Попередня     Головна     Наступна





1. ВСТУПНІ ЗАВВАГИ.


1. Поняття української мови

2. Проблема початків української мови та її назви

3. Джерела й методи дослідження

4. Зовнішні та внутрішні межі. Діалекти української мови

5. Заввага щодо періодизації

6. Підходи до історичної фонології української мови

ВИБРАНА БІБЛІОГРАФІЯ



1. ПОНЯТТЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ


Назва, характерні особливості та межі поширення української мови, яка належить до слов’янської групи, з бігом її історичного розвитку не залишалися незмінними. До сталих її рис упродовж багатовікового існування можна віднести тяглість фонологічного розвою 1 та географічне розташування між ареалом поширення російської мови на північному сході (пізніше також і на сході), білоруської на півночі, польської та словацької на заході, болгарської на південному заході.



 1 Те саме стосується її морфологічного, синтаксичного та лексичного розвою, але ці теми виходять за межі розглядуваного нами предмета.



З-поміж неслов’янських мов вона (приблизно від 895 р.) межує на заході з угорською, що належить до фінно-угорської сім’ї; на південному заході з румунською та її молдавськими говірками (романська група), які принаймні від XIII ст. розірвали безпосередній контакт між українською та болгарською мовами; донедавна (тобто до 1945 р.) також із кримськотатарською мовою, що належить до тюркської сім’ї. Раніше контакти української мови з тюркськими були міцніші й різноманітніші: печеніги (Х-XI ст.), половці (XI-XIII ст.) і татари (від XIII ст.) межували з нею на сході та південному сході, а іноді проникали й углиб українських теренів, призводячи до мовної котериторіальності; турки межували з українськими землями на півдні (особливо в XVII-XVIII ст.). Інші важливі мови, що набули статусу котериторіальних, — це ідиш (з XV ст.) та — серед слов’янських — польська (особливо в XVI-XVIII ст., а в Західній Україні до 1945 р.) і російська (що її вплив посилюється з XVIII ст.). Контакти з німецькими, вірменськими, сербськими та ін. колоністами були обмежені часово й територіально.

Сучасна українська мова в її літературній формі 2 має чимало фонетичних і морфонологічних рис, що виразно відрізняють її від сусідніх слов’янських мов.



 2 Літературна українська мова тепер існує у двох варіантах: у Радянській Україні літературна норма за урядового сприяння й принуки систематично зазнає перероблення, що наближає її до російської. Ця норма застосовується також до української мови у країнах радянського блоку. Натомість за межами цього блоку зберігає чинність попередня норма.



До них належать чергування о та е з і (бік: бóку, сім : семú), консеквентне відтворення праслов’янського ě як і (дíти); злиття у та і в голосному на кшталт е (середньо-високого піднесення, середньо-переднього ряду), що його можна умовно позначити як у ( вúти [vy·ty·] ’сукати’ і ’скиглити’; пор. рос. вить і выть, пол. wić i wyć, болг. вúя в обох випадках); часткове збереження палаталізації с’ (кінéць, кринúця) тощо; і багато рис, що є спільними тільки з однією з-поміж сусідніх слов’янських мов (у різних дистрибуціях), але водночас відрізняють її від усіх інших, — таких як позиційно зумовлене чергування u : v (фактично [w]; наприклад, у зáлі, але в аудитóрії), що є спільним із білоруською мовою; збереження дзвінкості приголосних наприкінці слова та перед глухими (дід, дíдько), що є спільним із південнобілоруськими говірками; довгі зубні та середньопіднебінні замість скупчень D + j, Pd + j (питáння), що є спільними з білоруською мовою; сполуки ry, ly замість пізньопраслов’янських rъ ~ rь, lъ ~ lь (зі слабкими єрами) в середині коренів між приголосними ( кривавий, глитати), що є спільними з білоруською мовою; v [w] замість l у старих сполуках типу СъlС (вовк), що є спільним із білоруською мовою; елементи укання (коли ненаголошений звук о в певних позиціях перетворюється на або u: кожýх [kužúx]), що є спільними з болгарською мовою, тощо.

Щоправда, з усіх цих "українських" рис лише дві, а саме чергування u : v та v < l у давньоукраїнських сполуках типу СъlС, віднаходяться в усіх українських діалектах; та оскільки, як було зазначено, вони є спільними з білоруською мовою, цього недостатньо для виокремлення української мови з-поміж інших слов’янських. Що стосується решти перелічених фонологічних рис, то вони є характерними для більшості українських діалектів, але жодна — для всіх:

— зміна о, е в і в певних позиціях відсутня в кількох українських діалектах. Не вдаючися в деталі (які подано в розділах 32, 33, 45 і 46), досить буде відзначити, що u (а не і) цього походження виступає на півдні Берестейщини, в частині Закарпаття (головно навколо Ужгорода та на Мараморощині) і в деяких підляських говірках; натомість й спостерігається над Боржавою в Закарпатті, в кількох лемківських і кількох північноукраїнських говірках; деякі інші лемківські говірки та частина надсянських мають у цій позиції у або у·. Єдність можна було б шукати в тотожності умов, за яких о та е не припускаються, але навіть і це не стосується всіх без винятку північноукраїнських говірок та суміжної північної смуги південноукраїнських говірок, де умови появи "не-о" та "не-е" (у північних говірках звичайно вимовляється дифтонг типу ио, іе тощо) не ті самі, що на решті території, бо в цій північній частині України вони припускаються лише під наголосом (і в деяких ненаголошених закінченнях);

— звук і, посталий із ě, не фігурує в північних говірках, де найчастіше під наголосом виступає дифтонг типу іе, а в ненаголошених складах — звук е;

злиття у та і не заторкнуло лемківських, більшості закарпатських і частини бойківських та надсянських говірок; у північному наріччі ці два голосні хоча й злилися, але скорше у звук типу і;

— палаталізацію с’ утрачено в багатьох західних говірках; наприклад, наприкінці слова с’ > c у гуцульських, покутських, лемківських, надсянських, наддністрянських і частині подільських говірок;

— дзвінкість приголосних наприкінці слова та перед глухим приголосним утрачено майже в усіх південно-західних говірках;

— довгота приголосних у словах на кшталт питáння є втраченою практично геть на всій тій самій великій території;

— замість ry, ly, що заступили давньоукраїнські rъ ~ rь, lъ ~ lь, у лемківських, закарпатських, гуцульських і бойківських говірках (а в поодиноких словах — і далі на схід) виступають сполуки уr, уl, тимчасом як у чернігівських говірках може траплятися rо, lo;

— укання є геть невластиве північному наріччю (за винятком Берестейщини) і багатьом південно-східним говіркам.

Існують риси, спільні для всіх українських діалектів, такі як наявність повноголосу (див. визначення в 7.1), однакові рефлекси єрів (в основному ъ > о, ь > е; наприклад, сънъ > сон, дьнь > день), перехід g > h тощо, але їх мають і інші сусідні слов’янські мови (повноголос притаманний також російській і білоруській; так само, у ґрунті речі, стоїть справа і з рефлексами єрів; h характеризує білоруську та словацьку тощо), а тому, підходячи до питання риґористично, вони не можуть правити за критерії, придатні для виокремлення української мови як єдності.

Насправді ця єдність забезпечується тим, що численні фонетичні процеси (а отже й риси), властиві якомусь одному діалектові, спостерігаються так само в інших діалектах — хоч і неоднаковою мірою, — і всі вони достосовуються до спільної норми, за якою мовці визнають вищий статус, навіть якщо в дійсності це не конче змушує їх усіх дотримуватися цього нормативного ідеалу. Звідси випливає, що мовці сприймають також місцеві норми, відмінні від їхньої власної, як законні варіанти (переходи) того, що є в їхніх очах вищою єдністю. Іншими словами, єдність української мови, як вона склалася історично, є частково матеріальною (спільна мовна субстанція) і частково ідеальною (з власної волі усвідомленою мовцями). Така ситуація не є унікальна. Те саме можна сказати фактично про всі діалектно диференційовані мови. Приміром, не раз слушно відзначалося, що з погляду їхньої субстанції багато північнонімецьких діалектів можна віднести до нідерландської мови й навпаки. Загальне твердження, що нація є нацією лише тоді, коли, крім спільних рис, її члени мають волю бути однією нацією, стосується, mutatís mutandis, і фонологічних явищ тієї чи тієї мови.






2. ПРОБЛЕМА ПОЧАТКІВ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ТА ЇЇ НАЗВИ


Якщо географічне виокремлення української мови є настільки складним і, на перший погляд, суперечливим, як показано в 1.1, то ще більшою мірою це стосується її діахронічного боку. Не такою важливою в цьому плані є нестабільність територіальних меж поширення української мови: інколи вони різко звужувалися, охоплюючи заледве одну п’яту частину сьогоднішньої території (надто в XIII-XV ст.), в інші часи розширялися; особливо динамічна експансія мала місце з XVI по XVIII ст. Посідаючи меншу чи більшу територію, українська мова завжди зберігала тяглість свого розвитку. Традиційно найважливішим уважається питання, коли саме почалося самостійне існування української мови як такої; ті, хто його ставить, часто-густо мають на думці насамперед політичні аргументи та висновки. Потебня писав про це ще 1876 р.: "Дійсно, це одне з тих питань, які... не можна оминати безкарно, адже, оминені, вони мстяться невизначеністю та хибністю подальших висновків. Треба мати сміливість зустрітися з ними лицем до лиця, не чекаючи, коли ці питання знайдуть буцімто таке розв’язання, що не викличе сумнівів та заперечень. Остаточних розв’язань у таких випадках і не буває, а тимчасові для нас не лише можливі, але й необхідні" («К истории звуков русского языка», ФЗ 15, с. 1).

Остаточному розв’язанню проблеми заважає наявність ідеального (волітивного) чинника в сприйнятті мови як єдності, в нашому випадку — мови української. Цей чинник не може, однак, бути виявлений безпосередньо, принаймні в царині історичної фонології, де вчений бачить лише матеріальні сторони розвитку в цілому їхньому багатоманітті.

За начебто переконливе свідчення може правити наявність назви, якою мовці позначають свою мову. Але й вона є оманливою, бо залежить більше від політичних чинників, аніж від суто мовних. У випадку української мови це виявляється з усією очевидністю. Тут можна розглянути лише окремі фраґменти історії цієї назви. Окреслення "українська" стосовно всієї мови є зовсім недавнім: Закарпаття ледве чи користувалося ним до 1938 р. Бувши первісно реґіональною (тобто вживаною на позначення козацьких земель), ця назва ступнево набула загального поширення, частково з огляду на відіграну козаками роль в історії країни, починаючи з XVI ст., а частково через те, що від половини XVII ст., коли українці почали частіше стикатися з росіянами, стала потрібною нова назва для країни та її мови. Перед тим мова, що тепер зветься українською, була відома як рýська. Однак ця назва почала вносити плутанину, відколи Україну було приєднано до Росії, бо й росіяни позначали свою мову прикметником рýсский. Після певного періоду вагань, під час якого мову України намагалися відрізнювати від російської за допомогою термінів на кшталт югоруський, малоруський тощо, окреслення "український" урешті перемогло, піднісшися від регіонального до загальнонародного статусу.

Таким чином, до середини XVII ст. переважав термін руський (інколи славеноруський і т. ін.), але навіть тоді він не був цілком однозначним, оскільки застосовувався як до власне української мови, так і до більшої єдності, що охоплювала всіх православних слов’ян у межах тогочасної Польщі, тобто й білорусів теж (такої багатозначності не існувало на українських землях, що належали Угорщині та Молдові — тобто на Закарпатті та Буковині відповідно), і символом цієї більшої єдності була якраз спільна літературна мова.

Якщо сягнути ще давніших часів (до XIV ст.), то виявиться, що з географічного погляду ядро терміна Русь утворює Київська земля, але знов-таки й цей термін був багатозначний, бо Київ позначав ним усіх слов’ян, яких мав або прагнув мати під своїм володарюванням, тобто предків і українців, і росіян, і білорусів. (Звідси й пізніше протиріччя між українською назвою руський ’український’ та російською русский ’російський’. Колонії та провінції залюбки перебирають назву своєї метрополії. Сучасна Румунія (România) продовжує вживати назву давнього Риму так само, як сучасна Росія — назву давньої Київської землі). Під ту добу багатозначність посилювалася значеннєвою широтою іншого терміна, ıазыкъ, який позначав ’мову’, ’народ’ і ’землю’. Ба більше: в XI—XIV ст. літературна мова Київської, Чернігівської та Галицької земель принципово не відрізнялася від літературної мови інших східнослов’янських князівств. Таким чином, багатозначність терміна руський (тоді русьскыи), уживаного як щодо мови, так і щодо держави, була первісно зумовлена загарбницькою політикою Києва.

З огляду на ці обставини, історія назви не дає жодних підстав робити висновки щодо часу постання української мови як єдності. Насправді проблему її визначення слід заступити іншою, конкретнішою: відмовляючися від спроб установлення — принаймні наразі та з лінгвістичного погляду — невловного суб’єктивного "моменту запалення", історик української мови має відносити термін "український", заради зручності, щонайдалі назад у часі, наскільки це дозволяють матеріальні свідчення 3, і замість пошуку відповіді на питання про початки української мови спробувати відповісти на питання, коли почався її особливий, окремішній розвиток. У рамцях фонології це можна зробити, встановивши першу фонетичну зміну, що поширилася серед слов’янських мовців на пізнішій українській території, аче оминула сусідні слов’янські племінні групи. Така найдавніша зміна може бути датована VI-VII ст. (див.: 3.1). Звичайно, жодна поодинока зміна не створює окремої мови. До такого результату могло призвести лише подальше нагромадження змін (що, власне, і сталося). Ми не в змозі встановити, в який саме точний момент часу накопичення змін спричинило якісний стрибок чи коли саме виник суб’єктивний первень, а отже й коли саме закінчився інкубаційний період і виформувалася самостійна українська мова.

Ясно, принаймні, що на той час, з якого до нас дійшли перші писемні пам’ятки, нагромадження специфічно українських рис є значним, і цей факт уже в XIX ст. був добре відомий. Ще 1866 р. Потебня писав:"... тепер можна напевне сказати, що поділ руської мови давніший від XI століття і вся історія її, базована на свідченні пам’яток, має діалектний характер і являє собою історію руських наріч, зокрема й наріч писемних ... Уже на початку руської писемності мова наша є лише сукупністю руських наріч, народних і одного, а згодом і двох, літературних ..." 4 (цит. пр., с. 2, 5).



 3 Це не є жодною новиною. Історики зазвичай застосовують назви avant la lettre. Історія Франції ведеться від часів, коли вона ще не носила цієї назви, як і історія Німеччини, не кажучи вже про СРСР, засіюваний 1922 р., але історія якого звичайно пишеться від доби, що починається до Різдва Христового.

 4 Потебня тут уживає термін руський у значенні ’східнослов’янський’. Він часто не розрізняв термінів мова та наріччя.



"Адже сьогодні для нас є безсумнівним, що вже в XI ст. південь Русі був відокремлений від півночі певними діалектними особливостями ..., і ми трималися б цього переконання, навіть якби не було таких явних свідчень на його користь, які фактично містяться в писемних пам’ятках XI ст.", — писав Шахматов 1882 p. (ASPh 7,73). Ягіч підсумовував уже 1884 р.: "Як не припускати для XI століття повного розвитку руських наріч, коли вже різні дрібниці їхні ясно прозирають із пам’яток. Звісно, для південноруської мови не минули без сліду багато століть бурхливого життя пізніших часів, для народної мови мала особливу вагу тривала доба польського панування, що відбилася на словах, зворотах, а також формах малоруського наріччя невигладними рисами. Цього пізнішого нашарування, звичайно, в живій мові XI ст. ще не було, отже й у пам’ятках його не віднайдемо. Але все інше, тобто посутнє, в них ступнево прозирає" (Сб. ОРЯС 33,2, с. 89—90); і він же уточнював: "... у найдавніших південноруських пам’ятках, цебто в тих, що ми їх тепер то з більшою, то з меншою вірогідністю відносимо до півдня, риси народної мови оприявнюються набагато поміркованіше, скромніше, ніж у північних, новгородських; а проте їх існування все-таки жоден сумлінний дослідник руської старовини не заперечуватиме, і тому в наш час ледве чи кому спаде на думку стверджувати, що руські наріччя та говори розвинулися лише після татарської навали" (там само, с. 99). Більш детально питання походження української мови розглядаємо в 14.3.

Отже, коротко кажучи, у цій книзі фонологічний розвиток української мови простежується від VII ст. і до нашого часу; при тому назва "українська мова" застосовується у зворотній проєкції на ввесь цей період, але питання про час, відколи вживання цієї назви є вповні обгрунтованим, залишається без відповіді. І хоча це нібито суперечить зацитованій вище поставі Потебні (1876 р.), насправді він сам учинив точнісінько так само, і, здається, нічого іншого мовознавцеві, власне, й не зостається.

Зайве казати, що всі перелічені вище прикмети української мови, як і інші, неперелічені, розвинулися протягом цих тринадцятьох століть. Перед тим предки українців розмовляли тією самою мовою, що й уся решта слов’ян (принаймні, жодних відмінностей ми не спроможні встановити).






3. ДЖЕРЕЛА Й МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ


Коли йдеться про джерела, використовувані для реконструкції фонологічних змін в українській мові, конче треба розрізняти між часом до та після середини XI ст. Для кількох попередніх століть, що мають братися під увагу, тобто для періоду приблизно від VII до XI ст., жодних пам’яток, написаних в Україні мовою її народу, не існує. Фонологічний розвиток протягом цього періоду має реконструюватися за допомогою порівняльного методу, а також методом внутрішньої реконструкції та шляхом аналізу запозичень, узятих українською мовою з інших мов та іншими мовами з української. У ґрунті речі, це є ті самі методи, що застосовуються для реконструкції праслов’янської мови, але з декількома відмінностями, серед яких варто віднотувати три: для протоукраїнських діалектів праслов’янські явища беруться як наперед дані й правлять їм за тло; дані діалектів (українських) мають тут далеко більшу вагу, ніж при реконструюванні праслов’янської мови; нарешті, певне світло найдавніші пам’ятки проливають і на аналізований попередній період.

Обмежмося лише кількома прикладами: наявність у (ы) в протоукраїнських діалектах дописемного періоду постулюється насамперед через те, що цей звук був зреконструйований — шляхом зіставлення з іншими слов’янськими мовами — для пізнього етапу розвитку праслов’янської мови; але цей висновок підкріплюється й збереженням у в надсянських, лемківських, бойківських і закарпатських говірках. Окрім того, найдавніші пам’ятки, писані в XI-XIІ ст., також потверджують цей аналіз, бо в них консеквентно розрізняються букви, що передають звуки у та і (змішання їх у пам’ятках починається з кінця XIII ст.). Наявність дублетних форм кореня в бóр-еш і борó-ти завдяки внутрішній реконструкції показує, що сполука "or" перед приголосними розвинулася в oro (повноголос); це підтверджується порівнянням із праслов’янською мовою, для пізнього періоду якої було, власне, зреконструйовано форму типу *boarti. Брак таких форм у найдавніших пам’ятках свідчить, що згадана зміна мала місце ще до середини XI ст. Аналіз запозичень дозволяє датувати цю зміну точніше: вона мусила статися між серединою VIII та серединою IX ст.

У витлумаченні діалектних даних часто робиться помилка, коли дослідники гадають, що всі або більшість явищ, відзначених у діалектах, є застиглими формами того, що зазнало дальшої зміни в літературній мові. Наприклад, при поясненні переходу о > і майже всі діалектні рефлекси о в цій позиції вишикувано в один шерег:


о > ио > иу > иі > üі > й > і тощо,


а це є чистісінькою спекуляцією. Ніколи не слід забувати, що при еволюції певної мови діалекти можуть проходити — і часто проходять — власний шлях еволюції, а тому не варто намагатися увібгати другу в першу. Географічні відмінності можуть відбивати різні стадії розвою, але не конче мусять це робити. У жодному разі таку проєкцію просторових стосунків на часові не вільно вважати за самоочевидну; щоб її прийняти, потрібні докази.

Підходи, застосовані до часів дописемних, зберігають чинність і для часів пізніших. Та починаючи з середини XI ст. з’являється важливе додаткове джерело даних — писемні пам’ятки, що дозволяють з’ясувати, коли саме відбулася та чи та звукозміна, а часто й визначити проміжні стадії розвитку, які залишилися б непоміченими при неминуче надто узагальнюючому порівняльному підході. Та разом із писемними пам’ятками виникають і нові проблеми. Як правило, письмо в Україні ґрунтувалося на взірцях, узятих з інших слов’янських мов; літописці й переписувачі аж ніяк не прагнули до відтворення реальної фонетики мови щоденного вжитку. На початку за взірець правила церковнослов’янська мова, і пам’яток, писаних саме цією мовою (в різних її редакціях), є сила-силенна впродовж усієї історії української мови від XI до XVIII ст. У Великому князівстві Литовському, починаючи з XIV ст., основою світської літературної норми була радше тогочасна білоруська мова, і існують різні варіанти її змішання з мовою українською. Від початку XVIII ст. мовну практику в Україні почала заполоняти російська мова, аж нарешті український складник звівся до поодиноких українізмів. Лише геть наприкінці XVIII ст. з’являються перші тексти, свідомо скомпоновані українською мовою. Перипетії, пов’язані з функціонуванням писемної мови в Україні, докладніше описано в "переходових" (між окремими періодами) розділах 14, 29, 43, 57.

Відповідно, звукозміни неможливо просто вичитати з пам’яток. Докази їх наявності мусять видобуватися шляхом копіткого аналізу, що його методи мають варіюватися залежно від жанру пам’ятки та її стосунку до мови щоденного вжитку. У більшості випадків дослідник повинен насамперед з’ясувати, якої мовної та правописної системи дотримувався автор або переписувач, а відтак розглянути відхилення від цієї системи. Ці відхилення можуть бути двох типів: мимовільні помилки та свідомо внесені зміни.

На самому початку найчастіше звукозміни виступають у вигляді випадкових помилок. Одначе, такі помилки можуть виявитися й суто механічними, не пов’язаними з жодною реальною звукозміною. На їхнє свідчення можна покладатися лише тоді, коли вони повторюються в тому-таки тексті або в інших текстах приблизно того самого часу. Ізольовані помилки найімовірніше мають суто орфографічний характер, і тому їх слід просто іґнорувати. Чимало спроб датувати звукозміни на підставі таких орфографічних помилок виявилися хибними. Особливо небезпечні є випадки, що можуть бути спричинені інерційними (та сама буква спочатку вживається поправно, а потім механічно повторюється на місці іншої) або упереджувальними психологічними механізмами. Наприклад, написання въ грЂбЂ, отрици (Hank. XIII ст.) замість въ гробЂ ’у могилі’, отроци ’юнаки’ зовсім не свідчать про перехід о > і, як у пізніший період розвитку української мови (до того ж — в інших позиціях!), а просто упереджують букву з наступного складу.

Коли звукозміна менше-більше стабілізувалася, в писемній мові до неї може виробитися подвійне ставлення: або прийняття (тобто модифікація успадкованого правопису), або уникання. Саме такі модифікації було впроваджено в давньоукраїнській мові стосовно букв, що були позначали староцерковнослов’янські носові голосні: вони або усувалися (Ж), або набували нової функції (А); у середньоукраїнській мові те саме відбулося з єрами. Модифікація попереднього правопису непохибно доводить наявність звукозміни; і хоча цей доказ буває надто запізнений, він додає вагомості попереднім мимовільним помилкам.

Уникання може бути дуже ретельним, набуваючи рис справжнього табу, але воно ніколи не є повним, якщо брати писемну продукцію тієї чи тієї епохи сукупно. Наприклад, Ґалятовський (1663) явно уникав таких відхилень від тогочасної церковнослов’янської мови, як заміна Ђ та є на і, о на у, л на в та поміщання и з ы. Та все ж навіть у цій пам’ятці подибуємо написання на кшталт мЂчъ, сЂмъ, шЂсть, ходи́въ, мусЂвъ, вы́риты, оугризнє́тъ замість традиційних мєчъ, сємъ, шєсть, ходилъ, мусЂлъ, вырыти, оугрызнєтъ; тимчасом як ізольовані випадки у < о та і < Ђ можна знайти в інших його друкованих творах. Маючи справу з униканням, дослідник може відстежувати написання виняткові, але й у цьому разі вони набувають вірогідності, лише повторюючися, тобто критерій непоодинокості зберігає чинність.

Діалектні дані й матеріали пам’яток доповнюють себе навзаєм, і якщо покладатися лише на один із цих складників коштом іншого, то можна дійти хибних висновків. У студіях з української історичної фонології обидва ці ухили мали місце. Кримський, приміром, неодноразово висловлював хибні думки, бо спирався на самі лише пам’ятки, вибираючи з них нетипові й випадкові помилки (він, на додачу, часто неправильно зчитував і/або інтерпретував узяті для аналізу уривки, збитий на манівці своїм прагненням віднести риси сучасної української мови до якомога давніших часів). Натомість Зілинський, прекрасний діалектолог, де-не-де у своїх діалектних дослідженнях наважувався робити висновки історичного ґатунку, що ніяк не підтверджувалися пам’ятками й залишалися чистісінькими спекуляціями (які він сам пізніше мусив спростовувати).

Додаткові свідчення можна одержати, розглядаючи потрактування слів, запозичених або українською мовою з інших мов, або іншими мовами з української, а також аналізуючи процеси, що відбувалися в інших мовах, поширених на тій самій території. Перше можна проілюструвати, наприклад, формами на кшталт кальцнЂрь ’канцлер’ у Луцькому літописі 1434 р. Запозичене з польської мови, в якій воно мало закритий звук е·, це слово показує, що на той час (а точніше — коли його вперше запозичено) Ђ звучав на півночі Волині ще не як і, а як е·.

Процеси в котериторіальних мовах часто характеризуються рівнобіжними змінами. Наприклад, український перехід и > ü > і має паралель у південному різновиді ідишу; однак такі рівнобіжні зміни не конче мусять збігатися в часі, територіальні межі їх мало коли виявляються тотожні, а наявність причиново-наслідкового зв’язку залишається недоведеною. Природа цих збігів має бути досліджена в майбутніх студіях. Поки що ми здебільшого спроможні тільки фіксувати їх.

Поширення чи непоширення певної звукозміни в одній чи кількох суміжних мовах теж становить інтерес і може допомогти в із’ясуванні її хронології. Проте схожі звукозміни можуть у них відбуватися незалежно одна від одної й у різні часи. Це вимагає критичного підходу до процесів, на позір тотожних. Стан справ слід розглядати в контексті історії відповідних мов і країн. Збіжність не конче є доказом.






4. ЗОВНІШНІ ТА ВНУТРІШНІ МЕЖІ. ДІАЛЕКТИ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ


Оскільки в історичній фонології використовуються діалектні дані, варто подати стислі відомості щодо географічного розташування основних українських діалектів. Їхні структурні характеристики є предметом загальних праць із української діалектології. У цій книзі специфічні риси українських діалектів розглядаються при описі всіх звукозмін, що проходили по-різному в різних регіонах, і дещо систематичніше підсумовуються в окремому параграфі останнього розділу, де йдеться про формування діалектів (62.2).

Наш короткий огляд доречно розпочати з окреслення зовнішніх меж території, де сьогодні говорять по-українському. Ядро її міститься в кордонах сучасної Української РСР, в якій ця мова є рідною для більшості населення. Винятки становлять Крим, де вона є мовою меншості; північний край Сумської області (на північ від Середини-Буди), де поширена говірка білоруського типу; північно-західна частина Чернігівської області (між Дніпром, Десною та Снов’ю, тобто Ріпкинський і Городнянський райони цілком, північно-західна частина Сновського та декілька сіл Чернігівського району), де говорять, у ґрунті речі, по-білоруському, з пізнішими нашаруваннями деяких українських рис.

За межами УРСР українська людність є в Румунії (на півночі Добруджі вживаються говірки південно-східного типу, в Південній Буковині та на Мараморощині — гуцульського та покутського типу), у Східній Словаччині (здебільшого лемківські говірки), у Білорусі (цілком українською є Берестейщина на південь від Ясельди, а також смуга, що тягнеться південніше від Дорогичина та Пинська, де розмовляють західно- та середньополіськими говірками) та в Росії, де носії української мови зосереджені передусім у Воронізькій області (північні говірки в Лисківському, Острогозькому, Кам’янському та інших районах, південно-східні в Богучарському, Бутурлинівському, Калацькому Розсошанському та Кантемирівському районах; див. мапу, складену Г. Солонською, у «Віснику Харківського університету», серія філологічна, 1965, вин. 1, с. 125), на Кубані та на Далекому Сході, головно побіля Благовіщенська та між Хабаровськом і Владивостоком уздовж р. Уссурі, причому обидві останні групи здебільшого послуговуються південно-східними говірками. Носії української мови в Польщі (північно-лемківські, надсянські та підляські говірки) були в 1945-1946 рр. частково змушені до виїзду в СРСР, а частково розпорошені по західних теренах Польщі. Значні групи носіїв української мови є в Канаді, США, Параґваї та Аргентині; по другій світовій війні чимало українців оселилося також в Англії, Бельгії, Німеччині, Франції, Австралії тощо. В усіх цих країнах явно переважають різні говірки південно-західного наріччя.

Якщо говорити про класифікацію головних українських діалектів, то після досить тривалого періоду непевності загальновизнаним став троїстий поділ на північне, південно-західне та південно-східне наріччя (див. їхні межі на мапі 1). Цей поділ вірно віддзеркалює історію їх формування, і реальності історичної фонології добре проєктуються з часового виміру в просторовий.

Найбільший терен охоплює південно-східне наріччя, яке є водночас і найновішим: у його північно-західній частині (тобто, кажучи приблизно, в Черкаській і Полтавській областях) говірки південно-східного типу сформувалися у XVI ст.; у північно-східній частині (тобто в Харківській, Сумській і в західних районах Воронізької області) — у XVII ст.; далі на південь — головно у XVIII ст. Усе це сталося в процесі поступового відзискання українцями територій, відступлених колись тюркським народам, що час від часу туди вторгалися. З огляду на своє відносно недавнє постання в ході масових міґрацій людності, ці діалекти є також найбільш подібні між собою. Певні місцеві відмінності, звісно, існують, але більш-менш послідовну класифікацію діалектних підгруп на їх підставі виробити годі.

Північне наріччя протягом усієї історії зберігало свій основний ареал поширення, від доісторичних часів. Його звичайно поділяють на три групи говірок: східнополіську, середньополіську та західнополіську. З-поміж них дві перші розділяє Дніпро; східною межею третьої є річка Горинь. Ця остання група не повністю зберігає свою північну структуру, маючи домішки південно-західних рис унаслідок переселень людності на північ після татарської навали 1240 р. Деякі південно-західні риси, нашаровані на північну основу, характеризують також діалектну підгрупу, що її, власне, можна б окреслити як четверту північну, — цебто підляські говірки, поширені на північ від Холма аж до Буга; але після 1945 р. більшість їх носіїв розпорошилися.

До південно-західного наріччя відносять такі говірки: волинські, подільські, буковинсько-покутські, надсянські (після 1945 р. на велику міру розпорошені), наддністрянські, лемківські, бойківські, гуцульські та закарпатські. З погляду історичної фонології в цей перелік варто впровадити певну гієрархію. Насамперед, східні зони поширення як волинських, так і подільських говірок розташовані на заново заселених територіях, більшість із яких було поновно здобуто в XVI ст., тимчасом як решта земель, що про них іде мова, мали стале населення, характеризуючись тяглістю мовного розвою від давнішого часу. З-посеред них західноволинські, надсянські, наддністрянські, бойківські, західноподільські та покутські говірки ймовірно ведуть свою традицію в тих самих ареалах із доісторичних часів. Натомість про доісторичне коріння лемківських, закарпатських і гуцульських говірок можна сперечатися 5 (див. 62.5).



 5 Термін "закарпатський" звичайно застосовують до західної та центральної частин цього реґіону. На сході панує гуцульська говірка; це, безперечно, зона пізнього заселення, що датується, вочевидь, кінцем XVII ст., ба й XVIII ст.



У середньоукраїнський період, коли західноволинська, наддністрянська та західноподільська діалектні зони правили за плацдарм для руху на схід, зокрема й польського Drang nach Osten, карпатські говірки (лемківські, бойківські, гуцульські, покутські, закарпатські) більшою мірою зберегли свою ізольованість (а якщо й поширювалися, то передусім у західному напрямку); і з цієї доби походять деякі інновації, що декотрі з них охопили цілий карпатський реґіон, а інші — лише певні його частини. Починаючи від цього часу, можна обгрунтовано говорити про існування карпатської групи говірок. Деякі з карпатських інновацій середньоукраїнського періоду заторкнули також і надсянські говірки.

Лише в південно-західному наріччі принаймні декотрі говірки (а точніше їх носії) називаються так, як визначив сам народ (зазвичай це слова на позначення сусідів), а не штучними науковими окресленнями. Лемки, бойки, гуцули — це носії відповідних говірок. Певною мірою це стосується також Покуття, Буковини, Волині та Поділля. Цим зайвий раз засвідчено відносну ізольованість і стабільність, характерні для постання й існування цих говірок. Проте ці назви не можна вважати дуже давніми, і до племінних назв доісторичного періоду вони з цілковитою певністю не нав’язують.

Говорячи про Україну, слід брати до уваги такі доісторичні слов’янські племена, перелічені та/або згадані в Київському Початковому літописі, як деревляни (Середнє Полісся), сіверяни (Східне Полісся), поляни (Київщина, цебто ядро Русі), бужани (називані також волинянами або дулібами), уличі або улучі, тиверці (Подністров’я) та хорвати (Карпати? Перемищина?). Дуліби востаннє згадуються в записі за 907 р., уличі за 922 р., поляни й тиверці за 944 р., деревляни за 990 р., хорвати за 992 р., сіверяни за 1024 р. Дивлячись суто географічно, середньополіські говірки можуть бути виведені від деревлян, східнополіські від сіверян, західноволинські від дулібів; висловлено також гіпотезу, обстоювану — з індивідуальними нюансами — низкою вчених (Шахматовим, Лєр-Сплавінським, Зілинським, Нідерле, Кобилянським та ін.), що гуцули, а можливо й бойки, є нащадками уличів, які під тиском печенігів залишили свої рідні землі над Богом, переселившися до цієї частини карпатського реґіону. Проте нам нічого не відомо про мовні особливості, якими відрізнялися між собою доісторичні слов’янські племена на Україні, а отже будь-які спроби пов’язати сучасні говірки зі згаданими племенами ані довести, ані, навпаки, спростувати незмога.






5. ЗАВВАГА ЩОДО ПЕРІОДИЗАЦІЇ


Звукозміни, крізь які пройшла українська мова від своїх початків до нинішнього часу і які становлять предмет цієї книги, подано тут у хронологічній послідовності. Встановлення часових і просторових параметрів кожної звукозміни є надзвичайно важливе, бо тільки у випадку змін, для яких вони відомі, можна сподіватися на з’ясування їхніх причин, чи то вже внутрішніх, укорінених у структурі тогочасної мови, чи зовнішніх, зумовлених змінами в структурі суспільства, до якого мовці належали або яке вони утворювали.

Аналізована послідовність звукозмін поділена тут на періоди, що носять умовні назви "протоукраїнський", "давньоукраїнський", "ранньосередньоукраїнський", "середньоукраїнський", "пізньосередньоукраїнський" і "сучасний". Ця періодизація ґрунтується на критеріях, зовнішніх щодо фонологічного розвитку мови. Вони радше стосуються джерел, що з ними має справу дослідник. Як показано в 1.3 — і докладніше розглянуто в "переходових" розділах 14, 29, 43, 57, — характер джерел із часом зазнавав докорінних змін. Відповідно до цього мусять мінятися й застосовувані дослідником методи та підходи. Такі модифікації є передумовою адекватного потрактування фактів.

Наразі зробімо лише кілька загальних і дуже спрощених завваг. Для протоукраїнського періоду, як уже зазначалося, немає джерел, писаних носіями мови на території України. Давньоукраїнський період представлений досить значною кількістю писемних пам’яток, але складені вони, як правило, церковнослов’янською мовою; елементи місцевої фонології треба виловлювати з цієї маси чужомовного матеріалу. Для ранньосередньоукраїнського періоду основна проблема — це відмежування українських пам’яток і рис від білоруських. У пам’ятках середньоукраїнського періоду писемна мова виступає в кількох варіантах: головно як особливий різновид церковнослов’янської мови, але теж і як особливий — дуже перероблений — різновид мови говірної. Вивчаючи пізньосередньоукраїнський період, дослідник часто має справу з мішаниною української та російської мов у різних пропорціях. У сучасний період народна мова запанувала в художній літературі, а відтак поширилася на всі писемні жанри.


Хронологічні рамці накреслених періодів такі:

протоукраїнський — до середини XI ст.;

давньоукраїнський — від середини XI ст. до кінця XIV ст.;

ранньосередньоукраїнський — від початку XV ст. до середини XVI ст.;

середньоукраїнський — від середини XVI ст. до перших років XVIII ст.;

пізньосередньоукраїнський — решта XVIII ст.;

сучасний— від останніх років XVIII ст.

і дотепер.



Зміни в характері писемних джерел цілком природно залежали від культурних, політичних і суспільних чинників (віровизнання мовців і його еволюція, співіснування та боротьба ідеологій, політичні тенденції, загальна структура суспільства й насамперед статус освічених верств тощо). Отже, застосована тут періодизація так чи так є уґрунтована в соціально-історичних процесах.

Внутрішня періодизація фонологічного розвитку на підставі загального характеру звукозмін та їхніх рушійних сил — це заманлива перспектива для майбутніх студій. Крок до її побудови здійснено в заключному розділі книги (62.1), але, оскільки нічого подібного давніше не робилося, вона силою речей має пробний характер. Аж надто очевидна непевність такої класифікації внеможливила її використання як бази для основного викладу.

Усі використані писемні пам’ятки також віднесено до того чи того періоду, що в ньому вони й розглядаються, — за винятком тих, які, хоч і складені первісно в більш давній період, збереглися лише в пізніших копіях. Такі пам’ятки мають, так би мовити, два шари й використовуються, з огляду на цю подвійність, в обох періодах. За приклад можна навести Сл. Єфр. Сир. — пам’ятку, переписану 1492 р. (ранньосередньоукраїнський період) з тексту 1284 р. (давньоукраїнський період); або Іп. літоп., що цитується як фактичний матеріал і для давньоукраїнського, і для ранньосередньоукраїнського періоду.








6. ПІДХОДИ ДО ІСТОРИЧНОЇ ФОНОЛОГІЇ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ  6



 6 Цей параграф містить бібліографію загальних оглядів і курсів історичної фонології української мови. Лише для окремих книжок, як правило, дається їх стисла характеристика, але винятки зроблено для деяких важливих статей і навіть рецензій, де порушується широке коло тем.



* * * Як осібний напрям мовознавчих студій, історична фонологія української мови постала щойно в 60-х рр. XIX ст. Перша половина цього століття була радше періодом первісного нагромадження фактів, що на них потім мала спертися наукова історична фонологія. Головні проблеми, що цікавили тогочасних мовознавців, — це адекватний опис сучасної української мови та вибір між етимологічним чи фонетичним правописом; часто в їхніх писаннях прозирало й намагання довести самостійність і рівність української мови серед інших слов’янських мов. Така тематика й така ідеологічна спрямованість спонукали тогочасних авторів удаватися до історичних паралелей, аби пояснити деякі риси фонологічної системи сучасної української мови, довести слушність обстоюваної правописної системи й узасаднити проголошену самостійність. Одначе такі паралелі, якщо вони взагалі наводилися, були принагідні, нерідко випадкові, й у якесь довершене дослідження так і не вилилися. Порівняно багато їх є в праці Івана Могильницького «Грамматыка Азыка славеноруского», написаній у 1815-1823 рр., але вперше оприлюдненій у повному вигляді лише 1910 р. (Укр. арх. 5), після якої ще вийшла його ж «ВЂдомЂсть о руском языцЂ» (1829 p.); у книжці Івана Вагилевича «Grammatyka języka małoruskiego w Galicii» (Львів, 1845); у розвідці Ізмаїла Срезневського «Мысли об истории русского языка» (СПб., 1849), де подано стисле порівняння російської та "малоросійської" мов; у праці Якова Головацького «Розправа о АзыцЂ южнорускомъ и его нарЂчиАхъ» (Львів, 1849) і в таких статтях Михайла Максимовича, як «Мнение о малороссийском языке и правописании оного» (1830), «Критико-историческое исследование о русском языке» (1838), «Филологические письма к М. П. Погодину» (1856), «Ответные письма к М. П. Погодину» (1857), «Новые письма к М. П. Погодину о старобытности малороссийского наречия» (1863) та ін. (частину їх перевидано в третьому томі його «Собрания сочинений», що вийшов друком 1880 р. в Києві), — але всі ці причинки є неповні й малообґрунтовані.

Пробудження інтересу до української історичної фонології як такої призвело до появи більш систематичних студій: Франц Міклошіч замислив свою «Vergleichende Grammatik der slavischen Sprachen», що її перший том зветься «Lautlehre» (Відень, 1852), як історичний коментар до окремих мов, серед них і до української (друге видання з’явилося так само у Відні 1879 р.); тим часом Петро Лавровський зробив огляд фонологічних особливостей української мови в зіставленні з російською в розвідці «Обзор замечательных особенностей наречия малорусского сравпительно c великорусским и другими славянскими наречиями» (ЖМНП 102, 1859), після чого ще вийшов його ж таки «Ответ на письма г. Максимовича к г. Погодину о наречии малорусском» (Основа 1861, 8). Проте Міклошіч обмежується простим зіставленням фактів, а Лавровського цікавлять лише ізольовані явища, що він їх наводить на підтвердження своєї головної тези про початок формування української мови в XIII ст. на теренах Карпат; поза тим, він знав обмаль давньо- та середньоукраїнських пам’яток. Звідси й грубі помилки на кшталт твердження, ніби український звук і як рефлекс ě, чи звук u в дієслові бýти відбивають ще праслов’янську дійсність.

Справжнє історичне дослідження української фонології започаткував Олександр Потебня. Його піонерські праці «О звуковых особенностях русских наречии. Малорусское наречие» та «Заметки о малорусском наречии» з’явилися у ФЗ за 1865 p. i 1870 p. відповідно. Перша з них пізніше ввійшла до книжки «Два исследования о звуках русского языка» (Вороніж, 1866), а друга 1871 р. була видрукувана окремим виданням знов-таки у Воронежі. Потебня мусив долати величезні перешкоди: число опублікованих давньо- та середньоукраїнських пам’яток було тоді незначне, під мовним оглядом майже всі ці публікації викликали поважні сумніви, а відомості щодо діалектів були в щонайкращому разі фраґментарні. Незважаючи на ці труднощі, Потебня намагався подати правдивий образ багатовікової звукової еволюції української мови; зокрема, він уперше пояснив українське явище переходу о, е > і бік : бóку ; сім : семú через подовження й дифтонгізацію давньоукраїнських о та е, якщо після них ішов слабкий єр. Утім, жодна з цих двох студій не давала систематичного опису української історичної фонології. Перша з них являє собою огляд звукових особливостей української мови з історичним коментарем; друга була написана як низка критичних завваг із приводу складеного І. Новицьким питальника для збирання діалектних даних. І все ж, використавши настільки великий корпус діалектних записів і давніх пам’яток, наскільки це тоді було можливо, й розглянувши ці дані на широкому тлі інших слов’янських мов, Потебня досяг набагато більшої систематичності й глибини у своїх розважаннях, аніж будь-який з його попередників чи ближчих наступників 7. Із-поміж його здогадів багато які перегодом були відкинеш, але його розвідки залишалися для подальших досліджень у цій дисципліні наріжним каменем.



 7 Зокрема й М. Колосов у праці «Очерк истории звуков и форм русского языка» (Варшава, 1872).



Пізніше Потебня зосередив свою увагу на синтаксі та інших темах. А втім, двічі він усе ж повертався до проблем української історичної фонології, і ці два його порівняно невеликі причинки, де він знову розглядає свій старий предмет, містять силу вартісних спостережень, дотепних припущень і обґрунтованих критичних завваг. І в цьому випадку Потебня, як зазвичай, сполучив властиві йому потяг до точності й гостру критичну оцінку з даром до широких узагальнень. Власне, він був першим українським мовознавцем, що дістав систематичний фаховий вишкіл. Дві студії, про які йде мова, — це детальні рецензії монографії П. Житецького про історичну фонологію української мови (Отч. Увар. 20, 1878) та праці О. Соболевського «Очерки из истории русского языка» (ИОРЯС 1, 3, 1896).

Потебня не залишив після себе учнів чи послідовників, котрі працювали б у галузі історичної фонології. Дослідники з’явилися деінде. Розширилася й тематика їхніх студій. Однак через несприятливі умови для розвитку української науки під російським та австро-угорським пануванням дослідження здебільшого велися фахівцями з інших галузей або філологами-слов’янознавцями, які за фахом не працювали: Павло Житецький, Володимир Науменко та Василь Шимановський заробляли на життя вчителюючи, Кость Михальчук був рахівником. Базова освіта Омеляна Огоновського, Агатангела Кримського, а пізніше й Іларіона Свєнціцького не була пов’язана зі слов’янським мовознавством. У той чи той спосіб це позначилося на їхній науковій продукції: всі вони працювали нерегулярно, дехто з них — по-дилетантському.

Житецькому ми завдячуємо першу спробу повного й систематичного опису історичної фонології української мови з тяжінням до внутрішньої впорядкованості: це його «Очерк звуковой истории малорусского наречия» (К., 1876). Сам автор стверджує: "... ми постановили відійти від фрагментарного, незв’язного опису звукових явищ". Ця смілива спроба була, однак, зіпсована використанням застарілих перекручених уявлень про індоєвропейську та праслов’янську мови, браком критичного підходу до вживаного в давньоукраїнських пам’ятках правопису, недостатнім розмежуванням давньоукраїнських і давньоросійських пам’яток, нерозрізненням окремих мовних рівнів (фонологія, чергування звуків, морфологія) та внутрішніми суперечностями, але найбільше — підпорядкуванням фактів двом наперед визначеним постулатам: що північноукраїнське наріччя в основному продовжує відбивати ситуацію спільносхіднослов’янської єдності, звідки виросли й українська, й російська мови (білоруська, за Житецьким, являє собою діалект російської); і що у вокалізмі рушійною силою історичного розвитку була особлива схильність української мови до голосного і. За цією останньою думкою маячіє опізнено-романтична концепція мовного розвитку як відбиття "народного духу". Отже, книжка Житецького була де в чому наївна й застаріла вже на час свого оприлюднення. Відносно найліпшою в ній була частина, де йдеться про скупчення приголосних в українській мові, раніше ніким не аналізовані. Окрім згаданого вище відгуку Потебні, на цю книжку видрукував змістовну рецензію Яґіч (ASPh 2, 1878). Житецький виступив в обороні своїх поглядів — із частковим їх переглядом — у своїй наступній книжці «Очерк литературной истории малорусского наречия в XVII в.» (К., 1889; український переклад видано 1941 р. у Львові), яка містить більше матеріалу з історичної фонології, ніж би випадало сподіватися на підставі самої назви.

Дві книжки вийшли з-під пера Шимановського. Перша — «К истории древнерусских говоров» (Варшава, 1876) — грунтується майже цілком на Ізб. 1076 і Гал. Єв. 1288, бо з інших джерел узято всього декілька прикладів. Назва другої — «Очерки по истории русских наречий. Черты южнорусского наречия в XVI-XVII вв.» (Варшава, 1893). Обидві вони повторюють усі вади, властиві працям Житецького, але не мають їхніх позитивних рис. Матеріал у них використано випадковий і часом непевний; загальний підхід позначений поверховістю. Детальна й нищівна рецензія О. Смирнова на першу з них (РФВ 19, 1888) могла б так само стосуватися й другої. Шимановський ще опублікував «Ответ критику. Дополнение к книге "К истории русских говоров"» (Варшава, 1888), але й тут рівень аргументації залишився без змін.

«Нариси з історії української мови» Свєнціцького (Львів, 1920) вийшли друком значно пізніше, але й вони несуть на собі відбиток дилетантизму. У ґрунті речі, книжка являє собою добірку прикладів з пам’яток, розташованих хронологічно за століттями, з численними помилками в класифікації та подеколи в прочитанні. Наголос зроблено на спільних східнослов’янських рисах, усупереч поглядові С. Смаль-Стоцького, згідно з яким українська мова розвивалася незалежно від російської, стоячи ближче до сербсько-хорватської (див. нижче); проте Свєнціцький був недостатньо підготований для здійснення свого задуму й тому зазнав фіаско.

Краща доля судилася працям Огоновського та Науменка, бо вони мали менший розмах. Перший видав (подаючи своє ім’я як Emil Ogonowski) «Studien auf dem Gebiete der ruthenischen Sprache» (Львів, 1880), де всеохопної історичної фонології немає, але у фонологічній частині (сс. 24-95) подано опис рефлексів праслов’янських звуків у сучасній українській мові та її діалектах (до яких він залічував і білоруську мову), що супроводжується нечисленними давньоукраїнськими та середньоукраїнськими прикладами. Його ж таки розвідка «О ważniejszych właściwościach języka ruskiego» (Rozprawy i sprawozdania z posiedzeń wydziału filologicznego Akademii Umiejętności X, 1884) була замислена як додаток до попередньої книги, але почасти просто її повторювала. Огоновський не знав поняття звукового закону, його приклади часто бувають випадкові, а діалектним даним — хоча здебільшого на них можна покладатися — іноді бракує точного зазначення місця запису. Методологічно він ішов головно слідами Міклошіча. Натомість Науменків «Обзор фонетических особенностей малорусской речи» (К., 1889) — це огляд звуків і їхніх чергувань у сучасній українській мові з коротким історичним коментарем. За взірець Науменкові правили Огоновський та Житецький. В останнього він запозичив ідею про те, що українська мова впродовж усього свого історичного розвитку тяжіє до ікання та посилення сонорності.

Із-поміж перелічених дослідників єдиний, хто подолав у своїх працях нефаховість, — це Михальчук. Проте в цього автора обмеження пов’язані з фраґментарністю його наукових публікацій. Він зробив величезний внесок у діалектологію, піднісши тогочасне знання про українські діалекти та діалектні групи на вищий щабель, ніж у будь-якій іншій слов’янській країні. Його праця «Наречия, поднаречия и говоры Южной России в связи c наречиями Галичины» (Труды этнографическо-статистической экспедиции в западно-русский край 7. СПб., 1872), після якої ще вийшла «Программа для собирания особенностей малорусских говоров», доповнена Кримським у її російському виданні (СПб., 1910. Сб. ОРЯС 87, 4) та Є. Тимченком в українському (ЗНТК 5-8; окремою книжкою — К., 1910), створила міцні підвалини для використання українського діалектного матеріалу в майбутніх історичних дослідженнях. У сфері історичної фонології Михальчук висловив багато здогадів і продуктивних ориґінальних ідей, що серед них можна згадати морфологічне пояснення постання і з о (та е перед занепалим слабким єром), новий погляд на пом’якшення губних перед е тощо. Михальчук шукав пояснення звукозмін у системі мови, що існувала в той чи той час, відкидаючи необгрунтовані узагальнення суб’єктивно-романтичного ґатунку. Щодо цього він випередив пізніше вчення про фонеми. Проте його екскурсам в історичну фонологію української мови, розпорошеним майже по всіх без винятку його статтях, ніколи не судилося набути систематизованого вигляду. Найповнішою спробою в цьому напрямі є його розвідка «К южнорусской диалектологии» (КС 1893,9) — історична фонологія й діалектологія української мови в стислому нарисі.

Про Кримського буде сказано далі.

Ґрунтовна фахова освіта й постійна робота в університетах і в Академії наук за тодішніх політичних умов були значно приступніші для російських науковців. Український учений у тогочасній Росії, щоб зробити наукову кар’єру, мусив прийняти імперську ідеологію. Так учинив, приміром, Олександр Кочубинський, який викладав у Одеському університеті. Серед російських славістів, що розпочали свою діяльність в останню чверть XIX ст., займаючись українською історичною фонологією, як правило, в рамцях історії російської мови, найвидатнішими були Олексій Соболевський і Олексій Шахматов. До їх числа слід іще додати Ватрослава Яґіча, хорвата, що працював у Одесі, а згодом у Санкт-Петербурзі (1872-1874, 1880-1886) як на університетських посадах, так і в Академії наук.

Унесок Кочубинського в дослідження української історичної фонології був досить скромний. Він зачепив цю тематику безпосередньо у своїй праці «Отчет о занятиях славянскими наречиями» (Одеса, 1876) і в розлогій рецензії на книжку Житецького «Очерк литературной истории малорусского наречия» (Отч. Увар. 32,1892). В обох випадках вибір питань є хаотичний, а методи — досить недбалі. Натомість його розвідка «К вопросу о взаимных отношениях славянских наречий» (Записки Новороссийского университета, 23-25, 1877-1878) була присвячена класифікації слов’янських мов, головно на підставі потрактування сполук *СuSС, *CiSC. Актуальність ця праця втратила дуже швидко, оскільки, крім методологічної невправності, вона ще й мала за вихідний пункт хибне уявлення про праслов’янську форму цих сполук; українські дані були в ній представлені скупо. Більш тривалий слід залишила його стаття «Территория доисторической Литвы» (ЖМНП 309, 1897), де при розгляді питання південної межі поширення литовської мови враховувалися також і північноукраїнські говірки.

Навпаки, доробок Соболевського, Шахматова та Яґіча був значний. Після Потебні саме вони стали в цій галузі найвидатнішими дослідниками. Насамперед усі троє були першорядними філологами та фахівцями з давньоукраїнської рукописної спадщини. Соболевський і Яґіч здебільшого не виходили за рамці філологічної школи, хоча перший також приділяв увагу дослідженню діалектів. Шахматов, наймолодший з них, сполучав філологічну майстерність із молодограматичною методологією.

Найбільшим досягненням Соболевського було спостереження відчутних місцевих діалектних відмінностей у східнослов’янських пам’ятках XI-XIV ст., особливо наявності т. зв. "нового Ђ" (див. 20.1) у давньоукраїнських пам’ятках. Це ясно показано вже в першій його значній публікації «Очерки из истории русского языка» (Киев, 1884). Він намагався узгодити це відкриття зі своїми імперіалістичними ідейними переконаннями, приписуючи що рису лише Галицько-Волинській землі, тимчасом як Київ, згідно з його арґументуванням, говорив по-російському аж до татарської навали 1240 р., ба й до XV ст. включно. Ця постава викликала вибух обурення серед українських учених. Як наслідок, виникла гостра полеміка, в якій Кримський і згодом С. Смаль-Стоцький намагалися заперечити саму фонетичну вартість "нового Ђ", хоча й намарно. Помилковою тезою в Соболевського було не визнання "нового Ђ" засобом відтворення нового звучання е перед давнім слабким ь у наступному складі, а обмеження цієї характеристики територією Західної України. Незабаром з’ясувалося, що ця риса — загальноукраїнська. Проте Соболевський уперто тримався первісної позиції також у своїх подальших студіях. З погляду української історичної фонології найважливіші з-поміж них — це «Лекции по истории русского языка» (К, 1888; 4-те видання — М., 1907), низка нотаток «Из истории русского языка», вміщених у ЖМНП протягом 1894—1901 рр., «К истории малорусского наречия» (РФВ 63, 1910) та «Мелкие заметки по старорусскойи русской фонетике» (РФВ 64,1910). Його праці з української діалектології були неориґінальні й хутко застаріли, а полеміка з приводу характеристик мови давнього Києва може становити інтерес з огляду на деякі спостереження в статтях «Источники для знакомства c древнекиевским говором» (ЖМНП 1885, 2), «Как говорили в Києве в XIV и XV вв.» (ЧОНЛ 1888, 2) і «Древнекиевский говор» (ИОРЯС 10, 1, 1905). Численні публікації Соболевського, присвячені поодиноким звукозмінам та рукописам, здебільшого зберігають свою вартість і досі. Вони подаватимуться в бібліографії до відповідних розділів.

На відміну від Соболевського, Шахматов не мав політичних упереджень щодо української мови, хоча й він так само розглядав її історію як частину російської. Почавшися вже зі статті «Beiträge zur russischen Grammatik» (ASPh 7, 1884), де йшлося про з’ясування місця походження найдавніших східнослов’янських рукописів на підставі їхніх орфографічних (фонетичних) особливостей, його зацікавлення проблемами давньої та сучасної української фонології збереглося на все життя. Знову й знову він повертався до цих проблем, часто переглядаючи свої попередні позиції. Найяскравішими з-поміж його публікацій, що стосуються цієї тематики, є «Исследования в области русской фонетики» (РФВ 29, 1893), «К истории звуков русского языка» (ИОРЯС 1, 6-8, 1896, 1901-1903), «Курс истории русского языка», тт. 1-2 (СПб., 1909), «До питання про початок української мови» (Україна 1914, 1), «Краткий очерк истории малорусского (украинского) языка» (Украинский народ в его прошлом u настоящем 2, Пг., 1916; український переклад видрукувано у виданні: Ол. Шахматов, Аг. Кримський, Нариси з історії української мови, К, 1922, передрук 1924) і особливо його узагальнювальна праця «Очерк древнейшего периода истории русского языка» (Пг., 1915). Важливе значення має також його розлога рецензія на працю Кримського «Украинская грамматика» (RS 2, 1909). Окрім досконалого знання давньоукраїнських текстів, Шахматов відзначався своєю здатністю бачити навіть у щонайдрібніших фактах матеріал для широких узагальнень. Проте його обізнаність із середньоукраїнською мовою була практично нульовою, і він заповнював прогалину між сучасними українськими діалектами (які знав лише з других рук) та давньоукраїнською мовою, вдаючися до припущень, що він їх потім поширював на доісторичну "спільноруську" та на праслов’янську мову. Крім того, Шахматов переоцінював роль міґрацій у кшталтуванні східнослов’янських діалектів. Саме це робить його теорію в багатьох аспектах уразливою, включно з основним вихідним положенням, тобто з гіпотезою про існування спільноруської мови, поділеної на три головні наріччя: північне, південне та східне.

Серед трійці видатних славістів, що працювали в Росії наприкінці XIX ст., Яґіч мав найтверезіші погляди. Він тактовно вказував на упередженість Соболевського та фантазування Шахматова, привертаючи увагу до конкретних фактів. У 1884 р., одночасно з оприлюдненням згаданих вище праць Соболевського («Очерки [...]») та Шахматова («Beiträge [...]»), він опублікував «Четыре критико-палеографические статьи» (Сб. ОРЯСЗЗ, 2), подавши чи не найточнішу характеристику українських рис, присутніх у давніх східнослов’янських рукописах. «Источники [...]» Соболевського (див. вище) містили відповідь на це дослідження, яка й спонукала Яґіча написати й опублікувати «Критические заметки по истории русского языка» (Сб. ОРЯС 46, 4,1889), що є його найвагомішим внеском у вивчення історії української мови та всіх східнослов’янських мов. Ця розвідка ще й досі є необхідним додатком до популярніших «Лекций [... ]» Соболевського. Пізніше Ягіч нечасто повертався до загальних проблем української фонології, але варто ще згадати його докладну рецензію на «Очерк [...]» Шахматова (ASPh 37, 1920). Як і Соболевський із Шахматовим, Яґіч, навіть визнаючи доісторичні відмінності між українською та російською мовою, був усе ж переконаний у слушності, мовляв, "неспростовної наукової аксіоми про приналежність усіх наріч російської мови [ = східнослов’янської. — Ю. Ш.] до одного цілого в стосунку до решти слов’янських наріч" (Критические заметки, с. 151).

Серед українських науковців початку XX ст. перед національною революцією 1917-1920 рр. історичну фонологію української мови досліджували двоє: Кримський і Степан Смаль-Стоцький. Бувши фахівцем з історії та мов Близького Сходу, Кримський заходився коло історії української мови, щоб довести необ’єктивність і виправити перекручені твердження Соболевського. У трьох своїх чималих за обсягом статтях «Филология и погодинская гипотеза» (КС 1898; окреме видання — К., 1904), «Деякі непевні критерії для діалектологічної класифікації староруських рукописів» (НЗб. Груш. 1906) і «Древнекиевский говор» (ИОРЯС 11,3, 1906), що хаотично сполучають ущипливі особисті напади та досить незв’язний розгляд щонайрізноманітніших тем, він серед іншого порушив і багацько питань історичної фонології, насамперед давньоукраїнського періоду. Піддавшися своєму іконоборчому запалові, він відкидав мало не кожне твердження Соболевського, зокрема навіть такі безсумнівні положення, як наявність "нового Ђ", характерну для українських пам’яток XIІ-XIV ст. Задля цього він мусив зіґнорувати силу давньоукраїнських пам’яток, оголосивши їх російськими або білоруськими.

Після революції 1905 р. і зняття заборони з українського шкільництва в Російській імперії Кримський утягнувся в складання навчальної української граматики; проте, захоплений полемікою із Соболевським, присвятив у ній більше місця історичній фонології, ніж граматичному описові мови. За основу йому правили численні виписи з давньоукраїнських текстів, а звуки сучасної української мови він порівнював з їх написанням у давньо- та середньоукраїнських пам’ятках. Таким робом постала книжка, надміру безладна навіть як на Кримського, що друкувалася окремими випусками й так і не була закінчена, — «Украинская грамматика для учеников высших классов гимназий и семинарий Поднепровья» (М., 1907). Найвлучнішу й найоб’єктивнішу оцінку їй дав Шахматов (RS 2,1909), який добачив суть постави Кримського в "обстоюванні, на значну міру слушному, виняткового права малоросійської мови на пам’ятки давньокиївської писемності" (с. 143), але водночас дійшов висновку що начерк у цілому "побудовано на піску, бо висновки, базовані на історично-порівняльному методі, відкидаються й заступаються спостереженнями над складною, іноді безнадійною в своїй випадковості орфографією пам’яток" (с. 144). Закинувши книжці недостатній історизм і брак необхідного аналізу в розмежуванні окремих періодів розвитку української мови, Шахматов у підсумку завважив, що через зазначені недоліки вона не може вважатися за "цілком наукове дослідження" (с. 139). Слід додати, що навіть використання Кримським фактичного матеріалу давньо- та середньоукраїнських пам’яток було позначене атомізмом і некритичністю. Він ніколи не брав цілого тексту, а вихоплював поодинокі приклади, часто неправильно їх відчитуючи у своєму палкому бажанні відсунути фонетичні характеристики сучасної української мови якомога далі в давнину. Цей метод був доведений до крайнощів у його пізнішій праці «Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася», що була опублікована в його спільному з Шахматовим виданні «Нариси з історії української мови», де Кримський дійшов фантастичного висновку, ніби українська мова в XIV ст. "дообразовалася геть до кінця" *.



 * Доповнений варіант цієї праці, приготований Кримським до друку в 1940 р., залишився неопублікованим.



Вплив книжки Кримського на пізніших істориків української мови був помітний. Його хибні твердження та невірно відчитані приклади раз у раз некритично повторювано, адже на позір ця книжка з її нескінченним цитуванням уривків давніх пам’яток здавалася докладно вдокумептованою в кожній подробиці! У будь-якому разі, позитивною стороною книжки є те, що в ній зроблено перші кроки до створення української історичної діалектології, уґрунтованої в інтерпретації давньоукраїнських пам’яток.

Найповніший виклад української історичної фонології вийшов з-під пера С. Смаль-Стоцького, і міститься він на сс. 1-112, 455-495 його праці «Grammatik der ruthenischen (ukrainischen) Sprache», написаної спільно з Т. Ґартнером і виданої у Відні 1913 р. Ця книжка також спрямована проти концепції Соболевського, хоча прямої полеміки в ній немає; за провідну ідею авторам править повна відрубність української та російської мов у доісторичні часи. Запропонувавши неісторичний і досить наївний перелік мовних рис, Смаль-Стоцький намагається показати, що українська мова ближче стоїть до сербсько-хорватської, ніж до російської. (Ідея щодо щільних зв’язків між українською та сербсько-хорватською мовами виринає час від часу: у середині XIX ст. її можна знайти в Лавровського, а за наших часів у С. Бернштейиа, хоча навіть без притаманних Смаль-Стоцькому пересад вона позбавлена фактичної основи). У книзі є кілька здорових ідей; це стосується, наприклад, перегляду питання про пом’якшення приголосних перед голосними переднього ряду в протоукраїнських діалектах, заперечення доконечності дифтонгів як сполучної ланки в постанні і з ě, е та о; проте Смаль-Стоцькому бракує точного методу, він змішує факти різних епох і майже не подає власних даних (за винятком буковинських говірок). Навіть висловлюючи слушні думки, він часто-густо передає куті меду, наприклад, коли переходить від заперечення дифтонгів (посталих з о та е) в південноукраїнських говірках до їх заперечення в цілій українській мові. У своїй історико-фонологічній частині книжка зазнала фіаско, але деякі з ідей Смаль-Стоцького, очищені від похибок і перебільшень, були підхоплені пізнішими дослідниками, зокрема Ганцовим, Німчиновим, Курило.

Полеміка із Соболевським утратила гостроту після української національної революції 1917-1920 рр., тож поле стало вільним для конструктивного й об’єктивного дослідження. Під методологічним оглядом найвизначніші з-поміж тогочасних викладів української історичної фонології дотримувалися молодограматичної лінії й були менше-більше пов’язані з шахматовською школою. Першими за хронологією вийшли книжки «Украинский язык» Степана Кульбакіна (X., 1919) та «Курс истории украинского языка» Івана Огієнка (К, 1918; друге видання — 1919); причому друга з них, орієнтована на злободенні гасла, відзначалася далеко меншою критичністю. Праця Костя Німчинова «Український язик у минулому й тепер» (Х., 1925; друге видання — 1926) у своїй основі йде головно слідами Смаль-Стоцького (спільносхіднослов’янську єдність автор хоч і визнає, але тільки до кіпця VI ст.), проте його аналіз окремих звукозмін ориґінальніший і більше відповідає підставовим вимогам науковості. Безперечно найоб’єктивнішими й найкращими викладами української історичної фонології були й залишаються дотепер «Курс історії українського язика» Євгена Тимченка (X., 1927; друге видання — X.; K., 1930) і особливо «Нарис історії української мови» Петра Бузука (К., 1927; перше, значно коротше видання цієї праці під назвою «Коротка історія української мови», що вийшло друком в Одесі 1924 р., було ще незрілим). Ці дві книжки викликали цікаву дискусію на шпальтах ЗІФВ (5, 15, 18, 19, 21-22, 23), в якій узяли участь Булаховський, Дем’янчук, Грунський, Пархоменко й сам Бузук, — а також на сторінках «Шляху освіти» за 1924 р., числа 6 і 9 (Сулима, Синявський і Бузук). Тимченкова книжка, що в ній близько 70 сторінок відведено фонології, відзначалася атомістичним викладом, типовим для молодограматичної школи: зміни кожного звука представлено в ізоляції від інших; часові й територіальні характеристики майже не враховуються, нечисленні спроби хронологічного аналізу є непевними через брак критичного підходу до матеріалу пам’яток. Бузук у причини звукозмін теж не заглиблюється, але подає найважливіші з них у хронологічній послідовності.

У наступні роки цей напрям був репрезентований працями Леоніда Булаховського та Миколи Наконечного. Булаховський опублікував дві серії статей: у 1927-1952 рр. «Порівняльно-історичні розвідки в ділянці українського наголосу» (з несуттєвими змінами в назві) у Зб. ЦДКУ 1, 2, 3; ЗІФВ 13-14; Мовозн. 7, 11; ЯЗ Львівського педагогічного інституту 1946 і НЗ Київського університету 1952, далі продовжену в 1955-1961 рр. як «Очерки восточнославянского ударения» (зі змінами назви) у НЗ Київського університету 14, 1955; ВСЯЛ 4, 1955 і 5, 1958; ВЯ 1958, 2, УЗ Харківського університету 99, 1958 і Сл. мовозн. З, 1961; а також у 1946-1952 рр. «З історичних коментарів до української мови» (ЯЗ Київського університету 1946-1948; Мовозн. н. с. 8—10). Друга серія потім була використана як основа для його книжки «Питання походження української мови» (К, 1956). Сильними сторонами розвідок Булаховського є докладне й свідоме використання даних, зібраних у словниках сучасної української мови, особливо в Грінченковому, а також великий і ґрунтовний порівняльний матеріал; але їхню цінність применшує слабке зацікавлення дослідника старішими писемними пам’ятками. Його дані про давньоукраїнську мову запозичено в інших учених, а середньоукраїнський період він геть іґнорував. Наконечному не поталанило видати книжку про українську історичну фонологію, проте його чимала за обсягом стаття «До вивчення процесу становлення й розвитку фонетичної системи української мови» (у ПІРУМ) є чимось на кшталт резюме такої ненаписаної монографії, де міститься багато ориґінальних спостережень і пропозицій.

Коли брати славістів-молодограматиків з-поза меж України, важливе значення мають праці Ніколая Дурново та Тадеуша Лєр-Сплавінського. Дурново цікавився прото- й давньоукраїнським періодами, розглядаючи їх, згідно з традицією Соболевського та Шахматова, як частину історії російської мови. Його «Очерк истории русского языка» (M.; Л., 1924; передрук — Гааґа, 1959) містить чималі розділи про історичну фонологію української мови, що багато в чому наслідують шахматовський зразок, натомість «Введение в историю русского языка І: Источники» (Брно, 1927; передрук зі значними доповненнями — M., 1969) подає повніший огляд давньоукраїнських пам’яток (упереміш із російськими), ніж будь-яка інша публікація 9.



 9 Попередня праця такого ґатунку, «Обзор южнорусских и западнорусских памятников письменности от XI до XVII ст.» П. Владімірова (ЧОНЛ 4,1890), подає без розрізнення перелік українських і білоруських пам’яток, але не містить російських. Вона, звісно, більшою мірою застаріла, а проте в ній можна знайти декілька позицій, відсутніх у Дурново, особливо для ранньосередньоукраїнського періоду.



Дослідження давньоукраїнської фонології годі уявити й без урахування його поважних статей про церковнослов’янські риси в давньоукраїнських і давньоросійських рукописах, оскільки вилучення церковнослов’янських рис із давньоукраїнських рукописів є передумовою віднайдення місцевих особливостей. Ідеться про «Славянское правописание Х-XIІ вв.» (Sl 12, 1933) і незакінчену серію «Русские рукописи XI и XII вв. как памятники старославянского языка» ( 4-6, 1924-1926). Як молодограматик, Дурново вважав відхилення від правописної традиції за прості помилки, не розглядаючи можливості умисних систематичних удосконалень.

Лєр-Сплавінський, окрім кількох студій над певними аспектами української історичної фонології, цікавився й проблемою постання української мови. У своїй статті «Stosunki pokrewieństwa języków ruskich» (RS 9, 1921) та наступних розвідках (перевиданих у збірці «Studia i szkice wybrane z językoznawstwa słowiańskiego», Варшава, 1957) він обстоював існування спільносхіднослов’янської мовної єдності й заперечував її троїстий поділ, як його бачив був Шахматов. Натомість Лєр-Сплавінський висловив ідею про первісну дводіалектну будову цієї мови, що складалася з північних (згодом сучасних північноросійських) і південних (згодом українських, білоруських і південноросійських) діалектів, причому розпад останніх ще надвоє, що стався пізніше (в XI-XIII ст.), мав би дати початок (на півдні) українській мові. Його прагнення з’ясувати точні часові й територіальні характеристики всіх фонетичних змін належить до безперечних здобутків, але його поінформованість щодо цих змін, походячи з других рук, була вторинна. Він ніколи не досліджував давньоукраїнських пам’яток чи українських діалектів. Його висновки, попри дуже критичний підхід, були до певної міри непомітно для нього самого зумовлені тими даними, які він черпав із праць інших учених. Та все ж у багатьох випадках він висловлював свіжі здогади й вартісні варіанти розв’язання проблем, показавши, наприклад, що о та е перед складами зі слабкими єрами найімовірніше зазнали змін іще до занепаду єрів, відзначивши можливість двох різних шляхів розвитку цих о та е, одного в південноукраїнських діалектах (без дифтонгів), другого в північноукраїнських (з дифтонгами), тощо.

Швидкий розвиток фонетики зумовив і її застосування до описової діалектології української мови (О. Брок, І. Зілипський, М. Йогансен); однак ця тенденція не поширилася на історичну фонологію, за винятком кількох статей Ол. Томсона про перехід е, о>і та ствердіння губних.

І все-таки, крім збирання діалектного матеріалу, діалектологи зробили значний внесок в історичну фонологію, намагаючись — за допомогою аналізу діалектних даних — дослідити походження української мови та головні стадії її фонологічного розвитку. Цим вирізняються особливо праці Всеволода Ганцова, Олени Курило, Івана Зілинського та Владислава Курашкевича. Ганцов у своїх статтях «Характеристика поліських дифтонгів і шляхи їх фонетичного розвитку» та «Діалектологічна класифікація українських говорів» (ЗІФВ 2-3, 4, 1923) висловив припущення, що північноукраїнське та південноукраїнське наріччя мали передувати українській мові як єдності цих двох наріч і що в протоукраїнський та давньоукраїнський періоди вони під багатьма оглядами могли розвиватися незалежно. Курило розвинула цю ідею далі, підпираючи її додатковими спостереженнями над говірками, насамперед у розвідці «Спроба пояснити процес зміни е, о в нових закритих складах у південній групі українських діалектів» (К., 1928). Курашкевич у цілій низці статей (бібліографію подано в Slavia Occidentalis 27,1968) запропонував кілька важливих уточнень до цієї концепції на підставі своїх теренових досліджень у Підляшші та на Холмщині. Зілинський, щоправда, спочатку був виступив проти поглядів Ганцова та Курило («До питання про діалектологічну класифікацію українських говорів», ЗНТШ 131-133, 1925), але потім у багатьох питаннях перейшов на бік своїх супротивників і сприяв поширенню їхніх ідей («Карта українських говорів» Варшава, 1933). Коли брати Закарпаття, вихід із власне діалектологічної в історичну проблематику характеризував так само дослідницьку діяльність Івана Панькевича, у підсумку якої з’явився його «Нарис історії українських закарпатських говорів, 1. Фонетика» (Прага, 1958 = Acta Unlversitatis Carolinae, Philologica 1). Утручання діалектологів в історію української мови, звісно, не могло заступити справжньої її історії, але воно внесло дуже цікаві ідеї й увиразнило потребу критичної переоцінки багатьох усталених поглядів і традиційних методів.

Теорії фонологічної (Празької) школи на дослідженні української історичної фонології позначилися мало. Першими її засади до української мови (а точніше до прото- й давньоукраїнської) застосували два засновники цього напряму: Ніколай Трубецькой у статті «Einiges über die russische Lautentwicklung und die Auflösung der gemeinrussischen Spracheinheit» (ZSPh l, 1925) і Роман Якобсон у розвідці «Remarques sur l’évolution phonologique du russe comparée à celle des autres langues slaves» (Прага, 1929 = Travaux du Cercle linguistique de Prague 2; передрук у вид.: «Selected Writings», Гааґа, 1962). Щоправда, вплив ці публікації справили мінімальний, бо ґрунтувалися на упередженому апріорному положенні, згідно з яким заперечувалася здатність протоукраїнських діалектів (як і всіх інших тогочасних слов’янських діалектів, окрім північноросійського та сербсько-хорватського) до самостійної еволюції; натомість їм приписувалося хіба що пасивне сприйняття тенденцій, спрямованих із півночі на південь.

Серед українських послідовників цієї школи чільне місце посідає Василь Сімович. Його студії над багатьма окремими проблемами української історичної фонології, як-от чергування е : о, перехід l > v, зсуви від у до і й навпаки в закінченнях прикметників, постання форми що та ін., відзначалися методологічним хистом і сміливими висновками. Проте він так і не написав усеохопного курсу історичної фонології навіть для якогось одного періоду.

У п’ятдесяті та шістдесяті роки поширилася мода на представлення традиційних уявлень про фонологічну еволюцію у вигляді фонемних таблиць. Такі схеми запропонували, зокрема, І. Ковалик (ПУМ 1,1956; Вісник Львівського університету 1, 1963), В. К. Мат’юз (SR 10, 1957), В. Латта (Československé přednášky pro V. Mezinárodní sjezd slavislů v Sofii, Прага, 1963), А. Лампрехт (Sborník prací filosofické fakulty Brněnské university 17, 1968) та ін. Утім, коли латають тканину, що розплітається, ниткам нема за що зачепитися.

Після приходу Сталіна до влади в Радянському Союзі дослідження в галузі української історичної фонології майже припинилися. Згадати можна хіба що декілька університетських підручників. Вони достосовуються до централізовано затвердженої програми й наперед позбавлені будь-якої ориґінальності, коли не зважати на випадки фактичних помилок чи перекручень. Декотрі з них вільні від виявів відвертої політичної пропаґанди та прислужництва (хоча всі дотримуються тієї самої лінії, оминаючи одні факти й перебільшуючи значення інших), декотрі рясніють ними. Їхня наукова вартість дорівнює нулеві. Ми згадуємо їх заради бібліографічної повноти: Грунський М., Ковальов П. Нариси з історії української мови. Львів, 1941; Медведєв Ф. Історична граматика української мови І. X., 1955; Lehr-Spławiński T., Zwoliński P., Hrabec S. Dzieje języka ukraińskiego w zarysie. Warszawa, 1956 (розділи про фонологію протоукраїнського й давньоукраїнського періодів написані Лєр-Сплавінським; вони майже нічого не додають до його попередніх праць, коли не рахувати, що він достосував свої погляди до офіційних вимог); Безпалько О., Бойчук М., Жовтобрюх М., Самійленко С., Тараненко І. Історична граматика української мови. К., 1957 (друге видання — 1962; розділ про фонологію написав М. Жовтобрюх); Москаленко А. Історична фонетика давньоруської і української мови. Одеса, 1960; Pavliuc N. Curs de gramaticǎ istoricǎ a limbii ucrainene. Bucureşti, 1964 (назва румунською мовою, текст українською); Медведєв Ф. Нариси з української історичної граматики. X., 1964; Медведєв Ф. Вступ до курсу історії української мови. X., 1967; Филин Ф. Происхождение русского, украинского u белорусского языков. Историко-диалектологический очерк. Л., 1972 (перевагою цієї книжки є переповідження позиції багатьох — хоч і не всіх — інших дослідників) та ін.











ВИБРАНА БІБЛІОГРАФІЯ


(Позиції, згадані в § 6, не подаються)


А. Назви української мови та межі її поширення


1. Doroschenko D. «Die Namen ’Rus’, Rußland und Ukraine in ihrer historischen und gegenwärtigen Bedeutung». Abhandlungen des Ukrainischen wissenschaftlichen Institute 3. Berlin, 1939.

2. Зілинський І. «Географія української мови». У кн.: Кубійович В. Географія українських і сумежних земель. Львів; Краків, 1943.

3. Borščak É. «Русь, Мала Росія, Україна». RÉS 24, 1948.

4. Рудницький Я. Слово і назва Україна. Вінніпеґ, 1951.

5. Šerech J. (= Shevelov G.) «An Important Work in Ukrainian Onomastics». Annals 2, 4, 1952. Передрук у кн.: Shevelov G. Y. Teasers and Appeasers. München, 1971).

6. Рыбаков Б. «Древние Русы». Сов. арх. 17, 1953.

7. Kubijovič V. «The Territory of Ukraine». Ukraine, A Concise Encydopedia 1. Toronto, 1963.



Б. Підходи, історія дослідження


8. Огієнко І. «Огляд українського язикознавства». ЗНТШ 79-80, 1907 (приблизно до 1825 р.).

9. Розов В. «Трилогія професора Кримського». ЗНТШ 78, 1907.

10. Розов В. «Исследование языка южно-русских грамот XIV и первой половины XV веков». КУИ 1913, 10 і 12.

11. Грушевский М. «История украинских изучений в XIX в.». Украинский народ в его прошлом u настоящем 1. СПб., 1916.

12. Колесса О. Погляд на історію української мови. Прага, 1924.

13. Борковський В. «Вклад російських учених в українське мовознавство». Мовозн. 13, 1955 (російською мовою: ИОЛЯ 1954, 3).

14. Дослідження з мовознавства в Українській РСР за сорок років. К, 1957.

15. Белодед И., Борковский В., Горецкий П. Изучение украинского u белорусского языков. М., 1958.

16. Шевельов Ю. Мовознавство на Україні. Париж; Мюнхен, 1966 (окрема відбитка з Енциклопедії українознавства, 21).

17. Пещак М. «Дослідження з історичної фонетики, граматики і лексикології». Мовознавство на Україні за п’ятдесят років. К., 1967.




В. Діалекти (лише загальні огляди)


18. Соболевский А. «Опыт русской диалектологии. III. Малорусское наречие». Живая старина 1892.

19. Дурново H., Соколов H., Ушаков Д. Опыт диалектологической карты русского языка в Европе. М., 1915.

20. Зілинський І. «Проба упорядкування українських говорів». ЗНТШ 117-118, 1914.

21. Зілинський І. «До питання про діалектологічну класифікацію українських говорів». ЗНТШ 141-143, 1925.

22. ZiłyńskiJ. Opis fonetyczny języka ukraińskiego. Kraków, 1932.

23. Kuraszkłewicz W. Zarys dialektologu wschodnio-słowiańskiej. Warszawa, 1954.

24. Жилко Ф. Говори української мови. К., 1958.

25. Жилко Ф. Нариси з діалектології української мови. К., 1966 (перше видання — К., 1955).

26. Дзендзелівський Й. Конспект лекцій з курсу української діалектології, 1. Фонетика. Ужгород, 1965 10.



 10 Книжки Жилка та Дзендзелівського описують головно діалекти в межах СРСР. Вони можуть бути доповнені такими статтями: Павлюк Н., Робчук И. «Очерк фонологических систем украинских говоров в Румынии». Revue roumaine de linguistique X, 6 (1965); Łesiów M. «Gwary ukraińskie na terenie Polski ludowej». SIOr 22, 1973.





Г. Бібліографічні покажчики


27. Огієнко І. Українська мова, бібліографічний покажчик літератури до вивчення української мови. К, 1918.

28. Червінська Л., Дикий А. Покажчик з української мови. Матеріали по 1929 рік. X., 1929.

29. Библиографический указатель литературы по русскому языкознанию c 1825 по 1880 год 7. М., 1958.

30. Гольденберг Л., Королевич Н. Українська мова, бібліографічний покажчик (1918-1961 рр.). К., 1963.

31. Королевич Н., Сарана Ф. Слов’янська філологія на Україні (1958-1962). К., 1963.

32. Славянское языкознание. Библиографический указатель литературы, изданной в СССР с 1918 по 1960 гг. І. (1918-1955), II (1956-1960). М., 1963; (1961-1965). М., 1959; (1966-1970). М., 1973.

33. Королевич Н., Беляєва Л., Гольденберг Л., Сарана Ф. Слов’янська філологія на Україні (1963-1967 рр.). К., 1968.

34. Stankiewicz E., Worth D. S. A Selected Bibliography of Slavic Linguistics 2. The Hague, 1970.

















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли хтось з наших сучасників уживає назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступає по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.