Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


Попередня     Головна     Наступна




Іван Стешенко


СЛОВО О ПЛЪКУ ІГОРЕВЂ






Чи не ліпше нам, браття, почати

Давнім складом скорботний наш спів

Про той повк, у якім воювати

Святославенко Ігор ходив?

Ні, почнеться нам пісня смутняна,

Як бувальщини кажуть сих день,

А не по заповіту Бояна

І вигадливо-творчих пісень!

Бо як віщий Боян кого славив,

Линув мислю він по деревах,

В хмарах сизим орлом себе бавив,

Сіроманцем-вовком по долах.

А коли про усобиць годину

Спогадати він часом хотів,

То на зграю тоді лебедину

Він десяток пускав соколів, —

І чиї з них раніш долітали,

Тим раніше й співать починали —

Й про старого Ярослава,

Й про хороброго Мстислава,

Що на очах касозьких повків

Їх Редедю зарізать здолів;

Й Святославенка, князя Романа,

Тая пісня величила, знана.

Та Боян же на лебеді тії

Не десяток пускав соколів —

Ні, на струни він тільки живії

Десять клав своїх віщих перстів,

А вже струни самі тоді грали,

Славу князям отим рокотали!

Так почнім же ми слово се, браття,

Від старого Владимира справ,

І про Ігоря скажем завзяття,

Що в одвагу свій ум закував,

Нагострив свою міць молодецьку

І вояцькі зазнавши думки

На країну повів Половецьку

За край Руський хоробрі повки!


* * *


От на сонце світозоре

Глянув Ігор і уздрів,

Що від сонця тьма, як море,

Заливає вояків.

І гукнув він на дружину:

«Гей, дружино, гей, брати!

Краще скоштувать загину,

Чим у полон нам піти.

Сядьмо ж всі на борзі коні

Та й на синім станем Доні!»

В князів ум бажання впало

Спокусить великий Дін,

Знамено ж лихе замало

Взяв до відомості він.

«Хочу, русичі, без впину

В Половецькому краю

Спис зламать — і там чи згину,

Чи шоломом Дін поп’ю!»

О Бояне, соловію

Стародавнього часу!

Краще б ти про сю подію

Склав свою гучну ясу.

Соловейком ти б, як треба,

В древі мисленім стрибав,

Прагнув би умом до неба,

Честь стару й нову сплітав.

Рищучи в тропу Траяна

На високу гору з лана,

Краще твій би слави гук

Ігор вчув, Олега внук:

«То не буря несе соколів через ниви безкраї —

То до Дону великого галок злітаються зграї».

А чи так заспівав би ти лучче,

О Бояне, Велеса онуче:

«Коні іржуть за Сулою;

В Києві слава дзвенить;

Новгород трубить до бою;

В стягах Путивель стоїть;

Ігор на брата чекає:

Всеволод має прибуть».

От свою скінчивши путь,

Буй-тур Всеволод мовляє:

«Ти — один мій братік ясний,

Ти — один мій світ прекрасний,

Святославенки ми, як одно!

Гей, сідлай ти борзі коні,

Бо мої вже на припоні

Ждуть в кульбаках у Курську давно!

А куряни знакомитії,

Бо під сурмами повитії,

Під шоломами виховані,

Краєм списа вигодовані!

їм усі путі відомі,

їм яруги всі знайомі;

Шаблі — гострі, луки — вперті,

Сагайдаки в них одверті.

А самі вони на волі

Сірими вовками в полі

Рищуть, хочучи принести

Князям — слав, для себе — честі!»

Ставши в стремено злотисте,

їде Ігор в поле чисте.

Зирк: а сонце вкрито млою;

Ніч кругом реве грозою,

Піднімає птиці сонні;

Звірі скиглють невгомонні.

З верховіття кликнув Див.

Чуть його в кінці незнані:

До посульських облогів,

Й болвану в Тмутаракані,

Волзі, Корсуню і аж

На Помор’є та Сураж.

І небитими шляхами,

Риплючи вночі возами,

Мов лебедь розбиті зграї,

Половець на Дін рушає.

Дін. Тут Ігор з вояками.

Птиці геть під небесами

Біди князеві пасуть,

Страх вовки з яруг несуть.

Клекіт орлій звірів кличе

На бенкет з кісток прийти;

Скрізь брехання чуть лисиче

На багрянії щити.

Ти ж, о люд землі Русі,

За шеломянем єси!

Змерхла ніч темненька.

Згаснув зóрі світ.

Пісня соловейка

Змовкла в тиші віт.

Тьма в полях чимала.

Галич закричала.

Русичі ж червоними щитами

Перегородили шлях ланами,

Хочучи відтіль принести

Князям слав, для себе — честі!


* * *


У п’ятницю, в години ранні,

Полки тих половців погані

Вони стоптали і, стрілáми

Розсипавшися над полями,

Дівчаток половецьких красних

Умчали, й силу біля них

І злота, і тканин прекрасних,

І оксамитів дорогих.

А ортмами та опанчами

Та кожухами й всім отим,

Що звикли половці носити,

Вони вчали мости мостити

На кожнім місці багновім.

Червоний стяг, червону чолку

Та білу корогву при ній,

Та срібне держално — із полку

Взяв Святославенко храбрій.

Майнувши ген, дрімає в полі

Хоробре Ольгове кубло:

Йому не надано від долі

Обиди переносить зло

Ані від сокóлів,

Ні від білозорів 1,

Ні від тебе, половчанине,

Чорний вороне, поганине!

Сірим вовком лине Гзак,

А слідком за ним Кончак:

Утікає він

На великий Дін.

Другóго дня уранці зоря

Криваве світло повіла;

І чорні тучі йдуть од моря

Чотири сонця вкрить зголá;

В них блискавки тріпочуть сині...

О, буде величезний грім,

І, знявшися в Донській країні,

Посипле дощ і стріли в нім!

Біля великого тут Дону

І на Каялі, на ріці,

Списи́ ламатимуть до скону,

Об половців шоломи з дзвоном

Шаблі щербитимуть борці.

А ти, о люд землі Русі,

Не за шеломянем єси!

Се і вітри, Стрибога внуки,

Від моря віють вже стрілки

На мужні Ігоря повки.

Річки мутні. З землі йдуть гуки;

Поля вкривають порохи.

Глаголють стяги, й вороги

Надходять — половецькі люди.

Повки тут руські одійшли

І кликами перейняли

В полях їх бісовії діти,

А русичі — тієї ж миті

Од них червоними щитами

Одгородились над полями.

Яр-туре, Всеволод! Щосили

На обороні стоючи,

На вояків тих сиплеш стріли

І харалужнії мечі

Трощиш на їх шоломах з громом.

Де б, туре, ти не полетів,

Злотим сіяючи шоломом,

Поганих половців голів

Лежать там купи, з шоломами,

Які стальовими шаблями

В отих оварців ти навік,

Яр-туре Всеволод, посік!

Чи дорогі ж для нього рани,

Коли й життя забув він, шани,

Чернігів, милії розмаї,

І золотий престіл отця,

І красні Глібовни звичаї

Й від неї ласки без кінця!


* * *


Гей, були колись віки Траяна

І літа минули Ярослава;

Гей, була і рать Олега знана,

Що Олега, сина Святослава.

Той Олег мечем кував крамолу;

Сіяв стріли той Олег додолу;

Він у граді, у Тмутаракані

В стремено ступав злоте для брані.

І той дзвін вчував од нього давній

Ярослав, син Всеволода славний;

Володимир вранці, дзвону ради,

Замикався в Чернігові-граді,

А Бориса, сина Вячеслава,

Привела до суду навіть слава:

За обиду князя молодого,

За Олега хороброго того,

Гей, вона в свою послала чергу

На зеленій тирсі князю дергу.

Від Каяли ж, від ріки, по бої

До Софії в Києві святої,

Між угорських ступаків, без впину,

Святослав отцевську вів дружину.

В Ольга, сина Горислава, годи

Сіялися та росли незгоди.

І Даждьбожі гинули внучата

Через князів крамолу велику.

Й від крамоли, що вели княжата,

У людей ставало менше віку.

Ой, в ту добу в руській україні

Рідко радо кихкали ратаї...

Але, трупи ділючи в долині,

Часто крюки груяли у зграї...

Часто галки мову промовляли,

Як летіти на годівлю мали.

Так було через ті січі й раті, —

Про таку ж, як нині, й не чувати!


* * *


Від зорі до зорі і до світа вночі

Розсипаються стріли стальовії,

Б’ють в шоломи шаблі, й харалужні мечі

В Половецькій землі гримлючи,

Оглашають поля незнайомії.

І кістками засіялась чорна земля

І зійшла тоді тугою Руська земля,

Копитами збита

І кров’ю полита.

Що шумить, що дзвенить

В ранній час до зорі?

Ігор рать став вертать, —

Він за брата в горі,

Гей, за Всеволода,

Що душі догода.

Знову бій. День, другий.

Третій день одваги...

Й пали всі в тім часі́

Ігореві стяги.

Й коло бистрої Каяли

Два брати в розлуці стали:

Брак з’явивсь у них давно

На кривавеє вино.

Мужні ж русичі, як знали,

Так бенкет і докінчали:

Сватів підпоївши своїх,

За Руськую землю край них

Самі вони всі позлягали.


* * *


Никне од жалощів нині трава;

Хилиться древо на землю із тугою.

Ох, невесела година встава

І поляга над пустелів потугою.

Вставши у силах Даждьбога внучат,

В землю Траяна прилинувши дівою,

Хлюпа Обида крильми лебедят,

Смерть над добою поклавши щасливою;

Плеска й над Доном в просторі,

Плеска й на синьому морі.

Січ із поганими більш не стає,

Брат бо вже братові каже:

«Се єсть моє, але й те єсть моє».

Стало князівство вже наше

Справи малі за великі лічить,

В себе ковати крамолу,

Стали погані зусюди ходить

Русь побіждаючи кволу!

Геть залинув сокіл нині

Птиць край моря бити...

А хоробрій тій дружині

Ігоря не жити!

Ой, гукнули Жля та Карна —

І на Русь в дорогу!

І сипнула смага хмарна

З вогневого рогу!

Сльози женщин руських стисли:

«Лад нам, — плачуть в сумі, —

Ані змислить більше в мислі,

Ані здумать в думі!

Ні очима не зирнути,

Й злота-срібла не вернути!»

Застогнав весь Київ тугою,

А Чернігів-град наругою.

По всій Руській землі розливається жаль,

По всій Руській землі плине жирна печаль.

А князі собі крамолу

Самі, знай, кували;

А погані йшли та кволу

Русь перемагали.

І, як дань, в ту пору

Брали білку з двору.

Так-то Ігор з Всеволодом,

Святослава діти родом,

Зло збудили, що приспав

Їхній батько Святослав,

Київський, великий, грізний.

Як гроза, він скрізь був звісний,

Він бо дужими повками

Й харалужними мечами

На усіх навів одчай.

Він на Половецький край

Ставши, потоптав згори

Всі яруги та бугри;

Сколотив озера й ріки,

Вивів бáгна й струмні дикі,

А поганця Кобяка

Звідти, де сага морська,

Від повнів його залізних,

Половецьких славних грізних

Виніс вихром Святослав.

І Кончак звідтіль попав

В самий Київ накінець

В Святославовий дворець.

Через те-то німці та морави,

Тим-то греки і венеціани

Святославу спів співають слави,

Князю ж Ігорю дають догани,

Що на дні Каяли грузькім

Сили вбив бурхливі

І обсипав злотом руським

Половецькі діви!

Сам князь Ігор після того,

Як погасла мрія,

Із сідла пішов злотого

На сідло кощія.

Й на тинах міських посіли нуди,

І веселість похилилась всюди.


* * *


В горах, в Києві вбачав

Снище мутне Святослав.

«Сю ніч, звечора, в тисовому

Ліжку, — мовив він, — мене

Крили чорними покровами

Й синєє вино труйне

Черпали й на лоно сипали

В мушлях кепських, з тул худих,

Ніжно жемчуг буйний. Випали

Бантини з дощок усіх

В злотоверхім в мене теремі.

Теж із вечора всю ніч

Сиві вóрони на дереві

Кракали й майнули пріч

З лук над Пленськом після бесіди

На морську блакить на бескиди!»

І рекли бояри: «От коли

Ум наш туга сповила,

Се бо злинули два соколи

З злотого батьків стола,

Що знайти Тмутаракань захтіли

Та попить шоломом з Дону хвилі.

Та поганії шаблями

Крила соколам втяли

І в залізні пута самі

Князя потім узяли.

Все на третій день в тумані,

Сонців двоє — темні,

Згасли два стовпи багряні

Й місяченьки чемні.

Святослав з Олегом в морок

Вкрились, впали в море,

І дали, щоб хан, їх ворог,

Всім буяв на горе.

І на річці на Каялі

Світ тумани повкривали:

Мов лямпарти, на Русі

Половці сипнули всі.

Вже знеслася хула над хвалу.

Вже неволя встала на волю.

Вже вергнувся і Див на землю.

Вже і красні готські діви

Тнуть над синім морем співи.

Руським дзвонючи там злотом,

Славлять Бусів час і потім

Хвалють помсту Шарукана,

А для нас — пора погана:

Радість, браття, нам незнана!»

Тут великий Святослав

Проронив злотее слово,

Змішане з слізьми, й сказав:

«Ігор, Всеволод, синове,

Рано стали ви мечами

Землю половця вражати,

А собі про славу дбати;

Бо нечесними шляхами

Ви звитягу набули

Й кров погану розлили.

Загартовані в могуті,

В вас серця хоробрі скуті

У жорстокім харалузі!

Чи такого ждав я, друзі,

Срібній сивині моїй?

Я не бачу при старій

Владі й брата Ярослава,

Що заможний був, завзятий

І на вояків багатий;

З ним сполучувала слава

Всіх чернігівців значних:

І Могут, Ревуг, Шельбирів,

Топчаків, Татрапів тих

І Ольберів. Хто б повірив,

Що з кинжалом, без щитів,

В славу дзвонючи дідів,

Кликом тільки вояки

Побіждали всі повки?

Ви ж по власному лиш праву

Мовили: «Йдім самі в бій!

Візьмемо й передню славу,

Й зробимо дільбу старій!»

Можна і в літа неранні

Ще відмолодіти, —

Бо і сокіл по линянні

Здатен птаство бити

В висоті, й свого кубла

Він не дасть у владу зла.

Але те мені негоже, —

Жаден князь не запоможе!

На ніщо сей час

Обернувсь у нас!

І під шаблями поганими

Тури кричать у нас тут...

А Володимир під ранами,

Глібенку ж туга і нуд!


* * *


Гей, Всеволоде, славний много!

Чом здалеку не змислив ти

Стола отцевського злотого

Прилинути поберегти?

Розносиш Волгу ти веслами,

Дін можеш вилить шоломами.

Коли б ти був, то в той би час

Чага став по ногаті в нас,

А по резанові кощей!

Та й по лицю земних путей

Ти шереширами живими,

Синами Гліба удалими,

Стріляти можеш. О братове,

Буй Рюриче й Давиде, ти!

Хіба не звикли ви по крові

В злотистих шоломах пливти?

Хіба хоробрії дружини

Не ваші на полях чужини,

Стальовими шаблями втяті,

Мов тури бігають завзяті?

У стремена злотії нині

Вступіть, обидва господини,

За обиду сьогочасную

І за землю — Русь нещасную!

І за рани Ігоря борця,

Святослава сина, удальця.

Гей, Осмомисле Ярославе,

Князь галицький! В високій славі

Сидиш ти ниньки на своїм

Престолі кутім золотім.

Адже залізними повками

Угорські гори ти підпер;

Шлях королю спинив тепер

І зачинив Дунаю брами.

Течуть твої по землям грози;

Крізь браму в Київ звик іти;

З стола злотого на дорозі

Стріляєш на салтанів ти.

Стріляй в кощея, господине, —

Нехай Кончак поганий гине!

І за питимий руський край,

За рани Ігореві нині,

За Святославенка стріляй!

Ви, буй Романе й ти, Мстиславе,

Вас мчить хоробра мисль на справи!

Ви в високостях пливете

На діло буйне. Ніби сокіл,

На вітрах ширючись надóкіл,

Голубите на серці хіть

У буйстві птицю подоліть.

В вас панцирі в обох залізні,

У шоломах латинських ви:

Од них краї струснулись різні, —

І землі Ханські, і Литви,

І Деремели, і Ятвяги...

А половчани без звитяги,

Свої списи шпурляючи,

Схилили чола

Всі навколо

Під харалужнії мечі.

Та вже Ігореві, княже,

Світло гасить сонця міна;

В знак, що горе нас обляже,

Листя ронить деревина.

По Сулі та Росі нині

Стали городи ділити...

А хоробрій тій дружині —

Ігоря полку не жити!

Княже, Дін тебе й князів

До побіди кличе днів.

Ольгенки, хоробрі князі,

Що поспіли вже в одвазі,

Інгваре та Всеволоде,

Трійце, о Мстислава роде,

Що неначе шостокрили,

З доброго гнізда злетіли!

Через ті побіди й самі

Влади жереб ви посіли.

Де ж ви з вашими щитами,

З золотими шоломами?

Чи списи в вас лядські цілі?

Ой, візьміть ви стріли знані

Та поставте в полі брами

За край руський та за рани

Князя Ігоря борця,

Святославенка вдальця!


* * *


Ой, не срібними струмнями плине Сула

В Переяслав: при кликах поганих

В грізний край полочан 2 і Двина попливла

Каламутна од хвиль болотяних.

І лиш гострим мечем Васильків Ізяслав

Подзвонив по литовськім шолому,

Славу діда Всеслава свого потріпав

Й на траві на кривавій потому

Він литовським мечем край червоних щитів

Був потріпаний сам і на ложі

Тім полягши, прорік: «Княже, всіх вояків

Птахи в крила вдягли тобі гожі,

Кров же звірі злизали ворожі!»

Та не прийшлось тут бути роду —

І Брячиславу й Всеволоду.

І він, усе прорікши теє,

Жемчужну душу ізронив:

Через намисто золотеє

Вона у храбрія із тіла

Одлетіла.

Час веселий поник. Чуть нудні голоси.

У Городні у сурми сурмили.

Ярославе й онуки Всеслава усі,

Слід, щоб прапори ви похилили!

Слід вережені вкласти мечі у піхви,

Бо ви зрадили дідову славу,

Бо наводить поганих крамолами ви

Стали в Русь, на погибель Всеславу!

В сьомому Траяна віці

Задля любої дівиці

Вергнув жеребок Всеслав;

На ціпок обпершись, радо

Сів на кінь і пострибав

Аж до Києва до града.

В Києві стола злотого

Списа держалном торкнув.

Лютим звіром після того,

У імлу закрившись синю,

Впівніч з Білграда стрибнув.

Вранці стрикусом твердиню

Браму в Новграді одкрив,

Ярослава славу вбив,

Й до Немиги з Дудуток

Скокнув він, неначе вовк.

Снопи 3 стелють на Немизі головами,

А молотять харалужними ціпами;

На току життя складають,

Душу з тіла вивівають.

Немиги ж береги криваві

Засіялися не в муріг, —

А кості руські вкрили їх.

Всеслав людей судив у славі,

Міста дуванив для князів,

А сам вовком у ночі тьмяні

Никав: із Києва летів

До півнів до Тмутаракані

І Хорса велетня вовком

Перестріваючи шляхом.

У Полоцьку, в святій Софії

Був дзвін для нього на одправу

І чувсь він в Києві Всеславу.

Та й він страждав на біди злії,

Хоч у тілі дужім вишу

Мав він душу віщу.

Тим-то в віщого Баяна

Єсть припівка мудра знана,

Що «ні хитрий, ані гарний,

Хоч би був він птах підхмарний,

Суду божого, — рече, —

Не втече».

Ой, стогнать тобі, Руська країно,

Спогадавши про першу годину

Та за перших князів мир!

Ой, не можна було і при хіті

Володимира нам пригвоздити

До тих київських гір!

І тепер уже стяги від нього

Рюрик взяв із Давидом усі, —

Але нарізно пашуть їх роги,

Славлять їх на Дунаї списи!


* * *


Чути голос Ярославни.

Мов зозуля самотна,

Квилить вдосвіта вона:

«На Дуная води славні

Я зозулею злечу,

На ріці Каялі, в хвилі,

Бебрян свій рукав змочу

І водиці наберу,

Й на жорстокім князя тілі

Я криваві рани втру».

Ярославна плаче зрана

У Путивлі край баркана:

«Ой ти, вітре мій, вітрилу,

Ой ти, господине!

Чом ти вієш через силу?

Чом ти щохвилини

Стріли ханські в воїв милих

На легеньких сиплеш крилах?

Ой, хіба ж то мало в небі

Віяти на гори?

Мало пестити для тебе

Судна в синім морі?

Нáщо ж, господине мій,

Все моє весілля

Ти розвіяв без надій

Скрізь на кійло-зілля?»

Ярославна плаче зрана

У Путивлі край баркана.

«Гей ти, Дніпре мій, Словуто!

В Половецькій стороні

Ти розбив єси, мов пута,

Тії гори кам’яні.

Не одну лелів посаду

Аж до Кобяка полків.

Возлелій мою ти ладу,

Щоб до моря берегів

Не лила я, господине,

Сліз у раннії години!»

Ярославна плаче зрана

У Путивлі край баркана.

«Світле та пресвітле сонце!

Тепле й красне ти для всіх!

Чом в безводній же сторонці

Ти на воїв — лад моїх

Простягло гарячий промінь?

Чом, о господине мій,

Луки спряг їм згаги пломінь,

Тули в тузі стиснув злій!»


* * *


Впівночі приснуло море.

Смерчі імлою ідуть.

Ігорю князю в простори

Бог уже вказує путь —

Путь із краю Половецького

В землю Руськую отецького

Золотого стола досягнуть.

Згасли вже вечірні зорі.

Ігор спить і Ігор бдить,

Ігор мислю неозорі

Міряє поля щомить —

Від Донця малого він

По великий міря Дін.

Впівніч він коня гукає.

Овлур з річки засвистів,

Князю зрозуміть звелів:

Ігор звідти хай тікає.

Гей, як стукне земля, зашумує трава,

Вежі половців задвиготіли,

Ігор князь в очерет горностаєм встрява,

Пада гоголем білим на хвилі.

Сів на борзий він кінь, скочив босим вовком,

[Пострибав по] Донецькому полі,

Полетів соколом вибивати кругом

І гусей і лебедів доволі

Попід млами. Із того потрав

На сніданок, обід і вечерю він мав.

І як злинув він, мов сокіл,

Влур вовком побіг надокіл,

Росу трусячи в болоні —

З’їздились їх борзі коні.

Сказав Донець:

«Ти, о Ігоре князю, значний єси,

Вже в величності чималій ти,

На Кончака — неслава [злети],

Веселість на усій Русі!»

Рече Ігор:

«Донче мій, чимала

Й твоя величність у степах,

Твоя бо хвиля привітала

Мене на срібних берегах.

[Мені послав ти зелень трав,

Ти млами теплими вдягав

Мене в тіні дерев зелених,

В воді стеріг, мов гоголь, мене,

В струмках мав чаєняток,

В повітрі мав крижняток].

Але не така

У річищі Стугна ріка,

Що має кепську течію,

Що повна худих бурунів,

Пожерла всі струмки чужії

Й розбила струги край кущів,

Князю Ростиславу юнакові

Зачинила береги Дніпрові.

І по князю юнакові мати

Ростиславі почала ридати.

Й затужили квіти з жалю,

[Й дерева високі]

Похилилися з печалі!»

Не скрегочуть то сороки —

А за Ігорем слідком

Їздить Гза із Кончаком.

Груять ворони не стали,

Змовкли птахи степовії,

І сороки не тріщали

Й плазували тільки змії.

І лиш дятлове товчуть —

Вказують до річки путь.

І нарешті соловії

Співом веселим з віт

Оповідають про світ.

Й Кончакові Гзак мовля:

«Як в гніздо втік сокіл самий —

Розстріляєм соколя

Позлотистими стрілами».

Кончак Гзакові ж мовля:

«Як в гніздо вже сокіл лине —

Сплутаєм ми соколя

Путом з красної дівчини».

Гза Кончакові мовля:

«Як нам сплутать соколя

Путом з красного дівчати,

В нас нестане й соколяти,

Ані красної дівиці,

І почнуть нас побивати

В Половецькім полі птиці».

І про вихід сина Святослава

Те скажу я, що й казав старих

Днів співець — Боян — про Ярослава

І Олега, як [голову] їх:

«Голові буть без плеч несила,

Тяжко теж без голови й для тіла» —

Без Ігоря Русь осиротіла.

Сонце на небові сяє,

Ігор же князь на Русі.

Співи дівчат на Дунаї —

В Київ летять голоси

Через море луною.

І по Боричів спас

До Пирогощі святої

їде Ігор в сей час.

І країни-страни раді,

І веселі гради.

Співавши спів князям старим,

Ми проспіваєм й молодим.

А співалась нами тая слава

Перше про Ігоря, сина Святослава,

[Слава і] буй-туру Всеволоду,

[А ще й Владимиру, що з Ігоря роду].

Хай живуть князі та дружина,

Що за люди християнськії

Йдуть в борню на раті поганськії.

Слава ж вам, і князі,

і дружино!









Іван Стешенко. Слово о плъку ІгоревЂ. Переспів Івана Стешенка зберігається у відділі рукописів ДПБ АН УРСР у Києві під шифром: № 8538 і має заголовок «Слово о плъку Ігоре※, український переспів Ів. Стешенка». Переспів дуже дбайливо переписаний перекладачем (праця, мабуть, готувалася до друку) на 20 стор. довгого вузького паперу в одну лінійку (20 стор. — чисті), але тільки до «Плачу Ярославни» включно. Чи був переспів переписаний до кінця, чи кінець загублено — встановити не вдалося (основна частина архіву І. Стешенка загинула). Але у відділі рукописів ДПБ АН УРСР під шифром № 8537 зберігається ще й інший, ранній переспів «Слова», датований 22 лютого 1899 р. («Слово о полку Игоря, украинськый пересьпивъ И. Стешенко»), написаний «ярижкою» на 11 сторінках великого формату; папір — в клітинку. На цьому ж тексті (страшенно нерозбірливо) виконано другий варіант переспіву, який, місцями ще трохи перероблений, і був переписаний начисто в рукопису № 8538. За чорновим варіантом з рукопису № 8537 подаємо кінець переспіву, наскільки його вдалося відчитати. Читання, які мають до певної міри гіпотетичний характер, подаються у квадратових дужках.


1 У рукопису — білозоровів.

2 У рукопису — половчан.

3 У рукопису — степи.






Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.