Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Шевченківський словник. У двох томах. — К., 1978. — Т. 2. — С. 334-350.]

Попередня     Головна     Наступна





Ч


ЧАБРОВ Георгій Миколайович (н. 19.I 1904) — російський рад. історик. Досліджує історію культури, мистецтва та книги Серед. Азії. Автор праць про творчість Шевченка та багатьох його сучасників періоду їхнього перебування в Казахстані: «Художники Росії в Туркестані» (1954), «О. М. Бутакова та її художні твори» (1957), «Думи любові й суму (про творчість Т. Шевченка на засланні)» (1961).

Тв.: До питання про скульптурні твори Т. Г. Шевченка. В кн.: Збірник праць сьомої наукової шевченківської конференції. К., 1959; Із спостережень над графічними творами Шевченка часів |заслання. В кн.: Збірник праць ювілейної тринадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1965.


ЧАВДАР Єлизавета Іванівна (н. 23.II 1925) — українська рад. співачка (колоратурне сопрано), нар. артистка СРСР (з 1952). Член КПРС з 1953. Виконувала партію Оксани в опері Г. Майбороди «Тарас Шевченко» (Київ. театр опери та балету ім. Т. Г. Шевченка, 1964), озвучувала роль Катрі в кіноопері «Наймичка» за однойменними творами Шевченка та оперою М. Вериківського (Київ. кіностудія худож. фільмів ім. О. П. Довженка, 1964). У репертуарі Ч. — романси М. В. Лисенка та ін. укр. композиторів на тексти поета.


ЧАВДАРОВ Сава Христофорович (9.VIII 1892 — 20.ІХ 1962) — український рад. учений і педагог, засл. діяч науки УРСР (з 1943), чл.-кор. АПН РРФСР (з 1947). Автор ряду праць, присвячених пед. поглядам Шевченка: «„Буквар“ Т. Г. Шевченка» (1939), «Шевченко про ідейно-виховну силу слова» (1954), «Тарас Григорович Шевченко і народна освіта» (К., 1961; у сшвавт.) та інших.

Тв.: Педагогічні ідеї Тараса Григоровича Шевченка. К., 1953.


ЧАГАНОВ Федір Юхимович — сотник Уральського козачого війська, командир загону в Новопетровському укріпленні. Тут Ч. служив протягом усього перебування Шевченка на п-ві Мангишлак. Приязнь сотника дала поетові змогу ближче познайомитися з життям і побутом населення Уралу та Приуралля. Шевченко створив ряд рисунків батареї Ч. В 60-і pp. 19 ст. Ч. увільнено від служби й надано особисте дворянство. Поет згадував про Ч. в «Щоденнику», називаючи його Чегановим.


ЧАГОВЕЦЬ Всеволод Андрійович (17.II 1877 — 20.XII 1950) — український рад. театрознавець і журналіст. Автор лібретто балету «Лілея» К. Данькевича (1939), в якому використав мотиви творів Шевченка, і драм. етюда «Зустріч» (1949) — про дружбу поета з М. С. Щепкіним. Виступав у періодич. л-рі з статтями, присвяченими творчості поета, його зв’язкам з передовими діячами рос. культури, вшануванню його пам’яті. У нарисі «Марія Заньковецька» (1949) дав оцінку шевченківському репертуарові артистки.


ЧАЙКА Яків Ілліч (н. 10.IV 1918) — український рад. скульптор, нар. художник УРСР (з 1968). Член КПРС з 1953. Працює в галузі станкової та монументальної скульптури. Автор багатьох творів, присвячених Шевченкові: пам’ятника поетові в с. Бродках Львів. обл. (вапняк, 1958), пам’ятника-погруддя Шевченка в с. Лозівці Тернопільської обл. (вапняк, 1960, у співавтор. з Е. Миськом), композиції «Прометей» (гіпс тон., 1964), скульптури «Тарас Шевченко» (штучний граніт, 1964, ДМШ).


ЧАЙКОВСЬКИЙ Богдан Йосипович (н. 20.XII 1923) — український рад. літературознавець. Член КПРС з 1954. Працює над проблемою «Шевченко і білоруська література». Автор книжки «Незабутня сторінка дружби. Т. Г. Шевченко і Білорусія» (К., 1964), статей «Шевченко і білоруська література» (1954), «Т. Г. Шевченко як педагог» (1954), «Шевченкове слово в Польщі» (1973) та ін.

Тв.: Незабутня сторінка дружби (Т. Г. Шевченко і білоруська література). К., 1971.


ЧАЙКОВСЬКИЙ (Czajkowski) Міхал (літ. псевдонім — Садик-паша; 29.ІХ 1804 — 18.I 1886) — польський письменник. Представник т. з. української школи в польс. л-рі. Н. на Україні в поміщицькій сім’ї. Брав участь у польс. визвольному повстанні 1830 — 31 після якого емігрував за кордон. У 1873 повернувся до свого маєтку. Друкував вірнопідданські статті в реакц. «Новом времени». Автор авантюрно-романтич. повістей з історії України, в яких проповідував шовіністичні ідеї «великої Польщі». У своєму романі «Вернигора» (1838) Ч. тенденційно, в дусі шляхетських мемуарів відтворив події Коліївщини. За свідченням П. Мартоса, Шевченко читав цей роман. Сцену вбивства І. Гонтою власних дітей з твору Ч., яка не відповідає історичній дійсності, укр. поет використав у поемі «Гайдамаки». Проте це запозичення стосувалося лише деяких істор. деталей, але зовсім не позначилося на ідейній концепції поеми.

Літ.: Гнатюк М. П. Зображення Коліївщини в польській літературі і поема Т. Г. Шевченка «Гайдамаки». В кн.: Збірник наукових праць Управління підготовки вчителів Міністерства освіти УРСР, т. 2. К., 1958.


ЧАЙКОВСЬКИЙ Петро Ілліч (7.V 1840 — 6.ХІ 1893) — російський композитор. Автор опер «Євгеній Онєгін» (1878), «Пікова дама» (1890), балетів «Лебедине озеро» (1876), «Спляча красуня» (1889), кантат, симфоній, концертів для фортепіано з оркестром, фп. п’єс, романсів. З 1864 до кінця життя композитор майже щороку по кілька місяців жив на Україні, написав чимало творів на укр. теми, використав укр. мелодику в операх «Черевички» й «Мазепа» та в 2-й (Українській) симфонії. На тексти Шевченка написав романс «Вечір» («Садок вишневий коло хати», переклад Л. Мея, 1875) та дует «Навгороді коло броду» (переклад І. Сурикова, 1880).

Літ.: Гордійчук М. Шевченко і російська музика. В кн.: Гордійчук М. На музичних дорогах. К., 1973.


ЧАЛА (Csala) Карой (н. 1.I 1939) — угорський критик, журналіст і перекладач. Перекладає твори рос. рад. письменників. До 150-річчя з дня народження Шевченка в жури. «Könyv» («Книга», 1964, №3) надрукував статтю «Петефі царської держави. Тарас Шевченко». В ній подав відомості про життя й осн. віхи творчості укр. поета, а також про угор. переклади його поезії.


ЧАЛИЙ Дмитро Васильович (н. 2.VII 1904) — український рад. літературознавець. Член КПРС з 1948. Досліджує історію та взаємозв’язки укр. і рос. л-р, питання теорії л-ри Творчості Шевченка присвятив праці «Розвиток гоголівських традицій в творчості Шевченка» (1953), «Повісті Шевченка і проблема його реалістичного методу» (1954), «Спроба ідейно-художнього аналізу поеми „Сон“» (1956), «Два великі поети-гуманісти» (1965) та ін. Окремі питання творчості Шевченка висвітлено у книжках Ч. «Становлення реалізму в українській літературі (перша половина XIX ст.)» (К., 1956), «Г. Ф. Квітка-Основ’яненко» (К., 1962), «Некрасов и украинская дооктябрьская поэзия» (К., 1971) та ін.


ЧАЛИЙ Михайло Корнійович (1816 — 19.II 1907) — український громад.-культ. діяч ліберально-бурж. напряму, педагог, біограф Шевченка. Шевченко познайомився з Ч. у серпні 1859 на квартирі І. Сошенка в Києві. В листі до В. Г. Шевченка 2.XII 1860 поет назвав Ч. своїм «великим приятелем київським». У 1860 він подарував Ч. свого «Кобзаря» з автографом. Ч. брав діяльну участь в організації похорону поета на Україні. Під час перевезення тіла Шевченка до Канева виступив у Києві з промовою, в якій високо оцінив значення поета для укр. і всіх слов народів. Після смерті Шевченка вивчав його біографію, збирав матеріали про нього. Наслідком цієї роботи стала книжка «Жизнь и произведения Тараса Шевченко» (К., 1882), найповніша на той час біографія поета. Проте некритичне використання джерел, спрощено біографічний метод дослідження нерідко призводили його до хибних тверджень. Ч. приділив дуже мало уваги характеристиці творчості поета. До кінця життя Ч. працював над доповненням біографії Шевченка, але нового її видання не здійснив. Ч. належить ще кілька публікацій, присвячених поетові. Збереглося 5 листів Шевченка до Ч. і 3 листи Ч. до поета. Архів Ч. зберігається в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР.

Тв.: Воспоминания И. М. Сошенко о Т. Г. Шевченко. — [Воспоминания о Т. Г. Шевченко]. В кн.: Т. Г. Шевченко в воспоминаниях современников. М., 1962; Промова над гробом Т. Г. Шевченка в Києві. В кн.: Світова велич Шевченка, т. 1. К., 1964.

Літ.: Комишанченко М. П. З історії українського шевченкознавства. К., 1972.

В. Л. Смілянська.


ЧАЛИЙ Сава (р. н. невід. — п. 1741) — полковник надвірного війська магнатів Потоцьких (з 1738). Деякий час був на Запорізькій Січі. Після втечі з Січі служив сотником надвірного загону польс. магнатів Четвертинських. Під час гайдамацького повстання 1734 на Правобережній Україні Ч. перейшов на бік повстанців. Після придушення цього повстання Ч. 1736 склав присягу на вірність польс.-шляхет. урядові. Гайдамаки загону Г. Голого стратили його за зраду. Шевченко згадував нар. пісню про страту Ч. у вірші «Перебендя», поемі «Невольник» («Сліпий») і драмі «Назар Стодоля». В проспекті нездійсненого видання 2-ї серії офортів Шевченка «Живописная Украина» був названий естамп «Сава Чалий», сюжет якого підказаний нар. істор. піснею.


ЧАМАТА Ніна Павлівна (н. 27.XII 1938) — український радянський літературознавець. Авторка розвідок про віршування Шевченка, опублікованих у збірниках праць наук. шевченківських конференцій і періодич. виданнях, і книжки «Ритміка Т. Г. Шевченка. 14-складовий вірш, чотиристопний ямб» (К., 1974).

Тв.: Шевченкознавство. Підсумки й проблеми. К., 1975 [у співавт.]; Поетика контрасту в поезії Т. Г. Шевченка. «Радянське літературознавство», 1976, № 3.


ЧАМПОЛІ (Ciàmpoli) Доменіко (1855 — 1929) — італійський письменник і літературознавець. Вивчав слов. л-ри. Історії укр. л-ри значну увагу приділив у книжці «Слов’янські літератури» (т. І. Мілан, 1889). Одне з центр. місць у праці відвів Шевченкові. Його творчість Ч. трактував з демократич. позицій. Укр. поет для нього — творчий геній, демократ, волелюбець, патріот, який широко мислив і гостро відчував народні страждання.


ЧАРДИНІН Петро Іванович (справж. прізв. — Красавчиков; 1873 — 14.VIII 1934) — російський та український рад. кінорежисер. Поставив перший історико-біографічний двосерійний фільм «Тарас Шевченко», в якому в хронологічній послідовності відтворено життя поета. Незважаючи на деяку статичність режисури й недосконалість сценарію, фільм мав велике пізнавальне значення. Одночасно Ч. працював над фільмом для дітей «Маленький Тарас» (обидва — ВУФКУ, Одеса, 1926; останній не зберігся). Іл. т. 1, табл. XXVI.


ЧАРНЕЦЬКИЙ (Czarniecki) Стефан (1599 — 16.II 1665) — польський політ. і військ. діяч. З 1648 — учасник боротьби проти сел.-козац. війська на Україні. За його наказом польс.шляхет. військо руйнувало укр. міста й села, винищувало мирне населення. У 1665 — коронний гетьман Польщі. Шевченко в примітках до поеми «Гайдамаки» і в поезії «Заступила чорна хмара» писав, що Ч. спалив у Суботові останки Богдана й Тимофія Хмельницьких.


ЧАРНИЙ (Czarny) Ян (н. 15.VII 1918) — польський письменник і перекладач. Під час 2-ї світової війни деякий час жив у Радянському Союзі. В 1943 — 46 — офіцер Війська Польського. Переклав вірш Шевченка «Ой одна я, одна» [опубліковано у «Вибраних творах» Шевченка (Варшава, 1955)], вірно передавши ідейно-тематичний зміст і милозвучність оригіналу.


ЧАРНОЦЬКИЙ (Czarnocki) Адам (літ. псевд. — Зоріан Доленга-Ходаковський; 4.IV 1784 — 17.XI 1825) — польський демократич. діяч, фольклорист, етнограф і археолог. Один із засновників слов. фольклористики. Багато подорожував по Польщі, Білорусії, Україні. Зібрав понад 2700 укр., білорус. польс. і рос. пісень (укр. — понад 2000). Невелику частину цих укр. пісень надруковано в збірниках М. Максимовича, М. Гоголя, В. Гнатюка та ін. Вперше записи Ч. на основі автографів видано в рад. час («Українські народні пісні в записах З. Доленги-Ходаковського». К., 1974). Записи Ч. відзначаються вірогідністю, збереженням окремих яскравих особливостей мови, часом — лаконічною паспортизацією. В повісті «Наймичка» Шевченко згадував Ч. як пристрасного дослідника стародавніх могил.


ЧАРТОРОГОВ Данило — див. Черторогов Данило.


ЧАСТІЙ Микола Андрійович (7.IV 1905 — 18.XI 1962) — український рад. співак (бас), нар. артист УРСР (з 1941). В операх «Наймичка» М. Вериківського та «Катерина» МАркаса (за однойменними творами Шевченка) виконував партії Трохима (1947) й батька (1957) — в Київ. театрі опери та балету ім. Т. Г. Шевченка. Озвучував партію батька для радіопостановки «Катерина» (1956) та в однойменній кіноопері (за творами Шевченка й М. Аркаса, Харків. студія телебачення, 1961). У концертному репертуарі Ч. були нар. пісні й романси укр. композиторів на вірші поета. Держпремія СРСР, 1950.


ЧАТТЕРДЖІ (Chatterji) Cyніті-Кумар (н. 26.ХІ 1890) — індійський мовознавець і літературознавець. Автор праць з індоєвроп. та дравідійського мовознавства, а також з історії л-ри і культури Індії. В 1964 відвідав СРСР. Виступив з промовою на Міжнародному форумі діячів культури в Києві. В грудні 1964 на урочистому засіданні в Калькутті, присвяченому шевченківському ювілею, в доповіді про життєвий і творчий шлях Шевченка наголосив на необхідності перекладати його твори мовами народів Індії.


ЧАЦЬКИЙ (Chacki) Тадеуш (28.VIII 1765 — 8.II 1813) — польський діяч у галузі освіти. Народився і жив на Україні. У 1805 — 13 — «візитатор» (інспектор) училищ Волинської, Подільської та Київської губерній. Брав участь у створенні Вищої Волинської гімназії в Кременці (1805), перейменованої 1819 на Кременецький ліцей. При розробці проекту шкільної мережі на Волині проводив думку, що заг. освіта в поч. і серед. школах повинна поєднуватися з професійною підготовкою учнів. Шевченко виявляв інтерес до освітньої діяльності Ч. У жовтні 1846, виконуючи завдання археографічної комісії, він відвідав Кременець, оглянув тут ансамбль кол. Кременецького ліцею, одержав повніші відомості про Ч. Тоді ж поет відвідав Дубно, де поховано Ч. У повісті «Варнак» Шевченко висловив шанобливе ставлення до Ч.: «Мир праху твоєму, благородный Чацкий! Ты любил мир и просвещение! Ты любил человека...». Шевченко, можливо, був обізнаний із виданнями «Творів» Ч. («Dziela», т. 1 — 3. Познань, 1843 — 45).


ЧЕБОКСАРИ — повітове місто Казанської губ. (тепер столиця Чуваської АРСР). Повертаючись із заслання, Шевченко з пароплава бачив Ч. В «Щоденнику» 17.IX 1857 зробив запис про цей «картинный городок», його архітектуру.


ЧЕКМАРЬОВ Петро Улянович — директор театру в Саратові в 50-х pp. 19 ст. Шевченко познайомився з ним 1.ІХ 1857, коли пароплав «Князь Пожарский» стояв біля Саратова. Ч. відвідав поета і привітав його від себе та своїх земляків з «жаданою волею». Про цю зустріч Шевченко розповів у «Щоденнику».


ЧЕЛЬЦОВ Федір Іванович (н. 1826 — р. см. невід.) — лікар. У 1853 закінчив Київ. ун-т. Брав участь у Кримській війні 1853 — 56 (зокрема, в обороні Севастополя). Познайомився з Шевченком в Астрахані в серпні 1857. Залишив записи у «Щоденнику» поета, назвавшись Іваном Рогожиним (жартівливе прізвисько відданого в солдати сатани). В 1857 Шевченко подарував Ч. автограф уривка поеми «Царі» і 1860 — «Кобзар» з власноручним написом. Шевченко згадував ім’я Ч. в листах.


ЧЕНЧІО (Ченчі) Беатріче (жила в 2-й пол. 16 ст.) — дочка римського вельможі Ф. Ченчі. За переказами, вбила свого батька, який хотів її згвалтувати. Шевченко в поемі «Княжна» своїй героїні ставить у приклад Ч. Герой повісті «Капитанша» казав: «Если бы я был живописцем, я бы на полотне передал прелести Варочки отдаленному потомству, подобно как Рафаэль обессмертил свою Форнарину или как Гвидо Рени целомудренную Беатриче Ченчию».


ЧЕРВЕНСЬКИЙ (Czerwieński) Болеслав (3.IV 1851 — 3.IV 1888) — польський письменник і громад. діяч. Один з перших організаторів соціалістич. руху в Галичині. Н. у Львові. Разом з І. Франком та Л. Інлендером уклав «Програму соціалістів польських і руських Східної Галичини» (1881). Автор революц. пісні «Червоний прапор». Створив кілька поезій на укр. тематику. Шевченкові присвятив вірш «Смерть Шевченка» [вперше опубліковано в журн. «Ruch literacki» («Літературний рух»), 1875, № 11]. Правильно відтворив образ укр. поета, наголосивши на революц. силі його поетич. слова та громадянського пафосу.


ЧЕРВОНЮК Євген Іванович (н. 18.IV 1924) — український рад. співак (бас), нар. артист СРСР (з 1967). Член КПРС з 1960. З 1952 — соліст Харків. театру опери та балету ім. М. В. Лисенка. Виконавець партій Хоми Кичатого в опері «Назар Стодоля» К. Данькевича (1960) та батька в опері «Катерина» М. Аркаса (1963), обидві — за Шевченком. У камерному репертуарі Ч. — романси М. В. Лисенка, Я. Степового та Ю. Мейтуса на тексти поета.


ЧЕРЕДНИЧЕНКО Варвара Іванівна (16.XII 1896 — 22.IV 1949) — українська рад. письменниця, педагог. Авторка істор. романів та оповідань і творів для дітей. Упорядкувала збірник віршів, присвячених пам’яті Т. Г. Шевченка (1919) й написала до нього передмову. Авторка статті «Тарас Шевченко в радянській школі» (1928) та ін. праць на шевченківські теми. Популяризувала творчість поета в Пд. Осетії, де жила протягом 1928 — 38; опублікувала осетинською мовою пращо «Тарас Шевченко й Коста Хетагуров» (1936).


ЧЕРЕМШИНА Марко (справж. прізв., ім’я та по батькові — Семанюк Іван Юрійович; 13.VI 1874 — 25.IV 1927) — український письменник і громад.-культурний діяч. Світогляд Ч. формувався під впливом Шевченка, І. Франка, з творами яких він познайомився на поч. 90-х pp. Ч. був активним пропагандистом творів Шевченка, не раз виступав з промовами на шевченківських вечорах (зокрема, у Відні). Висловлював упевненість, що полум’яні слова поета «і сходитимуть і виростатимуть животворною цілющою силою». Творчість Шевченка розглядав як найвище досягнення укр. дожовтневої л-ри, як гнівний протест проти самодержавства.

Тв.: Відчит в 49-і роковини смерті Тараса Шевченка. В кн.: Світова велич Шевченка, т. 1. К 1964.

Літ.: Засенко О. Є. Марко Черемшина про Шевченка. В кн.: Збірник праць п’ятої наукової шевченківської конференції. К., 1957.


ЧЕРЕПАХІН Єлисей Григорович (н. 1841 — р. см. невід.) — російський художник і мемуарист. У 1861 — 65 вчився в петерб. Академії мистецтв. З Шевченком познайомився 1859 через свого товариша — Софійського. Вони не раз відвідували поета на його академічній квартирі. Спогади Ч. про зустрічі з Шевченком надрукував у журн. «Зоря» (1894, ч. 5) М. Вороний.


ЧЕРКАСИ — повітове місто Київської губ. (тепер обласний центр УРСР). Шевченко, очевидно, приїжджав сюди 1845 — 46. Був він у цьому місті й 18 — 22.VII 1859, коли його заарештували біля Прохорівки й відправили в Ч. Тут Шевченко написав вірші «Сестрі» та «Колись дурною головою», записав нар. пісню «Чи бачиш ти, дядьку». Виконав також рисунок «В Черкасах» (папір, ол., туш, перо, пензель, 16,2 × 22,8). На рисунку праворуч унизу є авторський напис: «В Черкасах». Твір входив до альбому 185859 років. Зберігається в ДМШ. Згадки про Ч. є в поемі «Гайдамаки», п’єсі «Назар Стодоля», в Шевченкових листах. У місті зберігся будинок, де 1859 поет жив під наглядом пристава. В 1964 на цьому будинку відкрито меморіальну дошку. В Ч. встановлено пам’ятник Шевченку, ім’ям поета названо одну з центр. вулиць міста, обласний муз.-драм. театр і пед. інститут.

Літ.: Бондаренко А. І. Шевченко на Черкащині. В кн.: Збірник праць ювілейної десятої наукової шевченківської конференції. К., 1962.


ЧЕРКАСЬКИЙ Володимир Олександрович (14.II 1824 — ЗЛИ 1878) — князь, рос. реакційній громад. діяч. У вересні 1858 в журн. «Сельское благоустройство» Ч. надрукував статтю, в якій обстоював право поміщиків на тілесне покарання селян. Прогресивна громадськість, зокрема Шевченко, осудили цей виступ. На захист Ч. («любителя березової каші», за визначенням поета) виступив редактор газ. «Парус» І. Аксаков. Це обурило Шевченка, і він відмовився брати участь у ній.


ЧЕРКАШИН Роман Олексійович (н. 16.III 1906) — український рад. актор і педагог, засл. артист УРСР (з 1947). Член КПРС з 1945. Виступав з худож. читанням поезій Шевченка. За мотивами творів поета разом з Ю. Шумським створив радіокомпозиції «І вражою злою кров’ю волю окропіте» та «На Вкраїні милій» (Радіостанція ім. Т. Г. Шевченка, 1942). Здійснив радіовиставу «Чернець» (Харків. обл. радіо, 1946), вистави «Марія» (1964) та «Москалева криниця» (1972) за однойменними творами Шевченка (дві останні — в Харків. ін-ті мистецтв ім. І. П. Котляревського). Автор книжки «Робота читця над художнім твором» (К., 1958), в якій є розділ «Ритмо-метричні особливості віршів Шевченка».


ЧЕРНЕНКО Федір Іванович (1818 — 76) — військовий інженер-архітектор. Приятель і земляк Шевченка. З 1854 — художник архітектури. В 1857 служив у Петербурзі на посаді гарнізонного інженера-архітектора. Шевченко познайомився з Ч. в 40-х pp. Особливо тісними їхні взаємини стали 1856 — 61. Вони зустрічалися майже щонеділі на зібраннях петерб. української громади на квартирі в Ч. (будинок Миколи Ханова на Спаській вул., тепер вул. К. Рилєєва, 26). Шевченко подарував йому офорт «Свята родина» з автографом вірша «Сон» («На панщині пшеницю жала») на звороті та присвятив поезію «Ой по горі роман цвіте». Ч. допомагав скласти проект хати, яку поет мріяв збудувати на Україні. Після смерті Шевченка Ч. було передано на зберігання бібліотеку поета.


«ЧЕРНЕЦЬ» — поема Шевченка, написана в 2-й пол. 1847 в Орській фортеці. Перша редакція твору, записана в «Малій книжці» (за № 12 у захалявній книжечці 1847). має присвяту «П. Кулішу». Остаточну редакцію поет переписав 1858 у Нижньому Новгороді до «Більшої книжки» без присвяти і останніх 36 рядків. Текст поеми Шевченко надіслав Я. Кухаренкові разом з листом 5.VI 1857 (цей текст не зберігся). Є список твору невідомою рукою з дозволом цензури 16.XI 1860 прочитати поему публічно на користь Товариства для допомоги нужденним літераторам і вченим. Вперше твір надруковано в журн. «Основа» (1861, № 1). Створення поеми підготовлено багатьма фольклорними й книжними матеріалами. Шевченко був обізнаний з нар. піснями й переказами про С. Палія, з осн. козацькими літописами, «Історією Русів», «Запорожской стариной», працями з історії України Д. Бантиша-Каменського, М. Маркевича, з творами О. Пушкіна, К. Рилєєва, Л. Боровиковського, в яких є згадки про С. Палія. В 1843 Шевченко намалював олівцем Межигірський монастир (де начебто провів останні свої дні і був похований Палій), збирався намалювати картину «Семен Палій у Сибіру». В 1846 поет записав три варіанти нар. пісні «Під городом під Солидоном» про зрадника І. Мазепу та арешт ним С. Палія. Проте образ С. Палія, створений Шевченком, є цілком оригінальним. С. Палій у поемі «Ч.» — це нар. герой, який до останніх днів залишився відданим ідеалові служіння вітчизні. Невеликий за розміром, твір складається з короткого ліричного вступу і двох контрастних за змістом і настроєм картин. У заспіві-вступі поет висловив сподівання на майбутню волю. Ці сподівання він пов’язував з ідеалізованими в тогочасній л-рі і фольклорі уявленнями про минулу «братерську» волю «без холопа і без пана». Наступна частина — історико-побутова сцена прощання С. Палія із «світом» перед тим, як прийняти чернечий сан у Межигірському монастирі. В цій частині поеми автор використав матеріал свого усного оповідання «Запорожці приїдуть було з Січі в Київ», що його П. Куліш надрукував з приміткою «Чув од Т. Г. Шевченка» (див. Усні оповідання Т. Г. Шевченка). Смисловий і ідейний наголос в «Ч.» перенесено на останню, глибоко психологічну картину, що відтворює стан героя в монастирі. Гострий конфлікт у душі С. Палія, колишнього полководця, а потім ченця, зумовлює його трагедію. Сцени минулого життя й боротьби героя поеми, що промайнули одна за одною в його пам’яті, протиставлені чернечому животінню («Бий поклони! // І плоть старечу усмиряй. // Святе писаніє читай, // Читай, читай та слухай дзвона, // А серцеві не потурай»). Провідною і визначальною рисою характеру С. Палія залишається любов до батьківщини, з долею якої пов’язані всі його думи й помисли. Не переписані до «Більшої книжки» 36 рядків поеми змальовували дальшу долю С. Палія. В остаточній редакції в «Більшій книжці» поема, незважаючи на трагічний зміст, набула оптимістичного звучання- Називаючи «Ч.» твором зрілого генія, М. Рильський писав, що поема стрункістю композиції, яскравою послідовністю образної системи, красою вірша, пристрасною напруженістю від першого до останнього рядка є одним з найдосконаліших творів Шевченка. Поема привернула увагу багатьох дослідників як дожовтн. часу (І. Франко, В. Щурат), так і радянських (М. Рильський, Є. Кирилюк, Є. Ненадкевич, І. Пільгук, Ю. Івакін, Є. Шабліовський та ін.). Твір ілюстрували художники М. Микешин, В. Седляр, В. Касіян, С. Караффа-Корбут та ін. Хор на слова твору написав П. Демуцький, поему «Чернець» для баса в супроводі симфонічного оркестру — М. Вериківський.

Літ.: Марченко М. І. Історичне минуле українського народу в творчості Т. Г. Шевченка. К., 1957; Ненадкевич Є. О. З творчої лабораторії Т. Г. Шевченка. К., 1959; Щурат В. Г. Замітки до поеми Тараса Шевченка «Чернець». В кн.: Щурат В. Г. Вибрані праці з історії літератури. К., 1963; Вільчинський В. П. До творчої історії поеми «Чернець» (Невідомий список поеми). В кн.: Збірник праць одинадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1963; Рильський М. Патріотична поема. «Літературна Україна», 1964, 9 березня; Кирилюк Є. П. Тарас Шевченко. К., 1964; Пільгук І. І. Т. Г. Шевченко — основоположник нової української літератури. К., 1963; Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847 — 1861 pp. К., 1968.

В. Л. Микитась.


ЧЕРНИКОВ Володимир Михайлович (н. 15.I 1918) — український рад. художник, засл. художник УРСР (з 1973). Член КПРС з 1944. Автор картин «Т. Г. Шевченко на допиті в Орській каторжній в’язниці» (1961, Канів. держ. музей-заповідник «Могила Т. Г. Шевченка») та «Шлях заслання Т. Г. Шевченка» (1963 — 64).


ЧЕРНИШЕВСЬКА Ніна Михайлівна (6.XII 1896 — 25.X 1975) — російський рад. літературознавець, онука М. Чернишевського. Член КПРС з 1945. З 1922 — співробітник, з 1941 — директор Держ. будинку-музею М. Г. Чернишевського в Саратові. Почесний громадянин м. Саратова. Авторка документальних праць про життя й діяльність Миколи Гавриловича. На тему «Чернишевський і Шевченко» опублікувала низку досліджень (1939 — 74). О Тв.: Володарі дум людських. «Наука і життя», 1964, № 3; Из рассказов о Чернышевском. «Волга», 1971, № 10; Н. Г. Чернышевский и Т. Г. Шевченко. К., 1974.


ЧЕРНИШЕВСЬКА Ольга Сократівна (дівоче прізв. — Васильєва; 15.III 1833 — 1918) — дружина М. Чернишевського. Шевченко познайомився з нею 1858 у Петербурзі, бував у Чернишевських. У спогадах, що їх записала зі слів Ч. її онука Н. Чернишевська, Ольга Сократівна розповідала про глибоку приязнь між укр. поетом і М. Чернишевським.

Літ.: Чернышевская Н. М. Альбом О. С. Чернышевской. В кн.: Звенья. т. 8. М., 1950.


ЧЕРНИШЕВСЬКИЙ Микола Гаврилович (24.VII 1828 — 29.Х 1889) — російський революц. демократ, публіцист, письменник, історик, філософ-матеріаліст, літ. критик. Один з керівників та ідейних натхненників журн. «Современник» (50 — поч. 60-х pp.). Творчість Ч. відіграла велику роль у становленні революц.-демократич. ідеології в Росії. Ідеї Ч. знайшли відображення в нелегальних революц.-демократичних виданнях 60-х pp. Значну увагу Ч. приділяв питанням історії, культури й л-ри України. Шевченко міг ознайомитися з працями Ч. в Новопетровському укріпленні, зокрема з опублікованою 1855 — 56 в «Современнике» статтею «Нариси гоголівського періоду російської літератури», яка стала програмною для журналу. Відомо, що деякі номери цього журналу Шевченко читав на засланні. Всю передову громадськість Росії статті Ч. приваблювали палким захистом мистецтва значного суспільно-політичного звучання, обстоюванням думки, що селянство — велика революц. сила, здатна сама визволитися з-під феодально-кріпосницького гніту. Такі ідеї не залишали байдужим і Шевченка. Інтерес до творчості укр. поета Ч. виявив з перших років наук. і громад. діяльності. Ще коли Шевченко був на засланні і його ім’я не дозволяли згадувати в пресі, Ч. в рецензії на працю Г. Данилевського про Г. Квітку-Основ’яненка 1856 назвав Шевченка письменником справді чудовим. Після заслання поет подружився з Ч., бував у його родині, обидва відвідували вечори в М. Костомарова, К. Кавеліна, Л. Мея, зустрічалися в редакціях журналів «Современник» і «Основа». Дружба Шевченка й Ч. — дружба двох революціонерів і мислителів, яких єднала боротьба проти самодержавнокріпосницької системи та ліберально-буржуазного табору. Шевченко для Ч. був авторитетом у питаннях укр. життя, соціальної боротьби закріпаченого селянства. В статтях «Національна безтактність» і «Народна безтолковість» (обидві — 1861) Ч. не раз посилався на Шевченка, полемізуючи з «москвофільським» «Словом» і слов’янофільським «Днем», які намагалися збити укр. л-ру з шляху реалізму, народності й революційності. На думку Ч., укр. література з творчістю Шевченка стала в ряд великих, і жодні заходи реакції не спроможні приховати її здобутків. «Маючи тепер такого поета, як Шевченко, малоросійська література також не потребує нічиєї ласки», — писав Ч. у статті «Новые периодические издания» (журн. «Современник», 1861, № 1). Ч. підписав колективного листа 19.III 1860 до поміщика В. Фліорковського про звільнення з кріпацтва родичів Шевченка.

Літ.: Шаблиовский Е. С. Шевченко и Чернышевский. «Историк-большевик», 1934, № 1; Шліхтер О. Чернишевський, Добролюбов і Шевченко. «Більшовик України», 1936, № 5; Недзвідський А. Шевченко і Чернишевський. «Радянська література», 1941, № 3; Чернишевська Н. Чернишевський і Шевченко. «Українська література», 1944, № 3 — 4; Кирилюк Є. П. Шевченко й Чернишевський. «Праці Київського державного університету», 1954, № 1. Гуманітарні науки; Шабліовський Є. С. Революційно-демократична спадщина Чернишевського і Шевченка в світлі марксизму-ленінізму. «Український історичний журнал», 1961, № 3; Шаблиовский Е. С. Т. Г. Шевченко и русские революционные демократы. М., 1962; Прийма Ф. Шевченко и Чернышевский. «Нева», 1964. № 3;Чернышевская Н. М. Н. Г. Чернышевский и Т. Г. Шевченко. К., 1974.

В. Є. Шубравський.


ЧЕРНИШОВ Матвій Пилипович — топограф, брат художника О. П. Чернишова. Самотужки навчився малювати. Шевченко познайомився з Ч. у 1847 в Оренбурзі, цікавився його малюнками, допомагав порадами. Спонукав О. П. Чернишова звернути увагу на захоплення брата. Ч. згадується в листах друзів поета.


ЧЕРНИШОВ Олександр Іларіонович — урядник Оренбурзького козачого війська, художник-самоук, двоюрідний брат О. П. Чернишова. Військ. відомство використовувало Ч. як малювальника. Шевченко познайомився з ним в Оренбурзі 1847, як художник допомагав порадами. Ч. зображений разом з Шевченком серед польс. засланців на груповому портреті роботи О. П. Чернишова.


ЧЕРНИШОВ Олексій Пилипович (1824 — 63) — російський художник, акад. петерб. Академії мистецтв (з 1860). Автор жанрових картин. Познайомився з Шевченком, очевидно, ще навчаючись в Академіїмистецтв. Зустрічався з ним в Оренбурзі в червні 1847 і 1849 — 50. Відомі три листи Ч. до поета. Листи Шевченка (зокрема, 24.X 1847 і 7.III 1850) не збереглися. Шевченко переслав через Ч. до Петербурга кілька клопотань про полегшення свого становища на засланні. Шевченко згадував Ч. в листі до М. Лазаревського 20.XII 1847. Ч. створив малюнок «Т. Г. Шевченко серед польських політичних засланців» (1850). Іл. табл. V.


ЧЕРНІГІВ — губернське місто Чернігівської губ. (тепер обласний центр УРСР). Шевченко вперше проїздив через Ч. у травні 1843, прямуючи з Петербурга на Україну. Поет був тут у лютому — березні 1846, коли за завданням Археографічної комісії їздив описувати історичні й архітектурні пам’ятки Чернігівщини. В «Археологічних нотатках» він докладно описав пам’ятки Ч. З виконаних тут малюнків зберігся лише один — малюнок чаші — «Потир із церкви села Мохнатин». За спогадами О. Афанасьева-Чужбинського, в Ч. вони з Шевченком побували на балу в дворянському зібранні. О. Афанасьев-Чужбинський написав про це гумористичний вірш, а Шевченко виконав до нього майстерну ілюстрацію. Тут Шевченко намалював і портрет О. Афанасьєва-Чужбинського (обидва малюнки не збереглися). З цього міста поет їздив у Седнів. Бував він у Ч. проїздом і навесні 1847. Згадки про місто є в повістях «Капитанша», «Княгиня», «Музыкант», «Прогулка с удовольствием и не без морали» та Шевченкових листах. У Музеї української старовини в Чернігові до Великої Жовтн. соціалістич. революції зберігалися шевченківські матеріали, що їх зібрав В. В. Тарновський (молодший). За рад. часу в місті споруджено пам’ятник поетові (1959). Його ім’ям названо одну з центр. вулиць, обласний драм. театр і пед. інститут. Одну з експозицій Черніг. істор. музею присвячено поету. Іл. с. 339.


ЧЕРНОВ Борис Михайлович (1.V 1915 — 6.VII 1970) — український рад. актор, засл. артист УРСР (з 1969). Автор і виконавець літ. композицій і концертних програм. До 150-річчя з дня народження Шевченка створив літ.-муз. композицію «Реве та стогне Дніпр широкий», в якій використав твори поета, спогади про нього.


ЧЕРНОВ Леонід Іванович (н. 18.VI 1915) — український рад. художник, засл. діяч мистецтв УРСР (з 1966). Працює в галузі тематичної картини й пейзажу. Автор картини «Гайдамаки» за Шевченковою поемою (1961), циклу малюнків за мотивами поезій Шевченка (1964).


ЧЕРНЯВСЬКИЙ Микита Антонович (н. 15.IX 1920) — український рад. поет. Шевченкові присвятив поему «Кобзар» (1964), на слова якої композитор П. Трохименко написав кантату. Образ Шевченка створив у вірші «Стара легенда».


ЧЕРНЯВСЬКИЙ Родіон Іванович (1799 — 27.VII 1867) — чиновник, приятель І. Сошенка, А. Мокрицького. Шевченко познайомився з ним наприкінці 30-х pp. 19 ст. У 1841 поет подарував Ч. примірник окремого видання поеми «Гайдамаки» (зберігається в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР), в якому поновив окремі цензурні купюри.


ЧЕРТОРОГОВ Данило — начальник Косаральського форту 1848 — 49, пізніше — осавул Уральського козачого війська. Був у тісних взаєминах з О. Бутаковим. З Шевченком познайомився на Косаралі 1848. Про цю зустріч з Ч. поет записав у «Щоденнику» 16.VII 1857, називаючи його Чартороговим, згадав в повісті «Близнецы».


ЧЕСТАХІВСЬКИЙ Григорій Миколайович (1820 — 93) — український художник, приятель Шевченка. Поет познайомився з ним 1858 в Петербурзі. В 1861 Ч. разом з О. Лазаревським супроводив труну з тілом Шевченка з Петербурга на Україну і був одним з організаторів поховання його на Чернечій горі біля Канева. Він залишився в Каневі й після похорону поета, впорядковував його могилу, проводив «підбурливі» з погляду царської влади розмови, і за це його піддали домашньому арештові. Зробив опис малюнків, офортів і речей Шевченка, що лишилися після його смерті (зберігається в Ін-ті літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР). Автор спогадів про Шевченка («Эпизод на могиле Тараса Шевченко». «Киевская старина», 1896, № 2). Власник частини його малюнків. Серед творів Ч.: «Селянин біля труни Т. Г. Шевченка», «Труна Т. Г. Шевченка в дорозі», «Труна Т. Г. Шевченка на пароплаві в дорозі до м. Канева», «Труна Т. Г. Шевченка в церкві» (всі — ол., 1861, ДМШ). У ДМШ зберігається й альбом з малюнками Ч. (115 арк.), серед яких — зображення могили Шевченка в Петербурзі, перевезення труни поета на Україну та ін. Зберігся лист Шевченка до Ч. (14 — 19.V 1858). Портрет с. 339.

Тв.: Письма, писанные в 1861-м году о похоронах поэта Шевченка «Киевская старина», 1898, № 2.


ЧЕСЬКА ЛІТЕРАТУРА І Т. Г. ШЕВЧЕНКО. Велику увагу в своїй творчості Шевченко приділяв проблемі єднання і братерства слов. народів Вперше порушив він цю проблему в поемі «»Гайдамаки» (1841) та в уривку з драми «Никита Гайдай» (1842). У посланні «І мертвим, і живим...» поет засвідчив свою обізнаність з патріотич. діяльністю Я. Коллара, П. Й. Шафарика та В. Ганки, які пропагували ідеї слов’янського єднання. В період формування Шевченка як поета в рос. перекладі Ю. Самаріна та М. Погодіна в журн. «Отечественные записки» (1840, № 1 — 2) опубліковано відомий трактат Я. Коллара «О литературной взаимности между племенами и наречиями славянскими»(1836). Всеслов. значення мала Колларова поема «Дочка Слави» (1824). При сприянні О. Бодянського, який 1837 — 38 стажував у Празі в П. Й. Шафарика, Шевченко познайомився з творами чес. вченого «Славянские древности» (т. 1 кн. 1 — 3. М., 1837 — 38) та «Славянское народописание» (М., 1843; обидва в рос. перекладі О. Бодянського) і дослідженнями вихованців О. Бодянського, зокрема з книжкою С. Палаузова «Иоанн Гус и его последователи» (М., 1845). В рос. перекладі «Слов’янського народопису» О. Бодянський до прізвищ згаданих автором укр. письменників додав і прізвище Шевченка. Ці видання поглибили симпатії укр. поета до чес. народу, його героїчної історії, надихнули на створення поеми «Єретик» (1845) і вступу до неї як посвяти П. И. Шафарикові. Сучасна чес. критика відзначає, що в світовому письменстві нема творів, у яких з такою худож. силою і психологіч. глибиною возвеличено образи визначних чес. патріотів Я. Гуса і П. Й. Шафарика, як це зробив Шевченко.

Історія поширення творів Шевченка в Чехії відбиває, з одного боку, процес зародження і зростання глибокого почуття вдячності чес. прогрес. громадськості до укр. поета, а з другого — етапи сприйняття його спадщини як ідейної зброї в боротьбі чес. народу за прогресивний суспільний розвиток. Так, центр. орган Комуністичної партії Чехословаччини газ. «Rudé právo» («Червоне право», 11.III 1951) писала: «Великий поет України Тарас Шевченко здавна є нашим добрим знайомим і улюбленцем чеської літератури. Цим ми віддячуємо йому за ту любов, яку він виявив до нас. Ми ніколи не забудемо, що саме в розквіті своїх мужніх сил сорокарічний Шевченко оспівав „чеха святого, великого мученика..., славного Гуса“ і натхненно відгукнувся про нашого Павла Йосефа Шафарика» (стаття Ю. Доланського «Тарас Шевченко у нас»). Та не тільки цим був близький укр. поет чес. громадськості. Шевченко, за визначенням З. Неєдлого, як «перший великий поет України був і першим великим борцем за свободу України... Саме за це, як великого співця національного і соціального визволення, і шанує його велика Радянська Україна. А це саме те, що, насамперед, приваблює і нас у постаті Шевченка» (передмова до збірки творів Шевченка чес. мовою «Було колись в Україні». Прага, 1946).

Перші відомості про Шевченка проникали в чес. пресу з рос., зх.-укр. і польс. видань: згадка про «Тризну» (без зазначення прізвища автора) в «ČČM» [«Časopis Českého museum» («Журнал Чеського музею», 1845)]; стаття «Політичне становище русинів» у часопису «Lipa slovanská» [«Слов’янська липа», 1848, № 14, 15, 17), того ж року передрукована в недільнику «Týdennik» («Тижневик», № 51, грудень 1848), взята з «Дневника руського», який редагував І. Вагилевич у Львові; «Листи про найновішу російську літературу» О. Питна в «ČMKČ» («Časopis Musea královstvi českého» («Часопис Музею Чеського королівства», 1859), адресовані В. Ганці. В «Листах...» відзначено, що поетичний геній Шевченка дорівнював генієві О. Пушкіна та А. Міцкевича. Чес. громадськість знайомилася з життям і літ. спадщиною поета через оригінальні друковані видання його творів, рукописні списки в укр. оригіналах або переписаних латинкою, через публікації у чес. перекладах, критичні статті й наук. студії. Зокрема, О. Бодянський протягом 1844 — 45 переслав до Праги на ім’я В. Ганки, П. Й. Шафарика та Чеського музею «Тризну», «Гамалію» та «Чигиринський Кобзар і Гайдамаки». Через Прагу (посередництвом чес. етнографа, публіциста і перекладача К. Запа) О. Бодянський 1845 — 46 надсилав твори Шевченка також Я. Головацькому до Львова. Поширювали й пропагували твори укр. митця, відомості про його життя і діяльність визначні діячі чес. відродження П. Й. Шафарик і В. Ганка, радикальні демократи, активні учасники революції 1848 Й. В. Фріч, К. Сабіна, відомі поети Я. Неруда, В. Галек, С. Чех, Я. Врхліцький. Так, у літ. архіві В. Ганки зберігаються списки Шевченкових творів «Думи мої, думи мої, лихо мені з вамиї», «Перебендя», «Іван Підкова» та «Нащо мені чорні брови», датовані 40-ми pp. 19 ст. Із рукописного списка Й. Коларж переклав послання «Шафарикові» [журн. «Světozor» («Світозор», 1870, № 13)]. К. Худоба за текстом рукописного списку І. Лазаревського переклав вірш «Вітре буйний, вітре буйний!» [«Obrazy života» («Картини життя», 1871/72, № 6)]. Проте переважну більшість чес. перекладів зроблено з оригінальних друкованих видань, зокрема таких, що вийшли ще за життя укр. поета (напр., петерб. видання «Кобзаря» 1860). При сприянні Я. Неруди в редагованому ним журн. «Obrazy života» (1860, № 7) надруковано статтю Й. Первольфа «Тарас Григорович Шевченко — поет малоросійський», в тексті якої наведено уривки з творів «Перебендя», «До Основ’яненка» та ін. (у тому ж номері вміщено і його переклад поеми «Іван Підкова»). Безпосередньо перед розвідкою Й. Первольфа подано «Чеські вірші» Я. Неруди, які своїми патріотич. волелюбними настроями гармонують з духом статті. Пізніше Я. Неруда в статті «Т. Г. Шевченко» [газ. «Humoristické listy» («Гумористична газета», 15.III 1889)] охарактеризував Шевченка як поета першорядної величини і світового значення. Представників чеської радикальної демократії Й. В. Фріча, К. Сабіну та Е. Вавру Шевченко зацікавив, насамперед, як поет-революціонер, борець за соціальне і нац. визволення. В його творах вони бачили ідейного спільника в боротьбі проти австро-угор. самодержавного гніту. Й. В. Фріч у роки еміграції в Парижі переклав послання П. Й. Шафарикові [вперше опубліковано в журналі амер. чехів «Zvony» («Дзвони», 1863, № 6)]. К. Сабіна виступив із статтею «З України» («Obrazy života», 1862, № 10 — 11), у якій розкрив причини арешту Шевченка й ідейно-політ. спрямованість його поезії, відзначив важливе місце укр. письменства «в історії літературного життя слов’янських племен». Е. Вавра при сприянні В. Галека та Я. Неруди як редакторів журн. «Květy» («Квіти») опублікував тут свій переклад «Тополі» (1865/66, річник 1). В тому самому журналі (№ 35, 36, 37, без підпису) вміщено статтю «Тарас Григорович Шевченко, малоросійський поет» (авторство також приписують Е. Ваврі), де наведено уривки з поеми «Гайдамаки» в чес. перекладі та послання Шафарикові мовою оригіналу. В статті особливу увагу звернено на світове й загальнослов. значення Шевченка, «ім’я якого гідне стояти поряд з іменами найвидатніших співців слов’янських — Міцкевича, Пушкіна, Лермонтова і Гундулича». Вихід двотомного празького «Кобзаря» 1876 мовою оригіналу привернув увагу видатного чес. поета С. Чеха, якому належать переклади уривків з творів «Катерина», «Утоплена» та «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами!» [вперше надруковано в зібранні його творів (т. 24, 27. Прага, 1909)]. С. Чех сприяв також популяризації творів Шевченка на сторінках редагованого ним журналу «Květy», зокрема в перекладі Р. Єсенської («У перетику ходила» під назвою «По горішки ходила», 16.II 1894 та ін.). Оригінальна творчість С. Чеха (поеми «Пісні раба», 1894; «Косарі», 1903 та ін.), політ. поезія К. Гавлічка-Боровського («Тірольські елегії», 1852; поема «Хрещення святого Володимира», 1854) і П. Безруча («Сілезькі пісні», 1909) близькі до політ. сатири Шевченка пафосом гнівного протесту проти самодержавної тиранії, соціального й нац. гноблення. Однак тут має місце не безпосередній вплив Шевченкової творчості, а незалежні типологічні подібності тем та ідейнополіт. мотивів, що з’явилися внаслідок звернення названих поетів до аналогічних істор. явищ. К. Гавлічек-Боровський, як і Шевченко, широко використовував фольклор, чим і пояснюється типологічна подібність їхньої поетич. строфіки, зокрема коломийкового розміру в окремих творах.

Крім Й. В. Фріча, послання «Шафарикові» перекладали Й. Коларж («Světozor», 1870, № 13), А. Черний (у книжці Е. Деніса «Чехи після Білогорської битви». Прага, 1905), П. Матернова [уривок, «Slovanský přehled» («Слов’янський огляд», 1908/1909, річник 11)], Ф. Тихий (1918), Я. Завада (зб. «Весна народів у слов’янських літературах». Прага, 1948). Особливе значення в літ. житті чес. народу мала сама поема «Єретик». Вперше повністю в перекладі чес. мовою Н. Жерновського вона з’явилася друком у Києві в журн. «Ruský Čech» («Російський чех», 1907, № 31) паралельно з укр. оригіналом. Безпосередньо в Чехії повний текст став відомий пізніше. Повністю поему перекладали Ф. Тихий (1918, йому належить і вступна стаття до цього видання), Я. Туречек-Їзерський (1946), М. Яріш (1951). Починаючи з 1860 і до перемоги нар.-демократичного ладу в Чехії 1948, переклади творів Шевченка друкувалися переважно в періодич. л-рі (бл. ста разів) і менше — в збірниках, антологіях та окремими виданнями. З журналів, що популяризували Шевченкову спадщину, слід відзначити «Obrazy života» (1871 — 72), «Světozor» (1884), «Ženský obzor» («Жіночий світ», 1894 — 96), «Slovanský přehled» («Слов’янський огляд», 1899 — 1913) та ін. З перекладами поезій Шевченка в них активно виступали К. Худоба, Ф. Халупа, Р. Єсенська та ін. Порівняно ширше подано твори укр. поета в двох антологіях: «Слов’янська поезія» (т. 1. Брно, 1874; «Тополя», «Утоптала стежечку», «Тече вода в синє море») і «Нива» (Прага, 1885; тут вміщено 2 вірші повністю і 14 уривків з творів «Катерина», «Наймичка», «Тополя», «Причинна» та ін. в перекладі Ф. Халупи). З окремих видань до 1948 важливе істор.-літ. значення мають «Вибрані поезії» в перекладах Р. Єсенської (Прага, 1900) та «Ян Гус (Єретик)» у перекладі Ф. Тихого (1918). Публікації перекладів Р. Єсенської сприяли поет Я. Врхліцький (у Чеській АН очолював видання серії «Світова поезія», в якій надруковано й Шевченкові твори) та І. Франко (рецензуючи в рукопису переклади Р. Єсенської, дав їм високу оцінку; в листі до А. Черного 24.XI 1898 писав: «Се буде найкращий і найвірніший з усіх перекладів Шевченка, які я досі бачив»). Велика роль в ознайомленні чес. громадськості з творчістю Шевченка належала критиці. Ще за життя поета чес. критика звернула увагу на істор. значення його літ. спадщини для укр. і всеслов. письменства. Першою статтею (власне чеха) була «Русинська література» В. Дундера [«Pražské noviny» («Празька газета», 29.IV 1860)]. Вітаючи вихід «Кобзаря» 1860 і альманаху П. Куліша «Хата», де опубліковано нові твори Шевченка, В. Дундер, у дусі М. Добролюбова, високо оцінював «Тополю», «Наймичку», «Катерину», «Гайдамаків», підкреслював спорідненість цих творів з нар. епосом. Згодом В. Дундер у журн. «Osvěta» («Освіта», 1872, № 9, 11) виступив з грунтовнішою статтею «Тарас Шевченко». В ній він подав докладніші відомості про укр. поета. В рос. перекладі цю статтю надруковано в книжці «Тарас Григорьевич Шевченко в отзывах о нем иностранной печати» (Одеса, 1879).

Починаючи з 60-х pp. і до кін. 19 ст. матеріали про укр. поета друкували журнали «Obrazy života» (1862), «Světozor» (1870), «Osvěta» (1872), «Zlatá Praha» (1884), «Hlas národa» (1889), «Slovanský přehled» (1913 — 14) та ін. В 70-х pp. 19 ст. популярність Шевченка в Чехії настільки зросла, що статті про нього з’явилися в чес. енциклопедії «Slovník naučný» («Науковий словник», т. 9. Прага, 1872) за редакцією Ф. Рігера, а на поч. 20 ст. — у виданні «Ottův slovník naučný» («Науковий словник Отта», т. 24. Прага, 1906). Тут досить докладно подано біографію й стислу характеристику головніших творів поета, відомих на той час. На значенні Шевченка для чес. літ. процесу наголошував Й. Новачек у статті «Новели та повісті Шевченка, написані по-великоруськи» [«Nedělní listy» («Недільна газета», 5 і 12.V 1889)]. Критик відзначав у цих Шевченкових творах багато спільного з прозою Б. Немцової та І. Тургенєва, підкреслював їхній реалізм і народність, соціальну гостроту, що мало особливе значення для розвитку самої чес. л-ри. З нагоди 100-річчя з дня народження Шевченка (1914) у Празі відбувся ювілейний вечір, на якому з доповіддю виступив відомий учений-славіст Я. Махал (опублікована в журн. «Slovanský přehled», 1913 — 14, річник 16). В роки бурж. Чехословацької республіки (1918 — 39) твори Шевченка перекладали порівняно мало. Крім перевидання «Єретика» (1919, 1922), кілька Шевченкових віршів у перекладі чес. мовою в 20-х pp. надруковано в періодич. л-рі. Зокрема, газ. «Rudé právo» 27.I 1929 опублікувала 6 рядків з гостро революційної Шевченкової поезії «Молитва» в перекладі В. Бауера. До 125-річчя з дня народження укр. поета в журн. «Praha — Moskva» (1939, № 3) вмішено його поему «Катерина» (з незначними скороченнями) та вірш «Л.» («Поставлю хату і кімнату») в перекладі М. Марчанової, а також «Єретик» У перекладі Ф. Тихого. Кілька віршів надруковано і в ін. періодичних виданнях. Порівняно з невеликою кількістю перекладів науковий доробок чес. учених-славістів, які досліджували й популяризували творчість Шевченка, виглядає значно вагомішим. Так, Я. Махал присвятив йому працю «Тарас Шевченко» (Прага, 1919), а в своїй книжці «Великі російські і українські письменники» (Прага, 1934) вмістив нарис «Тарас Шевченко». Творчість українського митця посідає належне місце і в книзі «Слов’янські літератури» (т. 1 — 2. Прага, 1925) Я. Махала.

В 1938 в журн. «Praha — Moskva» (№ 9) статтю про Шевченка надрукував Ю. Доланський (за підписом Ю. Гайденрайх). Літературознавець Ф. Вольман до 125-річчя з дня народження поета виступив із статтею «Душа України» [«Lidové noviny» («Народна газета», 9.III 1939)]. Учений-історик і мистецтвознавець З. Неєдлий опублікував статтю «Тарас Шевченко» (журн. «Praha — Moskva», 1939, № 3), в якій характеризував Шевченка як великого поета України. Вперше до спадщини українського митця З. Неєдлий звернувся 1921 у статті до 60-річчя з дня смерті Шевченка (газ. «Tribuna», 7.V 1921), у якій високо оцінив народність його творчості і глибоке худож. проникнення в соціальні «прірви життя», осягнути які — «найбільше завдання справжнього мистецтва». Останній номер журн. «Praha — Moskva» (1939, № 3), що вийшов напередодні нім.-фашист. окупації Чехословаччини, був повністю присвячений Шевченкові, життя і творчість якого за тодішніх істор. обставин підносилися як прапор боротьби за свободу й незалежність чес. і словац. народів. Головою чехословацького Комітету по відзначенню 125-річчя з дня народження Шевченка був відомий публіцист і популяризатор укр. л-ри, близький знайомий І. Франка Ф. Главачек, який є автором ювілейної статті «Тарас Григорович Шевченко» [«Národní listy» («Національна газета», 10.III 1939)]. З енциклопедич. статей цього періоду особливою повнотою інформації відзначається стаття І. Горака про Шевченка в «Науковому словнику Отта нової доби» (т. 6, ч. 1. Прага, 1940).

З утворенням нар.-демократич. Чехословаччини Шевченко вперше в історії чес. перекладацького мистецтва заговорив на повний голос як поет-революціонер і народний трибун. З 1946 його твори чес. мовою виходили окремими книжками багато разів, зокрема — «Було колись в Україні» (Прага, 1946; передмова З. Неєдлого), «Вибране з творів найбільшого поета і будителя України» (Прага, 1951). Переклади здійснили М. Марчанова, З. Ніліусова, Я. Туречек-Їзерський, М. Біблова, Л. Фікар, М. Яріш, П. Кржічка, З. Бергрова та ін. В перекладі З. Бергрової і з передмовою Ю. Доланського 1953 вийшов «Кобзар». Вірші Шевченка перекладав також Я. Кабічек (друкувалися в періодичній літературі). Видано два переклади драми «Назар Стодоля» (Прага, 1955 і 1958). У 1950 і 1975 видано Шевченкову повість «Художник».

З провідних літературознавців-славістів творчість Шевченка досліджували й популяризували Ф. Вольман [стаття «Шафарик, Шевченко і слов’янство» в журналі «Slavia» («Славія», 1961, № 4)] та Ю. Доланський [статті «Геній України» — передмова до «Кобзаря» (Прага, 1953), «Живий Шевченко» — в журн. «Svět sovětů» («Радянський світ», 1951, № 10). Багато для зарубіжного шевченкознавства зробило й молодше покоління чеських славістів-україністів (книжка М. Мольнара «Тарас Шевченко у чехів та словаків». Пряшів, 1961 та ін.).

Активну роль в ознайомленні чес. громадськості з життям і творчістю укр. поета відіграє орган ЦК Комуністичної партії Чехословаччини газ. «Rudé právo». Починаючи з 1921 газета періодично публікує статті про Шевченка, в яких пропагує революц. дух його спадщини, відзначає її спорідненість з волелюбною і патріотич. поезією П. Безруча («Rude pravo», 7 і 13.V 1921). Про відгомін творчості Шевченка в чеському суспільному житті докладно йшлося в статті Ю. Доланського «Тарас Шевченко у нас» («Rudé právo», 11.III 1951).

В чес. пресі широко відзначено 100-річчя з дня смерті Шевченка. З’явилися статті в центр. газетах і журналах [«Rudé právo», 10.III 1961; «Slovanský přehled», 1961, №1,2, 3; «Československá rusistika», 1961, № 1; «Večerní Praha», 9.III 1961; «Plamen» («Пломінь», 1961, № 3), «Praha — Moskva», 1961, № 3; «Slavia», 1961, № 4; «Kultura», 1961, № 10; «Literární noviny» («Літературна газета», 1961, № 10); «Tvorba» («Творчість», 1961, № 10), «Svět sovětů», 1961, № 10]. В Кардовому ун-ті в Празі організовано ювілейну виставку л-ри і творів живопису про життя і діяльність Шевченка, на яку широко відгукнулася чес. преса, зокрема газети «Rudé právo» (22.III 1961, 23.III 1961), «Lidová demokracie» («Народна демократія», 22.III 1961). Під час місячника укр. культури в Чехословаччині 1968 в Празі було організовано худож. виставку оригінальних живописних творів Шевченка з фондів Держ. музею Шевченка в Києві (30.V — 24.VII). Відсвяткувала чес. громадськість і 150-річчя з дня народження поета. Статті про нього опублікували всі центр. газети і журнали [«Rudé právo», 9.III 1964; «Lidova demokracie», 8.III 1964; «Slovanský přehled» (1964, № 1, № 3); «Praha — Moskva», 1964, № 3; «Literární noviny», 1964, № 10; «Svět sovětů», 1964, № 11; «Slavia», 1964, № 4]. Багато матеріалів надруковано до 160-річчя з дня народження Шевченка. Найзначніша з них — стаття М. Мольнара «Шевченків „Заповіт“ у чехів та словаків» (альм. «Дукля», 1974, № 2).

Переклади: Ševčenko T. Výbor básní. Praha, 1900; Ševčenko T. Bylo kdysi v Ukrajině. Praha, 1946; Ševčenko T. Umělec. Praha, 1950; Ševčenko T. Výbor z díla největšího básníka a buditele Ukrajiny. Praha, 1951; Ševčenko T. Kobzar. Praha, 1953; Ševčenko T. Nazar Stodola. Praha, 1958; Ševčenko T. Hajdamáci. Praha, 1961; Ševčenko T. Sny moje a touhy. Praha, 1961; Ševčenko T. V torn ráji na zemi. Praha, 1961; Ševčenko T. Kacíř. Praha, 1964; Ševčenko T. Umělec. Praha, 1975.

Літ.: Білецький О. Шевченко і слов’янство. В кн.: Білецький О. Зібрання праць, т. 2. К., 1965; Кирилюк Є. П. Шевченко і слов’янські народи. К., 1958; Мольнар М. Тарас Шевченко у чехів та словаків. Пряшів, 1961; Шевченко і слов’янські народи. К., 1964; Velinská E. Zilynskyj О. Taras Ševčenko v cěské kulture. Bibliografie. Praha, 1962.

В. І. Шевчук.


ЧЕТЬЇ-МІНЕЇ — церковно-релігійні збірки. Див. Мінеї-четьї.


ЧЕХ (Čech) Сватоплук (21.II 1846 — 23.II 1908) — чеський письменник. Автор ряду поем, збірок оповідань, нарисів, сатирич. повістей. Вірш Ч. «Будь славен, труд» (1894) став бойовим гімном чес. робітників. Ч. був обізнаний з празьким виданням (1876) «Кобзаря» Шевченка. Переклав 18 початкових рядків його вірша «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами!» (надруковано в 24-му томі «Зібрання творів» Ч. Прага, 1909), вступ (21 рядок) до поеми «Катерина» і початок (46 рядків) та кінець (11 рядків) балади «Утоплена» (всі три уривки надруковано в 27-му томі того ж видання. Прага, 1909). В перших посмертних виданнях творів Ч. ці переклади були представлені як його оригінальні вірші. Шевченкове авторство перекладених Ч. уривків встановив Ю. Доланський (зб. чес. мовою «Сватоплуку Чехові». Прага, 1946). Як співредактор журн. «Květy» («Квіти») сприяв публікації чес. перекладів деяких Шевченкових творів, здійснених Р. Єсенською і Р. Покорним.


ЧЕХОВ Антон Павлович (29.I 1860 — 15.VII 1904) — російський письменник. Деякий час жив на Україні, знав укр. мову, цікавився укр. літературою, народною творчістю й театром, був у дружніх взаєминах з М. Заньковецькою. Високо цінував Ч. поезію Шевченка. У вересні 1894 у Львові придбав два перші томи чотиритомного видання творів Шевченка (Львів, 1893). Коли І. Бєлоусов надіслав Ч. перше видання своїх перекладів творів Шевченка, письменник уважно ознайомився з ними й 3.VIII 1887 відповів йому докладним листом з зауваженнями щодо худож. недоліків у перекладі.

Літ.: Левченко М. Чехов у зв’язках з Україною. К., 1960.


ЧЕХОВИЧ (Czechowicz) Юзеф (15.III 1903 — 9.ІХ 1939) — польський поет і перекладач. Перекладав твори англ., франц., рос., болг., чес, укр. поетів. З віршів Шевченка переклав «Заповіт» та «Ой діброво — темний гаю!» (опубліковано в його книжці «Вірші». Люблін, 1963).


ЧЕЧЕЛЬ Дмитро (pp. н. і см. невід.) — батуринський полковник, прибічник зрадника І. Мазепи. Шевченко в містерії «Великий льох» згадав, що Ч. вбито в м. Батурині (резиденція гетьманів Лівобережної України 1669 — 1708).


ЧЕЧЕНО-ІНГУШСЬКА ЛІТЕРАТУРА І Т. Г. ШЕВЧЕНКО. Перші переклади творів Шевченка в Чечено-Інгушетії з’явилися в 30-х pp. Шевченко — один з перших інонаціональних поетів, твори якого перекладено чеченською та інгушською мовами. В 1939 видано чечен. мовою «Кобзар», до якого ввійшли поеми «Катерина», «Мар’яна-черниця», «Княжна», «Сон», «Царі», «Гамалія», «Наймичка», балада «Тополя», вірші «О люди! люди небораки!», «За сонцем хмаронька пливе», «Не завидуй багатому» та ін. Переклади здійснили А. Мамакаєв, М. Мамакаєв, Н. Музаєв, М. Гадаєв, М. Ісаєва, X. Еділов. У 1940 вийшло інгуш. мовою видання «Кобзаря», яке включало поеми «Наймичка» та «Кавказ», а також вірші «Заповіт», «Ой одна я, одна», «Сестрі», «Чого мені тяжко, чого мені нудно», «Мені однаково, чи буду» та ін. До обох видань подано вступні статті про життя і творчість укр. поета. Повага письменників Чечено-Інгушетії до Шевченка відбилася у присвячених йому творах. У 1937 А. Мамакаєв надрукував вірш «До Шевченка», який пізніше перекладено рос і укр. мовами. X. Еділову належить вірш «Дай руку, Кобзарю» (1958). У 1964 до 150-річчя з дня народження Шевченка газ. «Грозненский рабочий» вмістила добірку матеріалів під рубрикою «Народам син, народам брат». Тут було вміщено статті М. Риленка «Зустріч з Тарасом» і Н. Гриценка «Великий Кобзар», а також присвячені Шевченкові вірщі Х. Еділова «І пісні твої в серцях у нас» та А. Мамакаєва «До Шевченка». В дні шевченківських ювілеїв у Чечено-Інгушетії відбувались урочисті вечори, літ. читання.

Переклади: Шевченко Т. Г. Кобзар. Грозний, 1939; Шевченко Т. Г. Кобзар. Грозний 1940.

Х. В. Туркаєв.


«ЧИ МИ ЩЕ ЗІЙДЕМОСЯ ЗНОВУ?» — вірш Шевченка, написаний між 19 і 30.V 1847 у Петербурзі в казематі «Третього відділу». Автографи твору — серед автографів усього циклу «В казематі»: на окремому аркуші паперу, в «Малій книжці» і в «Більшій книжці». В «Більшій книжці» цей твір перенесено з передостаннього місця в циклі на останнє і під ним поставлено дату переписування: «Москва, 1858 марта 18». Вперше поезію надруковано в журн. «Основа» (1861, № 10). Вірш звернений до «соузників» поета в казематах «Третього відділу», колишніх членів Кирило-Мефодіївського т-ва. Поет закликає ув’язнених «змиритися», але не з самодержавством, а з долею політ. засланців, мужньо переносити тягар свого становища, бути до кінця відданими батьківщині і справі народного визволення. Твір поклали на музику М. В. Лисенко, С. Людкевич. П. Сениця.

Літ.: Кирилюк Є. П. Тарас Шевченко. К., 1964; Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847 — 1861 pp. К., 1968.

Л. П. Кулинська.


«ЧИ НЕ ПОКИНУТЬ НАМ, НЕБОГО» — вірш Шевченка. Останній його твір, закінчений за 10 днів до смерті. Поет записав його олівцем на офорті автопортрета 1860 (зберігається в ДМШ). Під першими 36 рядками поет написав дату «14 февраля». Останні 36 рядків датовано «15 февраля» [1861]. Наявність дати під першою частиною доводить, що Шевченко спочатку вважав її за закінчений твір. Надруковано вперше в журн. «Основа» (1861, № 5). Поет писав вірш у передчутті близького й неминучого кінця. З рядків вірша постає не тільки великий поет, що покидав життя в розквіті свого генія, а й велика людина — мужня, мудра й чиста, яка спокійно зустрічала свій смертний час. Твір написано у формі звернення до музи, в образі якої Шевченко персоніфікував власну творчість, своє натхнення й покликання. Персоніфікований образ творчого натхнення з’являється в поета в роки заслання («Княжна», «Марина» та ін.). Стилістично вірш — один із незвичайних випадків використання елементів бурлеску в високій ліриці трагедійного звучання (знижено іронічна «українізація» міфологічного антуражу — муза, Ескулап, Харон, Стікс). Мужня самоіронія автора в цей здавалось би невідповідний момент (поет наче жартує з наближення власної смерті) надає творові особливої ліричної сили й неповторної своєрідності.

Літ.: Сумцов Н. Ф. Последнее стихотворение Т. Г. Шевченка. «Вестник Харьковского историко-филологического общества», 1911, в. 1; Шагінян М. Тарас Шевченко. К., 1970; Анісов В. Автограф останнього вірша безсмертного Кобзаря. «Літературна газета», 1948, 11 березня; Ненадкевич Є. Поетичний епілог творчості Шевченка. В кн.: Збірник праць сьомої наукової шевченківської конференції. К., 1959; Івакін Ю. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847 — 1861 pp. К., 1968.


«ЧИ ТО НА ТЕ БОЖА ВОЛЯ?» — вірш Шевченка. Див. «Хустина».


«ЧИ ТО НЕДОЛЯ ТА НЕВОЛЯ» — вірш Шевченка, написаний не пізніше квітня 1850 в Оренбурзі. Автограф — у «Малій книжці» (за № 10 у захалявній книжечці 1850). Твір уперше надруковано в «Кобзарі» (СПБ, 1867). У вірші відбився тяжкий душевний настрій поета, породжений його підневільним становищем засланця. Цей настрій мав, імовірно, і якісь невідомі нам конкретні причини, пов’язані з перебуванням Шевченка в Оренбурзі 1850. Тут мотив самоосудження, глибокого невдоволення собою («Душі убогої цураюсь, // Своєї грішної душі!») поєднується з мотивом осудження людей, яких автор називає «ворогами», «нехристиянами», «лютими». Очевидно, це не тільки соціальні вороги поета (бо вони «Взяли меж себе — і писать // Погані вірші научили»), а й ті з оточення Шевченка, зокрема оренбурзького, хто спонукав його до якихось компромісів. Звичайно, поет міг назвати свої поезії «поганими віршами» тільки в стані хвилинного розпачу, який він на засланні завжди переборював своєю творчістю (не випадково Шевченко не переписав цей вірш до «Більшої книжки»). Мотив «розбитої душі», «розбитого серця» є в ліриці поета і до заслання, але там він має дещо інше спрямування («Заворожи мені, волхве», «Три літа», «Чого мені тяжко, чого мені нудно»). Темою самоосудження і настроєм вірш перегукується з незакінченою поезією «Дурні та гордії ми люди».


ЧИГИР Григорій Васильович — командир 2-го лінійного батальйону Окремого Оренбурзького корпусу, підполковник. З 1854 — полковник. 10.VI 1847 Шевченка доставили в Оренбурзі до Ч., який тоді виконував обов’язки командира бригади. З його наказу поета призначили в 5-й батальйон, командир якого Д. Мєшков відправив Шевченка в Орську фортецю. В 1850 Ч. було доручено провести щонайсуворіше слідство в справі порушення Шевченком заборони писати і малювати, після чого поета відправили в Новопетровське укріплення.


ЧИГИРИН, Чигрин — повітове місто Київської губ. (тепер районний центр Черкаської обл.). Шевченко був тут 1843 і 1845. Ч. цікавив його як місто, пов’язане з життям і діяльністю Б. Хмельницького (під час визвольної війни укр. народу 1648 — 54 було резиденцією гетьмана). Під враженням від першої поїздки до Чигирина Шевченко в Петербурзі в березні — квітні 1844 виконав тушшю рисунок «Дари в Чигрині 1649 року» (19,7 × 27; два ескізи до нього зроблено на Україні між травнем 1843 і січнем 1844) та між березнем і 6 — 7. V 1844 — однойменний офорт (див. «Живописная Украина»). В Ч. у квітні — жовтні 1845 він намалював 2 краєвиди, що ввійшли до альбома 1845 року: «Чигринський дівочий монастир» (папір, сепія) та «Чигрин з Суботівського шляху» (папір, акв.). Малюнки однакового розміру (17,5 × 26,9), на них є авторські написи з зазначенням назв творів. Поет присвятив Ч. вірш «Чигрине, Чигрине». Згадки про це місто є в поетич. творах «Гайдамаки», «Княжна», «Хустина», «У неділеньку у святую», «Заступила чорна хмара» та в п’єсі «Назар Стодоля». За рад. часу в Ч. ім’ям поета названо одну з центр. вулиць.


«ЧИГИРИНСЬКИЙ КОБЗАР» — див. Видання літературних творів Т. Г. Шевченка.


«ЧИГРИНЕ, ЧИГРИНЕ» — вірш Шевченка, написаний 19.III 1844 в Москві, коли поет повертався з України до Петербурга. Автограф — в альбомі «Три літа», куди твір переписано першим. Надрукований вперше в журналі «Вечерниці» (1863, № 11). В деяких виданнях друкувався під назвами «Чигрин» і «Чигирин» та з присвятою М. С. Щепкіну. Ця поезія є відображенням думок і почувань Шевченка часів його першої подорожі по Україні, зокрема вражень від поїздки до Чигирина 1843. В характерну для його громадянських поезій форму лірико-філософської медитації Шевченко вклав і гіркий докір сучасникам у примиренні з кріпосницькою дійсністю, і революц. протест проти самодержавного гніту на Україні, і свої сподівання на краще майбутнє. Водночас вірш не позбавлений залишків ідеалізації минулого. Близькою до «Ч., Ч.» за темою і навіть окремими образами є поезія М. Маркевича «Чигирин» (зб. Маркевич Н. Украинские мелодии. М., 1831).

Літ.: Кирилюк Є. П. Тарас Шевченко. К., 1964; Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії до заслання. К., 1964.

Ю. О. Івакін.


ЧИЖОВ Федір Васильович (1811 — 4.ХІ 1877) — російський математик, письменник, близький до слов’янофілів, громад. діяч і промисловець. Учень М. Остроградського, вчитель Г. П. Галагана. Був заарештований і притягався до слідства в справі Кирило-Мефодіївського товариства в травні 1847, але звільнений за браком доказів. Шевченко зустрічався з Ч. 1840 на вечорах у М. Маркевича. Згадав Ч. в листі до В. Г. Шевченка (7.XII 1859), коли збирався купити на Україні землю для садиби.


ЧИКАТУЄВ Мікаель Хаджійович (н. 7.III 1938) — абазинський рад. поет, перекладач. Творами Шевченка захопився ще в юнацькі роки. Переклав абазин. мовою «Заповіт» і вступ до балади «Причинна» — «Реве та стогне Дніпр широкий» (опубліковано в періодич. л-рі 1959). У 1971 побував на Україні, відвідав могилу Шевченка.


ЧИКОВАНІ Симон Іванович (9.I 1903 — 24.IV 1966) — грузинський рад. поет, перекладач. Член КПРС з 1941. Творчість Ч. тісно пов’язана з Україною, якій він присвятив цикл поезій. Перекладач творів Шевченка груз. мовою. Йому належать переклади поем «Катерина» (видано окремою книжкою; Тбілісі, 1936) і «Сова», віршів «Садок вишневий коло хати», «Огні горять, музика грає», «Гімн черничий», «За оайраком байрак» та ін. (всього понад 30), що друкувалися в груз. періодич. виданнях і ввійшли до збірки творів Шевченка «Вірші та поеми» (Тбілісі, 1937). Нові, а також грунтовно перероблені переклади 30-х pp. Ч. опублікував у наступних виданнях цієї збірки (Тбілісі, 1939, 1952). Обидва ці видання вийшли за його редакцією. «Заповіт» у перекладі Ч. з 1936 друковано понад 50 раз, він увійшов до шкільних хрестоматій. Ч. — автор статей про Шевченка: «Великий поет України» (1936), і Мовою Руставелі» (1938), «Поет чудової чуйності», «Натхненний поет» (обидві — 1939), «Кобзар» (1964) та ін. В ювілейні дати виступав з доповідями про Шевченка, був у складі грузинської делегації, яка 1939 брала участь у святкуванні на Україні 125-річчя з дня народження укр. поета. Держ. премія СРСР, 1947.

Переклади: Шевченко Т. Катерина. Тбілісі, 1936 [груз. мовою]; Шевченко Т. Вірші і поеми. Тбілісі, 1939 [груз. мовою].

Літ.: Грузинский народ и Шевченко. «Литературная газета», 1939, 10 января [в співавт.]; Тарас Шевченко. В кн.: Райдужними мостами. К., 1968.


ЧИЛИНГИРОВ Стиліян Хаджидобрев (26.Х 1881 — 23.ХІ 1962) — болгарський письменник, літературознавець і публіцист. З творчістю Шевченка познайомився ще на поч. 20 ст. Йому належать переклади «Заповіту», уривка (під назвою «Ян Гус») з поеми «Єретик» — надруковані в журн. «Свободно мнение» (1914, кн. 18; 1915, кн. 28), поезій «Якби ви знали, паничі», «Мені однаково, чи буду» (двотижневик «Украинско-български преглед», 15.III 1920; 15.IV 1920), «Не женися на багатій» (газ. «Литературен глас», 10.VI 1934). Переклади відзначаються високою професійною майстерністю, однак не завжди передають революц. пафос оригіналу. Це пояснювалось ліберально-бурж. поглядами Ч., а подекуди й близькістю (після 1917) до української націоналістич. еміграції. В 1911 журн. «Славянски глас» (кн. 1 — 2) опублікував статтю Ч. «Шевченко болгарською мовою», яка, незважаючи на окремі недоліки, мала певне значення для ширшого ознайомлення болг. громадськості з творчістю укр. поета. В статтях «Шевченко — поет-борець» («Литературен глас», 10.IV 1934) і, особливо, «120 років з дня народження Шевченка» (газ. «Утро», 16.III 1934) виявилися ідейні збочення автора. За це прогрес. літ. громадськість Болгарії піддала Ч. різкій критиці. Про позитивні зрушення в політ. орієнтації Ч. в кін. 30-х pp., про глибше осмислення ним Шевченкової спадщини свідчить вірш «Тарас Шевченко» (надруковано в ювілейній газ. «Тарас Шевченко». Софія, 1939), а також стаття «Шевченко і ми» (газ. «Заря», 6.V 1939).

О. В. Шпильова


ЧИРКАЛАТАУ — одна з гір центр. частини гірського хребта Пн. Актау. Під час перебування в складі Каратауськоі експедиції в горах Пн. Актау Шевченко в липні — не пізніше 8.VIII 1851 створив ряд краєвидів, у яких зобразив Ч. та сусідні гори. Серед цих творів — акварель «Чиркалатау» (12,9 × 32,2; виконана за олівцевим рисунком «Чиркалатау і Коксуйру», можливо, вже в Новопетровському укріпленні, між липнем 1851 і 13.V 1857); на звороті — авторська назва твору і порядковий номер «14». Акварель у числі 17 малюнків Шевченко надіслав Б. Залеському для репродукування у «Віленському альбомі». Рисунки олівцем: «Чиркалатау і Коксуйру» (16,3 × 29,8), «Караван біля гір Чиркалатау та Коксуйру» (15,8 × 28,6), «Коксуйру» (17,7 × 30,7); ці гори зобразив і Б. Залеський в офорті «Кибитка, або палатка киргиза», вміщеному в альбомі «Життя киргизьких степів» (франц. мовою Париж, 1865). На всіх творах є авторські номери. Була ще одна акварель під назвою «Чиркалатау» (25,8 × 16,7), виконана біля підніжжя гори. Де вона — невідомо, репродукцію її вміщено в журн. «Русский библиофил» (1914, № 1); цей малюнок повторив Б. Залеський аквареллю (ДМШ) і в офорті («Життя киргизьких степів»). Неподалік від гори Шевченко виконав олівцем ще 3 рисунки: два — «Чиркалатау» (17,6 × 26,7 і 17,3 × 26,7) та «Гірське пасмо Актау» (17,7 × 28,9; останній Б. Залеський відтворив в офорті). На цих рисунках є позначені автором номери. Всі твори, крім незнайденої акварелі, зберігаються в ДМШ.


ЧИСТЯКОВА Валентина Миколаївна (н. 18.IV 1900) — українська рад. актриса, нар. артистка УРСР (з 1943). Дружина Л. Курбаса. Перша виконавиця ролі Оксани у виставі Л. Курбаса «Гайдамаки» за Шевченком (Перший театр Української Радянської Республіки ім. Т. Г. Шевченка, Київ. драм. театр, 1920; «Березіль», 1924). Ч. грала роль Ярини у «Невольнику» М. Кропивницького (Київ. драм. театр, 1921); створила поетичний образ Галі в Шевченковому «Назарі Стодолі» (Харків. укр. драм. театр ім. Т. Г. Шевченка, 1939).


ЧИЧЕРІН Борис Миколайович (7.VI 1828 — 16.II 1904) — російський історик, правознавець, філософ і публіцист. Діяч ліберального руху, прибічник конституційної монархії. В 1861 — 68 — професор Московського ун-ту. Революц. демо крати гостро критикували праці Ч. Згадка Шевченка про Ч. в «Щоденнику» 24.III 1858 засвідчує факт випадкового знайомства поета з ним в одній з моск. книгарень.


ЧИЧКАНОВ Петро Миколайович (н. 7.VII 1922) — чуваський рад. письменник. Член КПРС з 1944. Переклав чувас. мовою вірші Шевченка «Огні горять, музика грає» (1939), «Думка» («Тече вода в синє море»), «Думка» («Тяжко-важко в світі жити») та «Ой маю, маю я оченята» (всі три — 1964). Шевченкові присвятив оповідання «Тарас» (1964) та розділ свого роману-хроніки «Вогненне серце» (1966) — «Вірші Шевченка». Автор статей «Невмируща братня дружба» (1952), «Шевченко в Чувашії» (1953), «Братерство і дружба», «У Переяславі-Хмельницькому» (обидві — 1954), «З почуттям братньої любові» (1955) та ін., у яких розглядав вплив творчості укр. поета на розвиток чувас. л-ри.


ЧИШКО Олесь (Олександр) Семенович (н. 3.VII 1895) — український та російський рад. композитор і оперний співак (тенор), засл. діяч мист. Узб. РСР (з 1944) та засл. діяч мист. РРФСР (з 1957). Член КПРС з 1948. Автор опер, симфонічних творів, обробок нар. пісень, музики до спектаклів. На слова Шевченкових творів написав романси «Ой маю, маю я оченята», «Думи мої» (обидва — 1916), солоспіви «Ой по горі роман цвіте», «Ой гоп таки так!» (обидва — 1927, друга редакція — 1939), «У перетику ходила...» (1929), «Думи» (1961), пісні Галі (1939) і Стехи (1940) з п’єси «Назар Стодоля»; ансамблі: «Од села до села» (1927 — чоловічий квартет), «У гаю, гаю» (1929 — для голосу, скрипки, віолончелі, фп.).


ЧМИРЬОВ Микола Андрійович [1852 — 11.I 1887 (30.XII 1886 с. ст.)] — рос. письменник, перекладач. Творчістю Шевченка зацікавився ще студентом Моск. ун-ту. Перекладами його вірша «Огні горять, музика грає» й драми «Назар Стодоля» (обидва — 1873) почав свою літ. діяльність. До «Кобзаря» в перекладі Ч. (М., 1874) увійшли 15 творів, у т. ч. поеми «Мар’яна-черниця», «Неофіти», «Гайдамаки» й «Невольник», вірші «Заповіт», «Доля» й «Муза». В перекладах Ч. є довільні скорочення, трапляються помилки й стилістичні недоладності.


ЧОБАНУ (Ciobanu) Валеріу (4.IV 1917 — 21.XII 1966) — румунський літературознавець. Досліджував укр.-рос.-румунські літ. зв’язки. В журн. «Studii şi cercetări de istorie literară şi folclor» («Статті й дослідження з історії літератури і фольклору», 1961, № 2) надруковано працю Ч. «Аспекти поезії Тараса Шевченка», в якій підсумовано здобутки рум. шевченкознавства на той час. У статті підкреслено спільні для українців і румунів фольклорні мотиви, використані Шевченком у своїх творах. Ч. належить і стаття «Наследие Т. Г. Шевченко в Румынии» («Научные доклады высшей школы. филологические науки», 1964, № 2), написана у співавтор. з рум. вченим Міхаєм Новиковим.


«ЧОГО МЕНІ ТЯЖКО, ЧОГО МЕНІ НУДНО» — вірш Шевченка, написаний 13.XI 1844 в Петербурзі. Автограф — в альбомі «Три літа». Твір вперше надруковано в журн. «Основа» (1861, № 3). Віршелегія є одним з тих творів, де відобразився процес зміни в свідомості поета в серед. 40-х pp., який він у вірші «Три літа» назвав прозріванням. Тяжкі переживання автора — наслідок його конфлікту з оточенням, насамперед з поміщиками-кріпосниками («людом навісним»). Елегійні настрої і образ розбитого серця споріднюють твір з поезіями «.Заворожи мені, волхве» і «Три літа». Музику до вірша писали М. В. Лисенко, Г. Алчевський, В. Заремба, М. Волошин, П. Сениця та ін.


«ЧОГО ТИ ХОДИШ НА МОГИЛУ?» — балада Шевченка, написана між 17.IV і 19.V 1847 в Петербурзі в казематі «Третього відділу». Входить до циклу поезій «В казематі». Автографи — в окремому автографі циклу (зберігається в Ін-ті л-ри ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР), в «Малій книжці» (в захалявній книжечці 1847) і в «Більшій книжці». Вперше надруковано в альм. «Хата» (СПБ, 1860) під редакторською назвою «Калина». Мотивами глибокого кохання й дівочої самотності, трагічною розв’язкою твір перегукується з ранніми баладами Шевченка, зокрема з «Причинною» і «Тополею». Твір пройнятий нар. фантастикою й романтикою. За формою він близький до нар. поезії. На текст балади муз. твори написали М. В. Лисенко, В. Заремба, Й. Кишакевич, В. Безкоровайний.

Літ.: Щепотьєв В. О. Шевченкова «Калина» як балада на світову тему. «Записки Полтавського інституту народної освіти», 1927. т. 4.


ЧОТИРИСТОПНИЙ ЯМБ — найпоширеніший розмір укр. та рос. поезії 19 — 20 ст. Як силабо-тонічний розмір він грунтується на впорядкованому чергуванні наголосів, які в рядку Ч. я. падають на парні склади. Іншими ритмотвірними чинниками Ч. я. є розміщення словоподілів, клаузули, звукові повтори тощо. Ч. я. поряд з 14-складовим віршем є універсальним розміром поезії Шевченка, характерним для всіх періодів його творчості, а в останні роки — домінуючим. Те, що поет, починаючи з серед. 40-х pp., особливо активно звертався до Ч. я., зумовлене передусім змістовою та жанрово-стилістичною еволюцією його поезії, переважанням у ній з цього часу говірних інтонацій над наспівними. На розширення функцій Ч. я., так само, як і на збільшення питомої ваги цього розміру в Шевченкових творах, вплинула, безперечно, його популярність в українській, а особливо в рос. поезії 1-ї пол. 19 ст. Вирішальну роль у Шевченковій розробці ямбічної традиції відіграв досвід О. Пушкіна. Шевченко не став безпосереднім продовжувачем ритмічної лінії ямбічного вірша І. Котляревського. Значно розширивши жанрово-тематичні горизонти укр. Ч. я., він змінив і його ритмічну інерцію, яка вже в перших Шевченкових творах наближається до ямба пушкінського типу. Разом з тим ямбічному віршеві укр. поета властива ритмічна специфіка. Розподіл наголосів за стопами та склад акцентних варіацій Ч. я. в різні періоди творчості Шевченка свідчать про те, що були певні відмінності між ритмікою його ямбічного вірша в творах 1838 — 45 і ритмікою цього вірша в творах пізнішого часу. Шевченко прийшов у л-ру, коли пушкінська традиція Ч. я. ускладнилася ритмічними тенденціями послідовників О. Пушкіна. З акцентного боку ці тенденції в декого з них виявились у виразнішому, ніж в О. Пушкіна, здійсненні двочленності ритмічної інерції Ч. я. Акцентні ходи, пов’язані з ритмічними особливостями післяпушкінського Ч. я., характерні й для Шевченкового рос. та укр. ямба перших років творчості. В міру того, як Ч. я. посідав у Шевченка дедалі більше місце, ритмічна манера поета суттєво еволюціонувала, акцентна будова творів збагачувалася. Деякі важливі акцентні показники його вірша наближаються до пушкінських (напр., встановлюється відносна рівновага в кількості рядків з пропущеним метричним наголосом на 1-й стопі та рядків з пропущеним метричним наголосом на 2-й стопі тощо), інші відображують своєрідність власне Шевченкової ритміки (в пізнішому ямбі збільшується, порівняно з пушкінським Ч. я., кількість варіацій з пірихіями на 2-й та на 2-й і 3-й стопах, меншає кількість рядків повного ямба тощо). Домагаючись максимальної виразності вірша, Шевченко ритмічно збагачував класичний ямб, змінював природу силаботоніки. Пошуки ритміч. ходів у його поезіях часто пов’язані з відступами від сучасних йому метричних норм і свідчать про початок нового етапу розвитку силабо-тонічного вірша. Новаторство деяких худож. прийомів, вироблених Шевченковим Ч. я., виявилося лише в поезії 20 ст. У Шевченка є різні типи неметричних наголосів, зокрема ті, що створювалися багатоскладовими словами. В його ямбічних віршах трапляється й чимало випадків нарощувань і пропусків ненаголошеного складу в ямбічній стопі. На те, що Шевченко деформував класичний Ч. я., вказують і такі чинники, як збільшення чи зменшення кількості стоп у рядку, змішування всередині чотиристопних ямбічних віршів кількох різностопних рядків ямба, а особливо факти поєднання в одному ритмічному ряду різнорозмірних рядків. Твори, написані Ч. я., у Шевченка здебільшого не мають послідовно витриманої строфічної будови. Клаузули — чоловічі й жіночі. Величезні ритмічні можливості укр. Ч. я., як і силабо-тоніки взагалі, що їх відкрив своєю поезією Шевченко, пов’язані з семантико-інтонаційним багатством його творів, з їхньою політональністю.

Літ.: Жовтис А. Шевченковский четырехстопный ямб. В кн.: Брат наш, друг наш. Алма-Ата, 1964; Волинський П. К. Шевченків вірш. В кн.: Світова велич Шевченка, т. 2. К., 1964; Сидоренко Г. К. Ритміка Шевченка. К., 1967; Чамата Н. П. Ритміка Т. Г. Шевченка. К., 1974; Тарановски К. Четворостопний јамб Т. Шевченка. В кн.: «Јужнословенски филолог», т. 20, кн. 1 — 4. Београд, 1953 — 54.

Н. П. Чамата.


14-СКЛАДОВИЙ ВІРШ — один з найпоширеніших віршових розмірів у поезії Шевченка. До цього розміру він звертався протягом усього життя. Особливо часто трапляється 14-складник у Шевченковій поезії до заслання. Походить він з народнопісенного силабічного 14-складника (4 + 4 + + 6)2, що його часто називають коломийковим віршем. 14-складовий вірш використовували в укр. поезії і до Шевченка, особливо широко — поети 20 — 40-х pp. 19 ст. Проте є принципова відмінність у розробці цього вірша в творах Шевченка й творах його попередників. Засвоєння 14-складового розміру укр. л-рою до Шевченка відбувалося передусім у традиційній для нар. поезії сфері лірики пісенного характеру зі збереженням осн. структурних елементів народнопісенного вірша. Шевченко вивів літ. 14-складник за вузькі межі зовн. фольклорності й пісенності. Вдосконалений Шевченком 14-складовий вірш є в його поетичних творах як наспівного, так і говірного характеру. Пов’язане з цим збільшення інтонаційної амплітуди вірша зумовлює значне розширення принципів його ритмічної організації. Ритміку Шевченкового 14-складника створює складний комплекс взаємодіючих елементів. Деякі з них виробив саме Шевченко (іноді всупереч існуючим в його час формальним канонам), і вони суттєво поповнили й збагатила виразові засоби вірша. 14-складовий вірш у Шевченка поділяється на два рядки, при цьому традиційно витримана дворядкова строфа набуває вигляду катрена. Напр., «Тече вода в синє море // Та не витікає; // Шука козак свою долю, // А долі немає» [«Думка» («Тече вода в синє море»)]. Чергування 8-складових і 6-складових рядків (правильність чергування поет іноді порушував з метою виразності) та обов’язкова жіноча рима 6-складових рядків — це один з осн. факторів ритмічної організації Шевченкових творів, написаних 14-складовим віршем. Важливий ритмотвірний чинник народнопісенного 14-складника — членування рядків на три силабічні групи (4 + 4 + 6) є і в 14-складових віршах Шевченка. Симетричність цезурного поділу 8-складового рядка й послідовність ритмічних пауз, що виникають на межі силабічних груп, зберігаються в більшості його 14-складників. Водночас у Шевченка значно поширилися (здебільшого в творах говірного характеру) зміщення чи зникнення цезури непарного рядка, а особливо перерозподіл сили ритмічних пауз, який супроводиться іноді перенесеннями. Ці явища стали в його поезії засобом ритмічної перебудови 14-складового вірша. Напр., «Дивлюсь, цар підходить // До найстаршого... та в пику // Його як затопить І.. // Облизався неборака; // Та меншого в пузо — // Аж загуло!.. а той собі // Ще меншого туза // Межи плечі» (поема «Сон»). Шевченко дуже часто порушував і строфову замкненість народнопісенного 14-складника. Суцільну строфову будову мають лише окремі його 14-складові твори. Здебільшого традиційні катрени 14-складового розміру переплітаються в Шевченкових поезіях з строфоїдами та астрофічними конструкціями (див. Астрофічний вірш).

Істотним елементом ритму 14-складового вірша Шевченка є система наголосів. До ознак, спільних для ритмічної організації 14-складових народнопісенних текстів і Шевченкових творів, належать вирівняність кількості опорних наголосів (по чотири), які звичайно бувають у 14-складовому рядку, прикріпленість 4-го наголосу до передостаннього, 13-го, складу, рухливість і водночас певна впорядкованість у розміщенні перших трьох наголосів у вірші. Проте типізація наголосів за місцем у Шевченка проводиться загалом послідовніше, ніж у нар. піснях, хоча й не перетворюється на суцільну тонізацію вірша, що її спостерігаємо в деяких його попередників і сучасників (в П. Гулака-Артемовського, Л. Боровиковського, П. Куліша та ін.), яка робить одноманітним звучання 14-складника. Для 14-складових творів Шевченка характерне багатство акцентних варіацій. Постійна зміна від рядка до рядка акцентного малюнка й одночасне підтримування типових форм розміщення наголосів у вірші великою мірою зумовлюють і чіткість та строгість ритмічної будови Шевченкового 14-складника і, разом з тим, гнучкість та різноманітність його форм. Розширення сфери ритміко-інтонаційного варіювання 14-складового вірша, зумовлене характерним для поезії Шевченка ускладненням ладу ліричного переживання, привело до створення класичного за своїми виразовими можливостями канонічного віршового розміру.

Літ.: Волинський П. К. Шевченків чотирнадцятискладовий вірш. В кн.: Збірник праць ювілейної десятої наукової шевченківської конференції. К., 1962; Шамрай А. До еволюції коломийкового вірша в творчості Т. Шевченка. В кн.: Шамрай А. П. Вибрані статті і дослідження. К., 1963; Сидоренко Г. К. Ритміка Шевченка. К., 1967; Колесса Ф. М. Студії над поетичною творчістю Т. Шевченка. В кн.: Колесса Ф. М. Фольклористичні праці. К., 1970; Чамата Н. П. Ритміка Т. Г. Шевченка. К., 1974.

Н. П. Чамата.


ЧУБАСОВ Вадим Львович (н. 6.VIII 1934) — український радянський режисер театру і телебачення. Поставив фільм — літ. композицію «Слово про Кобзаря» (Київ. студія телебачення, 1964; автор сценарію та виконавець Р. Івицький).


ЧУВАСЬКА ЛІТЕРАТУРА І Т. Г. ШЕВЧЕНКО. Активне знайомство зі спадщиною укр. поета почалося тут лише за Рад. влади. В 1921 М. Сеспель переклав Шевченкову поему «Катерина» та ін. твори. В 1939 видано «Кобзар», до якого ввійшло 28 творів, зокрема частина поеми «Гайдамаки», вірші «Огні горять, музика грає», «Мені однаково, чи буду», «Не кидай матері! — казали» та ін. Переклади здійснили І. Івник, М. Ястран, О. Алга, П. Мітта, П. Чичканов та ін. Вірші Шевченка чувас. мовою опубліковано також в періодич. виданнях [журн. «Сунтал» («Ковадло»), «Чаваш коммуне» («Чуваська комуна»)] у перекл. відомих чувас. поетів П. Хузангая, О. Есхеля, С. Ельгера, С. Шавли, Г. Єфимова, М. Євстафієва, В. Алендея. До «Кобзаря»(1954) та зб. «Вибране» (1964) ввійшли поеми «Гамалія», «Сова», «Гайдамаки», «Катерина» та багато ін. творів. Постать укр. поета привернула увагу чувас. дослідників. Я. Ухсай у газ. «Красная Чувашия» 9.III 1939 опублікував статтю «Тарас Шевченко і чуваський народ», в якій розглянув питання про вплив творчості укр. поета на розвиток чувас. л-ри. Про це ж писав П. Чичканов у статтях «Невмируща братня дружба» (1952), «Шевченко в Чувашії» (1953) та ін, І. Кузнецов у статтях «Т. Шевченко в Чувашії» (1959), «Великий Кобзар і Чувашія» (1960), «Великий Кобзар Тарас Шевченко в Чувашії» (1964) наводить факти про поширення в Чувашії творів укр. поета в дореволюц. часи. В дні шевченківських ювілеїв у республіці відбувалися літ. вечори. Укр. поетові присвятили свої вірші О. Алга («Співець свободи», 1939), М. Полорусов-Шелебі («Український соловей», 1939), П. Хузангай «Рани поета» (1964) та ін. А. Петтокі написав поему «Тарас Шевченко» (1959) — про роки заслання поета. П. Чичканов присвяти Шевченкові розділ «Вірші Шевченка» — з роману-хооніки «Вогненне серце» (1966) та оповідання «Тарас» (1964).

Переклади: Шевченко Т. Кобзарь. Шупашкар, 1939; Шевченко Т. Кобзарь. Шупашкар, 1954; Шевченко Т. Суиласа илнисем. Шупашкар, 1964.

Літ.: Услі В., Івник І. Шевченко і чуваський народ. «Радянське літературознавство», 1939, № 4; Канюков В. Я. Литературные связи чувашского и украинского народов. «Ученые записки Научно-исследовательского института языка, литературы и истории при Совете Министров Чувашской АССР», 1955, в. 12; Чичканов П. З почуттям братньої любові. «Вітчизна», 1955, № 1; Кузнецов І. Великий Кобзар і Чувашія. «Вітчизна», 1960, № 3; Хузангай П. Наши сердца в Каневе. «Советская Чувашия», 1961, 10 марта.

Л. Ю. Кураколова,


ЧУЖБИНСЬКИЙ Олександр Степанович — український і російський письменник, етнограф. Див. Афанасьєв-Чужбинський Олександр Степанович.


ЧУЙКЕВИЧ Петро Омелянович (15.XII 1818 — бл. 1875) — учитель, збирач народних пісень. У 1843 закінчив Київ. ун-т. Друг П. Куліша, М. Костомарова, О. Бодянського. Був під слідством у справі Кирило-Мефодіївського т-ва, звільнений через брак доказів. Шевченко познайомився з Ч. у червні 1843 в Києві в П. Куліша, а потім кілька разів зустрічався з ним у М. Костомарова. В 1846, коли Шевченко перебував у Кам’янці-Подільському, де вчителював Ч., останній записав в альбом поета пісні «Зійшла зоря із вечора, да й не назорилась», «Пливе щука з Кременчука, пливе собі стиха», «Ой, Кармелюче, по світу ходиш». Першу з них Шевченко використав у повістях «Близнецы», «Прогулка с удовольствием и не без морали» та в поемі «Марина».


ЧУКОВСЬКИЙ Корній Іванович (31.III 1882 — 28.X 1969) — російський рад. письменник, літературознавець і перекладач. У дитячі та юнацькі роки жив на Україні. Добре знав укр. мову. За спогадами Ч., Шевченко був одним з його найулюбленіших поетів (Чуковский К. Современники. М., 1962, с. 167). У статті «Шевченко» (1911) досліджував питання худож. майстерності його творів, зв’язку поета з народом, порівнював оорази поезії Шевченка з народнопісенними образами. Автор статті «Шевченко і Некрасов» (1939). Виступав з наук. аналізом перекладів Шевченкових творів рос. мовою (розділ у книжці «Высокое искусство». М., 1968). В співавторстві з П. Антокольським переклав драму Шевченка «Назар Стодоля». Брав участь у редагуванні кількох рос. видань творів поета. Ленінська премія, 1962.


«ЧУМА» — вірш Шевченка, написаний в останні місяці 1848 на о. Косарал. Автограф — у «Малій книжці» (за № 54 у захалявній книжечці 1848). Вперше надруковано в «Кобзарі» (СПБ, 1867). Вірш навіяний звісткою про епідемію холери, що 1847 — 48 охопила територію майже шести губерній Росії, зокрема Оренбурзький край. Це підтверджується первісним варіантом першого рядка: «Холера з заступом ходила». Про холеру Шевченко згадував у вірші «І знов мені не привезла», записаному в захалявній книжечці після «Ч.», а також у листі до А. Лизогуба 11.XII 1847. Мотив смерті чумака від чуми — у вірші «Ом не п’ються пива-меди». Поет не був безпосереднім свідком епідемії і вірш написав під враженням розповідей очевидців. Персоніфікований образ чуми (яка «з лопатою ходила») перегукується з образом смерті-косаря у вірші «Косар», а картина руїни після чуми — з улюбленим Шевченковим образом «пустки».

Літ.: Нудатов Е. В. Кое-что из жизни Т. Г. Шевченко в Раиме. В кн.: Іофанов Д. Матеріали про життя і творчість Тараса Шевченка. К., 1957; Івакін Ю. О. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847 — 1861 pp. К., 1968.


ЧУМАК Василь Григорович [7.I 1901 (25.XII 1900 с. ст.) — 21.XI 1919] — український рад. поет. Брав участь у революц. підпіллі. Виступав з літ.критичними статтями («Портрети пролетарських поетів», «Революція як джерело» тощо). Посмертно вийшла збірка його поезій «Заспів» (К., 1920), пройнятих пафосом революц. боротьби. Шевченкові присвятив вірш «Кобзареві».

Тв.: Кобзареві. «Радянське літературознавство», 1957, № 2.


ЧУМАК Клавдія Василівна (н. 16.XII 1919) — український рад. мистецтвознавець. Автор статей і розвідок про Шевченка і його сучасників, опублікованих у шевченківських наукових збірниках, періодич. виданнях. Брала участь в упорядкуванні і коментуванні «Мистецької спадщини» Шевченка (т. 1 — 4. К., 1961 — 64) та шеститомного «Повного зібрання творів» поета (т. 1 — 2. К., 1963). Співавтор видань «Тарас Шевченко. Життя і творчість у портретах, ілюстраціях, документах» (К., 1960), «Шевченко в образотворчому мистецтві» (К., 1963), «Життя і творчість Т. Г. Шевченка. Матеріали для виставки в школі і дитячій бібліотеці» (К., 1964) та ін.


«ЧУМАКИ СЕРЕД МОГИЛ» (папір, ол., акв., 18,5 × 27) — малюнок Шевченка, виконаний у квітні 1846 в Седневі. Місце виконання встановлено за подібністю пейзажу на малюнку «Коло Седнева». Датується часом перебування поета в маєтку А. Лизогуба у Седневі. Зберігається в ДМШ.


ЧУМАЧЕНКО Ада Артемівна (1890 — 1954) — російська рад. письменниця й перекладачка. Після Великої Жовтн. соціалістич. революції виступала як автор книжок для дітей. До «Кобзаря» в перекладі рос. поетів (М., 1911) переклала твори Шевченка «Сон» («Гори мої високії»), «Меж скалами, неначе злодій» та «Осії глава XIV».


ЧХІКВАДЗЕ Григорій Захарійович (н. 27.IV 1900) — грузинський рад. музикознавець, засл. діяч мистецтв Груз. РСР з 1946). Автор статей «Тарас Шевченко і українська музика» («Літературна газета», груз. мовою, 1954, 28.V) та «Поезія Шевченка в українській пісенній творчості» (та ж газета 1964, 6.III). В березні 1939 в Тбілісі на ювілейному вечорі з нагоди 125-річчя з дня народження поета прочитав доповідь «Великий український поет Т. Шевченко та українська народна пісня»; обробив для хору «Ой стрічечка до стрічечки...» (1939).










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.