Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи
А. О. БІЛЕЦЬКИЙ
МІФОЛОГІЯ І МІФИ АНТИЧНОГО СВІТУ
Фантастичні й напівфантастичні оповідання передують тому, що можна назвати історією. По-грецькому historia — це розпитування, дослідження, розвідування, оповідання про події, розповідь, історія (в сучасному розумінні) і, взагалі, наука, знання.
Фантастичні оповідання про виникнення світу, народження богів, появу людей на землі, про початки культури — вміння використовувати і добувати вогонь, про стосунки людей і тварин, про всякі чудеса, про все «надприродне» — це міфи, що в своїй сукупності складають міфологію. Коли йдеться про первісний, донауковий світогляд далеких предків сучасного людства, то цей світогляд можна назвати «міфологічним». Між поетичним і міфологічним світосприйманням багато спільного. Для обох є характерними метафори. Проте, якщо в поезії метафора — це просто вияв образного мислення, зближення явищ за якимись їхніми ознаками, в міфології схожі явища не зближуються, а ототожнюються. Серед ночі на безхмарному небі чітко вимальовується Молочний, або Чумацький, шлях. Уже в самих наших назвах виявляється метафора.
Давньогрецький міф пояснює: коли в Алкмени, жінки тірінфського владаря Амфітріона, народилися близнята — Іфікл від Амфітріона і Геракл від самого Зевса, — Гера, божественна Зевсова дружина, хотіла нагодувати своїм молоком дітей Алкмени, але, довідавшись про зраду свого чоловіка, відірвала маленького Геракла від грудей і її молоко потекло небом з Олімпу на землю. Це було виникнення Молочного шляху (по-грецькому галаксіас, а звідси і назва Галактика). Якщо райдугу (веселку) можна порівняти з мостом, що сполучає небо і землю, то в міфі вона стає справжнім мостом. Якщо її порівнюють із змієм, то в міфі вона — справжній змій. У давніх греків веселка, сполучаючи небо — країну богів — із землею — країною людей, — була вісницею богів Ірідою. Морські хвилі не просто уподібнюються живим істотам, а стають морськими божествами — нереїдами, дочками одного з богів моря — Нерея, або океанідами, дочками іншого морського бога — Океана (за уявленням давніх греків, Океан — це велика ріка, що обтікає всю землю, весь суходіл).
Звідки походять живі істоти? Птахи вилуплюються з яєць... У первісних людей з’являється думка: все живе — з яйця. Мабуть, і весь усесвіт — з початкового яйця? В багатьох космогонічних міфах саме так розповідається про початок світу. У прихильників релігії Орфея (орфіків) існував міф про народження з світового яйця, яке плавало в морі, творця світу Фанеса, що сяяв, як сонце. Треба зауважити, що всі нам відомі етноси мали міфи про початок світу, про його виникнення, про його, сказати б, народження, але далеко не всі мають міфи про можливий кінець світу, про якусь кінцеву катастрофу. Є такі міфи в давніх германців, у давніх ацтеків, у давніх індійців, є в християнській релігії («страшний суд»). У давніх греків і римлян таких міфів не було, хоч існували міфи про світові катастрофи («катаклізм», або «всесвітній потоп»). У більшості космогонічних міфів — міфів про виникнення світу — цей процес уявляється в такому порядку: спершу був «Хаос» («світова безодня»), де не існувало жодного ладу, згодом утворилися небо і земля («суходіл», на відміну від первісного всесвітнього моря), після цього — сонце («світло»), місяць і зорі, після них — рослини і тварини, нарешті перші люди («прапрапредки») і все, що створили люди, їхня матеріальна культура.
В грецькій міфології космогонія пов’язується з теогонією, з міфом про народження чи походження богів та інших надприродних істот. Так, у найдавнішому міфологічному творі, в «Теогонії» Гесіода, розповідається про те, що насамперед виник Хаос (щось протилежне до світового ладу — до Космосу), який, не маючи певної форми, посідав властивості живої істоти. Водночас із ним виникла Гея — уособлення землі, богиня-Земля, фундамент майбутнього космосу, а всередині Геї утворюється порожнява передвічного мороку — Тартар. Разом із ними з’являється Ерос, «найпрекрасніший із безсмертних богів, який звільняє від смутку всіх богів і всіх людей», а крім того, «перемагає в грудях і розум, і розсудливу раду». Його поява необхідна для перетворення передвічного Хаосу на Космос, світовий лад, для запровадження гармонії в ще безладному світі. Ерос поділяє стихії на чоловічі та жіночі, запалює їх коханням одну до одної. Виникає кохання як запорука життєдайної творчості світових стихій.
Первісний Хаос дає початок Еребові і Нікті (уособлення ночі, богині ночі). Ереб і Нікта — стихії темряви, які виникли до появи Світла, мусять відступити перед ним. Від шлюбу Ереба і Нікти народжуються Ефір (по-грецькому Айтер, чисте горішнє повітря, що здіймається над Аером, туманним долішнім повітрям, змішаним із випарами води й землі) та Гемера (уособлення дня, денного світла). Могутня Гея народила Урана (Уранос — по-грецькому небо, а в міфі — бог неба), який став її чоловіком. Слід зазначити, що внаслідок антропоморфічного сприйняття явищ природи в міфотворчу епоху розвитку людського суспільства їх уявляли собі як живі істоти, здатні народжувати нащадків, і водночас як власне природні явища без якостей живих істот. Узявши це до уваги, можна зрозуміти, чому, згідно з Гесіодом, Гея народжує «високі гори», «безплідне море» і Понт. Їх вона родила «без бажаної любові». А згодом від Урана у Геї з’являється Океан. Від Геї та Урана народилися також титани — старше покоління богів, шість братів і шість сестер (згаданий Океан, а також Кронос, Кей, Крій, Япет, Гіперіон, Тейя, Рея, Феміда, Мнемосіна, Феба, Тетія). Крім титанів, вони дали життя кіклопам (див. Арг, Бронт, Стероп), однооким ковалям, що викували для Зевса «громи та блискавки», і сторуким велетам гекатонхейрам.
Батько Уран не був задоволений із народження таких дітей, як кіклопи й гекатонхейри, що своєю незмірною силою загрожували позбавити його влади над світом (у «Міфологічній бібліотеці» Аполлодора: «Уран перший почав володарювати над усім світом») і як в’язницю для них використав лоно своєї дружини Геї — похмуре підземелля Тартар. Гея страждала від цього і, побоюючись народження ще жахливіших потвор від свого чоловіка, замислила позбавити його верховної влади й унеможливити йому надалі продовжувати свій рід. Вона озброїла свого сина титана Кроноса залізним серпом, щоб той оскопив батька. Навіть і в цьому виявляється подвійна натура давнього божества: з одного боку, це обожнюване небо, а з другого — це цілком антропоморфна постать. Від відтятої частини Уранового тіла, що впала в море, народилися еринії — богині, які карають убивць, велетні із зміями замість ніг — гіганти і «мелійські» (меліа — по-грецькому ясен) німфи, а з піни, що утворилася в морі біля південного узбережжя острова Кіпр, вийшла прекрасна богиня Афродіта (Кіпріда).
Ніхто не заперечує схожості міфічних сюжетів античного світу з міфічними сюжетами інших епох та інших народів. Проте відомі нам ще з дитячих років міфи давніх греків і давніх римлян значно відрізняються від міфів аборигенів Австралії, племен Нової Гвінеї, зулусів Південної Африки, індіанців Бразілії та Британської Колумбії, інуїтів Гренландії й маорійців Нової Зеландії. Різниця між давньогрецькими й римськими міфами та міфами названих племен, очевидно, пояснюється не лише географічним фактором. Свого часу Карл Маркс звернув увагу на цю різницю: «Передумовою грецького мистецтва є грецька міфологія, тобто природа і самі суспільні форми, вже перероблені несвідомо-художнім способом народною фантазією. Це його матеріал. Але не всяка міфологія, тобто не всяка несвідомо-художня переробка природи (тут під природою розуміється все предметне, отже, включаючи і суспільство). Єгипетська міфологія ніколи не могла б бути грунтом або материнським лоном грецького мистецтва. Але, в усякому разі, якась міфологія. Отже, зовсім не такий розвиток суспільства, який виключає всяке міфологічне ставлення до природи, всяке міфологізування природи, який, таким чином, вимагає від художника незалежної від міфології фантазії». А перед тим сказано: «Відомо, що грецька міфологія становила не тільки арсенал грецького мистецтва, але і його грунт» 1.
Навіть і для сучасної культури європейських народів антична греко-римська міфологія є певною культурологічною нормою. Це саме підкреслив Карл Маркс щодо грецького мистецтва та епосу: «...вони все ще дають нам художню насолоду і в певному розумінні є нормою і недосяжним зразком» 2. За його ж словами: «Бувають невиховані діти і по-старечому розумні діти. Багато з стародавніх народів належить до цієї категорії. Нормальними дітьми були греки. Принадність, яку має для нас їх мистецтво, не стоїть у суперечності з тим нерозвинутим суспільним ступенем, на якому воно виросло» 3.
Антична міфологія є певним еталоном для порівняння з міфологіями інших племен і народів. У грецьких міфах є пережитки сивої давнини: відгуки ритуального людожерства (канібалізму), мотиви кровозмісних зв’язків (інцестів), розповіді про вбивства дітьми батьків і батьками дітей, братовбивчі поєдинки, ворожнечу родів, криваві війни племен, людські жертвопринесення, про гомосексуалізм, ритуальне скотолозтво тощо. Але всі ці прослідки епохи первісної дикості засуджуються творцями міфів, які керуються гуманною мораллю. Незаперечні заслуги давніх греків перед культурою європейських, а якоюсь мірою і всіх інших народів сучасного світу.
Іноді доводиться читати й чути розмови про «грецьке чудо». Звичайно, не слід забувати, що воно стало можливим унаслідок існування культурних зв’язків так званих мінойських племен давнього Кріту, протоахейців або мікенців, а згодом пізніших грецьких племен із Єгиптом, Малою Азією, Близьким Сходом, Месопотамією. Без сумніву, і саме розташування «грецького світу» на півдні Балканського півострова, на західному узбережжі Малої Азії і на островах Егейського й Іонічного морів, на стику континентів Європи, Азії й Африки сприяло розвиткові культурних зв’язків і створенню власної досить оригінальної культури, в якій концентрувалися досягнення сусідів і попередників. Фрідріх Енгельс у своїй «Діалектиці природи» писав про різноманітні досягнення «того маленького народу, універсальна обдарованість і діяльність якого забезпечили йому в історії розвитку людства місце, на яке не може претендувати жоден інший народ» 4.
1 Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. 12, с 693.
2 Там же.
3 Там же, с. 694.
4 Там же. т. 20, с. 347.
Давньогрецьке слово mythos, як можна довідатися з словника, було досить багатозначним. За своїм змістом воно приблизно відповідало нашим словам — мова, промова, слово, розмова, рада, вказівка, суть обговорення, Задум, вислів, прислів’я, чутка, звістка, повідомлення, розповідь, оповідання, переказ, казка, байка, сюжет, фабула і міф у нашому його розумінні. Воно мало в грецькій мові багато дериватів — похідних слів, серед яких було і mythologia — виклад міфа, переказ, бесіда і міфологія в сучасному розумінні, тобто сукупність міфів якогось народу і наука, завданням якої є вивчення міфів. Якщо міфи складалися на світанку людської культури, то науку про міфи, перші спроби тлумачення міфів, можна знайти на початку давньогрецької філософії. Нам небагато залишається сказати про міфи і міфологію взагалі після появи прекрасного щодо оформлення й наукової інтерпретації міфологічних проблем видання «Мифы народов мира. Энциклопедия» (т. 1, А. — К. — М., 1980; т. 2, Л. — Я. — М., 1982) з вступною статтею «Мифология» (Токарєв С. О., Мелетинський Є. М.).
Як було вже сказано вище, найбільше значення для світової культури, і зокрема для культури європейських народів, мали численні міфи давніх греків, збережені і доповнені давніми римлянами, що дає нам право казати про міфи античного світу, про греко-р.имську міфологію. Мотиви цих міфів відображено не лише в античному словесному та образотворчому мистецтві, а і в мистецтві сучасних народів, зокрема й в українському мистецтві. Міфічні ймена й назви ми знаходимо в термінології багатьох наук: у біології, зоології, ботаніці, палеонтології, астрономії. Натяки на античні міфи зустрічаємо в наших щоденних розмовах. Ми згадуємо про подвиги Геракла, Авгієві стайні, троянського коня, Ахіллесову п’яту, голову Медузи, про силу Антея, вогонь Прометея, Аріаднину нитку, про бочки Данаїд, Танталові муки, Сісіфову працю, про олімпійський спокій, яблуко розбрату, Еросові стріли, самозакоханого Наркіса, про драконові зуби, золоте руно, про чоловічу красу Аполлона чи про жіночу вроду Афродіти, про морського бога Посейдона та лютого бога війни Ареса, про титанів і гігантів.
Тут ми не маємо наміру розповідати історію релігій на різних стадіях розвитку людства. Слід тільки зауважити, що так звані язичницькі релігії, як давньогрецька, римська, давньоіндійські (індуїзм, брахманізм), характеризуються визнанням багатьох богів із певною ієрархією — шануються і першорядні і другорядні боги. Це так званий політеїзм — багатобожжя. Іудаїзм (іудейська релігія), християнство та іслам уважаються за релігії з одним богом — Ягве (Єгова), троїчний бог (Отець, Син і Святий Дух) і Аллах. Це так званий монотеїзм — єдинобожжя. Проте насправді в цих монотеїстичних релігіях поряд з одним головним богом шануються і підпорядковані йому божества: в іудеїв — праотці, пророки; в християн — діва Марія, святі, ангели; в мусульман — святі, пророки, Мухаммед.
Усі релігії, будучи ідеологічною зброєю панівних класів, виявляють велику стійкість у класових суспільствах.
Образотворчі мистецтва давніх народів послідовно відбили тотемізм із його трансформаціями. На найдавнішій стадії розвитку божества виступають в образах тварин. Так, у давньому Єгипті бог Хнум був бараном, богиня Хатхор — коровою, богиня Баст — кішкою, бог Анубіс — шакалом, бог Тот — павіаном або птахом Ібісом, бог Гор — соколом, бог Хонсу — яструбом, бог Геб — гусаком, богиня Мута — грифом, бог Себек — крокодилом. На наступній стадії розвитку всі вони зображувалися лише з головами названих тварин, але з людськими тілами. В давньогрецькому мистецтві боги виступають уже у вигляді ідеалізованих людей і тільки іноді зберігають при собі зображення тварин як атрибути: біля Зевса можна побачити орла, біля Афіни — сову, біля Асклепія — змію, біля Афродіти — голубку, біля Артеміди — лань. Ці атрибути — лише натяки на їхнє тваринне походження *.
* Докладно про це див.: Kaeapoвa Е. Г. Культ фетишей, растений и животных в древней Греции. — Спб., 1913, с. 326.
Можливо, що до таких прослідкових атрибутів у християнській Іконографії належать зображення при фігурах євангелістів: біля Марка — лев, біля Луки — телець, біля Іоанна — орел, біля Матвія — людоптах (ангел). Фантазія первісних людей створила також своєрідні образи, в яких окремі частини реальних істот сполучаються в цілком довільний, із нашого погляду, спосіб. Ці фантастичні сполучення знайшли своє відбиття в міфах і в образотворчому мистецтві. В греків до таких комбінованих фігур належали кентаври — людоконі, Пегас — птахокінь (крилатий кінь), химера — сполука тіл лева, кози і змії, сирена — птахожінка, тритон — рибочоловік, сфінкс (сфінга) — левиця з жіночою головою, сатири — людські істоти з ознаками тварин.
У міфічній космогонії існують дві версії: або всесвіт виникає з якогось стихійного хаосу — сам собою, спонтанно (звідси — спонтанізм), або його сгворюе якась надприродна істота — творець, креатор (звідси креаціонізм). У найдавніших грецьких міфах переважає ідея спонтанізму, але в пізніших міфах, що їх викладають філософи, є натяки на креаціонізм (зокрема в орфічній релігії). В Гесіода обидві версії поєднуються в такий спосіб: світ виникає з передвічного хаосу, а бог кохання Ерос, сказати б, пускає в хід механізм творіння — дальший розвиток світу. Не зупинятимемося тут на викладі теогонічних міфів у Гесіодовій «Теогонії», на боротьбі олімпійських богів на чолі з Зевсом проти титанів (титаномахія), на їхній боротьбі проти гігантів (гігантомахія), на славних подвигах напівбогів — героїв, таких як Геракл і Персей. Звернемо увагу на міфи про появу на світі смертних істот, зокрема людей. Це так звані антропогонічні міфи. В них переважає креаціоністська версія. Після виникнення, або створення світу, після народження богів і всіляких надприродних істот хтось із богів приступає до створення або виліплювання з глини людей як своєрідних рабів, що мусять обслуговувати богів, приносити їм жертви, будувати для шанування їх храми і ставити їхні статуї (ідолів). У єгиптян людей виліплює бараноголовий бог Хнум, в іудеїв Адама і Єву творить сам Ягве, у греків — син титана Япета Прометей — «найблагородніший святий і мученик у філософському календарі» (Карл Маркс).
Взаємини безсмертних богів і смертних людей у міфах не завжди бувають миролюбними. Звичайно, боячись усемогутніх богів, смертні стараються власкавлювати їх усіма приступними їм засобами, навіть людськими жертвами. Мікенський володар Агамемнон погоджується принести в жертву богині Артеміді свою дочку Іфігенію. З іншого боку, самі боги, побоюючись невпинного розмноження людського роду, який стає сильним своєю чисельністю і засвоєнням основ культури, прагнуть або обмежити його, або навіть і зовсім знищити, посилаючись на те, що люди нібито не досить ревно шанують богів. Із невдоволення богів людьми виникають міфи про світові катастрофи, про всесвітній потоп (катаклізм), або навіть есхатологічні міфи, міфи про кінець світу. Про всесвітній потоп ідеться в месопотамських міфах (шумерських і аккадійських), у біблійному міфі, в індійських (індуїстських) міфах. Проте не все людство зникає внаслідок катаклізму. В давньогрецькому міфі від потопу рятується тільки одне подружжя — Девкаліон і Пірра. Вони стають родоначальниками всіх «післяпотопних» людей.
Міфи про перших людей пов’язуються з так званими генеалогічними міфами. Зв’язковою ланкою між богами і людьми були герої: спершу ними були прямі нащадки богів, а згодом за героїв уважали заслужених за життя людей, яких «героїзували» після їхньої смерті. Аристократичні роди охоче виводили свою генеалогію від богів і героїв. Так, римський рід Юліїв, за переконанням його членів, походив від самої богині Венери. До цього роду зараховував себе і Гай Юлій Цезар (Кесар, Кайсар). Спартіати (лакедемоняни) вважали своїм міфічним предком героя Геракла. Аргосці виводили свій рід від героя Персея. Афіняни називали своїм родоначальником героя Тесея. Предок-герой був також засновником давніх міст. Римляни вважали засновником свого міста Марсового сина Ромула. Такий міфічний засновник називався в греків ойкістом. Від назв міст виводили імена їхніх міфічних засновників — епонімів. Так, епонімом міста Аргоса був міфічний Аргос, а міста Бізантіон (Візантія) — міфічний Бізант і т. д.
Із шануванням міфічних предків пов’язується культ історичних предків — прогонолатрія. Ойкістичні, героїчні, евергетичні міфи наближуються до власне історичних міфів, в основі яких лежать історичні події або певне історичне ядро. Наприклад, міф про повернення Гераклідів, нащадків міфічного Геракла, на Пелопоннес відбиває історичну подію — переселення дорійських племен із півночі на південь Балканського півострова наприкінці другого тисячоліття до н. е., міф про облогу ахейцями Трої та її здобуття підтверджується археологічними дослідженнями на малоазійському березі Дарданелльської протоки (Геллеспонту), де було відкрито руїни давнього міста. Міф про переселення мешканців Аркадії в Латіум на чолі з Евандром має підтвердження почасти в археологічному, а більше в мовному матеріалі — в лексичних запозиченнях у латинській мові з протоахейської (або мікенської) мови, згідно з дослідженнями Еміліо Перуцці та інших учених. Нарешті, і міф про переселення троянського героя Енея в Латіум пов’язується з міграцією етрусків зі сходу на захід, на Апеннінський півострів.
Вище вже було сказано про нерозривний зв’язок релігії з міфологією. Відомо, що певні дії часто викликають протидії. Отже, чи не було в міфах якихось проявів стихійного атеїзму, проявів, звичайно, приглушених релігійною мораллю. Можливо, що до цих проявів слід віднести так звані гібристичні міфи. В них виявляється, що не всі смертні поводилися як покірні слуги богів. Дехто з смертних наважувався ображати безсмертних. Це була з погляду богів невибачальна «гібрис» — непокора, надмірна пиха, зневага до небожителів. Про цю зневагу йдеться в міфах про Тантала, про Іксіона, про Тітія, про Сісіфа, про Ніобу, про Арахну, про сатира Марсія. Таких міфів порівняно небагато. Якоюсь мірою до них можна було б віднести і протест проти жорстокості олімпійських богів титаніда Прометея — оборонця людей. Усі, хто виявляв гібрис, були жорстоко покарані після смерті. Викрадення вогню всупереч волі богів — це також гібрис, але Прометей не людина, а безсмертний, хоч і його може покарати Зевс, над яким, у свою чергу, стоїть невблаганна Мойра — божество долі людей і богів, і сам Зевс не знає своєї долі, побоюється втратити верховну владу, як колись її втратили старші боги — Уран і Кронос.
Як уже сказано, міфологія давніх народів пов’язана з релігією, а релігія завжди пов’язувалася з магією, манізмом, фетишизмом, анімізмом, тотемізмом, із різними табу (заборонами). Отже, насамперед з’ясуймо ці терміни. Почнемо з магії. Суть магії полягає в наївній вірі первісних людей у можливість із допомогою певних дій, обрядів, церемоній, словесних формул-заклинань, замов, примов тощо впливати на навколишню дійсність. Саме слово «магія» іранського походження і за змістом відповідає нашим словам «чаклунство», «чарівництво». Через незнання справжніх законів природи і невміння користуватися ними первісні люди намагалися досягти бажаної мети шляхом використання уявлюваної «магічної сили». Залежно від призначення магічних процедур розрізнюють такі види магії: чорну магію — її мета завдати шкоди комусь, білу магію — її мета допомогти комусь, любовну магію — її мета привернути або відвернути кохання, лікувальну магію — «шаманське» лікування хвороб, господарську магію — забезпечення врожаю або успіхів у полюванні і, нарешті, словесну (вербальну) магію. Певні елементи магії наявні в обрядах, ритуалах, культах усіх релігій. У давніх міфах часто йдеться про магію і магів. Тут не можна не згадати про Медею з міфа про аргонавтів і про Кірку (Цірцею) з «Одіссеї».
Крім магії, в міфах простежується віра в «ману» (манізм). «Мана» в первісних племен Океанії — це назва «надприродної сили», що її носіями можуть бути окремі люди, тварини, рослини, різні речі в природі. Ця сила могла бути, на думку первісних людей, причиною успіхів її носіїв у досягненні тієї чи іншої мети. Її нібито можна було передати чи позичити. Канібал, який поїдав м’ясо вбитого ворога, вірив у те, що цим він може успадкувати його силу, мужність, відвагу та інші позитивні якості. Орел, який дзьобав Прометеєву печінку, не просто мучив його, а набував Прометеєвої мудрості, адже Зевсів орел — це не просто атрибут Зевса, а й сам Зевс.
До манізму близький фетишизм. Цей термін утворено від португальського слова «фейтісу» — приблизно те саме, що й «талісман, амулет». Фетишами могли бути різні речі, ідоли, ікони, реліквії, яким приписувалася надприродна сила, щось подібне до «мани». Коли в «Іліаді» ахейці не могли здобути Трої, то причиною цього були не стільки міцні мури міста, скільки наявність у троянців потужного фетиша — Палладія, тобто статуї , Афіни Паллади, що обороняла місто.
Характерним для первісного суспільства був так званий анімізм. Цей термін утворено від латинських anima — «душа» і animus — «дух». Для первісних людей усі явища природи, всі речі навколишнього світу здавалися одушевленими, живими. Це було пов’язано з нерозумінням різниці між живою і неживою природою. Анімізм — це також віра в існування душ і духів. У давнину існувало уявлення, ніби душа — якась життєва сила — могла відокремлюватися від тіла, наприклад, коли людина спить і бачить сни або коли людина вмирає, а її душа продовжує жити.
Англійський етнограф Едвард Бернетт Тайлор (1832 — 1917) одним із перших дослідив прояви анімізму в первісних суспільствах, але назвав його «мінімумом релігії». Правильніше визначив це явище Г. В. Плеханов (1856 — 1918), як необхідний елемент кожної релігії 6.
6 Плеханов Г. В. О религии и церкви. — М., 1957, с. 290.
У давньогрецьких міфах кожна річка має свого річкового бога. Коли в «Іліаді» розлючений Ахіллес захаращує трупами троянців річку Скамандр, то обурений річковий бог заливає своїми водами ахейського героя, який змушений був тікати від повені. Одіссей, відвідавши «царство тіней», розмовляє з душами (або тінями) вбитих на війні ахейських героїв. Можна сказати, що анімізм у його найширшому розумінні — це необхідний елемент багатьох міфів.
У міфах узагалі, й зокрема в античних, можна знайти численні пережитки тотемізму. Цей термін утворено від уживаного в алгонкінських мовах Північної Америки виразу «ототеман» (Оджібве) або «ототема» (Крі), що означає «його рід» або «його рідня». Суть тотемізму полягає у визнанні існування зв’язків певних людських колективів — етнічних груп, кланів, родів — із природними явищами, фактами об’єктивної дійсності, переважно з тваринами і рослинами. Тотем — це міфічний предок і покровитель етнічної групи чи роду. Віра в існування таких міфічних зв’язків у різних тубільців Океанії, Америки, Австралії стала відомою етнографам ще у 18 ст., але найбільшу увагу вона привернула до себе після публікації «Золотої гілки» (перше видання в 1890 р.) Джеймса Джорджа Фрейзера (1854 — 1941). Тотемізм можна вважати однією з найдавніших і найпримітивніших форм релігії. Він був також основою, на якій розвивалися найдавніші міфи. Тотемізм відбивав у фантастичних формах умови життя людей, що займалися полюванням на диких тварин і збиранням рослин. Окремі важливі для них тварини й рослини здавалися їм родоначальниками-прапредками. Із тотемізмом пов’язані різні заборони — табу (полінезійське слово), додержання яких було безвинятковим для тотемістичної групи, і їх порушення суворо каралося.
Ставлення до «тотемного об’єкта» було подвійним: або він цілком виключався з раціону харчування, або, навпаки, дозволялося його поїдання для набуття відповідних властивостей. Тотемізм, що яскраво виявляється в міфах, переказах, казках і байках багатьох племен світу, має лише деякі прослідки в давньогрецьких міфах. Бугай, очевидно, був тотемом панівного племені на мінойському Кріті. Цілком можливо, що «Міносів бик» — Мінотавр був тотемістичним образом у міфі про Тесея й Аріадну.
Як уже було сказано, кожна релігія має свої міфи. Саме слово релігія — religio — латинського походження і первісно означало «культ», тобто шанування когось або чогось. Класики марксизму визначили релігію як одну з форм суспільної свідомості, перекручене фантастичне відбиття в свідомості людей природних і суспільних сил, що панують над ними, відбиття, що при ньому «земні сили набирають форми неземних» 7.
7 Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. 20, с. 309.
Сюжети міфів — дуже різноманітні залежно від географічних, історичних, соціально-економічних умов, у яких вони складалися. Навряд чи можна дати чітку класифікацію міфів народів світу, в тому числі й античних міфів за їхніми основними мотивами й компонентами. По-перше, той самий міф часто має кілька мотивів і відповідно кілька складників. Так, міф, присвячений Прометеєві — благодійникові людства, в основному треба визначити як міф про культурного героя (евергета), але він має кілька мотивів: створення людей (антропогонія), викрадення для них вогню, навчання їх усіх ремесел, мистецтв, наук, обдурення богів під час жертвоприношення в Метоні («гібристичний мотив»), покарання за викрадення вогню і прихильність до людей, пророкування Зевсові і, нарешті, замирення з ним (мотив угоди або договору). По-друге, простежується наявність у різних джерелах кількох варіантів того самого міфа. Наприклад, відомо три різних варіанти міфа про загибель Дедалового сина Ікара. В найпоширенішому з них Ікар, пролітаючи разом із батьком над морем, наблизився до сонця, і віск, що ним було скріплено крила, розтопився, крила розпалися, Ікар упав у море і втопився. В другому варіанті Ікар не літав над морем, тікаючи від Міноса, а відплив човном з вітрилом, але, не вміючи керувати таким човном, упав у море й загинув. У третьому варіанті він наблизився до острова Ікарії, що був названий його ім’ям, та, невдало стрибнувши з човна на берег, упав у воду й утопився. По-третє, той самий мотив зустрічається в різних міфах. Так, мотив непереможності міфічного персонажа, доки він торкається рідної землі, повторюється в міфах про Антея і Геракла та про гіганта Алкіонея, якого не могли перемогти Афіна й Геракл на його рідній землі — півострові Паллені.
Треба зауважити, що в різних народів світу, навіть таких, що ніколи в своїй історії не контактували, можна знайти схожі міфи. Передусім це пояснюється тим, що схожі міфи виникали на однакових стадіях розвитку первісних суспільств, а тому й сприймання явищ об’єктивної дійсності і міфологічна інтерпретація їх були схожими в різних племен. Так, у багатьох міфах мешканців різних країн ми знаходимо образ так званого культурного героя, або евергета, тобто вчителя і покровителя, як у грецькому міфі про Прометея. Він приносить людям небесний вогонь — стимул розвитку культури. У греків і народів Кавказу — це напівбог або надлюдина. В аборигенів Австралії і тубільців Америки — це тварини: водяний щур, койот, лань, бобер, лисиця, кролик, крук, дрізд, сокіл. Ці тварини можуть бути й тотемічними предками.
Герої-евергети в міфах б’ються з страшними потворами, що загрожують існуванню людей, і перемагають цих чудовиськ: Геракл знищує Лернейську гідру, Персей — морського дракона, Беллерофонт — Химеру. Міфи про всякі страхіття становлять так званий тератологічний цикл, характерний для міфологій усіх племен і народів. Міфічним героям, щоб подолати всіх цих змієподібних, стоголових, вогнедишних чудовиськ, потрібна була незвичайна, надприродна, фантастична сила — «мана» і допомога магії. Ця «мана», успадкована Гераклом від його безсмертного батька, верховного володаря олімпійських богів, допомогла йому здійснити підступні доручення Еврістея, славнозвісні дванадцять подвигів Без магічної допомоги колхідської чаклунки Медеї проводир аргонавтів Ясон не спромігся б здобути знаменитого золотого руна.
Первісні манізм і магізм знайшли своє відбиття в міфах усіх народів світу. Магічне уявлення про «надприродне», про можливість спілкуватися з ним, просити його допомоги і навіть впливати на нього магічними засобами щільно пов’язується з уявленням про «чудесне», про чудеса. В нашому теперішньому уявленні «чудо» — це щось несподіване, непередбачене. В уявленні первісних людей «чудо» — це щось надприродне, незвичайне, таке, що виходить за межі дійсності, не трапляється в повсякденному житті людей. Отже, в міфах не можна відокремити чудесного від надприродного. В міфах чудеса часто виявляються в різноманітних перетвореннях, метаморфозах, раптових змінах зовнішньої форми людей та богів. Наприклад, перетворення людей на тварин і рослини якоюсь мірою відбивають первісні тотемістичні уявлення. В римській літературі своєрідним підручником міфічних і тим самим чудесних перетворень стали знамениті «Метаморфози» П. Овідія Назона (43 р. до н. е. — 17 р. н. е.). Цей твір складається з 250 окремих невеликих поем — переказів давніх міфів переважно про перетворення богів і людей на звірів і птахів, на рослини, скелі, річки, сузір’я тощо. В більшості метаморфоз у міфах ідеться саме про чудесні перетворення людей чи людиноподібних істот, але є рідкісні винятки з такої послідовності: в міфі про всесвітній потоп каміння стає людьми, які заселяють землю, а в міфі про Еака мурашки на острові Егіні стають людьми-мірмідонянами. До нечисленних міфів про перетворення неживих речей на людей належить також міф про кіпрського володаря Пігмаліона, який закохався в статую прекрасної жінки (німфи Галатеї) і вблагав богиню Афродіту зробити її справжньою, живою жінкою. Ім’ям Пігмаліона відомий ангдо-ірландський драматург Джордж Бернард Шоу (1856 — 1950) назвав одну з своїх найпопулярніших п’єс.
В Овідієвих «Метаморфозах» на рослину перетворюється юнак Наркіс (квітка нарцис). Пірам і Тісба (їхня історія схожа на історію Шекспірових Ромео і Джульєтти) стають шовковичними деревами, німфа Дафна обертається на лаврове дерево і т. д.
Деякі метаморфози закінчуються перетворенням міфічних персонажів на сузір’я. Коли ми подивимося на зоряну карту північної половини неба, то знайдемо там назви сузір’їв, пов’язані з тим або іншим античним міфом. Велика і Мала Ведмедиці — це перенесені на небо аркадійська та ідійська (від гори Іда на острові Кріт) німфи в образі звірів. Волопас із яскравою зіркою Арктуром («сторожем Ведмедиці») — це син німфи Каллісто Аркас. Баран (Овен) — це той, на якому Фрікс перелетів із Греції в Колхіду, носій золотого руна. Візничий — це Міртіл, скривджений Пелопом. Рак — це той, що намагався перешкодити Гераклові вбити Лернейську гідру. Персей, Андромеда, Кефей, Кассіопея — також відомі міфічні постаті. Кентавр — це Хірон, єдиний наймудріший з усіх диких людоконей-кентаврів. Лебідь — це або Зевс в образі лебедя, або Орфей, після смерті перетворений на лебедя. Дракон — це той, що охороняв яблуні Гесперид. Пегас — кінь, на якому їздив Беллерофонт. Поблизу від довгого Дракона — Геракл із своєю дубиною. Близнята — це Діоскури Кастор і Полідевк. Оріон — це вродливий велетень-мисливець, якого вбила стрілою Артеміда або смертельно вкусив скорпіон. Телець — це, очевидно, одна з метаморфоз Зевса, який викрав красуню Європу з Фінікії І переніс її на Кріт. Зодіакальну крилату Діву пов’язували або з Дікою — богинею справедливості, або з Деметрою (в цьому сузір’ї є зірка Спіка — колос), або навіть із єгипетською богинею Ісідою. Терези — це атрибут богині справедливості- Стрілець — це один із кентаврів, пов’язуваний із уже згадуваним Хіроном. Козеріг — напівкозел, напівриба, той, що допоміг Зевсові в боротьбі з титанами. Водолій, якого уявляли в образі людини, що стоїть навколішках і ллє воду з урни, пов’язувався або з Девкаліоном (міфом про всесвітній потоп), або з Зевсовим чашником, вродливим хлопцем Ганімедом. Цікава міфологічна інтерпретація зодіакального сузір’я Риб. Згідно з якимсь пізнішим міфом, мабуть, східного походження, ці дві небесні риби — Афродіта й Ерос, які, рятуючись від переслідування чудовиська Тіфона, прийняли образ риб і пірнули в річку Євфрат. Тут було б зайвим переказувати всі ці античні астральні міфи. Нагадаймо тільки, що всі вони розповідають про чудесні перетворення. Для давніх греків і римлян сонце і місяць були божествами. Сонце — це грецький Геліос, а римський Соль. Місяць у греків — богиня Селена, в римлян — Луна. Геліос у міфологічних уявленнях зливався з Аполлоном, а Селена-Лýна — з Артемідою, в римлян — із Діаною. Блукаючі зірки-планети також репрезентували богів: у римлян Меркурій — у греків Гермес, у римлян Венера — у греків Афродіта, у римлян Марс — у греків Арес, у римлян Юпітер — у греків Зевс, у римлян Сатурн — у греків Кронос. Коли за нових часів було відкрито інші планети сонячної системи, їм присвоїли також міфічні імена — Уран, Нептун, Плутон тощо. Греко-римська міфологія виявилася майже невичерпним джерелом для термінології природничих наук, як і взагалі лексика обох античних мов.
Життя давніх народів якнайтісніше було пов’язане з хліборобством, із сільським господарством, з агрокультурою. Тут ми маємо на увазі давніх єгиптян, шумерів, вавілонян, індійців, китайців і, звичайно, греків та римлян. Цей тісний зв’язок відбито в так званих аграрних міфах, міфах про божества, що вмирали (здебільшого — яких убивали) й воскресали. В Єгипті таким богом був Осіріс, у Малій Азії — Аттіс, на Близькому Сході, в Сірії — Адоніс, у Фракії, а згодом і в Греції — Діоніс. Ідея смерті й воскресіння відбивала вегетаційний цикл: рослина зростає з дрібного насіння, розквітає, плодоносить, її насіння падає в землю — «вмирає», сім’я проростає, народжується нова рослина — божество рослинності «воскресає». З міфами аграрного циклу пов’язаний і грецький міф про викрадення Деметриної дочки Персефони богом підземного світу Аїдом і договір, укладений богами про те, що дружина бога підземного світу має перебувати півроку під землею, а ще півроку на землі, тобто на землі, коли починається вегетація, а під землею, коли вона припиняється. Виклад аграрних міфів, очевидно, був основним змістом елевсінських містерій, на яких відбувалося втаємничення віруючих в езотеричну суть культу Деметри й Персефони. Аграрним у своїй основі був цикл міфів, належних до культу бога виноградарства, вина і вакхічного екстазу Діоніса, якого в Греції вважали сином Зевса й Семели (ймовірно, фракійської богині землі).
Народи сучасного світу мріють про світле майбутнє, про поліпшення умов життя. Народи Радянського Союзу впевнено прямують до цього майбутнього, до комунізму. В давніх міфах, навпаки, розповідалося про «світле минуле». В міфах щасливими були люди лише в далекому минулому, коли вони не знали ні наук, ні мистецтв, ні ремесел, жили в повній згоді з природою, яка їх оточувала. Це було володарювання на землі титана Кроноса — «золотий вік», про нього поетично розповідається у «Метаморфозах» Овідія:
Перше поріддя було золоте; без бича і спонуки,
З власної волі воно Правоту шанувало і Чесність.
Кари і страху не знало. Погрозливе слово закону
Ще не читалось на мідній таблиці, і люд не страшився
Вирок почути судді, без суда і опіки безпечний.
Сосни з гірських верховин ще не сходили в діл на потоки,
Щоби легким кораблем незнані одвідати землі:
Жодні надмор’я чужі не манили щасливого люду.
Мури, глибокі рови не були ще для міст поясами;
Проста сурма і покручений ріг не співали до бою;
Меч і шолом не служили нікому. Без зброї, без війська
Мирні народи жили в непорушнім і любім дозвіллі...»
(Переклад М. Зерова; цитується за виданням: Антична література: Хрестоматія. — К., 1968).
Коли влада перейшла від Кроноса до Зевса (Юпітера), настав «срібний вік», трохи гірший від «золотого». «Бронзовий», або «мідний вік», — це часи героїв, часи Троянської війни і, нарешті, «залізний вік» — це вже історична епоха, найгірша від усіх і без перспективи на поліпшення в майбутньому.
Тут у нас здебільшого йдеться про грецьку міфологію, але це не означає, ніби давні римляни не мали своїх міфів. Проте мешканці давньої Італії досить рано в своїй історії познайомилися з грецькою культурою — грецькою релігією, міфологією, літературою, з грецьким мистецтвом, оскільки греки в самій Італії (у Південній Італії — «Великій Греції») і на Сіцілії були найближчими сусідами італіків. Грецька культура вже 6 — 5 ст. до н. е. досягла значно вищого рівня за римську культуру. Цілком зрозуміло, що римляни прагнули засвоїти всі досягнення грецької культури. Після завоювання Греції римлянами (остаточно в 146 р. до н. е.) можна казати вже про єдину, греко-римську культуру античного світу, спадкоємцями якої стали європейські народи. Злиття грецької та римської культур позначилося, звичайно, і на міфології та релігії римлян. Із давніх римських богів виділялося дванадцятеро, які були ототожнені з олімпійською додекадою: Юпітер-Зевс, Юнона-Гера, Нептун-Посейдон, Веста-Гестія, Вулкан-Гефест, Мінерва-Афіна, Меркурій-Гермес, Керера-Деметра, Марс-Арес, Венера-Афродіта, Діана-Артеміда і запозичений у греків Аполлон.
Міфи давніх римлян також дуже різноманітні і пов’язані з їхньою давньою релігією, в якій на чолі богів спершу стояв не Юпітер, а Марс — бог війни. Римські міфи відображено в літературних творах: героїчні міфи — в «Енеїді» Вергілія Марона, міфи, пов’язані з релігійними святами, — в «Фастах» Овідія Назона, в його «Метаморфозах» ідеться про римську версію грецьких міфів. Історія світової культури завдячує римським поетам, крім усього іншого, ще й тим, що вони зберегли багато міфів із скарбниці давньогрецької міфології.
Найкращий словник міфів народів світу, який ми тепер маємо для довідок, — це згадуваний двотомник «Мифы народов мира», виданий «Советской энциклопедией» (голов. ред. С. О. Токарєв). У словнику даються загальні нариси давньогрецької і римської міфології та окремі статті в алфавітному порядку про давні міфи, пов’язані з іменами богів і героїв із цих міфологій. Книгу відомого польського філолога й популяризатора Яна Парандовського «Міфологія. Вірування та легенди стародавніх греків і римлян» у 1977 р. в Києві в перекладі українською мовою видало видавництво ЦК ЛКСМУ «Молодь». З популярніших книжок можна рекомендувати «Легенды и мифи древней Греции» М. А. Куна (Вид. 4. — М., 1957); його ж «Что рассказывали древние греки и римляне о своих богах и героях» (М., 1940). Перед Великою Вітчизняною війною було видано короткий посібник з античної міфології за редакцією проф. С. І. Радциг «Античная мифология» (М., 1939). Російською мовою видано «Мифологический словарь» (М., 1965), який уклали М. Н. Ботвинник, М. О. Коган, М. В. Рабинович, Б. П. Селецький.
Наприкінці назвемо кілька книжок, що їх можна рекомендувати тим, хто цікавиться проблемами релігії та міфології:
Анисимов А. Ф. Этапы развития первобытной религии. — M.; Л.: Наука, 1967. — 162 с.
Донини А. Люди, идолы и боги: Пер. с итал. — 2-е изд. — М.: Политиздат, 1966. — 368 с.
Золотарев А. М. Родовой строй и первобытная мифология. — М.: Наука, 1964. — 328 с.
Зыбковец В. Ф. Дорелигиозная эпоха: К истории формирования обществ. сознания. — М.: Изд. АН СССР, 1959. — 248 с.
Леви-Стросс К. Структура мифов. — Вопр. философии, 1970, № 7, с. 152 — 164.
Лосев А. Ф. Античная мифология в ее историческом развитии. — М.: Учпедгиз, 1957. — 620 с.
Лосев А. Ф. Диалектика мифа. — М., 1930. — 250 с.
Мелетинский Е. М. Поэтика мифа. — М., 1976. — 407 с.
Мелетинский Е. М. Происхождение героического эпоса. — М.: Изд-во вост. лит., 1963. — 462 с.
Миф — фольклор — литература. — Л.: Наука, 1978. — 250 с.
Мифологии древнего мира: Пер. с англ. — М.: Наука, 1977. — 454 с.
Стеблин-Каменский М. И. Миф. — Л.: Наука, 1976. — 104 с.
Токарев С. А., Мелетинский Е. М. Мифология. Мифы народов мира: Энциклопедия: В 2-х т. — М.: Сов. энцикл., 1980, т. 1, А — К; 1982, т. 2, К — Я.
Токарев С. А. Что такое мифология? — Вопр. истории религии и атеизма, 1962, № 10, с. 338 — 375.
Токарев С. А. Ранние формы религии и их развитие. — М.: Наука, 1964. — 399 с.
Тренчини-Вальдапфель И. Мифология : Пер. с венгер. — М.: Изд-во иностр. лит., 1959. — 470 с.
Фрейденберг О. М. Миф и литература древности. — М., 1978. — 605 с.
Фрэзер Дж. Золотая ветвь : Исслед. магии и религии. Пер. с англ.—М.: Политиздат, 1980. — Вып. 1 — 4.
Шахнович М. И. Первобытная мифология и философия. — Л.: Наука, 1971. — 240 с.
Класичними «підручниками» давньогрецької міфології можна вважати «Теогонію» («Народження богів») Гесіода (є в російських перекладах, наприклад В. В. Вересаєва, — М., 1940) і славнозвісну «Бібліотеку» Аполлодора, яку ще 1725 р. за наказом Петра Першого було перекладено російською мовою в зв’язку з захопленням у тодішній Європі, в епоху класицизму, античною культурою взагалі й античною міфологією зокрема. Останній переклад російською мовою видано в серії «Литературные памятники»: Аполлодор. Мифологическая библиотека. — Л.: Наука, 1972. — 213 с.
А. О. Білецький
