[Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. — С. 272-279.]

Попередня     Головна     Наступна            

М. М. Шмідтгоф

РОЗПОВІДІ К. Б. ПІУНОВОЇ-ШМІДТГОФ ПРО Т. Г. ШЕВЧЕНКА

Ще в дитинстві я часто роздивлявся великий альбом, який лежав на робочому столі моєї матусі. У цьому альбомі були зібрані портрети багатьох великих артистів і письменників. На першому місці в альбомі мою увагу привертав один портрет «серйозного дяді» з великими вусами, у смушевій шапці і з великим смушевим коміром. Коли я запитав мою матінку, хто цей «дядя», вона відповіла: «Це славетний, великий український поет Тарас Григорович Шевченко. Як підростеш, я розповім тобі про нього багато-багато хорошого, бо цей великий чоловік був моїм великим другом, учителем і дуже любив мене».

Минули роки... Я виріс... Мені сповнилося 20 років, коли я вступив на сцену, і першим моїм сезоном був літній сезон у м. Павловську під Петербургом, у антрепризі О. Р. Кугеля, в якого служила і моя матуся Катерина Борисівна Піунова-Шмідтгоф. Цього сезону Катерина Борисівна виконувала вже ролі «гранд-дам» і драматичних бабусь. Це було в 1897 році. К. Б. Піуновій-Шмідтгоф минуло вже 56 років. Одного вечора, /273/ сидячи на лавці під старою сосною, вона розповіла мені дивну бувальщину-казку із свого життя, далекого минулого...

«Адже ти знаєш, — почала вона, — народилась я в Нижньому Новгороді у 1843 році 17 листопада. Ні мій батько, ні моя мати акторами не були, але в юності мій батько був «танцюристом» на сцені кріпосного театру кн. Шаховського, а потім цю діяльність кинув і в майбутньому був «управителем справами театру». Бабуся моя, Анастасія Іванівна Піунова, була кріпосною актрисою князя Шаховського. «Мене, словом, десятирічну привезли, — говорила бабуся, — з села у личаках, викупали, взули, одягли, влаштували в «дівочій» і почали навчати театральному мистецтву...»

У домі князя бабуся вийшла заміж і народила мого батька, там же вона його оженила. Після смерті князя Шаховського згідно його волі було видано 300 «відпускних», бабуся, яка була вже першою «трагічною актрисою», овдовіла, залишившись зі своїм єдиним сином і моїм батьком, якого вона виховала самотужки.

Я почала свою артистичну діяльність з двох років. Мене винесли вперше на сцену в п’єсі «Вікно на другому поверсі», а в три роки я грала роль у п’єсі «Морський вовк». У шість-сім років я танцювала різні танці. А росла на руках мало не в усіх знаменитостей Москви і Петербурга, оскільки під час ярмарки в Нижньому Новгороді всі вони приїздили на гастролі: М. С. Щепкін, І. В. Самарін, В. І. Живокіні щороку гастролювали в Нижньому Новгороді й бували в нашій сім’ї.

Живокіні частіше від інших навідувався в Нижній Новгород і під час своїх гастролей захоплювався моїм, як він казав, «яскравим талантом». Він умовив мого батька влаштувати мене в театральну школу, і 1851 р. я, семирічна дівчинка, з двома відомими акторами В. І. Живокіні та І. В. Самаріним у диліжансі поїхала до Москви. У школі, на жаль, я пробула недовго, лише два роки і, повернувшись до Нижнього Новгорода, знову опинилася, певна річ, на підмостках Нижегородського театру. У 1853 році згорів театр у Нижньому Новгороді, в якому я грала, і мені довелося поїхати в Кострому, де я разом з моєю бабусею, яка була вже дуже стара і не могла бути актрисою, а завідувала «гардеробом», одержували 25 карбованців: я — десять карбованців, а бабуся — п’ятнадцять карбованців на місяць. Потім я грала в Пензі, а в 1856 — 1857 році знову в Нижньому Новгороді, в заново відбудованому театрі. От на цей час і припадає моє знайомство з Тарасом Григоровичем Шевченком.

Родина, в якій я жила, була велика, дітей у моїх батьків було дванадцять чоловік, жили ми біднувато. Вишуканих страв не було: щі та . каша, а на свято пиріг. За стіл сідало чотирнадцять чоловік, а працювало двоє: батько та я. Батько одержував небагато, а я 10 — 25 карбованців на місяць. Батько був суворий. І ні сльози, ні благання матері не пом’якшували його крутого норову, який тримав нас, дітей, у страху й покорі.

Пригадую такий випадок: я повинна була на сцені сказати свої слова партнеру, повернутися і піти. На першій репетиції я повернулася неправильно, тобто спиною до публіки, мене поправили і сказали, що повертатися до публіки спиною ніколи не можна — це непристойно, треба так повертатися, щоб бути завжди обличчям до публіки. І на наступній репетиції я зробила поворот правильний, але на спектаклі... О жах! /274/ Я помилилась і образила естетичні почуття галантної публіки, повернувшись до неї спиною. Від страху в мене підломилися ноги, і я ледве добігла до своєї вбиральні, схопила пальтечко і прожогом кинулась додому.

Моя мати Феона Іванівна, відчинивши мені, одразу помітила з мого обличчя, що в театрі скоїлося щось недобре. Дізнавшись у мене, в чому справа, — почала мені дорікати, не зважаючи ні на мої сльози, ні на виправдання. А батько, який бачив зроблену мною помилку, після спектаклю, ідучи додому, випадково знайшов на дорозі добрячу вірьовку, схожу на отесу від воза, підняв її і з цією зброєю в руках прийшов додому і запитав: «Де Катерина?» «Катерина», тремтячи зо страху, вийшла, стала «перед грізні очі батечка», ну і... Так, крутої вдачі був мій батько, і важка була його батьківська рука...

Пройшовши «хорошу» школу, у п’ятнадцять років я була вже справжньою актрисою, грала все, що треба було: трагедії, комедії, оперети, водевілі із співом та мелодрами.

Це було в 1857 році. Під час одного рядового спектаклю, в якому я була зайнята, і у водевілі зі співом «Простушка и воспитанная» після останнього акту драми в антракті перед водевілем наш антрепренер прийшов за куліси з якимось незнайомим чоловіком у нашмарованих дьогтем чоботях і показав йому закулісні лаштунки нашого театру: наші вбиральні, бутафорську та інші приміщення сцени.

Цей незнайомий був великий український поет Т. Г. Шевченко. Антрепренер познайомив Тараса Григоровича з деякими акторами. Представили йому й мене. Я зробила перед Тарасом Григоровичем реверанс — він подав мені руку, очі його пильно й ласкаво дивилися на мене. Він посміхнувся і сказав:

— Вами я завжди милуюся, коли бачу вас на сцені.

Під гримом я зашарілася по самі вуха. Щось зніяковіло пробурмотіла, не знаючи, що мені треба сказати, як висловити йому свое задоволення, свою радість з приводу знайомства з ним.

Ми всі знали, що в Нижньому Новгороді живе Т. Г. Шевченко, знали про його повернення із заслання, але про можливість познайомитися з ним ніхто з нас і не мріяв. Тут пролунав третій дзвінок помічника режисера, я ще раз зробила кніксен перед Тарасом Григоровичем і сказала:

— Мені треба йти на сцену... Зараз починають.

— Будьте, як завжди, прекрасні, — ласкаво потискуючи руку, сказав Тарас Григорович.

Я побігла на сцену. Серце моє калатало так сильно і так часто, що я аж засапалась. Якесь невимовне хвилювання охопило мене від погляду, звуку ласкавого голосу цього нового знайомого і від його теплого потиску руки. У ньому була якась чарівна простота... Коли я вийшла на сцену знову, раптом у партері побачила ласкаві очі поета, я мимоволі усміхнулась, і натхнення, творчий вогонь охопив усе моє єство.

Прийшовши після спектаклю додому, я довго-довго думала про свого нового знайомого, була замислена і викликала навіть незадоволення Бориса Семеновича — мого батька. «Про що це ви, Катерино Борисівно, весь час думаєте? Чи про кого?» Я йому нічого не відповіла: думки про /275/ велику людину, що запали в мою голову, я глибоко берегла в моєму серці.

Невдовзі після цього у Нижній Новгород приїздить славетний актор Михайло Семенович Щепкін. Це був незрівнянний актор і чудова людина. Він користувався величезною славою як артист і глибокою повагою як людина. Походив з кріпаків графа Волькенштейна і після сімнадцятирічних мандрів по матінці Росії як мандрівний артист він тридцять два роки служив при Московському театрі.

Михайло Семенович був великим другом Тараса Григоровича, і в Нижній Новгород він приїздив у гості до Тараса Григоровича. За бажанням Шевченка та нижегородців, які довідалися про приїзд великого артиста, Михайло Семенович зіграв кілька спектаклів (п’ять чи шість). Михайло Семенович, побачивши мене на сцені, відчув у мені обдаровання, і в його гастролях я грала з ним, за його бажанням, усі головні жіночі ролі. Брала участь у п’єсах «Матрос», «Мірандоліна» («Хазяйка готелю») Гольдоні, «Москаль-чарівник», у якій я грала Тетяну. І ось саме ця роль, ця п’єса «Москаль-чарівник» і дала мені можливість, велику, незабутню на все життя радість, щастя бачити поруч себе Тараса Григоровича. З подальшої моєї розповіді буде зрозуміло, що Тарас Григорович любив мене, як своє рідне дітище і навіть ще палкіше, і от Тарас Григорович, а на догоду йому і Михайло Семенович Щепкін, учили мене української мови і змусили вивчити роль Тетяни в опереті «Москаль-чарівник» так, що й по сей день знаю її напам’ять.

Скільки страху, хвилювань пережила я, коли старий, маститий і такий славетний артист призначив мені цю важку роль Тетяни. І як я була вражена, коли Михайло Семенович Щепкін прийшов у театр з Тарасом Григоровичем. «Ти, Тарасе Григоровичу, навчи її, вона дівчина кмітлива, талановита, ти побачиш — вона й нас порадує своєю грою».

І ось Тарас Григорович, познайомившись із моїми батьком та матінкою, почав приходити до нас у наш скромний дім, у наш невеличкий зал з маленькими віконцями, фарбованою підлогою і скромними меблями.

Була субота. Моя мати і всі діти були в церкві, спектаклю не було... Вечоріло... Я сиділа у своїй кімнатці, переді мною горіла сальна свічка... Я заглибилася в читання ролі Тетяни. Українські слова були для мене нові й не зовсім зрозумілі... У передпокої пролунав дзвінок. Я побігла відчинити двері. Двері розчинилися, і в передпокій зайшов мій батько, а за ним стояв засніжений Тарас Григорович Шевченко.

— Ось якого вчителя знайшов тобі, Катерино Борисівно, наш старий Михайло Семенович.

Тарас Григорович струшував з коміра свого кожуха сніг, а я кинулась допомагати йому скинути його.

— Не треба, не треба, серденько. Тарас давно сам себе і одягав і роздягає, — весело сміючись і скидаючи свій важкий кожух, сказав Тарас Григорович.

Ми зайшли до кімнати... Батько заметушився...

— Чайку б нам... Матінка, Феона Іванівна, мабуть, з дітьми у церкві? — запитав батько.

Я відповіла, що дома нікого немає. /276/

— От і чудово! Ніхто нам не заважатиме. Будемо вчитися і чаю не треба! — бадьоро й весело сказав Тарас Григорович.

Я принесла свічку. Тарас Григорович розкрив п’єсу, яку він приніс із собою. Я взяла свою роль, і за столом при тьмяному світлі однієї сальної свічки почався мій перший з Т. Г. Шевченком урок української мови для ролі Тетяни у п’єсі «Москаль-чарівник».

Тарас Григорович спокійно прочитував кожне слово і терпляче чекав, коли я правильно вимовлю його. Він працював зі мною довго, свічка нагоріла, чаділа, доводилося зрізати гнота. Схилившись над п’єсою, Тарас Григорович спідлоба поглядав на мене і схвально кивав головою, коли я поступово починала правильно вимовляти українські слова.

До першої вистави «Москаль-чарівник» Тарас Григорович приходив до нас щодня, після репетиції і до вечора, поки я не йшла на спектакль, розучував зі мною роль Тетяни.

Нарешті настав день спектаклю. Я хвилювалась, усі мої сестри і мати готували все, що треба для спектаклю. Тарас Григорович, на вигляд спокійний, запаленими блискучими очима дивився на поквапливі приготування і на всіх нас і терпляче чекав мене, щоб разом піти в театр.

Перед самим спектаклем Тарас Григорович сказав мені: «За вас, Катрусю, я спокійний». І пішов дивитися виставу. Його слова були для мене опорою, вони вселили в мене впевненість, і я, окрилена ними, сміливо вийшла на сцену.

Після спектаклю, який пройшов з величезним успіхом для мене і справжнім тріумфом для Щепкіна, Тарас Григорович прийшов за куліси в убиральню до Щепкіна і дякував йому за ту насолоду, яку він приніс своєю грою. Щепкін сказав йому, що насолоду дістав він, Щепкін, оскільки Піунова — це перша актриса, яка так чудово грала з ним Тетяну, а знаменита Самойлова перед скромною Піуновою просто солдатка.

Я була щаслива, що й Тарас Григорович разом зі мною поділяє моє щастя. Я відчувала, що в його великій, глибокій душі зароджується до мене щось таке, що змушує мене з кожною нашою зустріччю все більше і більше не вважати його чужим, а рідною, близькою мені людиною. Його присутність у нашому домі стала для мене необхідною, з його приходом у моє серце щоразу вривався промінь світла, знання і почуття великої, великої радості.

Тарас Григорович приносив мені чудові книжки і читав їх разом зі мною. Я вчила напам’ять вірші і монологи з п’єс і декламувала їх йому. Він мені часто казав:

— Катрусю, якщо ти працюватимеш, то станеш великою актрисою.

Я була щаслива. І, як дитина, котра чекає приходу матері, чекала щодня Тараса Григоровича. І він приходив, завжди радісний, завжди натхненний. Як часто, сидячи зі мною, він розповідав про своє тяжке вигнання, про ту волю, яка вчинила над ним цей великий злочин...

Пригадуються мені наші дружні бесіди, коли за чашкою чаю біля самовара сиділа я, Михайло Семенович Щепкін і Тарас Григорович. Адже Щепкін під час своїх гастролей кожний вільний вечір проводив зі мною і з Тарасом Григоровичем. Ось одного разу я й розповіла своїм друзям про те, як мене образили багаті люди під час мого передбенефісного об’їзду вельможної публіки для запрошення на мій бенефіс. Колись /277/ бенефіс був «нагородою», яка давалася «першим сюжетам». Я ж мала бенефіс, коли одержувала всього десять карбованців на місяць. Для того, щоб зробити хороший збір, треба було бути улюбленицею публіки, до того ж треба було робити «візити» з квитками на бенефіс з дому в дім. Так-от, в одному домі мене прийняли дуже люб’язно, купили квиток і «на додачу» подарували одягнений один раз на бал тарлатановий костюм. Ця подачка мене страшенно образила, але не взяти було не можна. Щепкін разповів інший факт з його бенефісних об’їздів високого панства. В одному домі «вельможний пан» прийняв його в залі і, не кажучи й слова, подзвонив лакея і наказав провести Щепкіна до їдальні, щоб економка напоїла його кавою. Пішов він з лакеєм до їдальні, і економка Горпина Яківна, яка була сама в кімнаті, оскільки пани щойно пообідали, напоїла його кавою.

— Я, — казав Щепкін, — випив чашку кави, ледве тамуючи своє обурення. А коли заспокоївся, то зрозумів, що мене не хотіли образити, а навпаки... Але спосіб виявити увагу до людини був грубий, оскільки в цей дім не проникло ще почуття поваги до актора як рівноправної людини. Ну, все-таки мені було боляче й образливо, адже я тоді був уже визнаним артистом і вже немолодою людиною, а ти ще таке «порося», якому «будь-яка подачка благо». З цього фіналу розповіді до сліз сміявся Тарас Григорович, примовляючи: «Оце-то пригостили — тебе (тобто Михайла Семеновича) кавою, а ти Катрусю — поросятком».

Тарас Григорович і після гастролей Щепкіна бував у нас щодня. Як велося в ті роки, у панночок завжди були альбоми, куди їм писали на пам’ять вірші чи які-небудь афоризми; такий альбом був і в мене, і от у цей альбом Тарас Григорович написав мені такі вірші:

Утоптала стежечку через яр,

Через гори, серденько, на базар.

Я два шаги — три шаги пропила,

За копійку дударя найняла.

Заграй мені, дударю, у дуду:

Нехай же я своє лишенько забуду!

На превеликий мій жаль, цей альбом у мене взяв один «любитель літератури» ненадовго і зачитав його назавжди.

Тараса Григоровича особливо любили мої маленькі сестри і брати, яких, як і взагалі всіх дітей, дуже любив і він. Вони його, бувало, буквально обліплять з усіх боків, і він годинами бавиться з ними, співав їм українських пісень; особливо розважав він дітей піснею, яку навчив підспівувати хором:

Поведу козла на базар,

Накуплю белил, румян.

Хор:

Ах, чеберики-чок-чебери,

Жена мила, бай-говори!

І діти найменші так «начеберикувалися», що, не вміючи вимовляти «Тарас Григорович», називали його «Чеберик» або «Чок-чеберик».

Взагалі у нашій родині Тараса Григоровича страшенно любили, та й як було не любити такої розумної, такої привабливої в поводженні людини! /278/

Якось Тарас Григорович запросив мене з моєю матінкою кататися на санях і ми поїхали з ним у село Бір. Моя матінка, певна річ, давно помітила й стривожилася тим, що Тарас Григорович все більше й більше починає звикати і любити свою Катрусю. Тривога її була зрозуміла — я була ще надто молода, мені не сповнилося ще й п’ятнадцяти років, а в цьому віці дівчина не може оцінити й перевірити по-справжньому ні своїх почуттів, ні почуттів людини, яка любить її, і тому моя матуся з усіх сил старалася віддалити назріваючу розв’язку, яка все-таки сталася і змусила мене, можливо, розпорядитися своєю долею і долею великого поета не за своєю, а за чужою волею. Під час нашого катання матуся наказала мені заспівати Тарасу Григоровичу пісню «Не ходи девка молода замуж, наберись ума-разума, да сундук добра, да короб холста» і т. ін. Цією піснею вона хотіла підкреслити мою молодість, надто ранню весну для кохання, а тим більше для шлюбу.

І все-таки під час одних із своїх постійних відвідин Тарас Григорович заявляє мені, що йому треба сказати щось важливе. Моя мати, залишаючи мене з Тарасом Григоровичем у кімнаті, за спиною поета посварилася на мене пальцем і пішла в кухню.

Побесідувавши з Тарасом Григоровичем трохи про театр, я почала збиратися на репетицію і наділа капелюшок.

— Стривайте, не йдіть, — сказав мені Шевченко.

— Мені треба, Тарасе Григоровичу, на репетицію, — відповіла я йому.

— Серденько моє, постривайте!

І він попросив мене покликати моїх матір і батька.

Коли всі зібралися, Тарас Григорович звернувся до моєї матері і до мого батька з такими словами (дослівно пам’ятаю все, як сказав він):

— Слухайте-но, батько і матко (він дуже часто так називав мого батька і мою матір) і ти, Катрусю, послухай. Ви давно мене знаєте, бачите: ось я, який є — такий і буду. У вас, батько і матко, єсть товар, а я купець — віддайте мені Катрусю!

Освідчення Тараса Григоровича всіх приголомшило. Я вся палала, думки мої переплутались. Я, як спіймане звірятко, дивилася то на Тараса Григоровича, то на моїх батьків і не знала, що мені робити, хотілося кинутись до нього й пригорнути його геніальну голову, дякувати за честь, але... грізні очі моєї матінки вказували мені на двері, і я прожогом кинулася з дому, кричучи у відповідь Тарасу Григоровичу, який зупиняв мене:

— Пробачте, Тарасе Григоровичу, мені ніколи! Мені треба на репетицію. Я не знаю, як татусь...

Невдовзі після того я одержала від Тараса Григоровича листа, в якому він писав мені, що він мене любить і стати моїм чоловіком для нього найбільше щастя, але він повинен скоритися обставинам, усупереч яким його почуття до мене ніколи не зміняться. Цього листа я облила гіркими слізьми і зберігала його довгі, довгі роки. Після всіх пережитих мною хвилювань, батько звелів мені не вводити в оману Тараса Григоровича і не подавати йому надій, оскільки дружиною його я бути не можу — для цього я надто молода і надто нерозумна. І я скорилася волі батьків.

Хоч як любили всі Тараса Григоровича, але тут уся родина сполошилася. Адже мені ще п’ятнадцяти років не було! Ну що я тямила! Мені /279/ здавалося, що в Тарасі Григоровичу женихівського нічого не було. — Чоботи нашмаровані дьогтем, непокритий кожух, шапка смушева найпростіша, і в патетичні хвилини Тараса Григоровича вона падала на підлогу в день до сотні разів, так що коли б вона була скляна, то часто б розбивалася. Так, тоді я тільки про це й думала, а про духовний світ, про розум великого поета забула, кебети бракувало!..

Після довгих, палких розмов вирішили — чекати рік, а може, й два...

Незабаром Тарас Григорович поїхав у Пітер, і хто ж не пам’ятає, що робилося під час його приїзду туди!

Багато листів одержав мій батько від Тараса Григоровича — та прямої відповіді не було, а тим часом... приїхав з Катеринбурга Максиміліан Карлович Шмідтгоф, справив на Катрусю велике враження... Навесні, на Великдень, послали Тарасу Григоровичу остаточну відповідь... Я вийшла заміж за Шмідтгофа Максиміліана Карловича».

Так закінчила матінка свою розповідь про незабутні дні, проведені в великим поетом у тісному родинному колі та на підмостках театру.

М. М. Шмідтгоф

РОЗПОВІДІ К. Б. ПІУНОВОЇ-ШМІДТГОФ ПРО Т. Г. ШЕВЧЕНКА

Вперше надруковано в журн. «Литературный современник», 1939, N° 3, с. 198 — 204, під заголовком «Воспоминания о Шевченко». Друкований текст істотно різниться від автографа, що зберігається в ІЛ (ф. 1, № 584). Там же вберігається чорновий рукопис цих спогадів (ф. 1, № 583), в якому є місця, відсутні як у чистовому автографі, так і в друкованому тексті. Як видно із супровідного листа, обидва рукописи були надіслані М. Шмідтгофом до ІЛ з м. Нальчика (де він проживав тоді тимчасово) 10 травня 1937 р. Подається за чистовим автографом.

Шмідтгоф Микола Максиміліанович (нар. у середині 70-х років XIX ст. — пом. після 1943 р.) — російський актор, син К. Піунової. В записаних ним спогадах матері відчутне прагнення мемуаристки прикрасити своє ставлення до Шевченка, а також намагання публікатора привнести в опис подій середини XIX ст. погляди й дефініції, характерні для шевченкознавства радянського часу (особливо помітно це в чорновому рукописі). Крім названої публікації М. Шмідтгофа, спогади К. Піунової друкувалися також у виданні: Юшков Н. Ф. К истории русской сцены. Екатерина Борисовна Пиунова-Шмидтгоф в своих и чужих воспоминаниях. Казань, 1899.

Піунова-Шмідтгоф Катерина Борисівна (1841 — 1909) — російська актриса. В 1856 — 1858 роках виступала в трупі Нижегородського театру, де привернула увагу Шевченка, який познайомив її з М. Щепкіним, дбав про розвиток її акторської майстерності, відгукнувся на її бенефіс схвальною рецензією в газ. «Нижегородские губернские ведомости» (1858, 1 лютого, № 5). Взаєминам з К. Піуновою, якій Шевченко пропонував стати його дружиною, присвячено багато сторінок його щоденника (т. 5, с. 151 — 204).

...народилась я в Нижньому Новгороді у 1843 році... — Насправді К. Піунова народилася 1841 p.; це підтверджується й згадкою її сина про те, що 1897 р. їй було 56 років.

...у водевілі si співом «Простушка и воспитанная»... — Перша згадка про К. Піунову в щоденнику Шевченка датована 13 жовтня 1857 р. Захоплений відгук про її гру в названому водевілі Д. Ленського занотовано 6 січня 1858 р. (т. 5, с. 151, 184).

Невдовзі... приїздить славетний... Щепкін. — Гастролі М. С. Щепкіна в Нижньому Новгороді, куди він приїздив, щоб побачитися з Шевченком, тривали з 24 по 28 грудня 1857 р.

Брала участь у п’єсах... — Під час гастролей М. С. Щепкіна в Нижньому Новгороді К. Піунова грала у водевілі Соважа і Делюр’е «Матрос», комедії К. Гольдоні «Мірандоліна» («Хазяйка готелю»), п’єсі І. Котляревського «Москаль-чарівник».

...знаменита Самойлова... — актриса Александрінського театру в Петербурзі Самойлова (Макшеєва) Надія Василівна (1818 — 1899), популярна виконавиця водевільних ролей.

...приносив мені чудові книжки і читав їх разом зі мною. — Як свідчать записи у щоденнику Шевченка, він приносив К. Піуновій і читав з нею твори Пушкіна, Гоголя, Котляревського, В. Курочкіна, Кольцова, Крилова, Салтикова-Щедріна, Гете та ін. (т. 5, с. 186, 187, 202).

...для запрошення на мій бенефіс — Бенефіс К. Піунової в Нижегородсько-/484/му театрі відбувся 21 січня 1858 р. Шевченко присвятив йому рецензію, опубліковану (без підпису) в «Нижегородских губернских ведомостях» 1 лютого 1858 р. (т. 6, с. 316 — 318). Цю рецензію Шевченко через В. Погожева передав також у Москву, де за допомогою Є. Корша вона була вміщена в «Приложениях» до газ. «Московские ведомости», 1858, 11 лютого (див.: «Листи до Т. Г. Шевченка», с. 128). Успіх молодої актриси і схвальна рецензія Шевченка викликали полемічний відгук «Заметки на статью о бенефисе г-жи Пиуновой» в газ. «Нижегородские губернские ведомости», 1858, 22 лютого.

...у цей альбом Тарас Григорович написав мені такі вірші... — Як свідчить копія, знята з цього автографа Шевченка чоловіком К. Піунової М. Шмідтгофом у квітні 1862 р. у Харкові (ІЛ, ф. 1, № 64), дата запису Шевченка в альбомі К. Піунової — 26 січня 1858 р. Вірш «Утоптала стежечку» (т. 2, с. 165), написаний в Аральській експедиції, тоді ще не був опублікований. Уперше він з’явився друком 1860 р. в російському перекладі О. Плещеєва («Кобзарь Тараса Шевченко в переводе русских поэтов». СПб., 1860). Українською мовою вперше надрукований у «Кобзарі» 1867 р. видання Д. Кожанчикова. Авторську копію цього ж вірша Шевченко подарував 1858 р. в Петербурзі співачці Ізабеллі Грінберг.

...мої маленькі сестри і брати... — У чернетці спогадів зазначено: «Нас було чотири сестри і один брат» (ІЛ, ф. 1, № 583, арк. 2).

Взагалі в нашій родині Тараса Григоровича страшенно любили... — Насправді батьки К. Піунової ставилися до Шевченка стримано й усіляко протидіяли його наміру одружитися з нею. Це визнавав і М. М. Шмідтгоф у чернетці своїх спогадів (ІЛ, ф. 1, № 583, арк. 14 — 15).

...поїхали з ним у село Вір. — Ця поїздка відбулася 26 січня 1858 р. (т. 5, с. 190). Згадувану К. Піуновою пісню Шевченко записав до свого щоденника, несхвально відгукнувшись про неї.

...мені не сповнилося ще й п’ятнадцяти років... — Тут, як і на початку своїх спогадів, К. Піунова применшує свій вік. Насправді в цей час їй пішов сімнадцятий рік, і через два роки вона вийшла заміж.

Невдовзі після того я одержала від Тараса Григоровича листа... — Текст цього листа (писаний рукою знайомої Шевченка М. Дорохової, а можливо, й складений нею) записано в щоденнику поета 30 січня 1858 р. (т. 5, с. 191 — 192).

Багато листів одержав мій батько від Тараса Григоровича... Навесні, на великдень, послали... остаточну відповідь... — Ці твердження не відповідають дійсності: взаємини з К. Піуновою Шевченко остаточно розірвав ще до свого від’їзду з Нижнього Новгорода — після того, як вона, всупереч домовленості М. Щепкіна про прийняття її до Харківського театру, поновила свій контракт у Нижньому Новгороді (т. 5, с. 204).

Шмідтгоф Максиміліан Карлович (1835 — 1879) — актор і музикант. Одружився з К. Піуновою 1860 p., приїхавши до Нижнього Новгорода відвідати батька, диригента театрального оркестру, й сестру Евеліну, актрису Нижегородського театру. Шевченко був знайомий із сім’єю Шмідтгофів; напередодні свого від’їзду з Нижнього Новгорода він зустрівся з М. Шмідтгофом, про якого відгукнувся в щоденнику як про молодого, дуже талановитого скрипаля й сценічного артиста (т. 5, с. 209). /485/

Попередня     Головна     Наступна