[Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. — С. 299-305.]

Попередня     Головна     Наступна            

М. К. Чалий

Т. Г. ШЕВЧЕНКО НА УКРАЇНІ В 1859 РОЦІ

Якось недавно довелось

Мені заїхать в Україну.

І я, заплакавши, назад

Поїхав знову на чужину

Навесні 1859 року Шевченко здійснив заповітну свою мрію — відвідати рідні місця. У квітні він вирвався з Петербурга і після тривалої подорожі дістався до рідного села Кирилівки. З братами він залишався недовго, але з улюбленою сестрою своєю Яриною пробув кілька днів. Ось що вона розповіла нам про зустріч з братом:

«Була я на городі — копала грядки. Дивлюсь — біжить моя дівчинка: мамо, мамо, вас якийсь Тарас гукає! Скажи, — каже, — матері, що до неї Тарас прийшов. — Який Тарае? — питаю, а сама й з місця не зоступлю. Аж ось і сам він іде.

— Здрастуй, сестро! — Я вже й не пам’ятаю, що зі мною діялось тоді. От ми сіли гарненько на призьбі; він, сердешний, положив голову на мої коліна та все просить мене, щоб я йому розказувала про своє життя гірке. От я йому й розказую, а він, покійничок, слухає та все додає: «Еге ж! Так, сестро, так!» Наплакалась я доволі, аж покіль не доказала до кінця — як мій чоловік умер. Він, сердешний, встав, подививсь на небо, перехрестивсь, та й каже: «Молись, сестро, молись! І ти вільна, і я вільний!» (Натяк на смерть п’яниці-маляра й на своє звільнення з неволі).

Оскільки його рідні цілими днями працювали, Тарас Григорович шукав притулку своїй змученій душі у свого родича Варфоломія Григоровича Шевченка, який був тоді управителем у корсунському маєтку ясновельможного Лопухіна. Наприкінці травня він поїхав до Корсуня.

«Сиджу я в своїй хаті (пише В. Г. Шевченко у своїх спогадах), дивлюсь — щось приїхало простим возом. На возі сидить хтось з великими сивими вусами, у парусиновому сірому пальті й у солом’яному брилі». То був дорогий гість його — Тарас. У родині Варфоломія Григоровича поет прожив близько двох місяців, виїжджаючи іноді то сухим шляхом, то водою — по Росі, в пошуках підходящої садиби, з метою оселитися в Малоросії назавжди.

Розлучившись іще в 1846 році, друзі не бачилися протягом п’ятнадцяти років. Було, здавалось, про що поговорити. Але поет не любив взагалі згадувати своє минуле, хоч і багато що міг би розповісти тут на дозвіллі, /300/ в бесіді з такою близькою людиною. Але Шевченко жодним словом не обмовився про своє сумне минуле, інакше автор спогадів неодмінно скористався б його розповідями і трохи пожвавив би свої досить безбарвні спогади:

Грусти тайной, тоски глубокой

Ни с кем страдалец не делил,

Не раскрывал сердечных ран...

(«Тризна»)

Уставав Тарас Григорович завжди о четвертій годині ранку і в гарну погоду ішов у лопухінський сад, вибирав там найвідлюдніший куточок і сидів майже до обіду зі своїм альбомом.

У середині липня друзі розлучилися. Тарас Григорович вирушив за Дніпро, на Михайлову Гору. Варфоломій Григорович провів гостя до Межиріча, де Рось впадає у Дніпро. Тут, у маєтку поміщика Парчевського, нагледів він одну Садибу, “про яку потім часто згадував у своїх листах до Варфоломія: «Все мені сниться ота благодать — і Дніпро, і темний ліс під горою». Поміщика не застали дома. Зустрівшись із ним згодом у Черкасах, поет все-таки нічого від нього не добився: видно було, що «пан добродзій» не хотів мати такого сусіда, як Шевченко, «що [про] волю писав», як казали про нього селяни.

20 липня, залишивши свій чемодан у Максимовича, Шевченко опинився у Мошнах, а потім у Черкасах за таких обставин.

У Межирічі пани влаштували полювання і запросили поета взяти в ньому участь. Хоч Тарас Григорович ніколи не був Мисливцем, але полюбляв погуляти у веселому товаристві. Під час закуски зайшла мова про чернецтво взагалі й про київських ченців зокрема. Наш Тарас, за звичаєм, можливо, трохи гостро висловився про цей інститут, що вже віджив свій час. Поляки, яким не було ніякого діла до православного чернецтва, виступили цього разу його палкими поборниками: намовивши жидка, вони відправили його з доносом до жандармського офіцера, який начебто саме в цей час опинився у Межирічі.

Жандарм викликав поета до себе для пояснення:

— Про вас кажуть, що ви богохульствуєте? — запитав він.

— Може, й кажуть, — відповів Шевченко, — про мене можна всячину плести, бо я чоловік патентований, от про вас вірно нічого не скажуть.

Жандарм його заарештував і відправив у Черкаси.

Так розповідає про арешт поета Варфоломій Григорович.

Про цей самий казус, що трапився з нашим Кобзарем, М. О. Максимович розповідав інакше.

Підшукуючи собі місце під садибу між Межирічем і Пекарями, Шевченко у супроводі невеликої компанії зробив привал для відпочинку. В цей час до них підійшов якийсь пан у фраку, рукавичках, лакованих черевиках і з рушницею через плече. На запитання Шевченка, звідки він узявся і що йому потрібно, пан відповів по-польськи: «Na polowanie!» Тарас Григорович не утерпів, щоб не пожартувати з дивовижного костюма франта-мисливця, і голосно сказав: «Дивись, яка кумедна фігура!» Поляк ударився в амбіцію і між іншим Сказав, що він сам був становим приставом. /301/

— А, так ви ще й алтинник! — відповів йому, регочучи, Шевченко.

Пан, зовсім оскаженівши, подався прямо до Межиріча, посилаючи Тарасові Григоровичу погрози.

Справді, він спочатку доніс на поета жандармському офіцерові, і коли той не надав його доносу ніякого значення, написав у Черкаси справникові Табачникову, який, ображений на жандарма, вирішив насолити йому і разом з тим вислужитися перед начальством, а тому наказав заарештувати Шевченка. Його заарештував пристав Добржинський на Дніпрі, коли поет їхав до Максимовича, поспішаючи на званий обід, спеціально для нього влаштований. Пристав привіз Тараса в свою резиденцію у Мошни, де Шевченко прожив три дні у свого знайомого Грудзинського, гуляючи часто у воронцовському парку... З Мошнів його повезли в Черкаси, а потім — у Київ.

Своїм арештом Шевченко мав завдячувати петербурзькому начальству, яке, після від’їзду поета у рідні краї, послало таємний припис поліцейським властям «суворо наглядати за відставним солдатом Тар. Шевченком».

Сидячи під арештом у Черкасах, Шевченко написав один із кращих своїх віршів «Сестрі»:

Минаючи убогі села

Понаддніпрянські невеселі,

Я думав: де ж я прихилюсь?..

На тому ж маленькому клаптику синього паперу написано й ще один вірш: «Колись дурною головою».

У Черкасах поет одержав від Максимовича лист, адресований у Мошни, й залишений у нього чемодан.

Від 23 липня 1859 року.

«Коханий земляче! Кланяємось Вам сердечно з Михайлової Гори і дуже тужимо об Вашому приключаю, бо нам перед Іллею сказав нарочний із Пекарів, що Вас уже випустили з Мошен і що Ви з Пекарів поїхали в Межиріч до пана Парчевського, а вчора сказали, що Ви вже аж у Переяславі, аж бачу все брехня і Ви в Мошнах. З посланим, по письму Вашому, посилаю Вам чемодан і погребець і в сім пакеті 50 рублів Ваших, а прочії привезу сам в Мошни, куди й без того хотів я їхать з Вами вмісті».

24 липня Шевченка пароплавом привезли до Києва. На щастя нашого Кобзаря, генерал-губернатором тоді був не безжалісний і безсердечний Бібіков, а людина надзвичайно гуманна, яка не вірила на слово донесенням ні таємної, ні явної поліції — кн. Іларіон Іларіонович Васильчиков. Вислухавши пояснення Шевченка... Васильчиков наказав звільнити його з-під арешту і дозволив залишатися в Києві ( проте під наглядом жандармського полковника), скільки йому буде потрібно для влаштування своїх справ.

— Їдьте звідси швидше в Петербург, — сказав він Тарасові Григоровичу, — там, видно, люди більш розвинені й не чіпляються до дрібниць, бажаючи вислужитися за рахунок ближнього.

Порозумівшись таким чином з генерал-губернатором, Шевченко пішов шукати квартиру, бо йому треба було залишитися на деякий час /302/ у місті, щоб дочекатися з Петербурга якихось грошей. Не маючи бажання оселятися в центрі Києва, він вирушив на Поділ і, пройшовши Плоску частину, опинився на Пріорці.

«Йшов та йшов — бачу хатина стоїть, не то панська, не то мужича, біла-біла, наче сметана, та ще й садочком обросла, а на дворі розвішані дитячі сороченята сушаться та й рукавчатами махають, ніби кличуть мене до себе, от я й зайшов умовитись за кватеру і попросив хазяйку погодувати мене в довг».

Так казав Шевченко зовсім не знайомій йому жінці, ввійшовши на її подвір’я.

— Хто ж ви такий? — запитала хазяйка.

— Як бачите, чоловік собі! — відповів незнайомий.

Незважаючи на таке дивне прохання — нагодувати й напоїти в борг, — хазяйка, може, саме через що оригінальність, прийняла поета на квартиру.

Через кілька днів з’ясувалось, хто такий був квартирант-оригінал. З свого боку Тарас Григорович довідався, що його хазяйка, жінка хвороблива й негарна, була палкою прихильницею поезії Шевченка й дужо любила малоросійські пісні, які іноді співала на прохання квартиранта. Він був у захопленні від цього й незабаром став своєю людиною не тільки для хазяйчиних дітей, але й для неї самої, називаючи її то тіткою, то дядиною. Чоловіка її поет не любив за блискучі гудзики його віцмундира. А білоголові дітлахи з усієї вулиці були для нього справжньою втіхою. Вони звали його дядьком.

Пані Крапивіна, сестра хазяйки, в живій розповіді передала кілька епізодів із тритижневого перебування Шевченка на Пріорці.

Просить квартирант хазяйку, щоб вона дозволила няньці Оришці випрати його сорочки й носові хусточки та позичила б йому 10 коп. сріблом, бо дуже треба! Хазяйка залюбки зробила і те, й друге. Оришка була проста селянка, натура, яку ще не встигла зіпсувати цивілізація великого міста. Розбираючи передану їй купу білизни, вона помітила два вузлики на ріжках хусточок. Розв’язавши їх, вона знайшла в одному двадцятип’ятирублеву асигнацію, а в другому трьохрублеву. Замість того, щоб привласнити цей скарб, більший ніж її річна платня, що, звичайно, неодмінно б зробила кожна київська покоївка чи куховарка, вона, з душевної простоти, сказала хазяйці про свою знахідку. Тарас Григорович не так зрадів, що несподівано знайшовся залежаний капітал, як здивувався з надзвичайної чесності «дурної» Оришки, яка могла б на ці гроші справити собі цілий гардероб. «Дядина» запропонувала йому переглянути його майно, що вміщалося в невеликому чемодані, і знайшла за обгортками книжок іще 15 карбованців. Із знайдених таким чином 43 карбованців Шевченко не схотів заплатити за квартиру жодної копійки: «Бо то, — казав він, — якісь дурні гроші, коли я зовсім забув про їх, а дурному дурна й дорога!»

На ці гроші, діждавшись неділі, він задумав якнайкраще пригостити дітлахів. їх набігло з півсотні. Тарас Григорович тим часом пішов на базар і накупив стільки ласощів, що насилу доніс до квартири. Подвір’я притрусили свіжонакошеною травою, діти качалися і перекидались, сповнюючи околиці дзвінкими веселими голосами. Та на цьому ще не закін-/303/чилось: після обіду перекупка привезла повний віз яблук, груш, пряників, бубликів і т. ін, і т. ін. Це друге частування було влаштовано вже за містом, на вигоні недалеко від Пріорки, куди хазяйка, побоюючись за цілість свого садка, випровадила галасливу ватагу разом із своїм квартирантом. А Тарас Григорович був сам не свій: бігав, метушився, реготався, пустував. Дорослі люди дивилися збоку на це гульбище й голосно казали, що «старий, мабуть, теє... трошки божевільненький».

Шевченко, поки мешкав на Пріорці, завжди вставав не пізніше четвертої години, щоб послухати, як пташки прощебечуть своє перше привітання літньому ранку. Вмивався він удосвіта надворі, витягши власноручно з глибочезного колодязя відро погожої води. До чаю випивав чарочку й закушував пшоном — «бо воно і смачне, і зуби гострить, і в животі вишкрібає всяку нечисть». Улюбленою його стравою був борщ, затовчений салом і заправлений пшоном, гречані вареники й галушки. Після обіду він ішов у сад, лягав під яблунею і голосно скликав дітей на розмову.

«Кого люблять діти, — казав він, — той, значить, ще не зовсім поганий чоловік». Коли ж Тараса Григоровича починав змагати сон, діти (така була умова) повинні були тихенько розійтися. «Тікаймо, бо дядько вже хропе, наче коняка!» — казали вони, розбігаючись. Проспавши богатирським сном години зо дві, Тарас знову випивав чарочку й закушував пшоном. При всьому тому пані Крапивіна свідчить, що сестра її жодного разу не бачила свого квартиранта п’яним, трохи випивши, він ставав тільки веселішим і говіркішим.

Розкішними, темно-синіми, оксамитними українськими ночами Шевченко любив ходити по подвір’ю іноді до вранішньої зорі, кажучи при цьому, що «незчисленнії зіроньки не пускають його у хату». Спав він взагалі дуже мало.

Нарешті, десь 10 серпня, він одержав давно очікувані гроші. Їх приніс йому, за дорученням жандармського полковника, гімназист Маркевич. Шевченко, до педантизму точно, розрахувався з хазяйкою, не забувши жодної її послуги понад умову; щедро обдарував наймичок, а особливо «дурну Оришку, що не вміла грошей утаїти, бо сказано: у жінки більш серця, ніж розуму...» Напередодні від’їзду він приніс хазяйці та її дітям 15 фунтів фіг, «щоб вони їли та не кашляли». Із сльозами проводжали мешканці Пріорки любого Кобзаря; навіть байдужа до всього куховарка Федора і та висловилась про нього так: «Наче каміння навалило на серце, як поїхав дядько». А хвора хазяйка, яка надтріснутим від хвороби голосом тішила своїми піснями поетів слух, вмираючи, сказала, що короткочасне перебування Шевченка в її домі було ясним променем сонця в її безпросвітному житті.

Про моє особисте знайомство з Тарасом Григоровичем, віршами якого я марив з 1840 року, тобто від часу виходу в світ «Кобзаря», я розповім усе, що зберегла моя пам’ять.

Оселившись на Пріорці, майже за містом, поет мандрував стогнами береженого богом града в одному й тому ж парусиновому пальтечку, добре-таки заношеному. Перша моя зустріч з ним відбулася у нашого спільного приятеля Івана Максимовича Сошенка, який мешкав тоді в церковному будинку Всіх скорбних. Це було в піст перед першою пре-/304/чистою. Друзів я застав за сніданком, який, зважаючи на піст, був досить скромний: на столі стояла довгошия пляшка з горілкою, а в руках обох приятелів було по половині солоного платаного судака, яким вони ласували без допомоги ножа, відриваючи шматки риби то руками, то зубами. Тарас Григорович був тоді, як то кажуть, в ударі: багато жартував з верткою панною Леонтинкою, знайомою Сошенкової дружини, говорив компліменти «чорнявій Ганнусі» — племінниці Івана Максимовича, висловлював свої міркування про різних літературних і художніх знаменитостей, підсміювався з «старого ледаща» — самого господаря і наостанку (ознака доброго настрою) проспівав кілька улюблених своїх пісень: «Зіроньку», «Сірії гуси» та ін. З дружиною Сошенка й панною Леонтиною весь час розмовляв по-польськи, хоч вони обидві чудово розуміли й російську мову. Кокетлива панна була в захопленні від милих речей поета, гоч не втрималась конфіденціально поділитися з Сошихою своєю думкою про успіхи Шевченка в польській мові: «Pan Szewezenko bardzo dobrze mówi po polsku, ale w jego mowie zawsze jest coś chłopskiego!»

Тарас Григорович не тільки не образився таким гострим присудом панни, а навпаки, вона потішила його самолюбство, зауваживши, що, розмовляючи панською мовою, він все-таки не втрачав свого демократичного характеру, залишаючись вірним своїй національності. З листів поета до мене й до старого Сохи можна почасти бачити, яке враження справила на нього жвава панна, що заповзялася за всяку ціну skokietować Шевченка: але він дуже добре розумів її. Посилаючи «чорнявій Ганнусі» збірку малоросійських пісень з нотами, він остеріг її «радитися з панною Леонтиною, бо вона добра не навчить».

Того ж самого дня ввечері, повертаючись з купання, я бачив Тараса через вікно у ресторані Європейського готелю, в загальній їдальні за ростбіфом: видно, платаний судак викликав у нього великий апетит.

Другого дня ввечері поет удостоїв і мене своїми відвідинами.

За чаєм і за вечерею він розповідав про свої петербурзькі знайомства з літераторами та художниками, критикував Некрасова і до небес підносив «Оповідання» Марка Вовчка. Говорячи про «Інститутку», присвячену йому Вовчком, Тарас Григорович зробив досить дивне зіставлення, порівнявши малоросійську письменницю з Жорж Зандом, яка, на його думку, Марії Олександрівні «і в куховарки не годиться».

Настала чудова місячна ніч, які бувають тільки на нашій благословенній Україні, і ми втрьох вирушили на прогулянку. Довго блукали ми за Михайлівською огорожею, звідки, як відомо, відкривається чудовий вид на Задніпров’я. Під впливом чарівної картини Дніпра наш Кобзар умить втратив усю свою веселість, став зосереджено мовчазним і сумним. Що було тоді в нього на душі, для нас лишилося загадкою. Поет взагалі не любив ділитися своїми задушевними думами в такі хвилини, навіть з найближчими людьми. На щастя, такий настрій тривав недовго. Сошенко своїми спогадами про давно минуле життя в Пітері, здебільшого надголодь, коли вони обидва були молоді й сильні духом, розповідями, сповненими щирого гумору, помалу розворушив давнього колегу. Зрадивши цього разу свою звичайну відлюдкуватість і стриманість, Тарас Григорович розповів один епізод із свого плавання по Аральському морю. На Аралі є плавучі острови, що утворилися внаслідок гниття морсь-/305/кої рослинності. Плаваючи якось на невеликому ялику з п’ятьма матросами між високим очеретом, вони пристали до одного з таких островів. Вийшовши з ялика, щоб вільно поблукати, Шевченко сховався в траві, ліг «догори черева» і віддався поетичному спогляданню неба. Не помітивши спершу його відсутності, матроси відчалили. Потім, роздивившись, повернулися на острів і почали гукати й кликати жартівника. «А я собі лежу та мовчу. Бо думка була, бачите, у мене така, щоб зовсім там зостатися, та бісові матроси знайшли-таки мене у траві».

Єдина на той час скульптурна прикраса нашого Києва — пам’ятник св. Володимиру роботи барона Клодта — нашому вимогливому художникові вельми не сподобалась...

Останній вечір (або краще сказати ніч) свого перебування в Києві Шевченко провів у старого педагога Івана Даниловича Красковського, дружина якого Єлизавета Іванівна зачарувала поета співом малоросійських пісень. Потім, на світанку, забравши на Пріорці свою мізерію, він вирушив за Дніпро, прямуючи в Конотопський повіт, до матері свого друга Михайла, «божественної старенької» Афанасії Олексіївни Лазаревської.

М. К. Чалий

Т. Г. ШЕВЧЕНКО НА УКРАЇНІ В 1859 РОЦІ

Вперше надруковано в кн.: М. К. Чалый. Жизнь и произведения Тараса Шевченко (Свод материалов для его биографии). К., 1882, с. 139 — 151. Написано М. Чалим за спогадами Я. Шевченко, В. Шевченка, М. Максимовича, С. Крапивіної та своїми власними. Подається за першодруком.

Чалий Михайло Корнійович — див. с. 410.

Крім спогадів про арешт Шевченка на Україні 1859 p., вміщених у книжці М. Чалого, свого часу з’явилася друком також стаття, в якій опубліковано документи з відповідної архівної справи: Н. М [олчановский]. Арест Шевченко в 1859 году (Материалы для биографии). — «Киевская старина», 1899, кн. 2, с. 143 — 150. Оскільки ця стаття не має мемуарного характеру, а всі наведені в ній документи нині відомі, тут вона не передруковується.

«Якось недавно довелось...» — Контамінована цитата з вірша Шевченка «І виріс я на чужині» (т. 2, с. 131 — 132).

У квітні він вирвався з Петербурга... — Здійснити свою давню мрію побувати на Україні Шевченкові вдалося з великими труднощами, долаючи протидію офіційних властей. На своє прохання дозволити йому поїздку на батьківщину, подане до Академії мистецтв 5 травня 1859 p., він одержав позитивну відповідь, після довгих зволікань та ускладнень, лише наприкінці травня (див.: Жур Петро. Третя зустріч, с. 20 — 27). Слідом за поетом і художником пішло (датоване тим же 23 травня, що й вищезгаданий дозвіл) секретне розпорядження III відділу жандармським властям Київської губернії про «належний... нагляд за художником Шевченком» («Т. Г. Шевченко. Документи та матеріали до біографії», с. 481).

...з улюбленою сестрою своєю Яриною... — Згадувана М. Чалим зустріч відбулася в Кирилівці 27 — 28 червня 1859 р.

Наприкінці травня він поїхав до Корсуня. — У цей час Шевченко був ще в Петербурзі, звідки виїхав не раніше 26 травня 1859 р.

У родині Варфоломія Григоровича поет прожив близько двох місяців... — До Корсуня Шевченко прибув 28 червня 1859 p., востаннє виїхав звідти 12 липня 1859 р. і невдовзі був заарештований. Цінні матеріали про зустрічі Шевченка з жителями Корсуня та навколишніх сіл див. у кн.: Жур Петро. Третя зустріч, с. 102 — 117.

Лопухінський сад — парк при палаці князя П. Лопухіна в Корсуні, що славився красою своїх ландшафтів на всю Європу. Збереглося кілька зроблених там Шевченком малюнків (т. X, № 78, 79 та ін.).

«Все мені сниться ота благодать...» — неточна, контамінована цитата з листів Шевченка до В. Г. Шевченка від 20 серпня 1859 р. з Прилук та 10 вересня 1859 р. з Петербурга (т. 6, с. 234 — 235).

...доніс на поета жандармському офіцерові, і коли той не надав його доносу ніякого значення... — Це твердження не відповідає дійсності. Насправді пору-/496/чик О. Крижицький-другий, ад’ютант при штабі корпусу жандармів Київської губернії (який був тоді посланий до Межиріча розслідувати скарги на В. Табачникова й Ф. Добржинського), одразу ж включився у слідство над Шевченком і 15 липня 1859 р. надіслав рапорт штаб-офіцерові корпусу жандармів Київської губернії підполковнику Л. Грибовському (див.: Жур Петро. Третя зустріч, с. 142), який у свою чергу 26 липня 1859 р. Доповів про це у III відділ до Петербурга («Т. Г. Шевченко. Документи та матеріали до біографії», с. 503 — 504).

Пристав привіз Тараса в свою резиденцію у Мошни... — Під час перебування Шевченка в Мошнах з ним познайомився учень 1-ї Київської гімназії Маслій (Маслов) Василь Павлович (1841 — 1880) — палкий шанувальник Шевченкової поезії та майбутній автор його першої біографії: В. Маслов. Тарас Григорьевич Шевченко. Биографический очерк. М., 1874. Див. його лист до Шевченка від 10 вересня 1859 р. («Листи до Т. Г. Шевченка», с. 163 — 166).

...де Шевченко прожив три дні... — У Мошнах Шевченко перебував з 15 до 18 липня 1859 p., коли був доставлений у Черкаси, звідки 22 липня його знову перевезли в Мошни, а 26 липня з Мошнів відправили до Києва, куди він прибув 30 липня.

...у свого знайомого Грудзинського... — В листі до В. Шевченка від 10 вересня 1859 р. з Петербурга Шевченко просив «поцілувати Грудзинського і його стару матір» (т. 6, с. 235).

Сидячи під арештом у Черкасах, Шевченко написав один is найкращих своїх віршів... — Вірш «Сестрі» (т. 2, с. 347) написано, як свідчить авторська дата в автографі, 20 липня 1859 р. На тому ж аркушику паперу Шевченко записав вірш «Колись дурною головою» (т. 2, с. 348) з датою 21 липня.

У Черкасах поет одержав від Максимовича лист... — Лист від М. О. та М. В. Максимовичів від 23 липня 1859 р. («Листи до Т. Г. Шевченка», с. 161) Шевченко одержав не в Черкасах, а в Мошнах, куди знову повернувся 22 липня 1859 р. Чутки про звільнення Шевченка, про які згадує М. Максимович у цьому листі, були безпідставні.

...по письму Вашому... — записка Шевченка до М. В. та М. О. Максимовичів від 22 липня 1859 р. з Мошнів (т. 6, с. 233).

24 липня Шевченка пароплавом привезли до Києва. — Це твердження не відповідає дійсності: як свідчить записка Шевченка до Максимовичів від 26 липня 1859 р. (т. 6, с. 234), цього дня він був ще в Мошнах. До Києва він вирушив кіньми в супроводі соцького; по дорозі, в селі Зеленьки, 27 липня 1859 р. записав народну пісню «Ой п’яна я, п’яна» (т. 6, с. 346).

На щастя нашого Кобзаря, генерал-губернатором тоді був... Васильчиков. — Позиція Васильчикова у справі Шевченка пояснюється зовсім не міркуваннями «високої гуманності». Переконавшись в юридичній бездоказовості сфабрикованих Табачниковим звинувачень (яких не підтверджували навіть деякі з виставлених поліцією свідків), Васильчиков вирішив не роздувати справу. Щоб позбутись дальших клопотів із Шевченком, він заперечував проти того, щоб Шевченкові було дозволено постійно оселитися на батьківщині, оскільки «він відомий тут як людина, що скомпрометувала себе з політичного погляду» («Т. Г. Шевченко. Документи і матеріали до біографії», с. 514).

Бібіков Дмитро Гаврилович (1792 — 1870) — київський, подільський і волинський генерал-губернатор з 1837 по 1852 р. Типовий представник миколаївської адміністрації, один з активних учасників розгрому Кирило-Мефодіївсько-/497/го товариства. Шевченко схарактеризував його як «п’яного сатрапа-капрала» (т. 2, с. 296 — 297).

Не маючи бажання оселятися в центрі Києва... — Перші дні після прибуття до Києва Шевченко жив на Хрещатицькій площі (нині площа Жовтневої революції, будинок не зберігся) у свого знайомого по Академії мистецтв, художника і фотографа Гудовського Івана Васильовича.

...вирушив на Поділ і... опинився на Пріорці. — Йдеться про тодішню київську околицю, де Шевченко жив у будинку В. Пашковської (нині вул. Вишгородська, 5).

С. Крапивіна — псевдонім української письменниці Лободи Стефанії Матвіївни (1827 — 1887), дружини учасника революційно-визвольного руху, офіцера-землевольця В. Лободи. Написала спогади про перебування Шевченка на квартирі її сестри В. Пашковської влітку 1859 p., на Пріорці в Києві (С. Крапивина. Несколько слов о Тарасе Шевченко. — «Пчела», 1875, № 42, с. 501 — 503). Передруковано українською мовою у львівському журн. «Правда» (1876, № 3, с. 102 — 105). їй належать також спогади про розрив стосунків Шевченка з Л. Полусмаковою: С. Крапивина. Жуткий вечер в жизни Т. Г. Шевченко. — «Пчела», 1878, № 5, с. 66.

Перша моя зустріч з ним відбулася у ... Сошенка... — І. М. Сошенко мешкав тоді на Сінній площі (нині вул. Велика Житомирська, 36).

З листів поета до мене й до старого Сохи... — У листах 1859 — 1861 років з Петербурга до М. Чалого та І. Сошенка Шевченко передавав вітання дружині й племінниці Сошенка (т. 6, с. 236, 277).

...поет удостоїв і мене своїми відвідинами. — М. Чалий жив тоді у власному будинку (нині вул. Гоголівська, 9).

Довго блукали ми за Михайлівською огорожею... — Йдеться про схили Дніпра за садибою Михайлівського монастиря (нині Володимирська гірка).

...пам’ятник св. Володимиру роботи барона Клодта... — Пам’ятник київському князю Володимиру Святославичу — скульпторів Клодта Петра Карловича і Демут-Малиновського Василя Івановича та архітектора Тона Олександра Андрійовича — відкрито в Києві 1853 р.

Останній вечір... свого перебування в Києві... — Ніч з 12-го на 13 серпня 1859 р. Шевченко провів у сім’ї Юскевича-Красковського Івана Даниловича (1807 — 1887), викладача латинської мови 2-ї Київської гімназії. Його будинок стояв на розі Ірининської вулиці та Михайлівського провулка (не зберігся).

...вирушив за Дніпро, прямуючи в Конотопський повіт... — З Києва Шевченко 13 серпня виїхав у Переяслав; на Конотоп він вирушив з Прилук 20 серпня (т. 6, с. 235). В родині Лазаревських у селі Гирявці біля Конотопа він гостював з 21-го по 25 серпня 1859 р. /498/

Попередня     Головна     Наступна