[Роман Шпорлюк. Комунізм і націоналізм: Карл Маркс проти Фрідріха Ліста. — К., 1998. — С. 249-283.]

Попередня     Головна     Наступна

9. «Національна система»: свобода чи організація?

Говорячи про те, як одні народи навчаються в інших, описуючи процеси культурних взаємовпливів, Ліст вдавася до метафор, запозичених зі світу природи. Він порівнював ці процеси зі стихійною дією вітру, що «переносить насіння з місця на місце, .. перетворюючи занедбані вересові пустища на густі діброви». Втім, продовжував Ліст, добрий лісник не чекатиме «століттями», доки вітер зробить свою справу: «Хіба ж не доцільно досягнути такого ж результату планомірною сівбою протягом кількох десятиліть? Приклад того, як цілі нації успішно виконали роботу такого лісника, подає нам історія». Саме так мали діяти й німці, якщо вони не збиралися «терпляче чекати, аж доки інші народи виявляться настільки нерозумними, щоб відмовитися від власної промисловості й виштовхнути її шукати притулку в нас» ¹.

Метафора Ліста виглядає дещо спрощеною тільки на перший погляд. Насправді ж вона містить низку питань концептуального характеру про природу людини, суспільство, історію й політику, багато з яких сам Ліст не піддавав систематичному аналізові. Безсумнівно, він вважав, що людина здатна керувати суспільними процесами, визначати спрямування й наслідки розвитку суспільства. Звідси логічно виникали питання: яким має бути німецьке суспільство (тобто яким хотів би його бачити Ліст), який зміст вкладається в поняття «національний інтерес» і якими засобами цей інтерес треба відстоювати? Це у /250/ свою чергу висувало проблему проводу нації. Хто має бути «лісником»? (Хто призначає його?) Самостійно лісник вирішує, які саме дерева висаджувати, чи ні? Перед ким він має відповідати за свої рішення?

Метафоричні вправи Ліста досить легко можна перекласти прозаїчнішою мовою суспільного життя: у найзагальнішому вигляді йшлося про взаємини держави й громадянського суспільства, конкретніше — про вибір оптимальної форми правління. Яка з них — республіканська чи монархічна, абсолютистська чи конституційна — була найпридатнішою для реалізації інтересів і потреб нації, яка стала на шлях модернізації?

Деякі автори твердять, що теорія націоналізму не допускає взаємного відокремлення держави й громадянського суспільства, навпаки — підпорядковує останнє першому ². Як Ліст дивився на цю проблему? Хто мав керувати його державою, і до якої межі простягалася влада цієї держави над її громадянами? Саме такими були центральні питання політичного світогляду Ліста. Його метафора про лісника була власним варіантом давньої проблеми, уперше сформульованої ще Платоном: хто має управляти — фахівці («філософи» часів Давньої Греції), заможні верстви, ієрархи чи, може, все населення разом?

Здається, що Ліст також у свій спосіб поставив питання, яке згодом поставив Маркс у «Тезах про Фоєрбаха»: «Матеріалістичне вчення про зміну обставин і виховання забуває, що обставини змінюють люди і що вихователь сам має бути вихований. Тому воно змушене ділити суспільство на дві частини, з яких одна підноситься над суспільством» ³.

Марксове вирішення проблеми «хто виховуватиме вихователя» містилось в його теорії «революційної /251/ практики»: ця функція здійснювалася за рахунок «збігу зміни обставин і людської діяльності або самозмін» ⁴. (Це означало, що процес суспільної діяльності сам собою мав стати для його учасників тим історичним досвідом, який перетворив би їх в особистості, здатні самостійно запроваджувати зміни).

Оскільки ми прагнемо зрозуміти Лістове бачення взаємин і співвідношення між особистістю, суспільством в цілому й державою, нам доведеться також поцікавитися його відповіддю на запитання: «Хто має виховувати лісника?»

Але сам Ліст, можливо, спочатку поставив би інше питання. Він нагадав би своїм читачам про те, що кожна нація живе у більшому світі, не ізольовано, і що в кожному рішенні, яке стосуватиметься визначення національних інтересів, реалізації засобів і методів національної політики, вибору форм правління тощо, доведеться брати до уваги цей великий світ, який безпосередньо впливає на умови існування будь-якої нації. Отже, можна вважати цілком слушним зауваження Берта Т. Гозеліца про те, що: «Економічні взаємини цікавлять Ліста не як абстрактна, замкнена система, а як аспект існування системи націй. Ліст вважає, що забезпечення проґресу у добробуті людини є функцією суспільства... національна держава — ось головний предмет уваги Ліста, отже, його теорію економічних стадій треба розуміти тільки стосовно національних держав» ⁵.

Лістова теорія стадій є тим зручним знаряддям, яке дає змогу порівнювати певну націю з іншими, особливо з тими, з якими вона підтримує економічні, політичні й культурні взаємини. Згідно з цією теорією, усі нації, які прагнуть вижити як окремі спільноти, проходять такі стадії розвитку: «первісне варварство»; стадія пастухування; аграрна; аграрно-/252/промислова; аграрно-промислово-комерційна (торговельна) ⁶. (Зрозуміло, при цьому Ліст мав на увазі, що «нації» існують на всіх етапах історії).

Він вважав, що процес поступового переходу від дикунства, або варварства до пастухування, потім — до аграрної стадії, а звідси — до першої фази промисловості і судноплавства (тобто коли існувала вільна торгівля і більш розвинені міста й країни) — нації можуть здійснювати самостійно, без дії якихось «додаткових» факторів. Проте для досягнення вищого рівня промислового розвитку необхідною умовою ставало використання сили держави, яка була потрібна для обмеження вільної торгівлі або використання останньої для власних потреб.

Ліста мало цікавили початкові стадії згаданих процесів. Гозеліц вказує на те, що «квінтесенцією його [Ліста] теорії є визначення умов, за яких зріла аграрна держава може існувати й розвиватися і за яких аграрну державу можна вивести на вищий щабель розвитку шляхом розвитку промисловості» ⁷.

На думку Гозеліца, «Ліст в основному визнає тільки один рушійний елемент процесу економічного росту — впровадження промисловості». Однак Ліст не обмежував вплив промисловості лише економічною сферою: він, наприклад, вказував на взаємопов’язаність сільськогосподарського виробництва з деспотизмом і промисловості зі свободою. Цей «позаекономічний вимір» промислового росту був, на думку Гозеліца, «невід’ємною складовою теорії Ліста», і щодо цього Ліст відрізнявся від інших прихильників промислового протекціонізму.

У даному випадку не йшлося про порівняння певної галузі промисловості з відповідною галуззю сільського господарства: Ліст порівнював два різних типи суспільства. З одного боку стояло «основане на /253/ сільськогосподарському виробництві суспільство з населенням, головними рисами якого були орієнтація на традиційні цінності, обмеженість світогляду й брак духу новаторства, низька мобільність». Цьому типові соціальної організації Ліст протиставляв «суспільство, побудоване на промисловості й підприємництві та відповідних галузях виробництва, породжених ними, з вільним, винахідливим населенням, прагнення якого спрямовані у майбутнє». Він вважав, що в «основі переваг промислового виробництва над сільським господарством» лежить не тільки вищий рівень продуктивності, але й «соціальні і культурні особливості, які і відрізняють промислові та аграрні країни» ⁸.

Беручи до уваги всі ці міркування, неважко зрозуміти позиції Ліста у питаннях протекціонізму. Він не був прибічником протекціонізму на ранніх стадіях розвитку націй; взагалі він вважав, що й у період переходу нації до індустріального суспільства протекціонізм слід застосовувати тільки для досягнення специфічних результатів і в обмежених масштабах: «Протекціоністські заходи виправдовують себе тільки тоді, коли вони спрямовані на подальший розвиток і захист власного промислового потенціалу». Навіть більше, право на протекціонізм було привілеєм вибраних: «Тільки ... нації з великою й компактною територією, численним населенням, запасами природних ресурсів, передовим сільським господарством, високим рівнем цивілізації й політичного розвитку мають право на те, щоб стати на один рівень з основними аграрно-промислово-торговельними націями, найпотужнішими морськими й найсильнішими у військовому відношенні державами» ⁹.

Ліст не виступав проти іноземної конкуренції взагалі: торговельні обмеження мали сенс тільки тоді, /254/ коли вже були у наявності необхідні для розвитку національної промисловості умови й засоби. До того ж протекціоністські заходи не стосувалися всіх без винятку галузей промисловості. Отже, Ліст вважав, що «протекціонізм сприяє збагаченню нації тільки тоді, коли він відповідає ступеню її промислового розвитку. Всяке надуживання протекціоністськими заходами є згубним: досягнути найкращого рівня промислової могутності нації можуть лише поступово» ¹⁰. Разом з тим, вказує Гозеліц, Ліст виступав за вільну конкуренцію всередині країни, оскільки вона, на його думку, «сприяла оптимальному розподілові ресурсів, а звідси ... і максимальній стимуляції виробничих сил». Цілком очевидно, що Ліста не цікавила теорія заради теорії. Його метою було «забезпечити ... теоретичний фундамент для ... економічної політики ... індустріалізації». Завдяки цьому, пише Гозеліц, «праця Ліста багато в чому нагадує сучасну літературу з проблем економічного росту, основним призначенням якої також є забезпечення планового економічного розвитку відповідними директивами». Гозеліц вважає цілком закономірним той факт, що «багато з ідей, які висловлював Ліст, знову з’явилися в сучасній літературі з питань економічного розвитку» й що «деякі місця з праць Ліста звучать цілком в «сучасному» дусі» ¹¹.

Знаючи про ці інтереси Ліста, ми краще зрозуміємо його критику Адама Сміта та «школи» цього видатного економіста. Загалом дослідники згодні з тим, що Лістова критика Адама Сміта у кращому разі являє собою гіпертрофію, якщо не пряме перекручення справжніх поглядів знаменитого шотландця. Ми не будемо докладно аналізувати цю проблему. Коментарі Ліста щодо теорії Сміта та його школи ми розглянемо лише для того, щоб краще зрозуміти /255/ їхнього автора. Часто вони досить багато, хоча і не безпосередньо, говорять саме про нього та його погляди. Наведемо один приклад (взагалі ж «Національна система» рясніє згадками про Сміта і його послідовників). Згідно з Лістом, Адам Сміт «іґнорує саму природу націй, прагне майже повністю виключити з поля зору політику й повноваження держави, припускає наявність стану вічного миру і всесвітньої єдності, недооцінює значення національної промислової могутності й засоби її досягнення і вимагає абсолютної свободи торгівлі» ¹²

З цього неважко зрозуміти, що саме Ліст визнає природу націй; вважає політику і могутність держави справами економічного порядку; припускає фактичну наявність постійного конфлікту між націями; підкреслює важливість економічної могутності нації; нарешті, з політичних міркувань вважає необхідним контроль над торгівлею.

Звинувачення на адресу Сміта стануть ще зрозумілішими, якщо процитувати їх докладніше:

«Система [Сміта] в основі є не чим іншим, як системою приватної економіки всіх окремих осіб країни чи всього людства, оскільки ця економіка могла б розвиватися й формуватися лише за таких умов, коли б не було окремих націй, народів або національних інтересів; не було б окремих політичних устроїв або ступенів цивілізації; не було б воєн чи національної ворожнечі; ... це не більше, ніж теорія вартості; це лише теорія крамаря або окремого торговця — вона не є науковою доктриною, здатною показати, як можна створити, розвинути, зміцнити й зберегти виробничі сили всієї нації, маючи на меті її цивілізованість, багатство, силу, спадкоємність і незалежність.

Ця система дивиться на все очима крамаря...» ¹³ /256/

Зрозуміло, що звинувачення на адресу Сміта, що він нібито не визнавав значення держави й воєнної сили в захисті добробуту нації, були безпідставними. Він також не був безоглядним прихильником фрітредерства — Едвард Мед Ерл вказує на елементи ідеології меркантилізму в його поглядах. Той же дослідник доводить, що Сміт вважав захист країни «першим обов’язком правителя» ¹⁴.

Втім, говорячи про роль держави, Ліст мав на увазі дещо більше, ніж просто захист від іноземної навали чи підтримка порядку всередині країни. Особливе його незадоволення й незгоду викликало таке місце з ранньої праці Адама Сміта, написаної у 1755 р., тобто майже за двадцять років до написання «Багатства націй»:

«Державні діячі й прожектери загалом дивляться на людину як на гвинтик у політичних механізмах. Прожектери втручаються в хід людських справ, визначених природою; проте все, що людині потрібно, — це щоб її залишили в спокої й дали змогу нормально діяти в досягненні мети, аби вона могла здійснити свої задуми. Для того щоб підняти державу від варварства до вищого рівня багатства, потрібні лише мир, помірні податки, помірковане управління та правосуддя; все інше прийде само собою, завдяки природному ходу подій. Всі уряди, які порушують цей природний розвиток, які силою спрямовують його в інший бік або намагаються в якийсь момент зупинити проґрес суспільства, є неприродними, саме для того, щоб утриматися, їм доводиться бути тиранічними й репресивними» ¹⁵.

Ця заява, на думку Ліста, заперечувала саме ті функції держави, які він вважав найголовнішими. В його інтерпретації ідея Сміта виглядала так: «Державні діячі, які намагаються досягти промислової могутності, розвивати судноплавство, розширювати /257/зовнішню торгівлю, захищати її за допомогою воєнного флоту, знаходити або здобувати колонії, є, на його [Сміта] думку, прожектерами, які лише заважають проґресові суспільства» ¹⁶.

Ліст вважав, що державні діячі повинні робити всі ці речі. Головна хиба позиції, яку, на його думку, займав Сміт, полягала в тому, що той іґнорував факт існування нацїі як чогось окремого й вищого від сукупності індивідів, що живуть під владою певного уряду. «Для нього [Сміта], — писав Ліст, — існує не нація, а лише спільнота, тобто маса індивідів, які мешкають разом. Ці індивіди самі найкраще розбираються у тому, яка сфера діяльності найвигідніша для них і які засоби досягнення особистого процвітання варто обирати» ¹⁷.

Цілком природно, що Ліст мав би довести свої арґументи до логічного висновку й виразно заявити, що він дотримується прямо протилежного погляду, а саме: тільки нація має визначати сферу діяльності індивідів і «способи досягнення їхнього добробуту». Проте він цього не зробив. Як ми побачимо, він відмовився від спокуси нав’язувати будь-кому вибір життєвого шляху.

На чому він справді наполягав — так це на тому, що політика (політичні міркування) повинна відігравати вирішальну роль в економічних справах. Свої погляди щодо цього він висловив у дискусії зі своїм американським опонентом Томасом Купером, який називав націю «граматичним витвором» і «граматичною витівкою», заперечував, що політика може бути «складовою» політичної економії, й глузував з ідеї, що «національна мораль є відмінною від моралі особистої» ¹⁸. Полемізуючи з Купером, Ліст поставив цілу серію риторичних запитань: «Чи є мудрість приватної економіки також мудрістю національної еко-/258/номіки? Чи є природним для окремих осіб керуватися потребами майбутніх століть так, як це є природним для нації й держави? ... Чи може окрема особа, розвиваючи власну економіку, турбуватися такими проблемами, як оборона країни, громадський порядок, і тисячами інших питань, які можна вирішити лише силами усього суспільства? Чи не потребує держава певних обмежень особистої свободи індивідів для вирішення цих проблем? Може, їй взагалі не потрібно, щоб вони жертвували часткою своїх інтересів або часткою своїх розумових і фізичних сил та й навіть власним життям? Для того, щоб цей погляд став сприйнятним, треба спочатку викоренити, як це робить Купер, саму ідею «держави» і «нації».

Ні. Те, що є мудрим для національної економіки, для приватної може стати нісенітницею й vice versa; і це тільки з тієї простої причини, що кравець не є нацією, а нація — не кравець, що одна родина є чимсь зовсім відмінним від того, чим є спільнота з мільйонів родин, що один будинок дуже відрізняється від того, чим є велика національна територія» ¹⁹.

Цілком природно, вважав Ліст, що держава запроваджує багато обмежень і правил для приватного виробництва. Вона забороняє работоргівлю, реґулює суднобудівництво, виробництво ліків і т. ін. Таким же чином держава покликана втручатися в справи, які стосуються не лише добробуту окремих осіб, але й нації загалом. Далі він пояснював, що його підтримка протекційних митних зборів зовсім не означає, що держава має диктувати підприємцеві, що саме будувати, чи вказувати молодій людині, яку вибирати кар’єру» ²⁰.

Ліст гадав, що цілком зрозумілим є те, що «тільки там, де інтереси особистостей підпорядковані інтересам нації, де одне покоління за іншим змагається /259/ за одну спільну мету, нації досягли гармонійного розвитку виробничих сил». Однак він не пояснив, як саме досягається це підпорядкування інтересів особистості інтересам нації. Він не визначив, якого роду установа чи державний орган мають право визначати й здійснювати таку політику. Ліст обмежився лише твердженням про те, що приватна промисловість не зможе процвітати «без об’єднання спрямованих на досягнення однієї спільної мети зусиль як особистості, яка живе в даний час, так і попередніх поколінь» ²¹. Хто був покликаний «координувати» ці зусилля декількох поколінь, Ліст не сказав...

На думку Ліста, система Адама Сміта і його послідовників справді була «системою приватної економіки людства», оскільки вона ніколи не цікавилася питанням, як саме розвинені нації досягли могутності й процвітання. Ця школа не вчила тому, «які засоби треба вибрати, щоб змусити працювати, матеріалізувати природні сили, які є в кожної окремої нації, щоб підняти бідну й слабку націю до могутності й процвітання». Цей недолік був обумовлений тим, що школа Сміта повністю іґнорувала політику, особливості націй і «зосереджувала увагу тільки ... на всьому людстві в цілому» ²². Не менш важливим було те, що школа «не вбачала відмінностей між націями, які досягли вищого рівня економічного розвитку, і тими, які перебували на нижчому рівні. Усюди вона прагне відкинути вплив влади й держави... Проте статистика та історія доводять, що необхідність втручання законодавчої влади й управління є найочевиднішою всюди, де економіка нації більш розвинена» ²³.

На противагу твердженням представників школи Сміта, доводив Ліст, менш розвинена нація ніколи не досягне «досконалого рівня розвитку власного про-/260/мислового виробництва і відповідного рівня національної незалежності без протекційних мит» ²⁴. Промисловість не може з’явитися і розвиватися в аграрній країні лише завдяки «природному розвиткові подій» (як про це писав Адам Сміт). Як дитина нездатна перемогти дорослу сильну людину, так і новонароджена промисловість однієї країни не може конкурувати з розвиненою промисловістю іншої ²⁵.

Ці ідеї, які були для Ліста аксіомою, на його думку, зіткнулися з непорозумінням і ворожим ставленням в Німеччині саме через відсталість країни. (Цією ж відсталістю він пояснював схильність німців до ідей англійських фрітредерів.) Досить цікаво, що характеристика стану Німеччини в Ліста багато у чому збігається з Марксовою. Можливо, коли Маркс писав свої зауваження щодо Німеччини у «Критиці Геґеля», він міг до певної міри перебувати під впливом таких слів Ліста (якого він коротко перечитав перед тим, як писати своє знамените есе): «Німеччина розвивається цілком інакше, ніж усі інші нації. Всюди висока розумова культура виростала на основі еволюції матеріальних засобів виробництва, тоді як у Німеччині зростання матеріальних засобів виробництва було результатом головним чином попереднього інтелектуального розвитку. Тому до сьогоднішнього дня вся культура німців є теоретичною. Звідси також ті численні непрактичні й дивацькі риси німецького характеру, які інші нації відзначають у нас» ²⁶.

Німці, писав Ліст, нагадують «людину, яка, раніше позбавлена можливості управляти своїм тілом, спочатку теоретично навчилася ходити й стояти, їсти й пити, сміятися й плакати і лише тоді почала застосовувати ці вміння на практиці». Наявністю такого недоліку пояснювалась німецька «пристрасть до філософських систем і космополітичних мрій». Брак /261/ досвіду в практичних справах підштовхував німців до теоретичних міркувань. Саме тому «ніде вчення Адама Сміта і його учнів не мало такої популярності, як у Німеччині; ніде більше народ так щиро не вірив у космополітичну великодушність панів [Джорджа] Канінґа і [Вільяма] Гаскісона» ²⁷.

Поряд з цими саркастичними висновками (до кінця свого життя Ліст прагнув «перевиховати» німців) все ж таки пробиваються деякі позитивні ноти. Він згадував поневіряння німецьких промисловців та купців і невдале створення Союзу торговців у Франкфурті в 1819 р., але проґрес у поступовому об’єднанні німецької митної системи давав йому надію, що життя не було змарноване.

Ідея Ліста щодо ролі держави в економічному підйомі нації на стадії формування останньої мала значно ширший контекст і глибший зміст, ніж стурбованість станом справ в Німеччині у певний період її історії. По суті, вона розкриває один з центральних елементів його світогляду, його погляд на проблему взаємин людини й суспільства, його впевненість у тому, що особистість і нація повинні дбати про майбутні покоління і працювати для них, оскільки вони самі успадкували від своїх попередників «розумовий капітал сучасного людства». Звинувачуючи «популярну школу» в тому, що вона не бачить взаємозв’язку і взаємовпливу між «матеріальним багатством і політичною могутністю», Ліст висунув ідею про підлеглість приватного інтересу громадському, тобто про вищість політики над економікою. Адже як інакше можна було запровадити в життя таку його думку: «Нація повинна приносити у жертву частину матеріального багатства заради того, щоб опанувати культуру, вміння і засоби суспільного виробництва; вона повинна пожертвувати су-/262/часними перевагами, щоб забезпечити їх собі у майбутньому» ²⁸.

Отже, ми з’ясували, що взаємодія, співвідношення між економічним розвитком і політичним керівництвом є центральним пунктом у системі арґументів Ліста. Тепер варто поставити наступне питання: чи існувала та сама група всередині нації, яка була, на думку Ліста, покликана до такого керівництва?

Щоб відповісти на це запитання і повніше зрозуміти політичну теорію Ліста, зосередимося на тому, що він вважав своїм найбільшим теоретичним досягненням: на його ідеї продуктивної сили, або «сили, що продукує багатство». Продуктивна сила, писав Ліст, важливіша за саме багатство. Цю ідею він проілюстрував історією про двох батьків-фермерів. Один з них вносить прибутки від ферми до банку, щоб отримувати проценти, і своїх синів змушує виконувати «звичайну важку роботу». Інший витрачає прибутки на освіту своїх дітей, щоб свого часу вони стали фахівцями фермерської справи або опанували інші спеціальності. Перший батько, пише Ліст, діє у відповідності з теорією вартості, дії другого відповідають теорії продуктивних сил» , яка фактично застосовувалась Лістом щодо націй.

«Усі витрати на освіту молоді, — писав він, — на забезпечення правосуддя, національну оборону тощо є витратою сучасних вартостей на потреби продуктивних сил. Найбільша частина витрат нації припадає на виховання майбутнього покоління, на розвиток і живлення майбутніх національних продуктивних сил» ³⁰.

Якщо Адам Сміт вважав «продуктивними тільки тих, хто вирощує свиней або готує піґулки» (так писав про нього Ліст), то, на думку останнього, «вчителі молоді й дорослих, вчені, музиканти, лікарі, судді /263/ й управлінці набагато продуктивніші». Ліст насміхався з поглядів «школи», згідно з якими праця майстра по виробництву волинок або «аптекарського підмайстра» вважалася продуктивною, а праця композитора чи лікаря. — ні ³¹.

Серед професій і занять, які Ліст вважав найважливішими, на одному з перших місць була наука. Він розумів необхідність наукових відкриттів для розвитку промисловості (і більш опосередковано — для сільського господарства) й визнавав важливу роль науковців у суспільстві. «Необхідність у вихованні й навчанні, які забезпечуються працею численних осіб, котрі повинні запроваджувати в життя результати наукових дослідів, — писав він, — заохочує людей з особливими здібностями присвячувати себе викладанню й творчості. Конкуренція між цими талантами, яка виникає завдяки великому попитові на них, призводить одночасно і до поділу, і до співпраці у науковій діяльності» ³².

Наскільки праця Ліста була похвальною одою на честь міського життя і промисловості, настільки ж його зауваження щодо села вражаюче нагадують слова з «Маніфесту Комуністичної партії» про «ідіотизм сільського життя». Втім, варто зауважити, що, пишучи про сільське життя, Ліст мав на увазі фермера або селянина, але піднесений тон у вихвалянні переваг і духу свободи міста адресувався управлінцю або підприємцю, а не робітникові. Якщо б він більше уваги приділив саме останньому, довелося б визнати, що промисловість його часів вимагала від робітника величезних витрат часу і сили, віддячуючи за це мізерним задоволенням моральних та інтелектуальних потреб і низькою платнею, з відповідним рівнем життя, який мало відрізнявся від тяжкої долі фермера. (З цим Ліст, очевидно, не погодився б, /264/ наводячи приклади того, що фабричні робітники все ж таки можуть скористатися певними перевагами міського життя).

Навіть говорячи про модернізоване або індустріалізоване сільське господарство, яке, на його думку, повинна мати розвинена нація, Ліст виходив з фундаментального припущення щодо нерівності між селом і містом. Саме з «міста» приходили на село технологічні удосконалення, і саме місто було генератором політичних свобод, які поширювались на сільський світ.

Коли Ліст писав про «місто», він не обмежувався згадкою лише про буржуазні верстви. Багато в чому він з недовірою ставився до торговельної буржуазії, яку він звинувачував в «ухилянні» від національних інтересів. Оскільки головною метою торговця є продаж і відповідний прибуток, він мало турбується тим, як імпортовані або експортовані товари впливатимуть на мораль, добробут чи могутність нації. Торговець «залюбки імпортує як отруту, так і ліки. Він підриває сили цілих народів опіумом та алкоголем». Цілком зрозуміло, робить висновок Ліст, що «інтерес окремого торговця та торговельний інтерес усієї нації — це цілком відмінні поняття» ³³. Отже, торговельна буржуазія явно не належала до тих, кого Ліст хотів би бачити керівною силою. Взагалі він не бачив у світі підприємництва жодної групи, яка сама по собі була б здатною піднятися над груповими інтересами.

Завдання, які Ліст поставив перед нацією, були високими, шляхи їх виконання — складними. Не менш високі вимоги він висував до проводу нації: «Кожна окрема нація є продуктивною лише настільки, наскільки вона свідома того, як скористатися досягненнями попередніх поколінь і примножити їх /265/ для задоволення власних потреб; наскільки повно й гармонійно вона здатна скористатися своїми природними можливостями: розмірами території й географічним положенням, людськими ресурсами й політичною владою, всіма можливими джерелами багатства в рамках власних кордонів; наскільки вона здатна поширити свій моральний, інтелектуальний, торговельний і політичний вплив на менш розвинені нації и особливо — на стан справ у світі ³⁴.

Він не пояснив, яким шляхом можна досягнути такого гармонійного рівня розвитку і такого високого ступеня впливу силами однієї країни, тим більше такої, яка в своїй основі економічно, культурно й політично відстала. Чи була реалістичною умова, згідно з якою така країна мала б ліберальний конституційний устрій (прибічником якого був Ліст) і одночасно проводила політику модернізації? Чи не сам Ліст казав, що відсталість Німеччини обумовлює низький рівень її економічної думки?

Ліст був палким прихильником свободи і визнавав, що не віддає «абсолютної переваги» одній формі правління перед іншою. Наприклад, у такій країні, як Росія, він допускав можливість того, що «народ, який ще перебуває на низькому ступені цивілізації, здатний досягнути найзначніших успіхів у підвищенні національного добробуту навіть при абсолютній монархії» ³⁵. Він вважав, що в умовах панування кріпосництва й рабства економічний та інтелектуальний проґрес такої країни, як Росія, може бути краще забезпечений саме абсолютною, а не обмеженою чи конституційною монархією ³⁶. Однак нагадаємо, що раніше він писав про те, що Росія готова до конституційних реформ і потребує їх. Так чи інакше, Ліст не був певний того, яка саме форма правління є найпридатнішою для Росії. /266/

Нарешті, Ліст чітко не визначився й щодо того, хто може очолити Німеччину, країну, розвинутішу від Росії. Хто має керувати Німеччиною? Зрозуміло, що не буржуа-гендляр. Але представники будь-якої окремої галузі промисловості чи будь-якої соціальної групи також обмежені лише власними, вузькими інтересами та поглядами. Ліст не сказав цього виразно, але цілком зрозуміло: для того, щоб головні настанови його теорії можна було реалізувати на практиці, виникала потреба в загальнонаціональній владі, встановленні чогось на зразок диктатури інтелектуалів, здатної або піднятися над усіма окремими економічними, професійними та іншими груповими інтересами, або об’єднати їх. Зрозуміло, що Ліст неодноразово підтверджував свою відданість принципам політичної свободи, конституційного правління і прав людини. Проте впровадження в життя його концепції національного інтересу вимагало створення певного органу, інституції, який або яка складалися б з осіб, що були здатні піднятися над усіма згаданими груповими інтересами. У цьому сенсі цілком законним буде знайти у світогляді Ліста певні антиліберальні елементи поруч з щирим і беззастережним лібералізмом. Цілком очевидно, що його доктрина не закликала до встановлення влади буржуазії у тому ж розумінні, в якому Марксова доктрина вимагала встановлення диктатури пролетаріату. Скоріше Ліст вважав можливим існування надкласової загальнонаціональної влади, однак він ніколи так і не дав чіткого визначення її природи. На це слабке місце в його системі більш як сто років тому вказував Євген Дюрінґ. Він зауважував, що програма Ліста не передбачала засад для створення органу, який би визначав «стратегічний» інтерес усієї нації; за умов ліберально-конституційного ла-/267/ду, додавав Дюрінґ, усі групи суспільства турбуються передусім власними сьогоденними вигодами ³⁷.

Хоча лістівський націоналізм не давав жодних чітких рекомендацій щодо передачі влади інтеліґенції, його теорія розвиненого промислового суспільства і сучасної нації досить виразно віддавала перевагу певним суспільним групам, отже, призначала їм роль лідера. З’ясуймо це питання, звернувшись до зауважень Гарі Дж. Джонсона щодо «економічного націоналізму», зокрема тих, де він намагається ідентифікувати ті соціальні групи, для котрих цей різновид націоналізму найкорисніший і найпривабливіший.

Джонсон пише, що «в націоналізмі зацікавлені інтелектуали, які зайняті в сфері культури, і власники та керівники засобів інформації» ³⁸. Економічна політика націоналізму, вважає він, сприятиме саме тим видам діяльності, «які матимуть символічну цінність з погляду національної ідентичності». Вона також сприятиме тим галузям, які «пропонують престижну роботу для середнього класу та освічених верств», тобто для бюрократії у дуже відсталих країнах чи для людей, зайнятих у сфері вищої освіти та науки, серед розвинутіших націй. Націоналізм віддає перевагу державному контролю (або прямій державній власності) над економікою й розподілом видів діяльності ³⁹. Економічна політика націоналізму створює «психологічний прибуток», тобто «задоволення націоналістичного почуття ціною матеріального прибутку», — вважає Джонсон. Націоналізм прагне «перерозподілити матеріальний прибуток від нижчого класу на користь середнього, особливо освіченого середнього класу» ⁴⁰. Однопартійні режими в нових державах прагнуть переадресувати реальний прибуток від мас населення до освічених /268/ міських елементів, наприклад, тих, що зайняті у засобах масової інформації. Отже, економічний націоналізм означає економічні втрати більшості населення для забезпечення вигод середнього класу. Проте

«цей перерозподіл може виконувати необхідну функцію на ранніх стадіях формування нації, у тому сенсі, що існування міцного середнього класу може бути передумовою стабільного суспільства і демократичного правління. Іншими словами, інвестиції у створення середнього класу, здійснені націоналістичною політикою за рахунок маси населення, можуть бути головною попередньою умовою розбудови життєздатної національної держави. Втім, ця проблема скоріше стосується сфер історії, соціології чи політології, ніж економіки» ⁴¹.

Ліст схвально поставився б до таких міркувань (хоча зрозуміло, що він навряд чи міг би навіть уявити собі однопартійний режим такого типу, який процвітав у нашому столітті). Подібні арґументи, хоча і в дещо інших термінах, висовував він сам. Він міг би продовжити думку Джонсона, додавши, що у перспективі усі члени нації матимуть вигоди від існування у власній країні розвиненої системи шкіл, видавництв, газет і бібліотек, що, маючи усе це, вони, як члени незалежної нації, зможуть розвивати власну культуру, економіку й соціальну сферу. Ліст міг би застосувати свою метафору про двох батьківфермерів і до аграрних націй, одні з яких вкладали б прибутки у дослідницькі установи, промисловість, інженерні школи і бібліотеки, інші — витрачали б прибутки від експорту на споживання, залишаючись такими ж відсталими.

Однак, як зазначив Джонсон, вибір шляху визначався не економікою, він був справою політичних цінностей. Те ж саме стверджував і Ліст. Мабуть, /269/ немає сенсу перейматися питанням, чи була «національна економія» Ліста більш «правильною», ніж політична економія Адама Сміта чи Карла Маркса. Джордж Ліхтгайм у зв’язку з цим зауважує, що, замість того щоб питати, чи є економічна доктрина «правдивою» або «хибною», варто краще розглянути «практичне значення теорії: її відповідність обставинам, які вона покликана пояснити». Наприклад, хоча Марксова трудова теорія вартості була тавтологічною, вона все ж таки виконувала важливу функцію, оскільки «полегшувала досить чіткий аналіз шляхів розподілу суспільного продукту серед різних класів» ⁴².

Напевно, щось подібне можна сказати і про Лістову теорію продуктивних сил. Була вона кращою чи гіршою за трудову теорію, але, як ми відзначали раніше, на відміну від останньої, вона включала в продуктивні сили вчителів, вчених, лікарів, адвокатів, суддів, поліцейських, солдатів, чиновників, митців тощо ⁴³. Отже, Ліст фактично окреслив певні напрями, або критерії, розподілу національного доходу і навіть визначив (хоча й досить невиразно) соціальні групи, які мали відігравати визначну роль у житті нації. Чим для Маркса був пролетаріат, озброєний теорією «наукового соціалізму», тим для Ліста була модерна інтеліґенція: гуманітарна, технічна, наукова, менеджери, адвокати, лікарі, управлінці тощо.

До того ж Ліст мало цікавився особливими соціальними та економічними інтересами й потребами промислових робітників. Цілком недвозначно він відводив їм другорядну роль. Хоча, як людина гуманна, він співчував їхній важкій долі, Ліст не запропонував жодної політичної чи соціальної програми покращення умов їхньої праці (Фрідріх Зайдель, який докладно дослідив висловлювання Ліста щодо про-/270/блем бідності в модерному суспільстві, зауважив, що, висловлюючи співчуття бідним, Ліст не замислювався над тим, як подолати це лихо шляхом правових чи соціальних реформ. Крім того, Ліст не виділяв робітників в окремий суспільний клас з властивими лише йому груповими інтересами) ⁴⁴. Таким же чином він ставився до селян, ремісників і дрібних виробників (тих верств, які Маркс об’єднав під вивіскою «дрібної буржуазії»). В індустріальній цивілізації майбутнього він не бачив великих перспектив для них; відповідно, і Маркс не передбачав для них суттєвої ролі при капіталізмі (не кажучи вже про комунізм) ⁴⁵. Отже, обидва вони розглядали згадані соціальні верстви у спосіб цілком відмінний від підходу Гердера, для котрого останні були кращими представниками національного характеру. Можна зробити висновок, що ця різниця у підходах була обумовлена тим фактом, що Гердер жив у доіндустріальну еру, в той час як Ліст і Маркс мали справу з реаліями промислової епохи.

Вважати, що система Ліста є прихованим або явним маніфестом поглядів та інтересів певного класу чи соціальної верстви, а не поглядом на становище й перспективи країни в цілому, було б ґрунтовною помилкою. Програма побудови промислового суспільства, запропонована Лістом, виходила з принципів, які відрізнялися від панівної на той час моделі. Щоб довести цю тезу переконливіше, звернемося до дослідження Ральфа Дарендорфа, який, розвиваючи одну з ідей Макса Вебера, стверджував, що в епоху розвитку капіталізму діє два типи раціональності: ринкова і планова. Перша, про яку писав Вебер, лежить в основі «підприємницького» успіху, прагнення до прибутку і є рушійною силою постійного зростання потреб». Планова раціональність, на думку Да-/271/рендорфа, заснована на промисловій дисципліні — «дисципліні суворої організації, звички до субординації і слухняності», яка була основним принципом «військового виховання пруського зразка». Дарендорф доходить висновку, що ці дві «умови індустріалізму» були несумісними. З одного боку, ринок є раціональним у тому розумінні, що конкуренція інтересів дає оптимальний результат. Але план також є раціональним, оскільки певний рівень знання дає можливість попередньо визначити — хто, що і коли має робити. Ринкова раціональність створює правила гри і суддів; планова — бюрократію, яка визначає напрямки дії і встановлює контроль за виконанням. З погляду ринкової раціональності планова не є раціональною: будь-який план може виявитися помилковим і призвести до величезних втрат. З погляду планової раціональності ринкова не є раціональною: конкуренція означає величезне марнотратство ресурсів. Дарендорф вважає, що теорія політичної економії Адама Сміта відповідає ринковій раціональності, а теорія національної економії Фрідріха Ліста — плановій. Політична теорія й практика лібералізму витримана у дусі ринкової раціональності; авторитарна і в пізніші часи тоталітарна держава відповідає духові планової раціональності. Німецьке суспільство не мало переважних рис тієї чи іншої раціональності, воно скоріше характеризувалося засадничою двозначністю, невизначеністю цих двох форм, сумішшю вільної торгівлі й державної бюрократії, приватної економіки та інтервенціонізму, буржуазного і мілітарного устрою» ⁴⁶.

Якщо Дарендорф відкрив згадану засадничу невизначеність німецького суспільства XIX ст., то дослідник спадщини Ліста знайде подібну двозначність у його програмі. Ліст віддавав перевагу ринковій /272/ раціональності у внутрішніх справах нації і в той же час наполягав на тому, щоб національна економіка, культура й освіта відповідали вимогам планової раціональності з огляду на зовнішньополітичні міркування. Користуючись назвою книги Бертрана Расела, згаданої у першому розділі, скажемо, що Ліст віддавав перевагу «свободі» вдома, але бажав «організації» для регулювання взаємин своєї країни з зовнішнім світом.

Ми не маємо свідчень того, що Ліст був свідомий цього протиріччя, або дихотомії, чи бачив його політичні наслідки; він був предтечею індустріалізації Німеччини, практичним діячем, а не пізнішим інтерпретатором її наслідків. Проте міркування Дарендорфа допомагають нам зрозуміти, чому Лістова програма індустріалізації, або, в ширшому плані, — національного розвитку, набувала у тій чи іншій мірі ліберальних форм, коли її відтворювали в інших країнах. Зрозуміло, що в деяких випадках її використовували ті, хто категорично відкидав ліберальні основи з «пакету» пропозицій Ліста. Досить показово те, що сталося з ідеями Ліста в Росії, де їх використовували політики авторитарного плану на зразок Сергія Вітте. Останній радо сприйняв заклик Ліста до індустріалізації, однак він відкидав будь-який зв’язок між економічним розвитком і політичними реформами.

Отже, випадок з Лістом став першим прикладом класичної дилеми, яка поставала перед реформаторами в країнах, що розвиваються. З одного боку, вони бажають політичної свободи, але з іншого — також розуміють, що конституційний режим західного зразка буде нездатний вирвати їхню країну з рядів нерозвинених. Потенційні реформатори швидко доходять до розуміння, що нація повинна організува-/273/тися, мобілізуватися й визначити свою мету, яка не обов’язково може бути сприйнятною для всіх соціальних чи економічних груп. Ліст вважав необхідною наявність політичної влади, яка б здійснювала економічну модернізацію, але він також прагнув політичної свободи. Як ми побачили, він не пояснив, яким чином вільна торгівля вдома співіснуватиме з контрольованою державою зовнішньою торгівлею. Він також не назвав тих, хто мав відповідати за вибір шляху нації у майбутнє, визначати її перспективи. Нарешті, Ліст не розглянув ще один варіант: що може трапитися, якщо такий оптимальний план (уявімо, що знайшлося відповідне національне керівництво) доведеться нав’язувати населенню, яке не бажає чи принаймні не розуміє його, і як такий план можна реалізувати за умов ліберального політичного режиму.

Ці «недоліки» не применшують досягнень Ліста. Він не розв’язав тих протиріч, які виникли у ході формування його системи, проте вони були не наслідком хибної логіки, а результатом відображення реальних протиріч і відповідних процесів сучасного йому суспільства.

Отже, якими були історичні досягнення Ліста, в чому полягав його внесок у теорію і практику суспільних змін? Сучасні економісти дедалі більше сходяться на тому, щоб визнати Ліста першим головним опонентом Адама Сміта і Девіда Рікардо, їхнім критиком з позицій тих європейських народів, у яких, за висловом Джона Жерара Руджі, «розвиток розпочався пізніше» ⁴⁷. Які моменти були головними в цій критиці? Відповідь знаходимо у цікавій роботі Марчело де Чекко «Гроші та імперія». Сміт і Рікардо, пише де Чекко, вважали, що нації, які братимуть участь у міжнародній торгівлі, належатимуть до /274/ «цивілізованого світу», отже, ці мислителі лишали поза увагою ті «проблеми, що виникають через відмінності між ступенями розвитку різних країн, що беруть участь в обміні». На думку Рікардо, країни здатні на те, щоб змінювати свою спеціалізацію у міжнародній торгівлі (але це, як пише де Чекко, було можливе тільки в економічних системах, які перебували на однаковому рівні розвитку). Однак Сміт і Рікардо не зрозуміли «важливих динамічних наслідків», до яких призводила спеціалізація країн, що перебували на різних ступенях розвитку, наприклад, Англії як промислової держави і Португалії чи Польщі як виробників вина чи пшениці. Сміт і Рікардо не побачили, що такий поділ праці означатиме «швидший темп розвитку для Британії, ніж для тих країн, які не спеціалізуються у виробництві промислових товарів» ⁴⁸.

На противагу Рікардо, який «помічав тільки кількісні відмінності між виробниками одягу та вина, відповідно до чого вільний обмін мав приносити їм взаємну вигоду», Ліст «робив наголос на якісних відмінностях, які лише підсилювалися вільним обміном і які державі доводилося долати» ⁴⁹.

Де Чекко звертає особливу увагу на взаємозв’язок між економікою і політикою у системі Ліста. Називаючи Ліста «інтелектуальним опонентом Сміта і Рікардо», де Чекко пише: «Останні намагалися розвивати політичну економію як логічні вправи, дослідження внутрішньої послідовності абстрактно сформульованих логічних систем; перший спробував заглибитися в реалії економічної історії і винести з неї найважливіші уроки. Його праця набагато ґрунтовніше, ніж праця Сміта, дослідження справжніх джерел багатства націй. Економіка в його розумінні — це одне з мистецтв управління державою. Він не /275/ намагався відкрити якісь непорушні закони, які керували б діями «homo öeconomicus»; що він справді намагався зрозуміти — це як вивести Німеччину на той шлях, на якому вона в найкоротший строк стане економічно могутньою країною, бо він був упевнений в тому, що економічна могутність є необхідною передумовою політичної» ⁵⁰.

Оцінити інтелектуальний внесок Ліста можна також у ширшому історичному контексті. Як зауважив англійський історик-марксист Ерік Гобсбаум, «серед усіх економічних наслідків ери подвійної революції» — тобто ери промислової і Французької революцій — «найбільш глибоким і довготривалим був поділ на «розвинені» і «недорозвинені» нації <...> До тих пір, коли росіяни у 1930-і не винайшли засіб перестрибнути через цю прірву між «відсталими» і «розвиненими» націями, він [цей поділ] залишався незмінним, непорушним і, зрозуміло, ставав дедалі глибшим між меншістю й більшістю населення світу. Жодний факт не справив на історію двадцятого століття більшого впливу, ніж цей» ⁵¹.

Лишаючись саме «німецьким економістом», веде далі Гобсбаум, Ліст, «традиційно вдягнувшись у звичний костюм філософської абстракції, заперечує міжнародний економічний устрій, який робить Британію головною чи навіть єдиною промисловою державою й вимагає протекціонізму; теж саме ... тільки без філософії — зробили американці» ⁵².

Вичерпну й компетентну відповідь на запитання про те, якими були головні результати і наслідки діяльності Ліста, дає де Чекко: «Сила лістівського аналізу полягає ... в тому, що автор досконало скористався класичним методом арґументації для того, щоб зробити такі політико-економічні висновки, які були прямо протилежні класичним. Можна сказати, /276/ що, додавши динамізм та історизм до класичного аналізу, Ліст знайшов стратегію швидкого економічного росту, яка найкраще відповідала соціально-економічним умовам його країни та інших країн, які прагнули пройти через процес модернізації. Якщо дивитися на Ліста в світлі сучасної історіографії, можна чітко побачити — в його запереченні індивідуальної дії як основи економічного росту всіх інших, крім Британії, країн — розуміння неможливості розгортання економічної модернізації на ґрунті буржуазної революції, тобто за англійським зразком, і, відповідно, розуміння необхідності знайти окремий, «національний шлях», оснований на колективній дії, тобто шляхом впровадження модернізації в суспільне середовище, яке ще не пережило підйому «звільненої» буржуазії. Ліст розумів, що у таких країнах, як Німеччина, модернізація має пройти у вигляді «революції згори», що дасть можливість перестрибнути, як це і трапилося, через певний історичний період — руйнування старого порядку буржуазією, що характеризував процес модернізації в Англії» ⁵³.

Досить цікаво й те, що Роза Люксембург (1871 — 1919), відома як одна з найортодоксальніших послідовниць Маркса в галузі національного питання, визнавала Ліста головним стратегом капіталістичної модернізації Німеччини і досить високо оцінювала його доробок, зрозуміло, виходячи з марксистських стандартів. Порівнюючи Ліста з Фіхте, Люксембург писала в 1908 р.: «Фрідріх Ліст з його банальною теорією «національної економії» з більшим правом може бути названий справжнім месією національної єдності Німеччини, ніж ідеаліст Фіхте, якого завжди згадують як першого апостола німецького національного відродження. Цей «національний» рух ... в /277/ основі представляв лише середньовічну реакцію проти паростків революції, які були занесені до Німеччини Наполеоном, а також проти елементів модерного буржуазного устрою... На противагу йому, доктрина Ліста, цього вульгарного адепта німецької промисловості тридцятих і сорокових років, в основу «національного відродження» покладала елементи буржуазного розвитку, розвитку промисловості й торгівлі, теорію «внутрішнього ринку». Матеріальним підґрунтям цього патріотичного руху, який у тридцяті — сорокові роки дев’ятнадцятого століття покликав до життя такі потужні політичні, освітянські, філософські й літературні течії, була передусім потреба в об’єднанні всіх німецьких земель ... в одну велику, інтегровану, капіталістичну «батьківщину», створення міцної основи для механізованого виробництва й великої промисловості» ⁵⁴.

Оскільки в часи, коли писалися ці рядки, про існування Марксової критики Ліста було невідомо, Роза Люксембург не знала про те, що у 1840-і роки Маркс рішуче заперечував «потребу в об’єднанні усіх німецьких земель» у капіталістичну Німеччину, (див. розділ 3). Втім, для наших міркувань думки Люксембург є особливо цінними. Вона визнавала, що існують різні види націоналізму, і між різними націоналістичними мислителями існує різниця. Вона бачила, що Ліст, на відміну від його німецьких попередників і сучасників, розумів: промислова революція у Британії означала дещо більше, ніж економічні зміни; він зрозумів, що вона справить могутній політичний, культурний та економічний вплив на Німеччину та весь інший світ. Це розуміння було однією з основ його націоналізму. Беручи до уваги приклад Маркса і Енґельса, які проголосили свою доктрину «наукою», підкреслюючи її відмінність від /278/ утопічних ідей соціалістичних попередників, дослідник націоналізму може сказати те ж саме про Ліста, з огляду на зауваження Рози Люксембург. Аналогія виглядала б так: вмонтувавши ідею економічного підйому як глобального процесу в націоналістичну думку, Ліст перетворив націоналізм з утопії в «науку».

Зрозуміло, що лістівський націоналізм треба розглядати як «науковий» лише в тому ж сенсі, в якому це кажуть про марксизм. Системи обох мислителів були «науковими» відповідно до специфічного, властивого дев’ятнадцятому століттю, розуміння цього терміна: і Маркс, і Ліст вбачали у проґресивній ході «історії, в історичному процесі підтвердження правдивості власних моральних і політичних цінностей. З цього приводу варто навести дуже влучний коментар Реймонда Ґрю: «Серед того, що вони (Маркс і Ліст. — Авт.) заповіли своїм послідовникам, було переконання в тому, що певні ідеї не потребують того, щоб їх обстоювали чи вдосконалювали, оскільки їх відповідність розвиткові історичного процесу вже сама по собі є свідченням їхньої правомірності. Тому ані Маркс не вбачав якоїсь потенційної небезпеки у диктатурі пролетаріату чи у державі як інструменті правосуддя, ані Ліст не відчував необхідності в тому, щоб вбачати якусь загрозу в своїй Realpolitik чи програмі економічного розвитку, керованого елітою. Отже, обидва вони поділяли визвольні ідеали своєї епохи, але одночасно не цікавилися тим, як їх забезпечити відповідно з принципами права і представницького правління» ⁵⁵.

Звідси стає зрозумілим, чому авторитаристський чи тоталітаристський потенціал, який ми знаходимо в програмах Маркса і Ліста, не турбував їх. І Маркс, і Ліст були впевнені, що хода історії буде незмінною /279/ і далі триватиме саме в тому напрямку, який, на їхню думку, вже був накреслений. Маркс чекав скорого краху капіталізму і одночасно негайного відмирання націй і націоналізму. Глобальний сценарій Ліста був іншим, однак з міркувань, досить близьких до Марксових, він очікував швидкого поглинання малих націй великими. Маркс і Ліст не передбачили можливості виникнення альтернативи такому ходу подій, альтернативи, подолання якої вимагало б запровадження широкомасштабних репресивних контрзаходів. Їх «науковий» світогляд не залишав місця для зворотного руху або для триваліших окружних історичних шляхів, обіч магістралі проґресу. Маркс прожив достатньо довге життя, щоб декілька разів пережити несподіванки історії і віддати належне її «іронії». Ліст помер всього за два роки до подій, які стали прямим спростуванням деяких центральних моментів його сценарію, причому на чолі цих подій був той націоналізм, який він просто проіґнорував.

Послуговуючись висловом Теодора Шаніна, який називає систему Ліста «першою поправкою» до доктрини Адама Сміта й Девіда Рікардо , охарактеризуємо націоналістичний маніфест чеського історика Франтішека Палацького 1848 р. (див. наступний розділ) націоналістичною поправкою до теорії Фрідріха Ліста. Палацький проголосив право на свободу всіх націй — великих і малих, багатих і бідних, сильних і слабких. Він не визнавав права жодної нації за будь-яких умов панувати над іншою.

Дещо пізніше, коли націоналізм поширився на Азію й далі на Африку, ідея Ліста про те, що політична незалежність та прискорений індустріальний розвиток мають бути виключним правом націй «помірного кліматичного поясу», також виявилася /280/ непродуктивною. Нарешті, саме тоді, коли це трапилось, Ліст став найбільш визнаним теоретиком тих націй «жаркого кліматичного поясу», чиїм майбутнім він так мало цікавився. (Це вражаюче нагадує приголомшуючий успіх Маркса, яким він так пишався, в Росії — країні, до якої він ставився не надто прихильно).

І Маркс, і Ліст висловлювали досить схожі міркування щодо передумов, необхідних для того, щоб суспільство або нація були спроможними брати участь у майбутньому історичному розвиткові. Маркс і Ліст вважали самозрозумілим наявність громадянського суспільства, економічної, соціальної та культурної інфраструктури, яка функціонує поруч з державою. Але їхнім нащадкам, як ми побачимо, довелося жити в дещо інших історичних умовах — відповідно до цього вони розробляли нові програми. Отже, погляньмо на них і почнемо з націоналізму в епоху, яку відкрив 1848 рік.

Примітки

¹ Friedrich List. The National System. — p. 110.

² John Breully. Nationalism and the State. — pp. 335 — 338.

³ Карл Маркс. Тези про Фоєрбаха (текст 1845 року) // Твори. — Т. 42. — С. 243.

⁴ Там само. — С. 244.

⁵ Bert F. Hozelitz. Theories of Stages // Theories of Economic Growth (Ed. Bert F. Hoselitz). — New York: The Free Press, 1960. — pp. 196 — 197.

⁶ Friedrich List. The National System. — p. 177.

⁷ Bert F. Hoselitz. Op. cit, — p. 199 — 200.

⁸ Там само. — C. 201 — 202.

⁹ Friedrich List. The National System. — p. 309.

¹⁰ Там само. — C. 324. /281/

¹¹ Bert F. Hoselitz. Op. cit, — p. 196.

¹² Friedrich List. The National System. — p. 347.

¹³ Там само. — C. 350.

¹⁴ Edward Mead Earle. Op. cit., — pp. 347 — 348.

¹⁵ Адам Сміт цитується тут за англійським оригіналом з редакційних нотаток у: Friedrich List. Schriften. Reden. Briefe. — Vol. 6. — p. 600. У цій праці подана цитата з передмови Дагелда Стюарта до: Adam Smith. Essays on Philosophical Subjects. — Basel, 1799. — p. xcviii, який мені не довелося побачити. Праця, про яку йдеться, ніколи не була опублікована; її текст був загублений, залишилися тільки фраґменти з нього (цитовані Стюартом). В англомовному виданні The National System, — pp. 347 — 348, Сміт цитується у зворотному перекладі Ліста з німецької на англійську.

¹⁶ Friedrich List. The National System. — p. 348.

¹⁷ Там само. — C. 348 — 349.

¹⁸ Thomas Cooper. Lectures on the Elements of Political Economy, 2nd ed. — Columbia, South Carolina, 1829. — p. 28. Цит. за: Friedrich List. Schriften. Reden. Briefe. — Vol. 6. — p. 560.

¹⁹ Friedrich List. The National System. — p. 165.

²⁰ Там само. — C. 166 — 167.

²¹ Там само. — C. 163.

²² Там само. — С. 170 — 171.

²³ Там само. — С. 171 — 172.

²⁴ Там само. — С. 316.

²⁵ Там само. — С. 299 — 300.

²⁶ Там само. — С. 82.

²⁷ Там само.

²⁸ Там само. — С. 144.

²⁹ Там само. — С. 138.

³⁰ Там само. — С. 139.

³¹ Там само. — С. 142.

³² Там само. — С. 201.

³³ Там само. — С. 260.

³⁴ Там само. — С. 140.

³⁵ Там само. — С. 334.

³⁶ Там само. — С. 334 — 335.

³⁷ Eugen Karl Dühring. Kritische Geschichte der Nationalökonomie und des Sozializmus. — Leipzig: Fues Verlag, 1879. — p. 353. /282/

³⁸ Harry G. Johnson. A Theoretical model of Economic Nationalism in New and Developing States // Economic Nationalism.

³⁹ Там само. — C. 14.

⁴⁰ Там само.

⁴¹ Там само. — С. 15 — 16.

⁴² George Lichtheim. Op. cit. — p. xvii.

⁴³ Johannes Burkhardt. Das Verhaltensleitbild 'Produktivität' und seine historisch-anthropologische Voraussetzung // Saeculum 25. — 1974. — №2 — 3. — pp. 277 — 289. У цій роботі досліджується теорія продуктивності і продуктивної праці у різних економічних доктринах, у тому числі фізіократів, Адама Сміта, Карла Маркса і Фрідріха Ліста, і висловлюється думка, що ці доктрини скоріше були віддзеркаленням філософських і політичних поглядів їх авторів, ніж науково нейтральними економічними категоріями. Бургард пов’язує лістівську ідею продуктивних сил з поглядами Ліста на Німеччину як країну, що розвивається (див. с. 281 — 283 цієї роботи), і посилається також на: Jakob Baxa. Der Ursprung von Friedrich List Theorie der produktiven Kräfte // Zeitschrift für Volkswirtschaft und Sozialpolitik. — 1923, pp. l23ff.

⁴⁴ Friedrich Seidel. Das Armutsproblem im deutschen Vormärz bei Friedrich List. — Cologne: Forschungsinstitut für Sozial- und Wirtschaftsgeschichte an der Universität Köln, 1971. — pp. 32,

⁴⁵ W. O. Henderson. Friedrich List and the Social Question // Journal of European Economic History 10. — 1981. — №1. — pp. 697 — 708, особливо pp. 707 — 708. Розгляд цієї проблеми паралельно з біографічними та іншими сюжетами див.: Friedrich Lenz. Vom Pauperismus zum Proletariat. — pp. 15 — 43.

⁴⁶ Ralf Dahrendorf. Society and Democracy in Germany. — Garden City, NY: Doubleday, 1969. — pp. 54 — 55.

⁴⁷ John Gerard Ruggie. Introduction: International Independence and National Weifare // The Antinomies of Interdependence: National Weifare and the International Division of Labour (ed. John Gerard Ruggie). — New York: Columbia University Press, 1983. — p. 6.

⁴⁸ Marcello de Cecco. Money and Empire: The International Gold Standart, 1890 — 1914. — Oxford: Basil Blackwell, 1974. — pp. 5 — 6. Див. також: John Gerard Ruggie. Op. cit. — pp. 4 — 6.

⁴⁹ John Gerard Ruggie. Op. cit., — p. 7. /283/

⁵⁰ Marcello de Cecco. Op. cit., — p. 9.

⁵¹ E. J. Hobsbawm. The Age of Revolution. — p. 217.

⁵² Там само. — C. 216.

⁵³ Marcello de Cecco. Op. cit. — p. ll. Коли де Чекко посилається на «останні дослідження», він має на увазі: Barrington Moore, Jr. The Social Origins of Dictatorship and Democracy. — Cambridge, MA: Beacon Press, 1964.

⁵⁴ Rosa Luxemburg. The National Question (ed. Horace B. Davis). — New York and London: Monthly Review Press, 1976. — pp. 160 — 161.

⁵⁵ Raymond Grew. Неопубліковані зауваги до попереднього видання цієї книги.

⁵⁶ Teodor Shanin. Russia as a «Developing Society»: The Roots of Otherness: Russia’s Turn of the Century. — Vol. 2. Russia, 1905 — 1907: Revolution as Moment of Truth. — New Haven and London: Yale University Press, 1986. — p. 248.

Попередня     Головна     Наступна