Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи
[Життя й революція. — 1926. — вересень. — С. 73-89.]
‹‹
Головна
ТРАГЕДІЯ САМОТНОГО ЧУТТЯ.
(Шевченко й Ликера).
ОЛЕКСАНДЕР ДОРОШКЕВИЧ.
„... Я по плоті і духу син і рідний брат нашого безталанного народа, та й як-же себе поєднать з собачою панською кров’ю? Та й що та панночка одукована робитиме в моїй мужицькій хаті! З нудьги пропаде та й мені укоротить недовгого віку.“
З листа до Варт. Шевченка з 7 грудня 1859 року.
I.
Романічними епізодами в Шевченковому житті мало цікавилися наші історики літератури: ніби не до лиця вони були суворому революціонерові, непохитному страдникові за ідеї соціяльного й національного визволення. Ніби не були вони помітні в тому блискучому комплексі Шевченкової спадщини, з якою поет увійшов в історію нашого громадського руху: салоновим кавалером, митцем легкого флірту Шевченко не був ніколи і бути не міг, і ми не уявляємо собі такого ученого „статистика“, який ураховував-би Шевченкові симпатії з такою-ж принаймні ретельністю, як це робиться що-до Пушкіна.
А проте саме цей бік Шевченкової психіки, дуже мало досліджений, викликає чимало цікавости своїми романтичними таємницями, своїм глибоко захованим віддихом геніяльної індивідуальности. І не тільки фрайдизм мусить учепитися за романічні факти з Шевченкового життя (а фрайдисти, треба сказати, цікавилися Шевченком ще з відомої брошури д-ра С. Балея — „З психології творчости Шевченка“ — 1916): кожний, хто пильно шукає звязку між дійсним, непідфарбованим життям поета та його творчістю, мусить свою спостережливість звернути в цей бік. Шевченко не мав своєї Лаури, але він мав свою Беатріче — і то не тільки в символічному образі кучерявої Оксани. Надземна романтика жіночої постати, що колись вабила уяву великого італійського поета, увесь час була властива і Шевченкові: звідци, мабуть, ці постійні, вперті шукання „спорідненої душі“, що тягнуться через усе стражденне Шевченкове життя. Звідци, мабуть, і та надзвичайна ідеалізація жінки-покритки, жінки-матери, жінки-дівчини, що рішуче вирізняє творчість нашого поета серед низки геніяльних його сучасників, виходців з инших суспільних клас. Правда, в житті Шевченко був позбавлений впливів обмеженої міщанської етики — відомі його бурхливі пригоди з випадковими, на гроші ласими жінками, відомі й прикрі наслідки цього в його надірваному організмі, що врешті прискорили трагічний кінець. Але Шевченко, чи не під впливом романтичної теорії про ролю поета, ніколи не переносив подібних обставин свого особистого життя, яке не могло подобатись вузьким міщанам або й нещирим моралістам, на тематику своєї поезії, /74/ крім, може, відомого глузливого звертання до „великомучениці-куми“. Шевченкова муза справді таки була глибоко моральна, позбавлена того нашарування нездорової еротики або й цинізму, яке так і б’є з поезії Пушкіна. Проте Шевченко був поет-лірик, тоб-то він емоціями жив, емоції найбільше й найгостріше відчував. Ось чому його поезія не може не відбивати тих епізодів його особистого життя, які зворушували, збурювали його емоції. І серед цих епізодів величезної ролі набуває його любов, його прихильність до жінки, його зустрічі з жінками.
Серед галереї жіночих постатів, що збуджували глибше почуття в великому поетові і залишали якийсь слід у творчості, здавна вже звертала на себе увагу одна — Ликера Полусмакова, по чоловікові Яковлева. Епізод з Ликерою не тільки глибоко зачепив Шевченкове почуття, але й закінчився надзвичайно трагічно, може навіть прискоривши поетову хворобу, як дехто здогадується. Епізод цей відбився в Шевченковій поезії трьома ліричними шедеврами („Ликері“ — 5 серпня 1860; „Н. Я. Макарову“ — 14 вересня 1860 і „Л.“ — 27 вересня того-ж року; майбуть чи не до Ликери стосується і вірш „Росли укупочці,“ написаний 25. VI. 1860) і знайшов собі відгук у Шевченковому листуванні (листи до брата Вартоломея з 22 серпня і 5 жовтня 1860 р.), викликавши чималу мемуарну і дослідчу літературу. Ликера, дівчина-крепачка з Ніженщини, трагічним відблиском промайнула на схилі Шевченкового життя, завдавши йому багато гірких хвилин, усвідомивши в йому почуття своєї ізольованости в тодішньому суспільстві. Прекрасно він висловив свій настрій у вірші „Н. Я. Макарову“, стилізованому під народньо-поетичну символіку:
Барвінок цвів і зеленів,
Слався, розстилався,
Та недосвіт перед світом
В садочок укрався;
Потоптав веселі квіти,
Побив, поморозив...
Шкода того барвіночка, —
Й недосвіта шкода!
Зрозуміло, що ми присвячуємо цьому загадковому епізодові в Шевченковому житті окрему статтю; ми маємо не тільки подати нові, невідомі ще широкому загалові матеріяли, але й переглянути деякі питання, що в попередній літературі не здобули авторитетного вирішення.
Але перш за все нагадаю деякі факти з відомих джерел, які переказують цей епізод. Ось як одбився він в уявленні Тургенева 1):
Шевченко, познакомившись с г-жею Кар-ской, 2) стал посещать ее чуть не каждый день...
У г-жи Кар-ской находилась в услужении девушка Малороссиянка, по имени Лукерья; существо молодое, свежее, несколько грубое, не слишком красивое, но по-своему привлекательное, с чудесными белокурыми волосами и той не то горделивой, не то спокойной осанкой, которая свойственна ее племени. Шевченко влюбился в эту Лукерью и решился жениться на ней; Кар-ские сначала диву дались, но кончили тем, что признали ее невестой поэта и даже начали делать ей подарки и шить приданое; с своей стороны Шевченко усердно готовился к свадьбе, к новой жизни... Но Лукерья сама раздумала и отказала своему жениху. Ее, вероятно, запугали уже немолодые лета Шевченка, его нетрезвость и крутой нрав; а оценить высокую честь быть супругою народного поэта она не была в состоянии. Я несколько раз видел Шевченка после его размолвки с Лукерьей: он казался сильно раздраженный.
От цей зовнішній перебіг фактів. Його згодом не раз відновляли, доповнюючи иншими деталями 3),
1) Празький Кобзарь (1876), т. І („Споминки І. Тургенева“), стор. IV і далі.
2) Карташевська Варвара Яковівна, рідна сестра Миколи Якововича Макарова — відомого приятеля Шевченка, Куліша, Марка-Вовчка. Про це детально скажемо далі.
3) Пор. „Воспоминания о Т. Г. Шевченке“ Надії Кибальчич („Кіев. Старина“, 1890, кн. 2 і галицька „Зоря“, 1892, № 5); відповідні сторінки в книгах М. Чалого („Жизнь и произведения Т. Шевченка“ — 1882) і Кониського („Тарас Шевченко-Грушівський“, т. II); статтю К. Широцького — „Шевченкова наречена“ („Літ. Наук. Вісн.“ 1911, 2) і уваги П. Зайцева — „Новое о Шевченке“ („Русский библиофил“, 1914, к. 1).
але в досі ми маємо чимало темних, /75/ нез’ясованих місць у всій цій трагічній історії. Пояснюється це тим, що в наших руках до цього часу була виключно мемуарна література, при чім саму подію тлумачили люди, які на неї дивилися крізь свої класові забобони. Шевченкове оточення, українське й не-українське, не могло зрозуміти, а тим більше оцінити бажання поетове побратися з селянкою, а не з „панською кров’ю“. Спомини Надії Кибальчич, листи Олександри Кулішевої, Надії Забілиної та инших „дієвих осіб“ у цій трагедії — усі вони наочно доводять, що між Шевченком і його найближчим громадським оточенням в цьому питанні, як і в багатьох инших, була неперейдена соціяльна прірва, було повне класове розходження. Ізольованість, самотність Шевченкова в цьому питанні, як і в багатьох инших, — то ізольованість людини, яка народилася в переходову, переломну добу і діяла в чужому сояцільному оточенні, випередивши вихід на історичну арену своєї суспільної класи. Прекрасно це поясняє між иншим сам поет у своєму відомому листі до брата Вартоломея з 22 серп. 1860 р.
Будущее подружжя моє зоветься Ликерія, крепачка, сирота, така сама наймичка, як і Харита, тілько розумніша одним — письменна і по-московськи не говоритъ. Вона землячка наша з-під Ніжина. Тутешні земляки і землячки наші (а надто панночки) як почули, що мені бог таке добро послав, то ще трошки подурнішали. Гвалтом голосять — „не до пари і не до пари!“ Нехай їм здається, що не до пари, а. я добре знаю, що до пари 1).
Отже, можна вважати, що саме їхні міщанські забобони заваджали їм правильно освітлити події, і ми через те в мемуарній літературі маємо чимало фактичних прогалин, огріхів, наочних помилок. Серед таких прогалин у мемуаристів можемо вказати хоча-б такі нерозвязані проблеми: 1) час знайомства Шевченка з Ликерою; 2) постать самої Ликери; 3) ім’я поміщика, що мав над нею кріпацьке право; 4) обставини Ликериного життя після того, як вона погодилася побратися з поетом; 5) причини розриву Шевченка з своєю нареченою.
Ми зараз не можемо остаточно розвязати ці всі (та й инші) питання, звязані з трагічним романом Шевченка: мабуть, инші дослідники зберуть тут цінніші документи. Але „причинки“ до цього розвязання ми спробуємо дати, ознайомивши читачів з тими новими матеріялами, які опинилися в моїх руках. Перша „серія“ — то стаття про цей епізод з батькових слів Миколи Миколовича Макарова, сина Миколи Якововича; другий документ — уривок з листа Марії Григорівни Карташевської до Віри Сергіївни Аксакової. Наприкінці я спробую зробити свої підсумки з приводу нових фактів, що їх констатують нижчепубліковані матеріяли.
II.
Син М. Я. Макарова, Микола Миколович Макаров (1863 — 1917) склав статтю — „Последняя любовь Тараса Григорьевича Шевченко (из семейного архива)“. Цю статтю з своєю передмовою ласкаво передав нам для публікації в українському журналі Іван Павлович Голубйов 2),
1) Твори Шевченка, вид. Яковенка, т. II, ст. 440. Порівн. думку в цій справі акад. С. Єфремова — „Шевченко“ (1914), стор. 230.
2) Повинен тут висловити шановному І. П. Голубйову свою найщирішу подяку за дозвіл працювати в архіві Макарових. Активний учасник громадянської війни в лавах Червоної армії, І. П. Голубйов чудово розуміє значіння подібних архівів колишніх наших культурників для освітлення основних проблем українського літературно-громадського руху. Ось чому він і передав свої матеріяли для публікації в українських виданнях. Що-до статті, то в листі до мене Іван Павлович пише: „Статтю Н. Н. Макарова я выслал Вам целиком, без моих исправлений, не без оснований, т. к. полагал, что вычеркнутое мною (в том числе и анахронизмы) могут иметь для Вас существенное значение, и кажется в этом не ошибся. Для печати же мною приготовлена статья в другом плане. Поэтому... предо-/76/ ставляю Вам полную возможность внести нужные изменения и пополнить имеющимся материалом“.
Таким чином, тільки завдяки енергії І. П. Голубйова стаття М. М. Макарова збереглася і подається тепер в українському тексті. До речи, є звістка („Кіев. Стар.“ 1899, X), що М. Макаров подав якісь відомості про Ликеру в газ. „Кавказ“, але цієї газети я знайти не міг.
зять М. М. Макарова і теперішній розпорядник його архіву. М. М. 1) не стежив за розвитком Шевченкознавчої літератури, а тому в своїй статті він подає, ніби нові, ті матеріяли, які вже використані попередніми дослідниками, головним чином — М. Чалим в його відомій книзі „Жизнь и произведения Тараса Шевченка“ (К. 1882). Поруч з цим М. М. подає деякі свої пояснення відомих уже фактів „на основании... рассказов современников поэта“, тоб-то, очевидно, в першу чергу свого батька М. Я. Макарова. Не беручи активної участи в українському культурному рухові, М. М. у своїх вступних нотатках висловлює деякї думки, можливо — „підцензурні“, але анахроністичні в сучасних умовах буйного національного розвитку України, инколи й суперечні твердо встановленим фактам. Ось чому, публікуючи статтю М. М. Макарова в точному перекладі на українську мову (документи подаю, звичайно, в мові оригіналу), я додержуюсь таких принципів: 1) викидаю вступ, де немає безпосередніх мемуарів, а лише загальні міркування; 2) знов передруковую вже відомі документи (листи), бо деякі з них у Макарова мають довшу чи иншу редакцію і точну транскрипцію 2), а крім того — подані в повній формі вони краще освітлюють питання (додатки, що їх не має текст М. Чалого, я подаю в квадратових дужках); 3) оцінку поданих тут фактів я роблю, як уже вказано, в останньому розділі. Подаю текст.
„...До цього (українського, Ол. Д.) гуртка належав і мій батько, на той час 32-хрічний молодий літератор, українець з походження і переконання; він брав активну участь в українській літературі, завдяки чому і познайомився близько з Тарасом Шевченком.
Такий був стан речей, коли трапилась та, хоч і незначна, але фатальна для Шевченка подія, про яку я згадав вище (приїзд Ликери, Ол. Д). Річ у тім, що на кінець 59-го року, на різдвяні свята, до Петербургу з Полтавщини перебралася моя баба по батькові, Анастасія Олександрівна Макарова, яка захопила з собою за покоївку кріпосну дівчину Анкеру Полусмакову.
1) Сповіщаємо деякі біографічні дати з життя М. М. Макарова (з листа до мене його зятя І. П. Голубйова). Народившись 1863 р., М. М. закінчив Олександрійський ліцей у Петербурзі, потім почав службу в міністерстві закордонних справ (в Парижі), але покинув коронну службу і вступив актором у якусь мандрівну трупу. Згодом (1889) М. М. перебрався в Тифліс, де служив по хліборобству. Тут він визначився, як російський громадський діяч, фейлетоніст, театральний критик, актор, талановитий організатор театру. Ось що про нього писав „Голос Кавказа“: „12/1 в Тифлисе скончался Н. Н. Макаров, старейший тифлисский журналист. Покойний был известен, как театральный критик, далеко за пределами края. Его общественная деятельность как журналиста носила строгий отпечаток беспартийности, редкого дара журналиста настоящего времени, смело и умело высказывающего свои взгляды. В лице покойного театр и театральная литература утратили серьезного и умного знатока этого искусства. Н. Н. Макаров был популярен в широких слоях общества и к его справедливому голосу прислушивались. Его перу принадлежат много статей, написанных в „Голосе Кавказа“ в период времени с 1907 — 9 гг.“.
2) Сам я документів не бачив і скрізь користуюся з копій, зроблених і звірених І П. Голубйовим. Усі вони тепер належать Інститутові Т. Шевченка і переховуються в Харкові. Шевченкові листи звірив з оригіналами тов. І. Я. Айзеншток, якому я за це дуже вдячний.
У Петербурзі баба моя оселилася у своєї заміжньої дочки, моєї тітки, Варвари Яковівни Карташевської, яка жила з чоловіком на розі Ямської і Малої Московської у великому будинкові; цей будинок нале-/77/жав родині Карташевських і був заселений виключно членами цієї численної родини.
Покої моєї тітки або, певніше, її чоловіка, тепер небіжчика, Володимира Григоровича Карташевського, на той час сміливо можна назвати „літературними“, бо в них, принаймні раз на тиждень, сходилося погуляти в карти, побалакати і повечеряти товариство, що його членами були: Тургенев 1), Писемський, Некрасов, A. Тютчев, критик П. В. Аненков, який потім і споріднився з нашою родиною, побравшися з сестрою моєї баби, Глафірою Олександрівною (уродж. Ракович), українська письменниця Маркович, відома під псевдонімом Марка-Вовчка, історик Куліш та багато инших осіб, які мали стосунки з цим гуртком. Нема чого й казати, яким бажаним гостем був там Тарас Шевченко 2).
На цей час припадає перша з Шевченкових записок, яка збереглася, до мого батька, де мова мовиться власне про одну з таких вечірок 3). Ось ця записка (1860), написана на аркуші білого поштового паперу і надіслана, очевидно, без конверта, бо адреса міститься на четвертій сторінці:
„Дознайтесь, будьте ласкави, чи буде дома завтра въ вечери Варвара Яковлевна. Якъ що буде? то и я до неи прибуду зъ И. С Тургеневимъ. И вы прибувайте якъ матимете часъ. Оставайтеся здорови, та незабудьте завтра въ ранци оповистить мене искренняго вашого Т. Шевченко. 7-го февраля“. Адреса: „Высокоблагородному Николаю Яковлевичу Макарову“.
Незабаром після приїзду до Петербургу привезена моєю бабою Ликера захворіла на якусь шкіряну хворобу; її вмістили до лікарні. Виявилося; що це звичайна короста (чесотка), і Ликера за деякий час вийшла з лікарні, зовні значно змінившися на краще, тоб-то біла і рум’яна. Вона була висока на зріст, ставна (в оригін. — статная, О. Д.), те, що звуть belle femme; мала гарні коси, чудові (в ориг. — красивые) очі і білі зуби; але — і в цьому збігаються всі свідчення сучасників — вона не визначалася правильними рисами обличчя або оригінальністю виразу, а являла собою звичайнісінький (в ориг. — самый ординарный) тип простої української селянської дівчини.
Поява Ликери в її перетвореному лікарнею вигляді навела батька мого на фатальну думку. Бажаючи особливо догодити Шевченкові, він надумався пошити для Ликери справжнє українське убрання з усіма його яркими і різнокольоровими атрибутами, з тим, щоб вона в цьому убранні прислуговувала за столом, коли серед гостей буде Шевченко. Ця вигадка легко могла виникнути в завзятого українофіла (в ориг. — ярому украинофилу);на Шевченка-ж вона справила цілком несподіване вражіння, що про його наслідки читач зараз довідається з слів сучасників.
1) Існування цього „салону Карташевських“ відоме в літературі. Вище ми подали аналогічне свідчення Тургенева; можна було-б додати численні вказівки в инших його листах, а особливо — в його листах до В. Я. Карташевської, опублікованих С. О. Пересельонковим в журн. „Голос Минувшего“ (1919, І).
2) Шевченка познайомив з Карташевськими Гр. Галаган — див. лист Галаганів про це в моїй статті „Шевченко в приватному листуванні“ („Записки іст.-філ. відділу УАН“, кн. 7 — 8). Згадує Шевченко в своєму „Щоденникові“ під 14 квітня 1859 р. про Карташевських: „Нежеманные, милые настоящие землячки“.
3) Примітка М. М. Макарова. У батькових паперах знайшлася ще тільки одна записка, яка стосується до сходин у моєї тітки: це записка Олексія Писемського, що я її наводжу тут: „Для меня это еще гораздо удобнее, многоуважаемый Николай Яковлевич, потому что я завален делами. Сегодня даже не обедал у Тургенева, а целый день вожусь с коректурой, да и заврашний день предстоит то же удовольствие. До свидания. Дамам вашим мое усердное почтение“ (Дати немае).
Я тільки повинен пояснити, що з огляду на від’їзд моєї баби і виїзд на літо за кордон родини Карташевських та мого батька, Ликеру при-/78/ ділили до двох сестер Василя Михайловича Білозерського: Олександри Михайлівни Куліш та Надії Михайлівни Забіло, які цього літа в Стрєльні винаймали дачу і провадили спільне господарство. Одній із цих тимчасових господинь Ликериних, О. М. Кулішевій, я тепер і даю слово 1):
„27-го июля, в день ангела Пантелеймона Александровича 2), — пише вона до батька в листі з 3-го серпня 1860 року, — [приехали к нам братья, а именно Вася и Виктор 3), которые уже здесь недели три, и Матвей Т. 4]. За обедом я поперхнулась и говорю, что будет к нам гость, [и предсказываю Тараса Григорьевича]. Так и случилось: после обеда он приехал и сделал предложение Лукерии в саду, а [потом] я, ничего не подозревая, пошла к нему в сад; он, помолчав немного, сказал: „Я пріихавъ до васъ Лукерію сватать, порадьте мене, у мене тутъ нема никого“. Вы вообразить себе не можете, до чего я была изумлена не тем, что он хочет жениться на горничной, а тем, что он избирает себе в подруги Лукерию! Что на это сказать, зная отчасти очень незавидные качества, привившиеся к Лукерии, посредством ли рабства, или она от рождения так испорчена. Попавшись так неожиданно в посредницы в таком важном деле и сознавая полную необходимость для светлых осенних дней Тараса Григорьевича в доброй, преданной подруге жизни, я, несмотря на все это, считала долгом высказаться откровенно, чтобы после не упрекать себя в неискренности: и хорошее и дурное поставила на вид; последнего было даже больше. Он говорит мне, что не преувеличиваю ли я. — Нет, я говорю вам для того, чтобы после совесть меня не упрекала, что я, любя вас, могла что-нибудь от вас скрыть. Я не обижусь, если вы не поверете моим словам: я ее мало знаю, и, пожалуйста, проверте мои наблюдения, расспросите у тех, которые ее знают более меня, достойна ли она вас? — Он очень благодарил меня и, кажется, хорошо понял, что все это говорилось искренно, [по крайнему пониманию человека и желая обоюдного счастья как одному так и другому, хотя я за него больше боюсь, чем за нее]. Как она холодно приняла его предложение, хотя через час все во дворе от нее знали об этом“...
Того-ж самого дня, коли Шевченко від’їхав, Ликера схотіла сповістити мого батька про цю пропозицію, і Олександра Михайлівна Кулішева написала під її мову листа до батька, від 27-го липня 5).
1) Дальший текст є і в Чалого, згад. тв., ст. 165 і далі, але в трохи иншому розпологові абзаців. Не бачивши оригіналу, не можу сказати, яка редакція до нього ближча. Правопис у російських листах сучасний.
2) Куліш, який на той час був за кордоном.
3) Василь (згодом редактор „Основи“, кирило-методієвець) і Виктор Білозерські.
4) Мабуть чи не Матвій Симонів, відомий етнограф (псевдонім — Номис).
5) Хронологія цих листів трохи дивна, але ми залишаємо її без змін.
„Я представить себе не могу той минуты, добрый [Николай] Яковлевич, — писала вона згодом, — когда вы увидите письмо мое, писанное к вам от имени Лукерии, такого рода. Ожидали-ли вы этого? Вы более это могли предвидеть, чем мы!“
Ось цей лист цілком:
„Милый, драгоценный Николай Яковлевич! Осмеливаюсь вас побеспокоить и написать вам. Прошу я вас, не откажите мне в моей к вам просьбе, что я у вас попрошу. Так как теперь находится мне жених и сватает меня, я вас прошу убЂдительно, если для вас не затруднительно, то вы меня отдайте, ежели вы можете для меня сделать этакое счастье; я к вам пишу все равно как к своему отцу, я за вас буду бога молить целый век и прошу я вас, не оставьте, хотя я, может быть, и не заслужила у вас этого, то оглянитесь хоть на мое сиротство, отдайте меня /79/ за этого человека, котораго вы знаете, Тараса Григорьевича Шевченка. И еще прошу я вас об одном, посоветуйте вы мне, как мне итти, или нет? Вы все-таки больше меня знаете и все. Когда он мне предлогал, то я не могла решиться без вашего позволения, а так как я вас почитаю все равно, как за отца родного, так вы мне посоветуйте, как надо сделать все. Как я на чужой стороне, то не с кем мне посоветоваться ничего. Я сирота круглая, у меня ни отца, ни матери нету. Как вы сами знаете, я вас считаю за отца и за мать за свою: как у меня нет никого, [я к вам обращаюсь с этим, как вы мне посоветуйте? Ежели вы будете такие милостивые заставите за себя век богу молить, я вас не забуду, пока жива буду, и вас всегда буду благодарить. Может вам это неприятно будет, что я к вам пишу, то вы меня извините в этаком случае: я согласна за него ити, если вы позволите, без вашего позволения я не решаюсь. Если вы будите так добры, так вы подумайте, как надо это сделать и посоветуйте мне все. Я не знаю ничего и прошу я вас убедительно, если вы решитесь это сделать, то об’ясните это Варваре Яковлевне: пускай посоветуют и Владимир Григорьевич. Затем прощайте, Николай Яковлевич, извините меня, что я вас побеспокоила, передайте почтение Варваре Яковлевне, и Владимиру Григорьевичу, и Надежде Владимировне, также их целую заглазно всех]“. Ликериною рукою підписано: „Лукерия Полусмакова“.
Продовжую з того-ж листа Олександри Кулішевої:
„Через день после предложения я поехала к Тарасу Григорьевичу: он просил-меня у себя побывать. Я думала — не раздумает ли он; но, нет. Он передал ей грамматику и крест, который она получив спросила о цене и сказала: де-ж проба?... — Какая она интересантка! Как она хочет с себя стереть то, чем интересуется Тарас Григорьевич: ей хочется быть барыней, а он ищет простоты и родного слова; ее мучит, что его сестра ходит в національном костюме, спрашивала меня, в чем он был одет, когда он был моим шафером, и лицо прояснилось, когда я сказала, — во фраке. Не пересказать всего, что было говорено“.
Третього дня після сватання і сам Шевченко вирішив оповістити мого батька про свій намір побратися з Ликерою. Лист написаний на маленькому уривкові білого паперу.
„30-го іюля 1860 року.
Богъ въ лици Надежди и Александри Михайловни помогае мени одружиця зъ вашою дочкою и сестрою Ликерею, помагайти жъ и вы въ купи зъ Варварою Яковлевною. Бо вона (Ликеря) 28 іюля при купнихъ нашихъ друзьяхъ сказала вона мени, що безъ братнёго и батькивского вашого святого слова вона не дасть мени свого такогожъ слова (розумна и щира душа). Вертайтеся жъ швидче до насъ, та поблагословить и одружить Ликерю зъ Тарасомъ, зъ вашимъ искренній другомъ. А поки що буде, напишить ій и мени вашу и думу и пораду.
[Искренній вашъ Т. Шевченко].
P. S. Як побачите Марью Александровну, то поцилуйте іи гарненько за мене“ 1).
1) Марія Олександрівна Маркович (Марко-Вовчок), яка тоді перебувала за кордоном.
Знову повертаюся до листа Олександри Кулішевої:
„Он (Шевченко), приехавши во второй раз к нам, подарил ей букет полевых цветов! Через несколько минут они были около крыльца брошены. Боже мой! Как он ослеплен: поэт и проза. /80/
Он создал себе идеал и не хочет взглянуть простыми глазами, а нам так больно за него. Все спрашивает Лукерия: „чи достаточный вінъ, чи буде сочинять, якъ поіде въ деревню? Вінъ и старый и скупый, здаетця, така неохота йти“. А потом опять разыграется воображение: „ні, пойду на зло дівчатамъ Карташевськімъ, щобъ вони збісились!“ Потому что, когда ее повар какой-то сватал, то девушки Карташевских отговаривали его жениться, что это недостойная пара, а тут вдруг она выйдет за сочинителя и полу-пана как она его называет“... „Лукерия, по обычаю малороссийскому, ходит с цветком на голове, как подобает невесте. Она всем хвасталась, как выражаются на чужой даче, своим женихом“...
„Ах, как грустно за Тараса Григорьевича! Пошол он в сад и сел с ней в беседке, вся дворня собралась и все жители дачи ходили мимо забора и смеялись, сердце разрывалось на части. Скажи он вам об этом перед от’ездом вашим за-границу, можно-бы совсем иначе поместить невесту Шевченка, устранить ее от всех грязных работ, подготовить ее сколько-нибудь к этой мысли, а то человек ее хочет спасти от падения (как он говорил: „я боюсь, чтоб с ней того не было, что с Мотрей 1) Марка Вовчка“; хотя я говорила ему, как она обеспечена вами от всякой нужды, но она ветрена очень), а ей кажется, что она делает ему честь, и так неуважительно произносит его имя. Мы мучаемся теперь, делая ей замечания, что то и другое не сделано, что она не причесана или заспана“...
Далеко не прихильну для Шевченкової нареченої характеристику дає й друга господиня стрєльнінської дачі, Надія Михайлівна Забілина, в листі з того-ж 3 го серпня (листи обох сестер написані на одному аркуші паперу). Ось витяги з її листа:
„Скажу вам о Лукерии. Вы напрасно просили меня прочитать Лукерии часть вашего письма; она, пока я пообедала, утащила ваше письмо, лежавшеє на комоде, прочитала все и на другой день только возвратила, хотя вместе с нами везде его искала; и вместо того, чтоб исправитъся после вашего увещания, она завела „вечерници“. Мы ляжем спать, я велю ей ложиться, она посидит немного и пошла, и в третьем часу только возвращалась; разговаривает, поет, хохочет с солдатами, мы слышим, а не можем выйти, потому что она и делает это все тогда, когда у нас кто ночует. [У меня бывала ужасная бессонница, ужас до чего я страдала, когда слышала ночью ее голос. После я ей прочитала кусочек из вашего письма, разумеется, не подозревая, что она уже все читала. Вдруг она, разобидевшись и в азарте забыв, что говорит мне из другого листочка, которого я ей и не показывала, начинает меня допрашивать: „а это зачем он говорит?“ и проч... Я ее ловлю и об’являю, что напишу вам об этом, она оправдывается тем, что только одно слово прочитала, хотя сказала мне несколько фраз из вашего письма 2).] Тарас Григорьевич предлогал мне через свою невестку 25 рублей в месяц, чтоб я ей дала особую комнату и стол, но я и за сто не хочу ее иметь и хотела вам писать еще прежде сватовства, чтоб вы мне разрешили ее отослать в квартиру Варвары Яковлевны...“ [„Она такая изворотливая лгунья, такая голова умная и душа черная“...
1) Мотря — дівчина, що її привезла М. Маркович до Петербургу собі за наймичку. Після від’їзду Марка Вовчка за кордон Мотря перейшла до инших і, врешті, морально розбестилася. У цьому петербурзькі українці обвинувачували М. Ол. Маркович.
2) Примітка М. М. Макарова. Очевидно, що Ликера поведінкою своєю раніш дала привід до скарг на неї з боку своїх господинь батькові; в наслідок цього й виник цей лист батьків з умовляннями, про що тут мова мовиться.
„А теперь она у нас чуть не по го- /81/ловам ходит, хотя я стараюсь нисколько не уступать ей и держаться тона прежнего, хозяйки с горничной, с которой говорю по-приятельски, но требую дела, хотя дела не бывает“...]
Щоб читач міг відповідно оцінити наведені факти, я повинен тепер познайомити з дуже цікавим і влучним листом Василя Михайловича Білозерського з 2-го серпня 1860 р.: він прекрасно резюмує першу частину Шевченкового романа.
[„Милый друг мой, Николай Яковлевич! Желал-бы, чтоб первое письмо, которое вы прочитаєте, было мое, а не другие: Вы сами угадаете — почему. Неожиданность предложения нашего бедного поэта поразит ваши нервы, — в этом я не сомневаюсь. Действительно, для Тараса Григорьевича нет другого выхода, как жениться на простой девушке и поселиться у себя на хуторе, но выбор его едва-ли может принести счастье им обоим. Лукерья — умна, в этом нет сомнения; но она видит в Тарасе Григорьевиче не более, как старого мужа, который завезет ее куда-то, куда ей вовсе не хочеться, и она так мало надеется быть довольной и счастливой, что не чувствует к нему даже признательности. Она — натура эгоистическая, которая никогда не оценит того, что в Тарасе Григорьевиче есть хорошего, и вполне поймет все недостатки его как мужа.
Ей хочеться пожить, погулять и, если уж выходить замуж за старого Тараса, то разве с тем, чтоб жить паниею. А ему вовсе не то представляется, не того хочется! Когда он мне впервые сказал о своем предложении, я одобрил его намерение — жениться на простой селянке, но, в отношении к Лукерье, я высказал ему свои сомненья. Сначала он все оправдывал рабством, утверждая, что свобода и довольство подействует на нее благодетельно и сделают ее такою, какою ему хочется ее видеть; но в другой раз после одного разговора с нею, когда она больше высказалась, он задумался, стал грустнее и хоть не отменил своего намерения, но уж больше не говорил о женитьбе, хоть он со мною откровенен и мы три раза были с ним подолгу наедине. Я представляю себе состояние его души так:] он недоволен своей поспешностью, сознает, что ошибся, что действительность не осуществит его надежд, но, по самолюбию, по упрямству, по безвыходности своего положення, не видит возможности сойти с дороги, на которую ступил и втайне от себя самого желает, чтоб посторонняя сила свела его с [опасного] пути. [Мне кажется, что для их общего добра, вы должны дать такой ответ: что вам дорого счастье их обоих; что, когда дело идет о целой жизни, то нужно порассудить хорошенько, посоветоваться всем вместе; что на письме сделать это неудобно и потому вы откладываете до свиданья, которое (я слышал) скоро наступит; но что, во всяком случае, если на то будет их добрая воля, вы им не помешаете. Затем, воротясь сюда, потолковать с каждым из них особо и с обоими вместе и, наконец, высказав свое мнение, предоставить им самим решить дальнейшие отношения. Быть может я ошибаюсь, но мне кажется, время тут много значит. Что касается до Лукерьи, то по всему видно, что приспело время соединиться ей законным, а при „благоприятных обстоятельствах“ — даже незаконным браком. Все, что я говорю об ней в этом письме, выведено из моих личных и сестренных наблюденій“ 1).]
1) Примітка М. М. Макарова. Коли, ще підчас перебування мого в Петербурзі, літом 1888 року, мені довелося побачитися з В. М. Білозерським і розмовляти або, певніше, слухати його цікаві оповідання про Шевченка, я, між иншим, показав йому і дав прочитати цього його листа, при чім він висловив здивування, що зміг в той час, переживаючи подію, так правдиво й об’єктивно схарактеризувати її. /82/
Треба гадати, що в цьому дусі батько мій і відповів Шевченкові 1).
Тимчасом, дальший стан Ликерин на стрєльнінській дачі ставав що далі — то все неможливіший.
„Тарас Григорьевич бывает здесь по воскресеньям, и она (Ликера) подает обед, я изнываю во все это время“ — пише Олекс М. Кулішева [„Ради бога, Николай Яковлевич, приезжайте скорее: вчера был Шевченко и умолял меня держать у себя Лукерию... а что я мучусь, когда Шевченко приезжает, всегда донельзя кричит и проч..., и выходит скандал, и мне стыдно бывает, и я не знаю куда деваться“] — приписує Н. М. Забілина.
Нарешті, знайшлася добра душа, яка вивела Шевченка з ніякового стану і погодилася дати в себе притулок його нареченій. Ось що з цього приводу пише Шевченко батькові в своєму третьому листі, від 6 вересня, на уривкові синього поштового паперу:
„Искреннійшій мій друже единый! порадившись добре зъ А. Н. Марковичем 2). От що ми зробили зъ твоєю дочкою и сестрою. До вашого зъ В. Я. благословеніи, перевезли Ликерю до Катерини Ивановни Ивановой [(ридная сестра моеи риднои матери Графини Анастасіи Ивановни Толстой).] Мени здаеця що ми добре зробили. Що ви на се скажите? Въ ожиданіи вашого доброго слова остаемось и я и Ликеря вашими искреннійшими друзьями.
[P. S. Ликеря просить васъ не вертаця швидко, а вернуця здоровимъ. На іи добру раду и я здався“.]
Цього листа, як я сказав, написано на початку вересня, а в кінці того-ж місяця, або найпізніше в початку жовтня, батько мій повернувся до Петербургу 3), і всяке листування само собою припиняється; з того часу тільки випадкові причини примушують Шевченка з моїм батьком листовно зноситися, бо він мав можливість бачитися з ним щоденно.
А тимчасом, в поетових відносинах до його нареченої трапилася та фатальна криза, яка закінчує першу, світлішу частину його невдалого роману і породжує другу, повну гіркости, жовчи та розчарування.
Не маючи документальних даних, наступні факти я можу лише в загальних рисах передати, скільки вони дійшли до мене з більш або менш вимушених (в ориг. — вынужденных) оповідань і натяків близьких поетові осіб.
У Є. І. Іванової Ликера прожила недовго. Ця надзвичайно добра жінка поставилася до неї з щиро родинною прихильністю і завзято заходилася коло її розумового вдосконалення, що, як видно, і не дуже до душі припало Ликері. За її вимогами Шевченко незабаром зняв для неї окрему кватиру, здається — десь на Офіцерській, і обставив її розкішно, як тільки дозволяли його мізерні (в ориг. — скудные) засоби.
1) Відповіді наведено в цитованій книзі М. Чалого, ст. 164 — 165 (Шевченкові і Ликері); вирази там, справді, взято з листа Білозерського. Листи підписано: „А. Макаров“, що давало підстави думати на брата Миколи Макарова, як на пана Ликериного.
2) Примітка М. М. Макарова. „Андрій Миколаевич Маркович, брат уперших мого батька, дійсний таємний радник, сенатор“. Відомий український діяч у Петербурзі — додамо від себе.
3) Серед надрукованих листів М. Я. Макарова до Марка Вовчка, писаних з-за кордону (я готую їх до друку в IV томі творів Марка Вовчка) є такий з 5/17 серпня 1860 — Аахен: „Я остаюсь в Аахене до 1-го сентября нов. ст. безвыездно, а 1-го сент. возвращаюсь прямо в Петербург“. Отже, М. Я. Макаров повернувся, мабуть, на кінці серпня ст. ст.
Для наукового готування своєї нареченої він підшукав їй якогось учителя, бо визнавав себе нездібним у справі навчання. Сам Шевченко жив тоді в будинкові академії мистецтв і щоденно, у вільний час, наречену свою відвідував. І ось одного разу, прийшовши до неї несподівано /83/ (в оригіналі — в неурочное время), він застав її з запрошеним для неї педагогом... далеко не за працею...
Це був цілком несподіваний і страшний для Шевченка удар, що зруйнував найінтимніші його мрії про тихе родинне життя на рідній Україні і, крім того, завдав глибоку уразу його чутливому самолюбству.
Який пригнічений і безладний душевний стан переживав Шевченко після розриву з Ликерою, легко побачити з трьох його останніх листів до мого батька, де обурення і почуття образи висловлюється якось навіть по-дитячому, з якимсь безпосереднім одчаєм. Наводжу ці листи поряд, бо вони не потрібують коментарів.
[„31-го октября.
Друже мій единый!
Якби я знавъ що ми у вечері побачимося у В. М. 1), то не писавби сіи цедули. Мени буде николи. А тимчасомъ не знаю. Я вчора бачився зъ Е. П. К. Опанасъ. Поганшій якъ ми його знаемъ. Та ся річъ не мине насъ, якъ не сегодня то завтра поговоремо. Ще ось що?] Чи ви бачили Ликерю? Чи сказали ій, шобъ вона вернула мою мизерію до ниточки (реестръ повиненъ буть [у Надежди Михайловни або у Андрея Николаевича]). Якъ [ска]зали 2) ій, то ще й додайте. Щобъ вона въ тиждень заробила 4 карб, и отъ своего имени послала в Черниговъ на имя [Романа Дмитревича] Тризни. Съ надписью въ пользу [черниговской] воскресной школы. Цією циною окупить вона и свою, и мою погану славу.
[Добре було-бъ якби ми въ вечери побачились. Та не знаю. А тимчасомъ нехай вамъ богъ помага на все добре.
Искренній ваш Т. Шевченко“.]
Листа написано на уривкові синього поштового паперу.
[„5-го ноября.
Друже мій единий!]
Чотири карбованци пошлить от имени неизвЂстнаго въ Черниговъ, а те що осталося у Ликери спалить тай годи! [У середу я звами не побачуся.
Нехай вамъ богъ помога на все добре! Искренній ваш Т. Шевченко“.]
Адреса на четвертій сторінці: „Николаю Яковлевичу Макарову“. Цей лист написаний більшим і неохайнішим почерком, ніж усі инші.
[„Друже мій единый!]
Коли бить то треба бить такъ шобъ болило. А то непоможешъ а тилько нашкодишъ (чернеча аксіома).
Та воно теперъ и намъ доладу. Ликеря збрехала передвами, передомною и передъ К. И. 3). За це вона повинна хочъ украсти а послать [(отъ имени неизвестного)] въ Черниговъ на цель известную. Кроми вещей, которые я васъ просивъ спалить при іи очахъ, треба щобъ вона заплатила за квартиру 14 ру за ключъ, ею потеряный, 1 руб. Ще разъ прошу васъ, яко искреннійшаго моего друга, зробить як умиете, и швидче. Аминь.
[Щирый ваш Т. Шевченко.]
1) Василь Михайлович Білозерський.
2) Тут шматок листа вирвано — (ска). Підкреслене в Шевченкових листах подаємо в розбивку.
3) К. И. — Катерина Іванівна Іванова. /84/
Цим листом закінчується остання частина роману Тараса Шевченка з Ликерою. Несподіваний їхній розрив трапився в кінці жовтня 1860 р. 1), а в лютому 1861 р., тоб-то через якісь там неповні чотири місяці Шевченко упокоївся. Під кінець свого життя поет сильно сумував, закинув свою працю, став цуратися людей і обернувся до шкідливої звички знаходити втіху серед життьових негод на дні чарки. Оце власне і призвело його до кінця, розвинувши водянку, якої не можна було вилікувати.
Коли я пригадую життєрадісний лист, написаний всього за півроку до смерти, яким Шевченко батька мого сповіщав про свої заручини, не можу відмовитися від здогаду, що на початку статті цієї висловив: у трагічному кінці, що так швидко настав для Шевченка, чимала доля вини тяжить на Ликері.
Читач, мабуть, поцікавиться дальшою її долею. Я знаю про неї дуже мало. Між иншим якось мені довелося чути, що їй пощастило добре вийти заміж за якогось голяра, який згодом одчинив власну голярню, здається — в Царському Селі. В усякому разі, її доля на землі була краща від долі надхненного українського поета“ 2).
На цьому і закінчується стаття Миколи Миколовича Макарова, яка по-своєму досить докладно з’ясовує обставини останнього Шевченкового кохання 3). Ми згодом критично її проаналізуємо, а тимчасом мусимо навести ще один цікавий документ з суто вже мемуарної літератури.
III.
В архіві Пушкінського Дому Рос. Академії Наук зберігається досить цікаве листування між членами двох активних у 50-х рр. родин — Аксакових і Карташевських. Це довге листування (мало не на протязі трьох десятків років) дає освітлення багатьом фактам політичного і культурно-громадського характеру, хоч і з досить обмеженого, обивательського погляду. Між численними відомостями, що припадають на українських культурних робітників, ми знайшли і відгук на Шевченкове сватання, надто дивне в умовах консервативного дворянського побуту. Ось що пише одна з кореспонденток, Марія Григорівна Карташевська 4), своїй приятельці Вірі Сергіївні Аксаковій 5).
1) Згодом ми доведемо, що це міркування М. М. Макарова — помилкове.
2) Про дальшу долю Ликерину див. у статті К. Широцького — „Шевченкова наречена“. „ЛНВ“, 1911, II, ст. 275 і далі.
3) На кінці статті М. Макарова І. П. Голубйов робить такий додаток:
„Усі листи, наведені в цій статті, тоб-то шість листів Т. Г. Шевченка, один Ликерин, один В. М. Білозерського, один О. М. Кулішевої — усі до М. Я. Макарова, онука його, дочка небіжчика М. М. Макарова (автора цієї статті), тепер моя дружина Ольга Миколовна Макарова-Голубйова передала Наркому освіти України тов. Шумському через Ю. Я. Самборського для Харківськото Музею ім. Т. Г. Шевченка“.
4) Сестра Володимира Григоровича, в домі якого відбувалися літературні збори.
5) Відносини між Шевченком і родиною Аксакових я тут не буду освітлювати; їх можна кваліфікувати, як щиро-приятельські.
3 вересня 1860. „Вчера был Шевченко, а сегодня приходила его невеста. Много рассказывала, как они думают устроиться, и между прочим, что жених ее говорит, что в Малороссии по зимам скучно, и потому они будут ездить зимой или в Париж или в Петербург. Вот как судьба забавляется над людьми. Лукерья в Париже! Чтобы избежать скуки, живя на собственном хуторе! Дико все это звучит!“
13 вересня 1860. „Знаешь, какой еще сюрприз нас ожидал здесь? Свадьба Шевченки расстроилась, и я рада за эту бедную Лукерью. Какая /85/ дрянь и подлец должен быть этот Шевченко! Он горький пьяница, и вот недавно он ее уговорил поехать с ним гулять на острова, завел ее в трактир и напился пьян; возвращаясь домой, опять напился и в этом виде едва не поколотил ее, приказывая ей служить ему, как служит горничная своим господам. Но Лукерья недаром сама казачка и раболепного духа не имеет. Она вовсе ему не подчинилась, у них вышла ссора, и она об’явила, что низачто за него не йдет. Андр. Ник. 1) должен был в это дело вмешаться, узнать решительно, как они хотят, сделать даже очную ставку 2). И тот и другой в восхищеньи, что расходятся. Он говорит, что она очень нервная и беспорядлива, что у ней в комнате все не прибрано и что он такой жены не желает. Странная взыскательность для такого, как Шевченко. Она же не хочет выходить за пьяницу и буяна. И все-же остается пожалеть бедную Лукерью. Хороша она будет горничная, после этого, что у ней на уме. Надобно было ему вскружить ей голову всей этой историей. Сколько он заказал ей костюмов, и так как он живописец, то всякий костюм он сначала сам рисовал и по своему заказывал. Но все это и все подарки он требует назад“.
Ці листи надзвичайно цікаві. Вони писані безпосередньо після подій, мало не того-ж дня, отже фіксують з певного погляду свіжі факти. Цим боком листи М. Карташевської мають таку-ж цінність, як і цитовані в споминах М. М. Макарова листи Олександри Кулішевої, Надії Забілиної Василя Білозерського. Звичайно, це не позбавляє їх виразної тенденційности: ви відчуваєте тут органічну, класову ненависть до поета, який посмів „вибитися з мужиків“ і посмів улаштовувати своє особисте життя всупереч прийнятим у дворянському суспільстві шаблонам. Звідци ці непристойні епітети що-до всіма визнаного тоді поета, звідци вся симпатія на боці Ликериному, а не Шевченковому. Карташевська дає освітлення розриву Шевченка з Ликерою — і це, треба сказати, єдиний документ, де цей момент розриву переказується безпосередньо, за кільки днів після події. У цьому його цінність. Але ця цінність поменшується вказаним вище тенденційним підходом Карташевської до Шевченка та його інтересів; і тому варто з сильним критицизмом поставитися і до відомостей Карташевської про причину розриву Шевченка. Крім того, з усього видно, що тут Карташевська переказує сплітки, які ходили з приводу цієї події поміж тодішнім петербурзьким громадянством, ворожим до поета, а не на власні очі бачене. Тільки перший лист з третього вересня набуває віригідности документа, бо тут розповідається з Ликериних слів.
Марія Карташевська виступає в цих уривках людиною, яка радіє з Шевченкової невдачі; усі її побоювання й хвилювання обмежуються тим, що з Ликери після цієї події вже не буде гарної покоївки. Вона належить до тих-же земляків і землячок (а надто панночок), про яких писав Шевченко в цитованому вже листі, що вони, почувши про Шевченкові наміри, „ще трошки подурнішали“.
1) Андрій Миколаєвич Маркович — див. примітку вище.
2) Про „очную ставку“ говорить і Н. Кибальчич у своїх споминах: „Кіев. Стар.“ 1890, II, ст. 182.
IV.
Ми можемо тепер зробити деякі висновки, освітливши на підставі всіх мемуарних згадок ті питання в цьому романічному епізоді, що ми їх поставили на початку цієї статті.
Коли Шевченко побачив Ликеру? Дехто з мемуаристів і шевченко- /86/знавців 1) уважали, що це перше знайомство відбулося влітку 1860 р., в Стрєльні вже, мало не того-ж дня, який описує в своєму листі Олександра Кулішева. М. М. Макаров цілком справедливо в своїх споминах указує на весну 1860 р., коли Ликера фігурувала ще на відомих літературних сходинах у Карташевських і де її побачив Шевченко, як і Тургенев.
Макаров фіксує час, з якого Шевченко міг зустрітися з Ликерою (різдвяні свята 1859 р.), чим розвязав сумніви й передбачення попередніх дослідників 2). Безперечно правдоподібні ті подробиці, які переказує Макаров відносно перших часів Ликериного перебування в Петербурзі й того оточення, серед якого вона жила.
Здається, можна остаточно назвати й того поміщика, якому належала Ликера. Річ у тім, що Чалий у своїй книзі не раз цитує Олександра Якововича Макарова, а не Миколу, відомого тоді серед українських гуртів. Ці звертання, взагалі, неясні в Чалого: то він зовсім не подає імени — і це найчастіше („помещик Лукерии — Макаров“, ст. 163), то очевидно плутає (на ст. 164 під „своим помещиком“ фігурують одночасно і Олександер і Микола! 3). У поданих вище своїх споминах і цитованих документах М. М. Макаров скрізь згадує тільки Миколу Якововича, свого батька, як „контрагента“ у всіх Шевченкових заходах що-до Ликери. Чим пояснити, що Чалий, безперечно обізнаний з усіма деталями цієї історії, частенько згадує Олександра або й зовсім минає ім’я Ликериного пана? Очевидно, це робилося з єдиною метою — задовольнити відому скромність Миколи Макарова, який не хотів тут фігурувати на перших ролях; можливо, що в його були й инші мотиви.
Далеко складніше питання про індивідуальність Ликери, про її духовний портрет. Усі мемуаристи, всі дослідники, що намагалися освітлити Ликеру-людину, дають їй різко-негативну оцінку, констатуючи разом з тим її фізичну привабливість (найкраще цю зовнішню рису відзначив у наведених вище споминах Тургенев, і це підтверджує Макаров). „Нерозвинена і малосвічена, вона мріяла лише про майбутню ролю „барині“ і погодилася піти заміж за поета не відразу. Вона не тільки не відповідала Шевченкові тим-же чуттям, але з властивою їй брутальністю вдачі глумилася з його настрою, і з його чуття“ — таке формулювання П. Зайцева 4) занадто вже гостре. Ликера лине до грошей. Навіть обережний і лагідний К. В. Широцький у конфлікті з Шевченком обвинувачує Ликеру 5). Дехто, на підставі старих свідчень Ол. Кулішевої та Н. Забілиної, наведених і в Макарова, додає ще головну рису Ликерину — її легковажність, відсутність у неї твердих моральних принципів, її нахил до поверхового флірту з сусідськими хлопцями. Проте, я вважаю за апокриф „нецензурну“ записку Ликерину до Шевченка, що її наводить П. Зайцев у своїй статті, де вона „глумиться з листів поетових до неї, кажучи, що його „записками издесь не ихто ненужаица“, — мені здається, що ця записка вийшла не з Ликериних рук, а з того панського оточення, яке за всяку ціну хотіло розірвати налагоджений уже шлюб.
1) Порівняй Ол. Кониського — „Жизнь украинского поэта Т. Шевченка“, 1893, ст. 649. Подібне-ж помічаємо ще в Чалого, назв. тв., ст. 163, Н. Кибальчич. „Кіев. Ст.“ 1890, II, ст. 177.
2) З цими фактами збігаються і власні Ликерині: К. Широцький — Шевченкова наречена (ЛНВ, 1911, II, ст. 284). Правда, Ликера згадує про „дочку Макарова Карташевську“, яка взяла її до Петербургу (тут — Анастасія Макарова), але це вже деталь.
3) Про неясність цього питання згадував ще П. І. Зайцев у своїй статті — „Новое о Шевченке“. („Р. библиофил“, 1914, кн. І).
4) Новое о Шевченке. „Русский библиофил“, 1914, 1, ст. 21 і далі.
5) „ЛНВ“, 1911—II: „Шевченкова наречена“, ст. 281.
В усякому разі, ця Ликерина записка (її П. Зайцев переписав з паперів Лазаревського, кри-/87/тично її не обміркувавши) цілком суперечила-б иншим спогадам про Ликерин настрій після Шевченкового освідчення.
Треба сказати, що і наші матеріяли підтверджують цю характеристику Анкери. Цілком віригідне свідчення Карташевської, що Ликера 3-го вересня мріяла про Париж чи Петербург: це-ж говориться з її слів, безпосередньо того-ж дня. Не викликають довір’я ті місця з листа Н. М. Забіло до М. Я. Макарова, що їх наводить уперше М. М. у своїх споминах (подано в квадратових дужках), вона бо підходила до Ликери виключно як пані-власниця, пані-господиня, що, між иншим, згадувала згодом і сама Ликера („ЛНВ“, 1911, 285). Проте ці уступи додержані в тому-ж негативному для Ликери стилі: „изворотдивая лгунья“.
Великої ціни, на мою думку, є лист Василя Білозерського до М. Я. Макарова, тепер тільки вперше поданий цілком. Очевидно, М. Чалий читав його в свій час (хоч подав лише невеличкий уривочок), заявивши, що Білозерський „дуже вірно вгадає і змалював стан душі поетової в ці хвилини“. З листа видно, що В. Білозерський — активний учасник цієї історії з Ликерою, діяльний організатор тієї громадської опінії, яка стільки прикростей завдала Шевченкові, „Ликера — розумна, в цьому сумнівів немає“ — так він характеризує дівчину. Вона егоїстична, вона в заміжжі шукає задоволення одвічних інстинктів селянина — „вибратись у люди“.
Для Ликери одружіння з українським поетом — це лише епізод, який дозволить їй піднестися на вищий щабель громадської драбини й економічного добробуту. Такий приблизно „портрет“ виступає з споминів.
Звичайно, ці негативні боки Ликериної вдачі, хоч і безперечно прибільшені соціяльно-чужим оточенням, зовсім не становлять чогось видатного, чогось анормального. Цілком ясно, що кохання до великого українського поета в Ликери не було та може й бути не могло з огляду на відмінність віку та культурних інтересів.
Була тільки звичайна зацікавленість селянської дівчини в майбутній подружній „кар’єрі“, хоча-б і на „зло дівчатам Карташевським“. Звідци ті запитання Шевченкові, що за них Ликера зазнала осуду з боку Олександри Кулішевої, звідци захоплення тими подарунками, що їх реєстр опублікував П. Зайцев. З листа Ликериного до М. Я. Макарова, листа щирого, ми ясно відчуваємо вагання засватаної дівчини, її намір спертися на досвід своїх панів не тільки з огляду на юридичну від них залежність (крепачка!), але й через неясність для неї самої ситуації. Якщо в їй і помічалися деякі вчинки „екстравагантні“ й антипатичні, то цілком варто приєднатися до Шевченкових слів, що їх переказує Білозерський у своєму листі: „он все оправдывал рабством, утверждая, что свобода и довольство подействуют на нее благодЂтельно и сделают ее такою, какою ему хочется ее видеть“. Таким чином, Ликера — звичайна селянська дівчина, трохи попсована гнилою дворянсько-міською цивілізацією, її негативні риси можна пояснити такими нормальними причинами: 1) деморалізаторським впливом її соціяльного стану — крепацтва і 2) відсутністю правдивого чуття до українського генія.
Хто-ж винен у трагічній, болючій розвязці цього останнього Шевченкового роману? Ще більше, як це робив Кониський у своїй біографії, ми мусимо всю відповідальність скласти на ближче Шевченкове оточення, на тих його фальшивих „друзів“, які своїми міщанськими головами не здібні були зрозуміти психіки великого поета й поклали собі за всяку ціну розірвати це сватання.
Тепер, мабуть, можна сказати, що тут першу скрипку відогравав Василь Білозерський, людина, взагалі, невеликого маштабу і чималою /88/ мірою зачеплена своїми класовими забобонами. З документів, що уперше подає М. М. Макаров, ми бачимо, що Білозерський (як і Матвій С[имонів]) був 27-го липня, коли Шевченко освідчився Ликері. Уже 2-го серпня, тоб-то за кільки днів він пише детального листа М. Я. Макарову, виявляючи тим свою цілковиту поінформованість у справі. Протягом цих кількох днів він тричі був з Шевченком сам-на-сам, переконуючи його в недоцільності сватання. Ці кільки днів так ствердили попередній погляд Білозерського, що він дає певні фактичні поради Макарову та їхнім завданням ставить — розрив між Шевченком і Ликерою. Коли ви порівняєте текст листа Білозерського (останній абзац у квадратових дужках) з відповідями Макарова Шевченкові й Ликері (Чалий, ст. 164 — 165), то побачите, що Макаров текстуально пішов за порадами Білозерського. Білозерському допомогали його сестри (він сам каже в листі, що це все „виведено из моих личных и сестренных наблюдений“), що про них важко що-небудь позитивне сказати. Адже-ж примітивізм мишлення, класова обмеженість і міщанські забобони Олександри Кулішевої надто відомі всім, хто мав терпіння й упертість знайомитись з її листуванням, велерічивим і беззмістовним, з її „мемуарами“, неправдивими і мстивими. Переживаючи саме тоді глибоку моральну депресію в звязку з новими захопленнями свого чоловіка, П. Куліша, вона, звичайно, не могла оцінити Шевченкових намірів инакше, як з погляду традиційного „міщанського щастя“. Несвідомо навіть для себе вона збільшувала негативні риси Ликериної вдачі, помічаючи їх лише після того, як вона стала за Шевченкову наречену. Нема чого й згадувати за Надію Білозерську-Забіло — її гостро-вороже, тенденційне ставлення до Ликери видно з тону її листів, а вузько-міщанський світогляд бренить хоча-б у тій сцені, що її наводить Н. Кибальчич („К. С“, 1890, II — 178). Таким чином, не нормальний розвиток відносин між поетом і Ликерою, а розрив за всяку ціну — ось що стало їхнім завданням.
У світлі аналізи тих відносин, з якими зустрівся самотний і хворий поет у середині 1860-го року, ми зрозуміємо причини розриву. Подані вище матеріяли дають дещо нове в цій справі. Ми можемо, напр., вказати час, коли стався цей розрив. Ще 6-го вересня (у Чалого помилкова дата — 5/IX) Шевченко сповіщає Макарова про те, що він перевіз Ликеру до Іванової, а вже 13-го Карташевська злорадісно переказує Аксаковій, що „свадьба Шевченки расстроилась“. Отже, це сталося між 6 і 13 вересня 1860-го року. Коли взяти на увагу вираз Карташевської „недавно“, а також кільки днів асигнувати на окреме життя Ликерине (після Іванової), то можна вважати, що ця подія сталася 9 — 11 вересня.
Небагато існує версій що-до причин розриву Шевченка з Ликерою, і серед цих версій подані вище матеріяли набувають чималої ваги. Тургенев, напр., у своїх споминах каже, що Ликера „отказала своему жениху“, бо її „вероятно, запугали немолодые лета Шевченка, его нетрезвость и крутой нрав“. Щось подібне каже і Карташевська, розповідаючи, ніби Ликера „об’явила, что ни за что за него не йдет“, і ніби причиною сварки був черговий дебош Шевченка десь у шинку. Правда, Карташевська трохи суперечить собі далі, де констатує: „ И тот и другой в восхищеньи, что расходятся“, але-ж основна її конценція сумнівів не викликає.
Другу версію подає Кибальчич — ніби причиною розходження була неохайність, нечепурність Ликерина, якої не міг терпіти Шевченко. Що така версія якусь підставу в собі має, доводить Карташевська своїм листом, де подає, між иншим, і другу чергову плітку що-до розриву з Ликерою: „Он говорит, что она очень нервная и безпорядлива, что у ней в комнате все не прибрано и что он такой жены не желает“. /89/
Третю версію обстоює Макаров, переказуючи, як Шевченко застав свою Ликеру з учителем за вправами зовсім не педагогічного характеру. Цікаво, що версія Макарова близько збігається з думкою Крапівиної в її давніх споминах („Пчела“, 1878, № 5, ст. 66).
Дуже плутано торкається цього епізоду сама Ликера в розмові з К. В. Широцьким. Але вона досить виразно обвинувачує в цьому “ найближче Шевченкове оточення. Кулішиха ніби казала їй про поета: „Ти не знаєш його. Він Сібиряка й п’яниця“, а Макаров „хотів собі мене приобрісти“. Не торкаючись питання, оскільки такі обвинувачення правдиві, ми мусимо звернути увагу на загальну тенденцію древньої, старенької Гликерії Іванівни Яковлевої: скласти пеню за все, що сталося, на найближчих Шевченкових порадників.
Яка-ж з цих версій, на підставі досі відомих матеріялів, найбільше наближається до правди? Перш за все, цілком ясно, що не Ликера „відмовила“ своєму нареченому, а сам Шевченко, з болем сердечним і надривом, зірвав з нею всякі зносини, вимагаючи навіть повернення всіх своїх, щирим чуттям виповнених, подарунків. Я цілком одкидаю першу версію — про Шевченків бешкет, бо він надто відгонить тенденцією пояснити загальним лихом Шевченковим і цей конкретний випадок, та й він не стверджується иншими мемуаристами. Можна припустити, що неохайність була властива Ликері, бо цей мотив бренить у кількох спогадах, але цілком не можна визнати цю рису за єдину причину трагічного розходження Шевченка з Ликерою: це міг бути тільки видимий розряд тієї енергії, того незадоволення, що десь глибоко й поволі збиралося на дні, за порогом Шевченкової свідомости. Надто серйозно ставився поет до одружіння, щоб міг необмірковано його зірвати.
І от, мені здається, що версія Макарова, яка вже має за собою певну традицію, найсильніша, найнатуральніша серед усіх инших: це фліртування, залицяння Ликери до когось иншого, і саме тоді, як поет не дозволяв собі зневажливої, грішної про неї думки. Це, справді, могло просвітлити його затканий пристрастю розум і трагічно ствердити ті наклепи й нашіптування, що вже їх давно й постійно він чув од своїх приятелів.
І тут роля того оточення, „громадянства“, справді таки злочинна: воно раділо тоді, коли поет переживав пароксизми повної розпуки. Я не можу пристати остаточно на думку П. Зайцева, який навіть обвинувачував декого з Шевченкових приятелів у симуляції цієї Ликериної „зради“ — не можу тому, що не маю безсумнівних документованих фактів. Але що події з самого початку, з 27-го липня, розгорталися саме в цьому напрямі — сумніву немає.
Давні заміри обмежених міщан, нарешті, здійснилися хоч-би що: поет не знайшов заспокоєння в своїй трагічній ізольованості й самотності. Чи вони справді „інсценували“ цю зраду своєї покоївки, чи тільки гіпнотизували і переконували безпорадного поета, — ми про це не знаємо і ніколи, мабуть, про це не довідаємося. Та й яку це ціну має? Ми встановили головне: в гарячковому, очайдушному замірі скласти собі нове оточення, яке відповідало-б його соціяльній природі, поет зазнав гіркої й остаточної поразки. Опінія добре організованого, хоч і надломаного вже тоді суспільства ще раз перемогла. Ніби на початку, справді, здавалося, кажучи словами Ол. Кулішевої, що „він створив собі ідеал і не хоче глянути звичайними очима“. Ідеал жорстокими, безпардонними руками розбито і образ прекрасної Дульцинеї в надто прозаїчному вигляді опинився перед сумними очима нашого романтика. Життя шаленим темпом котилося до свого логічного кінця...
[Дорошкевич О. Трагедія самотнього чуття // Життя й революція. — 1926. — №9. — вересень. — С. 73-89.]
