Попередня     Головна     Наступна

2. Імперська спадщина та національне питання в СРСР

Що ми маємо на увазі, говорячи про спадщину імперської Росії та національне питання в сучасному Радянському Союзі? ¹

Перше, що впадає в око саме як найочевидніший спадок імперської Росії, — це територіальний устрій та етнічний склад населення СРСР. Подібність цих параметрів ще більше вражає, якщо порівняти карти світу 1913 та 1990 pp.: з останньої зникають колоніальні імперії, свого часу створені Британією, Францією, Німеччиною, Бельгією, Нідерландами та Португалією на величезних просторах Азії та Африки. Водночас загальні контури Росії 1913 р. та СРСР 1990 залишилися на диво подібними. Зрозуміло, що ані Гельсінкі, ані Варшава вже не перебувають у межах СРСР, однак втрата цих територій була компенсована привласненням інших — Галичини, Буковини та русинських повітів Угорщини, — усі вони 1913 р. належали Австро-Угорській імперії, від якої сьогодні також залишилися самі спогади.

Той факт, що Радянський Союз є багатонаціональною державою, яка за територіальним виміром мало відрізняється від колишньої Російської імперії, сам по собі не можна вважати свідченням наявності «імперської спадщини» в радянській політиці. У цьому відношенні значно важливішим є питання: чи Радянський Союз — це лише «інше ім’я» Російської імперії, чи це засадничо новий вид спільності? У пошуках відповіді на це питання надзвичайно важливо знайти ті специфічні політичні моменти, які засвідчують наявність як спільних, так і відмінних рис у цих двох держав.

Першою і, можливо, найважливішою темою можна вважати відносини між державою та громадянським суспільством у період до і після 1917 р. Одна з центральних тез цієї статті полягає в тому, що суть національного питання визначається саме природою цих фундаментальних відносин. Отже, ми маємо розглянути структуру взаємин між державою та суспільством у часи царизму і порівняти їх з відповідними явищами радянського періоду.

Розвиваючи цю тему, ми аналізуватимемо природу взаємин між державою і суспільством у різних аспектах. Зараз обмежимося твердженням про те, що царська держава, побудована на принципах релігійної та династичної легітимності, не змогла пристосуватися до такого новітнього політичного принципу, як політична конституційність, не кажучи вже про суверенність нації. Крім того, Росії знадобилося значно більше часу, ніж деінде в Європі, аби прийняти принцип приватної власності та відповідний поділ між владою царя як суверена і як приватного власника. Основним принципом ідеології самодержавства та його політичною практикою було те, що цар був водночас і володарем і власником свого царства, а не просто вищою політичною владою. Утім, на початку XX ст. в Росії громадянське суспільство все ж таки виникло. Щоправда, під час більшовицької революції було знищено не лише державу як спадщину царизму, але й громадянське суспільство, а нові можновладці, більшовики, проголосили цілком нову ідею суспільного устрою ² .

Друга тема, яка є необхідним доповненням першої, — статус росіян у царській та радянській державах. Чи трактувала радянська марксистсько-ленінська держава росіян як націю? І як росіяни, з огляду на їхні національні прагнення, ставилися до держави? Царській імперії не вдалося врегулювати свої відносини з російською нацією, оскільки остання була представлена громадянським суспільством, яке Щойно народжувалося і якому не вдалося утвердитися як російській національній державі. Спробуємо визначити, чи змогла радянська держава стати «російською» і здійснити те, чого не вдалося зробити її імперській попередниці.

На цьому етапі, коли ми окреслюємо основні проблеми нашої подальшої дискусії, зауважимо, що імперія не стала російською національною державою. Натомість, за висловом Ладіс К. Д. Крістоф, вона запроваджувала «росіянізацію», тобто «розвивала непохитну вірність та безпосереднє підкорення особі царя, Божою волею єдиного самодержця та голови Церкви». Основа «росіянізації» — православ’я, а не російськість. «Православна ідея, а не російська мова чи культура, була spiritus movens царизму. Росія передусім була священною, а не російською» ³. Цим, зокрема, можна пояснити той факт, що царська влада дозволила друкувати православні церковні тексти татарською мовою, запроваджуючи, таким чином, «росіянізацію» мусульман. У цьому відношенні «росіянізація» нагадує політику радянізації з її принципом «національна за формою, соціалістична за змістом».

З іншого боку, метою русифікації було перетворення неросійських підданих на росіян за такими ознаками, як мова та ідентичність. Цього прагнули російські націоналісти всіх спрямувань. Хоча царизм також вдавався до русифікації, особливо в останні десятиліття свого існування, можна погодитися з думкою Крістоф про розбіжність чи конфлікт між «державницькою ідеєю» імперського режиму та «національною ідеєю» росіян. Крістоф визнає, що насправді «відмінність між державою та національною ідеєю є доволі умовною, це питання нюансів», однак він вважає, що в Росії ця відмінність стала вагомішою ніж деінде і матеріалізувалася «в дихотомії «народ» — «держава», у відмінності між метою та ідеалами народу й держави». Навіть у мові відбивається «відмінність між русский та российский, між тим, що стосується великороссов та россиян». У німців, французів, іспанців, — веде далі Крістоф, — були «їхні власні» імперії, але царська імперія ніколи офіційно не була «русской». Її формальною назвою була «Российская империя», не «Русская империя» відповідно, і цар був «император российский», а не «русский». Щоправда, деякі російські державні діячі виступали на підтримку «русской» (национальной) идеи», інші обирали «российскую», тобто державну, точніше, імперську; зрештою, були й такі, «що намагалися їх поєднати» ⁴.

Отже, напередодні революції серед росіян не було одностайності щодо того, якою країною має бути Росія. Їхні пошуки не обмежувалися дискусіями щодо форм політичного устрою, йшлося, крім іншого, і про географічні виміри — проблеми географії, культури й політики тісно перепліталися. Крістоф описує принаймні чотири різні ідеї, чи моделі, «Росії» в російській політичній думці: «Київську», «Московську», «Санкт-Петербурзьку» та «Євразійську» ⁵. (Ми повернемося до цього питання, коли обговорюватимемо «російське питання» в СРСР.)

Хоча «російське питання» і було доволі унікальним, усе ж таки це була не єдина національна проблема імперії. До складу імперії входило чимало інших етнічних та національних груп, і ставлення до них держави та росіян різних політичних орієнтацій залежало від цілого комплексу чинників. Згадаймо, зокрема, такі, як релігія (тут найгіршим було становище євреїв) та ставлення до російської влади (поляки найменшою мірою були схильні прийняти російське панування, отже вони зазнавали жорстоких репресій, але як нація з давньою державною традицією вони також мали певні привілеї, недоступні для інших). Окремою проблемою Для держави та російських націоналістів було українське питання. Історичні і, зокрема, релігійні чинники дозволяли Росіянам розглядати українців як одну з гілок російської нації. Саме через те, що українців вважали найближчим до росіян народом (про білорусів зараз не йдеться), прояви української окремішності були особливим об’єктом для переслідувань. Інші етнічні групи були представлені так званими діаспорними народами, зокрема, крім євреїв, вірменами та російськими німцями-колоністами. Лише фінів визнавали політичною нацією; проте, коли російський націоналізм почав набирати вагомості при імператорському дворі, царський уряд розпочав наступ на автономію Фінляндії, незважаючи на лояльність фінів.

Як відомо, російському націоналізмові не вдалося трансформувати царську імперію в ліберальну, демократичну російську національну державу. Так само націоналісти інших неросійських націй імперії не спромоглися, за деякими винятками, створити власні держави шляхом відокремлення від Росії. (Ці винятки — Польщу, Фінляндію та на міжвоєнний період — Латвію, Литву й Естонію — треба, зрозуміло, брати до уваги.) Переможці у громадянській війні висунули програму, яка нібито виходила за межі націоналістичного способу мислення. Оскільки зараз у Радянському Союзі при владі їхні спадкоємці, варто звернутися до оцінки національного питання, яку зробив Ленін напередодні Першої світової війни: «В усьому світі епоха остаточної перемоги капіталізму над феодалізмом була зв’язана з національними рухами. Економічна основа цих рухів полягає в тому, що для повної перемоги товарного виробництва потрібне завоювання внутрішнього ринку буржуазією, потрібне державне об’єднання територій з населенням, що говорить однією мовою, при усуненні всяких перешкод розвиткові цієї мови і закріпленню її в літературі. Мова — найважливіший засіб людського спілкування; єдність мови і безперешкодний розвиток — одна з найважливіших умов справді вільного і широкого, відповідного сучасному капіталізмові, торгового обороту, вільного і широкого групування населення по всіх окремих класах, нарешті — умова тісного зв’язку ринку з усяким і кожним хазяїном або хазяйчиком, продавцем і покупцем». І далі йде висновок, особливо важливий для нас у контексті нашої теми: «утворення національних держав, які найбільше задовольняють ці вимоги сучасного капіталізму, є через це тенденцією (прагненням) всякого національного руху» ⁶.

Ленінська оцінка природи національного питання в умовах капіталізму — незалежно від того, як ми ставимося до його аналізу капіталізму як такого — може бути корисною для розгляду сучасної ситуації в СРСР. Виникає запитання: чи приведе запровадження елементів ринкового капіталізму за умов соціалізму радянського типу, особливо зараз, коли оголошено політику «перебудови», до посилення етнічної ідентичності? Чи «тенденція кожного національного руху ... до створення національних держав» є чинною за умов соціалізму радянського зразка? Це надзвичайно важливе питання — «держава та нації» стає дедалі актуальнішим для багатьох, не лише для росіян. Як поводитимуться неросіяни зараз, коли вони самі шукають власних варіантів і, відповідно до цих пошуків, визначають своє ставлення до поведінки росіян? Чи вбачатимуть вони в нинішніх національних прагненнях росіян спадок царської, імперської епохи? Чи визначатимуть вони власні прагнення у той спосіб, який Ленін 1914 р. вважав нормальним, легітимним і таким, що відповідає історичній закономірності?

Нарешті, звернімося до останнього аспекту проблеми, а саме — місця царської імперії та Радянського Союзу у світі. Далі ми стверджуватимемо, що легітимність царського режиму всередині держави — чи то серед росіян, чи то серед неросіян — визначалася зовнішнім статусом Росії як великої Держави. Чи можна застосувати подібний підхід до Радянського Союзу? Чи впливає на ставлення його народів до Комуністичної партії та радянської держави те, як ці народи оцінюють статус СРСР на зовнішній арені?

Спробуємо проаналізувати сучасні радянські політичні проблеми в контексті перелічених тем і з’ясувати, яким чином вони фокусуються в «національному питанні».

Горбачовська революція

Згідно з твердженнями Горбачова, в СРСР відбувається революція. «Сьогодні ми говоримо про перебудову і пов’язані з нею процеси глибокої демократизації суспільства, маючи на увазі справді революційні та всебічні перетворення в суспільстві». Горбачов визнає, що «такий корінний поворот є необхідним», оскільки у радянської влади «іншого шляху просто немає» ⁷.

Горбачов не раз визнавав, що, незважаючи на революційні зміни, які Радянський Союз запроваджує в економіці, політичній системі та культурі, його становище як великої держави буде під загрозою, доки він далі відставатиме від передових країн капіталістичного світу. (Про те, щоб «наздогнати та перегнати Захід» уже не йдеться.) На тому, наскільки серйозним є становище Радянського Союзу, наголошувалось у доповіді Генерального секретаря на XIX Всесоюзній конференції КПРС 28 червня 1988 р. Найбільшим досягненням нової політики останніх трьох років, стверджував Горбачов, є те, що «зусиллями партії та трудящих нам вдалося зупинити сповзання країни в економічну, соціальну та духовну кризу» ⁸. Однак, зазначив Горбачов, потрібні подальші, набагато більші зусилля, оскільки «революційні перетворення» ще не стали невідворотними ⁹.

Горбачов та його прихильники визнають, що економічні зрушення, необхідні для того, щоб наздогнати Захід, неможливі без глибоких політичних, соціальних, культурних та інтелектуальних змін у Радянському Союзі. У цьому полягає головна відмінність їхнього підходу від попередніх реформаторських спроб 1950-х та 1980-х років, які обмежувалися економічною сферою. Про необхідність саме політичної реформи Горбачов ще раз говорив на партійній конференції: «вирішальним» є питання про реформування політичної системи ¹⁰.

Таким чином, Горбачов вважає джерелом проблем Радянського Союзу модель відносин між державою та суспільством, створену після революції, хоч він і воліє говорити про те, що помилковий курс розпочався після смерті Леніна. Ця модель є неефективною і, як зараз визнається, загалом не підходила Радянському Союзові. Стверджуючи, що він відкидає лише сталінські викривлення, Горбачов насправді зрікається всієї радянської історичної спадщини. Політична система, створена в СРСР за Сталіна, існує й досі — у загальному вигляді її характеризують як «командно-адміністративну» систему. Зараз в СРСР цілком відкрито визнають, що за Сталіна та його наслідувачів, до часів Горбачова, відбувалося фактичне поглинення суспільства всемогутньою державою-партією. Цей процес поглинення зараз вважається негативним явищем, яке нібито суперечило «справжньому» марксизмові та ленінізмові.

Зауважимо, що в попередні десятиліття злиття суспільства з державою та відсутність суперечностей між ними подавалося як велике досягнення соціалізму, як ознака вищості останнього щодо капіталізму. Хоч зараз комуністи всіляко звинувачують Сталіна, слід визнати, що він надзвичайно точно висловлював їхні погляди. Сталін цілком відверто і з гордістю характеризував «систему диктатури пролетаріату» як «механізм» або систему, в яких партія відіграє роль «головної провідної сили». Решта елементів — ради, професійні спілки, молодіжні, жіночі та інші організації — були, за визначенням Сталіна, інструментарієм, який забезпечував «зв’язок» партії з «масами» ¹¹. По суті, Сталін проголосив поглинення суспільства державою та ліквідацію всіх неконтрольованих державою «посередників» між державою та масами ¹².

Отже, горбачовська політика перебудови та гласності є, по суті, справжньою революцією, спрямованою не лише проти сталінської теорії і практики, тобто проти більшої частини радянської історії, але також проти класичної марксистської традиції, включаючи «етатистську» традицію Другого Інтернаціоналу (1889-1914). У даному випадку немає значення, чи розуміє і приймає сам Горбачов наслідки такого курсу; його аргументація повертає у сферу політичних дискусій ті питання, які не лише сталінізм, а й марксизм протягом тривалого часу вважали несумісними з владою пролетаріату ¹³.

Горбачову як реформатору доводиться також мати справу із спадщиною імперської Росії — тими проблемами, які царизмові так і не вдалося розв’язати. Зокрема, йдеться про вперте небажання визнати автономність суспільства щодо держави та непохитну впевненість, що саме остання становить єдину творчу силу. Суспільство в цьому випадку вважалося лише інструментом, матеріалом у руках держави. Навіть 1905 p., коли царському режимові довелося під тиском обставин визнати необхідність запровадження конституційних обмежень своєї влади, він ніколи не пішов далі шляхом запровадження західної, ліберальної системи в Росії.

Держава і суспільство

Свідомо чи ні, але Горбачов спровокував, як ми бачимо зараз, початок процесу формування громадянського суспільства в Радянському Союзі. Горбачов дав зрозуміти, що радянській державі, контрольованій Комуністичною партією, не вдалося реалізувати історичну місію, яку вона сама для себе визначила. Громадськість, якій дали можливість говорити, з готовністю сприйняла цю «контекстуальну» тезу. Раніше чи пізніше партія буде змушена шукати шляхів узгодження своїх претензій на роль «провідної сили» в усіх сферах суспільного життя із незалежними виявами думки та незалежними діями, які, за Горбачовим, є необхідними для успіху економічних та науково-технічних перетворень.

На думку відомого політолога Ернеста Баркера, «нація є поєднанням двох взаємозалежних явищ. Це суспільне втілення, або «суспільство», яке складається з набору добровільних об’єднань (асоціацій). Вони здебільшого формуються як самодостатні одиниці, оскільки утворюються на основі добровільних та спонтанних комбінацій і прагнуть діяти й реалізовувати свої завдання максимально самостійно, власними силами. Це одна складова частина нації. Друга, яку ми могли б назвати зворотною або протилежною, становить політичне або, користуючись коректнішим означенням, правове втілення; обов’язкове для всіх, всеосяжне об’єднання, яке має право встановлювати й пильнувати правила гри для всіх» ¹⁴ — очевидно, що в даному випадку йдеться про державу.

Такий варіант терміна «нація» може здаватися абсолютно непридатним саме в російському чи радянському контексті — згадані тут «складові частини» мають відмінне значення порівняно з тим, на яке орієнтується Баркер. У даному випадку, мабуть, краще було б уживати термін «спільність». Утім, незважаючи на таку термінологічну непридатність, ідеї Баркера можна було б «перекласти» та застосувати саме на російському та радянському матеріалі. Отже, якщо цитувати Баркера дослівно, «ця двоїста природа нації, це співіснування та взаємодія суспільного та правового аспектів породжує потрійну проблему:

1) що належить нації в її правовому втіленні, тобто що належить «державі»?

2) що належить нації в її суспільному втіленні, тобто згаданій сукупності добровільних об’єднань?

3) якою мірою здійснюється контроль нації, організованої як «держава» (тобто тієї частини, яка об’єднує усіх її членів і має право регулювати всі відносини у правовій сфері), над нацією як «суспільством», тобто тією її частиною, яка діє у суспільній сферії» ¹⁵.

Зрозуміло, було б передчасно твердити, що слова Баркера відображають радянське сьогодення, однак вони явно стосуються тих питань і проблем, довкола яких в СРСР точаться палкі дебати. Заяви та дії Горбачова привели до виникнення громадської думки, яка вимагає легалізації незалежних угруповань та створення незалежної преси. Інакше кажучи, лунають заклики до узаконення «суспільства» як цілком реальної та вагомої концепції та явища і відповідно — визначення його місця в радянській системі ¹⁶.

Як усе це стосується конкретних радянських націй? Як це має позначитися на «національному питанні» загалом? Передусім це має безпосереднє відношення до розуміння та життєздатності концепції «радянського народу». Вона, як побачимо, внутрішню, природно пов’язана з теорією та практикою радянського соціалізму, насамперед з концепцією держави. Як позначиться відмова від цієї концепції на майбутньому «радянського народу»?

Радянський народ

Якщо довести думку Сталіна до логічного завершення, то виявляється, що радянський апарат («у широкому розумінні цього слова») охоплює все населення Радянського Союзу. Підтекст сталінських міркувань зрозумілий: окремі радянські нації не мали права на самостійність, як і будь-які об’єднання організації. Звичайно, Сталін ніколи не говорив про це відверто. У суспільно-політичному лексиконі побутували такі поняття і вислови, як «народи СРСР» та їхнє право на самовизначення чи навіть «суверенітет» але зрозуміло, що за умов тотального контролю партії в усіх сферах суспільного життя це були пусті балачки. Поступово в ужиток увійшов інший термін — «радянський народ». Ним охоплювались усі громадяни Радянського Союзу і підкреслювалась їхня єдність, яка була вищою за національні відмінності. Згідно з офіційним тлумаченням, народи СРСР становили єдину, нерозривну спільність, основою якої була відданість марксистсько-ленінському світоглядові та партії і державі, що реалізовували відповідні ідеологічні настанови в суспільній практиці. У цьому сенсі можна вважати, що «радянський народ», за визначенням Сталіна справді був тотожним «державному апаратові».

Згідно з іншою аксіомою, єдність «радянського народу» гартувалася спільним історичним досвідом побудови соціалізму і комунізму. (Частиною цього спільного досвіду був захист «досягнень соціалізму» від зовнішніх ворогів, передусім від нацистської Німеччини у Другій світовій війні.) Таким чином, автори концепції «радянського народу» намагалися забезпечити підтримку ідеологічно легітимізованій радянській системі історичними аргументами з наголосом на спільному досвіді, отже, виникала єдність світогляду та характеру.

На початку 1920-х років керівництво новоутвореної радянської держави проголосило принцип рівності та самовизначення націй, рівності неросійських народів з росіянами. У складі Союзу Радянських Соціалістичних Республік Росія була однією з рівних складових частин. Ця схема грунтувалась на визнанні сили національних почуттів серед неросіян і в епоху націоналістичних революцій була, на думку Леніна, єдино можливим варіантом об’єднання росіян та неросійських народів в єдиній політичній структурі ¹⁷. Певною мірою це було «зниженням статусу» росіян порівняно з їхніми позиціями у царській Росії, хоча більшість із них не сприймала ці зміни серйозно. Як зауважив Річард Пайпс, Радянський Союз був «компромісом між доктриною та реальністю: спробою примирити прагнення більшовиків до абсолютної єдності і зосередження всієї влади в руках партії та тим емпіричним фактом, що націоналізм пережив колапс старого устрою». Для більшовиків це було «лише тимчасовим розв’язанням проблеми, перехідним етапом до тотально централізованої та наднаціональної всесвітньої радянської держави» ¹⁸.

Хоч нова, радянська, держава була унітарною, централізованою і тоталітарною, Пайпс зауважував, що «гарантуючи меншинам широку мовну автономію та запроваджуючи національно-територіальний принцип як основу державного політичного управління, комуністи на конституційному рівні визнали багатонаціональний характер населення Радянського Союзу». Оскільки мова й територія є дуже важливими для розвитку національної свідомості, особливо для тих неросійських народів, які набули певного досвіду самостійності під час революції, «наявність цієї суто формальної риси радянської Конституції була з історичного погляду одним із найвдаліших аспектів процесу становлення Радянського Союзу» ¹⁹.

Поразка у Великому Змаганні

Як уже зазначалося, метою створення концепції «радянського народу» була нейтралізація етнічного чинника як можливої загрози сталінській унітарній системі. Побудова соціалізму була водночас досвідом і чинником, що забезпечували єдність, набагато вищу, аніж будь-які етнічні зв’язки та почуття. Подальше просування вперед та побудова комунізму мали стати фінальним акордом у процесі єднання та злиття радянських народів. Саме це мав на увазі Хрущов, коли 1961 р. проголошував, що у 1980 р. Радянський Союз стане першою країною, яка побудувала «комунізм».

Ми не маємо достатніх підстав апріорі стверджувати, що політика творення «радянського народу» на ідеологічних засадах була приречена на провал. Як зауважив Ерік Гобсбаум, «навіть там, де спільний критерій належності до держави побудовано цілком на нетрадиційних засадах (і навіть там, де ідеологічний зміст цих засад є навмисно екуменічним), сам факт належності до однієї держави та існування інших провокує виникнення «національного» чи «націоналістичного» елементу» ²⁰. Гобсбаум підтверджує свою думку посилаючись на те, що «американізм» (незалежно від його сучасного політичного контексту), початково був «універсалістською програмою ... закликом до всіх людей стати американцями, якщо їм пасує цей вибір, ідеальною характеристикою тих, хто вже був американцем. Але це не стало гарантією від перетворення його на виразно націоналістичне гасло» ²¹.

Якщо скористатися цим аргументом стосовно радянської історії, можна було б стверджувати, що «радянське» також було універсалістською формулою, яка поступово переросла в «націоналістичне гасло». Але чи сталося саме так? Чи є поняття «радянський народ» аналогічним поняттю «американський народ»? І якщо ні, то чому? Можливо, для того щоб «радянський народ» став реальністю, необхідно було, щоб такою реальністю стала «радянська мрія», хоча б тією мірою, до якої в реальне життя ввійшла «американська мрія». Певний час навіть серед тих, хто не вірив у пророцтва Хрущова щодо «пришестя царства небесного за двадцять років», існувала віра у безпрецедентність досягнень радянської влади. Чимало західних фахівців як марксистської, так і немарксистської орієнтації визнавали, що більшовикам з усіма їхніми помилками та прорахунками все ж таки вдалося знайти досі незнаний спосіб подолання історичної відсталості Росії. Існувала згода, що «найглибшим і найтривалішим наслідком» Французької та промислової революцій є поділ світу на передові й відсталі країни. Отже, головною підставою для визнання досягнень більшовиків було те, що у 1930-ті їм нібито вдалося «знайти спосіб подолання цього розриву між «відсталими» та «передовими» ²².

Ці досягнення радянської влади справді можна було б порівняти з американськими. Проте зараз їх заперечує не хто-небудь, а перша особа радянської держави: всупереч твердженням Гобсбаума (та багатьох інших авторів) Горбачов заявляє, що росіянам не вдалося знайти нового шляху подолання відсталості. Те, що відбулося протягом 1930-х років, згодом стало, за Горбачовим, перешкодою для Радянського Союзу в його розвиткові. Зараз Радянському Союзові доводиться долати саме спадщину 1930-х. Довелося визнати, що країна і зараз відстає від Заходу в таких галузях, як наука, технології, життєві стандарти тощо. Таким чином, висновок є невтішним: виконати фундаментальне історичне завдання Революції — трансформацію Радянського Союзу в модерне суспільство та створення цивілізації, альтернативної Заходові і позбавленої його недоліків, — не вдалося. Радянська влада визнає неспроможність свого, соціалістичного, варіанта подолання відсталості та просування до модерності, варіанта, який мав бути підтвердженням вищості радянського соціалізму щодо західних досягнень. Отже, революція, розпочата останніми роками, покликана зупинити подальше відставання СРСР від Заходу.

До цього, само собою додаються й інші, не менш убивчі аргументи: те, що Гобсбаум вважає здобутками російських комуністів 1930-х років, насправді стало досягненням японських капіталістів. Це відкриття 1980-х шокувало радянську громадськість і спонукало представників молодшого покоління до вельми неприємних для влади запитань, зокрема такого: чи спроможний соціалізм узагалі змагатися з капіталізмом? Навесні 1988 р. головна молодіжна газета «Комсомольская правда» оприлюднила результати бесід зі студентами під назвою «Соціалізм: крах чи зліт?» — йшлося про те, чи не краще було б для Росії прямувати капіталістичним шляхом замість курсу, обраного у жовтні 1917 р. На питання про те, як вони уявляють своє майбутнє, деякі молоді люди відповідали: добре оплачувана робота, зручний побут, чудова техніка — «як у Японії» ²³. Японія, безсумнівно, заполонила уяву багатьох людей. Казахський письменник Олжас Сулейменов в одному з недавніх інтерв’ю зауважив: «Сьогодні наша країна опинилася за рівнем комп’ютеризації на двадцять четвертому місці. На моє запитання до японського фахівця про те, коли ми зможемо їх наздогнати, відповідь була такою: «Ніколи, бо ми також не стоятимемо на місці...» ²⁴

Зрозуміти краще, що таке «Японія» в радянському розумінні, нам допоможе західний фахівець з історії науки й технології в Росії Кендал Бейлз. Вдало порівнюючи сучасну ситуацію з епізодами імперського минулого Росії, він писав У 1986 p., на початку «перебудови»: «Прискорене економічне зростання є найголовнішим завданням, якщо радянське керівництво прагне наздогнати Захід за економічними параметрами. Фактично зараз однією з найбільших реальних загроз для Радянського Союзу є те, що ... протягом наступних кількох років Японія може не тільки наздогнати, а й перегнати Радянський Союз. Якщо це станеться, це буде величезним приниженням Радянського Союзу, масштаби якого можна порівняти хіба що з приниженням, яке пережила Росія після воєнної поразки 1905 p., з тим шоком, який уразив тоді Російську імперію. Економічна поразка Радянського Союзу від Японії може спричинити подібний шок у радянського керівництва, а може й серед усього населення... Оскільки обидві держави розпочинали свій шлях з традиційних економічних та суспільних систем приблизно одночасно — у 1860-ті, швидкий розвиток Японії, яка може обігнати Радянський Союз з його прогресуючим відставанням, у найближчому майбутньому може значно загострити питання про недоліки радянської системи, подібно до того, як поразки у Порт-Артурі, в Мукдені та біля островів Цусіма у 1904-1905 pp. загострили проблему недоліків царської Росії» ²⁵.

Згадка про російсько-японську війну 1904-1905 pp. нагадує відому промову Сталіна 1945 p., в якій він недвозначно охарактеризував перемогу СРСР над Японією у Другій світовій війні як відплату за поразку Росії на початку століття. Нова поразка від Японії, цього разу в економічному змаганні, через сорок років після цієї військової помсти може перетворитися в уяві багатьох радянських людей на надзвичайно болісний, якщо не апокаліпсичний образ.

Оцінка взаємовідношення між економічним розвитком та політичною легітимністю й ідентичністю є досить зручним засобом для аналізу ситуації в Радянському Союзі. Одним із наслідків накопичення «критичної маси» у викриттях сталінських злочинів та усвідомлення того, що нелюдські страждання і неймовірні зусилля виявилися марними в економічній сфері, також можуть відповідним чином позначитися на ставленні людей до легітимності радянської системи і навіть на життєздатності «радянського народу» як єдиної політичної спільноти.

Легітимність та ідентичність

Як відомо, поразка в російсько-японській війні 1904-1905 pp. стала безпосереднім поштовхом до Російської революції 1905 р. Царська Росія могла не бути демократичною чи ліберальною державою, але принаймні з цим можна було миритися, доки вона була великою державою. Катастрофа у війні з Японією означала для царської влади втрату авторитету та легітимності. Як зауважив Г’ю Сетон-Вотсон, це була не лише революція робітників, селян та радикальної інтелігенції проти самодержавства, це також була «революція неросійських народів проти русифікації». «Очевидно, — писав Сетон-Вотсон, — що в єдиному потоці злилися два рухи: соціальна революція мала набагато запекліший характер у неросійських регіонах, там, де в боротьбу вступали польські робітники, латвійські та грузинські селяни» ²⁶.

Зараз, коли марксизм-ленінізм втратив звичний статус провідника в майбутнє, а державі довелося дозволити певний рівень незалежності думки та дії, що стане з «радянським народом»? Оскільки історична легітимність та й сама історія радянської держави і комуністичної партії вголос визнаються сумнівними, що триматиме народи СРСР разом? Чи прискорить поразка в економічному змаганні з Японією та з капіталізмом загалом горбачовську революцію кінця 1980-х, подібно до того як поразка у війні з Японією прискорила революцію 1905 p.? Які сфери зачепить ця революція — буде вона переважно політичною чи соціальною, чи національною, або стане комбінацією революцій у цих сферах, як це було 1905 p.?

Повертаючись до першого питання, зауважимо, що реальність існування «радянського народу» як такого відкрито піддається сумніву, хоч верхи радянського істеблішменту виступають на захист цієї концепції. Один із них, головний авторитет брежнєвської епохи в галузі національного питання і протягом тривалого часу директор Інституту етнографії Академії наук СРСР Юліан Бромлей (лише у квітні 1989 р. його замінив на цій посаді Валерій Тишков) вважає, що «радянський народ» — це реальна спільнота, яку об’єднують спільні соціалістичні риси. Це — «метаетнічна спільнота» ²⁷.

На захист концепції «радянського народу» виступає також відомий публіцист і політичний коментатор, голова радянського Комітету Миру, Генріх Боровик. На XIX партійній конференції Боровик виступив проти тих, хто називає «радянський народ» винаходом, чи «выдумкой». «Радянський народ» не є вигадкою. На щастя, він — реальність». «Ми говоримо, — вів далі Боровик, — про піднесення національної самосвідомості. Це чудово. Тільки не за рахунок радянської національної самосвідомості. Самосвідомості громадян Радянського Союзу та радянського патріотизму» ²⁸.

Той факт, що ці видатні захисники концепції «радянського народу» тлумачать її настільки по-різному, є додатковим свідченням сучасної ідеологічної плутанини, якщо не кризи. Бромлей трактує «радянський народ» як метаетнічну спільноту, Боровик називає її національною. Брак розуміння базової концепції свідчить на користь висновків, яких доходить інша відома постать, історик Юрій Афанасьєв. Він говорить про «вакуум ідентичності» в СРСР. Історична пам’ять, за Афанасьєвим, є найважливішим, формотворчим елементом суспільної ідентичності. Унаслідок «систематичного руйнування колективної пам’яті» за часів Сталіна та Брежнєва «виникла криза ідентичності в нашому сучасному суспільстві». Відповідно утворився ідеологічний «вакуум ідентичності», в якому знаходять собі «життєвий простір такі шовіністичні антисемітські групи, як наприклад, «Память», які, заграваючи з ірраціональними, тими, що легко збуджуються, елементами, здатні запропонувати свій варіант ідентичності — антиісторичний, міфічний, расистський — усе що завгодно, але це вже інша проблема» ²⁹. Згадка про «Память», екстремістську російську націоналістичну організацію, вимагає уважнішого погляду на ситуацію на «исконно русских землях», на те, що відбувається серед самих росіян. У післябрежнєвському Радянському Союзі російський націоналізм як форма самоствердження є одним із найпотужніших напрямів. Розглянемо це явище в контексті ширшої проблеми — спадщини імперської Росії в сучасній радянській політиці. Яким чином сучасний російський націоналізм повертає до порядку денного проблеми, які не вдалося розв’язати царській Росії? Чи прагнуть росіяни як нація вийти з Радянського Союзу?

Дерадянізація Росії

Загальновідомо, що Сталін та його наступники — Хрущов, Брежнєв, Андропов і Черненко — вдавалися до маніпуляцій із символами російської державності і дотримувалися політики русифікації неросійських народів. Але не менш відомим є той факт, що одночасно радянське керівництво не давало простору і російській нації, не дозволяючи їй існувати незалежно від партії та держави, — російську націю було розчинено в сталінській державі. Офіційна пропаганда всіляко підносила «великий російський народ» та «Росію» у такий спосіб, що це ображало представників неросійських народів і дратувало багатьох росіян. Водночас російська нація, культура та історія були об’єктами Цілеспрямованих політичних маніпуляцій. Радянський учений Гавриїл Попов зазначив, що Сталін використовував певні елементи національної російської історії та історичної свідомості для того, щоб перетворити росіян на слухняне знаряддя своєї влади ³⁰. (Зокрема, йшлося про викорінення традицій вільнодумства та свободи.) Іншими словами, Сталін та його наступники створювали той образ «Росії», який відповідав потребам системи.

Цілком зрозуміло, що саме росіяни мали бути першими, хто намагався висловити свої національні прагнення в умовах перебудови. Навіть за умов, коли партія маніпулювала їхньою національною ідентичістю, росіяни мали необхідну інфраструктуру: журнали, дослідницькі установи, театри, видавництва тощо — все те, що значно полегшувало їм завдання самореалізації в культурній сфері порівняно з українцями чи грузинами. Росіянам було набагато легше визволитися з-під «радянськості» саме тому, що вони мали цю добре розвинену інфраструктуру і завжди користувалися особливим привілеєм «провідної нації» та «старшого брата». Мета Сталіна — поглинення суспільства державою — не була доведена до кінця саме в культурній сфері, отже, цілком природно, що художники, письменники, режисери були в перших лавах тих, хто почав відстоювати свою незалежність. Якщо спробувати описати їхні досягнення однією фразою, можна сказати, що вони добилися «дерадянізації російської культури». Оскільки культура є визначальною ознакою нації, питання про «дерадянізацію Росії» перетворилося на важливий політичний чинник.

Недавні зрушення в сфері російської культури загальновідомі. Творчі здобутки багатьох першорядних письменників, окремі твори або весь доробок яких донедавна було заборонено — Анни Ахматової, Михаїла Булгакова, Євгенія Замятіна, Бориса Пастернака, Володимира Набокова, — уперше стали надбанням широкої громадськості.

Те саме можна сказати про багатьох російських дорадянських чи нерадянських істориків, філософів, мислителів (Ніколая Карамзіна, Петра Чаадаєва, Сергея Соловйова, Василія Ключевського). Поступово це приводить до значної переоцінки деяких радянських постатей та їхніх досягнень. (Цю тенденцію можна проілюструвати, наприклад, спробами «розвінчати» Горького та Маяковського.) Серед видатних творців епохи після 1917 р. найбільшою повагою зараз користуються ті, хто постраждав від радянського режиму. Саме в цьому полягає суть «дерадянізації» російської культури.

Іншим елементом нової, «дерадянізованої Росії» можна вважати нову роль Російської православної церкви, яка стала очевидною під час святкування тисячоліття запровадження християнства на Русі. Православна церква залишається єдиною російською інституцією в СРСР, яка репрезентує дорадянську Росію, Росію без Комуністичної партії і Леніна. «Православна церква, — зазначає Едвард Л. Кінан, — «поступово повертає собі роль, яку визнавали за нею як її прихильники, так і вороги, — роль єдиної автентичної російської національної інституції» ³¹ .

Виникнення такого складного явища, як російський націоналізм, не залишилося поза увагою західних дослідників, серед яких варто згадати Александра Янова, Джона Б. Данлопа та Діну Ром Шпехлер. Він також породив певні політичні сподівання, які в найкращому випадку виглядають передчасними. Зокрема, Девід А. Моро, який вважає «становлення нової національної свідомості серед етнічних росіян» найважливішим зрушенням у внутрішньому радянському житті останніх десятиліть», очікує, що «росіянізація» Радянського Союзу може підштовхнути «Росію» до відмови від її всесвітньо-комуністичних амбіцій. Це, в свою чергу, вплине на формування нової американської стратегії, яка «спрямовується на те, щоб заохочувати радянську державу до переходу від сучасної, ідеократичної, тоталітарної побудови до більш традиційної національної держави з націоналістичною, а не комуністичною спрямованістю. Такий розвиток, якщо вдасться його започаткувати, значно послабить корінні причини радянської агресивності» ³².

Цілком очевидно, веде далі Моро, що «росіяни аж ніяк не належали до привілейованих націй під радянською владою — після 1917 р. їхній народ та культура зазнали репресій, набагато масштабніших, аніж менші нації». Російське домінування — міф, який «легко підживлювати з огляду на імперське минуле Росії та зовнішній імідж радянської держави (багатонаціональна імперія, якою керує російська столиця, з російською як офіційною мовою)». Моро розвінчує цей міф; на його думку, надаючи власному пануванню над іншими народами російського імперіалістичного характеру, режим переводить незадоволення інших націй з комуністичної держави на російську національність» ³³.

Моро не цікавиться тим, якою може бути реакція неросійських народів, якщо Радянський Союз перетвориться на російську «національну державу» — варіант, який йому так подобається. Ідея про те, що перетворення «росіянства» на офіційну державну ідеологію та спрямування незадоволення неросійських народів стосовно росіян на ненаціональний режим зменшить це незадоволення, здається не надто переконливою.

Ототожнюючи Радянський Союз і Росію, Моро висловлює думку, досить поширену серед західних авторів. Зокрема, як вважає автор рецензії на книгу Марка Френкленда «Шостий континент: Росія і Михайло Горбачов» Алістер Мак-Олі, автор «дещо помиляється стосовно російського націоналізму». Він «подає чудовий образ не стільки Радянського Союзу в цілому, скільки Росії». Френклендові вдалося передати «майже містичну гордість росіян їхньою мовою і літературою, їхнє самоототожнення з селами, полями та лісами російської глибинки. Складається враження, що він сам поділяє цю гордість». Однак, зауважує Мак-Олі, Френклендові «не вдалося передати почуття напруженості, яке виникає на основі того факту, що Радянський Союз — держава багатонаціональна і росіяни, про яких він пише з такою любов’ю, складають лише трохи більше половини її населення» ³⁴.

Неросійські народи

Інша половина населення СРСР не залишається байдужою до відродження Росії. Український письменник Павло Загребельний поставив питання, яке є досить характерним у цьому контексті. Зауваживши, що останнім часом багато говорять про російський патріотизм, він запитує: чому не йдеться про український патріотизм? Якщо відбувається повернення до читачів праць таких російських істориків, як Ключевський, Соловйов та Карамзін, чому б не почати перевидання «Історії України-Руси» Грушевського, — праці, яка є вельми важливою для українського патріотизму? ³⁵

Будучи свідками повернення некомуністичних постатей та інститутів як частини російської етнічної та національної спадщини, неросійські народи можуть лише визнати, що це — не їхня спадщина. Їхня відповідь на дерадянізацію Росії — реабілітація їхніх власних культурних постатей як з радянської, так і з дорадянської історії, передусім тих, кого було сплюндровано Сталіним. Очевидно, Що поштовхом до цих зрушень і приводом до їхньої легітимізації стали відповідні події в Росії, за якими пильно стежили в неросійських республіках. «Як показують нам наші російські брати, треба любити свою мову, вивчати свою історію, реабілітувати репресовані історичні постаті» — на таку сентенцію досить часто можна натрапити на сторінках неросійських культурницьких часописів або почути на різних зібраннях.

Якщо повернутися до більш специфічного питання — про релігію, неважко помітити, що відкрита інкорпорація православ’я в російську національну ідентичність не лише сприяє подальшій дерадянізації Росії, але й дедалі більше відокремлює росіян від інших радянських народів. Особливо цей процес ускладнює відносини росіян з українцями та білорусами — з двох головних причин. По-перше, радянська держава, у повному порозумінні з Російською православною церквою, заборонила окремі Білоруську та Українську православні церкви. При цьому російська церква й надалі трактує два східнослов’янських народи як частину «русской» нації. По-друге, держава наочно продемонструвала своє безпосереднє втручання в релігійні справи, заборонивши уніатську церкву. В сучасному радянському контексті реабілітація російського православ’я є також відродженням старої імперської спадщини — царської політики заперечення окремої ідентичності українців та білорусів, включаючи окрему релігійну ідентичність ³⁶.

Російсько-українські та російсько-білоруські відносини стосуються народів, які мають довготривалі історичні культурні та релігійні зв’язки; національне питання загалом в СРСР має значно складніший характер і структуру. Ця складність і багатоаспектність є спадщиною імперської Росії. Згадаймо балтійські народи з їхньою протестантською та католицькою традиціями, німецькими, польськими та шведськими історичними зв’язками і живою пам’яттю про незалежну державність міжвоєнного періоду. Згадаймо народи, які Дж. Армстронг називає «організованими діаспорами», — євреїв, вірмен та німців. У минулому вони відігравали ключову роль як «новатори та організатори», і зараз постає питання, чи дозволить їм панівна нація відігравати таку саму роль у спробах Радянського Союзу модернізуватися ³⁷.

Вірмени, звісно, не лише діаспорна нація, вони, подібно до сусідів-грузинів, мають власну територію та республіку. Нещодавні заворушення в Нагірному Карабаху зазвичай коментують як вірменсько-азербайджанський територіальний конфлікт. Це відповідає дійсності, хоч загалом нюансів у цій історії набагато більше. Аналізуючи мусульмансько-християнські відносини в Югославії та Радянському Союзі, Дж. Армстронг нагадує нам: «усі три великі імперії, які ділили між собою Східну Європу перед Першою світовою війною, — Австро-Угорська, Османська та Російська, — виникли у процесі боротьби між ісламом і християнством. Події останнього часу засвідчують велику, неймовірну усталеність окремої ісламської культури. Можна очікувати, що в майбутньому Східна Європа становитиме не одну систему національного устрою, а два окремих типи: «християнський» та «ісламський» ³⁸.

Останній тип, зазначає Армстронг, включає не лише Близький Схід, але й «численні мусульманські нації» в Югославії та СРСР. «Ці нації, — веде далі Армстронг, — мають набагато тісніші зв’язки з північним поясом Близького Сходу (Афганістан, Іран, Турція), ніж з історичними православними центрами (Москва, Белград), які домінують над їхніми сучасними державними інституціями. Сьогодні, зрозуміло, обидва ці центри формально є леніністськими...

Стабільність існування розбіжностей між націями мусульманського та християнського типів відображає несумісність життєвого укладу та історичних символів набагато виразніше, ніж очевидний релігійний розкол, хоч релігійне відродження, у свою чергу, набирає сили саме на основі відмінності традицій. Несумісність життєвого укладу підтверджується об’єктивними суспільними характеристиками (передусім демографічними), і не меншою мірою — груповою психологією... З огляду на посилення цих розбіжностей будь-яка спільність, яка складається з ісламських та християнських націй, може стати нестабільною» ³⁹.

Можна висловлювати різні припущення щодо впливу на мусульманські народи Радянського Союзу процесу «дерадянізації Росії» та прагнення Москви стати менш леніністською у намаганнях утримати свій статус великої держави. Можна було б, наприклад, поцікавитися думкою корінних жителів Ташкента, Самарканда чи Бухари або мешканців Новосибірська та Владивостока стосовно ідеї Горбачова про належність Радянського Союзу до «Європи від Атлантики до Уралу» ⁴⁰. Чи почувають вони себе «вдома» у Європі, яку Горбачов називає «нашим спільним домом»? ⁴¹

З іншого боку, можна собі уявити, що ці «проєвропейські» розмови викликають вельми позитивні почуття в Ризі, Вільнюсі, Львові та Києві. Ідея спільності з Європою цілком очевидно зустріне підтримку деяких людей у Москві, і навіть більшої кількості — у Санкт-Петербурзі.

Слід наголосити на тому, що лише частина росіян може погоджуватися з тим, що Європа — це «дім» для Росії в цілому чи для її частини. Як і напередодні 1917 р. росіяни далі сперечаються щодо своєї ідентичності.

ВИСНОВКИ

Історія свідчить, що єдність багатоетнічних спільностей значною мірою залежить від бажання панівного елементу не абсолютизувати власне етнічне «я». Прагнення держави до асиміляції різних груп є недостатньою умовою; панівний етнічний складник держави також має або визначити своє місце в ширшій територіальній, політичній та ідеологічній структурі, або розчинитися в ній. Отже, виникли такі категорії, як американці, а не «білі англосакси-протестанти»; османи, а не «турки»; британці, а не «англійці»; іспанці, а не «кастильці».

Перспектива виникнення нової, справді спільної, єдиної радянської політичної ідентичності значною мірою залежатиме від готовності росіян розчинитися у ширшій політичній спільності, яка охоплюватиме всі народи держави. Життєздатність «радянського народу» залишається вельми проблематичною через причини, про які ми вже згадували: звідки візьметься «радянський народ», якщо фактично немає «радянської влади» в Радянському Союзі — в країні, де політична влада належить Комуністичній партії, а не всенародно обраним Радам?

В історії імперської Росії були часи, коли той, хто називав себе «россиянином» у політичному чи радше навіть династичному розумінні, не обов’язково був етнічним «русским». Сьогодні, коли росіяни намагаються відновити свою національну пам’ять і російську національну ідентичність, для інших народів СРСР ставлення росіян до ідеї «радянського народу» стає цілком зрозумілим: у них немає жодного наміру шукати іншої назви для своєї країни, ніж «Россия», та іншого імені для себе крім «русские». Вони — «русские», а не «радянські», люди, «русский», а не «радянський», народ.

Це не означає, що всі росіяни мають чітке уявлення про те, які саме частини Радянського Союзу є Росією або кого можна вважати росіянами, а кого ні. Різноманітних і просто суперечливих пропозицій щодо цього вистачає ⁴². Деякі росіяни, здається, готові прийняти РРФСР як свою батьківщину саме у межах СРСР. Інші ототожнюють із Росією весь Союз, хоч при цьому не обов’язково вважають усіх радянських громадян своїми співвітчизниками у цій «Росії».

Сьогодні ще одне спрямування російської думки, чи, краще сказати, модель, або образ, «Росії» знаходить собі прихильників у Радянському Союзі. Йдеться про «євразійство», ідейний зміст якого вдало узагальнив Крістоф: «... євразійський образ Росії ототожнює її з величезним континентальним простором від Карпат до Тихого океану, простором, зеленими рівнинами якого від Монголії до прип’ятських трясовин століттями вільно пересувалися його володарі — кочові племена. Євразійські степи, згідно з цим образом, були колискою імперської державної ідеї, а росіяни керують імперією, яка існувала ще до них. «Россия» існувала ще до того, як з’явилася «русская Россия». Росіяни успадкували цей культурно-політичний домен і разом із ним — телеологічний першопоштовх, суть якого визначено історією та географією. Вони — некочові нащадки кочових народів; вони відбудували імперію монголів з її західної околиці. Інакше кажучи, в євразійській ідеї Росії поєднуються дві історичні реальності та епохи, і з суто логічного, і з історичного погляду — це вулиця з двостороннім рухом: колись була європейська Азія, зараз — азійська Європа» ⁴³.

Згідно з євразійською ідеєю, народи старої імперії мали спільне минуле, яке передувало як царизмові, так і радянському комунізмові. Ці зв’язки зміцнювалися в епоху середньовіччя, в часи так званого «монгольського ярма». Таким чином, Росія була як азійською, так і європейською, коротко кажучи, особливою «євразійською» державою.

«Євразійство» виникло понад сімдесят років тому, однак воно стало на часі в сучасних національних дебатах. Наприкінці 1980-х стало зрозумілим: те, що Пайпс колись охарактеризував як «суто формальну рису радянської Конституції», перетворилося на реальність. Ще на початку 1920-х років деякі росіяни зрозуміли першорядну важливість цих революційних зрушень у становищі неросійських народів і відповідно — самих росіян як нації. Одним з найвидатніших представників «євразійства» був князь Микола Трубецькой. На особливу увагу сьогодні заслуговує його спроба узгодити доктрини «євразійства» з наслідками Російської революції. У 1927 р. Трубецькой доводив, що російська нація зберегла єдність держави, жертвуючи своїм «попереднім становищем єдиного господаря держави», — в іншому випадку остання могла б розпастися на декілька незалежних утворень. Неросійські народи здобули у цій державі статус, якого вони ніколи не мали раніше, а росіяни позбулися звання правлячої нації. Російська нація «більше не володар маєтку, вона лише перша серед рівних». Неросійські народи здобули права, які «ніколи більше не порушуватимуться» ⁴⁴.

Цілком очевидно, що «євразійство» є доктриною, яка на основі історичних та культурних аргументів боронить єдність сучасного СРСР, єдність, яка опинилася під загрозою внаслідок занепаду марксизму-ленінізму. (При цьому визнається можливість відокремлення балтійських народів, якщо такі прагнення здобудуть масову підтримку в Ризі, Таллінні та Вільнюсі.) Можна також припустити, що євразійство є першою спробою запобігти піднесенню антиросійського мусульманського сепаратизму, про потенціальні можливості якого говорить Армстронг. Чи стало євразійство в сучасному СРСР впливовою політичною течією, ще важко сказати. Проте в нього є поважний прихильник серед інтелігенції. Ідею, згідно з якою СРСР не є ані російською, ані слов’янською державою, а являє собою державу водночас слов’янську і тюркську, європейську та азійську, християнську та мусульманську, пропагує Лев Гумільов. Із зрозумілих причин партія не заохочує поширення «євразійства», однак такі погляди вже з’являються у друкованих виданнях ⁴⁵. Водночас здається, що така модель Росії навряд чи викличе ентузіазм серед ленінградської та московської інтелігенції, яка охоче включає у свій духовний світ Париж, Нью-Йорк чи Мюнхен і, мабуть, дуже рідко — Улан-Уде чи Караганду.

Панівною політичною течією в Радянському Союзі сьогодні є «етатизм», або «імперський націоналізм», хоч ці назви уживають переважно її критики. Можна сказати, що ця течія є своєрідним комуністичним перевиданням доктрини «офіційної народності» — з тією відмінністю, що марксизм-ленінізм заступив місце православ’я, а партійна влада — самодержавства. Будучи безумовно позанаціональною ідеологією, марксизм-ленінізм у сталінські часи перетворився, за визначенням Роберта Такера, на «неоцаристський марксизм», або «імперський більшовизм» ⁴⁶. Такер також характеризує сталінізм як «націоналістичне та імперіалістичне більшовицьке відхилення, крайній правий більшовизм» ⁴⁷. Утім, подібно до того як апологети царизму не мали чіткого уявлення щодо «народності», радянські ідеологи мають проблеми з визначенням природи «радянського народу». Етатистський імперський націоналізм не визнає політичну свободу бажаною метою для росіян — особливо там, де він може загрожувати територіальній єдності держави.

Серед росіян, які виступають проти імперської ідеї в принципі, можна було б згадати Олександра Зінов’єва (правда, він не надто конкретний у своїх формулюваннях щодо деталей). Декілька років тому в одному з інтерв’ю Зінов’єв зауважував, що його «єдиною турботою є майбутнє російського народу». Бажаючи бачити «російський народ освіченим, культурним та впевненим у собі, здатним не лише користуватися багатством світової культури, а примножувати його» — це мало б «вивести росіян з їхньої багатовікової відсталості та залежності», — Зінов’єв був свідомий того, що «у межах радянської імперії російському народові не вдасться досягнути жодної із згаданих цілей» ⁴⁸.

Важко сказати, наскільки численними та впливовими є ті росіяни, які поділяють погляди Зінов’єва щодо імперії. Нещодавно в радянській пресі з’явилися публікації, що містять критику світогляду, який отримав назву «імперської свідомості». Зокрема, ленінградський історик Євген Анисимов пов’язує сучасне загострення національних відносин у радянському суспільстві з різноманітними та серйозними недоліками у трактуванні історії народів СРСР, передусім з «рецидивами имперского сознания». Анисимов наводить цитати-приклади «імперського» мислення стосовно таких питань, як завоювання Кавказу та «проблема Шаміля», і звертає увагу на те, що «взагалі нічого не говорилося про поділи Польщі, придушення польських повстань чи угорського повстання 1849 p.», а якщо про них і згадувалося, то лише «езопівською мовою» ⁴⁹.

Приклади, наведені Анісімовим, свідчать лише про те, що Радянський Союз справді сприймається саме як спадкоємець царської імперії, або ж про те, що імперія сприймається як «Радянський Союз, але ще без цього імені». Цікаво, що комуністична влада у Польщі ставилася до критики царської Росії як до нападок на Радянський Союз, фактично визнаючи спадкоємність, якщо не ідентичність, цих двох Держав. За часів Герека (1970 — 1980) польські цензори Цілком офіційно заявляли, що партія вважає критику царизму замаскованою критикою Радянського Союзу. Відповідно деякі твори Адама Міцкевича (1798 — 1855) десятиліттями не публікувались, а науковцям не дозволялося писати на такі теми, як царська русифікація Польщі або заслання поляків до Сибіру ⁵⁰.

Немає нічого дивного в тому, що «імперська свідомість» або «імперський світогляд» як спадщина царської Росії особливо очевидно даються взнаки в сучасних українсько-російських відносинах. Ще напередодні 1917 р. видатний учений Володимир Вернадський написав статтю про ставлення царської держави (та російського «суспільства») до «українського питання» — воно здається на диво актуальним сьогодні і може сприйматися як критика сучасної радянської політики щодо України ⁵¹.

Нинішній керівник Радянського Союзу демонструє свою відданість політиці, для успішного втілення якої потрібне відродження громадянського суспільства. Проте в радянській реальності громадянське суспільство є чимось відмінним від того, що мав на увазі Ернест Баркер, коли він наголошував на відмінності між «державою», тобто юридично-правовою сферою, та «суспільством», тобто сферою суспільного життя. Відновлення «суспільства» в Радянському Союзі неминуче і негайно приводить до утворення великої кількості спільностей, які претендують на те, щоб виконувати функції «держави», тобто діяти як суверенні нації. Найдраматичнішим прикладом того, що може статися, коли партія насправді обмежує свою владу або просто не застосовує її, може бути конфлікт між Вірменією та Азербайджаном.

Якою буде відповідь Москви, якщо неросійські народи вкотре перетнуть «межу дозволеного»? Що трапиться, якщо росіяни добиватимуться втілення свого націоналістичного кредо й намагатимуться перетворити Радянський Союз на російську національну державу, вільну від марксизму-ленінізму та Комуністичної партії?

Американський фахівець з національного питання в СРСР Пол Гобл пише: «... можливо зараз Горбачов починає розуміти те, про що вже давно думали дослідники цієї частини світу, а саме: що демократична Росія є можливою, однак значно демократизований Радянський Союз, мабуть, є поняттям, яке містить внутрішню суперечність» ⁵². Подібну думку за двадцять років до Ґобла, у 1969 p., після придушення «празької весни», висловив чеський історик Мілан Шванкмайєр. У статті, присвяченій Миколі І та його боротьбі проти революційних рухів у Європі 1848 — 1849 рр., він писав, що «Російська імперія постійно відчувала загрозу дезінтеграції, запобігти якій можна було лише за допомогою жорсткого централізованого правління». «Громадянські права» є загрозою самому існуванню багатонаціональних імперій, саме тому 1849 р. Росія вдалася до інтервенції — громадянські права та національне самовизначення «загрожували основам російського самодержавства» ⁵³.

Чи не може статися так, що одного дня реформатор Горбачов опиниться віч-на-віч з проблемами, які свого часу стояли перед реакціонером Миколою І? Якщо це трапиться, чи діятиме він в інший спосіб? Пол Гобл має сумніви щодо цього. Якщо він помиляється, а Радянський Союз перетвориться на демократичну спільність, залишаючись при цьому багатонаціональним утворенням, виникне потреба не лише у подоланні «імперської свідомості» — цього специфічного ставлення до неросійських народів у межах СРСР та не менш специфічного поводження з деякими іншими державами, наприклад Польщею. Доведеться шукати спосіб, як задовольнити прагнення народів СРСР (включаючи росіян) до політичної автономії та культурного самовираження і водночас — довести їм переваги збереження ширшої, наднаціональної структури, де жодна нація не матиме верховенства над іншими. Тим часом імперська свідомість і надалі процвітає в СРСР через сімдесят років після падіння імперії. Відповідно можна припустити, що це — або «хибна свідомість», або імперія ще насправді не померла й умов для згаданої рівності націй ще не створено.

Перекладено за: The Imperial Legacy and the Soviet Nationalities Problem // Szporluk R. Russia, Ukraine and the Breakup of the Soviet Union. — Stanford, CA: Hoover Institution Press, 2000 (вперше англійською мовою опубліковано 1990 р.)

ПРИМІТКИ

 ¹ Цілком зрозуміло, що наводячи та цитуючи досить стандартну літературу в такій статті, я наражаюся на звинувачення у поверховості, однак вважаю за необхідне згадати деякі праці як досить важливі для розуміння даної теми. Національне питання як один з найважливіших аспектів російської історії особливо докладно проаналізовано в двох книгах Г’ю Сетона-Вотсона: Seton-Watson Н. The Decline of Imperial Russia, 1855 — 1914. — New-York: Praeger, 1961; The Russian Empire, 1801 — 1917. — Oxford: Oxford Univ. Press, Clarendon Press, 1967. «Російська проблема» в різноманітних її проявах, включаючи питання про історичну перервність та безперервність, аналізується багатьма дослідниками в двох колективних працях: Conquest R. (ed.) The Last Empire: Nationality and the Soviet Future. — Stanford: Hoover Institution Press, 1986; та Allworth E. (ed.) Ethnic Russia in the USSR: The Dilemma of Dominance. — New York: Pergamon, 1980. Докладніше про більшовицьку політику щодо націоналізму див.: Pipes R. The Formation of the Soviet Union: Communism and Nationalism, 1917 — 1923, rev. ed. — New York: Atheneum, 1968. Про сучасні, радянські проблеми див.: Cracraft J. (ed.) The Soviet Union Today: An Interpretive Guide, — 2d ed. — Chicago: Univ. of Chicago Press, 1988.

 ² Докладніше, з посиланням на спеціальну літературу, див.: Szporluk R. The Ukraine and Russia // R. Conquest (ed.) The Last Empire, pp. 151-182, а також: Шпорлюк P. Комунізм і націоналізм. Карл Маркс проти Фрідріха Ліста. К.: Основи, 1998; Pipes R. Russia under the Old Regime. — New York: Charles Scribner’s Sons, 1974 — в останній праці подається повномасштабний розгляд російської держави як «патримоніальної» та ідеології «патримоніалізму».

 ³ Kristof Ladis K. D. The Russian Image of Russia: An Applied Study in Geopolitical Methodology // Ch. A. Fischer (ed.) Essays in Political Geography. — London: Methuen, 1968. p. 350.

 ⁴ Ibid. — P. 349-350.

 ⁵ Ibid. — P. 356 — 364. Ті, хто вважає Київську Русь основою Росії, за визначенням відкидають думку про українців як націю, відмінну від росіян. У «московітській» та «петербурзькій» моделях нації таке ставлення чітко не сформульоване, але цілком очевидно, що прихильники цих моделей віддають йому належне.

 ⁶ Ленін В. І. Про право націй на самовизначення // Повн. зібр. тв. — К., 1972.-Т. 25.-С. 246.

 ⁷ Горбачев М. С. Доклад ЦК КПСС «О перестройке и кадровой политике партии» // Правда. — 1987. — 28 января. — С. 1 — 5.

 ⁸ Горбачев М. О ходе реализации решений XXVII съезда КПСС и задачах по углублению перестройки. Доклад на XIX Всесоюзной парт. конф. 28 июня 1988 г.: // Правда. — 1988. — 29 июня. — С. 2 — 7.

 ⁹ Там само.

 ¹⁰ Там само.

 ¹¹ Сталіни. В. До питань ленінізму//Твори. — К., 1949.— Т. 8. — С. 36 — 39.

 ¹² Там само. — С. 37.

 ¹³ Щодо спроб соціалізму звільнитися від традиційного етатистського тягаря та впровадити в соціалістичну доктрину прагматичні елементи дихотомії «держава — громадянське суспільство» див. працю: Keane J. Democracy and Civil Society: On the Predicaments of European Socialism, the Prospects of Democracy, and the Problem of Controlling Social and Political Power. — London: Verso, 1988; Keane J. (ed.) Civil Society and the State: New European Perspectives. — London: Verso, 1988.

 ¹⁴ Barker E. Principles of Social and Political Theory. — Oxford: Oxford Univ. Press, Clarendon Press, 1956. — P. 4.

 ¹⁵ Ibid.

 ¹⁶ Зауважимо, що доки всі ці бажані зміни відбудуться в реальному житті, варто шукати принаймні елементів незалежного суспільства. Цей термін впроваджено Гордоном Скіллінгом для означення явищ, які пов’язані з відходом від сталінізму у Східній Європі та останнім часом — у Радянському Союзі. Скіллінг вважає, що «незалежне суспільство» є важливим явищем, помітною модифікацією попередньої моделі, але водночас застерігає від сприйняття цього терміна в рамках класичної дихотомії «громадянське суспільство — держава». Він, зокрема, наголошує на тому, що «незалежне суспільство» не має юридичне визнаної автономії, незалежності, водночас держава, з якою це «незалежне суспільство» має співіснувати не є Rechstaat. (Skilling G. H. Samizdat and Independent Society in Central and Eastern Europe. — Balingstoke: MacMillan, 1988). Я дякую професору Скіллінгові за його зауваження щодо попереднього варіанта цієї статті.

 ¹⁷ Pipes R. The Formation of the Soviet Union. Ця праця є зразковим стандартним викладом та аналізом подій 1917 — 1923 pp. Короткі, у стилі енциклопедичних статей нариси історії найбільших радянських народів див.: Katz Z., Rogers R., Harned F. (eds.) Handbook of Major Soviet Nationalities. — New York: Free Press, 1975. Детальніший виклад моїх поглядів на цю проблему у ширшому контексті взаємин між націоналізмом і комунізмом див.: Шпорлюк Р. Комунізм і націоналізм. Карл Маркс проти Фрідріха Ліста.

 ¹⁸ Pipes R. The Formation of the Soviet Union. P. — 296.

 ¹⁹ Ibid. — P. 296 — 297.

 ²⁰ Hobsbawm E. J. Some Reflections on Nationalism // T.J.Nossiter, A.H.Hanson, S.Rokkan (eds.) Imagination and Precision in the Social Sciences: Essays in Memory of Peter Nettl. — London: Faber & Faber, 1972. — P. 395.

 ²¹ Ibid.

 ²² Hobsbawm E. J. The Age of Revolution, 1789 — 1848. — New York: New York American Library, 1962. — P. 217.

 ²³ Комсомольская правда. — 1988. — 27 марта. — C.I.

 ²⁴ Там само. — 1988. — 3 июня. — С. 2.

 ²⁵ Bailes К. Е. Science and Technology in the Soviet Union: Historical Background and Contemporary problems // A.Dallin and C.Rice (eds.) The Gorbachev Era. — Stanford: Stanford Alumni Association, 1986. P. 69-70.

 ²⁶ Seton-Watson H. Nations and States. An Inquiry into the Origins of Nations and the Politics of Nationalism. — Boulder, Colo.: Westview Press, 1977. — P. 87. Цит. за: Anderson B. Imagined Communities: Reflections on the Origin and Spread of Nationalism. — London: Verso, 1983. — P. 84.

 ²⁷ Бромлей Ю. Быть цементирующей силой // Сов. культура. — 1988. — 25 июня. — С. 8.

 ²⁸ Боровик Г. Речь на XIX партийной конференции // Правда. — 1988. - 2 июля. — С. 3.

 ²⁹ Афанасьев Ю. Перестройка и историческое знание // Лит. Россия. — 1988. — 17 июня. — С. 9.

 ³⁰ Попов Г. X., Аджубей Н. Память и «Память» // Знамя. — 1988. — №1. — С. 192- 193.

 ³¹ Keenan E. L. The Millenium of the Baptism of Rus’ and Russian Self-Awareness // Harriman Inst. Forum 1. — 1988. — N 7. — P.3.

 ³² Moro D. A. The National Rebirth of Russia: A U.S. Strategy for Lifting the Soviet Siege // Policy Review. — 1988. — N 43. — P.2.

 ³³ Ibid. — P.S.

 ³⁴ McAuley A. Ready for Action // Times Literary Supplement (London). — 1987. — 14 August. -P. 883.

 ³⁵ Справі перебудови — творчу ініціативу // Літературна Україна. — 1988. — 28 липня. — С. 1.

 ³⁶ Див.: Szporluk R. Ukraine and Russia // Conquest R. The Last Empire. — P. 162- 163, 177.

 ³⁷ Armstrong J. A. Toward a Framework for considering Nationalism in East Europe // Eastern European Politics and Societies. — 1988. — N 2. — P. 280 — 305; див. також: Armstrong J. A. Mobilized and Proletarian Diasporas // American Political Science Review 70. — 1976. — N2. — P. 403-404.

 ³⁸ Armstrong J. A. Toward a Framework... — P. 3.

 ³⁹ Ibid. — P. 302.

 ⁴⁰ Промова Горбачева у Празі (1987 p.). Цит. за: Dawisha K. Eastern Europe, Gorbachev and Rreform: The Great Challenge. — Cambridge: Cambridge Univ. Press. — P. 192.

 ⁴¹ Ibid.

 ⁴² Детальніший аналіз проблеми див. у цій збірці у статті: «Дилеми російського націоналізму».

 ⁴³ Kristof Ladis K.D. Op. cit. — P. 363.

 ⁴⁴ Трубецкой Н.С. Общеевразийский национализм // Евразийская хроника (Париж). — 1927. — № 9. -С. 24 — 25.

 ⁴⁵ Афанасьев Ю. Прошлое и мы // Коммунист. — 1985. — №14. — С. 110. Подається досить зневажлива характеристика євразійства.

 ⁴⁶ Tucker Robert С. Political Culture and Leadership in Soviet Russia: From Lenin to Gorbachev. — New York: Norton, 1987. P.87, 97.

 ⁴⁷ Ibid.

 ⁴⁸ Urban G. Portrait of a Dissenter as a Soviet Man: A Conversation with Alexander Zinoviev // Encounter 62. — 1984. — N 4. — P.23.

 ⁴⁹ Анисимов Е. В. У журнала должна быть своя позиция (материалы круглого стола «Историческая наука в условиях перестройки», // Вопр. истории. — 1988.-№3.-С. 17.

 ⁵⁰ Белые пятна: от эмоций к фактам // Лит. газета. — 1988. — 11 мая. — С. 14.

 ⁵¹ Вернадський В. І. Українське питання і російська громадськість // Молода гвардія. — 1988. — 12 берез.

 ⁵² Goble P. Gorbachev and the Soviet Nationality Problem // Friedberg M., Isham H. (eds.) Soviet Society under Gorbachev. — Armonk, N.Y.: M.E. Sharpe, 1987. — P.99.

 ⁵³ Svankmajer M. The Gendarme of Europe // Dejiny a soucasnost. — Praha. — 1969. — №4. Цит. за: Liehm A. J. East Central Europe and the Soviet Model // Problems of Communism. — 1981. — N 5. P.51-52.

Попередня     Головна     Наступна