Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи
Ой, чутно, чутно голос Ярославнин:
Як тая зозуля сивесенька плаче
Рано-раненько.
«Ой, полечу, — каже, — по тихім Дунаю,
Як тая зозуленька, скрізь полечу,
Злину на Каялу, боброві рукави
У тихую воду вмочу, —
Тобі, любий друже, мій княже коханий,
Обмию на тілі кривавії рани!»
Рано-раненько на окопі в Путивлі
Молода Ярославна плаче та ридає,
Ще й словами стиха промовляє:
«Ой ти, вітре, буйний вітре, вієш-повіваєш,
Та не стиха! Нащо, вітре, хвилі підіймаєш?
Нащо несеш, буйнесенький, ти ханськії стріли,
Мов на крилах, на те військо, що веде мій милий?
Хіба мало з тебе, вітре, хмари розганяти
Та на морі, на синьому, з кораблями грати?
Нащо ж, вітре, мою радість, моє щастя-долю
Ти розвіяв, буйнесенький, по чистому полю?»
Рано-раненько на окопі в Путивлі
Молода Ярославна плаче і ридає,
Ще й словами стиха промовляє:
«Ой ти, Дніпре, мій Словуто, широкий, як море,
Ти проклав собі дорогу крізь кам’яні гори,
Крізь ту землю Половецьку! Давніми часами
На собі носив ти, батьку, з легкими човнами
Славетного Святослава к далекому краю —
В становища Кобякові... Принеси, благаю,
Мого милого до мене, втиши моє горе,
Щоб не слала я до нього ранком сліз на море».
Рано-раненько на окопі в Путивлі
Молода Ярославна плаче й ридає,
Ще й словами стиха промовляє:
«Сонце моє, сонце, ясно в небі сяєш,
Усім даєш ласки і світу доволі, —
Нащо тільки палиш ти милого військо
В чужому безвідному полі?
Смагою їм ти луки посушило,
Тугою їм сайдаки заклепило».
М. Вербицъкий (М. Білокопитий). Плач Ярославни. Подається за першодруком у «Літературно-пауковому вістнику», т. XIV, 1901, № 4, стор. 116. Автограф зберігається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, фонд 3 (архів Івана Франка), № 1859, стор. 193 — 195 (нумерація внизу сторінок). Автограф цей — 4 сторінки дрібного чіткого письма, майже без поправок; папір — із шкільного зошита. В кінці перекладу — підпис: «М. Білокопитий». На 4 стор. рукою Франка написано: «М. Вербіцкий, учит. в Орлі». В автографі дещо інакше розміщено віршові рядки (так, що римування виходить не парне, а через рядок); є деякі інші дуже дрібні відмінності, за якими виправляємо помилки першодруку. Авторський поділ на рядки переінакшив на краще, очевидно, Іван Франко, який тоді працював у редакції «Літературно-наукового вістника».