Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи
| Попередня | «Слово о полку Ігоревім» та його доба | Наступна |
З історії відкриття «Слова о полку Ігоревім»
У передмові до першого видання «Слова» (1800 р.) повідомлялося про збірник, який належав О. І. Мусіну-Пушкіну і в якому була знайдена пам'ятка: «В його бібліотеці зберігається рукопис той у книзі, написаній в аркуш, під № 323». Отож, можна було пересвідчитися в реальному існуванні збірника, до якого входили хронограф, літопис і чотири повісті — «Сказання про Індію багату», «Синагрип Цар Адорів», «Слово о полку Ігоревім» і поділена на частини «Повість про Девгенія» 1 . З останніх трьох творів зробив виписки М. М. Карамзін. Важливо відмітити, що ті тексти орфографічне однорідні і за цими ознаками належать до кінця XVI — початку XVII ст.
Уже після втрати рукопису «Слова» О. І. Мусін-Пушкін у листі до К. Ф. Калайдовича від 31 грудня 1813 р. вперше назвав попереднього власника книги — Іоїля Биковського, архімандрита ліквідованого в 1788 р. Спасо-Преображенського (Ярославського) монастиря: «В останні роки знаходився він у нестатках, а тому комісіонер мій купив у нього всі руські книги, серед яких в одній під № 323 за назвою хронограф наприкінці знайдене «Слово о полку Ігоревім»2.
1 Ироическая пЂснь о походЂ на половцовъ удЂльнаго князя Новагорода-СЂверскаго Игоря Святославича, писанная стариннымъ русскимъ языкомъ въ исходЂ XII столЂтія съ переложеніемъ на употребляемое нынЂ нарЂчіе. — Москва: Въ Сенатской Типографіи, 1800. — С. VII.
2 Записки и Труды Общества истории и древностей российскихъ при имп. Московскомъ университете. - М., 1824. — Ч. II. — С. 35-36.
Цілком очевидно, що О. І. Мусін-Пушкін не відносив № 323 до реєстру своєї бібліотеки. Але його не було й у книгозбірні І. Биковського та в описах монастиря. На нашу думку, він міг належати досить великому упорядкованому рукописному зібранню в Санкт-Петербурзі чи Москві, де і необхідно шукати сліди Спасо-Ярославського манускрипту.
Натомість пошуки велися в різних інших напрямках. Обставини відкриття рукопису «Слова» вивчали К. Ф. Калайдович, митр. Євгеній (Болховітінов), Є. В. Барсов, М. Н. Сперанський, В. В. Данилов; в останні п'ятдесят літ — П. М. Берков, О. В. Соловйов, М. К. Гудзій, Ф. Я. Прийма, Л. О. Дмитрієв, В. Д. Кузьміна, Є. М. Караваева, Г. М. Мойсеева, В. В. Калугін, В. П. Козлов, Є. В. Синицина та ін. Думку про те, що «Слово» не було знайдене, а підроблене у XVIII ст., відстоювали А. Мазон та О. Зимін.
Природно, що основна увага вчених була звернена на свідчення О. І. Мусіна-Пушкіна, які піддаються перевірці ось уже двісті років. Деякі дослідники, не в усьому довіряючи О. І. Мусіну-Пушкіну, висловлювали ще в XIX ст. й інші версії відкриття рукопису «Слова», зокрема те, що сліди ведуть до Новгородсько-псковської єпархії, де був знайдений і Лаврентіївський літопис 3. У 1992 р. ужгородський дослідник С. Д. Федака звернувся до цієї версії і висловив припущення, що український список «Слова» від Феофана Прокоповича потрапив до Новгорода Великого; згодом митрополит Новгородський і Петербурзький Гавриїл передав рукопис Катерині II, а відтак з ним ознайомився й О. І. Мусін-Пушкін 4. Проте ключова роль у відкритті рукопису «Слова» відводилася все-таки Іоїлю Биковському, якого зображали то як вольтер'янця, то як невігласа, то навіть як автора «Слова» 5.
У 1960 р. Є. М. Караваєва опублікувала відомості про хронограф Спасо-Ярославського монастиря в описі 1788 р., де зазначалося, що «оной хронографъ за ветхостию и согнитиемъ уничтоженъ». На її думку, І. Биковський «міг взяти рукописи до свого зібрання і передати згодом у надійні руки знавця О. І. Мусіна-Пушкіна» 6.
3 Див. Мойсеева Г. Н. Спасо-Ярославский хронограф и «Слово о полку Игореве». — 2-ге вид. — Л., 1984. — С. 19.
4 Федака С. Д. Відкриття та першопублікація «Слова о полку Ігоревім»: Історико-культурні аспекти. — Автореф. дис. на здобуття вченого звання кандидата історичних наук. - Ужгород, 1992.
5 Див. Прийма Ф. Я. «Слово о полку Игореве» в русском историко-литературном процессе первой трети XIX в. — Л., 1980. — С. 18-45.
6 Караваева Е. М. Хронограф Спасо-Ярославского монастыря в описи 1788 г. (К истории рукописи «Слова о полку Игореве») // ТОДРЛ. — М.; Л., 1960. — Т. 16. — С. 82-83..
Проте подальші дослідження спростували цей поспішний висновок. Зокрема, Г. М. Мойсєєва переконливо довела причетність до цієї справи ростовського архієпископа Арсенія Верещагіна 7. Це безсумнівне наукове досягнення дозволяє включити в пошуки і документи, пов'язані з діяльністю Ростовсько-Ярославської єпархії.
Наприкінці XIX ст. український мовознавець-славіст О. Кочубинський звернув увагу на хронографи Ростовського Архієрейського дому (РАД), які в 1792 р. були відправлені обер-прокурору Синоду О. І. Мусіну-Пушкіну для перегляду, і висловив припущення, що рукопис «Слова» міг бути серед тих кни 8. Згодом цю думку підтримав М. К. Гудзій 9. А в 1962 р. Л. О. Дмитрієв опублікував документи про ростовські хронографи і висловив переконання, що «рукопис «Слова о полку Ігоревім» знаходився в О. І. Мусіна-Пушкіна з 1792 р.» 10. На жаль, цей перспективний напрям дослідження не був підтриманий. Дискусія з цього питання між Л. О. Дмитрієвим і Ф. Я. Приймою, що тривала з 60-х до початку 80-х років, не принесла задоволення жодній із сторін і, здавалося, завела проблему у глухий кут. Щоправда, О. В. Творогов висловився за те, що ростовський хронограф № 3 в описі 1791 р. «задовільняє всім ознакам Мусін-Пушкінського» 11. Однак і це спостереження не одержало наукового обґрунтування. Лише В. П. Козлов звернув увагу на копії Мусін-Пушкінського хронографа, який належав до трьох ростовських 1792 р. 12.
У 1992 р. Є. В. Синицина повідомила про один із рукописів Ярославського музею-заповідника (ЯМЗ-15443) з номерами Спасо-Ярославського збірника, зауваживши, що в ньому немає жодної з пам'яток, які названі у першому виданні «Слова», лише Патріарший літопис із уривками Степенної книги. Звідси дослідниця робить висновок, що «Слова» не було в Спасо-Ярославському збірнику, і хронограф, який придбав О. І. Мусін-Пушкін, міг належати особисто І. Биковському 13.
7 Мойсеева Г. Н. Спасо-Ярославский хронограф... — С. 93-98.
8 Див. Лонгинов А. В. Историческое исследование сказания о походе северского князя Игоря Святославича на половцев в 1185 г. — Одесса, 1892. — С. 229.
9 Гудзий Н. К. Судьбы печатного текста «Слова о полку Игореве» // ТОДРЛ. — М.; Л., 1951. — Т. 8. — С. 33.
10 Дмитриев Л. А. История открытия рукописи «Слова о полку Игореве» // Слово о полку Игореве - памятник XII века. — М., 1962. — С. 423.
11 Творогов О. В. К вопросу о датировке Мусин-Пушкинского сборника со «Словом о полку Игореве» // ТОДРЛ. — Л., 1976. — Т. 31. — С. 162 .
12 Козлов В. П. Об одном хронографе из собрания А. И. Мусина-Пушкина // Летописи и хроники. — М., 1984. — С. 118.
13 Синицина Е. В. К истории открытия рукописи со «Словом о полку Игореве» // Русская литература. - 1992. — № 1. — С. 85-87.
В. П. Козлов, оцінюючи це спостереження, яке було вперше викладене Є. В. Синициною 1986 р. ще в дипломній роботі, згадав про давнє припущення Є. В. Барсова (1887 р.), що збірник зі «Словом» міг потрапити до О. І. Мусіна-Пушкіна від І. Биковського, а до того — з бібліотеки РАД: «Таким чином, гіпотеза Барсова зберігає і нині своє значення. Ростовський архієрейський дом — Спасо-Ярославський монастир — бібліотека Биковського - зібрання Мусіна-Пушкіна — такий міг бути шлях збірника зі «Словом» 14.
З цим не можна погодитись. Адже науці невідомі документи, які б свідчили про передачу книг з РАД до монастиря. До того ж тут В. П. Козлов став жертвою власних компромісів: спочатку примирився з позицією Г. М. Мойсеевої, що О. І. Мусін-Пушкін міг отримати збірник зі «Словом» у 1788 р., а далі вирішив підтримати першу версію Є. В. Барсова про ростовське походження рукопису «Слова», забувши про те, що жодних вилучень хронографів з бібліотеки РАД не було аж до серпня 1792 р.
Безперечно, знахідка Є. В. Синициної важлива, але висновок не адекватний. Вона зігнорувала весь напрацьований матеріал, відкинула документи і факти, зібрані попередниками, повернулася до того стану, який існував на 31 грудня 1813 р., коли К. Ф. Калайдович розпочинав вивчати історію відкриття рукопису «Слова». Журнал «Русская литература» (СПб.) вирішив, очевидно, цією статтею «закрити» тему, бо відмовився друкувати наші заперечення Є. В. Синициній. Вони були представлені в сумських збірниках про «Слово» в 1994 і 2000 роках 15.
Ми вважаємо, що всі архівні матеріали, опубліковані Є. М. Караваєвою та Г. М. Мойсеевою, з одного боку, і Л. О. Дмитрієвим — з другого боку, незважаючи на видимість протиріччя між ними, є ключовими в дослідженні проблеми і являють собою окремі ланки одного і того ж логічного ланцюга подій 1788-1792 років. Ми спробуємо відтворити їх послідовність, основуючись на документальному матеріалі. Лиш так можна пояснити і знахідку Є. В. Синициної.
14 Козлов В. П. Кружок А. И. Мусина-Пушкина и «Слово о полку Игореве». Новые страницы истории древнерусской поэмы. — М., 1988. — С. 141.
15 Яценко Б. I. 1) Про версії відкриття рукопису «Слова о полку Ігоревім». — Специфіка «Слова о полку Ігоревім» як літературної пам'ятки // Матеріали сьомої республіканської наукової конференції з питань вивчення «Слова». — Суми, 1994. — С. 9-11; 2) 3 історії вивчення «Слова о полку Ігоревім». — Словознавство. — Суми, 2000. - Вип. 1. — С. 47-57.
Спасо-Ярославський хронограф був відомий задовго до відкриття рукопису «Слова». Так, Г. М. Мойсєєва виявила посилання на цей хронограф у «Келейному літописці» українського релігійного діяча і письменника Д. Туптала, відомого також під іменем митрополита Димитрія (Ростовського) 18, а також в «Описі земноводного кола» ярославця Василя Крашеніннікова, що датується серединою XVIII ст. 17.
Але це був не один і той самий хронограф. Г. М. Мойсєєва довела, що В. Крашенінніков використав хронограф Поширеної редакції 1617 р. Дещо пізніше В. В. Калугін проаналізував інформацію, взяту Д. Тупталом із Спасо-Ярославського хронографа, і показав, що цей хронограф «являв собою літописець Еллінський і Римський» 18.
Коли ж сталася заміна? Відомі описи Спасо-Ярославського монастиря 1701, 1709, 1735, 1776 та 1778, 1787, 1788 років. Цілком очевидно, що в описі 1701 р. був хронограф Еллінський і Римський, використаний Д. Тупталом після 1702 р. В. В. Калугін вважає, що і в описі 1709 р. ще був той самий літописець. Але в 1707 р. Д. Туптало (Ростовський) у листі до графа Строганова скаржився, що з ростовських монастирів «всі літописні книги взяті суть до Москви», і просив надіслати йому на деякий час хронографи 19. Зрозуміло, що і літописця Еллінського і Римського не було вже ні в Спасо-Ярославському монастирі, ні в Ростовській єпархії взагалі 20.
16 Данило Савович Туптало — укладач і видавець багатотомних «Житій Святих», драматург. Народився у грудні 1651 р. в м. Макарові поблизу Києва в родині сотника. Вчився у Киево-Могилянській академії. У 80-90-х роках був настоятелем ряду українських монастирів, в тому числі і Новгород-Сіверського Спасо-Преображенського монастиря в 1699-1701 роках. У 1701 р. був запрошений Петром I до Московії і призначений Сибірським, а через рік — Ростовським митрополитом. Помер 28 жовтня 1709 р. Канонізований.
17 Мойсеева Г. Н. Спасо-Ярославский хронограф... — С. 40-43.
18 Калугин В. В. Об одном источнике «Келейного летописца» Димитрия Ростовского // Археографический ежегодник за 1982 г. — М., 1983. — С. 111.
19 Моисеева Г. Н. Спасо-Ярославский хронограф.... — С. 71.
20 За указом Петра I комісія боярина І. О. Мусіна-Пушкіна з 1701 р. вела нагляд за «имениями недвижимыми духовными», збирала також давні рукописні книги на Печатний двір (див. Полное собрание законов Российской империи с 1649 г. — М., 1830. — Т. 16. - С. 550).
Д. Туптало одержав від Строганова і з Печатного двора замовлені книги не раніше початку 1708 р. і зняв з них копії. Цим він займався постійно. Так, у фондах Московського Центрального державного архіву давніх актів (ЦДАДА) в зібранні Московської синодальної друкарні під № 339 зберігається хронограф Дорофея Монемвасійського, переписаний Д. Тупталом 1703 р. Тому поява хронографа в описі Спасо-Ярославського монастиря 1709 р. пов'язана, без сумніву, з діяльністю митрополита Димитрія Ростовського (Туптала). А протограф цієї пам'ятки — «книгу, написану в аркуш, під № 323» — треба, напевно, шукати в описах Московського Печатного двора початку XVIII ст. в ЦДАДА. У «Келейному літописці» Д. Туптало називає «иныи хронографы рускыи» 21, згадує «хронограф московский» у своему «Каталозі київських митрополитів з літописанням коротко» 22.
Г. М. Мойсєєвій не вдалося довести, що В. В. Крашенінніков був знайомий зі «Словом». Щодо Д. Туптала, то свідчення про рукопис «Слова» було пов'язане з його ім'ям ще на початку XIX ст. Друкар Семен Селівановський, який орендував у 1800-1810 роках Московську сенатську друкарню, де видавалося «Слово», сам набирав текст, засвідчив, що бачив рукопис «Слова» у книзі, написаний не таким давнім письмом, «схожим на почерк Димитрія Ростовського» 23. Почерк Д. Туптала, випускника Київської академії, добре вивчений палеографами. Це був, за періодизацією І. Каманіна, київський скоропис третього періоду — з середини XVI — до середини XVII ст. 24.
У творах Д. Туптала немає прямих згадок про «Слово», однак є окремі моменти, споріднені з давньою українською пам'яткою. «Слово» багатопланове, і подвиг князя Ігоря, який виходить на битву за землю Руську, світла ідея захисту християн належить до тих тем, які були актуальні для України і в XII, і в XVII-XVIII століттях. Д. Туптало у драмі «Вінець Димитрію» (1704 р.) різко виступає проти язичництва як причини духовної роз'єднаності людей 25. Його ідейна позиція формулюється гранично просто: несхитна віра перемагає сліпу силу. У нас немає достатніх підстав твердити, що ця драма була написана під впливом «Слова». Проте не виключено, що образ «вінця златокованого» міг виникнути у Туптала у плані протиставлення образу «златокованого престола» із «Слова», у плані протиставлення духовної і державної влади. (Якраз тоді загострився конфлікт між Петром I та церквою.) Важливо зазначити також, що драма «Вінець Димитрію» з'явилася до придбання книг Московського Печатного двора (1707-1708 рр.). Отож , Д. Туптало міг ознайомитися зі «Словом» ще до одержання московських хронографів 26.
21 ЦНБ НАН України. Від. рук., I, 1762, арк. 37, 39 зв., 40 зв., 42, 54 зв.
22 Там само, ф.VIII. 42 м (47), арк. 105, 111.
23 Сын Отечества. - 1839. — Т. 8. — Відділ 6. — С. 17.
24 Каманин И. Главные моменты в истории развития южнорусского письма в XV-XVIII вв. // Палеографический изборник. — К., 1899. — Вып. 1. — С. 7.
25 Див. Берков П. Н. Школьная драма «Венец Димитрию» (1704 г.) // ТОДРЛ. — М.; Л., 1960. — Т. 16. - С. 16.
26 Марковський Є. М. До питання про автора шкільної драми «Венец Димитрию» // Мовознавство. — 1970. - № 6. — С. 69. Вважає автором драми Івана Мальцевича, викладача ростовської школи. Але це не міняє суті справи: крім Д. Туптала, про «Слово» могли знати й інші.
Ключовим епізодом у «Слові» є опис сонячного затемнення як ознаки нещастя, що насувалося на Русь. Тема світла і темряви досить поширена і в богословській літературі. Вважається, що Бог — завжди Світло, але тільки для тих, хто сам світлий і здатен бачити його; для інших Світло обертається Темрявою. Так вирішує цю проблему і Д. Туптало, зокрема у своєму Повчанні на свято Богородиці Донської, яка «з'являється в сонці, що просвітлює темряву нашу» 27. Але у своєму ранньому творі «Руно орошенное» Д. Туптало пропонує дещо інше тлумачення темряви. Йдеться не про темінь людську, а про те, що Свята Діва сама покриває Землю темрявою: «Мла, коли над землею умножиться і покриє її, тоді всі звірі від ловців цілі суть. Ніхто ж їх ловити не може. Се тайна, чому Діва наречеться Млою. Від тих бо, хто ловить, криє нас» 28. Чим же викликане таке незвичне тлумачення?
Звернімося до «Слова о полку Ігоревім». Тут сонце лишається світлим, лише темрява від нього покриває воїнів Ігоря Сіверського 29. Таке дивне поєднання світлого сонця і темряви від нього вимагало особливого пояснення. І Д. Туптало робить морально-етичний висновок про рятівну темряву, розкриває зміст затемнення, як Божого промислу, в позитивному плані.
Про незаперечне знайомство Д. Туптала зі «Словом» свідчать його міркування щодо таких понять, як «ум», «похоть», «буйство». У тексті «Слова» є така фраза: «Спала князю умь похоти...» 30. Хоч треба читати «умь по хоти», дехто з перекладачів і зараз переконаний, що йдеться про «ум» і «похоть». Так, видно по всьому, прочитав цю фразу і Д. Туптало, що засвідчує його знайомство саме з цим рукописом «Слова». Він пояснює, що «ум або розум в людині є єдина світла свіча, що відганяє темряву невидіння, показує ж, що добре, а що зле. І завжди людину на світлий заповідей Божих путь наставляє». І хто не керується розумом своїм, той «піде по своїх похотях, творячи неподобства». І вслід за тим Д. Туптало робить висновок: «А який ще більший гріх від буйства?» 31. Так і у «Слові» — далі описаний епізод зустрічі Ігоря з братом буй-туром Всеволодом. Такі чотири точки стикання «Руна орошенного» зі «Словом» у тій же послідовності — затемнення, ум, похоть, буйство — не можуть бути випадковими. Д. Туптало був знайомий з рукописом «Слова» 32.
27 Сочиненія святаго Димитрия, митр. Ростовскаго. — М., 1823. — Т. 3. — С. 180.
28 (Туптало Д.). Руно орошенное. — Чернігів, 1702. — С.7-8.
29 Ироическая пЂснь о походЂ на половцовъ... — С. 5.
30 Там само. — С. 6.
31 (Туптало Д.). Руно орошенное. — С. 30.
32 Про це див.: Яценко Б. Димитрій Ростовський і «Слово о полку Ігоревім» // Українська мова та література (тижневик). — 2000. — № 3.
Його вразила трагічна картина сонячного затемнення, темряви, що прикрила воїнів. На цьому він побудував свою концепцію: Бог оберігає, але людина вільна у своєму виборі — вчинити, як підказує розум, чи йти, куди ведуть похоті, і дійти до буйства як найбільшого гріха. Книга «Руно орошенное» вперше вийшла в 1680 р.33. Отож, Д. Туптало був знайомий зі «Словом о полку Ігоревім» задовго до свого переїзду до Ростова Великого (1702 р.).
На нашу думку, новий Спасо-Ярославський збірник, в основу якого було взято хронограф Поширеної (української) редакції 1617 р. (одержаний з Москви і переписаний), був сформований у 1708-1709 роках. При цьому літопис і світські повісті були підшиті до хронографа. Але відповідь на питання, чи був збірник конволютом, може дати лише окреме дослідження тексту «Слова», встановлення типу його письма методом палеографічної трасології. Так чи інакше, але на початку XVIII ст. виник саме той збірник, про склад якого було оголошено в першому виданні «Слова» (1800 р.).
Досліджуючи описи Спасо-Ярославського монастиря, Г. М. Мойсєєва міркувала так: коли О. І. Мусін-Пушкін у 1788 р. придбав «Хронографъ вдесть», то в описі 1787 р. з'явився напис «отданъ». Коли ж обер-прокурор Синоду присвоїв книгу, то в описі 1788 р. було зазначено, що хронограф знищений за «ветхостию и согнитиемъ», а «отданъ» в описі 1787 р. було стерто. Здається, логічно. Проте дослідниця не врахувала, що «акти про знищення» не входили в описи наявного майна; адже сама пише про опис 1787 р., що якби хтось хотів приховати рукописи, то «вони не були б включені в опис» 34. Це стосується й опису 1788 р. Крім того, примітка «З докладу Его преосвященства» біля запису про знищення книг означає не «К докладу...», для звіту, як прочитала Г. М. Мойсєєва, а за розпорядженням архієпископа Верещагіна. Нарешті, перед № 286, під яким записаний хронограф у 1788 р., стоїть знак «плюс», який суперечить розпорядженню про знищення; і цьому теж треба знайти пояснення.
Ми вважаємо, що всі ці помітки — знак «плюс», записи про знищення, примітка «З докладу...» — не синхронні самому описові і були зроблені в різний час і різними людьми. Знак «плюс» в описі 1788 р. свідчить, що книга була під контролем єпархії, а слово «отданъ» в описі 1787 р. говорить про те, що книги не було в монастирі, але вона ще не вийшла за межі єпархії. Так, в описі 1735 р. поряд з названим хронографом є примітка тодішнього архімандрита монастиря Каріона Голубовського: «По свидетельству явилась оная книга» 35.
33 Ще раніше ці самі ідеї були викладені у книзі «Чуда пресвятої і пребла-гословеної ДЂвы Марії». - Новгород-Сіверський. — 1677.
34 Мойсеева Г. Н. Спасо-Ярославский хронограф... — С. 83.
35 Там само. — С. 74.
Схоже, що хронографа не було в монастирі вже в 1735 р. і архімандрит не хотів брати на себе відповідальність за неї. Книга була внесена в опис монастиря лише за свідченням представника єпархії або іншої церковної особи, яка робила опис.
Збірники, подібні до Мусін-Пушкінського, могли постійно зберігатись в Архієрейському домі. Тут книги враховувалися не поодинці, а в загальній кількості тих чи інших рукописів. Таким був опис Архієрейського дому за 1765 р., у якому читаємо: «Книг писменных... в десть гранографов шесть оные взяты вверх в бытность прежнего економа» 38. Якщо хронографа не було в монастирі, то він міг бути лише під безпосереднім контролем архієпископа («оные взяты вверх») або консисторії.
Ті ж шість хронографів проходять і в описі РАД за 1790 р. Тут і окремі приписки, які підтверджують, що рукописні збірники були передані О. І. Мусіну-Пушкіну архієпископом Арсенієм Верещагіним. Перша приписка невідомого року, але зроблена після смерті Арсенія (помер 1799 р.): «Книг письменных в десть - гранографов шесть, налицо два, три отданы по приказанию покойного преосвященного синодальному обер-прокурору его превосходительству Мусину-Пушкину, а одного не явилось...» Інші приписки: «в 1800 годе одного не явилось...»; «1807 года принят один» 37.
Таким чином, Спасо-Ярославський хронограф, відданий по церковній інстанції (це зафіксовано в описах 1735, 1787, 1788 років), міг зберігатись серед тих шести хронографів, що названі в описах РАД за 1765 та 1790 роки. Тому треба ретельно розглянути справу про ростовські хронографи.
Ця Справа, опублікована, як зазначалося вище, Л. О. Дмитрієвим у 1962 р., має дату 20 листопада 1792 р. Але тут допущена технічна помилка. «Дело о высылке 3 хронографов и 1 степенной книги Мусину-Пушкину и опись их из Ярославского архиерейского дома 1792-го года ноября 20-го» містить дві справи: 1) від 20 листопада 1791 р.; сюди входить реєстропис шести книг і рапорт Арсенія Верещагіна про ці книги в Синод; 2) від 12 серпня 1792 р.; тут основні документи — протокол зібрання духовної консисторії й опис чотирьох книг, які передавались О. І. Мусіну-Пушкіну для перегляду. Архівіст не помітив цієї особливості і об'єднав обидві справи, склавши із двох дат одну 38.
36 Гос. архив Ярославской области (ГАЯО). Филиал в г. Ростове, ф. 341, оп. 1, справа 5, арк. 65 зв. Архівна інформація видана 28.12. 1984 р. Вдячні директору філії В. А. Андреєвій, редактору Н. I. Нечаєву за цю допомогу.
37 ГАЯО. Филиал в г. Ростове, ф. Р-197, оп. 1, спр. 10189, арк. 25 зв.
38 Див. Дмитриев Л. А. История открытия рукописи «Слова...» — С. 426.
У протоколі від 12 серпня 1792 р. зазначено: «С докладу его преосвященства приказали...», тобто за розпорядженням архієпископа необхідно було подати книги в консисторію, описати і під розписку доставити обер-прокурору; про це записати в описі РАД і рапортувати Синоду 39. Отож, процедура одержання книг навіть для перегляду була складна, і кожен, незалежно від посади, повинен був дотримуватися її.
О. І. Мусіну-Пушкіну були передані ті самі хронографи, які були описані і в 1791 р. Але між описами 1791 та 1792 років є суттєва різниця. Всі відібрані книги, окрім степенної, виявилися меншими за об'ємом, аніж в описі 1791 р. Що ж трапилося між 29 листопада 1791 р. і 12 серпня 1792 р.?
У статті Л. О. Дмитрієва наведений цікавий епізод із колекціонерської практики О. І. Мусіна-Пушкіна. У листі до К. Ф. Калайдовича від 5 грудня 1813 р. В. С. Сопиков розповів, що в 1791 р. він продав графу 37 книг журналу про справи Петра Великого, але в наступному році перекупив їх назад. О. І. Мусін-Пушкін уступив журнал за 300 р., але, як твердив В. С. Сопиков, «потрібні і важливі замітки, що були в ньому, графом Пушкіним всі були вже вирвані...» 40. Чи не були піддані такій же операції і хронографи?
О. І. Мусін-Пушкін одержав (за описом 1792 р.) хронографи на 570 аркушах, на 480 аркушах, на 429 аркушах. У Реєстрі 1791 р. вони проходять під № 3 (590 арк.), № 2 (492 арк.), № 4 (432 арк.). Отож , із № 3 було вилучено 20 арк., із № 2 — 12 арк., із № 4 — 3 аркуші. Згідно з Реєстром 1791 року це могли бути: «две части описания времен княжения московского, земель, нравов и обычаев разных народов, Россию населяющих» (№ 3); «Описание собора, бывшего сперва в Ферраре, а потом во Флоренции в царство Иоанна Палеолога» (№ 2); «Сказание о взятии турками Царя града» (№ 4). У степенній книзі не було окремих творів, і вона лишилась у тому самому об'ємі (752 арк.).
У фондах Ярославського музею-заповідника зберігся рукописний збірник кінця XVII ст., який включає хронограф Дорофея Монемвасійського 41. Він же проходив і в описах Ярославського Архієрейського дому XIX ст. 42.
39 Див. Дмитриев Л. А. История открытия рукописи «Слова». — С. 426-427.
40 Там само. — С. 416.
41 Лукьянов В. В. Краткое описание коллекции рукописей Ярославского областного краеведческого музея // Краеведческие записки. — Ярославль, 1958. — С. 21.
42 ГАЯО, оп. 1, справи 1448, 2208.
За всіма ознаками, це хронограф № 1; в Реєстрі 1791 р. він ідентичний хронографу № 2. В № 1 нараховувалося 749 арк., зараз у ньому 738 арк. Отже, він теж був укорочений. За спостереженнями О. В. Творогова, найближчий до характеристики Мусін-Пушкінського хронограф № 3; з нього вилучено 20 аркушів. Якраз таким міг бути об'єм чотирьох повістей, до яких належало і «Слово о полку Ігоревім».
У науковій літературі утвердилася думка, що хронограф, описаний у першому виданні «Слова», належав до Поширеної редакції 1617 р. Хронограф № 3 за своєю назвою близький до нього. Але потрібні додаткові докази для їхнього ототожнення. І вони знайшлися.
Нашу увагу привернула копія частини ростовського хронографа, що належав О. І. Мусіну-Пушкіну (152 арк.), у фондах Ярославського музею-заповідника. На арк. 151 зв. зроблений запис архієпископа Антонія Знаменського: «Ето есть список с той части летописца (имеющегося у графа Алексея Ивановича Мусина-Пушкина, и на корне переплета, как видно, кожаннаго, Ростовским надписанного, который писан старинным нехорошим и, кажется, не очень давно, почерком, начат Шестодневом Библейским, продолжался по 4 монархиям, где в Греческой истории сказано и о переменах султанов турецких), в которой началось повествование и о России. Подобный сему список зделан и для Ярославской Семинарской библиотеки Генваря 26 дня 1811 года» 43.
У цьому записі ярославського архієпископа дана досить широка інформація:
• літописець із зібрання О. І. Мусіна-Пушкіна;
• належить до хронографів РАД («Ростовским надписанного»). Тут ідеться про звичайну практику позначення рукописів, які віддавали за межі єпархії: «Сия книга глаголемая хронограф Ростовского архиерейского дома». Так були надписані і книги, які Арсеній Верещагін передав О. І. Мусіну-Пушкіну;
• серед ростовських хронографів це не міг бути хронограф № 2 (Дорофея Монемвасійського) і не хронограф № 4 (редакції 1512 р.). Це міг бути лише хронограф № 3;
• про хронограф, з якого 1811 р. була знята копія, сказано, що написаний «старинным нехорошим и, кажется, не очень давно, почерком». Так само характеризується і почерк хронографа № 3: «скорописного ж старинного почерку писма» 44.
Усі ці факти переконують у тому, що копія Антонія Знаменського була знята з хронографа № 3. Інших схожих хронографів у Ростовсько-Ярославській єпархії не було. Із запису В. В. Лук'янова видно, що та частина хронографа, з якої ведеться розповідь про Росію, починається з глави 129-ї 45. На цьому і замкнувся логічний ланцюг: саме така нумерація глав у хронографах Поширеної редакції 1617 р. 46, до яких належав і хронограф, описаний у першому виданні «Слова».
43 Лукьянов В. В. Краткое описание коллекции рукописей... — С. 52.
44 Дмитриев Л. А. История открытия рукописи «Слова...» — С. 428.
45 Лукьянов В. В. Краткое описание коллекции рукописей... — С. 52.
46 БАН России. Отдел рукописей. Архан. С. 132, гл. 129, л. 663.
Отже, у першодруці «Слова», в описах РАД (хронограф № 3), у свідченнях А. Знаменського в 1811 р. названий один і той же Спасо-Ярославський хронограф Поширеної редакції 1617 р. Підтверджується гіпотеза О. Кочубинського — М. Гудзія — Л. О. Дмитрієва, що Спасо-Ярославський збірник був переданий О. І. Мусіну-Пушкіну в числі ростовських хронографів у серпні 1792 р.
Таким чином, Спасо-Ярославський збірник з рукописом «Слова о полку Ігоревім» був укладений у 1708-1709 роках митрополитом Димитрієм Ростовським (Д. Тупталом). Хронограф Поширеної української редакції 1617 р. був одержаний ним з Московського Печатного двора не раніше початку 1708 р. З нього була знята копія, яка і стала основою збірника. Літопис і чотири повісті, серед яких було і «Слово», були, видно по всьому, власністю Д. Туптала, який використав «Слово» у своїй книзі «Руно орошенное» ще в кінці XVII ст.
Збірник, подарований Спасо-Преображенському (Ярославському) монастиреві митрополитом Димитрієм, зберігався в бібліотеці Ростовського Архієрейського дому. У 1744 р. була знята копія з «Повісті про Девгенія», що була в цьому збірнику. А хронографом користувався ярославець В. Крашенінніков, посилаючись на нього у своєму творі «Опис земноводного кола». Збірник проходить в описах Спасо-Ярославського монастиря аж до його закриття у травні 1788 р. У лютому 1791 р. колишній архімандрит монастиря Іоїль Биковський одержав свідоцтво про здачу ним монастирського майна працівникам єпархії. Без всякого сумніву, що перед видачею свідоцтва була проведена ретельна перевірка майна ліквідованого монастиря. Вважаємо, що саме тоді, в 1791 р., перед назвою хронографа в описі 1788 р. за № 286, як і перед назвами ще трьох книг № 249, 274, 280, яких не виявилося в монастирській ризниці, були поставлені знаки «плюс». Перевіряючі засвідчили, що всі ці книги теж збережені і знаходяться в єпархії, і прийняли «все, що значиться в описах, від нього, архімандрита... І нарахунку ніякого на ньому, архімандритові, а також до стягнення з нього нічого не відкрилося» 47. Навіть до архієпископів, не кажучи вже про архімандритів та ігуменів монастирів, пред'являлися найсуворіші вимоги щодо збереження рухомого і нерухомого майна 48.
47 Мойсеева Г. Н. Спасо-Ярославский хронограф... — С. 85-87.
48 В «Доношений Синоду» митр. Арсенія Ростовського (1763 р.) згадано про постанову 7-го Вселенського Собору: «аще не возвратить епископъ игуменомъ вещей бившихъ в епископии или в монастыре нетвердо есть то и священики убо сущи да извергнутся» (ЦНБ НАН України. Від. рук., II, 2577, арк. 2. Дотримано орфографії ориґіналу).
Згідно з рішенням Синоду будь-які збитки відшкодовувалися. Лише в цьому випадку архімандрит міг іти на пенсію або перейти в інший монастир. Той факт, що «до стягнення з нього» (Іоїля) «нічого не відкрилося», може бути переконливим доказом, що на той час Спасо-Ярославський збірник ще не був переданий О. І. Мусіну-Пушкіну і знаходився в РАД.
У листопаді 1791 р. згідно з указом про збирання історичних свідчень про Росію літописні книги в РАД були переглянуті й описані. Був укладений Реєстр на шість рукописних книг, в тому числі й на Спасо-Ярославський збірник. Після цього ними зацікавився обер-прокурор Синоду О. І. Мусін-Пушкін, який одержав доступ до цих книг за сприяння Арсенія Верещагіна. Наприкінці 1791 чи на початку 1792 р. найцінніші твори були вилучені із збірників, а через деякий час О. І. Мусін-Пушкін одержав у своє розпорядження і збірники. Тоді ж в описі 1788 р. з'явилася помітка про знищення хронографа та трьох інших книг, а в описі 1787 р. був стертий напис «отдань». Тут уся відповідальність за знищення книг покладалася на монастир. Але це не влаштовувало колишніх служителів монастиря, і хтось із них, можливо сам Іоїль Б Іжевський, дописав: «З докладу Его преосвященства», переадресувавши, таким чином, відповідальність за знищення книг на архієпископа Арсенія. Ця фраза «З докладу...» ніби взята з протоколу від 12 серпня 1792 р. та й написана (до речі, по-українськи) не для звіту, а для пам'яті 49. Тому автор напису не турбувався про естетику оформлення. Користуючись тим, що № 280 та 286 були на одній сторінці, він об'єднав їх однією фразою — написав «Зъ докладу» напроти № 280, а «Его преосвященства» — напроти № 286.
49 Можливо, книги № 249, 274, 280, незважаючи на помітки про знищення, були збережені і повернулися в монастир. (Див. Лукьянов В. В. Краткое описание коллекции рукописей... — Вип. 3. — С. 188, 212, 203).
Виникає питання: чи потрібен був О. І. Мусіну-Пушкіну хронограф у серпні 1792 р., якщо він вилучив з нього найцінніші твори ще на початку того року? На нашу думку, Спасо-Ярославський хронограф, будучи, очевидно, скомпільований Д. Тупталом (у виписках В. Крашеніннікова з цього хронографа є інформація, яку не знаходимо в хронографах цього типу), являв сам по собі велику цінність, а тому граф врешті вирішив привласнити його. Окрім того, вимагаючи прислати йому рукописи, обер-прокурор знав, що вони будуть описані, помічені всі сторінки, тобто консисторія узаконить об'єми названих рукописів уже без вилучених аркушів.
Жоден з рукописів - хронографи № 2,3, 4, степенна книга — не повернулися до РАД. Можливо, в 1807 р. сюди були здані залишки Спасо-Ярославського збірника із титульною сторінкою і номерами хронографа № 3. Його і знайшла Є. В. Синицина у фондах Ярославського музею-заповідника під номером ЯМЗ-15443. Ця знахідка підтверджує, що хід нашого розслідування був правильний.
Різними шляхами потрапляли до О. І. Мусіна-Пушкіна монастирські цінності. Але як би там не було, його заслуга у відкритті і публікації «Слова о полку Ігоревім» безсумнівна.
* * *
З придбанням рукопису «Слова о полку Ігоревім» для О. І. Мусіна-Пушкіна почався новий етап у відкритті пам'ятки. Спочатку він намагався самотужки осмислити текст і переклав приблизно третину його, але, натрапивши на значні труднощі, змушений був залучити до цієї роботи і членів свого гуртка, як гадають, І. М. Болтіна та І. П. Єлагіна. Справді, в мусін-пушкінському перекладі, який був знайдений 1864 р. серед паперів канцелярії Катерини II, проглядається, як встановлено нами, стиль роботи принаймні ще двох інтерпретаторів.
Знайомство І. П. Єлагіна з Мусін-Пушкінським списком «Слова» (далі: СМП) зараз підтверджене. Він увів цитату з цієї пам'ятки у доповненні до частини VII (за первинною нумерацією — ч.І) «Опыта повествования о России», яку завершив у січні 1788 р. Почавши історичний виклад з царювання Івана НІ, І. П. Єлагін написав три частини свого твору, але у травні 1790 р. відмовився від цього плану, вирішивши писати історію від біблійських часів. Разом з тим він доповнював написані в 1788-1790 роках частини новою інформацією. Так потрапила до цього тексту і цитата зі «Слова о полку Ігоревім».
Збереглося три списки ч. VII «Опыта» (списки А, Б, В), де І. Єлагін згадав про «Слово» на підтвердження своєї думки про високий розвиток культури Київської Руси. У списку А посилання на «Слово» написане обіч основного тексту, на полях: «Почне(м) Братіе ПовЂсть сію отъ старого Владимера до нынешняго Игоря, иже истягну умъ крепостію своею и поостри серца своимъ мужествомъ». У списках Б та В з'являються і деякі виправлення. І. П. Єлагін вказує на те, що рукопис «Слова» із «книгохранительницы господина Пушкина» 50.
Коли ж І. П. Єлагін зробив посилання на «Слово»? Ще в 1984 р. В. П. Козлов переконливо довів, що це було після квітня 1792 р., але не пізніше травня 1793 р. 51. Згодом, зваживши на заперечення Г. М. Мойсєєвої 52, яка прагнула підтвердити
50 Козлов В. П., Кружок А. И. Мусина-Пушкина и «Слово...» — С. 141 — 150.
51 Козлов В. П. «Слово о полку Игореве» в «Опыте повествования о России» И. П. Елагина // Вопросы истории. — 1984. — № 8. — С. 23-31.
52 Моисеева Г. Н. О времени ознакомления И. П. Елагина с рукописью «Слова о полку Игореве» // Вопросы истории. — 1986. — № 1. — С. 172.
своє датування відкриття рукопису «Слова» 1788 р., В. П. Козлов змінив думку і запропонував іншу дату, співзвучну з гіпотезою Г. М. Мойсеевої, — після січня 1788 до травня 1790 р. 53. Тут він зігнорував той незаперечний факт, що у своїх доповненнях І. П. Єлагін водночас посилається на видання «Правди Руської», яка вийшла друком у квітні 1792 р.
В. О. Кучкін звернув увагу на те, що І. П. Єлагін у вставках називає О. І. Мусіна-Пушкіна ще церемоніймейстером, а наприкінці липня 1791 р. той був призначений обер-прокурором Синоду. На думку історика, це і може бути крайньою датою вставки 54. Проте В. О. Кучкін не завбачив, що звання церемоніймейстера в епоху Катерини II було довічним, на все життя, незалежно від того, яку посаду займав той чи інший придворний.
Таким чином, усі припущення про знайомство І. П. Єлагіна зі «Словом» раніше квітня 1792 р. безпідставні, нічим не обґрунтовані. Але встановити цю дату конче потрібно, бо лише так можна підтвердити чи спростувати ростовську версію відкриття рукопису «Слова». У вирішенні цієї проблеми необхідно відповісти на ключове питання: чому І. П. Єлагін не використав «Слово» в описі подій 1185 р. в частині IV (1157-1224 рр.), яку завершив 1 січня 1792 р.? Згадані дослідники уникають цього.
В. П. Козлов, наприклад, зосереджує увагу головним чином на тому, що списки А та Б написані на папері з однаковими філігранями і пронумеровані по-старому, як ч. І. Отож, список Б виник, на його думку, невдовзі після списку А, в усякому разі до травня 1790 р., коли було прийнято новий план написання Історії 55.
53 Козлов В. П. К истории «Слова о полку Игореве» в конце XVIII в. // Исследования «Слова о полку Игореве». — Л., 1986. — С. 167-168.
54 Кучкин В. А. Ранние упоминания о Мусин-Пушкинском списке «Слова о полку Игореве» // Альманах библиофила. — М., 1986. — Вып. 21. — С. 67.
55 Козлов В. П. Кружок А. И. Мусина-Пушкина и «Слово о полку Игореве». — С. 149.
Але ці міркування не мають ніякої ваги. Так само можна припустити, що І. П. Єлагін лишив папір для чистової переписки ч. I, але використав його для списку Б. Тобто, можлива будь-яка випадковість, яка не може бути аргументом. Щодо нової нумерації, то, на нашу думку, І. П. Єлагін не міг назвати ч. VII, поки не опрацював попередній матеріал. Отож, і не змінював нумерацію в списку Б аж до жовтня 1792 р., коли закінчив роботу над ч. V й опрацював матеріал ч. VI . Ось тоді він остаточно переписує ч. I, назвавши ч. VII (список В).
П'ять частин своєї праці (15 книг) І. П. Єлагін віддав на збереження О. І. Мусіну-Пушкіну, відмовившись від публікації. Книги зберігаються у Відділі рукописів Санкт-Петербурзької Публічної бібліотеки ім. М. Є. Салтикова-Щедріна. Переглядаючи їх, В. П. Козлов знайшов помітку олівцем на полях напроти оповіді про похід 1185 р.: «Походъ Игоревъ воспЂтый подражателемъ Бояну. Зри сію поэму» 56. Ця помітка зроблена не автором, а найімовірніше О. І. Мусіним-Пушкіним, який тоді ж ознайомив І. П. Єлагіна зі «Словом» після жовтня 1792 р. Оскільки рукопис 5 частин «Опыта» був у О. І. Мусіна-Пушкіна, сам автор не міг уже доповнити його новою інформацією про «Слово», а тому змушений був звернутися до того рукопису, над яким продовжував працювати, тобто до ч. VII, щоб поєднати з ч. VI.
Знайомство І. П. Єлагіна зі «Словом» не могло бути тривалим, можливо, навіть епізодичним, оскільки він не зрозумів змісту пам'ятки і вважав, що в ній ідеться про події початку XII ст. Дослідники не помітили, що в списку А є цілком конкретна дата, названа І. П. Єлагіним, — «л'Ьта отъ Рож(дества) Хрис(това) ГР писанное», тобто 103 року 57, маючи на увазі переможний похід на половців 1103 р.; є пряме посилання на опис цього походу в «Истории» В. М. Татищева, в книзі 2 58.
56 Козлов В. П. Кружок А. И. Мусина-Пушкина и «Слово о полку Игореве».- С. 149.
57 Там само. — С. 142.
58 Там само. — С. 143.
Але разом з тим у нього були і певні вагання. Тому уже в списку Б точна дата замінена на приблизну — «въ начале XII вЂка писанное», а замість «Игоря Святославича» з'явився «Игорь Олгович». З цією позицією погодився, мабуть, і О. І. Мусін-Пушкін, що внесло плутанину в осмислення «Слова». Так, навіть у першому виданні «Слова» (далі: П) зазначено, що автор звертається до Всеволода Олеговича (помер 1146 р.).
На нашу думку, це непорозуміння виникло уже при прочитанні назви і перших рядків поеми, де прославлялась доблесть князя Ігоря, а це не пов'язувалося з поразкою 1185 р. Як можна бачити у Щукінському списку і в перекладах XVIII ст., назва пам'ятки була короткою — «Слово о пълку Ігоре※. Доводилося догадуватися, про якого Ігоря йдеться. Звичайно, більш відомий був Ігор Олегович, убитий киянами 1147 р. і возведений до рангу святих. Тому перші дослідники й вирішили, що у «Слові» мовиться про переможний похід 1103 р. Згодом, зрозумівши помилку, розширили заголовок, використавши повну літописну форму — «Игоря сына Святославля внука Ольгова» — вже у Катерининській копії (далі: текст К) до 1795 р.
Про хід роботи над текстом «Слова», над його осмисленням можна дещо узнати, вивчаючи філіграні тексту і перекладу К. Нам вдалося ідентифікувати в каталогах водяних знаків філіграні усіх трьох видів паперу катерининських документів і датувати їх. Це голландський папір «Pro Patria», що вироблявся у XVIII-XIX століттях під різними контрамарками, але майже з одним і тим же зображенням лева з короною у крузі. Перший аркуш у фоліанті з контрамаркою «I. K. Schut» з написом «Собственноручныя Записки Императрицы Екатерины II — касательно Российской империи (ниже). Часть 7-я» 59. Він порівняно пізній, датується 1863 р. 60, тобто належить до часу впорядкування цих документів, коли була знайдена і копія «Слова» (1864 р.). Отож, цей папір інтересу не викликає.
Текст «Слова» розміщений на аркушах 27-35 в загальній нумерації фоліанта. Папір того ж типу «Pro Patria», що й перший аркуш, але з контрамаркою «I. Kool», що зустрічається на папері випуску 1792 та 1800 років. Оскільки цей текст знайдений у канцелярії Катерини II (померла 1796 р.), то є всі підстави датувати цей папір 1792 р. 61. На такому ж папері написана і більша частина перекладу «Слова» з коментарями (арк. 36-50). Лише останні два аркуші 51 та 52, як і «Содержание» (арк. 149-150), написані на папері з контрамаркою «D. &C.Blaum», що датується 1795 р. 62.
59 Див. публікацію П. Сімоні в кн.: Древности. Труды имп. Московского Археологического общества. - М., 1890. — Т. 13. — Вып. 2. — С. 17.
60 Churchill W.A. Watermarks in the XVII and XVIII centures. — Amsterdam, MCMXXXV. — С. 17.
61 Там само. — С. 84, 173-174.
62 Там само. — С. 36, 69.
Таким чином, основна робота над осмисленням «Слова» була виконана в 1792-1795 роках — після відкриття рукопису «Слова» до передачі всіх тих матеріалів Катерині II. Проведене нами вивчення переконує в тому, що О. І. Мусін-Пушкін та інші інтерпретатори перекладали по ориґінальному нерозшифрованому тексту, а тому помилки в їхньому перекладі мають палеографічну цінність.
Видно по всьому, що вже у 1792-1795 роках О. І. Мусін-Пушкін готував «Слово» до видання. Переклад був записаний на правій половині аркушів, ліва ж, призначена для ориґінального тексту, так і лишилася незаповненою. Копія К була зроблена пізніше і лише частково вплинула на мусін-пушкінський переклад. Останні два аркуші 51 та 52, максимально наближені до тексту К, були переписані вже тоді, коли О. І. Мусін-Пушкін спішно готував матеріали для Катерини II. Він передав імператриці робочий примірник перекладу (обтріпані краї паперу були обрізані), копію тексту «Слова» і написане ним «Содержание». Останнє засвідчує, що О. І. Мусін-Пушкін погано знав «Слово» і міг опрацювати приблизно третину тексту. Сумнівно, щоб йому могли допомогти в цьому І. П. Єлагін та І. М. Болтін. Щодо О. Ф. Малиновського, то він також поверхово розбирався в тексті і допустив багато недоречностей. Отож, розшифрувати текст «Слова» міг лише М. М. Бантиш-Каменський, український учений, провідний археограф, директор Московського архіву Колегії іноземних справ. Він же зробив і кращий переклад «Слова», що зберігся в зібраннях Білосельських-Білозерських і Воронцова 63.
Ми порівняли Катерининську копію «Слова» (К) з текстом першого видання (П), внаслідок чого проявилися основні орфографічні риси Мусін-Пушкінського списку (СМП), як рукопису кінця XVI — початку XVII ст., а також принципи роботи М. М. Бантиша-Каменського з розшифрування тексту. Він застосував досить ориґінальний і в усьому послідовний науковий підхід. Не змінюючи жодної літери в тексті СМП, він орфографічно наповнив форми слів (поданих у скороченнях під титлами, з надрядковими літерами, кендемами, ярчиками), привів їх до правописних норм XVIII ст., оскільки видання було розраховане на масового читача. Разом з тим текст К (ідентичний протографу К та П) переконує в тому, що М. М. Бантиш-Каменський однаково враховував і особливості ориґіналу, і сучасні йому орфографічні норми. Щодо П, то він був дещо штучно архаїзований. (Можливо, тут проявилося втручання О. І. Мусіна-Пушкіна) 64. Примітки до тексту були складені в основному О. Ф. Малиновським, співробітником М. М. Бантиша-Каменського в архіві.
63 Дмитриев Л. А. История первого издания «Слова о полку Игореве»// Материалы и исследование. - М.; Л., 1960. — С. 335-350 (переклад Т.).
64 Яценко Б. И. О некоторых особенностях рукописи «Слова о полку Игореве» // ТОДРЛ. — СПб., 1992. - Т. 45. — С. 351-363.
Палеографічні особливості СМП проявляються у графічних помилках, які могли вже бути в ориґіналі або з'явилися в інтерпретаціях перших дослідників, які працювали безпосередньо з ориґіналом. Ми проаналізували всі різнонаписання в текстах К, П, виписках І. П. Єлагіна, О. Ф. Малиновського, М. М. Карамзіна, різночитання в перекладах XVIII ст. і переконалися в тому, що всі вони одержують пояснення на матеріалі київського скоропису XVI-XVII століть. Текст «Слова», з якого постав СМП, ні разу не переписувався в російських регіонах (Пскові, Новгороді чи деінде, як гадають окремі дослідники), а тому в ньому добре збереглася українська специфіка. Сліди використання рукопису - помилки у прочитанні конкретних графем — і стали матеріалом для палеографічної трасології, для реставрування графем втраченого списку. На основі реставрованого графічного алфавіту СМП ми розшифрували близько двадцяти «темних місць» у тексті «Слова», дали наукове обґрунтування нових прочитань.
Відкриття «Слова о полку Ігоревім» наприкінці XVIII ст. збіглося з процесом нового духовного відродження українського народу, який у героях «Слова» впізнав своїх давніх предків, а в їхньому мужньому поході завбачив не лише славне минуле своє, а й програму майбутніх дій у боротьбі за національне визволення. І «Слово» стало в обороні народу.
Раніше:
Історична основа «Слова о полку Ігоревім»
Слово о плъку Игореві, Игоря сына Святъславля, внука Ольгова
Історико-філологічний коментар (до ритмічного перекладу)
Далі:
Про орфографічні та палеографічні особливості Мусін-Пушкінського рукопису
Про Щукінський список «Слова о полку Ігоревім»
Реконструйований список «Слова о полку Ігоревім»
Орфографічний і палеографічний коментар
Різнонаписання в текстах ориґіналу
Про особливості читання і перекладу «Слова о полку Ігоревім»
The Saga of Ihor's Folk, of Ihor, Son of Sviatoslav, Grandson of Oleh
Основні наукові праці Б. І. Яценка з проблем киево-руської літератури
| Попередня | «Слово о полку Ігоревім» та його доба | Наступна |
