Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи
Чи годиться починати
Давнім складом повідати
Нам, братове, про пригоди
Князя Ігоря в поході, —
Князя Ігоря й дружини
Святославового сина?
Ліпше так нехай почнеться,
Як тепер у нас ведеться,
А не так, як за Бояна.
Бо Боян, кому як стане
Спів складать, було — співає:
Мислі древом розпускає,
Сірим вовком в полі рище,
А орлом — од хмари вище!
Як, бувало, спогадає
Давні свари, то й пускає
Він на зграю лебедину
В десять соколів дружину.
І яку наздоганяє,
Та лебідонька й співає, —
Про старого Ярослава,
Чи хороброго Мстислава,
Що Редедю вбив касога
На очах у війська його;
Чи Романа прославляє.
Не десяток то пускає
Соколів Боян на зграю, —
Віщі пальці прикладає
Він до струн німого строю,
І немов самі собою,
Струни разом оживали,
Князям славу рокотали.
Почнемо ж оповідання
Ми, братове, спозарання —
З Володимира старого,
І продовжим до нового
Часу Ігоря, що сміло
Ум скріпив на мужнє діло,
Духу ратного набрався
І за Руський край піднявся
З військом в поле Половецьке
На буяння молодецьке.
Глянув він — аж сонце ясне
Серед дня на небі гасне;
Ніч все військо покриває.
Ігор війську промовляє:
«Лучче стятими нам бути,
Аніж полону набути!
Ну ж, на коней посідаймо,
Річки Дону пошукаймо»!..
Не повірив князь приміті,
Бо хотілося уздріти
Дону синього, й дружиш
Каже князь: «В чужій чужині
Хочу я списа зломити,
Хочу голову зложити
В славнім герці молодецькім
Там, на полі Половецькім,
А чи з Дону вкупі з вами
Пити воду шоломами!»
Гей, Бояне наш преславний,
Соловейку стародавній!
Це б тобі тепер співати,
Соловейком тим пурхати,
Древом мисленим — думками.
А умом — під небесами,
Сполучаючи недавнє
І минуле стародавнє,
Шляхом рищучи Трояна
Через гори та поляни!
Так би Ігорю співати:
«Ой, не буря соколята
В степ широкий заганяла,
Ой, не галич налітала,
Коло Дону цокотати!..»
А не то так розпочати,
Внук Велесів, от такою:
«Коні ржуть ген за Сулою,
Труби в Новгороді грають,
Слава в Києві лунає...»
У Путивлі мають стязі.
Жде князь Ігор брата князя,
Всеволода молодого.
Мовить слово той до нього:
«Гей, єдиний ти мій брате,
Святославич, світ завзятий,
Святославичі з тобою
Ми однаково обоє!
А сідлай-но, брате, коні,
А мої вже на припоні,
Нас у Курську дожидають.
А й курян моїх всі знають,
Кметі добре знакомиті,
Бо під трубами сповиті,
Ізросли під шоломами,
А згодовані списами.
Знають всі вони байраки,
Повні стріл в них сагайдаки,
Туго стягнені в них луки
І нагострені шаблюки.
А самі вони — степами
Рищуть сірими вовками,
Честі там собі шукають,
Князю слави здобувають!»
І ступив тоді негайно
У стремено злотосяйне
Ігор. В поле виїжджає, —
Меркне сонце, погасає...
Вкрила, стогнучи грозою,
Князю ніч дорогу тьмою;
В полі птаство сполошила,
Звірину у зграї збила.
Див завив у нетрі тьмяній
І велить землі незнаній
Начуватись по Помор’ю,
По Посуллю, Сурож-морю,
Корсуню й тобі, поганський
Ідоле тмутороканський!
А до Дону манівцями,
Неготовими шляхами,
Половці біжать щосили,
І вози їх заскрипіли,
Наче зграї лебедині,
Впівніч злякані в пустині.
Ігор князь на Дін прямує,
А біду вже птаство чує
І пасе над деревами.
Сторожать вовки ярами,
Десь то грозу начувають.
На кістки орли скликають
Звіря. Гавкають лисиці
На щити червонолиці...
Руська земле з городами,
Ти далеко за горами!..
Довго ніч смерка. Згоріла
Світ-зоря. Мла степ укрила.
Соловейко засипає,
Гомін галичі вщухає.
Русь червоними щитами
Заступила степ рядами,
Собі честі здобуває,
Слави князеві шукає.
Ой, у п’ятницю ззарання,
На зорі, полки погані
Половецькі потоптали.
І, мов стріли ті, помчали
Чистим полем та ярами
З половецькими дівками.
З ними набрано без ліку
Силу паволок велику,
Оксамиту дорогого,
Срібла й золота до того.
А кожухами й саквами,
Розпашними опанчами
Почали мости мостити,
В болотах гатки гатити.
Все те Ігор дав дружині,
А собі узяв єдиний
Стяг червоний, коло його
Прапор кольору ясного,
Та здобуток молодецький —
Спис із срібла половецький.
На широкому роздоллі
Спить гніздо Олега в полі, —
Ген куди воно забилось!..
Бо на глум не породилось
Ані соколу ясному,
Ані кречету лихому,
Ні тобі, гидкій личині,
Чорний ворон-половчине!
А вже Гзак день-ніч до Дону
Робить вовчі перегони.
Слід Коичак йому вганяє,
Шлях до Дону прокладає.
А уранці на світанні
Червоніють зорі ранні:
День кривавий призвіщають,
З моря хмари насувають.
Хочуть, чорні, світ закрити,
Сонець четверо затьмити...
Тріпотять в них щохвилини
Блискавиці ясносині...
Бути громові страшному,
Йти дощеві стріл з-за Дону!
Тут списам десь потрощитись,
Тут шаблям десь пощербитись
Об шоломи, куті з сталі,
Близько Дону, на Каялі!
Земле Руська з городами,
Ти далеко за горами!..
Ось вітри, Стрибожі внуки,
З моря стрілами без луків
Подихнули на дружину.
Загула земля. В хвилину
Помутились чисті ріки,
Вкрився пилом степ великий,
З вітром стяги розмовляють.
Половці то наступають
І від Дону, і від моря,
І з усіх усюдів поля.
Обступили, вражі діти,
Ні пройти, ні пролетіти,
Гиком степ загородили.
А їх русичі зустріли,
За червоними щитами
Мовчки стиснувшись рядами.
Гей, яр-туре Всеволоде,
Смілий дух тобою воде!
Ти з курянами своїми
Прищеш стрілами прудкими,
Крешеш гострими шаблями
Об шоломи з шишаками.
Де, яр-туре, ти поскачеш,
Де шоломом промаячиш —
Скрізь там голови рядами
Топчуть коні копитами,
І твоя шаблюка ломить
Там аварськії шоломи!..
Що йому, братове, рани,
Як забув він все кохане:
Честь, Чернігів, город рідний,
Золотий престол наслідний,
Жінки Глібівни обичай
І приязний любий звичай!..
...Проминули вік і слава
І Трояна й Ярослава;
Відбулись, як час негоди,
І Олегові походи.
Князь Олег той до сконання
Все кував мечем повстання,
Засівав ввесь вік своїми
Землю стрілами прудкими...
Тільки ступить він у теє
У стремено золотеє
Десь було в Тмуторокані, —
Ярослав великий давній
Вже той брязкіт зачуває;
Володимир запирає
У Чернігові щоранку
Всі прибрамки до останку...
А Бориса князя слава
Привела на суд лукава,
І судила — не судила,
Не судивши положила
На Канині бідолагу,
За Олегову зневагу,
Мов на постіль на пухову —
На травиченьку шовкову.
Відтіля, з долини жалю,
В Київ батьків труп примчали
Ярополкові к Софії
Виноходці угорськії.
За Олега Гореслава
Засівалася не слава, —
Безголов’я засівалось,
І росло і розросталось.
В колотнечах тих негожих
Марнувався вік Даж-божих
Ясних внуків. Чоловіку
Вкорочали свари віку.
В ті часи у Руськім краї
Рідко ратаї гукали,
Часто ж ворони у полі
Грали, труп жручи на волі.
Тільки й знала галич мови:
«Полетім живитись знову!..»
Так у ті бої бувало,
А такого й не чували:
До вечірніх зір од ранку
І всю ніч без перестанку
Свищуть стріли, не змовкають,
На шоломах шаблі грають;
Крешуть, грають, не щербляться,
З тріском ратища трощаться
На незнаному роздоллі,
В половецькім чистім полі...
Збито землю копитами,
А засіяно кістками,
Кров’ю землю ту полито,
Та вродилося — не жито:
Гей, зійшла там прорість друга,
По землі по Руській — туга.
Що чим-світ шумить, лунає?..
Ігор військо повертає:
Вельми князю брата шкода —
Князя буй-тур Всеволода...
Бились день і другий бились
В південь третього схилились
Славні Ігореві стязі...
Тут розбились різно князі,
Тут, на річці на Каялі,
Тут вина-крові несталої
Тут Русь учту закінчила:
Всіх сватів перепоїла, —
І лягла в лиху годину
Тут за Руськую країну.
А від жалю полягає
Долом тирса степовая,
І дерева хилять віти,
Жалем-тугою побиті.
Невеселая година
Стала, братці! Вже пустиня
Силу руську поховала.
І Обида там устала
У Даж-божа внука силах.
Увійшла вона, ступила,
Обернувшись у дівчину,
У Троянову країну.
Мов лебідка заплескала,
Крильми море схвилювала.
Коло Дону упадає,
За незгоду докоряє...
Через княжі ворожнечі
Постають негожі речі, —
Брат бо брата дорікає:
«Те моє і це!» — гукає.
І взялись князі-владики
Про мале, як про велике,
Необачно розмовляти
І незгоду накликати.
А погані без одбою
В Руську землю йдуть війною.
Гей, далеко сокіл вдався,
Аж до моря домахався,
Птиць б’ючи! А князя раті —
Ой, уже не воскресати...
Плач постав услід за нею,
І над Руською землею
Жаль полинув, за собою
Одягаючи смагою
З смоляних рогів усюди
По шляху своєму люди.
І жіноцтво упадає:
«Милих лад у нас немає!
Їх ні думкою згадати,
Ні очима повидати!
А що срібла вже та злота —
Їх і мати не охота!..»
Стогне Київ град журбою,
А Чернігів гіркотою.
Туга всюди розій[ш]лася,
Наче повідь розлилася
Повесні по суходолу.
А князі кують крамолу
Безустанно без розбору.
А невірні без відпору
Йдуть на Русь чинші збирати,
По куниці з двору брати...
Всеволод та Ігор, смілі
Святославичі, збудили
Ту біду, що тіки-тіки
Святослав приспав великий,
Батько їх старий. Грозою
Поприборкав в бій із бою
Він поган лихих полками
І аварськими мечами.
Де провів свої він сили, —
Притоптав яри й могили,
Замулив озера й ріки,
Посушив струмні великі,
Трясовини всі та грязі;
А поганого їх князя,
Кобяка, із луки моря,
Од полків залізних вгору,
Наче вихор той крутячий,
Вирвав він. Упав ледачий
Князь у Києві в світлиці,
В Святославовій гридниці.
Венеційці і морава,
Німці й греки Святослава
Прославляють-вихваляють,
Князя ж Ігоря вкоряють,
Що втопив на дні Каяли
Силу руськую без жалю, —
Дно їй злотом замостивши,
Та і сам загинув, зсівши
Із сідельця золотого
На кульбаку полонного.
Туга брами повиває,
А веселість поникає.
Святослав смутний сон бачить:
«Цю ніч в Києві неначе, —
Промовля він, — одягали
На горах мене ви й клали
У чернечому покрові
На підкладний тисові.
І вина ви набирали
В чашу синього, і клали
В нього жовчі... Потім далі
Сайдаками насипали
Жемчуг ви мені на груди
Із нечистої посуди...
І мене ви вгонобляли...
І неначе не стояли
Вже на теремі на місці
В мене гребені злотисті.
Всю ніч грали гайворони,
А де Плінськ, на оболоні —
Стали нетрі... А кияни
Мов до моря йшли...»
«Когане! —
Так бояри одмовляли, —
Сон смутний цей — од печалі,
Туга розум полонила.
Двоє соколів злетіло
Од престолу золотого
Князя-батька, щоб чужого
Пошукать, чи шоломами
Пити з Дону, а шаблями
Їм погані половчини
Всікли крила соколині
І в кайдани запутляли.
В третій день бо темно стало, —
Смеркло двоє сонець ясних,
Два стовпи погасло красних.
А за ними вслід два князі —
Святослав хоробрий разом
З Володимиром — схилились,
Мов два місяці спустилось
В сине море, вдягшись млою,
Хана сповнивши пихою.
Над Каялою покрила
Пітьма світ. Невірних сила,
Мов би виводок неситий
Леопардів, полонити
Руську землю заходилась.
На хвалу хула пустилась,
І на волю йде неволя,
І спустився Див на поле...
А вже й готськії дівчата
Стали грати-вигравати,
Коло моря заспівали,
Руським злотом забрянчали.
Прославляють час Бус-Хана,
Славлять помсту Шарукана...
Ми ж, дружина, від сьогодні
На веселощі голодні».
І тоді зронив-промовив
Святослав златеє слово,
З слізьми змішане:
«Мій роде,
Ігоре і Всеволоде!
Рано стали ви буяти,
Честі-слави здобувати,
Та не з честю, любі діти,
Кров ворожу стали лити,
Ой, не з честю побідили!..
Ваше серце, діти милі,
З криці-сталі мов кувалось,
У сваволі гартувалось!
Що зробили ви зо мною
І з моєю сивиною?
А не бачу сили й слави
Я вже й брата Ярослава
Із татранськими бойцями
І лихими топчаками...
Де ревуги і шелбири,
Де могути і олбири,
Що, не криючись щитами,
З захалявними ножами,
Дзвонячи у предків славу,
Розбивали криком лави?..
Ви ж рекли: «Самі здолаєм!
І самі собі придбаєм,
Поділивши предків славу,
Ще й новішої по праву!..»
А чи стало б дивом, діти,
І старому змолодіти?
Бо як сокіл облиняє,
То під небо птиць збиває,
Не дає гнізда в обиду,
Та нема ладу і сліду.
Од князів нема підмоги...
І зайшли часи убогі.
І в Ромні ось під шаблями
Половецькими з сльозами
Всі кричать, кленуть поганих...
Володимир князь у ранах...
Горе Глібовій дитині!..
Як ся маєш в цій годині
Ти то, княже Всеволоде?
Чи тобі на ум не сходить
Думка — здалека летіти
Щирозлотний захистити
Батьків стіл?.. Тобі під силу
Розплескати Волгу цілу,
В бризки веслами розбити,
Дін шоломами розлити!
Будь ти з ними — по ногаті
Полонянок цінувати
Стали б ми, а по різані
Шли б невільники погані.
Бо тебе не научати
У полях-степах стріляти
Самострілами живими,
Гліба дітьми запальними!
Ти, буй-Рюриче звитяжний,
Ти, Давиде, князю зважний!
Чи не ваше військо з вами
Золотими шоломами
По кривавиці пливае?
Не воно ж ото рикає,
Наче тури ті від болю,
У степу, незнанім полі,
Переранені шаблями?..
Ой, ступіть, черга за вами,
У стремена золотії —
За зневаги наші злії,
Руську землю, край коханий,
І за Ігореві рани!..
Гостромисле Ярославе,
Князю галицький! Во славі
На високому престолі
Ти сидиш в завидній долі!
Ти залізним військом гори
Попідпер угорські; в море
Шлях крулеві заступаєш,
Хід Дунаю зачиняєш.
Мечеш гори попід хмари,
По Дунаю чиниш кари
І суди. У край із краю
Скрізь гроза твоя лунає.
І ворота відчиняєш
Ти у Київ, і стріляєш
На султанів з золотого
Свого столу батьківського.
Ой, стріляй же, господине,
Кончака, лиху личину,
За отчизну, край коханий,
І за Ігореві рани!
Ти, Мстиславе, й ти, Романе!
Думка високо вас манить,
На відважне носить діло,
Наче соколів, що сміло
На вітрах буйних шугають,
Птаству лихо замишляють!
Є в вас панцирі залізні,
Є у вас шоломи грізні.
Перед ними затріщало,
І земель багато впало:
Ханова, Литва, Ятвяги
Й Деремела. Свої стяги
Половецькая буй-сила
Під мечі вам нахилила.
Та для Ігоря вже гасне,
Западає сонце ясне.
Не на добре поронило
Древо листя: поділили
Понад Россю і Сулою
Городи поміж собою
Вороги... Уже не встати
З мертвих Ігоревій раті!..
Княже, Дін тебе гукає!
Дін князів усіх скликає!
Та поспіли, прилетіли
Тільки Ольговичі смілі...
Ви ж, Інгварю й Всеволоде,
Три брати з Мстислава роду,
Шестикрильці не плохі ви,
Не в плохім гнізді зросли ви,
Бойовими жеребами
Власть закріплено за вами!
Чи шоломів в вас не стало,
Чи щитів і ратищ мало?
Перетніть шляхи прудкими
З поля стрілами своїми, —
За отчизну, край коханий,
І за Ігореві рани!..
Не тече Сула струєю
Срібноводою своєю
В Переяслав; каламутна
І Двина тече могутна
В землю грізних полочанів, —
Чутно крики й там поганів...
Ізяслав один шаблями
У литви над шоломами
Прогримів, та тільки славу
Знизив дідові Всеславу.
Сам же, зранений шаблями,
Під червоними щитами
Впав на ліжко на криваве
І промовив: «Ізяславе,
Маєш учту ти єдину,
Що вночі твою дружину
Птахи крилами вдягали,
Звірі кров її злизали!..»
Не було там його роду —
Брячислава й Всеволода —
Й сам із тіла молодого
Крізь намиста золотого,
Наче зерно колос в сушу,
Він зронив жемчужну душу.
Мовкнуть співи, затихають,
Городенські труби грають...
Ви ж то, княже Ярославе
І онуки всі Всеслава,
Короговки посхиляйте
І мечі свої сховайте,
Бо від слави ви відстали,
Що діди в боях придбали!
Бо у сварах безустанних
Ви й накликали поганих
В землю Руську на Всеслава.
Через вас іде неслава
І біда од половчина,
Через вас край Руський гине».
Не на красную дівчину —
Кинув жереб на вітчину,
На Трояна сьомім віці
Князь Всеслав. На патерицю
Спершись, він в сідло сідає.
Скаче в Київ. Дотикає
Краєм ратища ясного
До престолу золотого.
Лютим звірем опівночі
Із Білгорода проскочив,
Як земля укрилась млами;
Вранці ж вдарив острогами
І ворота розчиняє
У Новгороді. Збиває
Стародавню добру славу
Любомудру Ярославу.
Од Дудуток до Немиги
Робить вовчі перебіги...
На Немизі не снопами
Стелють тік, а головами,
І булатними ціпами
Там молотять... Животами
Серед току полягають,
З тіла душу одвівають...
Там, по берегу, криваву
Ниву всіяно на славу,
Там не зерном, а костями,
Краю Руського синами!..
Князь Всеслав судив громаду;
Городи рядив по ряду
Він князям, а сам ночами
Рискав вовчими тропами.
До півнів в Тмуторокані
Із-під Києва він стане,
Перебігши без упину
Хорсу шлях у ніч єдину.
Вранці в Полоцьку, в Софії,
Вдарять в дзвони голоснії
На заутреню святую, —
Він у Києві те чує!..
Та хоч мав при дужім тілі
Віщу Душу, мислі смілі,
А біди зазнав немало,
І Боянові упало
Ні про кого, як про нього
Слова мовити такого:
«Будь і хитрий і умілий,
Будь, як птиця, легкокрилий,
А од божого од суду
Не подінешся нікуди!..»
Довго, Русь, тобі стогнати,
Перші часи поминати,
Перших князів! Та немога
Володимира старого
До гори було прибити!..
Став князь Рюрик володіти
Стягами, а другі стязі
У руках Давида князя.
Хоч роги стяги ті мають, —
Діл вони в них замітають:
Слави в них князям немає.
Славлять князів на Дунаї.
Перед світом раним-рано
Чути голос Ярославни:
«Ой, полину по Дунаю
Я зозуленькою з гаю,
У Каялі свій хутровий
Обмочу рукав бобровий,
Витру рани почорнілі
На могутнім княжім тілі!..»
У Путивлі вранці-рано
Кличе з муру Ярославна:
«Вітре, вітре, господине!
Чом так вієш без упину?
Чом ти ханські гострі стріли
Мчиш на військо лада миле?
Мало втіх для тебе мати —
В небі хмари розбивати?
Мало, вітре, на просторі
Кораблі гойдати в морі?..
Нащо ж радість, господине,
Ти розніс мою в пустині?..»
У Путивлі з муру славна
Проквиляє Ярославна:
«Дніпре, Дніпре мій широкий!
Ти, Словутичу, високі
Рушив гори кременецькі
У країні Половецькій.
Святослава ніс човни ти
Кобякове військо бити, —
Принеси ж мені з собою,
Дніпре, тихою водою
Миле ладо, щоб до нього
Ранку раннього, ясного
Сліз на море я не слала!..»
У Путивлі край забрала
Не зозуля проквиляє, —
Ярославна промовляє:
«Сонце, світе мій єдиний,
Мій пресвітлий господине!
Всім ти тепле, всім ти ясне,
Всім веселе і прекрасне.
Нащо ж промінь ти схилило
Й військо лада потомило
В полі згагою гіркою?
Нащо луки їх смагою
На безвідді поспрягало,
Тули тугою заткало?..»
Опівночі море прище.
Потяглись тумани вище.
Каже Ігорю годину
Втечі в рідную країну
Бог з полону степового
До престолу золотого.
Погаса зоря. Смеркає.
Ігор спить, не спить — зміряє
Поле думкою легкою
Поза Тором за рікою
До Дінця, в його діброви.
Опівночі кінь готовий...
Тс!.. Овлур свистить з-за річки:
Князю знак дає до втічки...
Князя з вежі викликає...
Загула земля. Сухая
Шелестить трава. Здригнулись
Білі вежі й похитнулись...
Кинувсь Ігор попід гаєм —
Вітроногим горностаєм,
Білим гоголем — водою,
На коня схопивсь стрілою.
Зскочив босим вовком з нього.
Полетів Дінця ясного
Срібноросими лугами.
Знявся соколом під млами,
Підбиваючи по сліду
Гуси й лебеді к обіду...
Гей, як князь, мов сокіл, знявся,
Вслід Овлур вовком подався,
Ранню росу за собою
Оббиваючи ходою.
Добрих коней перегнали.
Каже їм Донець: «Не мало
Слави князеві, досади —
Кончаку, Русі — відради!»
Каже Ігор: «Ой, не мало
І тобі хвали припало
І величчя, Донче милий!
Ніжив князя ти на хвилі,
Слав йому ти берегами
Шовк зелений під ногами.
Одягав густими млами
У гаях під деревами.
Вмів на водах доглядати
Білим гоголем крилатим,
На струях стеріг чайками,
А вітрі — вутоньками.
От вже Стугна не такая,
В неї й слава тим лихая,
Як пожре чужі притоки,
Розпуска в кущах протоки.
Потопила так, лукава,
Молодого Ростислава.
Обливається сльозами
Над мутними берегами
Дніпровими бідна мати,
Тяжко тужить по княжаті.
Квіти з жалощів пов’яли,
І дерева посхиляли,
Сумом-тугою повиті,
До землі зелені віти».
Не сороки налітали,
На кущах заскрекотали, —
Ой, по Ігореву сліду
То Кончак із Гзаком їде.
В час той ворони не грали,
Стихла галич, позмовкали
І сороки. Тільки стиха
Дятли стуком, чувши лихо,
Князю стежку намічали,
І піснями зустрічали
Солов’ї веселу зорю.
Кончакові Гзак говорить:
«До гнізда буй-сокіл лине,
Соколя ж у нас загине:
В полі стрілами своїми
Розстріляєм золотими».
Одмовля Кончак до Гзака:
«Ні, як сокіл-забіяка
До гнізда свого долине, —
Запутляймо на дівчині
Соколя.» І Кончакові
Знову Гзак одвітно мовить:
«Як дівчам його спутляем,
Соколя й дівча прогаєм.
Стане птаство нас на волі
В Половецькім бити полі...»
Приказав Боян преславний,
Піснетворець стародавній,
Тих Олега й Ярослава,
Про годину Святослава:
«О когане! Хоч і важко
Голові без плеч, та тяжко
Без голівоньки й для тіла!..»
Русь без князя сиротіла.
Ясно сонце в небі сяє, —
Ігор князь у Руськім краї!
По Дунаєві дівчата
Почали пісень співати,
Спів їх море пролітає,
В славнім Києві лунає.
На Боричев к Пирогощі
Іде Ігор князь на прощу.
Раді землі, і веселі
По Русі міста і села.
Скрізь старим князям співають
І молодших величають:
Слава Ігорю в рід з роду!
Слава туру — Всеволоду!
Володимирові — слава!
Всі князі й дружина здраві
Довгі літа пробувайте,
І як з віку, побивайте
За христян поган і нині!
Слава князям і дружині!
Амінь.
Бахмут,
20 січня — 20 лютого
1894 р.
Микола Чернявський. Слово про похід Ігоря. Подається за першодруком у виданні: Микола Чернявський, Твори, т. VII. Молодість (1893 — 1896). Поезії. Кн. 2, Вид-во «Рух», X., 1928, стор. 273 — 297. На стор. 249 — 271 опубліковано «Вступне слово» перекладача. Під ним — дати: «1907.1922».