[Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. — С. 76-80.]

Попередня     Головна     Наступна            

А. О. Козачковський

ІЗ СПОГАДІВ ПРО Т. Г. ШЕВЧЕНКА

З творами Шевченка познайомив мене в Петербурзі 1841 року альманах Гребінки «Ластівка». Зустрівшися невдовзі після цього з земляком Зеленським, я завів мову про вміщені в альманасі незрівнянні твори якогось Шевченка. «Хочеш, я познайомлю тебе з автором?» Певна річ, пропозиція була прийнята з щирою вдячністю. Через кілька днів по тому, увечері, зайшов до мене з земляком моїм незнайомий пан, який привітав мене такими словами: «Дай боже здравствовать! Оце той самий Тарас, що ви хотіли з ним познакомиться».

Розмова наша, затягнувшись далеко за північ, велася навколо творів і основного їхнього предмета — дорогої нам обом України.

З першої зустрічі поет не міг не помітити, що думи його й тоді вже справляли на мене глибоке враження, і його добра, проста душа не могла не відгукнутися щирим співчуттям.

Протягом семимісячного перебування мого в Петербурзі Шевченко часто відвідував мене, приносячи майже щоразу щось нове із своїх творів. Місцевість моєї батьківщини, в середині Малоросії, віддалена від усього їй чужорідного...

Віддавна існував у ній навчальний заклад, до якого майже з кожного куточка України вносилися рідні літературні елементи, що засвоювалися місцевою говіркою, а це, природно, разом із впливом науки, мало сприяти чистоті, багатству і художній виразності мови; так думав М. О. Максимович, у цьому був переконаний Шевченко, і в зв’язку з такими переконаннями твори його повинні були проходити мою коректуру з метою очищення їх від полонізмів, що спотворювали рідну йому задніпрянську мову.

З його тогочасних творів російською мовою я пам’ятаю чудову повість у віршах «Слепая», написану кипучим, натхненним віршем, і мелодраму в прозі «Невеста», зміст якої віднесено до періоду гетьманування Виговського, — зразок неповторного, що не вдалося Основ’яненку, мистецтва передавати місцевою російською мовою побут України з цілковитим дотриманням зворотів рідної мови і народного характеру дійових осіб. Обидва ці твори, здається, загублені. На моє запитання в 45 році про «Слепую» Шевченко відповів, що він, здається, віддав її Щепкіну, і радив мені написати О. М. Бодянському, щоб той попросив її у Щепкіна і надіслав мені, але в Щепкіна її не було. Про мелодраму «Невеста» автор говорив мені в Петербурзі, що він подавав її в дирекцію імператорського /77/ театру і що її погоджувалися поставити, але, цілком імовірно, вона не дочекалася від автора остаточного опрацювання, і в 45 році у нього її вже не було. Така ж доля, мабуть, спіткала чудову поему «Іван Гус», присвячену Шафарикові. Якби він надіслав її при присвяті Шафарику, то в паперах останнього, після смерті, вона, напевне б, збереглася. Прощаючись зі мною в травні 42 року, Шевченко попередив мене, що він дуже лінується писати листи, тому я нічого не знав про нього до 45 року. В серпні цього року він несподівано відвідав мене у Переяславі, проживши у мене два тижні.

Не можу не згадати вечір 19 серпня 45 року. Товариство, переважно молодь, гамірно бенкетувало за столом, Шевченко був у справжньому натхненні; напроти нього, на протилежному кінці столу, стояв, не зводячи погляду з поета, з келихом у руці пан поважного віку, походженням німець, віросповіданням протестант. «Оце — батько! їй-богу, хлопці, батько! Будь здоров, батьку!» — високо підіймаючи келих, проголосив німець, і потім ми всі називали його батьком.

Пісні українського народу симпатичні тому, що сповнені глибокого смислу. Крім багатства змісту, в їхніх то живих, грайливих, веселих, то сумних, але ніколи не безнадійно сумних мотивах, як у витончених звукових формах, відбилася вся Україна з її патріархальним побутом, із сповненим простоти й героїзму характером, з її почуттями, з її славшою і разом.з тим сумною історією, з її чарівною природою. Ось чому українська пісня є для простолюдина підсвідомим джерелом самоповаги і створює ту моральну силу, яка завжди оберігала його народність... Ось чому німець-протестант, який постарів на Україні, побачивши народного поета, в особі якого, в його думах, втілилося все найкраще другої його батьківщини, перший назвав його «батьком».

У жовтні того ж року Шевченко приїхав до мене знову, хворий, і прожив у мене близько двох місяців. Уранці він звичайно писав, зовсім не прагнучи залишатися наодинці. Він писав ніби граючись. Я саме мав тоді справу з євреями, і вони часом заповнювали мою вітальню, в якій Шевченко найчастіше працював, але цей гамірний кагал не тільки не заважав йому (хоча він міг би піти до кабінету), а навпаки, продовжуючи писати, він прислухався до розмов євреїв, втручався в них 1, розсмішивши чимось кагал, сам реготав, продовжуючи швидко і безупинно свою справу, без будь-яких виправлень. Вечір минав у розмові, що тривала майже завжди години до другої. Обмірковуючи його досить недавній вихід із стану простого наймита, я дивувався його розвитку і різноманітності його знань, які давали щовечора новий привід для розмови. Іноді він читав біблію, відзначаючи місця, що вражали особливою величчю думки; на жаль, ця біблія під час пожежі згоріла. З тодішніх задумів його пам’ятаю два, які не здійснилися: перший — велика картина «Видіння Ієзекіїля в пустелі, всіяній сухими кістками» і другий — подорож по Дніпру (з оглядом берегів його) в товаристві кількох осіб, до участі в якій він запрошував і мене, з метою вивчення краю в археологічному, історичному та етнографічному планах.

У зв’язку з ремонтом мого будинку він переїхав у с. В’юнище до поміщика С. Н. Самойлова, де прожив близько місяця. У цей час він запропонував мені намалювати мій портрет; замість цього я просив намалювати /78/ мені його портрет. Він узявся за роботу і закінчив її, залишалася незначна, обробка, тому, їдучи в Яготин до князя Рєпніна, він узяв портрет, пообіцявши мені незабаром надіслати його; це був портрет, зовсім не схожий на всі існуючі тепер.; це був портрет не Т. Г. Шевченка, а портрет народного поета, вдало схоплений у хвилину його поетичного натхнення; на жаль, я не одержав його, і він втрачений безповоротно; в Яготині він загубитися не міг, княжна Рєпніна, глибоко шануючи талант поета, напевне зберегла б його і поділилася зі світом,

У розмовах зі мною Шевченко розповідав випадки з його шкільного життя у дячка, Крім уже відомих, пам’ятаю розповідь його про тодішню його професію, що давали йому злиденні засоби до існуванням це читання псалтиря над покійником. Щоб прискорити цю втомливу роботу, він часом на половині псалма починав «прийдіте, поклонімося» і, користуючись з того, що відвідувачки ревно били поклони, перегортав кілька сторінок; не помічаючи цього, вони, вражені виразністю і разом з тим швидкістю його читання, вважали його найкращим читцем і охочіше, ніж інших, запрошували його...

Віруй глибокорозумно, писав він мені в одному листі з Новопетровського укріплення, втішаючи в сімейному горі, яке тоді спіткало мене. Я був свідком, коли Шевченко, слухаючи блюзнірство хазяїна, в якого він жив, сказав: «Знущатися з тих морально-релігійних переконань, які освячені віками і мільйонами людей, нерозумно і злочинно».

Дехто несправедливо вбачав у ньому тільки ненависть до осіб вищих верств суспільства; в кожній людані, незважаючи на стан і суспільне становище, він поважав насамперед, гідність, в усіх верствах суспільства у нього було багато цінителів його таланту і друзів. Він щиро був відданий, наприклад, сімейству Рєпніних, яке радо його приймало... Описана ним самим у щоденнику несподівана зустріч його в Москві з синами колишнього його володаря в найпереконливішим спростуванням несправедливого докору Шевченкові в озлобленості...

Наскільки Шевченко міг захоплювати навіть незнайоме товариство, може свідчити випадок, про який розповіли мені двоє його знайомих: на самому початку приїзду Шевченка в Малоросію один з його приятелів завіз його до генеральші Т. Г. Волховської. Здається, це був день її іменин, на який, крім місцевого товариства з кількох повітів, з’їжджалися знайомі з Петербурга й Москви — близько двохсот осіб. У це світське товариство Шевченко з’явився; майже нікому не відомий. Не минуло й години після його приїзду, як серед російської і французької мови чулася вже й українська, а через кілька годин припинилися танці, і господиня, поважна старенька, років за шістдесят, захоплена майже загальним: настроєм гостей протанцювала з Шевченком народну українську метелицю. Невдовзі після цього я якось загубив його слід, але 1852 року несподівано одержав від нього листа з Новопетровського укріплення. Приводом до цього послання була хвороба, на думку його, подібна до тієї, яка була в нього в 45 році, і прохання лікарської поради; отак зав’язалося у нас листування, яке обмежилося, щоправда, тільки 4 листами; перші три листи надруковані були в «Основі», останній, на превеликий жаль, був загублений одним моїм знайомим. У цьому листі докладно було описано похід його до Аралу, в експедиції, начальство якої прийня-/79/ло його з гуманним, щиросердим співчуттям. Цей самий лист міг бути коментарем до присвяченого мені поетом послання, в котрому невідомий автор статті, вміщеної не пригадую в якому журналі, знаходить значно більше палкого почуття, ніж в інших присвячених його друзям посланнях,

У червні 59 року, вранці, у двір, де я жив, в’їхав поштовий візок. Той, хто сидів у ньому, здався мені схожим на Шевченка. Я не помилився; мовчки ми привіталися, мовчки він привітав мою сім’ю, мовчки кілька разів, помітно хвилюючись, пройшов по кімнаті, потім глянув у вікно на ярмаркову метушню і висловив бажання подивитися ярмарок; ми пішли. Дорогою він пояснив, що ввійшов до мене як у чаду, бо протягом усієї дороги з Петербурга майже не вставав з воза: з таким нетерпінням він летів до своєї рідної минувшини. Зайшла мова про очікувану тоді волю. На той час у нас уже відбувалося, на вимогу уряду, обговорення поліпшення побуту селян, в якому я письмово брав активну участь. Незважаючи на його симпатії, я відверто висловлював свій погляд на сподівану реформу, вказуючи на деякі, на мою думку, практичні незручності й труднощі.

Сумне враження справив на нього мій погляд. Повернувшись з ярмарку, він ожив, розговорився, згадав про своє невеселе перебування в Новопетровську, хоча йому було там легше, ніж в Орській кріпості. Зайшла мова про Гоголя. Він не співчував йому: за його словами, нездійсненні честолюбні мрії стали причиною його розумового розладу. Я нагадав Шевченкові кілька невеличких його творів, забутих ним, він записав їх. Взагалі з розмови з’ясувалося, що з написаних до 46 року його творів чимало втрачено безповоротно.

Після обіду подалися в Козинці, за дві версти від Дніпра. Нетерпіння якнайшвидше побачити «Дніпро широкополий, і гори, і кручі» спонукало його, не чекаючи, коли запряжуть коней, піти пішки. Ми застали його на півдорозі на траві; він сидів на роздоріжжі, роздумуючи, куди іти; далі ми рушили разом. Увечері ловили рибу на Дніпрі, правда, не зовсім вдало, зате тиха українська ніч з міріадами зірок на чистому небосхилі ніби навмисне, в усій чарівній своїй величі, вітала так давно знайомого їй поета. Дивлячись на рідні йому картини природи, поет оказав: «Яке гарне буття поета, якби він міг бути тільки поетом і не громадянином».

Лежачи на березі, ми кілька годин розмовляли. Закінчивши прогулянку смачною юшкою, подалися ночувати в Козинці. Другого дня вранці він на дубі вирушив до М. О. Максимовича в Прохорівку. По дорозі з Києва Шевченко заїхав до мене, пробув у мене близько двох діб. Помітно похмурий настрій був наслідком відомого неприємного випадку з ним у Київській губернії; особливо виразно він помітний на фотографічному його портреті, знятому в Києві, примірним якого він залишив мені; у ньому, до речі, я знаходжу значно більше схожості, ніж у літографованому.

Під час цього останнього побачення він розповів мені про свій намір через два роки взяти в оренду невеликий клаптик землі на дніпровських горах напроти Прохорівки, побудувати невеликий будиночок і там провести решту життя. Невдовзі після від’їзду до Петербурга він надіслав мені «Кобзаря». На мій лист до нього в Петербург він не відповів, і мене гнітила думка, що, можливо, погляди мої на сподівану селянську реформу /80/ не збігалися з його поглядами, але друг його М. М. Лазаревський, який побував у мене після його смерті, запевнив, що це зовсім не впливало на те глибоке почуття приязні до мене, яке він зберіг до самої смерті. М. М. Лазаревський під час короткого побачення зі мною встиг тільки в загальних рисах передати сумну картину останніх років життя Шевченка. Мало яка людська натура може встояти проти тих моральних випробувань і тих фізичних болей, які випали на долю поета...

А. О. Козачковський

ІЗ СПОГАДІВ ПРО Т. Г. ШЕВЧЕНКА

Вперше надруковано в газ. «Киевский телеграф», 1875, 26 лютого, № 25, с. 1 — 2. Передруковано в журн. «Зоря», 1889, № 6 — 7, с. 109 — 112. Подається за першодруком.

Козачковський Андрій Осипович (1812 — 1889) — лікар. Учився в Петербурзькій медико-хірургічній академії, яку закінчив 1835 р. Шевченко познайомився з ним восени 1841 р. у Петербурзі. З 1844 р. Козачковський працював у Переяславі спочатку міським лікарем, а пізніше — лікарем і викладачем медицини в духовній семінарії. Шевченко вперше відвідав його у серпні /423/ 1845 p., їздив з ним у сусідні села Андруші та Монастирище. У жовтні 1845 р. поет знову приїхав до Переяслава і пробув у Козачковського (з перервами) до початку січня 1846 р. Козачковський лікував Шевченка, коли він був хворий. У Переяславі Шевченко написав поеми «Наймичка», «Кавказ», присвяту поеми «Єретик» Шафарикові, «Заповіт», намалював автопортрет (не зберігся), а також кілька архітектурних та історичних пам’яток міста, краєвидів околишніх сіл. На засланні 1847 р. Шевченко написав вірш «А. О. Козачковському». Під час останньої подорожі на Україну в 1859 р. поет двічі побував у Переяславі — в червні та жовтні. Козачковський зберіг значну колекцію малярських творів Шевченка.

...альманах Гребінки «Ластівка» — український альманах «Ластівка», підготовлений Є. Гребінкою, був виданий у Петербурзі 1841 р. В редагуванні його брав участь Шевченко. Тут вперше надруковано п’ять творів Шевченка — «Причинна», «На вічну пам’ять Котляревському», «Тече вода в синє море», «Вітре буйний, вітре буйний» та розділ з поеми «Гайдамаки».

Зеленський Борис Михайлович — очевидно, студент Медико-хірургічної академії, згодом служив лікарем при Одеській лікарській управі.

Максимович Михайло Олександрович (1804 — 1873) — український природознавець, історик, фольклорист, поет. У 1834 — 1835 роках — ректор, у 1836 — 1845 роках — професор Київського університету. Шевченко познайомився з Максимовичем у Києві 1843 р. Повернувшись із заслання, він відвідував Максимовича у Москві, побував у нього в Прохорівці, Золотоніського повіту, Полтавської губернії (тепер Канівського р-ну, Черкаської обл.). Тоді ж намалював портрет Максимовича та його дружини Марії Василівни.

Щепкін Михайло Семенович (1788 — 1863) — російський актор, основоположник критичного реалізму в українському та російському театральному мистецтві. Колишній кріпак, викуплений у поміщика за участю І. Котляревського, С. Волконського, М. Рєпніна та ін. У 1824 — 1863 pp. грав у московському Малому театрі. Шевченко захоплювався грою Щепкіна, був одним з його близьких друзів. Вони неодноразово зустрічалися в Москві, Петербурзі, Нижньому Новгороді. Щепкін блискуче читав зі сцени вірші Шевченка. Поет присвятив йому твори «Чигрине, Чигрине», «Заворожи мені, волхве», «Неофіти». У 1858 р. Шевченко в Москві намалював портрет Щепкіна (зберігається у ДМШ).

Бодянський Осип Максимович (1808 — 1877) — філолог, історик, поет, професор Московського університету, один із засновників славістики в Росії. Познайомився з Шевченком у лютому 1844 р. в Москві, зустрічався з ним у 1845, 1858, 1859 роках.

Така ж доля... спіткала чудову поему «Іван Гус», присвячену Шафарикові. — Інша (основна) назва цієї поеми — «Єретик». Єдиний автограф цього твору — в рукописній збірці «Три літа» — після арешту Шевченка 1847 р. надовго осів у III відділі. Після повернення з заслання Шевченко марно розшукував цю поему. Знайшовся список лише невеликої частини твору. Повністю поему опубліковано за автографом з архіву колишнього III відділу лише 1906 р. в журн. «Былое», № 6, с. 1 — 5. Поема має віршовану посвяту діячеві чеського й словацького відродження, видатному філологові Павелу Йосефу Шафарикові (1795 — 1861), про діяльність якого Шевченко знав головним чином з розповідей Бодянського та з дисертації його учня С. М. Палаузова «Иоанн Гус и его последователи» (1845). /424/

...велика картина «Видіння Ієзекіїля в пустелі, всіяній сухими кістками»... — Цей сюжет згадується в повісті Шевченка «Художник»: «Я же в то время компоновал эскиз «Иезекииль на поле, усеянном костями» (т. 4, с. 177). Ієзекіїль (бл. 622 до н. е. — р. см. невід.) — жрець Іерусалимського храму, один з пророків, автор однієї з книжок Ветхого завіту, яка носить його ім’я, хоч у ній помітні сліди значних редакцій.

...переїхав у с. В’юнище до поміщика С. Н. Самойлова... — Самойлов Степан Никифорович (пом. у 50-х роках XIX ст.), небагатий поміщик, мав маєток у с. В’юнищі за 9 км від Переяслава, поблизу Дніпра (тепер знесене у зв’язку з спорудженням Канівського водосховища). Шевченко побував у Самойлова в серпні та грудні 1845 р. Тут ідеться про друге перебування у В’юнищах.

Рєпнін Микола Григорович (1778 — 1845) — російський державний діяч, старший брат декабриста С. Г. Волконського, князь. У 1816 — 1835 роках — малоросійський військовий губернатор (Полтавщини та Чернігівщини). Шевченко вперше побував у його маєтку Яготині, Пирятинського повіту, Полтавської губернії (тепер районний центр Київської обл.) 1843 р. Тут він написав поему «Тризна», виконав дві копії з портрета М. Рєпніна роботи Джозефа Горнунга та намалював портрет його онуків Василя і Варвари. В Яготині поет зустрівся з дочкою князя Варварою Миколаївною (1808 — 1891), дружні стосунки поета з якою тривали протягом багатьох років.

Волховська Тетяна Густавівна (1763 — 1853) — поміщиця, власниця маєтку в с. Мойсівці, Пирятинського повіту, Полтавської губернії (тепер Драбівського району, Черкаської обл.), куди Шевченко вперше приїхав з Є. Гребінкою у червні 1843 р. і де познайомився з Я. де Бальменом, О. Капністом, Закревськими, О. Афанасьєвим-Чужбинським (див. його спогади). Поет приїздив до Мойсівки також у січні 1844 р. та в січні 1846 р. Тут він виконав малюнок «Бал у Волховських» і портрет поміщиці О. Шостки (обидва твори не знайдені).

...1852 року... одержав від нього листа... — лист Шевченка до А. Козачковського від 16 липня 1852 р.

...бути тільки поетом і не громадянином — перефразовані рядки вірша М. Некрасова «Поэт и гражданин».

...наслідком відомого неприємного випадку... — Мається на увазі арешт Шевченка в липні 1859 р.

Лазаревський Михайло Матвійович (1818 — 1867) — чиновник, близький друг Шевченка, другий з шести братів Лазаревських. Шевченко познайомився з ним на засланні 1847 p., зустрічався в Орську та Оренбурзі, де Лазаревський був службовцем Оренбурзької прикордонної комісії. У 1850 p. M. Лазаревський переїхав до Петербурга, де служив радником Петербурзького губернського правління, пізніше — управителем маєтків графа О. С. Уварова. Разом з родиною Толстих клопотався про звільнення Шевченка із заслання. Повернувшись до Петербурга, поет майже три місяці жив у Лазаревського. /425/

Попередня     Головна     Наступна