[Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. — С. 145-147.]

Попередня     Головна     Наступна            

М. І. Костомаров

СПОМИНКИ ПРО ШЕВЧЕНКА

Вельмишановний добродію!

Хоча багато в чому моя доля була однаковою з Шевченковою, проте я не можу похвалитись особливою з ним близькістю, і щодо цього я знав осіб, які були зв’язані з ним задушевними узами більше, ніж я, і більше від мене обізнані з особливостями його життя. Від себе подам лише такі дані.

З Шевченком особисто познайомився я в травні 1846 року в Києві і бачився з ним до січня 1847 року, коли він виїхав у Чернігівську губернію до своїх знайомих. Тоді я читав у рукопису багато його творів, з яких одним судилося з’явитися друком пізніше, як, наприклад, «Наймичка», «Черниця Мар’яна» та ін., а деяким не судилося й досі у нас з’явитися в світ. То була пора найвищого розвитку поетичного таланту Шевченка, апогей його обдаровань і діяльності. Сам поет був тоді у повному розквіті віку (близько 35), палко любив малоруську народність, але понад усе співчував долі простого народу, і його улюбленою мрією було звільнення цього народу від поміщицького гніту. Всі знали, що він сам походив з цього уярмленого народу, але від Шевченка важко було добитися спогадів про його дитинство, проведене серед селян. Він ні перед ким не соромився свого походження, але не любив багато говорити про нього, і чимало з того, про що він розповідав, висловлювалося завжди з недомовками; так, наприклад, він розповідав, як він був у Варшаві під час повстання 1830 року і як революційний уряд випровадив його з іншими росіянами, давши йому грошей тодішніми революційними асигнаціями; проте з якого приводу він потрапив до Варшави — цього не говорив; так само не чув я від нього подробиць, яким побитом він опинився після того в Академії мистецтв. Про обставини звільнення його з кріпацтва також я не чув. Одного разу я спитав у нього, чи є правда в анекдоті, який розповідають про нього, що начебто один вельможний пан найняв його намалювати свій портрет, і коли після того намальований портрет йому не сподобався, Шевченко змінив на портреті костюм і продав його в цирульню на вивіску; пан, дізнавшись про це, звернувся до власника Шевченка, який перебував на той час у Петербурзі, і купив Шевченка за великі гроші. Шевченко заявив мені, що нічого подібного не було і що це старий, заяложений анекдот, давно вже поширений серед публіки і кимось пристосований цілком довільно до нього, Шевченка. Він чомусь вважав у справі свого звільнення своїми благодійниками /146/ Брюллова і поета Жуковського; останнього, проте, він не дуже цінував за дух багатьох його творів. [Незважаючи на палку відданість народу, в Шевченка в бесідах зі мною не видно було тої злоби до утискувачів, що не раз проявлялася у його творах; навпаки він дихав любов’ю, бажанням примирення всіляких національних і соціальних непорозумінь, мріяв про загальну свободу і братство всіх народів.] Брак освіти помітний був у нього, але це завжди компенсувалося свіжим і багатим природним розумом, так що розмова з Шевченком ніколи не могла викликати нудьги і була надзвичайно приємною: він умів доречно жартувати, гострословити, потішити співрозмовників веселими розповідями і майже ніколи в товаристві знайомих не виявляв того меланхолійного настрою, яким пройнято багато його віршів. Після його від’їзду з Києва у січні 1847 року я розлучився з ним надовго. Тільки побіжно трапилось мені побачити його в Петербурзі того ж року і почути прощальне слово, сповнене разом з тим надій на кращу долю: «Не журись, Миколо, — сказав він мені, — ще колись житимемо укупі!» Того ж року його відправили на заслання. Відтоді я не чув про нього нічого до 1857 року. Цього року восени, повернувшись з подорожі за кордон, я дізнався, що Шевченко заїздив до мене в Саратові, повертаючись по Волзі на волю з Петровського укріплення, в якому в останні перед тим роки служив рядовим. Потім я почув, що йому не дали дозволу жити в Петербурзі і тому прожив зиму в Нижньому Новгороді, де, як розповідали, мало було не одружився на якійсь актрисі.

Влітку 1858 року, будучи в Петербурзі, я розшукав Шевченка і побачив його вперше після тривалої розлуки. Я знайшов його в Академії мистецтв, де йому дали майстерню. Тарас Григорович не пізнав мене і, оглядаючи мене з голови до ніг, знизував плечима і рішуче сказав, що не може здогадатись і назвати на ім’я того, кого перед собою бачить. Коли ж я назвав своє прізвище, він кинувся мені на шию і довго плакав.

Відтоді протягом місяця ми з ним бачилися кілька разів, зустрічаючись у ресторації, бо я тоді посилено працював у Публічній бібліотеці і не мав часу ні на які тривалі бесіди й розваги. І тепер Шевченко, як і раніше, не любив розповідати подробиць про своє заслання; я дізнався від нього тільки, що спочатку йому було добре, потім якийсь начальник, що дослужився до офіцерських чинів з рядових, почав його утискувати, але під кінець доля його знову полегшала: його перевели у Петровське укріплення, де комендант був до нього ласкавий, запрошував його до себе в дім і взагалі поводився з ним гуманно. Своїм звільненням він вважав себе зобов’язаним клопотанню графа Федора Петровича Толстого, який був тоді віце-президентом Академії мистецтв, і відзивався про нього і його сім’ю з надзвичайною пошаною і любов’ю. Через місяць я розлучився з Шевченком, виїхавши в Саратов, куди був запрошений у Комітет по влаштуванню селян, а повернувшись до Петербурга весною 1859 року, не застав уже там Шевченка: його було відпущено тимчасово на батьківщину, і повернувся він того ж року пізно восени, коли я зайняв кафедру в Петербурзькому університеті. Цілий рік квартирував я в готелі Балабіна поблизу Публічної бібліотеки. Шевченко зрідка приходив до мене; крім того, ми часто зустрічалися з ним у домі графа Толстого, його покровителя. Так минула зима і весна 1860 року. Влітку цього ж року я перейшов на квартиру на Васильєвський острів і був майже сусідом Шевченка, який жив постійно в Академії мистецтв, у своїй майстерні, де він займався граверним мистецтвом eau forte ¹.

¹ Офорта (франц.).

Своїх віршів він майже /147/ ніколи не читав мені й неохоче відповідав на мої запитання про те, що він пише. Ходили чутки про те, що під час поїздки його в Малоросію в останній момент з ним трапилась якась неприємна історія і спричинилася до його делікатних розмов з властями. Я питав його про це і не дістав від нього ніякої задовільної відповіді. Восени 1860 року поміж наших знайомих пройшла чутка, що Шевченко збирається женитись на одній малоросіянці з простолюду, яка служила в якоїсь петербурзької пані. На моє запитання про це Шевченко відповів ствердно, але, очевидно, не хотів вести розмови про це, і я, помітивши його нехіть, не торкався більше цієї теми. Перегодя, зустрівши його в театрі, я спитав у нього: «Ну, Тарасе, коли ж твоє весілля?» Він відповів: «Тоді, мабуть, коли й твоє, не жениться нам з тобою: зостанемося до смерті бурлаками!» Через кілька днів я дізнався, що Тарас не поладнав зі своєю нареченою, знайшов у ній мало тієї поезії, яку малювала йому уява, і наштовхнувся на прозаїчну дійсність, що видалась йому пошлістю. Незабаром я почув, що Шевченко захворів [і що хворобу його приписували вживанню міцних напоїв. Про це вже давно говорили і зі співчуттям називали його п’яницею; але я ніколи не бачив його п’яним, а помічав тільки, що коли подадуть йому чай, то він наливав таку силу рому, що буд-хто інший, здавалося, не встояв би на ногах. Він же ніколи не доходив до стану п’яного.] Останнім часом ми з ним бачилися не так часто, не більше одного чи двох разів на тиждень, тому що я був дуже зайнятий читанням і підготовкою університетських лекцій. Дізнавшись, що Шевченко хворіє, я відвідав його двічі і під час другого візиту, в лютому, за кілька днів до його смерті, почув від нього, що він тепер зовсім одужав; при цьому він показував мені купленого ним на днях золотого годинника, першого, якого він мав у своєму житті. Він обіцяв бути в мене невдовзі. 25 лютого вранці до мене прийшов не пам’ятаю хто з його знайомих із вісткою, що Шевченко вранці раптово помер. Він звелів солдату, який йому прислужував, поставити йому самовар і спускався сходами із своєї спальні, що була над майстернею; на останній сходинці він упав головою вниз, солдат кинувся до нього — Шевченко вже не дихав. Того ж вечора я прибув в академічну церкву. Тіло поета вже лежало в труні; над ним псаломщик читав псалтир.

Ховали його на Смоленському кладовищі у вівторок на масляній. Над його домовиною в церкві до виносу на кладовище виголошувались надгробні промови малоруською, російською і польською мовами. Люду зібралося дуже багато. Труну з покійним поетом несли студенти. Відразу ж після похорону земляки Шевченка, малороси, що жили в столиці, учинили раду про те, щоб просити в уряду дозволу перевезти прах Шевченка в Малоросію і поховати над Дніпром, на кручі, як заповідав сам поет в одному з своїх віршів.

Оце і все, що я можу сказати, згадуючи про своє знайомство з Шевченком. Як про поета я не стану тут розводитись, бо з цього приводу я висловив свій погляд у статті, надрукованій у книжці п. Гербеля. Як про людину можу сказати, що знаю його як особистість бездоганно чесну, Що глибоко любить свій народ та його мову, але без фанатичної неприязні до всього чужого.

5 грудня 1875 р. С.-Петербург

М. І. Костомаров

СПОМИНКИ ПРО ШЕВЧЕНКА

Вперше надруковано в книзі: Т. Шевченко. Кобзар, з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина. Прага, 1876, с. VI — XII. Спогади написано спеціально до цього видання. Подається за першодруком.

...він виїхав у Чернігівську губернію до своїх знайомих. — Шевченко виїхав з Києва на Чернігівщину 9 січня 1847 p., деякий час перебував на Борзнянщині, 22 січня був на весіллі в П. Куліша, в лютому — березні жив у А. Лизогуба в Седневі.

...розповідав, як він був у Варшаві... — Питання про перебування Шевченка у Варшаві до кінця не з’ясовано й лишається відкритим.

...вважав у справі свого звільнення своїми благодійниками Брюллова і поета Жуковського... — Шевченка викуплено з кріпацтва за гроші, одержані за портрет Жуковського, написаний Брюлловим і розіграний у лотерею.

...з Петровського укріплення... — Точніше, із Новопетровського укріплення, де Шевченко відбував заслання в 1850 — 1857 роках.

...мало було не одружився на якійсь актрисі. — Йдеться про Катерину Борисівну Піунову (1841 — 1909), взаєминам з якою присвячено чимало записів у щоденнику Шевченка. /438/

...спочатку йому було добре, потім якийсь начальник, що дослужився до офіцерських чинів з рядових, почав його утискувати... — Мається на увазі те, що завдяки клопотанню друзів та знайомих солдатська служба Шевченка почалася в Орській кріпості в умовах дещо поблажливого ставлення з боку начальства, зокрема коменданта кріпості генерал-майора Ісаева: поетові було дозволено жити не в казармі, а на приватній квартирі, відвідувати знайомих, бувати на вечорах місцевої інтелігенції. Проте так тривало недовго. З кінця 1847 р. становище поета-засланця стало дуже тяжким: його перевели до солдатської казарми, посилено муштрували, новий комендант, яким став батальйонний командир Д. В. Мешков (вислужився з рядових), поводився з поетом по-солдафонськи жорстоко й деспотично.

Своїм звільненням він вважав себе зобов’язаним клопотанню графа Федора Петровича Толстого... — Родина Толстих відіграла в житті Шевченка велику роль; разом з іншими громадськими діячами домоглася перед царським урядом звільнення поета із заслання. 28 березня 1858 р. Шевченко записав У щоденнику: «Сердечнее и радостнее не встречал меня никто и я никого, как встретились мы с моей святой заступницей (А. І. Толстою. — Ред.) и с графом Федором Петровичем. Эта встреча была задушевнее всякой родственной встречи» (т. 5, с. 219).

...займався граверним мистецтвом eau forte — тобто гравіруванням у техніці офорта. За успіхи в цьому мистецтві Академія мистецтв надала Шевченкові 2 вересня 1860 р. звання академіка гравірування.

...збирається женитись на одній малоросіянці а простолюду... — Йдеться про Ликеру Полусмакову, яка наприкінці липня 1860 р. стала нареченою Шевченка. Проте незабаром поет порвав стосунки з нею.

...у статті, надрукованій у книжці п. Гербеля. — Тобто в антології «Поэзия славян» (СПб., 1871), де вміщено статтю Костомарова «Малорусская литература».

Попередня     Головна     Наступна