‹‹   Головна

[Л. М. Жемчужников. Воспоминание о Шевченко; его смерть и погребение // Основа. — СПб., 1861. — №3 (март). — С. 1-21.]

ВОСПОМИНАНІЕ О ШЕВЧЕНКЂ; ЕГО СМЕРТЬ И ПОГРЕБЕНІЕ.

Охъ, и ра́дъ-же-бъ я, дитя́ мое́,

До те́бе вста́ти, тобі порядокъ дати, —

До сира́ моги́ла две́рі залегла̀,

Око́нечка заклепи́ла.

Свадебная сиротская пЂсня.

Не стало Шевченка! Смерть разлучила насъ навсегда съ великимъ поэтомъ...

Тарасъ Шевченко родился посреди степей ДнЂпровскихъ, и тамъ, съ молокомъ матери, всосалъ любовь къ родинЂ, ея преданья, ея поэтическія пЂсни. Грустная пЂснь носилась въ убогой хатЂ; качалась убогая колиска; мать прерывала пЂнье... и горячія, сердечныя слезы капали на его лицо; мать брала его на руки, повитого въ лохмотья, и плелась съ нимъ на панщину въ зной и ненастье.

Подростая немного, онъ уже слушалъ козацкія пЂсни и разсказы стараго дЂда, — современника, a быть можетъ, и сподвижника Гайдамакъ, — который выводилъ передъ его глаза кровавыя сцены, полныя ужаса и отваги. Все закаливало эту душу. Жизнь его, отъ рожденья, была наполнена то горемъ, то драмой, то поэзіей. ВсЂ житейскія бЂдствія были для него не слухомъ, a дЂйствительностью; нищета и жалкая доля преслЂдовали по пятамъ и его, и все, что́ было ему близко. Поэтическая и дЂйствительная жизнь народа нераздЂльно отпечатлЂвались на его душЂ.

СлЂпая судьба рано взяла его въ жесткія руки, и не давала его сердцу отдыха. Оторванный нЂкогда отъ родины и семейства, заброшенный далеко отъ друзей, онъ долго изнывалъ одинокій, въ пустынЂ, въ глуши, но никогда не жаловался на свою судьбу, никогда не говорилъ o своихъ страданіяхъ. /2/

»Невсипу́ще горе« не измЂнило его; онъ остался чистъ сердцемъ, — онъ былъ вполнЂ человЂкъ, — во всемъ значеньи этого слова. Поэтъ, гражданинъ, живописецъ, граверъ, пЂвецъ, — онъ вездЂ шелъ честно и разумно.

Эти дарованія совмЂстились въ немъ сколько на отраду и отдыхъ въ тяжелой жизни, столько и на еще горчайшее сознанье своего безотраднаго существованія. У другаго въ жизни можно сосчитать дни горя, у него — счастливые дни.

Для Шевченка настали свЂтлыя минуты, когда, послЂ 10-ти лЂтней разлуки, онъ свидЂлся съ друзьями, съ родиной, съ родными.

НЂжная, теплая душа его была благодарна каждому, кто любилъ его. Благодарность за участье не покидали его никогда. Обвиняемый нЂкоторыми въ неблагодарности, онъ горько былъ этимъ оскорбленъ. Однажды онъ писалъ такъ: «Пригрезилось, будто я освобожденъ отъ крЂпостнаго состоянія и воспитанъ на чужой счетъ. Откуда эта нелЂпая басня — не знаю. Знаю только, что она не дешево мнЂ обошлась.» —

* * *

За мою заочную любовь къ нему, Шевченко встрЂтилъ меня, при первомъ знакомствЂ, братскими объятіями; не отходилъ отъ меня, ласкалъ дЂтей, приходилъ ко мнЂ ночью и безъ церемоніи будилъ, желая насмотрЂться. «Какъ я радъ, что вижу васъ и ваше семейство,» говаривалъ онъ. ДЂти мои, которыхъ онъ прежде никогда не видалъ, трогали его до слезъ, называя по имени съ перваго свиданья: они знали его по портрету. Не время сближаетъ человЂка, a сочувствіе. Мы съ первыхъ сло́въ были одна семья. Пользуясь такою открытою любовью, я позволилъ себЂ высказать Тарасу Григорьевичу все мое опасеніе за дальнЂйшую судьбу его и развернулъ предъ нимъ его будущіе, еще мрачнЂишіе, дни. Слёзы навернулись на глазахъ его, онъ утеръ и всхлипнулъ:» Правда... О, крий Боже! крий Боже!...»

* * *

Здоровье поэта — художника видимо разрушалось. Грусть и душевная тоска, недовольство собою, недовольство жизнью, одолЂвали его. Онъ рЂдко смотрЂлъ въ глаза... На горизонтъ его надвигалась мрачная туча и уже понесло холодомъ смертельной болЂзни на его /3/ облитую слезами жизнь. Онъ все еще порывался видаться съ друзьями, все мечталъ поселиться на родинЂ... и чувствовалъ себя все хуже.

Утромъ, 26 Февраля, въ половинЂ 6-го, не стало Шевченка...

Приведемъ простой, теплый и вполнЂ достовЂрный разсказъ А. М. Лазаревскаго o послЂднемъ днЂ жизни поэта:

«Тарасъ Григорьевичъ началъ чувствовать себя нехорошо съ осени прошлаго года. 23-го ноября, встрЂтившись у М. М. Л. съ докторомъ Э. Я. Бари, онъ жаловался особенно на боль въ груди. Докторъ, выслушавъ грудь, совЂтовалъ Тарасу Григорьевичу поберечься. Съ тЂхъ поръ здоровье его плошало со дня на день. Январь и февраль просидЂлъ онъ почти безвыходно въ комнатЂ, изрЂдка только посЂщая короткихъ знакомыхъ. Въ это время онъ продолжалъ заниматься гравированіемъ, писалъ копію съ своего портрета, бывшаго на выставкЂ, и началъ портретъ одной дамы; послЂдній сеансъ былъ въ концЂ января; онъ весело и спокойно работалъ съ 12 до 4 часовъ.

«Въ субботу, 25-го февраля, въ день имянинъ покойника, первый посЂтилъ больнаго М. М. Л. и засталъ его въ ужасныхъ мукахъ. По словамъ Тараса Григорьевича, съ ночи у него началась сильнЂйшая боль въ груди, не позволявшая ему лечь. Онъ сидЂлъ на кровати и напряженно дышалъ. Напиши брату Варθоломею, сказалъ онъ Л., що мені дуже недобре. ВслЂдъ за тЂмъ пріЂхалъ г. Бари. Выслушавъ грудь, докторъ объявилъ, что водяная бросилась въ легкія.

кМуки страдальца были неописанныя; каждое слово стоило ему страшныхъ усилій. Мушка, положенная на грудь, нЂсколько облегчила страданія, и ему прочли поздравительную депешу изъ Харькова, отъ П. Трунова; спасибі! только и могъ сказать покойникъ. Потомъ попросилъ открыть форточку, выпилъ стаканъ воды съ лимономъ и легъ. Казалось, онъ задремалъ; присутствовавшіе сошли въ его мастерскую (*).

(*) Т. Гр. умеръ въ домЂ академіи художествъ, въ своей мастерской. Постель его стояла на антресолЂ.

Около трехъ часовъ, Тараса Григорьевича посЂтили еще нЂсколько пріятелей. Онъ сидЂлъ на кровати, каждыя 5, 10 минутъ спрашивалъ, когда будетъ докторъ, и выражалъ желаніе принять опій, чтобъ забыться сномъ. ОтвЂчали, что докторъ будетъ въ три часа, но чрезъ нЂсколько минутъ онъ опять началъ тосковать, спрашивая: — /4/ скоро ли пріЂдетъ докторъ. Сравнительно, ему было въ это время лучше. Когда остался у него одинъ В. М. Л., Тарасъ Григорьевичъ началъ говорить, какъ бы хотЂлось ему побывать на родинЂ, и что весной поЂдетъ онъ въ Украину... Ободряя больнаго, В. М. Л. приглашалъ его сдЂлать поЂздку вмЂстЂ съ нимъ въ южныя губерніи. Тарасъ Гр. слушалъ съ удовольствіемъ, охотно соглашался, замЂчая, что родной воздухъ возстановитъ его здоровье: «Отъ якъ бы до-до̀му, тамъ бы я може одужавъ». НЂсколько разъ повторялъ онъ, какъ не хочется ему умирать. Въ это время г. Бари опять посЂтилъ больнаго, нашелъ его въ удовлетворительномъ положеніи и совЂтовалъ продолжать прописанныя средства. Больнаго оставили видимо успокоеннымъ.

«Въ 6 часовъ пріЂхалъ одинъ изъ друзей покойнаго съ докторомъ П. А. Круневичемъ. Больной былъ опять въ трудномъ положеніи. Онъ съ усиліемъ отвЂчалъ на вопросы доктора и, казалось, сознавалъ уже безнадежность своего положенія.

«Къ 9 часамъ пріЂхали снова гг. Бари и Крупевичъ. Они еще разъ выслушали грудь больнаго: вода продолжала наполнять легкія. Для облегченія страданій, поставили другую мушку. ВслЂдъ за симъ, больной получилъ вторую поздравительную депешу, изъ Полтавы: «Батьку! Полтавці поздравляютъ любого кобзаря съ имянинами и просять: утни, батьку, орле сизий! Полтавськая громада». Выслушавъ ее, больной сказалъ: спасибі, що не забувають. Депеша, видимо, обрадовала его. ЗатЂмъ доктора сошли внизъ. Оставшимся при немъ друзьямъ Т. Гр. сказалъ: чи не засну я, — возьмитъ огонъ! Но минутъ черезъ пять онъ отозвался: хто тамъ? и когда на зовъ его явились, то онъ просилъ воротить г. Бари и сказалъ ему: у меня опятъ начинается пароксисмъ; какь бы остановитъ его! Положили на руки горчишники.

«Въ половинЂ 11-го, Тараса Григорьевича посЂтилъ М. М. Л. съ другимъ пріятелемъ; они нашли больнаго сидящимъ на кровати безъ огня; ему было очень тяжело. На замЂчаніе М. М. Л., что, можетъ быть, они его стЂсняютъ, Т. Гр. отвЂчалъ: и справди такь; мині хочетця говорить, a говоритъ трудно. Его оставили одного.

«Почти веіо ночь провелъ онъ сидя на кровати, упершись въ нее руками: боль въ груди не позволяла ему лечь. Онъ то зажигалъ, то тушилъ свЂчу, но къ людямъ, бывшимъ внизу, не отзывался. /5/

«Въ 5 часовъ, онъ попросилъ оставленнаго при немъ М. М. Л. слугу сдЂлать чай и выпилъ стаканъ со сливками. Убери же ты теперъ здЂсь, сказалъ Т. Гр. слугЂ, a я сойду внизъ.

»Сошелъ Т. Гр. въ мастерскую, охнулъ, упалъ, и — въ половинЂ 6-го — нашего дорогаго, роднаго поэта не стало!...«

Изъ бЂдной комнатки покойнаго распространялась страшная вЂсть по Академіи, — разливалась далЂе, далЂе, и пошла, по городу, отыскивая друзей и братій, каждому нанося рану въ сердце.

28-го февраля, утромъ, была похоронная обЂдня. Тяжело, невыносимо — мучительно было прощанье, но, не смотря на то, какое-то отрадное чувство и свЂжесть вЂяли на душу. Храмъ былъ полонъ; ВсЂ соединились братски въ одну печаль, въ одно воздыханіе. БлагоговЂніе къ покойному и ненарушимая тишина были кругомъ. Тутъ не было лицемЂрія: непритворная любовь и уваженіе къ Шевченку крЂпко сдружили насъ.

Невозвратимая утрата снЂдала тоской, давила грудь свинцомъ. Печальные и сраженные горемъ приближались мы, одинъ за другимъ, ко гробу, чтобъ надъ свЂжимъ еще тЂломъ усопшаго высказать его заслугу. Каждый и плакалъ и радовался, слушая публичную оцЂнку поэта-человЂка. Каждое сказанное слово былъ готовъ каждый изъ насъ повторить громко, — оно намъ всЂмъ принадлежало.

Мы помЂстимъ эти надгробныя слова безъ измЂненія и въ томъ порядкЂ, какъ они произносились. Пусть они напомнятъ тотъ грустный день, въ который такъ единодушно, такъ благородно, выразились и любовь и уваженье къ покойному Тарасу Григорьевичу.

СЛОВА НАДЪ ГРОБОМЪ ШЕВЧЕНКА.

I.

П. А. КУЛИША.

Нема́е зъ насъ ні о́дного досто́йного проректи́ рідне украінське сло́во надъ домови́ною Шевченка: уся́ си́ла и вся краса́ на́шоі мо́ви тільки ёму́ одному одкри́лася. A все жъ ми черезъ ёго ма́емо вели́ке й дороге́ намъ пра́во — оглаша́ти ріднимъ украінськимъ сло́вомъ сю дале́ку зе́млю.

Таки́й поэтъ, якъ Шевче́нко, не однимъ Украінцямъ рідний. Де́бъ вінъ не вмеръ на вели́кому Славянському ми́рові, чи въ Сербиі, чи въ Болгариі, чи въ Чехахъ, — всю́ди вінъ бувъ би міжъ своіми. /6/ Боя́вся еси́, Тара́се, що вмрешъ на чужи́ні, міжъ чужи́ми людьми́. Отъ-же, ні! Посередъ рідноі вели́коі семьі спочи́въ ти одпочинкомъ вічнимъ. Ні въ ко́го зъ Украінцівъ не було́ такоі семьі, якъ у те́бе; ніко́го такъ якъ те́бе на той світъ не провожа́ли. Були́ въ насъ на Вкраі́ні вели́кі во́іни, були́ вели́кі прави́тели, a ти ставъ вище всіхъ іхъ, и семья рідна въ те́бе найбільша. Ти бо, Тара́се, вчивъ насъ не люде́й изъ сёго світу згоня́ти, не городи́ й се́ла опано́вувати: ти вчивъ насъ пра́вди свято́і животворя́щоі. Отъ за сю́-то нау́ку зібра́лися до те́бе усіхъ язи́ківъ лю́де, якъ діти до рідного ба́тька; черезъ сю тво́ю нау́ку ставъ ти всімъ імъ рідний, и провожа́ють тебе́ на той світъ съ плаче́мъ и жа́лемъ вели́кимъ. Дя́куемо Бо́гу свято́му, що живемо не въ такий вікъ, що за сло́во пра́вди люде́й на хреста́хъ роспина́ли, або на костра́хъ пали́ли. Не въ катако́мбахъ, не въ верте́пахъ зібра́лися ми сла́вити вели́кого чоловіка за ёго́ нау́ку пра́ведну: зібра́лись ми середъ білого дня, середъ столи́ці вели́коі, и все́ю грома́дою склада́емо ёму́ на́шу щи́ру дя́ку за ёго́ животво́рне сло̀во!

Ра́дуйся жъ, Тара́се, що спочи́въ ти не на чужи́ні, бо нема́е для те́бе чужи́ни на всій Славьянщи́ніі — и не чужі лю́де тебе́ хова́ють, бо вся́ка до́бра и розу́мна душа́ — тобі рідна. Бажа́въ еси́, Тара́се, щобъ тебе́ похова́ли надъ Дніпро́мъ-славу́томъ: ти жъ бо ёго люби́въ и малюва́въ и го́лосно просла́вивъ. Ма́емо въ Бозі надію, що й се твое́ бажа́ння ви́конаемо. Бу́дешъ лежа́ти, Тара́се, на рідній Украіні, на узбере́жжі сла́вного Дніпра, ти жъ бо ёго́ имья́ зъ своімъ и́мьямъ на віки зъедно́чивъ... Ще жъ ти намъ зоста́вивъ оди́нъ завітъ, Тара́се. Ти говоривъ своій непоро́чній му́зі:

Ми не лука́вили зъ тобо́ю,

Ми про́сти йшли, — у насъ нема́

Зерна́ непра́вди за собо́ю...

Вели́кий и святи́й завітъ! Будь же, Тара́се, пе́венъ, що ми ёго́ соблюдемо́ и ніко́ли не зве́рнемо зъ доро́ги, що ти намъ проложи́въ еси́. Коли́ жъ не ста́не въ насъ снаги́ твоімъ слідомъ простува́ти, коли́ не мо́жна бу́де намъ, такъ якъ ти, безтре́петно святу́ю пра́вду глаго́лати; то лу́чче мя мовча́тимемъ, — и неха́й одні твоі вели́кі ре́чи гово́рять лю́дямъ во віки и віки чи́сту, немішану пра́вду!

II.

В. М. БЂЛОЗЕРСКАГО. (*)

(*) РЂчь эта была произнесена не вполнЂ.

Обізвемось до те́бе, батьку іще разъ нашою рідною материною мовою, що нею ти проспівавъ, на всю Украіну, своі думи про-/7/рочи, що нею розважавъ пекучу тугу свого чистого серця и ливъ у наші души огонь святий. Підіймемъ до те́бе свою тиху немощну річъ; рідна та щира, самимъ серцемъ проказана, дійде вона до те́бе: ти и мертвий іі почуешъ.

Чи жъ справді замовкъ ти на віки? ... Замовкъ — и сумно стало округи насъ; здалось намъ, що найкраща, найголосніша струна нашого серця разомъ порвалась у грудяхъ, — що не стало поради вірноі — батька у дітей, нема крила широкого прикрить и зогріть сиротъ... Такъ намъ здавалось, — a теперъ ми вже неймемо тому віри: бо не замовкне во віки твій голосъ міжъ нашимъ народомъ: мовъ луна неперестанна, оддаватиметця вінъ и намъ и насчадкамъ нашимъ, поки не замре у синівъ Украіни щирее серце, поки намъ миле ріднее слово и громадське добро. За твоімъ лётомъ и ми полетіли — и вже не сгорнемо крилъ: підіймемось разъ и вдруге; будемо летіти якъ той голубъ Ноівъ, поки не знайдемо свого пристанища.

Хто́ жъ ти такий, що та́къ орудувавъ нами . за життя свого, и правишъ душею нашею и зъ cii труни тісноі? На що ти живъ у світі? чомъ не затерла тебе гіркая доля, якъ передъ. тобою и за тобою позатирала вона чимало братівъ нашихъ убогихъ и безталаннихъ?. Теперь, зрозуміли и своі и чужі, на що здався твій вікъ недовгий. Душа душу чуе; почула душа наша, за кого ти тужявъ, за кого журився и побивався якъ осужений, за кого серце твое любяче не знало упокою ніколи, и лило гарячи братні слёзи. Въ тихъ теплихъ слёзахъ твоіхъ були людськиі слёзи: угадавъ ти въ кого́ болить и що́ болить — и все росказавъ світу. Ти ввесь у твоіхъ пісняхъ прозорихъ и мощнихъ, якъ филя́ на морі; ввесь изъ твоімъ серцемъ высокимъ, кипучимъ и ніжнимъ, изъ твоею вічнёю тугою за долю людськую. Твоі пісні — високе слово правди и любови — не для самого тільки твого народу.

Бачъ, скільки зібралось доброго люду коло тебе. Різнихъ батьківъ и різнихъ язиківъ, a всі якъ брати тобі рідні, бо ти всімъ жадавъ добра и правди, a для себе дождавсь — тільки тісноі могили. Убога чужа хатина, старенька одежина — отъ усе, що скористувавъ ти своімъ життямъ гіркимъ. «Тільки ёго й доли, що рано заснувъ»...

«Ми не лукавиля зъ тобою,» мовлявъ ти до своеи́ долі: «ми просто йшли: у насъ нема зерна неправди за собою». Отсежъ и твоя слава вічня и скарбъ найдорогший: сёго вже ніщо и ніхто не одбере відъ тебе. Оце жъ и твій завітъ, для насъ, для твоіхъ синівъ-Украінцівъ. Якъ доживемо ми до того, що й объ насъ люде скажуть: «у васъ нема зерна неправди за собою», — оттогді настане тобі праведна наша дяка, и зъ чистихъ ділъ нашихъ спорядится. тобі віковічний памьятникъ. — A поки-що́ — оддихай, батьку, по твоімъ життю тяжкимъ, a насъ, молодшихъ, благослови на неустанну роботу для добра Украни и всёго світу! — /8/

III.

H. И. KOCTOMAPOBA.

Смертный одръ усопшаго поэта не окружали ни родные, ни жена ни дЂти. Одинока была его смерть, напоминавшая украинскую пЂсню:

Ой, загинула козацькая головонька

Безъ роду — родини,

Безъ вірноі дружини.

Но гробъ его теперь окруженъ не чужими. Поэтъ не остался чуждымъ и для Великорусскаго племени, которое воспитало его, оцЂнило и пріютило въ послЂдніе дни его, послЂ долгихъ житейскихъ страданій. Ha его закатъ блеснула прощальною улыбкою любовь, — не женская любовь, часто измЂнчивая и лукавая, a безкорыстная, святая любовь душъ, способныхъ понимать изящное.

Такова сила поэзіи! Въ какой бы исключительной формЂ ни проявлялась она, какъ бы тЂсно ни соединялась она съ народностью и мЂстностью, — ея общечеловЂческій смыслъ не можетъ укрыться и сдЂлается общимъ достояніемъ.

Шевченко не былъ только поэтомъ для Украины: онъ — поэтъ сельскаго народа, воспитавшій въ себЂ поэтическое вдохновеніе его существомъ, и передававшій его образованному міру въ прекрасныхъ безъискуственныхъ образахъ, добытыхъ имъ изъ сокровищницы своей богатой природы.

Простимся съ дорогимъ поэтомъ словами украинской думы:

Слава твоя не вмре, не поляже!

Буде слава славна

Поміжъ козаками,

Поміжъ друззями,

Поміжъ рицарями,

Поміжъ добрими молодцями!

Утверди, Боже, люду Руського,

Народу Християнського,

Зъ черню Дніпровою, Низовою,

На многиі літа,

До конця віка!

IV.

В. Ю. ХОРОШЕВСКАГО. (*)

(*) Съ большимъ удовольствіемъ и признательностью помЂщаемъ здЂсь эту превосходную, благородную рЂчь. Она показала, что нашъ народный поэтъ внушалъ чувства справедливости и соплеменникамъ нашимъ, возвышающимся надъ предразсудками.

Niech też Polskie słowo, krótkie ale serdeczne, zabrzmi przy twojej trumnie, zacny Rusiński wieszczu! Tyś kochał swój kraj ojczysty, swój Dniepr siny, swój lud siermiężny, tyś tego ludu był dzielnym śpiewakiem; na łzę jego tyś zawsze łzą odpowiadał — cześć tobie! Tyś pono nie lubił Polaków, ale tę niechęć ku nim sprawiły w tobie dawne ich błędy, z których na lud twój, przez ciebie gorąco umiłowany, wielkie spłynęły cierpienia; więc téj niechęci przyczyna w tém leży:

«Żeś kochał wielu, żeś kochał wiele.»

Niechże przy twojéj trumnie wszelkie umilkną wyrzuty, niech tylko serdeczne brzmi słowo: cześć tobie! Za błędy ojców nie odpowiadają synowie; nie poruszajmy więc tutaj starych waśni dawno upłynionej przeszłości; powiedzmy raczéj przy tych zwłokach braterskie „kochajmy się!“

Oby śmierć twoja, zacny Tarasie, i ten uroczysty a smutny obrzęd twojego pogrzebu, nowego życia były początkiem! Oby na twéj trumnie kilka przynajmniéj nienawiści ustało, i oby ten mały początek zradzał w przyszłości coraz więcéj wzajemnego zrozumienia się, braterstwa i dawnych krzywd zapomnienia, jak małe ziarnko do ziemi wrzucone obfity plon zradza. Byłby to najpiękniejszy wieniec na cześć twoją i najwspanialszy tobie pomnik, Tarasie!

* * *

Пусть также и Польское слово, короткое, но сердечное раздается у твоего гроба, достойный поэтъ Русинскій! Ты любилъ свой край родной, свой ДнЂпръ синій, свой народъ сермяжный; ты былъ мощнымъ пЂвцомъ этого народа; на слезы его ты всегда отвЂчалъ слезами. Честь же тебЂ, достойный Тарасъ, честь тебЂ! Ты не любилъ Поляковъ, но нелюбье твое къ нимъ произошло въ тебЂ въ слЂдствіе ихъ давнихъ заблужденій, которыя низвели ниспавшія на народъ пламенно тобою любимый, большія страданія... Нелюбья твоего причины въ томъ,

«Что ты любилъ многихъ, что ты любилъ много»!

Но пусть у твоего гроба умолкнутъ всякіе упреки, пусть здЂсь слышится одно сердечное слово: честь тебЂ!

За ошибки отцовъ не отвЂчаютъ ихъ дЂти, не станемъ же вспоминать здЂсь про старыя ссоры давно-минувшаго, a скажемъ лучше братское: «полюбимъ другъ друга!» О, если бы твоя смерть, почтенный Тарасъ, и этотъ торжественно-печальный обрядъ были началомъ новой жизни! О, если бы на твоей могилЂ умолкло хоть нЂсколько ненавистей, если бы это начало повело въ будущемъ къ постепенному взаимному, братскому уразумЂнію и къ забвенію давнихъ неправдъ, и принесло какъ зернышко, брошенное въ землю, обильный плодъ! Это былъ бы твой прекраснЂйшій вЂнецъ и величественнЂйшій памятникъ! /10/

V.

А. С. ЧУЖБИНСКАГО.

He въ степу, не на могилі —

Надъ Дніпромъ широкимъ —

Ти заснувъ еси, Кобзарю,

Вічнимъ сномъ глибокимъ.

Надъ Невою, підъ снігами,

При похмурнімъ сонці,

Ти полігъ еси, мій друже,

На чужій сторонці.

У головахъ не посадять

Червону калину,

Не привіта соловейко

Твою домовину...

Не закуе и зозуля

Де-не́будь въ куточку,

У цвітючімъ та пахучімъ

Вишневімъ садочку...

Кругъ тебе́ чужа-чужи́на...

Та не чужі люде:

Ѐ кому тебе оплакать,

Ѐ — и довго буде.

Покоління поколінню

Объ тобі роскаже,

И твоя, Кобзарю, слава

Не вмре, не поляже!

VI.

П. Н. ТАВОЛГИ.

Плачте очі, виливайте

До слёзини, до росини; —

Боже ти мій! Яка сила

Пішла́ въ домовину... /11/

Се той лежить, що не треба

Було ёму зла́та;

Се той, що душу й тіло давъ,

Безъ плати, за брата;

I піснею сивий голубъ

Гувъ по Украіні,

Бився крильми объ могили —

Святиі руіни;

То полине по садочкахъ —

Жалібно застогне

Зъ дівчиною, що одъ зради,

Якъ билина сохне;

Зъ удівонькою потужить,

Де дітокъ, якъ бобу,

Кричять: »хліба!« — a тутъ нема...

Хоть ізъ мосу въ воду!

Комужъ діло? — безталаннимъ

Все чужіі люди;

A вінъ усімъ братікъ рідний,

Всіхъ приймавъ на груди,

I бідоту i всю въ злоти

Та гіркую долю,

Що позичинее лихо

Не дае покою.

Въ пісні его — янголь плаче

Про людську недолю,

Кожну душу пригортае,

Якъ матуся доню;

Да такъ щиро, та прихильно

Зъ безталаннимъ тужить,

Що i камьяне́е серце

Ростопить, порушить.

Не въ хоромахъ, не въ роско́шахъ

Смерть тебе постигла: —

У хатині орелъ сизий

Склавъ широкі крила;

Дві свити́ни красять стіни,

Да i то старенькі,

Плахоткою сестриною

За́пьяті гарненько, —

Тілки всёго!...

Ой не тільки — дивись скільки

Зібралося люду /12/

Різнихъ батьківъ і язиківъ...

Зовуть тебе къ су́ду!

Щожъ ви плачите, панове?

Суді́те! суді́те!

Про ді́ла его громаді́

Голосно скажіте;

Скажі́ть, якъ туживъ ві́нъ що́-день

За тими́ хто плаче,

Якъ гримівъ звона́ми правди,

Якъ щире, козаче,

Серце ёго пало всюди

Божою росою, —

I прийшли ви еднатись зъ нимъ

Чистою слёзою!

Слёзи cii доще́мъ теплимъ

Кануть въ Украіні,

Розіллютця річеньками

I довго тектимуть.

Ізъ нихъ тума́нець, що-ранку,

На леге́нькихъ крилахъ

Буде летіть, нести росу

На твою могилу.

I рости́ме та могила

Все въ гору, да въ гору

Широкая, та пишная —

Буде і́й простору!..

Може злети́шъ ти, нашъ любий,

На яснихъ промінняхъ,

На могилу, щобъ глянути

Генъ! на Украіну.

Може у́зришъ: край веселий,

Пісня по всімъ полю

Про Тараса — i забудешъ

Свою гірку долю.

* * *

Гробъ не закрывали. Всякій спЂшилъ сорвать на память листъ съ лавровыхъ вЂнковъ, положенныхъ почитателями и почитательницами высокаго таланта и дЂлился этою послЂднею земною памятью. Гробъ несли безъ крышки до самой могилы; траурныя дроги Ђхали порожнія. Тихо, мирно шла густая толпа, наполняя всю улицу. Въ это время посыпалъ частый снЂгъ... «Се діти послали зъ Украіни своі слёзи по батькові», сказала одна Украинка. /13/

Въ послЂдній разъ раздалась «вЂчная память»; гробъ опустили въ могилу; разошелся причетъ церковный; наступила совершенная тишина на полчаса: гробъ запаивали въ свинцовый ящикъ.

ЗдЂсь опять были сказаны рЂчи, которыя мы помЂщаемъ попорядку:

VII.

РІДНЕ СЛОВО Θ. А. ХАРТАХАЯ.

Чи мало зъ чимъ рівняли жисть чоловіка на сімъ грішнімъ світі! рівняли іі зъ каюкомъ, що плава по синёму морю, рівняли іі зъ банькою на воді... свята правда! схопився вітеръ, зірвалась буря, пішла горами хвиля... и баньці и каюкові — капутъ. Рівняли іі зъ билиною у полі, зъ высокимъ деревомъ, котрому черви коріння точуть, — и багацько де-зъ-чимъ рівняли... a я вже не ставъ! — Серце щемить, душа болить, волосся на голові дибомъ стоять; сумно, страшно, якъ спитаешъ себе — «що́ ти и чого живешъ»?

Усі люде виринають на світъ Божій, якъ и жодний, та не всімъ, якъ дѐ-кому, доля придалась. Доля, мовъ пьяний чоловікъ, що по ярмарку зъ пляшкою ходе; частуе всякого, хто на вічі попавсь: иншого до-верху налле, другому тільки чарку піднесе, a третёго и овсі обмене, — якъ лихоманка, не розбіра на кого наскіпатьця: чоловікъ чи панъ — ій все однаково. Вона не зазира нікому ні въ голову, ні въ душу, ні въ сердце. Инший до пяти ліківъ не тяме, — душа якъ вівця надъ сіномъ, — зъ старцівъ сорочку лупе, жуківъ безвиннихъ ногами топче, — a вона до ёго льне и коржі зъ саломъ въ зуби тиче. Одинъ, для своеі користи, радъ усю громаду у старці пустить: вона его шануе. A инший, (бодай не казать!) самъ про себе и думати не дума, не порива очей ні на срібло, ні на золото; его користь — правда свята, его щастя — діло добре: того й не добача, або ще и напуститця на ёго, неначе ій правда ёго у поперекъ лягла: муче ёго̀, вьяне, зъ нігъ валяе, ганя его по світу, якъ ловець бирюка по-полю, не зна де́ ему смерть подіять; зажене ёго́ у такі края, куди воронъ и кістки не занісъ-би. Зажене — бо силу мае. Доля орудуе чоловікомъ, якъ швець шиломъ: куди ввіткне, туди й лизь; якъ добрий козакъ конемъ: — куди п’аня туди іди. Правди у неі на шага не зберетця:

«Тому вона запродуе

Відъ краю до краю,

A другому оставляе

Те, де́ заховають!» /14/

Подякуемъ Богові, що вінъ не давъ намъ знати, що насъ жде за горами! бо якъ-би чоловікъ знавъ, дѐ ёго кості положуть, — не захотівъ би довго жити!

Сумно и страшно вимовить: «Тарасъ Григоровичъ умеръ!» a ще страшніше сказати: »На чужій чужині!« Украіно, мати наша! де́ твоя утіха, дѐ вітае и що̀ теперъ робе?.. Зомліли ніженьки, що по світу носили, зложились рученьки, що тобі̀ служили, закрились карі очі, що на тебе, любуючи й сумуючи, гляділи, минулися думи и пісні! Переставъ твій Тарасъ слёзи лити, стомився, заснути зхотівъ. Матінко наша, Украіно, степи наші, могили, Дніпръ широкій, небо наше сине! хто вамъ пісню заспівае и про васъ загадаетця! хто васъ такъ щиро любитиме и за васъ душу поло́жить! Тарасъ Григоровичъ — у труні, снаряженний на той світъ! Затихъ и замовкъ нашъ соловейко на віки! Украіно, Украіно! де́ твій синъ вірний? Мова Украінська! де́ твій батько, що тебе та́къ шанувавъ, що черезъ ёго и тебе ще́ більше поважати стали. Надумався, наплакався, та й годі сказавъ: тісно ёму́ було на сімъ світі вінъ ёго й покинувъ....

Довго тебе, тату, на Украіну вижидалн; якъ дощику маеваго ждали, — теперъ перестануть! Якъ сонечко ясне, що зъ-за чорнихъ хмаръ визирае, показувавсь ти на рідній землі, та не довго въ ій вітавъ усе тебе доля на чужину закликала — и очі на чужині закрила, въ чужій землі, въ чужій труні тіло поховала. Спижъ, тату, поки правда зъ кривдою силу мірять буде, поки правда запануе на світі!..

VIII.

Н. С. КУРОЧКИНА.

Еще одна могила раскрылась передъ нами! Еще одна чистая, честная, свЂтлая личность оставила насъ; еще одинъ человЂкъ, принадлежавшій къ высокой семьЂ избранниковъ, высказавшихъ за народъ самыя свЂтлыя его вЂрованія, угадавшій самыя завЂтныя его желанія и передавшій все это неумирающимъ словомъ, — окончилъ горькую жизнь свою, исполненную борьбы за убЂжденія и всякаго рода страданій.... Вся его жизнь была рядомъ испытаній; едва подъ конецъ ему улыбнулось счастье: онъ видЂлъ начало того общественнаго дЂла, къ которому стремился всей душой.... Не дожилъ онъ до осуществленія тЂхъ началъ, распространенію которыхъ способствовалъ своими пЂснями.... Но не будемте горевать объ этомъ... не o многихъ можно сказать какъ объ немъ: онъ сдЂлалъ въ жизни свое дЂло! /15/

Счастье въ жизни было не для него, — его ждетъ другое, посмертное счастье — слава....

IX. (*)

ПЕРМИТЯНИНА ЮЖАКОВА.

(*) Эта, и слЂдующія рЂчи, не были произнесены.

Спи, страдалецъ, несчастный другъ бЂднаго народа! Не видалъ ты ясныхъ дней въ своей жизни, потому что туманомъ покрыта была Украина! — Но ты уснулъ на зарЂ свЂтлаго яснаго дня; въ виду земли обЂтованной.

ПЂсня старой твоей родины воскресла въ тебЂ и не умретъ! — Твой Кобзарь будетъ гулять по ней за тебя и, какъ правнукъ твоего дЂда, разскажетъ про давню долю Украіни!

X.

П. П. ЧУБИНСКАГО.

Еще одна потеря въ Славянскомъ мірЂ; еще одна могила на Славянскомъ кладбищЂ.

Угасъ великій поэтъ, угасъ человЂкъ, у котораго не було зерна неправди за собою. Но не потеряется это свЂтило посреди тЂней... Сравняется его могила — но его грустное существованіе, его слова̀ слёзи не погибнутъ и далекіе потомки скажутъ o немъ: недаромь вінъ на світъ родився, свою Украіну любивъ!

Приводимъ еще нЂсколько симпатическихъ стиховъ неизвЂстнаго Псковича:

XI.

Еще прекрасная скатилася звЂзда?

Еще могучая одна угасла сила!...

Нашъ милый братъ, ты ль насъ покинулъ навсегда?..

Украйна своего поэта схоронила... /16/

Исхить же ты изъ сЂверныхъ болотъ

Священный прахъ поэта, — и въ землЂ родной,

Въ виду степей своихъ привольныхъ и цвЂтущихъ,

На берегу ДнЂпра широкаго, сокрой...

То было пламенной мечтой поэта

И не нарушишъ ты высокаго завЂта,

— — — —

Разстались съ могилой только въ 5 часовъ вечера.

Тишина, скромность, общая грусть при погребеніи, — поднимали въ душЂ воспоминанья родныхъ украинскихъ похоронъ. Волненье чувствъ едва сдерживалось; украинки готовы были разразиться роднымъ плачемъ. Тянуло разстаться съ покойникомъ по-своему, хотЂлось оплакивать съ причитаньемъ, голосить. Казалось, духъ Шевченка утЂшился бы этими поэтическими рыданьями своихъ землячекъ. Этотъ порывъ въ украинкахъ былъ бы естественъ; незнакомыя лица замыкали имъ уста. ЗдЂсь, намъ кажется, мЂсто этому плачу. Пусть онъ выскажется, пусть огласитъ могилу — и дойдетъ на родину.

ГОЛОСІННЯ УКРАІНОКЪ.

I.

»Чого́ ти та́къ заду́мався-загада́вся, нашъ ба́тьку рідний! яка́ важка́ ду́ма обняла́ твою́ голо́воньку? Кому́ ти уруча́ешъ вдову́ — Украі́ну и ді́токъ своі́хъ? Хто і́хъ догля́не, хто привіта́е, якъ ти, нашъ го́лубе?! Хто замо́вить намъ таке́ те́пле и щи́ре сло́во, якъ твоя́ свята́ душа́ намъ опові́дала!...

Бо́же!... Розівьютця садо́чки — a тебе́, мій го́лубе, и не бу́де! Защебе́че солове́йко, закуе зозу́ля — a тебе, нашъ жалібнику, и не почу́емъ....

Зъ яко́і жъ сторони́ тебе́, на́ше со́нце, вітати? істи и пити не бу́демъ — тебе́, сирітській нашъ ба́теньку, бу́демъ вигляда́ти....

Хто жъ промо́вить до насъ душе́ю, хто ти́химъ своімъ сло̀вомъ зжене́ тугу зъ на́шого се́рця?... Ти у насъ бувъ ста́рший одъ усіхъ, a якъ загово́ришъ, то, мовъ, найме́нший братъ. Річъ твоя́ ти́ха, a кори́ла собі́ всю Украі́ну!...

Не треба тобі́ ні́ рі́днихъ, ні хрещенихъ ді́токъ, щобъ одпокутовать тобі́ мі́стечко на ті́мъ сві́ті: ти самъ собі́ спокутувавъ страждучи по темнихъ братахъ своі́хъ!... Не оглянулись ми, якъ ти уже й рушивъ на Божу доро́гу... мовъ заря вечі́рняя покотилася — замая́чила — геть, и — згасла!

И жупана на тебе́, якъ слі́дъ, не вложили, шапки зъ кві́ткою, /17/ якъ поводитця, не спорядили! бояръ, сві́тилокъ не скликали, всёго поізда твого красного великого не зі́брали. Весілля ти не мавъ и счастя не знавъ.

Чи зналижъ ми, що ти на годиночку у насъ? »Отта́къ и та́къ,« кажешъ, »ді́тки, робі́ть...« a самъ уже и у Божого порога...

Якъ згадаю тебе, мі́й старший боярине, що ти й на моему весі́ллі співавъ-промо́влявъ и мене рі́дному слову вчивъ, то та́къ и замліе мое серце!... Ніко́ли вже не буде ему спочинку, хиба на годиноньку, якъ паде на ёго живущая-цілющая роса — твоя пі́сня, и радісно и бо́лезно змішаютця моі́ ві́рниі слёзи зъ твоі́ми чистими святими слёзами. Сповнивъ ти наше серце якимсь огнемъ неугасимимъ, — бажаетця любить и любить...

Скільки дівочихъ очей умиетця по тобі слёзою!... Поллютця вони по всій Украіні, якъ почують, що ти, орле нашъ, покинувъ гніздо свое, дітокъ своіхъ, навіки. Скільки сирітъ-покритокъ закуе зозуленьками по батькові, заступнику, оборонцю своему!

Накажи-жъ и моей матері, — сонечку моему, що зайшло одъ мене, — и батьку моему рідному: нехай виглядають и мене за тобою... Доки вже мені́ тутъ пробуватись, даремне землю ва́жити, хлі́бъ чужий заідати да близькихъ серцю слізьми провожати!

Який же ти у мене дорогий бувъ да хороший? a що́ я тобі́ угодного вді́яла! таке́ вже мое́ безталання....

Якъ згадаю, що твою головоньку весною калина не затінить, сонечко наше тепленьке не пригріе, соловейко не защебече надъ тобою, горлички, зозульки весною не прилетять, здаля́ дівчата веснянокъ не заспівають, запашними зіллями, мьятою, васильками, барві́нкомъ, могили не вкриють своі́ми дівоцькими чистими слёзами іі́ не зросять... то ажъ серденько мое мре́, въ душі́ холоне!...

Скі́льки ти намъ одради давъ, a ми тобі...! Коли-бъ була знала, що ти несподіванно такъ насъ покинешъ, ябъ стояла підъ твоімъ порогомъ на-вколі́шкахъ, квилила-бъ, молила-бъ, слёзами-бъ его обмила, щобъ ти, мій незабутий, сподобивъ мене почуть ище разъ твое тихе, благослове́нне, слово!...

II

Мій бра́тіку, мій голу́боньку!.. мій бра́тіку, мій лебе́доньку!.. Мій бра́тіку, мій со́коле!.. мій бра́тіку, моя́ утіхо!..

Кому́ ти насъ уруча́ешъ? И чого́ ти на насъ россе́рдився?.. Чи ми тобі що́-таке́ зроби́ли, чи ми тобі що́ заподіяли, що насъ ти покида́ешъ?.. Прости́ мене́, мій бра́тіку, прости́ мене́, мій голу́боньку!.. Тільки въ насъ було́ утіхи, тільки въ насъ було́ одра́ди, що ти, нашъ го́лубъ си́вий!... Мій бра́тіку, мій голу́боньку... мій бра́тіку, мій сокілоньку!... Куди́ ти одъ насъ відліта́ешъ?.. То вже наші сте́жеч-/18/ки, наші доріженьки заростуть, де ми тебе́ вигляда́ли, де ми тебе́ визира́ли!.. Мій бра́тіку, мій го́лубе си́вий!.. Хто насъ бу́де науча́ти, хто насъ буде пора́жати!.. Да вже для насъ въ світі правди не буде лучче відъ те́бе!.. Мій братіку, мій голубоньку!.. Нікого жъ намъ тепе́ръ буде виглядати! Нікого намъ теперъ буде вижидати... Та ми було́ підемо, та ми було́ ди́вимось.... a якъ побачимо, що мріе, до ми думаемъ — се ти! Наше се́рце, наша душа у тобі!

Та й устань, мій бра́тіку! та й уста́нь, мій голу́боньку! да й подиви́ся, якъ у те́бе бага́цько госте́й понахо́дило!... Твоі дружки́, твоі світи́лки прийшли́ до те́бе... мій бра́тіку, мій го́лубе!... Яке́ жъ у те́бе весільля смутне́ та невесе́ле! Які твоі світилки́ и дру́жки смутни́ та невесе́ли!... Уста́нь же, пора́дь же іхъ!... Встань пора́дь же насъ, якъ імъ ко́ники сідла́ти?... Да вже-жъ імъ ко́ники не сідла́ти, та вже рушники́ не дава́ти!

Мій бра́тіку, мій голу́бонько!.. відкіля́ тебе вигля́дати! відкіля́ тебе́ визира́ти! Чи зъ пісківъ, чи зъ доли́нъ, чи зъ широ́кихъ украінъ?...

Коли́ намъ сподіва́тись тебе́? Чи къ Різдву́, чи къ Вели́кодню, чи къ Святій-Неділоньці?... Къ Різдву́ снігомъ занесе́, икъ Вели́кодню водо́ю заллє, къ Святій-Неділонці траво́ю заросте́!... Чи къ Миколі?! — да й ніко́ли, мій бра́тіку, мій голу́боньку, мій со́коле си́зий!...

Якъ бу́дуть пташки щебета́ти, я бу́ду свого́ бра́тіка вигляда́ти. Якъ бу́де зозу́ля кова́ти, я бу́ду.свого́ бра́тіка дожида́ти.... Уже-жъ зозу́ля куе́-ранку́е, да и ніхто зозу́лі не чу́е!... Мій бра́тіку, мій го́лубе! мій бра́тіку, мій со́коле я́сний!...

Мій бра́тіку, мій го́лубе!.. Да кланяйся моій матінці, да кла́няйся моій голу́боньці ни́зькимъ покло́номъ та вірнимъ сло́вомъ... щобъ насъ не забува́ла!

Моя ма́тінко, моя́ голу́бонько! моя́ ма́тінко, моя́ пора́донько! моя́ ма́тінко, моя́ зозу́ленько!... И на-що́ ви виклика́ете ёго до се́бе!.... и чому́ ви намъ ёго́ не оставля́ете на потіху!?.. Моя́ ма́тінко, моя́ голу́бонько!.. Да й стрічайте ёго да й познава́йте ёго! — свого́ си́на со́кола! Вінъ несе до васъ вісточку одъ насъ, біднихъ сиріточокъ!..

Прийма́йте ёго́, пригорта́йте до се́бе!...

Прощай, мій бра́тіку! прощай, мій сокілоньку!..

* * *

Могила Шевченка находится на Смоленскомъ кладбищЂ, на томъ самомъ мЂстЂ, гдЂ иногда сиживалъ и задумывался покойникъ. Онъ даже рисовалъ это мЂсто.

Прощай, мой дорогой! какъ теперь вижу тебя — съ опущенною внизъ головою, руки въ карманы, глаза всегда грустные....

Выпущенный на волю, Шевченко Ђхалъ на параходЂ и три ночи /19/ не смыкалъ глазъ. Оставивъ въ Астрахани свой наемный чуланъ, Шевченко отдыхалъ въ дорогЂ; онъ былъ успокоенЂ дружескимъ человЂческимъ пріемомъ пароходной публики, отъ котораго давно отвыкъ. Въ своемъ дневникЂ онъ писалъ: «ВсЂ такъ дружески-просты, такъ внимательны, что я отъ избытка восторга не знаю что́ съ собою дЂлать и, разумЂется, только бЂгаю взадъ и впередъ по палубЂ, какъ школьникъ, вырвавшійся изъ школы. Теперь только я сознаю отвратительное вліяніе десяти лЂтъ, — и такой быстрый и неожиданный контрастъ мнЂ не даетъ еще войти въ себя. Простое человЂческое обращеніе со мною, теперь мнЂ кажется чЂмъ-то сверхъестественнымъ, невЂроятнымъ». Душа его была сильно встревожена: знакомые мотивы, малЂйшее чувство, — потрясали его до глубины души. Три ночи на параходЂ вольноотпущенный буфетчикъ игралъ на дурной скрыпкЂ и Шевченко заслушивался его скорбныхъ, вопіющихъ звуковъ, и писалъ: «Три ночи этотъ вольноотпущенный чудотворецъ безвозмездно возноситъ мою душу къ творцу вЂчной красоты плЂнительными звуками своей скрыпицы. Изъ этого инструмента онъ извлекаетъ волшебные звуки, въ особенности въ мазуркахъ Шопена. Я не наслушаюсь этихъ общеславянскихъ, сердечно, глубоко-унылыхъ пЂсень. Благодарю тебя, крЂпостнаго Паганини! Благодарю тебя мой случайный, мой благородный!....»

Ему даже не удалось дождаться того радостнаго дня, когда милліоны народа вздохнули свободнЂе....

Что прибавить ко всему сказанному? Малороссы, Великороссіяне, Поляки, мужчины, женщины, оплакали Шевченка. ОцЂнка частью сділана, но вполнЂ оцЂнится поэтъ-художникъ не теперь. Полный разборъ его жизни требуетъ годоваго труда.

Онъ былъ живая пЂснь.... живая скорбь и плачъ. Онъ босыми ногами прошелъ поколючему терну; весь гнетъ вЂка палъ на его голову; покоя не было этому вдовино́му сыну. Но иногда онъ возносился духомъ, пробуждалъ и зарождалъ, поддерживалъ и укрЂплялъ въ каждомъ — то пЂснію, то словомъ, то собственною жизнію — правду, и безграничную любовь къ сіромЂ.

Вышедъ изъ простаго народа, онъ не отворачивался отъ нищеты и сермяги — нЂтъ, напротивъ! — онъ и насъ обернулъ лицомъ къ народу, и заставилъ полюбить его и сочувствовать его скорби. Онъ шелъ по-пе́реду, указывая и чистоту слова, и чистоту мысли, и чистоту жизни. /20/

Какъ художникъ (въ прямомъ смыслЂ) онъ заслужилъ себЂ имя доброе и честное. И на этой дорогЂ онъ былъ одинъ изъ первыхъ обратившихся къ родному. Я напомню его давній художественный трудъ: »Живописная Украина,« — потомъ множество другихъ рисунковъ, и особенно: »Блуднаго сына«. Въ народномъ искусст†ни у кого не высказалось столько сознанья, столько силы, какъ у него. Тогда, какъ другіе ловили прелесть, съ спокойнымъ духомъ писали мирный уголокъ, свадьбу, ярмарку и проч., — его духъ волновался, страдалъ, и выливался горькими слезами, которыя потомъ обратились въ безпокойное негодованье, залитое желчью.

— НЂкоторые, знающіе Шевченка — какъ поэта — слегка, упрекаютъ его въ однообразіи. Упрекъ этотъ несправедливъ. Его поэзія была отголоскомъ жизни, однообразнымъ на столько, на сколько однообразна жизнь народа. Онъ слишкомъ глубоко чувствовалъ, слишкомъ былъ близокъ бездольной голотЂ. КрЂпостное горе всегда стояло передъ его глазами. Душа его нашла себЂ одно созвучіе, одно подобіе — народъ.... Слова́ его замирали на устахъ, — вырывались одни рыданія.

Я не бачу счастливаго —

Все плаче, все гине...

И радъ би я сховатися,

Аледе́ — не знаю.

Скризь неправда — де не гляну...

Серце вьяне, засихае,

Замерзають слёзи......

И втоми́всь я, одино̀кий,

На самій доро́зі.

Оттаке́-то! не здиву́йте,

Що во́рономъ кря́чу:

Хма́ра со́нце заступи́ла —

Я світа не ба́чу

* * *

Жизнь Шевченка, вся вмЂстЂ взятая, есть пЂснь. Это — печальное, высоко-художественное произведеніе. Вырванный изъ народа, онъ представляетъ собою самый поэтическій его образчикъ.

Добрый до наивности, теплый и любящій, онъ былъ твердъ, силенъ духомъ, — какъ идеалъ его народа. Самыя предсмертныя муки не вырвали у него ни единаго стона изъ груди. И тогда, когда онъ подавлялъ въ самомъ себЂ мучительныя боли сжимая зубы и выры-/21/вая зубами усы, въ немъ достало власти надъ собой, чгобъ съ улыбкой выговорить »спасибі«, — тЂмъ, которые объ немъ вспомнили вдали, на родинЂ.

Дружеское участіе оживило умирающаго. — Онъ отдалъ жизнь свою народу всецЂло и до смерти стоялъ у него на стражЂ, стремясь избавить его грамотой отъ нелЂпаго невЂжества и защищая отъ грозящаго ему насильственнаго просвЂщенья; трудовую свою копЂйку онъ отдавалъ на народъ. Съ какой радостью онъ встрЂтилъ первую Граматку Кулиша. — »Этотъ первый свободный лучъ свЂта, могущій проникнуть въ сдавленную крЂпостную голову«!... Онъ былъ сила, сплавляющая насъ съ народомъ. Онъ пробудилъ насъ къ новой жизни.

Замолкли его уста.... Смерть холодомъ легла на разумное широкое чело поэта. Несчастіе тЂшилось надъ нимъ. Развитіе его послужило ему только для горшаго уразумЂнія печальнаго своего существованія.

...Разрушительной силой смерти онъ отнятъ отъ насъ. Кто наслЂдуетъ его чудную пЂснь...

Засыпана твоя могила.

....Въ кругъ тебя все могилы и д†дЂтскія могилы подлЂ... бЂдныя, безъ вЂнковъ, безъ крестовъ...

Мы дорожили каждымъ словомъ поэта при жизни; теперь — это святой долгъ каждаго. Пусть каждый припомнитъ что́-нибудь, — все теперь дорого. Пусть каждый послужитъ листкомъ для его вЂнка. Теперь время собирать его многозначущее жизнеописаніе. Отъ него мы не услышимъ ничего. Онъ съ собой унесъ многое на что недоставало у него силы разсказать. Онъ старался забыть свою жизнь, онъ скрывалъ ее — отъ друзей и отъ враговъ.

...Заховаю змію люту

Коло свого серця,

Щобъ вороги не бачили,

Якъ лихо сміетця......

... Нема во́рогівъ у могили... НЂтъ и не должно ихъ быть. Не-отъ-кого скрывать печальныхъ дней Шевченка. Не въ смЂхъ они послужатъ, a составятъ славу и честь человЂка.

Л. Жемчужниковъ.

5 Марта 1861 г.

Див. також переклад розширеного варіанта спогадів Л. М. Жемчужникова.

---

© Сканування та обробка: Максим, «Ізборник» (http://litopys.kiev.ua)
5.X.2007

---

‹‹   Головна