Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. — С. 267-272.]

Попередня     Головна     Наступна            





Г. П. Дем’янов

Т. Г. ШЕВЧЕНКО У НИЖНЬОМУ НОВГОРОДІ
(1857 — 1858)



Відомо, що в 1850 році Тарас Григорович Шевченко став мимовільним захисником вітчизни і як рядовий 1-го Оренбурзького лінійного батальйону був відправлений на далеку, непривітну околицю Росії — форт Олександровський; укріплення, засноване в 1846 році на Мангишлацькому півострові (східний берег Каспійського моря). Цей знедолений край являє собою піщано-кам’янисту, безводну пустелю. Не важко уявити, як жилося тут Шевченкові після квітучого рідного краю...

У форті Олександровському ще й тепер є «Шевченків сад» — кілька дерев, посаджених руками поета; у цьому садочку і досі зберігся «будиночок Шевченка» — крихітна землянка, в якій покійний Тарас Григорович жив у тяжкі роки свого заслання; [тепер цей «будиночок Шевченка» слугуэ дамською вбиральнею (!) в літній будівлі місцевого клубу]...

У 1857 році прийшло височайше повеління про звільнення Шевченка з військової служби. Але тут стався епізод, який тільки завдяки ниже-/268/городському губернатору Муравйову не мав для нещасного поета сумних і фатальних наслідків. Річ у тому, що в першому повідомленні про звільнення Шевченка за височайшим повелінням, одержаним у форті Олександровському, нічого не говорилося про те, де саме поет має право жити і в які міста йому заборонено в’їзд; так само, через якесь фатальне непорозуміння, в цьому повідомленні нічого не говорилося про те, що Шевченко повинен з’явитися насамперед у батальйонний штаб в Уральськ, щоб виконати деякі формальності. Скориставшись із цього, Шевченко заявив коменданту, що він, Шевченко, бажає відправитися в Петербург; бажання його було виконане. Діставши білет, Тарас Григорович поїхав Каспійським морем в Астрахань, звідки на пароплаві «Пожарский» продовжив свій шлях до Нижнього Новгорода, куди прибув 20 вересня 1857 року. Тим часом, після від’їзду Шевченка з місця заслання, туди надійшов такий наказ:

«За височайшим повелінням, повідомленим у розпорядженні його сіятельства пана генерал-ад’ютанта графа Перовського, від 28 травня цього року № 543, пану начальнику 23-ї піхотної дивізії, а мені (майору Ускову, як безпосередньому начальнику Шевченка) оголошеному 23 числа цього серпня, рядовий, колишній художник Тарас Шевченко звільнений від служби, із забороною в’їжджати в обидві столиці і жити в них, з тим, щоб у майбутньому він проживав, до остаточного звільнення його на батьківщину, в м. Оренбурзі...»

Зрозумівши помилку, власті розіслали в усіх напрямах екстрені папери, а насамперед по шляху, яким їхав Шевченко, — в Астрахань, у Нижній та ін. Нижегородська адміністрація одержала цей папір саме тоді, коли туди приїхав Шевченко. Мабуть, як ми побачимо згодом, тут поетові пощастило; якби цього не сталося, довелося б нещасному верстати далеку зворотну дорогу до Уральська та Оренбурга, де він повинен був лишатися невизначений час.

На «екстрений папір» нижегородський поліцмейстер Лаппо-Старженецький відповідав таке:

«Внаслідок відношення вашого високоблагородія від 29 серпня цього року за № 1674, маю честь при цьому надіслати виданий вами (поліцмейстер звертався до майора Ускова) білет за № 1403, відібраний у колишнього художника Тараса Шевченка, котрий служив в укріпленні рядовим, і повідомити, що він прибув до Нижнього Новгорода 20 вересня в поганому стані здоров’я та був оглянутий мною разом з міським лікарем, і після огляду виявилося, що він не зможе повертатися назад аж до цілковитого одужання. Акт медичного огляду я представив п. нижегородському військовому губернатору».

Оригінал цього документа зберігається в архіві штабу військ Закаспійської області і був надрукований у «Русской старине» 1891 року, у травневій книжці, О. І. Родзевичем.

1857 року, як відомо, у Нижньому Новгороді був військовим губернатором Муравйов, який давно вже помер. Ми не будемо торкатися його моральних якостей, оскільки це не входить у програму цього нарису, а обмежимося вказівкою на одну симпатичну рису його вдачі: це був найвищою мірою добрий чоловік; до всіх без винятку він ставився гуманно і сердечно; з особливою силою це почуття виявлялося тоді, коли йшлося /269/ про допомогу в горі чи біді, які навідують людство значно частіше, ніж радощі.

У кінці вересня 1857 року Муравйов посилає власноручно написану записку до К. А. Шрейдерса і просить його приїхати якомога швидше в палац. К. А. Шрейдерс, живий і нині і всіма поважаний, як і в 1857 році, в той час був секретарем губернського комітету (добродійного). Одержавши записку, він негайно з’явився до губернатора, який завжди приймав його запросто. Переступивши поріг кабінету, К. А. був здивований, побачивши в кріслі проти Муравйова сутулу постать чоловіка, одягненого в якусь подерту кожушину і високі чоботи. Кинувши пильний погляд на незнайомого, К. А. помітив, що він середній на зріст, років 40 — 44; на його обличчі лежала печать глибокого страждання, великі сірі очі світилися незвичайною добротою; темно-русяве, рідке волосся зачесане на один бік; довгі, великі вуса своєрідно опущені донизу. Взагалі незнайомець був типовим хохлом.

Після звичайного привітання Муравйов сказав, звертаючись до Шрейдерса з привітною усмішкою:

— Ось, — при цьому він показав на чоловіка, який сидів, — рекомендую вам нашого знаменитого поета Тараса Григоровича Шевченка...

Потім губернатор почав розповідати про те, що при звільненні Шевченка зі служби сталася помилка, якої, мабуть, припустився «п’яний писар»...

— Словом, — вів далі Муравйов, — у білеті йому написали замість «в Оренбург» «в Петербург», і ця помилка була виявлена тільки тепер, коли Тарас Григорович приїхав до Нижнього Новгорода. В усякому разі, зробимо для нього все, що ми в змозі зробити. З божою допомогою я сподіваюся виклопотати милість у государя... А зараз, Костянтине Антоновичу, я дуже прошу вас прихистити в себе Тараса Григоровича, якому я розповідав так багато хорошого про вас.

Нема чого говорити про те, що К. А. з радістю прийняв пропозицію губернатора, і з цього дня Шевченко оселився в привітній родині К. А. В описуваний час останній жив у будинку, де тепер міститься управління державних маєтностей; тоді цей будинок належав міністерству фінансів.

Можна з певністю сказати, що після одинадцятирічного мимовільного служіння рядовим на далекій, непривітній околиці Росії, в Нижньому Новгороді, під гостинним дахом, Шевченко відпочивав душею, хоча і тут нерідко сумував за батьківщиною і болісно ждав, як вирішиться питання, що виникло внаслідок описаної вище помилки.

Однак вирішення цього фатального для Шевченка питання зволікалося; Шевченко і далі жив у Нижньому, де мав можливість вільно листуватися з друзями і присвячувати своє дозвілля служінню поезії та улюбленому мистецтву. Під віршем «Неофіти» стоїть такий підпис: «м. Нижній Новгород, 8-го грудня 1857 року», а не 1856 року, як свідчить у «Русской старине» п. Родзевич. Взагалі, крім уже помічених вище неточностей у його статті, ми повинні вказати ще на одну дуже велику неточність: п. Родзевич, наприклад, говорить, що Шевченко на початку січня 1858 року був уже в Петербурзі; особи, які проводжали поета з Нижнього Новгорода, передавали авторові цих рядків, що він поїхав /270/ напередодні великодня; далі, на портреті, намальованому Тарасом Григоровичем, дуже чітко зберігся такий підпис: «1858 року, Т. Шевченко»; цей портрет, який належав К. А., я бачив не далі як цими днями; портрет намальований олівцем і виконаний дуже майстерно. Уже після від’їзду Шевченка з Нижнього Новгорода, К. А., поступаючись перед наполегливими проханнями п. Лазаревського, про якого скажемо далі, надіслав йому вірші, написані поетом у Нижньому Новгороді; ці вірші, якщо ми не помиляємося, були видані Гребінкою; між іншим, у цих віршах подекуди зустрічається ім’я К. А., який, очевидно, лишався для Шевченка предметом дорогих спогадів. Один з цих віршів зберігся у К. А. і досі; останній переконаний, що він де з’являвся друком.

[Цей вірш наводимо повністю.

«Нащо мені чорні брови,

Нащо карі очі,

Нащо літа молодії,

Веселіє дівочі?

Літа ж мої молодії

Марно пропадаютъ,

Очі в’януть, чорні брови

От вітри линяють.

Сірдце в’яне, нудитъ світом

Мов пташка в неволі, —

Нащо ж мені краса моя,

Коди нема долі?

Тяжко мені, сиротині,

На сім світі жити,

Свої люди, як чужії,

Ні з ким говорити...

Нема кому розпитати,

Чого плачуть очі;

Нема кому розказати,

Чого сірдце хоче.

Плач же, сірдце, плачте, очі,

Пока не заснули,

Галостайте, жалобнійте,

Щоб вітри подули,

Щоб понесли буйнесенькі

За синіє море

Черноглазу, врочливому

На лютоє горе».

Слова, надруковані врозрядку, написані вкрай нерозбірливо.

Ми складаємо з себе провину за помилки, що вони можуть зустрітися в цьому вірші; автографа не існує; вірш був переписаний з оригіналу особою, зовсім незнайомою з малоросійською мовою.]

За відгуками людей, які близько знали Шевченка в Нижньому Новгороді, характер і взагалі весь духовний світ поета анітрохи не суперечить тим описам, які ми не раз зустрічали в різних біографічних нарисах. Т. Г. Шевченко і в цьому краї лишив про себе пам’ять, як про людину чуйну і сердечну, людину, яка втілює доброту... Він живе у спогадах ідеалом доброти і правди; його доброта не знала меж; про цю доброту є немало розповідей, у більшості випадків однакових.

Так, наприклад, одного разу К. А. Шрейдерс настійливо просив Шевченка прийняти на пам’ять гаманець з 25 карбованцями, при цьому мотивував своє прохання тим, що він, Тарас Григорович, дуже потребуючи грошей, малював портрети і роздавав їх на пам’ять, відмовляючись від будь-якої винагороди. Шевченко взяв гроші і палко дякував, але на другий день з 25 карбованців у нього не лишилося жодної копійки... Виявилося, що він роздав гроші «тим, хто їх потребував більше, ніж він, Шевченко...».

У Нижньому Новгороді Тарас Григорович часто хворів, здавався безпорадним і розбитим... Нервозність у нього нерідко виявлялася у хворобливих формах; іноді найнікчемніший випадок змушував його хвилюватися й плакати невтішними сльозами, як дитину. Якщо випадково в товаристві, де був Шевченко, заходила розмова про відносини поміщиків і селян, причому в розмові фігурували і тяжка селянська доля, і непривабливі картини, пов’язані з кріпосною залежністю, важко було описати, що тоді діялося у хворій душі поета, ладного пожертвувати усім своїм життям за ідею свободи, правди і любові до людства.

Одного разу кілька чоловік, а серед них і Шевченко, сиділи за столом у К. А. Шрейдерса; обід наближався до кінця. Та ось до їдальні несподівано заходить горбатовський справник N., до речі кажучи, рідкісної доброти людина; господар відрекомендував його Шевченкові. Останній чомусь одразу змінився, спохмурнів, похнюпився і кілька хвилин сидів мовчки.

— А дозвольте вас запитати, — раптом звернувся він до справника, — чи ви й справді справник?

Той розгублено подивився на нього і відповів:

— Так, справник.

— Еге-е-е... А що, пане справник, ви часто маєте справу з селянами?..

— Так, трапляється, маю...

— Еге-е-е, трапляється... А що, пане справник, — вів він далі тремтячим голосом, — трапляється, що... і в пику, і в потилицю, і шмагаєте?.. /271/ Хе-хе-хе... А чого ж і не бити цю божу скотину, вона ж безсловесна і безпорадна... Бийте, бийте на здоров’я...

І зовсім несподівано Шевченко заридав... У страшенному хвилюванні, відсунувши від себе прибор, він швидко, ридаючи, підвівся зі стільця і так само швидко пішов до своєї кімнати. На всіх присутніх ця сцена справила гнітюче враження; довго всі сиділи мовчки, розгублені...

Трохи згодом К. А. зайшов до кімнати, де жив Шевченко; той сидів, опустивши голову і затуливши обличчя руками; К. А. почав заспокоювати його і, трохи згодом, зміг переконати, що він даремно образив N., оскільки останній добрий і чесний чоловік, якого тільки великі злидні змусили одягти поліцейський мундир.

— О боже ж мій, боже! — вигукнув Шевченко з глибокою скорботою в голосі, — за що ж я оскорбив його, за що ж оскорбив?!

Він довго ходив зі сльозами на очах, нарешті, трохи згодом, рвучко вийшов зі своєї кімнати і, розшукавши N., просив у нього пробачення.

Справник мовчки, із слізьми на очах, гаряче потиснув йому руки...

[В останній період Шевченко все частіше і частіше шукав нагоди пропустити один-другий «келишок горілки», що вельми погано відбивалося дурно позначалося на його хворобливій натурі; звичайно після третього «келишечка» він зовсім слабнув, через що К. А. намагався з усіх сил, щоб справа не виходила за межі третьої.]

Взимку 1857 року К. А. Шрейдерс їздив у своїх справах до Петербурга. Шевченко, між іншим, віддаючи йому автопортрет (малював сам Шевченко олівцем), просив передати його своєму другові Лазаревському. Дійсний статський радник Лазаревський, незважаючи на солідні роки та службове становище, вважався другом освіченої молоді, серед якої він постійно перебував. Він дуже любив Шевченка і завжди гаряче співчував йому. К. А. знайшов, Лазаревського десь на 7-й лінії Васильєвського острова, на п’ятому поверсі; квартира його була повна студентів, що відзначали якесь свято. Коли присутні довідалися, що в особі К. А. прийшов чоловік, який прихистив у себе в Нижньому Новгороді Тараса Шевченка, то оваціям не було кінця; молодь носила К. А. на руках... Перед від’їздом з Петербурга він одержав невелику суму грошей і дещо з одягу для передачі Шевченку. Незабаром після цього портрет поета, мальований олійними фарбами, з’явився у вітрині відомого Даціаро.

Курйозне було знайомство Шевченка з відомим письменником-нижегородцем Павлом Івановичем Мельниковим (Печерським). Познайомилися вони у того ж К. А. Мельников, як відомо, любив поговорити; в інтимному колі, захоплюючись, він говорив так палко і так красиво, що його з задоволенням слухали. При першій зустрічі Шевченка з Мельниковим, після звичайних привітань і фраз, мова зайшла про історію місцевого краю. Невдовзі Павло Іванович, як звичайно, заволодів розмовою, а оскільки історія була його улюбленого темою, то розмова лилася довго, як нестримний потік, причому оратор швидко переходив з предмета на предмет, від однієї події до другої, ще цікавішої. Нарешті від історії Росії він перейшов до історії Малоросії. Не зустрічаючи ніяких заперечень, Мельников і далі вів розмову один. Нарешті, помітивши допитливий погляд Шевченка, він раптом зупинився, ніби обірвав, і запитально подивився на нього.

[— Що ж ти, Павел Іванович, дальше не брешеш? — спитав Шевченко Мельникова, — ти уже насрав три короба, сери і четвертий...

Потім] поет спокійно і методично пояснив оратору, що він мовчав доти, доки той не торкнувся історії Малоросії, яку він, Шевченко, знає як свої п’ять пальців.

[Взагалі Тарас Григорович, висловлювався іноді далеко не делікатно, вживав дуже влучні, не позбавлені гумору, хоча й нецензурні, епітети. Помітивши, наприклад, серед гостей юного чиновника особливих доручень, вдягнутого як лялечка і не знімавшого рукавичок еавіть у товаристві, при цьому весь час він манірився, — Шевченко запитав господаря, коли чиновник вийшов:

— А скажіть, мій голубчику, що це таке за паньска дуля? Чий це «недоділаний» чоловічок?

При цьому замість «недоділаний» він сказав слово, що його не вживають ані в товаристві, ані в літературі. Втім, сіль сказаного частково полягає і в тому, що «дуля» відомий фрукт, а по-малоросійськи, окрім того, характерна фігура, згорнута з трьох пальців.]

Нещодавно в якомусь історичному журналі з’явилася розповідь про те, як Шевченку проїздом через Нижній, зустрівся зі своїм давнім дру-/272/гом, славетним актором Щепкіним. Зміст цієї розповіді, передрукованої мало не всіма газетами, полягав у тому, що Шевченко в кабінеті нижегородського губернатора Муравйова зовсім несподівано зустрів Щепкіна і що Муравйов, бачачи, як друзі ридають в обіймах один у одного, сам розплакався. У цій розповіді, мабуть, найголовніше: перша зустріч Шевченка із Щепкіним, після приїзду останнього в Нижній Новгород, відбулася на квартирі К. А. Щепкін, довідавшись, що Шевченко в Нижньому, приїхав сюди з єдиною метою — дати виставу на користь свого друга. У цій розповіді правдоподібно тільки те, що коли Щепкін і Шевченко зустрілися після одинадцятирічної розлуки, то кинулись в обійми один одному і довго не могли сказати жодного слова; чулися тільки ридання...

Настав 1858 рік, а разом з ним настав і кінець фатальної помилки. Завдяки посиленим старанням і клопотанням губернатора Муравйова, Шевченко був остаточно помилуваний і незабаром дістав дозвіл на право вільного в’їзду в столиці.

Попрощавшись зі своїми друзями, Шевченко виїхав з Нижнього Новгорода до Петербурга напередодні великодня 1858 р. Але й цього разу доля посміялася з бідного поета: через деякі економічні та фінансові міркування, він змушений був їхати з Нижнього з жандармом, хоча і «зворотним»...

За три роки любого поета не стало; тяжка хвороба звела його в могилу. Страждаючи все життя, він не відпочив і перед смертю. Останні години його життя детально описані п. Лазаревським, про якого ми сказали вище.








Г. П. Дем’янов

Т. Г. ШЕВЧЕНКО У НИЖНЬОМУ НОВГОРОДІ (1857 — 1858)


Вперше надруковано в журн. «Исторический вестник», 1893, № 5, с. 337 — 344. У газетному варіанті — «Нижегородские губернские ведомости», 1893, 28 березня, № 30 і 4 квітня, № 31. Українською мовою передруковано в журн. «Зоря», 1895, № 5, с. 97 (подав П. Грабовський).

З приводу вміщеного в тексті статті Шевченкового вірша «Нащо мені чорні брови», який Г. Дем’янов вважав доти не друкованим, у тогочасній пресі виникла дискусія (див.: «Исторический вестник», 1893, № 6, с. 881 — 882; 1893, № 8, с. 559 — 560; «Киевская старина», 1893, кн. 8, с. 300 — 303; «Правда» (Львів), 1894, № 61, с. 203). Подається за першодруком.

Дем’янов Георгій Петрович (нар. 1856 р.) — російський журналіст, редактор газети «Нижегородские губернские ведомости». Свою статтю написав за спогадами К. А. Шрейдерса.

Відомо, що в 1850 році... — Неточність у спогадах: у солдати Шевченко потрапив 1847 p.; на форт Олександровський Новопетровське укріплення було перейменовано вже після його від’їзду звідти.

Муравйов Олександр Миколайович (1792 — 1863) — нижегородський військовий губернатор, колишній декабрист.

...через якесь фатальне непорозуміння... — І. Усков не через «непорозуміння», а цілком свідомо видав Шевченкові дозвіл на прямий проїзд до Петербурга.

Лаппо-Старженецький Павло Вільгельмович — полковник, старший поліцмейстер Нижнього Новгорода. Шевченко згадував його (дещо ідеалізуючи) на сторінках свого щоденника (т. 5, с. 146, 158, 239), у травні 1858 р. зустрівся з ним у Петербурзі. Існує припущення (див.: Большаков Л. їхав поет із заслання. К., Дніпро, 1977, с. 91 — 92), що саме П. Лаппо зображений на малюнку Шевченка, відомому під назвою «Портрет поліцейського» (т. X, № 20).

Шрейдерс Костянтин Антонович (пом. 1894 р.) — колезький секретар, чиновник Нижегородської казенної палати і секретар губернського благодійного комітету. Навчався в Київському університеті. Приязно ставився до Шевченка, багато допомагав йому в Нижньому Новгороді, виконував його доручення у Петербурзі. Шевченко з вдячністю згадував його в щоденнику (т. 5, с. 149, 203, 206 та ін.), в січні 1858 р. намалював його портрет (т. X, № 19). Обставини знайомства Шевченка з К. Шрейдерсом, як їх передає Г. Дем’янов, не підтверджуються свідченнями самого Шевченка в його щоденнику й листах. Зокрема, /482/ на квартирі у К. Шрейдерса (нині вул. Фігнер, 5) Шевченко жив не з початку свого перебування в Нижньому Новгороді, а лише з 8 січня 1858 р. (т. 5, с. 185). Доти він мешкав на квартирі помічника керуючого нижегородською конторою пароплавної компанії «Меркурий» П. Овсянникова (нині набережна Жданова, 2), який разом з керуючим тією ж конторою М. Брилкіним попередив Шевченка про вимогу властей повернути його до Оренбурга й порадив поетові офіційно заявити, ніби він хворий.

...ці вірші, якщо ми не помиляємося, були видані Гребінкою... — Твердження помилкове. Є. Гребінка помер 1848 р. і друкувати нижегородських віршів Шевченка не міг. Очевидно, мемуарист переплутав тут обставини появи друком творів Шевченка до і після заслання. Безпідставним було й припущення, що наведений у статті Г. Дем’янова вірш Шевченка «Нащо мені чорні брови» раніше не публікувався. Насправді він був уперше надрукований у «Кобзарі» 1840 p., а також у російському перекладі М. Гербеля, в журн. «Библиотека для чтения», 1856, кн. 12. Неслушність згаданого твердження було відзначено в кількох відгуках тогочасної преси на публікацію Г. Дем’янова.

Взимку 1857 року К. А. Шрейдерс їздив у своїх справах до Петербурга. — Ця поїздка відбулася 1858 р. і тривала з 20 січня по 19 лютого (т. 5, с. 189, 203). Шевченко надіслав через К. Шрейдерса листа до М. Лазаревського, а згодом дякував за передані з ним книжки і фотографічні знімки зі свого автопортрета (т. 6, с. 196, 207-208).

...у вітрині відомого Даціаро. — Магазин художнього приладдя у Петербурзі.

Мельников Павло Іванович (1818 — 1883) — російський прозаїк, друкувався під псевдонімом Андрей Печерский. Переданий тут мемуаристом епізод підтверджується також спогадами його сина А. П. Мельникова («Сборник Нижегородской ученой архивной комиссии», т. IX, 1910, с. 43). Згодом П. Мельников зустрічався з Шевченком у Петербурзі (див. спогади Д. Мордовцева).

Нещодавно в якомусь історичному журналі з’явилася розповідь... — замітка М. Комарова («Киевская старина», 1887, кн. 3, с. 580 — 581), вперше надрукована в київській газ. «Труд», 1881, 27 лютого, № 5.

...перша зустріч Шевченка із Щепкіним... — Ця зустріч відбулася 24 грудня 1857 р. (т. 5, с. 180).

Завдяки посиленим старанням і клопотанням губернатора Муравйова... — Дозвіл проживати в столиці (під суворим поліційним наглядом) Шевченко дістав у лютому 1858 р. насамперед завдяки клопотанням своїх петербурзьких друзів.

...змушений був їхати з Нижнього з жандармом... — Шевченко виїхав з Нижнього Новгорода 8 березня 1858 р. разом із жандармським унтер-офіцером, який повертався з Вятки, куди відвозив засланого капітана Шліппенбаха, і запропонував Шевченкові за невелику плату підвезти його до Москви (т. 5, с. 209).

Останні години його життя детально описані п. Лазаревським, про якого ми сказали вище. — Мається на увазі стаття О. Лазаревського «Останній день життя Т. Г. Шевченка», вміщена в газ. «Северная пчела», 1861, 28 лютого, № 48. Попереду йшлося про М. Лазаревського. /483/




[Виділені кольором вставки додано до електронного тексту за першим виданням. — Прим. litopys.kiev.ua]










Попередня     Головна     Наступна            


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.