[Спогади про Тараса Шевченка. — К.: Дніпро, 1982. — С. 379-382.]

Попередня     Головна     Наступна            

М. С. Лєсков

ОСТАННЯ ЗУСТРІЧ І ОСТАННЯ РОЗЛУКА З ШЕВЧЕНКОМ

В мяч не любил он играть никогда:

Сам он был мячик — судьба им играла.

А. Плещеев

От і осиротіла малоросійська ліра. Лежить у домовині її змовклий поет. Не стало Тараса Григоровича Шевченка. Сьогодні його труну опустили в сиру могилу на Смоленському кладовищі, вшанувавши його прощальним словом і братньою сльозою. Не казатиму про те, яка це велика втрата для малоросійської літератури в епоху її виникнення, у день народження «Основи», якій покійний поет співчував усією душею. Значення Шевченка відоме кожному, хто любив рідне слов’янське слово і був не байдужий до високого й прекрасного, — але не можу відмовити собі в задоволенні поділитися з читачами «Русской речи» тими враженнями, які залишила в мені остання моя зустріч з покійним поетом і остання моя розлука з ним біля його могили.

З петербурзьких газет, я гадаю, всім уже відомо, що Т. Г. Шевченко нездужав ще з минулої осені, а наприкінці січня цього року він уже майже не залишав своєї квартири в будинку Академії мистецтв. Квартира ця, відведена йому, коли він повернувся в Петербург, складалася з од-/380/нієї вузенької кімнати з єдиним вікном, перед яким Шевченко-художник звичайно працював за мольбертом. Окрім стола з книгами та естампами, мольберта й невеликого диванчика, оббитого простою строкатою клейонкою, двох аж надто простих стільців і благенької ширми, що відгороджувала вхідні двері від майстерні художника, в цій кімнаті не було ніяких оздоб. З-за ширми вузькі двері вели так само вузькими спіральними сходами на антресолі, що складалися з такої ж, як і внизу, кімнати з одним квадратним вікном аж до підлоги: тут була спальня і літературний кабінет Шевченка-поета. Умеблювання цієї кімнати було ще вбогіше: Праворуч у кутку стояв невеликий стіл, на якому звичайно писав Шевченко; ліжко з вельми скромною постіллю, а в ногах ліжка другий, простенький столик, на якому звичайно стояв графин з водою, рукомийник і скромний чайний прибор.

Близько року я не був у Петербурзі й, повернувшись наприкінці січня до Північної Пальміри, одразу ж пішов уклонитися поетові. Біля його дверей зустрів солдата, який звичайно йому прислужував. «Удома Тарас Григорович?» — запитав я в нього. «Немає, — відповів служака, — він ниньки ще рано пішов з дому». Я, однак, підійшов ближче до дверей поета з наміром покласти в щілину мою картку, як і раніше часто це робив, коли не заставав його вдома, але, на мій превеликий подив, двері від мого легкого доторку відчинилися. В кімнаті, що правила за майстерню художникові, нікого не було, а нагору я йти не хотів, боячись потурбувати поета, і почав взувати свої галоші. «Хто там?» — почулося в цей час згори. Я впізнав голос Шевченка і назвав своє прізвище. «А-а... ходіть же, голубчику, сюди», — відповів Тарас Григорович. Увійшовши, я побачив поета: він був одягнений у коричневу малоросійську свитку на червоній підкладці і сидів за столом боком до вікна. Перед ним стояв аптечний слоїк з ліками і недопита склянка чаю. «Звиніть, будьте ласкаві, що так приймаю. Не можу зійти вниз — підлога там клята, хай їй грець. Сідайте». Я сів біля столу, не сказавши жодного слова. Шевченко здався мені якимсь дивним. Обидва ми мовчали, і він обірвав цю мовчанку. «Ось пропадаю, — сказав він. — Бачите, яка ледащиця з мене зробилась». Я почав придивлятися пильніше і побачив, що й насправді в усій його істоті було щось дуже хворобливе, однак ані найменших ознак близької смерті я не міг вловити на його обличчі. Він скаржився на біль у грудях і на жорстоку задишку. «Пропаду», — закінчив він і кинув на стіл ложку, з якої щойно проковтнув ліки. Я намагався заспокоїти його звичними в таких випадках фразами, а втім, і сам глибоко вірив, що могутня натура поета, котра витримала безліч потрясінь, не піддасться хворобі, жахливого значення якої я не розумів. «Ну годі про мене, — сказав поет, — краще розкажіть, що доброго на Украйні?» Я передав йому кілька поклонів від його знайомих. Він про кожного що-небудь запитав у мене, його дуже засмутила звістка про хворобу художника Ів. Вас. Гудовського, у якого поет гостював під час останнього перебування в Києві. Говорячи про Малоросію і про своїх українських знайомих, поет помітно оживав: хвороблива роздратованість потроху залишала його і переходила то в почуття тієї теплоти і живої любові, якою дихали його твори, то в найпалкіше обурення, яке він, по можливості, стримував.

На столі, перед яким він сидів, лежали два стосики укладеного, ним /381/ малоросійського букваря, а під рукою в нього була інша «малоросійська граматка», яку він кілька разів відкривав, кидав на стіл, знову відкривав і знову кидав. Видно було, що ця книжка дуже його турбує й непокоїть. Я взявся було за шапку. Поет зупинив мене за руку і посадив. «Чи знаєте ви ось цю книжчину?» — він показав мені «граматку». Я відповів ствердно. «Ану ж, як знаєте, то скажіть мені, для кого вона писана?» — «Як для кого?» — відповів я на запитання іншим запитанням. «А так, для кого? Бо я не знаю, для кого, тільки не для тих, кого треба навчити розуму». Я постарався ухилитись од відповіді і завів мову про недільні школи, але поет не слухав мене і, очевидно, продовжував думати про «граматку».

«От якби до весни дотягти! — сказав він після довгих роздумів. — Та на Україну... Там, може б, і полегшало, там, може б, ще хоч трошки подихав». Мені стало нестерпно, я відчував, як у мене набігали сльози. Він розпитував мене про Варшавську залізницю і Київське шосе. «Так! — сказав він, — коли б швидше ходили поштові екіпажі, не доїдеш живим на цих клятих перекладних, а їхати треба, — помру я тут неодмінно, якщо залишусь».

Я почав прощатись. «Спасибі, що не забуваєте, — сказав поет і встав. — Ага, — додав він, подаючи мені свій букварик, — прогляньте його та скажіть мені, що ви про нього думаєте». З цими словами він подав мені книжку, і ми розлучились... назавжди в цьому житті. Більше я не бачив уже Шевченка в живих, а звістка про його смерть 26 лютого мене вразила, як удар грому. Вранці 27 лютого я з іншим моїм земляком і знайомим покійного А. І. Нечипоренком пішли в академію. Двері Шевченка були замкнені й опечатані; ми здогадались і пішли в академічну церкву. Там у притворі стояло біле віко труни, а перед амвоном на чорному катафалку видно було труну, оббиту білим глазетом. В узголів’ї маленький чоловічок читав дуже повільно й дуже тихо. Я згадав, як рік тому поет клопотався про видання псалмів, перекладених ним на малоросійську мову, і завжди занепокоєний заходив до мене по дорозі з Олександро-Невської лаври на Васильєвський острів. Тепер же йому читали один із перекладених ним псалмів. Червоні штори на церковних вікнах, навпроти яких стояла труна, були спущені і кидали червонувате світло на спокійне лице небіжчика, що зберігало на собі печать тих благородних дум, які не залишали його за життя. Три художники з папером і олівцями в руках стояли ліворуч від труни й малювали; дві жінки типу петербурзьких кухарок теревенили, що й із хохлів бувають розумні люди і що покійний — он майорського чину дослужився, а брати його так ще «поміщицькі». Я згадав п. Фліорковського, законного поміщика сім’ї померлого поета... Заскочив якийсь кавалерист в мундирі приємного кольору, брязкаючи шпорами і шаблею, але, пройшовши кілька кроків по церкві, взяв шаблю в руки і, піднявши підбори, пішов навшпиньках — весь шум, утворюваний зброєю, припинився. В церкві знову запанувала благоговійна тиша і чувся лише кволий голос маленького панка, який читав над малоросійським поетом жалі біблійного поета-царя.

28 лютого після закінчення в академічній церкві заупокійної обідні по рабу божім Тарасі і після панахиди за церковними приписами близькі покійного вшанували його надгробним словом. Усіх промов, якщо не по-/382/миляюсь, було виголошено дев’ять, з них сім — у церкві і дві — на кладовищі. Загальний зміст цих промов легко собі уявити, і я не вважаю за потрібне про них докладно розповідати, тому що стенографувати їх не було жодної можливості, а викладати промови коротко — означає псувати їх. Можу лише сказати, що особливо сильно відгукнулося в душах слухачів славо улюбленого нашого професора М. І. Костомарова і п. Курочкіна, якому стримувані сльози заважали виголосити своє коротке слово, перейняте сердечною простотою й щирістю. Могилу для Шевченка викопали за дзвіницею кладовищенської церкви, ближче до узбережжя: до якогось часу він крайній мешканець Смоленського кладовища, і за його могилкою пролягає біла снігова рівнина, немовби слабке нагадування про той широкий степ, про який він співав і який зміряв ще «малими ногами». В могилу було спущено дощатий ящик, вистелений зсередини свинцем, але на дні так погано запаяний, що вода набралась у нього раніше, аніж домовину пронесли на кладовище. І на третій день поетове лице залишалось навдивовижу благообразним. Великий лавровий вінок вінчав його благородне чоло, — в руках у багатьох також були вінки з квітів, принесені, щоб покласти їх на свіжу могилу поета. Дам було не дуже багато, однак жіноча сльоза з очей пані Білозерської і старенької Костомарової не минули могили Шевченка. Багато хто дуже шкодував, що немає родини Толстих, які любили поета і не забували його в найтяжчі хвилини його багатостраждального життя.

Кола кришку ящика, в який поставили домовину, було запаяно, натовп, що проводжав покійного, почав розходитись. Пішов досить лапатий сніг, якийсь панок з папкою в руках перся між людей, пропонуючи літографовані портрети мертаюте Шевченка; старенькі з богадільні канючили за впокій душеньки — на душі ставало важче і важче. Чи давно Росія поховала Хом’якова, Аксакова, і ось знову ще одна могила...

Але як і поетична діяльність Шевченка залишається серед найкращих сторінок малоросійської словесності, так і сам день його похорону назавжди залишиться знаменним в історії українського письменства й громадянськості. Найулюбленіша мрія поета здійснилась і голосно заявила про своє існування. Малоросійське слово здобуло право громадянства, пролунавши впераше у формі ораторської промови над домовиною Шевченка. З дев’яти прощальних промов, виголошених над могилою поета, шість було сказано малоросійською мовою. З решти трьох промов дві були виголошені російською і одна польською, ніби на знак спільного горя слов’ян, які прийшли віддати останню шану малоросійському поетові-страднику...

М. С. Лєсков

ОСТАННЯ ЗУСТРІЧ І ОСТАННЯ РОЗЛУКА З ШЕВЧЕНКОМ

Вперше надруковано в московській газ. «Русская речь», 1861, 9 березня, № 19 — 20. Подається за виданням: Лесков Н. С. Собрание сочинений в одиннадцати томах, т. 10. М., Гослитиздат, 1958, с. 7 — 12.

Лєсков Микола Семенович (1831 — 1895) — російський письменник. З творчістю Шевченка познайомився 1848 р. в Орлі через засланого туди кириломефодіївця О. Марковича. Зустрічався з поетом після заслання в Петербурзі, брав участь у його похороні; згодом згадував про Шевченка у статтях «Официальное буффонство», «Вечная память на короткий срок», «Забыта ли Тарасова могила?» (див.: Лесков Н. С. Собрание сочинений в одиннадцати томах, т. 11. М., Гослитиздат, 1958, с. 23 — 33) та ін.

«В мяч не любил он играть никогда...» — Епіграф узято з вірша австрійського поета К. Бека «Слуга и служанка» в перекладі О. Плещеєва («Современник», 1861, кн. 1, с. 119 — 120).

...поділитися з читачами «Русской речи»... враженнями... — Газ. «Русская речь» виходила в Москві протягом 1861 — 1862 років, вміщувала огляди літературно-мистецького і громадсько-політичного життя в Росії та на Заході. На смерть Шевченка відгукнулася, крім статті М. Лєскова, коротким повідомленням (1861, 2 березня, № 18). /521/

З петербурзьких газет... уже відомо... — Йдеться про статтю О. Лазаревського «Последний день жизни Т. Г. Шевченко», вміщену в газ. «Северная пчела», 1861, 28 лютого, № 48, та некрологи в газ. «Русский инвалид», 1861,

2 березня, № 50, і «Северная пчела», 1861, 2 березня, № 50.

...його дуже засмутила звістка про хворобу художника І. В. Гудовського... — На час відвідин Шевченка М. Лєсковим І. Гудовський уже помер.

...укладеного ним малоросійського букваря... — «Букварь южнорусский. Составил Тарас Шевченко». СПб., 1861 (т. 6, с. 365 — 388).

...інша «малоросійська граматка» — укладена П. Кулішем «Граматка» (СПб., 1861), перейнята клерикальним духом.

Ничипоренко Андрій Іванович (1836 — 1863) — учасник революційно-визвольного руху, землеволець, кореспондент «Колокола». Зустрічався з Шевченком 1860 р. за дорученням О. Герцена. 1862 року заарештований за зв’язок з лондонською еміграцією, помер у Петропавловській фортеці.

...рік тому поет клопотався про видання псалмів, перекладених ним на малоросійську мову... — Написаний Шевченком 1845 р. цикл віршів «Давидові псалми» надруковано (з цензурними купюрами) в «Кобзарі» 1860 р. та окремим виданням (СПб., 1860). На їх публікацію Шевченкові довелося брати подвійний дозвіл: цензури світської та духовної (див.: «Т. Г. Шевченко. Документи та матеріали до біографії», с. 512, 520 — 524, 530 — 531).

Три художники... стояли ліворуч від труни й малювали... — Шевченка в труні змалювали художники В. Верещагін, М. Дмитрієв, П. Ейснер, Л. Жемчужников, М. Микешин, В. Рєзанов.

Усіх промов... було виголошено дев’ять... — На прхороні Шевченка в Петербурзі промовляли: П. Куліш, В. Білозерський, М. Костомаров, В. Хорошевський (польською мовою), Ф. Хартахай та М. Курочкін; присвячені Шевченку вірші прочитали О. Афанасьев-Чужбинський та П. Таволга-Мокрицький. Були також підготовлені, але внаслідок зіткнення з поліцією не виголошені промови П. Чубинського та «пермитянина Южакова». Всі ці промови опубліковано в журн. «Основа» (1861, № 3, с. 5 — 15) у тексті статті Л. Жемчужникова «Воспоминание о Шевченко; его смерть и погребение».

Ф. Хартахай у листі до В. Гнилосирова від 28 лютого 1861 р. сповістив деякі подробиці панахиди по Шевченку в церкві Академії мистецтв: «Се було 28 числа. У 10 часів почалась обідня, в 11 кончилась і началась панахида. Після панахиди завелись з попами: попи кажуть — треба закрить труну, громада притьмом кричить — не треба; Білозерський чуть було не добравсь до однії бороди, та якось-то обійшлось: піп сховавсь. А все-таки торгуються, щоб труну закрить; парубота дивиться, що поки вона не озьметься за діло, то попи гарчатимуть. Наплювавши у кулаччя, парубота гаркнула своїм властним голосом: «Не надо!» — і попи злякались, і всі у вівтар поховались. Утихомиривши народ у церкві, почали говорить річі до тіла... Усіх річей було сказано з п’ятнадцять. При виносі труни ні одна проста рука до неї не торкалась, її ніс наголо студент і літератор... Труни не спускали з рук до самого кладовища, до которого із академії буде верст з сім» («Т. Г. Шевченко в епістолярії Відділу рукописів ЦНБ АН УРСР», с. 33 — 34).

Багато хто дуже шкодував, що немає родини Толстих... — Ф. Толстой з дружиною й дітьми перебував у цей час за кордоном. Дізнавшись про смерть Шевченка, вони справили по ньому панахиду, /522/

Попередня     Головна     Наступна