекрасные могучие дубы в изобилии; в одном из них была со времен козачества врезана икона, и потому дуб этот назывался священным» (Жемчужников А. М. Мои воспоминания из прошлого. — С. 147). Полтавська битва — див. коментар до повісті «Наймичка». Версія про перенесення ікони в повісті інша, ніж у поемах «Великий льох» та «Іржавець».

...отойдет со вздохом к портретам Зарянка восхищаться гербами, с убийственною подробностию изображенными на пуговицах какого-нибудь вицмундира. — Зарянко Сергій Костянтинович (1818 — 1871) — російський художник, академік Петербурзької Академії мистецтв. Відомий як портретист. Для його творів характерна надмірна точність у відтворенні зовнішніх рис натури, що з іронією відзначає автор повісті. Про фотографізм К. Зарянка («дагерротипное подражание природе»), протиставляючи його творчість справжньому мистецтву, Шевченко згадав і в щоденнику (запис від 12 липня 1857 р.). /521/

Первое впечатление, произведенное на меня хозяйкою, было самое приятное впечатление... — Прототипом Софії Самійлівни була дружина власника Дігтярів П. Г. Ґалаґана Софія Олександрівна Ґалаґан (уроджена Казадаєва; ? — 1864). Л. М. Жемчужников характеризує її як «добрую и приятную женщину» і відзначає, що «у ней был альбом с рисунками Штернберга и Шевченки» (Жемчужников А. М. Мои воспоминания из прошлого. — С. 161). Очевидно, йдеться про придбані С. О. Ґалаґан у грудні 1857 р. нині не відомі акварельні пейзажі Каратау та Новопетровського укріплення, надіслані Шевченком Бр. Залеському для літографування у «Віденському альбомі». Видавець альбому на той час виїхав на рік до Парижа, і Бр. Залеський через З. Сераковського передав малюнки до Петербурга, де їх було продано (див.: Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів: У 10 т. — К., 1964. — Т. 9. — № 36, 80). Образи господарів маєтку в повісті не повторюють усіх біографічних рис подружжя Ґалаґанів. Так, у реальних Ґалаґанів дітей не було, в «Музыканте» у дігтярівських поміщиків дві доньки; вигадано сам факт й обставини смерті Софії Самійлівни та її чоловіка.

«Вільгельм Телль» — опера італійського композитора ДжоаккіноАнтоніо Россіні (1792 — 1868), написана на сюжет однойменної драми німецького письменника і теоретика мистецтва Й.-Ф. Шіллера (1759 — 1805). Шевченко згадує оперу Россіні також у щоденнику (записи від 13 жовтня 1857 р., 5 та 6 лютого і 21 квітня 1858 р.).

Воде Климентій Карлович — перший секретар російського посольства в Персії у 50-х роках XIX ст., автор записок про подорожі по Персії, що друкувалися в журналі «Библиотека для чтения» в розділі «Науки и художества» (1854. — Т. 123. — № 1/2. — С. 1 — 54; Т. 125. — № 5/6. — С. 117 — 166; Т. 126. — № 7/8. — С. 29 — 80, Т. 130. — № 3/4. — С. 1 — 40). Шевченко читав їх у Новопетровському укріпленні.

Тагеран (Тегеран) — столиця Ірану (до 1935 р., коли назва Іран стала офіційною, цю державу в ряді країн називали Персією).

...к развалинам Персеполиса... — Персеполіс, Персеполь — одна із столиць Давнього Ірану. Місто засноване в кінці VI ст. до н. е. на початку правління Дарія І. У 330 р. до н. е. було зруйноване армією Александра Македонського і припинило своє існування. В Персеполі та його околицях збереглися численні пам’ятки різних епох (див.: [Боде К.]. Путешествие в Луристан и в Аравистан. Статья вторая // Библиотека для чтения. — Т. 126. — № 7/8. — С. 29 — 43).

...до самой долины Мардашт. — Ідеться про рівнину Мервдешт на півдні Ірану, де знаходяться руїни Персеполя.

...сказал: «Так как многие путешественники описывали сии знаменитые развалины, то мне здесь совершенно нечего делать». — Шевченко неточно переказує наступний фрагмент записок К. Боде: «Но если трудно дать ясный отчет в разнообразных впечатлениях, производимых этими развалинами, еще труднее подробно описать самые развалины: нужны недели, месяцы, может быть, целые годы, чтобы подробно вполне осмотреть и изучить Персеполис. Притом же необходимо предварительно запастись глубокими историческими сведениями о вероисповедании, правах, обычаях, науках и художествах древних, прежде чем решиться описывать эти драгоценные остатки старины. Я не мог посвятить себя подробному изучению древности, не мог долго оставаться в Персеполисе, и эти причины да по/522/служат оправданием моему поверхностному описанию. Я позволю себе один легкий очерк великолепных памятников и с большой осторожностию сделаю несколько замечаний» (Там само. — С. 31). Далі К. Боде широко цитує описи пам’яток Персеполя та відомості з його історії з різних джерел.

... все балы описаны, начиная от бала на фрегате «Надежда»... — Йдеться про повість російського письменника Олександра Олександровича Бестужева (псевдонім — Марлінський; 1797 — 1837) «Фрегат „Надежда“», яка починається описом балу-маскараду в Петергофі (Марлинский А. Русские повести и рассказы. — Изд. 3. — СПб., 1838. — Ч. 7. — С. 7 — 16).

...до русской пирушки на немецкий лад, где устьсысольские ребята немножко пошалили. — Шевченко має на увазі поему М. В. Гоголя «Мертвые души», близько до тексту, хоча і не зовсім точно щодо деталей переповідаючи з пам’яті подію, описану в творі, — «пирушку на русскую ногу с немецкими затеями», яку влаштували сольвичегодські купці, що приїхали в місто N. на ярмарок, «приятелям своим устьсысольским купцам» і яка закінчилася бійкою. «Сольвычегодские уходили насмерть устьсысольских [...] В деле своем купцы повинились, изъясняя, что немного пошалили...» (Гоголь Н. Похождения Чичикова, или Мертвые души. — С. 372 — 373).

Кадриль — танець, поширений у багатьох народів. Його танцюють чотири пари. В XVII — XIX ст. був салонним танцем.

...с ученым кантом. — Офіцери військових частин, служба в яких вимагала спеціальної освіти (артилеристи тощо), мали особливий («ученый») кант на мундирі.

...дом нашего амфитриона. — Амфітріон — тут: гостинний господар; у грецькій міфології син тірінфського царя Алкея, чоловік Алкмени, Гераклової матері. Ім’я Амфітріона як загальне в значенні гостинного господаря стало вживатися в Європі після комедії «Амфітріон» французького драматурга Жана-Батіста Мольєра (1622 — 1673), переробки комедії римського драматурга Плавта (III ст. до н. е. — бл. 184 р. до н. е.) «Алкей» (написана за однією з сюжетних ліній міфу про Амфітріона).

...ментор мой завертелся... — Ментор — тут: керівник, наставник; у поемі Гомера «Одіссея» Ментор — наставник Телемака, сина Одіссея. Поширенню імені Ментора в значенні вихователя, наставника сприяв роман французького письменника Франсуа де Селіньяк де Ла Мот Фенелона (1651 — 1715) «Пригоди Телемака», одним із персонажів якого є Ментор. Шевченкові був відомий роман Фенелона (вийшов у перекладі російською мовою прозою: Фенелон Ф. Странствования Телемаха, сына Улиссова. — СПб., 1747, та віршами: Тредиаковский В. Тилемахида. — СПб., 1766. — Т. 1). За мотивами роману 1856 р. Шевченко виконав сепією малюнок «Телемак на острові Каліпсо».

Гросфатер — старовинний німецький танець, який раніше супроводжувався співом. Описуючи розваги в сусідній з Дігтярями Качанівці, російський композитор М. І. Глинка відзначає, що під час танців «сам Тарновский (власник Качанівки. — Ред.) поощрял гостей собственным примером, в особенности в гросфатере, которого фигуры он выделывал с необыкновенным усердием» (Глинка М. И. Полное собрание сочинений: Литературные произведения и переписка. — М., 1973. — Т. 1. — С. 285). /523/

...красавицы вроде героинь покойного Бальзака, т. е. красавицы не первой свежести... — Бальзак Оноре де (1799 — 1850) — французький письменник, автор багатьох романів і повістей. Шевченко тут, очевидно, має передусім на увазі героїню його повісті «Тридцятирічна жінка» (російський переклад: Женщина в тридцать лет. — СПб., 1833), одну з перших серед жіночих образів того типу у творах письменника, який згодом узагальнено у виразі «жінка бальзаківського віку».

...известную картину Гольбейна «Танец смерти». — Гольбейн Ганс Молодший (бл. 1497 — 1498 — 1543) — німецький художник. Автор портретів, композицій на релігійні теми, соціально загострених графічних творів. Шевченко, ймовірно, пише про один із малюнків Гольбейна з серії «Образи смерті» (або «Танець смерті»). Малюнки цієї серії, гравійовані на дереві, були відомі у численних репродукціях. Шевченко згадував Гольбейна також у щоденнику (запис від 10 липня 1857 р.).

...увидел резвую стаю нимф... — Німфи — в давньогрецькій і давньоримській міфології божества в образі жінок, які уособлювали сили природи (німфи морів, річок, гір, дерев тощо).

...разыграть роль нескромного Актеона-пастуха. — За давньогрецьким міфом, пастух Актеон побачив богиню мисливства Артеміду під час купання ЇЇ з німфами. Розгнівавшись, Артеміда перетворила Актеона на оленя, і він був розірваний власними собаками.

...встретил своего Просперо... — Просперо — персонаж драми англійського поета і драматурга Уїльяма Шекспіра (1564 — 1616) «Буря», мудрець-чарівник, що залагоджує долі всього оточення. Творчість Шекспіра викликала постійний інтерес Шевченка. Його твори він мав у власній бібліотеці. З драмою «Буря» Шевченко міг познайомитися за двома перекладами на російську мову: Буря: Драма Шекспира / Перевод с английского Н. Сатина. — М., 1840; Буря: Драма в 5-ти действиях/ Перевод с английского [Гамзатова] // Пантеон русских и всех европейских театров. — [СПб.], 1840. — Ч. 1. — Кн. 3. — С. 1 — 38. Згадки про Шекспіра та його п’єси, їх театральні постановки, музику до них тощо є також у повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали», щоденнику, листах Шевченка. У 1843 р. за мотивами трагедії «Король Лір» він виконав два малюнки (оригінали не знайдено; про один із них згадував художник В. В. Ковальов — див.: Воспоминания о Т. Г. Шевченко // По морю и суше. — Одесса, 1896. — № 8. — С. 135 — 136; репродукцію другого вміщено в кінці книжки: Гальванография, или способ производить гальванические медные доски для печатания кистью работанных рисунков / Сочинение Франца фон Кобелля, доктора философии, профессора минералогии при Людвиге Максимилияновском университете в Мюнхене и члена многих ученых обществ. — СПб., 1843; див.: Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів: У 10 т. — К., 1961. — Т. 7. — Кн. 1. — № 72).

...вольноотпущенный капельмейстер... — Капельмейстер — тут: диригент оркестру. Капельмейстером у Дігтярях з другої половини 30-х років XIX ст. був австрійський підданий, вихованець Празької консерваторії, уродженець Карлсбада Доменік Краузе. В 1845 р. йому було 59 років. Сучасники високо оцінювали роботу Д. Краузе — диригента дігтярівського оркестру. До репертуару оркестру входили симфонічні твори Бетховена, Вебера, Мендельсона, Шуберта, Шпора та ін. (Записки Петра Дмитриевича Селецкого. — Киев, 1884. — Ч. 1: 1821 — 1846. — С. 174; див. також: /524/ Жур П. Літо перше. — С. 38 — 39; Шамаєва К. Побут Дехтярів (середина XIX ст.) // Музика. — 1984. — № 6. — С. 25).

«Ученик знаменитого Шпора!» — Шпор Людвіг (1784 — 1859) — німецький композитор, скрипаль, диригент, педагог. Автор опер, симфоній, концертів для скрипки з оркестром, струнних квартетів тощо. Засновник німецької скрипкової школи. Його діяльність як диригента багато сприяла формуванню диригентського мистецтва як самостійного виду виконавства. Одним із перших увів у практику диригування за допомогою палички.

...грянула «Буря» Мендельсона. — Мендельсон-Бартольді Якоб-Людвіг-Фелікс (1809 — 1847) — німецький композитор, диригент, органіст. Автор численних творів різних жанрів, у тому числі симфоній, ораторій, інструментальних концертів, опери, вокальних і хорових творів, музики до вистав, зокрема концертної увертюри до комедії Шекспіра «Сон літньої ночі» (1826), яку далі в «Музыканте» високо оцінив Шевченко. Очевидно, він мав на увазі саме цей дуже популярний симфонічний твір, неточно назвавши його за асоціацією із щойно згаданим у повісті героєм іншої п’єси Шекспіра — «Буря».

Меня задел не на шутку виолончель. — Характер згадок про віолончель та описів віолончельної гри в повісті «Музыкант» свідчить, що Шевченко був любителем і знавцем віолончельної музики. Як можна судити з дальшого тексту твору, в 30 — 40-х роках у Петербурзі поет відвідував концерти з участю першого видатного російського віолончеліста, музичного діяча Матвія Юрійовича Вієльгорського (1794 — 1866). Були знайомі віолончелісти і в Україні, зокрема Андрій Йосипович Галенковський (1815 — ?), автор мазурок для віолончелі «Спогади про Малоросію» (СПб., 1839), що часто грав у концертах у Дігтярях, та Ілля Іванович Лизогуб (1787 — 1867), поміщик, один із господарів маєтку в Седневі, де в 1846 і 1847 рр. жив Шевченко.

Виолончелист сидел... — Прототипом Тараса Федоровича був кріпак П. Г. Ґалаґана талановитий скрипаль Артем Наруга. В 30-х роках він учився в Петербурзі, зокрема у визначного скрипаля петербурзьких імператорських театрів, добре знаного і за кордоном Йоганна Ремерса (1805 — р. см. невід.) (Мітельман Є. Нове про Шевченкового музиканта// Радянське літературознавство. — 1989. — № 10. — С. 70 — 71), пізніше протягом трьох років — у Дрездені у відомого польського скрипаля і композитора Кароля Ліпінського (1790 — 1861; працював у Дрездені в 1839 — 1859 рр.) (Записки Петра Дмитриевича Селецкого. — Ч. 1: 1821 — 1846. — С. 174). На час зустрічі з Шевченком А. Наруга був одружений (Жур П. Літо перше. — С. 40).

Сербе Андрієн-Франсуа (1807 — 1866) — бельгійський віолончеліст і композитор. З 1839 р. неодноразово гастролював у Росії. Шевченко слухав його гру в Петербурзі, 9 травня 1840 р. зустрічався з ним на вечорі у М. Маркевича.

...увертюра из «Прециозы» Вебера. — Вебер Карл-Марія фон (1786 — 1826) — німецький композитор, диригент, піаніст, основоположник німецької романтичної опери. Серед його творів — музика до п’єси німецького актора і драматурга Пія-Олександра Вольфа (1782 — 1828) «Преціоза». В повісті «Несчастный» і щоденнику (запис від 5 лютого 1858 р.) Шевченко згадує найпопулярніший твір Вебера — оперу «Вільний стрілець» («Фрейшюц»). /525/

Мінезингери — лицарські поети-співці в германських країнах середньовічної Європи. Поезія мінезингерів формувалася з другої половини XII — XIII ст. її центральна тема — лицарська любов, служіння дамі серця, домінуючий жанр — пісня.

...проиграл знаменитую каватину из «Нормы». — Йдеться про перекладену для віолончелі каватину Норми — головної героїні однойменної опери італійського композитора Вінченцо Белліні (1801 — 1835). Шевченко слухав цю оперу в Петербурзі, де вона ставилася з 1837 р. В повісті «Художник» він розповів про чудове виконання каватини з «Норми» дружиною К. П. Брюллова Е. Ф. Тімм.

...одну из задушевных мазурок вдохновенного Шопена. — Шопен Фридерик-Францішек (1810 — 1849) — польський композитор і піаніст, автор двох концертів для фортепіано з оркестром, різножанрових фортепіанних творів та ін. Один з улюблених композиторів Шевченка (див. щоденник, запис від 16 грудня 1857 р.). Написав п’ятдесят вісім мазурок. Шевченка в них, очевидно, приваблювали яскраво втілене національне начало, музична й емоційна різноманітність.

Форейтор — верховий, що править передніми кіньми в запряжці цугом (один за одним).

Орфей — у грецькій міфології уславлений співець і поет. Його спів зачаровував богів і людей, приборкував дикі сили природи.

«Котылыся возы з горы...» — українська народна пісня (див.: Малороссийские песни, изданные М. Максимовичем. — М., 1827. — С. 61; Двісті українських пісень: Співи і слова зібрав Марко Вовчок, у ноти завів Едуард Мертке. — Лейпциг і Вінтертур, [1866]. — № 10, та інші видання).

...пока они жили в Берлине, я ходил несколько раз к Шпору. — Тут неточність: Л. Шпор з 1822 р. і до кінця життя постійно жив у Касселі (Німеччина), де працював придворним капельмейстером (1822 —

1849).

...приезжал к нам из Качановки Глинка... — Російський композитор Михайло Іванович Глинка (1804 — 1857) приїжджав в Україну 1823 і 1838 р. з метою добору співаків для придворної співацької капели. Влітку 1838 р. тривалий час прожив у маєтку українського поміщика Григорія Степановича Тарновського (1788 — 1853) — селі Качанівка Борзнянського повіту Чернігівської губернії (тепер селище Ічнянського району Чернігівської області). В Качанівці він працював над першими частинами опери «Руслан и Людмила», зустрічався з українським істориком, письменником й етнографом М. А. Маркевичем, познайомився з художником В. І. Штернбергом та українським поетом В. М. Забілою, на вірші якого написав дві пісні. Про перебування в Качанівці М. І. Глинка розповів у своїх «Записках» (Глинка М. И. Полное собрание сочинений: Литературные произведения и переписка. — Т. 1. — С. 284 — 287). Шевченко приїздив до Качанівки в травні 1843 р. на запрошення Г. С. Тарновського та в серпні 1859 р.

...хутор Антона Адамовича. Прекраснейшие люди, т. е. он и Марьяна Акимовна. — Прототипом Антона Адамовича і Мар’яни Якимівни, як і подружжя Прехтелів у повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали», були, очевидно, Осип Іванович і Фаїна Іванівна Дрекслери. Шевченко познайомився з ними під час перебування на Хорольщині в маєтку по/526/міщиків Родзянків — селі Веселий Поділ, поблизу якого в селі Заїченці (нині Семенівського району Полтавської області) вони жили. Лікар О. І. Дрекслер, колишній баварський підданий, служив у російській армії, потім працював на Полтавщині. Створюючи образ Антона Адамовича, Шевченко запозичив деякі деталі біографії та побуту й інших своїх знайомих лікарів — Фердінанда Федоровича Фішера (1784 — 1859), доктора медицини, уродженця Саксонії, що з 1820 р. практикував в Україні, в 1822 р. став домашнім лікарем Рєпніних (Жур П. Літо перше. — С. 169 — 171), та Андрія Осиповича Козачковського (1812 — 1889), який, закінчивши 1835 р. Петербурзьку медико-хірургічну академію, до осені 1841 р. служив лікарем на флоті, з 1844 р. — лікарем у Переяславі.

...уже качучу танцуют. — Качуча — іспанський народний танець з кастаньєтами. Став популярним у Росії після виступів у балеті «Гітана» Г. Шмідта й Д. Обера (поставлений у Петербурзі 1838 р.) італійської балерини Марії Тальйоні (1804 — 1884), яка в 1837 — 1842 рр. щорічно гастролювала в Петербурзі. Про качучу і качучоманію Шевченко писав у повісті «Художник».

Уни хушавке мес. — Перекручений давньоєврейський вислів «Уні хушав кемет», що означає: «Вбогий — наче мертвий».

Это была гувернантка-француженка... — Можливим прототипом гувернантки Адольфіни Францівни була француженка Рекордон, що жила в Яготині у Рєпніних (Жур П. Літо перше. — С. 171 — 172).

...пальто из летнего трико... — Трико — вовняна, напіввовняна або бавовняна тканина візерунчастого переплетення для верхнього одягу.

...из стоявшего на широком камине алембика, реторты... — Алембік — перегонний апарат, що застосовувався переважно в домашньому господарстві для перегонки горілки й інших рідин. Реторта — посудина грушоподібної форми з повернутим у бік носиком для перегонки і розкладення речовин нагріванням.

Томагаук (томагавк) — метальна зброя індіанців Північної Америки у вигляді кам’яної сокири або палиці.

...австрийский талер 17 века с глубоко вдавленным клеймом, изображавшим московский герб. — Талер, таляр — старовинна велика срібна монета, яку вперше почали карбувати у Богемії на початку XVI ст. Швидко поширившись по всій Німеччині, талери стали зразком для карбування і в інших країнах. В Україні в XVI — XVII ст. талер був традиційною платіжною одиницею. Талери завозились і в Московську державу в XVI — XVII ст. і відомі були як «єфимки», проте використовувались не для обігу, а для виготовлення російських срібних монет. Лише одного разу — в 1655 р. — уряд царя Олексія Михайловича (1629 — 1676) ввів в обіг талери з тавром: круглим — зображенням вершника зі списом та прямокутним — з датою «1655». Одну з таких монет, які дістали назву «єфимки з признаком», й описує Шевченко. Випускались «єфимки з признаком» менше року і в 1659 р. були вилучені з обігу. Населення мало здати їх в казну для обміну на копійки. В Україні вони зберігалися в обігу ще у XVIII ст. завдяки тому, що населення не робило різниці між «єфимками з признаком» і звичайними талерами (див.: Нумізматичний словник / Автор-укладач В. В. Зварич. — К., 1973. — С. 65 — 66, 122). /527/

...когда в 1654 или 5-м году ходил наказным гетманом Иван Золотаренко с полками малороссийскими добывать Смоленска московскому царю... — Золотаренко Іван Никифорович (? — 1655) — ніжинський полковник (1653 — 1655). У 1654 р. призначений Богданом Хмельницьким наказним гетьманом. Очолював українське козацьке військо, яке в складі московських збройних сил брало участь у визволенні Білорусі від польської влади. Військо Золотаренка 1654 р. зайняло Гомель, Чечерськ, Новий Бихов та інші міста. Влітку 1655 р. козаки разом з московськими військами визволили міста Мінськ, Вільно та ін. У визволенні Смоленська 1654 р. Іван Золотаренко участі не брав. У цій акції відзначився козацький загін його брата, Василя Никифоровича Золотаренка (? — 1663), згодом ніжинського полковника (1658 — 1663). Згадуючи про участь Івана Золотаренка в облозі Смоленська, Шевченко повторює неточність, припущену в «Истории русов» (с. 123 — 125).

О филантропия! — Філантропія — благодійність, допомога і покровительство нужденним. Шевченко вживає тут це слово з іронією.

...17 сентября так вдвое столько наедет, несмотря ни на какую погоду, потому что она сама тогда бывает именинница. — 17 вересня за ст. ст. день іменин Віри, Надії, Любові і Софії.

...хочет их отправить в Смольный институт. — Тобто в Смольний інститут шляхетних дівчат, перший в Росії закритий жіночий середній виховально-освітній заклад. Заснований 1764 р. у Петербурзі при Воскресенському Смольному жіночому монастирі. Мав відділення для доньок дворян та міщан (останнє існувало в 1765 — 1848 рр.). Термін навчання — 7 — 8 років, вік вихованок — від 6 до 18 років.

В Полтавском, говорит, они хохлачками сделаются. — Полтавський інститут шляхетних дівчат заснований 1818 р. Варварою Олексіївною Рєпніною (1778 — 1864), дружиною М. Г. Рєпніна, онукою гетьмана Кирила Розумовського. З 30-х років в інституті працювали відомі діячі української культури — поет Л. І. Боровиковський, письменник, перший біограф І. П. Котляревського, автор спогадів про нього С. П. Стеблін-Камінський, фольклорист М. А. Цертелєв. Членом ради інституту з 1831 по 1865 р. був поет П. П. Гулак-Артемовський. Відомості про Полтавський інститут шляхетних дівчат Шевченко міг мати вже 1843 р. від Рєпніних. Цей заклад закінчили поетові знайомі, сестри Псьол — художниця Глафіра та поетеса Олександра, у ньому вчилася княжна В. М. Рєпніна, в 1842 — 1845 рр. викладав малювання приятель Шевченка художник Ф. Л. Ткаченко.

Катерыно, серце мое, Лышенько з тобою. — Автоцитата з поеми

«Катерина».

«Гоп-чук, гречаныки, Гоп-чук, печении». — Слова з української народної пісні-танцю імпровізаційного характеру «Гречаники» (див.: Собрание малороссийских народных песен: Для одного голоса с аккомпанементом фортепьяно / Аранжировал Алоиз Едличка. — 1861. — Ч. 2. — № 39; Труды этнографическо-статистической экспедиции... собранные П. П. Чубинским. — Т. 5. — С. 1173; Танцювальні пісні. — К., 1970. — С. 228 — 231).

...раздалася одна из божественных сонат божественного Бетговена. — Людвіг ван Бетховен написав п’ять сонат для фортепіано і віолончелі. /528/

...две сонаты Моцарта... — Серед ансамблів Моцарта для двох інструментів немає сонат для фортепіано і віолончелі. Йдеться, очевидно, про сонати для фортепіано і скрипки в перекладенні для фортепіано і віолончелі.

...некоторые места из знаменитого «Реквиема». — Реквієм — багатоголосий циклічний вокальний чи вокально-інструментальний твір скорботно-патетичного характеру. В повісті йдеться про «Реквієм» Моцарта.

«Ходыть гарбуз по городу». — Українська народна пісня (див.: Українські народні пісні в записах З. Доленги-Ходаковського: З Галичини, Волині, Поділля, Придніпрянщини і Полісся. — К., 1974. — С. 585; Народні пісні в записах Миколи Гоголя. — К., 1985. — С. 151; Збірка народних пісень в хоровому розкладі, пристосованих для учнів молодшого й підстаршого віку у школах народних / Упор. М. Лисенко. — К., [1908]. — С. 64).

«На мори сынему, на камени билому Ясный сокол квылыть-проквыляе...» — початок української народної думи про Олексія Поповича (Украинские народные песни, изданные Михаилом Максимовичем. — М., 1834. — Ч. 1. — С. 14 — 18). Шевченко вмістив цю думу в своєму «Букваре южнорусском» (СПб., 1861. — С. 14 — 18).

Я очень хорошо знаком с Михайлом Ивановичем. — Шевченко зустрічався з М. I. Глинкою у 30 — 40-х роках у Петербурзі на вечорах у російських письменників Н. В. Кукольника та О. М. Струговщикова, в українського історика, письменника й етнографа М. А. Маркевича та ін. Поет високо цінував творчість Глинки. У листі до Г. С. Тарновського від 25 січня 1843 р. з Петербурга він із захопленням писав про вистави опери «Руслан и Людмила», згадував Глинку також у повісті «Капитанша» як «известного нашего композитора», у щоденнику назвав його безсмертним, а оперу «Иван Сусанин» — геніальним твором (запис від 14 квітня 1858 р.).

...заговорил было о службе, об обязанностях, о попечителе. — Попечитель (куратор) — у дореволюційній Росії службовець, що керував деякими установами, навчальними закладами.

...мы уселися в спокойную нетычанку... — Нетичанка — бричка з плетеним кузовом.

...выглядывали главы, белым железом крытые, соборной церкви Густынского монастыря. — Тобто Троїцького собору.

...меня чрезвычайно неприятно поразила новая, еще не оштукатуренная четырехугольная башня с плоской крышей, точно каланча. — Йдеться про дзвіницю Варваринської церкви з надбрамного корпусу ігумена — одного з найдавніших споруд монастиря, реконструйованого в 1844 і 1845 рр. Під час відбудови Густинського монастиря зіпсовано його архітектуру, знищено цінні фрески й інші художні пам’ятки.

...настоящий патентованный художник! — У відбудові Густинського монастиря брав участь російський архітектор, академік Петербурзької Академії мистецтв Дмитро Єгорович Єфимов (1811 — 1864), якого вважали знавцем давніх стилів. Збудував ряд церков і поміщицьких будинків в Україні (домова церква в Сокиринцях, палац Кейкуатових у селі Бігач та ін.).

Как же он мастерски подделался под византийский стиль! — Автор повісті іронізує з приводу поширеності в Російській імперії псевдовізантійських будівель.

...настоящий храм царя Соломона, этим художником сооруженный. — Соломон (? — 928 р. до н. е.) — цар Ізраїльсько-іудейського цар/529/ства (965 — 928 рр. до н. е.). Провів ряд важливих адміністративних реформ, зміцнив армію, міжнародне становище країни, здійснював широке містобудування. Соломону приписують авторство деяких книг Біблії (зокрема Пісні над піснями). Герой повісті проводить аналогію між церквою, збудованою в селі поміщиці N. (особу не встановлено), і так званим Соломоновим храмом в Єрусалимі, що відзначався пишністю і красою (Третя книга Царств. Гл. 6 — 7; Книга пророка Ієзекіїля. Гл. 40 і наступні). Зруйнований в 70 р. н. е. римлянами.

...наш просвещенный знаток и покровитель искусств, можно сказать меценат наших дней, N. — Меценат — тут переносно: багатий покровитель мистецтв і наук. Походить від імені Гая Цільнія Мецената (між 74 і 64 — 8 рр. до н. е.), сподвижника римського імператора Августа, що прославився протегуванням поетам (Вергілію, Горацію та ін.). У повісті Іван Максимович, можливо, має на увазі Миколу I, який проїжджав через Ніжин і Прилуки 1846 р. (див. Шевченко Т. Повне видання творів. — Варшава; Львів, 1936. — Т. 8. — С. 287 — 288). Пор. з щоденниковим записом від 20 вересня 1857 р., в якому будівництво «отвратительного здания» нового собору в Нижньому Новгороді Шевченко пов’язував з особою «неудобозабываемого Тормоза» — царя Миколи І.

Преосвященний — єпископ.

...буду в Чернигове... — Чернігів — губернське місто Чернігівської губернії (тепер обласний центр України). Шевченко проїздив через Чернігів у травні 1843 та навесні 1847 р., був у лютому — березні 1846 р., коли за завданням Київської археографічної комісії їздив вивчати історичні й архітектурні пам’ятки Чернігівщини. Серед його археологічних та археографічних нотаток є опис чернігівських пам’яток, з малюнків зберігся один — «Потир із церкви села Мохнатин». Згадки про Чернігів є також у повістях «Княгиня», «Капитанша», «Прогулка с удовольствием и не без морали» та листах.

...из Чернигова поеду через Нежин в Прилуку... — Цим шляхом Шевченко приїхав до Качанівки в кінці травня 1843 р. Ніжин — повітове місто Чернігівської губернії (тепер місто обласного підпорядкування, районний центр Чернігівської області). Шевченко проїжджав через Ніжин у травні 1843 р., пробув кілька днів у лютому 1846 р. Згадував Ніжин також у повістях «Княгиня», «Капитанша», «Близнецы», в передмові до нездійсненого видання «Кобзаря» 1847 р., в листах до В. Г. Шевченка від 22, 25 серпня 1860 р.

...моего автомедона... — Автомедон — візник Ахіллеса з давньогрецької епічної поеми «Іліада», приписуваної Гомеру; тук кучер.

...странствования по нечужим краям... — Шевченко натякає на своє заслання.

...на крылечке станционного дома... — Йдеться про поштову станцію — установу в Російській імперії, яка одночасно з пересилкою кореспонденції і грошей займалася регулярним перевезенням пасажирів у кінних екіпажах.

...подорожнюю отдавая смотрителю... — Подорожня — проїзне посвідчення, документ на право користування поштовими кіньми.

...каменную церковь, довольно неуклюжей, но оригинальной архитектуры, построенную полковником прилуцким Игнатом Галаганом... — Йдеться про Спасо-Преображенський собор (1710 — 1720), побудований /530/ на місці дерев’яної церкви, що згоріла. Шевченків малюнок не зберігся. Характеризуючи Спасо-Преображенський собор у порівнянні з іншими церквами подібного типу архітектури — Катерининською в Чернігові та Успенською в Новгороді-Сіверському, сучасний мистецтвознавець Г. Н. Логвин теж відзначив його незграбність — нерухомість масиву, важкі пропорції, меншу розчленованість мас, менше виявлений рух вгору (Логвин Г. Н. По Україні: Стародавні мистецькі пам’ятки. — К., 1968. — С. 135).

...Игнатом Галаганом, тем самым, что первый отложился от Мазепы и передался царю Петру... — Докладному опису цих подій присвячений окремий розділ «О возвратившемся от изменника Мазепы полковнике Галагане и о явке его самому государю» книжки російського історика й інженера О. І. Рігельмана «Летописное повествование о Малой России и ее народе и козаках вообще...» (М., 1847. — Ч. 1 — 4; див.: Ч. 3. — С. 52 — 53). Книжку О. Рігельмана разом з іншими працями з історії України Шевченко одержав на початку 1854 р. в Новопетровському укріпленні від О. М. Бодянського.

...по смерти полковника Носа... — Ніс Іван Яремович — у 1695 — 1708 рр. — прилуцький полковий суддя, в 1708 — 1714 рр. — прилуцький полковник. Лишившись під час відсутності полковника Дмитра Горленка з прилуцьким полком у Батурині, відмовився приєднатися до військ І. Мазепи і сприяв захопленню міста російськими військами під командуванням О. Д. Меншикова, після чого був призначений прилуцьким полковником. Г. І. Ґалаґан посів «уряд» прилуцького полковника ще за життя Носа. За однією з версій, Носа перемістили на посаду другого генерального судді, щоб звільнити місце для Ґалаґана (Лазаревский А. Описание старой Малороссии. — Киев, 1902. — Т. 3. Полк Прилуцкий. — С. 33). За другою — «в 1714 году Нос по старости отказался от уряда и удалился в пожалованное ему имение Голубовку, где на 105 году умер» (Маценко В. А. Прилукщина: Историческое и статистическое описание территории Прилукского уезда Полтавской губернии в 2-х частях. — Ромны, 1888. — С. 77). ...на Петра и Павла... — тобто 29 червня за ст. ст. ...как прочитал Марлинского, так у меня и руки опустились. Что за блестящий, что за гениальный слог! — Насичені романтичними легендами, яскравими побутовими деталями, кавказькою екзотикою, розповідями про шляхетних героїв і таємничих злодіїв, описами балів, битв з горцями, повісті О. Бестужева (Марлінського) мали величезний успіх у сучасників, проте дуже скоро стали предметом жорстоких нападок. Особливо нищівної критики зазнала стилістична манера Марлінського з її пишномовністю, штучністю, риторичністю (див.: Белинский В. Г. Полное собрание сочинений А. Марлинского // Поли. собр. соч. — М., 1954. — Т. 4. — С. 21 — 53). Повертаючись на наступних сторінках «Музыканта» кілька разів до творчості Марлінського, розповідач з іронією ставиться до захоплення Івана Максимовича стилем російського письменника, його прагнення прикрасити «слог на манер Марлинского».

Вас уже в Киеве не было. — Натяк на арешт Шевченка 5 квітня 1847 р. ...Михайло Иванович уже другой год за границею. — М. І. Глинка виїхав з Петербурга за кордон у червні 1844 р., повернувся до Росії у серпні 1847 р. — жив у родовому маєтку в селі Новоспаське Смоленської губернії, містах Смоленську, Варшаві і лише в листопаді 1848 р. прибув до /531/ Петербурга (Глинка М. И. Записки // Литературные произведения и переписка. — М., 1973. — Т. 1. — С. 317 — 335). Веред — гнійний нарив.

Не страдал так величайший музыкант Бетговен, когда оглох... — Німецький композитор, піаніст і диригент Людвіг ван Бетховен (1770 — 1827) почав глухнути з 1797 р. Останні твори, зокрема Дев’яту симфонію та «Урочисту месу», він написав уже зовсім глухим.

...не страдал так великий ваш Буонарроти, когда ослеп... — Італійський скульптор, живописець і поет Мікеланджело Буонарроті (1475 — 1564) сліпим не був. Про сліпоту Мікеланджело Шевченко пише також у повісті «Художник». Можливо, підставою для цих тверджень була розповідь про тимчасову часткову втрату зору Мікеланджело після завершення напруженої роботи по розпису Сікстинської капели в Римі (1508 — 1512) в книжці італійського художника, архітектора та історика мистецтв Джорджо Базарі (1511 — 1574) «Життєписи найславетніших живописців, скульпторів та архітекторів», з якою Шевченко був добре обізнаний з часів навчання в Академії мистецтв у Петербурзі: «Мікеланджело працював у дуже важких умовах, бо малював, закинувши голову назад; цим він так попсував собі зір, що не міг ні читати, ні розглядати картини інакше, як піднявши їх над головою. Це тривало кілька місяців...» (Вазарі Д. Життєписи найславетніших живописців, скульпторів та архітекторів. — К., 1970. — С. 330).

В числе квартета и я был назначен. — Квартет — тут: ансамбль з чотирьох виконавців-інструменталістів. Серед інструментальних квартетів найбільш поширений струнний — дві скрипки, альт, віолончель. Саме до такого квартету був, очевидно, призначений герой повісті.

...не доезжая Великих Лук... — Великі Луки — повітове місто Псковської губернії (нині районний центр Псковської області Російської Федерації), одне з найстаровинніших російських міст; через нього проходила головна поштова Петербурзько-Київська дорога.

...на станции Сыруты... — правильно Серути — поштова станція у Вітебській губернії неподалік Великих Лук.

...сознавал себя в Петровской больнице... — Йдеться про одну з найбільших лікарень Петербурга — Петропавлівську міську лікарню (відкрита 1835 р., тепер лікарня ім. Ф. Ф. Ерісмана), розташовану на Аптекарському острові.

Петербурзька сторона — найстаріша частина Петербурга, включала острови Заячий, Міський (Березовий, Петербурзький), Аптекарський, Петровський, Єлагін, Кам’яний, Крестовський. Забудова почалася одночасно зі спорудженням Петропавлівської фортеці на Заячому острові. На Петербурзькій стороні міститься одна з найстаріших будівель Петербурга — будиночок Петра I (1703 р.).

Кох Герман (1807 — 1868) — головний лікар Петропавлівської лікарні.

...вспомните Качановку и 23 апреля 18... года. — Хазяїн Качанівки Григорій Степанович Тарновський відзначав свої іменини в «Георгіїв день» — 23 квітня.

...рассказываю вам историю m[-lle] Тарасевич и качановского пана. — В образі качанівського пана, прототип якого Шевченко навіть не вважав за потрібне маскувати, назвавши його в повісті майже справжнім прізвищем — г. Арновський, виведено Г. С. Тарновського. Відгуки /532/ сучасників про Тарновського здебільшого негативні: «Высокопарная речь, по большей части бессмысленная, сознание своего достоинства, в существе заключавшегося только в богатстве и звании камер-юнкера, приобретенном в 60 лет небольшими пожертвованиями, но сытными обедами в Петербурге, посягательство на остроумие, состоящее в предложении к разрешению общеизвестных и избитых загадок и шарад, претензии на меценатство, ограничивавшиеся приглашением двух-трех артистов на лето к себе в деревню, где им бывало не всегда удобно и приятно (у Качанівці в різний час гостювали М. В. Гоголь, М. I. Глинка, С. С. Гулак-Артемовський, Л. М. Жемчужников, М. О. Максимович, М. А. Маркевич, В. I. Штернберг та інші діячі культури. — Ред.), скупость, доходившая до скряжничества, при желании блеснуть и поразить роскошью, вот характеристические черты Григория Степановича» (Записки Петра Дмитриевича Селецкого. — Ч. 1: 1821 — 1846. — С. 175 — 176; див. також: Глинка М. И. Записки. — С. 284 — 287; Жемчужников Л. М. Мои воспоминания из прошлого. — С. 148 — 150). Шевченко познайомився з Тарновським 1839 р. у Петербурзі, побував у його маєтках — 1843 р. в Качанівці, 1845 р. — у Потоці, згадував його також у повісті «Художник», листувався з ним (листи від 26 березня 1842 р. та 25 січня 1843 р.). Г. Тарновський придбав кілька малярських творів Шевченка (зокрема «Катерину»).

Як і при описі побуту дігтярівських поміщиків, факти з життя Качанівки й реальні риси Г. Тарновського в повісті переплітаються з художнім домислом. Тарновський не одружувався замолоду з багатою старою вдовою. Маєтності він дістав у спадок від батьків. Пригадуючи своє життя в Качанівці, М. І. Глинка описує і дружину господаря — Ганну Дмитрівну Тарновську (уроджену Алексееву; 1798 — 1853): «Анна Дмитриевна, жена его (Г. С. Тарновського. — Ред.), была женщина приземистая и весьма толстая, очень молчаливая; любила, чтобы девки ей растирали ноги» (Глинка М. И. Записки. — С. 285). Тими словами, що і М. I. Глинка, розповідаючи про зовнішність Г. Д. Тарновської, П. Д. Селецький відзначає, що вона була «добрая и в высшей степени благородная женщина. Особенным умом она также (як і її чоловік. — Ред.) не отличалась, недостаток этот, впрочем, пополнялся обходительностью, благодушием и отсутствием всяких претензий» (Записки Петра Дмитриевича Селецкого. — Ч. 1: 1821 — 1846. — С. 176). Померли Тарновські в один день. Дітей не залишили. Разом з ними постійно жили й виховувалися племінниці (про племінниць Тарновського Шевченко писав у повісті «Художник»). Одна з них — Марія Степанівна Задорожна (в заміжжі Кржисевич; 1824 — 1905), можливо, була серед прототипів Марії Тарасевич. «Правда ли, что Гр[игорий] С[тепанович] соблазнил Задорожную и она от него родила?» — занотував у жовтні 1840 р. сусіда Тарновського М. А. Маркевич (Відділ рукописів Інституту російської літератури (Пушкінський дім) РАН, ф. 488, оп. 1, № 39, арк. 87). Шевченко познайомився з М. С. Кржисевич до заслання, очевидно, в маєтку Г. С. Тарновського і, як видно з щоденника, поновив знайомство 1858 р. у Петербурзі. Запис від 6 травня 1858 р. дає підстави припустити, що поет знав про її трагічну долю: «...Зашли к землячке М. С. Гресевич, и она нас встретила резвая, веселая, молодая, как и десять лет назад. Чудная женщина, ее и горе не берет. А горя у нее немало». Того ж року Шевченко намалював портрет М. С. Кржисевич, подарував їй свій офорт з картини Рембрандта «Притча про робітників на винограднику». /533/

...он завел у себя оркестр... — У Качанівці була велика бібліотека, картинна галерея, симфонічний оркестр. Поряд з творами класичного репертуару оркестр, як з іронією згадував Л. Жемчужников, виконував і твори хазяїна маєтку, який дозволяв собі «виправляти» Бетховена, — йдеться про вставки до Третьої, «Героїчної» симфонії (Жемчужников А. М. Мои воспоминания из прошлого. — С. 149 — 150).

...играть роли любовниц и одалисок... — Одаліска — тут: наложниця, коханка.

...выбрали предводителем дворянства... — Предводитель дворянства — в Російській імперії представник дворянства, якого обирали губернські та повітові зібрання і який відав становими справами дворян.

...барыня рассердилась, выхватила у нее из рук утюг, да и хвать ее нечаянно по голове так, что та, бедная, тут же и ноги протянула. — Такий випадок трапився в Оренбурзі. Вбила служницю, вдаривши її праскою по голові, баронеса Зальц, коханка оренбурзького генерал-губернатора і командира Окремого Оренбурзького корпусу В. О. Перовського. Шевченко занотував цей випадок у щоденнику (запис від 7 січня 1858 р.).

...вырабатывала свои пальцы на сухих этюдах Листа. — Акт Ференц (1811 — 1886) — угорський композитор, піаніст, диригент, педагог, музично-громадський діяч, один із фундаторів угорської національної музичної школи. Автор понад тисячі двохсот творів, у тому числі однієї опери, ораторії, кантат, симфонічних Та фортепіанних творів, романсів, реформатор піаністичного мистецтва. У 1842, 1843 та 1847 рр. як піаніст з величезним успіхом гастролював у Росії, 1847 р. — в Україні. Ймовірно, Шевченко був на його концертах. У повісті йдеться, очевидно, не про концертні етюди, а про етюди — технічні вправи Ференца Ліста (12 зошитів).

...начиная с «Синеуса и Трувора» Сумарокова... — Йдеться про трагедію «Сінав і Трувор» (1750) російського поета, драматурга, театрального діяча Олександра Петровича Сумарокова (1717 — 1777).

...до «Гамлета» Висковатова. — Переробка французької адаптації Ж.-Ф. Дюсі трагедії Шекспіра «Гамлет», здійснена російським драматургом, поетом і перекладачем Степаном Івановичем Вісковатовим (1786 — 1831). Вперше поставлена 1810 р., протрималась на петербурзькій і московській сценах до появи перекладу «Гамлета» М. О. Полевого (1837), а на провінційній — до 1850-х років.

...дни и ночи бредила Офелией. — Офелія — персонаж трагедії Шекспіра «Гамлет».

...принуждена была выучить роль дочери Льва Гурыча Синичкина. — «Лев Гурыч Синичкин, или Провинциальная дебютантка» — один із кращих водевілів російського письменника й актора Дмитра Тимофійовича Ленського (справжнє прізвище — Воробйов; 1805 — 1860). Уперше поставлений у 1839 р., водевіль протягом багатьох років входив до основного репертуару російських театрів.

...того же лета заехал к нам Михайло Иванович Глинка. — Тобто влітку 1838 р.

Это был художник Штернберг. Он тогда у нас все лето провел. — У 1838 р. В. I. Штернберг жив у Качанівці одночасно з Глинкою. В «Записках» М. I. Глинка характеризує Штернберга як «талантливого художника, очень приятного молодого человека», розповідає про спільне /534/ проведення часу, зокрема про вечірні товариські «сходини», що відбувалися в оранжереї, де Глинка жив (Глинка М. И. Записки. — С. 285 — 287). Штернберг намалював ці зібрання — «Музичні сходини в Качанівці». Перебування Глинки в Качанівці відображають дві олійні роботи Штернберга — «Гра в піжмурки» (подарована художником Глинці) та «Глинка, який пише баладу Фінна».

...пела для гостей из его еще не оконченной тогда оперы «Руслан и Людмила» арию, помните, в чертогах Черномора поет Людмила? — Тут часове зміщення: арія Людмили з четвертої дії, про яку йдеться в розповіді Марії Тарасевич, написана Глинкою пізніше — 1841 р. Над оперою «Руслан и Людмила» Глинка працював з 1837 по 1842 р., перша вистава відбулася 27 листопада 1842 р. На час подорожі по Україні 1838 р. деякі фрагменти опери вже існували. В «Записках» Глинка згадує про виконання в Качанівці двох з них: «В портфеле моем нашлись два №, приготовленные (не знаю когда) для „Руслана“; Персидский хор — „Ложится в поле мрак ночной“ — и марш Черномора, обе эти пьесы слышал я в первый раз в Качановке; они были хорошо исполнены» (Глинка М. И. Записки. — С. 285 — 286). За Глинкою, у маєтку Тарновського він написав до опери лише баладу Фінна, яку неодноразово співав з оркестром (Там само. — С. 286).

С тех пор мы с ним сделалися друзьями. — В повісті «Художник» Шевченко розповів про захоплення В. I. Штернберга старшою з небог Г. С. Тарновського Емілією, що згодом вийшла заміж за петербурзького домашнього лікаря Тарновських Ф. В. Бурцова.

...мы вынесли ее на Смоленское кладбище. — Смоленське кладовище — цвинтар у Петербурзі, розташований на Васильєвському острові. В повісті «Художник» Шевченко розповідає, що він ходив з товаришем по Академії мистецтв К. І. Йохимом на Смоленське кладовище на етюди. Зберігся малюнок Шевченка «Куток Смоленського кладовища в Петербурзі».

...прислал нам управляющий имением плакатные билеты... — Плакатний білет, плакат — паспорт, що видавали у Російській імперії на певний час (п’ять років, один рік, шість місяців, три місяці тощо) представникам податного стану — селянам і міщанам, тут — кріпаку, що відпускався на заробітки.

Крестовський острів — один із найбільших островів Петербурга у гирлі Неви між річками Великою і Малою Невками.

...есть у меня квартет богемцев... — Богемці — чехи, від Богемії (нім. Böhmen) — офіційної назви Чехії в 1526 — 1918 рр. Далі герой розповідає, що музиканти «прикинулись немцами».

С Песков мы перебралися к Николе Мокрому. — Піски — в XIX ст. околиця Петербурга, розташована вздовж Великої Невки на Адміралтейській стороні, одна з найбідніших частин міста. На вулицях Пісків здебільшого стояли маленькі дерев’яні будиночки та благодійні заклади (Курбатов В. Петербург: Художественно-исторический очерк и обзор художественного богатства столицы. — [СПб.], 1913. — С. 558, 560). Школа Мокрий. — Йдеться, очевидно, про видатну пам’ятку російської архітектури — Нікольський морський собор на Нікольській площі в одному з центральних районів Петербурга — Казанській частині (відомий під іменем Миколи Морського). Побудований у 1753 — 1762 рр. С. І. Чевакин/535/ським, учнем Растреллі (див.: Россия, полное географическое описание нашего отечества. — СПб., 1900. — Т. 3. Озерная область. — С. 265). Отже, музиканти перебралися з околиці у центр міста.

...я проштудировал всего Ромберга... — Ромберг Бернхард (1767 — 1841) — німецький віолончеліст, композитор і диригент, засновник німецької віолончельної школи. Автор «Школи для віолончелі» (1840), яку має на увазі герой повісті. Концертно-виконавська діяльність Б. Ромберга сприяла популяризації віолончелі як сольного інструмента, піднесла техніку гри на цьому інструменті. Багато разів гастролював у Росії (вперше 1807 р.). Автор опер, симфоній, концертів, камерних творів, серед яких значення зберегли його твори для віолончелі.

Большой театр посещал я постоянно... — Великий театр — один з найстаріших театрів у Петербурзі, відкритий 1783 р. Спочатку в його приміщенні проходили оперні, балетні й драматичні вистави, з 1818 р. — театр опери та балету. На його сцені поряд з іноземними творами виставлялися перші опери російських композиторів. У 1836 р. театр капітально перебудовувався. Цього ж року Шевченко в числі учнів відомого майстра декоративного розпису В. Г. Ширяева (1795 — ?) брав участь у його розписі. Ймовірно, десь 1836 р. він почав відвідувати петербурзькі театри. Про своє захоплення виставою Великого театру «Руслан и Людмила» й виконанням С. С. Гулаком-Артемовським ролі Руслана поет написав у листі до Г. С. Тарновського від 25 січня 1843 р. Записи в щоденнику від 2 та 17 квітня 1858 р. свідчать, що після повернення із заслання він бував на оперних виставах у петербурзькому Театрі-цирку (з 1860 р. після перебудови — Маріїнський театр, тепер — Санкт-Петербурзький Маріїнський театр опери та балету).

Прошла, наконец, и бешеная Масляница. — Масниця — восьмий тиждень перед Великоднем, свято у православній церкві, що походить від давньослов’янського язичницького багатоденного свята «проводів зими», яким відзначався перехід до весняних хліборобських робіт. Упродовж багатьох сторіч Масниця зберігала характер народного гуляння, що супроводжувалось бенкетами, іграми, катанням на санях з гір, швидкою їздою на конях тощо (тому Шевченко називає Масницю «бешеной»).

Прошла и первая неделя Великого поста. — Семитижневий Великий піст іде після Масниці.

...был я на соборном проклятии в Казанском соборе. — Соборне прокляття — церковний обряд, відправлявся під час однієї з неділь Великого посту. Казанський собор у Петербурзі — монументальна пам’ятка архітектури російського класицизму. Побудований у 1801 — 1811 рр. архітектором А. Н. Вороніхіним. Споруда звернена бічним фасадом до Невського проспекту — однієї з центральних магістралей Петербурга. Скульптурне оздоблення виконали російські скульптори І. Мартос, І. Прокоф’єв, В. Демут-Малиновський, Ф. Щедрін й ін. Розпис та ікони створили В. Боровиковський, О. Єгоров, В. Шебуєв. У 1813 — 1815 рр. у Казанському соборі було розміщено трофеї російських військ у Вітчизняній війні 1812 р. У 1813 р. в ньому був похований російський полководець генерал-фельдмаршал Михайло Іларіонович Кутузов (1745 — 1813).

...у подъезда дома г[оспожи] Энгельгардт. — Ідеться про будинок на Невському проспекті (тепер № 30, Малий зал ім. М. І. Глинки Санкт-Петербурзької філармонії); належав Ользі Михайлівні Енгельгардт (уро/536/дженій Кусовниковій), дружині полковника у відставці Василя Васильовича Енгельгардта (1785 — 1837), приятеля О. С. Пушкіна, рідного брата Шевченкового поміщика П. В. Енгельгардта. У 1829 р. В. В. Енгельгардт одержав привілей від уряду на проведення публічних концертів і костюмованих балів, які відбувалися в цьому будинку, в 1830-х роках спеціально переобладнаному, і мали великий успіх (див.: Яцевич А. Пушкинский Петербург. — Л., 1935. — С. 300 — 308). На третьому поверсі цього будинку певний час (очевидно, у квітні — травні 1831 року) мешкав і П. В. Енгельгардт, який у лютому цього ж року переїхав із Вільна до Петербурга (див.: Лукоянов А. Где жили Энгельгардты и Тарас Шевченко? // Радуга. — 1993. — № 3. — С. 122 — 123).

В’єтан Анрі (1820 — 1881) — бельгійський композитор, скрипаль і педагог. Один із визначних скрипалів романтичного напряму. В 1838, 1860 рр. гастролював, у 1838 — 1840, 1845 — 1852 рр. жив і працював у Росії, де його концертна діяльність мала виняткову популярність у слухачів. Автор семи концертів для скрипки з оркестром, двох концертів для віолончелі з оркестром, невеликих скрипкових п’єс, етюдів. Шевченко, ймовірно, бував на концертах В’єтана.

...заходя иногда к Александрийскому и Михайловскому театру... — Александрійський театр. — Ідеться про Александринський театр (в 1920 — 1995 рр. він називався Державним академічним театром драми ім. О. С. Пушкіна), найстаріший російський театр. Формування його трупи пов’язане зі створенням 1756 р. першого російського постійного публічного театру. Спектаклі давали в різних приміщеннях. У 1832 р. побудовано приміщення Александринського театру. Наприкінці 1836 — на початку 1837 р. Шевченко разом з іншими учнями й підмайстрами художника В. Г. Ширяева виконував живописні роботи в Александринському театрі. З повісті «Художник» відомо, що Шевченко, здобувши волю, відвідував вистави Александринського театру разом з К. П. Брюлловим, В. І. Штернбергом та ін. На сцені цього театру в сезоні 1841 — 1842 рр. він дивився п’єсу Г. Ф. Квітки-Основ’яненка «Шельменко-денщик», восени 1844 та весною 1859 р. — вистави за участю М. С. Щепкіна тощо. Михайлівський театр у Петербурзі (тепер Санкт-Петербурзький академічний Малий театр опери і балету) відкрився 1833 р. Спершу приміщення театру використовували переважно як концертний зал, на початку 60-х років у ньому проходили гастролі артистів італійської опери, німецької драматичної трупи, французької оперети, з кінця 70-х років у ньому грала постійна французька трупа. У 1836 — 1837 рр. Шевченко в числі учнів і підмайстрів В. Г. Ширяева брав участь у розписі Михайлівського театру. Пізніше він відвідував концерти й вистави (зокрема, вистави Александринського театру), що відбувалися в приміщенні Михайлівського театру.

...не был похож на человека, для которого 5-рублевая депозитка ничего не значит. — Депозитка (депозитні білети) — паперові грошові знаки у вигляді розписок державного казначейства, запроваджені тимчасово (з 1840 по 1843 р.) під час заміни асигнацій на кредитні білети.

...давали ораторию Гайдна «Сотворение мира». — Гайдн Франц-Йозеф (1732 — 1809) — австрійський композитор. Автор численних симфоній, опер, трьох ораторій (у тому числі «Створення світу», написаної 1798 р. за поемою англійського поета Джона Мільтона (1608 — 1674) «Втрачений рай»), мес та інших духовних творів, концертів для різних ін/537/струментів тощо. Шевченко високо цінував музику Гайдна, яку в щоденнику назвав «божественною» (запис від 5 лютого 1858 р.), у повісті «Близнецы» порівняв з «могущественными аккордами Гайдна» лінії і тони величного пейзажу, що відкривався з дніпровських круч.

Тут нужно по крайней мере Михайловский манеж. — Михайлівський манеж — найбільший манеж у Петербурзі (побудований у 1798 — 1801 рр., 1824 р. перебудований). Використовувався також для різноманітних виставок, масових розваг.

...давали концерт в Патриотическом институте... — Патріотичний інститут — школа для дітей офіцерів, які загинули під час Вітчизняної війни 1812 р., відкрита Санкт-Петербурзьким жіночим патріотичним товариством. Спочатку називалася Училищем сиріт, з 1822 р. — Патріотичним інститутом. Містилася на Десятій лінії Васильєвського острова. В повісті йдеться про щорічний концерт, який давали музиканти-аматори й професіонали на користь сиріт: «Каждый год любители музыкального искусства и артисты собираются вместе, чтобы суммою, выручаемой за концерты, споспешествовать благотворительным попечениям женского патриотического общества и начальства детской больницы» (Пушкарев И. Описание Санкт-Петербурга и уездных городов Санкт-Петербургской губернии. — СПб., 1841. — Ч. 3. — С. 129).

...участвовал между многими знаменитостями и граф Вельегорский. — Йдеться про Матвія Юрійовича Вієльгорського.

... в Великую субботу... — Йдеться про останній день Великого посту.

...позвали нас всех четырех в часть... — Йдеться про поліцейську частину — відділення міської поліції.

...выступить в поход с севастопольской партией. — Тобто з групою заарештованих, які етапом, пішки, під конвоєм вирушали до місця призначення (Сибіру, батьківщини). Кріпаків, яких поміщик хотів переправити на інше місце проживання, звичайно приєднували до партії заарештованих.

Колодник — в’язень у кайданах або колодках (масивних дерев’яних кайданах, які в старовину надягали на ноги, руки і шию заарештованого).

Литовський замок, Семибаштовий замок — в’язниця в Петербурзі. Побудований 1787 р. Спочатку використовувався як військові казарми Литовського полку (звідси назва). В 1823 — 1824 рр. перетворений на в’язницю, головним чином для карних злочинців. Пізніше в Литовському замку, що називався міською в’язницею, утримувались політичні в’язні. Спалений під час Лютневої революції 1917 р.

Московська застава — місце в’їзду до Петербурга та виїзду з нього по Московській дорозі, що охоронялося вартою, яка перевіряла документи тощо. Московською дорогою відправляли арештантів до Сибіру.

...промотанное и разоренное имение покойного Г. — Г. — очевидно, Ґалаґан Петро Григорович. На час роботи Шевченка над повістю був живий. Отже, повідомлення Івана Максимовича про смерть Ґалаґана і продаж Дігтярів — домисел.

То есть следования по этапам. — Етапом називалися: 1) пункт і приміщення («етапна тюрма») для ночівлі і днювання арештантів на шляху до місця призначення; 2) відстань між двома етапами (звичайно 15 — 25 верств); 3) партія заарештованих (20 — 60 чоловік у Європейській Росії, 60 — 100 — у Сибіру) з конвоєм. Система етапів існувала в Росії до Лютневої революції 1917 р. /538/

...разными вавилонами на сваях воздвигнутый мост... — Вавилони — звивини, криві або ламані лінії, примхливий візерунок.

...лучезарный Феб уже скрылся за горизонтом в объятиях Фетиды. — Тобто сонце сіло за морем. Феб (Аполлон) — син Зевса і богині Лето, один із найважливіших богів у грецькій міфології. Був спершу богом скотарства і землеробства, згодом — опікуном мистецтв і муз, богом сонця і світла (звідси його ім’я Феб — блискучий). Фетіда — в грецькій міфології морська богиня (дочка морського бога Нерея), дружина фессалійського володаря Пелея, мати Ахіллеса.

Луга — повітове місто Санкт-Петербурзької губернії (тепер районний центр Ленінградської області), розташоване на річці Луга. Через нього проходив поштовий Білоруський тракт. Шевченко проїжджав через Лугу в травні 1843 р., коли їхав з Петербурга в Україну, і в квітні 1847 р., коли його, заарештованого в справі Кирило-Мефодіївського братства, жандарми везли з України до Петербурга.

Порхов — повітове місто Псковської губернії (тепер районний центр Псковської області), через яке проходив поштовий Білоруський тракт. Шевченко був у Порхові проїздом у травні 1843 та квітні 1847 р.

Близ Порхова я описываю (по его же рассказу) длинную тонкую возвышенность... — Значна частина Порховського району вкрита горбами.

Шелонь — річка у Псковській і Новгородській губерніях (тепер у Псковській і Новгородській областях Російської Федерації), на якій стоїть Порхов.

...на левом берегу которой высятся древние развалины замка. — Йдеться про залишки фортеці XIV ст. біля Порхова.

Гривеник — срібна монета вартістю десять копійок.

...приказчик какого-то мыловаренного завода Жукова (знаменитого табачного фабриканта)... — Купець В. Г. Жуков був у ті часи найбільшим тютюновим промисловцем у Російській імперії. «Он развил эту отрасль промышленности, распространил, усовершенствовал и довел до того, что делаемый в Россчи табак стали выписывать за границу как лакомство» (Пушкарев И. Описание Санкт-Петербурга и уездных городов Санкт-Петербургской губернии. — Ч. 3. — С. 81).

...выкинул три цалковых. — Тобто три карбованці.

...к стране постоянно голодной, то есть к Белоруссии... — Через Білорусь Шевченко їхав 1829 р. з валкою П. В. Енгельгардта до Вільна, а також у травні 1843 та квітні 1847 р.

Усвяти — містечко Веліжського повіту Вітебської губернії (тепер Невельського району Псковської області Російської Федерації). Шевченко проїжджав через Усвяти в травні 1843 та у квітні 1847 р.

Bene (лат.) — добре.

Benissimo — дуже добре, прекрасно; неправильно утворений вищий ступінь від bene.

Фронтиспіс — малюнок, вміщений на початку книжки, поряд з титульною сторінкою.

Веленевий папір — цупкий глянцевий папір, схожий на пергамент.

...«Серенаду» Шуберта... — Шуберт Франц- Петер (1797 — 1828) — австрійський композитор. Створив у музиці новий романтичний стиль. Творча спадщина Шуберта (близько тисячі творів) охоплює всі сучасні йому /539/ музичні жанри. Провідне місце в ній посідає пісня. Серед кращих пісень Шуберта — згадана в повісті «Серенада» (на слова Ф. Грільпарцера, 1827), ансамбль для контральто і квартету чоловічих або жіночих голосів.

Прометей — у грецькій міфології титан, богоборець, захисник людей від сваволі богів. За найдавнішими варіантами міфу, Прометей вкрав з Олімпу вогонь і дав його людям, за що, за наказом Зевса, його прикували до скелі на Кавказі. Щодня Зевсів орел скльовував його печінку, а за ніч вона знову виростала. За пізнішими варіантами міфу, Прометей також врятував людей від загибелі, навчив будувати житла, обробляти землю, лікуватися, читати, писати тощо. Образ Прометея, благородного борця за справедливість, широко відтворювався у різних видах мистецтва. До нього звертався і Шевченко в поемі «Кавказ».

...г. Арновский ухаживает уже за Аизою собственною персоною. — Прототипом Лізи, можливо, була племінниця Г. С. Тарновського Юлія, в яку в останні роки життя, як свідчить М. А. Маркевич у щоденнику (відповідні фрагменти з нього опубліковані у книзі: Жур П. Літо перше. — С. 42 — 44), Тарновський був закоханий.

...была бы совершенная Семирамида или Клеопатра. — Семіраміда — цариця Ассирії в IX ст. до н. е. Під час її правління Ассирія вела завойовницькі війни в Мідії. З ім’ям Семіраміди пов’язують спорудження «висячих садів» у Вавилоні (одного із «семи чудес світу»). Клеопатра — йдеться про Клеопатру VII (69 — 30 рр. до н. е.), останню царицю (з 51 р. до н. е.) Єгипту з династії Птолемеїв. Відзначалася красою, розумом, освіченістю; зуміла захопити собою політичних діячів і полководців Стародавнього Риму — Гая Юлія Цезаря та Марка Антонія.

... приехал стряпчий г. Арновского. Стряпчий — тут: повірений у справах при комерційних судах.

...отправилася в Киев, якобы пользоваться тамошними минеральными водами. — Заклад штучних мінеральних вод існував у Києві з 1834 р. До кінця 60-х років минулого століття він містився у Царському (Маріїнському) палаці, в головному корпусі якого було обладнано курзал, десять ванн та кімнати для виготовлення і продажу вод, у бічних флігелях — готель. З початку 70-х років заклад перенесено на схили палацової частини Печерського пагорба, звернені до Михайлівської гори (Захарченко М. М. Киев теперь и прежде. — Киев, 1888. — С. 166 — 167).

...за партитурою Мендельсона «Сон в Ивановскую ночь». — Йдеться про партитуру концертної увертюри «Сон літньої ночі». Під назвою «Сон в Иванову ночь» комедію У. Шекспіра, на тему якої написано увертюру, опубліковано в журналі «Современник». — 1851. — № 10. — Отд. 1: Словесность. — С. 295 — 394 (переклад М. М. Сатіна). Неточна назва, наведена в повісті, свідчить, що Шевченко читав п’єсу Шекспіра в «Современнике».

30 июня, в день Петра и Павла... — тут неточність: за церковним календарем день Петра і Павла припадає на 29 червня за ст. ст.

...уехала с каким-то гусаром на маневры в Вознесенск... — Вознесенськ — містечко Єлисаветградського повіту Херсонської губернії (тепер місто обласного підпорядкування, районний центр Миколаївської області України), засноване згідно з царським указом від 27 січня 1795 р. на місці колишнього запорозького зимівника Соколи. У 1817 р. Вознесенськ став центром військових поселень Новоросійського краю. Тут постійно /536/проводились різні військові заходи. Згадка про маневри у Вознесенську в повісті, очевидно, пов’язана з всеросійськими військовими маневрами, що відбувалися у червні — жовтні 1837 р. На період маневрів до Вознесенська перебрався весь царський двір і дипломатичний корпус, приїхали італійська опера і Московський імператорський драматичний театр тощо (Історія міст і сіл Української РСР: Миколаївська область. — К., 1971. — С. 310 — 311).

Он заплатил за мою свободу с виолончелью 2500 рублей. — За дві тисячі п’ятсот карбованців асигнаціями було викуплено з кріпацтва самого Шевченка.










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.