[Шевченківський словник. У двох томах. — К., 1978. — Т. 2. — С. 17-37.]

Попередня     Головна     Наступна

Н — Нг

«Н. КОСТОМАРОВУ» («Веселе сонечко ховалось») — вірш Шевченка з циклу «В казематі», написаний 19.V 1847 у Петербурзі в казематі «Третього відділу». Крім трьох автографів усього циклу («казематний» автограф, «Мала книжка», «Більша книжка»), зберігся окремий автограф твору, подарований 31.VIII 1857 Т. Костомаровій (Центр. держ. архів-музей літератури і мистецтва УРСР). Уперше вірш надруковано в журн. «Мета» (1863, № 4) під назвою «До Миколи Костомарова». Поет звертається до М. Костомарова як до такої ж, як він сам, жертви царського деспотизму. Гірка іронія на адресу тюремників поєднується з уболіванням, що зроблено ще так малокорисного. Як згадував М. Костомаров, вірш навіяний реальним враженням: з вікна свого каземату Шевченко побачив матір М. Костомарова. Це дало поштовх до розгортання ліричної теми самотності. Однак в останніх рядках вірша поет переборює почуття власної самотності й «сирітства» усвідомленням того, що всі випробування політ. в’язня вінзнесе сам, не перекладаючи їх на своїх близьких. Тему матері ув’язненого Шевченко пізніше розвинув у поемах «Неофіти» і «Марія».

Літ.: Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847-1861 рр. К., 1968.

«Н. МАРКЕВИЧУ» («Бандуристе, орле сизий!») — вірш Шевченка, написаний 9.V 1840 в Петербурзі до дня іменин М. Маркевича. Збереглося три автографи вірша під цією датою (два з них — чорновий і чистовий — зберігаються в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, 3-й, чистовий, — у Центр. держ. архіві-музр.ї літератури і мистецтва УРСР). Вперше «Н. М.» надруковано в альм. «Молодик» (ч. 2. X., 1843). Вірш засвідчує симпатію молодого Шевченка до М. Маркевича, викликану першими враженнями від спілкування з ним з кінця березня 1840 і його працями з укр. історії, фольклору й етнографії. В консервативних переконаннях Маркевича, які міцніли з роками, поет тоді ще не розібрався. Звернення «Бандуристе, орле сизий!» пояснюється тим, що М. Маркевич був автором поетичної збірки «Украинские мелодии» (М., 1831), яка містить вірш «Бандурист». Крім того, Маркевич сам був музикантом-аматором, він подарував поетові свою збірку «Народні українські наспіви, покладені на фортепіано». За своїми мотивами (сирітства, туги за Україною, згадки про її минуле) вірш є типовим для ранньої творчості Шевченка.

Літ.: Кирилюк Є. П. Тарас Шевченко. К., 1964; Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії до заслання. К., 1964; Косачевська Є. М. До питання про суспільно-політичні погляди М. А. Маркевича. «Український історичний журнал». 1972. № 1.

«N. N.» («Мені тринадцятий минало») — вірш Шевченка, написаний у 2-й пол. 1847 в Орській фортеці. Автограф — у «Малій книжці» (за № 7 у захалявній книжечці 1847). Вперше твір надруковано в «Кобзарі» (СПБ, 1867). Вірш навіяний споминами про далеке й гірке дитинство, про любов дитячих років. Вірш-спогад тут набуває характеру великого соціального узагальнення. Ліричний герой вірша уособлює найбіднішу, найскривдженішу частину закріпаченого укр. селянства — сиріт-наймитів, які особливо болюче відчували на собі соціальну несправедливість. Настрої самотності, туги за батьківщиною, мрії про особисте щастя, що вилилися у вірші, були характерні для невільницької лірики Шевченка. Автобіографічними мотивами «N. N.» близький до поезій «А. О. Козачковському», «І виріс я на чужині», «І золотої й дорогої», «Ми вкупочці колись росли».

«.N N.» («О думи мої! о славо злая!») — вірш Шевченка, написаний у 2-й пол. 1847 в Орській фортеці. Автограф — у «Малій книжці» (за № 11 у захалявній книжечці 1847). Твір уперше надруковано в «Записках Наукового товариства імені Шевченка» (1901, т. 39, №1). У вірші поєднуються два ліричні мотиви — мотив нескореності поета-революціонера, його вірності своїм ідеалам («Караюсь, мучуся... але не каюсь!...») і мотив слави. Поет гірко іронізує з «нерозбірливості» слави, яка «однаковісінько» «привітала // Нерона лютого, Сарданапала, // Ірода, Каїна, Христа, Сократа». З тексту вірша випливає, що слава, до якої прагне автор, — це слава поета-революціонера і патріота. Твір є виявом високої громадянської мужності Шевченка, якого не зламали каземати «Третього відділу» і заслання. Варіація теми слави — у вірші «Слава».

Літ.: Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847 — 1861 pp. К., 1968.

«N. N.» («Сонце заходить, гори чорніють») — вірш Шевченка, написаний у 2-й пол. 1847 в Орській фортеці. Автограф — у «Малій книжці» (за № 3 у захалявній книжечці 1847). Вперше твір надруковано в «Кобзарі» (СПБ, 1867). Вірш навіяний спогадами про Україну, почуттям туги за коханою. Лірична тема розвивається поступово: від малюнка степового вечора на засланні до мотиву інтимних переживань самого поета.

Вірш має широку загальнолюдську основу, водночас він нерозривно пов’язаний з біографією автора. Музику до твору писали М. В. Лисенко, В. Заремба, К. Стеценко, Я. Степовий, С. Людкевич, А. Кос-Анатольський та ін.

«N. N.» («Така, як ти, колись лілея») — вірш Шевченка, написаний 19.IV 1859 у Петербурзі. Автограф — у «Більшій книжці». Вперше твір надруковано в «Кобзарі» (т. 2. Прага, 1876). За відомостями Г. Честахівського, вірш присвячений Крупицькій — дочці священика з Поділля, яку поет побачив на студентському вечорі в Медико-хірургічній академії в Петербурзі. Вірш «N. N.» — зразок того, як навіть інтимно-лірична тема набирала у Шевченка гостро соціального спрямування. Врода землячки викликала в поета асоціації з красою легендарної матері Христа — Марії, яка «пронесла святеє слово над землею». Ці асоціації викликають у поета гірку думку, що й у царській Росії Христа й Марію чекала б та сама доля, що й у стародавній Іудеї: «Розіпнуть. В Сибір в кайданах поведуть» (пор. аналогічну думку в раніш написаному вірші «Не гріє сонце на чужині»: «Тойді повісили Христа, й тепер не втік би син Марії»). Переосмисленням біблійного сюжету про Марію й Христа є й поема «Марія», створена Шевченком того ж року.

Літ.: Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847 — 1861 pp. К., 1968.

«Н. Т.» («В еликомученице кумо!») — вірш Шевченка, написаний 2.XII 1860 в Петербурзі. Автограф — у «Більшій книжці». Раніша редакція — в списку з поправками Шевченка, що зберігається в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР Надрукований вперше в «Кобзарі» (т. 2. Прага, 1876). Вірш присвячено Н. Тарновській, взаємини з якою навіяли й поезію «Кума моя і я». За свідченням Ф. Черненка, що його зафіксував О. Кониський, 6.XII 1860 хворий Шевченко, «похвалившись, що 2 грудня провідала його [Шевченка] кума його Н. В. Т[арновська], він прочитав Черненкові свої вірші, написані зараз після того, як пішла від його кума. То відомі вірші: „Великомученице кумої“ ...». Вірш пройнятий доброзичливою іронією до «куми» і глузуванням з офіційних догм християнської моралі. У нібито «легковажні» рядки поет вклав серйозний зміст: свою ненависть до святенницької моралі і ствердження права жінки на любов та особисте щастя.

Літ.: Івасів Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847 — 1861 pp. К., 1968.

«Н. Я. МАКАРОВУ» — вірш Шевченка. Див. «Барвінок цвів і зеленів».

«НА БАТЬКА БІСОВОГО Я ТРАЧУ» — вірш Шевченка, написаний у 1-й пол. 1850 в Оренбурзі. Автографи — в «Малім книжці» (за № 11 у захалявній книжечці 1850) і в «Більшій книжці», куди твір переписано 1858. Вперше надруковано в «Кобзарі» (СПБ, 1867). В цій ліричній мініатюрі Шевченко іронізує з себе за нарікання на власну долю, за настрої туги, які відобразилися в частині його невільницької лірики. Він переборює настрої туги, прагне «зняти» їх, звертаючись до своєї поезії, яка завжди була для нього розрадою.

Літ.: Ненадкевич Є. О. З творчої лабораторії Т. Г. Шевченка. К., 1959.

«НА БЕРЕЗІ АРАЛЬСЬКОГО МОРЯ» (папір, акв., 15,3 × 28,7) — малюнок Шевченка, виконаний між 12 і 21.IX 1848 або між 22 і 30.VIII 1849, можливо, в одній з бухт о. Миколи. В л-рі згадується під назвами «Кашовари на березі моря», «Біля берега моря човен, на березі двоє варять, підвісивши казанок на тринозі», «Берег моря, стоїть човен, двоє людей варять кашу». Зберігається в ДМШ.

«НА ВЕЛИКДЕНЬ, НА СОЛОМІ» — вірш Шевченка, написаний у 1-й пол 1849 на о. Косарал. Автографи — в «Малій книжці» (за № 11 у захалявній книжечці 1849) і в «Більшій книжці», куди твір переписано 1858 Вперше надруковано в журн. «Основа» (1862, № 2). У вірші змальовано побутову сценку з життя селянських дітей. З глибоким проникненням у дитячу психологію поет передав багатоголосу безжурну розмову, яка несподівано закінчується контрастною за змістом, сповненою глибокого внутрішнього трагізму реплікою сироти: «А я в попа обідала». Цією реплікою, а також скупою деталлю, якою індивідуалізується портрет сирітки («Сидить без обнови // Сиріточка, рученята // Сховавши в рукава»), підкреслюється трагізм становища селянських дітей-сиріт. Така жанрова замальовка набуває соціального змісту. Твір поклала на музику Б. Фільц.

«НА ВІЧНУ ПАМ’ЯТЬ КОТЛЯРЕВСЬКОМУ» — вірш Шевченка, написаний у листопаді — грудні 1838 в Петербурзі. Автограф невідомий. У тексті твору із списку І. Лазаревського кін. 50-х pp. 19 ст. (зберігається в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР) Шевченко зробив кілька виправлень. Вперше надруковано в альм. «Ластівка» (СПБ, 1841). Написаний під враженням звістки про смерть І. Котляревського, вірш передає захоплення молодого Шевченка творчістю першого класика нової укр. л-ри. В поезії порушено проблему місця й ролі митця в суспільному житті. У вірші Шевченко звертається до Котляревського тільки як до автора «Енеїди», наголошує на романтичних мотивах і образах у бурлескно-травестійній поемі. Шевченко називав Котляревського «батьком», «кобзарем», «сизим орлом», уславлював його за те, що він «Всю славу козацьку за словом єдиним // Переніс в убогу хату сироти». У творі проведено також думку про спадкоємність літ традицій. Поезії притаманні риси романтичного письма: тропи і фігуральні засоби мають переважно фольклорний характер. Вірш побудовано за принципом поетичного паралелізму: натхненна творчість Котляревського порівнюється із співом соловейка. У наступні роки Шевченко стриманіше ставився до творчості Котляревського, відзначав певну обмеженість його «Енеїди» як «сміховини» (див. Передмова до нездійсненого видання «Кобзаря»). Можливо, через це він не включив свого раннього вірша в «Кобзар» 1860. Рядки твору: «Будеш, батьку, панувати, // Поки живуть люди; // Поки сонце з неба сяє, // Тебе не забудуть!» викарбувані на пам’ятнику Котляревському в Полтаві. На слова вірша 1895 написав кантату М. В. Лисенко. Музику до твору писали також Я. Степовий, Г. Хоткевич та ін.

Літ.: Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії до заслання. К., 1964.

П. П. Хропко.

«НА КЛАДОВИЩІ» — малюнок Шевченка з серії «Притча про блудного сина». Іл. табл. IV.

«НА НЕЗАБУДЬ ШТЕРНБЕРГОВІ» — вірш Шевченка, написаний у кінці квітня — липні 1840 у Петербурзі. Автограф — напис на примірнику «Кобзаря» 1840, подарованому В. Штернбергові (не зберігся). Вперше твір надруковано в журн. «Киевская старина» (1902, № 2). У вірші поет звертається до свого друга перед його від’їздом до Італії як пансіонера Академії мистецтв (паспорт на виїзд одержано 7.VII 1840). Шевченко подарував йому свою збірку, очевидно, одразу ж після її виходу (18.IV 1840). Це тим вірогідніше, що Штернберг — автор фронтиспісу в цьому виданні.

«НА НИВУ В ЖИТО УНОЧІ («Сичі») — єдина байка Шевченка; написана в 2-й пол. 1848 на о. Косарал. Автограф — у «Малій книжці» (за № 20 у захалявній книжечці 1848). Вперше надруковано в «Кобзарі» (СПБ, 1867) під ред. назвою «Сичі», яка відтоді стала традиційною. Алегоричний зміст байки розкрив В. Щурат у праці «Основи Шевченкових зв’язків з поляками» («Записки Наукового товариства імені Шевченка», 1917, т. 119 — 120). У байці відображено події в Зх. Галичині в лютому 1846, коли австр. уряд використав антифеодальне повстання польс. і укр. селян-кріпаків, щоб придушити нац.-визвольне повстання проти Австрії, яке готували польс. шляхетсько-бурж. демократи. Польс. шляхта, яка нехтувала соціальним визволенням народу, тоді дістала жорстокий істор. урок. У творі «мужик» (повсталі кріпаки) ловить, вбиває і віддає «воронам» (австр. владі) «сичів» (шляхетських заколотників), які злетілися, «щоб бідне птаство (народ) заступить, орла ж (імператора) повісить» і «республіку зробить». Іронія байки в тому, що розправляється з «сичами» саме «голісінький мужик». Він робить це, захищаючи свої інтереси («щоб не толочили пашні»). Не випадково в творі шляхетські заколотники — «сичі», хижі птахи; «республіка», в якій би хазяйнували дрібні хижаки, для «бідного птаства» не краще від «орлиного царства». Політична мораль байки в тому, що нац.-визвольний рух приречений на поразку, якщо він не пов’язаний з інтересами широких нар. мас. Ця мораль була дуже актуальною й для укр. нац.-визвольного руху, який уже в часи Шевченка намагалися очолити власні укр. «сичі». Про події в Зх. Галичині Шевченко міг чути восени 1846, коли за дорученням Археографічної комісії виїжджав у прикордонні з Австрією Волинську й Подільську губернії, або, вірогідніше, — від польс. засланців, зокрема Т. Вернера.

Літ.: Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847-1861 pp. К., 1968; Большаков Л. З творчої історії поезій Шевченка 1847 — 1850 pp. В кн.: Збірник праць дев’ятнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1972.

Ю. О. Івакін.

«НА ОКОЛИЦІ» (папір, акв., 17,5 × 26,9) — малюнок Шевченка з альбому 1845 року (зворот арк. 18), виконаний між квітнем і жовтнем 1845 під час перебування поета на Полтавщині та Київщині. В л-рі згадується під назвами «Селянська хата в Переяславському повіті» та «Пейзаж».

«НА ОРЕЛІ» — два рисунки Шевченка, виконані на Полтавщині між квітнем і жовтнем 1845. На одному з них [«На Орелі (село)»; папір, ол., 16,7 × х 24,3] ліворуч унизу олівцем авторський напис: «На Орелі». На другому («На Орелі»; папір, ол., 16,4 × 24,8) також рукою Шевченка олівцем написано: «4. На Орели». Обидва рисунки зберігаються в ДМШ. Про подорож по цій місцевості Шевченко згадував у повісті «Наймичка».

«НА ПАНЩИНІ ПШЕНИЦЮ ЖАЛА» — вірш Шевченка. Див. «Сон».

«НА ПАСІЦІ» (полотно, олія, 53 × 41) — картина Шевченка, виконана не раніше травня 1843 на Україні. Демократизм реалістичного образу, майстерне розв’язання колористичних і світлотіньових завдань, відтворення повітряної перспективи ставлять цю картину (як і «Катерину» та «Селянську родину») на рівень найвищих здобутків укр. побутового жанру 1-ї пол. 19 ст. Як твір Шевченка картину атрибутовано 1936. До реставрації на звороті її був напис польс. мовою: «Дівчина розмовляє з козаком. Картина мальована Шевченком». Тепер полотно дубльоване. Твір датовано за етюдом до нього (папір, ол., 14,8 × 11,9), виконаним на звороті малюнка «Сліпий» («Невольник»), який має авторську дату 1843. Зберігся ескіз до картини (папір, ол., 26,2 × 37,4). Внизу аркуша в центрі чорнилом написано: «Батько в пасіці вулики довбає, а діточки несуть йому обідать». На цьому аркуші є й ескіз до малюнка «Сліпий». В л-рі трапляється ще під назвою «Дівчина, що розмовляє з козаком». Картина і ескіз до неї зберігаються в ДМШ. Іл. т. 1, табл. XIV.

«НА УЛИЦІ НЕВЕСЕЛО» — вірш Шевченка, написаний у 2-й пол. 1848 на о. Косарал. Автограф — у «Малій книжці» (за № 37 у захалявній книжечці 1848). Вперше надруковано в «Кобзарі» (СПБ, 1867). Тема ліричної поезії — дівоче безталання. Мотивами, духом і образами вірш близький до нар. пісні. На музику твір поклали В. Заремба та М. Радзієвський.

«НАВГОРОДІ КОЛО БРОДУ» — вірш Шевченка, написаний в останні місяці 1848 на о. Косарал. Автографи — у «Малій книжці» (за № 51 у захалявній книжечці 1848) та в «Більшій книжці», куди поезію переписано 1858. Вперше надруковано в журналі «Основа» (1861, № 7). Твір є варіацією народнопісенного мотиву зрадженої дівчини. Вірш перегукується з словами нар. пісні «Ой погубила горлиця дітей», вміщеної в «Записках о Южной Руси», т. 2. СПБ, 1857 (в публікації «Малороссийские народные песни, положенные на ноты для пенияи фортепиано Андреем Маркевичем»). Можливо, саме тому Шевченко надіслав у січні 1858 свій вірш А. Маркевичу з проханням написати до нього музику. Музику до твору писали П. Чайковський, Е. Направник, М. В. Лисенкд, Я. Бігдай та ін.

НАВРОЦЬКИЙ Борис Олексійович (26.IV 1894 — 10.II 1943) — український рад. літературознавець. Автор праць «Шевченко як прозаїк» (1925), «Проблеми Шевченкової поетики» (1926), «„Гайдамаки“ Тараса Шевченка» (1928), «Проблематика Шевченкових повістей» (1930) та ін. У статті «Шевченко в освітленні буржуазно-реставраторської концепції М. Грушевського» (1932) дав гостру критику шевченкознавчих праць М. Грушевського, а також критично оцінив деякі власні помилки у монографії про поему «Гайдамаки» та статтях про ін. істор. поеми Шевченка (деяка обмеженість культурно-істор. школи).

НАВРОЦЬКИЙ Олександр Олександрович (9.VIII 1823 — 22.Х 1892) — український громад. і культ. діяч революц.-демократичного напряму, поет і перекладач. У 1847 закінчив філософ. ф-т Київ. ун-ту. Під впливом свого двоюрідного брата М. Гулака вступив до Кирило-Мефодіївського товариства, приєднавшись до його революц.-демократич. крила. Виступав за встановлення в майбутній республіці нар. правління. Шевченко познайомився з Н. навесні 1846 у Києві, бачився з ним під час зустрічей з членами Кирило-Мефодіївського т-ва. Н. захоплювався творами Шевченка, поширював списки їх. В 1847 Н. заарештовано й засуджено до 6-місячного ув’язнення (яке відбував у Вятці). З лютого 1848 переведений на заслання в Єлабугу. Потім у різний час жив у Петербурзі, Темір-Хан-Шурі (тепер м. Буйнакськ Даг. АРСР), в Єревані, Миколаєві та ін. містах. На поетичній творчості Н. позначився вплив Шевченка. Ремінісценції з Шевченкового «Заповіту» є у вірші Н. «Остання воля», надрукованому в журн. «Основа» (1861, № 8). На смерть Шевченка Н. відгукнувся віршами «То не вітер стогне в полі» та «Не втихомирилась душа» (обидва — в журн. «Основа», 1861, № 6).

НАГНИБІДА Микола Львович (н. 20.ІХ 1911) — український рад. поет. Член КПРС з 1940. Шевченкові присвятив вірші «Бійці співають „Заповіт“» (1942), «...Задля добра свого народу...» (1949), «Наш великий сизий орле...» (1951), «Кобзареві» (1952), «Велет духу» (1964) та ін. Автор статті «Подивись і запам’ятай!» (1944). Переклав укр. мовою вірш П. Дарієнка «Над „Кобзарем“». Держ. премія СРСР, 1951. Держ. премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1970.

«НАД ДНІПРОВОЮ САГОЮ» — вірш Шевченка, написаний 24.VI 1860 у Петербурзі. Автограф — у «Більшій книжці». Надруковано вперше в журн. «Основа» (1861, № 10). У центрі твору — запозичений з відомої народної пісні «Стоїть явір над водою» паралелізм образів: похиленого над водою явора з підмитим корінням і зажуреного важкою долею козака. Але це не наслідування, а самостійна творча трансформація народнопісенної теми й образу, наснажена власними настроями і переживаннями поета. За Ф. Колессою, вірш містить «автобіографічні натяки» (особиста самотність поета). Пісенна структура й тональність вірша привернули увагу багатьох композиторів. Музику на його слова написали М. В. Лисенко, В. Заремба, Б. Лятошинський, Я. Ярославенко, Д. Клебанов та ін.

НАДАРЕЇШВІЛІ Григол Антонович (1904 — 17.V 1967) — грузинський рад. літературознавець. Автор книжки «Тарас Шевченко в грузинській літературі» (груз. мовою. Тбілісі, 1964), в якій подано біографію Шевченка, анотовану бібліографію перекладів творів укр. поета груз. мовою та огляд матеріалів про його життя і творчість, опублікованих у Грузії 1881 — 1963.

НАДЕЖДІН Микола Іванович (17.Х 1804 — 23.I 1856) — російський критик, літературознавець і журналіст. Видавець журн. «Телескоп» (1831 — 36). Опубліковані в ньому статті Н. та ін. критико-бібліогр. матеріали сприяли утвердженню реалістич. напряму в рос. літературі. За надрукування «філософічного листа» П. Чаадаєва (1836), в якому автор гостро критикував самодержавство, «Телескоп» було закрито, а Н. відправлено на заслання. Шевченко виконав ілюстрацію до оповідання Н. «Сила волі», яку вміщено в книжці «Сто русских литераторов» (т. 2. СПБ, 1841).

НАДЕМСЬКИЙ Микола Захарович (27.IX 1892 — 27.XII 1937) — український рад. актор кіно і театру. Створив образ Шевченка в кінофільмах «Арсенал» (режисер О. Довженко, ВУФКУ, Одеса, 1929) і «Прометей» (режисер І. Кавалерідзе, Українфільм, Київ. 1935), виконував ролі Халецького в екранізації драми Шевченка «Назар Стодоля» (режисер Г. Тасін, Українфільм, Одеса, 1937) та Діонісія в кінотворі І. Кавалерідзе «Коліївщина» (Українфільм. Одеса, 1933).

НАДЕНЕНКО Федір Миколайович (25.II 1902 — 2.XII 1963) — український радянський композитор. На поезії Шевченка написав хори: «Барвінок цвів і зеленів», «Навгороді коло броду», «Світе ясний», «О люди! люди небораки!», «Закувала зозуленька» та ін.; ряд романсів: «На улиці невесело», «Серенада Яреми» (з поеми «Гайдамаки»), «Ой пішла я у яр за водою», «Од села до села», всі — 1939 — 63.

НАДІРАДЗЕ Колау (Микола Галактіонович; н. 8.III 1895) — грузинський рад. поет. Переклав груз. мовою поему Шевченка «Гайдамаки» (1938). Цей переклад вийшов окремою книжкою (1938). Його також вміщено в збірці Шевченка «Вірші і поеми» (Тбілісі, 1939, 1952).

«НАЗАР СТОДОЛЯ» — єдина відома в завершеному вигляді п’єса Шевченка. Історія її створення складна й не до кінця з’ясована. Є підстави вважати, що спочатку п’єса мала назву «Данило Рева». З приводу неї поет писав Я. Кухаренкові 30.IX 1842 з застереженням про деяку недоробленість та неясність щодо визначення жанру (трагедія чи драма). Через п’ять місяців автор повідомляв Я. Кухаренка, що написав рос. мовою драму «Назар Стодоля». Кінцем лютого 1843 і датується п’єса. Вперше її опубліковано в журн. «Основа» (1862, № 9). У П. Куліша, який готував п’єсу до друку, було два її варіанти: російський, написаний рукою Шевченка, але без другого акту (який уже тоді був загублений), і український, переписаний невідомою рукою. Тільки в кінці Шевченко перекреслив сцену вбивства Хоми Кичатого і написав примирливий фінал. На початку цього тексту стояла дата 24.Х, а в кінці — 9.XI 1844. Дати вказували на час, коли розпочато й закінчено переклад. В укр. перекладі Галю спочатку було названо Лукією, але потім виправлено. Лише в монологах, писаних рукою автора, залишалось через недогляд «Лукія». Очевидно, в процесі роботи над п’єсою й Данила Реву перейменовано на Назара Стодолю, чим зумовлена й зміна назви твору. В 1847 Шевченко віддав автографи п’єси на збереження А. Лизогубові, той згодом передав їх Л. Жемчужникову, а Жемчужников — П. Кулішеві для публікації. Останній зняв для себе копії, а автографи віддав М. Д. Білозерському. Дальша їхня доля невідома. У примітках до першодруку П. Куліш зауважив, що зробив деякі виправлення в ремарках, писаних рос. мовою не Шевченком. Відсутність автографів не дає змоги визначити, що саме він змінив.

П’єса «Н. С», створена на межі першого й другого періоду творчості Шевченка, відбиває деякі особливості перехідного етапу ідейно-художнього зростання письменника. На першому плані — соціально-побутовий конфлікт, який відкривав широкі можливості для відображення соціальних контрастів і суперечностей у козацькому середовищі. Тут Шевченко вперше викрив прагнення козацької старшини до збагачення й чинів, її зневажливе ставлення до «низів». Романтичне захоплення минулим змінюється аналітичним підходом до оцінки його реальних явищ. П’єса має водночас певний зв’язок з романтичною поетикою ранніх творів письменника (подекуди піднесений тон, широке використання фольклорних мотивів, незвичайні обставини дії і часу). В творі не відображено реальні істор. події й істор. персонажі, проте в ньому виразно передається суспільно-побутовий колорит 2-ї пол. 17 ст. Побутові сцени зображаються на тлі історії, що й визначило жанр «Н. С.» як істор. побутової драми.

Дія відбувається в ніч проти різдва в козацькій слободі поблизу Чигирина. В основі колізії — конфлікт інтересів, світогляду, моралі рядових козаків і козацької верхівки. Сотник Кичатий мріє про високі чини, багатство, «почот» і для досягнення цієї мети не гребує жодними засобами. Дочку Галю проти її волі він хоче видати за старого полковника, від якого залежать кар’єра, збагачення Кичатого. Здійсненню цих намірів стали на перешкоді мужні козаки Назар Стодоля і Гнат Карий. Подібна побутова ситуація вже відома в українській драматургії, але ніхто до Шевченка так виразно не розкрив її соціальної підоснови. Правдиво відтворюючи класову диференціацію козацтва, настрої різних соціальних верств, істор. обставини й деталі, Шевченко розкрив, з одного боку, зажерливий і бездушний світ визискувачів, а з другого, — силу вільної людської думки й палкого людського почуття, пристрасні поривання до волі, до щастя. Такий контраст підкреслюється й композиційно: в першій дії, що відбувається в маєтку Кичатого, все обертається навколо обману, хитрощів, лестощів і сваволі; друга дія переноситься в хату вдови Катерини: тут усе перейнято поезією нар. звичаїв, вірувань, душевною щедрістю і благородством, третя дія відбувається на «нейтральному» полі, і саме тут конфлікт досягає своєї кульмінації, завершуючись перемогою світлих начал. Певної системи дотримувався Шевченко й в окремих картинах. На початку кожної дії на сцені — тільки одна дійова особа, в міру розгортання інтриги кількість персонажів зростає до маси. Перша дія починається монологом ключниці сотника Стехи, а закінчується сутичкою козаків з Кичатим в присутності сватів від полковника та челяді; друга дія відкривається монологом господарки вечорниць, а завершується вечорницями; третя розгортається від монолога Стехи до масової сцени в розваленій корчмі. Життєві перипетії, характери, які стали об’єктом зображення, зумовили й своєрідність стилю. В реалістичній в своїй основі тканині п’єси переплітаються сатиричний, гумористичний і героїко-романтичний елементи. Самодурство старшини, її бундючність і лицемірство подаються сатиричними штрихами, дотепний гумор — невід’ємна риса життєрадісного, сповненого віри в свої сили народу, героїко-романтичний елемент виступає тоді, коли передається поривання людини до волі. Позиція автора виявляється не тільки в осудженні суспільного зла, а й у передачі високого громадян. пафосу, яким пройнято образи волелюбних, діяльних натур. Важливе значення в п’єсі мають фольклорні мотиви, етнографічно-побутові картини. Підпорядковані головному ідейному задуму, вони увиразнюють істор. колорит, дух нар. життя. В композиційно-сюжетну основу твору введено сцени сватання й вечорниць відповідно до нар. звичаїв та обрядів. Показовим є й образ кобзаря, що виступає носієм народної мудрості, віри в перемогу правди над кривдою. На прохання молоді кобзар розповідає коротку, але глибоку змістом казку. Стиль його розповіді — стиль нар. оповідань і дум. Образи п’єси «Н. С.» були нові не тільки в творчості Шевченка, а й у всій укр. л-рі 1-ї пол. 19 ст. В образі сотника Хоми Кичатого Шевченко уособив потворні риси заможної верхівки укр. суспільства 17 ст. Козаки Назар і Гнат мали вже попередників в образах Яреми Галайди і Нікіти Гайдая, проте своєю більшою життєвою наповненістю становили дальший етап у створенні Шевченком образу позитивного героя. Складнішими і різнобічнішими, ніж попередні жіночі образи в укр. л-рі, були образи Галі й Стехи. П’єса «Н. С.» виводила укр. драматургію на новий ідейно-художній рівень. За свідченням М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого, М. К. Садовського, п’єса відіграла велику роль у формуванні укр. професійного театру. Протягом 2-ї пол. 19 — поч. 20 ст. вона постійно входила до репертуару всіх укр. труп, її ставили на сценах багатьох міст Росії, Закавказзя, Прибалтики, Серед. Азії. Є здогади, що її показувала таганрозька трупа в Ростові-на-Дону 1843, очевидно, не без посередництва Я. Кухаренка. Була вона і в репертуарі аматорського гуртка Медико-хірургічної академії в Петербурзі 1844 — 45 (див. також Театр і Т. Г. Шевченко, Шевченко Т. Г. у театральному мистецтві. Драматургія Т. Г. Шевченка). Музику до п’єси написали П. Ніщинський («Вечорниці») і Г. Верьовка, оперу «Назар Стодоля» — К. Данькевич.

Літ.: Шамрай А. «Назар Стодоля». В кн.: Шевченко Т. Назар Стодоля. Х., 1927; Варнеке Б. Композиція «Назара Стодолі» Шевченка. «Україна», 1929, № 10 — 11; Костюк Ю. Про драматичні твори Шевченка. «Театр», 1937, № 4; Юра Г. Драматургія Шевченка. «Театр», 1939, № 2; Шаховський С. М. Шевченко-драматург. «Учені записки Харківського університету», 1939, № 17; Чуковский К. «Назар Стодоля». В кн.: Шевченко Т. Назар Стодоля. М. — Л., 1939; Борщаговський О. Шевченко-драматург. «Театр», 1940, № 1; Шубравський В. Є. Драматургія Т. Г. Шевченка. К., 1961; Тимошенко П. Д. До питання про авторство перекладу п’єси Шевченка «Назар Стодоля» на українську мову. В кн.: Збірник праць чотирнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1966.

В. Є. Шубравський.

НАЗАРЕНКО Іван Дмитрович (н. 16.VIII 1909) — український рад. філософ. Член КПРС з 1929. Праці про Шевченка: «До характеристики світогляду Шевченка» (1940), «Співець свободи слов’янських народів» (М., 1943). Пізніше виступив з книжками «Світогляд Т. Г. Шевченка» (К., 1957), «Т. Г. Шевченко — борець проти ідеалізму і релігії» (К., 1961). В праці «Общественно-политические, философские и атеистические взгляды Т. Г. Шевченко» (М., 1961) Н. розглянув зв’язок поета з Кирило-Мефодіївським т-вом, суспільно-політичні погляди, філософ. матеріалізм Шевченка, боротьбу поета за матеріалістичні основи естетики; його атеїстичні погляди та їхнє істор. значення, піддав всебічній і гострій критиці бурж.-націоналістичні перекручення й фальсифікації творчості Шевченка. Ленінська премія, 1964.

Тв.: Суспільно-політичні, філософські, естетичні та атеїстичні погляди Т. Г. Шевченка. К., 1964.

Літ.: Гнатюк М. Видатні радянські шевченкознавці. В кн.: Лауреати Ленінської премії. Нариси і статті. К., 1969.

НАЗИМ ХІКМЕТ — див. Хікмет Назим.

«НАЙМИЧКА» — повість Шевченка, написана рос. мовою в Новопетровському укріпленні. Орієнтовна дата — 1852 — 53. Авторська дата — «25 февраля 1844. Переяслав» — фіктивна, поставлена з конспіративних міркувань. У творі відображено письменникові враження середини 40-х pp. Чорновий автограф, що зберігається в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, має багато закреслень і виправлень, зроблених у процесі написання. Вперше надруковано в журн. «Киевская старина» (1886, № 8 — 9).

«Н.» — перший прозовий твір Шевченка. Автор звернувся тут ще раз до теми покритки. Осн. ідея — розкриття соціальних причин трагедії знедоленої матері. Повість написано на сюжет однойменної поеми. В обох творах розповідається про тяжке, сповнене глибокого трагізму життя наймички, змушеної до смерті приховувати своє материнство. Центр. постать в обох творах — мати-покритка, яка підкинула свою дитину заможним селянам, а сама стала в них за наймичку. Ідейне спрямування повісті й поеми однакове, але в повісті Шевченко дав нове трактування образу героїні В епізодах зустрічі з уланом автор показав моральну стійкість Лукії, сповненої відчуття власної гідності, уболівання за сина, її душевну чистоту й моральну вищість над своїм спокусником, виразніше розкрив соціальну основу страждань наймички. В образі улана вивів типового офіцера царської армії. В повісті Шевченко докладно описує середовище, в якому перебуває Лукія, місцевість, де розгортаються події, спиняється на ряді злободенних соціальних питань, пов’язаних із становищем закріпаченого селянства. «Н.» побудовано на худож. прийомі контрастних зіставлень. Письменник протиставляє чудову природу тяжкому життю селянина-кріпака, благородство селянської дівчини — гнилій моралі миколаївської вояччини. На контрастах розкриває психологію переживань наймички (радість від зустрічі з сином і горе, бо вона для нього тільки наймичка). Колоритно змальовано постаті прийомних батьків Марка — Якима й Марти. В описах їхньої поведінки, діалогах і картинах буденного життя письменник вдається до гумору як одного з худож. засобів для розкриття рис їхнього характеру. В «Н.» відобразилися враження Шевченка від подорожей по Україні. За мотивами повісті й поеми та за оперою М. Бериківського 1964 на Київ. кіностудії худож. фільмів ім. О. П. Довженка створено кінооперу «Наймичка».

Літ.: Пыпин А. Русские сочинения Шевченка. «Вестник Европы», 1888, № 3; Франко І. «Наймичка» Т. Г. Шевченка. В кн.: Франко І. Твори, т. 17. К., 1955; Навроцький Б. Т. Шевченко, як прозаїк. «Червоний шлях», 1925, № 10; Бронський А. Повісті Т. Г. Шевченка. «Літературна критика», 1939, № 2 — 3; Чалий Д. В. Повісті Шевченка і проблема його реалістичного методу. В кн.: Збірник праць першої і другої наукових шевченківських конференцій. К., 1954; Крутікова Н. Є. Художні особливості прози Шевченка. В кн.: Збірник праць третьої наукової шевченківської конференції. К., 1955; Дмуховский С. Э. Повести Т. Г. Шевченко «Наймичка» и «Варнак». Днепропетровск, 1958; Кодацька Л. Однойменні твори Т. Г. Шевченка. К., 1968; Кодацька Л. Художня проза Т. Г. Шевченка. К., 1972.

Л. Ф. Кодацька.

«НАЙМИЧКА» — поема Шевченка. Автограф — в альбомі «Три літа», де твір датовано: «13 ноября 1845, в Переяславі». Вперше надруковано в збірнику «Записки о Южной Руси» (т. 2. СПБ, 1857) без зазначення автора, оскільки Шевченко перебував тоді на засланні й друкувати його твори було заборонено. Щоб обійти цензуру, видавець збірника П. Куліш подав у передмові до публікації версію, ніби поему виявлено випадково й без зазначення прізвища її автора в альбомі панночки-хуторянки. Вдруге за життя поета твір надруковано в «Кобзарі» 1860. «Н.» — соціально-побутова поема. В ній далі розвивається тема покритки. До цієї теми Шевченко звертався в ранніх поемах — «Катерина» і «Слепая», а згодом — у поемах «Відьма», «Марина» та ін. Природа драм. ситуації, покладеної в основу «Н.», та сама, що й в інших Шевченкових творах, присвячених цій темі. Вона зумовлена становищем матері позашлюбної дитини в тогочасному суспільстві. Як і в поемах «Катерина» і «Слепая», в «Н.» Шевченко розкриває соціальну знедоленість покритки. Поет не аналізує тут взаємин героїні твору з її середовищем (нічого не сказано про її минуле, нема згадки про спокусника тощо), а зосереджується на зображенні морально-психологічної драми матері позашлюбної дитини. Суспільні конфлікти й суперечності життя в«Н.» розкрито через змалювання переживань матері-покритки, які й є предметом безпосереднього худож. зображення в цьому творі. Тему покритки в поемі психологічно поглиблено, вона набула тут нового ідейно-творчого розвитку. Образ матері в поемі не тільки трагічний, як у «Катерині», а й величний. Катерина й героїня поеми «Н.» близькі за своєю долею. Але Катерина не знесла цієї долі. Наймичка ж (за словами І. Франка, — натура «незмірно глибша») знайшла в собі силу зберегти життя для сина. Вона підкидає дитину старим одиноким хуторянам, а сама стає до них за наймичку. На хуторі наймичка потрапляє в коло простих, сердечних, доброзичливих людей, та це не може дати їй справжньої полегкості. Непевне, фальшиве становище наймички на хуторі нестерпне для матері. За створеною в поемі світлою картиною людяності й сердечності стоїть інший світ, суворий і жорстокий, що може зруйнувати уявну ідилію. У стражданнях, які зносить наймичка, щоб оберегти синову долю, розкривається сила материнської любові, глибина переживань героїні поеми. Зображення душевної сили й моральної чистоти матері-покритки становить пафос «Н.». Шевченко не вдається до безпосередньої характеристики героїні твору, глибоке співчуття до неї не переходить у декларацію, а виявляється в самому змісті й тоні розповіді. Поет досяг тут особливої рівноваги худож. образів, простоти поетичної мови. Твір написано в стриманій манері, в ньому використано стилістику нар. пісні й казки. «Н.» — одна з вершин поезії Шевченка. Етичний ідеал поета виявився в ній з худож. силою, властивою найвидатнішим творам світової л-ри. Поему високо оцінили М. Добролюбов, М. Михайлов, М. Костомаров, О. Пипін, М. Некрасов, Л. Толстой, В. Короленко, М. Горький та ін. За висловом І. Франка, вона «належить до найбільших тріумфів правдивої штуки і мусить уважатися за найкращий доказ великої геніальності Шевченка».

На сюжет «Н.» Шевченко написав повість рос. мовою «Наймичка». Переробку поеми для сцени під назвою «Мати-наймичка» зробив І. Тогобочний. Твір ілюстрували М. Башилов, К. Трутовський, О. Сластіон, П. Мартинович, М. Микешин, П. Носко, І. Їжакевич, В. Касіян, Г. Пустовійт, С. Адамович, М. Дерегус, П. Ігнатьєв та ін. Окремі фрагменти поеми на музику поклали К. Стеценко, А. Кос-Анатольський, М. Тіц та ін. За поемою і однойменною повістю написав оперу «Наймичка» М. Вериківський (1934; лібретто композитора у співавтор. з К. Герасименком). Кольоровий фільм-оперу під цією самою назвою випустила Київ. кіностудія худож. фільмів ім. О. П. Довженка (1964).

Літ.: Франко І. «Наймичка» Т. Шевченка. В кн.: Франко І. Твори, т. 17. К., 1955; Бородін В. С. Три поеми Т. Г. Шевченка. «Сова», «Сліпий», «Наймичка». К., 1964; Кодацька Л. Ф. «Наймичка» (Порівняльний аналіз поеми і повісті). «Радянське літературознавство», 1964, № 2; Кодацька Л. Ф. Однойменні твори Т. Г. Шевченка (Порівняльний аналіз поем і повістей «Наймичка», «Варнак», «Княжна» — «Княгиня»). К., 1968.

В. С. Бородін.

НАЛЕПИНСЬКА-БОЙЧУК Софія Олександрівна (30.VIII 1884 — 1939) — українська рад. художниця. Працювала в галузі станкової та книжкової графіки. Авторка гравюри на дереві «Мені тринадцятий минало...» (1926), ілюстрацій до поеми Шевченка «Катерина» (1929) та портрета Шевченка (поч. 30-х pp. 20 ст.).

НАЛИВАЙКО Северин (р. н. невід. — п. 21.IV 1597) — керівник антифеодального сел.козацького повстання 1594 — 96 на Україні і в Білорусії проти гніту польс., лит., укр. і білорус. феодалів. Брав участь у поході запорожців проти крим. татар і турків. Верхівка козац. старшини видала Н. польс.-шляхет. війську. Після жорстоких тортур Н. страчено у Варшаві. Шевченко згадував Н. як нар. героя в поемах «Тарасова ніч» і «Гайдамаки» та в драмі «Назар Стодоля» й трагедії «Никита Гайдай». У вірші «У неділеньку у святую» Шевченко змалював картину обрання Н. на гетьмана за порадою Г. Лободи. Цей епізод, запозичений із «Запорожской старины», не відповідає істор. фактам. Шевченко згадав Н. і в «Археологічних нотатках» («В семи верстах за Сулою село Солонцы, где взят в плен гетман Налывайко»).

НАМОРАДЗЕ Георгій Андрійович (14.Х 1882 — 17.II 1965) — грузинський рад. письменник, перекладач. З 1907 по 1936 жив на Україні, вивчив укр. мову. Переклав груз. мовою вступ до балади Шевченка «Причинна» — «Реве та стогне Дніпр широкий» [журн. «Клде» («Скеля»), 1914, № 9]. Автор статей, присвячених Шевченкові, — «Сторічний ювілей великого поета» (1914), «Безсмертя поета» (1961) та ін.

НАПОЛЕОН I (Наполеон Бонапарт; Napoléon Bonaparte; 15.VIII 1769 — 5.V 1821) — французький полководець, держ. і політ. діяч, імператор Франції [1804 — 14 і 1815]. Шевченко згадував Н. І в повістях «Несчастный» і «Капитанша». В «Близнецах» є згадка про моск. лубочну літографію «Тень Наполеона на о. Св. Елены».

На лицьовому боці 4-го арк. рукопису поеми «Мар’яна-черниця» поряд з іншими начерками рукою Шевченка є й начерк із зображенням Наполеона Бонапарта.

НАПОЛЕОН III (Napoléon III), Шарль-Луї-Наполеон Бонапарт (20.IV 1808 — 9.I 1873) — франц. імператор [1852 — 70], небіж Наполеона I. Прийшов до влади внаслідок контрреволюц. держ. перевороту. Уряд Н. III повалено революцією 4.ІХ 1870. Шевченко в «Щоденнику» 16.Х 1857 назвав Н. III коронованим Картушем (за ім’ям франц. розбійника 18 ст.) і «злодієм» у вірші «Слава».

НАПРАВНИК Едуард Францович (24.VIII 1839 — 23.ХІ 1916) — російський композитор і диригент. Чех за походженням. З 1861 жив і працював у Росії (з 1863 — помічник капельмейстера, а з 1867 — капельмейстер Марийського театру в Петербурзі). На Шевченків вірш «Навгороді коло броду» (рос. переклад М. Гербеля) написав чоловічий хор без супроводу.

НАРБУТ Георгій Іванович (26.II 1886 — 23.V 1920) — укр. і рос. рад. художник. Автор багатьох обкладинок до укр. книжок, оформлень до перших укр. рад. журналів, а також плаката «Літературнохудожня виставка пам’яті Тараса Шевченка» (1920).

НАРОДІВ СРСР ЛІТЕРАТУРИ І Т. Г. ШЕВЧЕНКО. Проблема «Шевченко й літератури народів СРСР» — складова й дуже важлива частина ширшої проблеми «Шевченко й світова культура». Вона включає ряд питань: чим інші л-ри збагатили Шевченка, які стимули додали до його ідейно-творчого зростання, що принципово нового вніс у л-ру укр. поет, як те нове сприймалося і освоювалося письменниками ін. національностей, які суспільно-політ. і культурні чинники на кожному істор. етапі зумовлювали інтерес до нього, історія перекладання Шевченкових творів. В усіх випадках вирішальне значення мали конкретні умови життя народів, рівень їхніх культур, можливості й характер спілкування між ними, творчі індивідуальності митців. Найбільший поштовх до активних літ. взаємин дає діяльність великих письменників. Чим значніше літ. явище, чим глибше відображає воно найважливіші соціальні питання тогочасного життя, тим більшого інтернаціонального звучання набуває воно, тим відчутніший його вплив на худож. розвиток людства. Піднестися на мистецькі висоти письменникам допомагало творче освоєння кращих здобутків попередників.

Ще до Великої Жовтн. соціалістич. революції, в часи політ. гноблення й безправ’я, кращі представники укр. л-ри робили великі зусилля, щоб освоїти художні надбання рос. та світової культури, відповісти на животрепетні вимоги своєї епохи. Водночас творчий досвід передових укр. письменників ставав надбанням ін. л-р. З появою Шевченка укр. л-ра здобула визнання серед л-р світу. Ідейне і творче становлення Шевченка найтісніше пов’язане з його перебуванням у Петербурзі, спілкуванням з діячами передової рос. науки й культури. Увагу літ.-мистецької громадськості Росії він привернув ще до того, як були опубліковані перші його твори. К. Брюллов, В. Жуковський, О. Венеціанов, І. Панаєв, А. Краєвський знали про поетичний хист Шевченка до виходу «Кобзаря» 1840, а дехто з них саме тому й брав участь у викупі його з кріпацтва. Молодому художникові й поетові допомогли ввійти в коло відомих митців, познайомитися з досягненнями рос. культури, створили йому сприятливі умови для творчого зростання, влаштували вчитися до Академії мистецтв. У Петербурзі Шевченко виявляв живий інтерес до л-ри й мистецтва братнього народу, через рос. переклади знайомився з світовою л-рою Особливо цікавила його творчість О. Пушкіна, М. Гоголя, М. Лермонтова, пізніше — О. Островського, М. Салтикова-Щедріна та ін. У 30 — 40-х pp. у Петербурзі живою ще була благоговійна пам’ять про декабристів (див. Декабристи і Т. Г. Шевченко). Серед тих, з ким зустрічався Шевченко, були й ідейні прихильники К. Рилєєва та його однодумців. У колі передової інтелігенції потай поширювалися твори декабристів, волелюбна рос. поезія, з якою знайомився й Шевченко. У ранніх його творах рос. мовою помітний вплив К. Рилєєва та ін. декабристів. Велику роль у формуванні ідейно-естетичних поглядів укр. поета відіграли праці В. Бєлінського. Тоді ж Шевченко почав підтримувати дружні стосунки з діячами культури ін. народів, з учнями Академії мистецтв, серед яких були представники різних національностей, з студентською молоддю Медико-хірургічної академії та ун-ту. Громадсько-політична, наукова та естетична атмосфера, в якій опинився Шевченко в період свого ідейно-творчого становлення, сприяла засвоєнню прогрес. суспільно-політ. прагнень і кращих літ.-мистецьких здобутків рос. та світової культур. Перше знайомство укр. поета з л-рою і культурою народів Росії припадає на 1829 — 30, коли йому довелося побувати в Білорусії та Литві. У Вільні дуже популярними були твори А. Міцкевича, серед опозиційно настроєної молоді поширювалися революц. поезії. Наростала загальна революц. ситуація, яка незабаром вилилася в польс. визвольне повстання 1830 — 31. Усіх цих фактів не міг не сприйняти допитливий юнак, який ще змалку виявляв інтерес до л-ри й малярства, зазнав багато лиха й кривди. Пізніше поет згадував Вільно як місто, в якому він розширив свій виднокруг, почав соціально прозрівати. Про перебування у Вільні Шевченко говорив І. Сошенкові: «Я вперше прийшов тоді до думки, чому й нам, кріпакам, не бути такими ж людьми, як інші вільні стани» (Чалый М. К. Жизнь и произведения Тараса Шевченка. К., 1882, с. 21). Спогади про перебування в столиці Литви відбилися в творах «У Вільні, городі преславнім», «Музыкант», в «Щоденнику» і листах.

На засланні Шевченко познайомився з життям і побутом казах., узб., туркм., каракалп. народів, бував у вірм. поселенні на Мангишлаку. Казах. народна легенда лягла в основу поезії «У бога за дверми лежала сокира», у багатьох живописних творах зображено природу Середньої Азії, звичаї, тяжку долю її народів за царизму. «Тараса ми любимо ще й тому, — писав А. Тажибаєв, — що він, як професіонал-художник, за час заслання в Казахстані зробив десятки чудових рисунків з життя казахського аулу того часу, в яких зображував виключно непривабне, тяжке життя бідняків і батраків. Ці роботи поета роблять його справжнім Рембрандтом, основоположником національного живописного казахського мистецтва» («Т Г. Шевченко в критиці». К., 1953, с. 212). Шевченко був одним із перших, хто писав рос. мовою про народи Середньої Азії, в його творах виявилася обізнаність з їхньою матеріальною і духовною культурою. В тих краях, де доводилося бувати укр. поетові, народ не мав писемності — настільки убогим, низьким був його життєвий і культурний рівень. Але народ через віки проносив свою багату усну творчість: пісні, легенди, перекази. З ними, як засвідчує вірш «У бога за дверми лежала сокира», був обізнаний Шевченко. Його поезія не могла тоді набути поширення в Середній Азії, але важливо, що з її мотивами виразно перегукується творчість молодших сучасників укр. поета — основоположника каракалп. л-ри Бердаха, казах. акинів Абая Кунанбаєва і Джамбула Джабаєва, узб. поета, революц. демократа М. Мукімі та ін. По дорозі з заслання Шевченко побував у ряді великих приволзьких міст з багатонаціональним населенням. В Астрахані він цікавився життям і побутом вірмен, татар, калмиків, а про калмикі в навіть занотував у «Щоденнику» стислі етнографічні відомості. Особливо вразила його убогість астраханської бідноти. Подібну картину поет побачив і в чувас. місті Чебоксарах. З життям татарського народу він познайомився в Казані. І скрізь поет страждав, спостерігаючи жахливі картини народного горя. Це ще більше зміцнило його інтернаціоналістські погляди, віру в те, що тільки в єднанні народів треба шукати силу, здатну повалити самодержавно-кріпосницький лад і здобути жадану волю.

У творчості й громад. діяльності Шевченка після заслання більше, ніж будь-коли раніше, виявилося прагнення до активної участі в загальнорос. революц.-визвольному русі (див. Революційно-визвольний рух і Т. Г. Шевченко). Поет відчув, Що має право виступати не лише від імені покріпаченого укр. народу, а й від імені трудящих усієї імперії. Не випадковим було зближення його з колом М. Чернишевського. Революц. ситуація напередодні реформи 1861 вимагала чітко визначити своє місце в гострій суспільній та ідеологічній боротьбі за шляхи розв’язання селянського питання. І Шевченко закономірно прийшов до рос. побратимів, в особі яких знайшов спільників і однодумців, друзів і соратників. Принципове значення для ідейно-творчого змужніння поета мала послідовно обстоювана М. Чернишевським і М. Добролюбовим ідея суспільно-перетворюючої ролі мистецтва.

Творчість Шевченка стосувалася долі не лише укр. народу, а й ін. народів, які пригноблював царизм. Це видно не тільки з творів на інонаціональну тематику («Кавказ», «Єретик»), а й з багатьох інших. Як справедливо відзначив І. Франко, «пристрасна любов до України, незламна надія на її відродження виявляються у Шевченка одночасно з такою ж гарячою, а заразом простою і криштально чистою, незатьмареною ніякими філософічними сентенціями любов’ю до людини загалом, особливо до всіх бідних, пригнічених і покривджених, з любов’ю до всіх, що шукають правди і справедливості...» (І. Франко. Твори, т. 17. К., 1955, с. 128). Шевченко побачив у простому трудівникові велику суспільно-політ. силу, творця історії, здатного вибороти собі волю власними силами. З Шевченком у л-ру прийшов «простий сільський мужик... як живий діяч, як робітник і борець» (І. Франко. Твори, т. 17. К., 1955, с. 84 — 85). Саме це мав на увазі М. Горький, називаючи Шевченка «першим і воістину народним поетом». Нова ідейна позиція закономірно породила й нову естетичну якість. Глибока ідейність, висока простота, природність і водночас багатоасоціативна й неповторна образність, оригінальна метрика й милозвучний вірш зумовлювали величезну популярність поезії Шевченка серед багатьох народів Росії.

Саме тому творчість Шевченка давно стала великою ідейно-мистецькою школою не тільки для укр. митців, а й для діячів культури ін. народів, у тому числі й тих, які до Великої Жовтн. соціалістич. революції навіть не мали власної писемності. Ще за життя укр. поета його твори привернули увагу передової громадськості багатьох народів Росії. Роль і значення Шевченкової творчості в літ. і визвольному русі постійно зростали, міцніли, водночас ширшали й ставали тривкішими інтернаціональні зв’язки укр. народу. За життя Шевченка опубліковано незначну частину його творів. Небагато їх перекладено рос. мовою. Кілька революц. поезій побачили світ у лейпціг. виданні «Новые cmuxomвopeния Пушкина и Шевченки», яке потай поширювалось і у Росії. Це давало далеко неповне уявлення про Шевченка. Проте вже в 50 — 60-х pp. 19 ст. автор «Кобзаря» зажив всеросійської слави великого народного поета і борця. Його творчість не могла залишатися не поміченою в л-рах народів Росії. Вона зацікавлювала як своїм ідейним спрямуванням, так і способом розв’язання проблеми народності, нац. специфікою.

Порівняно швидкій популяризації творів Шевченка серед народів Росії сприяло те, що в 40 — 60-х pp. 19 ст. Петербург і Москва стали своєрідними осередками відродження нац. л-р. Передова рос. громадськість подавала підтримку діячам культури ін. народів. На сторінках «Отечественных записок» і «Современника» друкувалися статті на захист нац. л-р. До Петербурга перемістився політ. центр молодолатишів, там же виховувалися натхненники й організатори груз. т-ва «Тергдалеулі» (дослівно — ті, що випили води Терека, тобто побували за Тереком, у Росії). В Петербурзі видавали укр. журн. «Основа», латис. газ. «Петербургас Авізес» («Петербурзька газета»), у Москві — вірм. журн. «Юсісапайл» («Північне сяйво»). В Москві й Петербурзі навчалися або працювали Ф. Богушевич, А. Церетелі, І. Чавчавадзе, Г. Сундукян, Н. Ніколадзе, М. Налбандян, а згодом Я. Райніс, К. Хетагуров, О. Ованесян (І. Іоаннісян), О. Казбегі, В. Пшавела, М. Османов, С. Габієв, які могли не тільки читати твори Шевченка в рос. перекладах і статті про нього, а й відчувати ту атмосферу, що склалася навколо його імені. Мало значення й те, що тривалий час на Україні жили Н. Ломоурі, Я. Гогебашвілі, К. Кушнерян, Ф. Богушевич, Майроніс, Б. Хаждеу, М. Емінеску, К. Хетагуров, К. Доброджану-Геря, Г. Ібрагімов. На Закавказзі працювали колишні члени Кирило-Мефодіївського товариства М. Тулак, О. Навроцький. З Шевченком був особисто знайомий А. Церетелі, який залишив цікаві спогади про зустріч і розмову з поетом.

Рос. мовою твори Шевченка почали перекладати 1856, коли навіть ім’я поета заборонялося згадувати в пресі. Це був переклад М. Гербеля поезії «Думка» («Нащо мені чорні брови»). Серед перших перекладачів були О. Плещеєв, М. Курочкін, М. Михайлов. Майже одночасно з укр. виданням 1860 вийшов і «Кобзар» рос. мовою. Через рік у журн. «Радуга», що його видавали вірм. громад. діячі у Феодосії“, опубліковано 11 поезій в рос. перекладах П. Дяченка. В 60-х pp. про популярність укр. поета писав тифліський «Литературный листок», а пізніше — газ. «Кавказ». У Вільні 1860 опубліковано його твори польс. мовою.

У 2-й пол. 19 ст. ім’я Шевченка стало ширше відомим у л-рах народів Росії. Цьому сприяло піднесення визвольної боротьби, зростання консолідації трудящих різних національностей. З’являються повніші видання творів поета рос. мовою. Це збірки М. Гербеля, М. Чмирьова, І. Бєлоусова. Хоч ці переклади ще не відзначалися високою якістю, вони відіграли загалом позитивну роль у популяризації імені Шевченка. В 1879 у вірм. журн. «Базмавеп» («Всезнавець», т. 25) К. Кушнерян опублікував статтю про життя й творчість Шевченка, а також свої переклади «Заповіту», «Думки» («Нащо мені чорні брови»), «Гамалії», «Мар’яни-черниці» й «Марини» (деякі з незначними скороченнями, з деяких — уривки). В 1881 при безпосередньому сприянні І. Чавчавадзе в журн. «Іверія» («Грузія», № 5) надруковано переклад поеми «Наймичка» груз. мовою, здійснений Н. Ломоурі 1877. В 1868 на аматорському концерті в Кишиневі декламували уривки з «Гайдамаків». До 20-річчя з дня смерті укр. поета (1881) жителі Мангишлаку спорудили йому пам’ятник. Традиції Шевченка підхопили в 80-х pp. ентузіасти литовського літ. відродження Ю. Андзюлайтіс, Й. МачисКекштас, К. Сакалаускас (Ванагеліс). Пізніше статті про Шевченка з’явилися в ест. і латис. пресі. Осет.поет І. Кануков висловлював захоплення Шевченком у вірші «Малоросам» (1895). Найбільше привертали увагу народність Шевченка, патріотичні мотиви його поезії. Особливо популярними були «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами!», «Наймичка», «Заповіт», «Кавказ», «Минають дні, минають ночі». К. Кушнерян писав, що в світовій л-рі важко знайти поета, чиї твори так знали б напам’ять маси неписьменних селян, як твори Шевченка. В кореспонденції з Кутаїсі до газ. «Одесский листок» 1878 зазначалось, що «Кавказ» поширювали в Грузії в безлічі списків, що там розповсюджено чимало примірників «Кобзаря» 1867 (див. Списки творів Т. Г. Шевченка). Революц. зміст творів Шевченка був близький О. Ованесянові, який перекладав вірші укр. поета в студентські роки. Я. Райніс згадував, що полум’яна поезія Шевченка захоплювала його ще в юності. Задумавши укласти збірник поезії народів світу в перекладах латис. мовою, Я. Райніс поряд з О. Пушкіним, Й.-В. Гете, Г. Гейне і П.-Ж. Беранже занотував і ім’я Шевченка. Коли під натиском революції 1905 — 07 в Росії царський уряд змушений був ослабити цензуру, стало можливим видати всі відомі на той час поезії Шевченка. Це піднесло їхню роль в активізації громадсько-політ. життя. І хоча незабаром революц. твори поета знову були заборонені і зазнали переслідування, вони проникли в широкі маси. Значно зросла їхня політ. злободенність у пролетарський період визвольного руху. Не тільки на Україні, а й далеко за її межами твори поета використовували в прокламаціях і листівках. У ряді випадків інтерес до Шевченка ін. народів зумовлений незвичайною популярністю його в середовищі радикально настроєної інтелігенції, серед робітників і селян. Я. Купала, С. Вургун, З. Бядуля та ін. письменники свідчили, що про укр. поета вони вперше довідались із розповідей в народі. «Слава Шевченка, — писала газ. „Баку“ 25.II 1914, — ясно виблискує, і цього блиску не в силах ослабити жалюгідні потуги купки озлоблених людей, що бояться правди й світла. Не можуть ослабити цього блиску й ті переслідування, яких поет зазнав за життя і які не залишають його й у могилі». Незважаючи на заборони та обмеження з боку царського уряду, народи Росії відзначили п’ятдесятиріччя з дня смерті Т. Г. Шевченка й сторіччя з дня народження Т. Г. Шевченка. Вечори пам’яті поета часто перетворювалися на своєрідні демонстрації дружби трудящих. На шевченківському вечорі в Баку 6.III 1911 виступали представники азербайджанської, вірменської, грузинської, латиської громадськості, в Ризі 1914 — латиської, литовської, білоруської, російської, польської, української. «Вшановуючи українського Кобзаря, нації простягають одна одній руки, і цей день буде запорукою того єднання, про яке мріяв великий поет», — говорив один з промовців на вечорі в Баку. Подібні висловлювання звучали й на вечорах у Вєрному (тепер Алма-Ата), Ташкенті, Семипалатинську, Тифлісі, Владикавказі (тепер Орджонікідзе), Гомелі, Тарту. В 1903 ім’я Шевченка присвоєно створеному в Бєльцях театрові. Частіше почали перекладати Шевченкові твори. В 1905 — 07 Я. Купала переклав поезії «Минають дні, минають ночі», «Гоголю», «Думка» («Нащо мені чорні брови»), латиський поет Е. Рудзітіс — «Заповіт». У 1907 — 14 вірші Шевченка перекладали груз. поети Іасамані, С. Шаншіашвілі, латис. поет Роберт (Еван), білорус. поети М. Богданович, X. Чарнушевич і А. Гурло, узб. поет І. Даврон. Осет. поет Г. Цаголов своє захоплення Шевченком висловив у вірші «Прометей», до якого взяв епіграфом перші шість рядків з «Кавказу». В оповіданні-легенді «На березі Каспію» він використав пісню на слова Шевченка «Реве та стогне Дніпр широкий». Лит. поет Л. Гіра опублікував власним коштом збірку своїх перекладів «Віночок віршів Тараса Шевченка» (Сейнай, 1912), яка, за спогадами Т. Тільвітіса й А. Венцлови, була дуже популярною не тільки серед демократич. інтелігенції, а й серед селян. Шевченкові присвятили вірші Я. Купала, С. Хундадзе, С. Дрожжин. Із спогадами, лекціями, статтями про укр. поета виступали А. Упіт, Л. Гіра, А. Церетелі, Я. Гогебашвілі, О. Гарсеванішвілі, М. Богданович, Г. Ібрагімов, О. Соловян, М. Гаджинський та ін. Вони наголошували на тому, що творчість Шевченка в нових істор. умовах не тільки не втрачає злободенності, а й закономірно набуває широкого інтернаціонального звучання. А. Церетелі зазначав, що в розмові з автором «Кобзаря» він уперше зрозумів, як треба любити свою батьківщину й народ. Я. Гогебашвілі закликав перекласти всі твори Шевченка груз. мовою. Г. Ібрагімов підкреслив, що поезія Шевченка виражає такі суспільні ідеали, які здатні підняти на боротьбу нових і нових героїв свободи. М. Богданович рішуче заперечував давню традицію порівнювати Шевченка з О. Кольцовим чи Р. Бернсом і обстоював думку, що місце укр. поета — поряд з О. Пушкіним і А. Міцкевичем. Він написав спеціальне дослідження про багатство й красу поетики «Кобзаря», зазначивши: «В особі Шевченка всесвітня література має поета з віршем мелодійним і красивим, — поета, який красу своїх творів будував не на засобах поетичного впливу, що б’ють у вічі, а, навпаки, на засобах найбільш тонких — асонансах, алітераціях, внутрішніх римах; поета, який до цієї краси відзначених елементів вірша долучив іще надзвичайну силу своїх ритмів, а також оригінальність, жвавість і граціозність різноманітних метрів» (Богданович М. Творы, т. 2. Мінськ, 1928, с. 53). Своєрідним викликом самодержавству проти заборони вшанування пам’яті поета звучала стаття А. Хнкояна «Незабутній Тарас», опублікована в журн. «Аскер» («Колоски», 1914, № 5). А. Упіт у статті «Тарас Григорович Шевченко» (1914) писав, що у творах укр. поета порушено значні, важливі загальнолюдські проблеми свободи й гідності людини, піддано нещадній критиці самодержавно-кріпосницький лад. Саме тому вони мають інтернаціональне звучання. Така сама думка є провідною у працях О. Гарсеванішвілі «Великий поет України Тарас Шевченко» і «Значення поезії Тараса Шевченка». В останній підкреслено: «Поет був невтомним борцем за свободу свого народу і в той же час — поборником щастя для всіх трудящих на землі... Він прагнув пробудити між народами добрі думи, високі почуття» («Колхіда», 3.V 1911). Найвиразніше вплив Шевченка позначився в той час на білорус. і лит. л-рах, які переживали період бурхливого нац. відродження. З іменами Майроніса і Л. Гіри — в Литві, Я. Купали й Я. Колоса — в Білорусії пов’язано утвердження“ л-ри на позиціях народності й реалізму. Білорус. і лит. письменники спиралися не тільки на демократичні традиції своєї культури, а й на досвід великих майстрів худож. слова інших л-р. Їм особливо близький був Шевченко, поет, який в умовах тяжкого соціального і нац. гноблення, переслідування демократичної культури подав мужній голос на захист свого народу. «Кому-кому, — додавав Л. Гіра, — а нам, литовцям, Шевченко повинен бути, по-моєму, дуже й дуже зрозумілим, близьким, майже своїм» («Віночок віршів Тараса Шевченка», лит. мовою. Сейнай, 1912). Я. Купала, Я. Колас, Л. Гіра не раз висловлювалися про своє плідне навчання в укр. поета. Творчістю Шевченка цікавилися й К. Рачкаускас-Вайрас, Ю. Яноніс, Й. Білюнас, А. Цьотка, З. Бядуля, Я. Журба, К. Буйло.

Незважаючи на вкрай несприятливі умови, Шевченкова поезія ще до Великої Жовтн. соціалістич. революції здобула визнання народів Росії. Але це виявлялося ще переважно в небагатьох перекладах і окремих захоплених відзивах. На всю силу творчість Шевченка розкрилася тільки в радянський час. Вона по праву зайняла почесне місце в багатонаціональній соціалістичній культурі, бо високі ідеї гуманізму, що лежать в її основі, глибоко співзвучні новій добі. З Шевченкової поезії постає широка картина життя й боротьби укр. народу, його нагромаджений віками істор., культ., моральний досвід. У ній відбилися найпередовіші ідеї епохи, віковічні прагнення трудящих до волі й братерства. «Ця особливість творів могутнього поета, — писала „Правда“ до сторіччя з дня смерті Т. Г. Шевченка, — надзвичайно важлива для нас, радянських людей, які розвивають у кожній національній культурі такі нові її риси, які ще тісніше зближають, ріднять між собою різні народи нашої багатонаціональної Батьківщини, яка будує велике майбутнє» («Правда», 10.III 1961).

Пізнанню Шевченка, поширенню його слави сприяє вся система рад. життя: демократичність ладу, духовна спільність, братерська співдружність народів, розгалужена мережа освіт. закладів, заходи щодо збереження й пропаганди класичної спадщини, відзначення ювілеїв видатних діячів минулого, обмін культурними цінностями тощо. У Звітній доповіді XXV з’їздові КПРС Л. І. Брежнєв відзначив: «Атмосфера справжнього колективізму і товариськості, згуртованість, дружба всіх націй і народів країни, які міцніють день у день, моральне здоров’я, яке робить нас сильними, стійкими, — такими є яскраві грані нашого способу життя, такими є великі завоювання соціалізму, що увійшли в плоть і кров нашої дійсності» (Матеріали XXV з’їзду КПРС. К., 1976, с. 98).

Ще в перші роки Радянської влади від імені всього рос. народу відкрито пам’ятники Шевченкові в Петрограді і Москві. В 1926 пам’ятник Шевченкові встановлено в м. Полторацьку (тепер Ашхабад). В 1927 погруддя Шевченка поставив казах. народ у Форті Олександрівському, перейменованому 1939 на Форт Шевченка (див. Пам’ятники Т. Г. Шевченкові). У Рад. республіках почали широко перекладати й видавати твори Шевченка, називати його ім’ям школи, вузи, бібліотеки, вулиці, парки (див. Шевченківські найменування). З шкільної лави знайомляться читачі різних національностей з поезією Шевченка, вивчають її разом з творчістю О. Пушкіна й М. Некрасова, Ш. Руставелі й Нізамі, А. Навої і О. Туманяна, Абая Кунанбаєва і Я. Райніса (див. Вивчення життя і творчості Т. Г. Шевченка в середній та вищій школі). Ювілеї великого поета виливаються у свято дружби народів, стають формою єднання, взаємозв’язку і взаємодії культур.

На поч. 20-х pp. виходить значно повніший, ніж у дожовтневий період, «Кобзар» рос. мовою, і відтоді постійно зростає кількість і якість рос. перекладів поезії Шевченка. В 1939 вийшов повний «Кобзар», а 1948 — 49 — п’ятитомне зібрання творів поета (повторно — 1955 — 56, 1964 — 65). У 1918 з’явився переклад поеми «Кавказ» білорус. мовою, а 1929 — черкеською. На поч. 20-х рр. Шевченком захоплюється білорус. поет П. Трус і чуваський — М. Сеспель. Справді широкого резонансу творчість Шевченка набула в 30-х pp. Крім окремих перекладів у періодич. виданнях, з’являються збірки творів, публікуються нариси про життя і творчість поета, вірші, присвячені йому. В 30-х pp. з’явилися збірки поезій Шевченка азерб. (1934), казах. (1935), груз. (1937) мовами. До стодвадцятип’ятиріччя з дня народження Т. Г. Шевченка (1939) його твори видали збірками чи публікували в пресі в усіх союзних і переважній більшості автономних республік. Широко відзначено в республіках шевченківські дні 1939, 1961, 1964. У наук. шевченківських збірниках, у періодич. виданнях опубліковано ряд праць про освоєння традицій Шевченка л-рами народів СРСР. Принципове значення для становлення й спрямування рад. шевченкознавства в братніх республіках мали виступи Я. Коласа, А. Мірцхулави, Аразі, Р. Рзи, А. Тажибаєва, С. Сасикбаєва, М. Шейхі, М. Рахімі на шостому пленумі правління Спілки радянських письменників СРСР 1939, присвяченому 125-річчю з дня народження Шевченка. В них уперше систематизовано й осмислено великий фактичний матеріал про входження укр. поета в л-ри народів СРСР. Цікаві аспекти творчості поета розкривали доповіді О. Білецького про місце Шевченка в світовій л-рі, М. Рильського — про поетику «Кобзаря» та К. Чуковського — про особливості перекладу творів укр. поета рос. мовою. У Білорусії та Узбекистані вийшли збірки статей, нарисів, віршів, присвячених Шевченкові. Нові праці про роль його творчості в розвитку л-р народів СРСР опубліковано 1964. Багато нового внесли у шевченкознавство виступи на об’єднаному пленумі правлінь Спілки письменників СРСР і Спілки письменників УРСР, на Міжнародному форумі діячів культури, присвячених 150-річчю з дня народження укр. поета. В Казахстані, Грузії, Білорусії та ін. республіках вийшли шевченківські збірники, монографії про життя і творчість народного поета України. Поглибленішому сприйняттю Шевченкових традицій сприяли статті партійної преси, зокрема газ. «Правда».

Як і раніше, велику роль в освоєнні спадщини Шевченка л-рами народів СРСР відіграє рос. л-ра, хоч у братніх республіках є вже поети, які перекладають з оригіналу, користуючись порадами укр. письменників. Серед перекладачів Шевченка — такі видатні майстри, як О. Твардовський, О. Прокоф’єв, М. Тихонов, Я. Купала, Я. Колас, С. Чиковані, Г. Сарян, С. Вургун, Д. Гуліа, А. Тажибаєв, А. Лахуті, Алімджан Хамід, Б. Солтанніязов, К. Маликов, М. Сеспель, М. Джаліль. Робота над перекладами, за свідченням поетів-перекладачів, це велика школа майстерності. «Перекладаючи вірші Тараса Шевченка, — зазначав С. Рустам, — я ще раз зрозумів і відчув усю глибину його могутньої обдарованості. Я звернувся безпосередньо до оригіналів, вчитувався в них, прагнув пізнати неосяжні багатства барв і відтінків української мови, засвоїти ритм і звучання українського вірша» («Правда Украины», 10.III 1961). Тією ж думкою перейняті статті Я. Коласа, Гафура Гуляма, Б. Дорджієва, І. Абашидзе, Я. Судрабкална, Г. Раяметса, Т. Жарокова, А. Лупана, П. Хузангая, Є. Матузявічюса та ін. (див. Перекладання творів Т. Г. Шевченка). АН Каз. РСР випустила присвячений Шевченкові збірник «Брат наш, друг наш» (Алма-Ата, 1964), АН БРСР — «Тарас Шевченко і білоруська література» (Мінськ, 1964), в Грузії вийшов збірник «Грузинські письменники — Тарасові Шевченку» (Тбілісі, 1964). Грунтовні дослідження написали К. Корсакас, Е. Сокол, С. Амірян, Л. Асатіані, Аріф, B. Івашин, М. Ларченко, C. Ісаков, В. Західов, Й. Вартичан. Визнання наук. громадськості здобули монографічні праці В. Імедадзе «Т. Г. Шевченко і Грузія», Г. Надареїшвілі «Тарас Шевченко в грузинській літературі», А. Салахяна «Озброєний пророк», В. Абрамавічюса «Тарас Шевченко і Вільнюс», Т. Беїсова «Т. Г. Шевченко в Казахстані», Б. Чайковського «Незабутня сторінка дружби». Всесоюзного характеру набули наук. шевченківські конференції, які проводяться з 1952.

Головна увага в більшості праць зосереджується на інтернаціональному значенні творів поета, на їхній ролі в суспільно-політ. і літ. житті народів СРСР. У ряді досліджень робляться спроби проаналізувати майстерність поезій «Кобзаря», заглибитись у порівняльний аналіз перекладу та оригіналу. Розглядаються й питання конкретного впливу Шевченка на творчість того чи іншого письменника, на становлення й розвиток братніх рад. літератур. Усе це разом сприяє і глибшому осмисленню спадщини укр. поета, і точнішому та майстернішому перекладові його творів мовами народів СРСР. Перекладачі й літературознавці несуть слово поета в маси, духовно збагачуючи їх, виховуючи в них почуття братерства й дружби народів.

Для л-ри соціалістич. реалізму досвід Шевченка є особливо важливим. Він орієнтує рад. письменників на мистецтво, яке втілює високі ідеї в досконалій і дохідливій худож. формі, найтісніше пов’язане з життям, думами, почуваннями й прагненнями народу, допомагає йому зростати духовно. Укр. мову Шевченко підніс до рівня розвинених літ. мов світу (див. Мова Т. Г. Шевченка). Як зауважив Г. Сарян, любити, оберігати й розвивати рідну мову Шевченко заповідав не тільки українцям, а й усім народам. Шевченкові присвячено багато літ. творів. Розвиваючи кращі традиції минулого, рад. письменники прагнуть дати різнобічне й правдиве уявлення про великого поета-борця, художника-новатора, чия творчість допомагає будувати нове життя, нову культуру. Ще на поч. 30-х pp. з’явилася радіокомпозиція Е. Багрицького «Тарас Шевченко», а пізніше — твори Б. Вадецького «Повернення», Л. Бать і О. Дейча «Тарас Шевченко», поезії М. Тихонова, В. Лебедєва-Кумача, М. Ушакова, Л. Вишеславського і багатьох ін. Значними явищами є поеми Я. Купали «Тарасова доля», С. Еулі «Тарас Шевченко», Є. Букова «Шевченко на Дунаї», X. Єргалієва «Тарас Шевченко», А. Рахматова «Тарас», З. Халіла «Тарас», поезії А. Венцлови, П. Бровки, Я. Коласа, А. О. Шогенцукова, А. Веяна, А. Сухайлі, Г. Леонідзе, С. Капутікян, повість У. Бекбаулова «Тарас на Аралі» та ін. Істор. доля спадщини Шевченка підтверджує, що найкращі здобутки нац. культур завжди знаходять шлях до всіх народів, стають їхнім духовним надбанням. Уже протягом більше ста років традиції укр. поета сприймаються, оновлюються й примножуються л-рами народів СРСР, кожне нове покоління рад. письменників не тільки відкриває в них якісь не помічені раніше життєво важливі для себе сторони, а й підносить їх своєю діяльністю на вищий рівень. Див. також статті про окремі л-ри народів СРСР і Шевченка.

Літ.: Тарас Шевченко. Документи і матеріали. 1814 — 1963. К., 1963; VI Пленум Правлення Союза советских писателей СССР, посвященный 125-летию со дня рождения Тараса Григорьевича Шевченко, бюллетень 1 — 5. К., 1939; Всенародна шана. К., 1967; Братерство народів — братерство культур. К., 1960; Тичина П. Шевченко і поети братерських республік. В кн.: Тичина П. Магістралями життя. К., 1941; Бажан М. Дружба народів, дружба літератур. К., 1954; Шубравський В. Є. Шевченко і літератури народів СРСР. К., 1964.

В. Є. Шубравський.

НАРОДНА ДЕКОРАТИВНА ТВОРЧІСТЬ І Т. Г. ШЕВЧЕНКО. Шевченко добре знав твори нар. образотв. і декор. мистецтва. Згадки про них є в його поезії і прозі. З автобіографії поета відомо, що під час навчання в сільс. дяків він захоплювався книжечками з «кунштиками» — гравірованими ілюстраціями й оздобами, а коли служив козачком у пана, — залюбки копіював лубочні картини «суздальської школи» та малюнки з зображеннями великого рос. полководця М. Кутузова, героїв Вітчизн. війни 1812 Я. Кульнєва та М. Платова, персонажа рос. билин Солов’я-розбійника. Фолькл. образи посідають велике місце в малярській і графічній спадщині Шевченка. До нар. джерел вія звертався протягом усього творчого життя, розробляючи сюжети істор. і жанрових композицій. Ще в час навчання в рисувальних класах Товариства заохочування художників у Петербурзі Шевченко виконав малюнок на тему укр. нар. думи про смерть Б. Хмельницького й обрання гетьманом його сина Юрія (1836 — 37). В 1842 він намалював жанрову картину (ймовірно, парну до «Катерини»; зберігся ескізний начерк) на сюжет обжинок. Цей сюжет втілено в поемі «Слепая» та повісті «Наймичка». Фолькл. символіка відіграє значну роль в образному ладі картини «Катерина». Офорти на сюжети нар. пісень і казок, обрядів, звичаїв і повір’їв, за задумом Шевченка, мали становити окремий розділ альбома «Живописная Украина». В першому випуску цього видання є естампи «Старости», «Судня рада» та «Казка» (останній — за мотивом нар. казки про солдата і смерть; естамп трактовано як сатиру на миколаївську солдатчину). До наступних випусків мали ввійти офорти «Ой ходив чумак сім рік по Дону» (за мотивом нар. пісні), «Іван Підкова у Львові», «Сава Чалий», «Павло Полуботок у Петербурзі», «Семен Палій у Сибіру», «Перезва», «Похорон молодої». «Жнива».

На засланні увагу Шевченка привернули постаті казах. нар. співців; він відтворив їх у сепіях «Тріо» (1851), «Пісня молодого казаха» (1851 — 57), у рельєфі «Тріо» (1853, не зберігся). В сепіях «Казашка Катя» (1856 — 57), «Молитва по вмерлих» (два малюнки, обидва — 1857, не знайдено) художник втілив поетичний казах. нар. звичай молитви по вмерлих. Фолькл. символи, композиційні прийоми, характерні для нар. картин, є в деяких малюнках серії «Притча про блудного сина» (1856 — 57). В останні роки життя Шевченко знову звернувся до укр. нар.-пісенних образів. За спогадами М. Білозерського, П. Кочубей 1859 замовив Шевченкові чотири картини олійними фарбами (за іншими джерелами, це мали бути розписи стін і плафона його будинку), дві з яких — на сюжети «Як русалки місяць ловлять» і «Сомко Мушкет» (за мотивом укр. нар. думи). Зберігся малюнок Шевченка сепією «Русалки», який належав П. Кочубею (лист Шевченка до М. Макарова 12.IV 1860) та три етюди олівцем до нього. Чи працював Шевченко над картиною «Сомко Мушкет» — невідомо. Твори нар. образотв. і декор.ужиткового мистецва Шевченко вводив у свої істор. і жанрові композиції для характеристики доби й нар. укладу життя. Це зображення картини «Козак-Мамай» в офорті «Дари в Чигрині 1649 року» з альбому «Живописная Украина», орнаментованих кошм і посуду в малюнках «Казахи в юрті» й «Казахи біля вогню» (обидва — 1848 — 49), «Тріо», «Пісня молодого казаха», орнаментованого надгробка в малюнку «Казашка Катя». Нар. творчість мала великий вплив на Шевченка-художника і багато в чому визначила демократич., реалістич. спрямованість його малярства й графіки.

Літ.: Владич Л «Живописна Україна» Тараса Шевченка. К., 1963; Паламарчук Г. Нескорений Прометей. К., 1968.

Ч. В. Владич.

НАРОДНА СЛОВЕСНА ТВОРЧІСТЬ І Т. Г. ШЕВЧЕНКО. Початок літ діяльності поета припав на час бурхливого захоплення літ. і мистецької громадськості нар. творчістю. Загальний поворот до народності, інтерес до фольклору, зумовлений розвитком романтизму, відповідав переконанням, потребам Шевченка. Любов до нар. слова в поета визначалась не модою чи якоюсь літ. школою; у нього органічно поєднались природне тяжіння особистості з вимогами часу, індивідуальні якості таланту — з традиціями. Шевченко з дитинства виховувався в світі нар. образів: він слухав пісні матері, оповідання діда, розповіді й перекази старих людей та ду- ми кобзарів. Його хвилювали образи нар. борців, оспівані в істор. піснях і думах, у яких він бачив картини мужньої боротьби народу за своє визволення, вияв героїчного духу й незламного характеру нар. героїв. Поетична уява молодого Шевченка живилась пафосом визвольної боротьби, героїчною романтикою народної творчості, яку він називав думою правди, народною славою. Поет захоплювався неповторною музикальністю народних дум, багатством і точністю відображеного в них світовідчуття народу (див. Кобзарське мистецтво і Т. Г. Шевченко, Музика і Т. Г. Шевченко). Він знайомився з фольклорними матеріалами, вміщуваними в друкованих і рукописних збірках того часу, й сам збирав зразки усної нар. творчості. Вбачаючи в ній вияв інтересів і поглядів певних соціальних груп, Шевченко уважно ставився до кожного фольклорного твору й записував здебільшого рідкісні варіанти зразків нар. творчості. Відомо чотири Шевченкові альбоми різних років, що містять 61 твір (з них 19 записів зроблено вперше. Див. Альбом 1839 — 43 років, Альбом 1845 року. Альбом 1858 — 59 років, Альбоми рисунків, поезій і фольклорних записів 1846 — 50 років). Частина зібраних матеріалів загинула під час арешту поета 1847. Чотири пісні, записані до окремого зошита у Сквирському повіті на Київщині (не зберігся), опублікував 1874 І. Рудченко. Чимало фольклорних зразків містять Шевченкові повісті, «Щоденник» та «Букварь южнорусский». В народній творчості Шевченко знаходив глибоку життєву й художню правду. Саме тому він не тільки черпав звідти матеріал для своїх творів, а й вводив у них, часто без найменших змін, нар. прислів’я, уривки з пісень («Слепая», «Гайдамаки», «Відьма», «Марина»), вдавався до змішування, поєднання окремих рядків фольклорних зразків, перетворення пісенних мотивів і деталей, завжди, проте, зберігаючи цілісність задуму, або переосмислював народнопоетичні образи й звороти (образи голуба й голубки, калини, вітру буйнесенького; весілля як війни; шлюбу як смерті; сіяння жита, пшениці, жнив як битви, воєнного успіху; зарослих терном шляхів як довгої, вічної розлуки; синоніми, тавтологічні вислови — «кляла-проклинала», «рано-вранці», «у славному-преславному місті Чигирині», «утікали на вольную волю», «кохайтеся-любітеся» тощо). Шевченкові погляди на фольклор не були статичними, вони розвивалися відповідно до еволюції його світогляду (див. Світогляд Т. Г. Шевченка). Поет розумів велику пізнавальну, ідейно-естетичну й виховну функцію поетичного слова нар. мас, різко виступав проти вузького етнографізму, дорікав тим письменникам, які підносили до ідеалу й вихваляли те, що не визначало сутності нар. життя. Шевченко сприймав фольклор як невіддільну частину нар. буття, без розуміння якої не можна пізнати життя, розкрити духовний світ, думи й помисли трудящих людей. Його цікавили насамперед твори, сповнені обурення й ненависті до експлуатації й експлуататорів, твори, в яких було відображено класову боротьбу в покріпаченому селі: пісні наймитсько-бурлацькі, про сільську й козацьку голоту, про сел. повстання, гайдамацький рух, Коліївщину. Такі твори відповідали характерові поезії Шевченка, були співзвучні його настроям. Поет виявляв великий інтерес і до творчості рос., білорус. польс. та ін. слов’янських народів, знайомився з казах. фольклором. Він захоплювався рос. нар. піснями, легендами й оповіданнями про повстання С. Разіна, К. Булавіна й О. Пугачова, знав чимало билин. До джерел фольклору братніх народів він часто звертався в своїй поезії. Знання життя і прагнень народу та його творчості й передові ідеї часу, які були органічними для Шевченка, визначили шлях, яким він пішов у л-рі й мистецтві, — шлях народності й реалізму. Глибока народність Шевченкових творів зумовила велике поширення їх серед трудящих мас і органічне влиття в фольклор (див. Шевченко Т. Г. у народній словесній та музичній творчості).

Плодотворний вплив нар. творчості відчутний у всіх жанрах поезії Шевченка. На початку своєї літ. діяльності він звернувся до жанру балади як своєрідного вияву романтичного сприйняття дійсності з її трагічними колізіями. І вже в цих перших творах Шевченко ви ступив як поет, що виріс на нар грунті. Фантастика тут переплітається з реальними картинами життя, а героїні — прості жінки, духовно багаті натури, які прагнуть до щастя, але не можуть його здобути й передчасно гинуть. Так, в основу балади «Причинна» покладено нар. вірування про русалок. Поет розробив типовий для фольклору трагічний у розв’язці мотив розлуки дівчини з парубком, але дав своє трактування теми. Смерть дівчини, — це своєрідний протест проти несправедливості тогочасного життя. В баладі, як і в більшості творів Шевченка, картини природи подано за принципом народнопісенного паралелізму. Опис її визначає коротку символічну паралель до людського життя, природа наче живе одними інтересами з людиною або становить контраст до трагічних подій. У баладах «Утоплена» й -«Русалка» Шевченко майстерно змалював дівочу красу засобами порівнянь, побудованих за фольклорними зразками. Сюжети балад «Тополя» і «Лілея» запозичено з нар. легенд. Узявши в них мотив перетворення, поет написав цілком оригінальні твори, сповнені протесту проти соціальної несправедливості. В «Тополі» він змалював образ дівчини, яка всупереч намовам не зрадила свого милого й обрала смерть, аніж життя з нелюбом, обернувшись на тополю; в «Лілеї» — оспівав Лілею і Королевий цвіт як символи чистоти людських взаємин, як алегоричний докір суспільству за несправедливе ставлення до жінки. В основу твору «Чого ти ходиш на могилу?» покладено нар. повір’я про те, ніби душа померлого з’являється живим у вигляді пташки. Водночас Шевченко написав вірші, які, хоч і схожі на твори баладного характеру, але позбавлені фантастич. елементу: «У неділю не гуляла», в якому смерть чумака в дорозі змальовано в дусі народної пісні, «Хустина» й «У тієї Катерини», де розроблено фольклорні теми про від’їзд козака в похід і повернення війська з тілом порубаного лицаря та про «тройзілля», трьох козаківсуперників, що домагаються руки дівчини-красуні. Пісенні мотиви стали основою для змалювання невгамовного людського почуття, козацької відваги й гордості. Збагачуючи свою майстерність шляхом засвоєння перлин народної поезії, Шевченко шукав нових поетичних форм.

Нар. творчість була для нього джерелом натхнення, вона часто підказувала йому форми для втілення власного життєвого й поетичного досвіду Його балади — якісно вищий етап у розвитку цього жанру на Україні. Наближення балади до нац. грунту, яке розпочали поети-романтики, знайшло завершення в творчості Шевченка Він позбавив баладу ускладненої фантастики, ввів у неї типово нар. мотиви, надав їм виразних рис нар. колориту й соціального спрямування.

Характер зв’язків Шевченка з фольклором визначає його ідейно-світоглядна єдність з народом. В соціально-побутових поемах Шевченка, які не мають аналогічних відповідників у фольклорі, нар. пісня не посіла такого місця, як у баладах. Тут поет використовував лише окремі мотиви й образи, які тією чи ін. мірою впливали на задум творів, конкретизуючи його. В поемі «Катерина» це — заспів, монолог матері, в якому вдало використано форми голосіння, зустріч Катерини з своїм спокусником, що нагадує подібну картину з нар. пісні «Там у лузі при долині». Осмислення Катериною ілюзорності своїх мрій і надій співзвучне роздумам дівчини з пісні «Сидить голуб на березі». Портрет Катерини (за фольклорною традицією поет виділив найзагальніші деталі її зовн. вигляду, вдався до протиставлення доброї і злої долі, чим досяг чіткості побутової й соціальної характеристики героїні), образна система (зокрема вдало створені за нар. зразками параде; лізми) відповідають естетиці нар. творчості. У поемі «Слепая» використано поширений у нар. піснях мотив кохання селянки і пана з трагічною для знівеченої дівчини розв’язкою. Шевченко доповнив, узагальнив сумну розповідь, збагатив її новими епізодами, філософ, роздумами, дав своєрідне трактування й не зафіксовану в фольклорі розв’язку життєвого конфлікту. В поемі «Наймичка» нар. поезія відіграла роль композиційного стрижня. В пролозі мати-покритка співає пісню про вдову, що народила двох синів. Ця пісня проливає світло на її дальшу поведінку й становить основу розповіді про долю матері і сина, про глибоке материнське почуття й самопожертву заради щастя дитини. Кінцівка поеми — передсмертне очікування сина з дороги — нагадує сцену з нар. думи про повернення сина з чужини. Тут, як і в думі, смерть не спроможна встояти перед великою любов’ю матері й її бажанням побачитись із сином. Лише дочекавшись сина, мати помирає. Нар. повір’я надихнули Шевченка створити поему «Відьма». Але в свій твір поет уклав душу неповторного таланту, цілком підпорядкувавши фольклорну першооснову власним мистецьким завданням. Відьма — не фантастична істота, а дівчина-покритка, яку суспільство кинуло на глум і злиденне існування. Змальовуючи долю скривдженої жінки, Шевченко виходив з позицій народних, з народного розуміння й морально-етичної оцінки соціальних подій. У поемах «Сова» і «Москалева криниця» відчувається відгомін рекрутських пісень, у яких осуджено несправедливість громадської ради, що захищала інтереси багатіїв і кривдила бідняків. У долі матері («Сова»), єдиного сина якої забрали в рекрути, відображено весь трагізм становища вдови в покріпаченому селі, правдиво переданого поетичним генієм народу. Крім широких тематичних зв’язків з рекрутськими піснями, його поема «Сова» в окремих місцях способом вислову думок і деякими мотивами майже цілком відповідає нар. поезії (описи набору рекрутів, розпачу вдови, яка пішла до міста за сином, сподіваючись іще хоч раз побачити його, картини народження дитини в зеленій діброві, де мати до схід сонця воду брала і в барвінку сина купала). Закон людяності, закон етичної правди — такий основний принцип, що визначає поведінку людини з народу. Виходячи саме з народного розуміння добра і зла, Шевченко в поемі «Москалева криниця» створив образ гуманної благородної людини, в якої під селянською свитою б’ється велике серце, сповнене любові й співчуття до знедолених. Тему жіночої долі — одну з головних у соціально-побутових поемах — Шевченко подав у кількох варіантах. Почавши з «Катерини», з показу поневірянь покритки, в пізніших творах — «Слепая», «Наймичка», «Відьма», «Марина», «Марія», «Неофіти» — він відобразив протест проти насильства, показав боротьбу з існуючими соціальними порядками. Тему зганьблення паном дівчини-селянки — тему, яку до нього вже ставили й розробляли в худож. л-рі, Шевченко розв’язав з ідейно-світоглядних засад народу, уникнувши мелодраматичності й сентиментальності. Новаторські за змістом, його поеми особливі й за формою та способом зображення. Широка епічна розповідь з численними відступами, в яких відбито народну оцінку соціальних суперечностей і явищ, була новою в укр. письменстві. Життєва правда в народній інтерпретації втілена тут у типових ситуаціях і характерах; правда нар. творчості як узагальнення, осмислення дійсності переплавилась У худож. правду великого ідейно-естетичного звучання. Фольклоризм Шевченкових побутових поем не вузько предметний, він виявляється в типовості зображення, в глибокому відтворенні устрою й суті нар. життя. Поет змалював долю жінки відповідно до поетичного досвіду народу, до його розуміння соціальних явищ і суперечностей. Одвічне поривання до щастя й волі, благородство людської натури, сповненої почуттів вірності і самопожертви заради великих ідеалів кохання, — типові мотиви нар. творчості. Показавши життя жінки в усій складності класових, соціальних і побутових чинників, які визначають її тяжку долю, поет використав традиційні атрибути нар. поезії, зобразив повір’я і звичаї, але не самі по собі, а як частину зумовленого ними життя героїв. Трагедія Шевченкових героїнь — не тільки в соціальній несправедливості й нерівності, а й у тому, що їхні вчинки і дії суперечать усталеним, традиційним поглядам на шлюб, сім’ю і родинні відносини. Скривджена жінка, не знаходячи захисту від людського осуду, кінчає життя самогубством («Катерина»), приховує своє безталанне материнство («Наймичка»), божеволіє («Відьма»). І, нарешті, завершення еволюції цього образу — жінка-месниця, яка всіляко намагається відстояти свої права, правду(«Марина», «Неофіти»). В освітленні таких аспектів життя жінки Шевченко піднявся до вершин поетичного синтезу фольклорного матеріалу. Від запозичень окремих деталей, введення типово народних чи трансформованих поетом мотивів і образів до органічного сплаву нової якості — такий генезис Шевченкового фольклоризму. Тут мало зовнішніх подібностей з нар. творчістю, але позиція поета в зображенні соціальних явищ, його погляди на окремі факти життя, образна система — цілком народні

(роздуми про багатство і бідність, добро і зло, про молодість і старість, про смерть як далеку дорогу).

Шевченко високо цінував народну істор. поезію за її високу художність, за те, що в ній глибоко розкривається народний характер, боротьба за волю, соціальну й нац. незалежність. В істор. піснях і думах справжню вартість для Шевченка становили народна оцінка подій, народний погляд на епоху. В поезії народу Шевченко знайшов конкретний матеріал, узагальнені образи учасників морських походів, високомистецькі картини природи. Так, з нар. думою про чорноморський похід гетьмана Серпяги безпосередньо пов’язана поема «Іван Підкова» (до речі І. Срезневський та М. О. Максимович твердили, що Іван Серпяга і Іван Підкова — одна особа), а в «Гамалії» та «Сліпому» проступають окремі мотиви й образи козацьких дум про турецьку неволю та нар. пісень про те, як сестра виряджала брата на війну. Використавши мотиви дум, Шевченко, проте, виступив не просто наслідувачем їх, він зосередив увагу на таких моментах, що допомагають розкрити сутність епохи, оспівати безстрашність народу в боротьбі за волю. Народнопісенні образи поет трансформував, надавав їм іншого відтінку або брав їх за основу для створення нових (персоніфіковані образи Босфору, Чорного моря, Дніпра, Хортиці, Візантії). Народна оцінка подій (сцена виряджання Степана на Січ з поеми «Сліпий», у якій відображено погляди на Січ як на найвищу життєву школу) в поєднанні з народністю форми набула в Шевченка цілком сучасного йому ідейно-політ. звучання: героїчне минуле укр. народу з його волелюбними традиціями протиставляється кріпосницькому рабству. Такий підхід до використання фольклору ще більшою мірою виявився в поемах «Тарасова ніч», «Гайдамаки», «Великий льох» і «Іржавець».

Нар. пісні, перекази й оповідання не тільки лягли в основу поеми «Гайдамаки», а й визначили погляди її автора на гайдамацький рух і Коліївщину. Утиски польс шляхти, що призвели до повстання, боротьба гайдамаків за визволення з-під гніту, перспективи розгортання гайдамацького руху змальовані відповідно до нар. традиції. Чуття народності, знання істор. фактів допомогли поетові об’єктивно оцінити події й трактувати образи Наливайка, Богуна, Хмельницького, Гонти й Залізняка в суто народному плані — як нар. героїв, виразників нар. ідеалів. Характери Оксани і Яреми, що органічно вплітаються в події й визначають сюжетну канву поеми, відображають кращі досягнення народної любовної й наймитсько-бурлацької лірики. В дусі фольклорних традицій поет показав логічне перетворення знедоленого наймита на борця за щастя і кращу долю. Ярема, як і більшість фольклорних героїв, не гине в бою, — він символізує безсмертя народу, нар. борців. Саме такого ідейно-худож. втілення в нар. творчості набули постаті Кармелюка, Довбуша і самого Шевченка. Дещо інший характер звернення до нар. традиції мають твори «Іржавець» і «Чернець». У них поет скористався не стільки історико-пізнавальною цінністю фольклорних творів, скільки окремими епізодами й картинами, що органічно ввійшли у побудову сюжету. В основу сюжету поеми «Іржавець», в якій виражено протест проти політики царизму на Україні, покладено легенду про іржавецьку ікону богоматері, що заплакала з жалю над долею України (цю легенду згадано і в поемі «Великий льох» та повісті «Музыкант»). Крім того, тут відчувається відгомін нар. пісень про Калниша (Калнишевського) й плачу запорожців, які покидали Січ. У поезії «Чернець» використано нар. пісні про Палія, що були відомі Шевченкові з публікацій І. Срезневського та М. Максимовича і з уст народу (поет сам записав три пісні про Палія і Мазепу), а також переказ про прощання запорожців із світом (П. Куліш записав його зі слів Шевченка і видав у зб. «Украинские народные предания». М., 1847). Вірші «Швачка» й «У неділеньку у святую» — своєрідні етюди до картин минулого. У першому поет запозичив з нар. пісень про Швачку тему, героя і традиційні звороти, у другому — використав матеріали, вміщені в «Запорожской старине», та думи про визвольну боротьбу укр. народу проти пансько-шляхетської Польщі, наслідуючи їхню форму, поетич. вислів і урочистий тон розповіді. Тут, як і в поемі «Сліпий» (дума Степана), автор виступив досконалим майстром, який не стилізує, а творить у народному дусі.

В ліриці й політ. поемах Шевченка народнопоетичні мотиви й образи переважно виконують асоціативні функції: окремий настрій, психологічний нюанс, мимовільна згадка чи вислів викликають цілісні картини й складний комплекс образів і узагальнень. Вони настільки індивідуалізовані, що часто втрачають свій первісний сенс, набувають ознак нової поетич. якості. Так з’являються в творчості поета наскрізні мотиви долі й волі, могили й України, сирітства й самотності тощо. Багато віршів має пісенний характер, розробляє епічні сюжети. Розповідь у них звичайно ведуть сироти, молоді безталанні дівчата, які в нужді й горі, сумуючи, марнують свої літа. Такі мотиви у Шевченка, як нарікання на долю, пошуки кращого життя за синім морем, звернення по допомогу до природи (напр., вітру буйного), образи калини, орла сизокрилого, явора і шляху, що позаростав терном тощо, хоч і грунтуються на фольклорі, мають уже нові літературні риси. Більшість цих творів написана 14-складовим віршем. Образний і стильовий візерунок нар. пісні характерний і для багатьох віршів поета, написаних пізніше. Поетич. розповідь у цих творах, в основу якої взято якийсь окремий побутовий мотив, під пером великого майстра часто перетворюється на цілі завершені картини. Напр., у віршах «Не хочу я женитися», «Нащо мені женитися?» звичайна побутова тема одруження набуває ознак алегоричності: лицарської звитяги й козацької смерті — одруження з Великим Лугом, високою могилою. Так побудовано й твори останніх років життя, в яких Шевченко знову вдався до улюблених образів і мотивів сімейного затишку («Ой діброво — темний гаю!», «Над Дніпровою сагою», «Тече вода з-під явора»). А в вірші «Чи не покинуть нам, небого» поет, передчуваючи наближення невблаганного кінця, ще раз, тепер востаннє, звернувся до пісенної образності — готування возів у далеку дорогу. У багатьох випадках побутово-соціальний аспект зображення переростає в політ. узагальнення. Поширений у нар. творчості мотив долі сповнюється в Шевченка революц. закликом спрямувати світ іншими шляхами («Минають дні, минають ночі»), ідентифікується з долею поета («Доля», «Чи не покинуть нам, небого») та з долею України. Значної еволюції зазнав і образ могили. В нар. піснях він виступає майже завжди в одному аспекті — могила розмовляє в степу з вітром або одиноко стоїть у чистому полі. Шевченко любив ці пісні, сам співав їх, уривки з них наводив у творах. Але якщо в нар. поезії цей образ має переважно суто зовнішнє значення, виступає як складова частина степового українського пейзажу й, звичайно, викликає лише певні роздуми, то в Шевченка він набагато складніший: у могилах поховано волю, вони нагадують про героїчне минуле народу. Та разом з тим він висловлював віру в те, що розвиток суспільства неминуче приведе до революції. До образу могили зверталися й інші поети, зокрема А. Метлинський. Але функція цього образу в їхніх творах інша — ідеалізація минулого.

Зв’язки Шевченка з фольклором багатогранні й по-різному виявляються на окремих етапах його творчого життя, в жанрових і стильових особливостях його поезії. Разом з тим багато творів поета виходить за межі фольклорної традиції в прямому розумінні. Проте їхня образна структура, поетика зберегли в переосмисленому вигляді типові ознаки худож. мислення народу. Народнопісенні епітети, порівняння й паралелізми, багата нар. символіка й найрізноманітніші риторичні фігури, зокрема система звертань і повторів, — органічно входять у Шевченків поетичний стиль, який відзначається простотою вислову, конкретною образністю й метафоричністю. Навіть складні суспільно-політ. й психологічні явища та абстрактні поняття поет найчастіше розкривав за допомогою метафоричних фольклорних або близьких за своєю природою до них образів. Зображуваний світ у нього персоніфікований: вітер шепоче, гуляє по полю, спочиває біля моря; доля блукає, по полях збирає колоски, хлопця за руку одводить «до п’яного дяка в науку», відміряє славу, витає над поетом і вчить говорити правду; лихо танцює, сміється, плаче; «пороги щось страшне співають», стогне гора над Чигирином; думи сплять, літа тихенько крадуться, серденько соловейком щебече та плаче тощо. Процес опрацювання фольклорного матеріалу в поета з роками вдосконалювався, збагачувався новими формами й методами. Почавши з романтич. захоплення нар. піснею, з введення окремих її елементів у свої твори для посилення в них нар. колориту, Шевченко згодом надавав перевагу поетичним трансформаціям фольклорних мотивів і образів, які, плавлячись у горнилі поетового таланту, набирали ознак нової художньої якості.

Взяті з фольклору тема чи образ були для Шевченка своєрідним посівним зерном, з якого виростав оригінальний поетичний задум. Синтез поетичних надбань народу — найхарактерніша ознака фольклоризму Шевченка зрілого періоду. Шевченко не просто розширив і поглибив відомі теми й мотиви, — він розвинув ідеї, які стали надбанням мас, оволоділи ними, вплинули на рівень соціальної свідомості й суспільної психології. Виходець з народу, поет зайняв чільне місце в його духовному розвитку, порушив проблеми, яких не було в фольклорних творах, піднісся до широких політичних висновків і філософських узагальнень.

Літ.: Сумцов Н. Ф. О мотивах поэзии Т. Г. Шевченко. «Киевская старина», 1898, № 2; Пільгук І. І. Шевченко і фольклор. «Літературна критика», 1936, №4; Айзеншток І. Шевченко і фольклор. «Літературна критика», 1939, 2 — 3; Попов П. М. Шевченко і народна творчість. В кн.: Збірник праць першої і другої наукових шевченківських конференцій. К., 1954; Гнатюк М. П. Фольклорна основа позитивних образів поеми Т. Г. Шевченка «Гайдамаки». «Наукові записки Київського державного педагогічного інституту», 1959, т. 31; Шабліовський Є. Народ і слово Шевченка. К., 1961; Сухобрус Г. Шевченко про фольклор. «Народна творчість та етнографія», 1961, № 1; Комаринець Т. І. Шевченко і народна творчість. К., 1963; Правдюк О. А. Т. Г. Шевченко і музичний фольклор України. К., 1966; Колесса Ф. Студії над поетичною творчістю Т. Шевченка. В кн.: Колесса Ф. М. Фольклористичні праці. К., 1970; Івакін Ю. О. Шевченко і фольклор. «Народна творчість та етнографія», 1971, № 2; Шевченкознавство. Підсумки й проблеми. К., 1975.

Т. І. Комаринець.

НАРОДНІСТЬ Т. Г. ШЕВЧЕНКА — одна з найважливіших ідейно-художніх засад його творчості. Зміст і характер Н. Ш. визначаються як поетовим розумінням ролі й значення л-ри в суспільному й культурному розвитку, так і мірою глибини й точності відображення нар. життя в творчості Шевченка, доступністю його творів для мас. Продовжуючи й розвиваючи кращі традиції попередньої укр. л-ри зображати, звеличувати духовну красу трудової людини, Шевченко водночас рішуче відкинув тенденцію обмежувати її інтереси й уподобання сферою побуту. В його творчості нар. маси вперше на весь голос заговорили як велика суспільно-політична і культурна сила. Цього досяг поет шляхом синтезування народного начала з передовими ідеями доби, з кращими здобутками рос. і світової культури. Розширюючи образні можливості нар. мови у відтворенні найрізноманітніших виявів людського життя, Шевченко підніс поетичну мову до рівня розвинених літературних мов світу, створив цією мовою худож. цінності, які духовно збагачують читача, пробуджують, розвивають у ньому худож. смаки, дають естетичну насолоду (див. Мова Т. Г. Шевченка). В його поезії народ виступає не тільки рушійною силою історичного процесу, а й творцем великих мистецьких цінностей.

Поезія Шевченка — нова якість народності. Назвою збірки «Кобзар» автор підкреслено визначав, що він є співцем і оборонцем нар. мас, виступає від їх імені. Уже перші твори Шевченка, як зазначив І. Франко, заясніли «невідомою досі в українськім письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову» (Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. Львів, 1910, с. 107). В них виражався біль за долю скривдженої людини, в творах історичного змісту прославлялася героїка визвольної боротьби. Образна й ритмічна система ранніх творів містила чимало народнопісенного елементу. Відповідаючи на заклики реакц. критики відмовитися писати про «мужика» його мовою, Шевченко у вступі до поеми «Гайдамаки» ствердив свою відданість «громаді в сіряках». Перспективний шлях для л-ри він вбачав не в розриві з народом, як йому радила реакц. критика, а в повнішому й глибшому висвітленні його життя, його духовного світу. Вже в «Гайдамаках» виразно зазвучали ноти протесту нар. мас проти соціальної несправедливості, виявилась їхня воля захистити свою людську гідність. Народність цієї поеми відзначив М. Добролюбов. У передмові до нездійсненого видання «Кобзаря» Шевченко різко осуджував спроби пов’язувати з поняттям народності щось примітивне, грубе. Назвавши псевдонародними твори, в яких переважало замилування етнографічно-побутовими деталями, поет вважав за головне відображати прогресивні сторони й тенденції в житті народу. Посилаючись на Р. Бернса, Шевченко підкреслював, що укр. л-ра, не відходячи від демократичної тематики, може й повинна піднестися до мистецтва справді народного й великого. «Щоб знать людей, — твердив Шевченко, — то треба пожить з ними. А щоб їх списувать, то треба самому стать чоловіком». На той час високі зразки такого мистецтва дав уже сам Шевченко, але його революц. твори ще не могли тоді побачити світу. В міру пізнання дійсності, освоєння ідей загальноросійського визвольного руху міцніло поетове переконання, що народ може й повинен бути активною суспільно-політ. силою — і саме таким його треба зображувати в л-рі, щоб підносити класову, революц. свідомість мас. Водночас розширювались мистецькі обрії Шевченка, збагачувалася й урізноманітнювалася його поетика. Видобувши з нар. глибин усе найсуттєвіше й найкраще, органічно поєднавши найцінніші надбання уснопоетичної творчості й класичної л-ри, Шевченко створив власну неповторну художню форму (див. Стиль Т. Г. Шевченка). В поемах «Сон», «Кавказ», у багатьох ліричних творах герой з «низів» стає на боротьбу проти самодержавного ладу, виносить йому суворий присуд. Поет утверджується на позиціях критичного реалізму й революц. демократизму (див. Революційно-визвольний рух і Т. Г. Шевченко). Він вважав, що народ має не тільки право на волю, а й силу здобути її. Для 40-х pp. 19 ст., коли дворянська революційність історично вже вичерпала себе, а різночинський демократичний рух ще тільки зароджувався, це був революц. крок у мистецтві. Як зазначав І. Франко, найвищі ідеї, найрадикальніші думки Шевченкової доби в його поезії нероздільно зливаються з нар. змістом. Про що б не писав поет, він ніколи не втрачав почуття кровного зв’язку з тим середовищем, з якого вийшов сам. Вся його творчість має виразно тенденційний, класовий характер. З позицій нар. мас він розв’язував загальнолюдські проблеми, порушував кардинальні питання суспільно-політичного характеру, що хвилювали передову громадськість усієї Росії. На цьому грунтувалася дружба Шевченка з російськими революц. демократами, в особі яких він знайшов спільників і однодумців у боротьбі за те, щоб л-ра стала для народу знаряддям пізнання дійсності й перетворення її революц. шляхом (див. Всеросійська революційна демократія і Т. Г. Шевченко). Подібно до того, як у творчості О. С. Пушкіна яскраво й всебічно відображено цілу епоху в житті рос. народу, так і в поезії Шевченка художньо узагальнено найістотніші прикмети історії, життя, боротьби, прагнень укр. народу в передреформену добу. Шевченко був і пристрасним поетом-революціонером, гнівним викривачем пороків самодержавнокріпосницького ладу, і ніжним ліриком, і співцем материнства, і палким поборником дружби народів. Його естетичний ідеал зумовлювався не тільки рівнем істор. й культурного розвитку епохи, рівнем гуманності у ставленні людини до людини, до навколишнього середовища й природи загалом, а й прозиранням у майбутнє. Виводячи на авансцену літератури селянина, зображуючи його як за законами істор. необхідності, так і за законами краси, поет часто відкривав нові багаті джерела образного мислення. Новий герой приносив з собою незнані доти думки, почування, прагнення, а з тим і своє розуміння краси людських відносин, людської гідності, мрії про майбутнє. Шевченко підносив його як велетня духу, дії, думки, але не обожнював, не ставив на котурни. В його творах проста людина, з плоті й крові, набираючи епічної сили, залишається земною, реальною. В народі поет бачив не надуману, не ілюзорну, а справді існуючу в потенції силу, яку можна й слід привести в рух. Ідейні, моральні і естетичні зв’язки з народом у Шевченка такі, що навіть узятий з міфології чи біблії матеріал набував у нього нар. звучання («Неофіти», «Марія», твори на біблійні теми). Вся Шевченкова лірика перейнята глибокими почуттями й переживаннями, які єднали поета з масами, виражали загальнолюдський, суспільний зміст. У його творчості все підпорядковано ідеї боротьби за революц. оновлення світу, за лад, спроможний визволити людину від гноблення й кривди. Саме тому А. Луначарський справедливо вважав Шевченка поетом за духом соціалістичним. Сучасники Шевченка говорили про його народність на підставі незначної частини творів переважно раннього періоду, наголошуючи на їхній спорідненості з фольклором та на доступності для народу. М. Чернишевський, М. Добролюбов, О. Плещеєв відзначали пізнавальну й виховну роль поезії Шевченка, її велике значення у розвитку демократичної укр. культури. Із зростанням визвольного руху й дедалі активнішою участю творів поета в соціальній і літ. боротьбі глибше осмислювалась і народність його творів (це підкреслював у своїх працях І. Франко). Широко й грунтовно розробляє цю проблему рад. шевченкознавство.

Літ.: Добролюбов М. О. «Кобзар» Тараса Шевченка. К., 1961; Франко І. Твори, т. 17. К., 1955; Горький М. История русской литературы, т. 1. М., 1939; Новиченко Л. М. Поет і народ. «Радянська література», 1938, № 11 — 12; Кирилюк Є. П. Народність Шевченка. «Вісник Академії наук УРСР», 1949, № 3; Рильський М. Т. Поезія Тараса Шевченка. К., 1961; Шабліовський Є. С. Народ і слово Шевченка. К., 1961; Шубравський В. Народність Шевченка. «Дніпро», 1960, № 12.

В. Є. Шубравський.

«НАРОДНОЕ ЧТЕНИЕ» — російський журнал ліберального напряму, що виходив 1859 — 61 в Петербурзі. Редакторами його були О. Оболонський і Г. Щербачов. У 1859 в «Н. ч.» опубліковано твори Шевченка: «Не вернувся із походу» в перекладі О. Плещеєва (№ 1), «Один у другого питаєм» — в оригіналі разом з перекладом М. Курочкіна (№ 6), у третій книжці «Н. ч.» — «Садок вишневий коло хати» і «Хустина» (переклад Л. Мея).

В 1860 у першій книжці«Н. ч.» вміщено поезії «І багата я» (переклад О. Плещеєва), у четвертій — «Огні горять, музика грає» (під назвою «Бал»), у п’ятій — «Доля» і «Муза» (всі переклав М. Курочкін). Шевченко на прохання О. Оболонського написав автобіографію, яку опубліковано в «Н. ч.» (1860, № 2) під назвою «Письмо Т. Г. Шевченка к редактору „Народного чтения“». В журналі надруковано лист Шевченка до В. Фліорковського (від 27.VII 1860) та лист В. Фліорковського до поета. Згадки про «Н. ч.» є в листах поета до В. Г. Шевченка й П. Симиренка.

«НАРЦІС ТА НІМФА ЕХО» (брістольський папір, сепія, 25,7 × 21,2) — малюнок Шевченка, виконаний улітку 1856 в Новопетровському укріпленні. Ліворуч унизу чорнилом підпис автора: «Т. Шевченко». На звороті посередині внизу чорнилом його ж рукою напис: «7. Нарцыс и нимфа Эхо». Малюнок створено на сюжет давньогрецького міфа про красеня Нарціса (Наркіса) і закохану в нього німфу Ехо. Холодний і гордий Нарціс, закохавшись у своє відображення у воді, помер і перетворився на квітку, названу його ім’ям. В числі десяти малюнків 1858 твір розіграно в лотереї у М. С. Щепкіна (див. «Благословіння дітей»). До цього малюнка є етюд. У 1840 — 41 Шевченко зробив начерк композиції «Нарціс» (ол., 17,8 × 26,5). Всі роботи зберігаються в ДМШ.

НАСЕДКІН Анатолій Леонідович (н. 22.IV 1924) — український рад. живописець, нар. художник УРСР (з 1974). Працює в галузі станкового живопису і станкової графіки. Автор картини «О. М. Горький на могилі Т. Г. Шевченка» (1961, Канів. держ. музей-заповідник «Могила Т. Г. Шевченка») та ліногравюри «Максим Горький на могилі Т. Г. Шевченка» (1964, ДМШ).

НАСПІВНИЙ ВІРШ — інтонаційний тип вірша, в якому структура фрази чи групи фраз підпорядкована музичній композиції. Вживається в ліричних і ліро-епічних творах Шевченка. Більшість Шевченкових Н. в. зберігає характерну для наспівного типу інтонації симетричну структуру, синтаксичне й метричне членування в них збігаються, а перенесення бувають рідко. Властива Н. в. строфічна організація в Шевченка реалізується переважно у вигляді катренів, які часто поділяються на дві тематично й ритміко-інтонаційно відокремлені частини. Інтонаційно-синтаксичний лад здебільшого впорядкований, часто трапляються паралелізми, повтори та інші фігури. Напр., «Тече вода в синє море // Та не витікає; // Щука козак свою долю, // А долі немає» [«Думка» («Тече вода в синє море»)]. В Шевченкових творах використано різні види наспівної інтонації. Поширені в новій укр. поезії куплетну й пісенну форми активно розробляв і Шевченко. Вже в ранній період творчості одночасно з поезіями, в яких симетрію ритміко-інтонаційної будови витримано послідовно, Шевченко писав Н. в., в яких допускав відступи від паралелізму метричного й синтаксичного членувань. Такі відступи є навіть у найсуворіших щодо форми куплетних віршах — у «Думці» («Нащо мені чорні брови»), «Навгороді коло броду», «Породила мене мати» та ін. Порушення симетричності метрико-синтаксичної організації вірша характерні для Шевченкових поезій з ознаками романсової інтонації, де вони відіграють важливу структурну роль. Так, характерний для романсової форми єдиний безперервно наростаючий мелодичний рух, на якому побудовано вірш «Заросли шляхи тернами», утворюється, зокрема, рядом перенесень, які з’єднують 6-складові рядки 14-складового вірша з 8-складовими, руйнуючи таким способом строфу. Завдяки перенесенням і стилістичним фігурам (повторам синтаксичним, градаціям тощо) оклична інтонація, яка є визначальною в творі, не переривається, коли закінчується строфа, а розвивається, набуваючи найбільшої сили в останньому чотиривірші. Поряд з творами одного виду наспівної інтонації у Шевченка є чимало поезій, що належать до перехідних форм наспівного типу, і таких, де є ознаки і наспівності, і виразні елементи говірного вірша. Рух інтонації в Шевченковій поезії завжди відображає тематичний і емоційний розвиток його творів.

Літ.: Волинський П. К. Вірш Шевченка як складова частина його поетики. В кн.: Збірник праць ювілейної тринадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1965; Колесса Ф. М. Студії над поетичною творчістю Т. Шевченка. В кн.: Колесса Ф. М. Фольклористичні праці. К., 1970.

Н. П. Чамата.

«НАТУРЩИКИ» — див. Учбоові роботи Т. Г. Шевченка.

«НАТУРЩИЦЯ» (папір, акв., бронза; 16,3 × 20,5) — малюнок Шевченка, виконаний 1840 в

 Петербурзі. Ліворуч внизу аквареллю підпис автора і дата: «Шевченко. 1840». За манерою виконання, колоритом, окремими елементами оформлення інтер’єра та реквізиту малюнок близький до акварелей «Жінка в ліжку» і «Марія». Зберігається в ДМШ.

«НАТУРЩИЦЯ» (папір, офорт, 31 × 27,4) — твір Шевченка, виконаний 1860 в Петербурзі. Закомпонований у коло. Праворуч унизу підпис автора і дата: «Т. Шевченко 1860». У л-рі трапляється й під назвами: «Одаліска», «Спляча жінка». До цього твору є ескіз (тон. папір, сепія, білило, кольор. ол., 23,7 × 23,7) та підготовчий рисунок до офорта (папір, ол., 27 × 24,4). Всі три твори зберігаються в ДМШ.

НАУКОВЕ ТОВАРИСТВО ІМЕНІ ШЕВЧЕНКА у Львові (НТШ) — створене 1892 групою українських культ. діячів бурж.-ліберального напряму. Виникло внаслідок реорганізації літ. Т.ва ім. Шевченка, засн. 1873 з ініціативи О. Кониського, М. Драгоманова, Д. Пильчикова та ін. Мало два ідейно-політ. напрями — демократичний на чолі з І. Франком і В. Гнатюком та бурж.-націоналістичний, ідеологом якого був М. Грущевський. У т-ві працювали секції: істор.-філософська, філологічна та математико-природничо-медична. До секцій входило кілька комісій. НТШ мало друкарню, б-ку й музей. Видавало «Записки Наукового товариства імені Шевченка», «Пам’ятки українсько-руської мови і літератури». Тривалий час очолювали т-во діячі бурж.-націоналістичного напряму — О. Барвінський (1893 — 96), М. Грушевський (1897 — 1913) та ін. Це негативно позначилося на його діяльності та виданнях, особливо, істор. змісту. В цих виданнях фальсифікувалась історія укр. народу, провадився войовничий бурж.-націоналістичний наступ проти передових діячів укр. і рос. культури та ідеї дружби братніх народів тощо. Під час перебування Зх. України під владою бурж.-поміщицької Польщі (1919 — 39) видання т-ва часто мали антирад. спрямування. Участь передових укр. учених у роботі т-ва надавала прогресивного характеру діяльності його окремих секцій і комісій. Це стосується, насамперед, філол. секції, керованої І. Франком, та етнографічної комісії, де головну роль відігравали І. Франко і В. Гнатюк. Передові діячі викривали ганебну політику М. Грушевського та його прибічників. НТШ здійснило ряд видань творів Шевченка та праць про нього. В 1893 — 98 вийшов «Кобзар» в чотирьох книжках. Перші дві редагував О. Огоновський, який спотворено подав окремі поезії, проти чого гостро виступив І. Франко. В 1908 т-во видало «Кобзар» Шевченка в двох книжках за редакцією І. Франка, повніше за інші видання того часу. Як продовження його 1938 з’явилася третя книжка «Творів» Шевченка (рос. поезії в перекладі В. Щурата). В 1914 вийшло фототипічне видання «Кобзаря» 1840. Чимало досліджень про поета опубліковано як окремими виданнями, так і в «Записках НТШ». Після возз’єднання Зх. України з УРСР прогресивна частина членів НТШ включилася в роботу рад. наук. закладів. Архів НТШ зберігається у Львів. наук. бібліотеці ім. В. Стефаника АН УРСР та ЦДІА УРСР у Львові.

Літ.: Івасюта М. К., Ігнатченко Г. І., Погребенник Ф. П. З нагоди 100-річчя утворення Наукового товариства ім. Шевченка у Львові. «Український історичний журнал», 1973, № 11; Маланчук В. А. Проти фальсифікації історії Наукового товариства імені Шевченка. «Народна творчість та етнографія», 1975, № 5.

О. І. Дей.

НАУМОВ Олексій Авакумович (1840 — 95) — російський художник. У 1859 — 72 навчався в петерб. Академії мистецтв. Автор жанрових картин і портретів, зокрема картини «Катерина» за однойменною поемою Шевченка (1886, приватна зб., Москва).

НАЧЕРКИ НА РУКОПИСАХ ТА ЛИСТАХ Т. Г. ШЕВЧЕНКА — рисунки на аркушах з автографами поетових листів, літ. творів, археологічних нотаток тощо. Деякі рисунки пов’язані зі змістом рукописів; деякі Шевченко робив, замислившись над чимось іншим, і вони відтворюють хід думок поета; окремі — виконані машинально, за звичкою водити олівцем чи пером по паперу. Про це поет писав 2.III 1840 з Петербурга братові М. Г. Шевченкові в листі, на якому зробив багато начерків: «Що-то як маляр, то вже скрізь понамальовує всякої всячини. Ти вибачай, забув, що письмо до тебе, та й ну малювать — задумуюсь іноді, не тобі кажучи». Серед рисунків є автопортрети й автошаржі, зображення невідомих осіб, багато, ймовірно, зроблених по пам’яті та з уяви портретних начерків укр. селян тощо. В згаданому листі до брата на лицьовому та зворотному боках аркуша чорнилом і пером намальовано три автопортрети, зображення укр. селян, дівчини та інші начерки. В листі поета до Г. Тарновського, написаному 25.I 1843 з Петербурга, до рядків про картину «Катерина» олівцем і чорнилом зроблено начерк композиції цього твору. Рисунки були й в одному з листів Шевченка до Г. Квітки-Основ’ яненка (не зберігся). Останній вирізав їх і надіслав О. Башуцькому, рекомендуючи Шевченка як ілюстратора твору «Знахар», який мав бути надрукований у виданні «Наши списанные с натуры русскими». З літ. джерел відомо про рисунки в Шевченкових листах з Орської фортеці до А. Лизогуба (не збереглися). На берегах восьми сторінок рукопису поеми «Мар’яна-черниця» є багато рисунків пером різного характеру. Деякі начерки сюжетно пов’язані з текстом поеми. Так, рисунок на лицьовому боці 6-го арк. ілюструє останні чотири рядки першого розділу, а один з начерків на звороті цього арк. — перші рядки пісні, якою починається наступний розділ. На лицьовому боці 2-го арк. серед інших начерків — 6 автопортретів (2 — анфас, 4 — в профіль), з них один — близький до автопортрета 1840 (див. Автопортрети Т. Г. Шевченка). Профільний автопортретний начерк є і на звороті 6-го арк. Серед рисунків на лицьовому боці 3-го арк. — начерк солдата на муштрі. На лицьовому боці наступного арк., поряд з іншими, — начерк з зображеннями Наполеона Бонапарта. На форзаці, титульному арк. й деяких сторінках рукописної збірки «Три літа» є рисунки олівцем. На форзаці, під начерком композиції, сюжет якої досі не встановлено, — автошарж (півпостать у профіль) та дві карикатури: на пана у фраку (півпостать і двічі — голова) та військового в мундирі з еполетами. На звороті — автошаржі: чотири голови (одна — анфас, інші — в профіль) і дві постаті. Шевченко тут змарнілий, на одному з рисунків — у халаті, з простягнутою рукою, на другому — в сюртуку і в оксамитовій шапочці на голові. Зі спогадів О. Афанасьєва-Чужбинського відомо, що наприкінці 1845 поет тяжко хворів, поголив голову, а видужавши, носив шапочку. На титульному арк. збірки зроблений олівцем начерк з зображенням укр. селянина. Він близький до етюдів з натури в альбомах 1839 — 43 і 1845 та на окремих арк. Начерки олівцем і чорнилом є на автографах поезій «Русалка», «Не гріє сонце на чужині», на деяких сторінках рукописів повістей «Княгиня», «Капитанша», «Художник», «Близнецы» і «Археологічних нотаток». Рисунки на берегах Шевченкових рукописів та листів доповнюють уявлення про творчий процес Шевченка як поета і художника та про людей, які його оточували. Деякі з рисунків мають самостійну мистецьку цінність.

Літ.: Шевченко Т. Г. Мистецька спадщина, т. 1 — 4. К., 1961 — 64; Опис рукописів Т. Г. Шевченка. К., 1961.

Л. І. Внучкова.

«НАЩО МЕНІ ЖЕНИТИСЯ?» — вірш Шевченка, написаний у 1-й пол. 1849 на о. Косарал. Автографи — у «Малій книжці» (за № 5 у захалявній книжечці 1849) та в «Більшій книжці», куди твір переписано 1858. Вперше надруковано в альм. «Хата» (СПБ, 1860) під ред. назвою «Козацька доля». Вірш є варіацією теми написаної раніше поезії «Не хочу я женитися», однак зміст обох творів істотно різниться. У «Н. м. ж.», на відміну від попереднього твору, зникає мотив трагізму долі козака, який повернувся із Січі знедоленим калікою; тема козацької слави тут трактується в героїчному, традиційному для Шевченка і нар. поезії дусі. З нар. пісень і дум поет запозичив мотив смерті козака, його похорон, порівняння смерті з весіллям, а могили — з хатою (дума про Хведора Безродного, пісня «Бідна наша, бідна наша головонька» та ін.). З нар. мелодією твір увійшов до пісенного репертуару.

«НАЩО МЕНІ ЧОРНІ БРОВИ» — вірш Шевченка. Див. «Думка».

НГУЄН СУАН ШАНЬ (Nguyễn Xuân Sanh; н. 16.ХІ 1920) — в’єтнамський письменник, перекладач і літературознавець. Член Партії трудящих В’єтнаму з 1949. Учасник боротьби проти французьких колонізаторів (1945 — 54). Автор численних поетичних збірок, книжок для дітей, літературознавчих праць. Перекладає твори А. Міцкевича, Ш. Петефі та ін. Йому належить велика роль у популяризації творчості Шевченка у В’єтнамі. До 100-річчя з дня смерті й 150-річчя з дня народження укр. поета опублікував у періодич. л-рі ряд статей про нього, зокрема «Тарас Шевченко — великий поет українського народу» в журналах «Văn nghệ» («Література і мистецтво», 1964, № 45) і «Tạp chí văn học» («Літературний журнал», 1964, № 3). Виступав з доповідями на урочистих вечорах, присвячених шевченківським ювілеям, зокрема на вечорах, організованих Т.вом В’єтнам.-рад. дружби, Спілкою письменників ДРВ і Комітетом по культ. зв’язках із закордоном у ханойському палаці «Згуртованість» 6.III 1961 і в березні 1964 (на останньому були присутні рад. делегація на чолі з Б. Полевим і рад. спеціалісти, які працювали у В’єтнамі) та 10.III 1961 — в хайфонському Великому будинку пісні. В статтях і доповідях подано огляд життєвого й творчого шляху Шевченка та аналіз його поетич. спадщини. Виступав також з доповідями про поета і читав його вірші в перекладі В’єтнам. мовою перед трудящими під час поїздок по країні. Переклав Шевченкові твори «Заповіт», «Мені тринадцятий минало», «Якби мені черевики», «У неділю не гуляла», уривок з балади «Причинна» («Реве та стогне Дніпр широкий») та ін.

М. Д. Кашель.

Попередня     Головна     Наступна