[Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 4: Повісті. — С. 579-582.]

Попередня     Головна     Наступна

КОМЕНТАРІ (продовження)

УСНІ ОПОВІДАННЯ, ЗАПИСАНІ ІНШИМИ ОСОБАМИ

«ЗАПОРОЖЦІ ПРИЇДУТЬ, БУЛО, З СІЧІ В КИЇВ...»

(Запис П. О. Куліша)

Джерело тексту:

Першодрук у виданні: Украинские народные предания / Собрал П. Кулиш. — М., 1847. — Кн. 1. — С. 42 — 43. Надруковано з приміткою: «(Слышал от Т. Г. Шевченка)».

Подається за цим виданням.

Дати в першодруці немає.

В основу усного оповідання Шевченка, ймовірно, покладено сюжет, який у різних варіантах побутував як народний переказ. Один з них як розповідь старожила наведено у нарисі «Замечательные места в Киевском уезде», надрукованому в газеті «Киевские губернские ведомости» (1847. — № 1. — 3 січня) Див.: Яременко В. У Києві на Подолі: Про одне з усних оповідань Т. Г. Шевченка // Літературна Україна. — 1989. — № 10. — 9 березня.

Найімовірніше, оповідання записане Кулішем у червні 1843 р. у Києві при першій зустрічі з Шевченком, можливо, під час спільної поїздки в Межигір’я. 15 жовтня 1843 р. Куліш писав до М. П. Погодіна: «Совершил я летом двухмесячное путешествие по Малороссии и извлек великие результаты, между прочим, записал из уст народа множество превосходных преданий (в особенности о гайдамаках) с такою точностию, что они вполне могут назваться отрывками из устной народной литературы». В цьому ж листі він повідомляв, що підготував до друку томик на 200 сторінок під заголовком: «Малороссийские предания, легенды, поверья и разные заметки, касающиеся местных примечательностей, народного быта и т. п. (Материалы для изучающих народную историю и поэзию). Собрал П. Кулиш. Книжка первая» (РНБ, ф. 231. Поч./II, карт. 17, од. зб. 65, арк. 6). Див.: Кирдан Б. П. Собиратели народной поэзии. Из истории украинской фольклористики XIX в. — М., 1974. — С. 207.

Розповідь Шевченка, очевидно, відтворена неточно. У передмові до збірки «Украинские народные предания» П. О. Куліш зазначав: «Предоставляя судить каждому об их (переказів. — Ред.) исторической важно/580/сти и поэтических достоинствах, считаю долгом сказать только, что я записывал их стенографически, как песни, дорожа каждым оборотом и словом народной речи. Я позволял себе исправлять некоторые фразы только в тех преданиях, которые доставлены мне моими приятелями, но и об этом жалею: гораздо лучше было бы напечатать их в таком виде, в каком они были мне доставлены».

Сюжет оповідання використаний Шевченком у поемі «Чернець» (1847) та повісті «Близнецы» (1855). Майже дослівно навів це оповідання П. О. Куліш у романі «Чорна рада» (1845 — 1846) (Пор. у Куліша: «Як доживе, було, которий запорожець до великої старості, що воювати більш не здужає, то наб’є черес дукатами да забере з собою приятелів душ тридцять або й сорок, да й їде з ними в Київ бенкетувати... Отсе одкуплять було бочки з дьогтем, да й розіллють по базару; одкуплять, скілько буде горшків на торгу, да й порозбивають на череп’я; одкуплять, скілько буде маж із рибою, да й порозкидають по всьому місту: „Їжте, люде добрі!“

А погулявши неділь ізо дві да начудовавши увесь Київ, ідуть, було, вже з музиками до Межигорського Спаса. Хто ж іде, а хто з прощальником танцює до самого монастиря. Сивий, сивий як голуб, у дорогих кармазинах, вискакує, попереду йдучи, запорожець, а за ним везуть боклаги з напитками і всякі ласощі. Пий й їж до своєї любості, хто хочеш.

А вже як прийдуть до самого монастиря, то й стукає запорожець у ворота.

— Хто такий?

— Запорожець.

— Чого ради?

— Спасатися!

Одчиняться ворота, він увійде туди, а все товариство і вся суєта мирськая, з музиками і скоками, й солодкими медами, останеться за ворітьми. А він, скоро ввійшов, зараз черес із себе і оддає на церкву, жупани кармазинові з себе, а надіне волосяну сорочку, да й почав спасатись» (Куліш П. Чорна рада: Хроніка 1663 р. — СПб., 1857. — С. 50 — 51).

Вперше введено до зібрання творів у виданні: Шевченко Т. Повн. зібр. творів: У 10 т. — К., 1957. — Т. 6. — С. 259 — 260 (серед фольклорних записів).

Черес — старовинний широкий шкіряний пояс, зшитий уздовж із двох складених разом ременів, що мав усередині порожнину для грошей та інших цінних речей.

Кармазин — старовинне дороге темно-червоне сукно; одяг із цього сукна.

...на Іордані на льоду. — Іордань (Йордань) — церковне свято, пов’язане з євангельською легендою про хрещення Ісуса Христа. Відзначається 6 січня за ст. ст. Тут — місце на річці, де в цей день святять воду.

[ПРО ПАНА ГОРКУШУ]

(Запис П. О. Куліша)

Джерело тексту:

Автограф листа П. О. Куліша до П. О. Плетньова від 29 грудня 1846 р. (ІРЛІ, ф. 234, оп. 3, № 357).

Подається за цим джерелом. /581/

Датується на підставі листа П. О. Куліша до П. О. Плетньова від 29 грудня 1846 р., орієнтовно: 27 грудня 1846 р.

Сатиричне оповідання від першої особи про пана Горкушу П. О. Куліш почув від Шевченка під час зустрічі з ним на зібранні членів Кирило-Мефодіївського братства 27 грудня 1846 р. Передаючи атмосферу, в якій відбулася ця зустріч, він писав: «В здешней молодежи, окончившей университет, я нашел страшное волнение умов и готовность на самые эфемерные затеи. Они думали, что я не только приму участие в их предприятиях, но сделаюсь даже главою их литературной корпорации. С этим намерением они собрались у одного моего знакомого, где я обещал быть на вечере. Я увидел себя посреди задумчивых лиц, потупленных лбов и нахмуренных бровей. Я внутренно смеялся и досадовал. Холодность моих суждений поразила их, и они, кажется, сочли меня столичным эгоистом. Но Костомаров и Шевченко по-прежнему ко мне привязаны» (ІРЛІ, ф. 234, оп. 3, № 357).

Переказуючи в цьому ж листі розповідь Шевченка по пам’яті, О. П. Куліш, зрозуміло, не міг повністю ЇЇ відтворити і передав лише окремі фрагменти, доповнивши їх власними коментарями та спостереженнями.

Вперше надруковано у статті О. Дорошкевича «Шевченко в приватному листуванні» (Записки історико-філологічного відділу. — 1926. — Кн. 7-8. — С. 371 — 372).

До зібрання творів вводиться вперше.

Горкуша. — Хто був прототипом пана Горкуші — не встановлено. О. Дорошкевич висловив такі міркування з цього приводу: «Щодо поміщика Горкуші, то це, очевидно, псевдонім: такого серед переяславського панства не було. Можливо, що це згадка про поміщиків Самойлова (село В’юнище), Лукашевича (село Березань), пом[іщика] Родзянка з Хор[ольського] пов[іту] або й про когось нам не відомого, де гостював чи про кого знав Шевченко» (Там само. — С. 374).

...посреди зала стоит руаль... — Руаль — спотворене рояль.

...кабатырку... — спотворене табакерку.

...приехала в Лавру... — Мова йде про Києво-Печерську лавру.

«КОЛИСЬ-ТО, БУЛО, МИ З ПОКІЙНИМ ШТЕРНБЕРГОМ...»

(Запис Г. М. Честахівського)

Джерело тексту:

Першодрук у журналі «Киевская старина» (1895. — № 2. — С. 139 — 141).

Надруковано під заголовком: «Из воспоминаний Т. Г. Шевченка (Запись Г. Н. Честаховского)» та з приміткою від редакції: «Г. Н. Честаховский был одним из небольшого кружка приятелей Т. Г. Шевченка в последние два года его жизни. Он провожал тело поэта из Петербурга до Канева. Настоящая запись нашлась в бумагах умершего Г. Н. Честаховского, в настоящее время находящихся в собрании В. В. Тарновского».

Подається за першодруком.

Дати в першодруці немає. /582/

Датується за часом спілкування Шевченка з Г. М. Честахівським, орієнтовно: 1858 — 1860 рр.

Розповідь, очевидно, записано по пам’яті. Про це свідчать не властиві Шевченкові слова та вислови в тексті запису.

Хронологічно спогади Шевченка відносяться до 1840 р., коли він, навчаючись у Петербурзькій Академії мистецтв, жив разом з В. І. Штернбергом у будинку Й. Донерберга на 11-й лінії Васильєвського острова.

До зібрання творів вводиться вперше.

Честахівський Григорій Миколайович (1820 — 1893) — український художник, приятель Шевченка. Їхнє знайомство відбулося 1858 р. в Петербурзі. У 1861 р. Честахівський разом з О. М. Лазаревським супроводив труну з тілом Шевченка з Петербурга в Україну. Був одним з організаторів поховання поета на Чернечій горі біля Канева. Зробив опис малюнків, офортів і речей Шевченка, що залишилися після його смерті. Автор спогадів про поета.

Колись-то, було, ми з покійним Штернбергом ходили на Смоленське кладовище рисувать лопухи... — Зберігся малюнок Шевченка олівцем «Куток Смоленського кладовища в Петербурзі», датований 1840 р. Про зарисовки, зроблені на Смоленському кладовищі, Шевченко згадує у повісті «Художник». Див. про це також у спогадах Л. М. Жемчужникова (Спогади про Тараса Шевченка. — С. 373).

Іноді, було, й Брюллов опиниться серед нашого гурту... — Про дружні взаємини К. П. Брюллова зі своїми учнями Шевченко писав також у повісті «Художник».

...бо Брюллов дуже любив читання: оце, було, як дома малює, то щоб хто-небудь читав йому... — Про те, що учні читали уголос Брюллову під час його роботи, є згадки в повісті «Художник», а також у щоденнику А. М. Мокрицького (Спогади про Тараса Шевченка. — С. 62).

Сапетик — виплетений з лози і вертикально видовжений невеликий кошик для овочів, фруктів.

Попередня     Головна     Наступна