Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. — С. 47-59.]

Попередня     Головна     Наступна            





М. К. Чалий

НОВІ МАТЕРІАЛИ ДЛЯ БІОГРАФІЇ Т. Г. ШЕВЧЕНКА



Пам’ять про нашого народного поета повинна бути для нас святинею. Шанувати цю пам’ять — священний обов’язок кожного, хто дорожить своєю національною честю, своєю гідністю, своїм добрим ім’ям.

Дізраелі


...Життя такої людини, як Шевченко, має велике значення для майбутніх поколінь. Поява Шевченка не випадковість: з ним поєднується доля мільйонів народу; в ньому, як у фокусі, злилися духовні сили всього кріпацького люду; він виріс на рідному грунті, политому потом і кров’ю нашого годувальника-селянина... В особі поета народ нарешті усвідомив своє безрадісне становище і послав його на арену культурного світу, в цивілізоване середовище — повідати людству свої задушевні думи, що мучили його впродовж довгих років. «Муза Шевченка, — за словами Костомарова, — розідрала завісу народного життя». Життям своїм, так само, як і поезією, він показав освіченим людям кричущу неправду кріпацтва, роз’яснив туманні перекази старовини, осмислив для нас народну поезію, народний побут, змалював типи народного характеру.

«Моя собственная судьба, — говорить сам поет, — представленная в истинном свете, могла бы навести не только простолюдина, но и тех, у кого простолюдин находится в полной зависимости, на размышления глубокие и полезные для обеих сторон... История моей жизни составляет часть истории моей родины» (з листа до редактора «Народного чтения»)...

Тепер у мене є листування покійного поета з названим його братом В. Г. Шевченком і кілька цікавих фактів із життя поета, які сповістив мені щирий приятель його І. М. Сошенко. Думаю, що і мої короткі, уривчасті замітки матимуть значення для біографії Шевченка. Почнемо з цих заміток. /48/



I

У своєму відомому листі до редактора «Народного чтения» наш поет уперше в житті наважився «обнаружить перед светом несколько печальних фактов своего существования»; він «не имел духу входить во все подробности своей жизни»; при згадці про своє минуле у нього «коснела рука и сжималось сердце». Ця задушевна сповідь, в якій кожне слово пройняте почуттям, справляє на всякого, хто не зотлів душею, сильне, глибоке враження. «Сколько лет потерянных! сколько цветов увядших! И что же, в самом доле, поэт купил у судьбы своими усилиями — не погибнуть? Едва ли не одно страшное уразумение своего прошедшего». Воно жахливе.

Коротка автобіографія Тараса Григоровича має для нас більш внутрішнє, психологічне значення; що ж до зовнішнього, фактичного боку її, то в ній пропущено багато дуже цікавих подробиць, необхідних для повного розуміння симпатичної особистості поета. Ці прорахунки ми, прихильники його великого таланту, повинні поповнити, керуючись правдивими розповідями про нього близьких йому людей.

Цього разу я обмежуся переважно відомостями, переданими мені Сошенком, з яким поет, за його власними словами, перебував до смерті «в самых искренних, братских отношениях». (Сошенко знав Тараса в найкращу пору його поетичної діяльності; тоді поет ще живо пам’ятав своє дитинство: в пам’яті його були ще надто свіжими враження недавнього минулого. Та, на жаль, Шевченків приятель, в якого було вдосталь і свого горя, багато чого із почутого забув.

З самого малку життя стріло бідну дитину непривітно, суворо. Матері він майже не пам’ятав. На сьомому році втратив батька і лишився на руках мачухи разом із двома сестрами: Яриною і другою — сліпою. Тут. уперше зазнав багато горя. У найніжнішому віці хлопчик, позбавлений любові й материнської ласки, звик зосереджуватися в самому собі, цурався людей і недовірливо зустрічав усяке привітне ставлення до нього рідних і сусідів. Мачуха, не злюбивши Тараса за його скритний і впертий норов, аби не був перед очима, доручала йому влітку пасти телят і свиней на околицях Кирилівки і Тарасівни. Поля навколо цих сіл не зовсім рівні: степову далечінь заступають високі могили, яких у Звенигородському повіті взагалі дуже багато:


Високії тії могили

Стоять та сумують...


З куснем сухого хліба хлопчик проводив цілі дні у полі. Улюбленим його місцем для відпочинку у велику спеку була одна з таких могил. Він часто сидів під нею і бездумно дивився в далечінь. Відомо, як ці перші враження дитинства відбилися в кращих творах поета в пору його зрілості:


Кругом його степ, як море

Широке, синіє;

За могилою могила,

А там — тілько мріє...


До Тарасівни прилягає живописний став, порослий осокою і обсаджений стрункими тополями. Проїжджаючи з Сошенком ще 1849 року повз цей став, ми мимохіть згадали чудову баладу про тополю — лиху долю; /49/


По діброві вітер віє,

Гуляє по полю;

Край дороги гне тополю

До самого долу...


та іншу баладу — «Утоплена», в якій так напрочуд добре передано таємну розмову вітру з осокою:


Прокинеться — тихесенько

В осоки питає:

«Хто се, хто се по сім боці

Чеше косу? хто се?

Хто се, хто се по тім боці

Рве на собі коси?»

і т. д.


Очевидно, барви для цих поезій поет узяв у рідній місцевості.

Сестра Ярина розповіла нам один характерний факт із того ж неясного періоду Тарасового життя. У квартиранта-солдата вкрадено два з полтиною асигнаціями. Той, певна річ, зчинив страшенний галас, ледь не вигнав усіх із хати. На кого ж тут звалити вину? Звичайно, на бідолашного сироту. Щоб уникнути покарання, за однією лише підозрою мачухи, хлопець пішов з двору і сховався у далекому городі, в кущах калини. Там він просидів чотири доби. Сестра Ярина, побоюючись за брата, старанно замовчувала від домашніх його схованку і потай носила йому їсти, до того ж забавляла його всілякими іграшками. Тарас влаштував собі в кущах калини курінь, поробив біля нього стежки й посипав їх піском... намалювавши на дереві щось подібне до мішені, він вправлявся у стрільбі в ціль з бузинової пуколки. На п’ятий день Тарасова схованка була викрита. Його взяли на допит. Головним слідчим у цій справі був рідний Тарасів дядько — Павло, за словами Ярини, «великий катюга». Мордування тривало майже три дні. Не витримавши його, хлопчик, та й то на прохання сестри, під різками зізнався нарешті у злочині, якого не вчинив. Гроші, як виявилося згодом, вкрав мачушин син і сховав їх у дуплі старої верби. Турбота, яку виявила сестра до хлопчика, що безневинно терпів, її гаряча до нього прихильність та її власна гірка доля пояснюють нам, за що Тарас так палко любив свою сестру до останньої хвилини свого життя. Помираючи, він просив своїх друзів не забувати сестри Ярини.

На той же час, а може, трохи пізніший, припадає подорож Тараса з сестрою на богомілля до Лебединського монастиря. Про це поет сам розповідав Сошенку, котрий якось поцікавився, коли саме він почав думати про українську минувшину? Розповідь цю слово в слово підтвердила й сестра. Лебединський чоловічий монастир став тепер парафіяльною церквою, а в 20-х роках, хоч він і вважався третьорозрядним, але був у найбільшій пошані в народу, оскільки з цим святим місцем пов’язаний у пам’яті народній переказ про Коліївщину (1768). На той час були ще живі старі люди, які розповідали про цю подію як очевидці. У Лебедині освятили свої ножі гайдамаки, Був і серед монахів вельми балакучий старець, який розповідав богомольцям криваву повість про те, як гайдамаки покарали своїх пригноблювачів. Серед богомольців, які оточили оповідача, ніхто не помітив тоді босоногого хлопчину, який жадібно ловив /50/ слова монаха. За свідченням самого поета, відтоді, власне, й зародилася в його душі ідея майбутніх «Гайдамаків»:


Давно те минуло, як мала дитина,

Сирота в ряднині, я колись блукав,

Без свити, без хліба, по тій Україні,

Де Залізняк, Гонта з свяченим гуляв.


Мабуть, нелюбов до Тараса злої мачухи, яка постійно гнала його геть, прискорила його вступ у школу до парафіяльного дячка, в «попихачі». Сироту хотіли збути з рук хоч би там що. Про своє перебування у цього п’яниці поет досить докладно розповів у автобіографії. До цієї розповіді можна додати тільки те, що дячок часто морив його голодом. Сліпа Тарасова сестра сховає, було, за обідом кусень хліба і покладе на умовлене місце в саду. Вибравши вільну хвилину, хлопчик поза огорожею пробирався у сад і, схопивши хліб, тікав у школу, боячись потрапити на очі лютій мачусі. Розповідаючи про свій перехід від одного вчителя до іншого, Тарас не згадав ще про одного маляра в с. Стеблеві (Канівського повіту), куди він ходив, здається, з Лисянки:


Ходив я та плакав, та людей шукав,

Щоб добру навчили...


А потім уже прийшов у Тарасівну. Після суворого вироку дячка-хиромантика, який визнав його ні до чого нездатним, навіть ні «до шевства, ні бондарства», хлопчик дуже неохоче повернувся у рідне село до свого брата Микити й почав допомагати йому в господарстві, мало не ставши пастухом ex professo, в чому він знаходив якусь принадність. Та доля готувала йому інше поле діяльності.

«Поміщикові, який тільки-но успадкував власність свого батька, потрібний був хлопчик, і обідраний школяр-бродяга потрапив прямо в тикову куртку кімнатного козачка». За розповідями Сошенка, Тарас не одразу від брата потрапив у козачки. Це було не так. Новому панові потрібні були різні дворові, котрих він, як справжній аристократ, хотів спеціально підготувати для всіляких надвірних посад: кучера, форейтора, кухаря, лакея, конторника, кімнатного живописця 1 і т. п. Головному управителю К...му було наказано набрати з селянських дітей близько дюжини хлопчиків, придатних на ці посади, і приставити їх у Варшаву (за розповідями інших — у Вільно).



1 В ті часи у російських панів було в моді розмальовувати покої al fresco.



І от одним розчерком пера взяли у батьків дітей (не всі ж вони були сироти, як Тарас) і привезли у центральний маєток поміщика, в містечко Вільшану. Перед тим як відправити до пана, їх для перевірки розподілили на панському дворі за різними посадами. Наш Тарас потрапив у кухарчуки, під команду головного кухаря-артиста: почав чистити каструлі, носити на кухню дрова, виносити помиї тощо. У цих непоетичних заняттях, певна річ, він не міг знайти нічого спорідненого із своїми природними нахилами, а тим часом пристрасть до малюнків і книжок не полишала хлопчика ні на хвилину. При нагоді він купував за перший-ліпший /51/ гріш якийсь витвір суздальської школи у мандрівного коробейника... Придбавши досить значну колекцію подібних картинок, він ховався з нею від численної двірні в саду. В гущавині, далі від будинку, він влаштував собі щось подібне до галереї, наклеївши на дерева свої малюнки. Тарас ходив туди співати пісень, розглядати і копіювати якогось Солов’я-розбійника чи Кутузова. За таке ухиляння від служби йому не раз перепадало від кухаря.

Якось Тарасу пощастило одержати цілий сороківець від одного заїжджого пана за вичищені чоботи. Коли його відвідав брат Микита, він йому віддав увесь цей нажитий капітал на дорогу. На проводах його тіла в Києві Микита із сльозами на очах згадував про це: «Що-то за добра душа була! Я таки його бив колись маленьким, та й здорово бив, а він, покійник, оддав мені посліднє!»

Коли скінчилася перевірка майбутніх дворових, склали список із зазначенням здібностей і вдачі кожного хлопчика. Тарас у цьому списку був записаний як придатний на «кімнатного живописця». Цю перелікову відомість у вигляді накладної, яку звичайно дають візникові, котрий доставляє товари в різні місця Російської імперії, відправили до пана разом з його рухомою власністю.

Але, як нам відомо, атестація управителя не врятувала Тараса від тикової куртки: з якихось своїх міркувань пан повернув його в кімнатні козачки. На щастя, і ця нова посада була лише тимчасовим випробуванням; і на цьому новому для нього місці, як і на кухні у Вільшаній, його не покидала пристрасть до живопису, завдавши йому чимало горя. Кочівне життя пана по ярмарках різних західних міст і містечок мало не як ремонтера закінчилось, мабуть, у зв’язку з підвищенням у чині, і Тараса було віддано в науку до кімнатного живописця у Варшаві. Хазяїн, помітивши в свого учня незвичайні здібності до живопису і не спромігшись навчити його нічого путнього, крім розмальовування стель і стін, а іноді й парканів, був такий добросовісний, що, як тільки минув рік, він, прийшовши до пана за домовленою платою, прямо висловив йому, якої він думки про молодого кріпака. За порадою цього доброго маляра Тараса віддали до відомого тоді в місті портретиста, нащадка знаменитого дамського живописця катерининських часів — Лампі. Дбаючи про свої інтереси, поміщик розрахував, що від здібного кріпака можна з часом мати ще більшу вигоду, якщо він стане непоганим живописцем, і тому пішов на угоду з Лампі, який не взяв учня до себе в дім, а погодився на те, щоб той приходив. Тараса трохи причепурили і наказали ходити на уроки.

У цей час він познайомився з однією гарненькою кравчинею. І вперше усвідомив і глибоко відчув свою людську гідність. Любов до цієї польки, яка належала до іншого кола, з незалежним складом думок, мала великий вплив на його забиту, загнану, але дуже вразливу натуру. Ця перша прихильність, за визнанням самого поета, облагородила його душу, піднісши його у власних очах. «Я в первый раз пришел тогда к мысли, — розповідав він Сошенку, — отчего и нам, несчастным крепакам, не быть такими же людьми, как и прочие свободные сословия?» Любов не обійшлась без жертви. Тарасова коханка вимагала, щоб він зрікся рідної мови на користь польської національності: у розмові з ним вона іншої мови не допускала. Уроки, мабуть, ішли досить успішно, судячи з того, як він /52/ розмовляв по-польськи 1. Вона немало турбувалася про нього: сама шила йому сорочки, прасувала манішки й галстуки.

Для бідного сироти відкрився новий світ. Та це миттєве щастя, що промайнуло чарівним видінням серед злигоднів і горя, не дало йому ні на хвилину забути своє безвихідне становище. З одного боку, його гірке минуле, його неволя і жорстоке поводження управителів та економів з селянами, про що він завжди чув від своїх земляків, які приїжджали з маєтку, а з другого боку, вільна воля панів-щасливців і незалежність від панської сваволі інших верств, до яких він не належав, але до яких міг би належати за своїми здібностями, — думка ця страшенно мучила поета і сповнювала душу таким сумом, що він був близький до самогубства.

Але Тарас наш не загинув.

Поміщик його вийшов у відставку і переїхав до Петербурга. Разом з іншими дворовими людьми Тараса відправили до столиці по етапу слідом за паном 2. Такий спосіб переселення людей, які не зробили ніякого злочину, викликаний зайвою обережністю поміщика, щоб вони дорогою не розбіглися.

«В 1832 году мне исполнилось 18 лет, и так как надежды на мою лакейскую расторопность не оправдались, то он (помещик), вняв неотступной моей просьбе, законтрактовал меня на четыре года разньгх живописных дел цеховому мастеру, некоему Ширяеву. Ширяев соединял в себе все качества дьячка-спартанца, дьякона-маляра и другого дьяка-хиромантика, но, несмотря на весь гнет тройственного его гения, я в светлые весенние ночи бегал в Летний сад рисовать со статуй. В один из таких сеансов познакомился я с художником И. М. Сошенком» 3.



1 1859 року в Києві Тарас Григорович познайомився з однією панною у приятеля свого Сошенка й охоче розмовляв з нею польською мовою. На думку цієї польки, «pan Szewczenko bardzo dobrze mówi po-polsku, ale zawsze w jego mowie jest coś chłopskiego». Про це, сміючись, розповідав мені сам Тарас.

2 За вірогідність цього факту може поручитися п. З[абі]ла, близький Шевченків приятель.

3 Письмо к редактору «Народного чтения».



Перше знайомство з Сошенком почалося не так. Сошенко розповідав про це інакше:

«Коли я був у „гіпсових головах“ чи то, здається, вже у „фігурах“ (1835 — 1836), разом зі мною малював брат дружини Ширяєва. Від нього я дізнався, що в його зятя служить у підмайстрах мій земляк Шевченко, про якого я дещо чув ще у Вільшаній, під час перебування у свого першого вчителя С. С. Превлоцького. Я пильно просив родича Ширяєва прислати його до мене на квартиру. Довідавшись про моє бажання познайомитися із земляком, Тарас другого ж дня, у неділю, розшукав мою квартиру на 4-й лінії і прийшов до мене у такому вигляді: одягнений у засмальцьований тиковий халат, сорочка і штани з грубого полотна заляпані фарбою, босий, розхристаний і без шапки. Він був похмурий і сором’язливий. З першого ж дня нашого з ним знайомства я помітив у нього велике бажання вчитися живопису. Він почав бувати в мене в свята, тому що в звичайні дні й мені було ніколи, і його хазяїн не відпускав. Під час цих відвідин Тарас уривками розповідав мені деякі епізоди з свого ми-/53/нулого і майже завжди закінчував свої розповіді наріканнями на долю.

Мене до глибини душі схвилювала жалюгідна доля юнака, але допомогти йому я був неспроможний. Та й чим міг допомогти його горю я, бідний трудівник-маляр, який працював безперервно заради шматка хліба насущного, без зв’язків, без протекції, без грошей. А врятувати обдарованого хлопця треба, хоч би що там було.

У цей час я був добре знайомий з відомим малоросійським письменником Є. Гребінкою. От з ним я насамперед і порадився, як же допомогти нашому землякові. Гребінка щиро поставився до моєї пропозиції, почав часто запрошувати Тараса до себе, давав йому читати книжки, переказував різні відомості і т. ін. Потім уже я представив Тараса конференц-секретареві Академії мистецтв В. І. Григоровичу з великим проханням визволити його з жалюгідного становища.

З Гребінкою Тарас почав іноді бувати у придворного живописця Венеціанова, який, разом із Григоровичем, познайомив його з В. А. Жуковським».

Знайомство з такими людьми не могло не вплинути на розвиток юнака. Розмови, почуті у них в домі, книжки, одержувані від Гребінки, швидко розвинули його. Пробувши цілий день на роботі, узятої хазяїном з підряду, вона включала фарбування вікон, стель, а іноді й парканів, — уночі, забравшись на горище, він завжди читав усе, що потрапляло йому під руки. А пам’ять в нього була чудова. Поет наш за своїм становищем належить до розряду тих надзвичайних людей, яких Дізраелі назвав пізно вихованими геніями — sero sapientes.

«Що геній виховує сам себе, в цьому ми посилаємось на власне свідчення всіх членів цієї великої сім’ї, але це самовиховання проходить не завжди вдало, і багато геніальних людей закінчували свої дні серед руїн власного таланту і з розбитою душею. Багато великих людей половину свого життя витратили на те, щоб надолужити згаяний час або викорінити в собі сліди поганого виховання» 1.



1 «История литературного гения» Дізраелі.



Зауваження це певною мірою стосується і обдарованої особистості Шевченка. Позбавлений у дитинстві елементарної освіти, яка полегшує важкий шлях до серйозного навчання, поет-самоук з величезним зусиллям засвоював науковий матеріал, без системи і порядку, але він долав ці труднощі, поставлені йому на шляху до розвитку попереднім навчанням за мідний гріш у дячка-спартанця, і сила-силенна набуваних відомостей не задавила його здібностей: ясний природний розум систематизував ці знання, відділяючи в ньому важливе від другорядного, не переобтяжуючи пам’ять усіляким непотребом.

Тарас вражав Сошенка своїми успіхами. Жуковський, щоб ближче познайомитися з напрямом його таланту, запропонував йому якось тему: описати життя художника. Невідомо, наскільки Тарас задовольнив допитливість нашого славетного романтика, відомо лише, що саме відтоді Жуковський почав дуже клопотатися про викуп автора-кріпака.

«Десь у цей час, — продовжує свою розповідь Сошенко, — в одні з канікул мене запросив управитель будинку Шевченкового пана Прехтель, з яким я познайомився ще у Вільшаній, перебратися до нього на Мохову /54/ вулицю. Пани переїхали на дачу, Тарас відвідував мене й тут, що дуже не сподобалося Прехтелю. Він зненавидів Тараса за його вільнодумні й ліберальні розмови з дворовими людьми, які й самі почали сваволити, ухилятися від роботи і заявляти дворецькому про свої людські права. Розлючений Прехтель вирішив провчити ліберала-кріпака. І от якось із суботи на неділю він наказав кучеру приготувати на конюшні все, що треба. Другого дня, тільки-но мій приятель з’явився на панському подвір’ї, його арештували. Я бачу, що лях жартів не любить, і виступив у ролі захисника. Але як я не просив цього варвара, ніщо не допомогло. На щастя, саме тоді я малював портрет його дружини (Прехтель недавно одружився). Я до неї. Вона насилу вблагала свого розгніваного чоловіка, який розходився так, що з ним стався нервовий приступ. Не наситивши своєї мстивої душі, він навіть зліг у ліжко. Цей казус коштував і мені чимало. Я «падал до нуг», «сцискал раціци» та інші шляхетські штуки утинав. Та хоч би що там було, а Тараса було врятовано. Йому заборонили бачитися з дворовими під страхом найжорстокішого покарання.

Настала осінь. Я переселився з панських палат у свою вбогу квартирку, до німкені Марії Іванівни. Тарас заходив до мене дедалі частіше. Я помічав, що з кожним днем йому стає все важче. У цей час повернувся з-за кордону Брюллов. Цілими днями фарбуючи паркани, штахети й дахи, Тарас ночами ходив у Літній сад змальовувати статуї і поринати в улюблені мрії про волю, а у свята милувався великими творами живопису в залах Ермітажу. Душа його поривалась в академію. Уже тоді він досить вдало малював портрети аквареллю. Пан був не від того, щоб виконати бажання Тараса, але, на жаль, кріпакам вхід у святилище вільного мистецтва був заказаний. Причиною цього була нещаслива доля багатьох кріпаків-живописців, які, здобувши освіту в академії і повернувшись до поміщиків, не витримували їхнього поводження і кінчали життя самогубством — різалися, вішалися, топилися 1. А випускати на волю здібних людей було не в принципах поміщицької влади: дії наших поміщиків спрямовувались на те, щоб якнайбільше експлуатувати працю і здібності свого кріпака. Зрозумівши, що це дуже вигідно — мати в своєму домі гарні картини, за які треба було б платити великі гроші, вони намагались мати їх задарма, віддаючи в академію своїх кріпаків.



1 Див. «Биографию Тропинина». — «Русский вестник» за 1861 рік.



Ми звикли до цих звичайних явищ російського життя. До чого тільки не звикає людина? Але ж це жахливо! Дати людині освіту, облагородити душу високими помислами вільного мистецтва, залишити її в неволі й підкорити, нарівні з іншими дворовими, усіляким примхам панства?!» Обурливо. Ми певні, що якби в університет могли тоді вступати кріпаки, то деякі з наших поміщиків, не задумуючись, посилали б туди найобдарованіших селян, щоб мати своїх домашніх учителів, лікарів, механіків, агрономів і т. п.

Душевний стан Тараса у цей час був жахливий. Довідавшись, що справа його звільнення, задуманого такими впливовими людьми, як Венеціанов, граф Вієльгорський, Жуковський, незважаючи на всю їх впливовість, все-таки вперед не просувається, він прийшов якось до мене страшенно схвильований. Проклинаючи свою гірку долю, він не щадив /55/ і егоїста-поміщика, який не відпускав його на волю. Врешті, погрозивши йому страшною помстою, він пішов од мене. Не знаю, що б він зробив, коли б справа про його викуп не скінчилась щасливо. У всякому разі, я дуже перехвилювався за Тараса і чекав якоїсь біди».

«Сторговавшись предварительно с помещиком, — розповідає сам Шевченко у своєму листі, — Жуковский просил Брюллова написать портрет с целью разыграть его в лотереє. Великий Брюллов тотчас согласился, и вскоре портрет Жуковского был у него готов. Ценою этого портрета (2500 руб. ассиг.) куплена была моя свобода, в 1838 г., апреля 22».

Про те, як сприйняв Тарас першу звістку про звільнення, Сошенко переказує так:

«Одержавши від Пешехонова роботу — [намалювати] чотирьох євангелістів, я сидів у квартирі й старанно працював. Це було наприкінці квітня. Я жив у тій самій квартирі, майже в підвалі величезного чотириповерхового будинку, в тієї ж німкені Марії Іванівни. В нашому холодному Петербурзі запахло весною. Я відчинив вікно, яке було урівень з тротуаром. Раптом до моєї кімнати через вікно вскакує Тарас, перевертає мого євангеліста, мало не збивши мене з ніг, кидається мені на шию і кричить: „Воля! Воля!“ — „Чи не здурів ти, Тарасе?“ А він все стрибає і кричить: „Воля! Воля!“ Зрозумівши, у чому річ, я вже й сам почав душити його в обіймах і цілувати. Сцена ця скінчилася тим, що ми обидва розплакалися, мов діти».

«С того же дня, — пише Шевченко, — начал я посещать классы Академии художеств и вскоре сделался одним из любимых учеников-товарищей Брюллова».

«Поховавши свого товариша Безлюдного, — продовжує Сошенко, — який помер на моїх руках від сухот, я страшенно сумував. Не працювалося. Туга мене змучила. Надходила дощова й сира осінь. Я запропонував Тарасові перейти до мене на квартиру і жити разом. Він погодився. У цей час він зовсім змінився. Познайомившись через Брюллова з кращими петербурзькими домами, він часто їздив на вечори, гарно вдягався, навіть із претензією на comme il faut’nics 1. Одне слово, на деякий час у нього вселився світський біс. Досадно мені й боляче було дивитися на його безладне життя, не властиве нашому братові художнику, для якого все життя в мистецтві. „Отак, — думав я собі, — зрозумів він волю, що коштувала йому такої боротьби, таких страшенних зусиль?“ Не раз я починав умовляти його, щоб він покинув довільне життя пустих людей і серйозно взявся за живопис. „Ей, Тарасе, схаменись! Чом ти діла не робиш? Чого тебе нечистая носить по тим гостям? Маєш таку протекцію, такого учителя“. Куди тобі! Шуба єнотова, цепочки не цепочки, шалі та дзигарі, та візники-лихачі... Закурив же мій Тарас, не буде з нього нічого доброго!..

Щоправда, часом він сидів і вдома, але все-таки ділом не займався: то співає, то пише собі щось, та все до мене пристає: „А послухай, Соха, чи воно так добре буде?“ Та й почне читати свою „Катерину“ (він тоді писав її). „Та одчепись ти, — кажу, — з своїми віршами! Чому ти діла не робиш?“».



1 На елегантність (франц.). /56/



Нападаючи на Тараса за те, що він ухиляється від прямого свого призначення — бути живописцем, Сошенко діяв тоді з переконання. І був по-своєму правий. Йому здавалось, що мистецтво вимагає від людини цілковитої віддачі, що коли обрав живопис, то й займайся тільки ним, а якщо тягне поезія, то кидай живопис. Щось одне.

«Чи не гріх було вам, Іване Максимовичу, переслідувати Тараса за поезію? Вам треба було заохочувати його, а не лаяти», — докоряли Сошенку його знайомі. «А хто ж його знав, що з нього буде такий великий поет? А все-таки я стою на своєму: що якби він покинув свої вірші, то був би ще більшим живописцем». Як видно, Сошенко діяв тоді в інтересах свого мистецтва, а природа була сильніша за нього — вона взяла своє.

«Странное, однако ж, это всемогущее призвание, — пише Шевченко у своєму щоденнику. — Я хорошо знал, что живопись — моя будущая профессия, мой насущний хлеб. И вместо того, чтобы изучить ее глубокие таинства, и еще под руководством такого учителя, как бессмертный Брюллов, я сочинял стихи, за которые мне никто не заплатил, и которые, наконец, лишили меня свободы, и которые, несмотря на всемогущее [бес]человечное запрещение, я все-таки втихомолку кропаю... Призвание — и ничего больше».

Тарас жив із Сошенком тільки чотири місяці (з осені 1838 року по січень 1839 року). Несхожість у способі життя і звичках викликала між ними розбрат і незгоду, а втручання в цю справу хазяйчиної племінниці прискорило остаточний розрив між земляками.

«У Марії Іванівни жила її племінниця, сирота, дочка виборзького бургомістра, Марія Яківна, прегарненька німочка. Нашому братові художнику закохатися неважко, і я полюбив її від душі і навіть, грішна людина, подумував було з нею одружитися. Але Тарас зламав усі мої плани. Довго я приховував невдоволення їх близькими стосунками, нарешті не витримав. Вилаявши Тараса, я вигнав його з квартири. Та цим не зарадив своєму горю: Маша почала ходити до нього на квартиру...

Невдовзі після цього від непосильної роботи я захворів очима і легенями. Лікарі радили мені поїхати в мій рідний клімат, і я, не досягши мети, змушений був залишити Петербург, щоб не піти вслід за Безлюдним, і переселився в болотистий Ніжин учителем повітового училища на 4 карбованці сріблом щомісяця. Довідавшись про мій від’їзд, Тарас зайшов до мене попрощатися. Він почував себе винним переді мною, по-братському допоміг мені в скрутному становищі, і ми попрощалися з ним, як добрі приятелі і земляки, так, ніби між нами нічого й не було.

У 1846 році я бачився з ним у Ніжині і докоряв йому вже не за те, що він займається поезією за рахунок живопису, а за те, що друкує такі погані вірші, як „Тризна“»...

З усього того, що передав мені Сошенко про перші роки життя Шевченка після звільнення з кріпацтва, можна зробити один висновок, що в нашого поета голова пішла обертом від надто швидкого переходу з горища грубого мужика-маляра в пишну майстерню великого живописця нашого віку: «Самому теперь не верится, — пише він у своєму щоденнику, — а действительно так было. Я из грязного чердака, я — ничтожный замарашка — на крыльях перелетел в волшебные залы Академии художеств!» /57/

Світські насолоди й артистичні гульбища, від яких стримував Тараса Сошенко, але від яких не міг втриматися і сам великий учитель його, ідол академічної молоді Брюллов, залишили сліди...

«„Чому п’ють, чому гуляють наші обдаровані люди?“ Людина з розумом і душею не поставить такого зухвалого питання. Коли б не було так тяжко, то не стали б пити... Є люди, які не вміють робити поступки: їм подавай або все, або нічого; при першій розбитій надії вони кидають усе і з якоюсь злобною насолодою розбивають об дорогу і свій ідеал, і свої прагнення, і молодість, і сили, і життя» 1.

Але ж не так думає заздрісна бездарність і вульгарна зарозумілість людей, які не визнають над собою нічиєї моральної переваги і кидають з-за рогу каміння у пророків землі своєї. Не розуміючи глибокого змісту їхніх натхненних промов, в яких проголошуються народові «любви и правды чистые ученья», люди кар’єри і грошей, ці бездушні фарисеї, ці продажні захисники народної моралі, забувають таку просту істину, що у всякої людини є недоліки: чому ж не може бути їх у нашого Шевченка? Вони не знають того, що у таких виняткових осіб, у таких полум’яних натур усе величне, незвичайне, що їх не можна міряти на свій аршин. Помічаючи тільки самі недоліки і не будучи спроможними піднестися до розуміння високих достоїнств незвичайної людини, вони намагаються урівняти її з собою, очорнити її пам’ять, закидати брудом її могилу... Та це їм погано вдається: справедливо заслужена слава Шевченка виривається чистою і світлою з їхніх брудних рук і проникає у всі шари суспільства, навіть у простий народ, котрий поет любив так, як вони не полюблять нічого в світі... Більшої слави Шевченко не бажав... Та й чи може бути більшою слава?..



1 Стаття п. Писарєва, вміщена в «Русском слове» за листопад 1861 р.






II

Листи Т. Г. Шевченка до Варфоломія Григоровича Шевченка відносяться до останніх двох років страдницького життя поета, коли він після довгих випробувань, що випали на його долю, змучений душею і тілом, не спокушаючись більше славою і відчуваючи в собі занепад творчості, хотів після бурного плавання по житейському морю знайти для себе вбогу пристань на березі Дніпра староденного, далекого від світу і гомінливого столичного життя, серед улюбленого народу.

У цих листах — увесь Тарас, яким ми його знаємо в приватному, домашньому житті: та ж тепла доброта душі, та ж палка прихильність до рідних і друзів, те ж нерозуміння найзвичайнісіньких житейських істин, та ж правдивість і прямота характеру. Пройшовши у своєму житті всілякі митарства, він не заразився хитрістю і лукавством середовища, яке оточувало його, і залишився в цьому відношенні чистий, як голуб. Зазнавши злигоднів і впливу найрізноманітнішого оточення, він не втратив жодної риси народного типу, наче все своє життя провів «під убогою батьківською стріхою». /58/

Після цього зрозуміле й те дивацтво, з якого часто підсміювалися його знайомі, коли він обов’язково хотів одружитися із простою селянкою: «Щоб була сирота, наймичка і кріпачка». Чи ж не дивно? А от що відказує на це Тарас: «Я по плоті і духу син і рідний брат нашого безталанного народу, то як же таки себе поєднати з [собачою] панською кров’ю? Та й що та панночка одукована робитиме в моїй мужицькій хаті?»

Весною 1859 року Тарас вирвався із столиці і відвідав своє рідне село. З братами він залишався недовго з різних причин. Ярина розповіла Сошенку про своє побачення з Тарасом таке: «Була я на городі — полола. Дивлюсь — біжить моя дівчинка: „Мамо, мамо, вас якийсь Тарас гукає“. „Скажи, — каже, — матері, що до неї Тарас прийшов“. — „Який Тарас?“ А сама і з місця не зоступлю. Аж ось і сам він іде. „Здрастуй, сестро!..“ Вже й не знаю, що зо мною було. От ми сіли гарненько під грушею; він, сердешний, положив голову на мої коліна та все просить мене, щоб я розказувала про своє життя гіркеє. От я йому й розказую, а він, покійник, слухає та все додає: „Еге ж! так, сестро, так!“ Наплакалась я доволі, аж покіль не доказала до кінця — як мій чоловік умер... Він, сердешний, встав, подивився на небо, перехрестивсь та й сказав: „Слава ж тобі господи! Молись, сестро: і я вільний, і ти вільна...“» 1



1 Поет натякає тут на гірке життя Ярини з чоловіком, маляром і п’яницею, після смерті якого життя її стало терпимим.



Прощаючись із сестрою, поет не міг дати їй більше карбованця. Серед посмертних творів Шевченка зберігся один невеличкий вірш, присвячений пам’яті сестри Ярини. Він написаний 20 червня 1859 року в Черкасах, куди поет прибув завдяки сприянню станового пристава Д... го, який мріяв за свій великодушний подвиг одержати орден... Виїжджаючи в Київ із Черкас, Тарас надіслав цього вірша своєму братові на маленькому клаптику паперу (оригінальний рукопис зберігається в мене):


Минаючи убогі села

Понаддніпрянські невеселі,

Я думав: де ж я прихилюсь

І де подінуся на світі?

І сниться сон мені: дивлюсь —

В садочку, квітами повита,

На пригорі собі стоїть —

Неначе дівчина — хатина.

Дніпро геть-геть собі розкинувсь,

Сіяє батько та горить!

Дивлюсь: у темному садочку

Під вишнею, у холодочку,

Моя єдиная сестра,

Многострадалиця святая,

Неначе в раї спочиває

Та з-за широкого Дніпра

Мене, небога, виглядав.

І їй здається: виринає

З-за хвилі човен, доплива

І знову в хвилі поринає...

«Мій братику! Моя ти доле!»

І ми прокинулися: ти

На панщині, а я в неволі! /59/

Отак нам довелося йти

Ще змалечку колючу ниву...

Молися, сестро! Будем живі,

То бог поможе перейти.


Відвідавши своє рідне село і побачивши своїх родичів у важкій повсякденній праці, бідності й неволі, Тарас Григорович шукав пристанища своїй розтерзаній душі у далекого родича — Варфоломія Григоровича Шевченка, сестра якого вийшла заміж за рідного поетового брата Йосипа: в Корсуні він прогостював близько двох місяців. Розлучившись ще 1847 року, друзі не бачились протягом дванадцяти років. Здавалося, було про що поговорити. Але Тарас взагалі не любив ні з ким говорити про своє минуле, хоча й багато чого міг би розповісти тут на дозвіллі, тим більше такій близькій людині, як Варфоломій Григорович. Предметом їх бесіди стало переважно влаштування майбутнього житла поета десь над Дніпром, неподалік від Корсуня. Десь у середині липня 1859 року вони розлучилися.

Саме відтоді названі брати почали жваво листуватися: про купівлю ділянки під хату, про заготівлю будівельного лісу, про підшукання дружини, про викуп родини тощо.








М. К. Чалий

НОВІ МАТЕРІАЛИ ДЛЯ БІОГРАФІЇ Т. Г. ШЕВЧЕНКА


Вперше надруковано під псевдонімом Сава Ч. у журн. «Основа», 1862, № 5, с. 45 — 61; № 6, с. 1 — 27, перша частина — з датою: «Апрель 1862 г.», друга — з датою: «26 февраля 1862 г.». З деякими відмінами надруковано у кн.: «Т. Г. Шевченко в воспоминаниях современников» (М., Гослитиздат, 1962, с. 46 — 50). Подається за першодруком.

Чалий Михайло Корнійович (1816 — 1907) — український громадсько-культурний діяч ліберально-буржуазного напряму. З Шевченком познайомився 1859 р. у Києві, друг Сошенка, від якого записав спогади про поета. Одним із перших почав збирати мемуарні, епістолярні та інші матеріали до біографії Шевченка, видав книжку «Жизнь и произведения Тараса Шевченко (Свод материалов для его биографии)» (К., 1882) — одну з перших біографій поета. Шевченко називав Чалого своїм «великим приятелем» (т. 6, с. 273), листувався з ним.

...віддано в науку до кімнатного живописця у Варшаві. — Про перебування Шевченка у Варшаві й навчання його там у кімнатного живописця документальних свідчень нема.

...Тараса віддали до... портретиста... Лампі. — Лампі Йоганн-Батіст — син (1775 — 1837) — художник-портретист. Короткий час, взимку 1829 р. до червня 1830 p., жив у Вільні, малював портрет Софії Григорівни Енгельгардт. Можливо, Шевченко супроводжував її на сеанси в майстерню Й.-Б. Лампі. Про навчання Шевченка в цього художника чи в його брата Франца Лампі (1783 — 1852), який жив у Варшаві, певних відомостей нема.

...познайомився з однією гарненькою кравчинею — Ядвігою (Дзюнею) Гусиковською. «Милую Дуню, чернобровую Гусиковскую» Шевченко згадував у щоденнику (5 вересня 1857 p.).

...Тараса відправили до столиці по етапу... — Ця малоймовірна версія відома також зі спогадів В. Забіли, записаних М. Білозерським.

«Коли я був у „гіпсових головах“ чи... вже у „фігурах“...» — В Академії мистецтв було два так званих «гіпсові класи»: в одному з них учні малювали зі зліпків голів античних статуй, в другому — зі зліпків гіпсових постатей — «фігур».

...Тарас... прийшов до мене... — В автобіографії та повісті «Художник» /411/ Шевченко зазначав, що його знайомство з Сошенком відбулося білої ночі в Літньому саду, коли він змальовував статую Сатурна. Зі слів того ж Сошенка це стверджував і П. Лебединцев.

Гребінка Євген Павлович (1812 — 1848) — український поет, вихованець Ніжинської гімназії вищих наук. З 1834 р. жив у Петербурзі, викладав у Другому кадетському корпусі та Дворянському полку. У Гребінки збирався гурток літераторів і митців, з якими познайомився і Шевченко. Гребінка сприяв ЦІевченковій самоосвіті, давав йому книжки, був причетний до організації його викупу з кріпацтва. Він залучив Шевченка до участі в своєму альманасі «Ластівка» — і як автора, і як свого помічника-співредактора, допомагав йому видати «Кобзар» (СПб., 1840), в якому поет присвятив Гребінці вірш «Перебендя».

Венеціанов Олексій Гаврилович (1780 — 1847) — російський художник, один з основоположників побутового жанру в російському живопису, академік Академії мистецтв. У його приватній малювальній школі навчалися обдаровані художники з народу. Шевченка з Венеціановим у 1837 р. познайомив Сощенко. З великою теплотою Шевченко змалював образ Венеціанова у повісті «Художник».

Прехтель Степан Йосипович (нар. 1808 р.) — дворецький П. Енгельгардта у Петербурзі. Жорстоко знущався з кріпаків — дворових людей, переслідував Шевченка за вільнодумство.

...повернувся з-за кордону Брюллов. — Карл Павлович Брюллов (1799 — 1852) — російський художник; повернувся з-за кордопу до Петербурга наприкінці травня 1836 р.

Віельгорський Михайло Юрійович (1788 — 1856) — композитор і музичний діяч. Брав участь в організації лотереї, в якій розіграно портрет Жуковського роботи Брюллова і на кошти від якої викуплено Шевченка з кріпацтва.

«...вскоре портрет Жуковского был у него готов». — На час проведення лотереї портрет Жуковського закінчений ще не був. Проте в квітні 1838 р. його все ж розіграли в лотереї. Виграла портрет цариця Олександра Федорівна і тоді ж подарувала наслідникові, чиїм вихователем був Жуковський. Протягом кількох років портрет лишався в майстерні Брюллова, який продовжував над ним працювати. Після смерті Брюллова портрет потрапив до колекції В. О. Кокорєва, від якого надійшов до Третьяковської галереї в Москві. Тепер зберігається в ДМШ.

Пешехонов Макар Самсонович — петербурзький художник-іконописець. У 1848 — 1849 роках брав участь у реставраційних роботах, що провадились у Софійському соборі в Києві.

Безлюдний Андрій Семенович (пом. 1835 р.) — живописець і літограф. Колишній кріпак графа Г. Д. Шереметєва. Пансіонер Товариства заохочування художників. Товариство сприяло звільненню його з кріпацтва.

...у нього вселився світський біс. — Сошенко недооцінював того, що після звільнення з кріпацтва Шевченко, з великою користю для.свого творчого развитку, відвідував театри, концерти, літературні й музичні гуртки, де збиралися прогресивні люди столиці — літератори, художники, композитори, актори.

Марія Яківна — Марія Яківна Європеус (нар. бл. 1821 p.), дочка виборзького бургомістра Якоба Європеуса. Її вважають прототипом Паші в повісті Шевченка «Художник» та моделлю для його малюнка «Жінка в ліжку» (акварель, 1839 — 1840).












Попередня     Головна     Наступна            


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.