[Сміт Ентоні Д. Культурні основи націй. Ієрархія, заповіт і республіка. — К., 2009. — С. 31-50.]

Попередня     Головна     Наступна

1. Уявлення про націю та його різновиди

Перше ніж мати змогу підступити до справжньої історичної соціології націй і націоналізму, слід мати виразне уявлення про предмети нашого дослідження. По-друге, треба дослідити соціальні процеси і культурні ресурси формування і збереження націй. По-третє, питання про існування націй ще до новітньої доби вимагає глибокої історичної перспективи і культурної генеалогії націй, яка починається ще на стародавньому Близькому Сході і в античному світі, якщо ми хочемо дослідити традиції, завдяки яким на початку новітньої доби сформувалися різні типи національних ідентичностей. Отже, саме такими і є завдання кожного з трьох наступних розділів.

Згідно з модерністською концепцією, нація — головна політична форма сучасного об’єднання людей. На думку більшості модерністів, націю характеризують:

1. добре окреслена територія з фіксованим центром і виразно демаркованими й контрольованими кордонами;

2. єдина правова система і спільні правові інституції в межах цієї території, які створюють політично-правову спільноту;

3. участь усіх членів, або громадян, у суспільному житті та політиці нації;

4. масова публічна культура, поширювана засобами державної стандартизованої системи масової освіти; /32/

5. колективна незалежність, інституційно утверджена у формі суверенної територіальної держави цієї нації;

6. членство нації в «інтер-національній» системі товариства націй;

7. легітимація, якщо не створення, нації завдяки ідеології націоналізму.

Це, звичайно, чистий, або ідеальний, тип уявлення про націю, до якого наближаються ті або ті реальні приклади, і він править за критерій національності в конкретних випадках. Цей тип став майже «безперечним», вирішальним критерієм визначення, а будь-яка інша концепція нації становить відхилення від нього. (1)

Проблеми модерністської концепції

Але пильніше вивчення з’ясовує, що модерністська концепція нації має історично конкретний характер. Як така вона належить тільки до однієї з історичних форм уявлення про націю: уявлення про сучасну націю. Це означає, що вона є конкретним варіантом загального уявлення про націю і має свої конкретні риси, тож тільки деякі з них можуть бути властиві іншим формам або варіантам загального уявлення.

А чи можна конкретніше розповісти про походження ідеального типу сучасної нації ⁷. Одного погляду на її провідні риси — територіальність, стандартизацію права, участь у суспільному житті, масову культуру й освіту, суверенітет і т. ін., — досить, щоб безпосередньо зарахувати її до так званої громадянсько-територіальної традиції, характерної для Західної Європи і Північної Америки у XVIII й на початку XX ст. Саме за тієї доби революцій і наполеонівських війн узяла гору концепція національного існування, що вирізнялася раціоналістичною, громадянською культурою Просвітництва, надто його пізнішого «спартанського», або неокласичного, етапу, який пов’язували /33/ з Руссо, Дідро і Давідом. Як багато років тому документально підтвердив Ганс Кон, ця концепція нації мала успіх переважно в тих частинах світу, де могутня буржуазія вела перед у поваленні спадкової монархії та аристократичних привілеїв в ім’я «нації». Це не той різновид нації, який собі уявляли, вже не кажучи, що будували, в багатьох інших частинах світу, де такі соціальні умови були менш розвинені або відсутні. (2)

Що ж, якщо уявлення про сучасну націю та властиві їй риси зародилося за умов, які у XVIII і на початку XIX ст. існували на Заході, тоді модерністський ідеальний тип неминуче має частковий характер, бо вказує на конкретний підтип загального уявлення про націю — сучасну націю — і на єдиний різновид націоналізму — націоналізм громадянсько-територіального типу. Це означає, що конкретний варіант загального уявлення заступає увесь діапазон ідей, охоплених цим уявленням, — варіант, що має всі ознаки культури конкретного часу й місця. Крім того, це означає, що твердження про сучасність (модерність) нації — не що інше, як тавтологія, що відкидає будь-які конкурентні визначення нації за межами новітньої доби і Заходу. Західна концепція сучасної нації стала показником нашого нерозуміння уявлення про націю per se, тож, у результаті, всі інші концепції стали нелегітимні.

Як не брати до уваги методологічних підстав, є багато й інших причин, чому слід відкинути таку довільну зумовленість. Передусім термін нація, що походить від латинського слова natio, а зрештою від nasci («бути народженим»), має довгу і звивисту історію свого значення, яка тягнеться від античних греків і римлян. Як ми бачили, його вживання не обмежувалося географічно визначеними студентськими громадами в середньовічних університетах або групами єпископів, скликаних на церковні собори з різних частин християнського світу. Цей термін походить із поданих у Вульгаті латинських перекладів текстів Старого і Нового Заповіту, а також із творів отців церкви, які протиставляли євреїв і християн усім іншим націям, об’єднаним збірною назвою ta ethne. Самі античні греки /34/ вживали термін ethnos для назви різноманітних груп (не конче груп людей), що мають спільні риси, а такі автори, як Геродот, інколи вживали споріднений термін genos. У цьому вони не дуже відрізнялися від стародавніх євреїв, які загалом уживали термін ам, коли називали себе, — ам Ізраель, — і термін ґой для назви інших народів, проте не дуже послідовно. Римляни були послідовніші, зберігши для себе назву populus Romanus, римський народ, і не такий піднесений термін natio для інших, надто для далеких варварських племен. Проте згодом слово natio стало означати всі народи, тобто і свій народ. Це доновітнє значення терміна natio (нація) не можна вважати за суто етнографічне, на відміну від політичного уявлення, поширеного за сучасної доби, бо в такому разі годі належно пояснити цілий діапазон прикладів у античному й середньовічному світах, — починаючи зі стародавнього Ізраїлю, — коли обидва значення поєднувалися. Дарма що в різних історичних періодах значення термінів часто зазнають великих змін, однаково не можна недбало відкинути довгу історію розвитку цих значень до утвердження сучасної доби. (3)

Друга проблема стосується модерністської концепції масової нації. Почасти ми розглядали її у зв’язку з тезою Вокера Коннора про масову участь у житті нації як критерій її існування, а отже, і з потребою — за демократії — надати право голосу більшості населення, що й становитиме умову називання його нацією. Але проблема виходить за межі цього конкретного питання. Такі модерністи, як Карл Дойч, Ернест Гелнер і Майкл Манн, вважають «масову націю» за єдину справжню форму нації і в результаті трактують націю як суто сучасний феномен. Теоретики, звичайно, мають повне право називати конкретний феномен — у цьому випадку масову націю — єдиною політичною «реальністю» і вважати будь-який інший варіант за другорядний і несуттєвий, а то й хибний. Та якщо історики-медієвісти можуть довести історичну основу і важливість цих інших варіантів, що якраз і є головним завданням неоправічників, модерністська позиція знову стає довільною й без потреби /35/ обмеженою. Це твердження слушне і про пом’якшений варіант тези, мовляв, масова нація сучасності — «цілком сформований» варіант нації, а всі інші варіанти певною мірою недостатні. Однак чи означає це, що ми нездатні уявити собі інших різновидів нації, які не поширюються на маси? Зрештою, навіть за сучасної доби дуже мало визнаних націй можна було б назвати масовими, бо чимала частина населення, надто робітничий клас, жінки та етнічні меншини, практично не мають змоги реалізувати свої громадянсько-політичні права. Тож нам принаймні слід бути готовими визнати можливість існування інших різновидів нації, окрім масових націй. (4)

Ще одна проблема є результатом загального модерністського твердження, що нації — продукт націоналізмів (із допомогою держави або без неї), а оскільки націоналізм як ідеологічний рух зародився не раніше, ніж у XVIII ст., нації повинні бути сучасними. Навіть якщо погодитися, що націоналізм як систематична ідеологія виник не раніше XVIII ст., припущення, мовляв, тільки націоналісти створюють нації, сумнівне, і це правда, навіть якщо визначити ідеологічний рух націоналізму — разом з іншими ідеологіями — відносно «модерністським» способом, як, на мою думку, і слід, щоб бодай не плутати його з такими загальнішими уявленнями, як національні почуття і національна свідомість.

Отже, під націоналізмом я розумію ідеологічний рух за досягнення і збереження незалежності, єдності та ідентичності від імені населення, деякі представники якого вважають, що воно має становити реальну або потенційну «націю». А провідну доктрину націоналізму, тобто сукупність загальних принципів, яких дотримуються націоналісти, можна охарактеризувати таким чином:

1. світ поділений на нації, кожна нація має свою історію, долю й характер;

2. нація — єдине джерело політичної влади;

3. щоб бути вільним, кожен індивід повинен належати до нації й бути відданим передусім їй; /36/

4. нації повинні мати максимум незалежності й самовияву;

5. справедливий і мирний світ повинен спиратися на сукупність вільних націй.

Якщо дотримуватися такого розуміння, то автори й мислителі Західної і Центральної Європи — від Руссо й Гердера до Фіхте і Мадзіні — почали засвоювати «націоналістичні» ідеології тільки наприкінці XVIII — на початку XIX ст. Тож у такому разі націоналізм — сучасна доктрина, і за ідеологічну ознаку цієї сучасності правлять відносно нові припущення про політичну незалежність і автентичність, що лежать в основі цієї доктрини, а також спосіб поєднання цих припущень із політичною антропологією. (5) Але це твердження аж ніяк не зобов’язує заперечувати, що деякі елементи доктрини походять із набагато давніших часів. Скажімо, уявлення про нації і взаємне визнання прав і звичаїв були вочевидь присутні на Констанцькому соборі 1415 p., багато згадок про нації та їхні відносини можна знайти і в попередніх сторіччях, починаючи ще від античної доби, дарма що інтерпретація цих згадок становить поважні проблеми. Це означає, що деякі концепції нації, які можуть цілковито відрізнятися від сучасних концепцій, на кілька століть передують появі націоналізму та його конкретним інтерпретаціям нації, а отже, уявлення про націю не можна просто виснувати з ідеології націоналізму. Якщо обмежити уявлення про націю і практичні вияви її існування добою націоналізму і вважати їх за продукти цієї новітньої ідеології, це знову-таки буде довільним і неналежним обмеженням. (6) Але, можливо, найтяжчою вадою модерністського ідеального типу сучасної нації є властивий йому етноцентризм. Цей факт, звичайно, визнавали багато теоретиків. Проте західну громадянсько-територіальну форму сучасної нації та пов’язаний із нею націоналізм вони й далі вважають за нормативні, а решту форм — за відхилення. Саме це й правило за основу відомої дихотомії Ганса Кона, що, як згадано вище, поділяв націоналізми на західні і незахідні. Незахідні націоналізми, на відміну від своїх раціоналістичних, освічених /37/ і ліберальних західних відповідників, схильні бути органічними, нестримними, авторитарними і часто містичними. Це типові вияви слабкої і позбавленої глибоких зв’язків інтелігенції. Конової дихотомії дотримувалися Джон Пламенац, Г’ю Сетон-Вотсон, Майкл Ігнатьєф та чимало інших дослідників, для яких популярне розмежування на громадянські та етнічні націоналізми править за формулу цієї нормативної традиції. (7)

Що ж, хоча ці теоретики погодилися б, що етнічні націоналізми поділяють зі своїми громадянськими аналогами такі риси, як колективна прив’язаність до батьківщини, а також ідеали незалежності і громадянства для «народу», вони наголошують і на властивих їм великих відмінностях. Згідно з етнічним варіантом націоналізму вважають, що нація має такі риси:

1. генеалогічні зв’язки, а конкретніше — припущені зв’язки етнічного походження, які можна простежити вглиб поколінь до одного спільного предка (або кількох), а отже, членство в нації на підставі припущеного походження;

2. простонародну культуру — культуру не тільки публічну і характерну, а й притаманну цьому краєві та народові і виражену в мові, звичаях, релігії та мистецтві;

3. рідну історію — віру в чесноти місцевої історії та притаманної їй особливої інтерпретації історії нації та її місця у світі;

4. народну мобілізацію — віру в автентичність та енергію «народу» і його вартостей, у потребу будити й надихати народ задля створення справді національної культури і держави.

Звідси випливає, що, на думку етнічних націоналістів, нація вже існує в період зародження як новітньої доби, так і націоналізму у формі вже сформованих і наявних етнічних спільнот, готових, так би мовити, щоб їх просували у світ політичних націй. Отож, наприклад, згідно з цим неоправічним поглядом, арабська нація, що походить від арабомовних племен Аравійського півострова, зберігалася протягом усієї історії, принаймні /38/ від часів Пророка, і засвідчує класичні риси етнічної нації: припущені генеалогічні зв’язки походження, класичну тубільну простонародну культуру (а саме: арабську, зіперту на Коран), рідну арабську етноісторію та ідеал «арабів» ісламу як джерело мудрості й чесноти, яке треба тільки мобілізувати, щоб досягти політичної незалежності. В цьому та в подібних до нього випадках ми стали свідками нездатності модернізму охопити цю цілком іншу етнічну концепцію нації, невдачі, яка своєю чергою спричинена властивим йому теоретичним відкиданням усякого необхідного зв’язку між етнічною належністю і національним існуванням. (8)

Категорія і дескрипція

Одна з головних проблем модерністської концепції полягає в її нездатності визнати, що термін нація вживають у двох цілком різних значеннях. З одного боку, він позначає аналітичну категорію, яка відрізняє націю від інших споріднених категорій колективної культурної ідентичності; з другого боку, його вживають як дескриптивний термін, що перелічує риси певного історичного типу людської спільноти. Ця проблема ускладнена фактом, що історичний тип людської спільноти, позначений терміном нація, є культурним і (або) політичним, або і культурним, і політичним, тобто цей термін позначає тип людської спільноти, що, як вважають, має колективну культурну ідентичність, або колективну політичну ідентичність, або і ту, і ту. (9) Немає, звичайно, нічого неналежного у використанні таких термінів, як нація, для опису рис певних видів історичної спільноти. Проблема виникає тоді, коли дескрипція має такий характер, що довільно обмежує діапазон випадків, які можна охопити ідеальним типом нації, баченої як аналітична категорія. Звичайно, міра, якою така ситуація становить поважну ваду, — справа індивідуального судження. Я лише стверджую, що більшість модерністів, спираючись на свою теоретичну позицію, /39/ зайшли надто далеко в напрямі довільних і непотрібних обмежень. Якби вони задовольнялися описом певної підгрупи, належної до загальної категорії нації, тобто описом сучасної нації, проблеми не виникало б. Але далі вони починають стверджувати, що ця підгрупа заступає ціле, і саме тут дескриптивний історичний термін зливається з загальною аналітичною категорією. Це не зобов’язує дотримуватися неоправічного підходу, який перешкоджав би нам відрізняти національну ідентичність від інших видів колективної культурної і (або) політичної ідентичності, або визначати, які приклади громади та ідентичності потрапляють у рубрику національного. Намагання утримувати аналітичну категорію нації окремо від використання слова «нація» як дескриптивного терміна якраз і дасть нам змогу робити такі відмінності. (10)

З огляду на складні розгалуження уявлення про націю відокремлення аналітичної категорії від історичних дескрипцій нації — нелегке завдання. Дескриптивне вживання терміна буде необхідним для переліку рис різних підтипів загальної категорії нації. Але, перше ніж спробувати вдатися до такого історичного опису, нам потрібне ясне розуміння нації як загальної аналітичної категорії, що відрізняється від інших споріднених категорій.

Отже, перший крок — визначити уявлення про націю на основі ідеального типу й визнати таким чином сталий характер цієї аналітичної категорії як трансісторичний ідеальний тип. У такому разі термін нація репрезентує аналітичну категорію, яка спирається на загальні соціальні процеси, що їх у принципі можна було б проілюструвати прикладами в будь-якому історичному періоді. Відрізняючи аналітичну категорію нації від інших категорій колективної ідентичності, можна уникнути називання всіх видів спільнот та ідентичностей націями. Водночас ця процедура пропонує певний шанс звільнити категорію нації від неналежних обмежень і пропонує можливість знайти приклади націй за межами новітнього періоду і Заходу, якщо це підтверджуватимуть свідчення. Отже, уявлення про націю, /40/ як і уявлення про релігійну громаду та ethnie, слід передусім розглядати як загальну аналітичну категорію, яку в принципі можна застосовувати до всіх континентів та історичних періодів. З другого боку, зміст нації як історичної форми людської спільноти, вираженої конкретними рисами її підтипів, коливатиметься залежно від історичного контексту. За кожної історичної доби можна сподіватися важливих змін у рисах націй, але вони все-таки узгоджуватимуться з основною формою категорії. Ідеальний тип нації, що становить водночас як аналітичну категорію, зіперту на загальні соціальні процеси, так і певну історичну форму людської спільноти, для якої характерна культурна і (або) політична колективна ідентичність, неминуче складний і проблематичний, і тому його створення — тяжке й суперечливе завдання, яке з необхідністю вимагає наявності певних умов. (11)

Тож у цьому дусі я пропоную таке визначення ідеального типу нації: це названа і самовизначена людська спільнота, члени якої плекають спільні міфи, спогади, символи, вартості і традиції, створюють і поширюють характерну публічну культуру й дотримуються спільних вартостей і спільних законів. Так само й національну ідентичність можна визначити як неперервне відтворення та реінтерпретацію структури вартостей, символів, спогадів, міфів і традицій, що становлять характерну спадщину націй, та ідентифікацію індивідів із цією структурою і спадщиною. (12)

Добір рис ідеального типу визначений трьома припущеннями. Першим серед них є провідне становище соціальних процесів і символічних ресурсів у формуванні і збереженні націй, саме вони надають їм виразного, але гнучкого характеру. Друге припущення полягає в тому, що чимало рис ідеального типу походять від попередніх етнічних і етнорелігійних символів, традицій, міфів і спогадів, властивих масивам населення, які вважають за близькі або споріднені. Разом ці два припущення стосуються питання «Що таке нація?», тобто унікального характеру історичної нації. Третє припущення полягає в тому, /41/ що ці соціальні процеси і символічні ресурси, хоч і підлягають періодичним змінам, можуть мати живий відгук серед населення протягом тривалих часових періодів. Це означає, що наш аналіз формування і збереження націй вимагає, як виразно продемонстрував Джон Армстронґ, вивчення соціально-символічних процесів протягом послідовних історичних епох, і то за longue duree, довгі роки. (13)

Наполягання на аналізі соціально-культурних елементів протягом тривалого періоду передусім зумовлює, що нації треба розглядати окремо від націоналізму, а формування націй слід вивчати незалежно від розвитку ідеологічного руху націоналізму. По-друге, пов’язуючи разом минуле (історію), теперішнє і майбутнє (долю), ми відкриваємо шлях до тривалого аналізу етнічних і національних феноменів у різних історичних періодах. Цей аналіз своєю чергою може виявити різні способи, якими можна пов’язувати соціально-культурні риси ethnies (етнічних громад) і націй.

Є три головні способи утворення таких зв’язків. Найочевидніший спосіб, якого шукають більшість істориків націй і держав, полягає в неперервності форм, якщо не змісту. Тут ми звичайно говоримо про зв’язки між середньовічними (рідко античними) спільнотами і сучасними націями. Як побачимо згодом, навіть історики середньовічних і античних спільнот схильні вимірювати ступінь їхньої «наційності» мірилом рис сучасної нації, навіть якщо тільки з метою заперечити наявність націй у тому періоді. Це зумовлює ще одну форму «ретроспективного націоналізму», згідно з якою, за словами Брюса Раутліджа, минуле бачать у дзеркалі теперішнього. Отже, звичайний спосіб претендування на неперервність певної нації — простежити походження й коріння сучасної форми нації від середніх віків, і то способом, який Адріан Гейстінґз і неоправічники обстоювали для Західної Європи. І навпаки, можна стверджувати, що деякі сучасні нації сформувалися на основі соціальносимволічних рис і ресурсів попередніх ethnies і претендують на певну спорідненість із ними, відчуваючи, що пов’язані з ними, /42/ як із предками. Саме таку претензію висували слов’янофіли та інші течії в колишній царській Росії, заявляючи про свою глибоку спорідненість із давньою (допетрівською) Московією, і прихильники відродження гельської мови та культури, що за джерела сучасної ірландської нації вважали християнську монастирську культуру Ірландії на початку середніх віків. В таких випадках розуміння етнічної минувшини формує пізніші концепції теперішності, так само як концепції теперішності вибирають певні аспекти тієї минувшини, тож завдання аналітика полягає у спробі дати певну оцінку задокументованим історичним зв’язкам та уриванню їх. (14)

Другий різновид зв’язку протягом longue duree спирається на ідею повторюваності етнічних і національних форм, а також їхніх основних соціально-культурних елементів — і на конкретному, й на загальному рівнях. У такій перспективі нації і ethnies, а також інші типи колективних культурних або політичних ідентичностей — повторювані феномени, тобто типи культурної спільноти й політичної організації, які можна знайти в кожному історичному періоді й на кожному континенті і які підлягають невпинним коливанням: виникають, розцвітають, занепадають і зникають, а інколи знову зринають на поверхню (з допомогою націоналістів або без неї). Тут нам знову треба звернутися до сторінок солідного тому Джона Амстронґа і його панорами етнічних ідентичностей та їхніх складових елементів у середньовічному християнстві та ісламі, щоб зрозуміти і збереження, і повторюваність появи етнічних і національних ідентичностей протягом longue duree. (15)

І, нарешті, зв’язок між минулим і теперішнім можна забезпечити через відкриття і привласнення етнічної історії. Це знайома тема в літературі про націоналізм, яку звичайно можна знайти в розділах про національне пробудження або відродження. Інтелектуали як нові священики й автори нації створюють категорію національної спільноти і задля цього вибирають символічні й соціальні риси попередніх етнічних культур, що, як вважають, мають бути «споріднені» з їхніми виразно /43/ позначеними спільнотами й масивами населення. Це часто чинять, обираючи важливі, але часткові місцеві діалекти, звичаї, фольклор, музику і поезію, які мають заступати всю націю, як і сталося в деяких частинах Східної Європи. За критерій тут править культ автентичності, згідно з яким для відбудови спільноти як чистої і справжньої нації стає необхідним відкрити й використати культурні риси, що, як вважають, справжні й абсолютно своєрідні, не заплямовані чужими додатками та впливами і репрезентують спільноту «в її найкращому вигляді». Цікава річ, такі культи мали свої аналоги ще до новітньої доби. Більшість доновітніх рухів намагалися створити спільноти, змодельовані відповідно до бачення давніших етнорелігійних культур, скажімо, Ашурбаніпал спонукав відтворити якусь вищу вавилонську культуру в пізній Ассирійській імперії, а Хосров II у Персії наприкінці царювання династії Сасанідів спирався на давні іранські міфи, ритуали і традиції. Навіть у пізньому республіканському Римі ми бачимо більш ніж ностальгійне бажання повернутися до справжніх звичаїв і простої віри предків і попередніх поколінь, до Катона і Сципіона, щоб відкрити і привласнити шановану і сповнену чеснот етнічну минувшину. (16)

Нація як культурний ресурс

Тепер я звертаюся до другого головного значення уявлення про націю — як дескриптивного терміна для назви певної історичної форми людської спільноти. Важливим аспектом нації як форми спільноти, для якої характерна культурна і (або) політична ідентичність, була її роль як моделі соціально-культурної організації. Якщо на концептуальному рівні націю слід вважати за аналітичну категорію, на конкретно-історичному рівні її можна не менш плідно вважати за соціально-культурний ресурс, або, точніше, за сукупність ресурсів і модель, яку можна використати різними способами й за різних обставин. Династія Хань У Китаї та Аккадська імперія в Месопотамії правили за моделі /44/ та культурні ресурси для пізніших спроб будувати імперії в цих та інших місцевостях, і так само й царства Ізраїлю та Юдеї і такі античні міста-держави, як Афіни, Спарта і республіканський Рим, були моделями й дороговказами для подальших спільнот. Це не означає наперед відповісти на запитання, чи можна і якою мірою самі ці суспільства охарактеризувати як національні спільноти, ми тільки стверджуємо, що пізніші нації поглядали на ті приклади як на моделі національного існування і черпали з них певні ресурси: ідеали, погляди і вподобання; поглядали і як на моделі соціально-культурної організації.

Можливо, найкращим прикладом того, що я маю на увазі, є переймання Європою біблійних оповідок стародавнього Ізраїлю, і Гейстінґз подає цю думку, проте не досить розвиває її. Не тільки християнство перейняло описану в Старому Заповіті модель держави (за його твердженням, царство стародавнього Ізраїлю), а й середньовічні володарі та еліти імперій, королівств і державок Європи — від Англії і Франції до Чехії й Московії, — а також церкви та університети спиралися на ідеї, погляди і вподобання (й використовували їх) стародавньої ізраїльської спільноти, яку вони стали розуміти як «національну» спільноту. Задовго до Реформації стародавній Ізраїль почав правити за модель і дороговказ для створення їхніх обраних спільнот та історичних територій і для поширення їхніх характерних культур. (17)

Але як на практиці можна довести, що давні спільноти правили за ресурси й моделі для пізніших? З допомогою яких механізмів може поширюватися такий вплив? Приклад стародавнього Ізраїлю вказує на важливість священних текстів, а також законів, ритуалів, церемоній і посад, описаних у тих текстах. До інших видів культурних ресурсів належать обряди і звичаї; символи, як-от слова і титули, мови і писемності; мистецькі вироби, скажімо, обеліски і храми, прапори і знаки, ікони і статуї, а загалом художні стилі й мотиви, як-от античних Греції та Риму, що були відроджені та оновлені в пізніших періодах. Хоча ці загальні ресурси можна було використати для /45/ розмаїття інших спільнот, ніж нації, суть полягає в тому, що вони були легкодоступні, а деякі з них — пов’язані зі спільнотами, що, як видавалося на відстані, скидалися на пізніші європейські нації, які прагнули утвердитись, і могли правити за моделі для них. Ідеї, пов’язувані з тими текстами, ритуалами, символами й мистецькими творами, могли відрізнятися від ідей, які вкладали в них їхні творці та перші користувачі, а спогади про них могли бути вкрай вибіркові. Проте вони й далі відлунювали серед еліт наступних поколінь як культурні традиції і соціальні елементи, здатні забезпечити священні ресурси для колективної культурної ідентичності націй. (18)

Нація як відчута спільнота

Мій аргумент поки що полягав у тому, що треба відрізняти націю як загальну категорію від історичних виявів нації як людської спільноти, яка набирає різних форм і виявляє різні риси в різні історичні періоди — на додачу до основних рис ідеального типу. В цьому другому значенні — як форма людської спільноти, яку характеризує культурна і (або) політична ідентичність — нації можна вважати за сукупності соціально-культурних ресурсів, якими можуть користатися їхні члени і які різною мірою дають їм змогу виражати свої інтереси, потреби і цілі. Це означає, що націю можна охарактеризувати і як уявлену, бажану або відчуту спільноту її членів.

Такі слова неминуче породжують підозри в есенціалізмі та в оречевленні, навіть якщо визнати, що вони становлять скорочений варіант тверджень про великі кількості індивідів та їхні нормативні контексти. Нації, як стверджують, — це не тривкі, однорідні субстанційні спільноти з фіксованими рисами й реальними потребами, а просто практичні категорії, накинуті державами, які прагнуть у відповідний спосіб класифікувати й позначити великі масиви свого населення, як намагалися й певною мірою реалізували на практиці таку класифікацію перші /46/ керівники національної політики в Совєтському Союзі. Згідно з поглядом, який обстоював Роджерс Брюбейкер, насправді взагалі не треба аналізувати нації, досить аналізувати тільки націоналізми і трактувати нації лише як інституційні практики, категорії і випадкові явища. (19)

Але це означає вихлюпнути з купелі не тільки воду, а й дитину. Адже, окрім надання привілейованого статусу державі (що, власне, й сама становить конструкцію), ця теорія цілковито не зважає на погляди, почуття і відданість великих масивів людей vis-a-vis, супроти, їхніх «націй», і тому стає важко пояснити, наприклад, чому так багато людей ладні йти задля них на великі жертви (зокрема й самого життя), — як не брати хіба що до уваги масового примусу. Щоб спробувати пояснити, чому в серці та розумі такої великої кількості людей їхні нації та національні ідентичності постають як окремі, обов’язкові і тривкі, нам не треба поділяти, вже не кажучи, щоб використовувати, концепції і почуття членів націй як категорії нашого власного аналізу; не треба й припускати, ніби нації однорідні, не кажучи вже про те, що вони мають «субстанцію», «сутність» або «стабільність». Але слід визнати, що це ті самі члени нації, які уявляють собі, бажають спільноти і відчувають її, хоч і чинять це здебільшого в певних соціально-культурних межах. Як документально засвідчив Майкл Біліґ, оскільки національні інституції, звичаї, ритуали і дискурси зберігаються протягом поколінь, чимало людей схильні переймати основні параметри й погляди на свої спільноти від предків. (20)

Це твердження не означає, ніби історичні нації не зазнавали значних конфліктів і змін або ніби їхні «долі» не були осередком конкуренції еліт і публічних суперечок. Як і всі спільноти та ідентичності, нації і національні ідентичності періодично зазнають нових інтерпретацій свого значення і революцій своїх соціальних структур і кордонів, які своєю чергою можуть змінювати зміст їхніх культур. Не слід і уявляти собі, ніби національним ідентичностям не кидають постійно виклик інші види колективної ідентичності — родини, регіону, релігії, класу і статі, а також наднаціональних товариств і релігійних /47/ цивілізацій. Але ці застороги не відвертають нас від історичного впливу націй як «пережитих і відчутих» спільнот. Безперечно, на рівні індивіда, національність — тільки одна з багатьох ідентичностей, але це та, яка часто може бути найголовнішою й вирішальною. Індивіди можуть мати «множинні ідентичності» й переходити від однієї ролі та ідентичності до іншої залежно від того, чого, здається, вимагає ситуація. Національні ідентичності можуть бути ще й проникливі: можуть охоплювати, підпорядковувати й забарвлювати інші ролі та ідентичності, надто в критичних ситуаціях. Крім того, за винятком релігії, жоден інший вид ідентичності і спільноти, здається, не пробуджує більшої палкості та відданості, зокрема й масової самопожертви, ніж така спільнота, як нація. (21)

На колективному рівні роль і вплив нації ще разючіші. Тут можна говорити про тривале зберігання попри зміни і ethnies, і націй, чого не можна виснувати прямо з варіантів вибору і вподобань їхніх членів. Адже як не можна виснувати характеру окремих індивідів із політичної культури нації, так і політичну культуру нації годі виснувати з загальної суми їхніх індивідуальних уподобань і схильностей, бо політичні культури ethnies і націй мають власні норми та інституції, символи і комунікативні коди. Саме це допомагає нам пояснити, чому етнічні спільноти і нації можуть зберігатися протягом тривалих періодів, незважаючи на політичні зради, етноцид чи навіть геноцид великої кількості своїх членів, і чому культури можуть зберігатися навіть за браком більшості людей, які дотримуються їх. Ще довго після остаточного зруйнування Карфагена 146 р. до н. е. і продажу його жителів у рабство в Північній Африці зберігалася пунічна культура — аж до V ст. н. е. (22)

Політична спільнота?

Тепер можна повернутися до нашої вихідної точки — політичної концепції нації, яку пропонувало чимало модерністів, — /48/ і запитати: чи справді нації слід вважати за важливі тільки тому, що їх трактують як перші й найголовніші форми політичної спільноти та ідентичності, а чи слід їх вважати передусім за типи культурної спільноти та ідентичності?

Як ми бачили, на думку більшості модерністів, нація — par excellence, передусім політична категорія, і то не просто в загальному значенні спільноти, об’єднаної владою, а в конкретному значенні незалежної спільноти, інституціоналізованої в суверенній територіальній державності. Вони черпають своє натхнення у вірі Макса Вебера в пріоритет політичної діяльності та інституцій у формуванні етнічної належності й національного існування. На думку Вебера,

«Нація — об’єднана почуттями спільнота, що може адекватно себе виявити у власній державі, а отже, нація — це спільнота, яка звичайно має тенденцію створювати власну державу». (23)

У цьому самому дусі такі модерністи, як Джон Брейї і Майкл Манн, вважають націоналізм передусім за політичний рух, а його соціально-культурні виміри — за другорядні. Оскільки, на думку цих модерністів, нації — це витвори держав і націоналізмів, вони за своєю суттю є політичними феноменами і стають значущими тільки тією мірою, якою їх припрягають до держав. Щодо культурних атрибутів націй, вони, власне, мають «дополітичний характер» і становлять здебільшого етнографічний інтерес. (24) Що ж, звісно, правда, що нації, як і решта видів колективної культурної ідентичності, — це спільноти, об’єднані владою і сповнені енергії, й можуть викликати відданість великої кількості людей. Їх можна вважати і за конфліктні групи, об’єднані війною проти інших колективів, надто інших націй і національних держав. Але це не означає, ніби всі нації прагнуть мати свої держави, а суверенна державність — фокус і мета всіх їхніх зусиль. Адже про це аж ніяк не йдеться у випадку, скажімо, фламандців і бретонців, шотландців і каталонців, валлійців і басків, дарма що наявні в цих націй партії та рухи, /49/ які прагнуть незалежної державності для себе, займають провідне (хоч і різне) становище. В кожному з цих випадків палке сподівання досягти внутрішньої автономії або «гомруля» має супровід у вигляді наміру й далі бути відданою частиною великої багатонаціональної держави, в якій вони історично перебувають чи то з економічних, чи то з політичних причин. Насправді їхнє сподівання на внутрішню автономію має почасти інструментальний характер. Така автономія забезпечує спосіб реалізації інших соціальних, економічних, моральних і культурних цілей, що самі по собі в і собі мають ще більшу вартість, ніж політичний суверенітет. Надто слушне це твердження, як довів Джон Гатчинсон, у випадку культурних націоналістів, схильних відроджувати свої національні спільноти після століть летаргії і занепаду. (25)

Знову-таки правда, що деякі нації виникли в плавильному казані держави або pari passu водночас із її розвитком. Саме такою була ситуація в Західній Європі на початку новітньої доби, де і в Англії, і у Франції і меншою мірою в Іспанії можна простежити формування національних спільнот паралельно зі зростанням централізаційної і бюрократичної влади держави. Тут знову можна пересвідчитись, як конкретний геоісторичний контекст посприяв виникненню й розвиткові модерністської концепції нації, відкинувши інші історичні контексти та погляди. (26)

Але і цей контекст, і пов’язану з ним концепцію нації теж не слід надміру узагальнювати. В інших історичних контекстах — доновітніх і (або) незахідних — зміст такої історичної спільноти, як нація, а отже, й наше розуміння її — дуже відмінні. Там соціальні, культурні й релігійні елементи часто мали більший вплив і значення, ніж політичні виміри і концепції, до яких були прихильні на Заході. Якщо ставитися до них як до чогось менш вартісного, це знову свідчитиме про етноцентризм, Що є досить характерною рисою модерністської концепції нації і виявився досить шкідливим для ширшого розуміння націй і національних ідентичностей. /50/

Саме з цих причин історичні нації, які належать до різних типів загальної категорії нації, слід вважати за форми людської спільноти, що їх характеризує колективна культурна і (або) політична ідентичність. Іншими словами, хоча деякі нації можна вважати здебільшого за форми політичної спільноти, що прагнуть бути суверенними державами або поєднаними з ними, інші найкраще вважати за форми культурно-територіальної спільноти без політичного партнерства і прагнень у конкретному значенні претензій на суверенну державність. Їхній потяг до внутрішньої автономії засвідчує схильність зосереджуватися на соціальних, економічних і культурних цілях і сподівання контролювати їх у межах певної території, не домагаючись прямої незалежності й суверенітету. Слід бути обережним і не вважати, що ці «бездержавні нації» та їхні націоналізми мають менше значення, ніж ті, що мають або сподіваються мати власні держави, бо вони часто є вирішальним чинником майбутньої політизації етнічної належності. (27)

Попередня     Головна     Наступна