[Сміт Ентоні Д. Культурні основи націй. Ієрархія, заповіт і республіка. — К., 2009. — С. 7-15.]

Попередня     Головна     Наступна

«Традиція, якщо її визнано, не менш жива й важлива для тих, хто визнає її, ніж будь-яка інша частина їхньої діяльності та поглядів. Традиція — це минуле в теперішньому, але вона не меншою мірою частина теперішності, ніж будь-яка найсвіжіша новація».

Едвард Шилз

«Другий [різновид релігії] обмежений лише однією країною й дає цій країні її окремих святих і богів-покровителів. Догми, ритуали та зовнішній культ такої релігії визначені правом, а за межами єдиної нації, яка дотримується її, ця релігія геть усіх вважає за невірних, чужинців і варварів; права і обов’язки людини вона поширює не далі своїх вівтарів».

Жан-Жак Руссо

«Господь хотів, щоб нації були мов окремі індивідуальності, як люди, щоб вони могли стати інструментами його впливу на все людство і утвердити необхідну гармонію світу».

Казимеж Бродзінський

Передмова

Ця книжка постала на основі моєї доповіді, прочитаної в квітні 2004 р. на XIV щорічній конференції Товариства досліджень етнічної належності й націоналізму при Лондонській школі економіки. Тема конференції — «Коли з’являється нація?» — стала предметом книжки з такою назвою за редакцією доктора Ацуко Ічійо і доктора Ґордани Узелак, які організували ще й цю вкрай успішну конференцію. Я дуже вдячний їм обом — і за таке прикметне вшанування моєї особи з приводу виходу на пенсію, і за їхні заохочення братися до роботи та постійну підтримку. Але невдовзі я побачив, що розвідка, яка мала бути внеском до дискусії про датування націй, розвинулась у широке дослідження різних «характерів» націй. У певному розумінні нації, звичайно, унікальні, навіть якщо тільки тому, що їхні члени схильні вірити в таку унікальність. В іншому розумінні можна вирізнити й повторювані риси історичних форм спільнот та ідентичностей, названих «націями» і «національними ідентичностями», на відміну від інших типів громад та ідентичностей. Проте між цими полюсами одиничності і загальності можна виявити й повторювані моделі, найвиразніше втілені в певних типах характерних для націй публічних культур. Я дійшов висновку, що ці типи перебували під великим впливом давніх культурних традицій, які походять ще з античного світу і в уже змінених формах і далі справляють свій вплив, і то навіть в украй секулярному і взаємозалежному світі. /8/

Ця тема безперечно широка, тож я вважав за потрібне суворо обмежити її рамки — навіть якщо лише внаслідок недостатності моїх знань у багатьох історичних царинах. Тому я зосередився на сферах, які знаю найкраще: стародавньому світі та Європі на початку і протягом новітньої доби, лишивши дослідження не менш важливих періодів і сфер, скажімо, культур Далекого Сходу, іншим ученим. Отож автори статей, які вийшли в збірнику «Азіатські форми нації» ("Asian Forms of Nation") за редакцією Стейна Теннесона і Ганса Ентльова, серйозно трактують деякі питання, розглянуті в цій книжці, натомість автори статей у збірнику «Влада і нація в європейській історії» ("Power and the Nation in European History") за редакцією Лена Скейлза і Олівера Цимера збагачують їх аналізом середньовічного періоду.

Працюючи над книжкою, я з’ясував, що мені треба переглянути мої уявлення про два головні питання. Перше — це питання про етнічне походження націй. Хоч етнічну належність та етнічні зв’язки я й далі вважаю за головний елемент у формуванні націй, ширший погляд на культурні основи націй увиразнює значення інших політичних і релігійних видів спільноти та ідентичності, і це значення відображене в наголосі на ієрархії та республіці як культурних традиціях, що походять зі стародавнього Близького Сходу й античного світу. Друге питання стосується датування ідеології націоналізму. Знову-таки, хоч і дотримуючись погляду, що націоналізм як доктрина виник у XVIII ст., я починаю розуміти, що кілька його елементів сформувалися значно давніше, а саме: як політичну програму певний різновид народного й мовного націоналізму можна знайти в таких державах XVII ст., як Англія, Шотландія і Нідерланди, — а можливо, і в інших країнах. Цей факт своєю чергою зумовлює перегляд модерністської хронології націоналізму та націй.

Це твердження увиразнене провідним значенням, якого надають уявленню про врочисту угоду, або заповіт, своєрідне зобов’язання, сильніше й тривкіше за простий договір. Складання присяги й публічні угоди були головним елементом в уявленні /9/ про народну націю та в її історії, і саме тому багато представників освічених класів озиралися на взірці заповіту та угод з античної давнини і Старого Заповіту. Це й пояснює, чому правителі Амстердама, замовивши картину, яка мала прикрасити амстердамську ратушу, обрали за її тему батавський міф про походження голландців, і в результаті з’явилося полотно Рембрандта «Змова Клавдія Цивіла» проти римлян 70 р. н. е., проте Рембрандтове наповнене світлом реалістичне трактування не сподобалося, тож картину невдовзі зняли й порізали, і тепер зберігся лише фрагмент у Стокгольмському національному музеї, а в Мюнхені — малюнок усього задуму картини. Незважаючи на це, чудовий збережений фрагмент передає заспокійливе чуття античної врочистої угоди, яку уклали змовники з метою чинити опір чужоземному пануванню й визволити рідну країну; саме так кілька років тому вчинили тогочасні голландці.

Основний масив цієї книжки присвячено історичній соціології націй та націоналізму, але цей матеріал неминуче порушив тернисті питання визначення і теоретичної моделі. Адже навряд чи можна написати книжку про націоналізм, не порушивши цих питань у тій або тій формі. Тому я намагався розглянути їх у вступі та перших двох розділах, сформувавши власний варіант так званої етносимволічної перспективи. Таку перспективу я вважаю за корисний додаток і коректив до домінантної модерністської ортодоксії, та аж ніяк не за теорію, тож я обмежив її обговорення другим розділом. Оскільки мета цієї книжки — дати соціально-історичне пояснення формування й розвитку різних типів націй, я звів критику, крім початкової незгоди з модерністським тлумаченням нації, до мінімуму, надто в примітках.

Мої борги перед ученими великі й численні. Надто я хочу вирізнити Вокера Коннора, що ненастанно спонукав мене до праці й висував переконливі аргументи, і я вдячний йому за його велику доброту. Джонові Гатчинсону я хочу висловити вдячність за чимало жвавих дискусій і постійну підтримку. /10/ Крім того, я вдячний своїм колишнім аспірантам, а також дослідникам з ASEN (Association for the Study of Ethnicity and Nationalism, Товариства з досліджень етнічної належності і націоналізму) і моїм друзям з видавничої команди, яка працювала над книжкою «Нації і націоналізм», за їхню цікавість до моєї праці, а надто Сеті Персо за її безвідмовну допомогу. А передусім я вдячний своїй дружині Діані за її постійну підтримку за часто скрутних часів, а також Джошуа за втіху, яку він дарує нам.

Уся відповідальність за погляди, висловлені тут, і за будь-які помилки та недогляди лягає тільки на мене.

Ентоні Д. Сміт,

Лондон

Про книжку

Що таке нація? Питання про періодизацію націй і націоналізму недавно стало темою досліджень, відколи 1990 р. його порушив Вокер Коннор. Його висновок, мовляв, теперішні нації навряд чи зародилися раніше кінця XIX ст., вийшов за межі традиційного модерністського погляду, згідно з яким нації і націоналізм зародилися водночас із Французькою й Американською революціями. Цей висновок довів до логічного завершення припущення багатьох учених, що нації і націоналізми — масові політичні феномени з уніфікованими масовими культурами, а отже, тільки після утвердження модерності, хоч як її визначати, можна почати говорити про нації і націоналізм. Саме цим припущенням я й хочу кинути виклик у цій книжці, а разом з ними — і всій споруді модерністського мислення.

У своїй книжці «Етнічне походження націй» я сформулював аргумент на користь думки, що сучасні нації сформовані здебільшого на основі вже наявних етнічних зв’язків і почуттів. Хоча такий погляд слушний для великої кількості випадків, є багато прикладів, коли етнічна належність відігравала другорядну або пізнішу роль у формуванні сучасних націй. Етнічні зв’язки безперечно мали велике значення в різні періоди, скажімо на стародавньому Близькому Сході і в Європі на початку новітньої доби, але формуванню націй сприяли й інші політичні форми громади та колективної ідентичності, як-от місто-держава, племінний союз і навіть імперія. /12/

Мабуть, іще важливіше те, що ці форми згодом лишили свій відбиток на різному характері націй і націоналізмів. Саме це й дає нам ключ до початкової проблеми періодизації. Немає єдиної дати або періоду формування, — у різних періодах, які послідовно змінювали один одного, виникали різні історичні форми такої аналітичної категорії, як нація, і кожна з цих форм засвідчує окремий різновид характерної публічної культури. Своєю чергою ці культури перебували під великим впливом тієї чи іншої з-поміж трьох головних культурних традицій давнини: ієрархії, заповіту і громадянської республіки. Через приклад Риму та його наступників — імперій і міст-республік, а також через єврейські та християнські вірування і обряди ці культурні традиції зберігали свій вплив на європейські освічені класи від Англії до Росії і від Швеції до Іспанії.

У результаті питання про хронологію націй ipso facto насправді є питанням про культурні основи націй, а також про датування і формування націй. Але в такому разі виникають проблеми визначення й теоретичної перспективи. Отже, книжка починається з обговорення теоретичного підґрунтя, визначення концепцій і пояснення глибинних соціально-символічних процесів і культурних ресурсів формування і збереження націй. Основний масив книжки присвячено історичній соціології націй і націоналізму — в стародавньому світі, в європейському Середньовіччі, на початку новітньої доби і за новітньої доби, а наприкінці книжки йде обговорення альтернативних доль, перед якими постають сучасні нації внаслідок свого досить часто композитного характеру.

План книжки

Вступ. У вступі визначено початкові проблеми датування націй на підставі аргументів Вокера Коннора й головні теоретичні моделі — модерністську, правічну і первинну, — які домінували у сфері досліджень націоналізму і які можуть проливати світло на питання періодизації. /13/

Розділ 1. Тут я аналізую проблеми модерністської концепції нації і доводжу, що вона, власне, обмежується розглядом тільки однієї частини досліджуваної царини — сучасної нації. Потрібна ширша концепція нації, яка відрізняє націю як загальну аналітичну категорію від дескриптивного переліку історичних форм нації. Коли визначити націю на основі ідеального типу, з’являється змога пов’язати розмаїття історичних форм нації в різних періодах, а отже, уникнути свавільних обмежень модерністського погляду і збагатити наше розуміння націй як культурних ресурсів і відчутих спільнот.

Розділ 2. Перше ніж перейти до історичної соціології націй, слід з’ясувати головні чинники їхнього формування та збереження. Нації найкраще розглядати у зв’язку з попередніми типами культурно-політичних ідентичностей, скажімо, містами-державами, імперіями, племінними союзами, а передусім етнічними й етнорелігійними спільнотами. Проте тільки з розвитком таких провідних соціально-символічних процесів, як самовизначення, плекання символів, територіалізація, поширення публічної культури і стандартизація законів і звичаїв, спільноти можуть наблизитися до ідеального типу нації, проте лише за наявності певних культурних ресурсів, як-от міфів про обраність, спогадів про золоті віки та ідеалів місії і жертви, спільноти, напевне, зберігатимуться протягом тривалого часу.

Розділ 3. Історичну соціологію націй слід починати зі стародавнього Близького Сходу. Незважаючи на брак прикладів націй, стародавній світ характеризувала рясна присутність етнічних категорій і спільнот. Етнічна належність перепліталася з іншими формами колективної культурно-політичної ідентичності, наприклад давніми імперіями, містами-державами і племінними союзами. Проте лише в кількох випадках — у стародавньому Єгипті, Юдеї, а згодом у Вірменії — можна справді добачити творення націй. Навіть в античній Греції, попри всі її сильні етнічні почуття і на панеллінському рівні, і на рівні полісу, не було територіальних і правових вимірів національного існування. /14/

Розділ 4. Але стародавній світ лишив у спадок своїм європейським наступникам і щось набагато важливіше: три визначальні спадщини й культурні традиції — ієрархії, заповіту і республіки, які походять відповідно зі стародавніх Месопотамії та Єгипту, стародавньої Юдеї й античної Греції. Опосередковані республіканським та імперським Римом, а також і Біблією, і християнством, ці культурні традиції всякчас відроджувались у Європі, коли монархи християнського світу намагалися легітимувати свою владу і зміцнити свої держави, надто в Московії, Франції, Англії та Іспанії. У пізньому Середньовіччі ми бачимо виникнення ієрархічних націй, у яких володарі та еліти західних держав засвідчували сильні національні почуття та ідентичність.

Розділ 5. У XVI ст. існувало багато свідчень про поширеність національних почуттів серед еліт кількох європейських держав — від Росії та Польщі до Англії, Франції і Данії. Але «прорив» до народних націй і до найдавніших націоналізмів відбувся лише після Реформації. Повернувшись до Старого Заповіту й до заповіту Ізраїлю з Богом, радикальні реформатори, надто кальвіністи, розширили уявлення про обраність, охопивши ним церкви та цілі спільноти — і нації. У Шотландії, Англії, Голландії, а також у швейцарських містах і американських колоніях дедалі більше ототожнення національної спільноти з потенційною обраністю пуритан мобілізувало величезне число людей і дало їм динамічне бачення спасіння громади через політичну єдність, незалежність та ідентичність долі. У результаті виникли засновані на заповіті нації і націоналізми, що стали розсадниками і взірцями для пізніших секулярних варіантів.

Розділ 6. Радше ніж стати розривом з усім попереднім, світська республіканська нація виникла під впливом націй, заснованих на заповіті, які правили їй за джерело натхнення. Так само й громадянсько-республіканський націоналізм, незважаючи на весь свій радикальний секуляризм, часто брав собі за взірець ритуали, літургії та обряди традиційних релігій. Як світська релігія народу націоналізм був здатний поєднувати суто людську і земну громадянську угоду з публічним обожненням нації. /15/ Під час fetes, свят, за доби Французької революції це поєднання світського і релігійного, відродженого патріотизму античних міст-держав і священних угод міфів про обраність і заповіт було здатне мобілізувати численні армії й надихнути широкий ентузіазм. Тріумф республіканського націоналізму і в Європі й на Заході, і за їхніми межами великою мірою був наслідком його «священних» і народних вимірів.

Розділ 7. Світський республіканський націоналізм, аж ніяк не відкинувши попередніх історичних форм нації, опинився перед постійним викликом з боку збережених культурних елементів попередніх форм нації. Таку ситуацію увиразнює історія Греції за новітньої доби, коли республіканський еллінський проект постав перед викликом із боку «візантійського» національного ідеалу, а потім поєднався з ним, дарма що сам цей ідеал складався рівною мірою з ієрархічних (імперських) спогадів і грецьких православних вірувань, заснованих на заповіті. Пережитки ієрархічних елементів ми бачимо, наприклад, не тільки в британській монархії, бо й такі республіки, як США, Ізраїль і Франція, пронизані міфами й поглядами, які походять від попередніх, заснованих на заповіті, націй і націоналізмів, і тому кожне покоління спільноти постає перед альтернативними етноісторіями і національними долями. Хоч у лоні національних спільнот різні культурні традиції можуть породити ідеологічний конфлікт, їхнє суперництво й синтез можуть ще й посилити національну свідомість і зміцнити структуру нації.

Висновки. Книжка закінчується підсумком моєї розповіді про історичну соціологію націй, я стисло перелічив деякі тривалі чинники, які впливають на нації і націоналізм у сучасному світі.

Попередня     Головна     Наступна