Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Роман Шпорлюк. Комунізм і націоналізм: Карл Маркс проти Фрідріха Ліста. — К., 1998. — С. 284-311.]

Попередня     Головна     Наступна





10. Націоналізм: «єдність теорії і практики»



Якщо б Лістові довелося стати свідком подій 1848 р., він побачив би багато такого, що зовсім не відповідало його поглядам і прагненням. Відомо, що результати революцій 1848 — 1849 рр. стали провалом сподівань не тільки Маркса й комуністів, але також і німецьких, італійських, польських і угорських націоналістів. Німеччина та Італія так і не перетворилися на об’єднані національні держави. Габсбурґи повернули собі Угорщину. Полякам не вдалося скинути іноземне панування 1.

Ще важливішим було те, що у 1848 р. розвиток націоналізму пішов у напрямі, зовсім не передбаченому Лістом. Цього року на повний голос заявили про себе ті народи Центрально-Східної Європи, яким він відмовив у майбутньому, оцінюючи їхні перспективи у «Національній системі політичної екомомії». Ці «неісторичні», або «селянські» нації виступили не тільки з власним баченням свого місця в світі, але й на захист своїх культурних, політичних і соціально-економічних прагнень. У найзакінченішому вигляді ці прагнення й вимоги були сформульовані на той час чеським істориком Франтішеком Палацьким, якого Енґельс презирливо називав «вченим німцем, який схибнувся». (Зрозуміло, що освічений чех, який не бажав бути німцем, міг бути тільки божевільним, на думку цього палкого «інтернаціоналіста»). Хоча Палацький виступав передусім від імені чехів, на захист їхнього прагнення до незалежності (усі німці, хоч би які політичні погляди вони /286/ мали, включаючи Маркса й Ліста, вважали Чехію природною частиною Німеччини), його погляди в ширшому контексті можна було застосувати до будь-якої «неісторичної» нації.

Отже, в 1848 — 1849 рр. революціонерам-націоналістам Німеччини, Угорщини й Польщі довелося вести боротьбу не тільки проти сил реакції та абсолютизму чи (головним чином теоретично) проти комунізму. Несподівано для них виник «третій фронт»: чехи, словенці, словаки, хорвати, румуни й українці недвозначно дали зрозуміти, що не бажають бути складовою частиною польської, німецької та угорської націй. Та й міф про міжнародну солідарність упав жертвою революційної епохи: німцям довелося битися з поляками за Познань, з датчанами за Шлезвіґ, з чехами за Прагу; поляки зіткнулися з українцями в Галичині; угорці опинилися в стані війни не тільки з Віднем, а майже з усіма народами королівства святого Стефана.

Що ж, Ліст — німецький патріот — був би незадоволений несподіваною появою й розвитком чеського (або словенського) націоналізму, оскільки це призводило до зникнення тієї Великої Німеччини, яку він хотів побудувати. Але Ліст — теоретик і проповідник націоналізму — мав би всі підстави для задоволення, оскільки навіть ті народи, які він залишив поза світом націй чи взагалі викреслив з майбутньої історії (азіатські й африканські), послідовно прямували саме тим шляхом, який можна назвати Лістовою програмою національно-державного будівництва й модернізації. Парадоксально, але очевидним фактом є те, що Лістова доктрина розвитку модерних націй в її найзагальнішому вигляді поступово набула такого поширення й отримала визнання до такої міри, що її інтелектуальні коріння, джерела поход-/287/ження були втрачені, її перестали пов’язувати з ім’ям Ліста. Отже, дозволимо собі таке припущення: націоналістична доктрина (включаючи елементи «лістіанства») в процесі втілення її на практиці «скасувала себе» як окрему ідеологію. Цікаво, що, наприклад, чехи у відповідний спосіб скористалися методами Ліста в боротьбі за незалежність з німцями, але, ясна річ, вони ніколи не визнали цього.

Повертаючись до поглядів Палацького, звернімося до двох документів, які дають найповніше уявлення про філософію національного в цього діяча. Перший

 — це лист президентові франкфуртського «Комітету п’ятдесяти» від 11 квітня 1848 р. Другий — «Маніфест Першого слов’янського конґресу», адресований «націям Європи», який з’явився за підписом Палацького 12 червня того ж року.

У листі до Франкфурта Палацький відмовився від участі в роботі Комітету, завданням якого була підготовка виборів до парламенту Німеччини. Він пояснив свою відмову трьома мотивами. Два з них мали здебільшого практично-політичний характер і цікавлять нас менше, ніж його ідеї узагальнюючого характеру щодо національного питання, але згадати їх варто. Палацький вважав, що об’єднання Німеччини у тому вигляді, як його розуміли тогочасні німецькі націоналісти, мало призвести до ліквідації монархії Габсбурґів. Однак, на його думку, збереження цієї монархії було необхідним для малих народів Центрально-Східної Європи, які стояли перед перспективою посилення гегемонії Росії — «всесвітньої монархії, тобто безкінечного й небаченого зла, безмежного й неосяжного нещастя». Палацький пояснював, що ці його міркування не означають ворожості до росіян як народу: «Навпаки, — писав він,

 — із задоволенням і симпатією я спостерігаю кож-/288/ний крок цієї великої нації, який вона робить на шляху цивілізації в межах власних природних кордонів». Проте, незалежно від його любові до власної нації і не меншої «поваги до блага людства», він відкидав «саму можливість всесвітньої російської монархії ... не тому, що ця монархія була б російською, а тому, що вона була б всесвітньою» 2.

По-друге, Палацький вважав, що Німецька республіка є недосяжною метою, а якщо її й вдасться створити, вона буде надзвичайно нестабільним формуванням. У будь-якому випадку, якими б не були наміри німців, він виступав проти встановлення республіканської форми правління на землях Габсбурґів: «Уявіть собі Австрійську імперію, розділену на різні республіки, одні великі за розмірами, інші невеликі, — яка чудова основа для всесвітньої російської монархії!» 3

Втім, як ми вже згадували, усе це були другорядні міркування. Першою і головною причиною, через яку Палацький відмовлявся брати участь у роботі франкфуртського Комітету, був його підхід до вирішення національних проблем, іншими словами — його погляди в національному питанні. Дивлячись в минуле, на історію взаємин між Богемією і Німецькою (Священною Римською) імперією, Палацький наголошував на тому, що існують значні, вирішальні відмінності між династичними зв’язками та взаєминами правителів цих країн, з одного боку, і правами та обов’язками підлеглих їм націй — з іншого. Права та обов’язки націй, на його думку, не мали неодмінно збігатися з політичними прагненнями і діями правителів. «Я, — писав він, — чех слов’янської крові, і все, що у мене є, і все, що я можу зробити

 — скільки б цього не було, — я назавжди присвятив служінню своїй нації. Ця нація є малою, це правда, /289/ але зі споконвічних часів вона була нацією як такою і спиралася на власні сили. Її правителі з найдавніших часів були членами союзу німецьких князів, але вона ніколи не вважала себе належною до німецької нації, і ніколи протягом століть ніхто інший не вважав її за таку... Повне з’єднання чеських земель з Німецьким рейхом розглядалося і повинно розглядатися як злука між правителями, а не між націями. Проте, якщо будь-хто закликає до того, щоб, крім існуючої досі злуки між князями, чеська нація зараз ще й об’єдналася з німецькою — що є зовсім новим гаслом, позбавленим будь-якого історичного чи юридичного обґрунтування, — я особисто не вважаю цей заклик достатньо виправданим, щоб приєднатися до нього, доти, доки я не отримаю чіткий і недвозначний наказ виборців зробити це» 4.

Права націй, вів далі Палацький, «насправді є правами Природи. Жодна нація на землі не має права вимагати від своїх сусідів, щоб вони жертвували собою задля її вигоди, жодна нація не повинна зрікатися себе чи приносити себе в жертву для блага її сусідів. Природа не знає ані панівних, ані пригноблених націй». Кожна держава, яка складається з різних націй, додавав він, може бути стабільною тільки за умови, що вона ґарантує і забезпечує їм рівність 5.

Подальший розвиток цих ідей знаходимо в «Маніфесті Першого слов’янського конґресу» до «націй Європи». На відміну від слов’ян, які завжди віддавали більшу перевагу свободі, ніж завоюванням і пануванню, наголошувалося в «Маніфесті», романські й германські нації у минулі століття стверджували незалежність своїх держав головним чином «силою меча», одночасно пригноблюючи власний народ. Слов’яни стали жертвою експансії романських і германських народів, але з приходом нової ери свободи /290/ вони також мають право на власні вимоги. Конґрес схвально поставився до соціально-політичних змін, що відбувалися тоді в країнах Європи, і проголосив: «Ми, слов’яни, заперечуємо і ставимося з відразою до всякого панування, яке основане на силі та беззаконні; ми не визнаємо жодних привілеїв і виключних прав, а також жодних політичних відмінностей між класами; ми вимагаємо беззастережної рівності усіх перед законом, однакової міри прав і обов’язків для всіх. Там, де серед мільйонів народжується хоча б один раб, не існує справжньої свободи. Так, свобода, рівність і братерство для всіх, хто живе в державі, — ось наше гасло сьогодні, як і тисячу років тому» 6.

Одночасно, виступаючи на захист прав особистості, конґрес вимагав відповідних прав для нації: «Нація, з усією сумою її духовних потреб та інтересів, є не менш священною для нас, ніж забезпечення природних прав людини» 7. Автори «Маніфесту» розуміли, що глибокі відмінності між націями визначалися відповідними історичними причинами, проте вони наполягали на тому, що «можливості розвитку цих інших [яким пощастило менше. — Авт.] націй ні в якому разі не обмежені. Сама по собі Природа не визначає відмінностей між націями в тому дусі, що нібито одні були шляхетними, а інші — низького походження; вона не призначає одну націю панувати над іншими і не обирає жодну націю служити іншій інструментом для досягнення якоїсь мети. Рівне право на частину всіх найшляхетніших ознак людства — це божественний закон, котрий ніхто не може безкарно порушувати» 8.

Очевидно, що саме в ідеях Гердера і Русо Палацький знаходив історичне й філософське обґрунтування програми визволення народів, чиї права не /291/ визнавалися німецькими, польськими чи угорськими націоналістами. Останні виступали на захист прав передусім «історичних» або «політичних» націй проти абсолютизму та іноземного панування, але головним критерієм визначення таких націй вони вважали наявність політичноі історії. Іншими словами, нація вважалася нацією тільки в тому випадку, коли вона мала власну історію як незалежна держава, відносно розвинену соціальну структуру (що передбачало наявність вищих і середніх класів), культуру з вищою освітою і високорозвиненою літературною мовою, а також могла похвалитися значною територією і численним населенням. У цьому варіанті селянство, яке розмовляло народними діалектами, могло просуватися до вищого рівня цивілізації, лише опановуючи грамоту за допомогою однієї з вже існуючих розвинених мов, ототожнюючи себе з однією з цих «політичних» націй, а не створюючи нові нації на основі сільських діалектів чи віддалених і туманних історичних легенд.

Безпосередньо протиставляючись політичним прагненням і культурним амбіціям поляків, німців і угорців, націоналізм «відсталих» народів, які сформували власні культурницькі рухи до 1848 р., досягнув у цей період політичного рівня, і з цього моменту ставав дедалі потужнішою силою в Центральній і Східній Європі. Націоналісти «нової хвилі» також були незадоволені результатами «весни народів», проте подальший розвиток нових національних рухів вирішальною мірою завдячував одному з головних революційних зрушень 1848 р. — звільненню селянства, скасуванню кріпацтва. Втягнення селянства в «суспільство», від якого воно було ізольоване віками, створило необхідні передумови для трансформації «культурницьких» чи «наукових» націо-/291/нальних прагнень інтеліґенції у справу всього народу. Націоналістичні революції епохи першої світової війни, які призвели до створення ряду нових суверенних держав, були в певному сенсі заключним актом процесів, започаткованих у 1848 р., і культурного розвитку, який починався ще раніше — наприкінці XVII — поч. XIX століття.

Оскільки більшість з «нових» народів культурно, політично і соціально були менш розвиненими, ніж такі «історичні» нації, як поляки чи німці, їхньою першорядною турботою стало утвердження того, що останні вже мали літературну мову. Історично склалося так, що саме після 1848 р. мова як елемент культури (у широкому розумінні цього поняття) стала визначальним чинником у націотворенні. Отже, якщо польські борці за свободу боролися проти своїх поневолювачів військовими, політичними і дипломатичними засобами, то філологи «неісторичних» націй розхитували пануючий устрій шляхом творення нових літературних мов. Не так давно вчені справедливо стали характеризувати цих людей «мовними стратегами», «мовними маніпуляторами» і навіть «філологічними бунтівниками» 9. Останній епітет є найвлучнішим, оскільки одержимість діалектами (до речі, не менша, ніж одержимість діалектикою) роздмухувала те «полум’я в думках людей», про яке писав Джеймс Білінґтон у своїй книзі (див. посилання 1 у цьому розділі). Ми можемо також назвати їх революціонерами-лінґвістами, оскільки їхні теорії (і породжена ними практика) поставили під сумнів, якщо не підірвали відверто тогочасні релігійні, політичні й економічні системи ієрархії і розподілу. «Публікація сербських пісень, — писав Пітер Берк про сербського націоналіста-культурника Вука Караджича (1787 — 1864), — була актом політичного /292/ значення». Караджич, який вважав писемність найвеличнішим людським досягненням, став також автором сербської граматики й орфографії і склав словник сербської мови 10. «Відкриття народної культури, — писав Берк, — було тісно пов’язане з підйомом націоналізму. <...> Є певна іронія в тому, що ідея «нації» прийшла від інтелектуалів і була нав’язана «народові», з яким вони хотіли себе ототожнювати. У 1800 р. свідомість ремісників і селян скоріше була реґіональною, ніж національною» 11. (Берк писав «нав’язувати», очевидно, маючи на увазі те, що інтелектуали прагнули примусу. Проте зрозуміло, що Гердер, Караджич або Палацький самі були критиками панівних на той час режимів і не мали засобів «нав’язувати» будь-що будь-кому).

Нові історичні ідеї, на зразок тих, що були запропоновані Палацьким, виконували таку саму політичну функцію. Славнозвісний афоризм Палацького: «Ми були тут до Австрії — ми будемо тут після Австрії», — був революційним закликом. Саме в цьому розумінні ми можемо говорити не тільки про лінгвістичну, але й про історичну свідомість як націотворчі фактори і, відповідно, — називати Палацького «батьком чеської нації» 12.

Що Палацький справді зробив, точніше, допоміг зробити — це перетворити етнічну групу на нову національну спільноту. Якщо нації — це «уявлені спільноти», які визначаються «способом самоуявлення» (Б. Андерсон) 13, а націоналізм «винаходить нації там, де вони не існують» (Е. Ґелнер) , тоді такі постаті, як Палацький, є історично важливими не тільки як мислителі, але і як практики. В цьому випадку досить важко відокремити інтелектуальну історію (історію ідей) від соціальної чи політичної (тобто історії «об’єктивно» існуючих /293/ груп). Особливо це стосується початкових етапів розвитку модерних націй, коли саме інтелектуальна історія була історією національних рухів, тобто процесу націотворення.

На підтримку цієї думки звернімося до праці сучасного чеського історика Мирослава Гроха, який запропонував періодизацію розвитку національних рухів, умовно поділивши її на три стадії. Перша стадія — «наукова», це період «наукового зацікавлення» невеликої кількості вчених в арґументах, які підтвердили б ідею, що певна етнічна група є окремою спільнотою з погляду етнографії, філології, історії тощо. Друга стадія — «культурницька», починається тоді, коли ця група починає функціонувати в таких сферах, як освіта, преса і книговидання, театр тощо, поступово поширюючи почуття національної свідомості серед ширшого загалу. Третя, заключна стадія — «політична»; в цей період уже широкі маси втягуються в діяльність політичних партій, у вибори тощо 15.

Отже, на першій стадії вузьке коло інтеліґентів — фахівців у галузях мовознавства, історії і фольклору — виконує надзвичайно важливу функцію визначення поняття національного і цим робить перший крок на шляху трансформації цього поняття в нове — у націю. Інший дослідник, В. Дж. Ерґайль, також виділяє окремі етапи розвитку національних рухів, але в іншому контексті: «Визначення поняття, розвиток поняття, створення допоміжних організацій, мобілізація народу». Перші з цих двох фаз відповідають «науковій» стадії М. Гроха, третя й четверта — культурній і політичній фазам в його класифікації 16.

Віддаючи належне наведеним концепціям, які дають нам зручне знаряддя для ідентифікації націо-/294/нальних рухів у певних конкретних історичних періодах, зробимо одне, гадається, вельми важливе зауваження: всі види діяльності, виокремлені Ерґайлем і Грохом в особливі стадії чи фази, фактично діяли протягом усього періоду формування нації й державотворення. Особливо наочно це простежується на прикладі теорії «модернізації». Деякі прихильники цієї теорії розуміють модернізацію як процес, який призводить до зростання політичної «рівності», нарощування «потенціалу» й підсилення «диференціації», що досягається шляхом подолання криз ідентичності, леґітимності, співіснування, взаємодії і розподілу матеріальних благ 17. Загальноприйнятою думкою серед прихильників теорії «модернізації» є те, що саме держави — це суб’єкти процесу розвитку і що недержавні (етнічні) нації можуть або підтримувати започатковані цими державами ініціативи, або перешкоджати їм. Утім, цей варіант не є абсолютним: в XIX ст. саме націоналізм поляків, які не мали держави, був модернізуючою силою, у той час як Росія, Австрія чи Прусія/Німеччина (між якими була поділена Польща) в кращому разі були «додатковими» суб’єктами модернізації, а частіше за все взагалі стримували її 18. Напевне, те ж саме можна сказати й про чеський та словенський націоналізм та їхню боротьбу проти Відня або про фінський чи латвійський націоналізм з їхньою боротьбою проти Петербурга. (Не забудемо і про німецький націоналізм та його конфлікт з урядами 38 німецьких держав).

Націоналістичні рухи вже в своїй основі мали власні рецепти подолання кризи ідентичності й леґітимності: вони пропонували створення нової держави, що відповідала б інтересам нації, від імені якої вони виступали. Проте їхня програма не обме-/295/жувалась цим: вони мали власні погляди також на форму державного управління (тобто на соціально-політичну взаємодію й співіснування класів) і, як правило, визначалися в галузі основних соціально-економічних проблем (розподіл видів діяльності й матеріальних благ).

Це повертає нас до питання про Ліста й економічний націоналізм. Націотворення, або державотворення, було багатоаспектним процесом. Сюди входило і створення літературної мови (яка в багатьох випадках ґрунтувалась на селянському діалекті або групі діалектів), відтворення історичного минулого, побудова мережі та ієрархії освітніх та інших культурних установ, формування політичних партій, налагодження системи державних (центральних і місцевих) органів тощо. Не менш важливою, змістовною рисою цього процесу було формування нації в економічній сфері. Економічний розвиток означав дещо більше, ніж імпорт промислової техніки чи висококваліфікованої робочої сили та інтелекту з розвинених країн. У повній відповідності до поглядів Ліста щодо ролі ідей, науки і освіти, індустріальні «новачки» протягом XIX ст. створювали систему технічної освіти. Як вважає Девід Ландес, це було набагато перспективніше, ніж «перекачування» індустріальних навичок з-за кордону, що практикувалося на початку промислової ери. Першими створили політехнічні школи французи, але досить швидко їх почали копіювати в Австрії, Прусії, Бельгії, Нідерландах, Росії та Швеції. Як пише Ландес, саме «німецька система зрештою показала себе сильнішою й ефективнішою у вихованні талантів для промисловості, частково тому, що німецьке підприємництво приділяло більше уваги технічним школам, а також завдяки тому, що німецькі уряди, /296/ особливо пруський, були переконаними у важливості освіти для національної економіки і підтримували її більш щедро. Краще ніж будь-хто, німці зрозуміли важливість систематичного навчання для подолання перешкод відсталості. Вони зібрали свій урожай у другій половині століття, коли технологія стала менш емпіричною і на передній план вийшли ті галузі промисловості, які безпосередньо ґрунтувалися на прикладній науці» 19.

Етнічний націоналізм у країнах Східної Європи спритно адаптував до своїх потреб найважливіші з формул Ліста, що стосувалися економічної модернізації як складової національного визволення (це ще раз підтверджує думку Карлтона Дж. Гейза про те, що пром слова революція сама по собі не була ані націоналістичною, ані інтернаціоналістською). Східноєвропейські націоналісти не переймалися тим, що Ліст, мабуть, не визнав би їхнього права на здійснення його програми, оскільки він вважав здатними на це тільки ті народи, які були численними, займали велику територію й перебували на досить високому рівні культурного та соціального розвитку. З’ясувалося, що програма Ліста може бути придатною для будь-якої нації, незалежно від того, яким критеріям чи вимогам даної програми ця нація відповідає. Іншими словами, це був, так би мовити, фундаторський націоналізм. І справді, у Ліста з’явилися послідовники та наслідувачі не тільки в Німеччині, але й в Угорщині, Ірландії, Каталонії, Болгарії, Італії, Індії, Японії й Росії. В докладній праці Рудольфа Яворського, присвяченій економічному змістові націоналістичної теорії й практики, зауважується, що серед тих націй Східної і Центральної Європи, які не мали власної державності, відбулася «ідеологізація економічних взаємин», яка /297/ поширилася навіть на такі сфери, як землеволодіння або діяльність кооперативних ощадних кас чи об’єднань споживачів. «Тактика національного бойкоту й національні організації взаємодопомоги, — зауважує Яворський, — в багатонаціональних економічних системах виконували такі ж функції, як протекціоністські митні бар’єри в самостійних національних державах» 20.

Не варто переповідати історію націоналізму в Європі — для цього довелося б писати окрему книгу. Достатньо буде зауважити, що поразка націоналізму в 1848 р. була тимчасовою. Протягом наступних двох десятиліть Італія та Німеччина завершили національне об’єднання, хоча і не в рамках тих кордонів, про які мріяли націоналісти цих країн. У 1867 р. Угорщина стала практично незалежною у внутрішніх справах, формально залишаючись в складі імперії Габсбурґів. Після 1867 р. поляки створили «державу в державі», отримавши досить широку автономію в Галичині й маючи відчутний вплив у Відні. Одночасно набирали силу національні рухи «неісторичних народів». Із занепадом Отаманської імперії балканські народи один за одним здобували незалежність: напередодні першої світової війни суверенними державами стали Греція, Сербія, Албанія, Чорногорія, Болгарія та Румунія. На початку 1830-х років династична держава, імперія Романових, додала до своїх попередніх основоположних принципів — самодержавство і православ’я, ще один — «народність». Це була вимушена данина самодержавства новим віянням — ідеї нації, але взаємини держави й російської нації (чи суспільства) в Росії залишалися ускладненими й конфліктними до самого кінця царизму у 1917 р. (див. розділ 13). Що ж до інших народів Російської імперії, то непримиренни-/298/ми противниками її панування залишалися поляки, і, доки тривало XIX століття, до них приєдналися фіни, латиші, вірмени, литовці, євреї, українці, естонці, татари й грузини — і всі вони вимагали визнання свого права на існування як окремі культурні й політичні спільноти. Вони не ставили питання про відокремлення від Росії (поляки тут були винятком), але виступали проти дискримінації й вимагали поваги до їхніх національних почуттів, культури та релігії.

Обсяг книги не дозволяє нам окремо зосередитися на економічних програмах щойно згаданих національних рухів та з’ясувати питання про їхню «спорідненість» з ідеями Ліста. Наведемо лише декілька прикладів, які стануть ілюстрацією того, наскільки його програма розбудови нації й держави була поширеною серед націоналістів різних країн.

Перше іноземне видання «Національної системи» Ліста з’явилося ще за його життя — в Угорщині, у 1843 р. (У 1850-і роки ця книга двічі видавалася французькою мовою в перекладі Анрі Рішло, а також була перекладена англійською Дж. Е. Метайлом і опублікована в Америці) 21. Видатний революційний діяч Угорщини Лайош Кошут вважав себе учнем Ліста 22. Те ж можна сказати про графа Шечені, «угорського Ліста», який доводив, що економічна модернізація є найважливішим фактором формування новітньої угорської нації. Після угоди з імператором 1867 р. (так званий «угорський компроміс»), внаслідок якої Угорщина стала незалежною у внутрішніх справах, офіційний Будапешт розгорнув політику всеосяжної етнічної асиміляції інших народів країни (зокрема словаків, русинів, сербів, румунів та ін., які не вважали себе частиною угорської нації), комбінуючи економічні засоби й специфічну політику в галузі культури й освіти. Зау-/299/важимо, що ця «модернізація» Угорщини здійснювалася бюрократичним режимом, який скорше представляв інтереси великих землевласників, ніж лістівської інтеліґенції та буржуазії. Це обумовило характер і спрямованість змін, які в результаті не призвели до політичної й соціальної модернізації, що відповідала б економічному проґресові Угорщини» 23.

Сучасні угорські дослідники економічної історії Іван Т. Беренд та Дьйордь Ранкі стверджують, що економічні питання (наприклад, боротьба за введення в Угорщині окремої, незалежної від Австрії, митної системи) були знаряддям у руках правлячої аристократії у вирішенні політичних проблем. На думку цих авторів, «поверховість економічної літератури, присвяченої цьому предметові, й нехтування економічними аспектами проблеми у випадках, коли досягався політичий компроміс», є найкращим свідченням того, що справжні причини «прагнення Угорщини до встановлення незалежної митної зони мали політичний і націоналістичний характер». Далі вони пишуть: «В Угорщині, як і в Німеччині, ідея індустріалізації від самого початку пов’язувалась з теоріями Георга [sic!] Фрідріха Ліста. Інакше кажучи, націоналістичні концепції завжди прикривалися машкарою економічних гасел» 24.

У Румунії, яка значною мірою відрізнялась від Угорщини, ідея щодо визначальної ролі держави у захисті економічних інтересів нації також знайшла своїх послідовників і прихильників. У 1887 р. тут було прийнято протекціоністський закон, цілком у дусі Ліста, цього ж року видали «Національну систему» румунською мовою. Досить цікавою можна вважати й ту обставину, що провідні румунські послідовники Ліста походили з Трансільванії — реґіону, який належав тоді Угорщині 25. /300/

В іншому кінці Європи, в Каталонії, націоналісти-«культурники» й представники ділових кіл утворили щось на зразок альянсу. Разом вони намагалися «скомбінувати практичні міркування й потреби моменту в єдиній доктрині, яка б зробила протекціонізм спільним знаменником політичних прагнень усіх класів». Звертаючи на це увагу, сучасний дослідник П’єр Вілар підкреслює, що лідери каталонського руху не були ориґінальними: «Вони цитували Кері, який обмінювався довгими листами з Гвелом, оскільки Кері полюбляв згадувати Іспанію як приклад жертви англійського фрітредерства. Вони щиро захоплювалися Лістом, чий вплив на німецький націоналізм, містичний та «історичний» і одночасно — індустріалістський, в багатьох пунктах нагадував той зв’язок, що існував між протекціонізмом та інтеліґентським рухом у Каталонії» 26.

Спочатку, вважає Вілар, у період приблизно між 1820 і 1885 рр., «лідери каталонської промисловості, захопивши недорозвинений іспанський ринок і роблячи спроби захистити його, безуспішно намагалися очолювати не стільки каталонську державу, скільки саме іспанську націю». Коли вони говорили про «національний ринок», «національну промисловість» або «національне виробництво», вони мали на увазі «іспанське», а не «каталонське». Вілар вважає, що тільки тому, що їй не вдалося утримати «державний апарат» та ототожнити через нього свої інтереси з інтересами «всієї Іспанії», каталонська промислова буржуазія обрала саме Каталонію базою для своїх «національних» класових інтересів 27.

Для нас не має великого значення правомірність фактів і арґументів, наведених Віларом. Для наших міркувань важливо не те, чи мав каталонський націоналізм підтримку місцевої буржуазії, а те, що він /301/ уже існував до того, як ця буржуазія зацікавилася ним, і був представлений передусім інтеліґенцією. Якщо б не існував цей націоналізм інтеліґенції, з його вже виробленими культурними, мовними та історичними критеріями, навряд чи промисловці та банкіри Барселони спромоглися б «винайти» для своїх потреб каталонський націоналізм і націю. У різні періоди XIX ст. інтереси місцевого бізнесу в Манчестері, Ліоні, Мілані чи Гамбурзі нерідко іґнорувалися правлячими колами Лондона, Парижа, Рима чи Берліна, але це не стало підставою для виникнення антианглійських, антинімецьких (і так далі) настроїв і приводом для того, щоб цитувати Ліста на захист місцевих інтересів.

Таким же чином ірландські націоналісти — а не буржуазія Дубліна — стали на антибританські позиції. Надихаючим прикладом для їхнього лідера Артура Ґріфіта у боротьбі проти Англії стала тактика видатного угорського політика Франціса Деака, якому вдалося в 1867 р. відновити угорську конституцію шляхом вдалого застосування тактики парламентського бойкоту. Але в Ґріфіта було ще одне джерело натхнення: «Це був великий німецький апостол протекціонізму Фрідріх Ліст». Його «Національна система» стала для Ґріфіта, — як пише Ф. С. Л. Лайонз, — «євангелієм», книгою, яку він нібито сам написав і читачем якої мав стати кожний ірландець» 28. Лайонз вважає, що доктрина Ліста так вплинула на Ґріфіта саме тому, що «бісмарківську Німеччину можна було вважати пам’ятником його [Ліста] ідеям; інакше кажучи, протекціонізм був не лише прекрасною мрією, але міг бути й був дійсністю <...> Можливо, ще важливішою була впевненість Ліста в тому, що протекціоністський тариф є не менш вирішальним фактором розвитку націона-/302/лізму, ніж мова, література або історія країни. Фактично, Ґріфіт прийняв визначення нації Ліста як своє власне» 29.

Ґріфіта не турбувало, що це визначення має на увазі такі умови, як велика територія і численне населення (цим вимогам Ірландія, зрозуміло, не відповідала). Найважливішим моментом у доктрині Ліста Ґріфіт вважав ідею про те, що основою для незалежності нації має стати власна промисловість. Це розходилося із найпоширенішою в Ірландії думкою, згідно з якою ірландське питання пов’язувалось переважно з земельною реформою: «Немає необхідності в тому ... щоб приділяти увагу нашій промисловій зброї, оскільки цілком достатньо зброї сільськогосподарської». У книзі «Відродження Угорщини» (1918) Ґріфіт писав з цього приводу: «Разом з Лістом я відповідаю: нація не може розвивати власну цивілізацію, добробут і соціальний проґрес шляхом обміну сільськогосподарської продукції на промислову таким же чином, як вона могла б це робити, розвиваючи власну промислову могутність. Суто аграрна нація ніколи не буде здатною розвивати внутрішню або зовнішню торгівлю з її внутрішніми засобами сполучення та судноплавством, збільшувати чисельність населення пропорційно до його рівня добробуту або досягнути справжнього проґресу у моральному, інтелектуальному, соціальному й політичному розвиткові, вона ніколи не стане значною політичною силою і не вийде на такий рівень, щоб впливати на розвиток і проґрес менш розвинених націй та створювати власні колонії» 30.

Ці слова ірландського націоналіста були написані вже у цьому столітті. Але ми бачили, як у 1848 р. чеський націоналіст Франтішек Палацький на запитання щодо головної політичної проблеми: «Револю-/303/ція, монархія чи республіка?» — відповів однозначно: «Чехія!» В 1918 р., коли була опублікована книга Ґріфіта, а нація Палацького утворила незалежну державу, каталонський націоналіст Камбо, виголошуючи промову в мадридському парламенті, повторив питання, які там дебатувались, і дав відповідь на них: «Монархія? Республіка? Каталонія!» 31

Проте націоналізм не обмежувався відповіддю на запитання щодо форми правління. Коли Маркс сформулював, на його думку, головне питання епохи — комунізм чи капіталізм? — націоналісти відгукнулися на перший погляд різноманітними, а по суті однаковими відповідями: «Польща!», «Ірландія!», «Сербія!», «Індія!»... Це не означало, що вони не визнають проблем, які підняв соціалізм, — вони лише показали, що їхнє ставлення до питання «капіталізм чи соціалізм?» залежить від того, яка з цих систем найкраще відповідатиме потребам їхньої нації за наявних обставин.




* * *


Націоналізм був багатоаспектним історичним явищем, він не обмежувався рамками культурницької програми чи руху або суто політичними питаннями. Він також не зводився лише до програми економічного розвитку, незалежно від того, де він з’являвся — чи то в політично незалежних державах (як, наприклад, в Італії після її об’єднання), чи серед тих народів, які ще не досягли політичної незалежності. Націоналізм мав справу з усіма згаданими проблемами. Його прихильники одночасно змагалися за політичну незалежність, збереження й розвиток окремої культурної ідентичності їхніх народів і за економічний розвиток нації. По суті, націоналізм був /304/ програмою й рухом за створення нових типів спільнот — націй.

Це повертає нас до вже згадуваної дефініції Ернеста Ґелнера, який вважав, що націоналізм «винаходить нації там, де вони раніше не існували». (Треба, однак, зауважити, що твердження Ґелнера часто виглядають дещо «максималістськими», що зовсім не відповідає природі їхнього автора. Наприклад, в «Націях і націоналізмі» він повторює, що саме «націоналізм породжує нації, й іншого шляху немає», але вчасно додає, що для цього «націоналізм використовує попередньо існуючі, історично успадковані культури або культурні надбання», а нації, які він називає «новоутвореннями», фактично використовують як «сировину для свого формування культурну, історичну та іншу спадщину донаціоналістичного світу») 32. Подібна думка, хоча й дещо в стриманіших термінах, висловлена Бенедиктом Андерсоном, який вважає, що суть поняття «нація» найкраще можна розуміти, якщо дивитися на неї як «на уявлену політичну спільноту — уявлену і у вузькому, і в широкому розумінні її суті». На його думку, ці спільноти (що містять у собі всі спільноти, які виходять за межі «споконвічних селищ») розрізняються «не тим, справжні вони чи ні, а саме способами самоуявлення» 33.

Але, якщо погодитися з цим, великого значення набуває питання: чим саме вважає себе нація; інакше кажучи, найважливіше полягає в змісті образу нації. Стає важливим, чи містить цей образ такі риси, як миролюбство чи войовничість, природна демократичність чи авторитарність, схильність до економічних нововведень чи до традиційного аграрного укладу, відкритість чи тяжіння до расових критеріїв (і відповідну закритість) тощо. Якщо Сьюел правий, /305/ визначаючи ідеологію як «невід’ємну складову соціального устрою» , то одним з вирішальних моментів існування нації стає необхідність у тому, щоб особистості (принаймні певна їх кількість), з яких складається ця нація, були свідомими власної національної ідентичності, яка ґрунтується на історії, расових критеріях, політичних цінностях, мові тощо. Вони також повинні мати здатність до того, щоб осягнути місце їхньої нації в світі, її економічні, політичні та інші інтереси й потреби, її «місію» тощо.

Це розуміння суті нації нагадує Марксову концепцію пролетаріату. В «Маніфесті Комуністичної партії» він писав, що пролетаріат стає класом тоді, коли розвине власну класову свідомість, тобто політичний і економічний світогляд, відповідні організаційні принципи тощо. Як вважає Ліхтгайм, саме концепція єдності теорії й практики, а також визнання «конструктивної ролі свідомої діяльності» утворює «серцевину» марксистської доктрини 35.

Застосовуючи цю схему щодо історії націоналізму і націй, ми можемо сказати, що завдяки унікальному збігові обставин німці, поляки, чехи та інші народи відіграли в розвиткові націоналізму таку ж роль, яку Маркс відводив пролетаріатові в реалізації його «філософської системи». Нова ідея націоналізму спочатку знайшла матеріальну силу для самоздійснення в поляках, відповідно, вони побачили в ній підтвердження своїх прагнень і вимог, які не зводилися лише до відновлення status quo: йшлося про те, що поляки мають право на незалежність не лише тому, що вони були незалежними у минулому. (Місто Венеція й сотні німецьких держав також мали подібну історію, але, втративши незалежність майже одночасно з поляками, не вижили як національно /306/ незалежні спільноти і не започаткували відповідних рухів). Отже, не помиляючись, можна стверджувати, що польський досвід являє оригінальний приклад того, як досягається єдність теорії і практики — саме те, з чим не дуже пощастило марксизмові, оскільки до кінця XX ст. пролетаріат так і не став тим всесвітнім і провідним класом, яким його бачив у майбутньому Маркс. Слідом за Польщею, її досвід самостійно відтворили інші нації, кожна з власними особливостями, залежно від специфічних обставин розвитку (включаючи специфічні риси їхнього націоналізму, з огляду на те, що він означав для німців, чехів, угорців і так далі).

Підведемо підсумки. Появу політичного націоналізму в Німеччині спричинили різноманітні фактори. Серед них згадаємо гостре незадоволення французьким культурним і політичним пануванням і, відповідно, — почуття приниження. Не менш важливим було розуміння того, що політична роздрібленість Німеччини робить німецький народ слабким і малоповажним членом товариства націй (це розуміння прийшло саме тоді, коли етнічну спільноту стали розглядати як вищу за існуючі форми політичної організації). До цього часу «донаціоналістичний» німець не вбачав нічого неприємного в тому факті, що управління Кенігсбергом, Ройтлінґеном чи Любеком здійснюється не з одного центру.

Велику роль у руйнуванні старого порядку, за якого існували сотні німецьких держав, відіграли наполеонівські війни. Значною мірою вплинула на Німеччину промислова революція. Як ми побачили, проблеми промислової революції й економічного розвитку в цілому сприяли виникненню широкого спектра поглядів серед німецьких націоналістичних мислителів. Немає сумнівів у тому, що надавалося /307/ великого значення, хто саме — Адам Мюлер, Фіхте чи Ліст — успішно утвердить своє націоналістичне бачення промислового розвитку та вплине на розуміння суті німецького питання.

Поступово ідеї Гердера, Берка, Русо і Ліста, а також їхніх учнів завоювали прихильників у багатьох країнах Європи, — характерно, що спочатку в Німеччині й Польщі, а згодом на землях Австрійської імперії й на Балканах. Під впливом цих ідей щодалі більша кількість людей піддавала сумніву існуючий старий порядок, оскільки за нього не існувало питання про права націй.

З часом принцип націоналізму, згідно з яким етнічна нація є «спільнотою, яка робить легітимною державу», набув не тільки політичного змісту, але став також організуючим принципом науки 36. Чеський історик Франтішек Граус блискуче завершив ту революцію в мовознавстві та історичній науці, з якою пов’язується ім’я Гердера. Граус показав, що ця революція в науці кінця XVIII ст. призвела, крім іншого, до «винаходу» саме «німецької» історії, «німецького» права, «німецького» фольклору тощо. Досвід Німеччини швидко був відтворений її східними сусідами, які у свою чергу винайшли (або «відкрили») відповідні «слов’янські» еквіваленти. Зрозуміло, що все це також призвело до глибоких і далекосяжних наслідків 37.

Утім, важливо пам’ятати про часи, коли ці наслідки були не більш як умоглядним припущенням, коли саму Німеччину й німецьку історію ще треба було створити. Як писав Джеймс Дж. Шіган: «Що ж таке історія Німеччини у вісімнадцятому столітті? Це історія тих територій і станових інституцій, які оформляли і наповнювали змістом життя людей. Це історія культурного багатства й політичного роз-/308/маїття, соціального подрібнення й економічної ізоляції. Це також історія перших, слабких зрушень до національного об’єднання, початкового руху до створення німецької культури й суспільства. Проте, відтворюючи історію цього руху, ми не повинні змішувати прагнення зі звершеннями і вважати реальністю існування якоїсь фіктивної одиниці під назвою Німеччина. Це приховало б від нас один з центральних фактів епохи: як окремий, оригінальний процес німецька історія тоді ще не почалася» 38.

Поступово націоналізм (світогляд спочатку новаторський і досить контроверзійний) став, за словами Ісаї Берліна «настільки поширеним, настільки звичним, що уявити собі світ без його впливу можна лише свідомим інтелектуальним зусиллям» 39. Ще до Берліна подібне зауваження зробив Карлтон Дж. Гейз: «Націоналізм став настільки звичним способом думки й дії ... сучасного світу, що більшість людей вважають його чимсь цілком само собою зрозумілим... Вони вважають його найприроднішим у всесвіті явищем, яке існувало завжди» 40.

Цей надзвичайний і непередбачений тріумф націоналістичної ідеології (на що більше може претендувати ідеологія, чиї положення стали загальновизнаними аксіомами?) залишив поза нашою історичною свідомістю той факт, що націоналізм колись був системою ідей, котрі належали конкретним людям, авторство яких досить легко впізнати. Хіба можемо ми забути про них тільки тому, що їхні новаторські ідеї одного дня стали здаватися самоочевидними і «природними» для всіх? /309/











Примітки


1 Arnošt Klima. The Bourgeois Revolution of 1848 — 1849 in Central Europe // Revolution in History, ed. Roy Porter and Mikulas Teich. — Cambridge: Cambridge University Press, 1986. — pp. 74 — 100. У цій праці революційні події розглядаються в контексті прагнень і дій певних соціальних верств і класів (пролетаріату, ліберальної й радикальної буржуазії, селянства). Кліма вважає, що національне питання відволікало від класової боротьби, але визнає, що воно було «одним з головних питань революції»: «Ані ліберальна, ані радикальна буржуазія не були здатні вирішити його» (Там само, с. 86). Зауважимо, що Арношт Кліма не вказав, як «пролетаріат» вирішував би цю проблему. Менш ідеологізовані версії див.: Leonard Krieger. Nationalism and the Nation-State System, 1789 — 1870 // Chapters in Western Civilization, ed. the Contemporary Civilization Stuff of Colambia College, Columbia University. — New York: Columbia University Press, 1962. — 3d ed., — Vol. 2. — pp. 103 — 139; Otto Pflanze. Nationalism in Europe, 1848 — 1871 // Review of Politics 23. №2 (April 1966). — pp. 129 — 143.

2 Letter sent by Frantisek Palacky to Frankfurt // Slavonic and East European Review 26. — №67 (April, 1948. — p. 305.

3 Там само. — C. 308.

4 Там само. — С. 304.

5 Там само. — С. 306.

6 Manifesto of the First Slavonic Congress to the Nations of Europe // Slavonic and East European Review 26. — №67 (April 1948). — p. 310.

7 Там само. — C. 310.

8 Там само.

9 Brian Weinstein. Language Srategists: Redefining Political Frontiers on the Basis of linguistic Choices // World Politics 31. (April 1979). — №3. — pp. 345 — 364; Hugh Seton-Watson Nations and States. — pp. 429 — 433; Benedict Anderson. Imagined Communities. — p. 81. Читач, який вважає, що наш виклад, з його наголосом на зв’язку між лінгвістичними і політичними складовими націоналізму, занадто обмежений європейським чи та суто «німецьким» контекстом, може звернутися до: David D. Laitin. Linguistic Dissociation: A Strategy for Africa // The Antinomies of Independence: National Weifare and the Inter-/310/national Division of Labour. (Ed. John Gerard Ruggie. — New York: Columbia University Press, 1983. — pp. 317 — 368. Африка кінця XX cm. у праці Лейтіна вражаюче нагадує Центральну і Східну Європу середини XIX cm. саме в контексті основних проблем розвитку націоналізму.

10 Peter Burke. Populär Culture in Early Modern Europa — New York: Harper and Row, 1978. — p. 13.

11 Там само. — С. 12.

12 Józef Chlebowczyk. Šwiadomošc historyczna jako element procesów narodotworczych we wschodniej Europie Šrodkowej // Polska, czeska і slowacka šwiadomošc historyczna XIX wieku. — Wroclaw: Ossolineum, 1979. — ss. 9 — 24. Про Палацького див.: Josef F. Zacek. Palacký. The Historian as Scholar and Nationalist. — The Hague and Paris: Mouton, 1970.

13 Benedict Anderson. Op. cit, — pp. 14 — 15.

14 Ernest Gellner. Thought and Change. — London: Weidenfeld and Nicolson, 1964. — p. 168; в його ж: Nations and Nationalism. — pp. 48 — 49, 50, 55, 123 — 125 ця думка підтверджується ще раз.

15 Miroslav Hroch. Social Preconditions of National Revival in Europe in Europa A Comparative Analysis of the Social Composition of Patriotic Groups among the Smaller European Nations (tr. Ben Fowkes. — Cambridge: Cambridge University Press, 1985. — pp.. 22-24.

16 W. J. Argyle. Size and Scale as Factors in the Development of Nationalist Movements // Nationalist Movements (ed. Anthony D. Smith). — London: Macmillan, 1976. — pp. 31 — 33.

17 Raymond Grew. The Crises and Their Sequences // Crises of Political Development in Europe and the United States (ed. Raimond Grew). — Princeton: Princeton University Press, 1978. — pp. 6 — 7; Leonard Binder et al., Crises and Sequences in Political Development. — Princeton: Princeton University Press, 1971.

18 Див.: Roman Szporluk. Poland // Crises of Political Development... — pp. 383 — 416.

19 David Landes. The Industrial Revolutions: 1750 — 1850 // Chapters in Western Civilizations. — p. 172.

20 Rudolf Jaworski. Nationalismus und Ökonomie als Problem der Geschichte Ostmitteleuropas im 19. und zu Beginn des 20. Jahrhunderts // Geschichte und Gesellschaft 8. — 1982. №2. — pp. 184 — 204.

21 William Otto Henderson. Op. cit., — p. 260. /311/

22 Там само. — C. 243.

23 Andrew C. Janos. The Politics of Backwardness in Hungary 1825 — 1945. — Princeton: Princeton University Press, 1982.

24 Ivan T. Berend and Gyorgy Ranki. Economic Factors in Nationalism: A Case Study of Hungary at the Turn of the Twentieth Century // Underdevelopment and Economic Growth: Studies in Hungarian social and Economic History (ed. Ivan T. Berend and Gyorgy Ranki). — Budapest: Akademiai Kiado, 1979. — p. 85.

25 Pamfil Siecaru. Istoria partidelor national, taranist si national taranist — Madrid: Editura Carpatii Traian Popescu, 1963. — pp. 81 — 83. (Я дякую Ірині Лівезеану за це посилання. Авт.)

26 Pierre Vilar. Spain and Catalonia // Review 3 (Spring 1980). №4. — pp. 552 — 553.

27 Там само. — C. 550 — 551.

28 F. S. L. Lyons. Ireland since the Famine. — London: Collins Fontana, 1973. — pp. 251 — 251.

29 Там само. — C. 793.

30 Arthur Griffith. The Resurrection of Hungary. — Dublin, 1918. — p. 144. Цит. за: F. S. L. Lyons. Op. cit, — p. 254.

31 Pierre Vilar. Op. cit., — p. 543.

32 Ernest Gellner. Thought and Change. — p. 168; Nations and Nationalism. — pp. 55, 49.

33 Benedict Anderson. Op. cit., — p. 14 — 15.

34 William Henry Sewell. Op. cit, — p. 61.

35 George Lichtheime. Op. cit., — p. 252.

36 Див.: David M. Potter. The Historian’s Use of Nationalism and Vice Versa // Generalizations in Historical Writings (ed. Alexander Riasanovsky and Barnes Reznik. — Philadelphia: University of Pennsylvania Press, 1963. — pp. 125 — 127.

37 Frantisek Graus. Slavs and Germans // Eastern and Western Europe in the Middle Ages. (ed. Geoffrey Barraclough). — New York: Harcourt Brace Jovanovich, 1970. — pp. 15 — 42.

38 James J. Sheehan. Op. cit., — p. 10.

39 Isaiah Berlin. Nationalism, Past Neglect and Present // Against the Current. — p. 337.

40 Carlton J. Hayes. Op. cit, — p. 289.









Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.