Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


Попередня     Головна     Наступна




Л. М. Новиченко


СЛОВО О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ


(Уривок з поеми)





Чи не слід нам, браття, трудну повість

Словом старовинним розпочати —

Оповідь об Ігоревім полку,

Ігоря, Олегового внука?

Почнемо ж ми спів наш по билинах,

Не йдучи за вимислом Бояна.

Бо як пісню славну зачинати

Віщому Боянові лучалось —

Думкою він вився по деревах,

По землі імчався сірим вовком,

Мов орел, ширяв під небесами.

Як згадає він, бувало, давні

Чвари і усобиці князівські,

Десять соколів тоді пускає

Навздогін за стадом лебединим;

І котору першу наздогонять,

Першою та лебідь і співає

Пісню про старого Ярослава,

Про Мстислава — смілого звитяжця,

Що здолав косозького Редедю,

Чи про Святославича Романа.

То ж не десять соколів насправді,

І не стадо лебедів ячало:

Клав співець на струни пальці віщі

І, живі, самі співали струни,

Князям тим видзвонюючи славу.


Розпочнімо ж, браття, нашу повість

З часу Володимира старого,

Завершімо ж нинішніми днями,

Ігоревим смілим заповзяттям.

Ігор мудрість всю свою покликав,

Погострив її запалом серця

І повів свої полки хоробрі

У далеку землю Половецьку

За отчизну — красну землю Руську.


Глянув Ігор в небеса на сонце

І побачив — потьмарилось ясне,

І за млою воїнів не видко.

Ігор став і мовив до дружини:

«Браття і дружино славна!

Смерть у битві ліпша від полону.

Сядьмо ж, браття, на вороні коні

І узрімо Дону сині води».

Прагнув князь попробувати Дону

І не остерігся віщування.

«Поламати списа, — каже, — хочу

Окрай поля вражих половчинів,

Спільно з вами, русичі хоробрі.

Або Дону вип’ємо шоломом,

Або головами всі поляжем».


О Бояне, співче стародавній!

Це б тобі уславити цей похід

Солов’їним співом милозвучним,

Скачучи уявою по древу,

Розумом літаючи під хмари,

Славу древню звивши із новою,

Біжучи стежками вслід Трояну!

Так би треба пісню розпочати

Ігорю, Олеговому внуку:

То не буря соколів помчала

Геть понад широкими полями,

То не галич зграями побігла

Біля Дону захисту шукати...

Може ж заспіваємо інакше,

Віщий внуче ясного Велеса?

Коні ржуть під військом за Сулою.

Славою дзвенить престольний Київ.

Труби трублять гучно в Новограді.

Прапори колишуться в Путивлі.


Ігор брата рідного чекає —

Всеволода, любого буй-тура.

Прибуває Всеволод і каже:

«Ти єдиний брат еси у мене,

Святославичі ж єсьмо обидва.

То сідлай же, брате, бистрі коні,

А мої вже всідлані під Курськом,

А мої куряни — добрі кметі:

Уповиті змалку під сурмою,

Виплекані в ратях під шоломом,

Скормлені край вогнища із списа,

Їм путі відомі, прірви знані,

Шаблі в них нагострені доладно,

Луки пружні, сайдаки відкриті,

Скачуть в полі сірими вовками,

Прагнуть собі честі, князю — слави».


Уступив у золоте стремено

І поїхав Ігор чистим полем.

Сонце тьмою путь їм заступило,

Ніч грозою птицю розбудила.

Свист буремний звіра збив у стада.

В верховітті Див кричить і кличе,

Слухати велить незнаним землям —

І Сулі, і Корсуню, і Волзі,

Сурозькому морю і Помор’ю,

І тобі, тьмутороканський ідол!

Манівцями половці побігли

Швидше к Дону: а вози скрипіли —

Скажеш — лебеді вночі кричали.

Так веде на Дін дружину Ігор.

Назирці летять за військом птиці,

Пасучи вже Ігореве лихо:

По яругах скрізь вовки пильнують;

Клекотом орли на кості кличуть;

Брешуть лиси на щити червлені.

Земле Руська! Вже ти за горами...


Ніч на сході. Забілів світанок.

Вранішнім туманом поле вкрилось,

Щебетання солов’їне змовкло,

Говір гайвороній пробудився.

Русичі червленими щитами

Вольне поле перегородили,

Ждучи собі честі, князю — слави.


І збулося: в п’ятницю зарання

Потоптали полчища погані!

Стрілами розсипалася потім

Князева дружина по окрузі,

Полонивши красних половчанок.

З ними оксамити, шовк і злото;

Бурками ж, кожухами, саквами,

Всяким тим пожитком половецьким,

Почали мости собі мостити

Через болота і трясовини.

Щедро все віддав дружищ Ігор,

Лиш знамено — біла короговка,

Срібне ратище, бунчук червоний —

Повелів він принести до себе.


Ніч зійшла на поле. Задрімало

І гніздо Олегове хоробре,

В далину далеку залетівши.

Не родились буйні на поталу

Ані соколові, ні орлові,

Ні тобі, зловісний гайвороне,

Степовий поганий половчине!








Л. М. Новиченко. Слово о полку Ігоревім. Уривок з поеми. Подається за першодруком у газеті «Комсомолець України» від 24 травня 1938 p., № 117/3788.





Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.