[Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. — С. 36-40.]

Попередня     Головна     Наступна            

П. Г. Лебединцев

ТАРАС ГРИГОРОВИЧ ШЕВЧЕНКО

Минулого місяця у Києві вийшла книжка М. К. Чалого «Жизнь и произведения Тараса Шевченко», яка звернула вже на себе увагу читацької публіки багатством нових матеріалів для біографії та характеристики поета. На наш погляд, і в цій книжці, як і в усьому, що було написано про нашого поета, починаючи з його автобіографії, вміщеній колись в «Народном чтении», ще досить прогалин і неточностей; саме їх ми й хочемо доповнити і виправити своїми особистими спогадами про покійного Тараса Григоровича, нашого найближчого земляка, який був відомий нам тоді, коли ніхто не міг ще вгадати в ньому великого поета і коли він був просто «наймитчуком» у о. Григорія Кошиця, свого парафіяльного пастиря, і поганяв його булану кобилу.

Село Кирилівка, в якому народився Т. Г. Шевченко, належало до вільшанського маєтку, успадкованого племінником найяснішого князя Гр. О. Потьомкіна-Таврійського, дійсним таємним радником Василем Васильовичем Енгельгардтом. Останні роки свого життя В. В. Енгельгардт провів у м. Вільшаній, де він мав великий дерев’яний будинок з тінистим парком, псарню і оркестр, для якого було споруджено цілий ряд будиночків, що виходив на базарну площу, навпроти поміщицького дому. Пан жив і помер нежонатим, але мав двох синів од якоїсь метреси — польки чи німкені, похованої у с. Кирилівка з північного боку парафіяльної православної церкви. Вільшана з Тарасівною, Зеленою, Вербівкою, Воронівкою і Сегединцями перейшла до В. В. Енгельгардта у спадщину від Потьомкіна, а Кирилівку, Гнилець, Петрики, Моринці й Пединівку він купив. Після смерті Василя Васильовича в 1830 році вільшанський маєток перейшов до рідної його сестри Олександри В. Браніцької, а Кирилівка, Моринці та інші придбані села разом із капіталами покійного — до незаконнонароджених його синів, один з яких, полковник гвардії Павло Васильович Енгельгардт, став власником Кирилівки і поміщиком Тараса Шевченка.

За життя В. В. Енгельгардта управителем усього вільшанського маєтку був якийсь Дмитренко, православний, а конторником чи секретарем його канцелярії у Вільшаній — Федір Штанько, величезний на зріст бас; усе діловодство велося російською мовою. Після смерті В. В. Енгельгардта управителями були вже поляки, які привели з собою цілу фалангу своїх одноплемінників, і ті зайняли посади економів, лісничих, писарів і т. п.; разом із тим в економічному управлінні діловодство почали вести польською мовою, як це є і тепер. Кирилівка, Моринці, Сегединці й Пединівка нагадують і досі суцільні яблуневі, грушеві, сливові й черешневі сади. У Вільшаній, Зеленій і Тарасівці було не так багато садів.

Тягар панщини і зубожіння селян почалися після переходу вільшанського маєтку у володіння О. В. Браніцької, під управлінням поляків.

Тарас Григорович Шевченко народився на світ при В. В. Енгельгардті, коли у вільшанському маєтку польського духу і польської мови не було і в згадці і коли живі ще були спогади про гайдамаччину, про набіги /37/ кримських татар, про спалення у Вільшаній Данила Кушніра та інші. Ще зовсім малим розлучився він із сестрою Катериною, яка вийшла заміж у с. Зелену за селянина Антона Красицького, високого і ставного чоловіка, сусіду мого батька. Вона розповідала, що Тарас не раз прибігав до неї і в Зелену пішки, босий і напівголий, з усякою нечистю в голові, блукаючи із села в село, через що вона називала його «приблудою».

Перший учитель Тараса Шевченка, стихарний дячок с. Кирилівки Петро Федорович Богорський, був сином священика с. Верещак, учився в колишній київській академії до середнього класу риторики, а після вивчення при архієрейському хорі церковного уставу і нотного співу в 1824 р. призначений дячком у с. Кирилівку; в 1827 р. йому було двадцять сім років. Саме він прихистив Тараса, який блукав по селу, навчив його книжної мудрості й познайомив із дияконом с. Лисянки — маляром, дячком с. Тарасівни, маляром с. Хлипнівки та іншими грамотними людьми, які стояли вище селян. За свідченням покійного священика с. Кирилівки о. Григорія Кошиця, Богорський сам добровільно взяв до себе Тараса, і ніхто йому за нього нічого не платив. [Якимось гірким п’яницею він не був, хоча на требах і в товаристві не відставав у пиятиці від своїх парафіян. І тому Тарас Григорович, який залишив свого вчителя по цій частині далеко позаду себе, надміру малює його у своїх спогадах відчайдушним п’яницею і дарма не згадав його хоча б одним словом подяки. Якби не взяв його Богорський до себе в науку, Тарас, певно, загубився б серед інших сільських дітей.] А що дячок посилав Тараса читати псалтир над померлими, за це не можна його осуджувати: такий був загальний у церковних школах звичай, завдяки якому хлопчики набували навички у читанні; звичай цей подобався самим батькам дітей, а дячку полегшував виконувати обов’язки, що лежали на ньому, і був певною допомогою за безплатне навчання.

А коли згадати звичаї міських училищ того часу, гімназій і пансіонів, у яких не шкодували лози для бешкетників, то не дивно, що дячок Богорський не дуже панькався з таким зухвалим і мінливого норову хлопчиком, яким був Тарас Шевченко в роки свого дитинства.

У домі священика Іоанна Нестеровського Тарас не жив і нічого не вчився у нього, та й не міг учитися, оскільки Нестеровський був уже старий для того, щоб учити грамоти, а жив він якийсь час у іншого священика тієї ж кирилівської церкви о. Григорія Кошиця, виконуючи обов’язки хлопця-погонича, який доглядав худобу й запрягав його булану і широкохвосту кобилу, про що згадувалось і пізніше, під час обох приїздів Тараса Григоровича в Кирилівку — в 1845 і 1859 роках. Покійна дружина о. Григорія переказувала нам, що, перебуваючи в її домі, Тарас зимовими вечорами завжди в кухні щось читав про себе, як грамотний хлопчик, а за словами о. Григорія, Тарас в його кухні вивчив дві кафізми із псалтиря. Гадаємо, що в домі о. Григорія Тараса Григоровича не кривдили, бо о. Григорій був людиною заможною, мав добре господарство і два великих садки біля будинку, а дружина його була дуже славна жінка; жили вони досить патріархально, і вдень і ввечері були серед прислуги на великій чистій кухні, що займала половину будинку, і лише коли хотіли відпочити або приймали гостей, переходили у свої світлиці, які складалися з двох невеликих кімнат на другій половині будинку. Проте відгуки Григорія були не на користь Тараса Григоровича: він і пізніше називав його все-таки ледачим, тобто нездатним до будь-якої господарської роботи. Хоч я часто бував у домі о. Григорія Кошиця, син якого, Іван, учився разом зі мною і моїми братами в богуславському училищі і їздив туди на тій же буланій кобилі, та, на жаль, не примітив я тоді її погонича, в душі якого таївся поетичний геній. Від о. Григорія Тараса /38/ взяли до управителя в слуги і незабаром відправили у Вільно до Енгельгардта.

Жителі сіл, суміжних з Вільшаною, особливо жінки, часом їздили до Лебединського «панянського» (дівочого) монастиря, за 35 верст од Кирилівки. Монастир цей з церквою в ім’я св. Миколи заснований у 1779 р. трьома, родом з Молдавії, черницями — Трифілією, Дар’єю і Февроніею, а церква опоряджена за участю першого ктитора із селян Миколи; чоловічим він ніколи не був, а за вісім верст від нього, в кінці с. Лебедина, існував до 1840 р. окремий чоловічий Лебединський георгіївський монастир, заснований у XVII столітті і закритий 1845 року при митрополиті київському Філареті. До подій 1768 року ні той, ні другий монастир ніякого відношення не мали. Мотронинський монастир, названий у п. Чалого Лебединським, де, за переказами, гайдамаки освятили свої ножі перед Коліївщиною 1768 p., на сорок верст далі від Лебединського монастиря, поблизу м. Жаботина, в Мотронинському лісі. Отже, в розповіді про мандрівку Тараса в Лебединський монастир п. Чалий змішав три монастирі в один. І не дивно, бо він розповідає за переказами чи з чуток...

І. М. Сошенко, який відкрив Тарасові Григоровичу шлях до вищої освіти, був родом з містечка Богуслава, Київської губернії, за сорок верст од с. Кирилівки, син міщанина, і до вступу в Академію мистецтв учився живопису в м. Вільшаній у шляхтича Превлоцького, досить пристойного живописця, якого не треба плутати з маляром Ісидором Превлоцьким, що жив у с. Тараща, Канівського повіту і прикрашав церкви і будинки священиків усієї округи своїм не вельми мудрим пензлем. Вільшана для Сошенка була особливо близьким і пам’ятним місцем, де, за дорученням Превлоцького, він намалював полювання з псами на паркані та воротях Енгельгардтової псарні — по вулиці, якою проїжджають із с. Зеленої в м. Вільшану; цим полюванням кожного разу милувався і я у дитинстві. Про своє перше знайомство з Тарасом Григоровичем Сошенко розповідав мені інакше, ніж сказано у л. Чалого. Влітку, одного місячного петербурзького вечора, прогулюючись у Літньому саду, Сошенко побачив, що якийсь голодранець, у затрапезному пістрьовому халаті, босий і без шапки, копіює олівцем одну із статуй, що прикрашають алеї саду. Помітивши південний тип обличчя, Сошенко захотів глянути на його роботу. Зайшовши ззаду, він побачив, що малюнок досить непоганий; тоді, ляснувши юного художника по плечу, Сошенко спитав: «Звідкіль, земляче?» — «З Вільшаної». — «Як — з Вільшаної? Я сам з Вільшаної», — сказав Сошенко і, зацікавившись земляком, пізнав у цьому халатникові Тараса Шевченка, кріпака Павла В. Енгельгардта, законтрактованого Ширяєву в найми для фарбування даху та парканів. Досі він про Тараса ні від кого не чув. Земляцтво, безсумнівний талант і злиденний вигляд Тараса зворушили Сошенка, і він вирішив спочатку зібрати про нього відомості, а потім представити його своєму професорові, через якого Тарасу Григоровичу було дозволено відвідувати приватно Академію мистецтв, а згодом його представили В. А. Жуковському, вихователю покійного государя імператора Олександра Миколайовича.

Про похорон Т. Г. Шевченка клопотався в Києві названий його брат Варфоломій Г. Шевченко. Наради з цього приводу відбувалися у М. К. Ча/39/лого, тодішнього директора 2-ї київської гімназії. Через польський та українофільський рух, що почався тоді, важко було здійснити намір Петербурга чи громади поховати Тараса Григоровича на березі Дніпра за м. Каневом, де поет збирався придбати собі садибу. Висловлювалися й такі міркування, що не слід позбавляти народного поета права бути похованим на загальному християнському кладовищі. Тому думали поховати його тіло на Щекавицькій горі. Нарешті, щоб уникнути під час похорону всіляких демонстрацій з боку учнівської молоді, вирішили приготувати могилу у Видубицькому монастирі й перевезти туди труну покійного у великому човні прямо з чернігівського берега від Ланцюгового мосту. В. Г. Шевченко уже домовився про це з настоятелем монастиря. Але сталося інакше. 6 травня, у суботу, близько четвертої години пополудні, прийшов до мене на квартиру по Хоревій вулиці на Подолі В. Г. Шевченко з пономарем києво-подольської церкви Різдва Христова за дозволом моїм, як благочинного, внести труну Т. Г. Шевченка в цю церкву і сказав, що труну вже везуть у місто по Ланцюговому мосту, але настоятель церкви не має права прийняти її в церкву без дозволу духовного начальства; при цьому названий брат сповістив мене про твердий намір уповноважених петербурзького товариства точно виконати волю покійного — поховати його на горі між м. Каневом і Пекарями.

За існуючим законоположенням я не міг своєю благочинницькою владою дозволити внести в церкву тіло покійного, про відправку якого з Петербурга в Київську губернію єпархіальне начальство не одержало повідомлення від міністра внутрішніх справ, і тому запропонував В. Г. Шевченку їхати зі мною до митрополита Арсенія і показати йому відкритий лист, виданий міністерством на перевезення тіла, а щоб затримати процесію з труною, ми подалися в Лавру набережним шосе. Перед башенною брамою на шосе ми зустрілися з труною, яку везли студенти та інша молодь, знявши шапки. Важка свинцева труна була в дерев’яному ящику на дрогах і накрита великим покривалом із червоної китайки, на якій лежало багато вінків і квітів. На нашу пропозицію молодь пообіцяла зупинитися тут і ждати, поки дозволять їхати далі у місто, що вона й виконала. Митрополит уже був у своїй молільні, приготувавшись слухати всеношну, яка розпочалася в Христовій церкві, поряд з його покоями, але після повідомлення про невідкладну справу, з якою прибув благочинний, прийняв мене.

Переглянувши відкритого листа і вислухавши мене, владика сказав: «Їдьте до генерал-губернатора і передайте, що з мого боку заперечень немає», — але при цьому наказав мені бути в церкві Різдва Христова невідлучно, поклавши на мене відповідальність за будь-які можливі безпорядки. Князя Васильчикова я зустрів на ганку, коли він виходив із сім’єю на прогулянку. Після короткого мого повідомлення про справу, в якій я прибув, князь відповів ще коротше: «Отже, нехай внесуть у церкву». З цією відповіддю В. Г. Шевченко пішов до труни на шосе, куди спустився від Миколаївських воріт, а я — на Поділ у Христоріздвяну церкву, де облачився в ризи і з настоятелем церкви о. Йосифом та його причетом зустріли привезену труну й відслужили коротку літію над нею у самій церкві. Увечері до цієї церкви була приставлена вже поліція, а вранці прислали й кінну жандармерію, що зацікавило всіх, хто про-/40/їжджав і проходив по Олександрівській вулиці. Тоді ж, уранці, труну під китайкою винесли на вулицю, щоб сфотографувати разом з братами Тараса й родичами, які вийшли із натовпу в своїх свитках. На запитання: «Хто покійник?» відповідали: «Мужик, але чин на ньому генеральський». На четверту годину, коли була призначена панахида і винос тіла з церкви до пароплава, що стояв біля Ланцюгового мосту, не тільки в церкві, а й надворі було повно-повнісінько людей; на Олександрівській вулиці, на шосе, на горі Андріївській і Михайлівській і на горі біля Царського саду стояло народу не менше, ніж буває 15 липня під час Володимирського хресного ходу. Літургію в Христоріздвяній церкві, оскільки була неділя, своєчасно відправив настоятель церкви о. Йосиф Жолтоножський, а панахиду по покійному Тарасу Григоровичу відслужив я о четвертій годині разом із о. Йосифом у присутності великого натовпу, серед якого із відомих осіб можна було бачити М. В. Юзефовича і Г. П. Галагана. Співали панахиду шанувальники таланту покійного за участю деяких студентів духовної академії і вихованців духовної семінарії, бо запросити хор академічний чи семінарський було чомусь неможливо. Ніяких промов у церкві не виголошували, така була умова розпорядників процесії. Але тільки-но винесли труну з церкви на набережне шосе, з’явилося стільки всіляких промовців із молоді, що довелося зупинятися з труною мало не через кожні п’ять кроків...

П. Г. Лебединцев

ТАРАС ГРИГОРОВИЧ ШЕВЧЕНКО

Вперше надруковано в журн. «Киевская старина», 1882, кн. 9, с. 560 — 567. Підписано криптонімом Пр. П. Л-в. Подається за першодруком.

Лебединцев Петро Гаврилович (1819 — 1896) — український дворянсько-буржуазний історик, археолог і церковний діяч, викладач Київської духовної академії, редактор «Киевских епархиальных ведомостей». /408/

...Пан... мав двох синів... — у В. Енгельгардта було троє синів та дві дочки. Старший син, полковник Андрій Васильович Енгельгардт (1783 — до 1838), був відомий своїми героїчними вчинками під час Вітчизняної війни 1812 p.; другий — Василь Васильович Енгельгардт (1785 — 1837) — теж полковник, багатій-епікуреєць, одружений з дочкою багатого відкупщика Кусовникова, відомий своїми зв’язками з О. Пушкіним (йому присвячено вірш Пушкіна «Я ускользнул от Эскулапа»); третій — Павло Васильович Енгельгардт (1798 — 1849) — штабс-ротмістр, служив ад’ютантом віденського військового губернатора О. М. Римського-Корсакова. У зв’язку з національно-визвольним польським повстанням 1830 p., яке перекинулося на литовські губернії, губернатор був усунутий з своєї посади і виїхав до Петербурга; туди відправився і його ад’ютант, де згодом вийшов у відставку в чині полковника. Характерними його рисами була обмеженість, брутальність і жорстоке поводження з кріпаками.

Браніцька Олександра Василівна (пом. 1838 р.) — рідна сестра В. В. Енгельгардта, племінниця князя О. Потьомкіна, була одружена з польським магнатом, коронним гетьманом Ксаверієм Браніцьким.

Кушнір Данило (пом. 1766 р.) — селянин, титар Успенської церкви у Млієві, активний учасник боротьби проти унії. За опір унії був страчений поблизу Вільшаної. На підставі народних переказів Шевченко відтворив ці події у поемі «Гайдамаки».

Красицький Антон Григорович (1794 — 1848) — селянин-кріпак, 29 січня 1823 року одружився з старшою сестрою Шевченка — Катериною.

Превлоцький Степан Степанович — живописець з с. Вільшана, Звенигородського повіту, Київської губернії. У нього вчився малюванню І. М. Сошенко та відомий художник Г. Г. Лапченко.

...законтрактованого Ширяєву в найми для фарбування даху та парканів. — У художника декораційного розпису, цехового майстра Василя Григоровича Ширяєва (нар. 1795 р.) Шевченко такою працею міг займатися, очевидно, лише напочатку. Згодом, переконавшись у талановитості свого учня, Ширяєв навчав його декоративному живопису. Шевченко брав участь у роботах по оформленню приміщень сенату, синоду, Великого петербурзького театру та інших приватних і громадських споруд.

Арсеній (Москвін Федір Павлович; 1795 — 1876) — архієпископ подільський і брацлавський, згодом митрополит київський і галицький. Шевченко зустрічався з ним під час подерожі 1846 р. на Поділлі, за завданням Археографічної комісії. Пізніше, після заслання, Шевченко, введений в оману нібито просвітительською діяльністю митрополита, сподівався, що він сприятиме розповсюдженню та використанню «Букваря южнорусского» (СПб., 1860) в сільських школах, про що писав у листі до М. К. Чалого 4 січня 1861 р. Але митрополит, за погодженням з обер-прокурором синоду, відхилив цю книжку Шевченка як навчальний посібник.

Юзефович Михайло Володимирович (1802 — 1889) — помічник куратора Київського учбового округу (1842 — 1858), разом з Шевченком працював у Київській археографічній комісії. Після викриття Кирило-Мефодіївського товариства брав безпосередню участь в обшуках і арештах його учасників. В щоденнику поет назвав його зрадником.

Галаган Григорій Павлович (1819 — 1888) — поміщик, один з діячів ліберально-буржуазного руху на Україні, знайомий Шевченка. Зустрічався з ним у 40-х роках в Петербурзі та на Україні. У повісті «Музыкант» Шевченко /409/ змалював жахливе життя кріпаків у селах, що належали Галаганам. Після повернення із заслання поет зустрічався з Галаганом у Москві та в Петербурзі у спільних знайомих. Галаган був власником кількох малярських творів Шевченка.

Попередня     Головна     Наступна